Люба моя Лісистрато

Колись була я лісистратою

Дійові особи:

ЛІСИСТРАТА

МІРИНА

ЛІСИСТРАТА: Колись була я Лісистратою[15] — га, га, га

(пауза)

Старий жарт, але й досі смішно

(Механічний сміх, що лунає так, наче відкривають консервну бляшанку.)

бачу з монітора свого комп’ютера ракети, стрункі, лискучі ракети, вони сяють на сонці, багато ракет, що вишикувалися одна за одною, готові гордо злетіти й розітнути небо, зараз вони на землі, біля них дітлахи, діти з учителями, слухняні й усміхнені дітки, веселі, хтось тримається за руки, у них із собою кольорові фломастери, вони пишуть, пишуть на ракетах, так, їм відомо, що це таке, так, вони знають, для чого ракети, знають, як вони вибухають, як убивають, малюють на них квіточки й сердечка, пишуть вітання, багато вітань, посилають привітання іншим дітям, цьомки-бомки, туди, де ракети впадуть, тим дітям, яких вони вб’ють, ці ракети, коли злетять, коли здіймуться гордо в повітря, бачу їх на комп’ютері, по телевізору, на його велетенському екрані, у моїх численних і розумних мобілках, по всіх моїх екранах, live streaming! якось увечері, мов світляки розлітаються по небу, а воно — темне, де той місяць, щоб залити його своїм сяйвом, де повня, чому, коли вона потрібна, її ніколи нема, коли вона має затьмарити все?

наче красиві світляки, бух, бух, бух, одна — в будинок, бабах, інша — в багатоповерхівку, бух, іще одна — у школу, бабах, у лікарню, ще в один будинок, і ще в один, і ще, вітальня, кухня, спальня, у спальні — подвійне ліжко, над ним висить шлюбна світлина, на дверцятах шафи — костюм і гарна спідниця, ліжко, світлина, костюм, гарна спідниця, руїни і між руїн розкидані тіла, тіла в обіймах інших тіл, які навіжено біжать, кричать, плачуть і потім замовкають, ненавидять і думають про власні бомби

бух, бух, бух, бабах, бух, світляки

і тіла затоплюють вулиці, повінь, відірвані ноги, відірвані руки сунуть ними суцільними потоком, кишки, шлунки, нирки, матки, мізки, печінки, легені, серця, вени, артерії, розчавлені обличчя з розкритими ротами, засклілі очі, в яких і досі відбивається переляк, сунуть, котяться вулицями, разом із ними — столи, стільці, шафи, комоди, телевізори, холодильники, канапи, крісла, книжки, іграшки, ножі, виделки, ложки, каструлі, а з ними — картини, світлини у рамках, тут — наречена, там — наречений, ось — подружжя, родини, дідусі й бабусі з онуками, діти, які — сидять, стоять, посміхаються, не посміхаються, на екскурсіях, на святах, happy birthday to you! бабах, і біжить кров, ллється кров, багато крові, червонюча, красива така червона кров, тече, тече собі, багато крові, усе в крові плаває, ми плаваємо в крові

(раптом спиняється)

Читаю газету, коли їм, завжди раз — і перегляну якусь газету, постріли потопили узбережжя, пошматували пляжну парасольку, таку, з крабиками й мушельками, вона намагалася ухилитися, та не судилося, і дитячим відерцям не пощастило, усіх продірявили, гортаю фотки на iРadі, сиджу в туалеті, після прийомів їжі маю таку звичку, отож, сиджу, гортаю, надувна жовта качечка намагається втекти, за нею троє каченят, тікають, тікають, захекалися від утечі, прямо в мене на очах, а я ж у туалеті сиджу, після їжі така в мене звичка, і — фффффф, здулася качечка, каюк каченятам, зливаю воду

(пауза)

я ста-рий, не-до-лу-гий жарт, що зі-псу-вав-ся, од-не й те са-ме, у-же тхне від ньо-го ту-хля-ти-но-ю!

Чи схочете, якщо я спосіб винайду

Війну скінчити?[16]

проминаю глядачів, біжу, гукаю, відштовхую, піднімаюся на сцену, мені аплодує весь зал, я — старий жарт і втомилася від того, що мене чують стільки років, раз у раз, одне й те саме...

Що ж це, Лісистрато, любонько?

Для чого нині нас, жінок, скликаєш ти?

Яка там справа?

Та велика.

Й груба теж?

Зевс свідок, груба!

і от я свідчу їм:

бачу зі свого монітора ракети, вишикувані наче ереговані прутні, / регочуть від почутого, га, га, га,/ готові розітнути, але не вогкий простір піхви, / регочуть, га, га, га,/ а небо, і вивергнути, але не сперму, а вивергнути, / га, га, га,/ полум’я і залити кров’ю весь світ, як і сталося вчора, і позавчора, і багато днів тому, як, іншими словами, стається завжди

(розслаблено) бо дехто не збуджується геть ніколи, а хоче просто грошей, тільки гроші, багато грошей, ці не сміються, а для того, щоб їх мати, їм потрібна влада, владарювання над іншим, приниження іншого, біль іншого, смерть іншого, ці не сміються, їм не подобається те, що я кажу, адже ви живете в системі, що потребує грошей, багато грошей і лише їх, і тому дехто любить смерть і щодня вбиває життя

а ви їм це дозволяєте робити!

я свідчу їм!

не сміються!

їм не подобається те, що я кажу, на мене кидаються політики, священики, архієпископи, журналісти, аналітики, критики, судді, прокурори, адвокати, банкіри, бухгалтери, промисловці, кораблевласники, підрядники, підприємці, академіки, учителі, службовці, домогосподарки, які дивляться ранкові розважальні шоу, футбольні фанати, гладуни з сигарами в роті, накачані красені з кубиками пресу, хнюпики, які оминають жіноче товариство, дівчатка, які сидять на вічних дієтах, завжди посмішка на 32 зуби, усі вони хочуть, щоб я замовкла, шшшш, цить-цить, роблять мені головою знаки, обурюються, їх зачіпає все, що я кажу, я їм набридла, торочу одне й те саме, нічого оригінального, мені слід заткатися, нам усім, мене штурхають, б’ють, хочуть зігнати мене зі сцени, не розповідайте, ні-ні, національні інтереси передусім, стримані й високоморальні, вони ходять до церкви, роблять пожертви, протестують, коли хтось замахується на божественне, а потім ідуть і трахаються за гроші, шановані глави сімей, які розбещують неповнолітніх, національні благодійники, які ухиляються від сплати податків, вони постійно роблять внески на знак солідарності, порядні прості громадяни, які постійно накладають на себе хресне знамення, поширюють брудні плітки, пліткують про будь-що відмінне від них, пліткують самовіддано, безжалісно, аж поки настане смерть того іншого, усім їм не подобається те, що хочу сказати я, вони всі об’єднуються, танок чоловіків не відрізнити від танку жінок, у мить забувають про свої чвари, і, так танцюючи, усі починають мене звинувачувати: анархістка, терористка, екстремістка тощо, аморальна, бридка, ница тощо, лівачка, комуністка, популістка тощо, пришелепувата, нікчемна, убога, небезпечна тощо, лесбійка, феміністка, хвойда — от як вони називають мене!

у мене тицяють пальцем і мої старі товаришки, з якими в тісних кімнатах студентських гуртожитків годинами ми мріяли про кращий світ, пили, курили, п’яніли, навіжено танцювали і нишком тягли свої пісні, ми були впевненими, такими впевненими, що змінимо цей світ, ми були впевненими в цьому, бо були молодими, оптимізм є завжди юним, а молодість гори перевертає, де ж зараз ті мої старі товариші? куди вас занесло? вони віддаляються від мене, усі, як один, кажуть, у мені скверна знань, а потім — іще гірше, від мене скверна самопізнання

Чого ж це ви сахнулись? Ще й похнюпились?

Стулили губки й чолами хитаєте?

Ах, люба Лісистрато, у мене манікюр, перукарня, спортзал, йога! конференції, лекції, наради, прання, кухня, так, порання на кухні! вихід у світ, полювання, театр, кіно, покупки, багато покупок! весілля, похорон, хрещення, ой, Лісистрато, народжую

Чого ж це ви сахнулись? Ще й похнюпились?

Я біжу. Наздоганяю їх.

Хапаю Клеоніку, кидаю її навколішки й ножем відтинаю їй голову

(пауза)

Ми заприсяглися, якщо не завершиться війна...

(Кров на сцені. Лісистрата під час присяги холодна й незворушна, чутно сміх, наче відкривають консервну бляшанку)

«Клянусь — ні чоловіку, ні коханцеві...»

«Бажань не вдовольняти...»

«Як дівчина безвинна, в домі житиму...»

«Щоб чоловік мій розпалився пристрастю...»

«Дотримуючи клятви, п’ю до краплі все...»

«А зраджу — хай водою келих сповниться!»

МІРИНА: Клянуся Зевсом!

(пауза)

ЛІСИСТРАТА: Тримаю в руці голову Клеоніки, піднімаю відтяту голову Клеоніки, показуючи глядачам усього світу, перед глядачами усього світу, які на своїх екранах спостерігають за живою трансляцією, не відвертайте своїх поглядів, не вдавайте, що ви шоковані, не перепощуйте в соцмережах свій шок, не створюйте дописи «Je suis Такий-то», ніхто ніким не є, чого вогонь торкнеться, те і обпечеться, не жахайтеся, жах завжди поруч із нами, жах тут, у цей час, коли ми говоримо, у світі спалахують війни, вони завжди спалахують, поруч із нами, на відстані витягнутої руки рубають голови, безперестанку, жах тут, на звороті глянцевих сторінок ваших журналів, з іншого боку ваших серіалів, поетичних читань, вистав, вітрин, а ваші прекрасні вечори, вони — ззовні, він за вашими красивими словами, за стількома красивими словами, століттями рубають голови, через ті самі причини, лише приводи різняться

зводите стіни, закриваєте кордони, але він тут, у ваших здоровенних будинках і порожніх ліжках, трупи по берегах Європи, жах... він тут

за зачиненими дверима, на нескінчених засіданнях, робочих групах і з’їздах, за цифрами, статистикою, показниками, там на сотнях сторінок документів, у цілях, у цифрах, у вимогах, знаєте, скільки там жаху, скільки жаху можуть нести у собі цифри й цілі?

вас це шокує, чому? роками на заводах відомих брендів, одяг яких ви купуєте, помирають діти, у шахтах, де видобувають олово для ваших смартфонів, гинуть діти, діти голодують, вони звикли жити надголодь, навіть якщо ви забули про це, навіть якщо це не потрапило до ваших новин, у цих дітей немає питної води, у них немає майбутнього, ви забрали їхнє майбутнє, ваші компанії, ваші фонди, ваші країни

ось тут, біля вас, за кожним вашим кроком, за міцно зачиненими вашими вікнами, але й далі, у ваших освітлених шопінг-центрах, у ваших торговельних кварталах, на лавках, де сидять безпритульні, у сміттєвих контейнерах бідноти, старих і нових бідняків, у відчаї безробітних, у молоді, яка не має роботи, тієї молоді, якій ви кидаєте крихти, молоді, яка їде на заробітки, яка не має часу на сон, на навчання, лишилася кинутою напризволяще далеко від дому, охоплена жахом, лишень не захворіти, що буде тоді, ми ж на самоті на чужині, хто подбає про нас?

зазирніть у себе, пошукайте там жах, його не приборкає жоден психоаналітик

відтинаю голову і хороброї Лампіто, ось вона! ця відтята голова є людством, усе людство — одна голова, готова бути відрубаною щомиті, я відтинаю голови аристократкам Беотії, от вам, тримайте, пограйте ними у футбол, не відвертайте шокованих облич, ви вже робили це не раз у минулому, хапайте голову коринтянки гарненької[17], прибийте її на найвищому стовпі й носіть його, горлаючи, містом, вигукуючи: «Слава Нації, Слава війську, смерть зрадникам!», як ви вже робили раніше, роками, зараз це відбувається в іншому місці, чим ви шоковані?

Ми заприсяглися, якщо не завершиться війна, і нам не жити

(пауза)

Скінчилася війна?

(пауза)

(благально) Скажіть мені?

Скінчилася?

(пауза)

Більше за всіх мені запам’яталася Мірина

МІРИНА: нас покликала... присягайте, сказала нам, «Мірино, твоя черга?»... я в світовій мережі, бачу оголені тіла, безліч тіл, що тепер уже не знаю, яке оголене, яке одягнене, величезна хвиля з голих тіл накриває мене з головою, вони скрізь, але я не знаю, вони втішаються коханням? не знаю, спалахом обнадійливого чекання, тремтінням від першого доторку, паланням жаги, спрагою жадання, не знаю, гарні тіла, підкачані в спортзалах, у салонах краси, за допомогою суворих дієт, вітамінів, протеїнів, із пропорціями статуй, самі як статуї, але не виставлені в музеях, як статуї холодні, не знаю, якось можуть обійнятися, а так — завжди наодинці, не знаю, якомусь тілу неможливо бути самотнім, яким би гарним воно не було, воно зав’ядає, тілам слід торкатися одне одного, обійматися, я знала це давно, лиш це, та іншого не знала, нас погукала Лісистрата, сказала, присягніть, нумо, присягніть, чи за батьками діток ви не скучили?/ за тими, що в поході? Добре знаю я,/ без чоловіка кожна залишилася, «Мірино, твоя черга?», а хто ж не хоче, я тоді подумала, а хто ж не хоче, я сказала їй, але, як не скінчиться, що тоді робити нам, спитала так її одного разу, ми присяглися, мені відповіла, сказала тільки це, ну, так, але, як не скінчиться?, я наполягала, що нам робити? ми присяглися, вона відповіла, та позаяк ми хочемо, щоб вона скінчилася для того, щоб жити, логічним було б жити? чи не так, Лісистрато? Лісистрато? Лісистрато? Лісистрато?

Лісистрато, тіло прагне тіла, нічого більше, я багато не знаю, але це знаю достеменно, отож, торкатися іншого тіла, пестити його, тремтіти від жадання в його обіймах, зникати у нестямі, що треба ще? що поза цим існує?

я не знаю

(пауза)

я хочу власний дім, хочу власного чоловіка, хочу народити з ним дітей, я хочу дітей, родину, ходити в неділю на прогулянки, хочу в неділю сидіти за столом, на якому — м’ясо, запечена картопля, довкола галас малюків, я хочу рутину, свою власну буденність, мати власні маленькі звички, бути з людьми, яких люблю, щоб біля мене спав чоловік, кохати та бути коханою, прокидатися біля чоловіка, прокидатися вранці та засинати вночі, я хочу безтурботно спати, спати без безсоння, без нічних жахіть, хочу прокидатися зранку, пити каву, а потім бігти у справах, хочу виходити, бігти у справах, і щоб справи залагоджувалися тихенько самі, одна за одною, хочу спокою, спокійних днів, хочу, щоб усі дні належали мені, щоб вони текли буденно, були навіть нудними, щоб у мене могли бути нудні дні, і години, я хочу нудьгувати, ніхто в мене не відбере мої години, що випали саме мені, хочу проживати їх так, як хочу я сама

кому я заподіяла щось зле? кому?

Лісистрато?!

ЛІСИСТРАТА: Я — старезне дерево, багаторічне, вкрите зморшками та тріщинами, я — дерево, нумо, порубайте мене, рубайте, де лише заманеться, відрубайте ногу, руку, голову, і дивіться, як дивитеся на колоду, на вікові кільця стовбура, щоб визначити, скільки йому років, погляньте на цятки на моєму тілі, мій вік не обчислюється роками, які я прожила, мій вік — це войовничі орди, що налітають, розоряють, вирізають, дивіться уважно, ось на мені незліченні бойовища, битви, і вдень, і вночі тисячі вбивають одне одного, ось траншеї, що перетинають моє тіло, кілометри траншей, а в них конають люди, у них згасають люди, у моїх зморшках горять будинки, а тіла навалюються на купу, подивіться на мене, ви побачите людей без очей, без рук, без ніг, розіп’ятих, позначених тавром, розчленованих, побачите, як вони горять у крематоріях, у газових камерах, а довкола лунає камерна музика, «хіба не чудовий Вагнер?», «як сказав Ґете...», печі розпалені, спалюють неспинно людей, купи їхнього одягу в камері 2Б, поруч — купа окулярів, трохи далі лежать навалені милиці, досягають аж стелі, у камері 5 — лише дитячий одяг, «подивіться на цю гарненьку, у квітах, спідничку-плісе, яка краса!», дивіться на знаки на моєму тілі, кажу, на тіло моє гляньте! бачите зруйновані міста, спустошені, кинуті напризволяще, у кожній моїй вені, у кожній артерії — каравани біженців, тисячі біженців, гнані, переслідувані, тікають із клунками на плечах, в яких сидять їхні діти, їхні тіла ранять ваші колючі дроти, вони підриваються на ваших мінних полях, вантажаться на прогнилі човни, які шматують хвилі у вашому прекрасному Середземному морі, ви топите їх, ви кричите їм: «забирайтеся до риб», «гарної подорожі на дно», «хай би вас чорти забрали», «годі з ними панькатися», «пускайте їх усіх на дно», а потім запитуєте зі справжньою тривогою в голосі: «але, якщо в морі буде так багато трупів, чи безпечно нам замовляти в ресторанах рибу?»

дивіться на частини мого тіла, рубайте мене, де вам заманеться, і ви побачите, що там зібрано те, що накопичувалося сотнями років, одне й те саме, скрізь кров, але й учора, просто вчора, побачите великий гриб, що виріс колись і росте, більшає й тепер, виріс і накрив собою всю землю, скрізь сіючи смерть і народжуючи чудовиськ

подивіться на мене! я — старезне дерево, на моєму тілі знаки усіх століть світу, подивіться на мене, на моєму обличчі скорбота всього світу, подивіться на мене, я — це ви, але я ридаю, ридаю, принаймні ридаю, принаймні...

МІРИНА: Море розпростерлося таке спокійне, нескінченне, наче якесь велике люстро, над ним місяць, він схожий на танцмайданчик, намащений фосфором, ми могли б на ньому танцювати весь вечір

бачу хлопців і дівчат, вони розпалили багаття біля хвиль, юнь, напівоголена юнь, тіла гладенькі, свіжість юності, дівчата з пружними грудьми, хлопці з пласкими животами, стрункі ноги, танцюють, сміються, бігають, грають, випадково налітають одне на одне, торкаються тілами, тремтять, дівочі груди здригаються, їхні соски твердішають, розгублюються, не знаючи, що на них найшло, беззвучно стогнуть, хлопці вже збуджені, у голові сум’яття, груди здіймаються, вони ляскають себе по стегнах, прекрасний місяць угорі, я хочу змішатися з їхнім натовпом, забутися з ними, цілувати в уста дівчат, які ще не знають, хто вони і чого хочуть, які тремтять від жадання й чекання того, що має статися з ними, торкати їхні юні груди, проводити рукою по їхнім розпеченим від пристрасті стегнам, пробуджувати в них чуттєвість, перетворювати їх на чоловіків та жінок і наповнювати їх життям, тим життям, якого в мене вже нема, але чому, Лісистрато, чому?

ЛІСИСТРАТА: я перед монітором, клікаю, роблю клік, я роблю, ти робиш, він робить, ми робимо, я роблю, лайкаю, шерю, тегаю, підписую, підписуєш, підписує петицію, на будь-яку тему, у мене є своя думка, коментую, коменти, кмітливі, влучні, обурені, розлючені, ви не знаєте, яка я люта через те, що бачу, убивають життя, саме життя вбивають, «убивають життя», так і пишу, натискаю «надіслати», розшерити і збираю лайки, багато лайків, поруч у стрічці різні політичні теревені і хто з ким одружився, хто розлучився, що я поїв, що попив, куди сходив, «what’s on your mind», «what’s on your mind», публічно спокутуюсь, «мій улюблений публічний щоденник», заходжу на сторінки з голими жінками й чоловіками, кінчаю перед монітором, під час кінчання завважую краєм ока лайки за мої влучні, кмітливі дописи, написала «вони вбивають життя»

лайк!

(пауза)

до теперішнього моменту я нічого не чула, а ви? ви щось чули? щось читали про це, дізнавалися?

знаєте? чи хтось помер від огиди, огиди до себе самого, хоча б один із нас помер від огиди до себе самого?

(пауза)

я займаюся доброчинністю, обливаюся крижаною водою, влаштовую благодійні вечері, гепенінги, концерти, «усі щедрі надходження підуть на добрі справи», збираю харчі для безхатченків, бідняків усього світу, не роблю винятків, одяг, шкільне приладдя, іграшки, ах, діточки, як їх шкода, я часто ходжу на демонстрації, що мають чітке планування, протестую, потім іду на каву, іноді й до демонстрації, кава, демонстрація, кава, можливо, чекинюсь там, роблю фотку, але годі, повертаюсь до роботи, до хатніх обов’язків, до планів на вихідні, а ті помирають, помирають там, гинуть, якщо бути точними, їх розриває на шмаття, я — сходила на демонстрацію, десь година доїхати, біля години сама хода, ну і годину на повернення, загалом три години, аж три години витрачаю на них, доста, чи не так? дивлюся документалки, серйозні стрічки про тих, хто там помирає, хто там ледь животіє, хто живе й помирає у злиднях, мене охоплює жах, справді охоплює, потім мені треба вийти на свіже повітря, випити кілька мохіто, отямитися, як же шкода, серце розривається, наступного року треба зав’язувати з цими переглядами

налаштовуюсь на правильний лад, пишу, пишу, пишу віршики, пишу п’єси, ставлю вистави з тим самим старим жартом, дещо видозміненим, звісно, задля духу авангардизму, пишу п’єси, зберігаю стиль, ріжу ­правду-матінку, отримую нагороди, нагороди за те, що ріжу правду-матінку, нагороди за біль інших, болить іншим, помирають інші, гинуть інші, а я отримую нагороди, бо гарненько про це все розповіла, усе описала красиво, як помирають інші, помирають, інші, поми­рають, а я просто пишу

знаєте? а ви? ви знаєте, може, чули, хоч хтось, хоч один, чи колись узагалі хтось помер від почуття огиди до себе? один із нас? через огиду? хоч один!

(пауза)

Я забула їх усіх

лише Мірина інколи приходить

МІРИНА: знову виріс мій цикламен, я й забула, що він росте з цього боку квітника, думала, засохнув, пропав, а він узяв та й розцвів, і жасмин розцвів, ніч наповнилася пахощами, він росте в мене у горщику, маю також і трояндовий кущ, невеличкий, і базилік, лаванду, багато герані, висаджую і сезонні, усе на своєму балконі, справжній сад на балконі

ми сходили на прогулянку до лісу, там гарно, біжить струмочок, така тиша, плющі пообвивали стовбури, я теж обняла один стовбур, він був гладенький наче оголене тіло, там росли платани, тополі, сосни, так, наче я повернулася, сама не знаю куди, наче випустила коріння та обернулася на дерево, коріння пішло вшир, а стовбур — увись, випускала віття, а на ньому — листя, і давала прохолоду, затінок, і хмари, і дощ, і сніг

на Акрополі сідає сонце і заливає все навкруги рожевим світлом, як і через багато століть рожевим стає море з будинків, із гидких багатоповерхівок, але в червоних тонах сонця все видається прекрасним, так, прекрасним

позавчора, коли сиділа в одній кав’ярні біля Фортеці, побачила парочки, які проходили, тримаючись за руки, міцно так, за руки, такі впевнені у вічності своїх стосунків, у такому абсолютному їхньому «разом», були й діти, які гуляли, бігали туди-сюди, посміхалися

перед тим як піти, моє дитя поринуло до мене в обійми, обвило рученятами шию і заховалося в них, його сердечко стукало від радощів, які приносить ця мить, але моє — ще дужче

Лісистрато, та мить варта всього мого життя, у ній уміщується все моє життя, цілком

ЛІСИСТРАТА: Її повністю роздягли, здерли з неї шкіру й одрізали плоть гострими черепками, аж поки вона випустила дух, розчленували її тіло, віднесли ті шматки до місця, що зветься Кінарон, і там спалили, ось так вчинили з філософинею Гіпатією християни, так вчинила і я з Міриною

(пауза)

не можна було вчинити інакше, Міринко

Темрява.

Світло спрямовано в глядацький зал.

ЛІСИСТРАТА: За нашими словами, думками, діями стежать, їх записують за допомогою високотехнологічного програмного забезпечення, їх реєструє, класифікує Державна служба безпеки, мій подих фіксують, якщо потрібно, вони з’ясують, чи я вдихаю та видихаю на законних підставах

«Лісистрато», «Лісистрато», «Лісистрато», на сцені я лишилась мовчазною сама, глядацький зал гуде, я не хочу продовжувати, повертаюся до них спиною, дивлюся на море, чую прибій, зосереджуюся на рокотанні хвиль, це не хвилі, це суцільний стогін, неперервний крик, що наростає дедалі гучніше, посилюється сотнями колонок, стає оглушливим, руки розкидані, очі звернені на нас, а ми прилипли до своїх екранів, до наших особистих проблем, а смерть продовжує прогулянку, ви бачите її? на наші береги вона викидає тіла дітей, ходить нашими кімнатами з ножем різника[18], певно, мені слід було стати Згубницею і різати наших дітей, усіх до одного, чоловічої та жіночої статей, чи збагнули б ми тоді, що таке біль іншого? чи вдалися б до якихось дій?

(пауза)

ви улюлюкаєте мені, кривдите мене, крутите на язиці ті самі образи, «пиши про щось інше», я вам набридла, ви не такі вже й неправі, вам треба гепі-енд, промінчик світла, щось, за що можна вхопитися, щоб іти далі, якби я була античною парабазою[19], то давала б вам поради, але я була Лісистратою, я спробувала й зазнала поразки, оптимізмом вирізняється молодь, а я вже далеко не молода!

кажу вам: усе так і триватиме, жахливо й огидно, завжди, одне й те саме, монотонно, буденний жах, ви звикнете до нього

зараз я не знаю, ким я є, але колись була я Лісистратою і запевняю вас, що з цим нічого не вдіяти, через багато століть я зрозуміла це, нічого не змінити (вдих), але слід спробувати це зробити! Не знаю як, але знаю навіщо.

Світло.

Кінець