Ляльководи

РОЗДІЛ 28

Був час, коли я був невразливим до емоційних потрясінь. Але старіючи, я не стаю грубішим, навпаки — я стаю м’якшим. Значною мірою це пояснюється коханням. Думка про те, що Мері, моя кохана Мері, плавала в отій штучній утробі ні жива ні мертва, однак збережена, мов законсервований коник-стрибунець, краяла моє серце.

Звідкись здалеку до мене долинув голос Старого:

— Заспокойся, синку, з нею все гаразд.

— Продовжуй, — мовив я.

На перший погляд історія Мері була простою, хоча й загадковою. Її знайшли в болотах поблизу Кайзервілля на північному полюсі Венери — маленька дівчинка не могла пояснити, хто вона, і знала лише своє ім’я, Аллюкера. Ніхто не звернув уваги на промовистість цього імені, до того ж дитина такого віку ніяк не асоціювалася зі скандальною історією вітманітів: у 1980 році транспортний корабель не знайшов жодного вцілілого з їхньої колонії під назвою «Новий Сіон». Їхні плантації знову обернулися на болота, житла являли собою розтріскані поруйновані споруди в смердючих заростях. Понад десяток років часу та понад 300 кілометрів джунглів відділяли маленьку сироту з Кайзервілля від релігійних фанатиків із «Нового Сіона».

На той час непояснима знахідка земного дитинчати на Венері видавалася майже неймовірною. Це було все одно що знайти живого кота в морозильнику, і цей факт потребував пояснення. Але серед науковців та інтелектуалів не знайшлося нікого, хто зацікавився би розслідуванням цього явища. Кайзервілль і досі має не надто добру репутацію, а в ті часи там мешкали шахтарі, повії, представники корпорації «Дві Планети», і більше ніхто. Не думаю, що копирсання лопатами в радіоактивному болотяному намулі залишало багато енергії для інтелектуальної діяльності й розвитку.

Найпевніше, дівчинка виросла, граючись фішками для покера і називаючи кожну жінку з дитячим возиком «матусею» або «тітонькою». А вони у свою чергу скоротили її ім’я до Люкі. Старий не вдавався в подробиці — хто й чому оплатив доставку дівчинки на Землю, а моїх розпитувань про це уникав. Реально важливе питання полягало от у чім: де вона була відтоді, як «Новий Сіон» поглинули джунглі, і що конкретно трапилося з колонією.

Відповідь на це запитання, міцно скута страхом та відчаєм, крилася глибоко у свідомості Мері.

***

Десь близько 1980 року (майже в той самий час або роком раніше, коли з’явилися перші повідомлення про появу летючих тарілок у Сибіру) титанці виявили існування колонії «Новий Сіон». Якщо припустити, що це трапилося за один сатурнальний рік до вторгнення на Землю, то хронологія збігається більш-менш точно. Навряд чи титанці шукали на Венері землян; імовірно, вони досліджували Венеру так само, як Землю. А може, просто знали, де шукати: відомо, що протягом двохсот чи більше століть вони час від часу викрадали людей. Можливо, вони захопили когось на Землі, й мозок полоненого розповів їм, де розташована колонія «Новий Сіон». У темних глибинах пам’яті Мері зачіпки для розгадки не було.

Мері стала свідком загарбання колонії, бачила, як її батьків перетворили на зомбі, і їм було байдуже до неї. Вочевидь, сама вона в полон до слимаків не потрапила, тому одержимою не була. А може, й була, але її відпустили на волю, бо паразити дійшли висновку, що слабка й невчена дівчинка не зможе бути якісним рабом. В будь-якому разі вона тинялася рабською колонією протягом нескінченного, як сприймалося її дитячою психікою, часу, роздобуваючи, мов мишеня, крупиці харчів для виживання. На Венері слимаки збиралися залишитися надовго; основну масу їхніх рабів складали тубільні мешканці Венери, а прибульці-колоністи з «Нового Сіону» просто стали їхньою випадковою здобиччю. Мері, поза сумнівом, бачила, як їїбатьків помістили до акваріуму в живому підвішеному стані. Для чого? Для майбутнього використання під час загарбання Землі? Можливо, але не стовідсотково.

Через деякий час її саму схопили й помістили до акваріуму. Де? На космічному кораблі чи на самій венеріанській базі слимаків? Швидше за все, на базі, бо, коли Мері прийшла до тями, вона й досі перебувала на Венері. І таких інформаційних прогалин є багато. Чи були ті слимаки, що керували венеріанцями, ідентичними до слимаків, які керували колоністами? Слимаки здаються нескінченно багатогранними, але їм, ясна річ, доводиться адаптуватися до біохімічного складу своїх носіїв. Якби на Венері було киснево-кремнієве середовище, як на Марсі, або фторове, тоді той самий вид паразитів не зміг би користуватися ними одночасно. Але нас цікавить ситуація, яка була там на той час, коли Мері вилучили з інкубатора. Вторгнення титанців на Венеру провалилося або перебувало на грані провалу. Майже напевне Мері була одержимою, коли її вилучили з акваріуму, але сталося так, що вона пережила слимака, який тримав її в полоні.

Чому ті слимаки подохли? Чому їхнє вторгнення на Венеру скінчилося для них катастрофою? Відповіді саме на ці запитання Старий хотів вивудити зі свідомості Мері за допомогою доктора Стілтона.

— Оце і все? — спитав я.

— А що, мало? — відповів Старий.

— Ця інформація породжує не менше запитань, аніж дає відповідей, — дорікнув я.

— Ясна річ, я розповів тобі не все, — зауважив Старий. — Далеко не все. Але ж ти не фахівець із Венери і не психолог, тому не зможеш належним чином все оцінити. Я виклав тобі основне, аби ти знав, що нам доведеться працювати з Мері та що тобі не слід самому розпитувати її про минуле. Будь лагідним із нею, хлопче, — на її долю й так випало чимало лиха.

Я проігнорував пораду Старого — дуже дякую, але якось я вже сам розберуся, як треба поводитися з власною дружиною.

— Чого я не розумію, — сказав я, — так це чому ти взагалі із самого початку пов’язав Мері з летючими тарілками? Тепер я бачу, що ти навмисне взяв її в оту нашу першу поїздку до Айови. Так, ти мав рацію, але ж чому? Відповідай — і не здумай мені локшину на вуха вішати.

На обличчі Старого з’явився ошелешений вираз.

— Сину, у тебе коли-небудь бувають інтуїтивні здогадки? Передчуття?

— Ну аякже!

— А що таке «інтуїтивна здогадка», як ти гадаєш?

— Ну, це впевненість у тім, що щось відбувається так чи не так, без переконливих доказів. Або передчуття, що дещо має трапитися, або глибинна спонука щось зробити.

— Слабенькі визначення. На мою думку, передчуття — це результат автоматичного процесу міркування, яке відбувається в підсвідомості на підставі даних, які в тебе є, але про існування яких ти не здогадуєшся.

— Схоже на чорну кішку в темній кімнаті темної ночі. Коли ми їздили до Айови, жодних даних ти не мав. Не розповідай мені, що твоя підсвідомість працює на даних, які ти зможеш отримати, скажімо, наступного тижня. Я все одно не повірю.

— Річ у тім, що у мене були дані.

— Що?

— Який останній крок робить кандидат перед тим, як йому видадуть у нашому Відділі посвідчення агента?

— Особиста співбесіда з тобою.

— А от і ні!

— А, згадав: трансаналіз. — Про гіпнотичний аналіз я забув із тої простої причини, що «піддослідний» ніколи про нього не пам’ятає, — він перебуває десь там, в іншому місці, куди людина відлітає, коли спить. — Ти хочеш сказати, що вже мав тоді ці дані на Мері? Але ж це зовсім не здогадка.

— І знову мимо. Так, певна інформація у мене була, але дуже маленька, бо захисні реакції Мері є дуже сильними. І навіть ця незначна інформація на той час вже встигла вивітритися з моєї свідомої пам’яті. Але я знав, що Мері як агент годиться саме для цієї роботи. Пізніше я прокрутив запис її інтерв’ю під гіпнозом і зрозумів, що її підсвідомість може видати набагато більше. Ми намагалися дістатися до цього масиву даних, але не змогли. Але я дізнався, що підсвідомість Мері містить значно більше інформації.

Я замислився:

— Отже, ти анітрохи не сумнівався в необхідності роздобути ту інформацію і тому цілком свідомо прирік Мері на страждання?

— Я мусив це зробити. Вибач.

— Добре, добре. — Я знову на мить замислився. — Слухай-но, а що було в моєму гіпнотичному аналізі?

— Це недоречне запитання.

— Іди в сраку.

— Я не сказав би, навіть якби міг. Бо ніколи не прослуховував твого гіпнотичного аналізу, синку.

— Як це?

— Я дав завдання своєму заступнику прослухати його, а потім спитав, чи є в ньому щось таке, що я мав би знати. Заступник сказав, що ні, тож я й не став його слухати сам.

— Отакої! Що ж, спасибі.

Старий у відповідь тільки буркнув, і я відчув до нього теплоту, яку вже досить довго не відчував. Ми з батьком частенько дивуємо один одного.