Ляльководи

РОЗДІЛ 15

Якщо у вас склалося враження, що міністр Мартінес тупий, то мушу вибачитися. Кожен, хто вперше стикався зі слимаками, спочатку не міг повірити в їхні можливості. Треба було побачити хоча б одного на власні очі — і тоді усвідомлення небезпеки проникало вам глибоко в душу.

Маршалу авіації Рекстону також не можна було нічого закинути. Ці двоє чоловіків працювали всю ніч після того, як із відомих нам небезпечних територій надійшли нові повідомлення і переконали їх, що «технічні проблеми» не могли трапитися просто так, на рівному місці. О четвертій ранку вони зателефонували Старому, а Старий подзвонив мені по нашому спеціальному телефону. Ці імплантовані в плоть датчики не варто використовувати як будильники, бо не можна ж будити людину так різко й грубо.

Вони зібралися в тому ж конференц-залі — Мартінес, Рекстон та його двоє військовиків високого рангу і Старий. У той момент, коли прибув я, до залу увійшов Президент у халаті в супроводі Мері. Мартінес почав говорити, але його перервав Старий:

— Томе, покажи нам спину!

Президент здивувався, а Мері дала знак, що, мовляв, все гаразд, але Старий зробив вигляд, що не помічає її.

— Я серйозно, — наполіг він.

— Без сумніву, твоя правда, Ендрю, — спокійно мовив Президент і зняв із плечей халат. Його спина була чиста. — Якщо я не даватиму приклад, то як же мені тоді розраховувати на співпрацю інших?

Старий хотів допомогти Президенту вдягнути халат, але той знизав плечима й повісив його на спинку крісла:

— Треба набувати нових звичок. У моєму віці це непросто. Починаймо, джентльмени.

Я й сам думав, що до оголеної плоті доведеться певний час звикати.

Ми являли собою химерну групу. Мартінес був стрункий і засмаглий, неначе вигравіюваний із червоного дерева. Я б сказав, що він наполовину індіанець. Обличчя Рекстона вкривала характерна для авіаторів густа висотна засмага, але від шиї й донизу він був так само білий, як і Президент. Груди маршала покривав чорний хрест із волосся — від пахви до пахви і від підборіддя до живота, — тоді як Президент зі Старим були вкриті і спереду і ззаду сивуватим крученим мохом. У Старого він був настільки густим, що в ньому запросто могли гніздитися миші. Мері — мов рекламне фото: знімок під низьким кутом, щоб підкреслити ноги, і ретельне позування, десь так. А я... ну я — духовна особистість.

Мартінес із Рекстоном натикали в мапу шпильок — червоні означали уражені райони, зелені означали чисті; було також кілька шпильок янтарного кольору. Повідомлення з регіонів надходили знову і знову, і помічники Рекстона продовжували тикати в мапу нові шпильки.

Айова була схожа на плоть людини, яку уразив кір; Новий Орлеан та Луїзіана не кращі. І Канзас-Сіті також. Верхній край регіону Міссісіпі-Міссурі, від Міннеаполісу і до Сент-Пола та Сент-Луїса, також були явно ворожою територією. Звідти й до Нового Орлеана червоних шпильок було небагато, але зелених не було жодної.

Біля Ель-Пасо виднілося ще одне скупчення, і два — на східному узбережжі.

Президент неквапливо оглянув мапу.

— Нам знадобиться допомога від Канади та Мексики, — сказав він. — Чи є звідти якісь повідомлення?

— Жодних значущих, сер.

— Канада й Мексика, — серйозно мовив Старий, — це лише початок. Вам, як голові держави, знадобиться допомога всього світу.

— Ми цим займемося. А як щодо Росії? — поцікавився Рекстон.

На це ні в кого відповіді не було і бути не могло. Країна завелика, щоб її можна було окупувати, але й надто велика, щоб ігнорувати, — Третя світова війна проблему Росії не розв’язала, і жодна війна ніколи не вирішила б. За Залізною завісою паразити можуть почуватися як вдома.

— З цим питанням ми розберемося, коли до нього дійде черга, — сказав Президент, провівши пальцем по мапі. — Чи є проблеми з отриманням повідомлень зі східного узбережжя?

— Начебто немає, — відповів Рекстон. — Схоже, вони не чіпають прямих трансляцій. Але увесь армійський зв’язок я перевів на пряму лінію через космічні станції. — Він поглянув на свого пальцевого годинника. — Наразі маємо контакт із космічною станцією «Гамма».

— Гм-м, — мугикнув Президент. — Ендрю, а ці істоти можуть напасти на космічну станцію?

— Звідки я знаю? — роздратовано відповів Старий. — Невідомо, чи мають їхні тарілки такі технічні можливості. Скоріш за все вони робитимуть це методом інфільтрації — через постачальницькі ракети.

Почалася дискусія на тему — встигли слимаки захопити станції чи не встигли, бо програма «Оголена спина» на станції не поширювалася. Хоча ми самі створили й оплачували космічні апарати, оскільки суто технічно це була територія Сполучених Штатів, Президенту слід було дочекатися, як на виниклу проблему відреагує ООН.

— Можемо про це не турбуватися, — раптом заявив Рекстон.

— Чому ні? — поцікавився Президент.

— Я, мабуть, єдиний серед присутніх, кому доводилося подовгу служити на космічних станціях. Джентльмени, ці «костюми», які ми зараз маємо на собі, є на станціях традиційними. Повністю одягнена людина виділятиметься там, мов дивак у пальті на літньому пляжі.

І Рекстон віддав кілька наказів своїм помічникам.

Президент знову взявся вивчати мапу.

— Наскільки нам відомо, — сказав він, показуючи на Гриннелл в Айові, — все це почалося саме звідти, де була здійснена єдина посадка.

— Саме так, — підтвердив Старий.

— Гей, ні! — заперечив я.

Всі разом поглянули на мене, і мені стало ніяково.

— Продовжуйте, — сказав Президент.

— Було ще щонайменше три приземлення, я достеменно про це дізнався — перед тим як мене врятували.

На обличчі Старого з’явився спантеличений вираз:

— Синку, а ти впевнений? Ми гадали, що викрутили тебе досуха.

— Впевнений на сто відсотків.

— А чому ти про це не сказав?

— Я ніколи про це раніше не думав.

І я спробував пояснити, як почувається захоплена паразитом людина, як вона знає, що відбувається, але все для неї мов уві сні — і важливо, і водночас не важливо. Мені стало бентежно. Я — не з лякливих, але коли на твоїй спині сидить володар, то це все ж таки щось та значить.

—Не нервуй, синку, — заспокійливо сказав Президент і поблажливо усміхнувся.

Ця усмішка — не продукт телетрансляцій, вона була по-справжньому щирою.

—Важливо ось що: де вони приземлилися? — озвався Рекстон. — Ми й досі маємо можливість спіймати їх там.

— Навряд чи, — відповів Старий із сумнівом у голосі. — Після першого приземлення їм вдалося все приховати буквально за якісь кілька годин. Якщо це справді було перше приземлення.

Я підійшов до мапи і спробував пригадати. Спітнівши, я нарешті показав на Новий Орлеан.

— Я абсолютно впевнений, що одна з посадок була тут, — сказав я, вдивляючись у мапу. — Не пам’ятаю, де приземлилися інші, але я точно знаю, що вони приземлилися в окремих місцях.

— А може, десь тут? — поцікавився Рекстон, показуючи на східне узбережжя.

— Не знаю, не знаю.

Старий вказав на іншу небезпечну територію на східному узбережжі.

— Нам відомо, що це — точка вторинного зараження.

Старий вчинив милосердно й не став розповідати, що до того зараження доклався й я.

— Більше нічого не пам’ятаєш? — роздратовано спитав Мартінес. — Подумай добряче, чоловіче.

— Та я не знаю. Насправді я ніколи не знав, що вони замишляють. — Я напружив голову так, що вона мало не луснула, а потім вказав на Канзас-Сіті. — Я надіслав туди кілька повідомлень, але не знаю, чи були то заявки на поставки.

Рекстон поглянув на мапу: Канзас-Сіті був утиканий червоними шпильками не менше за Айову.

— В такому разі припустимо, що в Канзас-Сіті також було приземлення. Наші технарі зможуть прояснити це питання. Можна буде застосувати суто логістичний аналіз, і таким чином вирахувати місце ще одного приземлення.

— Або кількох приземлень, — додав Старий.

— Так, або кількох приземлень. Безперечно. Але нам потрібно більше повідомлень.

Рекстон повернувся до мапи і уставився в неї задумливим поглядом.