Ловці перлів

ЧАСТИНА П’ЯТА

Гамідова хвороба була тривка. Гамід не одужав навіть у Массауа, де було вдосталь чистої води, його організм виснажувався невтримним проносом, — ніби все, що він пив, перетворювалося на прокляту, брудну й смердючу воду Ходейди. Саффар не мав у Массауа іншого житла, крім палуби «Ель-Сейфа», але в Гаміда була кімнатка на околиці міста. Саффар одвіз туди свого друга й залишився доглядати його. Корабель стояв на якорі, ніякої нагальної роботи не було, тому що пан Попастратос вирішував у цей час тисячі загадкових проблем, а до того ж ще й справу з перлинами.

Отже, Саффар мав вільний час і радів з цього. Бо хто ж іще доглядав би Гаміда? Хто прибирав би за ним, хто носив би йому чудодійні амулети, які неодмінно мали допомогти, й не менш чудодійні ліки, які виліковували навіть тоді, коли не допомагали замовляння? Мабуть, ніхто. Чому? А як учить коран? Дужий — дякуй аллахові. Слабкий — воля аллахова. Помер — мир аллахові.

Але останнім часом Саффарові вже кілька разів спадало на думку, що воля аллахова не така вже й безмежна й що воля людини теж чогось та варта. На цю думку Саффара наштовхнула згадка про Ауссу й про кров, що текла на пісок і всотувалася ним.

Саффар спробував розмовляти про це з Гамідом, але йому здавалося, що Гамід не розуміє чи не хоче розуміти його. Гамід вірив у всемогутність волі аллаха. Він був слабий, безсилий і казав, що ця віра допомагає йому. Тоді Саффар зазначив, що коли так, то він, Саффар, може піти, бо з волі аллаха Гамід видужає й сам. Чи, може, помре. Іншаллах!.. Але тільки-но ступив він до дверей, як Гамід гукнув його. Гамід боявся залишатися сам, наодинці з аллахом. Саффар посміхався. Він переріс свого вчителя… Але Гамід був слабий, а Саффар — дужий.

Гамідова хвороба була нечиста, як і все, що походило з води Ходейди. Інший утік би вже з цієї зараженої комірчини, а Саффар залишився. Він любив Гаміда більше, ніж брата, й не гидував прибирати за ним. А Гамід лежав у цій комірчині, біля голої стінки, дивився на небо крізь крихітне віконце, молився аллахові й думав про Саффара.

Це було незбагненне. Гамід, єгиптянин, людина з майже світлою шкірою, керманич двадцятип'ятитонного корабля, не зводив очей з цього голого чорношкірого сомалійця, колишнього норця, майже раба, з шапкою скуйовдженого волосся на голові, з ганчіркою на стегнах і худющими ногами. Він дивився на нього знизу вгору, бо він, Гамід, лежав, а Саффар стояв. Але це ще було не все. Різниця між ними полягала не лише в положенні тіл. Різниця полягала в тому, що Саффар зростав, а Гамід залишався на місці.

Гамід зупинився там, куди дійшов, коли навчився читати й писати. Тоді він здавався собі таким поважним і вченим, що йому й на думку не спадало вчитися далі. Він читав коран і розумів його. На той час і Саффар уже знав коран. Читав на пам'ять уривки з нього, розумів їх, але взаємозв'язки, напрямок і смисл цього вчення були йому незрозумілі. Саффар нагадував дитину, яка белькоче віршик для дорослих, хоч і не знає смислу всіх слів.

Але згодом Саффар рушив уперед, йдучи чимраз швидше… І тепер він був далі, ніж Гамід. Він був неписьменний, але йшов, а Гамід зі своєю письменністю лишився на місці. Ось тепер і настав час, коли Ель-Сейф сам міг би вчити Гаміда, бо дістався туди, куди його колишній вчитель не наважився б і зазирнути.

На третій тиждень Гамідової хвороби Саффар дійшов висновку, що хворому не допомагає жоден з чудодійних амулетів, ніякі замовляння та ліки, а от звичайнісінький рисовий відвар творить справжні чудеса. Тож Саффар викинув амулети й став частувати хворого тим, що освічена людина назвала б «рисовою дієтою». На власні очі бачачи, що Гамід швидко видужує, Саффар майже втратив віру в чудеса, яку всотав колись із молоком матері.

Але цього часу пан Попастратос раптом згадав про свій корабель і червоний та засапаний прибіг у порт. Саффарові довелося залишити Гаміда й вирушити в рейс. І ні він, ні Гамід, ні хто інший не уявляв собі, що саме цей рейс принесе розв'язку, — що надходить хмара, з якої впаде ота конче потрібна волога.

В Массауа дізналися про Саїдову смерть саме того дня, коли його ховали в Джумеле.

Коли пан Попастратос одержав цю чудову звістку, він ляснув пальцями, запалив сигарету й дозволив собі на мить віддатися блаженним мріям. Отже, йому все-таки пощастило. Нагорі сидить цей йолоп Абдаллах, і він іще живий, хоч і напихається кхатом до… до…

До якої міри — пан Попастратос не знав. Але це було байдуже. Головне, що сьогодні пан Попастратос разом із Абдаллахом вирушить на Дахлак по перли. Добре тоді сказав цей старий телепень, Бабелон:

— Щасливої путі! — Bon voyage!

З такими приємними думками пан Попастратос підвівся й повільно, врочисто зійшов нагору. Абдаллах, як завжди, сидів на циновці, схрестивши ноги, і повіки в нього тремтіли. На диво, він був цілком тверезий, але саме розв'язував тремтячими руками новий снопик Йєменського зілля, який принесла йому стара Ріфа. Ріфа все ще стояла в дверях.

Пан Попастратос не звернув на неї ніякісінької уваги.

— Дозволь мені першому поздоровити тебе, — мовив він поважно, вклоняючись у пояс уламкові людини, що сиділа на циновці. — Ти — Володар перлів. Про душу твого батька вже піклується диявол.

Жмуток ель-кхату випав з Абдаллахових рук. Його блискучі, мов зірки, очі, які позападали десь у череп, витріщилися й прикипіли до Попастратосових вуст.

— Твій батько Алі Саїд помер, — проказав пан Попастратос спроквола й виразно, гадаючи, що Абдаллах не зрозумів його.

Але цієї миті Абдаллах зломився.

Інакше цього й не назвеш: суха гілка, на яку було схоже його тіло, зломилася. Навіть чути було, як вона тріснула… А може, то був короткий зойк, що ввірвався, ледь вилетівши з вуст. Тіло повалилося на циновку. Чалма нащадка пророка розв'язалася, і видно було голену довгасту, мов яйце, голову.

На мить запала тиша. Пан Попастратос чекав, коли Абдаллах опритомніє. Звістка була, мабуть, надто несподівана. Та Абдаллах не ворушився, і високий бородатий мужчина, вкрай занепокоєний, схилився над ним.

Абдаллах уже не дихав. Він завжди мав слабке серце, цей жалюгідний Саїдів син, а ель-кхат, зрозуміло, не зміцнив його.

Якусь мить здавалося, що пан Попастратос упаде поруч із Абдаллахом. Кров відлила йому від рук та обличчя, він став білий мов сніг. Потім на обличчі в нього вискочили червоні плями, й він випростався, дивлячись на купку майже порожнього одягу біля своїх ніг. Потім стиснув кулаки й став кричати, ні, ревти:

— Собако! Здохнути тепер! Саме тепер! Собако! Собако!

Стара Ріфа втекла, сховала обличчя й утекла, ніби побачила самого диявола.

— Ударив ногою, — прохрипіла вона, втративши голос від жаху. — Копнув померлого!..

А розлючений господар усе ще ревів і галасував, закликаючи слуг. Але й вони відразу повтікали, не ймучи віри власним очам.

Один з них побіг просто до пана Бабелона, в якого теж одержував платню.

Коли пан Попастратос нарешті переказився, то прожогом кинувся вниз до свого кабінету, впав на тахту й став так несамовито гризти нігті, що з пальців побігла кров і, наче вовкулаці, скривавила йому губи.

Таким і застав його слуга, який уже збігав до пана Бабелона й продав звістку про Абдаллахову смерть так вигідно, що вирішив поторгуватися й з паном Попастратосом.

— У мене є важлива новина, пане, — почав слуга багатозначно. — Вона коштує багато срібла…

— Геть звідси! — знавісніло гаркнув Попастратос.

Тому-то він і почув лише об одинадцятій годині те, про що міг би дізнатися значно раніше, а саме: пан Бабелон рано-вранці поспішно відплив на Дахлак.

Тепер уже пан Попастратос не кричав і не лютував. Він мовчки побіг до пристані, й за півгодини корабель був уже готовий. Саффар не мав навіть часу попрощатися з Гамідом Корабель відплив. Меч на носі його розтинав хвилі, наче сокира. Десь пополудні на обрії показалося квадратне вітрило пана Бабелона. Попастратос переможно вереснув і почав бігати по палубі, ніби хотів отак збільшити швидкість корабля.

— Швидше! — верещав він. — Швидше, або я повикидаю вас у море, проклятущі негри! Швидше!

Саффар — Ель-Сейф стояв за кермом, прикипівши очима до невеликого квадратного вітрила попереду. Нахуда наказав підняти все, що тільки може витримати щогла. Корабель небезпечно нахилився під цією хмарою парусини, але мчав уперед, наче птах.

І коли на обрії сірою смужкою забовваніли береги острова Ель-Кебір, «Джаміле», цю пузату качку пана Бабелона, було вже видно, як на долоні. Але потрібно було ще обплисти острів, бо джумелеський порт розташований на іншому боці, ближче до Аравійського півострова.

Нахуда на мить завагався: з якого боку обпливати острів, з півдня чи з півночі? Пан Бабелон вирушив на північ, і нахуда кивнув Ель-Сейфу, щоб той ішов слідом за «Джаміле». Ним також заволоділа гарячка гонитви.

Проте за самим островом вітрила «Ель-Сейфа» раптом безвільно впали, а «Джаміле» проскочила цю смугу з погожим вітром і знову мала виграш у часі. Потім «Ель-Сейф» з Ель-Сейфом за кермом знову почав наздоганяти її. До пристані Джумеле обидва кораблі прийшли одночасно. Сонце ще не сіло, й пан Попастратос міг би відзначити свій рейс як новий рекорд на трасі Массауа — Джумеле. Але він і не подумав про це. Вискочивши на берег, пан Попастратос розлючено зиркнув на пана Бабелона, який саме розкривав свою зелену парасольку.

— Добрий день чи, може, вечір, — привітно всміхнувся пан Бабелон. — Сподіваюсь, ви також з візитом до нового Володаря перлів, Азіза?

Куцан Азіз сидів на подвір'ї біля своєї коричневої брудної халупи й лузав коричневі горішки. Долі, навколо нього було напльовано вже чимало лушпиння. В Азіза не було нікого, хто б зустрічав гостей, тож пан Бабелон та пан Попастратос, які разом підійшли до воріт, без повідомлення вступили на подвір'я.

— Салям алейкум, Азізе, — вклонився пан Бабелон. — Чи зволиш ти прийняти нас, чи. може, ти вже загордів, посівши новий титул та багатство.

Азіз досадливо закліпав очима. З часу останнього Попастратосового візиту та витівки з монетою Азіза не залишало прикре враження, що всі чужинці насміхаються з нього.

— Мої вуха замкнені, і мій гаманець також, — буркнув він. — Забирайтесь геть зі своїми фокусами.

Пан Бабелон щиро засміявся.

— Ти загордів, Азізе! — вигукнув він. — Як це гидко, яка ганьба! Чи, може, ти ще й досі не знаєш?..

Але панові Попастратосу вже набридла ця комедія.

— Абдаллах, син Алі Саїда, помер, — проказав він гостро. — Ти, Азізе, найближчий родич, отже й спадкоємець Алі Саїда. Я прийшов сказати тобі це і сподіваюсь на вдячність, на яку має право кожен, хто приносить добрі звістки.

Горішки падали з Азізових рук, а його витріщені очі прикипіли до Попастратосових уст. Азіз мав такий самісінький вираз обличчя, як і Абдаллах сьогодні вранці. І в Попастратосовій голові навіть майнула думка, що Азіз оце зараз зломиться з ледь чутним тріском. Але Азіз не впав; серце він мав здорове, хоч сам був уже старий. Від страшенного хвилювання Азіз затрусивсь увесь, неначе на нього сипонуло морозом.

— Присягніться ім'ям аллаха! — пробелькотів він.

— Іменем аллаха присягаємось! — відповів пан Бабелон, хоч сам був християнин. — Волею аллаха Абдаллах помер. Помер сьогодні вранці.

Азіз набрав повні груди повітря — тепер він уже вірив — і випростався на весь свій невеличкий зріст. Його маленькі очиці обвели подвір'я, але пан Бабелон знав, що перед очима в Азіза зараз стоїть не цей жалюгідний дворик, а цілий острів Ель-Кебір, широке море навколо нього й десятки кораблів у морі — усе, що лишив по собі Алі Саїд.

— І перлини, — додав пан Бабелон, ніби почув Азізові думки. — Не забудь про них, Азізе. Я прийшов купити їх і дам тобі добру ціну…

— І я також, — поквапливо докинув Попастратос. — Я дам тобі більше, Азізе. Але не хочу чекати!

Видіння неозорої спадщини, яку аллах кинув до ніг стариганові в брудному бурнусі, зникло Азізові з очей, і він зупинив свій погляд на Попастратосі:

— Кажеш, що даси більше? Скільки ж ти даси?

Пан Попастратос не вагаючись вигукнув ціну.

— Мало, — вишкірився Азіз. — Ти, певно, накинеш? — показав він на пана Бабелона.

— Гадаю, що так ми ні до чого не домовимось, — пан Бабелон спробував усміхнутися. — Я не накину нічого.

— Гаразд, — ущипливо посміхнувся Азіз, — можеш ще подумати, доки я не скажу — «іменем аллаха вони твої». Після цього перлини будуть продані, й тобі не допоможуть ніякі нарікання.

Плеснувши врочисто в долоні, він показав пальцем на Попастратоса й почав поволі вимовляти:

— Іменем… аллаха… вони…

І пан Бабелон накинув.

Він міг би заприсягтися, що в останню хвилину Азіз прикусить язика або порушить своє слово і не продасть перли Попастратосові, проте ризикувати пан Бабелон не міг. Занадто великою була ставка.

Отже, він накинув, соромлячись цього, немов школяр. Пан Попастратос негайно накинув іще. Обидва покупці все ще стояли — Азіз не вважав за потрібне запросити їх сісти. Він, шкірячись, показував брудним пальцем то на одного, то на іншого, а вони, наче дресировані звірятка, вигукували цифри.

Азіз кепкував з них. Це була Азізова помста за довгі роки зневаги, якою частували його чужинці. Тоді він був кумедний стариган, недоросток. Тепер він — Володар перлів. А ти, чужинцю, який умієш діставати золоті монети з бороди, плати! Тобі ж це за іграшки: помацаєш рукою бороду — і матимеш золоту монету!.. А тепер ти, старий з парасолькою і в окулярах! Жодного разу за багато років ти не навідав Азіза, не прийшов уклонитися йому. Ти знав самого лише Саїда. Гаразд, тож стій тепер і набивай ціну. А тепер мовчіть обидва!

Азіз опустив палець і наморщив лоба, ніби глибоко замислився про щось… А суперники й справді замовкли, чекаючи, чого він іще зажадає. Точнісінько, як дресировані звірятка…

Пан Бабелон згоряв од сорому. За весь час його тривалого перебування на узбережжі Червоного моря й взагалі на Сході він іще ніколи не грав такої ганебної ролі.

— Послухайте, ця мавпа глузує з нас, — шепнув він Попастратосу по-французькому. — Давайте залишимо його й зачекаємо, доки він прийде до розуму. Не накидайте більше! Я вам обіцяю, що…

— Тепер ти! — гримнув Азіз і тицьнув у Попастратоса вказівним пальцем.

— Годі! — розлючено сказав Попастратос. — Більше ми не хочемо мати з тобою справи. Залиш собі свої перли!

— Так, — з полегкістю додав пан Бабелон. — Залиш їх собі! Ми не звикли до такої торгівлі!

Азіз закліпав очима й сунув у рот ще один горішок.

— Я дуже стара людина, і голова в мене не запоморочилася від багатства, яке подарував мені аллах, — сказав він, зітхнувши. — Тому я й не збираюся взяти у вас більше, ніж коштує річ, яку ви хочете купити. Ходімо в Саїдів будинок, і ви побачите, що я не брехав.

Він підвівся і плеснув у долоні, щоб привели мула.

Пан Бабелон закусив губу. Було ясно, що старий негідник хоче розпалити їх виглядом перлів і знову примусити розкидатися золотом та набивати ціну… Пан Бабелон сказав про це Попастратосові, який стояв, затиснувши кулаки, готовий на що завгодно.

— Це мерзенний бридкий шашіль, — забурчав Попастратос. — Але я не дерев'яний, я не дерев'яний!

Нарешті Азіз виліз на свого мула й вирушив з двору стрімкою стежиною до Саїдової резиденції. Він не взяв із собою нікого зі слуг і не запропонував своїм гостям мулів. Тож гості чвалали за ним, наче справжні невільники.

До резиденції покійного Алі Саїда вони дісталися засапані, оскільки мул ішов швидко. Він майже клусав — бо Азіз його навмисне підганяв. «Він на все здатний, цей нікчема», — подумав пан Попастратос, входячи до знайомої брами.

Біля брами не було нікого. Лише на подвір'ї вони побачили гурт невільників, які низько вклонилися Азізові. Вони вже знали від матросів про Абдаллахову смерть.

Азіз зіскочив з мула з поважним виглядом і попрямував до Саїдової спальні, де стояла інкрустована йєменська скриня.

— Башире! — гукнув він, їдучи й плескаючи в долоні. — Башире!

Але Башир не з'являвся, й Азіз увійшов до світлиці сам зі своїми гістьми.

— Башире! — гукнув він ще раз і спробував звести вгору віко скрині. Віко звелося — скриня була відімкнена.

Азіза це так здивувало, що на якусь мить він знерухомів. Потім разом з паном Бабелоном зазирнув усередину й відітхнув із полегкістю — кришталева посудина сяйнула в темряві.

— Погляньте! — вигукнув він і, нахилившись, дістав її.

— Погляньте! — повторив за ним пан Бабелон. — Погляньте! Вона порожня.

Посудина була порожня. Лише прозора дощова вода тремтіла в ній, як тремтіли Азізові пальці. Кілька секунд Азіз вдивлявся в неї, наче все ще не йняв віри, наче сподівався, що перлини зникли лише на мить і ось-ось упадуть на своє місце звідкілясь із невідомості.

— Вони в пеклі! — тяжко зітхнув пан Попастратос.

Здається, тільки тепер Азіз повірив власним очам. Не промовивши жодного слова, він обережно поставив посудину в скриню, ніби та посудина була ще чогось варта. Але рука в нього так трусилася, що попри всю обережність вода вихлюпувалася. Потім Азіз повернувся до дверей і пішов.

Біля дверей він зупинився й плеснув у долоні.

— Башире! — гукнув він іще раз. Але тепер його голос пролунав так холодно, пронизливо й наполегливо, що навколо Азіза миттю скупчився гурт чорних слуг.

— Де Башир? — спитав Азіз, крижаним голосом, в якому чулася погроза.

Чорні невільники впали ниць, і хтось із них благально промовив:

— Він заборонив нам говорити про це, але тебе ця заборона, звісно, не стосується, бо ти наш пан…

— Де Башир? — прохрипів Азіз.

— Відплив сьогодні опівдні на Саїдовому кораблі.

— Куди?!

— Цього він не сказав. Але корабель узяв курс на південь…

Азіз нічого більше не сказав. Він повернувся й швидко пішов до брами. Про свого мула він геть забув.

Пан Бабелон і пан Попастратос пішли також. Їм нічого не лишалося, як рушити до пристані. Азіз теж попрямував туди.

— Коли він не знайде собі корабля, то схоче, щоб ми дали йому якийсь із наших, — мовив пан Бабелон у задумі. — Дамо?

Попастратос довго не відповідав.

— Башир — ідіот! Ця мавпа знайде його, якби той утік навіть на край світу, — озвався він нарешті.

Пан Бабелон кивнув. Він тримав складену парасольку за ручку й крутив нею так, що вона нагадувала пропелер першого літака, який нещодавно сів у Массауа.

— Але краще мати справу з ідіотом, ніж з мавпою, — сказав пан Бабелон спроквола.

— То ви гадаєте, що не варто давати йому корабля?

На Попастратосове запитання можна було не відповідати: перед ними відкрився берег, а на березі — дрібненька Азізова постать, яка бігла до вітрильника, що гойдався на хвилях поряд з їхніми кораблями. Це був «Ель-Ріх», тобто «Вітер», невеличке суденце, на якому Алі Саїд подеколи плавав до перлинних родовищ та до Массауа. П'ятеро матросів за іграшки могли впоратися з оцим досить спритним корабликом.

— Погляньте, — сказав пан Бабелон. — Він обійдеться без нас. Шкода тільки, що ми не зможемо обійтися без нього…

Вони зупинилися, спостерігаючи, як Азіз, жваво жестикулюючи, скликає команду.

— Дідько б його забрав! — плюнув Попастратос.

— Ніколи не покладайтеся на дідька! — застеріг його пан Бабелон, стомлено сідаючи на напівзруйнований мур. Сонце саме сідало в море, і його диск, жовтогарячий, як помаранча, віддзеркалювався в синіх скельцях Бабелонових окулярів. Здавалося, ніби в пана Бабелона величезні червоні очі.

— Сідайте! — запросив він чемно свого суперника. — Що має статися, те станеться — така вже воля аллаха.

Пан Попастратос сів.

— Гадаю, що насправді ми не такі дурні, якими, мабуть, видаємось, і не такі вже нерішучі, як може здаватися… — почав пан Бабелон.

Пан Попастратос наставив вуха… Сонце сіло, але й у сутінках ще видно було, як мчав по хвилях «Ель-Pix» — «Вітер».

Потім на небі зійшов вузесенький серпок місяця, але такий яскравий, що вітрило «Ель-Ріха» заясніло в його сяйві, наче біла хустинка, якою хтось вимахує в далечині. «Ель-Ріх» вийшов з гавані і помчав на південь.

Тільки скінчивши свою цікаву розмову, пани Бабелон та Попастратос рушили до пристані.

Не піднімаючись на палубу своєї «Джаміле», пан Бабелон з берега наказав своєму нахуді вирушити завтра вранці до Массауа, а сам, на превеликий подив усієї команди, зійшов на палубу «Ель-Сейфа». Невдовзі після цього «Ель-Сейф» відплив.

Нахуда вивів корабель з гавані і, за наказом господаря, скерував його на південь, слідом за «Ель-Ріхом», вітрило якого все ще ясніло у місячному сяйві. Потім нахуда передав кермо Ель-Сейфові.

— Іди відпочинь, нахудо! — гукнув пан Попастратос; він стояв на кормі поруч з паном Бабелоном, який замріяно вдивлявся в смугу спіненої води. — Попівночі я тебе гукну. А поки що сам побуду на палубі.

Нахуда кивнув. Наказ був цілком природний, бо в цих місцях море безпечне, а от попівночі місяць сховається й корабель плистиме вже, мабуть, на широті Ханфіли, де справжній лабіринт мілин. Нахуда ще раз показав Ель-Сейфові зірку, за якою слід тримати курс, і пішов спати. Матроси також незабаром зникли в своїй комірчині, й Саффар залишився біля керма сам.

Ніч була гарна, але повівав прудкий рвучкий вітер, здіймаючи безліч дрібних хвильок, які називають «дикими» через те, що вони виникають на гладіні без будь-якого ладу й системи. Така погода вимагає напруженої, зосередженої уваги та міцних рук, бо не можна передбачити ударів тих хвиль об кермо.

Ель-Сейф знав це й пильнував. Він напружено дивився на путівну зірку і на ніс корабля, що ритмічно здіймався й знову опускався, ніби відраховуючи хвилини. Ель-Сейф чув за своєю спиною шепотання чужинців, та не прислухався до нього; вони розмовляли незнайомою мовою.

Ель-Сейф зрісся з кораблем і почував себе щасливим, бо нарешті жив справжнім життям, в якому брали участь не лише його тіло, як це було раніше, а й розум. Вдивляючись у залите місячним сяйвом море, Ель-Сейф раптом побачив неподалік вітрило «Ель-Ріха».

— За ним! — сказав Ель-Сейфові на вухо пан Попастратос. — За ним, нехай знають, що таке швидкість!

Ель-Сейф засміявся. Він мав гаряче серце, а швидкий лет корабля п'янив, будив бажання довести, що «його», Ель-Сейфів, корабель — кращий, що в нього немає суперників у цьому морі, і що кермо його — в надійних руках.

Ель-Сейф тримав кермове колесо міцно, але відчував пальцями хвилю. Одній треба піддатися, іншу подолати. Тоді «добрі» хвилі допомагатимуть вітрові, а «лихі» розіб'ються об борт або їх розітне ніс корабля. Обидва Ель-Сейфи напружено трудилися: вітрильник «Ель-Сейф» і чоловік на ім'я Ель-Сейф, який стояв біля керма.

Але «Ель-Pix» був поганим суперником — незабаром обидва судна пливли вже поряд. Їx розділяла тільки широка смуга розбитих хвиль.

— Візьми трохи ближче до них, я хочу їм дещо сказати, — озвався пан Попастратос, тримаючи в руці рупор.

Саффар скерував «Ель-Сейф» ближче до «Ель-Ріфа». Тепер він ішов навскіс до темної плями корабля й світлого трикутника вітрила, над яким ясніла самітна блискуча зірка. «Ель-Сейф» підпливав швидко, але Саффар знав, що вчасно поверне корабель… Зараз! Він обернув кермове колесо.

І тоді трапилося незрозуміле.

— Ти з глузду з'їхав, йолопе! — заревів пан Попастратос і страшним несподіваним ударом кулака збив Саффара з ніг.

Саффар одлетів аж до самого борту. Попастратос кинувся слідом за ним і щосили притис до палуби.

Пан Бабелон схопив кермове колесо, спокійнісінько обернув його в напрямку до «Ель-Ріха» й тримав так, дивлячись на зірку, що світилася над вітрилом. Все це тривало лише кілька секунд. Потім з палуби «Ель-Ріха» долинув розпачливий зойк, але не встиг він замовкнути, як Попастратосів корабель струсонуло й водночас щось хруснуло, затріщало, наче важке колесо наїхало на купу горіхів. Бабелонові пальці побіліли в суглобах від напруги, з якою той стиснув кермо.

Все було скінчено, лише десь за кормою промайнуло щось темне, та щось біле сяйнуло між хвиль, мабуть, вітрило. Та ще кілька коротких зойків озвалося, але якось невиразно, наче відлуння. Все було скінчено. «Меч» розітнув «Вітра».

Пан Бабелон, посміхнувшись, витер спітніле чоло. А Ель-Сейф бачив це, він бачив усе.

Так, він бачив усе, бо, хоч пан Попастратос і притиснув його щосили до палуби, Саффарові очі не були закриті. Він бачив, як пан Бабелон ступив крок до керма, бачив, як він крутнув кермове колесо, скерувавши корабель у згубному напрямкові, бачив ті побілілі суглоби, бачив, хоч і збоку, спокійне Бабелонове обличчя, вимушено спокійне, бо з чола його струменів піт… Саффар бачив навіть більше, бачив вираз цього обличчя, зміненого до невпізнання, незважаючи на весь той спокій. І це було найстрашніше, бо здавалося, що з Бабелона несподівано спала шкаралупа, машкара чи якась пов'язка, яка завжди була на ньому, аж до цього часу, а тепер раптом на кілька секунд лишила обличчя відкритим. Відкритим і жахливим. І хоч риси його були такі ж округлі, як і раніше, але вся добродушність раптом зникла й лишився тільки огидний вираз гієни. І хоч не було на тому обличчі ні гострого звірячого писка, ні іклів… та однаково цей присадкуватий чоловік біля керма був схожий більше на звіра, ніж на людину. Це була справжня гієна, яка зриває м'ясо з мерців, аби набити собі черево, яка з насолодою принюхується до того, від чого інші блюють. І все ж таки це був старий знайомий пан Бабелон.

Так, на палубі знову стояв тільки пан Бабелон, який з усмішкою полегкості зітер з обличчя не лише піт, а й той вираз хижака чи пожирача здохлятини. «Вітер» загинув, розітнутий «Мечем», який виправдав свою назву.

Поштовх і вигуки переполошили команду, й темні постаті матросів з'явилися на палубі. Лише тепер Попастратос відпустив Ель-Сейфа. Пан Попастратос тремтів, і очі в нього були вибалушені, наче у риби.

— Цей ідіот! — заверещав він, смикаючи Ель-Сейфа за руку. — Цей нікчема налетів на Азізів корабель! Він п'яний?! Чи збожеволів?! Хапайте його!

— Отак буває, коли до керма допускають негра, — мовив докірливо пан Бабелон. — А ви знаєте, друже, скільки клопоту тепер буде?.. Шестеро чоловік потонуло, перш ніж ми вирвали в нього кермо, — звернувся він до переляканого нахуди, який прибіг, ледь прочумавшись од першого сну.

— Це неправда! — вигукнув Ель-Сейф. — Вони самі це зробили!..

— Замовкни, негіднику! — гаркнув пан Попастратос і вдарив Ель-Сейфа кулаком в обличчя. — Зв'яжіть його, кажу вам! Зв'яжіть його!

— Не хвилюйтеся, друже, адже я був свідком, — мовив пан Бабелон заспокійливо. — Винний у всьому негр, і він відповість за це.

Ель-Сейф звів угору голову. Він знав, що немає сили, яка спростувала б свідчення двох багатих європейців. Він поглянув на пана Бабелона. Але було темно, і Ель-Сейф побачив лише світлу пляму замість обличчя.

Пан Бабелон також не бачив Ель-Сейфових очей. Але помітив рух, яким Ель Сейф звів голову й трохи збентежився, його це здивувало: адже негр повинен був схилити голову, скоряючись волі аллаха… Пан Бабелон і справді був надзвичайно спостережливою людиною.

Ель-Сейф не пручався, коли йому скрутили руки за спиною: він знав, що зараз ніщо йому не допоможе. Потім двоє чорношкірих матросів відвели його до комірчини, й він ліг там, де йому показали.

— Це неправда, — сказав він матросам. — Вони самі це зробили.

Матроси, не розуміючи, поглянули на нього:

— Навіщо це їм? Шайтан потьмарив тобі голову, Ель-Сейфе. На тебе чекає лиха доля.

І пішли собі.

Нахуда стояв біля керма й схвильовано намагався довести Попастратосові, що треба негайно повернутися до Массауа й повідомити про цей випадок. Не можна, потопивши чужий корабель, спокійно плисти далі.

— Він має рацію, — поважно сказав пан Бабелон. — Звичайно, шкода, що Башир так далеко випередив нас, але стався гідний жалю випадок, а ми не безсердечні люди. Ми повинні виконати свій обов'язок, і лише після цього вирушимо знову. Та й взагалі, принаймні треба позбутися цього клятого негра, який безнастанно скиглив би на палубі та оббріхував нас. Просто не йметься віри, що в такої примітивної нікчеми може бути стільки безсоромності й зухвальства.

Тож справу вирішили: повернули корабель гострим мечем до Массауа й прибули туди ще вдосвіта. Пан Попастратос і пан Бабелон передали Ель-Сейфа портовим чиновникам, докладно розповівши про все, що трапилось, по-дружньому побалакали з тубільцем-помічником начальника порту, який був їхнім приятелем і колись брав участь у святкуванні іменин короля в Попастратосовій оселі. Після цього вони повернулися на корабель.

Виходячи з приміщення, пан Бабелон зустрівся очима з очима Ель-Сейфа. Ель-Сейфів погляд справив на чоловіка з парасолькою неприємне враження — панові Бабелонові здавалося, ніби цей негр зліплений не із звичайного тіста, що він не скориться й не простить. І не простить!

Пан Бабелон посміхнувся: наче хто потребував колись, щоб його прощав негр! Святий боже!.. Пан Бабелон ішов і посміхався. Але на серці в нього було неприємно — наче там прокинувся страх.

Помічник начальника порту перебирав чотки. Він був у доброму гуморі, а через те поблажливо поставився до Ель-Сейфа. «Хоч-не-хоч, — казав він, — а тебе треба затримати, але тільки до розслідування справи. Потім тебе відпустять, бо винний також і пан Попастратос, який не мав права ставити до керма людину, котра не складала іспитів і не одержала відповідних документів. Це влетить панові Попастратосові в копійчину. А тепер ходи, хлопче, й наберись терпіння».

Ель-Сейф не пішов. Він хотів розповісти все, виправдатися, сказати правду, заприсягнувшись ім'ям аллаха. Тоді Ель-Сейфа потягли силоміць, а помічник начальника затулив вуха, щоб не чути крику. Ель-Сейфа потягли за місто, туди, де починалась пустеля й де стояла тимчасова в'язниця — невеличка споруда, в якій колись була розташована різниця. Охороняв її глухенький вартовий турецького походження. В'язня замкнули в коморі, де колись був склад різницького знаряддя. Комора мала дах з гофрованої бляхи, до якої нещадно палило сонце. Массауа вважається одним з найспекотливіших місць у Африці, а ця комора, поза всякі сумніви, була найспекотливішим місцем у Массауа, тим паче, що вона не мала навіть вікон, крім вузесенької шпарки під дахом. Але скорпіонам тут подобалося, й вони, трусячи хвостами, виповзали з численних щілин у стіні.

Не минуло й двох годин, як Ель-Сейф уже був геть мокрий від поту, ніби щойно виринув з моря, де шукав перли.

його мучила спрага, бо він необачно випив усю свою воду, і тепер марно гукав вартового. А той або не чув, або не хотів почути.

— Води! Дайте мені пити! — волав Ель-Сейф. — Це не я зробив! Це вони зробили, оті два чужинці! Вони навмисне потопили «Ель-Pix»! Аллахові це відомо! Аллах акбар!

І другого дня він так само кричав та благав, бо спрага була нестерпна, й відчай теж…

На третій день Ель-Сейф замовк.

Тим часом пан Попастратос разом з паном Бабелоном уже підпливали до Ассаба.

Вони кинули якір у цьому нужденному порту, але, не знайшовши й сліду по Баширові, поквапливо вирушили далі до Баб-ель-Мандебської протоки. Так поквапливо, що мало не розбилися.

Це сталося неподалік Обока. Був ранок, досвітній присмерк, наче туман, ще висів над морем, коли корабель трусонуло набагато дужче, ніж тоді, як він розітнув «Ель-Ріха». І раптом «Ель-Сейф» з тріском нахилився вперед, на ніс, на свій великий меч…

Пан Попастратос зіскочив з ліжка й, майже голяка вибігши на палубу, побачив, що корабель тільки наразився на піщану мілину й затонути не може. Але меч «Ель-Сейфа» так глибоко зануривсь у пісок, що на швидке визволення не було надії.

На щастя, того ж дня поблизу плив арабський вітрильник, нахуда якого згодився взяти пана Бабелона та Попастратоса принаймні до Обока. Наказавши команді вивільняти корабель з мілини, вони рушили далі.

Виявилося, що їм пощастило, бо Башир з'явився в Обоку лише тридцять шість годин тому: він відіслав назад Саїдів вітрильник і пересів на прочанський корабель, який повертався з Джидди — порту поблизу святого міста Мекки — й кинув тут якір лише для того, щоб висадити прочан.

— Куди ж він поплив?

— До Адена.

— Хай йому біс! Невже цей клятий Башир вирішив утекти аж до Індії! — забурчав пан Попастратос.

І це було цілком можливо, бо багато індійських мусульман їдуть до Мекки, а звідти, звичайно ж, повертаються додому.

— Побачимо! — знизав плечима пан Бабелон, і його тон свідчив про те, що він ладен гнатися за Баширом і туди.

Пан Попастратос плюнув і запалив нову сигарету.

Вирушити з Обока просто на Аден вони не мали змоги, а тому перепливли через протоку до Джибуті,[13] де сподівалися знайти чи найняти корабель.

Була неділя, на вежах храмів видзвонювали дзвони, а французькі колоніальні чиновники бундючно походжали по облямованому пальмами майдану. Французи були вдягнені в довгі білі штани, чорні черевики, кулясті білі тропічні шлеми, що нагадували величезні гриби, та у високі тверді сніжно-білі комірці, на шпонках яких висіли схожі на вішальників краватки. Чиновники нагадували воскові фігури, що їх паризький декоратор за власним смаком заради жарту повдягав у колоніальні костюми.

Пан Бабелон і пан Попастратос ішли джибутійськими бульварами. Попастратос квапився, а Бабелон замріяно вдивлявся в білі постаті. Вони нагадували йому Францію, ту Францію, за якою він так сумував. А пальми на набережній в Джибуті нагадували пальми Ніцци на Лазурному березі, за яким він сумував найдужче… Занадто вже довго смажився він тут, на берегах Червоного моря, й занадто рідко виривався до Європи, але навіть і під час тих коротких та нечастих візитів пан Бабелон якомога швидше влаштовував усі справи й чимдуж поспішав на Лазурний берег. Там він не носив ні зеленої парасольки, ні синіх окулярів, ні червоної фески. Там він ставав цілком іншим паном Бабелоном: у легкому фланелевому костюмі з квіткою в петельці піджака, з легеньким капелюхом на голові й палицею, інкрустованою кованим сріблом. Велика перлина на краватці була єдиним відблиском Червоного моря, єдиною ниткою, що зв'язувала пана Бабелона з Массауа. Ох, то чудово!.. Але настануть ще кращі часи, коли пан Бабелон залишить ці місця назавжди…

Так мріяв пан Бабелон. Проте, коли пан Попастратос, наймаючи корабель, простяг руку по гаманця, Бабелон, хоч і перебував іще в полоні мрій, затримав ту руку:

— Облиште, приятелю, це вже моя справа. Ви вельми люб'язно доправили мене безкоштовно аж до Обока — тепер моя черга.

Пан Попастратос чемно вклонився. В просякнутій європейським духом атмосфері Джибуті і його потягло на світські манери.

Того ж дня корабель вийшов у море, а наступного ранку він уже блукав у лабіринті червоних скель та острівців, що виступали з моря, нагадуючи верхівки червоних, затоплених гір. Це було гарне видовисько. Червоні й пурпурові, наче кров, скелі кидали на море темно-сині тіні, а біля їх підніжжя море креслило одвічну, сліпучо-білу смугу прибою. Птахи літали навколо й кричали майже людськими голосами, ніби перегукуючись одне з одним або випробуючи, відізветься луна чи ні. Це було чарівно, і Аден уже був неподалік.

А трохи згодом, осяяне промінням дополудневого сонця, з'явилося громаддя великих квадратних будинків у захистку розлогої гори мідяного кольору. Два англійські військові кораблі куняли на гладіні затоки, синьої й нерухомої, схожої на килим. І все тут було нерухоме, тільки гірські орли змахували у височині крильми й зникали вдалині в горах.

Ловці Саїдових перлів виконали деякі портові формальності, зійшли на берег, і пан Бабелон наказав нахуді чекати.

— А тепер, — звернувся він з посмішкою до Попастратоса, — тепер, любий приятелю, спробуємо пошукати щастя кожен самостійно.

Мені здається, що Башир іще тут, в Адені. Побачимо, хто з нас раніше знайде його.

Пан Попастратос погодився. Він і сам хотів запропонувати те саме, бо охочіше працював на свій страх і риск.

Він сів у двоколісний екіпаж і, не гаючи часу, вирушив до центру міста. Пан Бабелон задумливо стежив за ним… а тоді також найняв екіпаж, але поїхав у іншому напрямку.

Бабелонів шлях лежав уздовж берега затоки до скелястого виступу, що його Аденський півострів простягає, наче клешню, до моря. Залишилися позаду кам'яні будинки міста, англіканська каплиця з невгаваючими дзвонами, і ось уже лише низенькі бараки тулилися до порошної землі. Потім скінчилися й бараки, і екіпаж пана Бабелона зупинився перед огорожею з колючого дроту. Зійшовши з екіпажа, пан Бабелон простяг свою візитну карточку вартовому-англійцеві, пройшов за колючий дріт до брами камінної споруди командування фортеці й незабаром опинився у кабінеті полковника Х'юза.

Полковник Едвін Х'юз, червонолиций чоловік середнього віку зі щіточкою шпакуватих вусиків під носом, був у сорочці кольору хакі з розстебнутим коміром, у галіфе й легеньких жовтих кавалерійських чоботях. Ліву руку він носив на перев'язі, бо поранив її, але не в бою, а під час гри в кінне поло. Над головою в полковника гойдалася індійська пунка — довгий вузький клапоть тканини, причеплений до тички під стелею. Мотузок від тички тягся через систему блоків аж за двері, де сидів семирічний хлопчик-тубілець і смикав безупинно за мотузок, створюючи для полковника вітерець.

Х'юз підвівся, вітаючи пана Бабелона люб'язною усмішкою:

— Хеллоу! Найінформованіша людина на берегах цього Червоного пекла з'явилася нарешті особисто!

— Ви надзвичайно спостережливі,— сказав пан Бабелон, утираючи піт; англійською він також розмовляв майже бездоганно. — Справді ж бо не існує Червоного моря, а існує лише Червоне пекло, та ще й до того ж це пекло не червоне, а блакитне. І я вже ситий цим подвійним обманом по горло.

Х'юз засміявся:

— Ви? Ситі по горло?

— Еге ж, — притакнув пан Бабелон. — А коли взяти до уваги, що після смерті я, вірогідно, потраплю до пекла, то стає не зрозуміло, чому я повинен потерпати в ньому ще й за життя.

— Ви говорите так, наче прийшли попрощатися, — зазначив полковник, мляво примружуючи очі: кімнату заливало сонячне сяйво, що відбивалося від скель.

— Я прийшов… — почав пан Бабелон, — краще мовити, приплив сюди з багатьох вельми поважних причин. Перш за все, я шукаю тут якогось Башира і сподіваюсь, що ви мені допоможете. По-друге, я привіз сюди пана Попастратоса, купця з Массауа…

— Кгм! — хмикнув полковник без будь-якої зацікавленості.

— …справжнє ім'я якого ви, мабуть, колись уже чули, — спокійно додав пан Бабелон. — Це, на мою думку, Ерік Ліб.

— Як? — вигукнув полковник, цього разу виявляючи аж занадто великий інтерес. — Ліб? Це ваше припущення?

— Ні. В мене є відповідні докази, — всміхнувся чоловік у синіх окулярах, дістаючи щось із нагрудної кишені…

Далі події розвивалися дуже швидко. Так швидко, що, коли англійська поліція, яку на безпечній відстані супроводив пан Бабелон, увірвалася до Баширової кімнати в тубільному караван-сараї, Башир ледве встиг закрити миску з перлами полою свого халата. Що ж до пана Попастратоса, який прибув сюди десять хвилин тому, то він не спромігся ні на протест, ні на захист.

— Ой! — тільки й мовив він. І це пролунало так, ніби настало те, чого пан Попастратос давно вже чекав. Але насправді цей вигук свідчив лише про безмірний подив. Пан Попастратос сунув руку в кишеню, не для того, звичайно, щоб витягти револьвер, — револьвера він не носив. Пан Попастратос просто не знав, куди дівати руки. Все це приголомшило його до такої міри, що він вийшов, наче загіпнотизований, дивлячись на пана Бабелона, немов на примару.

— Щаслива путь! — гукнув навздогін йому пан Бабелон і зробив «до побачення» кінчиками пальців, наче дитині, яку забирає з собою нянька. Але Попастратос не прореагував на це.

— А колись же він був такою ґречною й веселою людиною… — похитав головою переможець.

— Що з ним зроблять? — пробелькотів переляканий Башир.

— Повісять.

Башир посинів від жаху:

— Чому?

— Тому, що він вчинив дуже багато тяжких гріхів, — пояснював пан Бабелон пишномовно. — По-перше, продавав зброю там, де це не дозволяється, наприклад, бедуїнам Аравії. По-друге, збирав те, чого не можна збирати, а саме: воєнні відомості. І передавав їх туди, куди не треба передавати, а саме: німцям і туркам. І взагалі він устромляв свого носа куди не слід.

У Башира затрусилося підборіддя.

— Але яким робом вони дізналися, що він у мене?

Хвилину пан Бабелон дивився на нього з такою цікавістю, ніби міркував, чи є в світі істоти, боягузливіші від цього старигана.

— Дізналися, бо я їм про це сказав. Англійці — мої давні друзі, а він погано ставився до мене, справді погано… — Пан Бабелон зненацька нахиливсь уперед. — Та й ти також погано ставився до мене!

Башир безтямно забелькотів щось.

— Не запирайся! — гаркнув на нього пан Бабелон. — Я вже не кажу про те, що ти вкрав перли Алі Саїда…

— Я не вкрав їх, — змігся нарешті Башир на відповідь. — Саїд давно звелів мені, щоб я по його смерті відвіз перли далі від Дахлака й повернув їх морю. Саїд не хотів, щоб перли дісталися Абдаллахові! Присягаюся тобі…

— І ти повернув їх морю? — спитав пан Бабелон, відкинувши полу Баширового халата й захоплено вдивляючись у мерехтливі перлини.

— Я не зміг… — схлипнув Башир. — Вони надто прекрасні… Я люблю їх…

— І тому ти вирішив продати їх моєму ворогові, га? — іронічно пробурчав пап Бабелон. — Ні! Ти таки погано поставився до мене. За моєю спиною ти домовлявся з чужинцем, незважаючи на те, що ми з тобою давні знайомі і я завжди був прихильним до тебе. А я б тобі запропонував стільки ж, як і він.

— Ось вони! — вигукнув Башир благально. — Купуй, я продам їх тобі за ту ж ціну, що і йому. Я не знав, що ти тут.

— Міг би приїхати по мене й до Массауа. Оце з твого боку був би справжній доказ доброзичливості, — заперечив пан Бабелон і взявся рахувати перлини. Кілька хвилин панувала тиша. — Сто шістнадцять, сто сімнадцять, сто вісімнадцять! Що це? Невже старий ненажера видавив з моря ще одну?

— Так, — прошепотів Башир. — За тиждень до смерті…

— Гаразд, — сказав пан Бабелон, зсипав перли до полотняної торбинки й поклав ту торбинку до кишені. Кишеня випнулася, наче в ній лежав гранат, але в цю хвилину то була, безперечно, одна з найкоштовніших кишень у світі. — Якими грошима заплатити тобі? Англійськими, французькими чи турецькими?

Але перш ніж Башир відповів, пан Бабелон додав, почухавши під носом:

— Хоча тепер тобі, мабуть, не потрібні ні ті, ні інші, бо за хвилину англійці /прийдуть і по тебе.

На безформному, посинілому Башировому обличчі прозирнуло щось таке, що важко було назвати виразом.

— Я ні в чому не винний! — закричав він, наче його вже засуджено. — Присягаюсь!

— Ти багато в чому винен. Ти спілкувавсь із шпигуном, а тепер ще в тебе знайдуть багато грошей, — пан Бабелон замислився, підважуючи рукою кишеню повну перлів. — Мабуть, найкраще б ти зробив, коли б зник звідси якомога швидше… Але як це зробити? Кгм…

Башир не зводив очей з Бабелонових уст, чекаючи їхнього вироку: порятунок чи загибель.

— Кгм, — міркував уголос пан Бабелон. — Справді, мабуть, найкраще я прислужився б тобі, коли б замість першого виплату негайно переправив тебе до Джибуті, В мене тут є корабель, і англійці вірять мені… А вже в Джибуті ми б домовилися про все інше. В усякому разі ти не будеш бідніший, ніж у час свого народження.

Пан Бабелон посміхнувся, зиркнувши крадькома на Башира, чи зрозумів той дотеп. Але Башир, певно, не зрозумів — він зараз не тямив нічого.

— Згоден? — спитав його дотепник, швидше заради чемності.

Башир кивнув. Потім підвівся.

— Ні, — зупинив його пан Бабелон. — Коли ми вийдемо разом, це може впасти в око. Збери свої речі й за дві години приходь у порт. Ми зачекаємо тебе.

Башир завагався.

— А тобі можна вірити? — зітхнув він важко. — Ти мене не обдуриш?

— Башире, Башире, тепер я бачу, що ти міряєш усіх на свою мірку й не знаєш, що таке справжня людина. Я маю на увазі людину слова, — пан Бабелон зняв сині окуляри й глянув своїми щирими, спокійними, лагідними, ба просто батьківськими очима й вийшов.

Звичайно, він і не збирався чекати. Та втім це було б і зайве, бо за годину по Башира й справді прийшла поліція. Поліцаї хотіли перевірити Попастратосове твердження, що той приїхав до Адена тільки заради перлів. Щоправда, це була чистісінька формальність, оскільки пізніше Попастратоса все одно засудили до страти й повісили. Але погляд пана Бабелона був такий переконливий, що Башир, допіру його випустили ввечері, побіг до порту, ні на крихітку не сумніваючись, що корабель терпеливо чекає на нього.

Не знайшовши корабля, він упав на каміння молу й, плачучи, вигукував щохвилини:

— Перлини! Дочки місяця! Перлини!..

Він сидів і плакав там дуже довго, багато днів і ночей, живлячись лише тим, що давали йому знедолені, які й самі цілими днями й ночами тинялися в порту, сподіваючись, що аллах пошле їм хоч якийсь мізерний зарібок. Вони не давали Баширові загинути з голоду, бо на Сході вірять у те, що божевільний — свята людина.

На жаль, пан Бабелон не чув Баширових волань. Коли пролунало перше з них, він був уже далеко, на шляху до Джибуті. Він стояв, спираючись на поруччя палуби, і складав подумки текст каблограми, яку надішле своїй фірмі. Спочатку пан Бабелон хотів лише повідомити, що повертається до Європи з надзвичайно рідкісним і коштовним товаром. Але в Джибуті він додав до цього тексту прохання негайно виправити до Массауа наступника, якому пан Бабелон передасть справи, бо сам уже залишиться в Європі назавжди.

Згодом, чекаючи на поштовий пароплав до Массауа, пан Бабелон замкнувся в номері готелю, розіклав на столі Саїдові перли й спробував скласти з них кольє.

Перлин було сто вісімнадцять, різних за розміром, але однаково бездоганних. Здавалося, наче сам аллах шукав їх у морських глибинах і вкладав у руки норців так, щоб з тих перлин можна було скласти небачено гарне кольє. Але, на жаль, бракувало одної перлини, яка б з'єднала посередині дві сталки, складені з парних перлин, і завершила б кольє. Який жаль! Але справі нічим не зарадиш! Бо ця перлина повинна бути більшою за всі інші і водночас білою, кулястою, з бездоганним сяйвом. А пан Бабелон знав, що такої перлини немає в усьому світі…

Саме в цей час він одержав письмове повідомлення з Массауа про те, що Саффар — Ель-Сейф утік з в'язниці й вирушив на південь по його, пана Бабелона, слідах. Це вельми збентежило пана Бабелона, він відчув такий жах, що на мить забув навіть про перли.

Коли за день у Джибуті кинув якір корабель, який плив до Мукалли на південному березі Аравії, тобто в протилежному від Массауа й Червоного моря напрямку, пан Бабелон не вагався. Наступного ранку, стоячи на палубі цього корабля, він уже милувався зграйками сріблястих летючих рибок, що раз у раз злітали над хвилями Індійського океану.