Ловці перлів

ЧАСТИНА ДРУГА

Ауссина смерть була лише першим дрібнесеньким кроком на шляху до бурхливих подій. Ще довго потому тривав спокій, чи, може, то тільки так здавалось. І лише тоді, коли Саїд додавав до свого скарбу сто шістнадцяту перлину, події почали розгортатися блискавично.

Це сталося 1913 року. Корабель Саїда «Йемен» стояв на якорі на південь від Дахлака. Командував ним нахуда хаджі Шере — тепер уже зморшкуватий, наче стара фіга, з білою—білою бородою, — а найстаршим норцем був сомалієць Саффар, той самий, що хлопчиком носив каміння на Ауссину могилу.

Про Ауссу вже давно забули. Та й з усієї команди старого «Ель-Кебіра» залишилися тільки ці двоє, хаджі Шере й Саффар; а решта зникли, так само, як і «Ель-Кебір».

Але зовні ніби ніщо не змінилося — «Йемен», мов рідний брат, схожий був на колишній «Ель-Кебір». І знов по морській гладіні снували довгі, стрункі човни—гурі, але тепер їх було сім, і в них були інші, але теж смаглявошкірі, ловці перлів — данакільці, сомалійці та галлійці, й два хлопчики так само готували їжу на кораблі. Був на кораблі й новий огрядний серіндж, якого звали Бен Абді. Це був високий сутулий чоловік, у якого безупинно свербіла спина, й він щохвилини чухав її довгим скреблом з риб'ячої кістки.

З роками на Саффарових литках і стегнах наросло трохи м'яса, та однак це були довгі, худі ноги африканця. Зате груди стали напрочуд широкі, а м'язи рук — наче з тикового дерева. Коли тепер Саффар з веслом у руках сидів у гурі, то здавався живим втіленням сили. Це враження посилювалось контрастом хирлявим чоловіком, який сидів у тому ж човні. Це був також сомалієць, звали його Раскалла, а вигляд він мав такий, наче от—от помре. В нього були очі зацькованого звіра — він іще не звик спускатися на великі глибини.

Коли човен доплив до місця ловів, Раскалла з сіткою й каменем пірнув, так само, як колись пірнав Аусса. Потім пірнув Саффар.

Аж тут Раскалла, квапливо озирнувшись, вдався до жахливого злочину: він зіщуливсь у човні, взяв одну скойку, яку щойно дістав з дна моря, й відкрив її ножем, шукаючи перлину…

Він чинив так уже багато днів у той час, коли Саффар був під водою. Але завжди відкривав лише одну перлову скойку, благаючи в аллаха про милосердя. Раскалла знав, які муки чекають на ловця, що привласнить перлину, й боявся. Але ще дужче боявся він аллаха. Тому відкривав щоразу лише одну скойку, молячись, і переконуючи самого себе, що він не хоче красти й не краде: адже він міг покласти в сітку саме на цю перлову скойку менше! А коли він узяв на одну більше, то вона належить йому.

Але досі Раскалла не знайшов у скойках жодної піщинки. Тому він і далі спокушав долю, бо повинен був знайти перлину! Він відчував, що інакше незабаром помре.

А Саффар знав, що Раскалла потай шукає перли, бо коли він одного разу здіймався на поверхню, то побачив черепашку, яка повільно, наче сухий лист, падала на дно. Її міг викинути лише Раскалла. Але Саффар мовчав, бо знав, чому Раскалла ризикує наразитися на муки, і бажав лише одного, щоб він тих мук не зазнав.

Раскалла був один з тих небагатьох ловців перлів, які почали пірнати вже в дозрілому віці. Ще рік тому він жив у Сомалі, рибалив і вирощував ефіроносні рослини, з яких видобувається ароматна олія. Рибу він носив на базар, а врожай ефіроносів продавав саладинові, бо більше нікому було його збувати. Саладин сидів у себе вдома, закутаний у білий бурнус, і курив наргіле. В селищі був лише один саладин, якому й носив Раскалла свій урожай. І в кожному селищі було по одному саладинові, й кожний з них сидів і курив наргіле. Скільки саладинів — стільки наргіле; скільки селищ — стільки саладинів. Це були арабські купці, вони мали різні імена, але народ називав їх саладинами. А саладини називали народ «баркале», тобто «безподушечник», що рівнозначно жебракові, або волоцюзі.

Минулий рік був багатий на рибу та ефіроноси. Раскалла назбирав трохи грошей і привів до своєї хати дружину. Щоб віддати шану «своєму» саладинові й забезпечити собі його дружбу, він надіслав йому в дарунок риби. Але трапилось так, що саладин, поївши риби, почав блювати й кілька днів по тому не міг курити наргіле. Він привселюдно обізвав Раскаллу негідником і звинуватив у тому, що Раскалла хотів отруїти його рибою. Тоді Раскалла втратив тяму й сказав, що саладин, мабуть, обжерся, як це буває з усіма саладинами. Реготу було на все селище, а саладин так розгнівався на Раскаллу, що відмовився купити в нього наступний урожай ефіроносів. Раскалла пішов до сусіднього селища, але й тамтешній саладин відмовився, додавши, що він не збирається торгувати з лихослівним баркале. Тоді Раскалла зрозумів, що звістка про сварку перелетіла через гори, й він уже ніколи не зможе продати свої ефіроноси.

Раскалла повернувся додому, вирішивши, що прогодує себе й жінку рибальством. Але одної ночі він побачив за вікном велику заграву. Горів його човен, а слуги саладинові стояли біля вогню й смажили на ньому рибу, нанизану на рожни. Раскалла схопив ножа, але саладинові слуги також схопилися за ножі. Раскалла змушений був підкоритися, але, закликавши в свідки аллаха, заприсягся, що піде до каїда й поскаржиться на лиходіїв. Та слуги сміялися: нехай собі йде! Це ж для каїда й смажать вони рибу! Каїд саме гостює в саладиновій оселі!

Тоді Раскалла зрозумів, що це вже кінець і що треба залишати селище й шукати заробітку деінде. Але він не міг взяти з собою жінку, яка чекала дитини. Тоді Раскалла вирушив на пошуки сам, сподіваючись, що аллах підкаже йому місце, куди згодом він зміг би привезти й свою родину. Так він дістався аж до Массауа, де спочатку допомагав розвантажувати кораблі, носив бочки й мішки. Але швидко зрозумів, що так ледве зможе прогодувати самого себе. Саме тоді з'явився в Массауа Саїдів серіндж, який шукав ловців перлів, обіцяючи гори срібла тим, хто матиме щасливу руку. Так і став Раскалла норцем у зрілому віці, а це дуже небезпечно для життя, бо серце й легені мають звикати до глибини змалку.

А згодом він опинився на «Йємені» й відразу ж зрозумів дві речі, що гори срібла існують тільки на язиці в серінджа й що смерть його близька. Але Раскалла не хотів умирати, бо мав жінку й дитину, якої ще не бачив. Лежачи вночі поряд з Саффаром і дивлячись на небо, всіяне зірками, Раскалла розповідав йому про свою долю й просив поради. Але Саффар знав тільки те, чого його вчили з дитинства: долю писано рукою аллаха. А це, звичайно, не порада… А коли згодом Саффар побачив під водою черепашку, що, наче сухий лист, помалу опускалась на дно, він зрозумів, що Раскалла шукає перлину, аби потай продати її, повернутися до жінки й разом з нею втекти туди, де немає ні перлів, ні саладинів. Тому Саффар і мовчав, хоч і знав, що відкривати потай черепашки — злочин, за який карають нещадно й жорстоко. Він сподівався лише, що аллах буде великодушний. І раптом здалося, наче в блакитному шатрі небес і справді сидить аллах, який почув це благання й зглянувся.

Раскалла відкрив черепашку й викинув її. Вона була порожня.

Це була вже сьома цього дня, бо він сьогодні пірнав уже сім разів і щоразу піднімав на одну черепашку більше — для себе.

Саффар виринув, вліз у гурі й висипав свій вилов. Але Раскалла усе ще не віддихався. Шкіра його блищала скоріше від поту, ніж від води. Це була погана ознака; норець не повинен потіти.

Саффар бовтав ногами у воді й чекав, дивлячись кудись на обрій. Він відчував, що, коли б поглянув на Раскаллу, той сприйняв би його погляд як докір чи як наказ пірнати. Саффар не міг збагнути цього дивного почуття. І таких дивних, незбагненних думок, почуттів і передчуттів, яких він не помічав у жодного зі своїх друзів, у нього було багато. Інколи Саффарові спадало на думку, що він занадто багато розмірковує… Але й це було лише якесь дивне, незбагненне почуття.

Вузькі Раскаллині груди дихали спокійніше. Але він усе ще сидів у гурі, сидів ще й після того, як почепив сітку до пальців ноги, й рухи його були непевні. Глибина усе ще жахала Раскаллу, й цей жах він не міг подолати ні волею, ані звичкою. Він був рибалка, а не норець. Він це усвідомив, та вже запізно. Рибалка, а не норець. Але чого вартий рибалка без човна? Нічого не вартий. А Раскалла не може збудувати собі нового човна. Деревина — рідкісна й дорога на сомалійському узбережжі…

Раскалла взяв камінь до рук і спустився за борт. Але не пірнув, а чогось барився, тримаючись за борт гурі й дивлячись на сухорляві Саффарові ноги, що гойдалися перед ним у моді. А Саффар дивився на чорний Раскаллин чуб, і його знов охопило дивне, незбагненне почуття: жаль до цього зацькованого чоловіки, йому було шкода Раскалли так само, як Аусси, коли той спливав кров'ю…

І цієї хвилини, мабуть, уперше за всі довгі роки, в голові в Саффара промайнула згадка про безіменний острів і про Ауссину кров, яка текла й зникала в піску, ніби її пив ангел смерті, посланий аллахом. І раптом ця картина постала перед його очима так виразно, ніби вона була зіткана не із спогадів, а з живих образів і барв: ловці, голі й смагляві, стоять у колі, а на піску лежить Аусса, голий і смаглявий… А нахуда зводить руки до неба:

«Якщо аллах забажав, щоб кров бігла…»

Цієї миті Раскалла пірнув з тихим плеском. Картина, що тільки—но стояла перед очима в Саффара, зникла без сліду. Він перекинув ноги в човен і схилився над скринькою з скляним дном, стежачи за другом.

А Раскалла падав у блакитне провалля, стискаючи свій камінь. Кров бухала йому в голові, наче хтось безупинно бив у бубон. Раскалла знав, що вмре, але не хотів умерти тут, під водою. Він щосили стискав свій камінь, наче той був рятівною соломинкою, наче в ньому було спасіння. Нарешті Раскалла опинився на дні.

Але знову барився й не випускав камінь, наче боявся залишитись тут на самоті. Та що вдієш? Залишився сам. Працював він гарячковими, квапливими рухами, які виснажували його. Але інакше він не міг — боявся. Відірвавши ціле гроно перлових скойок, Раскалла сунув їх до сітки і… тут побачив перлину.

Це була «вільна» перлина. Вона випала з якоїсь напіврозкритої скойки й тепер лежала в заглибині скелі, наче в келихові. Це було схоже на примару. Але то була не примара: «вільних» перлин у морі чимало. Та, вислизнувши із скойки, вони звичайно падають на дно, де їх миттю заносить піском. А ця потрапила до камінного келишка…

І Раскалла знайшов її. В безмежному, нескінченному лабіринті морського дна він кинув погляд саме на цю заглибнику в скелі… Тому він і повірив, що це диво, що це аллахів дарунок.

Але тієї миті в нього не було часу на міркування. Він схопив перлину, сховав за щоку й поплив угору, хоч сітка була ще напівпорожня. Але в легенях у нього вже не було повітря. Він рвонув угору, відчайдушно перебираючи руками, наче не плив у воді, а ліз по драбині… Його душив страх, що він потоне або в нього не витримають легені саме тепер, коли він має перлину, коли він має все!

Раскалла вилетів на поверхню так навально, що на мить з води показалися навіть його стегна. Потім, бурхливо дихаючи, схопився за борт човна.

— Помалу, помалу, — мовив Саффар і хутенько пірнув, побачивши вбогий Раскаллин вилов.

Раскалла видерся на човна й дістав з рота перлину. Вона була кругленька й зеленава. Він хотів сховати її, та не мав куди, — Раскалла був зовсім голий, коли не рахувати пов'язки на стегнах. І він знов поклав її в рота.

Раскалла був щасливий! Він мав перлину, він мав усе! Йому хотілося співати. Але він не міг, бо й досі ще важко дихав. А в роті, поміж зубами й щокою, відчував перлину. Солонувату на смак, його перлину! Аллах акбар! Аллах акбар!..

Раскалла дивився на небо й плакав. Потім ловитва скінчилася, і сім гурі з різних кінців моря віялом попливли до однієї Точки. У тій точці, у відкритому морі стояв на якорі «Йемен», поширюючи навколо сморід сечі й гнилизни.

Ловці висипаи на палубу свою здобич, сіли навпочіпки й, співаючи пісень, нескінченних, як саме море, почали відкривати мертві перлові скойки. Бен Абді стежив за ними, чухаючн скреблом свою сутулу спину.

Ловці співали. Їхні чорні кудлаті голови схожі були на верхівки якогось великого дивовижного чорного овоча. А коли остання скойка зникла в морі, нахуда хаджі Шере й серіндж Бен Абді впали на коліна й почали читати фатиху, святу молитву ловців перлів. Чоловіки пристали до них. І Раскалла теж набрав був повітря.

Та раптом щось у нього здригнулось, і він відчув, ніби якась жахлива, невмолима рука стисла йому горло. Раскалла змовк. Він відчував не біль, а якийсь дикий жах, що підступав йому аж до горла, стискав і давив його… І Раскалла знав, що це таке. Це був страх перед аллахом. Він не міг вимовити ні слова зі святої молитви фатихи, не міг заприсягтися, що не приховав нічого з того, що йому подарував сьогодні аллах. Він мав перлину! Але він бачив водночас і неспокійний нахудин погляд, що, перескакуючи з одного чоловіка на іншого, невідворотно наближався до нього… І Раскалла почав беззвучно ворушити губами, ніби читав фатиху, але його витріщені від жаху очі забігали самі по собі, наче зацьковані звірятка. Та ось чорні нахудині очиці вп'ялися в Раскаллине обличчя.

Хаджі Шере дивився на Раскаллу… Голос його підскочив до найвищих нот, а ритм молитви прискорився. Нахуда молився дедалі швидше, дедалі поквапливіше, це вже була не молитва, а якесь верескливе торохкотіння… Та ось скінчилася фатиха, й нахуда підвівся.

Він показав пальцем на Раскаллу. Зіниці його очей зараз були маленькі, наче зернятка проса.

— Ти мовчав!

Тепер уже й серіндж задивився на Раскаллу своїми вибалушеними водянистими очима; скребло тремтіло в його руці.

— Чому ти мовчав? Чому не читав фатихи? — запитував нахуда, і голос його звучав погрозливо.

Раскалла відкрив рота, але якийсь невимовний жах здавлював йому нутрощі, стискав горло; цей жах невпинно зростав… І водночас Раскаллі здалося, що зростає й перлина в його роті, що вона надимає йому щоку, й уже кожен може бачити її, так ніби вона лежить на долоні. Раскалла хотів сказати щось, та не міг.

Серіндж Бен Абді повільно підвівся. Скребло в його руці аж підскакувало. Він поволі підступив до Раскалли і схопив його за чуба.

— Чому ти мовчиш? — загорлав серіндж. — Кажи!

Але Раскалла не міг говорити, тоді Бен Абді почав трясти його голову так, наче хотів витрусити з неї хоч звук.

— Ні!.. — зойкнув Раскалла.

І перлина випала з рота.

Запала така тиша, що було чути рипіння щогли й легеньке хлюпотіння хвильок, що набігали на борт корабля.

Потім нахуда й серіндж одночасно схилилися по перлину. Хаджі Шере підняв її й випростався. Випростався й серіндж. Вони розглядали перлину. Тиша тривала…

Раптом серіндж обернувся, й скребло в його руці націлилося прямо в серце Раскаллі.

— Ні! — вигукнув Раскалла. — Я не вкрав її! Я знайшов. Це «вільна» перлина!

Але тієї ж миті серіндж накинувся на нього:

— Собако! Сину собаки! Собако!

Його кулаки били, мов кувалди. Скребло відлетіло геть. Серіндж бив Раскаллу в обличчя, в груди, по плечах, але найбільше в обличчя.

— Собако! Собако!..

Хаджі Шере усе ще розглядав перлину.

А ловці сиділи в колі, мов коричневі пеньки, й лише їхні великі кудлаті голови поверталися то до нахуди з перлиною, то до Раскалли… Саффар бачив на їхніх обличчях цікавість. А більше нічого. Цікавість до перлини й цікавість до стусанів, які дістаються іншому. А більше нічого… Лише маленький данакілець ІІІоа дивився на Раскаллу з жахом в очах.

Нарешті нахуда дбайливо заховав перлину до внутрішньої кишені й підступив до Раскалли, що лежав, скиглячи, мов собака.

— Факіх! Злодій! — закричав хаджі Шере майже врочисто й копнув ногою лежаче тіло.

— Факіх! — крикнув удруге й удруге копнув.

— Факіх! — крикнув утретє й утретє копнув.

— Зв'яжи злодія! — сказав він потім серінджеві. — Його судитимуть.

А тоді відвернувся й радісним жестом здійняв руки до неба.

— Аллах милосердний! Він послав нам перлину, яка потішить Саїдове серце! Ми повертаємось до Джумеле. Вам пощастило, о люди! Саїд засипле вас дарунками!

Ловці підвелись. Велика, дитяча радість вмить охопила їх. Так вітер зненацька напинає вітрила. Збуджено кричачи, вони забігали по палубі…

Тим часом Бен Абді зв'язав Раскаллі руки та ноги й відіпхнув його ногою до щогли.

Світанок уже забарвлював верхівки фінікових пальм, коли «Йемен» кинув якір у Джумеле. Бет—ель—Саїд, Саїдова резиденція, сяла білістю за пальмовими стовбурами.

Нахуда й серіндж віддали Раскаллу каїдові, який замкнув його в порожній коморі свого будинку, — в'язниці в Джумеле не було. Потім вони вирушили з візитом до Володаря перлів.

На кораблі лишилися самі ловці. Вони сиділи півколом на палубі й співали про свою радість, про очікувані дарунки — про все те, про що співають діти. Вони були дітьми природи.

Саффар сидів поруч з маленьким Шоа. Очі в нього були заплющені, начебто він спав, його чоло було гладеньке й коричневе, мов шкіра старого сідла; здавалося, за ним не було думок.

Але думки там були, і багато думок. Вони безладно снувалися в його голові, схожі скоріше на видіння, які нараз заясніють у темряві й тут же згаснуть, щоб дати місце іншим. Саффар не вмів міркувати. Не привчена до розумових вправ голова його схожа була на Раскаллині легені, що не вміли стримувати й регулювати дихання. Пошуки перлів, пошуки їжі, чарівні видіння бенкетів і жахливі видіння нещасть — оце й усе, чим обмежувалася його розумова діяльність. І все ж таки в Саффировій голові вже давно почали з'являтися й інші видіння, складніші, такі, що змушували зазирати далеко вперед… Саме ці видіння бентежили Саффара й зараз, і тому він заплющив очі, ніби темрява могла зробити їх виразнішими.

Довго співали ловці, й довго вдивлявся Саффар у свої видіння. Потім він розплющив очі й торкнувся плеча Шоа:

— Піду до Саїда, — сказав він.

Але Шоа не зрозумів, надто неймовірно звучали ці слова.

— Піду до Саїда й урятую Раскаллу, — додав Саффар.

Шоа звернув до нього здивоване обличчя.

— Як?

Саффар не відповів. Він і сам ще не знав, як урятувати Раскаллу. Одна лише картина крутилася йому в голові: він упаде до Саїдових ніг і вигукне:

— Раскалла взяв перлину, щоб врятувати своє життя. Не дай йому загинути! — І це було все.

Саффар підвівся.

— Нехай аллах допоможе тобі, — сказав Шоа, дивлячись на Саффара зачудованими очима.

Саффар пішов. Він ніколи ще не бачив Саїда. В його уяві це був високий, величний і сивий чоловік, який походжає чудовими садами. В цих садах Саффар і знайде Саїда. Він кинеться на землю, а Саїд здійме руки до неба й скаже: «Раскаллу врятовано!» Ото й усе.

Коли Саффар дістався до брами Саїдової резиденції, то зрозумів, що всередину йому не потрапити: Саїд не приймає голих сомалійських норців. Тоді Саффар пішов уздовж глиняної огорожі саду, доки не знайшов місце, де вона була низька й зруйнована. Він за іграшки переліз через неї і опинивсь у саду.

Сад цей був набагато прекрасніший від Саффарових уявлень. Тіні пальмових верховіть лежали на землі, наче великі темні зорі, а в ариках текла холодна каламутна вода. Гранатові плоди висіли так низько, що можна було дістати рукою, вони були брунатно—червоні, як і грунт, на якому, росли кущі, вкриті білими келишками жасмину. Було тихо й пустинно, лише пальмове віття шурхотіло й ляскало вгорі, неначебто клапали дзьобами великі птахи.

Це була чудова картина. На мить голий норець забув, чого прийшов сюди, замилувавшись красою саду; надто довго бачив він саме море та скелі. Але раптом, жахнувшись, усвідомив, що ніхто не повинен бачити його тут, а надто нахуда чи серіндж. Саффар зійшов зі стежки й став скрадатися від дерева до дерева, в напрямку до задньої стіни будинку, звідки мав вийти Саїд. Саффар не сумнівавсь у тому, що Саїд вийде з дому: бо хто ж сидітиме вдома, маючи такий чудовий сад.

Підкравшись до самого будинку, Саффар сховавсь у гранатових кущах і вирішив тут зачекати. Але, посидівши з хвилину в своїй схованці, він раптом почув поблизу нахудин голос.

Перелякавшись на смерть, Саффар хотів був утікати геть, та побоявся, що хаджі Шере побачить його. Але й лишатися в гранатових кущах він теж боявся. Боявся нахудиних очей, що бігають з місця на місце й усе помічають… Раптом Саффарові спало на думку, що найкраще сховатись у верховітті пальм, і він одразу ж почав дертись угору по пальмі, яка росла біля самого будинку, схиливши долі верхівку, ніби під вагою червоних грон фініків. Долізши до половини стовбура, Саффар зупинився. Він побачив нахуду й серінджа так близько, що міг би торкнутися їх, коли б мав у руках пальмову галузку. Вони сиділи на килимі під вікном, до якого саме доповз Саффар, а Саїд — бо цей високий, величний чоловік у білих шатах не міг бути ніким іншим — Алі Саїд давав їм гроші.

Саффар скам'янів від жаху. Він знав: варто одному з них звести очі, щоб побачити його. Але вони не звели очей, бо саме лічили гроші, а Саффар не наважувався лізти вище. Він залишився там, де був… І почав лічити разом з ними. Не міг утриматись, бо на килимі була справжня повінь срібла, а срібний дощ не вщухав. Так, це був справжній срібний дощ, і Саффар лічив його краплини, бо досі ще ніколи не бачив такої сили срібла одразу.

Але саме цієї миті поблизу почулися чиїсь кроки, й Саффар, не тямлячи себе від жаху, стрибнув з пальми й кинувся навтіки, начеб він і справді крав те срібло своїми голодними очима…

Він біг, хоч чорна жінка, що налякала його, приголомшено застигла на місці. Але він не знав про це й щодуху тікав до огорожі. Перестрибнув через огорожу й побіг далі. Він не думав уже ні про Саїда, ні про своє прохання, — мав на гадці лише одне: як би втекти.

Добігши до моря, Саффар манівцями повернувся на корабель. Він обливався потом, шкіра його лисніла, наче риб'яча луска. Ловці усе ще співали.

Шоа зустрів його запитливим поглядом.

І Саффар змушений був схилити голову, бо його охопив пекучий сором. Він бачив Саїда, був від нього так зблизька, що міг би торкнутися його пальмовою галузкою, але втік. Чому? Тому що боявся нахуди й серінджа. Тепер він уже не врятує Раскаллу. Він боявся нахуди й серінджа. В тому—то й уся біда: він ніколи не звільниться від страху перед нахудою й серінджем…

Серіндж Бен Абді й нахуда хаджі Шере повернулися з Саїдового дому, і їхні обличчя були похмурі.

Нахуда здійняв руки до неба:

— Нас спіткала невдача, о люди. Іншаллах! Така воля аллаха.

Серіндж з виразом глибокого суму на обличчі чухав спину скреблом.

— Саїд вважає, що перлина не досить гарна. Він дав нам лише дванадцять фунтів, — сказав він зажурено.

Аж тут устав Саффар, наче підхоплений могутньою хвилею одваги. Він і сам не розумів, що з ним сталося, лише відчував ту хвилю десь усередині, в серці, спінену обуренням.

— Ви брешете! Він дав вам більше!

— О, баркале! — гаркнув серіндж, не знайшовши в гніві своєму нічого кращого від цього улюбленого слова саладинів. І ступив крок уперед.

А Саффар, упавши навколішки, гукнув:

— Читайте фатиху!

Приголомшений серіндж зупинився.

— Читайте фатиху! — вдруге вигукнув Саффар.

— Так, читайте фатиху! — підхопився й зраділий Шоа.

— Читайте фатиху! — закричали ловці. Вони сміялися. Їм сподобалася думка про те, що й нахуда з серінджем також повинні присягтися святими словами в своїй чесності.

— Читайте фатиху!

Хаджі Шере та Бен Абді стояли мовчки. Потім поглянули один на одного. Це було нечувано… але відмовитись вони не могли: цим лише посилили б підозру.

— Читайте фатиху — виспівували ловці. Вони блазнювали, і їхні великі чорні голови здригалися від дивовижних порухів.

А Саффар почав повільно вимовляти святі слова, вкладаючи в них усю свою душу.

Тоді клякнули Хаджі Шере та Бен Абді й пристали до молитви роздратованими голосами.

А Саффар витріщеними очима стежив за кожним порухом їхніх вуст, і голос його тим часом слабшав і якось ніби зламався…

Це зламалося щось усередині в Саффара: якась велика, важлива частка його єства. Похитнулася його наївна, сліпа віра. Це було жахливо. Він почував себе так, ніби раптом зазирнув туди, куди ніколи не повинен був зазирати; ніби побачив нараз зворотний бік усього шляхетного, святого, великого… Бо серіндж з нахудою читали фатиху, хоч вони й украли гроші. І нічого не сталося: ангел не злетів з неба, блискавка не вдарила, не почулися грізні, небесні голоси — нічого, нічого… Нахуда з серінджем навіть і не побоювалися цього. Вони читали фатиху не зі страхом, а гнівно. Аж трусилися від гніву.

Скінчивши молитву, вони підвелися.

Підвівся й Саффар.

— Ви клятвопорушники! — промовив він і тут же закричав: — Клятвопорушники! Богохульники! Я бачив вас у Саїда. Ви злодії!

Бен Абді кинувся до нього. Але Саффар крутнувся й перескочив через борт корабля. Підвівши голову, він знову вигукнув:

— Злодії! Злодії!..

Щось із силою вдарило Саффара в чоло — то був ніж, якого кинув засліплений люттю серіндж. Саффар не звернув на це уваги.

— Злодії! — кричав він щосили. — Грабіжники! Богохульники! Клятвопорушники!

Потім він кинувся бігти уздовж берега. І тільки відбігши далеченько, помітив, що в нього тече кров. Серінджів ніж поранив йому чоло. Саффар промив рану пекучою морською водою й ліг на піску. В голові його мелькали картини—уявлення, картини—думки…

Ввечері Саффар потай повернувся до корабля. Шоа дав йому поїсти. Саффар угамував голод і знову рушив уздовж берега.

Наступного ранку ловці з «Йемена» зібралися перед Саїдовим будинком. Прийшов і каїд, кліпаючи очима за скельцями окулярів у бляшаній оправі та брязкаючи чотками з дванадцяти великих янтарних намистин. Каїд носив ці чотки не для молитви — для цього чоток на Сході не вживають, — просто вони давали роботу рукам та допомагали зберігати душевний спокій і рівновагу. Чорний невільник тримав над каїдовою головою парасольку на довгій ручці.

На піску стояла невеличка колода з пальмового стовбура, а поряд на вогні кипіла олія. Привели Раскаллу, відтяли йому кисть правої руки й сунули обрубок у киплячу олію, щоб зупинити кров і не дати куксі загноїтися. Потім кат, — це був звичайний різник, — перев'язав рану білим полотном, умоченим у олію. Таким робом восторжествувала справедливість — адже коран наказує відтинати злодієві руку.

Раскалла спокутував цим свою вину. Він був тепер вільний. Але куди він міг тепер податися? Що робити норцеві, якому бракує одної руки? Раскаллу годували, доки він не очуняв од гарячки, а тоді посадили на перший корабель, що плив до суходолу.

Там Раскалла зійшов з корабля й пішов собі. Він не мав нічого, крім двох шматків полотна: одного на стегнах, другого на куксі. Тепер Раскалла й справді був «безподушечннк», баркале. Він ішов, його жінка й дитина жили далеко на півдні, але Раскалла прямував на захід. Він ішов, і ніхто не знав, де скінчиться його шлях. Нікого це не обходило.

На цей час Раскаллина перлина вже побілішала, й Алі Саїд укинув її до своєї кришталевої посудини. Це була сто сімнадцята красуня. Але на перший погляд ніяких змін не відбулося — просто до маківки додали одне макове зернятко.

Що ж до Саффара, то якийсь час він жив у рибальському селищі на західному березі острова Ель-Кебір. Рана на чолі в нього тим часом загоїлась, але після неї залишився глибокий шрам у вигляді кривого меча. Згодом Саффар повернувся до Джумеле й став на службу до пана Попастратоса.