Ляльководи

РОЗДІЛ 30

Після нашого повернення ми з Мері жили в кабінці завбільшки з бас-барабан. Вона призначалася для одного молодшого офіцера, бо лабораторія не передбачала, щоб там мешкали одружені пари. Тож ми жили як оселедці у бляшанці, але нам було байдуже.

Наступного ранку я прокинувся перший і, як зазвичай, перевірив, чи не причепився до Мері слимак. Поки я це робив, вона розплющила очі й сонно усміхнулася.

— Спи, — сказав я їй, — маємо ще пів години.

Але вона більше не заснула. Через деякий час я звернувся до неї:

— Мері, а що ти знаєш про інкубаційний період бубонної чуми?

— Звідки мені знати? До речі, у тебе одне око темніше за друге.

Я злегка потормосив її:

— Послухай-но, дівчино. Минулого вечора я ходив до бібліотеки, щоб зробити деякі грубі підрахунки. І з’ясував, що слимаки, напевне, напали на наших друзів-комуністів приблизно за три місяці до того, як вони вдерлися до нас.

— Ясна річ.

— А ти що — знала? Чому не сказала?

— Мене ж ніхто не питав. Але це й так було очевидно.

— Чому очевидно, заради бога? Втім, пора вставати, бо на сніданок спізнимося.

Коли ми покидали кабінку, я спитав:

— Цього ранку гіпнотичні процедури почнуться у звичайний час, еге ж?

— Авжеж.

— Мері, а чому ти ніколи не розповідаєш, про що вони тебе розпитують?

Мері здивовано поглянула на мене:

— Але ж я не знаю.

— Так я і думав. Глибокий транс плюс команда все забути, так чи ні?

— Здається, що так.

— Що ж... доведеться внести до процедури деякі зміни. Сьогодні я піду разом із тобою.

— Гаразд, любий, — тільки й сказала вона.

***

Всі вони зібралися, як і зазвичай, в кабінеті доктора Стіл-тона: Старий, Стілтон власною персоною, начштабу полковник Джибсі, підполковник, якого я знав лише в лице, й химерне збіговисько техніків-сержантів ², молодших офіцерів та прислуги. Схоже, у війську має бути щонайменше восьмеро, щоб допомогти високому чину сходити в туалет, — саме через це я свого часу й звільнився зі служби.

Побачивши мене, Старий здивовано підняв брови, але нічого не сказав. Сержант, який виконував обов’язки швейцара, спробував зупинити мене.

— Доброго ранку, місіс Найвенс, — звернувся він до Мері й додав, поглянувши на мене: — А вас у списку немає.

— Я сам заношу себе до списку просто зараз, — сказав я так, щоб почули всі, й проштовхнувся повз сержанта.

Полковник Джибсі вирячився на мене, потім поглянув на Старого й глухо прогарчав щось на кшталт «Що все це означає?». Старий не відповів, але його брови піднялися ще вище. Всі навколо завмерли зі скам’янілими обличчями, вдаючи, що їх там немає, — окрім однієї дівчини-сержанта, яка не втрималася й весело вишкірилася.

Старий підвівся, сказав Джибсі «Одну хвилинку, полковнику» і прошкутильгав до мене. А потім мовив так, щоб міг почути я один:

— Синку, ти ж мені обіцяв.

— Так. Але я скасовую свою обіцянку. Ти не мав права вимагати від чоловіка обіцянки щодо його дружини. Ти не взяв Мері до уваги.

— Тобі нема чого тут робити, сину. Ти не маєш належної кваліфікації. Заради Мері, йди звідси.

До того моменту мені не спадало на думку ставити під сумнів право Старого перебувати в тій кімнаті, але вмить я прийняв рішення і вмить його озвучив, несподівано для самого себе:

— Це тобі тут нема чого робити, бо ти не аналітик. Тому вимітайся звідси геть.

Старий поглянув на Мері і я також. Вираз її обличчя не змінився. Старий мовив, повільно підбираючи слова:

— Ти що, блекоти об’ївся, синку?

На що я відказав:

— Експерименти проводять ні над ким іншим, як над моєю дружиною, тому з цього моменту правила тут встановлюю я — інакше жодних експериментів тут більше не буде.

— Молодий чоловіче, ви що, з глузду з’їхали? — різко втрутився полковник Джибсі.

— А який ваш тутешній статус? — напустився на нього я. І, поглянувши на його руки, додав: — У вас на персні абревіатура ВІВ, тобто Військовий інститут Вірджинії. А який ваш конкретний фах? Ви — доктор медицини? Чи дипломований психолог?

Полковник підвівся й спробував надати собі поважного вигляду, але без одежі це йому вдалося погано, бо достоїнство — воно всередині, як, скажімо, у Мері.

— Ви, мабуть забули, що це — військовий об’єкт.

— А ви, мабуть, забули, що ми з дружиною — не військовий персонал. Ходімо звідси, Мері, — додав я.

— Гаразд, Сем, — погодилася вона.

Я звернувся до Старого:

— Я оповіщу Відділ, куди надсилати призначені нам повідомлення.

І рушив до дверей. Мері рушила слідом.

—Зроби мені послугу, зачекай хвилину, — сказав Старий.

Я зупинився, а шеф звернувся до Джибсі:

— Полковнику, вийдімо зі мною за двері. Хотів би з вами поговорити тет-а-тет.

Полковник поглянув на мене так, наче я мав постати перед воєнним трибуналом, та все ж таки вийшов. Всі стали чекати. Мері присіла, але я залишився стояти. Молодші чини усе ще стовбичили з дерев’яними обличчями, підполковник здавався стурбованим, а дівчина-сержант, схоже, от-от збиралася вибухнути сміхом. Стілтон був єдиний, хто залишався спокійним, принаймні зовні. Він видобув якісь папери з кошику «Вхідні документи» і мовчки почав із ними працювати.

Хвилин п’ятнадцять по тому увійшов сержант:

— Докторе Стілтон, командир наказав продовжувати.

— Дуже добре, сержанте, — відповів Стілтон і, поглянувши на мене, додав: — Ходімо до операційної.

— Не треба поспішати, — зупинив я його. — Хто всі ці позаштатні? Як бути з ними? — спитав я, вказуючи на підполковника.

— Це — доктор Гейзельхерст, він провів два роки на Венері.

— Гаразд, він залишається.

Спіймавши погляд усміхненої дівчини-сержанта, я спитав:

— А ти що тут поробляєш, подруго?

— Я? Я тут типу супроводжувач.

— Обов’язки супроводжувача я перебираю на себе. А тепер, докторе, можете самі вибрати тих людей, які вам насправді потрібні для роботи.

— Слухаю, сер.

Виявилося, що для роботи йому був потрібен лише підполковник Гейзельхерст. У мене склалося враження, що Стілтон був би радий позбутися гальорки. Ми увійшли до операційної — Мері, я та двоє фахівців.

Операційна кімната містила кушетку психіатра, оточену півколом стільців. Угорі ненав’язливо нависав писок тривимірної телекамери; мікрофон, гадаю, був схований у кушетці. Мері підійшла до кушетки й присіла, доктор Стілтон витягнув інжектор.

— Спробуємо розпочати там, де зупинилися минулого разу, місіс Найвенс.

— Хвилиночку, — втрутився я. — Ви маєте записи попередніх сеансів?

— Аякже.

— Тоді спершу прокрутімо їх. Я хочу бути в курсі.

Стілтон завагався, а потім відповів:

— Як скажете. Місіс Найвенс, ви тим часом можете перечекати в моєму кабінеті. Втім, це займе доволі багато часу — може, я викличу вас пізніше?

Але я перебував у зовсім іншому гуморі: сутичка зі Старим і полковником Джибсі переповнила мене адреналіном.

— Спершу дізнаймося, чи сама вона хоче піти.

Стілтон здивовано підняв брови:

— Ви просто не розумієте, що пропонуєте. Ці записи можуть завдати вашій дружині емоційної шкоди й навіть спричинити нервовий зрив.

— Така терапія буде вельми сумнівною, молодий чоловіче, — вставив Гейзельхерст свої п’ять копійок.

— Це — не терапія, і ви добре це знаєте, — відказав я. — Якби ви займалися терапією, то використали б технологію ейдетичної пам’яті, а не наркотики.

—Ми не маємо для цього часу, — стурбовано мовив Стілтон. — Для швидкого отримання результатів доводиться користатися грубими методами. Я не впевнений, що зможу надати вашій дружині дозвіл переглядати записи.

— Я з вами згоден, докторе, — знову втрутився Гейзельхерст.

— Чорт забирай! — вибухнув я. — Ніхто не просив вас щось дозволяти, і ви не маєте повноважень щось дозволяти у цій справі. Ці записи були витягнути прямісінько з голови моєї дружини, і тому належать їй. Мені набридло, що ви корчите із себе богів. Мені це не подобається — як у людях, так і в слимаках. Моя дружина сама вирішуватиме, чи хоче вона продивлятися ці записи і чи хоче вона дозволити це комусь іншому. От її й питайте.

— Місіс Найвенс, ви бажаєте переглянути записи? — спитав Стілтон.

— Так, докторе, — відповіла Мері, — мені б дуже хотілося їх передивитися.

— Аякже, без питань, — отетеріло мовив Стілтон. — Ви хочете переглянути їх сама? — спитав він, зиркнувши на мене.

— Ми переглянемо їх разом із моїм чоловіком. Ви з доктором Гейзельхерстом можете залишитися, якщо бажаєте.

Тож вони й залишилися. Невдовзі принесли цілий стос котушок, кожна з яких була позначена відповідними датами. Проглянути їх усі зайняло би багато годин, тому я відсунув ті котушки, які стосувалися життя Мері після 1991 року. На мою думку, вони жодним чином не стосувалися поточної проблеми, і Мері, за бажання, могла би переглянути їх пізніше.

Ми розпочали з її дитинства та юності. Кожен запис починався з того, що Мері задихалася, стогнала й пручалася — так завжди поводяться люди, яких заштовхують до конкретної колії пам’яті, якою вони не хочуть рухатися. Потім з’являлося відтворення подій — як голосом Мері, так і голосами інших людей. Найбільше мене вразило обличчя Мері в акваріумі. Збільшення було таким потужним, що стереозображення її обличчя практично лежало у нас на колінах і можна було відстежувати кожну зміну його виразу.

Спершу то було обличчя маленької дівчинки — так, його риси були такими ж, що й риси її дорослого обличчя, але тепер я знав, що саме такою була моя кохана в дитинстві. Це вселило в мене надію, що невдовзі й у нас буде маленька дівчинка.

Потім її обличчя змінилося, коли на перший план вийшли інші дійові особи її пам’яті. То було як дивитися виступ неймовірно талановитого майстра естрадних монологів, котрий самотужки грає кілька ролей одночасно.

Мері сприймала все це з видимим спокоєм, але її рука поволі вкралася в мою. Коли ми дійшли до тої жахливої частини, коли її батьки перетворилися на слимачих рабів, вона стиснула мої пальці так сильно, що вони б тріснули, якби були тендітніші. Але вона втримала себе в руках.

Я не став переглядати котушки, позначені як «Період перебування в підвішеному живому стані». Їх виявилося навдивовижу багато, і, як на мене, пам’ять людини, яка перебувала в такому стані, навряд чи містила щось цікаве. Як би там не було насправді, але я вважав, що ми все одно нічого не дізнаємося зі спогадів того періоду про причини загибелі слимаків, тому я відсунув ті котушки убік і перейшов до групи, яка стосувалася реанімації Мері та її порятунку з боліт.

З відеоряду було ясно одне: щойно її оживили, як на неї напав паразит і полонив її. Бездушний вираз обличчя Мері відображав бездушність самого слимака, який не завдавав собі клопоту з маскарадом. У телетрансляціях із червоної зони такі вирази траплялися дуже часто. Відсутність фактажу в спогадах Мері за той період підтверджувала цей висновок.

Потім ми раптово побачили маленьку дівчинку, вже не одержиму слимаком, дівчинку хворобливу й перелякану. Її відтворені думки справляли враження якихось марень, але нарешті почувся гучний і чіткий голос: «Щоб я здох у неділю! Поглянь, Пітере, це ж маленька дівчинка!». Другий голос спитав: «Жива?». На що перший відповів: «Та хтозна».

Решта тої плівки перенесла нас до Кайзервілля та одужання Мері; в ній було багато нових голосів та спогадів, але невдовзі запис скінчився.

— Пропоную продивитися ще одну плівку за той самий період, — сказав доктор Стілтон, виймаючи котушку з проєктора. — Вона трохи відрізняється від першої, а цей період є ключовим для розгадки проблеми, яка перед нами постала.

— А чому, докторе? — поцікавилася Мері.

— Ви можете не дивитися її, якщо не хочете, але на дослідженні саме цього періоду ми зосередили наші зусилля. Із ваших спогадів ми прагнемо вибудувати картину того, що сталося з паразитами на Венері, і чому вони всі повиздихали. Зокрема, якщо ми дізнаємося, від чого здох ваш володар-титанець ще до того, як вас знайшли, — що вбило його, але не вбило вас, — то ми, нарешті, зможемо отримати необхідну нам зброю.

— А хіба ви не знаєте, що це за зброя? — здивовано спитала Мері.

— Ще не знаємо, але невдовзі дізнаємося. Людська пам’ять — це навдивовижу місткий масив спогадів, але часто цим не можна скористатися.

— Але ж я можу дати вам відповідь просто зараз, я лише думала, що ви знаєте. Це — так звана дев’ятиденна лихоманка.

— Що?! — Гейзельхерста аж підкинуло на стільці, наче його голкою вштрикнули.

— Що почули. Хіба ж це не було видно з мого обличчя? Воно мало всі характерні ознаки, я маю на увазі так звану маску. Я бачила цю лихоманку кілька разів; мені доводилося доглядати хворих у Кайзервіллі, бо я сама перехворіла нею й тому мала до неї імунітет.

— Що скажете, докторе? — спитав Стілтон. — Вам доводилося бачити реальний випадок цього захворювання?

— Реальний випадок? Ні, не доводилося, бо на час другої експедиції на Венеру проти цієї лихоманки вже створили вакцину. Проте я дуже добре знаю її клінічні прояви.

— А чи не можете ви вказати на них, виходячи з наших записів?

— Розумієте, — обережно почав Гейзельхерст, — те, що ми бачили, збігається із симптомами дев’ятиденної лихоманки, але не повністю, не надто переконливо.

— Чому це непереконливо? — різко кинула Мері. — Я ж сказала вам, що це — дев’ятиденна лихоманка.

—Нам потрібно в цьому пересвідчитися, — сказав Стілтон вибачливим тоном.

— А що вам іще потрібно, аби пересвідчитися? Які ще тут можуть бути неясності? Мені сказали, що я хворіла на дев’ятиденну лихоманку, коли мене знайшли Піт і Фріско. Я доглядала за іншими хворими на неї пізніше, але більше ніколи не заразилася нею сама. Я пам’ятаю, який вигляд мали перед смертю їхні обличчя, — точнісінько такі, як і моє на ваших записах. Кожен, хто коли-небудь бачив хворого на цю лихоманку, ніколи не сплутає її з іншою хворобою. Яких іще доказів вам потрібно? Палаючих написів у небі?

Я ще ніколи не бачив Мері такою близькою до втрати самовладання — за винятком одного разу. І я подумав: «Стережіться, джентльмени, бо буде лихо!».

— Ви вельми переконливо висловили свою точку зору, шановна добродійко, — сказав доктор Стілтон, — але скажіть мені: вважалося, що ви не мали спогадів про цей період, і мій власний досвід роботи з вами підводить мене саме до такого висновку. А тепер ви говорите так, наче маєте чіткі й свідомі спогади, — я правильно кажу?

На обличчі Мері з’явився спантеличений вираз:

— Так, тепер я пам’ятаю, я пам’ятаю все абсолютно чітко. Просто я не згадувала про це багато років.

— Я вас зрозумів, — сказав Стілтон і повернувся до Гейзельхерста: — Що скажете, докторе? Чи маєте ви культуру збудників цієї хвороби в цій лабораторії? Ваші люди працювали з нею?

— Чи працювали мої люди з нею?! — ошелешено перепитав Гейзельхерст. — Звісно, ні. Про це й мови бути не може — це ж дев’ятиденна лихоманка! З таким же успіхом можна працювати з поліомієлітом або тифом. Це все одно що сокирою нігті обрізати!

Я торкнувся руки Мері й сказав:

— Ходімо, люба. Схоже, ми зіпсували їм все, що можна.

Коли ми пішли, я помітив, що вона тремтить і на очах у неї сльози. Я повів її до їдальні для системного лікування міцним алкоголем.

***

Згодом я вклав Мері подрімати і посидів із нею, допоки не переконався, що вона заснула. Потім я розшукав свого батька — він був у кабінеті, який виділили йому військові.

— Привіт, — сказав я.

Він задумливо поглянув на мене:

— Ну що, Елігу, я чув, що ти зірвав джек-пот.

— Я волію зватися Семом. — відказав я.

— Гаразд, Семе. Успіх — це вже саме по собі виправдання, але твій джек-пот виявився невтішно малим. Ситуація здається майже так само безнадійною, як і раніше. Дев’ятиденна лихоманка... Не дивно, що колонія вимерла разом зі слимаками. Я не уявляю, як ми можемо нею скористатися. Ми ж не можемо сподіватися, що у кожного індивіда проявиться, як у Мері, незламна воля до життя.

Я розумів його: серед незахищених землян смертність від означеної лихоманки складала дев’яносто вісім із гаком відсотків. Серед вакцинованих смертність фактично дорівнювала нулю, але такий варіант все одно не підходив.

Нам потрібен був мікроб, який викликав би у людини несмертельне захворювання, але при цьому вбивав би слимака.

— Не розумію, в чім різниця, — сказав я. — Існує велика ймовірність, що через півтора місяця ми матимемо в долині Міссісіпі тиф або чуму, або і тиф і чуму.

— Або слимаки зроблять висновки зі свого провалу в Азії й почнуть запроваджувати суворі санітарні заходи, — зауважив батько.

Я про це якось не подумав — ця ідея ошелешила мене настільки, що я мало не пропустив повз вуха наступну його фразу:

— Ні, Семе, тобі доведеться вигадати кращий план, ніж цей.

— Мені доведеться? Я ж у тебе просто працюю.

— Це було колись. А тепер ти почав верховодити. Я не проти. Я все одно збирався піти у відставку.

— Та що ти таке верзеш? Я не збираюся верховодити і не хочу бути начальником. Бо начальник Відділу — ти.

Батько похитав головою:

— Начальник — це той, хто керує. Зазвичай титули та знаки розрізнення йдуть слідом за цим фактом, а не навпаки. Як ти вважаєш, Олдфілду до снаги моя посада?

Я подумав і похитав головою — батьків перший заступник був типовим виконавцем, а не організатором.

— Я знав, що одного дня ти перебереш на себе керівництво, — продовжив батько. — І ти це зробив: заперечив мою думку у важливій справі, нав’язав мені свою, і в результаті виявився правим.

— О господи милосердний! Та я ж просто вперся рогом і продавив одне-однісіньке питання, бо вам, великим мислителям, ніколи не спадало на думку, що ви не проконсультувалися з єдиним справжнім експертом із Венери, який стирчав у вас під рукою, — тобто з Мері. Я й не сподівався щось віднайти, це була випадкова удача, і не більше того.

Батько похитав головою:

— Я не вірю в удачу, Семе. Удача — це шаблон, який використовують пересічні люди для пояснення досягнень людей геніальних.

Я поклав долоні на стіл і нахилився до нього:

— Гаразд, я — геній, але ти все одно не зможеш завадити мені звільнитися. Коли все це скінчиться, ми з Мері подамося до хатини в горах, щоб ростити там кошенят і дітлахів. Ми не збираємося марнувати час, керуючи придуркуватими агентами.

Батько лагідно посміхнувся, неначе бачив майбутнє краще, ніж я.

— Мені не потрібна твоя робота і твоя посада — второпав? — наполягав я.

— Саме це сказав диявол Богу, після того як витіснив його. Але виявив, що не може впоратися із самим собою. Не сприймай сказане мною в штики, Семе. Наразі я зберігатиму свій титул і надаватиму тобі всю необхідну допомогу. А тим часом, що накажете робити, сер?