Лука і вогонь життя

3 Лівий берег річки Часу

а думку Луки, річка Силсила нітрохи не була чудовою. Можливо, біля своїх джерел десь вище у горах вона й була гарною — з мерехтливою швидкою течією, що стрибала по гладких валунах, але тут, на рівнинах, вона робилася тлустою, лінивою й брудною. Металася з боку на бік широкими гнучкими колінами, а її вода мала брунатне забарвлення, за винятком мулистих місць із зеленуватим відтінком, а ще на її поверхні там і сям виднілися багрянці нафтової плівки, також нерідко її сумні води несли до моря мертву корову. Це була водночас і небезпечна річка, бо текла з різними швидкостями; могла без попереджень пришвидшити свій біг і перевернути ваш човен, або ж, навпаки, затягти вас у повільну водоверть, де вам годинами доведеться марно волати про допомогу. Мала вона також підступні мілини, які змушували вас зійти на піщаний берег або ж навіть топили велике судно, пором або баржу, що наражалися на підводні скелі. Мала вона і похмурі глибоководні місцини, в яких, за уявленням Луки, жило все потворне, нечисте й липке, де, зрозуміло, як і в будь-якому іншому місці її брудної течії, не спіймаєш чогось їстівного. Якщо хтось падав у Силсилу, то мусив іти до лікарні, де його дезінфікували і призначали протиправцеві уколи.

Добре, що річка впродовж тисячоліть з обох боків намила високі береги, які називалися Дамбами, і тому була схована від стороннього ока, аж поки хтось виходив на греблю і вже звідти бачив рідку гадюку її русла та чув сморід її води. Завдяки Дамбам річка ніколи не виходила з берегів, навіть у сезон дощів, коли рівень води постійно підіймався, тому місто не знало жахіття повеней, а його вулицями ніколи не плила та брунатна, зелена й пурпурова твань, повна безіменних слизьких чудовиськ і мертвої рогатої худоби.

Силсила була річкою-трудівницею; її водами транспортували зерно, бавовну, дерево й паливо із сільської місцевості через місто до моря, а баржі, що перевозили фрахт на довгих пласких ліхтерах, славилися своєї лихою вдачею; вони розмовляли з вами дуже неввічливо, вони виштовхували вас з дороги на тротуар, тому Рашид Халіфа любив казати, що Хазяїн Річки прокляв їх, і через те вони стали небезпечними й незугарними, як і сама річка. Мешканці Кагні намагалися не зважати на річку, але наразі Лука стояв біля її лівої, себто південної Дамби, дивуючись, як він міг дістатися сюди, не напруживши жодного м’яза. Ведмідь Собака і собака Ведмідь стояли одразу біля нього, мали такий самий, як і в нього, стурбований вигляд, і, звісно, Ніхтотато був також з ними, загадково, майже так само, як Рашид Халіфа, скалячи зуби.

— Що ми тут робимо? — запитав Лука.

— Твоє бажання — це наказ для мене, — сказав Ніхтотато, складаючи руки на грудях. — Ти сказав «Ходімо», тож ми пішли. Шазам![3]

— Теж мені джин з лампи, — пирхнув ведмідь Собака дзвінким Гаруновим голосом. — Так ніби ми не знаємо, що справжня Чарівна Лампа належить принцові Алладину та його принцесі Бадр аль-Бадур, а тут її аж ніяк не може бути.

— Ну, — промовив собака Ведмідь, який був солодкомовним, але практичним хлопцем, — і скільки бажань він пропонує до виконання? І чи можна їх загадати?

— Він ніякий не джин, — промовив ведмідь Собака на ведмежий лад. — Ще ніхто нічого не тер.

Лука далі нічого не розумів.

— Навіщо нам було йти до цієї Річки-Смердючки? — запитав він. — Вона тече до моря, тому, правду кажучи, вона не стала б нам у пригоді, навіть якщо б не була Смердючкою.

— Ти певен цього? — запитав Ніхтотато. — Хіба тобі не хочеться вилізти на Дамбу і поглянути донизу?

Тож Лука поліз нагору, за ним — Собака й Ведмідь, і коли вони зійшли на греблю, то на них там, як те дерево на скелі, уже чекав Ніхтотато. Наразі Луку не цікавило, як Ніхтотатові вдалося видертися на Дамбу так швидко, бо цієї миті він дивився на щось справді несусвітнє. Річка, що несла свої води там, де мала текти Силсила, була цілком іншою річкою.

Ця нова річка виблискувала в срібному сонячному промінні, виблискувала, як гроші, як мільйон дзеркал, обернених до сонця, виблискувала, як нова надія. Коли Лука поглянув у воду й побачив там тисячу тисяч тисяч і одне рідке пасмо, які текли поряд, перепліталися між собою, запливали й випливали одне з одного, перетворюючись на інші тисячу тисяч тисяч і одне рідке пасмо, то раптом збагнув, що він бачить. Це була та сама чарівна вода, яку його брат Гарун бачив в Океані Оповідних Потоків вісімнадцять років тому, і тепер вона обрушилася Струменем Слів з Моря Оповідок в Озеро Мудрості, а звідти потекла йому назустріч. Отже, вона була (а вона таки була) тим, що Рашид Халіфа називав Річкою Часу, і перед його очима пропливала історія геть усього на світі, але трансформованого у блискучі, мінливі й різнобарвні оповідні потоки. Випадково спіткнувшись, він зробив крок праворуч — і ввійшов в інший Світ, де не було Річки-Смердючки, а ця дивовижна вода.

Поглянув у той бік, куди текла річка, але над небокраєм піднявся такий густий туман, що заховав від його допитливого погляду геть усе, що там було.

— Я не бачу майбутнього, ну що ж, це мені підходить, — подумав Лука, а тоді обернувся, аби поглянути в другий бік, де видимість на відстані, куди міг сягнути його погляд, була доброю, але він уже знав заздалегідь, що й там піднявся туман; він забув частину власного минулого і стільки ж не знав про минуле всесвіту. Перед ним пропливало Теперішнє — яскраве й гіпнотичне — і так захопило його, що він не помітив, як упритул до нього підійшов Хазяїн Річки — довгобородий чолов’яга з термінатором у руках, себто з величезним генератором науково-пригодницького типу, й увалив з нього Луці простісінько межи очі.

БББББААААБББАААААХХХ!

«Цікаво, — думав Лука, розлітаючись урізнобіч на мільйони блискучих друзок, — що я все ще можу думати». Адже він вважав, що думання після дезінтеґрації велетенським генератором науково-пригодницького типу буде недоступним для нього процесом. Відтак мільйон блискучих часток якимсь дивним чином зібралися у невеличку купу біля собаки Ведмедя і ведмедя Собаки, що вже починали згорьовано плакати; а ось мільйони фраґментів знову сполучаються, видаючи легенькі всмоктувальні звуки, і — гоп! — ось воно, він заново одне ціле, стоїть на Дамбі поряд із удоволеним Ніхтотатом, а за Хазяїном Річки вже й слід охолов.

— На щастя для тебе, — промовив Ніхтотато замислено, — для початку я дав тобі кілька життів. А ти постарайся і збери ще кілька до його повернення і добре подумай, як тобі з ним бути. Він хоч і прикрий дідок, але з ним можна жити. Ти знаєш, як це буває.

Виявилося, що Лука справді таки знає. Він подивився довкола. Ведмідь Собака і собака Ведмідь уже приступили до роботи. Ведмідь перерив усю околицю і, звісно, всюди знайшов кістки, маленькі хрусткі кістки, вартістю в одне життя, які Ведмідь зміг вмить подрібнити і проковтнути, і більші кістки, з якими треба було трохи пововтузитися, поки вириєш, а тоді добряче поморочитися, поки подрібниш, і вони вартували від десяти до сотні життів кожна. Тим часом ведмідь Собака подерся на дерева вздовж Дамби, шукаючи стожиттєві вулики, сховані в густій кроні, а лізучи туди, приплескував і просто поїдав безліч золотавих одножиттєвих бджіл. Життя були всюди й у всьому, вони маскувалися під каміння, овочі, кущі, комах, квіти або ж покинуті шоколадні батончики чи пляшки шипучки; кролик, що дріботів перед вами лапами, міг також бути життям, а також могли бути життя і в пір’їнах, що гойдалися в повітрі перед самим вашим носом. Знаходити й втрачати життя — це банальна віддушина цього світу, і якщо ви втрачаєте кілька, то це не біда; адже у вас залишається ще багато життів.

Лука також розпочав полювання. Він застосовував свої улюблені прийоми. Штурхав ногами стовбури дерев і ходив шелесткими кущами, і це завжди давало результат. Так само якщо підстрибнути в повітря й точно приземлитися на обидві ноги, то можна струсити кілька життів з дерева, а іноді життя самі падали, наче дощ з неба. Як з’ясував Лука, найкраще вдаряти по незвичайних, круглих як кеглі створіннях, що безцільно стрибали по високій Прибережній Смузі — охайній, затіненій деревами доріжці на гребені Дамби. Коли їх копнути ногою, то вони не падають, а нестямно гойдаються з боку на бік, хихикають, зойкають від задоволення і в екстазі вигукують: «Більше! Більше!», а тим часом життя, за якими полює Лука, вискакують з них, як блискучі блощиці. (Коли ж у них закінчуються блощиці, то вони сумно кажуть: «Більше нема, більше нема», понурюють малі голівки й присоромлено стрибають геть.)

Коли знайдені Лукою життя приземлялися на Дамбі, набирали форми малих золотих коліс і починали втікати від нього, йому доводилося наздоганяти їх, при цьому остерігаючись упасти з Прибережної Смуги у Води Часу. Він загортав життя пригорщами і напихав ними кишені, а тоді з легким передзвоном вони розчинялися й ставали частиною його сутності; саме тоді він помітив зміни у своєму полі зору. У верхньому лівому кутку поля зору з’явився невеличкий трицифровий лічильник, який не зрушував з місця, хай би як Лука крутив головою і тер очі; величина цифри весь час зростала мірою того, як він ковтав чи забирав свої численні життя, а крім усього іншого, ще й лунав тихий дзенькіт. Виявилося, що нове явище прийняти нескладно. Адже тепер він міг знати, на чому стоїть, бо щойно кількість життів зменшиться до нуля, його гра закінчиться і, можливо, навіть те інше життя, себто справжнє життя, яке йому буде потрібне, коли він повернеться до реального світу, де його справжній тато ніяк не може прокинутися і страшенно потребує його допомоги.

Він устиг назбирати 315 життів (а позаяк лічильник у верхньому кутку екрана мав лишень три цифри, то неважко було здогадатися, що максимальне число життів може становити 999), коли вдруге на Набережну Річки прийшов Хазяїн Річки з термінатором у руці. Лука панічно озирався, шукаючи надійної схованки, й відчайдушно пригадував, що казав йому тато про цього Хазяїна Річки, який або ж не був витвором уяви Рашида Халіфи, або перебував тут у Світі Чарів саме тому, що був придуманий Рашидом. Ось які татові слова вдалося пригадати Луці:

А тут і справді був той Хазяїн з довгою сивою бородою-річкою і з величезним генератором, він саме виходив на берег річки — підіймався схилом Дамби на Прибережну Смугу. Лука зібрався з усіма думками, пригадуючи, що ще казав Шах-Казна-Що про цього недоброзичливого річкового демона. Здається, щось про запитання. Ні, про загадки, авжеж! Рашид любив загадки; він день за днем, ніч за ніччю, рік за роком мучив Луку тими загадками, аж поки Лука настільки наловчився, що почав мучити тата навзаєм. Увечері Рашид сідав у своє улюблене м’яке крісло, а Лука вмощувався йому на колінах, хоч Сорая і сварилася, кажучи, що крісло не для сидіння на ньому вдвох. Проте Лука не зважав, йому подобалося так сидіти, а крісло ж наразі не ламалося, і от тепер їхні вправляння у розгадуванні загадок могли стати у великій пригоді.

Так! Хазяїн Річки любив розгадувати загадки, ось що казав про нього Рашид; він приохотився до розгадування загадок, як картярі приохочуються до гри в карти або ж як пияки приохочуються до горілки, і, зважаючи на це, його можна було перемогти. Треба було лишень підійти до Хазяїна якнайближче і встигнути йому щось сказати, коли він, сповнений рішучості стріляти без попередження, тримав у руці термінатора.

Лука почав кидатися туди й сюди, однак Хазяїн ішов далі на нього, незважаючи на спроби собаки Ведмедя, а потім ведмедя Собака завадити його поступу, і навіть кілька ББААББААХХів рознесли їх на друзки, після чого довелося чекати, поки їхні тіла знову зібралися докупи; за мить повторно розірвало Луку, і йому довелося повторно пройти процедуру розлітання на мільйон блискучих фраґментів, а відтак — процедуру збирання з неголосними всмоктувальними звуками, відчуваючи при цьому полегшення від усвідомлення: процес втрачання життя — це не те саме, що процес умирання. Потім знову взялися за збирання життів, а Лука вже знав точне місце на Дамбі, де Хазяїн з’явився попереднього разу, коли він вистрибнув на Прибережну Смугу; тож набравши шість сотень життів, він зупинився на досягнутому, зайняв вигідну позицію і напружено чекав.

Як тільки вигулькнула голова Хазяїна, Лука заволав: «Від-га-дай за-гад-ку, від-га-дай за-гад-ку!» З досвіду своїх вечорів з Рашидом він знав, що саме таким був освячений віками спосіб викликання відгадувача загадок на двобій. Хазяїн Річки зупинився як укопаний, а тоді розплився у великій, мерзенній усмішці на все обличчя.

— І хто ж то каже? — запитав він захриплим ґелґотливим голосом. — Кому ж це здається, що він може здолати Ретзельмайстра, Рва-де-Еніґма, Пагельян-ка-Падишаха, Повелителя Загадок? Чи ти знаєш, чим ти ризикуєш? Чи ти усвідомлюєш, що ставиш на карту? Ставки високі! Вище не бувають! Поглянь на себе! Ти — ніщо, ти — дитя! Я навіть не знаю, чи варто мені з тобою зв’язуватися. Ні, з тобою я не стану змагатися. Ти слабак. Ну, якщо ти наполягаєш… Але якщо ти програєш, дитя моє, тоді всі твої життя — мої, розумієш? Всі твої життя — мої. Остання Термінація. Тут, на самому початку, ти зустрінеш свій Кінець.

А ось що Лука міг сказати у відповідь, але не сказав, бо волів мовчати:

— Чого ти не усвідомлюєш, жахливий Хазяїне, так це того, що передусім мій батько є Королем Загадок, і він навчив мене всього, що він сам уміє. Також ти не усвідомлюєш, що наші змагання з розгадування загадок тривали годинами, днями, тижнями, місяцями й роками, тому я володію величезним арсеналом найскладніших головоломок, яких мені не забракне ніколи у світі. І чого ти не розумієш найбільше, так це того, що я затямив щось дуже важливе, а саме те, що цей світ, у якому я перебуваю, цей Світ Чарів, — це не просто будь-який старий Чарівний Світ, а той, який створив мій тато. Й оскільки це його Чарівний Світ і нічий інший, я знаю всі його таємниці, серед іншого, о жахливий Хазяїне, і про тебе.

Насправді ж він сказав лишень таке:

— Але коли ти, Хазяїне, програєш, тоді тобі доведеться Термінувати, і то не тимчасово, а назавжди.

Ох, і як же Хазяїн реготав! Він реготав аж до сліз не тільки з очей, але й з носа також. Він тримався за боки й хитався маятником, а його довга сива борода ляскала в повітрі, як батіг.

— Ну і вигадав, — вимовив він нарешті, відсапуючись. — Якщо я програю. Просто чудово. Отже, починаємо.

Та Луку так легко не проведеш. Відгадувачі загадок — великі спритники, тому про все треба домовитися ще до початку боротьби, бо потім вони починають викручуватися.

— Якщо ти програєш, то зробиш так, як я сказав, — наполягав він на своєму. Хазяїн Річки скорчив дратівливу гримасу:

— Так, так, так, — відповів він. — Якщо я програю, я Само-Термінуюся. Авто-Термінуюся. Станеться Термінація Мене Мною. Хі-хі-хі. Я розірву себе на шматки.

— Назавжди, — сказав твердо Лука. — Раз і назавжди.

Хазяїн став серйозніший, його обличчя набуло неприємного кольору.

— Гаразд, — гримнув він. — Так. Термінація назавжди, якщо я програю. Словом, Довічна термінація! Але я, а ти скоро це побачиш, хлопче, я люблю програвати всі свої життя.

Ведмідь і Собака перебували у стані великого збудження, а Лука й Хазяїн ходили по колу, намагаючись передивитись один одного поглядом, і першим заговорив Хазяїн захриплим жадібним голосом, що пробивався крізь зуби, які так і хотіли зжерти мале життя Луки.

— Що ходить навколо деревини й ніколи не заходить туди?

— Кора дерева, — відповів одразу Лука і запитав у відповідь: — Стоїть на одній нозі із серцем у голові.

— Капуста, — випалив Хазяїн. — Що воно таке, що ти можеш тримати після того, як віддав комусь іншому?

— Слово. Я — маленький будиночок, я живу в ньому сам. Ні вікон, ні дверей, а щоб вийти, мушу ламати стіну.

— Яйце. Що над нами догори ногами?

— Муха. Що їдять морські чудовиська?

— Рибу й кораблі. Не їсть не п’є, а ходить і б’є?

— Годинник. Що було впродовж мільйонів років, але ніколи не буває старшим за один місяць?

— Місяць на небі. Коли ти не знаєш, що це таке, тоді воно — щось, а коли знаєш, що воно таке, тоді воно — ніщо.

— Це ж бо легко, — сказав Лука, сильно захеканий. — Загадка.

Вони ходили по колу дедалі швидше і сипали загадками дедалі частіше. Лука знав, що це тільки початок. Невдовзі почнуться цифрові й оповідні загадки. Все найскладніше — попереду. Він не був певен, чи зможе витримати довгі перегони, тому намагався все робити, аби Хазяїн не диктував темпу і змісту загадок. Настав час розіграти джокера колоди.

Він перестав кружляти, і його обличчя посерйознішало.

— Що, — запитав він, — ходить на чотирьох ногах уранці, на двох догах у полудень, і на трьох ногах увечері?

Хазяїн Річки також перестав кружляти, і вперше в його голосі вгадувалася слабкість, а в ногах — тремтіння.

— Ти бавишся? — запитав він кволо. — Найвідоміша у світі загадка.

— Так, найвідоміша, — промовив Лука, — але ти просто тягнеш час. Відповідай.

— Чотири ноги, дві ноги, три ноги, — промовив Хазяїн Річки. — Це всім відомо. Ха! Це Найстарша у Книжці загадка.

(«Потвора, відома як Сфінкс, — бувало розповідав Рашид Луці, — сиділа біля міста Фіви й діймала всіх подорожніх, що проходили повз неї, своєю загадкою. І щоразу, коли подорожнім не вдавалося розгадати загадку, вона їх убивала. Проте одного дня знайшовся парубок, що таки знав відповідь». «А що Сфінксиня робила далі?» — запитав Лука тата. «Вона знищила себе», — відповів Рашид. «А яка була відповідь?» — запитав Лука. І Рашид Халіфа мусив зізнатися, що хай би скільки разів він чув цю прокляту загадку, він ніяк не міг запам’ятати відповіді. «Отже, стара Сфінксиня, — сказав він не дуже сумно, — з’їла б мене, будь певний».)

— Ну, кажи, — насідав Лука на Хазяїна Річки. — Твій час закінчився.

Хазяїн Річки почав панічно озиратися.

— Але я можу тебе підірвати, — сказав він.

Лука хитав головою.

— Ти добре знаєш, що цього ти не зробиш, — сказав він. — Не тепер. Жодного разу більше. — Лука дозволив собі трохи замріятися. — Мій тато ніколи не міг запам’ятати цієї відповіді також, — сказав він. — Світ Чарів — це світ мого тата, а ти його Відгадувач Загадок. Тому ти не можеш знати того, чого не міг згадати він. Мусиш розділити долю Сфінксині.

— Довічна Термінація, — промовив Хазяїн Річки тихо. — Так. Уже.

Без подальшого галасу і без жодних сентиментальних слів він підвів термінатор, налаштував на максимум, спрямував зброю на себе і вистрелив.

— А відповідь — людина, — сказав Лука в порожнечу, коли маленькі блискучі осколки Хазяїна летіли в небуття, — яка немовлям рачкує на чотирьох, дорослою ходить на двох, а ставши старою, ходить з костуром. Отже відповідь — людина. Всі про це знають.

Зникнення Хазяїна одразу дало змогу відчинити Ворота. Ґратчаста арка, прикрашена гірляндами з квітів буґенвілії, як за помахом чарівної палички, з’явилася на краю Дамби, а за нею Лука побачив прегарний прогін сходів, що вели вниз до краю річки. На лівій колоні арки виднілася золота кнопка.

— На твоєму місці я б натиснув на кнопку, — підказав Ніхтотато.

— Навіщо? — запитав Лука. — Хіба це дзвінок, аби мені відчинили двері?

Ніхтотато захитав головою.

— Ні, — сказав він терпляче. — Це збереження твого поступу, того, що ти пройшов, і наступного разу, коли ти втратиш своє життя, тобі не потрібно буде повертатися сюди й знову битися з Хазяїном Річки. Він може більше й не впійматися на твою хитрість. Відчувши себе трохи дурнем, Лука натиснув на кнопку, тож у відповідь пролунала музика, квіти навколо арки почали збільшуватися і ставати яскравішими, а в полі зору з’явився лічильник, цього разу в горішньому правому куті, одноцифровий лічильник з цифрою «1». Тепер він розмірковував над кількістю рівнів, які доведеться йому пройти, проте після дурниці із кнопкою збереження він уже не наважувався запитувати.

Ніхтотато повів хлопця, собаку й ведмедя спочатку до підніжжя Дамби, а тоді на лівий берег Річки Часу. До подорожніх підстрибували створіння, схожі на кеглі, сподіваючись, що по них ударять.

— Ох! Ай! Ох! — пищали вони у щасливому очікуванні, але увага всіх була прикута до іншого. Ведмідь і Собака говорили водночас і майже кричали своїми новими голосами, були наполовину схвильованими, а наполовину переляканими через битву й перемогу Луки над Хазяїном Річки, тому в їхніх запитаннях лунало стільки чому, як, коли, ох, ой, що Лука ніяк не міг почати відповідати на їхні запитання. До того ж він почувався виснаженим.

— Мені треба присісти, — сказав він, і його ноги підігнулися. Він гепнувся у прибережну пилюку, що піднялася навколо нього маленькою золотою хмаринкою й швидко набрала форми істоти, схожої на маленький жвавий вогник з крильцями.

— Нагодуй мене, і я житиму, — сказав він палко. — Даси мені води — і я помру.

Напрошувалася очевидна відповідь.

— Вогонь, — спокійно промовив Лука, і Вогняний Жук занепокоївся.

— Не кажи так! — задзижчав він. — Якщо на повне горло крикнути вогонь, то можуть прибігти зі шлангом. Тут для мене і так забагато води. Пора вирушати.

— Зажди хвильку, — промовив Лука схвильовано, незважаючи на свою втому.

— Можливо, ти — саме те, чого я шукаю? Твоє світло таке гарне, — промовив він, подумавши, що лестощами справі не зашкодити. — Ти… ти… може, ти частина… носій… Вогню Життя?

— Навіть не згадуй про таке, — промовив Ніхтотато, але було вже запізно.

— Звідки ти знаєш про Вогонь Життя? — поцікавився Вогняний Жук, трохи розсердившись. А потім переніс своє незадоволення на Ніхтотата. — А ви, пане, наскільки я розумію, маєте бути в цілком іншій місцині і займатися геть іншими справами.

— Бачиш, — промовив Ніхтотато до Луки, — Вогняні Жуки мають дещо гарячкову вдачу. Проте вони виконують незначну, але корисну функцію — поширюють тепло всюди, де вони з’являються.

Вогняний Жук аж скипів.

— Хочете знати, що мене діймає? — промовив він з обуренням. — Ніхто не приятелює з вогнем. Люди кажуть: о, вогонь — це дуже добре, він освічує житло, але будьте обережні, остерігайтеся його і завжди гасіть, коли виходите з дому. Хай би яким корисним він був, однак досить кількох самозаймань у лісі, одного виверження вулкана — і репутація готова. З другого ж боку, вода! Ха! Меж нема похвалі Води. Повені, дощі, прорив водогонів — і жодних скарг. Вода — загальна улюблениця. А коли вони кажуть Водограй Життя! Фу! Це вже справді мене допекло. — Вогняний Жук на якусь мить розчинився у хмаринці злих тріскотливих іскор, а тоді знову став самим собою.

— Водограй Життя, теж мені, — прошипів він. — Що за дурниця! Життя — це не якась крапля. Життя — це вогонь. Як ви гадаєте, з чого складається сонце? З крапель дощу? Не думаю. Життя — не вогкість, юначе. Життя — жар.

— Нам треба йти, — зауважив Ніхтотато, ведучи Луку, Ведмедя й Собаку вздовж берега. А Вогняному Жукові сказав:

— Усе, бувай, світлий духу.

— Не так швидко, — спалахнув Вогняний Жук. — Під поверхнею, здається, щось тліє. Хтось казав, а саме он та особа, — і він показав маленьким вогняним пальчиком на Луку, — про якийсь Вогонь — про Вогонь, саме існування якого має бути Таємницею, і я хочу знати, як цей Хтось дізнався про нього і що цей Хтось думає робити далі.

Ніхтотато став між Лукою і Жуком.

— Гей ти, Незначне Займання, годі, — промовив він майже суворим голосом. — Геть звідси! Шкварчи поки шипиш! Він зняв з голови капелюх-панаму і махнув нею у напрямку запальної комахи. Вогняний Жук спалахнув, образився:

— Не жартуйте зі мною, — вигукнув він. — Хіба не знаєте, що бавитеся з вогнем? — Відтак вибухнув яскравою хмаринкою, злегка обпалив Луці брови й зник.

— Ну, він нам точно не полегшить завдання, — сказав Ніхтотато. — Нам ще тільки бракувало, аби той клятий Жук здійняв Вогняну Тривогу.

— Вогняну Тривогу? — перепитав Лука. Ніхтотато ж похитав головою:

— Якщо вони дізнаються, за чим ти йдеш, то вважай, все пропало.

— Це погано, — сказав Лука, маючи такий пригнічений вигляд, що Ніхтотато мало не обійняв його за плечі.

— Добре, що Вогняні Жуки довго не живуть, — заспокоював він хлопця. — Вони яскраво світяться, але згасають молодими. Також їх часто відносить вітром. Така їхня доля. Не мають постійної мети. Існує дуже мала ймовірність, що він пройде такий довгий шлях, аби попередити. — І тут голос Ніхтотата поступово стих.

— А кого попередити? — допитувався Лука.

— Усіх тих, кому не треба знати, — відповів Ніхтотато. — Вогнедишних потвор і запальних маніяків біля верхів’я річки. Тих, кого ти або пройдеш, або сам пропадеш.

— О, — промовив Лука сердито. — І це все? А я вже думав, що в нас виникли серйозні проблеми.

Річка Часу, яка мирно несла свої води, коли Лука поглянув на неї вперше, тепер була геть розбурхана. Здавалося, в ній плавало усе розмаїття дивних створінь, які час від часу виринали з води на поверхню, — дивних, але знайомих Луці з татових оповідок: довгі, тлусті, сліпі, білобрисі Черв’яки, що, як уже нагадав Ніхтотато, точили Діри навіть у канві самого Часу, пірнаючи під поверхню Теперішнього і виринаючи на надзвичайно далекій відстані у Минулому чи Майбутньому, в окутаних туманом місцинах, куди не міг проникнути погляд Луки; бліді, мертвецькі Рибохвори, що поїдали життєві лінії недужих людей.

Уздовж берега у жилетці пробіг білий кролик, занепокоєно позираючи на годинник. На обох берегах річки в різних точках з’являлися, а потім зникали телефонні будки Британської поліції синього кольору, з яких час від часу визирав збентежений чоловік з викруткою в руці. Також можна було побачити, як у небесній дірі зникала ватага бандитів-гномів.

— Подорожні часу, — промовив Ніхтотато з легкою відразою. — Цими днями їх можна всюди побачити.

На середині річки були дивні розмаїті штукенції — деякі з крильми, як у кажана, проте вони, здається, не літали, інші зі складною залізною машинерією, що скидалася на внутрішній механізм старого швейцарського годинника, — і всі вони безцільно кружляли із несамовито лютими чоловіками й жінками на своїх облавках.

— Машину часу не так легко збудувати, як декому здається, — пояснював Ніхтотато. — Внаслідок чого багато потенційних відважних дослідників застрягають у Часі. Щодо дивного співвідношення Часу і Простору, то інколи людям удається стрибнути в часі й у просторі одночасно, а тоді вони з’являються, — і тут його похмурий голос прозвучав несхвально, — у місцях, до яких вони не мають жодного стосунку. Он там, поглянь, приміром, — сказав він саме в ту мить, коли не знати звідки виникла ревуча долореанівська спортивна машина, — звихнений американський професор, якому ніяк не сиділося в одному часі, і треба сказати, що почалося якесь нашестя роботів-убивць з Майбутнього для зміни Минулого. Під бенгальською смоківницею, — показав він великим пальцем, аби Лука знав, яке саме дерево він має на увазі, — лежить такий собі Ганк Морґан з Гартфорда, що у штаті Коннектикут, який одного дня перенісся до двору короля Артура і перебував там, аж поки чарівник Мерлін не приспав його на тринадцять сторіч. Він мав прокинутися у своєму часі, але тільки поглянь на того ледацюгу! Він далі хропить, а своє Вікно для повернення вже проґавив. Сам Пан-Біг не знає, як він тепер дістанеться дому.

Тут Лука помітив, що Ніхтотато був уже не такий прозорий, як хвилю тому, а у своїй манері говорити й у своїх рухах дедалі більше нагадував Рашида Халіфу, чия голова завжди була переповнена всілякою всячиною.

— Час, — співав він собі під ніс, — як сполохані коні, відносить синів своїх…

Отакої! Цього Лука вже не міг спокійно стерпіти. Ніби мало того, що ця… ця істота з Нижчого Світу повільно наповнювалася його любим татом, а це означало: Рашид Халіфа, який спав на ліжку вдома, ставав усе слабшим і слабшим; до того ж у міру збільшення Ніхтотатової Рашидності збільшувалися й змішані почуття прихильності й навіть любові Луки до вже самого Ніхтотата; і тепер, окрім усього іншого, істота в татовій яскраво-червоній сорочці та капелюсі-панамі почала співати нестерпним Рашидовим голосом, другим за нестерпністю голосом у знаному світі після горезвісного беззвучного співу славної принцеси Бачет з країни Ґуп. А яку він пісню вибрав!

— Летять вони у забутті, як сон…

— Ми лишень марнуємо час, — обірвав сердито Лука Ніхтотата. — Замість того, аби співати дурну пісню, краще б підказали, як нам потрапити у Туман Минулого і знайти там те, заради чого ми тут… себто Світанок Часу, Озеро Мудрості, Гору Знань і…

— Ш-ш-ш, — прошепотіли собака Ведмідь і ведмідь Собака водночас. — Не кажи того вголос.

Луку обпалило рум’янцем сорому — ще трохи, і він припустився б тієї ж помилки.

— Ви знаєте, що я мав на увазі, — закінчив він, але значно слабшим командним голосом, ніж спочатку мав намір.

— Хм, — промовив Ніхтотато замислено. — А чого б нам не скористатися, приміром, он тим надзвичайно потужним, позашляховим, річкохідним, сильним як танк і, можливо, навіть турбогвинтовим, восьмиколісним, плоскодонним амфібійним засобом пересування, пришвартованим на пірсі?

— Хвилину тому його там ще не було, — промовив ведмідь Собака.

— Не знаю, як він там опинився, — сказав собака Ведмідь, — але мені той засіб щось не до вподоби.

Лука знав, що йому не варто звертати надто велику увагу на занепокоєння товаришів і рішуче пішов до вражаючого судна з написаною жирним шрифтом назвою «Арґо» на кормі. Отже, тато слабшає, а Ніхтотато набирає сили, тому пошуки мають стати ще наполегливішими, ніж раніше. Голова Луки сповнювалася питаннями, на які він не знаходив відповідей, — складнішими питаннями про природу Часу як такого. Якщо Час — це Річка, що вічно тече, а Річка Часу — ось вона! — саме тут і тече, то чи означає це, що Минуле там буде завжди, а Майбутнє вже існувало? Правда, він не міг їх бачити, бо їх окутувала імла, себто хмари, туман чи дим, але поза сумнівом, вони мусили там бути, бо в іншому разі, як Річка взагалі могла існувати? Проте, з другого боку, якщо Час тече так само як Річка, то стає зрозумілим, що Минуле вже спливло, і постає питання: як він зможе повернутися в Минуле, аби знайти Вогонь Життя, що горить на Горі Знань, яка стоїть біля Озера Мудрості, осяяного Світанком Днів? А якщо Минуле вже спливло, то що тоді є там вище біля джерел Річки? А якщо Майбутнє вже існувало, тоді, може, немає значення, що він, Лука, чинитиме потім, бо хай би як старався врятувати татове життя, можливо, доля Рашида Халіфи вже вирішена. Але якщо Майбутнє можна збудувати, хоча б частково, власними діями, то чи змінить Річка своє русло залежно від того, що він зробить? Що станеться з оповідними потоками, що містяться в Річці? Чи почнуть вони розповідати інші оповіді? І що є істинним: (а) люди творять історію, а Річка Часу у Світі Чарів лишень записує їхні досягнення, чи (b) Річка творить історію, а люди в Реальному Світі є лишень пішаками в її вічній грі? Який світ справжніший? Хто і за що відповідає? О, і ще одне запитання, можливо, найнагальніше: як він кермуватиме «Арґо»? Адже йому — лишень дванадцять років, і він ніколи не кермував автомобілем і не стояв біля штурвала катера; тут ні Собака, ні Ведмідь йому не помічники, а Ніхтотато, зсунувши на заплющені очі капелюха-панаму, розлігся на палубі.

«Гаразд, — думав Лука похмуро. — Наскільки складною справою може бути керування судном?» Він уважно розглядав прилади на капітанському містку. Ось перемикач, яким можна опустити колеса для пересування по землі, і той же перемикач слід натиснути вгору, якщо «Арґо» опиниться на воді; кнопка зеленого кольору означає «вперед», а поряд червона кнопка означає «стоп»; цей важіль, мабуть, треба перевести вперед, щоб поїхати вперед, і можливо, посунути ще далі вперед, щоб поїхати швидше; за допомогою цього колеса здійснюється кермове управління; а всіма іншими показниками, лічильниками, стрілками, вимірювальними приладами він, мабуть, може й знехтувати.

— Тримайтеся! — вигукнув Лука. — Рушаємо.

Відтак події розвивалися дуже стрімко, й Лука навіть до кінця не встиг усвідомити, як усе сталося, але вже за мить турбогвинтове амфібійне судно перевернулося на середині Річки, і вони опинилися у водяному вирі, що потягнув їх на дно; Лука лишень встиг подумати, а чи не з’їдять його Рибохвори й інші водяні гади, проте утратив свідомість і прийшов до тями уже на пірсі, коли ступав на облавок «Арґо», думаючи: «Наскільки складною справою може бути керування таким судном?» Єдиною ознакою якоїсь незвичайної події були показання лічильника у горішньому лівому куті його поля зору, які сигналізували, що він має на одне життя менше: 998. Ніхтотато дрімав на палубі «Арґо», а Лука вигукнув:

— Будь ласка, може б, ви допомогли мені трохи!

Проте Ніхтотато не ворухнувся, і Лука здогадався, що розбиратися в тонкощах управління судном йому доведеться самотужки. Мабуть, усі ці показники й прилади мали більше ваги, ніж йому здавалося.

З другої спроби він утримав «Арґо» на поверхні води, але трохи пропливши, потрапив у водяний вир, після чого судно понеслося по колу.

— Що таке? — кричав Лука, а Ніхтотато лишень підійняв капелюха-панаму й відповів:

— Це, мабуть, Водоверті.

Але що це за Водоверті? «Арґо» крутилося все швидше і швидше і з хвилини на хвилину могло піти на дно.

Ніхтотато сів рівно.

— Хм, — почав він. — Так. Однозначно, Водоверті десь поруч. — Він поглянув у воду, склав руки руркою біля рота й закричав: — Нельсон! Дуан! Фішер! Припиніть бавитися! Мордуйте когось іншого! — В цю мить «Арґо» таки пішло на дно, кількість очок зменшилася, а вони знову опинилися на пірсі з цифрою 997 на лічильнику.

— Риба, — сказав Ніхтотато коротко. — Водоверть-Рибаверть. Малі, але дуже швидкі негідники. На облюбованих ними місцях завжди є вири.

— І як бути з ними? — допитувався Лука.

— Тобі треба дізнатися, — сказав Ніхтотато, — як люди потрапляють назад у Минуле.

— Думаю… через його пригадування? — розмірковував Лука. — Однозначно, не через його забування?

— Дуже добре, — сказав Ніхтотато. — А хто ніколи не забуває?

— Слон, — сказав Лука, і саме в цю мить його погляд упав на пару недоладних створінь з качкоподібними тілами і великими слонячими головами, які підстрибували у воді недалеко від місця, де було пришвартоване «Арґо».

— А тут, — сказав він повільно, щось пригадуючи, — у Світі Чарів, ще й Слоно-Птахи.

— Відмінно, — відповів Ніхтотато. — Слоно-Птахи живуть, п’ючи воду з Річки Часу; тому ніхто не має довшої пам’яті, ніж вони. Якщо ти хочеш подорожувати вгору по Річці, то Пам’ять — це твоє паливо. Турбогвинтовий двигун тут не допоможе.

— Чи можуть вони відвезти нас аж до Вогню Життя? — запитав Лука.

— Ні, — відповів Ніхтотато. — Пам’ять може відвезти тебе лишень далеко, але не далі. Але довга Пам’ять везтиме тебе дуже довго.

Правда, їхати на таких Слоно-Птахах, як це робив його брат Гарун, летячи не великому механічному одуді з телепатичними здібностями, буде для них справою нелегкою хоча б тому, що він не був упевнений, чи зможуть на них втриматися Ведмідь і Собака.

— Послухайте, шановні Слоно-Птахи, — вигукнув він, — чи не будете ви настільки ласкаві, аби допомогти нам?

— Чудові манери, — сказав більший з двох Слоно-Птахів. — Це завжди приємно.

«Він має глибокий і величний голос, очевидно, Слоно-Селезень», — подумав Лука.

— Бачите, ми не можемо літати, — сказала приятелька Селезня з жіночою інтонацією. — Навіть не просіть нас кудись летіти. Наші голови надто важкі.

— Це, мабуть, через те, що ви дуже багато пам’ятаєте, — промовив Лука, і Слоно-Качка почала чистити своє пір’я хоботом.

— Він лестун, — промовила вона. — Такий собі малий чаклун.

— Ви хочете, аби ми вам допомогли піднятися вгору по Річці, правда? — сказав Слоно-Селезень.

— Вам не треба дивуватися, — сказала Слоно-Качка. — Бачите, ми стежимо за новинами. Ми хочемо бути в курсі всіх подій.

— Добре, що там, куди ви йдете, нікого не цікавить Сучасне, — додав Слоно-Селезень. — Там вище вони цікавляться лишень Вічністю. І це вам допоможе.

— Якщо я можу так висловитися, — промовила Слоно-Качка, — вам буде потрібна всяка допомога, яку ви тільки зможете одержати.

Невдовзі до «Арґо» впрягли двох Слоно-Птахів, і вони потягли судно проти течії.

— А куди поділися вири? — поцікавився Лука.

— Жодна Рибоверть не наважиться пустувати з нами. Це було б супроти звичного порядку речей у природі. Бачите, існує природний порядок речей. — Його приятелька хихикнула.

— Він хоче сказати, — пояснила вона Луці, — що Рибоверть ми їмо на сніданок.

— І на другий сніданок, і на обід, — сказав Слоно-Селезень.

— Тому вони обходять нас стороною. А тепер таке: куди ви хочете потрапити?

— Ні, ні, не нагадуйте мені.

— Так, тепер я пригадую.