Люба моя Лісистрато

Наш сад

Дійові особи:

ПАН АНДРЕУ, літній чоловік, десь 70 років

НАУКОВЕЦЬ, чоловік середнього віку, десь 40 років

АНДРЕАС, хлопець 16–17 років

Садок. Невеличкий, але скрізь ростуть дерева, кущі, квіти, багато квітів, вони скрізь, посаджені в клумбах, у маленьких і великих горщиках, деякі підвішені до перекриття, навіть у бляшанках, безладно наставлених на землі. Неподалік невелика криниця. Перед нею стілець, за ним — клубки шерсті для прядіння в сумці, аж випирають із неї. У деяких епізодах твору Науковець, радше механічно, розмотуватиме деякі з цих клубків, які пан Андреу змотуватиме і кластиме назад. До появи пана Андреу всі клубки лежатимуть у сумці.

Вистава починається напрочуд заспокійливою і гармонійною музикою.

ПАН АНДРЕУ (різко): Ніхто не займатиме цей садок!

НАУКОВЕЦЬ: Я ж вам пояснив, що...

ПАН АНДРЕУ: Не дозволяю нікому!

НАУКОВЕЦЬ: ...ми пильнуватимемо, щоб...

ПАН АНДРЕУ: Нікому!

НАУКОВЕЦЬ: Я запевняю вас, пане Андреу...

ПАН АНДРЕУ: Запевняйте, у чому вам заманеться, ніхто не увійде до цього садка... Він...

НАУКОВЕЦЬ: Він?..

ПАН АНДРЕУ: Та що вам розповідати (пауза), так багато років... усе заради цього садка, а тепер приходите ви і...

НАУКОВЕЦЬ: Але ж я вам пояснив, інакше не буде, але ще раз повторюю, що...

ПАН АНДРЕУ: Ви не насмілитесь! У вас нічого не вийде!

НАУКОВЕЦЬ: Не змушуйте нас діяти в судовому порядку...

ПАН АНДРЕУ: Чиніть, як вважаєте за потрібне! Я своєю чергою робитиму те, що мені під силу... Навіть більше, якщо виникне потреба! Я знаю, що станеться, якщо дати вам дозвіл, припретеся та зруйнуєте тут усе, порозкопуєте, повисмикуєте з корінням, притягнете трактори, робітників своїх, які своїми брудними чоботиськами повитоптують усі мої квіти...

НАУКОВЕЦЬ: Я розумію ваше занепокоєння.

ПАН АНДРЕУ: Не розумієте! І не вдавайте, що це не так. Вас хвилює лише те, як отримати бажане.

НАУКОВЕЦЬ: Ми шукаємо істину, пане...

ПАН АНДРЕУ (іронічно): Істину, аякже! А ви хоч уявляєте, скільки років...

НАУКОВЕЦЬ: ...багато років, і настав час, щоби...

ПАН АНДРЕУ: ...я воюю з цим садком?

НАУКОВЕЦЬ: ...ви, як ваша ласка, розповіли, то дуже допомогли б...

ПАН АНДРЕУ: Чимало сил, багацько тяжкої праці!

НАУКОВЕЦЬ: Вони так довго чекають...

ПАН АНДРЕУ: Усе чекав, доки вони виростуть.

НАУКОВЕЦЬ: Хоча б їхні рідні дізналися, що сталося...

ПАН АНДРЕУ: Розмарин, плющ, лимонне дерево, бузок, лаванда, жасмин, нарциси, папороть...

НАУКОВЕЦЬ: Дуже красиво, але...

ПАН АНДРЕУ: ...дикий виноград, базилік, герань, крокуси, троянди...

НАУКОВЕЦЬ: ...але ж...

ПАН АНДРЕУ: ...маргаритки, тюльпани, чорнобривці, цикламени, соняхи, гіацинти, гриби...

НАУКОВЕЦЬ (різко): Треба!

ПАН АНДРЕУ (різко): Вісімдесят п’ять!

НАУКОВЕЦЬ: Тобто?!

ПАН АНДРЕУ: Вісімдесят п’ять різних сортів квітів у мене в садку, усі пораховані, усе точно, тутешні види, ростуть саме в нас...

НАУКОВЕЦЬ: Усі?

ПАН АНДРЕУ: Усі.

НАУКОВЕЦЬ (іронічно): Ну, це ви так кажете.

ПАН АНДРЕУ: Не кепкуйте з мене. Я сам їх вибирав, квітку за квіткою. Не розводжу іноземні, завезені ­бозна-ким сорти.

НАУКОВЕЦЬ (іронічно): Значить, ви не космополіт?

ПАН АНДРЕУ (не жартуючи, жорстко): Аж ніяк. Я не такий і бути таким не жадаю.

НАУКОВЕЦЬ (повчальним тоном): Може, ви і не хотіли б, але все йде до того, щоб... Це неможливо, щоб ви вірили в...

ПАН АНДРЕУ: Я вірю в це, бо знаю.

НАУКОВЕЦЬ: Усі рослини в садку? Це неможливо!

ПАН АНДРЕУ: Можливо.

НАУКОВЕЦЬ: Деякі — можливо, але всі...

ПАН АНДРЕУ: Всі.

НАУКОВЕЦЬ: ...певно, велику кількість завезли в минулому, вони пристосувалися до кліматичних умов, і ми вже сприймаємо їх як тутешні.

ПАН АНДРЕУ: Тільки не я!

НАУКОВЕЦЬ: У певному сенсі ми самі пристосували до них свої погляди, вважаємо тепер їх своїми.

ПАН АНДРЕУ: Ви — можливо.

НАУКОВЕЦЬ: І це загалом правильно, але питання: звідки їх завезли?

ПАН АНДРЕУ: Ці ось тут — нізвідки.

НАУКОВЕЦЬ (із виглядом учителя): Імовірно, це сталося багато років тому. Ви знаєте, що європейські рододендрони походять з Гімалаїв, а помідори, картопля й кукурудза — з Америки?

ПАН АНДРЕУ: У моєму садку картопля не росте.

НАУКОВЕЦЬ: Ідеться не про це.

ПАН АНДРЕУ: І помідорів нема.

НАУКОВЕЦЬ: Я кажу про різноманіття видів, яке...

ПАН АНДРЕУ: Та знаю я, про що ви говорите, але мене це не цікавить. У своєму садку я не волію мати, та й не маю, нічого чужинського. Крапка! Чуже порушує рівновагу в тутешньому, у своєму. Деякі види схильні до експансіонізму (пауза, бачить, як Науковець насмішкувато дивиться на нього), сподіваюся, вам відомий цей термін, екс-пан-сі-о-ніз-му, вони розмножуються катастрофічними для довкілля темпами й заради користі для людини й природи...

НАУКОВЕЦЬ: Ви перебільшуєте.

ПАН АНДРЕУ: Це — закон. Виживає найдужчий.

НАУКОВЕЦЬ: Що за закон такий?

ПАН АНДРЕУ: Ви, науковець, запитуєте мене, ­учителя-пенсіонера про закони розвитку природи?

НАУКОВЕЦЬ: Розвиток тут до чого?

ПАН АНДРЕУ: Повторюю. Виживає найдужчий. Хіба ні? Але скажіть, хто сьогодні найдужчий? Хіба ви не бачите, що коїться довкола вас? Зараз я скажу дещо, про що вам точно відомо, (насмішкувато) просто ви з усіх сил намагається це забути, різні екосистеми в Європі унаслідок бездумного використання пестицидів та інших добрив стали цілком залежними від цих засобів і втратили свою природну силу...

НАУКОВЕЦЬ: Утратили природну силу?

ПАН АНДРЕУ: Позбулися своєї енергії, якщо хочете.

НАУКОВЕЦЬ (іронічно): Як власне і ми.

ПАН АНДРЕУ: Саме так! Усі імпортовані сорти, хай і в незначних кількостях, є більш резистентними та здатними до експансії...

НАУКОВЕЦЬ: Знову ця експансія.

ПАН АНДРЕУ (не зважає і продовжує): ...через це наша екосистема руйнується, видозмінюється її структура, зникають притаманні саме їй внутрішні зв’язки, і от — наші рослини більше не є такими, якими були колись, справжніми й чистими...

НАУКОВЕЦЬ: Якщо вони колись узагалі були справжніми й чистими.

ПАН АНДРЕУ: Вони трансформуються, стають гібридами, пане, вироджуються, не знаю, як іще сказати, не знаю, як це вам, але мені таке геть не підходить. Єдиний вихід — обмежитися тутешніми сортами, рятувати те, що ще можливо порятувати, інакше — ми пропали...

НАУКОВЕЦЬ: Усе зовсім не так.

ПАН АНДРЕУ: Я кажу те, що знаю. У моєму садку чужинці непотрібні.

НАУКОВЕЦЬ: А якщо якийсь прибулець таки опиниться?

ПАН АНДРЕУ (жорстко): Вирву з корінням.

НАУКОВЕЦЬ: І до криниці?

ПАН АНДРЕУ: До криниці??

НАУКОВЕЦЬ: Я запитую, чи потім ви кидаєте вирвані рослини до своєї криниці?

ПАН АНДРЕУ: Звісно, ні! З якого дива?.. Якщо таке стається, спалюю чи... на гній викидаю.

НАУКОВЕЦЬ: А криниця?

ПАН АНДРЕУ: А що з нею?

НАУКОВЕЦЬ: Ви ж розумієте, про що я?

ПАН АНДРЕУ: Розумію?

НАУКОВЕЦЬ: Коли ваша криниця пересохла?

ПАН АНДРЕУ: Ого, багато років тому, ви тоді, певно, ще на світ не народилися, а я вже топтав землю, але коли це сталося, достеменно не пригадаю.

НАУКОВЕЦЬ: Тобто таки пересохла?

ПАН АНДРЕУ: Це ви так стверджуєте.

НАУКОВЕЦЬ: Ви ж її замурували. Навіщо?

ПАН АНДРЕУ: Може, тому, що пересохла?

НАУКОВЕЦЬ: Знущаєтесь із мене? Раніше я намагався отримати від вас певні дані...

ПАН АНДРЕУ: Ви і так їх маєте, нащо було мене запитувати?

НАУКОВЕЦЬ: Скажіть, що сталося? Лише правду!

ПАН АНДРЕУ: Я вже вам казав, що з правдою у мене складні стосунки. Та не лише в мене. Істина, дорогенький мій, якщо можна так сказати, то — велика шльондра.

НАУКОВЕЦЬ: Шльондра?

ПАН АНДРЕУ: З’являється лише там, де є зиск, обирає лише переможців...

НАУКОВЕЦЬ (уриваючи на півслові): У вашій криниці є останки?

ПАН АНДРЕУ: Ви справді чекаєте, що я відповім на це запитання?

НАУКОВЕЦЬ: Тоді, під час заворушень, хтось кидав до вашої криниці тіла (пауза) чи, можливо, ви сам і кидали?

ПАН АНДРЕУ (продовжує з іронією): Ви говорите з дідом і хочете, щоб він пригадав, що сталося п’ятдесят років тому? (двозначно) Знаєте, чого лише тоді я не робив?

НАУКОВЕЦЬ (розгнівано): Я розумію, що, хоч, як видно, ви і маєте постійно справу з трупами, згадати, те про що я запитую, непосильне завдання. То Ви відповісте?

(пауза)

(рішуче) Отже, підсумуймо. (крутить нервово в руках клубок, говорить, наче резюмуючи все сказане до того, наголошує кожне слово) Згідно з нашими даними, в означений час у цій місцевості містилися кинуті напризволяще трупи. Я не звинувачую вас особисто, що ви заподіяли смерть цим людям...

ПАН АНДРЕУ (холодно, з відсутнім виразом обличчя, змотуючи клубок): Як люб’язно з вашого боку.

НАУКОВЕЦЬ: Наш свідок стверджує, що ви до цього не причетні...

ПАН АНДРЕУ: Ну якщо це навіть свідки стверджують, тоді я спокійний!

НАУКОВЕЦЬ: ...молодий чоловік, молода жінка, певно, його дружина, двоє їхніх дітей, іще одна жінка, літня, ймовірно, бабуся. (пауза) Маєте що сказати?

ПАН АНДРЕУ (іронічно): Про що? Чи була вона їхньою бабусею?

НАУКОВЕЦЬ: На Бога, пане, ми ж говоримо про людей! Вам усе одно?

(пан Андреу мовчить і продовжує змотувати клубки; схоже, що це той клубок, який розмотав його співбесідник)

НАУКОВЕЦЬ (розлючено): У вашій криниці є останки цих людей?

(пауза)

Наразі йдеться про відповідальність, йдеться про те, чи ви посприяєте пошуковим роботам?

ПАН АНДРЕУ: Про відповідальність?

НАУКОВЕЦЬ: За це ніхто не має відповідати?

(пан Андреу мовчить)

НАУКОВЕЦЬ: Ви взагалі чуєте, що я вам кажу?

ПАН АНДРЕУ: Я взагалі-то вас слухаю вже з годину, але мене не цікавить, ні що вам сказали, ні що ви з цього приводу думаєте, ні чого потребуєте.

НАУКОВЕЦЬ: Іншими словами, нам не порозумітися.

ПАН АНДРЕУ: Найімовірніше.

НАУКОВЕЦЬ: Дуже шкода!

ПАН АНДРЕУ: Не варто!

НАУКОВЕЦЬ: Шкодую через те, чим це може обернутися для вас.

ПАН АНДРЕУ: Про мене не турбуйтеся.

НАУКОВЕЦЬ: Ми ж про людей говоримо, про наших співгромадян.

ПАН АНДРЕУ: Іще один вислів, який мені ніколи не подобався. Існують важливіші речі, чи не так?

(Науковець нічого не відповідає і збирається йти)

ПАН АНДРЕУ: Щасливої дороги!

НАУКОВЕЦЬ: Я повернуся.

ПАН АНДРЕУ: Я завжди на місці.

НАУКОВЕЦЬ: Ви вчителювали, я очікував від вас...

ПАН АНДРЕУ: Біологія завжди була моєю слабкістю. Хай до якої школи мене скеровували, я скрізь розбивав сад.

НАУКОВЕЦЬ: І виключно з тутешніми сортами.

ПАН АНДРЕУ: Лише з ними. І навчав дітей любові до наших рослин.

НАУКОВЕЦЬ: Наші, ваші, їхні... Ваша улюблена біологія вчить, що всі організми, які існують на планеті Земля, походять від одного спільного предка, іншими словами, утворюються зі спільного генофонду.

ПАН АНДРЕУ: Ваш останній спільний у планетарному масштабі предок, знаєте, коли з’явився? Приблизно три з половиною мільйона років тому. Чи не забагато води спливло звідтоді?

НАУКОВЕЦЬ: Найголовніше те, що він існував. All life is from an egg.

ПАН АНДРЕУ: Латинською — Omne vivum ex ovo.

НАУКОВЕЦЬ: Очікувано, ви знаєте цю думку. Одна з фундаментальних наукових теорій: усе життя походить з одного яйця.

ПАН АНДРЕУ: Так, цікава думка. Але існують й інші!

НАУКОВЕЦЬ: Наука чітко висловлюється щодо цього.

ПАН АНДРЕУ: Аж ніяк! Кожен у різні часи використовував і продовжує використовувати її відповідно до своїх інтересів. Ваша наука не є панацеєю. Значення має лише те, яку позицію воліє зайняти кожен із вас, що він вважає важливим, якого рішення зрештою він дійде.

НАУКОВЕЦЬ: І яке ж ваше остаточне рішення?

ПАН АНДРЕУ: Будь-що завезене ззовні становить небезпеку для тутешньої екосистеми, для нас. (пауза) Якби я міг власноруч, одне за одним повиривати...

НАУКОВЕЦЬ (перериває його): А ви завжди все порівнюєте з квітами?

ПАН АНДРЕУ (індиферентно): Думайте, що хочете...

НАУКОВЕЦЬ: Я притримуюсь інших поглядів.

ПАН АНДРЕУ: Жодного сумніву.

НАУКОВЕЦЬ: Тепер щодо криниці...

ПАН АНДРЕУ: Знову ця криниця?

НАУКОВЕЦЬ: Вона не пересохла.

ПАН АНДРЕУ: Я цього й не казав.

НАУКОВЕЦЬ: Ви самі її замурували.

ПАН АНДРЕУ: Можливо. І тепер ви хочете її розмурувати. Через щось, що сталося багато років тому. І чого ви доможетеся після чималих зусиль? Крім того, що зруйнуєте сад.

НАУКОВЕЦЬ: Пане Андреу, вам ідеться про рослини, мені — про людей.

ПАН АНДРЕУ: Я кажу про наш садок. Що є важливішим, хай вирішують інші.

НАУКОВЕЦЬ: Зрештою ваш сад є... (пауза)

(Пан Андреу здивовано дивиться на нього)

Сліпуче біле світло. Атмосфера змінюється. Сцена наче «випадає» з плину подій. Починає говорити пан Андреу, наче презентуючи рослини, а в паузах говорить Науковець, один голос мовби підхоплює інший. Останнім звучить голос Науковця.

ПАН АНДРЕУ: Базилік, герань, крокуси, дика лілія, бугенвілія, лавр, розмарин, плющ, кінські боби, суничник великоплодний, жасмин, дикий виноград, калюжниця болотяна, лимонне дерево, люцерна, мушмула, верба, олеандр, орхідея, слива декоративна, гранат, самосил, зопник кіпрський, лаванда широколиста, лаванда вузьколиста, шавлія, шафран, арабський жасмин, нарциси, папороть, алое, пеларгонія духмяна, троянди, анемони, стокротки, чист, дзвоники, тюльпани, чорнобривці, роман, цикламени, гладіолуси, соняхи, мирт, смикавець, мандарин...

НАУКОВЕЦЬ (говорить із дедалі більшим жахом): Першими ознаками смерті є в’ялість м’язів або ж задубіння, нерухомість, за якими настає трупне заклякання. Відбувається відтік крові та тілесних рідин, що надає шкірному покрову характерну блідість. Через певний час тіло знову стає м’яким і починається процес гниття.

Першими ознаками гниття є зелені цятки в кишківнику, який згодом повністю вкривається ними, зеленіє, надувається як куля і починає випускати смердючу рідину, що накопичилася в ньому. Крім мікроорганізмів у цьому розчині розводяться різні комахи, які споживають мертву плоть. Цих трупоїдів приваблює запах гниття, і вони відкладають личинки в ніздрях, повіках, роті. З них через 8 (максимально — 14) годин вилуплюються хробаки, які починають поїдати м’які тканини. Позаяк хімічний стан трупа зазнає змін, змінюється і запах, який він видає з себе. Це відбувається до того моменту, коли від нього залишаються самі кістки. Кістки...

(Сцена повністю освітлюється. Усе вертається на свої місця)

НАУКОВЕЦЬ (пауза, наляканий раптовим розумінням): Іншими словами, ваш садок це... (пауза, змучено) і ви продовжуєте вирощувати в ньому... Це ж не сад, а...

ПАН АНДРЕУ: Ви скінчили?

НАУКОВЕЦЬ: Вас цікавить лише сам сад.

ПАН АНДРЕУ: Так.

НАУКОВЕЦЬ: А я кажу про людей.

ПАН АНДРЕУ: Ви повторюєтесь.

НАУКОВЕЦЬ: Так, повторююсь. Проте, здається, це вас зовсім не турбує...

ПАН АНДРЕУ: Не дуже розумію ці ваші сентименти.

НАУКОВЕЦЬ (мляво): Сентименти...

ПАН АНДРЕУ: Часто деякі нижчі організми необхідно знищити для того, щоб решта розквітла.

(Науковець робить рукою жест, показуючи, що не хоче далі слухати, але Андреу не спиняється)

ПАН АНДРЕУ: Чому ми вириваємо будяки, самосадні рослини? Чому розпилюємо гербіциди? Чому...

НАУКОВЕЦЬ (перебиває його): Поставмо на цьому крапку.

ПАН АНДРЕУ (пропускає повз вуха, продовжує завзято): Я читав... останнім часом багато читаю... так от, майже всі цивілізовані країни шукають способи захисту місцевої флори. Багато чужинських видів можуть поширюватися на значні території, опинятися далеко від ареалу походження, активно розмножуватися, ми маємо покласти цьому край, це відбувається прямо в нас удома, на цю небезпеку неможна заплющувати очі, її треба позбутися, безжально!

НАУКОВЕЦЬ: Годі з мене ваших теорій.

ПАН АНДРЕУ (з подивом дивиться на нього): Хіба це просто теорії?

НАУКОВЕЦЬ: Криницю буде розмуровано.

ПАН АНДРЕУ: Лише через мій труп.

НАУКОВЕЦЬ (зі злістю): Ну, чекати доведеться недовго.

ПАН АНДРЕУ: Злість вам не пасує. (пауза) Ви мене так просто не спекаєтеся. (пауза) Думаєте, я такий один?

НАУКОВЕЦЬ (невпевнено): Один.

ПАН АНДРЕУ (швидко, агресивно): Ви просто сидите ув’язнений у своїй генетичній лабораторії.

НАУКОВЕЦЬ: Ні.

ПАН АНДРЕУ: Додому не вертаєтесь. У бари чи спортзал і не потикаєтеся. Сходіть. Спробуйте!

НАУКОВЕЦЬ: Потикаюся.

ПАН АНДРЕУ: Наша молодь, хлопці знов у камуфляжі. Налаштовані рішуче. І тих, хто повстає по всьому цивілізованому світі, їх ви теж не чуєте? Які гасла вони декламують?

НАУКОВЕЦЬ: Чую.

ПАН АНДРЕУ: Їм серце болить за власне суспільство; вони бояться чужого, вигукують: «Чужинців — геть!». Ви справді цього не чуєте?

НАУКОВЕЦЬ: Чую.

ПАН АНДРЕУ: Чужинців — геть!

НАУКОВЕЦЬ: Чую.

ПАН АНДРЕУ: А всіх тих, хто мовчить, їх ви теж не бачите?

НАУКОВЕЦЬ: Бачу.

ПАН АНДРЕУ: Мовчать, але зі свого дивана, на якому добре вмостилися, погоджуються зі мною. І їм лячно, а страх — найліпший спільник! Так діє закон неминучості, наш садок залишиться...

НАУКОВЕЦЬ (слабко): Ні.

ПАН АНДРЕУ: ...таким, яким він потрібен нам; тим, хто доглядав за ним тривалі роки.

НАУКОВЕЦЬ (слабко): Криниця розмурують.

ПАН АНДРЕУ: Хай навіть так. І що тоді?

НАУКОВЕЦЬ: Тоді... (вагається)

ПАН АНДРЕУ: Вона буде першою, яку ви розмурували? Ну і, скажімо, ви знайдете, що шукаєте. І далі що? Це перші трупи, що будуть виявлені, закопані то тут, то там? Таке відбувається лише в останні роки? Ви не здійснюєте ексгумації? Не викопуєте останки? І знов не закопуєте їх? Ви ж лише цим і займаєтеся. Викопуєте їх в одному місці, щоб закопати в іншому. Когось через це було покарано, ви від когось домоглися хоча б вибачень? І хто про це дізнався, хто перейнявся цим, хто зацікавився, сходіть, спитайте там, поміж людей, скільки з них знають про ваші трупи? (саркастично) Скажіть мені, може щось таки змінилося, а мені просто невтямки?

(пауза)

(жорстко) Що ж, хай розмуровують. Імовірно, у нас знову виникне незабаром потреба.

НАУКОВЕЦЬ: Потреба?

ПАН АНДРЕУ: Такі часи потребують своїх криниць. Наш сад завжди потребуватиме своєї криниці.

НАУКОВЕЦЬ: Це — ваш сад, я не маю стосунку до цього місця.

ПАН АНДРЕУ: Як забажаєте, якщо Вам воно не до вподоби, йдіть собі...

НАУКОВЕЦЬ: На цьому нічого не завершується...

ПАН АНДРЕУ: Певно, лише починається.

НАУКОВЕЦЬ: А взагалі воно має хоч якийсь кінець?

Переглядаються. Світло потроху згасає, настає практично темрява, лунає надмірно заспокійлива музика і теж поступово стихає. Тиша. Раптом з’являється Андреас, хлопець 16–17 років. Світло спалахує.

АНДРЕАС: Дідусю! (нерішуче до Науковця) Добридень!

НАУКОВЕЦЬ: Вітаю!

(Пан Андреу дивиться на Науковця, зважуючи щось в умі, потім здивовано — на Андреаса, розмірковуючи, певно, як його представити.)

ПАН АНДРЕУ: Пан уже збирався йти...

(пауза, усі переглядаються)

АНДРЕАС: Та й нам, діду, треба йти. Нас уже чекають.

ПАН АНДРЕУ: Я готовий... лише дещо візьму вдома і йдемо... (Повертається до Науковця) Але спершу я проведу Вас.

НАУКОВЕЦЬ: Красно дякую, немає потреби.

АНДРЕАС: Я його проведу, а ти йди, не барися.

ПАН АНДРЕУ: Добре... (до Андреаса) і не набридай панові своїми теревенями... (виразно дивлячись на Науковця) йому так чи інак уже час іти, він запізнюється... (йде зі сцени)

АНДРЕАС: Пішов, еге ж... (коли старий зникає, починає бавитися клубками, говорить і розпускає їх, потім починає ними жонглювати) Колишній учень?

НАУКОВЕЦЬ: Перепрошую.

АНДРЕАС: Ви теж колишній учень дідуся? Певно, що — так. Інші часто приходять його навідати.

НАУКОВЕЦЬ: А, це... Ясно.

АНДРЕАС: Він був улюбленим учителем.

НАУКОВЕЦЬ: Авжеж.

АНДРЕАС: І сад — його пристрасть. Він, певно, Вам його показував?

НАУКОВЕЦЬ: Так, показував...

АНДРЕАС: Годинами сидить у ньому, дбає про кожну рослину, кожен вазон, і все — своїми руками, здавна мав таку звичку: не дозволяв нікому і близько до саду підходити, так, наче в ньому захована якась таємниця.

НАУКОВЕЦЬ: Захована таємниця?

АНДРЕАС: Так, коли ми з двоюрідними братами були малими, то різне видумували... Знаєте, як діти роблять... Заховані скарби, всілякі таємниці, таке, особливо, щодо криниці...

(Науковець запитально дивиться на нього.)

АНДРЕАС: Бачили її, так? Завжди закрита, та й він щоразу нас лякав, щоб ми й не думали наближатися, це ж небезпечно. Хіба не кумедно?

НАУКОВЕЦЬ: Кумедно? Чому?

АНДРЕАС: Висохла криниця, ще й без води. Замурована. Що там може бути небезпечного? (жартуючи) Щонайбільше — вона могла бути притулком якихось привидів.

(Сміється, а Науковець дивиться на нього розгублено.)

АНДРЕАС: Мій тато хоче знести і садибу, і садок, а на їхньому місці побудувати багатоповерхівку. А дідусь йому (копіює): «Лише через мій труп». А батько йому (копіює): « Ну, чекати недовго лишилося!». І завжди після цього вони починають сваритися. А потім сидять і дивляться такі один на одного...

НАУКОВЕЦЬ: Можу уявити. А ти?

АНДРЕАС: А що я?

(Показує рукою йому сад.)

АНДРЕАС: А це... Сад. Мені він подобається. Дуже. Хай би його не чіпали. Звісно, за умови, що ним буде хтось займатися. Та якщо йому судилося зникнути, що ж, хай так і буде.

НАУКОВЕЦЬ: Не через твій труп?

АНДРЕАС: Ні, звісно (сміється).

НАУКОВЕЦЬ: Завершуєш школу?

АНДРЕАС: Так. (пауза) Потім учитимуся ще.

(пауза; Науковець схвально киває головою)

АНДРЕАС: Закордоном, ясна річ.

НАУКОВЕЦЬ: Гарна ідея.

АНДРЕАС: Я знаю, але ніхто з них не хоче, щоб я їхав. Бо побоюються, що я не повернуся, і загалом мають рацію.

НАУКОВЕЦЬ: А ти не повернешся?

АНДРЕАС: Що тут робити? Я хочу жити за межами саду. Подорожувати скрізь... Жити по всьому світу. Сюди приїздити лише у відпустку; тут тільки відпустки гарно проводити.

НАУКОВЕЦЬ: А як до цього ставиться твій дід?

АНДРЕАС: Навіть і чути не хоче! Батько залякує, що не платитиме за університет. Мама обіцяє купити автівку, якщо я погоджуся залишитися на навчання тут.

НАУКОВЕЦЬ: Аж автівку! Вона молодець!

АНДРЕАС: Та мені так чи інак її купили б.

НАУКОВЕЦЬ: Теж правда.

АНДРЕАС: Тепер обіцяє ще й квартиру на додачу, житимеш сам, як хочеш. Таке...

НАУКОВЕЦЬ: А ти хочеш..?

АНДРЕАС: А я хочу поїхати звідси.

НАУКОВЕЦЬ: Схоже, зрештою, вони доб’ються свого.

АНДРЕАС: У жодному разі!

НАУКОВЕЦЬ (пошепки, наче побажання, якого ніхто не має почути): Хай би так і сталося... і вони не командували тобою[14]... (уголос) Ти станеш чужинцем.

АНДРЕАС: Як ви сказали?

НАУКОВЕЦЬ: Там, куди ти приїдеш, ти будеш чужинцем.

АНДРЕАС: Я знаю. (пауза) Проте не переймаюся цим (пауза). Звикну.

НАУКОВЕЦЬ: А ті, хто вже там живе, вони до тебе звикнуть?

АНДРЕАС: Так, а чом би й ні?! Я легко знаходжу друзів.

НАУКОВЕЦЬ (сміючися): Та я бачу. Ну, хай тобі щастить у всьому.

АНДРЕАС: Дякую. Ви сказали, що ще навідаєтеся?

НАУКОВЕЦЬ: Обов’язково.

АНДРЕАС: Тоді ще поспілкуємося.

НАУКОВЕЦЬ: Чом би й ні? (пауза) Як тебе звати?

АНДРЕАС: Андреас, звісно.

НАУКОВЕЦЬ: Звісно?

АНДРЕАС: Це ж ім’я мого діда.

НАУКОВЕЦЬ (із виглядом, ніби знав про це): А... так.

АНДРЕАС (із загадковим виглядом показує йому клубки): Він плете.

НАУКОВЕЦЬ (здивовано): Твій дідусь?

АНДРЕАС: Так... Каже, що це його заспокоює, допомагає думати, ліпше так концентрується... Мене це не напружує. Він мені навіть светра сплів!

(бачить, що Науковець дивиться на нього з подивом) Складно повірити, еге ж? (сміється)

НАУКОВЕЦЬ (сміється): На якусь мить подумалося, чом би й ні?

АНДРЕАС: Вони бабусині. Вона сиділа і постійно плела, поки дід порався в саду. Коли вона померла, він залишив усе, як було. (схвильовано) Її, думаю, йому дуже не вистачає.

(заходить пан Андреу)

ПАН АНДРЕУ (холодно до Науковця): Ви й досі тут? Мені здалося, що ми про все вже поговорили.

НАУКОВЕЦЬ: Маєте рацію, з вами ми про все вже поговорили, але я розмовляв із Андреасом.

ПАН АНДРЕУ (розлючено дивиться на нього, але раптом помічає розмотані клубки й повертається до Андреаса): А ти що наробив? Хіба я тобі не казав безліч разів, не переплутуй тут мені нічого? Що оце таке?

АНДРЕАС: Казав, казав, я забув просто, ходімо, діду, облиш це, потім...

ПАН АНДРЕУ: Геть не слухаєш мене; робиш, що заманеться.

АНДРЕАС (сміється, кепкує з нього): Завжди!

ПАН АНДРЕУ: Коли вже ти за розум візьмешся?

АНДРЕАС: Ніколи.

ПАН АНДРЕУ: Візьмешся, візьмешся. (повертається до Науковця, грубо, по-хамському) Сподіваюся, бачу вас востаннє.

НАУКОВЕЦЬ: І все одно до нових зустрічей.

АНДРЕАС (схоплюється, по-дружньому): І я сподіваюсь, що ми ще поспілкуємось.

НАУКОВЕЦЬ: Обов’язково.

Різко настає темрява.