Люба моя Лісистрато

Хвороба

Дійові особи:

ЖІНКА, десь 70 років

МОЛОДИК, десь 30 років

КЛОУН (роль виконує той самий актор, який грає молодика)

Кімната у старому будинку. Письмовий стіл. Книжкові шафи, заповнені книжками. Скрізь папірці, нотатки, вирізки з газет, журналів, усе завалено паперами, вони скрізь — по стінах, на столі, на стільцях.

Жінка десь 70 років ходить туди-сюди між цими стосами, беручи деякі з нотаток...

ЖІНКА (пригадує): Я бачила колись сон... якщо це був сон... (шукає клапоть паперу, щоб щось записати; записує) трава вигоріла, стелиться, охоплюючи зусібіч невеликий пагорб. Його схили плавно збігають праворуч і ліворуч і до переднього краю сцени. Сцени? (продовжує) Сліпуче світло. У глибині простягається гола рівнина, що сходиться з небом без хмар. І я була зарита високо, аж по пояс, на цьому пагорбі, точно по його центру в руці я тримала парасольку, таку гарненьку!, а в іншій — дзеркальце, і бачила в ньому своє обличчя (пауза). О, які це були чудові дні! (пауза) а потім я була зарита по шию, капелюшок на голові, очі заплющені. Голова, що вже не може повертатися, ні нахилитися не може, ні підвестися, лишається суворо незворушною, і, спрямовані чітко прямо, рухаються лише очі, а я маю постійно дивитися вперед і окидати оком усе, куди лише сягає погляд[9]... нічого не існує... лише безкрая рівнина і світло, що згасає, о, які то були чудові дні... і прокинулася, о, які чудові та щасливі дні! і я записую це все прямо зараз, (пише) сьогодні, 10 лютого вранці, записую, (пауза, із сумнівом у голосі, наче лякається того, що пише) щоб не забути, (потім розлючено) останнім часом забуваю, геть усе забуваю... (бере якийсь клапоть і читає) Лише повернулася додому; серце ледь не вистрибує з грудей, вийшла... на закупи? хіба не це я роблю чимало років?.. принаймні я так вважаю, що робила це чимало років, постійно, доки живу одна, зовсім одна?.. оскільки більше тут нема жодної живої душі? не пам’ятаю, звідколи, але я ж живу сама! проходила повз Площу, там були дітлахи, велика така зграя... діти? та чи вони діти? я сказала «добривечір», один обернувся, глянув на мене і (читає з невпевненістю в голосі) сказав мені: «Шльондра!» — шокована, я прикипіла до того самого місця, подумала «що??», обернулася глянути на них, зграйка дітлахів, навіть не підлітки, та чи вони діти? (далі вагаючись) «що ти тут забула, стара паскудо?» — сказав один з них, я розгубилася, почала задкувати, а тоді розвернулась і взялася бігти до свого будинку, за спиною я почула їхній сміх та вигуки, а люди довкола дивилися на все це, і хоч один смикнувся б, мені здалося, що дехто навіть зареготав, цей їхній сміх, я перечепилася й упала, вдарилася ногою, побачила кров, але ніхто не кинувся мені на допомогу, я забігла сюди і замкнулася на всі засуви... але — навіщо? і боюся — навіщо?

(пауза)

навіщо я про це пишу, навіщо?

(кричить) і навіщо збираю все це (дивиться довкола себе)

(починає метушитися, хапає клапті, деякі читає з хвилюванням, обуренням чи жахом — аркуші можна показати за допомогою проектора (слайди чи відео) — спроектовані на сцену або на весь театр)

три вибухи

новий напад, що забрав багато життів,

Масштабність цього суспільного прокляття

спричинив смерть понад 500 осіб.

коштувало життя 10 особам; 30 зазнали ушкоджень

унаслідок чого загинуло щонайменше 18 жінок із дітьми, які перебували там у той час

сотні тисяч, можливо, й мільйонів, людей гинуть щороку

Унаслідок атаки загинуло 35 людей; ще шестеро зазнали поранення

нелюдських групових зґвалтувань у підвалі сиротинцю

Надії на порятунок 53 нелегальних мігрантів, які на надувному човні вийшли у відкрите море, практично не лишилося

Приблизно 18 мільйонів африканських дітей залишаться сиротами через те, що їхні батьки померли від СНІДу

Макабричне збирання останків загиблих

переконалися, що він перевозив у закритому кузові сміттєвоза шістьох нелегалів

перед їхнім поглядом постала жахлива картина

ціллю якої були два автобуси, як стало відомо з джерел, пов’язаних зі Службою безпеки

після припинення урагану тисячі людей туляться в тимчасових таборах біженців

...подвійної атаки підривників

Сотні обвуглених тіл, багато яких неможливо ­розпізнати

(пауза, думає і одночасно «пише» (на стіні, у повітрі, на підлозі), говорить приглушено, немов спокутується)

ніхто не має забувати про жах, про жах, забувати, ніхто, повториться, не має, про жах, про терор, забуваю, забуваємо, усі, усі ми забуваємо, і тоді, знову жах, жах, забуваємо, жах, забуваємо, забуваємо, зрештою всі ми забуваємо, забуваю я, забуваємо чи ні? лише я? забуваю забути? як усі, забуваю забути, забуваю, ні, забувають вони, але якщо не забувати, як жити далі, але якщо забути, як далі жити... (повторює механічно, наче виконує шкільну вправу) щоб не забувати, забуваю, жах, забуваю, забула, починаю забувати, забуваю, забула, забуваю, забула, що ще? забуваю

(витягає з кишені інший клапоть, починає читати)

тисячі загиблих від землетрусу; влада побоюється наступного спалаху епідемій

(зупиняється, думає про щось, починає говорити, повільно, з нейтральними інтонаціями, потім схвильована починає говорити з переляком)

Поява хвороби пов’язана з накопиченням у мозку токсичних похідних біохімічних процесів.

Хвороба проявляє себе повільно та поступово, спершу з’являються порушення короткочасної пам’яті та розлад особистості легкого ступеню, наприклад, апатія.

Поява хвороби... (силиться пригадати)

(продовжує) Потім ураження зазнають вищі мозкові функції: здатність до мислення як впорядкованого процесу. Хворий не в змозі організувати своє життя.

Зрештою настає кінетична апраксія. Хворий нездатний самостійно обслуговувати себе. Його смерть настає в середньому через 6–8 років. (повторює механічно) Поява хвороби...

(зупиняється, тон зверхній, викладач на лекції)

Тепер послухайте мене уважно. Увага! Я вважаю, що хворий має знати точно, увага сюди...

(по-дитячому, наче читає казку)

Стадія перша: Хворий постійно повторює одне й те саме, йому важко добрати потрібних слів для буденних речей, він легко губиться у місцях, які перше чудово знав; з’являються зміни в поведінці... (змінює інтонацію, спершу наче наспівуючи, трохи дражливо, потім силується пригадати і в кінці вже перелякано) хворий, хворий/ стілець, стілець/ це — стілець/ це — стіл, стіл/ стіл?/ стілець, стілець/ це — стілець...

Стадія друга (по-дитячому, наче читає казку): Хворий починає скрізь безцільно вештатися, стає дратівливим; у нього виникають галюцинації. Особа починає нехтувати гігієною, а в багатьох кардинально змінюються харчові звички. За хворим уже потрібен догляд цілодобовий.

Стадія третя: На цій стадії з хворим трапляються нещасні випадки через проблеми з координацією рухів; він потребує допомоги під час одягання, споживання їжі, догляду за собою. (змінює інтонацію та робить механічні рухи руками й ногами, спочатку жартома, але поволі з тривогою намагається пригадати) ліва — вгору, права — вниз, чи ліва — вниз, права — вгору? оце — рука, а це — нога, одна нога — вперед, а інша потім до неї, а потім знову — одна вперед, а інша — до неї... (інтонація стає похмурою) ступаю вперед, ступаю... стежка-стежечка, ступаю вперед...

(майже зриваючись) Стадія четверта: Хворий більше не здатний себе обслуговувати. Він втрачає здатність говорити, не розуміє, коли до нього звертаються, нічого не пам’ятає. Потребує цілодобового догляду.

(упорядковує клапті довкола себе, щось шукає в них, знову занурюється в спогади, змінює трохи свій голос, басом говорить із сухими офіційними інтонаціями, когось удає)

з Вами все в нормі, абсолютно, але ж вік! він змушує нас удатися до певних заходів, Ви приймаєте ліки? вітаміни? у Вашій родині з кимось траплялися схожі випадки? я про захворювання, хай вас не лякає це слово, вимовіть його, тепер воно цілком буденне (вигукує майже тріумфально, з іронією), «хвороба нашої доби»... от що це таке, ні, ні, Вас це не стосується, просто коли йдеться про такий вік, ми завжди вживаємо заходи, Ви живете сама, чи не так?

(спиняється, говорить нормальним тоном, пригадуючи) У родині? У нас? Чи було?

...дідусь, дядько моєї мами, жив роками на самоті, був трохи дивакуватим, сусіди нас попередили, поїхала я, одразу й не впізнала його, але він так постарішав за такий короткий час, не будинок — руїна, від самого тхнуло жахливо, спершу він поводився агресивно, потім заспокоївся, наче врешті допетрав, хто я йому, «а, це — ти!», це — ти, повторював, я розчулилася, подумала, що він мене впізнав... «багато років її не бачив», сказав сусідці... це ж моя мама, каже, Елені, так мене назвав

Його помістили в спеціальний заклад, (іронічно) яка розкіш! Я була там лише раз чи двічі, там він і помер, але я зареклася туди навідуватися, там було багато літніх людей і я їх боялася, боялася їхніх пустих поглядів, коли ти входила, вони кидалися до тебе, наче хотіли... щось сказати, щось почути... останнього разу, коли я там була, мене схопила за руку якась стара і стисла її щосили, вона була дуже худа, але стисла сильно, аж боляче, і сказала «Христос воскрес!», надворі був серпень!, а вона «Христос воскрес» і «Христос воскрес», мені стало боляче, і я зойкнула, прибігли санітари, а вона не спинялася, «Христос воскрес?», розлютилася, вони не могли розтиснути її руку і відірвати від мене, «Христос воскрес?», і тоді я збагнула, що вона не вітає мене цими словами, а питає, чи воскрес Христос, вона запитувала мене...

(спиняється спантеличена, дивиться довкола, охоплює поглядом кімнату, наче читає щось на білих стінах, на стелі)

Слова, певно, були моїм життям, слова, я знаю їх, уявляю їх, відчуваю та бачу довкола, безліч книг, невже я їх усі прочитала? і всі ці нотатки тут і там, невже це я їх лишила? але їх так багато, не може такого бути, що це могло б означати? так багато слів! колись я, певно, могла їх пригадати, але зараз усе плутаю, що більше спливає часу, то плутанішим усе стає, так, я гублю слова, забуваю останнім часом, усе забуваю... (кричить) так багато книжок... так багато слів, чи справді вони всі нам потрібні? я гублю свої слова, але, гублячи їх, я втрачаю себе, гублюся, як жити у світі без слів? без слів неможливо, вони були моїм життям, стабільним, виваженим, як самі мої слова, а тепер вони тікають від мене, наче хтось відкрив моє вікно і їх підхоплює вітер чи ще гірше — хтось їх спеціально стирає, тримає гумку і тре, і разом з ними стирає моє життя і... і коли не лишиться, що пам’ятати про себе, як тоді існувати? тоді навіщо жити? жити? ось так?

(піднімає з підлоги світлину, дивиться на неї, пригадує) я зодягалась у все червоне, довгі сукні, як пеплоси в античній трагедії, а червоні, бо наче кров, і все довкола мене теж червоне, і я говорила до своїх дітей, їх тисячі, неохопний натовп, доки сягав погляд, і це все були мої діти, а прямо переді мною двоє на колінах, щоб слухатись мене, і ці були моїми дітьми, як і тисячі інших, усі вони — мої, говорила до них, власне, кричала, репетувала, але вони не слухали, гинули переді мною, убивали одне одного, різали одне одного, а я зверталась до них, власне, говорила до відтятих ніг, відрізаних голів, розтрощених облич, зупиніться, волала я, як волаю зараз, ви всі мої діти, беріть моє, і я виривала та роздавала шматки себе, руки, ноги, груди, але продовжувала бути неподільною і гукати «не вбивайте одне одного, беріть моє», і роздавала шматки себе, щоб вони їли, але ті вгризалися в мене і продовжували вбивати одне одного, чому вони це роблять? і я говорила далі з відтятими ногами, з відрізаними головами, чому вони вбивають одне одного? чому забувають? вони забувають, що завжди вбивають одне одного, і нічого не змінюється, завжди взаємно знищують себе, завжди забувають, чому вони забувають?

(бере одну за одною вирізки з газет, читає нерозбірливо, гарячково, майже в шалі, переплутуючи слова)

Тридцять п’ять осіб загинули вчора, інші 60 зазнали поранень.

Серед мертвих було двоє неповнолітніх 15-ти і 16-ти років.

«Технічною помилкою» назвали загибель 18 цивільних осіб, більшість яких була дітьми.

Сто шістнадцятеро дітей загинуло від початку року.

Внаслідок чого декого з пасажирів розірвало на шматки.

Кількість жертв спланованої низки вибухів сьогоднішньої терористичної атаки сягнула 143 осіб.

З лікарні повідомили про 88 загиблих і 105 поранених.

(пауза, читає повільно, охоплена жахом) Убиті лежать перед нами, кинуті абияк на землю, подружжя, двоє діток 4 і 6 років, хлопчик, дівчинка та бабуся... Вони обійнялися та притулилися голівками одне до одного. Схоже, їх убила одна й та сама куля. Я припустила, що вони, певно, бачили, як убивці вбивали їхніх батьків і перелякані обнялися

(зупиняється. Змінює тон. Пригадує діалог — його наведено далі. Розмова точиться між нею і молодим чоловіком, який з’являється несподівано)

ЖІНКА (приязно): Проходьте, будь ласка.

(копіює голос молодика): Дякую.

ЖІНКА: Щось замовлятимете?

МОЛОДИК: Ні, ні. Не потрібно. А це що? Збираєте...

ЖІНКА: Ось це? Деякі нотатки. Так, нотатки. Ну, власне мали б ними бути... Бачте, останнім часом мені здається, що я забуваю та... хай йому грець. Але, як ви вже спитали, чим же ще це може бути? Знаєте, це... клапті... (усміхається з натяком) клапті життя, так, от що це... нотатки життя, папірці, розкидані то тут, то там. (різко) А ви симпатичний!

МОЛОДИК (розгублено): Ммм... Дякую!

ЖІНКА: І такий дужий. Тренуєтеся? Певно, так. Колись і я тренувалася.

МОЛОДИК: Так, я займаюсь спортом. Утім не так уже й часто.

ЖІНКА: У вас сильні руки. Дайте глянути. Вони могли б міцно стискати когось в обіймах (посміхається до нього). Але — ні, кому нині потрібні ті обійми? Вони могли б зробити чимало кориснішого, наприклад, здавити комусь горлянку.

МОЛОДИК (здивовано): Не розумію вас.

ЖІНКА (по-змовницькому): Саме так. Зараз усе може статися дуже просто, і так само просто скінчитися... кінчається та заспокоюєшся собі. Але й для цього потрібна сила. Багато сили. Знаєте, кажуть, що найсильнішим інстинктом у житті є інстинкт самозбереження (пауза). Кажуть так. (змінює тон) Щось замовите?

МОЛОДИК: Ні, я поспішаю... і... здається, не дуже вас розумію.

ЖІНКА: Що, ви сказали, продаєте?

МОЛОДИК: Я не продаю, я показую покупцям демонстраційні зразки нових товарів гігієни.

ЖІНКА (з ентузіазмом): Гігієни? Колись я дуже стежила за гігієною, тепер — куди вже? Зараз принесу щось випити.

МОЛОДИК: Не треба.

ЖІНКА (різко): Принесу.

(світло лишається лише на ній)

ЖІНКА: Місяченько милий мій, шлях освітлюй мій сумний, шлях освітлюй... мій... місяченько...[10]

пум пурум пум пум, па пара па па

пара па

мамусю, ні, я більше не хочу, я хочу бігти гуляти, годі

місяченько милий мій, місяченько

(кричить) Мамо!

Маа-моо! Маа-моо!

(немов декламує вірші у школі) хоч і вимовляти/ всі звуки я не можу/ буду намагатись/ страх свій переможу/ якщо знатиму, що любиш ти мене[11]

ти така гарненька/ страх яка гарненька/ любитиму тебе завжди/ про тебе дбатиму завжди/ самою ніколи не залишу/ ніколи

(змінює тон, повертається до розмови з молодиком)

ЖІНКА (копіює голос молодика): Про що це ви? Не бувати такому, ні!

(своїм голосом): Ви просто не розумієте...

(голосом молодика): Ні, не розумію... але якщо йдеться про те, що я думаю... то...

(своїм голосом, звертається до молодика): Та це ж безумство, ну, скажіть, скажіть, я і так знаю, але узагальнюю, не лякайтеся, просто я іноді думаю, що... чому б і ні? скажіть, чому б ні, це теж право, право, хоча не складно... я казала Вам, що інстинкт самозбереження такий сильний? Найсильніший, як кажуть, але я вважаю, існує також і гідність, і... (різко) Ще чаю?

МОЛОДИК: Ні, ні, я вже йду (поривається піти).

ЖІНКА (наче не чуючи, продовжує зі змовницькими інтонаціями): Але для цього потрібна сила, багато сили, я тут подумала собі... ну... бачите, я більше не можу чекати, доки пам’ятаю, маю це зробити, потім уже не пам’ятатиму, розумієте? геть нічого не пам’ятатиму і... але зараз я все приготувала...

МОЛОДИК (перелякано): Та що ви таке кажете? Не годиться... Це вже, знаєте... Я ліпше піду...

ЖІНКА: Та не лякайтеся ви так, я ж просто висловила свою думку, однак іноді сиджу тут і розмірковую, що, певно, треба наважитися це зробити, не зараз, але колись, інакше тут на самоті... не знаю, скільки міг би витримати хтось, але це має статися, і статися незабаром, певно, через деякий час я вже не зможу сама, усе через цю хворобу,

(залишає його, дивиться довкола, шукає щось) десь я про таке прочитала, я зберігала вирізку, але де ти її зараз знайдеш, не пам’ятаю, «на порозі епідемії», так там було написано, «...лік хворих піде на мільйони через кілька десятиліть»,

хвороба, хвороба нашої доби, (так наче довіряє йому якусь страшну таємницю) забуваю геть усе і не маю сил це терпіти, це так жахливо — забувати, хіба ні?

МОЛОДИК (схвильовано, пом’якшуючи голос): Ну, тобто, можливо, звідки мені знати, ліпше я собі піду.

ЖІНКА: Ні, ми ж просто розмовляємо, нічого в цьому жахливого немає. Жахливо те, що... але хіба тобі відомо про таке? Мій розум згасає, усе зникає, спогади, усе, я могла б жити лише з ними, й далі правили б мені за компанію, а хто ще? але — ні, навіть цього нема, суцільний білий туман, мов вуаль, окутує мене, я намагаюся роздивитися, що біля мене, що тут, що там...

(благально) Ні, не йдіть, я не божевільна, заждіть хоч хвилинку, лишайтеся на чай, чи я швиденько щось приготую, хочете?

(у молодика з’являється вираз згоди на обличчі, він майже із жалістю дивиться на неї)

та не дивіться так на мене заради Бога, я не божевільна, просто (переходить на крик) кажу вам — мені лячно... боюся, (її голос слабшає) що коли все почне стиратися з пам’яті... якщо я все забуду, з чим лишатимусь наодинці? не можна забувати, чуєш, не можна забути все, і те, що біля нас, і те, що глибоко в нас, прекрасні миті нашого життя...

(пауза, говорить спокійніше, з паузами, її мова уривчаста)

тож... чому б мені не зникнути самій, доки я не почала...

та понад усе я боюся, що коли почну забувати, то забуду...

забуду те, що я забуваю...

і коли ступлю в цю білу непроглядну ніч

(я так це уявляю)

тоді вже —

кінець!

(іде зі сцени, говорячи щось незв’язне) що зі мною стане, коли я забуду, що забуваю, забуду зовсім те, що забуваю, коли забуду... (пауза, останні слова лунають уже за сценою) Хворий утрачає здатність обслуговувати себе сам. Він втрачає здатність говорити, не розуміє, коли до нього звертаються, нічого не пам’ятає. Потребує цілодобового догляду... Хто? Я!?

МОЛОДИК (лишившись на самоті): Та що ви таке кажете? не годиться, так я їй сказав, де таке бачено, ні, за жодних обставин, та хіба ви не розумієте — вона мені, я зараз вам поясню, ні, кажу їй, це вже, знаєте... безумство, відповідає мені, нечувано, кажу їй, говорити про такі речі, це неможливо, а вона як розлютиться, сил моїх нема (мені), де тобі знати про таке, забуваю і сил немає це терпіти, забуваю... і, кажучи це, почала збирати й тицяти мені ті клапті, вирізки з газет, розумієте тепер? каже, я почала забувати, знаєте як це? що це означає? я забуваю своє життя, і оскільки забуваю його, то, виходить, так, наче мене ніколи не існувало, але тоді що залишиться? а оце (показує папірці)? Їх можна забути, хай так, але жах — ні! Це — наш обов’язок, ви ж знаєте? Я не можу його забути, нізащо! Бо тоді одне й те саме... Хоча б обов’язок нам залишається! Не забувати! Вигукувала це і так боляче стисла мені руку, я вже готовий був звідти чкурнути щодуху, перелякався... (пауза) ти знаєш, що таке забувати, кричала вона мені, знаєш як це?

(бере вирізку, читає)

...у наш час одна дитина з шести працює в нелюдських умовах. Щотри секунди у світі одна дитина помирає від недоїдання.

(зупиняється, бере інший клапоть, а тоді — інший, а за ним — іще)

Мільйони дітей примушують займатися проституцією, зніматися в порнографії. Вони стають жертвами торгівлі живим товаром.

До примусової роботи залучено 145,7 млн осіб, 1,8 млн — до проституції та порнографії, 1,2 — стають жертвами торгівлі людьми, 600 тис. беруть участь в кримінальній діяльності, 300 тис. є учасниками збройних конфліктів...

Жертвами здебільшого стають дівчата, які приїжджають до Великої Британії з не надто розвинутих країн задля того, щоб поповнити лави секс-працівниць чи хатніх доглядальниць. Часто проти неповнолітніх застосовують насильство як засіб примусу або впокорювання. Діти стають жертвами групових зґвалтувань, побиття, найчастішим різновидом покарань є припалювання їхнього тіла цигарками.

не маю сил забувати, казала вона мені... не маю сил забувати, оберталась і дивилася мені у...

(пауза)

(різко) здається, вона так схожа на ту, наче і є нею...

...тому, певно, я й відчув, що знаю її, ці очі, це обличчя... вона, звісно, змінилася, чимало води збігло звідтоді, уже її не побачити в театрі, (із захопленням) якою ж вона була акторкою! (пауза, в задумі) що станеться, вона сказала мені, коли я забуду, що забуваю, так щиро сказала це... я їй повірив, але чи не розігрувала вона переді мною спектакль? (пауза) що станеться, коли я забуду, що забуваю, ти знаєш, що це означає, сказала вона мені... тебе вкриє біла непроглядна ніч, так вона сказала мені, ти знаєш, що означає забувати? (пауза)

(спокійно, тихим голосом, швидкомовкою) увечері в моїй вітальні повно дітлахів, вони — хирляві, худючі як смерть, із розпухлими від голоду животами, так чемно і слухняно туляться на дивані, сидять на стільцях, руками сперлися на коліна, дивляться на мене своїми великими розплющеними переляканими очима, а я не знаю, що їм сказати, що кажуть у таких ситуаціях?

(пауза; потім знову читає з тією самою інтонацією) а ввечері наступного дня я спотикаюся об трупи, що лежать у моєму коридорі, фрагменти тіл, із широко розплющеними очима, з перекошеним ротом, убиті у війнах старих і нових, між ними — жінки, які розшукують серед забитих своїх рідних, голосять, проклинають усіма мовами світу

(пауза; потім знову читає з тією самою інтонацією) а є вечори, коли я і хотів би, та не можу піти зі своєї вітальні на кухню... мене вбиває жахливий вибух! вибухівка, закладена в автівку? вибух забутої міни з останньої війни? якийсь снаряд? і серед руїни, обсипаний порохом, серед тих, хто верещить від болю, кличе на допомогу, серед відірваних кінцівок я сам кричу: «Що робити? Що мені робити?».

(пауза, беззвучно) адже я не забуваю...

(вибухає, репетує) ні, не вмію, я не вмію забувати, але якби ж то я міг забути, delete, усі свої дріб’язкові справи, delete, щоденні зневаги та приниження, delete, усмішки там, де хочеться плюнути, delete, коли тобі дають відкоша, коли кидають напризволяще, delete, усі ті «до побачення» й «не варто», delete, принизливі «співчутливі» посмішки тих, хто довкола, delete, засмучені погляди рідних... (пауза) і їх, якщо існує можливість, забути — delete (показує паперове шмаття)

вони проникають у мене, приходять у мої сни

я нічого не забуваю, о, якби це сталося, delete, і ми всі забули все і почали з чистого аркуша, якби я одного дня міг прокинутися й нічого не пам’ятати! Який би це був поворот, яка приємна зміна! Нічого! яка це несподіванка — нічого не пам’ятати! Це справді було б приголомшливо...

не пам’ятати ні цього, ні того, ні... ні... (раптом спиняється)

я бачив сон...

(світло тьмяніє, западає практично імла, він продовжує говорити, у цю мить молодик трансформується в клоуна)

...Я бачив сон... була темрява, лунали дитячі голоси, сміх, вигуки, смішки, вечірка до дня народження, десь високо зблискують вогні (десь високо над сценою зблискують вогні), але навкруги — пітьма, раптом дзеленчить вхідний дзвінок, жіночий голос (копіює голоси), «хтось відчинить двері?», «сходи ти, сонечко», «я?» (копіює дівчачий голос), чую голос дівчинки, «так, до тебе прийшли, у тебе ж день народження», знову голос дівчинки, «добре..», «так, іду», стиха, «це для неї сюрприз», знову лунають голоси, сміх, знову дзвоник, «та йдемо вже», «заходь, хутко», чутно, як відчиняються двері... світло різко падає на обличчя клоуна (на сцені освітлюється обличчя клоуна, чутно, як він говорить, його мова наче записана на диктофон, лунає напружено, наче він бачить нічне жахіття), кучеряве різнокольорове волосся, величезні пофарбовані очі, червоний ніс, червоні губи, його фігура не випромінює радість, вона лякає мене, він — сам посередині сцени, вдягнений, певно, в усе чорне, видно лише його обличчя, освітлене в пітьмі, говорить емоційно, супроводжуючи слова такими ж енергійними рухами, атмосфера дуже лячна, іноді я відчуваю себе маленькою дівчинкою, але я — клоун, каже, тобто кажу, я — клоун... от хто я такий, і я кажу... (голос замовкає з першими словами клоуна, атмосфера стає нестерпною...)

КЛОУН: «SURPRISE!!! (говорить із французькою вимовою) ...Я! Ваш сюрприз. Ваш клоун... Підходьте... Не соромтеся! Ходіть сюди. Які ж ви милі... Красунчики, радість для очей. Які усміхнені... (верещить) SUUURPRIIISE! Давайте пограємо, поспіваємо (пританцьовує), щоб наше коло дедалі більшало б, зростало і весь наш світ щоб я в обіймах задушив[12] (сміється)... смійтеся, хочете посміятися? (вигукує) ТАААК!

Чому бридкий гей спить цілий день? Бо його ніхто, крім сну, не бере. ГА-ГА-ГА-ГА (сміється) Зустрічаються двоє циганів, які не бачилися багато років, і один смердить так, що... ГА-ГА-ГА-ГА. Чи відрізняється один чорношкірий від аспірину? Ану?.. ТАК! ГА-ГА-ГА-ГА. Куди потрапляє біла дитинка, коли помирає? У Рай. І що з нею стається? Вона перетворюється на янголятко. А куди потрапляє чорна дитинка, коли помирає? Теж у Рай. А з нею що стається?.. Вона стає... КАЖАНОМ! Ким є албанець, якому відірвало руку? Людиною, гідною довіри... (скоромовкою, плутаючи слова) Були собі — один підар, три шльондри, один каліка, один чорномазий, двоє циганів, скількись там албанців і понтійців[13], і прийшли один сліпець, один коротун, один глухий, а із ними стара баба, огидна, жирна, з горбом на спині, один даун, а з ними ще двоє гоміків і одна хвойда... (пауза) угу... коли бордель зачинився, каже шльондра... Ого-го! Оце сьогодні я напрацювалася! Геть заїблася! (вибухає від сміху) Чуєте! Заїблася! Хіба не гарно?! (голосно сміється; різко припиняє)

Нумо, пограємо! Музика! Біжіть! (починає бігти сам) Швидше! Швииидше! (музика зупиняється) Сідайте, сідайте! Ти? Чому ти не сів? Га? (кричить) Оцей виявився найшвидшим? Ух, паскудник, а чого ти його не збив із ніг, чого не дав йому стусана, так ось, і ось так (лунають звуки, схожі на удари), у житті відбувається так, а ти як думав? Сам дозволив йому зайняти перше місце. Недоумок! Виходиш із гри... назавжди! (стріляє в уявну дитину, потім сміється). Ось так! Усі криворукі, усі кволі, усі дуже вразливі мають зникнути, так і наші пращури робили, виживуть лише сильні, достойні, інших — головою вниз зі скелі! Аааааааа!

(бігає по сцені, так наче розподіляє дітей на дві групи, одна навпроти іншої) Так, тепер ті, хто стоїть тут, шикуйтесь у лінію, а ви — там ставайте... Прекрасно! Інші підходьте до мене, беріть зброю, якраз те, що треба... (люто) підходь, бери... а тепер... Готуйся, заряджай, цілься... Вогонь! ВОГОНЬ! ВОГОНЬ! Перші, перш ніж почнуть ті, інші, вогонь! ВО-ГОНЬ!

(убиває дітей, різко западає мертва тиша, оглядається, помічає живу дитину, підходить до неї та вбиває; пауза, немов він побачив між глядачів якусь дівчинку)

Крихітко моя, (нудотно солоденьким голосом) підходь, ходімо зі мною, я куплю тобі морозиво, ходи сюди, ну, дивись, як тут добре й нікого нема, лише я і ти, як ти виросла, тобі вже дев’ять? ох і спека! іди сюди, ти ж нікому не розкажеш... це буде наша маленька таємниця... навіть мамі?.. ох і спека...

(суворіше) підходь, ну, чуєш, до мене, ближче, це буде наша таємниця, погане дівчисько, погане, наша таємниця, неслухняне дівчисько, я, тобі потрібен я... лише я, лише, сюди... підходь, добре... хіба тобі зі мною не добре? хіба це не чудовий сюрприз, га? (розлючується) я сказав сюди!!! не рюмсай, мерзотнице, потворо, мала хвойдо, ану сюди... до мене, я — твій сюрприз, Я!..

Музика. Танцюючи грайливо, клоун зникає зі сцени.

Кінець