Лука і вогонь життя

6 Углиб Чарівного Серця

е також ілюзія? — сміливо запитав Лука капітана Ааґа. — Черговий надокучливий фокус?

Капітан Ааґ, мабуть, хотів засміятися, проте вийшло у нього щось схоже на ричання.

— Безпека, — сказав він, — це не Ілюзія. Безпека — це Основа всякого Світу. На превеликий жаль, нас, себто тих, хто працює в галузі Безпеки, часто неправильно розуміють, постійно недооцінюють і нерідко ігнорують ті, чий спокій і цінності ми захищаємо, проте ми продовжуємо займатися своєю справою. Підтримання Безпеки, хочу тобі сказати, юний пане-товаришу, це Невдячна Справа; все ж таки Безпеку необхідно підтримувати. Ні, безпека — це не обман. Це важка Ноша, і вона звалилася на мене. На щастя, я працюю не сам, а з вірним Вогняним Жуком, — тут Лука побачив, як маленький зрадницький вогник завис над плечем Ааґа, — який, долаючи всі перешкоди й труднощі, завжди квапиться сповістити про наближення злодіїв, ось так, і він не є результатом якоїсь шахрайської витівки чи спритності рук. Такий Жук — це Дитя Чесноти. Ось, візьміть для прикладу кровожерливу дракониху Дуринду — це також не витвір чиєїсь фантазії, і ви скоро в цьому переконаєтеся.

Ааґ був чоловіком дуже злим і волосатим, тож його підфарбовані хною кучері стовбурчилися на голові, наче розгнівані оранжеві змії; був він також чоловіком із волосатим підборіддям, тож його червонувато-брунатна борода їжачилася вусібіч, ніби промені роздратованого сонця; був він чоловіком з бровами — цими сварливими рудими кущами, які завивалися вгору і випиналися вперед над парою чорних очей, що палали; був він чоловіком з вухами, порослими волоссям — довгим, жорстким, такими собі темно-червоними пасмами, що стирчали як спіралі з обох його м’ясистих органів слуху. Червоне як кров волосся виднілося з-під комірця Ааґової сорочки, а також з-під манжетів його піратського сурдута, а Лука навіть думав, що все капітанове тіло вкрите пишним волосяним заростом, як поле урожаєм. Сорая, також з вогняним волоссям, прошепотіла на праве вухо Луки, що через Гросмейстерову волосату надмірність іде недобра слава про всіх рудоволосих.

Волосся свідчило про силу Ааґової люті. Лука бачив, як воно розвівалося, наче погрожувало. Чому він був такий сердитий? Мабуть, через прокляття Луки й подальший розвал цирку. Але тепер той цирк був, по-перше, лишень далеким відгомоном Реального Світу, дрібною іграшкою Сторожа воріт до Чарівного Серця, а по-друге, його волосся росло впродовж тривалого часу, тож капітан Ааґ мусив бути навіженим упродовж усього свого життя, а якби виявилося, що він — безсмертний, то мусив би бути несамовитим від початку Часу.

— Колись його звали Менетіус, — прошепотів Ніхтотато на ліве вухо Луки, — колись він був Титаном Гніву, аж поки Цареві богів не увірвався терпець через його несамовитість, тож Цар убив його ударом блискавки й укинув у пекло. Згодом йому було дозволено повернутися на цю скромну посаду, тепер він простий швейцар, і, на жаль, треба визнати, перебуває у найпаскуднішому гуморі.

Сім грифів зависли в повітрі над Ааґом і драконихою, ніби гості на бенкеті, насолоджуючись життям. Ааґ якийсь час мав грайливий настрій.

— В інших місцях, у таких, як Реальний Світ, — говорив він зі спини драконихи, ніби сам до себе, дивлячись удалечінь із замисленим виразом обличчя, — трапляються такі страхітливі створіння, як Єті, Снігова Людина, Нестерпне Дитя, себто створіння, які я називаю страховиськами в просторі. Вони завжди однакові. Тоді ж бо як тут, де ви не маєте бути і де ви дуже скоро не будете, наші страховиська можуть ставати страховиськами навіть через якийсь час; тут вони — одне страховисько, а за якийсь час — інше. Візьмімо Дуринду, насправді її звати Джалдібадал; ця Чарівна Хамелеониха, стара добра Джалді, якщо захоче, також може змінюватися але зазвичай — ліниве й нікчемне створіння. Давай, Дуриндо, продемонструй свої вміння, чому б тобі не зробити цього? Нема куди квапитися, все одно їх засмажимо на твоєму вогні. А грифи зачекають.

Дуринда, а точніше перетворювачка Джалдібадал видала звук, що дуже нагадував втомлене зітхання зміюки, й почала видозмінюватися, здавалося, із великою нехіттю, спочатку на велетенську металеву свиню, а тоді на гігантську неохайну Хижу Жінку з хвостом скорпіона, а тоді на Страхітливу Карбункулиху (дзеркальна істота з діамантом, що світився з її голови), а після того із зловісною покірністю знову на Дракониху.

— Вітаю, Дуриндо, — сказав капітан Ааґ насмішкувато, в його чорних очах горіла ненависть, а його густа борода палала навколо обличчя рудим полум’ям люті. — Чудове шоу. А тепер, о ледача тварюко, давай підсмаж живцем цих злодіїв, поки я ще не втратив самовладання.

— Якби сестри мої були, ми б тебе давно забули, — прошипіла у відповідь Дуринда голосом досить таки солоденьким і досить таки в риму, — нам би було дуже гарно, ти б горів у пеклі справно.

— Хто її сестри? Де вони? — запитав Лука Ніхтотата стишеним голосом; але тут Дуринда дихнула вогнем на «Арґо» — і весь світ запалав. «Дивна ця справа із втрачанням життя, — думав Лука. — Здається, ми б мали якість відчуття. Проте — жодних». А тоді він помітив, що лічильник у горішньому лівому куті його поля зору показав цифру на п’ятдесят життів меншу. «Треба думати швидше, — зрозумів він, — або ж у мене не залишиться шансів». Він опинився знову на тому самому місці, де був до спалення, а разом з ним Ведмідь і Собака. Мешканці Світу Чарів не зазнали ушкоджень, хоч Сорая голосно поскаржилася:

— Якби мені схотілося засмагнути, — казала вона, — я би пішла на пляж. Поверни той вогнемет в інший бік.

Ніхтотато оглядав свій трохи обпалений капелюх-панаму.

— Це не добре, — бурчав він. — Мені ще потрібний цей капелюх.

БББАААБББАААХХХ! Ще один вибух вогню драконихи — і знову п’ятдесяти життів нема.

— Заради бога, — викрикнула Сорая, — хіба ти не знаєш, що летючі килими зроблені з делікатного матеріалу?

Слоно-Качки були дуже засмучені:

— Пам’ять — ніжна квітка, — скаржився Слоно-Селезень. — Вона не переносить спеки.

Усе швидко наближалося до критичної точки.

— Аби Дуринда корилася Ааґовим наказам, — шепотів Ніхтотато, — Ааліми ув’язнили її сестер у крижану тюрму в крижаній країні Сніфельгайм.

БББАААБББАААХХХ! «Це ж бо сто п’ятдесят життів за якусь хвилю, залишилося тільки чотириста шістдесят п’ять», — думав Лука, коли збирався докупи, а коли знову оглянувся, то Сораї з її летючим килимом уже не було. «Вона покинула нас, — подумав він. — Ми пропали».

І тут ведмідь Собака поставив Джалдібадалі запитання:

— Ти щаслива? — запитав він, а страховисько лишень здивовано витріщило очі.

— А чого ти питаєш? — запитала у відповідь Дуринда, забувши від збентеження про риму. — Я от-от спалю вас дотла, а ти мене питаєш про такі речі, як щастя. Тобі що, не все одно? Ну, припустимо, я щаслива, то що, тебе це потішить? А якщо я нещаслива, то що, ти співчуватимеш мені?

— Ну, ти хоч маєш достатньо їжі? — наполягав на своєму ведмідь Собака. — Бо, дивлюся, в тебе ребра аж світяться.

— Це не мої ребра, — викручувалася Дуринда. — Це, мабуть, скелети тих нещасних, яких я недавно зжерла.

— Я знаю, — сказав ведмідь Собака, — що він морить тебе голодом, так само як він морив голодом звірів у цирку. Худий дракон — це ще гірше, ніж худий слон.

— Ану поквапся! — заревів капітан Ааґ зі спини Дуринди. — Давай, не бався з ними, кінчай їх.

— У Реальному Світі ми повстали проти нього, — сказав собака Ведмідь, — він не міг нічого вдіяти, і там йому настав гаплик.

— Підсмаж їх! — кричав капітан Ааґ. — Підрум’янь їх! Спечи їх! Спали їх! Знищи їх! Підірви їх! Приготуй на обід ведмежих ковбасок! Собачих котлеток! Хлопчачого м’ясця! Приготуй же їх мерщій і сідаймо їсти!

— Це все через моїх сестер, — сказала сумно Собаці Дуринда. — Я не маю вибору і мушу робити те, що він скаже.

— Ти завжди маєш вибір, — промовив ведмідь Собака.

— Скажи, — долинув з неба голос, — скажи, де тепер твої сестри?

Усі, хто був на палубі «Арґо», поглянули вгору, і там високо над їхніми головами побачили королівну Сораю з країни Видр на чарівному килимі Царя Соломона Решамі, що збільшився до розмірів, аби на ньому помістилися три величезні тремтливі чудовиська, щойно визволені з крижаної тюрми, надто промерзлих, аби літати, надто хворих, аби перетворюватися, але живих і вільних.

— Багут-Сара! Бадло-Бадло! Ґйара-Джинн! — радісно вигукнула Дуринда. Три врятовані перетворювачки спромоглися лишень на слабкий, але щасливий стогін у відповідь. Капітан Ааґ на спині Дуринди запанікував не на жарт.

— С-с-с-покійно, — промовив він затинаючись. — Пам’ятайте, я лишень виконував накази, це все Ааліми, Хранителі Вогню, які ув’язнили цих трьох прегарних панянок у крижані брили, а мені доручили працювати з тобою, Дуриндо, та ще охороняти Ворота до Серця. Зрозумійте, Безпека — це серйозна справа, яка вимагає прийняття жорстких рішень, інколи заради більшого блага може навіть невинний постраждати. Дуриндо, ти ж розумієш, правда?

— Дуриндою мене можуть називати тільки друзі, — промовила Дуринда, — і трохи покрутивши спиною, скинула з себе капітана Ааґа. Він гепнувся саме перед її задимленим носом. — А ти — не мій друг, — додала Дуринда, — для тебе я Джалдібадал. І вже даруй, але я таки не розумію.

Капітан Ааґ підвівся й рушив назустріч своїй долі. Він мав вигляд нещасного пірата — волосся без вогню.

— Останнє слово? — солоденько запитала Джалдібадал. Капітан Ааґ лишень пригрозив їй кулаком:

— Я повернувся! — заревів він.

Проте Джалдібадал захитала кістлявою головою.

— Ні, — сказала вона, — боюся, ти не повернешся. Відтак вона видихнула величезний язик вогню, що обвився навколо капітана Ааґа, а коли дим розійшовся, то від капітана залишилася лишень купка розгніваного попелу.

— Авжеж, — додала вона, коли Ааґ, так би мовити, погас, а його трупа грифів назавжди зникла високо у небі, — у Серці є Сили, які можуть його повернути до життя, якщо захочуть. Але тут у нього немає багато друзів, і, мабуть, це був його останній шанс. — Вона дмухнула на невелику купу попелу, що лежав під її носом, і розвіяла її на всі чотири сторони.

— Тепер, юний пане, — промовила вона, дивлячись просто на Луку, — а ще пане-Собако і пане-Ведмедю, чим я можу вам допомогти?

Її сестри на летючому килимі залопотіли крилами просто так, для годиться, і собі на радість виявили, що вони знову можуть літати.

— Ми також тобі допоможемо, — сказала Бадло-Бадло, а тоді Багут-Сара та Ґйара-Джинн також згідно кивнув головою. Образцеса Сорая від радості аж плеснула в долоні.

— Чудово, — тішилася вона. — Тепер нас ціла армія.

У загальному піднесенні ніхто не помітив, як невеличкий Вогняний Жук чимдуж полетів від них углиб Чарівного Серця, несучись зі свистом, наче лісова пожежа у вітряну погоду.

«Ніхтотато поводиться якось дивно», — подумав Лука. Він весь час метушився і безперестанку дряпав обгорілі криси капелюха-панами. Чогось нервував, ходив то туди, то сюди, потирав руки, висловлювався дуже коротко, якщо взагалі щось казав. Інколи він ставав геть прозорим, а потім знову забарвлювався, і це означало, що Рашид Халіфа у себе вдома у Кагні з усіх сил боровся за життя, і ця боротьба негативно впливала на Ніхтотатів настрій. У голові в Луки роїлися також інші підозри. Може, Ніхтотато просто розігрував його, просто бавився з ним собі на потіху. Хто знає, наскільки спотвореним може бути почуття гумору в такої істоти. Може, він і не сподівався, що Лука дістанеться так далеко, і тепер йому страшенно не подобалося, що вони летіли вже безпосередньо до самого Вогню Життя. Може, він не був щирим і насправді аж ніяк не хотів успішного звершення пошуків. Треба бути пильним, думав Лука, аби він не спробував завадити пошукам уже в останню мить. Так, він був схожий на Шаха-Казна-Що, він ходив і говорив, як Шах-Казна-Що, але це не робило його татом Луки. Мабуть, Ведмідь і Собака мали рацію, коли казали, що Ніхтотатові ні на йоту не можна вірити. А може, всередині його его розгорілася війна між ввібраними рисами Рашида і тією істотою, що вбирала ті риси. Може, вмирання і є боротьба між смертю і життям.

«Хто виграє боротьбу — це питання наступного дня, — подумав Лука. — Треба просто перестати думати про нього як про свого тата».

Летючий килим Сораї після короткого приземлення для сходження на облавок подорожніх разом із завантаженим «Арґо» знову піднявся у височінь. Джалді, Сара, Бадло і Джинн, всі чотири перетворювачки у вигляді драконих летіли в строгому порядку навколо Решама — попереду, позаду, праворуч і ліворуч, захищаючи його від можливих нападів. Лука поглянув униз і побачив під собою Річку Часу, що текла десь здалека, з невидимого Озера Мудрості, що в Серці Серця (воно було надто далеко, аби його побачити), і Річка та впадала, а тоді витікала з величезного Круга Круглого Моря, на дні якого, як він добре знав, спав велетенський Черв’як-Дноїдець, що згортався навколо Круга у кільце так, що голова могла потроху гризти хвіст. Поза межами Круга під летючим килимом розкинулися території Нечемних богів, у котрих уже ніхто не вірив, хіба що в старовинних оповідках.

— Вони вже не мають сили у Реальному Світі, — казав, бувало, Рашид Халіфа, сидячи на своєму м’якому кріслі з Лукою на колінах, — тож всі вони давним-давно перебувають у Світі Чарів: стародавні боги Скандинавії, боги Греції і Риму, боги Південної Америки, Шумеру і Єгипту. Саме там вони збавляють свій час, свій безкінечний, вічний час, вдаючи, що вони все ще божественні, що їм усе ще поклоняються люди, розігруючи без кінця і краю свої старі ігри, ведучи знову і знову свої стародавні війни, при цьому намагаючись забути, що про них насправді ніхто не думає, навіть не пам’ятає їхніх імен.

— Дуже сумно, — зізнався Лука татові. — Виходить, що Чарівне Серце — це такий собі будинок для літніх людей чи, пак, давно вже забутих супергероїв.

— Дивись, тільки їм цього не кажи, — відповів Рашид Халіфа, — тому що всі вони такі пишні, такі моложаві, такі блискучі й досконалі. Святість чи колишня святість передбачає певні привілеї. А всередині Чарівного Світу вони все ще знаходять місце для застосування своєї сили. Їхні удари блискавок і чари не діють лишень у Реальному Світі.

— Не легко, мабуть, їм там ведеться, — сказав Лука, — колись їм поклонялися, їх так довго боготворили, а тоді взяли й викинули, як торішній немодний одяг.

— Особливо для божеств Ацтеків з Мексики, — промовив Рашид, напускаючи страху у свій голос. — Вони звикли до людських жертвоприношень; жерці перерізували горла живих людей, і їхня кров стікала у кам’яні кубки богів. Тепер ті незатребувані боги не мають що пити, для них нема крови. А ти чув про вурдалаків? Більшість із них — це кровожерливі, довгозубі, безсмертні боги Ацтеків. Гуйцілопочтлі! Тезкатліпока! Тлагуйзкалпантекугтлі! Макуйлкоз-какуаугтлі! Ітзтлаколіугкві-Іксквіміллі…

— Досить, та годі вже, — благав Лука. — Не дивно, що люди перестали їм поклонятися. Видно, не могли запам’ятати їхніх імен.

— А може, через їхню нечемність, — сказав Рашид.

Лука нашорошив вуха. Думка про нечемність богів була досить дивною. Хіба боги не повинні бути зразком для людей, що поклоняються їм?

— Тільки не в Стародавні Дні, — сказав Рашид. — Ці Давні, а тепер Безробітні боги поводилися так само погано, як і люди, ба навіть гірше, бо будучи богами, вони могли поводитися погано із значно більшим розмахом. Вони були егоїстичними, грубими, настирливими, марнославними, злісними, розбещеними, нестямними, зловтішними, ненажерливими, пожадливими, лінивими, безчесними, хитрими, дурними, і все це набуло найбільшої міри через їхню надзвичайну силу. Коли вони були пожадливими, то могли проковтнути місто, а коли були сердитими, то могли втопити світ. Коли були настирливими й втручалися в життя людей, то розбивали серця, викрадали жінок, розпочинали війни. Коли були лінивими, то хоч тисячу років, а коли жартували, то люди від їхніх жартів страждали й умирали. Іноді бог, знаючи про слабке місце іншого бога, переслідував його, як вовк здобич, а тоді вбивав.

— Може, й добре, що вони відійшли, — казав Лука, — бо завдяки їм Чарівне Серце стало незвичайним місцем.

— Більш незвичайного нема у всесвіті, — відповів Рашид.

— А як щодо богів, у яких люди все ще вірять? — запитав Лука. — Вони також у Чарівному Серці? — От тобі й на, — сказав Рашид Халіфа. — Вони все ще разом з нами.

Спогади про Рашида потрохи розсіялися, а Лука побачив, що він летить над фантасмагоричним краєвидом, усіяним поламаними колонами й статуями, поміж якими ходили, бігали і літали герої казок і леґенд. Он там! Були дві велетенські камінні ноги без тулуба — останні відлуння Озимандія, Царя над Царями. А до них припадала велетенська бридка тварюка, схожа на Сфінкса чоловічого роду й до того ж плямиста, себто чоловік з тілом гієни та її огидним сміхом, що силою свого екстатичного сміху зносив будинки й храми, пагорби й дерева, повз які проходив. А он там! Так, он там! — була справжня Сфінксиня! Так, це була вона! Лев з Жіночою Головою! Тільки погляньте, як вона зупиняє подорожніх і хоче заговорити з ними…

— Шкода, — казала Сорая, — що вона й далі надокучає всім тією самою загадкою, хоча відповідь на неї вже знають геть усі. Їй би щось нове придумати.

Під ними ішло велетенське яйце на довгих, кольору жовтка, ногах. Пролетів крилатий єдиноріг. Чудернацьке створіння, що складалося з трьох частин — крокодила, лева й гіпопотама, прокладало свій шлях до Круглого Моря. Увагу Ведмедя привернув бог в личині собаки.

— Це Ксолотл, — попередила Сорая. — Тримайся від нього подалі. Це бог нещастя.

Собака Ведмідь був дуже розчарований.

— І чого це Нещастя ходить собакою? — скаржився він. — У Реальному Світі вірний собака — це навіть дуже велике щастя для його господаря. Не дивно, що боги нещастя відійшли в минуле.

Лука не міг не помітити занедбаного стану Чарівного Серця. Єгипетські піраміди похилилися, повалене велетенське дерево ясена з трьома коренями, що тяглися аж до неба, лежало в скандинавському секторі. Якщо он ті луги — справжні Єлисейські Поля, де назавжди поселилися душі великих героїв, то чому їхня трава така чорна?

— Розруха та й годі, — промовив Лука, а Сорая лишень сумно кивнула головою.

— Чаклунство зникає із всесвіту? — продовжила вона. — Нас більше не потребують, або так думають усі ті, що захоплюються Високим Розрізненням Екрана, але мають занижені очікування. Одного дня ви прокинетеся, а нас не буде, і тоді ви побачите, як це жити без думки про Чари. Час не стоїть на місці, і тут ми безсилі. А чи не хотів би ти, — промовила вона, трохи повеселівши, — побачити Бій Красунь? Думаю, саме час.

Килим почав спускатися до великого павільйону з сімома золотими куполами у формі цибулин, що виблискували у вранішніх сонячних променях.

— Нам би краще не потрапляти на очі цих богів і богинь, — запропонував Лука. — Навіщо їм знати, що ми тут. Як не крути, ми все ж таки злодії.

— Вони вас не бачать, — відповіла Сорая, — Вони — сліпі для Реального Світу. Ви не існуєте для них, так само як вони не існують для вас. Ви можете підійти до будь-кого з богів і богинь, голосно крикнути їм у вухо й навіть смикнути їх за носа, а вони нічого не чутимуть або їм здаватиметься, що їх укусила муха. На своїх найближчих сусідів, ну, таких як я, вони не звертають уваги. Ми не є частиною їхніх історій, тож вони просто на нас не зважають.

«Якесь місто привидів, — думав Лука, — а всемогутні колись боги — це сновиди чи якісь власні відлуння. Якийсь міфічний тематичний парк під назвою Країна Богів, де нема відвідувачів, а ми прийшли, щоб поцупити їхню найціннішу річ». До Сораї ж він промовив:

— Якщо вони нас не бачать, то чи не легше нам буде викрасти Вогонь Життя? Тоді треба поквапитися і зробити це якнайшвидше?

— У Серці Серця, яке, до слова, розташоване у Круглому Морі, де Озеро Мудрості купається у Вічному Світанку, — промовила Сорая, — справи стоять цілком інакше. Там нема цих недоумкуватих богів, що ходять як сновиди. Там — Країна Аалімів, Трьох Дзьо, які наглядають за всім Часом. Вони є Безпосередніми Хранителями Вогню, і вони не пропустять нікого й нічого.

— Три Дзьо? — запитав Лука.

— Дзьо-Гуа, Дзьо-Гай і Дзьо-Айґа, — відповіла Сорая, а тоді перейшла на шепіт. — Що Було, Що Є і Що Буде. Минуле, Теперішнє і Майбутнє. Володарі Всіх Знань. Ааліми: Трійця Часу.

Золоті бані у вигляді цибулин уже були під ними, проте Лука думав лишень про Вогонь Життя.

— Тоді як нам обійти тих Дзьо? — прошепотів він, і вона розвела руками, стенаючи плечима й сумно усміхаючись.

— Ти ж бо знав від самого початку, — промовила вона, що цього ще ніхто й ніколи не робив. Але я маю одного знайомого, що завжди тут ховається; він, може, й допоміг би. Він дуже обережний, але тут його найлегше знайти. Дуже любить Бій Красунь.

Вона приземлила летючий килим за хащами рододендрону, досить високими, аби заховати «Арґо».

— Тут мало хто підходить до рододендрону, — сказала вона Луці, — всі думають, що він отруйний. Якби поблизу були якісь Єті, вони б його вмить об’їли, авжеж, але це не якась тобі мерзенна країна Снігової Людини, тому для «Арґо» — це надійний прихисток.

Вона згорнула килим, поклала його до кишені й попрямувала до будівлі з куполами у вигляді цибулин. Чотири перетворювачки стали залізними свинями й, гучно дзенькаючи, подріботіли поряд із Сораєю, Ніхтотатом, Лукою, Птахами Пам’яті, собакою Ведмедем і ведмедем Собакою до Павільйону Боїв, звідки долинали гучні розгнівані голоси — голоси богинь, що билися.

— Що за безглуздя! — сказала Сорая. — Вони б’ються за титул найвродливішої, ніби це має якесь значення. Богині краси — просто нестерпні. Їм лестили тисячоліттями, їх пестили тисячоліттями, жертвували заради них своїм життям смертні й безсмертні, а в результаті ти просто не віриш у те, що саме вони мають на це право. Вони хочуть володіти всім найкращим, а якщо найкраще має хтось інший, тоді що? Вони переконані, що саме вони заслуговують найкращого більше, ніж хтось інший, буде це самоцвіт, чоловік чи палац. Але тепер вони на звалищі власної слави, їх уже ніхто не обожнює, чоловіки більше не вмирають через любов до них, тож їм нічого не залишається, як битися одна з одною за корону, за безглуздий титул найвродливішої з усіх.

«Але ж це ти найвродливіша з усіх, — хотілося сказати Луці. — Подивись, як розвівається твоє руде волосся, а які гарні твої очі, твоє обличчя; воно подобається мені, навіть коли ти ображаєш людей, і не дуже подобається, коли ти сумуєш». На жаль, він був надто соромливий, аби сказати ці бентежні слова вголос; до того ж почали лунати схвальні вигуки — все гучніші й гучніші, так що вона все одно б нічого не почула.

Натовп у павільйоні складався з фантастичних героїв казок і леґенд, які ще кілька днів тому могли би приголомшити Луку, але тепер уже не здавалися йому надто дивними. «Он там фавни з рогами, цап’ячими вухами й цап’ячими копитами, а он там горді кентаври тупають ногами, — думав він і дивувався, наскільки він звик до Чарівного Світу. — Чоловіки з крилами, це що, ангели? Ангели дивляться, як б’ються жінки? Тут щось не так. Мабуть, вболівальники — це нижчі верстви різних угруповань богів, себто слуги богів, діти богів, тваринки богів, яким захотілося вранішньої розваги.

От уже й перша богиня вилетіла зі змагання. Вона пронеслася догори ногами попри голову Луки з несамовитими криками, перетворившись з блідої напудреної красуні на кшталт гейші в огидну довгозубу каргу, а тоді знову стала гейшею. Вона розтрощила двостулкові двері, аж загуло за нею.

— Здається, це була японська расецу Кішімоджін, — сказав Ніхтоато з виглядом знавця боїв богинь (бої богинь вочевидь поліпшили йому настрій). — Расецу — більше демон, ніж богиня. Бачили, як вона перевтілювалася? Її щось недолюблюють у товаристві, тому вона завжди перша претендентка на виліт.

Лука якийсь час ще чув голос Кішімоджін, що віддалялася від павільйону і своїм тонесеньким голоском проклинала геть усе і вся:

— А щоб ваші голови порозколювалися на сім частин, як квіти васильків.

— Це так зване прокляття Арджаки, — пояснив Ніхтотато зі знанням справи. — Просто страхітливе в Реальному Світі, але до зворушення недієве проти цих грізних жінок.

Лука бачив дуже мало з того, що відбувалося на майданчику, проте не хотів просити когось із приятелів підняти його вище. Він бачив, як над головами натовпу літали блискавки й під гучні вибухи освітлювали павільйон. Він бачив хмари метеликів і зграї птахів, які, мабуть, також чубилися між собою.

— Тут у кутку майданчика йде запекла боротьба між місячною богинею стародавніх шумерів Мілітою та ацтекською королевою-вампіром Ксочікветзалою, — коментував Ніхтотато. — Їм обом не подобається, що їх супроводжують метелики й пташки, ну, богині краси є богинями краси, завжди хочуть бути унікальними! Тому вони нападають одна на одну без попереджень, до речі, як і їхні крилаті друзі. Зазвичай панночки вибивають одна одну з боротьби й залишають майданчик для більш управних.

Ось вивели з ладу римську богиню кохання Венеру, тож пішла вона з зали, похитуючись і весь час прикладаючи відірвані руки.

— Римляни тут не у великій пошані і мають низький рейтинг у Чарівному Серці, — перекрикував шум Ніхтотато. — По-перше, вони безхатьки. Їхні послідовники ніколи не кличуть їх на Олімп чи Валгаллу, а тому вони тиняються околицями, наче якісь волоцюги. До того ж усі знають, що римлянки — це імітація греків, а кому хочеться дивитися другосортний рімейк, коли можна безкоштовно подивитися на оригінал?

Лука ж кричав, що й не думав про існування в них якоїсь божественної ієрархії.

— Хто очолює рейтинг? — заволав він. — Хто з екс-богів — Топ-Боги?

— Гаразд, я розкажу тобі, хто з них найкрутіший, — кричав Ніхтотато. — Безперечно єгиптянки. У битвах найчастіше перемагає їхня дівчина Гатгор.

Однак цього разу саме грецька кіпріотка Афродіта була останньою богинею, що втрималася на ногах. Коли вавилонська Іштар і королева валькірій Фрея так віддухопелили одна одну, що обидві зомліли в ринзі для боротьби в намулі, фаворитка букмекерів корововуха Гатгар (така ж перевертень-перетворювачка, як Джалді та її сестри, але значно вправніша, бо могла перетворитися навіть на хмару чи камінь) припустилася помилки, лишень на мить перекинувшись на фіґове дерево, яке Афродіта взяла та й заламала. Тому Афродіта, зрештою, підійшла до великого Дзеркала, яке було Останнім Арбітром з питань Краси, і поставила широко відоме запитання: «Дзеркало, Дзеркало на Стіні…» ну і так далі. І саме Афродіта одержала від Дзеркала підтвердження «Так, ти найвродливіша», ну, як це у них і заведено.

— Що ж, — сказав Ніхтотато, — непогано розім’ялися, а завтра все почнеться заново. Їм тут нема що робити. Вони ж не можуть сидіти вдома й дивитися телевізор або ж займатися спортом у спортзалі.

Тим часом Афродіта пройшла крізь натовп граційно, але дещо механічно, наче робот, махаючи рукою. В якусь мить вона була за кілька кроків від Луки, і на її очах, що дивилися у безкінечність, він чітко розгледів щось схоже на плівку. «Ось чому вона не бачить нікого з Реального Світу, — подумалося йому. — Її очі спрямовані в себе».

Він оглянувся в пошуках Сораї, проте вона кудись запропастилася.

— Мабуть, стало нецікаво, — сказав Ніхтотато. — Знайдемо вже надворі.

Коли входили виходили з Павільйону Боїу, він показав Луці ще кількох незвичайних глядачів. Ассирійський Гумбаба був геть голим кістлявим велетом з рогатою головою і лев’ячими лапами. За хвіст йому правила жива гадюка з маленьким роздвоєним язичком.

— Так це ж бо його прутень, — зауважив Лука із задоволенням. — Гадюка-прутень. Я ще такого не бачив. А одразу за цим чудернацьким видовищем стояла група середньоазійських Борамезів, схожих на ягнят, ноги яких були зроблені з двох різновидів довгого м’ясистого коріння — коріння солодкої картоплі і пастернаку. «Відбивні з ягнят і два овочі, — подумав Лука. — Гаму-гаму! З них була б дуже смачна й поживна страва. В натовпі також можна було побачити триголових тролів і дуже багато розчарованих валькірій, які сподівалися, що саме їхня діва Фрея підніметься на вершину рейтингу.

— Ні-чо-го, — казали вони одна одній своїм мелодійним, флегматичним, добродушним нордичним голосом. — Зав-тра бу-де та-кож день.

Сорая чекала на краю чагарнику рододендрону з невинним виглядом, що було дуже дивним як на неї, і Лука одразу здогадався: вона щось затіяла.

— У чому річ? — почав було він, але потім змінив тактику. — Гаразд, — продовжував Лука. — Але ми втрачаємо час. Треба рухатися.

— Колись давним-давно було собі індіанське плем’я Караоке. Вони не мали вогню, весь час сумували, їм було холодно, і вони не співали пісень.

— Мені не до казок, — сказав Лука, проте Сорая не зважала на нього й продовжувала: — Вогонь видобуло добродушне створіння на ймення Екоарак, — не вгавала вона, і Луці довелося визнати, що той замріяний, музичний голос був таки прегарний, такий самий, як у його мами, що заспокоював і голубив, — але воно заховало той вогонь у музикальній скриньці й передало її на збереження двом відьмам, наказавши в жодному разі не віддавати його людям з Караоке…

— Сподіваюся, ти щось маєш на думці, — перебив її Лука дещо грубувато, проте Образцеса лишень усміхнулася, так як це вона любила, по-видрівському. — Койот[5] вирішив викрасти той Вогонь, — сказала вона. Собака Ведмідь повеселів:

— Це оповідь про героїчного собаку прерій? — запитав він обнадійливо. Проте Сорая на нього не зважала.

— Він узяв з собою Лева, Великого Ведмедя, Малого Ведмедя, Вовка, Білку й Жабу. Розташувалися вони між наметом відьми та селом племені Караоке й чекали. Койот сказав одному індіанцеві з племені Караоке напасти на намет відьом. Коли той так і вчинив, відьми вибігли з мітлами й погналися за нападником. Койот зайшов усередину, відкрив носом скриньку, вхопив жаринку й побіг. Коли відьми побачили його з вогнем, то забули про індіанця й погналися вже за Койотом. Він біг, як вітер, а коли втомився, то передав запалену скалку Левові, який добіг до Великого Ведмедя, а той до Малого Ведмедя і так далі. Нарешті Жаба проковтнула вогонь і пірнула в річку, а Відьми не змогли за нею пірнути під воду, тому Жаба спокійно виплигнула на другий берег річка й виплюнула Вогонь на сухий хмиз у селищі племені Караоке, вогонь розгорівся, затріщав хмиз, полум’я піднялося високо до неба — і всі зраділи. Невдовзі повернувся індіанець, який заліз у намет відьом (коли вони ганялися за Койотом) і викрав уже музичну скриньку, тож відтоді в селищі племені Караоке було тепло і всі співали пісень, а чарівна музична скринька не переставала грати популярних пісень.

— Гаразд… д… д, — сказав Лука із сумнівом, — дуже гарна оповідка, але…

З-за кущів рододендрону вийшов Койот, набундючений, наче той герой вестерну, готовий до всякої несподіванки.

— Buenas dias, малий, — сказав він розв’язано. — Моя добра знайома, ну, Образцеса, сказала, що тут комусь потрібна допомога. Здається, ти хочеш попросити про щось дуже серйозне, — він хмикнув упевнено, але якось трохи пришеплепувато. — Послухай, Викрадачу Вогню. Ніхто ліпше від мене не розбирається в цій справі, ну, може, ще один хлопець, гарний хлопець був, але після того, що тут з ним сталося, він уже не зможе. Він не зможе допомогти. Наївся страху.

— І що сталося? — запитав Лука, хоч насправді йому було байдуже.

— Прикували його, — сказав Койот навпростець. — Прикували його до скелі. Si, seсor. Віддали його на поталу безжалісного Орла. Той орел цілими днями дзьобав йому печінку, а тоді та печінка за ніч у якийсь спосіб завдяки 3-Дзьо знову відростала, а той Орел знову прилітав і знову дзьобав печінку, і так він міг чавкати ту печінку аж до кінця віку. Розповідати далі?

— Ні, дякую, — промовив Лука, думаючи вже не вперше, що це завдання йому геть не до шмиги. Проте голос його пролунав значно впевненіше, ніж він себе почував. — Також, — продовжував він, — правду кажучи, я маю недобрі передчуття. Мені весь час кажуть, що Вогонь не викрадали ще жодного разу за всю історію Світу Чарів. І тепер ти стверджуєш, буцім ти, Койоте, його вже викрадав, й очевидно, цей твій друг, про якого ти розповідав, також викрадав. То де ж правда? Може, мені брехали, а викрадення Вогню не така вже й складна справа?

Відповіла Сорая:

— Мушу дещо пояснити. Ніхтотатові треба було це зробити на самому початку. Та й мені також. Тепер ти почуваєшся скривдженим. А правда ось яка. Світ Чарів набирав різних форм у різні часи й у різних місцях, і він має дуже багато різних назв. Змінювалося його розташування, його географія і його закони мірою того, як історія Реального Світу мінялася з плином віків. Справді, кілька разів і в кількох місцях раніше вдавалося Викрадачам Вогню таки втекти з Вогнем Богів. Але нікому не вдавалося цього зробити, відколи Чарівне Серце стало таким, як воно є в цьому місці й у цей час. Ось така правда. Зрештою, Ааліми — завжди поряд, а від Минулого, Теперішнього й Майбутнього неможливо втекти, правда? Однак протягом тривалого часу вони доручали управління речами тогочасним богам, таким самим колишнім богам, яких ти щойно бачив, себто неефективним менеджерам, які не завжди справлялися зі своїм завданням. Тепер же Ааліми самі взялися за управління. Все перелопатили. Вогонь Життя під надійним захистом. Три Дзьо знають все на світі, Дзьо-Гуа знає найменшу дрібницю з Минулого, Дзьо-Гай може розгледіти навіть найтоншу шпарину в Сучасному, а Дзьо-Айґа може передбачати Майбутнє. Відколи вони почали опікуватися Вогнем, нікому не вдавалося його викрасти.

— Ага, — промовив Лука геть розбитий, бо дізнавшись, що Ніхтотато, Сорая та всі інші приховували від нього інформацію про успішне Викрадення Вогню, трохи було обнадіявся. Якщо Койот зміг з цим упоратися, подумав було він, то чому б йому цього не зробити. Але короткий спалах надії після пояснення Сораї згас, ніби залите водою багаття. Він покірливо обернувся до Койота:

— Яку допомогу ти можеш надати?

— Ця прегарна пані дуже прихильно до тебе ставиться, і вона мені колись зробила послугу, — промовив Койот, енергійно жуючи краєм рота. — Вона каже, що в цій країні я міг би стати твоїм провідником, що я б із задоволенням зробив. Каже, що тоді може знадобитися carrera de distracciуn. Себто, відвернення уваги. Каже, аби я зібрав своїх хлопців і з їхньою допомогою відвернув від тебе увагу, коли ти спробуєш зробити нечуване. Хоче, аби я відвернув від тебе увагу 3-Дзьо, коли ти зважишся на смертельно небезпечний крок.

Однак те, що наступної миті сказала Сорая, вмить обезнадіяло Луку.

— Я не зможу тебе туди відвезти, — сказала вона. — До країни Аалімів. Як тільки вони побачать, що летючий килим Царя Соломона Розумного вторгся у їхній простір, як тільки вони відчують його… — і тут вона кивнула головою на Ніхтотата з виразом огиди на обличчі, — а повір, вони відчують його, тоді таке почнеться… Вони відчують, що пахне смаженим, і накинуться на нас з усім шаленством, а я не настільки сильна, аби з ними мірятися силами. Тому знайшла Койота. Ви з ним щось придумаєте.

— Я йду з тобою, — сказав віддано собака Ведмідь.

— Я також іду, — сказав ведмідь Собака захриплим голосом старшого брата. — Комусь же треба про тебе подбати.

А от Птахи Пам’яті лишень незграбно човгали лапами з перетинками.

— Ми не дуже знаємося на такій справі, ну, на викраденні вогню, — промовила Слоно-Качка. — Ми просто багато пам’ятаємо, от і все. Ми ті, що добре пам’ятаємо. — А Слоно-Селезень додав ніяково:

— Ми завжди пам’ятатимемо про вас.

Слоно-Качка мало не спопелила його поглядом.

— Він хотів сказати, — почала вона, грубо підштовхнувши свого приятеля ліктем, — що ми разом з королівною Сораєю чекатимемо на ваше повернення.

Слоно-Селезень прокашлявся.

— Знаєте, — сказав він, — я просто обмовився. Я хотів сказати, що ми чекатимемо на вас.

Ніхтотато присів напочіпки й подивитися Луці просто у вічі.

— Так, вона каже правду, — сказав він, сильно розсердивши Луку тим, що говорив найсерйознішим і найдобрішим голосом Рашида Халіфи. — Я не можу піти з тобою. Туди я не можу піти.

— Але дотепер ви мені говорили щось цілком інше, — промовив Лука сердито. — Обоє ви. Як же тепер я без вас упораюся?

А от перетворювачка Джалдібадал промовила твердо:

— Ти ж маєш ще нас.

Сестри Дуринди вже повністю оклигали від крижаних мук і радо кивали головами, а вуха залізної свині аж почали брязкати об її голову.

— Ми Сердечні створіння, — сказала Бадло-Бадло, принаймні так здалося Луці, що це була Бадло-Бадло, бо після всіх їхніх перетворень він уже й не пам’ятав, хто є ким серед чотирьох сестер.

— Правильно, — промовила, може, Багут-Сара. — Три Дзьо нас не підозрюватимуть.

— Великі спасибі, — сказав Лука зі щирою вдячністю, — але може б ви перекинулися знову на драконих? Дракони, якщо справа дійде до боротьби, більше нам запоможуть, ніж металеві свині. Закінчилася чотириразова трансформація, і їхнє різне забарвлення дуже втішило Луку, бо тепер перетворювачок було легко розрізнити за кольорами: Дуринда (Джалді) була червоною драконихою, Бадло — зеленою, Сара — блакитною, а Ґйара-Джинн — перетворювачка, що могла перекинутися в одинадцять створінь, себто найбільша з них, була золотою.

— Тоді вирішено, — сказав Лука, — Ведмідь, Собака, Джалді, Сара, Бадло, Джинн і я — всі семеро вирушаємо до Серця Серця.

— Називай мене Дуриндою, — сказала Дуринда. — Тепер ми — друзі. Мені завжди не подобалося моє справжнє ім’я.

Койот виплюнув рештки свого обіду й прочистив горло.

— Ти, здається, малий, декого забув? Чи ти навмисно хочеш мене дійняти привселюдною своє відмовою від моєї допомоги, хоч вона й від усієї душі? Ти тут нікого й нічого не знаєш, а я знаю тут усіх і все.

Лука направду розгубився. Цей Койот був приятелем Образацеси, тому йому можна вірити, думав Лука, але чи його участь така вже й необхідна? Може, найкраще буде, якщо вони просто підкрадуться до потрібного місця й не відвертатимуть уваги Аалімів у жодному напрямку, навіть у неправильному?

— От скажіть мені одну річ, — промовив він, накинувшись на Ніхтотата, якого він дедалі більше починав не любити, — скільки рівнів мені потрібно ще пройти? Мій одноцифровий лічильник у правому горішньому куті показує цифру «сім»…

— «Сім» — просто чудово, — сказав Ніхтотато. Сім — дуже добре, вражаюче. Але ти не пройдеш Восьмого Рівня, допоки не викрадеш Вогню Життя.

— Давайте відверто, поки я не зроблю того, чого ніхто ніколи не робив, у крайньому разі, у форматі Чарівного Світу, — зауважив Лука сердито, — і в рамках Правил чинної Гри.

— А Дев’ятий Рівень — це найдовший і найскладніший рівень, — додав Ніхтотато, — це такий рівень, коли тобі доведеться весь час повертатися назад до Початку, а тоді вскочити у Реальний Світ і при цьому залишитися неспійманим. Ти триматимеш у руках цілий Світ Чарів, і цей же Світ Чарів, між іншим, тебе також ловитиме. Ось такий Дев’ятий Рівень.

— Красно дякую, просто чудово, — сказав Лука.

— Нема за що, — промовив Ніхтотато холодним, суворим голосом. — Я лишень хочу нагадати, що ти сам цього прагнув. Я дуже добре пам’ятаю, як ти сказав «Ходімо». А може, я помиляюся?

Ні, тато Луки такого не міг сказати. Це говорила істота, яка хотіла висмоктати татове життя. Лука ще більше, ніж раніше, почав підозрювати, що всі ці пригоди були таким собі Ніхтотатовим гаянням часу на користь своєї темної справи. Треба діяти.

— Ні, — промовив Лука. — Ви не помилися.

І тут він почув гучний шум.

Дуже, дуже, дуже ГУЧНИЙ шум.

Сказати, що шум був гучний — це все одно, що назвати цунамі великою хвилею. Аби описати гучність цього шуму, подумав Лука, йому б довелося сказати, наприклад, таке: «Якби Гімалаї складалися зі звуку, а не зі скель та криги, то цей шум був би заввишки з Гору Еверест, а якщо не заввишки з Гору Еверест, тоді однозначно заввишки з один із восьмитисячних піків». Від Рашида Халіфи, який не був скелелазом, однак любив різні переліки, Лука довідався, що на Землі є чотирнадцять восьмитисячників, і, якщо починати з найвищого, вони розташовувалися в такій послідовності — Еверест, К2, Канченджанга, Лотс, Макалу, Чо-Ойу, Дгаулаґірі, Манаслу, Нанґа-Рабат, Аннапурна, Ґашербрум І, Розмитий Максимум, Ґашербрум І і чудова Ксиксабанґма-Фенґ. Виявляється, не так уже й легко визначитися, яке місце з чотирнадцяти найгучніших звуків посідає цей звук, думав Лука, проте однозначно він входив у трійку найгучніших. Себто десь так на рівні Канченджандги.

Звук лунав, лунав і лунав, тож Луці довелося затуляти вуха руками. У Чарівному Серці почалося справжнє стовпотворіння. Юрми бігли у всіх напрямках, ті, хто міг літати, злітали в повітря, ті, хто вмів плавати, втікали до води, вершники ж бігли до своїх коней. «Якась загальна мобілізація», — подумав Лука, а тоді враз збагнув, що це був за звук. Це був заклик братися до зброї.

— Гра змінилася, хлопче, — Койот підбіг до Луки і кричав йому просто у вухо. — Тепер тобі не обійтися без допомоги. Такого ґвалту тут не чули вже століттями. Великий Шум. Сигнал Вогняної Тривоги.

— Мабуть, той Вогняний Жук здійняв тривогу, — одразу здогадався Лука, картаючи тепер себе за те, що забув про маленького язикатого вогника, найменшого працівника Безпеки у Світі Чарів, але, як виявилося, дуже небезпечного.

— Він крутився над плечем капітана Ааґа, а тоді зник. І чому ми не звернули на це уваги, а тепер за нашу недбалість нам скрутять карки.

Нарешті сирена Вогняної Тривоги стихла, проте істерична метушня навколо них лишень набирала сили. Сорая потягла Луку за кущі рододендрону.

— Коли лунає Вогняна Тривога, то це означає дві речі, — сказала вона. — По-перше, Ааліми знають, що хтось хоче викрасти Вогонь Життя. А по-друге, всі мешканці Чарівного Серця шукатимуть незваних гостей аж до відбою, який дадуть тільки після того, як злодія буде схоплено.

— Ти хочеш сказати, що зараз усі шукають мене? — промовив перелякано Лука. — І Ведмедя з Собакою?

Почувши це, собака з ведмедем також заховалися в кущах рододендрону. А Сорая кивнула головою.

— Так, — сказала вона, — ти маєш лишень один вихід. Тобі треба відмовитися від свого плану, сісти на Решам, а я полечу якомога вище і якомога швидше й постараюся доставити тебе до Відправного пункту, допоки вони вас не знайшли, бо в іншому разі, якщо вони вас упіймають, то можуть назавжди термінувати всіх вас трьох на місці, не питаючи про причини вашого перебування тут і не пояснюючи причин таких рішучих заходів. Або ж віддадуть вас під суд і проведуть довічну термінацію дещо пізніше. Ну що, Луко Халіфо, пригоди закінчилися.

Лука мовчав добру хвилю. А тоді сказав:

— Ні.

Сорая ляснула себе по лобі долонею.

— І це він мені каже! «Ні» каже він. Що ж, зухвала відповідь. Але спочатку скажи мені, що ти хочеш робити, хлопче. Ні, ні! Давай я здогадаюся! Ти хочеш помірятися силами з усіма богами й чудовиськами Чарівного Серця за підтримки собаки, ведмедя і чотирьох драконих, що становитимуть твою ударну силу, і ти збираєшся викрасти те, чого ніколи не викрадали впродовж сотень років, а тоді ти дістанешся додому? Як? Я чекатиму на тебе у визначеному місці, а тоді підвезу тебе, куди скажеш, так? Авжеж, обов’язково. Ну що ж, уперед. Здається, такий план справді спрацює.

— Ти майже вгадала, — промовив Лука, — але я ще маю Койота, який допоможе відвернути від мене увагу.

— Зажди, чіко, — промовив Койот стривожено. — Зажди хвилинку. Хіба я тобі не казав, що гра змінилася? Пропозиція вже не діє.

— Послухай, — питав Лука, — а що роблять злодії, коли звучить сигнал Вогняної Тривоги?

— Ну, вони втікають. Цього не робили вже сотні років, а вони думають, що це їм удасться. Колись навіть того Титана… його ж схопили і прив’язали до скелі, а тоді старезний гриф почав дзьобати…

— Ти казав, що орел.

— А яка різниця, який був птах? Не сумнівайся, печіночку він добре дзьобав.

— Ну що ж, — сказав Лука рішуче, — втеча не допоможе, хіба що втікати туди, де найменше нас чекають. Отже, пролунав сигнал Вогняної Тривоги, і ми втікаємо туди, де нас найменше чекають?

Лишень Ніхтотато відповів на запитання Луки.

— До Вогню Життя, — сказав він. — до Серця Серця. До небезпеки. Правильно.

— Саме туди ми й вирушаємо.