Люба моя Лісистрато

Йокаста, жінка сорока років

Теби. Царський палац. Незадовго до викриття правди про Едипа. Йокаста... десь шістдесяти років... звертається до хору... механічно, так, наче виконує якусь роль, говорить у темряві, жодного руху не відбувається, лунає лише її голос.

ЙОКАСТА: ...«Було колись то Лаєві провіщено, від Феба — не скажу, але від слуг його, що повелінням долі вмре від сина він, який від нього в мене мав родитися. Але всі чули, що загинув Лай від рук чужинців на розпутті трьох доріг. Дитину ж через три дні по народженню, зв’язавши міцно ніжки, геть покинули батьківські руки в нетрях непрохідних гір. Так не збулось віщання Аполлонове — син батьковбивцею не став, і батько не від сина також поліг: хоча весь вік боявсь того»[1].

Механічно повторює.

Дитину ж через три дні по народженню, міцно зв’язавши ніжки, кинули батьківські руки в нетрях непрохідних гір... кинули батьківські руки в нетрях непрохідних гір... у нетрях непрохідних гір...

На сцені запалюється світло, освітлює її постать. Вона рвучко спиняється, звертається до хору, спершу розлючено... а далі — з таким самим напруженням і схвильованістю, але й гідністю та силою, не сповільнюючи темп, іноді, наче охоплена пропасницею, але в жодному разі не мелодраматичним тоном...

...Маячня. Було все не так. Це неправда. Мені нічого не було відомим. Я ж мати. Мати. Я не відала б своє дитя. Моє. Я ж мати... Мати... Маячня. І кожна мати розуміє, що я ніколи... що я ніколи не залишила б... власне дитя. І кожен, хто відчув на собі ніжний материнський доторк, її любов, знає напевно, що я ніколи не змогла б... власне дитя. І це — брехня. Як і все інше. Усе. Усе — брехня. А я знаю правду. Як ніхто інший. Ніхто. Лише я, я, а не кожен писар, чи чабан, чи віщун. Я.

Він міг би бути моїм сином, але це не так. Він був і є моїм чоловіком. Чоловіком.

Мій чоловік, якого я роками визирала, роками! Звідтоді, як Лай, наляканий богами, мене кинув саму на нашому ліжку, цілими ночами на самоті, щоб постіль обпікала моє тіло, щоб я горнулась до теплих ковдр чи холодних простирадл, губилася в непевних снах, полювала на білих коней чи птахів блакитних, а моє тіло зав’ядало без доторку руки, роками у своєму ліжку старішати, не знаючи, що значить не спати на самоті, відчувати всю ніч на собі чоловічу руку, змішувати свій подих з іншим диханням, відчувати тепло чоловіка в собі і поруч із собою,

старішала,

але й далі продовжувала прокидатися сама в подружньому ліжку.

Він же мій чоловік, чоловік і батько моїх дітей, і, може, був і моїм сином. Можливо. Та зараз ним не є.

Від Лая я народила одне дитя, і воно пропало. Пропало, бо так безжально і несправедливо вирішили боги, але й боягузтво Лая, і моя слабодухість, бо, може, боги й вирішують, що в нас на долі написано, але це завжди шите по нашій фігурі, і в наших руках завжди можливість його змінити, саме в наших руках, інакше, чим ми відрізняємося від диких звірів?

Від Лая я народила одне дитя, і не встигла ним намилуватися, не обіймала його, не давала йому груди, не пізнала це чудо — з моїх грудей щойно явлене життя ссе якесь інше життя, ніколи воно не всміхалося мені, ніколи не називало мене «мама», лише я чула його плач, мені сказали, що воно народилося мертвим, але ж я чула його плач, «я чула його плач», тобі здалося, мені відповіли, здалося, була ти не при собі, замучена, розбита, себе не тямила ти, мені відповіли, це все — брехня, брехня, я його чула і роками продовжую чути, у снах, у нічних жахіттях, роками, довкола мене і в мені плакала дитина, плакала роками

затихла лише, коли з цим чоловіком, якого ви звете моїм сином, я народила інших дітей, затихла тоді, коли я народила інших дітей.

Коли я побачила його вперше, подумала, якби моя дитина була жива, певно, була б його віку, вдалася б у такого юнака, високого, стрункого, була б такою ж чорнявою, як і він, як і його батько, уже справжній чоловік, не підліток, уже, певно, кров його вирує у жаданні жінки, я могла би бути його матір’ю, подумала, але тоді мені було байдуже,

я мала скоритися наказу брата й одружитися з тим, хто переможно вирішить загадки Сфінкс, таке було рішення, мене ніхто ні про що не спитав, мене запропонували разом із тебським престолом, ні про того Лая, а він був старим і гидким, хоч на початку й добрим зі мною, тож я вирішила йому коритися й любити, подарувати йому багато дітей, але ж тоді з’явилось те пророцтво,

від першої миті мене боги позначили, так, як позначають обраних, одних — для радощів, інших — для страждань, я ж віддала себе в науку стражданням на роки, із року в рік я радощів шукала, радощів і все, що в житті мені належить мати, а віддала натомість себе в науку до страждань надовго,

повірив словам Пітії про власного сина Лай, що з’явиться в майбутньому, повірив їй, та що він міг зрозуміти?, боги так далеко від нас, століттями на віддалі, і навіть якщо нам закортить, лишаються далеко, а ми ж їх тягнемо до себе силоміць, жбурляємо собі під ноги, вимагаємо пророцтв і вказівок, повірив словам Пітії, перелякався, до мене і пальцем не торкався, навіть не підходив, щоб я знічев’я не понесла, не народила його вбивцю.

Що він міг зрозуміти?

Жив у страху, нещасним, та чи життя це?, як тут зарадиш такому життю, нарешті — помер, кажуть, убили розбійники, потім розповідатимуть інше, та яка різниця?

убили,

на перепутті трьох доріг далеко звідси, він заплатив за власний злочин, ніколи я не вірила йому, ніколи, він збрехав мені, роками я чула плач своєї дитини довкола мене й у мені, чула дитячий плач і відчувала десь там, у грудях, там, у серці, пекучий біль, і мов у тумані бачила, як стара, яка мені допомагала розродитися, дає мені на мить в обійми немовля, а потім якісь руки його відібрали в мене, я цю стару знайшла багато років потому, вона вже померла, скажи мені, чи народилося воно живим?, скажи, живим? вона лиш заридала, лиш заридала і схопила мене за руки, так і випустила дух, нічого сука не сказала мені, боялася мого гніву, я розірвала б її на шматки власними руками, нічого мені не сказала, дивилася лише переляканими очами, нічого не сказала, ніхто нічого не сказав, але я й так знала.

Я так само винна в його згині, я привела його у світ, я обдурила Лая якось уночі, скориставшись вином, курінням, зіллям та усім тим, що вміють жінки, моєю молодістю, жіночими манерами я його причарувала, затягла у своє ліжко й відчула, як у мені він засіває сина, свого вбивцю, свою жертву. Місяцями я зберігала від нього таємницю, віддалилася, зробити це було нескладно, він і так сам уникав мене немов зачумленої, наляканий небезпекою, що минула, робив узливання та жертви на честь богів, і плакав, мов шмаркач.

Я...

дихала, жила заради життя, що росте в мені, сиділа і кроїла льолі, цілими годинами, кроїла і відчувала, як воно в мені росте, уяви лишень, я носила в собі життя!, шила йому одежинку, співала і розповідала казочки, і відчувала, як воно росте, це був найщасливіший час мого життя.

аж поки він не довідався!, я заклинала його всіма богами, я ж уживала зілля, казала йому, зілля, я, певно, народжу доньку, її подарував нам бог, бог, повторювала це йому, він мучив мене весь вечір, якби міг убити, вбив би, але не наважився, він мучив мене весь вечір, і я заприсяглась йому, вина теж на мені, присяглася, що, як буде хлопчик, він забере його, він світ за очі відішле його, щоб той не довідався, хто його батько, він наполіг, і, хай на мить єдину я зрадила власне дитя, сказала «так», звісно, я сподівалась, що буде дівчинка, сподівалася, що в мене вийде ошукати його, щось вигадаю, я мушу врятувати свою дитину, мушу, я маю далеко втекти, маю сховатися, я сподівалась, мені вдасться, я мала такі надії,

але не змогла,

він ніколи того не визнав, твоя дитина мертва, сказав мені, для богів небажаним було це народження, мертвим народилося, сказав мені, я ридала, я кричала, я верещала, пустіть подивитися, пустіть подивитися, я не повірила йому, ніколи я не повірила б у це

я чула довкола себе плач, дитячий плач і мої груди заливав розпечений біль, й іноді було так, наче в тумані я бачила немовля, підвішене за ніжки, немовля з проколотими та набряклими ніжками, і чула плач дитини в мені й довкола мене, скрізь — плач, я ніколи йому не вірила і більше не сказала йому ні слова, більше ні слова

Коли мені повідомили сумну звістку, я мовчки повернулася до себе в покої, знайшла там скорботні шати, я знала свій обов’язок, однак я зовсім не засмутилася, для мене він помер тоді, коли забрав у мене мого сина і вбив його, свавільно, свавільно... зрештою — помер, «твої пророцтва, твої боги, їхні попередження — усе нікчемне!» — кричала я йому. Мені не було його шкода, і що більше подробиць переповідав раб, як на них напали розбійники, жорстокі, без краплі співчуття, ти вбив моє дитя, повторювала я про себе, убив моє життя, щоб жити самому, що тобі було ясно?, тобі слід було його залишити, слід було спробувати його виростити так, як і належить ростити сина й спадкоємця трону, і вже після того, як ти почув пророкування, спробуй-но просто змінити його, і якщо це врешті неможливо, і якщо він таки вирішив убити тебе, то в цьому була твоя вина, наша вина, що ми народили й виховали такого сина, ніхто ж не народжується вбивцею і особливо вбивцею своїх батьків, хіба ні?, хай би він виріс, а ти спостерігав би за ним зблизька, і якби побачив, що він готує насилля, тоді — роби те, що маєш, але навіть якби він тебе вбив, це ж воля Божа, хіба ти в це не вірив? воля Божа, в яку ти свято вірив, а якщо вона від Бога, то як ти сподівався її уникнути, як?

що тобі було ясно?

ти вважав, що забезпечив собі безсмертя? нащо таке безсмертя, що з ним робити, злидню, ліпше — коротке життя, але хай воно буде таки життям!

Мені не було його шкода, ані тебанців, коли Сфінкс сіла на стінах міста й узялася їх убивати, чого їх жаліти, мене хтось пожалів? хтось чув, як ночами я оплакувала сина, хоч хтось? вони поринули в свої рутинні справи, у власні злидні, цікавилися лише посадами та грішми, кому на мене не було начхати? коли кудись потрапляє вогонь, він все спопеляє на тому місці, мене саму охопило полум’я, я горіла щомиті, і мені на них теж було начхати, я вся пересохла, втратила і жаль до будь-кого, і любов, мені не було їх шкода, тож хай накинеться на них Сфінкс зі своїм дурнуватим питанням і вб’є.

Пауза.

Він не мій син. Чоловік. Чоловік.

Пауза.

Я ясно пам’ятаю, як вперше зустріла його,

я послала рабинь подивитися на того, хто вбив загадку Сфінкс, лишень він ступив до палацу, щоб описати, який вигляд має мій новий чоловік, якого воля і наказ інших укотре привели до мене, і вони повернулися бігцем, а за ними до покоїв увірвалися крики, сміх, пісні, галас, шум міста, авлетисти[2] й архонти, я впізнала голос брата, вони вели переможця, нового царя до його заслуженої нагороди, я хотіла втекти, провалитися крізь землю, забігти в безлюдні краї, у гори, на узбережжя, сховатися, жити, ховаючи дихання за подувом вітру, коли він шумить у листві, чи за звуком прибою, говорити лише з дикими звірами та птахами, але не з людьми, із жодним із людей, ні з ким, «пані, пані», захекана найменша рабиня, «ах, пані»... лише змогла вичавити з себе, розпашіла від схвилювання, «він такий»... і її голос потонув у галасі... я не зрозуміла, вони прибули... він був таким юним, вона хотіла сказати, юним і прекрасним, як і будь-хто з молоді, — оце вона хотіла сказати мені, але не встигла.

Я бачила, як багато голів обертаються в мій бік, на мить усі балачки спинилися, вечоріло, сонце, як буває зазвичай цієї пори року, проклюнулося перед тим, як закотитися, у моєму вікні й блукало по кімнаті, воно на мить освітило гурт чоловіків, одного за одним, і тоді я побачила, що він неквапно повернув голову в мій бік... він міг би бути...

міг би бути...

був таким юним, запустив руку в свої в’юнкі кучері й усміхнувся мені, так по-дружньому, мило, розгублено, я забула геть усе,

моїм чоловіком,

я думала лише про це,

він зробив крок у мій бік, неголений, у його очах я побачила тіні...

моїм чоловіком,

думала лише про це, наблизився до мене неквапно, впевнено, як людина, яка вже давно мене знає, царице, я почула, як брат звертається до мене, мій чоловік, я думала лише про це

мій чоловік.

Пауза.

Рішуче.

Я йду геть.

Я знаю, які жахливі новини незабаром принесуть на сцену вісники, які от-от прибудуть,

я не боюсь,

я знаю, що він — чоловік мого життя, Едип, коло за колом він розмотає клубок своєї долі, щоб дістатися до своєї трагедії, і я нічим не можу зарадити. Знаю, бо я завжди відчувала, де правда. Хіба не є знання, яке відчуває жінка, сильнішим за істину? Хай чим та істина є? Хай якою вона є? Істина є тим, що кажу я, тим, що кажеш ти, я не знаю, і мене вже не цікавить, що таке істина.

Я йду геть.

Уже поночі. Настає осінь. Ночі стають довшими, раніше темнішає...

Я йду геть.

Знаю, вісник принесе колись і про мене звістку, що в зашморгу я хотіла звільнитися від гріхів. Маячня. Від яких гріхів? Які гріхи? Я не винна в тому, що народилася жінкою. Що виросла на самоті? Це не моя провина. Що хотіла любові, що любила — це не моя провина. Я нікому не заподіяла зла.

Він міг би бути моїм сином, але є моїм чоловіком, він — мій чоловік і батько моїх дітей, хоч і міг би... бути моїм сином. Міг би. Але не є, від Лая я народила одне дитя, і воно пропало, пропало...

а хай і був би він моєю дитиною, як кажете ви, це не рахується, бо його не було зі мною, лише через те, що я просто народила його? ні, ця дитина — не моя, від Лая я народила одне дитя, і воно пропало, моє дитя пропало, а мені залишився лише його плач, якусь мить я чула його, а потім... роками він переслідував мене аж до тієї миті, коли зі своїм чоловіком, тим, кого ви називаєте моїм дитям, я народила, і народила знов, і знов ...я народила з ним мою дитину, яка пропала

До публіки, але одночасно так, мовби дивиться крізь неї, кудись назовні й далеко...

Перш ніж піти, скажу і це. Висповідаюся. Адже не соромлюся. Чого мені соромитися?

Першої ночі, коли ми були разом, я зовсім не склепляла очей, а коли він, натомлений від того, що пізнав моє тіло, заснув, я стала і роздивлялася його, чоло, вуста і шию, коліна, пальці й очі, груди, м’язи рук і стегна[3], не мала сил насититися його юним тілом, його дужими членами, навіть тими його набряклими ногами, якби мій син був живий... подумала... певно, був би такого віку, був би таким самим юнаком, високим, струнким, чорнявим, як і цей, уже чоловіком, у якого кров вирувала б у жадання змішатись із жінкою,

«я могла б бути його матір’ю»,

«я могла б бути його матір’ю», несвідомо прошепо­тіла я,

перелякалась

на мить згадала про те давнє пророцтво

на мить мені здалося, що в його обличчі я бачу риси Лая,

Пауза.

ні,

ні... я сказала,

але побачила

на мить,

я відчула істину, відчула її так, як лише жінка може її відчути, вона затопила мене всю, але — дивина, вона не здалася мені чудернацькою, не здалася, це був мій вибір і я його зробила, навіть і так, мені було начхати,

Пауза.

навіть якщо так і є,

хай буде

від початку мене позначили, боги і доля, так, як позначають обраних, я не просила про це, чи, може, все обрала я сама?, я роки пожертвувала для страждань й іншого не хотіла, не хотіла іншої самотності, ось час пожити, подумала... а вирішила сама, і, якщо він може бути моїм сином, хай буде,

Пауза.

хай буде ним,

хай буде моїм сином,

і я не розкаюся

ні в чому.

Адже тоді, хоч як крути, мені було вже сорок.

Теревені

Кіпр. Вітальня в будинку, що належить середньому класу. Жінка десь 55 років. Можливо, вона в масці для обличчя, яку змиє до кінця вистави. Рука на телефоні (затримує її там, але не бере слухавку), потім — на кухні, нарізає нервово овочі для салату. Розмовляє, ходить будинком, виконує якісь дрібні хатні обов’язки, поставить каву варитися, завантажить пральну машину...

Чи просто сидить у піжамі перед вимкненим телевізором, тримаючи пульт у руці.

Рука на телефоні. Проте слухавку не бере. Починає з високих тонів. Знервована, але всі пояснення даватимуться невимушено і з гумором.

«Що знову трапилося, що трапилося?» Ось так він і скаже, сто відсотків. Якась подруга допомогла б, еге ж! Але, ні, не телефонуватиму їй!

Хоч і хотіла б поговорити!

Про це, про інше;

його чимало тут у мене, ось тут (показує на груди), і безліч часу, тут або деінде, хочу, маю все розповісти...

Пауза.

не мати змоги з кимось поговорити, хоч із кимось, щоб знайшовся хоч хтось, хто тебе слухатиме й не перебиватиме, не порадитиме, не починатиме розводитися про своє...

Пауза.

як ми докотилися до того, що розмовляємо з собою...

Пауза.

А з ким мені поговорити?

Більшість навіть не може пригадати, як мене звуть...

Пауза.

Так, мене звати не Ніца. (Майже по-змовницьки до публіки.) Ні, мене не нарекли Ніцою під час хрещення. Ім’я Ніца мені дала матуся, казала, сил не було в неї чути моє справжнє ім’я, хоча їй було відомо, звідки воно взялося...

Пауза. Щось пригадала.

Пришвидшує темп, наче теревенить з кимось, одночасно намацуючи пачку цигарок біля себе.

Позавчора прочитала в одному журналі, зараз не пригадаю в якому, так от, там ішлося про те, що імена, які ми носимо, впливають на наше життя, про всяке таке: випадки, збіги, думка лікарів, психологів, сила-силенна всього... В одному випадку винне ім’я, в іншому — знак зодіаку, а, знаєш, може бути і так. Одна моя тітка звалася Афродитою, і як не кортіло їй, сердешній, бути серцеїдкою, (саркастично) толку з того не було. А, з іншого боку, мій двоюрідний брат Іракліс дуже пишався тим, що називається Гераклом, найдивніше ж було в тому, що він тоді ще пішки під стіл ходив, проте завжди першим ліз у бійку, коли щось траплялося, але прожив небагато, з таким характером встрянути в якусь халепу не дивина, то й наклав головою, як і його тезко, той давній Геракл, хіба не так було?

Знаходить цигарки. Запалює одну.

так, так, (іронічно) прекрасні імена... сива давнина. І якби лише ці, у нас у родині ще є (рахує на пальцях): Афродита, Аристотель, Демостен, Плутарх, Патрокл, Атена, Еллада, — семеро. А потім двоюрідні: Артеміда, Геракл, він же Іракліс, Полінік, іще одна Атена, Аристид, і я (пауза) п’ята, остання...

це була ідея мого дідуся, діда Стилі́са, хай Господь простить його душу. Ото був чолов’яга, не те, що нинішні. Самотужки розбивав скелі, щоб садити виноградники, якщо треба було, хапав рало, тягнув і так орав, а ввечері... орав бабусю і засівав дітей, і, як кажуть злі язики, не лише її, та мені відома лише його пристрасть до античної історії й імен звідти, тож він робив дітей, а тоді називав їх на честь богів та героїв, хотів, щоб звучали вони по-грецьки, велично! Проте це тривало не довго, імена оскубувалися, Афродита незабаром ставала Афрулою, Аристотель швиденько Арести́сом, Демостен — Та́кісом, Плутарх — Плути́сом, Атена оберталася на Атенулу, тітка Еллада ставала Лалою, а Полінік перетворювався на По́лоса (рвучко зупиняється).

Замовкла на хвильку, замислилася.

Знову базікаю! Знову...

Що на мене найшло?

Не вперше я починаю так теревенити, сама з собою, але... з якого дива я все це згадала?

Повільно.

Певно... через Янніса... Янніса...

Пауза.

Швидше.

зустріла його матусю в торговельному центрі, не бачилися сто років, Марулі треба з кимось побалакати, вилити своє горе, звісно, про свого Яннакіса, ти диви Янніс у неї Яннакіс,

сказав їй, що влітку не завітає до матусі, не відпускають з роботи, а Марула (копіює голос тієї): «то вона його не відпускає, вона», — та іноземка, що вже чимало років живе з ним, зовсім звела його з розуму, каже: «Хвилююся за свого хлопчика...»... Ви чули, Янніс — хлопчик!

Ніжно.

Мій Янніс

Ну, добре, він іще молодий, але ж не дитина, йому майже тридцять п’ять років, (по-хитрому, з кокетством) це тоді він був іще дитиною, я йому про це казала, щоб подратувати, коли ми лежали в обіймах, після того, як добряче покохаємося,

Знов уповільнила темп, наче щось пригадавши.

так казала моя мама, Царство їй Небесне, коли заходилося про якусь сусідку, яку вона терпіти не могла, «вона, вона, ота виграла такого-то аж дим стояв, безсоромниця!», прямо лунає зараз у вухах, цікаво, що вона сказала б про мене, якби почула зараз те, що я кажу?

Пауза.

найімовірніше... так само мене назвала б.... але — байдуже, мені все одно, найголовніше те, що в його обіймах я забувала все на світі, (знову кокетливо, але з певною ностальгією) голубив мене, казав мені солодкі слова,

наче по-справжньому відчуваю запах його поту, приходив щораз чистенький, напахчений, а потім... ставав спітнілим і стомленим мною...

Різко.

моєї провини нема, його матуся сама мені його привела, чи, радше, мене до нього, «з’їзди, забери його з військової частини» каже якось, щось там у неї трапилося, «то хай стопить попутки», тільки зібралася їй сказати, а вона — «моя крихіточка», у мене аж мову відібрало. Поїхала. Та замість крихітки мене чекав Янніс, як швидко вони ростуть, паршивці, у хакі й тактичному взутті, Яннакіс — справжнісінький чоловік, це я про Янніса, через поспіх я вискочила в тій білій спідничці, яку ношу вдома, що більше відкриває, ніж ховає, і від Янніса це не сховалося, увесь час, поки ми їхали, він сидів з опущеною головою і розглядав мої ноги, а я червоніла... потім — то те, то се... а тоді ж...

Знову різко, рубано.

не знаю, може, мені на роду таке написано, однак і я... хай як там було, усе сталося в належний йому час, нема на що нарікати

вчасно

Пауза.

Пригадуючи.

із Такісом тоді ми були за крок від того, щоб розійтися, кожен день — суцільна сварка... не стосунки — одна назва,

як ми до цього докотилися, не збагну. Такіс, мій перший та єдиний (на той час) чоловік...

Пауза.

усе життя маю за ним упадати, усе життя, наче той сон, який колись я постійно бачила

...я гналася за великою, червоною, прямо червонючою, блискучою кулею, гналася, гналася, але та постійно вислизала, і я страшенно стомилася, припинила бігти, та ну його, кажу, подивлюся, куди воно далі летітиме, а куля трішки піднялася в повітрі, зовсім трішечки і — бабах — вибухнула й упала мені під ноги,

як би це так сказати, луснута червона кулька, якій уже ніколи не злетіти, ось до чого докотився Такіс.

Якось під вечір... я раніше повернулася додому й застала його на ліжку в оточенні порножурналів; він пестив себе, «що це таке», я перейшла на крик, він на мить розгубився, «але ж останнім часом ти все хвора-хвора», (розлючено) диви, що мені закинув, потвора, так наче мені було не відомо про всіх його подружок, «що мені робити, як у тебе охота пропала, не встає», і де тільки взялося в мене стільки злості?, і я не думала спинятися, нагадала про кілька «невдач», він то полотнів, то червонів, нічого не сказав у відповідь, якби я в нього всадила ніж, йому боліло б менше. Хай йому грець, ліпше не думати... як ми до цього докотилися?

не знаю, не знаю, не хочу нічого згадувати

Пауза.

перший раз… (повільно, замислено) кажу і сама не йму тому віри... я з Яннісом... посеред якогось поля... а там… (грайливо, з лукавством, але загалом стримано) літо, жито скошене, у мене потім цятки від поколотого ще цілий тиждень не сходили, мов бичок навесні, «легше, легше», казала йому, «чекай», він кінчив тільки-но ми почали, так само, як і ми раніше кінчали, інакше й бути не могло,

Замислено, ніжно.

він цілував мене, а я аж тремтіла

Пауза.

Знову грайливо.

І хотів кохатися щохвилини, буквально щохвилини, та в такому віці хіба ми не всі такі?, пригадую і Такіса... тоді, на початку, постійно хотів затягнути мене кудись, щоб ми лишилися вдвох, спочатку все — найліпше, ...так і Янніс, і от утріскалися... по самі вуха,

він цілував мене, і в мене голова йшла обертом, він брав мене в обійми, і мені здавалося, що ще мить і я віддам Богу душу

Пауза.

Різко, швидко.

і вмів так на мене подивитися і так сказати...

що обійми самі розходилися і приймали його

любив мене...

я не вигадую, любив

тоді

а потім поїхав на навчання і зник...

Різко.

але тоді мене любив

і постійно питав «ти любиш мене? любиш?», а я не могла відповісти, та й що йому було відповідати?, я й тоді не вміла, та й дотепер не навчилася щось таке говорити, боюся таке казати, кохаю туди, кохаю сюди, як про це взагалі можна говорити, воно ж непідйомне, хіба ні? коли ми були малими, то розкидалися такими словами навсібіч, але потім я вже не могла, і досі не можу!, як це — отак узяти і просто сказати «я люблю тебе, я тебе люблю», а навіть і скажи, як потім з усього цього виплутатися?

Грайливо, з лукавством, але загалом стримано.

а в нього була ще така забаганка: полюбляв на мене дивитися голу, наполягав, а як я соромилася, «ну то й що?» відказував і теж зиркав на мене лукаво...

Пауза.

Рішуче.

разом із ним я відчула себе жінкою, от що.

А було мені вже сорок років...

Пауза.

Змінює тон.

Я читала в газетах про Йоргулу. Не бачилися з нею вже тисячу років. Вона померла від раку. Я жахнулася. Звісно, мені було її шкода, але більше самій лячно. Чого вогонь торкнеться, те і обпечеться, хіба не так кажуть? Смерті, смерті, смерті... Тільки про смерті й чуєш. А те, що ми ще живі, ніби якась цілковита випадковість.

Зупиняється. Щось пригадала.

...Цілковита випадковість...

Саме це я якось сказала і Яннісові, щось у голову лізе сьогодні те, що стосується його... ми були в якомусь, побий його грім, готелі, і я попросила, щоб він залишився зі мною на всю ніч, а той — «якось іншим разом», на що я йому кажу: «Хто знає, що станеться завтра?» і «Наше життя — цілковита випадковість!», та й засміялася,

хотіла ж бо лише одного: прокидатися біля нього, і про це сказала, хоча одразу ж і пошкодувала, не слід було на нього нависати, ще й матуся його завжди крутилася поруч, я не хотіла, щоб вона про щось довідалася, бо знала, як нестерпно ревними можемо ставати ми, жінки, особливо, зі своїми мазунчиками,

і, все-таки, взяла та й сказала йому це. Уперше, відтоді як стала під вінець, лишилася на ніч і я в незнайомому місці, і на мить не склепила очей, а коли він натомлений заснув, піднялася і розглядала його з голови до ніг, чоло, вуста і шию, коліна, пальці й очі, груди, м’язи рук і стегна, не могла ним насититися

Він залишився.

Повільно.

було там йому вже двадцять, чи не було, а мені...

могло б бути...

Пауза.

Швидко.

Десь за два тижні як поїхати на навчання, він подзвонив мені, був переляканий, я кинулася до нього, він уже чекав, трусячись як осиновий листочок, один із його друзів загинув, розбився на мотоциклі, він ридав, мов дитя, а я обійняла його, наче його мама, а тоді

Пауза.

узялася його цілувати і пестити

Із притиском.

невдалий час, не зараз, він сказав мені, але я не зупинялася й розпалила його, він опирався трохи, та я кинула його на себе, і ми зробили це, мов очманілі, я не розкаювалась потім, як би не так!, сталося так, як мало бути, а потім я взяла його в обійми, почала цілувати і примовляти...

Пауза.

він міг би бути... моїм сином

міг би

але був моїм чоловіком

Різко.

чоловіком

Зупиняється, мовчить якусь мить.

поночі вже

а я все базікаю, коли вже цьому край?

але треба виговоритися, сказати все, не тримати все в собі, доки воно лусне, тож хай я виговорюся на самоті, говоритиму сама, байдуже, хто слухає, хоча б стінам, столам, диванам, кріслам... пралці...

Пауза.

Змінює тон, із гумором і знов невимушено.

а ось це, як це воно мені спало на думку, в школі все сталося... перш ніж... ой, скільки ж років спливло?!. а наче вчора було, так от, наче бачу перед собою картину, як змінився з лиця той викладач — теології, до речі, коли на початку року, зачитуючи списком імена та прізвища учнів, дійшов до мого: «Йокаста!» і зніяковів

Іронічно вбік публіки.

а Йокаста, це ж я, хіба від початку не було ясно? відчуваю, наче виконую роль у якомусь поганючому спектаклі... так, мене нарекли Йокастою... дідусь... дев’ять місяців мама носила мене під серцем, а він — вишукував мені ім’я, таку обіцянку йому дав мій татко! а я ж сама була малою, щоб протестувати!, мало хто знає про це, Ніцою мене назвала мама, сил у неї не було кликати мене Йокастою, хоча і знала її історію, я завжди була Ніцою, з перших днів життя, Ніцою й лишилася, Йокасту чула кілька разів у школі, у нових класах, де мене ще не знали, навіть коли я виходила заміж священик, який нас вінчав, знаючи мене здавна, величав Ніцою, лише доньки вряди-годи, щоб попустувати, кличуть мене кіра[4] Йокасто, ні, геть забула про нього аж доки...

Пауза.

Про щось задумалася.

про що це я... а, так, мій викладач (удає його мову) «отож, дитинко, чимало забулося християнських імена, а тобі вони дали ім’я цієї... цієї збоченки», (розлючено) ага, от саме так і сказав, «збоченки», а тоді — так їй і треба було, бо, мовляв, не шанувала ні богів, ні законів, і спала з власним сином, розпатякався зі своїми дурницями... колиска, що його гойдала, він теж її син? (посилюючи голос) через те, що народила? і вже її син? не годувала його молоком, не доглядала, не бачила, як він стає чоловіком, ніколи його поруч із нею не було, просто народила — і через те, він уже її син?

І весь цей час сама, сама-саменька чимало років, хіба йому втямки, що означає, коли ти — жінка, і на самоті.

Пауза.

Котра зараз?

Швидко якось поночіло, і дні зменшилися,

уже прохолодно стає, прикрию ліпше вікно,

минає літо, довшають ночі...

Пауза.

...із Такісом усе скінчилося блискавично, саме потому, як поїхав Янніс, тобто я все припинила, бо коли він був удома, звісно тоді, коли не вештався по своїх подружках, усе одно, що його не було, слід було з цим щось робити, надалі тривати так не могло, до того ж час не чекатиме

ми зростаємо

ми виросли!

іноді, коли я в кепському гуморі, думаю собі, чи кинути все (і всіх) під три чорти, піти куди очі дивляться і — будь, що буде, розчинитися, десь у горах, у морі, щоб там — ні душі, не було з ким перекинутися словом...

Пауза.

Різко.

котра вже там? ще рано, але ночі стають довшими, і скоро я почну замикатися вдома разом із телевізором... сил моїх нема...

колись розпочала... заняття з квіткарства, кераміки, також взялася за англійську

але... усе закинула

Пауза.

так зиму не перезимуєш

Шум із пральної машини, де віджимається одяг. Сильний, оглушливий.

Рішуче.

...от і машина завершила прання...

Люба моя пралко

Із колонок долинає «безбарвний» чоловічий голос, неначе нашвидку зачитує якесь оголошення, на сцені нерухомо стоїть чоловік, спиною обернений до глядачів.

«Люба моя пралко», колись він мав намір написати театральну виставу з такою назвою, але зрештою нічого так і не написав, як і чимало іншого. Сцена мала бути... невеликою видовженою кімнатою, де, з одного боку стоять у ряд великі пральні машини, які працюють після того, як вкинути в них монети, і, можливо, кілька механічних сушарок для одягу, навпроти них — стільці, на яких порозсідалися різні, занурені в плин власних думок, особи: хтось читає газету, хтось слухає музику в навушниках, хтось поглядає раз у раз на годинник, — вони не розмовляють одне з одним, не знайомляться, ще чого!, а над усім цим шириться шум з пралок, повільний і монотонний звук, який наростає щоразу, коли машина віджимає прання, а потім знов повільне й монотонне гудіння, і все це повторюється за 10–15 хвилин, глядачі починають виказувати нетерпіння, хтось дивиться на годинник, хтось, імовірно, процідить «трясця твоїй...» і смикнеться підвестися й піти, тоді так само несподівано різні особи на сцені з тих місць, де вони є, почнуть говорити, кожна свій монолог, «люба моя пралко», усі разом і одночасно, і кожна — сама по собі, дивлячись навпроти себе на прання, на свої віддзеркалення в скляних дверцятах, наче кожна сповідуватиметься їй, і розповідатиме, і відкриватиметься, і коли спиниться перша особа, почне наступна, а за нею — інша, а потім знову перша, третя, а за нею четверта, знову друга особа, моя улюблена пралко, кожна про своє, таке несхоже і таке однакове, повільно і рівним голосом, так монотонно розповідатимуть, голосом без барв і без емоцій, усе розповідатимуть своїй пралці, а кому ж іще?, пральна машина є річчю першої необхідності, вона — домашній друг (потік його мовлення зненацька переривається).

Чоловік десь 50–55 років... говорить до своєї пральної машини, на початку він сидить у зручному кріслі навпроти неї... мовить невиразно і якось монотонно, стомлено, але з певною дозою самоіронії, шум із пралки звучить наче музичне віддзеркалення його слів, під час розповіді він дедалі більше «розпалюється». поступово підводиться й починає займатися виключно пранням, засипати пральний порошок, відбілювач тощо.

...я дав йому номер,

сказав, хай подзвонить, сходимо на каву, «хоч раз у житті й тобі її подадуть, як годиться» пожартував,

Різко.

Бачив його ввечері.

Різко.

Проходив повз готель.

Тепер він посміхається мені щоразу, коли бачить. Наче давні приятелі. Одразу несе каву, хоч я її й не замовляв, невже я такий передбачуваний? (Пауза.) Завтра працює у вечірню зміну. Сказав мені, коли ми прощалися. Ну, тобто вони закривалися, почав збиратися собі і я, ми пішли разом до автівок, «я побачу вас завтра» він мені таким тоном... завтра моя зміна увечері, і посміхнувся до мене з натяком, мені принаймні так здалося, а я йому у відповідь: хай зателефонує, сходимо на каву, і жартома «хоч раз у житті і тобі її подадуть, як годиться»

так, я дав йому свій номер! роблю з себе посміховисько? (голосно) та знаю, так чи інак бачу це по очах тих, хто довкола, лишень десь перетнемося, зиркають на мене, але не так з осудом, як із глумом, мовляв, гляньте лише на цього дідугана

Різко.

та мені байдуже, я за тривалі роки вже призвичаївся до осудливих поглядів, до поглядів глумливих, а також поглядів, з яких виплескується ненависть, навіть до таких я звик, і вони не наповнюють маревом жахів мій сон... уже не наповнюють,

я навіть почав їх розуміти,

Задумливо.

лише до сумних очей своєї матері я так і не зміг звикнути, ні коли вона ще була жива, ні тепер, коли спливло чимало років... сказав, зателефонує, «увечері?» запитую, «увечері?», і хай як мені кортіло, але я відчув, як непомітно бринить жаданням його голос, «чом би й ні?!» він у відповідь, «чом би й ні?!»,

Різко.

відповів мені «чом би й ні?!»

Пауза.

кудись сходимо, я ж не можу запросити його сюди, у цей дім... (говорить «поетично», але з відчутною дрібкою самоіронії та сарказму, спершу добре відчутною, але яка дедалі меншатиме) як про таке казала пані з «Сонати»[5], цей дім нікого більше не приймає, нікому більше в ньому не вміститись, у ньому побувало чимало людей, приходили й шли, приходили й ішли, просто йшли... багато хто! на стінах ще кружляють відбитки оголених тіл, як вони кружляли навколо мене і в мені, як кружляє в пранні білизна, і кожен у мені пробуджує спогади та почуття,

у цьому домі для інших уже немає місця, на диванах і в кріслах попосиділо безліч людей, на ліжку, при кухонному столі, сила-силенна їх пройшла крізь нього, залишивши по собі тіні, на підлозі, на вицвілих килимах, на зіпсованих меблях, усе — мотлох, від рук, які їх торкалися, очей, які на них дивилися,

цей дім нікого більше не приймає,

проминули, лишивши по собі тільки тіні та пилюку, пилюку, аж доки лишилася сама пилюка, скрізь — тонни пилу, він затулив світло, забарвивши портьєри землистим кольором, упав на крісла, вкривши усі відсутності, на зів’ялі квіти, що засмерділися, на дзеркала, які втратили зір, на книжки, і от через це я більше не подорожую,

пилюка (мені це точно відомо) одного дня вкриє й мене, певно, це буде якийсь недільний вечір, я ляжу рано спати, і пилюка вкриє мене всього, і ось такого, притрушеного пилюкою, мене знайдуть скраєчку мого вузького ліжка,

бач, я навіть попіклувався, щоб біля мене залишилося місце для того, хто, імовірно, прийде, прийде, щоб лишитися, лишитися хоча б до ранку,

навіть на дверному засуві вони побачать пил, наче я виходив назовні століття тому, дехто почне сумніватися, «ми ж учора бачили його біля кіоску», вони, щасливці, не здогадуються, що, коли нас залишають геть усі, навіть остання надія — як не постарішати, як не постаріти на самоті[6], коли навалюється відчай, то засипає тоннами пилюки все довкола за лічені години,

Пауза.

Змінює манеру, в голосі відчутно самоіронію.

як же обійтися без мелодраматизму?!

Пауза.

Нервово.

сказав, подзвонить, сказав, подзвонить, «увечері, ввечері», «чом би й ні?», «чом би й ні?», так і сказав, «чом би й ні?»!

Долинає гомін, гул барабанів, свист... Підводиться, підходить до вікна і дивиться.

Що це за гамір? Хто там кричить?

Мммм... демонстрація. Демонстрація?

Визирає з вікна.

Що вони кричать? Не можу розібрати. Проти кого все це? Певно, це протест проти якоїсь нової війни, яких дедалі більше, демонстрація протесту, яких дедалі менше,

Із подивом.

ти ба, у світі ще лишилася молодь із прапорами?!

існує молодь із прапорами, молодь зі свічками та гнівом, якій не все одно, і це ставлення виходить далеко за межі її інтересів... юнь... (трохи лукаво) прекрасна юнь розгнівана,

Помалу гамір стишується.

Кричить у вікно, майже сміючись, майже грайливо.

ВІІЙЙЙННУУ ГЕЕЕТЬ!

Раптом стає серйозним.

минули вже ті часи, коли я про щось кричав, через щось гнівався, через війни, так, я дуже гніваюсь через війни, але — тут, узаперті та на самоті, сам-один сиджу та гніваюся на бідність, несправедливість,

Підвищує голос.

гніваюся, коли бачу дітей, які плачуть, коли хтось кривдить дітей, гніваюся на дурість, дурість, що нас затопила, знаєш, якою небезпечною вона є? панує над нами і нас нищить, гніваюсь на таку неохопну дурість... гніваюся, але на самоті, та цього недостатньо... поруч із нами люди живуть і помирають, помирають жорстоко й несправедливо, і ми маємо докласти зусиль... і я гніваюся на такі «і», «але», і кричу, але кричу тут, на самоті, а вже недостатньо кричати на самоті, лише цього не досить, не досить бути тут на самоті

минув уже той час, щоб виходити й кричати, гніватися, а також радіти з іншими дечому... спільному, такому, що об’єднує з іншими, дечому колективному, так, як колись — святкувати щось, будь-що, що виходить за межі твого особистого

Задумливо.

останнім часом я простягаю руку до людей, жебракую... нічого, простягаю руку до людей, простягаю руку, намагаюся зрозуміти, що мене єднає з ними, але не отримую ні відповіді, ні монетки... видається, що я нікому не потрібний, але десь углибині, і це мене лякає більше, видається, що і я нікого не потребую, більше я не можу потребувати когось, для мене це нині розкіш

отож, чи ця молодь знає, що і після їхньої смерті, хтось інший вигукуватиме гасла про мир, і не лише це, тоді як вони (і ми) будемо відсутніми, та нас нікому не бракуватиме?

ні, я не боюся смерті, саму ідею смерті — так, саме її понад усе інше, але, ще раз, і з нею я впорався б, але не на самоті, не замкнений отут, не так

я не зношу тлін, той тлін, який я почав відчувати в собі і довкола, у тілі, у голові, а також у тому, що дехто зве душею, хай чим це є, навіть там він проклюнувся і мене точить повільно

Тиша... Сидить зі спокійнішим виглядом каяття.

позавчора я знову ходив до парку, було тихо, майже нікого, добряче так походив, колись навідувався туди, щоб знайти партнерів, хоча б для сексу, тепер здебільшого за звичкою ходжу, (іронічно) не тому, що більше не хочу, але хто мене ось такого захоче?, лінуюся трохи, лінуватися — ось потрібне слово, ліньки мені знову і знов починати це дійство, з його сподіванням і неминучим розчаруванням, та й тіло моє постаріло, більше мене не слухається

обмежуюся тим, що дивлюся

...це так зворушує — дивитися на юнаків, як вони намагаються сховатися в кущах і за деревами, цілуватися, пестити один одного, а по завершенні — похапцем спустошені одягаються та йдуть геть, але... коли я стежу за ними... за мить до завершення, тоді, коли вони ще борюкаються переді мною, такі красиві та міцні, юні, сповнені пристрасті й потягу, я щораз згадую ці рядки...

Марево-місто,

у брудно-жовтавій мряці зимового світанку

хвилі юрми по лондонському мосту, одна за одною,

мені й гадки не було, що смерть забрала вже багатьох, один за одним[7].

Гуркіт пралки, що сушить одяг. Сильний, оглушливий. Раптово припиняється. Тиша. Він вийматиме одяг, розкладаючи його, здебільшого чоловічу білизну, по кімнаті й продовжує говорити.

Говорить повільно, щось пригадуючи, спершу трохи затинаючись.

от і зараз... навіть зараз більше... ну, тобто зараз частіше, не як колись... а от зараз

напрочуд ясно пам’ятаю ту ніч,

але іншого, того — туманно — більше як певний образ, як ідею,

але тієї ночі... пам’ятаю все наяву... ніч без місяця... не пам’ятаю, щоб місяць був... а от зірки були... зоряна ніч,

чимало років минуло.

Пауза.

я був тоді ще студентом, канікули, літо, ми зустрілися на набережній десь так під вечір, обоє були ще шмаркачами жовторотими, дивилися один на одного, але не знали, як підійти, почати, не пам’ятаю, хто наважився на перший крок, підійшли до моря, у зоряному світлі його оголеність видалася мені скульптурною, наче ікона, до якої роками я хотів припасти, але боявся, ми скупалися, і не лише, на нас...

як наяву

поначіплялося безліч зірок... ми довго лежали нерухомі й дивилися вгору, безліч зірок, він стиснув мені руку, такий потужний момент, що я був ладен покохати цю людину, незнайомця, з яким щойно кохався, вперше і востаннє... як багато ще буде тих перших та останніх разів я тоді не знав, а якщо знав би

потім це зрозумів, що таких митей ніколи не буває багато, потім, уже згодом, але було вже пізно, тоді... тоді я міркував інакше, зовсім по-іншому...

ми почули голоси, якісь крики, перелякалися, одягаючись у темряві, я помилково вдягнув його спіднє, у нас був однаковий темний колір,

я тобі про це вже розповідав безліч разів,

я відразу це зрозумів, відчув його тіло в моєму, не сказав нічого, мені сподобалося, мене розбурхала ідея, що я носив його з собою, такого гарнюню, я не запропонував йому знов зустрітися, не розходитися назавжди, нічого не сказав, не було потреби... тоді... тоді я думав по-іншому, отримав лише один спогад та його труси, і пішов геть.

Перші... іноді, коли я не в собі, досить лише кинути на них погляд, і одразу з’являються моря та зірки, і мене переповнює юність, та юність, яка тоді ще не встигла мене зруйнувати, навпаки, обіцяла багато, дуже багато

Пауза.

Перші...

Змінює тон, говорить швидко з певною гіркотою.

потім я жартома попросив у когось іншого помінятися білизною, а потім ще в когось, і почалося

колекціонування

що за безумство?!

із такою затятістю, що перетворилося практично на хворобу. Найчастіше, коли я це просив, на мене косо дивилися, хоча хтось посміхався і починав мене дражнити, іноді я вдавався до цілої системи трюків, щоб отримати бажане,

безумство,

бувало й таке, що я йшов, одягнувши на себе власне спіднє і чуже, яке я сховав чи забув витягнути зі штанів чи піджака,

безумство,

Пауза...

Задумується... Мріє, пригадуючи.

на нас було безліч зірок... ми довго лежали нерухомі й дивилися вгору, безліч зірок, він стиснув мені руку, такий потужний момент, що я був ладен покохати цю людину, незнайомця...

Різко, змінюючи тон, розкладаючи заразом прання, швидко, рубано, впевнений у тому, що каже.

Треба вдягтися. Я спізнився, спізнився.

Піду в театр. А що ще робити?

«Йокаста, жінка сорока років», щось таке. Якась сучасна експериментальна постановка, певно, з тих, які змінюють міф. І не набридне їм писати про Едипа та Йокасту і їхні любощі? Ні, щоб написати щось сучасне, модернове, щось нове, щось власне, таке, що належить тільки їм, про проблеми сьогодення, поруч із нами безліч звичайних людей із такими шаленими пристрастями, що можуть стати основою якоїсь трагедії, чимало людей поруч із нами стоять беззвучно на своїх Термопілах, на своїх Ватерлоо тощо, беззвучно і героїчно, щоночі підраховуючи втрати, колись зникнуть і вони з тим сумом в очах, гострим мов уламок скла, коли вони прийшли?, коли зникли?, що робили за життя?, звісно, якісь спогади залишаться в нечисленних приятелів, гарний батько, гідний партнер, друг, цього теж немало, але як шкода, що ті про це нічого не знали, ніколи, ніколи про них не повідомляла жодна Історія

«люба моя пралко» колись казав я, якби я міг, то зробив би це й зараз, але... казав, що я написав би п’єсу з такою назвою, мене, звісно, випередили інші, які випустили фільм зі згадуванням пральної машини в назві, але я хотів написати саме п’єсу

усе крутиться в голові: епізоди, типажі,

реальні персонажі, майже реальні, майже, адже жоден театр не може замістити життя, персонажі живі, вони всі тут — у голові, намагаються вирватися, побігти сценою, поговорити, просто, по-справжньому, дійсно, (розлючено вибухає) як же мене втомлюють усі ці глибокодумні аналізи зі сцени, ці монологи та базікання, усі ці «розвідки» на тему життя, і смерті, і всього, чого забажаєш, як мене вганяють у сон усі ці штучні жести та кліше з удаванням сильних почуттів

...якби усі ті, хто пише, щось знали про справжні сильні почуття...

Різко, з відчаєм.

сказав, зателефонує,

Різко.

не зателефонував

Пауза.

Швидкомовкою, рішуче.

усе, запізнився,

знову розпатякався,

схожу!

А що ще робити? Може, потім зазирну в парк? А завтра ввечері заскочу до готелю, побачу малого, може, запишусь також у його спортклуб?

Говорить і одночасно вдягається, розпалюється... через усе, що каже.

я підкараулю його, коли він виходитиме з душа і краплі, стікаючи, пеститимуть його дуже молоде тіло і мої втомлені очі разом із запотілими, прямо мокрими дзеркалами засліплено зітхатимуть через його вигляд і повертатимуть йому чоло, вуста і шию, коліна, пальці й очі, груди, м’язи рук і стегна з такою любов’ю та зворушенням...

Пауза.

він того не бачить

але є прекрасним, прекрасним у тому сором’язливому юнацькому екстазі[8], що заливає його таке вже по-дорослому чоловіче обличчя

він цього, певно, не знає, але хто з нас знає себе, свою красу та безмежну силу, що в нас захована? усе біжимо й біжимо, звідки візьметься час на мрії? а все, що народжуємо з себе, є маленькими, консервативними мрійками, такими жалюгідними; також і місце, де ми живемо, є замалим, наші міста — провінційними, а мрії потребують широких просторів і нескінченних шляхів, мрії потребують...

мрії... великі й малі, дурнуваті, безумні, кольорові, мрії, що ховаються глибоко, і ти не насмілюєшся навіть їх мріяти

Пауза.

коли він прийде (якщо прийде!), я хочу йому розповісти про це

Пауза.

ну, хоч помрієш!

Безвиразно.

помрієш...

помрієш

лише

це

Пауза.

Помрієш.

На певний час западає тиша; він готовий вийти.

усе, запізнився,

знову розпатякався,

Різко.

сказав же, схожу!

Пауза.

не телефонував

Пауза.

А що ще робити? (Із самоіронією.) Потім напишу про це віршик... Потім!

Котра вже година? Рано, але вже настала ніч, ночі подовшали, і світ зарано поринає в пітьму, минає й це літо, уже, по-суті, осінь, прохолодно, на вечір уже закриваю вікна, іде зима

Збирається виходити, спиняється, спирається на пральну машину, наче про щось замислився.

Люба моя пралко, люба пралко... вона точно мала б успіх, лише назва — дещо незвичайна, щоб викликати суперечки... пралко... хай яким самотнім кожен з нас був би, їй звірятиме свої думки, їй розповідатимуть та розповідатимуть, перший спинятиметься і починатиме наступний, потім — третій, потім — знов перший, третій, четверта, знову другий... Люба моя пралко, кожен про своє, таке несхоже і таке однакове, повільно та рівним голосом, так монотонно розповідатимуть, голосом без барв і без запахів, усе розповідатимуть своїй пралці, а кому ж іще?, пральна машина є річчю першої необхідності, вона — домашній друг

і найголовніше — пральна машина очищує

...кожну пляму

Майже кричить.

чи це пролита кава, чи вино, чи піт, сльози, кров, лайно, сперма, чи просто пилюка, чи докори сумління, гріхи, хай якими вони будуть

...чи це просто час... (повільно) так, час

На порозі, з іронією та гіркотою.

Люба моя пралко... Люба...

Темрява, музика, шум пральної машини, повторюваний і монотонний.