Лука і вогонь життя

5 Стежка до Трьох Вогняних Пампушок

кщо ви ще не літали на чарівному килимі, то, мабуть, нічого не знаєте про морську хворобу. Летючий килим, пересуваючись у повітрі, робить повільні хвилеподібні, коливальні рухи, але не такі, ніби він летить на повітряних хвилях, а так, ніби сам килим став шовковим повітрям, що підіймає вас усе вище й відвозить, куди вам потрібно. Шкода, але це щира правда, що вашому шлункові такий вид подорожі може й не сподобатися, принаймні якийсь час. І якщо ви ніколи ще не подорожували летючим килимом у товаристві із зденервованим ведмедем, що танцює, і навіть із ще більш зденервованим собакою, що розмовляє, а ще зі Слоно-Качкою та Слоно-Селезнем, які вперше літають за все своє нелетюче життя, вже не кажучи про надприродну істоту, що має вигляд, діє і розмовляє як ваш тато, а також зі стародавньою королівною, яка має вигляд, діє і розмовляє як сімнадцятирічна дівчина, а на додаток іще з амфібним судном, яке називається «Арґо», тоді вам треба собі лишень уявити те замішання, що запанувало на облавку зелено-золотого Решама, коли він знявся і взяв курс на Тумани Часу. Летючий килим збільшився до розмірів, необхідних для перевезення всіх своїх пасажирів і вантажу, а це тільки збільшило хитавицю під час польоту.

Картина, варто зауважити, була не з приємних — хаотичною і галасливою. Лунали стогони і завивання, бурчання і гарчання, а також інші характерні звуки, які видають слони (а також качки), коли вони нездужають. Ведмідь Собака не переставав казати: якби ведмеді захотіли літати, вони б відростили крила, а також зізнавався, що ведмеді, сидячи на килимах, думають про ведмежі шкури, якими застеляють підлогу, проте всі слабування спричиняв все ж таки летючий килим; а собака Ведмідь безупинно щось схвильовано лепетав, перекочуючись по килимі, і його монолог звучав приблизно так: Я ж бо випаду, їй-богу. Тримайте мене, бо я випаду. Я зараз випаду, ні доволі, я зараз випаду, будь-якої миті. Я вже випадаю. Насправді килим, щойно хтось із пасажирів надто сильно нахилявся над його краєм, одразу загортався досередини й знову повертав пасажира у безпечне місце.

А Слоно-Птахи безперестанку питали одне одного, чого вони взагалі потрапили на килим. У сум’ятті під час від’їзду з Ретроспекторату вони якимсь дивом потрапили на облавок килима разом з «Арґо», але щось не пригадували, аби вони висловлювали згоду на своє перебування на килимі.

— Якщо ми чогось не пам’ятаємо, то такого й не було, — промовив Слоно-Селезень. Вони почувалися викраденими, такими, яких силою втягнули в пригоду, до котрої вони не мали жодного стосунку і яка, очевидно, була надзвичайно небезпечною, до того ж вони боялися випасти з килима.

Авжеж, Образцеса Сорая познущалася з них досхочу, вона це вміла робити, називаючи їх малятами, дівчатками і бевзями, а також ні-рибою-ні-м’ясом; вона казала їм, що вони страхопуди й нікчеми, страхополохи, легкодухи й квачі, а також що вони — запарені (цього слова Лука не знав, але легко міг здогадатися про його значення). Вона кликала їх «ціпціп», даючи їм зрозуміти, що вони боягузи, а найгірше було, коли вона зневажливо «пікала», наче до якихось мишей.

Ніхтотато переносив політ на килимі без жодних проблем, упевнено стояв за спиною Образцеси, тому Лука сповнився рішучості якнайшвидше й собі твердо стати на ноги. Перегодя це йому вдалося, і він перестав падати; за якийсь час уже всі четверо звірів також твердо стояли на всіх дванадцятьох лапах, а тоді нарешті стогони й бурчання припинилися, всі заспокоїлися і вже ніхто, по суті, не слабував.

Лука, як тільки зміг підвестися й утримувати рівновагу на летючому килимі, відчув страшенний холод. Килим саме підносився вище й летів швидше, і в нього зуб на зуб не попадав. А от Образцеса Сорая, здається, нітрохи не потерпала від холоду, хоч і була вдягнена в легку сукню, яка, як виявилося, була пошита з павутини та крилець метеликів; також не мерз Ніхтотато, який стояв за її спиною в Рашидовій яскраво-червоній сорочці з короткими рукавами і мав досить безтурботний вигляд. Ведмідь Собака завдяки своєму хутру також непогано почувався, а Слоно-Селезень і Слоно-Качка закуталися в пухнасте пір’я — їм також не було холодно, а от собака Ведмідь весь тремтів, від чого Луці ставало ще холодніше. «Хто б міг подумати, — розмірковував Лука, — що ця витівка з польотом виллється у численні практичні проблеми». Образцеса, коли побачила, що він змерз як цуцик, почала його діймати.

— Здається, — сказала вона, — ти думав, що килим має центральне опалення та інші вигоди. Але, дорогенький, це тобі не сучасний м’який міжміський довговорсовий килим. Намотай собі на вус, це — антикварна річ.

Однак припинивши дражнити Луку, Сорая плеснула в долоні — і дубова скриня, якої Лука досі не помічав на облавку летючого килима, відчинилася, й звідти випурхнуло дві тонких шалі. Одна шаль полетіла в руки Луки, а друга огорнула Ведмедя. Лука закутався у шаль — і відчув себе як у тропіках, йому стало жарко, і він вже волів прохолодного повітря.

— Людям не вгодиш, — промовила Образцеса, читаючи його думки, а тоді відвернулася від нього, аби приховати свою приязну усмішку.

Луці було тепло, його не мучила хитавиця, тож він почав милуватися чудовими краєвидами, що розкинулися перед його очима. Летючий килим проносився над руслом Річки Часу. Обабіч Річки розкинувся Світ Чарів, і син казкаря милувався місцями, знайомими йому з татових оповідей. Місцевість була всіяна містами, і Лука з дедалі більшим хвилюванням і дедалі більшим калатанням серця впізнав їх усіх: Хваб — Місто Мрій, Умід-Наґар — Місто Сподівань, Замуррад — Смарагдове Місто, Баадал-Ґарг — Надхмарне Місто-Фортеця. Десь далеко на сході піднімалися блакитні гори Країни Втраченого Дитинства, а на заході розташувалася Невідкрита Країна, а ген там удалині було Місце, де Ніхто не Жив. З хвилюванням Лука впізнав дивовижну архітектуру Будинку Ігор і Дзеркальної Зали, а за ними — Райські Сади Ґулістна й Бостан, найдивовижнішу Країну Уявних Істот Перістан, де пері, добрі феї, вступали у двобій із злорадними людожерами-велетнями — девами й бгуттами. «Ох, як мені хочеться, аби килим летів повільніше», — подумав Лука, адже це був світ, який він малював олівцями і фарбами, відколи себе пам’ятав, — світ, який, здавалося, був навіть ліпший, ніж його власний світ.

Тепер, високо над землею, він осягнув велич Світу Чарів і колосальну довжину Річки Часу; Лука також збагнув, що не дістався б до потрібного місця, якби покладався лишень на пам’ять Слоно-Птахів і на їхню тяглову силу. Летючий Килим Царя Соломона на шаленій швидкості наближався до пункту призначення, тож, незважаючи на передчуття великої небезпеки, його охопило збудження, адже завдяки Образцесі Видр неможливе стало трішки можливішим. І тут він побачив Тумани Часу.

Спочатку вони були білою, хмаристою масою на небокраї, але їхня справжня велич розкрилася після того, як килим улетів у цю білу масу. Тумани тяглися, наче якась м’яка стіна, через увесь світ, від небокраю до небокраю, охопивши й проковтнувши русло Річки, окутавши чарівні краєвиди й затуливши небо. За мить-другу вони закриють усе поле зору Луки, і тоді вже не залишиться Чарівного Світу, а будуть лишень В’язкі Тумани. Лука відчув, як оптимізм і збудження покидали його, а натомість у глибину його живота заповзало щось холодне й тривожне. Відчув на своєму плечі руку Сораї, але не заспокоївся.

— Ми досягли Межі Пам’яті, — оголосив Ніхтотато. — Твої гібридні м’ясо-рибні друзі «море й суша» далі не змогли б тебе транспортувати.

Слоно-Птахам це дуже не сподобалося.

— Ми не звикли до того, — промовила Слоно-Качка з величезною гідністю, — аби нас називали словами з меню.

(А це вже заговорив справжній Ніхтотато, збагнув Лука, істота, якої він не любив, і для цього він мав усі підстави. Його справжній тато ніколи б такого не сказав.)

— Також, — промовив Слоно-Селезень, — хочу вам нагадати стародавнє прислів’я з приводу того, що треба робити, коли досягаєте Меж навіть слонячої Пам’яті.

— І що треба робити? — запитав Лука.

— А щоб тебе качка копнула, — сказала Слоно-Качка.

Не встигла вона промовити останнього слова, як одразу з Туманів Часу полетіла черга снарядів, тож килимові довелося реагувати на них блискавично, то знижуючись, то підіймаючись, ухиляючись то праворуч, то ліворуч. (Звірі й Лука знову втрачали рівновагу, знову котилися по килиму, знову лунали ведмежі, собачі і слоно-качині прокльони й стогін.) Здавалося, снаряди були зроблені з тієї ж речовини, що й Тумани. Це були білі Туманоядра, завбільшки з великі м’ячі.

— Вони можуть завдати нам шкоди, навіть якщо зроблені з туману? — запитав Лука. — А що сталося б, якби одне з них влучило у когось із нас?

Ніхтотато лишень захитав головою.

— Не слід недооцінювати Зброю Часу, — сказав він. — Якщо Туманоядро поцілить у тебе, то вмить зітре твою пам’ять. Ти не пам’ятатимеш свого життя, своєї мови і навіть як тебе звати. Ти перетворишся на порожню шкаралупу, будеш нічим, словом, тобі — гаплик.

Лука замовк. Якщо це під силу Туманоядру, думав він, то що станеться з ними в Тумані Часу? Вони не мають вибору. Він просто з’їхав з глузду, коли надумав проникнути крізь захисні лінії Чарівного Світу й досягти Серця Часу. Він, звичайний хлопчисько, поставив перед собою недосяжну мету. Якщо він і далі втілюватиме свої наміри, то під загрозою опиниться не тільки власне життя, але й життя його приятелів. Він не мав права цього робити; але, з другого боку, він не має права зупинятися, бо зупинка означатиме втрату надії на татове одужання, хай би якою примарною була ця надія.

— Не переживай ти вже так, — промовила Сорая Видр, перериваючи його болісні думки. — Ти ж не один. Май віру у великий Летючий Килим Царя Соломона Мудрого.

Настрій Луки трохи поліпшився, проте тільки трохи.

— Хтось знає про наше прибуття? — поцікавився він. — Хіба не тому прилетіли ці снаряди?

— Не обов’язково, — промовив Ніхтотато. — Гадаю, своїм наближенням до Туманів Часу ми спровокували приведення в дію автоматичної системи оборони. Зрештою, юначе, ми ось-ось зламаємо Правила Історії. Коли ввійдемо в Тумани, то залишимо позаду світ Живої Пам’яті й рухатимемося до Вічності; себто, — продовжував він, побачивши сум’яття на обличчі Луки і здогадавшись про необхідність пояснення, — ми рухаємося до таємної зони, де не цокає жоден годинник, де Час зупинився. Тому нікому з нас не варто туди потикатися. Це можна пояснити в такий спосіб. Коли якась комаха потрапляє в зону твого тіла, коли вона починає рухатися навколо тіла й ти почуваєшся ненайкраще, твоє тіло починає виділяти антитіла, і вони борються з комахою аж до її знищення, після чого твоє самопочуття поліпшується. За цього стану справ, боюся, ми — комахи, тому нам слід очікувати… протидії.

Колись шестирічний Лука бачив по телевізору кілька зйомок планети Юпітер, надісланих на Землю маленьким безпілотним космічним зондом, який, фактично, повільно падав на поверхню газового гіганта. Щодень зонд наближався до планети, і вона здавалася дедалі більшою. На зображеннях було чітко видно повільних рух газів, зміну кольорових шарів, зародження різноманітних смуг і вирів, а також дві Плями — більшу і меншу. Під кінець зонд почав притягуватися ґравітаційним полем планети і зник назавжди, за уявленнями Луки, тихо «ляпнувши» на її поверхню з таким собі всмоктувальним звуком, після чого Юпітер по телевізору більше не показували. Мірою того як летючий килим Решам наближався до Туманів Часу, Лука помітив, що їхня поверхня, як поверхня Юпітера, була сповнена різного роду рухів. Тумани пливли, крутилися у вирах, переливалися різнокольоровими, дуже заплутаними візерунками; наближаючись до Туманів, Лука побачив, як білий колір розщеплювався на безліч ніжних відтінків. «Ми — зонд, — думав він, — і то не безпілотний, а пілотований, і кожної секунди він може ляпнутися — і все. Кінець передачі».

Тумани наближалися до них, оточували їх зусібіч, засліплювали, аж тут летючий килим беззвучно увійшов у газоподібну білизну, проте Тумани Часу до них не торкалися, оскільки килим був оснащений невидимим щитом, силове поле якого дозволяло утримувати Тумани на певній відстані. Сидячи під невидимою захисною оболонкою бульки, а саме це обіцяла Сорая, — май віру в килим, казала вона, подорожні розпочали свій Перехід.

— О боже, — вигукнула Слоно-Качка, — ми входимо у забуття. Для Птаха Пам’яті — це просто трагедія.

«Це так ніби осліпнути, — думав Лука, — лишень ця сліпота має безліч кольорів і відтінків з цятками й спалахами — таке можна побачити за повіками із заплющеними очима». Він знав, що глухота може наповнити голову статичними і всякими іншим звуками, тож сліпота, можливо, також наповнює голову всіляким непотребом. Однак ця сліпота була іншою; вона була цілковитою. Йому пригадалося Ніхтотатове запитання: «А що було до Вибуху?», й одразу він усвідомив, що ця білизна, ця відсутність геть усього навколо могла бути відповіддю на нього. Це навіть не можна було назвати місцем. Це було тим, що було, коли не було нічого. Тепер він уже добре знав, що мають на увазі люди, коли говорять про речі, загублені в Туманах Часу. Це лишень образний вислів, а от Тумани — це не просто слова. Це те, що було, коли ще не було слів.

Білизна не була порожнечею; вона рухалася, безупинно кружляла навколо килима, наче та юшка, зварена з нічого. Ніщо-Суп. Килим летів так швидко, як тільки міг, себто насправді дуже-дуже швидко, але здавався нерухомим. У бульці не відчувалося вітру, а ззовні бульки не було на що дивитися, тож враження руху зникло. «Здається, — думав Лука, — ніби килим завис усередині Туманів і назавжди залишився у підвішеному стані». Лишень він подумав про це, як у нього з’явилося це відчуття. Вони не рухалися. Тут у Дочассі вони пливли за течією, забуті, загублені. Як же Слоно-Качка назвала це місце? Забуттям. Місцем цілковитої непам’яті, неістотності, небуття. Лімбо, як кажуть релігійні люди. Місце між Небом і Пеклом.

Лука почувався самотнім. Хоч його важко було назвати самотнім, адже поряд з ним стояли його приятелі й друзі, однак він почувався страшенно одиноким. Йому хотілося до мами, він сумував за братом, але найбільше він прагнув татового пробудження. Йому хотілося побачити свою кімнату, своїх друзів, свою вулицю, свою околицю і свою школу. Йому хотілося, аби його життя знову стало таким, яким воно було раніше. Тумани Часу клубочилися навколо килима, а Луці в їхній білизні ввижалися якісь пальці — довгі, як вусики рослин, що тяглися до нього, аби схопити його і задушити. Геть самотній у Туманах Часу (хоч насправді не зовсім один), він почав розмірковувати над тим, що він зробив на землі. Він порушив перше правило дитини — не розмовляти з незнайомцями, а тоді буквально дозволив незнайомцеві забрати себе з безпечного дому до найменш безпечного місця, яке він коли-небудь бачив. Отже, він був телепнем, і тепер йому доведеться заплатити за свою необачність. А хто ж цей незнайомець? Він сказав, що його ніхто не відряджав, але викликав. Ніби людина, що вмирає, — у Туманах Часу Лука нарешті спромігся вимовити це слово, але тільки про себе, в думках, — ніби його тато, що вмирає, міг викликати свою смерть. Він уже й не знав, вірити в таке чи ні. Якою ж дурницею з його боку було податися в цю блакить, в цю білизну з людиною — істотою! — якій він не вірить і не довіряє? Луку завжди вважали дуже розсудливим хлопцем, але він спростував цю думку, от і все. Він уже й не знав, хто з хлопців міг бути ще менш розсудливим.

Лука скоса глянув на ведмедя й собаку. Ніхто з них не промовив і слова, проте в їхніх очах він прочитав страх перед обіймами холодної самотності. Здавалося, їх покидають розказані ними ж історії про своє життя. Можливо, вони ніколи не були тими людьми, можливо, то були тільки їхні мрії, банальні мрії про своє шляхетне походження; адже хто не хоче бути принцом? Тут у білій пустці правда їхніх оповідей почала вивітрюватися, і вони знову стали звичайними звірами, що прямують назустріч незвіданому.

Нарешті наступили зміни. Білизна потрохи рідшала. Вона вже була не такою суцільною, але скидалася на густі хмари в небі навколо літака, а попереду вже щось було — так! Отвір. Знову з’явилося забуте відчуття польоту, так ніби килим мчав до світла зі швидкістю ракети — до світла, яке тепер було зовсім поряд, вже зовсім близько, і нарешті ррраааззз — і вони потрапили у яскравий сонячний день. Всі на облавку Решама раділи, хто як умів, а Лука, торкнувшись щік, відчув, що вони були мокрими від сліз. Він почув уже знайоме дзень-дзелень, і на лічильнику в горішньому лівому куті його поля зору з’явилася цифра «3». Від збудження він навіть не побачив кнопки збереження.

— Ти не помітив, — сказала Сорая, — але все добре. Я зберегла цей Рівень.

Він поглянув униз і побачив Великий Застій. Річка з цього боку Туманів Часу розтеклася величезним Болотом, що простяглося в усі напрямки, куди сягнеш оком.

— Як гарно, — сказав він.

— Просто чудово, — відповіла Сорая, — якщо тільки ти шукаєш саме таку красу. Внизу можеш натрапити на алігаторів і велетенських дятлів, можеш побачити пахучі кипариси й м’ясоїдних рослин-росичок. Ти спочатку заблукаєш, а тоді Великий Застій спокусить тебе сонною лінивістю, бажаннями залишатися там назавжди, ти знехтуєш як своєю метою, так і колишнім життям, тобі просто захочеться полежати під деревом. Пахощі Застою виняткові, але аж ніяк не безневинні. Вдихни ту красу, задоволено усміхнися й ляж горілиць на щучник-траву… і назавжди станеш болотяним бранцем.

— Дякувати богу, є ти й твій летючий килим, — сказав Лука з вдячністю. — День, коли я зустрів тебе, був найщасливіший у моєму житті.

— Або ж найсумніший, — сказала Сорая, — бо все, що я можу зробити, так це доставити тебе якомога ближче до твоїх майбутніх небезпек.

Приємна думка.

— Але навіть не думай, — додала Образцеса, — натискати золоту кнопку збереження. Ось вона там на краю Застою, але якби ми хотіли сісти й натиснути на неї, то мусили б удихнути на-добрий-вечір-зілля, заснули б, і все б на тому скінчилося. Це не обов’язково робити. Можна зберегти рівень укінці Стежок-Роздоріжжя, і тоді попередній рівень також збережеться.

Порада пропустити кнопку збереження не дуже сподобалася Луці, бо якщо він з якихось причин утратить життя, то чи не доведеться йому переходити Великий Застій ще раз?

— Не переймайся тим, — сказала Сорая, — а подумай ось про що. — І вона показала простісінько перед собою. Вдалині він розгледів край низького плаского хмаристого утворення, що начебто повільно оберталося.

— Під ним — Неминучий Вир, — сказала Сорая. — Коли-небудь чув про Ель-Ніньйо?

Лука нахмурив чоло.

— Тепла пляма в океані, але ж?

Образцеса була вражена.

— У Тихому океані, — промовила вона. — Він просто величезний, завбільшки з Амріку, приходить кожних сім-вісім років і геть чисто змінює погоду.

Лука знав про це або ж, точніше, згадав про це, коли почув від Образцеси назву Ель-Ніньйо.

— А нам що до того? — запитав він. — Ми ж бо не підлітаємо до Тихого Океану.

Сорая знову показала пальцем у тому ж напрямку.

— Це, — сказала вона, — Ель-Тьємпо. Також завбільшки з Амріку, також виникає кожних сім-вісім років, саме над Виром, і тоді з Часом коїться щось неймовірне. Якби ти потрапив у Вир, де обертається Час, то застряг би там назавжди; все шаленіє в полоні Ель-Тьємпо.

— Але ми надто високо, аби він нас захопив, правда? — стривожився Лука.

— Залишається тільки сподіватися, — відповіла королівна Сорая й попросили хвилинку уваги. — Аби уникнути непередбачуваних тимчасових вибриків явища під назвою Ель-Тьємпо, — оголосила вона, — я згортаю килим до найменших розмірів, які дозволять нам усім продовжити політ, включно з «Арґо», авжеж, скільки б він не важив. Я підійму килим якомога вище й реактивую щити, аби було тепло й ви мали досить повітря.

Це вже серйозно. Всі зібралися в центрі килима, що обгородив їх своїми краями. З’явилося силове поле, і Сорая додала:

— Мушу повідомити, що я востаннє вмикаю захисні щити, бо в іншому разі килимові не вистачить потужності на дорогу додому.

Тут Луці захотілося запитати, де міститься джерело енергії килима і як воно поповнюється, але з її виразу обличчя він зрозумів — це не найкращий час для розумних запитань. Вона не зводила очей з Ель-Тьємпо, що наближався, адже під ним перебував Неминучий Вир. Килим почав підійматися вгору.

Ось вона, лінія Кармана, край атмосфери Землі, простіше кажучи, лінія, над якою нема достатньої кількості повітря для підтримки летючого килима. Справжня межа нашого світу, за якою приблизно на висоті шістдесяти двох миль, або ж ста кілометрів, над рівнем моря починається відкритий космос. Ці відомості були одними з тих непотрібних відомостей, що застрягли в голові Луки з огляду на його велике зацікавлення науковою фантастикою, відеоіграми та науковими фільмами; а справді, думав він, зрештою, вони не такі вже й непотрібні, адже вони підіймаються саме туди. Решам злітав усе вище і вище, небо почорніло й замерехтіли зорі, а вони, незважаючи на захисну дію силового поля, відчували жаский холод Вічності, похмура ж порожнеча космосу виявилася зовсім незахопливою.

Значно нижче, може, десь миль за сорок під ними, вихорився Неминучий Вир, утворюючи різні Часові цикли, а над ним — підступний Ель-Тьємпо; і навіть якщо вони були від небезпеки настільки далеко, наскільки це було можливим, все одно вони перебували під подвійною загрозою, оскільки значно нижче, може, десь миль за сорок під ними, вихорився Неминучий Вир, утворюючи різні Часові цикли, а під ним — підступний Ель-Тьємпо; і навіть якщо вони були від небезпеки настільки далеко, наскільки це було можливим, все одно вони перебували під подвійною загрозою, оскільки значно нижче, може, десь миль за сорок під ними, вихорився Неминучий Вир, утворюючи різні Часові цикли, а під ним — підступний Ель-Тьємпо; і навіть якщо вони були від небезпеки настільки далеко, наскільки це було можливим, все одно вони перебували під подвійною загрозою, оскільки значно нижче, може, десь миль за сорок під ними, вихорився Неминучий Вир, утворюючи різні Часові цикли, а під ним — підступний Ель-Тьємпо; і навіть якщо вони були від небезпеки настільки далеко, наскільки це було можливим, все одно вони перебували під подвійною загрозою, оскільки значно нижче під ними — і тут килим вирвався з часової круговерті з таким ривком, після якого навіть Ніхтотато покотився по килимі.

Лишень Сорая залишилася стояти.

— З однією проблемою ми вже впоралися, — сказала вона, але на вигляд їй уже не даси сімнадцять, раптом усвідомив Лука, тепер вона, здавалося, мала сто сімнадцять років, тисячу сімнадцять років, а от сам він щохвилини ставав молодшим, а собака Ведмідь перетворився на цуцика, тоді ж бо як ведмідь Собака став дуже слабким і кволим. Навіть у Ніхтотата виросла довга аж до колін сива борода. Якщо це триватиме й надалі, усвідомлював Лука, то вони можуть забути про Вогонь Життя, тому що Ель-Тьємпо знищить їх просто тут і просто тепер, хай би коли настало це тепер у цій зоні перемішаних років.

Килим Царя Соломона знову виправдав сподівання. Він підіймався і підіймався, все вище й вище, борючись з часовими пастками під собою. Через досить тривалий і хвилюючий проміжок часу настала мить істини, себто та мить, якої Лука вже майже не сподівався дочекатися, коли Решам вирвався з темних, невидимих обіймів Ель-Тьємпо.

— Ми вільні, — вигукнула Сорая, а її обличчя знову зробилося чудовим молодим обличчям, і Ведмідь уже не був цуциком, і Собака мав вигляд сильного й дужого ведмедя. Вони перебували саме в зеніті своєї подорожі, під самісінькою лінією Кармана, тож Лука вдивлявся в глибини космосу з якимсь благоговійним страхом, мабуть, знову воліючи відчути під ногами тверду землю. Дуже скоро килим почав знижуватися, залишивши Ель-Тьємпо з Виром далеко позаду. Однак дістатися до кнопки збереження, хай би де вона була, він не мав можливості. Тому ризики лишень зростали. Якщо з якихось причин у кінці наступного рівня Лука не зможе натиснути на золоту кнопку, то йому доведеться проходити цей рівень знову, а без захисних щитів килима, цього йому не зробити. Проте часу на такі думки він не мав. Попереду чекало на нього Роздоріжжя з Трильйон і Однієї Стежки.

Вони наближалися до верхніх плес Річки Часу. Широка, лінива нижня Річка залишалася далеко позаду, а також і підступна середня. Мірою того як вони наближалися до витоку Річки в Озері Мудрості, течія Річки мала б сповільнюватися й ставати дедалі вужчим потоком. Поза сумнівом, так і було, але тепер довкола неї з’явилися незліченні потоки, потоки, що впадали й витікали один з одного, які з висоти пташиного польоту мали вигляд міріад пасом у вишуканому рідкому ґобелені. Який із цих потоків був Річкою Життя?

— Для мене вони всі однакові, — признався Лука. А Сорая і собі призналася:

— На цьому рівні почуваюся дуже невпевнено, — сказала вона трохи присоромлено. — Але не переймайся! Я доставлю тебе до кнопки збереження! Це обіцянка Видри!

Лука жахнувся.

— Ти хочеш сказати, що ти обіцяла мені перестрибнути через чотири рівні, але не була впевнена щодо останнього рівня? Але ж ми навіть не зберегли пройденого шляху, і якщо тобі не вдасться пройти цей рівень, то ми пропали, нам доведеться проходити останні два рівні заново?…

Образцеса не звикла до критики, її обличчя спалахнуло, між нею та Лукою могла виникнути справжня сварка, якби хтось не закашляв, прочищаючи горло, що й відвернуло їх від суперечки. Пролунало пирхання — і вони сердито обернулися в протилежний одне від одного бік, аби побачити, що відбувається.

— Даруйте мені, — пирхнув Слоно-Качка, — а чи не забули ви чого важливішого?

— Чи когось важливішого? — промовив Слоно-Селезень. — Фактично, когось двох важливіших.

— Нас, — пояснив Слоно-Селезень.

— Хто ми такі? — допитувався Слоно-Селезень. — Ми ж не шпалери у вітальні, а уславлені Птахи Пам’яті у Світі Чарів?

— Може, ми назва страви «Море-Суша» в меню? — не вгавала Слоно-Качка, кинувши спопеляючий погляд в сторону Ніхтотата. — А чи, може, ми провели все своє життя, плаваючи і ловлячи Рибоверті в Річці Часу…

— … п’ючи з Річки Часу, читаючи Річку Часу…

— … і в підсумку знаємо Річку Часу, як рідну Маму, якою, до певної міри, вона і є, в будь-якому разі знаємо її значно краще, ніж якась там Образцеса з Країни Видр, якою Річка навіть не протікає?

— Хочу сказати, — завершив Слоно-Селезень з тріумфом, — якщо ми не зможемо відрізнити справжню Річку від цих Трильйонів Підробок, то ніхто, дорогенькі, не зможе.

— Тоді будь ласка, — промовила Сорая до Луки, зухвало приписуючи собі всі заслуги. — Я ж бо сказала, що про все подбаю.

Лука вирішив не суперечити їй. Зрештою, килим належить їй.

Слонячий хобот — незвичайний орган. Він може занюхати воду ще за десятки миль. Він буквально відчуває небезпеку, може навіть визначити, добра чи зла людина наближається, він також чує страх. Він відрізняє запахи на величезних відстанях: запахи рідних і друзів, а також солодкий запах дому.

— Опусти нас донизу, — сказав Слоно-Селезень, і летючий килим, знову розширившись до більших розмірів, полетів униз до лабіринту водних шляхів. Обидва Слоно-Птахи стояли попереду з хоботами, піднятими високо вгору, але зігнутими донизу на кінчиках. Лука бачив, як рівночасно сіпалися кінчики: ліворуч, праворуч і знову ліворуч. Здавалося, хоботи танцюють один з одним. Чи насправді вони могли занюхати Річку Часу серед стількох інших запахів, які, поза сумнівом, вводили їх в оману?

Під час танцю хоботів Слоно-Птахів їхні вуха також напружено працювали, відстовбурчувалися і слухали шепіт Річки. Рухома вода не мовчить. Струмки жебонять, потоки торохтять, а велика, повільна річка говорить про поважніші речі. Великі річки розмовляють на низьких частотах, надто низьких для людського вуха, надто низьких навіть для собачого вуха, аби розібрати її слова; а от Річка Часу розповідає свої історії на найнижчих частотах, і лишень вуха слонів можуть почути її пісню. Очі Слоно-Птахів були заплющені. Слонячі очі — маленькі й сухі — далеко не бачать. У пошуках Річки Часу зір їм був непотрібен.

Минав час. Летючий килим проносився над Роздоріжжям Трильйона й Однієї Стежки, повертаючи то в один, то в інший бік. Сідало сонце. Всі були голодними й спраглими, аж тут скриня Сораї видала безліч закусок і напоїв. «Добре, що хоч Слоно-Птахи мають пташиний апетит, а не слонячий, — подумав Лука, — бо слони їдять безперестанку, тож могли спорожнити навіть Образцесину скриню». Подовшали вечірні тіні. Слоно-Птахи мовчали. З настанням ночі у Луки надія ледь жевріла. Ось так, може, й закінчаться його пригоди, коли всі його сподівання підуть на дно у водному лабіринті. Може…

— Сюди! — вигукнула Слоно-Качка, а Слоно-Селезень підтвердив:

— Однозначно сюди, за якихось три милі.

Лука швидко постав між ними. Їхні хоботи випрямилися, показуючи напрямок. Килим знизився над Роздоріжжям, а тоді додав швидкості. Під ними миготіли дерева, кущі й річки. А тоді раптом Слоно-Качка вигукнула:

— Стоп! — і вони були на місці.

Уже сутеніло, і Лука не міг зрозуміти, чим ця річка відрізнялася від інших, але в глибині душі дуже сподівався, що Птахи Пам’яті мали рацію.

— Ще нижче, — сказав Слоно-Селезень. — Для певності нам треба її помацати.

Килим знижувався і знижувався, аж поки не завис на водною гладдю. Слоно-Качка занурила кінець свого хобота у річку і за мить переможно його вийняла.

— Авжеж! — вигукнула вона, і з криками радості обидва Слоно-Птахи зістрибнули з летючого килима у віднайдену Річку Часу.

— Ми дома! — кричали вони. — Жодних сумнівів! Саме так!

Вони оббризкали одне одного струменями річкової води й одразу втихомирилися. Річка Часу заслуговує на дбайливе поводження з нею. Це тобі не іграшка.

— Упевнений, — промовив Слоно-Селезень, — на сто відсотків. — Він злегка вклонився. Собака Ведмідь, який також дуже пишався своїм носом, просто був уражений і, мабуть, трохи засоромлений, що це не він знайшов Річку. Ведмідь Собака також був уражений і збентежений, сердився й не вітав Птахів Пам’яті. Ніхтотато, здавалося, заглибився в свої думки й мовчав.

— Дякую вам пані і панове, тварини зі звичайними носами, а також надприродні особи, які, правду кажучи, трохи страшнуваті, — досить красномовно висловився Слоно-Селезень. — Дуже вам дякую. Аплодувати не треба.

У певних місцях ніч у Світі Чарів може бути навіть жвавішою, ніж день. У Перістані, себто в Країні Уявних Істот, вночі виповзають велетні-людожери, або ж бгутти, й намагаються викрасти сплячих пері[4]. У Місті Снів, себто у Хвабі, вночі оживають сни всіх його мешканців, тож на вулицях зав’язуються любовні романи, починаються сварки, з’являються чудовиська, жахи, радість; так, усім цим і повняться темні вулички цих місцин, а іноді ваш сон під кінець ночі перестрибує в голову когось іншого, тоді ж бо як сон з тієї іншої голови може закінчитися, хай би яким це здавалося парадоксальним, у вашій голові. А в Країні Видр, як розповідала Сорая Луці, після заходу сонця й до самого світанку всі поводяться якомога нечемніше, бурхливіше і брутальніше. Видри дуже багато їдять, дуже багато п’ють, а тоді ще й крадуть автомобілі своїх найкращих друзів, ображають своїх бабусь і кидають камінням у бронзове обличчя статуї Першого короля країни Видр, увіковіченого на коні, що стає на диби, біля воріт палацу.

— Ми поводимося негоже, так, це правда, — зітхнула вона, — але в душі ми добрі.

Ніч на Роздоріжжі Трильйона й Однієї Стежки була спокійною до моторошності. Жоден кажан не пролетів на тлі повного місяця, жоден ельф не шмигнув у кущах, жодна меґера не таїлася, аби перетворити сумирного подорожнього на камінь. Німа тиша було просто страхітливою. Жоден цвіркун не цвіркотів, не лунав жоден голос над водою, жодна тварина не блукала в пошуках їжі. Сорая, побачивши, що довколишній спокій дещо вибив Луку з колії, намагалася впорснути в обстановку трохи нормальності.

— Допоможи мені скласти килим, — скомандувала вона і цілком по-видрівському додала: — Якщо тільки руки ростуть у тебе звідки треба і ти не забув, що таке ввічливість.

Вони спустили «Арґо» на Річку й зійшли на його облавок. Птахам Пам’яті вже не потрібно було його тягти, бо із цим завданням легко міг упоратися Решам. Але навіть чарівний килим радів кількагодинному перепочинку, коли Сорая на палубі «Арґо» заходилася складати його на ніч. Лука взявся за кінці шовкової тканини і виконував її накази, а тоді, на своє превелике здивування, побачив, як килим складався, складався, складався, наче повітряний. Нарешті він склався у прямокутник не більший за носову хустинку, і всі предмети, що були на ньому, зникли.

— Ось так, — промовила Сорая, кладучи килим у кишеню. — Дякую, Луко, — а тоді схаменулася й додала: — Проте я могла й сама впоратися.

Звірі вже спали. Ніхтотато, який ніколи не спав, поводився по-людському, наче сильно втомившись, відпочивав: присів напочіпки на носі «Арґо», обхопив руками ноги, а голову опустив на коліна, так і не знявши капелюха-панами. Лука зрозумів, що його татові полегшало, бо Ніхтотато став трохи прозорішим, ніж напередодні. «Ось чого він такий утомлений, — подумав Лука. — Що здоровіший мій тато, то слабший цей Ніхтотато».

Лука добре знав, що не слід покладати надто великі сподівання на таку щасливу переміну. Він не раз чув, як хворі люди спочатку почуваються ліпше, а тоді приходять до своєї… до свого кінця… Він також був дуже втомленим, але такої розкоші як сон не міг собі дозволити.

— Ми пливемо далі, — сказав він Сораї. — Чому всі поводяться так, наче час не підпирає нас?

На небі з’явилися зорі й розпочали танець, який танцювали тієї ночі, коли заснув Рашид, а Лука не міг визначити, добрий це знак чи лихий.

— Пливімо далі, — просив він. Підійшла Сорая, обійняла його аж ніяк не зневажливо — і за мить він уже спав у неї на руках.

Лука прокинувся рано-вранці ще до світанку, але був не першим, хто розплющив очі. Птахи Пам’яті й звірі все ще спали, проте Ніхтотато нервово ходив туди й назад («Добрий чи недобрий це знак», — думав Лука). Сорая дивилася кудись далеко за небокрай, і Лука, якби не знав про її безстрашність, сказав би, що вона чогось боїться. Він підійшов до неї, і вона чомусь взяла й потиснула йому руку.

— У чому річ? — запитав він, а вона лишень захитала головою, нічого не кажучи. А тоді тихим голосом промовила:

— Мені не треба було сюди тебе привозити. Не для тебе це місце.

Лука нетерпляче відповів:

— Усе гаразд. Уже недалеко. Залишилося тільки знайти кнопку збереження.

— А тоді що? — запитала Сорая.

— А тоді, — і тут Лука затнувся, — ми пройдемо наступний рівень.

— Я ж тебе попереджала, що килим не зможе пролетіти крізь Великі Кільця Вогню, — сказала Сорая. — А Чарівне Серце й усе інше, що тобі так потрібне, розташоване за Великими Кільцями. Всі наші старання намарно. Добре, що ми хоч сюди дісталися. Я мушу забрати тебе назад.

— А ці Кільця Вогню… — почав було Лука.

— Навіть не питай, — відповіла вона, — вони — велетенські й непрохідні, от і все. Гросмейстер подбав.

— А коли ти сказала Гросмейстер…

— Це неможливо, — вже вибухнула вона, і на її очах з’явилися сльози. — Шкода, але це не під силу нікому.

Ніхтотато ж мовчав довший час, однак тут надумав утрутитися:

— У такому разі, — сказав він, — хай хлопець сам переконається. До того ж він має шістсот п’ятнадцять життів і ще одне. А ще собаку й ведмедя.

Сорая вже було розкрила рота, щоб заперечити, проте Лука заметушився на палубі «Арґо»:

— Вставайте! Вставайте! — вигукував він, і звірі неохоче виконували його прохання. Потім він повернувся до Сораї й з притиском сказав:

— До кнопки збереження. Будь ласка.

Вона згідно кивнула головою.

— Роби як знаєш, — сказала вона й вийняла з кишені летючий килим.

Лука зауважив, що на кожному розі килима були сталеві кільця (але чи були вони напередодні, перед складанням Решама?), й тепер «Арґо» був прив’язаний мотузками саме до цих кілець. Слоно-Качка й Слоно-Селезень по черзі сиділи на килимі й спрямовували їх лабіринтом річок уздовж справжньої Річки Часу. Хоч килим летів дуже швидко, проте дорога була неблизькою, тож Лука неймовірно зрадів, коли нарешті побачив золоту Кулю кнопки збереження, яка наче невеликий буй раз по раз вигулькувала з води. Визнаючи заслугу Птахів Пам’яті як провідників, він попросив їх натиснути на Кулю, тож Слоно-Качка стрибнула у Річку й ударила головою по золотій сфері. Цифра в правому горішньому куті поля зору Луки змінилася з «3» на «4», «5», а потім і на «6»; але він на це не звернув уваги, бо в ту мить, коли Слоно-Качка вдарила по кнопці збереження, змінився геть усенький світ.

Усе стало темним, але то не була ніч. Це була якась штучна, чорна, чарівна темрява, яка мала злякати подорожніх. Відтак прямо перед ними з гучним ревом піднялася з темряви у небо гігантська вогняна куля й перетворилася на величезну вогняну стіну.

— Вона простягається навколо Чарівного Серця, — прошепотіла Сорая. — Це тільки її передня частина. Себто перше Кільце. Потім пролунав другий і третій рев, кожен наступний був гучнішим, ніж попередній, а тоді постало ще два велетенські вогняні кільця — друге вище, ніж перше, а третє вище, ніж друге, до того ж вони могли рухатися вгору і вниз навколо першого, а всі троє разом утворювали потрійний непрохідний бар’єр, наче три неосяжні пампушки в небі. Колір вогню, а він був червоно-помаранчевий, швидко почав блякнути, аж поки не став майже білим.

— Це найгарячіший вогонь, який тільки може бути, — сказала Сорая Луці. — Білий вогонь. Тепер ти розумієш, про що я тобі казала?

Лука розумів. Якщо ці вогняні пампушки оточують Чарівне Серце — Потік Слів, Озеро Мудрості, Гору Знань і таке інше, тоді пошуки можна припиняти.

— Цей вогонь, — почав він без великих сподівань, — цей вогонь, з яких складаються Кільця, це не той самий вогонь, що й Вогонь Життя?

Ніхтотато заперечно похитав головою.

— Ні, це звичайний вогонь, який спопеляє все, до чого він торкається. Вогонь Життя — це єдиний вогонь, який не руйнує, але творить і відновлює.

Луці забракло слів. Він стояв на палубі «Арґо» в цілковитій темряві й пильно дивився на вогняні язики. Обабіч нього мовчки стояли собака Ведмідь і ведмідь Собака. А тоді без жодних попереджень вони почали реготати.

— Ха-ха-ха! — аж гавкав собака Ведмідь, потім упав і став качатися на спині, дриґаючи лапами в повітрі, — ха-ха-ха-ха-ха!

Ведмідь Собака заходився на палубі танцювати джиґу, від чого «Арґо» спочатку накренилося в один бік, а потім у другий.

— О-го-го-го, — ревів він. — Якби я цього не бачив, я б не повірив. Уся ця метушня… це ж бо він?

Сорая не могла нічого второпати, і навіть Ніхтотато мав приголомшений вигляд.

— Чого це ви, дурні бестії? — допитувалася Образцеса Видр.

Собака Ведмідь став на лапи, задихаючись від сміху.

— Поглянь, — вигукнув він. — Це ж бо Увні. Ось що воно таке. Це не що інше, як величезний неосяжний Увні.

— Про що ти кажеш? — запитала Сорая. — Я нікого там не бачу!

— Увні, — хихотів ведмідь Собака. Гросмейстерів Уславлений Вогонь Неймовірних Ілюзій. У-В-Н-І, Увні! Ми так його називали в цирку. Отже, за всім цим стоїть капітан Ааґ! Як тільки ми раніше не здогадалися!

— Ви знаєте Гросмейстера? — важко дихаючи, запитала Сорая.

— Теж мені Гросмейстер! — відповів собака Ведмідь. — Якщо в Реальному Світі він був шахраєм, то і в Чарівному — шахрай. Ці фантастичні захисні вогняні кільця, яких ви так боїтеся, ніякі не вогняні!

— Увні — це ілюзія, — пояснив ведмідь Собака. — Це таке собі «шаманство»! Такий фокус. Там нічого нема.

— Зараз ми вам покажемо, — сказав собака Ведмідь. — Ми знаємо, як він робиться. Висадіть нас на берег, і ми зупинимо цю дурницю раз і назавжди.

Ніхтотато застережливо підняв руку.

— А ви переконані, — запитав він, — що капітан Ааґ з цирку — це той самий Гросмейстер і в Чарівному Світі? Звідки вам знати, що Великі Вогняні Кільця є несправжніми, навіть якщо в цирковій ілюзії вони були обманом?

— Погляньте, — сказав різко Лука, дивлячись на небо. — Звідки вони взялися?

Кружляючи в небі над їхніми головами, у спалахах велетенських вогняних язиків з’явилося сім грифів з рюшевими комірцями навколо шиї, наче європейські вельможі на старих картинах або ж циркові клоуни.

Це знову вивело собаку Ведмедя і ведмедя Собаку з рівноваги.

— Ха-ха-ха, — реготав ведмідь Собака, зістрибнувши з «Арґо» на берег.

— Дзьобаті прихвосні старого Ааґа щойно зіпсували його фокус — вони пролетіли крізь Вогонь.

— Ха-ха-ха, — реготав собака Ведмідь. — Ви лишень погляньте. Всі бачили?

Після чого обидва побігли до Великих Вогняних Кілець і зникли у полум’ї.

Закричала пронизливо Сорая, Лука затулив руками рота; Кільця вмить зникли, стало світліше, а Ведмідь і Собака вже бігли назад, задзеленчав лічильник, і в горішньому правому куті поля зору Луки з’явилася цифра «7», а тоді з’явилося Чарівне Серце, осяяне Світанком Днів.

Чарівне Серце, а ще верхи на драконисі капітан Ааґ.