Ляльководи

РОЗДІЛ 8

Радість, спричинену захопленням такого великого цабе, я відчував як суто машинальне задоволення і більше про це не згадував. Ми, тобто люди-рекрути, практично не думали взагалі; ми просто кожної миті знали, що маємо робити, але ми знали про це лише в момент дії, приблизно так, як сприймає команди добре вишколений кінь, — він реагує на них миттєво, після чого готовий сприймати новий сигнал від свого «вершника».

Добре вишколений кінь та його «вершник» — це добре порівняння, але неповне. «Вершник» частково має у своєму розпорядженні розум коня. А наші володарі контролювали не лише увесь наш розум, а й нашу пам’ять та досвід. Більше того, вони спілкувалися один з одним через нас; інколи ми розуміли, про що вони говорять, інколи — ні: сказані ними слова проходили крізь слугу, але слуга не брав участі у важливих прямих розмовах між володарями. Під час таких розмов ми тихо сиділи й чекали, поки вони не завершаться, а потім поправляли нашу одежу, щоб їх приховати, і виконували те, що було необхідно.

Подібна масштабна «нарада» відбулася після того, як ми завербували заступника міністра фінансів, і мені про цю нараду відомо не більше, ніж вам, хоча я формально також брав у ній участь.

До слів, які я промовляв від імені мого володаря, я мав не більший стосунок, аніж до аудіопристрою, прикріпленому за моїм вухом, — цей пристрій лише транслював сказані слова. До речі, цей ретранслятор останнім часом мовчав, а свій власний телефон я із собою не взяв. Себто я виконував функцію передавального пристрою, і не більше. Кілька днів по тому, як мене завербували, я дав менеджеру клуба нові вказівки щодо виконання замовлення на постачання нових контейнерів із «вершниками». При цьому в моєму мозку ненадовго з’явилася інформація, що десь приземлилися ще три кораблі, але про місця посадки я не знав, і моє конкретне знання обмежувалося єдиною адресою в Новому Орлеані.

Та я про це не думав, я продовжував виконувати свою роботу. Провівши день у клубі, я став спеціальним помічником містера Поттера і тепер днював і ночував у його кабінеті. Фактично наші стосунки радикально помінялися, і я часто давав містеру Поттеру усні вказівки. Втім, зараз, як і тоді, я мало розуміюся на соціальній організації паразитів. Стосунки між ними, мабуть, є більш гнучкими, ніж між людьми, більш анархістичними і значно складнішими, ніж давав мені змогу зрозуміти мій власний досвід.

Я розумів — і мій володар, поза сумнівом, також, — що мені слід було лишатися непоміченим. Через мене мій володар знав стільки ж про організацію під назвою «Відділ», скільки й я. Цій істоті було відомо, що Старий знав, що я був єдиним агентом, який зазнав вербовки. Мій володар, безперечно, знав також, що Старий не полишить спроб розшукати, спіймати та вбити мене.

Дивно, що мій «вершник» не визнав за краще пересісти на інше тіло, а моє умертвити, бо тепер ми мали в наявності значно більше потенційних рекрутів, аніж володарів. Не думаю, що паразити відчували щось подібне до людської делікатності: володарі, нещодавно вивільнені зі своїх транзитних камер, часто завдавали шкоди своїм початковим носіям; у такому випадку ми завжди знищували пошкодженого носія і знаходили для володаря нового.

З моїм «вершником» було інакше. До того як пересісти на мене, він контролював щонайменше трьох людей: Джарвіса, міс Гайнс і одну з дівчат в офісі Барнса — можливо, його секретарку — і в процесі, безперечно, майстерно оволодів навичками керування людськими носіями. І тепер мав змогу з легкістю «міняти коней».

І справді — навіщо досвідченому погоничу знищувати добре тренованого робочого коня заради коня невідомого й необ’їждженого? Можливо, саме через це мене ховали й берегли, хоча хтозна, бо про загальний задум я не мав ані найменшого уявлення.

Після «зачистки» міста мій володар почав виводити мене на його вулиці. Я не стверджую, що кожен місцевий мешканець носив на спині горб, ні. Безгорбих було відсотків дев’яносто дев’ять, бо людей тут було дуже багато, а володарів і досі дуже мало, але всі ключові позиції в місті перейшли під контроль наших рекрутів — від полісмена на розі вулиці і до мера та начальника поліції, а також керівників відділів, церковних служителів, членів правління та всіх відповідальних за громадське мовлення та новини. Переважна більшість городян продовжували займатися своїми справами. Вони не лише не відчували тривоги, а й взагалі анічогісінько не знали про те, що відбувається.

Однак якщо хтось із них ненароком ставав на шляху якоїсь задумки того чи іншого володаря, то такого індивіда негайно утилізували, щоб заткнути йому пельку. В результаті потенційних носіїв поволі ставало менше, але економити не було резону.

***

Одною з незручностей, з якими ми стикалися, працюючи на своїх володарів, вірніше, одною з незручностей, з якими стикалися наші володарі, була складність зв’язку на великі відстані. Цей зв’язок обмежувався здатністю людей-носіїв спілкуватися своєю людською мовою за допомогою традиційних каналів зв’язку. А якщо той чи інший канал не був захищеним, то складність комунікації зростала ще більше, бо доводилося вдаватися до кодованих повідомлень, якими я скористався, замовляючи перші дві партії володарів. Звісно, володарі могли спілкуватися між кораблями, і, можливо, між кораблями та домашньою базою, але поблизу жодного корабля не було — це місто було захоплене суто випадково, в результаті моєї поїздки до Де-Мойна в попередньому житті.

Спілкування через слуг було явно недостатнім, щоб володарі могли реалізовувати свою мету. Схоже, вони потребували частих і прямих нарад безпосередньо «між тілами» задля координації своїх дій. Я — не експерт з екзотичної психології, але ті, хто вважають себе експертами, стверджують, що паразити є не чітко окресленими істотами, а клітинками якогось більшого єдиного організму, і тому... Втім, навіщо продовжувати? Достатньо вказати лише, що вони, швидше за все, потребували прямого спілкування у вигляді нарад.

На одну з таких нарад мене й відрядили до Нового Орлеана.

Я не знав, що мене туди пошлють. Просто якось ранком вийшов, за звичкою, надвір, а потім подався до околичної пускової платформи і замовив таксі. Таксі було обмаль, я зібрався перебратися на протилежний бік міста й сісти на маршрутку, але ця думка була миттєво притлумлена. Після тривалого очікування мою кабінку-таксі подали на посадочну рампу, і тільки-но я почав сідати в неї, як у цю мить якийсь старий джентльмен відштовхнув мене й увібрався всередину поперед мене.

Я отримав наказ утилізувати його, але цей наказ був миттєво перекритий новим наказом, який вимагав від мене не поспішати й стерегтися, що свідчило про те, що навіть володарі інколи бували невпевненими в собі.

— Вибачте, сер, — мовив я, — але ця кабінка зайнята.

— Та отож! — відказав літній чоловік. — Бо я її зайняв.

Він був уособленням пихи й почуття власної значущості — від портфеля й до диктаторських манер. Цей дід запросто міг бути членом Конституційного клубу, але, як сказав мені володар, він не був одним із нас.

— Вам доведеться знайти собі іншу кабінку, — розважливо зауважив я. — Покажіть мені ваш квиток із номером черги.

Свій квиток я взяв іще на вході до платформи, і стартовий номер кабінки збігався з номером, зазначеним у моєму квитку.

Крити нахабному дідку було нічим, але він навіть не поворухнувся.

— Куди ви зібралися? — суворо спитав він.

— До Нового Орлеана, — відповів я, вперше дізнавшись про пункт мого призначення.

— В такому разі можете висадити мене в Мемфісі.

— Нам не по дорозі, — похитав головою я.

— Та це ж лише на п’ятнадцять хвилин довше! — (Схоже, мій співрозмовник не звик тримати себе в руках і не звик, щоб йому суперечили). — Шановний добродію, ви мусите знати правила спільного користування таксі в наш час тотальних дефіцитів. Ви не можете безпідставно забирати громадський транспортний засіб в особисте користування.

Відвернувшись від мене, чоловік додав:

— Водію! Поясніть цій особі правила.

Водій кинув копирсатися кописткою в зубах рівно на стільки часу, скільки йому знадобилося, щоб відповісти:

— А до чого тут я? Моє діло — брати пасажирів, відвозити й висаджувати. Вирішуйте свою проблему між собою, бо інакше я попрошу диспетчера збільшити вам оплату.

Я завагався, і досі не отримавши вказівок. А потім, несподівано для самого себе, закинув свою торбину всередину й сів у кабінку.

— Новий Орлеан, — скомандував я. — Із зупинкою в Мемфісі.

Водій зітнув плечима і дав сигнал на диспетчерську вежу. Мій візаві пирхнув і більше до мене не звертався.

Коли ми злетіли, дід розкрив свого портфеля й розклав на колінах якісь папери. Я впівока за ним спостерігав. А потім почав повільно міняти положення тіла, щоб легше було дістатися до пістолета. Дід різко викинув руку й схопив моє зап’ястя.

— Не поспішай, синку, — сказав він, і риси його обличчя склалися в славетну сатанинську посмішку — то був ніхто інший, як Старий власною персоною!

Я маю швидку реакцію, але перебував у невигідному становищі: інформація мала пройти від мене до володаря, а він мав її обробити й надіслати мені наказ. Скільки часу зайняло це запізнення? Мілісекунду? Хтозна. Не встиг я потягнутися до зброї, як відчув, що до моїх ребер притиснулося холодне дуло пістолета.

— Спокійно!

Вільною рукою Старий штрикнув мене чимось у бік. Я відчув укол, а потім мене теплими кольками охопила знемога від морфію, хвилею накриваючи все моє тіло. Я вже двічі бував у нокауті від цього препарату і часто колов його іншим людям, тому я добре знав, що то таке.

Я востаннє спробував витягнути свій пістолет — і рухнув долілиць.

***

Мені почулися чиїсь нерозбірливі голоси, і згодом я отямився достатньо, щоб їх зрозуміти. Хтось грубо перевертав мене, а хтось інший сказав: «Стережися цієї мавпи!». Другий голос йому відповів: «Не хвилюйся, йому перерізали сухожилля», на що перший голос зазначив: «У нього ж іще зуби лишилися!».

Я розлючено подумав, що коли хтось із них підійде до мене достатньо близько, то я неодмінно ними скористаюся. Схоже, заувага про перерізані сухожилля була правдою, бо я не міг поворушити ані рукою, ані ногою, але це занепокоїло мене менше, ніж те, що мене обізвали мавпою, а я не мав змоги належним чином відповісти. Це ж ганьба, подумав я, ображати людину, яка не може себе захистити.

Я трохи поплакав, а потім впав у ступор.

***

— Тобі вже краще, синку?

Над моїм ліжком задумливо схилився Старий. Його оголені груди були вкриті сивим волоссям, а під грудьми випинало невеличке черевце.

— Та щось так собі, — відповів я.

Я спробував сісти в ліжку, але виявив, що не можу піднятися.

Старий став обабіч ліжка.

— Ці фіксатори вже можна зняти, — сказав він, возячись із застібками. — Я не хотів, щоб ти сам себе поранив. Ось, готово!

Я сів у ліжку, потираючись, бо все моє тіло заціпеніло.

— А тепер розкажи, що ти встиг запам’ятати? Доповідай.

— Запам’ятати?

— Ти ж із ними був — пригадуєш? Вони тебе спіймали. Чи пам’ятаєш ти що-небудь після того, як на тебе наскочив паразит?

Раптом мене охопив дикий страх, і я вхопився за краї ліжка.

— Шефе, шефе, вони знають, де розташована наша база! Бо це я їм сказав!

— Ні, не знають, — спокійно відказав Старий, — бо зараз ми не в тих офісах Відділу, про які ти знаєш. Переконавшись, що тобі вдалося безперешкодно вшитися, я наказав покинути старі офісні приміщення. Про цю схованку вони не знають — сподіваюся, що не знають. Отже, ти все пам’ятаєш?

— Звісно ж, пам’ятаю. Я вискочив звідти, тобто зі старих офісів, і подався до...

Мої думки обганяли мої слова. Раптом переді мною постала чітка картина: я тримаю в оголеній руці живого вологого «вершника», готуючись причепити його на спину агенту з оренди нерухомості.

Мене вирвало просто на простирадло. Старий взяв його за край, витер мені рота й тихо мовив:

— Продовжуй.

Я ковтнув слину й сказав:

— Шефе, вони — скрізь! Вони захопили місто.

— Знаю. Так само, як і Де-Мойн, і Міннеаполіс, і Сент-Пол, і Новий Орлеан, і Канзас-Сіті. Може, й більше. Я не знаю достеменно, я ж не можу одночасно бути скрізь, — сказав Старий та із сумним виразом додав: — Це все одно що битися, коли твої ноги у мішку. Ми програємо, причому швидко. — Він невдоволено скривився. — Ми навіть не можемо ізолювати їх у тих містах, про які знаємо.

— Боже мій, а чому ж ні?

— Сам знаєш. Бо голови, досвідченіші й мудріші за мою, і досі не вірять, що розпочалася війна. Їх іще належить у цім переконати. Бо коли паразити захоплюють місто за містом, зовні начебто нічого не змінюється.

Я перелякано уставився в Старого.

— Та ти не хвилюйся, — лагідно мовив він. — Ти — наш перший успіх. Перша жертва, яку вдалося визволити живою, і тепер виявляється, що ти пам’ятаєш, що з тобою трапилося. Це надзвичайно важливо. А твій паразит — перша така істота, яку нам вдалося захопити в живому стані. І тепер у нас буде можливість...

Старий замовк. Напевне, моє обличчя перетворилося на маску невимовного страху: я не міг змиритися з думкою, що мій «вершник» досі живий і може знову на мене напасти.

Старий поклав руку мені на плече і стиснув його.

— Не турбуйся сину, — лагідно сказав він. — Ти й досі вельми хворий і вельми слабкий.

— Де воно?

— Хто? Паразит? За нього не турбуйся. Можеш поглянути на нього, якщо хочеш, — він тепер живе за рахунок твого візаві, червоного орангутанга на ймення Наполеон. Жодної небезпеки немає.

— Убийте його!

— Навіщо? Він потрібен нам живим для досліджень.

Мабуть, зі мною сталася істерика, бо Старий дав мені кілька легеньких ляпасів.

— Опануй себе, — осадив він. — Мені дуже не хочеться розбурхувати тебе в такому хворому стані, але доведеться. Нам треба записати на плівку все, що ти знаєш. Тому заспокойся й поводься належним чином.

Я оволодів собою та почав ретельно й докладно доповідати про все, що міг пригадати. Я розповів, як орендував мансарду і завербував свою першу жертву, як ми потім вирушили з мансарди до Конституційного клубу. Старий слухав, киваючи головою.

— Все логічно. Ти виявився хорошим агентом — навіть для них.

— Ви не розумієте, — заперечив я. — Особисто я ні про що не думав. Я знав, що відбувається, і тільки. Це було схоже на... на... — Я замовк, підбираючи потрібні слова.

— Заспокойся. Продовжуй.

— Після того як ми завербували менеджера клубу, все пішло як по маслу. Ми обробляли їх у міру того, як вони приходили і.

— Імена!

— Так. Я сам, Грінберг, Тор Гансен, Джей Гардвік Поттер, його шофер Джім Вейклі й маленьке хлоп’я на прізвисько Джейк — він працював слугою в клубному туалеті. Але, схоже, ми його згодом утилізували, бо його володарю не подобалося, що він часто відлучався на якісь потреби. Потім був менеджер, але я так і не дізнався, як його звали. — Я зупинився, хутко пригадуючи все, що трапилося того дня в клубі, і намагаючись чітко пригадати кожного рекрута. — О господи! — вирвалося в мене.

— Що таке?

— Міністр... Заступник міністра фінансів...

— Ти хочеш сказати, що ви й до нього добралися?

— Так, першого ж дня. Який це був день і коли це було — я не пам’ятаю. О боже, начальнику, за безпеку Президента відповідає Міністерство фінансів!

Але я промовляв до порожнього місця: там, де колись був Старий, в просторі утворилася діра.

Виснажений, я знову ліг. І почав тихо хлипати в подушку. А трохи згодом заснув.