Лука і вогонь життя

2 Ніхтотато

оли Лука вибіг з Собакою і Ведмедем з парадних дверей будинку, його охопило дивне відчуття, наче він перейшов якусь невидиму межу й опинився на початковому етапі якоїсь віртуальної реальності. Він трохи тремтів, тремтіли також собака й ведмідь, хоча світанок був теплим. Довкілля мало дивні барви: небо було блакитнішим, бруд — брунатнішим, а будинок — рожевішим і зеленішим, ніж зазвичай… а його тато був не його татом, бо крізь цього Рашида Халіфу можна було дивитися. Зовні він достоту скидався на славного Шаха-Казна-Що; на голові мав такий же капелюх-панаму, був одягнений у таку ж яскраво-червону сорочку, говорив Рашидовим голосом, ішов достоту Рашидовою ходою; але цей Рашид Халіфа просвічувався — не цілком, а трохи лишень більше, ніж наполовину, так ніби він був наполовину справжнім, а наполовину світловою ілюзією. Коли небо почало світліти, прозорість постаті стала ще помітнішою. В Луки голова пішла обертом. Невже щось сталося з його татом? А чи, може, цей тато, що просвічувався, а чи…

— А ти не привид? — запитав він слабким голосом. — Якийсь ти дивний і незвичайний.

— Хіба я вдягнений у біле простирадло? Здається, й ланцюгами не дзенькаю? Хіба я схожий на упиря? — питала примара зневажливо. — Невже я такий страшний? Гаразд, не відповідай. Річ у тому, що привидів і примар узагалі не існує, тому я не можу бути одним із них. Наразі мене також усе дивує.

Шерсть Ведмедя настовбурчилася, а Собака ніби щось пригадував, збентежено хитав головою.

— І чого це тебе так усе дивує? — питав Лука, намагаючись бути впевненим. — Я ж бо не просвічуюся. — Прозорий Рашид Халіфа підійшов ближче до Луки, і той ледь не кинувся від нього навтьоки.

— Я не за тобою сюди прийшов, — сказав він. — Дивно, що ти в доброму гуморі й здоров’ї. А також, між іншим, твій Собака й Ведмідь. Усе це дуже дивно. Прикордоння так легко не перетинають.

— Що ти маєш на увазі? — допитувався Лука. — Яке Прикордоння? За ким ти прийшов?

Коли він поставив останнє запитання, то відповідь на попереднє він уже знав, тож воно відпало само по собі.

— Ага, — сказав він, — тоді це мій тато?…

— Ще не зараз, — промовив прозорий Рашид, — але я терпляча людина.

— Ідіть собі геть, — промовив Лука, — чого вам тут ходити, пане… А як вас звати?

Прозорий Рашид усміхнувся ніби по-дружньому, але не цілком по-дружньому:

— Я, — почав він пояснювати люб’язним голосом, який не до кінця був люб’язний, — я татова сме…

— Не кажіть того слова! — закричав Лука.

— З твого дозволу, хотів би пояснити, — наполягала примара, — що сме…

— На кажіть того! — заволав Лука.

— …кожної людини інша, — промовила примара. — Двох однакових не буває. Кожна жива істота неповторна, не така, як усі інші; її життя має свій унікальний, особистий початок, особисту, унікальну середину, а значить, як звідси випливає, кожен має свою унікальну, особисту сме…

— Ні! — аж зойкнув Лука.

— …а я татова, чи дуже скоро буду татовою, а тоді ти вже не зможеш крізь мене бачити, бо тоді я буду суцільним, а тата, вже даруй мені, більше не буде взагалі.

— Ніхто не забере мого тата. Ніхто! — вигукнув Лука. — Навіть ви, пане…, хай би як вас там називали, ідіть собі геть разом зі своїми страхітливими казками.

— Ніхто, — промовив прозорий Рашид. — Так, мене можна так називати. Ось хто я є. Отже, Ніхто й забере твого тата, саме так, а я — той ніхто, про якого й мовиться. Я твій — як би то сказати? — Ніхтотато.

— Дурниця, — промовив Лука.

— Ні, ні, — поправив його прозорий Рашид, — боюся, що Дурниця тут ні до чого. От побачиш, я не якась там тобі Дурниця.

Лука сів на східці будинку і схопився руками за голову. Ніхтотато. Він добре розумів, про що йому казав прозорий Рашид. Мірою згасання його тата цей примарний Рашид набирав сили, і вкінці буде лишень цей Ніхтотато, а тата не буде взагалі.

Однак він був переконаний: без тата йому не обійтися. З цим він ніколи не змириться. Його переконаність зростала й додавала снаги. Тут може бути лишень один вихід, сказав він подумки. Цього Ніхтотата треба спинити, і він обов’язково придумає, як це зробити.

— Чесно кажучи, — промовив Ніхтотато, — я хочу бути з тобою відвертим і тому повторюю, що ти, перейшовши межу, вже досяг незвичайних речей, тож думаю, ти здатний на ще незвичайніші речі. Можливо, ти навіть спроможний досягти своєї мрії — ха-ха-ха! — і доможешся мого знищення. От сатана! Як приємно! Просто… чудово. Мене це так збуджує.

Лука підвів погляд.

— А що означає «перетнути межу»? — запитав він.

— Тут, де ти є, це не те, де ти був, — ввічливо пояснив Ніхтотато. — Все, що ти бачиш тепер, це не те, що ти бачив раніше. Ця доріжка — це не та доріжка, цей будинок — це не той будинок, а цей татусь, як я вже пояснював, — це не той татусь. Якщо твій світ зробить півкроку праворуч, то він наштовхнеться на цей світ. Якщо він зробить півкроку ліворуч…, ні, давай про це не будемо говорити. Хіба не бачиш, наскільки тут усе яскравіше порівняно з тим, яким воно було там удома? Бачиш… це… ну, мабуть тобі й варто про це казати… це Світ Чарів.

І тут Лука пригадав, як він спіткнувся на порозі і як на мить у нього сильно запаморочилася голова. Мабуть, саме тоді він перетнув межу? А спіткнувся він праворуч чи ліворуч? Здається, праворуч. Отже. це Праворука Стежка? Але чи найкраща ця стежка для нього? А чи не ліпше було б для нього як для шульги спіткнутися ліворуч?… І тут він піймав себе на думці, що заплутався. Чому він узагалі опинився на якійсь Стежці, а не на доріжці перед будинком? Куди ця Стежка може його привести і чи варто йому навіть думати про те, аби піти по ній далі? Чи варто йому думати про те, аби якось втекти від цього Ніхтотата й повернутися до безпечного затишку своєї кімнати? Чари — це вже занадто для нього.

Авжеж, Лука знав геть усе про Світ Чарів. Він змалку чув про Світ Чарів від тата й навіть повірив у нього — накреслив карти і намалював картини такого світу: Потік Слів, що впадає в Озеро Мудрості, Гору Знань і Вогонь Життя, ну і все таке інше; але він не вірив у цей світ так, як, скажімо, він вірив у кухонний стіл, вулицю чи розлади шлунку. Для нього Чарівний Світ був настільки ж реальним, як любов, нещастя чи страх. Він був таким же реальним, як оповідання, коли ти його читаєш, чи міраж, допоки ти не наблизишся до нього ближче, або сон, коли він сниться.

— А чи не сон це? — дивувався він, тоді ж бо як прозорий Рашид, що назвав себе Ніхтотатом, у задумі повільно кивав головою.

— Це, звісно, багато чого пояснює, — казав він приязним голосом. — А давай перевіримо. Якщо це справді сон, тоді твої собака й ведмідь почнуть говорити. Бачиш, я знаю про твою чарівну фантазію. Ти хочеш, аби вони змогли говорити, правда? Говорити до тебе твоєю мовою і розповідати свої історії. Я чудово знаю, що вони розкажуть дуже цікаві історії.

— А звідки ви знаєте? — запитав приголомшено Лука, і, знову ж таки, відповідь прийшла до нього одразу після того, як прозвучало запитання. — Ага. Ви знаєте, тому що мій тато знає. Я одного разу говорив про це з татом, і він сказав, що колись вигадає історію про собаку і ведмедя, що розмовляють.

— Саме так, — промовив Ніхтотато спокійно. — Всім, чим був твій тато, все, що твій тато знав, казав, робив, тепер поступово переходить до мене. Хоч мені і не слід випереджувати події, — продовжував він, — однак мені здається, що твоїм друзям дуже хочеться привернути до себе увагу.

Лука обернувся й побачив, що собака Ведмідь звівся на задні лапи й відкашлювався, наче якийсь оперний тенор. А потім почав співати, але не по-собачому з гавканням, завиванням і дзявканням, а простими, зрозумілими словами. Співав він з легким чужоземним акцентом, помітив Лука, так ніби прибув з іншої країни, а слова, хоч були цілком зрозумілими, проте зміст трохи спантеличував.

А тоді настала черга ведмедя Собаки, який також звівся на задні лапи, склавши їх, як той учень у школі чи якийсь промовець. Заговорив він чистою людською мовою голосом, достоту схожим на голос брата Луки Гаруна, і Лука від несподіванки аж спіткнувся. Ніхтотато вчасно простягнув рятівну руку точнісінько так, як би це зробив справжній Рашид Халіфа.

— О могутній юний визволителю, — розпочав величаво ведмідь, але, як здалося Луці, трохи невпевнено. — О незрівнянний юний страждальцю, знай, що я не завжди був таким, яким ти мене бачиш тепер, тому що я був монархом а-а-а північної країни з густими пралісами й мерехтливим снігом, що ховалися за вигином гірського паса. І звали мене тоді не «Собака», а-а-а Арта-Шастра, князь Квофу. У тому холодному прегарному краї ми грілися танцюючи, і про наші танці почали складати леґенди, бо кружляючи, тупаючи й плигаючи, ми з повітря пряли срібні і золоті ниті, які нас збагачували й прославляли. Так, так! Круговерті й крутоверті були нашою найбільшою радістю, а кружляючи, ми дуже тішилися, а наша золота країна була місцем дива, а наш одяг сяяв як сонце.

Тепер його голос зміцнів, ніби був певний у тому, що казав:

— Отже, ми процвітали, — продовжував він, — але наші сусіди нам дуже заздрили, й один з них — велетень, себто казковий принц з головою птаха, який називався, — і тут ведмідь Собака знову затнувся, — а-а-а Дрізд Дев, себто Людожер-Велетень, Цар Сходу, який співав, як соловей, але танцював як останнє вайло, тож нам найбільше заздрив. І напав він на нас з леґіоном велетнів, ну…Тридцять Птахів, такі собі плямисті потвори, а ми — золотий народ — любили танці й були надто невинними й добрими, щоб дати належну відсіч. Однак ми були також затятим народом і не виказали жодних таємниць. Так, так! — вигукнув він схвильовано й поквапився закінчити розповідь. — Коли нарешті Птахи-Людожери втямили, що ми не збираємося вчити їх, як ткати з повітря золото, і що ми стоятимемо на смерть, але не розкриємо наших таємниць, вони вдалися до настільки страхітливого пурхання, ляскання, зойкання й крякання, що стало зрозуміло: без Чорної Магії тут не обійшлося. За мить-другу народ Квофу, який приголомшило верещання Людожерів-Велетнів, почав тріскатися й кришитися, втрачати людську подобу і перетворюватися на німих звірів — мавп, малих мавпочок, мурахоїдів і — так! — ведмедів, а Дрізд Дев вигукував: «Тепер, йолопи, спробуйте потанцюйте! Спробуйте побігати вистрибом і зітчіть трохи срібної джиги! Чим ви не поділилися, з тим і простилися, так само як із своєю людськістю. Ви залишитеся ницими, замурзаними звірами, якщо тільки не зумієте — ха-ха! — викрасти Вогонь Життя!» А цим він хотів сказати, що ми вічно залишатимемося у пастці, оскільки Вогонь Життя — це казка, до того ж навіть у казці викрасти Вогонь Життя неможливо. Тож я став ведмедем — ведмедем-танцюристом, але без золотих танців! Ведмедем я мандрував світами, аж тут капітан Ааґ спіймав мене для свого цирку, а тоді я знайшов тебе, юний володарю.

Таку історію міг би оповісти Гарун, подумав Лука, довга оповідь з Моря Оповідок. Коли ж він закінчив свою історію, Луку охопило велике розчарування.

— Ви обидва — люди? — запитав він із жалем. — Насправді ви не ведмідь і не собака, а зачаровані принци в подобі собаки й ведмедя? Тоді мені слід вас називати не «Собака» і «Ведмідь», а «Арат-як-його-там» і «Барак»? Оце так, тривожився за тата, а тепер треба помізкувати, як уже вас повернути до реального життя, до справжніх ваших личин? Але ж ви добре знаєте, що мені лишень дванадцять років.

Ведмідь знову став на чотири лапи.

— Гаразд, — сказав він. — Допоки я в личині ведмедя, можеш називати мене «Собакою».

— А допоки я собака, — промовив собака, — можеш називати мене «Ведмедем». Але також правда, що оскільки ми у Світі Чарів, то хотіли б дізнатися, в який спосіб ми можемо зняти з себе ненависні нам чари.

Ніхтотато заплескав у долоні.

— Як гарно! — вигукнув він. — Дізнавайтеся! Мені так подобається, коли хтось дізнається. А тут маємо справу зі справжнісіньким пошуком! Ти також, юначе, береш участь у пошуку, хіба ні? Авжеж береш, — теревенив він далі, так що Лука не спромігся навіть слова вставити. — Ти хочеш врятувати тата, авжеж, хочеш. Ти хочеш, аби я, ненависний тобі Ніхтотато, згас, а твій тато став собою враз. Ти хочеш мене знищити, хіба ні, юначе? Ти хочеш убити мене, але не знаєш як. Річ у тому, що ти не знаєш як. Але ти знаєш назву того, що в Реальному або в Чарівному Світі може здійснити твоє бажання. І навіть якщо ти призабув щось трохи, то твій друг, ведмідь, що розмовляє, тобі вже нагадав.

— Ви хочете сказати Вогонь Життя, — промовив Лука. — Ви це маєте на увазі, так? Вогонь Життя, що горить на вершині Гори Знань.

— Бінґо! В яблучко! Цілком правильно! — кричав Ніхтотато. — Геєна Вогненна, Опік Третього Ступеня, Самозаймання, Вогонь Вогнів. Авжеж! — він буквально пританцьовував від задоволення, злегка чеберяючи ногами й підкидаючи капелюх-панаму. Луці довелося лишень визнати, що саме таке робив Рашид Халіфа, коли був собою дуже задоволений. Дивиною залишалась танцівникова прозорість.

— Це ж бо лишень казка, — слабким голосом промовив Лука.

— Лишень казка? — перепитав Ніхтотато голосом, в якому вчувався справжній жах. Тільки вигадка? Я щось не чую. Авжеж, юний молокососе, більшої дурниці ти не міг бовкнути. Ти сам є маленькою Крапелькою з Океану Оповідок, таким собі коротким Бевканням Шаха-Казна-Що. Ти як ніхто інший, повинен знати, що Людина — це Істота-Казкар, і в її оповідях криється її ідентичність, її розуміння свого джерела життєвої сили. Хіба щури розповідають казки? Хіба морські свинки хочуть щось розповісти? Хіба слони фантазують? Ти добре знаєш, так само як і я, що ні. Лишень людина згорає від книжок.

— Але ж Вогонь Життя… це ж бо казка, не більше, — наполягали разом Собака ведмідь і Ведмідь собака.

Ніхтотато випростався незадоволено.

— Виходить, що у ваших очах я є, — сердився він, — якимсь казковим героєм? Може, я схожий на ельфа? Може, у мене на спині ростуть прозорі крильця? А може, я скидаюся на піксі[2]? Кажу вам, що Вогонь Життя — настільки ж справжній, як і я, і лишень Незгасимий Вогонь зробить усе те, чого ви так бажаєте. Він перетворить ведмедя на Людину, а собаку — на Собаку-Людину, і це також покладе мені край, стане Моїм Кінцем. Луко! Малий вбивце! Твої очі палають від самої думки про це! Як хвилююче! Я серед найманих убивць! Чого ж ми чекаємо? Починаймо вже? Вперед! Цок-цок! Не гаймо часу!

У цю мить Лука відчув, ніби хтось ніжно полоскотав підошви його стоп. Потім над небокраєм зійшло срібне сонце, і на околиці, себто на околиці, яка не була по-справжньому околицею Луки або ж не до кінця справжньою, почало відбуватися щось геть незвичайне. Передусім, чому сонце срібне? І чому все таке яскраве, чому все таке насичене запахами, чому все таке крикливе? Приміром, зацукровані фрукти на ручному візку вуличного торговця, що стояв на розі, мали дуже дивний вигляд і смак. Було дивним навіть те, що Лука зміг побачити ручний візок вуличного торговця, тому що свій візок він завжди ставив на перехресті, і його не було видно з будинку Луки, а тут візок опинився буквально перед його носом зі своїми дивно забарвленими цукатами, над якими дивно дзижчали дивно забарвлені мухи. Лука дивувався. Він не зробив жодного кроку й одразу побачив вуличного торговця, що спав під візком, тож візок, вочевидь, також не зрушував з місця; тоді, виходить, перехрестя перемістилося до нього або ж він перемістився до перехрестя?

Йому треба було все обміркувати. Він пригадав золоте правило свого шкільного учителя, магістра природничих наук пана Холмса, чоловіка з люлькою в роті та зі збільшуваним двовипуклим склом у руці, надто тепло одягненого як на погоду, що стояла надворі. Тож цей пан Холмс любив казати: «Відкидай неможливе, а те, що залишиться, хай би яким воно було неймовірним, — істина». «Але ж, — думав Лука, — що мені робити, коли залишається тільки неможливе, коли те неможливе — єдине пояснення?» А тоді він дав відповідь на своє запитання, послуговуючись золотим правилом пана Шерлока. «Отже, неможливе мусить бути істиною». А неможливе пояснення в цьому випадку було таким: якщо він не рухається світом, тоді світ рухається повз нього. Він поглянув на свої чутливі до лоскоту ступні. Це ж бо правда! Земля вислизала з-під його ніг, ніжно лоскочучи ступні. От він уже й залишив вуличного торговця далеко позаду.

Поглянув на Собаку й Ведмедя, які поводилися так, ніби були на ковзанці без ковзанів. Вони ковзали по рухливому шляху, зісковзували з нього, при цьому голосно висловлювали свій подив. Лука обернувся до Ніхтотата.

— Це ви робите, я знаю, — докірливо промовив він до нього, а Ніхтотато широко розплющив очі, розставив руки й невинно відповів:

— Що? Прошу? Якісь незручності? Мені здалося, що нам треба поквапитися.

Найгірше, а може, найкраще було те, що Ніхтотато поводився достоту так, ніби він був Рашид Халіфа. Він мав Рашидову міміку, жестикуляцію і сміх, він навіть удавав невинного, коли добре знав про свою вину, а саме так чинив Рашид, коли був незграбним, або неправим, або замислив якусь каверзу. Він мав Рашидів голос, таке ж, як у Рашида, хитке черевце, він навіть починав ставитися до Луки з пестливою прихильністю, що геть чисто нагадувало Рашидове ставлення до Луки. Змалку Лука добре затямив, що всі закони встановлює мама і з нею треба поводитися дуже обережно, а Рашид, правду кажучи, мав м’яке серце. А чи могло так статися, що Рашидова вдача перейшла до його затятого ворога Ніхтотата? А чи не тому цей страхітливий анти-Рашид намагався допомогти Луці?

— Гаразд. Тоді зупиніть світ, — наказав Лука Ніхтотатові. — Нам треба дещо узгодити, аби все було до кінця зрозуміло ще до того, як хтось з вами кудись піде.

Йому здалося, ніби десь високо-високо й дуже далеко з глухим скрипом почала зупинятися величезна машинерія, його підошви вже ніхто не лоскотав, а Собака і Ведмідь перестали ковзати. Від дому пройшли вони вже добрячий шмат дороги і випадково (або ж не випадково) зупинилися майже на тому місці, де Лука був того пам’ятного дня, коли кричав до Капітана Ааґа, дивлячись з Рашидом на сумний парад циркових звірів у клітках. Місто почало прокидатися. З придорожніх харчевень, де варили міцний, солодкий молочний чай, здіймався дим. Дехто з власників крамниць уже підіймав жалюзі й виставляв вузькі рундуки з тканинами, продуктами й ліками. Позіхав поліцейський у темно-синіх шортах і з довгим кийком у руці. Корови, так само як і люди, ще спали на тротуарах, а от велосипеди й скутери вже борознили вулиці. Проїхав автобус, напханий людьми, що добувалися до промислової зони, де колись були заводи з виробництва смутку. Так, багато чого змінилося в Кагні, й смуток уже не був головною статтею експорту міста, як за часів ранньої юності брата Луки Гаруна. Попит на риб-вугрів упав, бо люди воліли їсти смачнішу привізну їжу: оскалених риб з південних морів, м’ясо північних оленів і дедалі більше вегетаріанського харчу з мережі крамниць «Веселий Сад», що відкривалися повсюдно, куди не кинеш оком. Люди хотіли почуватися добре навіть тоді, коли не було від чого почуватися добре, тому заводи з виробництва смутку позакривали й пустили в непам’ять, перетворивши їх на «Облівіуми», себто на велетенські торгові комплекси, куди містяни ходили танцювати, купувати, вдавати із себе інших і забуватися. Проте Луці було не до самообману. Він потребував відповідей.

— Лишень без містифікації, — промовив він твердо. — Прямі відповіді на прямі запитання, будь ласка. — Тепер, аби контролювати свій голос, він мусив увесь час напружуватися, а ще перебороти відчуття страху, що переповнювало все його єство. — По-перше, хто вас послав? Звідки ви? Де… — і тут Лука затнувся, бо запитання було направду страхітливе, — …коли ваша… робота… буде зроблена… куди збираєтеся піти?

— Це вже по-перше, по-друге і по-третє, якщо бути точним, — сказав Ніхтотато, і вулична корова, на величезний подив Луки, пройшла крізь нього і пішла собі далі, — але давай не сперечатися через дрібниці й не присікуватися. — Потім упродовж якогось часу він мовчав у глибокій задумі. — А ти знаєш, що таке Вибух?

— Великий Вибух? — запитав Лука. — Чи інший Вибух, про який я не знаю?

— Був лишень один Вибух, — промовив Ніхтотато, — тому прикметник Великий тут недоречний. Вибух був би Великим, якби був щонайменше ще один Малий, Середній чи навіть Більший Вибух, з яким можна було б його порівняти і від якого можна було б його відрізнити.

Лука не хотів гаяти часу на суперечки.

— Так, я чув про нього, — промовив він.

— Тоді скажи мені, — вів далі своє Ніхтотато, — що було до Вибуху?

Це було одним із Найбільших Запитань, на які Лука часто намагався, однак безуспішно, дати відповідь.

— Що передувало Вибуху? — запитав він сам себе. — І як могло все вивергнутися з Вибухом, якщо не було, з чого вивергатися? В нього аж голова розболілася, так він зосереджено думав про Вибух, тому, звісно, про це він думав не довго.

— Я знаю, якою має бути відповідь, — сказав він. — Вона має бути «Нічого», але я до кінця цього не розумію, якщо бути з вами до кінця відвертим. Хай там як було, — додав він настільки серйозно, наскільки це можна було зробити, — але це не має жодного стосунку до теми нашої дискусії.

Ніхтотато помахав пальцем перед його носом.

— Навпаки, майбутній найманий вбивцю, — сказав Ніхтотато, — він має безпосередній стосунок до нашої дискусії. Якщо весь усесвіт може вибухнути з Нічого, а тоді Бути, хіба ти не розумієш, що протилежне тоді також можливе? Себто вбухнути і Не-бути так само як вибухнути і Бути? Всі, хто був чи є людиною, Наполеон Бонапарт наприклад, або ж імператор Акбар, або ж Анжеліна Джолі, або ж твій тато, можуть просто повернутися до нічого, ну, коли вони відійдуть? Шляхом Невеличкого, під чим я розумію особистого, Анти-Вибуху?

— Анти-Вибух? — повторив Лука дещо збентежено.

— Абсолютно точно, — сказав Ніхтотато. — Не поширюючись, а звужуючись.

— Ви хочете сказати, — запитав Лука, відчуваючи, як у ньому піднімається обурення, — що мій тато на межі переходу в Ніщо? Це ви мені хочете сказати?

Ніхтотато не відповідав.

— А як тоді щодо життя після сме… — почав було знову Лука, але зупинився, ляснув себе по голові й перефразував запитання.

— А як щодо Раю?

Ніхтотато мовчав.

— Ви хочете сказати, що Раю нема? — допитувався Лука. — Не один би містянин, якби дізнався, що ви хочете мені сказати, відповів би вам, наскільки мені відомо, не одним «теплим» словом.

Ніхтотато ні пари з вуст.

— Ви щось дуже мовчазний, — промовив уже сердито Лука. — Може, ви й не знаєте стількох відповідей, як прикидаєтеся, що знаєте. Може, ви вже й не таке велике цабе, як вдаєте із себе.

— Не зважай, — промовив собака Ведмідь якось дивно, аж надто по-братському. — Тобі справді треба повертатися додому.

— Мама переживатиме, — промовив ведмідь Собака.

Лука ніяк не міг звикнути до дару мови у звірів.

— Перш як піти, я хочу почути відповідь, — наполягав на своєму Лука.

Ніхтотато кивав головою повільно, ніби розмова, яку він провадив з кимось невидимим, щойно закінчилася.

— Гаразд, я тобі відповім, — промовив він. — Коли я завершу свою роботу, коли я поглину татове… ну, не має значення, що саме я поглину, — додав він поспішно, коли побачив вираз обличчя Луки, — тоді я, так, я також! Вбухну, себто антивибухну. Згорнуся й просто перестану Бути.

Луку це приголомшило.

— Ви? Ви один збираєтеся померти?

— Не-Бути, — виправив його Ніхтотато. — Саме таким технічним терміном слід послуговуватися. А оскільки я спочатку відповів на твоє третє запитання, я повинен сказати, по-перше, мене ніхто не посилав, але хтось послав за мною, і по-друге, я зовсім не прийшов звідкись, але я прийшов від когось одного. І якщо ти трохи поміркуєш, то зрозумієш, хто є той хтось і той хтось один, оскільки вони є одним і тим, а я — лишень їхня точна копія їх Обох, які є Одним.

На сході срібне сонце яскравішало. Собака й Ведмідь мали схвильований вигляд. Безперечно, Луці в цей час треба було бути вдома й готуватися до школи. Сорая, мабуть, сама не при собі від хвилювання. Можливо, вона вже навіть відрядила Гаруна на пошуки брата. Коли Лука повернеться додому на сніданок, ох і перепаде ж йому на горіхи. Проте Лука не думав про сніданок або школу. То був час не для каші, Щуроїда чи географії. Він думав про речі, над якими він майже ніколи не замислювався у своєму житті. Він думав про Життя і Сме… ну, Не-Життя. Він усе ще не міг змиритися з тим незакінченим словом.

— А Вогонь Життя може врятувати мого тата, — промовив він.

— Якщо ти зможеш його викрасти для нього, — сказав Ніхтотато, — а тоді… так, поза сумнівом.

— І він також поверне Собаці й Ведмедю їхнє справжнє життя.

— Так.

— А що станеться з вами? Коли ми досягнемо своєї мети?

Ніхтотато не відповів.

— Вам не доведеться антивибухати, правда? Вам не доведеться Не-Бути?

— Саме так, — сказав Ніхтотато. — Це буде не мій час.

— Отже, ви підете.

— Так, — відповів Ніхтотато.

— Ви підете геть і ніколи не повернетеся.

— Ну, ніколи — довге слово, — сказав Ніхтотато.

— Гаразд… але ви не повертатиметеся дуже довго.

Ніхтотато на знак згоди лишень схилив голову.

— Дуже-дуже довго, — наполягав Лука.

Ніхтотато стиснув губи і розвів руками, ніби здавався.

— Дуже, дуже, дуже…

— Не сполохай свого щастя, — різко сказав Ніхтотато.

— І саме тому ви намагаєтеся нам допомогти, так? — здогадався Лука. — Ви не хочете антивибухати. Ви намагаєтеся врятувати свою шкуру.

— Я не маю шкіри, — сказав Ніхтотато.

— Не вірю йому, — сказав собака Ведмідь.

— Він мені не подобається, — сказав ведмідь Собака.

— Не вірю жодному його слову, — сказав собака Ведмідь.

— Я навіть подумати не можу, що він просто візьме й піде собі геть, — сказав ведмідь Собака.

— Обман, — сказав собака Ведмідь.

— Пастка, — сказав ведмідь Собака.

— Якась хитрість, — сказав собака Ведмідь.

— Мусить бути якась хитрість, — сказав ведмідь Собака.

— Запитай у нього, — сказав собака Ведмідь.

Тим часом Ніхтотато зняв свій капелюх-панаму, почухав лисину, опустив очі й зітхнув.

— Так, — сказав він, — це хитрість.

Насправді було дві хитрості. Перша на думку Ніхтотата полягала в тому, що ніхто в усій історії Світу Чарів ніколи не викрадав Вогню Життя, який був захищений стількома рівнями і стількома способами, що на думку Ніхтотата забракло б часу, аби перелічити одну десяту з них. Незліченні небезпеки чигали зусібіч, ризики були неймовірні, і лишень найбезстрашніший шукач пригод міг мріяти здійснити такий подвиг.

— Ніхто ніколи так і не зміг цього зробити? — запитав Лука.

— Ніколи не зміг зробити успішно, — виправив його Ніхтотато.

— А що ставалося з людьми, які намагалися це зробити? — допитувався Лука.

Ніхтотато насупився.

— Ти ж бо не хочеш знати, — сказав він.

— Гаразд, — сказав Лука. — А яка друга хитрість?

Стемніло, правда, не всюди, лишень навколо Луки, Собаки, Ведмедя і їхнього дивного товариства. Так ніби хмара затулила сонце, хоча сонце зі сходу все ще світило. Ніхтотато, здавалося, також потемнів. Знизилася температура. Все навколо стихло. І нарешті заговорив Ніхтотато низьким, важким голосом.

— Хтось мусить померти, — сказав він.

Лука був сердитий, спантеличений і наляканий водночас.

— Що ви маєте на увазі? — вигукнув він. — Що то за хитрість?

— Коли викликали такого як я, — промовив Ніхтотато, — то хтось живий мусить заплатити за цей виклик життям. Даруйте, але таке правило.

— Чесно кажучи, дурнувате це правило, — промовив Лука з притиском, незважаючи на холод хвилювання в животі.

— Хто придумав таке безглузде правило?

— А хто придумав Закони Земного Тяжіння, Руху, Термодинаміки? — запитав Ніхтотато. — Ти, може, й знаєш, хто їх відкрив, але це не одне і те ж, правда? Хто придумав Час, Любов чи Музику? Деякі речі просто Є відповідно до своїх власних Засад, і ти не можеш цьому зарадити, не можу і Я.

Дуже поволі напівтемрява, що окутала їх чотирьох, потрохи розсіялася, і срібне сонячне проміння торкнулося їхніх облич. І тут Лука аж ужахнувся — Ніхтотато вже був не настільки прозорий, як донедавна: це могло означати, що Рашид Халіфа ще більше ослаб у своєму Сні. Тут усе й вирішилося. Вони не мали права гаяти часу на балачки.

— Ви покажете дорогу до Гори? — запитав Лука Ніхтотата, а той лишень вишкірив зуби зовсім недобродушно, а тоді кивнув головою.

— Гаразд. Ходімо.