ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Четвертого дня ХВАЛИТНИ, де Вільям із Северином оглядають Беренґаріїв труп, виявляють, що язик його чорний, а се дивна річ у потопельника. Відтак мова йде про небезпечні трутизни і про одну давню крадіжку
Не зупинятимусь на розповіді про те, як ми давали знати настоятелеві, як ще до канонічного часу прокинулася ціла обитель, про вигуки жаху, про переляк і біль, які видно було на обличчі кожного, про те, як новина розійшлася між усім тутешнім людом, а челядь хрестилася, замовляючи вроки. Не знаю, чи відправили того ранку перше богослужіння як належить і хто на ньому був. Я пішов за Вільямом та Северином, які веліли загорнути Беренґарієве тіло у ряднину, перенести в лічницю і покласти на стіл.
Коли відійшли абат з братією, зілляр з моїм учителем з холоднокровністю медиків довго розглядали труп.
«Він помер від утоплення, — мовив Северин, — тут нема жодного сумніву. Лице набрякло, живіт надутий…»
«Але його не втопили, — зауважив Вільям, — інакше він би чинив убійникові опір, і навколо ванни були б сліди розхлюпаної води. А натомість тут повний лад, чистота, немов Беренґарій нагрів собі води, налив її у шаплик і з власної волі ліг у неї».
«Нічого дивного, — сказав Северин. — Беренґарія часто хапали корчі, і я сам не раз казав йому, що тепла купіль — добрий засіб для того, щоб заспокоїти збуджене тіло і дух. І він не раз просив у мене дозволу піти до лазні. Мабуть, так само він зробив і цієї ночі…»
«Минулої ночі, — зауважив Вільям, — бо це тіло — ти ж бачиш — лежало у воді принаймні день…»
«Може, й минулої ночі», — погодився Северин. Вільям розповів йому дещо про події попередньої ночі. Він не сказав, що ми потай побували у скрипторії, але, приховавши різні обставини, пояснив, що ми йшли назирці за якоюсь таємничою постаттю, яка перехопила нам книгу. Северин зрозумів, що Вільям розповів йому лиш частину правди, але ні про що не спитав. Він зауважив, що якщо тим таємничим крадієм був Беренґарій, то, перехвилювавшись, він міг потім шукати заспокоєння у покріпній купелі. Беренґарій, спостеріг він, від природи був дуже вразливий, іноді якісь прикрощі або емоції спричиняли в нього тремтіння і холодний піт, тоді він витріщав очі і валився на землю, випускаючи білувату піну.
«Хай там як, — мовив Вільям, — але перед тим, як прийти сюди, він, певно, побував деінде, бо книги, яку він викрав, у лазні я не бачив».
«Так і є, — підтвердив я з деякими гордощами, — я підняв його одяг, що лежав поруч з шапликом, і не побачив навіть сліду якогось об'ємного предмета».
«Молодець, — усміхнувся мені Вільям. — А отже, він побував десь в іншому місці, а потім, припустімо, прагнучи заспокоїти своє збудження, а може, й сховатися від нас, пробрався в лазню і заліз у воду. Северине, як ти вважаєш — могло так бути, що хворість, якою він страждав, спричинила в нього непритомність, через яку він втопився?»
«Цілком могло бути, — з сумнівом відповів Северин. — З другого боку, якщо це сталося дві ночі тому, то навіть якби навколо була розхлюпана вода, вона б могла уже висохнути. Тому не можна виключати, що його втопили».
«Ні, — мовив Вільям. — Ти бачив коли, щоб силоміць утоплений роздягався перед тим, як його мали втопити?» Северин похитав головою, немов аргумент цей не надто вагомий. Він уже кілька хвилин розглядав руки трупа: «Дивись-но, яка цікава річ…» — сказав він.
«Що таке?»
«Вчора, коли тіло Венанція обмили від крові, я глянув на його руки і спостеріг одну деталь, якій не надав тоді великого значення. Пучки двох пальців правиці Венанція були темні, немов забарвлені якоюсь темною субстанцією. Точнісінько так — бачиш? — як пучки двох пальців у Беренґарія. Деякі сліди є тут навіть на третьому пальці. Тоді я подумав було, що Венанцій забруднив собі пальці чорнилом у скрипторії…»
«Дуже цікаво, — зауважив Вільям замислено, схиляючись, щоб ближче роздивитись Беренґарієві пальці. Надворі світало, а всередині ще далі було досить темно, і мій учитель, очевидно, гостро відчував брак своїх лінз. — Дуже цікаво, — повторив він. — Пучки вказівного і великого пальців потемніли, а середній палець потемнів лиш трохи, і тільки з внутрішнього боку. Але й на лівій руці є ледь помітні сліди, принаймні на вказівному і великому пальцях».
«Якби це було лише на правій руці, то можна подумати, що він тримав у ній щось невелике, або довге і тонке…»
«Наприклад, стилос. Або кусник чогось їстівного. Або комаху. Або змію. Або ковчег. Або патика. Забагато можливостей. Але якщо сліди є й на другій руці, це могла бути і чаша — правою рукою він міцно тримає її, а лівою лиш підтримує, не прикладаючи сили».
Северин тепер легко потирав пальці померлого, але потемніння не зникало. Я помітив, що він одяг пару рукавичок, якими користувався, мабуть, коли мав справу з отруйними речовинами. Він понюхав Беренґарієві пальці, але не відчув нічого. «Я б міг назвати тобі чимало рослинних (а рівно ж і мінеральних) субстанцій, які залишають подібні сліди. Деякі з них смертельні, інші ні. У мініатюристів пальці часто забрукані золотим порошком…»
«Мініатюристом був Адельм, — мовив Вільям. — Гадаю, коли ти побачив його розтерзане тіло, тобі не спало на гадку оглянути його пальці. Але ці двоє могли торкнутися чогось, що належало Адельмові».
«Не знаю, що й казати, — мовив Северин. — Двоє мертвих, пальці в обох почорнілі. Що можна з цього виснувати?»
«Нічого: nihil sequitur geminis ex particularibus unquam[200]. Обидва випадки належить звести до якогось правила. Наприклад: є субстанція, яка чорнить пальці того, хто її торкається…»
Я переможно завершив силогізм: «У Венанція і Беренґарія пальці почорніли, ergo[201] вони торкалися цієї субстанції!»
«Молодець, Адсо, — сказав Вільям, — та, на жаль, силогізм твій хибний, бо aut semel aut iterum medium generaliter esto[202], а в цім силогізмі середній член ні разу не є загальним. Це свідчить про те, що ми хибно вибрали більший засновок. Мені не можна було казати: усі ті, хто торкався деякої субстанції, мають чорні пальці, бо цілком можуть бути також люди з чорними пальцями, які не торкалися цієї субстанції. Мені слід було сказати: лише ті, хто має чорні пальці, безсумнівно торкалися цієї субстанції. Венанцій, Беренґарій і так далі. А це дає нам чудовий приклад Darii, силогізму третього модусу першої фігури».
«Це значить, що ми маємо відповідь!» — задоволено сказав я.
«На жаль, ні, Адсо, ти занадто віриш у силогізми! Маємо лиш нове запитання. Тобто ми припустили, що Венанцій і Беренґарій торкалися тієї самої речі, а це припущення, безперечно, цілком розсудливе. Та ми лиш припустили існування субстанції, яка єдина дає цей результат (а це ще треба довести), але не знаємо, що це за субстанція, де вони її знайшли і чому її торкалися. І май на увазі, ми навіть не знаємо, чи саме ця субстанція, якої вони торкалися, спричинила їхню смерть. Уяви собі, що якийсь божевільний захотів убити всіх тих, хто торкається золотого порошку. Хіба можна сказати, що причина смерті — золотий порошок?»
Я збентежився. У мене завжди була певність, що логіка — це універсальна зброя, а тепер я зрозумів, наскільки її корисність залежить від способу, яким її вживати. Зрештою, спілкуючись з учителем, я усвідомив — і ще глибше усвідомлював це в наступні дні, — що логіка може бути річчю вельми хосенною, та лиш за умови, що, використавши її, ми зумієм швидко її спекатись.
Северин, який, звісно, добрим логіком не був, тим часом міркував на основі власного досвіду: «Світ отрут такий самий різноманітний, як і таємниці природи, — сказав він. І вказав на вервечку глечиків і плящин, якими ми вже мали нагоду милуватися раніше, — вони вишикувались у строгому порядку на полицях вздовж стін, де було також чимало книг. — Як я вже тобі казав, багато з цих трав, якщо їх відповідним чином змішати у відповідних пропорціях, можуть утворити вбивчі трунки і масті. Ось тут, внизу, datura stramonium[203], беладона, цикута: вони викликають сонливість, збудження, або одне і друге; якщо їх застосовувати обережно, вони — чудові ліки, а у надмірних дозах спричиняють смерть…»
«Але жодна з цих субстанцій не могла залишити сліди на пальцях?»
«Гадаю, що жодна. Зрештою, деякі речовини небезпечні лише коли їх проковтнути, а інші натомість діють на шкіру. Біла чемериця може спричинити блювоту, якщо схопити її за гичку, щоб вирвати з землі. Коли садівник торкнеться середушника або ясенця у цвіту, він захмеліє, немов випив вина. Чорна чемериця викликає бігунку, варто лиш торкнутися її. Інші рослини спричиняють сильне серцебиття, ще інші — вдаряють в голову або позбавляють голосу. Натомість від отрути гадюки, намазаної на шкіру — якщо вона не проникне в кров, — буде всього лиш легке подразнення… Але якось мені показали одну сполуку: коли намазати її на внутрішню частину стегон собаки, поблизу Геніталій, вона в короткому часі призводить до поступового заклякання кінцівок і смерті тварини в жорстоких судомах».
«Ти чимало знаєш про трутизни», — зауважив Вільям тоном, в якому чулося захоплення. Северин пильно подивився на нього і якусь мить витримував його погляд: «Я знаю те, що повинен знати лікар, зілляр, адепт науки про людське здоров'я».
Вільям надовго занурився у свої думки. Тоді попрохав Северина відкрити трупові рота і подивитись на язик. Заінтригований Северин зробив це тонкою лопаткою, яка належала до його лікарського знадіб'я. Тоді здивовано вигукнув: «Язик чорний!»
«Значить, таки правда, — пробурмотів Вільям. — Він схопив щось пальцями і проковтнув його… Це виключає отрути, про які ти говорив, що вони вбивають, проникаючи крізь шкіру. Але це не полегшує нам справи. Бо тепер ми знаємо, що у нього й у Венанція то був свідомий жест, а не випадковий, здійснений внаслідок неуважності або необережності, і не вимушений силою. Вони взяли щось в руки і поклали собі в рот, знаючи, що роблять…»
«Якесь їдло? Напій?»
«Можливо. А може… ну, скажімо, музичний інструмент на кшталт флейти…»
«Безглуздя», — мовив Северин.
«Звичайно, що безглуздя. Але ми не можемо нехтувати жодною гіпотезою, якою б незвичайною вона не була. Та спробуймо тепер з'ясувати, що то була за отрута. Якби хтось, хто знається на трутизнах так, як ти, проник сюди і використав деякі з цих твоїх трав, чи зміг би він зробити убивче мастило, яке залишає такі сліди на пальцях і на язику? Яке можна домішати в якусь їжу, в напій, намазати на ложку, на щось, що кладуть до рота?»
«Так, — визнав Северин, — але хто б то міг бути? А потім, навіть якщо прийняти це припущення, яким же чином цю трутизну було підмішано цим нашим бідолашним побратимам?»
Щиро кажучи, мені теж важко було уявити собі, що Венанцій та Беренґарій могли погодитися на пропозицію з'їсти або випити якусь таємничу субстанцію. Але Вільяма це, схоже, не турбувало. «Про це ми подумаєм пізніше, — сказав він, — а тепер я б хотів, щоб ти спробував пригадати, чи не траплялось чогось такого, про що ти, може, вже й забув, — не знаю, може, хтось колись розпитував тебе про зілля або мав легкий доступ у лічницю..!»
«Зажди-но, — мовив Северин, — дуже давно, багато літ тому, я мав на одній з цих полиць одну дуже потужну субстанцію, яку дістав був від одного брата, що побував у далеких краях. Він не міг мені сказати, з чого вона виготовлена — звичайно, з трав, та не всі з них відомі. Вона виглядала в'язкою і жовтявою, але він порадив мені не торкатися її, бо варто їй навіть потрапити мені на губи, як вона дуже швидко вб'є мене. Брат цей сказав мені, що якщо ковтнути навіть дуже незначну її кількість, за півгодини вона викликає відчуття сильної втоми, тоді повільний параліч усіх кінцівок, а врешті — смерть. Він не хотів мати її при собі, тому подарував мені. Я довго зберігав її, бо все збирався якось дослідити. Але одного дня налетіла на нас велика буря. Один мій помічник, новіцій, зоставив двері лічниці незачиненими, і сильний вітер поперевертав усе в цій кімнаті. Плящинки побилися, течива порозливалися на долівку, зілля і порошки порозсипалися. Я сам цілий день приводив до ладу свої речі, і вдався до помочі інших, лише щоб мені змели з підлоги черепки і ні до чого вже не придатні трави. Врешті я помітив, що бракує саме тієї плящини, про яку я говорив. Спершу я занепокоївся, а тоді подумав, що вона, мабуть, розбилася і перемішалася з іншими уламками. То ж я звелів добре помити підлогу лічниці, а також полиці…»
«А ти бачив цю плящину невдовзі перед тим ураганом?»
«Так… Точніше, ні, якщо добре згадати. Вона стояла позаду ряду глечиків, добре схована, і я не перевіряв її щодня…»
«Отже, як ти кажеш, її могли викрасти ще задовго до цього урагану і ти б цього не помітив?»
«Тепер, коли я над цим замислююсь, авжеж, безперечно, так могло статися».
«Або той твій новіцій міг викрасти її, а відтак скористатися ураганом, вчинити розгардіяш у твоєму господарстві і зумисне зоставити двері відчиненими».
Северин, схоже, сильно розхвилювався: «Звичайно. Ба більше, оце тепер я згадав — тоді мене дуже здивувало, що ураган, нехай і сильний, стільки всього поперевертав. Цілком може бути, що хтось скористався ураганом, щоб поперекидати все в кімнаті і наробити більшої шкоди, ніж міг причинити сильний вітер!»
«Хто був той новіцій?»
«Його звали Августином. Минулого року він помер — упав з риштувань, коли разом з іншими ченцями і челядниками чистив скульптури на фасаді церкви. Зрештою, якщо краще пригадати, він Христом Богом присягався, що перед бурею двері відчиненими не залишав. То я спересердя звинувачував його в цьому. Може, й справді він не був винен».
«Значить, про твою отруту знав ще хтось третій, можливо, набагато досвідченіший від твого новіція. Кому ти про неї розповідав?»
«От цього я геть не пам'ятаю. Звичайно, я розповів настоятелеві, бо мусив просити дозволу тримати в себе таку небезпечну речовину. І ще комусь, може, навіть у бібліотеці, бо я шукав гербарії, де б говорилося про неї».
«Але хіба ти не казав мені, що книги, корисні для твого мистецтва, тримаєш у себе?»
«Так, тримаю, і чимало, — відповів він, показуючи на кілька полиць в кутку кімнати, заповнених десятками фоліантів. — Але тоді я шукав деякі книги, яких у себе тримати не міг, мало того — Малахія вперто не хотів видавати їх мені, аж я мусив просити дозволу в настоятеля. — Він стишив голос, немов не хотів, щоб я почув його. — Розумієш, у якомусь невідомому місці бібліотеки зберігаються навіть чорнокнижницькі твори, книги чорної магії, рецепти диявольського чар-зілля. Мені дозволили переглянути деякі з них, бо була така потреба, і там я сподівався знайти опис тієї трутизни та її дії. Але марно».
«Отже, ти розповів про неї Малахії».
«Звичайно, йому теж, а може, навіть тому ж Беренґарію, який йому допомагав. Але не варто робити поспішних висновків: не пам'ятаю вже, може, коли я про це розповідав, там були й інші ченці, адже іноді у скрипторії буває чимало люду…»
«Я нікого не підозрюю. Я лиш намагаюся зрозуміти, що могло статися. В кожному разі, ти сказав, що випадок цей стався кілька років тому, і постає питання: невже хтось викрав отруту тоді, щоб використати її лиш через стільки часу? Це свідчило б про лиху волю, яка потаймиру довго плекала вбивчі наміри».
Северин перехрестився з виразом жаху на обличчі. «Хай Бог простить нас усіх!» — мовив він.
Більш нічого було сказати. Ми накрили Беренґарієве тіло, яке мали приготувати в останню путь.
Четвертого дня ЧАС ПЕРШИЙ, де Вільям примушує спершу Сальватора, а потім — келаря розповісти про своє минуле, Северин віднаходить украдені лінзи, Никола приносить нові, а Вільям шістьма очима береться розшифровувати рукопис Венанція
Ми саме виходили, коли ввійшов Малахія. Схоже, йому не дуже по мислі було бачити нас тут, і він відступив крок назад. Северин зсередини помітив його і сказав: «Ти до мене? Тобі треба…» І обірвав, зиркнувши на нас. Малахія зробив йому ледь помітний знак, немов кажучи: «Поговоримо пізніше…» Ми виходили, він входив, і всі троє ми опинилися разом у дверному проході. Малахія цілком непотрібно сказав:
«Я прийшов до брата-зілляра… У мене… у мене болить голова».
«То, певне, через затхле повітря в бібліотеці, — сказав йому Вільям тоном турботливого розуміння. — Приміщення здалося б обкурити».
Малахія ворухнув губами, немов хотів ще щось сказати, тоді зрікся свого наміру, схилив голову і ввійшов, а ми пішли собі.
«Що йому треба від Северина?» — спитав я.
«Адсо, — нетерпляче сказав учитель, — навчися сам ворушити мізками. — Тоді змінив тему: — Тепер нам треба розпитати деяких людей. Принаймні, — додав він, окидаючи поглядом дворище, — поки вони ще живі. До речі: відтепер нам слід добре вважати на те, що ми їмо і п'ємо. Бери завжди їжу зі спільної тарілки, а питво наливай з глечика, з якого вже пили інші. Після Беренґарія найбільше знаємо ми. Крім, звичайно, вбивці».
«Кого ж ви хочете зараз розпитати?»
«Адсо, — мовив Вільям, — ти вже зрозумів, що найцікавіші речі стаються тут вночі. Вночі гинуть люди, вночі хтось гуляє по скрипторії, вночі в ці мури приходять жінки… Тут є обитель денна і обитель нічна, причому нічна обитель, як це не сумно, викликає куди більший інтерес, ніж денна. Тому нас цікавить кожен, хто блукає тут ночами, включно, скажімо, з тим чоловіком, якого вчора ввечері ти бачив з дівчиною. Може, історія з дівчиною ніяк не стосується історії з трутизною, а може, й стосується. В кожному разі я зрозумів дещо про того вчорашнього чоловіка — то має бути хтось, хто чимало знає про нічне життя сього святого місця. І, про вовка промовка, онде він якраз іде».
І показав пальцем на Сальватора, який теж нас побачив. Я помітив, що він стишив крок, завагався, немов хотів уникнути нас, і зупинився, щоб повернути назад. Але то була лише мить. Очевидно, він зрозумів, що зустрічі не уникнути, і знов рушив з місця. Широко посміхаючись, він солодкавим голосом звернувся до нас зі своїм «benedicite»[204]. He даючи йому закінчити, мій учитель різким тоном заговорив до нього.
«Ти знаєш, що завтра тут буде інквізиція?» — спитав він.
Схоже, Сальватора це зовсім не втішило. Ледь чутно він спитав: «А я що?»
«А тобі краще сказати правду мені, бо я твій друг, до того ж мінорит, як і ти колись, аніж говорити її завтра сам знаєш кому».
Від такого різкого натиску Сальватор, схоже, покинув будь-яку думку про опір. Він покірливо глянув на Вільяма, немов даючи йому зрозуміти, що готовий розповісти все, що той йому звелить.
«Цієї ночі в кухні була якась жінка. Хто був з нею?»
«Ох, жонка, що продає себе як крам, лихе створіння єсть, і необичайне», — залементував Сальватор.
«Мене не цікавить, чи вона порядна дівчина. Мене цікавить, хто був там з нею!»
«Боже, ото лукавий ум у тих женщин! Денно й нощно токмо й в голові, оби лиш хлопа осмішити…»
Вільям рвучко схопив його за барки: «Хто був з нею, ти чи келар?»
Сальватор зрозумів, що більше брехати нема сенсу. І почав свою химерну розповідь, з якої ми насилу зрозуміли, що він, аби приподобатися келареві, приводив йому дівчат із селища, впускаючи вночі у монастир, але яким шляхом, сказати нам не захотів. Одначе лицемірно присягався, що чинив це лиш з доброго серця, і в його словах вчувався кумедний жаль, що йому ніяк не вдавалося скористатися цим для власної насолоди і вмовити дівчину, щоб вона, задовольнивши келаря, вділила щось і йому. Усе це він виклав, липко і масно усміхаючись та підморгуючи, немов даючи зрозуміти, що говорить до чоловіків з плоті, звиклих до таких самих заведенцій. І зиркав на мене з-під лоба, а я не міг дати йому відсіч, хоч як мені хотілося, бо відчував, що нас пов'язує спільна таємниця, що він мій співучасник і товариш у гріху.
Тут Вільям вирішив піти до кінця. І спитав раптом його: «Ти познайомився з Ремиґієм до того, як пристав до Дольчина, чи опісля?» Сальватор упав йому в ноги, благаючи в сльозах не занапащати його і врятувати від інквізиції, і Вільям урочисто присягнув, що нікому не розповість того, що почує, і Сальватор, не вагаючись, видав келаря на нашу ласку. Вони познайомились на Лисому Урвиську, обоє були в зграї Дольчина, з келарем він утік і вступив у монастир в Казале, з ним же він перебрався до клюнійців. Белькочучи і затинаючись, він благав прощення, і було зрозуміло, що більше від нього дізнатися годі. Вільям вирішив, що варто спробувати заскочити Ремиґія зненацька, і залишив у спокої Сальватора, який побіг до церкви шукати потіхи.
Келаря ми знайшли в другому кінці монастиря, перед шпихлірем — він саме торгувався з кількома селищанами з долини. Він глянув на нас з острахом і спробував було вдати страшенно заклопотаного справами, але Вільям наполіг на розмові. Досі з цим чоловіком ми мало мали до діла; він був увічливий з нами, а ми — з ним. Того ранку Вільям звернувся до нього як до свого побратима по ордену. Келаря, схоже, збентежив цей довірливий тон, і з самого початку він відповідав з великою осторогою.
«З огляду на обов'язки ти, мабуть, змушений ходити по монастирі, коли всі інші вже сплять», — мовив Вільям.
«Коли як, — відповів Ремиґій, — іноді треба доробити якісь дрібні справи, і я мушу присвятити їм кілька годин свого сну».
«А коли так бувало, тобі ніколи не потрапляло на очі щось, що могло б підказати нам, хто, не маючи твоїх для цього причин, блукає десь поблизу кухні чи бібліотеки?»
«Якби я щось бачив, я б сказав настоятелеві».
«Слушно, — погодився Вільям і різко змінив тему: — Селище внизу не дуже заможне, правда?»
«І так, і ні, — відповів Ремиґій, — там мешкають селяни, які працюють на наших землях і залежать від монастиря, тому в урожайні роки їм теж поводиться добре. Приміром, у день святого Івана вони одержали дванадцять мірок солоду, коня, сім волів, бика, чотири телички, п'ять телят, двадцять овець, п'ятнадцять свиней, п'ятдесят курей і вісімнадцять вуликів. А крім того — двадцять вуджених підсвинків, двадцять сім горщиків смальцю, півчвертки меду, три чвертки мила, рибальську сіть…»
«Я зрозумів, зрозумів, — перебив його Вільям, — але погодься, це ще нічого не говорить про становище в селищі, скільки з його мешканців — монастирські селяни, скільки землі мають ті, хто на монастир не працює…»
«А-а, ти це маєш на увазі, — сказав Ремиґій, — пересічна сім'я іноді володіє навіть п'ятдесятьма відрізами землі».
«А скільки це — один відріз?»
«Ясна річ, чотири квадратні кусні».
«Квадратні кусні? А скільки це?»
«Кусень має тридцять шість квадратних стіп. А вісімсот лінійних куснів становлять п'ємонтську милю. І врахуй, що одна родина — на північних землях — вирощує оливкові дерева, які дають принаймні півчвертки олії».
«Півчвертки?»
«Авжеж, чвертка має п'ять мірок, а мірка — вісім гарців».
«Зрозуміло, — спантеличено мовив мій учитель. — У кожному селі своя міра. Вино, наприклад, ви вимірюєте в суліях?»
«Або у відрах. Шість відер — одне барильце, вісім барилець — одна бочівка. Або, якщо хочеш, відро має шість глечиків по два кухлі».
«Гадаю, я все зрозумів», — зневірено сказав Вільям.
«Ще щось хочеш знати?» — спитав Ремиґій тоном, у якому, як мені здалося, пролунав виклик.
«Так! Я питав тебе про те, як живеться тамтешнім людям, бо нині в бібліотеці я розмірковував над проповідями для жінок Гумберта Романця, а зокрема над розділом Ad mulieres pauperes in villulis[205]. Там він твердить, що жінки ці через своє злиденне становище більше від інших схильні до плотського гріха, і мудро каже, що вони peccant enim mortaliter, cum peccant cum quocumque laico, mortalius vero quando cum Clerico in sacris ordinibus constituto, maxime vero quando cum Religioso mundo mortuo[206]. Ти ліпше від мене знаєш, що навіть в таких святих місцях, як монастирі, полуденний біс не втомлюється спокушати. Цікаво, чи ти, маючи зносини з селищанами, не прознав часом, що хтось із ченців, не доведи Господи, схиляв якихсь дівчат до блуду».
Хоч мій учитель і сказав це майже неуважним тоном, читальник цих рядків, мабуть, зрозумів, як ці слова занепокоїли бідолаху келаря. Не можу сказати, чи він зблід насправді, але я був такий впевнений, що він зблідне, що й справді побачив, як він пополотнів.
«Якби я про щось таке прознав, то вже б давно розповів абатові, — смиренно відповів він. — Зрештою, ці відомості, певно, потрібні тобі для розслідування, тому якби мені довелося щось дізнатися, я не змовчу про це перед тобою. Ба навіть зараз, оскільки ти мені пригадав, з приводу твого першого запитання… У ніч, коли загинув бідолаха Адельм, я ходив по дворі… розумієш, була тут одна історія з курми… до мене дійшли чутки, що хтось з ковалів унадився по ночах до курника. То ж тієї ночі мені трапилось побачити — здалеку, заприсягтися не можу, — як Беренґарій вертався до опочивальні, йдучи вздовж хорів церкви, і схоже було, що він вийшов із Вежі… Мене це не здивувало, бо поміж ченцями вже давно ходили чутки про Беренґарія, може, вони дійшли й до тебе…»
«Ні, розкажи».
«Гаразд, як це сказати? Беренґарія підозрювали у тому, що він живить пристрасті, які… не личать монахові…»
«Ти, може, натякаєш, що він мав зносини з селищанками, як це я тебе питав?»
Келар зніяковіло кашлянув і цинічно посміхнувся: «Ні-ні… мова про ще недобропристойніші пристрасті…»
«А чернець, який тілесно втішається з селищанками, живить натомість пристрасті, які можна назвати хоч трохи добропристойними?»
«Я сього не казав, але ти сам знаєш, що ієрархія існує як серед чеснот, так і серед провин. Плоть може підлягати спокусам природним і… спокусам протиприродним».
«Ти кажеш, буцім Беренґарій відчував плотський потяг до людей своєї статі?»
«Я кажу, що ходив такий поголос про нього… Я розповів тобі це, щоб довести свою щирість і добру волю…»
«Я вельми тобі вдячний. І погоджуюсь з тобою, що содомський гріх куди гірший від інших форм розпусти. Проте, щиро кажучи, розслідувати такі речі мені не до вподоби…»
«Все це дрібні грішки, навіть якщо і правда», — з-філософська мовив келар.
«Авжеж, Ремиґію. Усі ми грішники. Я б нізащо не шукав соломини в оці брата, бо надто боюся, що у моєму оці — ціла колода. Але буду тобі вдячний, якщо ти розповідатимеш мені про всі колоди, які побачиш. Так ми зможемо зайнятися великими і товстими колодами, залишивши соломинки на волю вітрів. То скільки, ти казав, має кусень?»
«Тридцять шість квадратних стіп. Але не хвилюйся. Коли захочеш про щось дізнатись, приходь до мене. Вважай, що маєш у мені вірного друга».
«Таким я тебе і вважаю, — мовив Вільям гаряче. — Убертин казав мені, що колись ти належав до мого чину. Я б ніколи не зрадив колишнього побратима, особливо нині, коли тут очікують на прибуття папського посольства на чолі з великим інквізитором, відомим тим, що він спалив чимало дольчиніян. То, кажеш, кусень має тридцять шість квадратних стіп?»
Келар не був дурнем. Він вирішив, що не варт більше гратися у кота з мишею, а поготів тому, що він зрозумів, що за мишу тут він.
«Брате Вільям, — мовив він, — бачу, ти знаєш набагато більше, ніж я думав. Не зрадь мене, і я тебе не зраджу. Це правда, я бідний невільник свого тіла, неспроможний опиратися спокусам плоті. Сальватор сказав мені, що ти — чи твій новіцій — вчора ввечері застукав їх в кухні. Ти багато подорожував, Вільяме, і добре відаєш, що навіть авіньйонські кардинали не є взірцями чесноти. Я знаю, ти розпитуєш мене не для того, щоб вивідати про ці незначні, нікчемні грішки. Але я також зрозумів, що ти дізнався дещо й про мої давні перипетії. Я жив неспокійним життям, як це буває з багатьма міноритами. Багато літ тому я повірив в ідеал убогості і покинув свій монастир, щоб жити життям бурлаки. Я вірив у проповідування Дольчина, як і багато інших таких, як я. Я невчений чоловік, мене було рукоположено, але я ледве вмію відправити службу Божу. Я мало що тямлю в богослов'ї. Та й, мабуть, ідеї теж мало мене приваблюють. Розумієш, колись я спробував було збунтуватися проти синьйорів, а тепер служу їм і від імені синьйора цих земель порядкую собі подібними. Бунтуватися або зраджувати — іншого вибору в нас, посполитих, нема».
«Іноді посполиті розуміють дещо краще, ніж учені», — промовив Вільям.
«Може бути, — відповів келар, здвигнувши плечима. — Але я навіть не знаю, навіщо я робив те, що робив. Розумієш, щодо Сальватора це зрозуміло — він утік з кріпацтва, маючи за плечима дитинство у голоді й недугах… Дольчино був символом бунту, знищення можновладців. У мене ж було інше становище, я походжу з родини міщан, і мені не треба було тікати від голодної смерті. Не знаю, як і сказати… то було свято божевільних, весела гулянка… Там, у горах, з Дольчином, ще до того, як нам довелося їсти м'ясо своїх власних товаришів, що загинули в бою, до того, як чимало з нас померло від виснаження, а що неможливо було поїсти їх усіх, тому їх кидали зі схилів Бунтівничої гори на корм птахам та диким звірям… а може навіть і тоді… ми дихали повітрям… чи вільно мені так сказати? — свободи. Раніше, до того, я не знав, що таке свобода, а проповідники нам казали: „Істина зробить вас свобідними“. Ми почувалися свобідними і думали, що то і є істина. Ми думали, що чинимо слушно…»
«І там ви звикли… до вільних стосунків з жінками?» — спитав я, сам навіть не знаю навіщо, бо від попередньої ночі мене невідступно переслідували слова Убертина, те, що я прочитав у скрипторії, і те, що трапилось потім зі мною. Вільям з цікавістю глянув на мене — мабуть, він не сподівався від мене такої сміливості, а навіть деякого нахабства. Келар зиркнув на мене, мов на якогось небаченого звіра.
«На Бунтівничій горі, — мовив він, — було повно людей, які ціле своє дитинство спали по десятеро і більше в крихітній кімнатці — сестра з братом, батько з донькою. Сам подумай — хіба їм важко було погодитися на це нове становище? Вони могли робити з власної волі те, що раніше робили з конечності. Зрештою, вночі, коли ти весь час у полоні страху перед ворожим наступом, коли, лежачи до землі, притискаєшся до товариша, щоб не відчувати холоду… Єретики? Ви, ченці, яких ще юними із замку віддають до монастиря, вважаєте, що такий спосіб мислення навіює диявол. Натомість це просто спосіб життя», — і Келар енергійно заперечив: «Ні, то не Малахія. Себто не думаю… В кожному разі, я не сказав тобі нічого, що могло б зашкодити Малахії…»
«Не турбуйся, який би борг тебе не пов'язував з Малахією. Він щось про тебе знає?»
«Так, — почервонів келар, — і він показав себе чоловіком порядним. На твоєму місці я б краще придивився до Бенція. Він мав якісь дивні стосунки з Беренґарієм і Венанцієм… Але присягаюсь, більш нічого я не бачив. Якщо дізнаюсь щось, скажу тобі».
«Поки що цього досить. Я прийду до тебе, якщо буде потреба». Келар, у якого, очевидно, відлягло від серця, повернувся до своїх торгів, гостро докоряючи селянам, які тим часом попересували якісь там мішки з насінням.
Аж тут до нас підійшов Северин. Він тримав у руці Вільямові лінзи, ті самі, які йому були вкрали позатоніч. «Я знайшов їх у Беренґарієвій рясі, — сказав він. — Вони були у тебе на носі позавчора в скрипторії. Вони твої, правда?»
«Хвала Богу, — радісно вигукнув Вільям. — Ми вирішили дві справи! Я знов маю лінзи і нарешті знаю напевне, що то Беренґарій обікрав нас тієї ночі в скрипторії!»
Ледве ми скінчили розмову, як прибіг Никола з Морімондо, який світився ще більшою радістю, ніж Вільям. У руках він тримав пару готових лінз, оправлених в хомутець: «Вільяме, — вигукнув він, — у мене вийшло, я їх зробив сам, гадаю, все як слід!» Тоді побачив на Вільямовому обличчі інші лінзи і закам'янів. Вільям, щоб не принизити його, зняв старі окуляри і поміряв нові: «Ці кращі, — сказав він. — Тобто я триматиму старі про запас, а носитиму твої. — Тоді повернувся до мене: — Адсо, я йду до себе в келію, спробую прочитати відомі тобі аркуші. Нарешті! Почекай на мене десь. Я вам вельми вдячний, браття мої любі».
Дзвонили на третій час, і я подався на хори, щоб разом з іншими співати хвалу, псалми, стихи зі Святого письма і Куrіе[207]. Всі молились за душу померлого Беренґарія. Я дякував Богові за те, що він повернув нам не одну, а дві пари лінз.
Мене охопило велике умиротворення. Забувши про всі жахливі речі, які я бачив і чув, я задрімав і прокинувся, коли богослужіння вже скінчилося. Я згадав, що цієї ночі зовсім не спав, і мене турбувало те, що я ще й зужив чимало сил. А коли я вийшов з церкви, моїми думками почав заволодівати спогад про дівчину.
Я спробував було розвіятись і почав бігати по дворищі. Мене охопило легке відчуття запаморочення. Я плескав закляклими долонями. Тупотів ногами по землі. Мені ще хотілося спати, але я вже почував себе притомним і сповненим життя. Я не розумів, що зі мною коїться.
Четвертого дня ЧАС ТРЕТІЙ, де Адсо б'ється у любовних переживаннях, тоді надходить Вільям з Венанцієвим текстом, який, навіть розгаданий, зостається загадковим
Справді, інші страхітливі події, що сталися після моєї гріховної зустрічі з дівчиною, примусили мене майже забути цю історію. Зрештою, після того як я висповідався перед братом Вільямом, душа моя позбулася гніту докорів сумління, які я відчув, прокинувшись після свого злочинного падіння, і мені здалося, що разом зі словами я передав братові Вільяму весь той тягар, який ці слова озвучували.
Навіщо ж іще потрібне благодатне омовіння сповіді, якщо не для того, аби просто на груди Нашого Господа зняти вагу гріха і докорів сумління, які є його наслідком, і разом з прощенням знов віднайти окрилену легкість душі, забувши про тіло, змучене злом? Та цілковито я не звільнився. Походжаючи у блідому й зимному сонці того зимового ранку, посеред метушні людей і тварин, я став згадувати минулі події по-іншому. Немовби зі всього, що трапилось, зосталось не каяття і розрада від покаяльного омовіння, а самі лиш образи людських тіл та кінцівок. У моїй надто збудженій уяві плигав привид Беренґарія, роздутого від води, і я здригався від огиди й жалощів. Тоді, щоб прогнати цю з'яву, моя тяма поверталась до інших образів, які недавно знайшли прихисток у моїй пам'яті, і я не міг уникнути того, щоб перед моїми очима (очима душі, але сливе немов і перед тілесними очима) ясно не постав образ дівчини, прегарної й грізної, мов військо, що вишикувалось до бою.
І знов собі обіцяю (я, ветхий переписувач досі не написаної книги, яка довгими десятиліттями промовляла у моїй душі) бути вірним літописцем, і не лише з любові до істини, чи з бажання (хоч яке воно шляхетне) напутити своїх майбутніх читальників, але й для того, щоб полегшити свою збляклу пам'ять, яка стомилася від видив, що катували її ціле життя. А отже, мушу розповісти все — не виходячи за межі пристойності, але без сорому. Тому тепер мені належить виразно і чітко описати те, що я думав тоді, коли, намагаючись приховати від себе самого свої думки, я проходжався по дворищі, іноді пускаючись бігти, немов щоб приписати швидкому рухові несподіване биття свого серця, коли зупинявся, щоб помилуватися працею челядників, сподіваючись, що це відверне мою увагу, коли на повні груди вдихав зимне повітря, як це робить людина, яка п'є вино, щоб забути свій страх або біль.
Але марно. Я думав про дівчину. Моя плоть забула насолоду, сильну, гріховну і минущу (а тому нікчемну), яку дало мені тілесне єднання з нею; та моя душа не забула її обличчя і не могла визнати спогад цей ганебним, ба навіть тріпотіла, немовби в обличчі її сяяли всі розкоші світу.
Я невиразно відчував, не визнаючи перед самим собою правдивості своїх почуттів, що убога ся, нечиста і безсоромна істота, яка продавала себе (і хтозна, як вперто і наполегливо) іншим грішникам, ся Євина донька, слабка, як і всі її сестри, яка стільки разів торгувала своїм тілом, все ж була чимось осяйним і чудовним. Мій розум знав, що вона — корінь гріха, а чуттєвий мій апетит сприймав її як вмістилище всякої благодаті. Важко сказати, що я почував. Можна було б написати, що я, далі перебуваючи в тенетах гріха, в кожну мить гріховно жадав побачити її, і навіть стежив за працею робітників сливе для того, аби дивитися, чи з-за рогу якоїсь хатини чи з темряви стайні не вирине та постать, яка мене спокусила. Але то була б неправда або намагання прикрити правду пеленою, щоб послабити її силу і очевидність. Бо правда в тім, що я «бачив» дівчину — бачив її в гілках безлистих дерев, які легко тріпотіли, коли прилітав задубілий горобець, щоб знайти там прихисток; бачив її в очах телиць, які виходили з хліва, чув її у меканні ягнят, які переходили мені дорогу. Немов уся вселенна говорила мені про неї, і я бажав — так, бажав знов побачити її, але був готовий навіть змиритися з тим, що ніколи її не побачу, ніколи більше не з'єднаюся з нею, аби лиш мати змогу насолоджуватися тією радістю, яка пронизувала мене наскрізь того ранку, і відчувати її завжди поруч, навіть коли вона вічно буде далеко. То було так — пригадую я собі зараз, — немов цілий Божий світ, ся книга, написана Божим перстом, яка в кожній речі промовляє нам про безконечну добрість свого Творця, світ, в якому кожне створіння є наче літопис і дзеркало життя і смерті, в якому найменша троянда є глосою до нашого земного шляху, — немов увесь світоустрій ні про що інше мені не мовив, як про обличчя, яке я ледве розгледів у пашистому затінку кухні. Я віддався на волю цим фантазіям, бо говорив собі (точніше, навіть не говорив, бо в ту мить думки мої годі було перекласти словами): якщо цілій вселенній судилося промовляти мені про всемогутність, благість і мудрість Сотворителя, якщо того ранку цілий світ промовляв мені про дівчину, яка (нехай і грішниця) все ж була однією з глав великої книги сотворення, стихом з величного псалма, що його співає космос, — то ж я казав собі (і тепер кажу): якщо так діється, то се не може не бути частиною великого теофанічного замислу, на якому тримається світ, замислу, укладеного на манір струн цитри, дивогідного співзвуччя і гармонії. Немов сп'янілий, я упивався її присутністю у всіх речах, які бачив, і в них її бажав і, споглядаючи їх, втамовував свою жагу. Та все ж я відчував і біль, бо, навіть ощасливлений незліченними маревами присутності, я водночас важко переживав відсутність. Нелегко мені пояснити сю тайну суперечностей, знамення того, що людський дух вельми крихкий і неспроможний прямо йти стежками божественного розуму, який побудував світ, мов досконалий силогізм; з цього силогізму наш дух вловлює лиш окремі і часто несув'язні твердження, а тому ми так легко стаємо жертвами оман лукавого. Чи було оманою лукавого те, що так зворушило мене того ранку? Нині я вважаю, що таки було, бо я був тоді новіцієм, але, мислю собі, те людське почуття, яке розбурхалось тоді у мені, не було лихим саме у собі, а лиш стосовно мого стану. Бо то було почуття, яке притягує чоловіка до жінки, щоб один з'єднався з другою, як казав апостол народів, і обоє стали плоттю єдиної плоті, і разом породжували нових людських істот і помагали собі навзаєм від юності до старості. Але апостол говорив це тим, хто шукає ліку від хоті, не бажаючи згоріти в ній, та нагадував, що набагато ліпшим є стан чистоти, якому я, чернець, посвятив себе. Тому того ранку я страждав від того, що було недугою для мене, а для інших було, мабуть, благом, найсолодшим благом, тому нині я розумію, що сум'яття моє спричинила не ганебність моїх думок, які самі у собі були чисті й лагідні, а ганебний зв'язок між моїми думками і складеними мною обітами. А отже, я зле чинив, що насолоджувався річчю, благою під одним оглядом і лихою під другим, і хиба моя полягала в тому, що я намагався примирити веління моєї раціональної душі з моїм природним апетитом. Тепер я знаю, що карався я суперечністю між явленим розумовим апетитом, в якому має проявлятися царство волі, і явленим чуттєвим апетитом[208], підпорядкованим людським пристрастям. Сказано ж бо, actus appetitus sensitivi in quantum habent transmutationem corporalem annexam, passiones dicuntur, non autem actus voluntatis[209]. А у мене прояв апетиту власне і супроводжувався тремтінням цілого тіла, фізичною охотою кричати і метушитися. Ангельський доктор[210] твердить, що пристрасті самі по собі зовсім не лихі, якщо їх вгамовує воля, яку спрямовує раціональна душа. Але того ранку моя раціональна душа дрімала від утоми, і втома ця стримувала гнівливий апетит, що вбачає у доброму і лихому цілі, які треба завоювати, але не жадальний апетит, який бачить у доброму і лихому щось спізнане. На виправдання своєї тодішньої безвідповідальної легковажності скажу нині словами ангельського доктора, що мене безсумнівно заполонила любов, яка є пристрастю і космічним законом, бо й вагота тіл теж є природною любов'ю. І ця пристрасть природним чином спокусила мене, адже appetitus tendit in appetibile realiter consequendum ut sit ibi finis motus[211]. Тому, звичайно, amor facit quod ipsae res quae amantur, amanti aliquo modo uniantur et amor est magis cognitivus quam cognitio[212]. І я справді бачив тепер дівчину краще, ніж бачив її попереднього вечора, і я розумів її intus et in cute[213], бо у ній я розумів себе, а в собі — її. Тепер я замислююсь — чи те, що я відчував, було дружньою любов'ю, якою подібний любить подібного і прагне лишень його добра, а чи жадальною любов'ю, якою людина прагне власного добра, а той, кому чогось бракує, прагне лиш того, що цей брак може заповнити. І мислю собі, що вночі то була жадальна любов, бо від дівчини я хотів чогось, чого ніколи не мав, але вранці я вже нічого не хотів від неї, прагнув лиш її добра, бажав, щоб вона збулася тієї жорстокої потреби, яка приневолювала її віддаватися за абиякий харч, щоб вона була щаслива, і я не хотів більше просити у неї нічого, а лиш далі думати про неї і бачити її у ягнятах, коровах, деревах, у ясному світлі, яке оповивало радістю монастирське обійстя.
Тепер я знаю, що причиною любові є добро, а що таке добро, визначає знання, і любити можна лише те, про що знаєш, що воно благе, і дівчину я спізнав як добро для гнівливого апетиту, але як зло для волі. Але тоді я перебував у полоні багатьох вельми суперечливих порухів душі, бо те, що я відчував, подібне було до найсвятішої любові, як її описують учителі церкви: воно породжувало у мені екстазу, у якій закоханий і коханий прагнуть того самого (і в ту мить якесь таємниче осяяння дало мені певність, що дівчина, де б вона не була, прагне того самого, що й я), і я відчував ревнощі, але не те лихе почуття, яке засудив Павло у першому посланні до коринтян, бо воно є principium contentionis[214] і не допускає consortium[215] з коханим, а те, про яке говорить Діонізій у «Божественних іменах», називаючи ревнивим навіть Бога propter multum amorem quem habet ad existentia[216] (я теж любив дівчину просто тому, що вона жила на світі, і відчував радість, а не заздрощі, що вона існує). Я ревнував у тому сенсі, в якому ангельський доктор зве ревнощі motus in amatum[217]; то були приязні ревнощі, які спонукають поборювати все те, що шкодить коханому (і в ту мить я не мріяв про інше, ніж звільнити дівчину з-під влади того, хто купує її тіло, опоганюючи своїми згубними пристрастями).
Тепер я знаю, як каже ангельський доктор, що любов може шкодити тому, хто любить, коли вона надмірна. І моя любов була надмірною. Я лиш пробую пояснити, що відчував тоді, зовсім не намагаючись виправдати свої почуття. Я оповідаю про грішне палахкотіння своєї молодості. Воно було злом, але заради істини мушу сказати, що тоді я відчував його як небачене благо. Це має послужити наукою для тих, хто, як я, потрапить у сіті спокуси. Нині я, старець ветхий, знаю тисячі способів уникнути цих спокус (і замислююсь над тим, чи варто цим пишатися, адже спокуси полуденного біса вже не турбують мене; зате я підвладний іншим спокусам, тому питаю себе, чи те, що я роблю зараз, не є гріховною поблажливістю до земної пристрасті згадування, немудрим намаганням не піддатися плинові часу й уникнути смерті).
Тоді ж мене ледве врятував якийсь чудовний зблиск інтуїції. Дівчина являлася мені у природі і в людських ділах, які мене оточували. Тому, завдяки щасливому здогадові душі, я занурився у широке споглядання цих речей. Я спостерігав за працею чередників, які виводили волів зі стайні, свинарів, які несли поживу свиням, чабанів, які гукали собак, щоб зігнати докупи овець, стежив за селянами, які несли полбу і просо до млина і виходили з нього з мішками доброго млива. Я поринув у споглядання природи, намагаючись забути свої думки, силкуючись дивитись на всю твар так, як вона поставала передо мною, щоб радісно забутись у цьому видовищі.
Яким чудовним воно було, це видовище природи, ще не торкнутої людськими, часто-густо лиходійними мудрощами!
Я бачив ягня, яке було так назване на підтвердження його чистоти і доброти. Адже слово agnus[218] походить від того, що ця тварина agnoscit, себто впізнає свою матір, впізнає її голос посеред отари, а мати його, посеред стількох подібних до нього ягнят, які подібно мекають, завжди знаходить свого сина, щоб погодувати його. Я побачив вівцю, назва якої, ovis, походить від ab oblatione[219], бо з давніх-давен її використовували для жертвоприношень; вівця ж, як відомо, тільки-но западе зима, звикла жадібно шукати траву, і до того, як пасовиська вразить мороз, вона наїдається досхочу. Отари охороняли собаки, звані canis, що виводиться від canor[220], адже гавкають вони вельми голосно. Бувши твариною, досконалішою від інших, обдарованою вищим даром проникливості, собака легко впізнає свого господаря; він навчений полювати на диких звірів у лісах, охороняти отари від вовків, захищати дім і дітей свого господаря, й іноді, виконуючи цю свою повинність, він гине. Царя Ґараманта відвела на батьківщину з ворожого полону зграя з двохсот собак, які пробилися крізь ворожі лави; Ясонів собака Лікій після смерті хазяїна відмовився від їжі і врешті помер від виснаження; пес царя Лізимаха кинувся на вогнище, щоб згоріти разом з тілом свого господаря. Собака має здатність зцілювати рани, облизавши їх своїм язиком, а язик його цуценят зцілює виразки кишечника. Природа його така, що собака може двічі споживати ту саму їжу, виблювавши її. Розсудливість його є символом досконалості духа, а чудотворна сила його язика є символом очищення від гріхів, отриманого через сповідь і покаяння. А що собака з'їдає те, що виблював, то се рівно ж є знаком того, що після сповіді ми повертаємось до давніх гріхів, і мораль ся мала для мене великий хосен того ранку, напоумляючи моє серце, поки я захоплено споглядав чудеса природи.
Тим часом ноги привели мене до стаєнь, звідки волопаси виводили ватагу волів. Й одразу вони постали переді мною такими, якими були і є — символами приязні і доброти, бо кожен віл при роботі озирається, шукаючи свого товариша по запрягу, чи не відійшов він часом кудись, і кличе його, лагідно мукаючи. Воли звикли самі слухняно повертатися до стайні, коли дощить, а знайшовши прихисток біля ясел, весь час витягують голову, щоб визирнути надвір — чи не пройшла негода, надто бо прагнуть повернутися до праці. Разом з волами в ту мить зі стаєнь виходили телята обох статей, а назва їх, vitellus, береться від viriditas[221], а може, й від virgo[222], бо в цім віці вони ще свіжі, молоді й цнотливі, і негоже я чиню, мовив я сам до себе, що у їхніх граціозних порухах шукаю образ дівчини, яка втратила свою цноту. Ось про що я розмисляв, замирившись зі світом і з самим собою, спостерігаючи за веселим метушінням тієї ранкової пори. І думка про дівчину покинула мене, а радше я зробив зусилля — і той жар, який я відчував до неї, преобразився у відчуття внутрішньої радості й побожного сумиру.
Я сказав собі — світ благий і гідний зачудування. Благота Божа являється нам навіть у найстрахітливіших тваринах, як пояснює Гонорій з Отена. Адже існують змії, такі великі, що пожирають цілих оленів і перепливають океан, існує звір, що зветься кенокрока, який має тіло віслюка, роги гірського козла, груди і пащу лева, копита коня, але роздвоєні, як у вола, вуста, розріз яких доходить до самих вух, майже людський голос, а замість зубів — тверду кістку. Є ще звір мантихора, з людським обличчям, трьома рядами зубів, тілом лева, хвостом скорпіона, сіро-зеленими очима, сама вона кольору крові, а голос її подібний до шипіння змій, і жадібна вона до людського м'яса. Бувають ще потвори, які мають по вісім пальців на ногах, вовчу морду, гострі пазурі, овечу шкіру і гавкають, наче собаки; старіючи, вони не сивіють, а чорніють, і живуть набагато довше від нас. А є створіння, які мають очі на плечах, а замість ніздрів — два отвори в грудях, бо бракує їм голови, а ще інші створіння, що мешкають на берегах Гангу, живуть лише запахом певного овоча, а відійшовши від нього, помирають. Та навіть всі ці розмаїті огидні бестії співають хвалу Творцеві та його мудрості, як і собака, віл, вівця, ягня і рись. І тоді я сказав собі словами Вінсента з Бове: яка велич сокрита навіть у найменших красощах сього світу, як утішно окові розуму споглядати уважно не лише способи, числа і порядки речей, подиву гідним чином установлені для цілої вселенної, але й спливання часу, який снується безнастанно у послідовностях і падіннях, несучи у собі знамення смерті того, що народилося. Зізнаюсь, хоч який я грішник, хоч душа моя ще недавно була в'язнем плоті, але тоді мене охопила духовна ніжність до Творця і закономірностей сього світу і я з радісним благоговінням подивляв велич і сталість сотворення.
У такому гарному настроєнні духа й застав мене мій учитель, коли ноги мої майже без мого відома, обійшовши навколо сливе цілу обитель, принесли мене туди, де ми розійшлися були дві години тому. Вільям був уже там, і те, що він мені сказав, відвернуло мене від моїх розважань і знов скерувало мій ум на похмурі тайнощі абатства.
Вільям виглядав дуже задоволеним. В руці він тримав Венанціїв аркуш, який він нарешті розшифрував. Ми пішли до нього в келію, подалі від нескромних вух, і він переклав мені те, що там прочитав. Ось що говорив грецький текст після фрази зодіакальною абеткою (secretum finis Africae manus supra idolum age primum et septimum de quatuor):
Страхітлива трутизна, яка дає очищення…
Найкраща зброя, щоб знищити ворога…
Використовуй простих людей, нікчемних і потворних, черпай утіху з їх вад… Вони не мають померти… Не в домівках людей знатних і могутніх, а в сільських поселеннях, після щедрої трапези та узливань… Опецькуваті тіла, потворні обличчя.
Ґвалтують дівиць і лежать з блудницями, без зла і страху.
Інша істина, інший образ істини…
Шанигідні смоківниці.
Безсоромний камінь котиться рівниною… На очах.
Треба обманювати й обманом заганяти в пастку, говорити протилежне, ніж думаєш, говорити одне, а мати на увазі інше.
Цикади співатимуть їм із землі.
Оце й усе. Як на мене, це мало що давало, майже нічого. Схоже на маячню причинного — так я й сказав Вільямові.
«Може бути. І мій переклад робить це ще безглуздішим, ніж воно є насправді. Бо греку я знаю досить приблизно. І все ж, навіть якщо припустити, що Венанцій був божевільний або що божевільним був автор книги, це не пояснює, чому стільки людей — і не всі з них божевільні — докладали таких зусиль, спочатку щоб сховати цю книгу, а відтак — щоб знайти її…»
«Хіба ці нотатки взято з тієї таємничої книги?»
«Усе це, безперечно, занотував Венанцій. Сам бачиш, це не давній пергамен. Він, мабуть, записував собі дещо, читаючи книгу, інакше не писав би по-грецьки. Він, певно, скорочено переписав деякі фрази з книги, яку виніс з finis Africae. Принісши її до скрипторію, він почав читати, занотовуючи те, що йому здавалось вартим уваги. Тоді щось сталося. Може, йому стало погано, або він почув, що хтось надходить. Тоді він поклав книгу разом із нотатками під свій стіл, збираючись повернутися до неї наступного вечора. Хай там як, але лише цей аркуш дасть нам змогу розгадати природу цієї таємничої книги, і тільки з природи цієї книги ми зможемо виснувати природу вбивці. Бо в кожному злочині, скоєному задля володіння якимсь предметом, природа сього предмета має дати нам якусь вказівку, нехай навіть дуже незначну, на природу вбивці. Якщо вбивство здійснене задля жмені золота, значить, убійник — людина жадібна, якщо ж задля книги, значить, убійник прагне зберегти для себе таємниці цієї книги. Тому належить дізнатись, про що йдеться у книзі, якої ми не маємо».
«Із цих кількох рядків ви зможете зрозуміти, про яку книгу йдеться?»
«Любий Адсо, ці рядки схожі на уривки з якогось священного тексту, і значення їх виходить за межі дослівного. Коли я читав їх нині вранці, після нашої розмови з келарем, мене вразив той факт, що й тут є натяк на посполитих і селян як носіїв істини, відмінної від істини мужів учених. Келар дав нам зрозуміти, що з Малахією його зв'язує якесь дивне спільництво. Може, Малахія переховує якийсь небезпечний єретичний текст, що його дав йому Ремиґій? Тоді, схоже, Венанцій прочитав і занотував якісь таємничі вказівки щодо спільноти грубих і неотесаних людей, які повстали проти всього і всіх. Але…»
«Але що?»
«Але цьому моєму припущенню суперечать дві речі. По-перше, Венанцій, схоже, не цікавився такими питаннями: він перекладав грецькі тексти, а не проповідував єресі… По-друге, це моє початкове припущення не пояснює фраз про смоківниці, камінь та цикади…»
«Може, це загадки, які мають зовсім інше значення, — став гадати я. — Чи ви маєте інше припущення?»
«Маю, але воно ще невиразне. Читаючи ці рядки, маю враження, що колись я вже зустрічав деякі з цих слів, мені згадуються подібні фрази, які я бачив деінде. Мені навіть здається, що ці нотатки говорять про щось, про що вже була мова напередодні… Але не можу згадати, що це було. Мушу поміркувати над цим. Може, мені доведеться перечитати деякі інші книжки».
«Як це? Щоб дізнатися, про що мовить одна книга, ви маєте перечитати інші?»
«Іноді буває і так. Часто-густо одні книжки мовлять про інші. Нерідко цілком невинна книга є наче зерно, яке проростає книгою небезпечною, або навпаки, вона сама є солодким овочем, що проріс з гіркого кореня. Хіба, читаючи Альберта, ти не здогадаєшся, що міг сказати Тома? Або, читаючи Тому, не дізнаєшся, що сказав Аверроес?»
«А й справді», — захоплено мовив я. Досі я думав, що кожна книга мовить про речі — божественні вони, чи людські, — які перебувають поза книжками. А тепер я зрозумів, що нерідко книги говорять про книги, точніше, вони немов перемовляються між собою. У світлі цих роздумів бібліотека здалася мені місцем ще бентежнішим. То було місце тривалого, вікодавнього перешіптування, невловної бесіди між одним пергаменом і другим, живим створінням, вмістилищем сил, яких не годен приборкати людський розум, скарбницею породжених багатьма умами тайнощів, які пережили смерть тих, хто їх породив або зберіг для інших.
«Але тоді, — мовив я, — навіщо тримати книжки в таємниці, якщо з книжок явних можна вийти на книжки таємні?»
«На відтинку часу, що вимірюється століттями, це й справді нічого не дає. Але на роки і дні щось таки дає. Ти ж бачиш, що ми опинилися в глухому куті».
«А отже, бібліотека слугує не для того, щоб являти істину, а щоб стримувати її явлення?» — здивовано спитав я.
«Не завжди і не конче. Але в цьому випадку це так».
Четвертого дня ЧАС ШОСТИЙ, де Адсо йде по трюфелі і спостерігає за прибуттям міноритів, вони довго бесідують з Вільямом та Убертином, і з'ясовуються деякі вельми сумні речі про Йоана XXII
Виклавши ці міркування, мій учитель вирішив не робити більш нічого. Я вже казав, що іноді у нього бували миттєвості цілковитого безруху, немов ненастанний цикл небесних світил зупинився, а разом з ними й він. Так було й того ранку. Він простягнувся на сіннику, втупившись очима в порожнечу і схрестивши руки на грудях, ледь ворушачи губами, немов відмовляв молитву, але уривчасто і без побожності. Я зрозумів, що він заглибився в роздуми, і вирішив пошанувати його задуму. Я вийшов у двір і побачив, що сонце померхло. Чудовий і прозорий ранок (а день наближався до кінця своєї першої половини) ставав вологим і мрячним. З півночі пливли важкі хмари і насували на верхівку гори, вкриваючи її легкою поволокою. Схоже було на туман, і такий же туман, здавалось, піднімався і з землі, та на цій висоті нелегко було відрізнити імлу, яка здіймалася знизу, від імли, яка стелилась ізгори. Важко стало розгледіти обриси віддалених будівель.
Я побачив Северина, навколо якого весело купчилася зграйка свинарів зі своїми свиньми. Він сказав, що вони йдуть вздовж підгорка і далі в долину шукати трюфелі. Я ще ніколи не куштував цього вишуканого плоду підліска, що водився на цьому півострові і, схоже, був вельми поширений на землях бенедиктинських монастирів — чи то у Норчі, де він чорний, чи у цих краях, де він білий і пахучий. Северин пояснив мені, що це таке, яке воно смачне і скількома різними способами можна його готувати. І сказав, що його дуже важко знайти, бо він ховається під землею, потайніше від гриба, і єдиними тваринами, які здатні його винюхати, є свині. Але знайшовши, вони відразу беруться його їсти, тому їх треба притьмом відігнати і викопати трюфель з-під землі. Пізніше я дізнався, що цього полювання не цураються й немало родовитих людей і ходять отак назирці за свиньми, ніби то шляхетні гончаки, а за ними вслід ідуть пахолки з мотиками. Пригадую навіть, що багато років опісля один вельможа з моїх країв, знаючи, що я бував в Італії, спитав мене, чому там деякі синьйори, як він сам бачив, ходять пасти свиней, і я засміявся, зрозумівши, що насправді вони ходили по трюфелі. Але коли я сказав йому, що ці синьйори шукали під землею «трюфелі», — щоб поласувати ними, тому добродієві здалося, начебто я сказав, що вони шукали «der Teufel», — себто диявола, і він побожно перехрестився, отетеріло дивлячись на мене. Потім непорозуміння з'ясувалося і ми обоє розсміялися. Ось яка магія людських мов, які часто-густо, за домовленістю між людьми, подібними звуками виражають різні речі.
Северинові приготування заінтригували мене, і я вирішив піти з ним; зрештою я зрозумів, що він зайнявся цим, аби забути сумні події, які гнітили усіх; і я подумав, що, допомагаючи йому забути його думки, я, можливо, якщо не забуду, то принаймні втихомирю свої. І не приховуватиму — адже я постановив собі писати завжди тільки правду, — в глибині душі мене вабила думка, що, зійшовши у долину, я, можливо, хоч краєм ока побачу одну особу, яку тут не називатиму. Але сам себе я мало не вголос запевняв, що, оскільки того дня очікувано прибуття обох леґацій, мені, може, вдасться побачити прибуття бодай однієї з них.
Поки ми поступово сходили звивистою стежкою вниз, повітря роз'яснювалося; не те щоб визирнуло сонце, бо верхню частину неба далі застилали хмари, але все було чітко видно, бо мряка залишилася у нас над головами. Коли ми вже добряче відійшли, я озирнувся, щоб подивитися на маківку гори і не побачив нічого: від половини підйому і далі, верхівка гори, дворище, Вежа — усе щезло між хмарами.
У ранок нашого прибуття сюди, коли ми вже були у горах, з деяких закрутів все ще було видно море, яке було всього лиш за десять миль звідси, а може, й менше. Наш шлях був багатий на несподіванки, бо ми то опинялися раптом немов на гірській терасі, яка стрімко уривалася над чудовою затокою, то вступали в глибоку ущелину, де нависали гряди гір, і одна гора затуляла іншій вид на далеке узбережжя, а сонце насилу проникало в глиб долини. Ніде інде, ніж в тих місцях Італії, я не бачив такого тісного і несподіваного взаємопроникнення моря й гір, узбережжя і високогірних краєвидів, а у вітрі, який свистів між ущелинами, чулося відлуння поперемінного зіткнення цілющого морського повітря і крижаних подувів високогір'я.
Але того ранку все було сіре, майже молочно-біле, обрію не було видко, навіть коли ущелини відкривались у бік далеких берегів. Одначе я надто забарився на спогадах, а вони мало стосуються історії, яка нас цікавить, мій терплячий читальнику. Тому не розповідатиму про всі перипетії наших пошуків «derteufel». Краще розповім про посольство міноритів, яке я побачив першим й одразу побіг до монастиря, щоб попередити Вільяма.
Учитель мій почекав, аж поки новоприбулі вступлять в мури обителі і згідно зі звичаєм привітаються з настоятелем. Відтак підійшов до їхнього гурту, по черзі обняв кожного і по-братньому зі всіма привітався.
Пора трапези вже минула, але один зі столів заздалегідь приготували для гостей, і абатові вистачило делікатності залишити їх на самоті з Вільямом, щоб вони, не дуже зважаючи на правило, могли вільно споживати їжу і водночас обмінятися враженнями: адже, зрештою, йшлося — хай Бог простить мені це незугарне порівняння — про щось на кшталт військової ради, яку слід було провести щонайшвидше, поки не наскочило враже військо, сиріч авіньйонська леґація.
Нічого й казати, що новоприбулі відразу зустрілися й з Убертином, якого привітали зі здивуванням, радістю і благоговінням, що пояснювалося і його довгою відсутністю, і страхами, пов'язаними з його зникненням, і видатними якостями сього відважного ратника, який вже десятиліттями вів ту саму битву, що й вони.
Про ченців, які входили в цей гурт, я розповім пізніше, коли мовитиму про сходини, що відбулись наступного дня. Зрештою, з ними я розмовляв небагато, бо всю мою увагу поглинула рада трьох, яку відразу ж утворили Вільям, Убертин і Михаїл з Чезени.
Михаїл здався мені вельми чудним чоловіком: при всьому його напрочуд гарячому францисканському запалі (його жести і мова іноді нагадували жести і мову Убертина у моменти містичного захвату) він був людяно теплий і сердечний, а як уродженець Романьї вмів оцінити радощі доброї трапези і тішитися товариством друзів; він був огрядистий і гострий умом, але, коли мова заходила про питання стосунків між володарями, міг раптом стати пильним і спритним, наче лисиця, і незворушним, наче кріт; він був здатний на щирий сміх, на запальні сутички, на проречисту мовчанку, умів вправно відірвати погляд від співрозмовника, щоб неуважністю замаскувати своє небажання відповісти на його запитання. Я вже дещо розповідав про нього на попередніх сторінках — то були речі, які я чув від інших, котрі теж, либонь, знали це не з перших уст. А тепер я вже краще розумів його суперечливу поставу і несподівані зміни політичних планів, якими в останні роки він дивував своїх власних друзів і послідовників. Як генеральний настоятель чину міноритів, він був, у принципі, спадкоємцем святого Франциска, а насправді — спадкоємцем його наслідувачів: йому довелося змагатися святістю і мудрістю з таким попередником, як Бонавентура Баньореджієць, він був зобов'язаний гарантувати дотримання правила і водночас дбати про гаразди цього такого могутнього і розгалуженого ордену; він мав прислухатися до думок дворів і міських управ, які, офіруючи орденові милостині, підносячи дари і заповідаючи маєтки, були для нього джерелом процвітання і багатства; заразом він мусив дбати й про те, щоб потреба у покаянні не виштовхувала за межі ордену щонайзапальніших спіритуалів, адже це могло призвести до розпаду цього славного згромадження, яке він очолював, на цілу низку єретичних ватаг. Він мав догодити Папі, імператорові, ченцям убогого життя, святому Францискові, який, без сумніву, наглядав за ним з небес, і християнському людові, який наглядав за ним із землі. Коли Йоан засудив усіх спіритуалів як єретиків, Михаїл не завагався віддати йому на поталу п'ятьох найнепокірніших братчиків з Провансу, дозволивши послати їх на вогнище. Але усвідомлюючи (і тут, мабуть, не обійшлося без впливу Убертина), що послідовникам євангельської простоти в ордені симпатизувало чимало людей, він зробив усе, щоб через чотири роки Перуджійська капітула підтвердила постулати спалених. Звичайно, при цьому він постарався узгодити цю потребу простоти, яка могла привести до єресі, зі звичаями та законами чину, домагаючись, аби бажання ордену стали також бажаннями Папи. Одначе, чекаючи нагоди, щоб переконати Папу, без дозволу якого рухатися далі він не хотів, не нехтував він і прихильним ставленням до нього цісаря та імперських богословів. Ще за два роки до того дня, коли я зустрів його, під час генеральної капітули в Ліоні, своїм ченцям він звелів згадувати особу Папи лише стримано і шанобливо (і це було всього лиш кілька місяців по тому, як Папа, говорячи про міноритів, докоряв їм за «їхнє гавкання, блуди і безумства»). І от тепер він сидів за трапезою, сердечно бесідуючи з людьми, які Папу згадували без найменшої шаноби.
Про решту я вже говорив. Йоан хотів бачити його в Авіньйоні, а він водночас хотів і не хотів туди їхати, тож зустріч, призначена на наступний день, мала вирішити, як і з якими гарантіями має відбутися ця подорож, щоб вона не виглядала ні як повне підпорядкування Папі, ні як виклик йому. Не думаю, що Михаїл колись особисто зустрічався з Йоаном, принаймні відколи той став Папою. А якщо навіть зустрічався, то не бачив його вже давно, і друзі його поспішили описати постать сього святокупця у вельми похмурих барвах.
«Мусиш пам'ятати одне, — казав йому Вільям, — тобі не можна довіряти його присягам, він завжди дотримується їхньої букви, порушуючи дух».
«Усім відомо, — сказав Убертин, — як було під час його обрання…»
«Я б назвав це не обранням, а узурпацією! — втрутився один із бесідників, вимова якого нагадувала вимову мого учителя. Згодом я почув, що його звали Гуґом з Новокастра. — Навіть у смерті Климента V далі є багато неясного. Король ніколи не пробачив Климентові, що той обіцяв посмертно осудити Боніфація VIII, а потім зробив усе, аби не затаврувати свого попередника. Ніхто до пуття не знає, як і чому Климент помер у Карпантра. Відомо лише, що кардинали з'їхалися до Карпантра[223] на конклав, проте нового Папу обрано не було, бо суперечка цілком слушно перейшла на вибір між Авіньйоном і Римом. Не знаю добре, що там сталося у ті дні, кажуть, зчинилася справжня різанина — небіж померлого Папи погрожував кардиналам, їхніх слуг по-звірячому повбивали, палац підпалили, кардинали поскаржилися королю, а той їм — він, мовляв, ніколи не хотів, щоб Папа покидав Рим, хай наберуться терпіння і зроблять слушний вибір… Тоді Філіп Красивий помирає, і за яких обставин — теж лиш Бог один знає…»
«Або диявол», — мовив Убертин, перехрестившись, і всі перехрестились услід за ним.
«Або лиш диявол один знає, — вишкірив зуби Гуґо. — Одне слово, на престол сходить новий король, який править тільки вісімнадцять місяців і вмирає, а через кілька днів помирає і його тільки-но народжений спадкоємець, тоді трон дістається регентові, його братові…»
«І ним є той самий Філіп V, який, ще будучи графом Пуатьє, знов зігнав докупи кардиналів, які повтікали з Карпантра», — сказав Михаїл.
«Атож, — продовжував Гуґо, — він зачиняє їх на конклав у Ліоні, у домініканському монастирі, присягнувшись, що дбатиме про їхню безпеку і не триматиме їх там силоміць. Втім, варто лиш було їм покластися на його милість — і він не лише взяв їх під ключ (що, зрештою, цілком слушно), але й відо дня в день став зменшувати харч для них, аж поки не буде винесено рішенець. І кожному обіцяв підтримати його як кандидата на престол. Коли потім він став королем, кардинали, втомлені дворічним ув'язненням, боячись зостатися там до кінця життя, харчуючись абияк, погодилися на все і, утроби ненаситні, обрали на Петрову катедру того понад сімдесятилітнього гнома…»
«Авжеж, він таки схожий на гнома, — засміявся Убертин, — та й на вигляд хирлявенький, але насправді він міцніший і хитріший, ніж гадають!»
«Шевчук неотесаний», — буркнув один з легатів.
«Христос був сином теслі! — з докором сказав Убертин. — Не в тім річ. Він людина освічена, вивчав право у Монпельє і медицину в Парижі і завжди вмів щонайдоречніше вибирати собі друзів, щоб здобути, коли йому було потрібно, і єпископські трони, і кардинальський капелюх, а бувши радником Роберта Мудрого в Неаполі, він багатьох вразив гостротою свого ума. А як єпископ Авіньйонський давав Філіпу Красивому слушні ради (я маю на увазі, слушні для цілей того ганебного починання) для того, щоб занапастити тамплієрів. Після обрання йому вдалося зірвати плани кардиналів, які змовилися було вбити його… Та я не про це, я говорив про його вміння не дотримувати слова, уникаючи звинувачення у кривоприсязі. Коли його обирали, він, як умову свого обрання, пообіцяв кардиналові Орсіні, що поверне папський престол до Риму, і на святих тайнах присягнув, що, коли не виконає своєї обітниці, ніколи не сяде на коня чи мула. І знаєте, що зробила ся лисиця? Коли його коронували в Ліоні (проти волі короля, який хотів, аби церемонія відбулася в Авіньйоні), з Ліона до Авіньйона він їхав кораблем!»
Усі ченці засміялися. Папа таки був кривоприсяжцем, але йому не можна було відмовити у певній дотепності.
«Сорому в нього ні на гріш, — додав Вільям. — Хіба Гуґо не казав, що він навіть не бажає приховувати свою несовісність? Хіба ти, Убертине, не розповідав про те, що він сказав кардиналові Орсіні у день свого прибуття в Авіньйон?»
«Звичайно, — мовив Убертин, — мовляв, небо Франції таке чудове, що він не розуміє, навіщо йому повертатись поміж римські руїни. І оскільки Папа, як і святий Петро, має владу зв'язувати і розв'язувати, то він і скористався тепер цією владою, вирішивши зостатися там, де він є і де йому добре. А коли Орсіні спробував було нагадати, що його обов'язком є мешкати на Ватиканському пагорбі, він гостро закликав його до послуху й на цьому обірвав суперечку. Але історія з присягою цим не скінчилася. Зійшовши з корабля, він мав сісти на білу кобилу, а за ним мали їхати кардинали на чорних конях, як приписує традиція. Але він пішов до єпископського палацу пішки. Зрештою, я й справді не чув, щоб він будь-коли сідав потім на коня. І від сього чоловіка, Михаїле, ти очікуєш, що він дотримає тих гарантій, які дасть тобі?»
Михаїл запав у довгу мовчанку. Тоді промовив: «Я можу зрозуміти бажання Папи зостатися в Авіньйоні і не ставлю його під сумнів. Але й він не зможе поставити під сумнів наше бажання убогості і наше тлумачення прикладу Христа».
«Не будь наївним, Михаїле, — втрутився Вільям, — ваше, наше бажання проливає зловісне світло на його бажання. Мусиш усвідомити, що вже багато століть на папський трон не сходив такий жадібний чоловік. Вавилонські блудниці, проти яких гримів свого часу наш Убертин, продажні папи, про яких говорили поети твого краю, як оцей Аліґ'єрі, були лагідними і поміркованими ягнятами, порівняно з Йоаном. Це сорока-злодійка, гебрей лихвар, вони в Авіньйоні облаштовують більше оборудок, ніж у Флоренції! Я дізнався про його ганебну угоду з небожем Климента, Бертраном де Ґотом, що причинився був до різанини в Карпантра (під час якої, між іншим, кардиналів звільнили від зайвої ваги їхніх коштовностей): він прибрав до рук скарби свого дядька, а вони були неабиякі, та від Йоана не сховалося ніщо з того, що він украв (у буллі „Cum venerabile“[224] він докладно перелічує монети, золоте і срібне начиння, книги, килими, самоцвіти, клейноти…). Але Йоан вдав, буцім не знає, що Бертран наклав лапу на понад півтора мільйона золотих флоринів під час пограбування Карпантра, зате став допоминатися іншого — тих трьохсот тисяч флоринів, які, за визнанням Бертрана, той дістав од дядька „на побожну ціль“, сиріч на хрестовий похід. Дійшли згоди, що половину суми Бертран залишить на хрестовий похід, а другу половину передасть папському престолові. Врешті-решт хрестового походу Бертран так і не влаштував — принаймні поки що, а Папа теж не побачив ані флорина…»
«Значить, він не такий уже й спритний», — зауважив Михаїл.
«То був єдиний раз, що він дав себе обіграти у справі грошей, — сказав Убертин. — Мусиш добре затямити, з яким гендлярем ти маєш справу. У всіх інших випадках він проявив диявольську спритність у нагромадженні грошей. Це цар Мідас, все, чого він торкається, обертається на золото, яке пливе в авіньйонські сховища. Щоразу, коли я заходив у його апартаменти, я бачив банкірів, міняйл, повно золота на столах, кліриків, які рахували і складали флорини цілими стосами… Побачиш, який палац він собі збудував, подібні багатства колись приписували хіба що візантійському імператорові або великому ханові татарів. Тепер ти розумієш, чому він видає булли проти ідеї убогості. Чи ти знаєш, що він, на зло нашому чинові, спонукав домініканців різьбити статуї Христа з царською короною, в пурпурній туніці і препишних сандаліях? В Авіньйоні було виставлено не одне розп'яття, на якому Ісус прибитий лише за одну руку, а другою торкається капшука, що звисає у нього з пояса, і це має значити, що Він дозволяє використовувати гроші для релігійних цілей».
«Яка срамота! — вигукнув Михаїл. — Та це ж чисте блюзнірство!»
«Він додав, — вів далі Вільям, — третій вінець до папської тіяри, хіба не правда, Убертине?»
«Аякже. На початку тисячоліття Папа Гільдебранд поклав собі на голову один вінець, на якому написано Corona regni de manu Dei[225], мерзенний Боніфацій недавно додав другий, з написом Diadema imperii de manu Petri[226], а Йоан всього лиш довів цей символ до завершення: три вінці, духовна, світська і церковна влада. Символ перських царів, поганська емблема…»
Був серед міноритів один чернець, який досі мовчав, заклопотаний тим, що вельми горливо наминав смачні страви, які настоятель звелів поставити на стіл. Він неуважно слухав всі ці розмаїті бесіди, іноді вибухаючи саркастичним сміхом на адресу понтифіка або ж схвально гмикаючи на обурені вигуки бесідників. Але він більше дбав про те, щоб витирати собі підборіддя після соусів та шматків м'яса, які випадали йому з беззубого, але жадібного рота, і звертався до своїх сусідів лише для того, щоб похвалити смак якоїсь лагоминки. Пізніше я дізнався, що був то якраз той мессер Єронім, єпископ Каффи, якого Убертин кілька днів тому мав за небіжчика (і мушу сказати, що чутка про його смерть два роки тому вже давно кружляла як справжня по цілому християнському світі, бо я чув її й пізніше; він і справді помер через кілька місяців після цієї зустрічі, і я не полишаю думки, що переставився він од великого гніву, спричиненого сходинами наступного дня, бо тоді мені навіть здалося, що він одразу трісне на місці, бувши слабким тілом і жовчним натурою).
А в той момент він втрутився в розмову, прорікши з набитим ротом: «Крім того, ви ж знаєте, що цей поганець підготував конституцію про taxae sacrae poenitentiariae[227], спекулюючи гріхами ченців, щоб здобути ще грошей. Якщо священнослужитель скоїть плотський гріх з черницею, з родичкою чи з будь-якою іншою жінкою (бо трапляється й таке!), гріх сей буде йому відпущено, лише якщо він заплатить шістдесят сім золотих фунтів і дванадцять сольдів. Допустившись же содомії, плататиме понад двісті фунтів, але якщо він чинив се неподобство лише з хлопчиками або тваринами, а не з жінками, кару буде зменшено до ста фунтів. А черниця, яка віддавалася багатьом чоловікам, чи то водночас, чи порізно, в монастирі чи поза ним, і яка потім захоче стати абатисою, має заплатити сто тридцять один золотий фунт і п'ятнадцять сольдів…»
«Облиште, мосьпане Єронім, — заперечив Убертин, — ви ж знаєте, як мало я люблю Папу, але тут мушу стати на його захист! Це наклеп, який пустили в обіг в Авіньойні, я ніколи не бачив цієї конституції!»
«Вона є, — енергійно запевнив Єронім. — Я теж її не бачив, але вона є».
Убертин похитав головою, а інші замовкли. Я помітив, вони звикли до того, що мессера Єроніма, якого Вільям напередодні назвав дурнем, не варто сприймати надто серйозно. Зрештою Вільям спробував знов повернутися до попередньої теми: «Хай там як, чи є така конституція, чи нема, але ця чутка свідчить про те, яка моральна атмосфера панує в Авіньйоні, і всі, хто там живе, визискувані і визискувачі, чудово розуміють, що це місце — базар, а не двір намісника Христового. Коли Йоан зійшов на престол, говорили, що у скарбниці є сімдесят тисяч золотих флоринів, а нині дехто каже, що він нагромадив понад десять мільйонів».
«Це правда, — мовив Убертин. — Ох, Михаїле, Михаїле, ти не знаєш, яку срамоту мені довелося бачити в Авіньйоні!»
«Спробуймо бути чесними, — мовив Михаїл. — Ми знаємо, що й наші люди допускалися надмірностей. Я прочув якось про те, що францисканці чинили збройні напади на домініканські монастирі й до сорочки роздягали ченців ворожого ордену, щоб примусити їх до убогості… Саме тому я не насмілився піти проти Йоана у часи тих історій в Провансі… Я хочу дійти з ним до порозуміння, я не упокорюватиму його гордині, а попрохаю лиш, аби він не упокорював нашу покору. Не говоритиму з ним про гроші, а попрошу лиш визнати розсудливе тлумачення Святого письма. І це нам з його посланцями треба буде зробити завтра. Зрештою, вони богослови, та й не всі вони такі захланні, як Йоан. Коли мудрі мужі приймуть рішення стосовно тлумачення Святого письма, він не зможе…»
«Не зможе? — перебив Убертин. — Ти ще не знаєш його витівок у богословській царині. Він хоче справді зв'язувати все власноруч, на небі і на землі. Що він робить на землі, ми вже бачили. А щодо неба… Хоч він ще не висловив цих своїх ідей, про які я розповім, принаймні не оприлюднив їх, але я напевне знаю, що він перешіптувався про це зі своїми довіреними людьми. Він вимудровує деякі божевільні, а то й зовсім неподобні твердження, які можуть змінити саму суть вчення і позбавити наше проповідування будь-якої сили!»
«Що ж це за твердження?» — вигукнуло багато з присутніх.
«Спитайте у Беренґарія, він знає, це він мені про них розповів». Убертин повернувся до Беренґарія Таллоні, який минулими роками був одним з найрішучіших супротивників понтифіка при його власному дворі. Прибувши з Авіньйона, два дні тому він приєднався до гурту інших францисканців і з ними приїхав у монастир.
«Це темна і майже неймовірна історія, — мовив Беренґарій. — Схоже, Йоан збирається заявити, що праведники аж до Страшного суду не сподобляться блаженного видіння. Він уже давно розмірковує над дев'ятим стихом шостої глави Одкровення, де йдеться про відкриття п'ятої печаті: перед жертовником постають повбивані за свідкування слова Божого і вимагають справедливості. І кожному дано одежу білу і приречено, нехай спочиють ще час малий… І з цього Йоан висновує, що вони не зможуть споглядати Бога у його сутності раніше, ніж звершиться Остаточний суд».
«Кому ж він все це говорив?» — спитав охоплений жахом Михаїл.
«Поки що вузькому колу наближених, але поголос вже пішов, і подейкують, що він готує відкритий виступ не зараз, може, за кілька років, а тепер радиться зі своїми богословами…»
«Ги-ги-ги!» — загигикав Єронім, пережовуючи їжу.
«Мало того, схоже, він намірений піти далі і заявити, буцім пекло теж не буде відкрито до того дня… Навіть для нечистих духів».
«Господи Ісусе, поможи нам! — заволав Єронім. — Що ж ми робитимем тоді з грішниками, якщо не зможемо погрожувати їм пеклом відразу ж після смерті!?»
«Ми в руках божевільного, — мовив Убертин. — Але не розумію, що все це йому дає…»
«Піде з димом усе вчення про індульгенції, — залементував Єронім, — і він сам більше не зможе їх продавати. Навіщо священикові, який согрішив содомським гріхом, платити стільки золотих фунтів, щоб уникнути такого далекого покарання?»
«Не такого вже й далекого, — з натиском мовив Убертин, — час вже близько!»
«Це знаєш ти, любий брате, а посполитим се невтямки. Ось в чім річ! — заволав Єронім, якому, схоже, навіть їдло перестало вже смакувати. — Яка згубна ідея, мабуть, втовкмачили йому це оті ченці-проповідники… Ох!» — і похитав головою.
«Але навіщо?» — повторив Михаїл Чезенський.
«Не думаю, що є якась причина, — мовив Вільям. — Це він сам себе випробовує, це чин його гордині. Він воістину хоче бути тим, хто порядкує і на небі, і на землі. Я знаю про ці чутки, мені писав про це Вільям з Оккама. Зрештою побачимо, хто візьме верх — Папа чи богослови, голос цілої церкви, прагнення самого народу Божого, єпископи…»
«Ну, в доктринальних питаннях він і богословів примусить танцювати під свою дудку», — сумно сказав Михаїл.
«Не конче, — відповів Вільям. — Ми живемо в часи, коли мужі, вчені в божественних речах, не страхаються проголосити Папу єретиком. Знавці божественних речей по-своєму є голосом християнського люду. Піти проти них вже не може навіть Папа».
«А це ще гірше, — буркнув наляканий Михаїл. — 3 одного боку, схиблений Папа, з другого — Божий народ, який, нехай навіть устами своїх богословів, незабаром захоче вільно тлумачити Святе письмо…»
«Ну то й що, хіба не це ви робили в Перуджі?» — спитав Вільям.
Михаїл здригнувся, немов це зачепило його за живе: «Тому я й хочу зустрітися з Папою. Ми нічого не вдіємо, якщо він буде проти».
«Побачимо, побачимо», — загадково мовив Вільям.
Мій учитель і справді виявився дуже прозірливим. Як він зумів передбачити, що сам Михаїл згодом вирішить опертися на імперських богословів і на народ, щоб засудити Папу? Як йому вдалося здогадатися, що коли Йоан через чотири роки вперше оприлюднить цю свою несосвітенну доктрину, це спричинить заворушення в цілому християнському світі? Якщо блаженне видіння відкладається, як тоді померлі можуть заступатися перед Богом за живих? Що ж буде з почитанням святих? Першими виступили проти Папи і засудили його саме мінорити, у перших рядах яких був Вільям Оккам, суворий і невблаганний у своїй аргументації. Боротьба триватиме три роки, аж поки Йоан незадовго до своєї смерті частково не покається. Через багато років мені розповіли, як в грудні 1334 року він, дев'яностолітній, з'явився перед консисторією, ще дрібніший, ніж здавався досі, висохлий од старості, сливе на порозі смерті, блідий на виду, і сказав (суща лисиця, він так спритно грав словами не лише коли ламав власні присяга, але й коли відрікався від власних химер): «Визнаємо і віримо, що душі, відділені від тіл і цілковито очищені, перебувають в небі, у раю з ангелами та Ісусом Христом, що вони бачать Бога у його божественній сутності, виразно і лице в лице… — а тоді спинився, і досі ніхто не знає, чи цю павзу спричинила трудність дихання, а чи злобне бажання підкреслити останню фразу як протиставну, — тією мірою, якою це дозволяють стан і умовини відділеної від тіла душі». Наступного ранку, а то була неділя, він звелів посадити себе у крісло з опущеною спинкою, прийняв від своїх кардиналів поцілунок в руку і помер.
Та я знову відхилився, розповідаючи про інші речі, ніж мав би розповідати. Зрештою, подальша бесіда за столом небагато може спомогти розумінню подій, про які я веду мову. Мінорити домовилися щодо лінії, якої їм слід триматися наступного дня. Одного за другим вони обговорили своїх супротивників. Новина про прибуття Бернарда Ґі, яку оголосив Вільям, схвилювала їх. А ще більше занепокоїв їх той факт, що авіньйонське посольство має очолити кардинал Бертранд з Поджетто. Двоє інквізиторів — то вже було занадто: це знак, що проти міноритів планували висунути аргумент єресі.
«Тим гірше для них, — мовив Вільям, — ми виставимо єретиками їх».
«Ні, ні, — сказав Михаїл, — діймо обачно, не можна ставити під загрозу можливість порозуміння».
«Моя думка така, — сказав Вільям, — хоч я й працював на те, щоб ця зустріч сталася, і ти це добре знаєш, Михаїле, але я не вірю, що авіньйонці приїздять сюди, щоб досягти якогось позитивного результату. Йоан хоче, щоб ти прибув до Авіньйона сам і без гарантій. Але зустріч ця матиме принаймні один хосен — що ти це зрозумієш. Було б гірше, якби ти поїхав туди, не досвідчивши цього».
«І ти довгі місяці трудився, щоб домогтися здійснення чогось, що вважаєш марним», — гірко мовив Михаїл.
«Мене про це просили ти і цісар, — сказав Вільям. — Та й, зрештою, ніколи не завадить краще пізнати своїх ворогів».
І тут нас прийшли попередити, що в монастир вступає друга леґація. Мінорити підвелися і пішли назустріч людям Папи.
Четвертого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ, де прибувають кардинал Поджетто, Бернард Ґі та інші авіньйонці, а потім кожен робить щось інше
Люди, які давно вже зналися, і ті, які, не будучи знайомими, чули один про одного, з позірною зичливістю обмінювалися у дворі вітаннями.
Кардинал Бертранд з Поджетто поводився як людина, що має близькі стосунки з владою, немов він сам — другий понтифік, і роздавав усім, особливо міноритам, сердечні усмішки, висловлюючи впевненість, що на завтрашній зустрічі буде досягнуто взірцевого порозуміння, і від імені Йоана XXII голосно передаючи побажання миру і добра (він зумисне вжив сей любий серцю францисканців вираз).
«Молодець, молодець», — сказав він мені, коли Вільям мав таку добрість представити мене як свого писаря і учня. Тоді спитав мене, чи знаю я Болонью, і почав розхвалювати її красу, смачні наїдки і чудовий університет, умовляючи мене побувати там, замість того щоб повертатися, сказав він, серед той мій німецький люд, який таких страждань завдає нашому мосьпанові Папі. Тоді простягнув мені перстень для поцілунку, відвертаючи свою усмішку вже до когось іншого.
Зрештою, і моя увага відразу перейшла на особу, про яку я найбільше начувся у ті дні: Бернар Ґі, як звали його французи, або ж Бернардо Ґвідоні чи Бернард Ґвідо, як звали його деінде.
То був майже сімдесятилітній домініканець, крихкотілий, але рівний станом. Мене вразили його сірі, холодні очі, здатні зорити без жодного виразу, але пізніше я побачив, як у них спалахують якісь двозначні зблиски, адже він був мастак приховувати свої думки та пристрасті або ж навмисне підкреслено виражати їх. У всезагальній церемонії привітань він не виказував, як інші, зичливості та сердечності, а обмежився до простої ввічливості. До Убертина, з яким вже був знайомим, він поставився вельми поштиво, але глянув на нього так пильно, що мене аж пойняв дрож неспокою. Коли він вітався з Михаїлом Чезенцем, на вустах у нього з'явилася посмішка, яку важко було розгадати, і він безпристрасно буркнув: «Там уже давно на вас чекають», — і мені не вдалося вловити в цій фразі навіть сліду неспокою, ані тіні іронії, владного тону чи хоча б краплі цікавості. Зазнайомившись з Вільямом і дізнавшись, хто він, подивився на нього увічливо-вороже; але я був певен — то не тому, що лице зрадило його потайні почуття (утім, я не мав певності, що він взагалі мав якісь почуття), а, безперечно, тому, що хотів, аби Вільям відчув цю його ворожість. Вільям відповів на його ворожість тим, що надміру сердечно усміхнувся і сказав: «Я вже давно хотів познайомитися з чоловіком, чия слава була мені наукою і напоумленням для багатьох важливих рішень, які визначили моє життя». Фраза ця виглядала хвалебною, ба навіть улесливою, якщо хтось не знав, — а Бернард це добре знав, — що одним з найважливіших рішень у житті Вільяма було рішення облишити фах інквізитора. У мене склалося враження, що як Вільям був би не проти побачити Бернарда у якомусь імперському казематі, так і Бернардові справило б приємність, якби Вільяма спіткала випадкова і негайна смерть; а оскільки Бернард у ті дні мав під своєю орудою озброєних людей, я перелякався за життя мого доброго навчителя.
Настоятель уже, очевидно, повідомив Бернарда про злочини, скоєні в абатстві. І справді, він сказав, вдаючи, буцім не вловив отрути, що містилась у Вільямових словах: «Виглядає на те, що наступними днями, на прохання абата і щоб виконати завдання, доручене мені згідно з угодою, що зібрала нас тут, мені доведеться зайнятися вельми сумними справами, у яких вчувається погибельний сморід нечистого. Кажу вам це, бо знаю, що колись давно ми робили одну справу, бо й ви поряд зі мною — і поряд з багатьма іншими — воювали на тому полі бою, де когорти добра виступили проти когорт зла».
«Воістину, — сумирно мовив Вільям, — але потім я перейшов на другий бік».
Бернард мужньо витримав удар: «Можете сказати мені щось корисне про ці лиходійства?»
«На жаль, ні, — чемно відрік Вільям. — Мені бракує вашого досвіду у лиходійствах».
Хто що потім робив, я більше не знаю. Перемовившись ще раз з Михаїлом та Убертином, Вільям подався до скрипторію. Він попрохав Малахію показати йому деякі книжки, але назв я не розчув. Малахія кинув на нього дивний погляд, але відмовити не міг. Як не дивно, але йти за ними в бібліотеку йому не довелося. Усі вони лежали на Венанцієвому столі. Мій учитель поринув у читання, і я вирішив не турбувати його.
Я спустився в кухню. Там я побачив Бернарда Ґі. Можливо, він хотів мати уявлення про розташування монастирських будівель і заглядав у кожен куток. Я чув, як він розпитував кухарів та інших челядників, сяк-так послуговуючись місцевим наріччям (я згадав, що він був інквізитором у північній Італії). Мені здалося, що він питав про врожаї, про організацію праці в монастирі. Але навіть задаючи найневинніші запитання, він втуплювався у свого співрозмовника своїми пронизливими очима, а тоді раптом питав про щось інше, і тут його жертва блідла і починала затинатися. Я дійшов висновку, що то був його особливий спосіб провадити розслідування, в якому він використовував моторошну зброю, яку має в своєму арсеналі і вживає при виконанні своїх функцій будь-який інквізитор: страх іншого. Адже кожен допитуваний, боячись, що його у чомусь запідозрять, зазвичай розповідає інквізиторові те, що може кинути тінь підозри на когось іншого. Решту того пополудня, блукаючи по обителі, я бачив Бернарда за тим самим заняттям то біля млина, то на кружґанку. Але він майже не підходив до ченців, а лиш до світських братів та селян. Протилежно до того, що робив досі Вільям.
Четвертого дня ВЕЧІРНЯ, де Алінард, схоже, постачає цінні відомості, а Вільям описує свій метод досягти ймовірної істини через низку достеменних помилок
Через якийсь час Вільям у доброму гуморі зійшов униз зі скрипторію.
Чекаючи, аж настане пора вечері, на кружґанку ми зустріли Алінарда.
Пам'ятаючи про його прохання, я ще попереднього дня роздобув на кухні гороху і почастував його. Він подякував мені, наповнивши ним свій беззубий і слинявий рот. «Ти бачив, хлопче, — сказав мені він, — от і ще один труп лежав там, де провіщала книга… Чекай тепер на четверту сурму!»
Я спитав, чому він думає, що ключ до розгадання цієї низки злочинів слід шукати у книзі Апокаліпси. Він здивовано глянув на мене: «У Йоановій книзі можна знайти ключ до всього! — І додав з ураженою гримасою: — Я знав, я вже давно казав… Знаєш, то я запропонував настоятелеві… тодішньому настоятелеві зібрати якомога більше коментарів до Апокаліпси. Я мав стати бібліотекарем… Але потім хтось інший домігся, щоб його послали у Силос, там він знайшов чудові рукописи і повернувся з розкішною здобиччю… О-о, він добре знав, де шукати, він навіть розмовляв мовою невірних… І тому опікуватися бібліотекою доручили йому, а не мені. Та Бог скарав його і завчасу ввергнув у царство темряви. Ха-ха-ха…» — злісно засміявся цей старець, який, занурений у сумир своєї сивини, досі здавався мені схожим на невинне хлоп'я.
«Про кого ви говорите?» — спитав Вільям.
Дідуган отетеріло глянув на нас. «Про кого говорю? Не пам'ятаю… то було так давно. Але Бог карає, Бог стирає також пам'ять, затьмарює її. Немало чинів гордині було скоєно в бібліотеці. Особливо відколи вона потрапила в руки чужинців. А Бог далі карає…»
Нам не вдалося нічого більше витягти з нього, і ми залишили його наодинці з його супокійними і гіркими мареннями. Вільяма вельми зацікавила ця розмова: «До Алінарда варто прислухатися, він щоразу говорить щось цікаве».
«Що ж він сказав цього разу?»
«Розумієш, Адсо, — мовив Вільям, — розкривати таємницю — це не те саме, що виводити щось з першоначал. І не те саме, що зібрати багато часткових даних, а потім пробувати виснувати з них загальний закон. Це значить радше споглядати один, два або три часткові факти, які позірно не мають між собою нічого спільного, і спробувати уявити собі, що вони представляють численні прояви якогось загального закону, якого ти не знаєш і який, можливо, ще ніколи не було сформульовано. Звичайно, якщо ти знаєш, як каже філософ, що людина, кінь і мул не мають жовчі і живуть довго, то можеш спробувати сформулювати засаду, згідно з якою усі створіння без жовчі живуть довго. Але уяви собі випадок тварин з рогами. Чому вони мають роги? Раптом ти зауважуєш, що всі рогаті створіння не мають зубів у верхній щелепі. Це було б чудовим відкриттям, якби ти не згадав, що, на жаль, є тварини без зубів у верхній щелепі, які усе ж не мають рогів, — приміром верблюд. Потім ти помічаєш, що всі тварини без зубів у верхній щелепі мають два шлунки. Гаразд, можна уявити собі, що той, кому бракує зубів, погано пережовує їжу, а тому потребує двох шлунків, щоб краще її перетравлювати. А як же тоді роги? Тоді пробуєш уявити собі якусь матеріальну причину наявності рогів — скажімо, що брак зубів у тварини зумовлює надлишок кісткової речовини, яка мусить десь знайти вихід. Але чи задовільне це пояснення? Ні, бо верблюд не має верхніх зубів, має два шлунки, але безрогий. Тому ти повинен уявити собі якусь цільову причину. Кісткова речовина виходить назовні у вигляді рогів лише у тих тварин, які не мають інших засобів захисту. А верблюд має дуже тверду шкіру, тому не потребує рогів. Отже, цим законом може бути…»
«Але до чого тут роги? — нетерпляче спитав я. — І чому вас так цікавлять рогаті тварини?»
«Вони мене зовсім не цікавлять, але от єпископ Лінкольнський дуже ними цікавився, розмірковуючи над однією ідеєю Арістотеля. Чесно кажучи, не знаю, чи його міркування слушні, та й я ніколи не перевіряв, які зуби у верблюда і скільки в нього шлунків; цим я лиш хотів пояснити тобі, що пошук закону, який пояснює природні явища, здійснюється звивистим шляхом. Супроти деяких непоясненних явищ треба спробувати уявити собі багато загальних законів, ще не бачивши їх зв'язку з явищами, які тебе цікавлять: і раптом виринає несподіваний зв'язок між наслідком, явищем і законом, і вимальовується міркування, яке здається тобі переконливішим від інших. Пробуєш застосувати його до всіх подібних явищ, скласти на його основі передбачення, і побачиш, що ти вгадав. Але до самого кінця не знатимеш, які предикати вводити в умовивід, а які опустити. Що я й роблю зараз. Вишиковую в ряд багато несув'язних елементів і вигадую гіпотези. Я мушу вигадати їх чимало, і багато з них такі безглузді, що я б соромився описати їх тобі. Розумієш, у випадку Гнідого, побачивши сліди, я вигадав чимало гіпотез, які доповнювали і суперечили одна одній: це міг бути той утеклий кінь, а могло бути, що то абат спускався зі схилу верхи на цім чудовім коні, або що один кінь, Гнідий, залишив сліди на снігу, а другий кінь — Рябий — напередодні заплутався гривою в кущах, гілки ж могли поламати люди. Я не знав, яке припущення слушне, аж поки не побачив келаря зі слугами, які стурбовано шукали коня. Тоді я зрозумів, що припущення про Гнідого було єдине слушне, і спробував перевірити, чи воно відповідає істині, тому став напоумляти ченців. Я виграв, але міг і програти. Вони визнали мене мудрим, бо я виграв, але вони не знали, скільки разів я показував себе дурним, бо програвав, і їм було невтямки, що ще за кілька секунд до того, як виграти, я не був певен, що не програв. Тож і щодо монастирських подій я маю чимало гарних гіпотез, та не маю жодного очевидного факту, який дозволив би мені сказати, котра з них краща. А тому, щоб не здаватись дурним пізніше, я вирішив не хизуватись своєю кмітливістю тепер. Дозволь мені ще подумати, бодай до завтра».
Тепер я зрозумів, як міркує мій учитель, і цей спосіб, як на мене, вельми відрізнявся від способу розумування філософа, який розмірковує над першопричинами, а тому його розум сливе набуває властивостей розуму божественного. І я збагнув, що, не маючи однієї відповіді, Вільям вигадує багато розмаїтих пояснень. Це мене спантеличило.
«Це значить, — наважився прокоментувати я, — що ви ще далеко від розв'язку…»
«Я до нього дуже близько, — сказав Вільям, — та не знаю, до якого саме».
«А отже, ви не маєте єдиної відповіді на свої запитання?»
«Адсо, якби я її мав, я б викладав богослов'я в Парижі».
«А в Парижі завжди мають правильну відповідь?»
«Ніколи, — мовив Вільям, — зате там мають велику впевненість у своїх помилках».
«А ви, мосьпане, — сказав я з дитячим нахабством, — ніколи не припускаєтесь помилок?»
«Я часто їх припускаюсь, — відповів він. — Та замість того, щоб мислити одну помилку, я мислю їх багато, тому не стаю рабом жодної з них».
Я мав враження, що істина Вільяма насправді не цікавить, адже вона є не чим іншим, як узгодженням між річчю і розумом. Натомість він розважається тим, що уявляє собі якомога більше можливостей.
Зізнаюсь, що в ту мить я перестав покладати сподівання на свого вчителя й зловив себе на думці: «Слава Богу, що прибула інквізиція». Я став по боці спраги істини, яка керувала Бернардом Ґі.
І в такому осуду гідному настрої духа, ще більш розтривожений, ніж Юда у ніч на страсний четвер, я разом з Вільямом пішов у трапезну на вечерю.
Четвертого дня ПОВЕЧЕР'Я, де Сальватор веде річ про несвітські чари
Вечерю для обох посольств влаштували неперевершену. Настоятель, мабуть, дуже добре знав людські слабкості і звичаї папського двору (які, мушу сказати, зовсім не були чужі й міноритам брата Михаїла). Оскільки недавно тут били свиней, спершу планували подавати кишку, приготовану за рецептом Монтекассіно, сказав нам кухар. Та через нещасливу кончину Венанція всю свинячу кров довелося викинути, а інших свиней забити ще не встигли. Зрештою, гадаю, в ті дні нікому не хотілося забивати Божих створінь. Зате нам подали рагу з голуб'ят, вимочених у тутешньому вині, порося, фаршироване зайчатиною, пиріжки святої Клари, рис з тутешнім мигдалем, тобто нескоромну страву, яку зазвичай подавали у пісні дні, пиріг з огірочником, фаршировані оливки, смажений сир, ягнятину під гострим перченим соусом, білий біб і вишукані солодощі — пляцинду святого Бернарда, тістечка святого Николи, завиванці святої Люцїї і вина та настоянки на травах, які звеселили навіть завжди суворого Бернарда Ґі: мелісовий лікер, горіхову настоянку, вино від подагри і вино з тирлича. Це б виглядало на гулянку ласіїв, якби кожен ковток не супроводжувало побожне читання.
Урешті всі встали з-за столу дуже задоволені, дехто виправдовуючись нездужанням, щоб не іти на повечер'я. Але настоятель не гнівався. Не всі мають привілеї та обов'язки, які приймаємо ми, вступивши у наш чин.
Поки ченці виходили, я затримався трохи помишкувати в кухні, де готувалися зачиняти на ніч. Я побачив Сальватора, який вислизав у бік городу, тримаючи під пахвою якийсь згорток. Мене це заінтригувало, я пішов за ним і гукнув його. Він спробував був викручуватися, а потім на мої запитання відповів, що у згортку (який рухався, немов живий) він має василіска.
«Cave basilischium![228] Се гаддя цар, весь повен трутизни, що вся просочується вовні! Повідаю тобі, трутизна, смрад з него виходе і згубе тебе! Струє геть чисто… На плечах білі шіямини іміє, а глава єго аки когутяча, а половина єго летить над землев, а половина пересмикаєся, аки єнші гади. Ласиця єго губит…»
«Ласиця?»
«Ано! Малюцке таке звірєтко, криху довше од миші, й ненавиде єї миш зело. Ровно теж гад і ропуха. Вжди вкусять єї, ласиця наглядить собі копрію альбо осоту та й вкушає єго та й воспять до брані. Речут, же ся з очей родит, но єнші речут, же то фалш єсть».
Я спитав його, навіщо йому василіск, а він відповів, що то його справа. Мене муляла цікавість, і я сказав, що тепер, з огляду на всі ці смерті, не може бути ніяких таємниць і що я розповім про це Вільямові. Тоді Сальватор став палко благати мене мовчати, розгорнув пакунок і показав мені чорного кота. Він притягнув мене до себе і з цинічною посмішкою сказав: мовляв, йому не шмиги, що келар і я, один можновладний, а другий молодий і гарний, можемо любитися з селищанками, а він ні, бо бридкий і убогий. Та він знає одні несвітські чари, які здатні приворожити до нього будь-яку жінку. Треба вбити чорного кота, вийняти йому очі, запхати їх у два яйця чорної курки, одне око в одне яйце, а друге — в друге (і показав мені два яйця, запевнивши, що вони від тієї курки, що треба). Тоді слід закопати яйця в купу конячих кізяків, щоб вони там гнили (він вже приготував собі ці кізяки в закутку на городі, куди ніхто не ходить), тоді з кожного яйця має народитися по чортеняті, і вони стануть йому на службу, здобуваючи для нього всі розкоші сього світу. Але, сказав мені він, щоб ці чари вдалися, та жінка, в якій треба розбудити кохання, має плюнути на яйця перед тим, як їх буде закопано в кізяки, і ця притичина вельми турбувала його, бо тієї ночі потрібна була присутність згаданої жінки і щоб вона зробила те, що належить, не здогадавшись, навіщо воно.
Мене відразу кинуло в жар, обличчя моє запалало, запалало й нутро, і ціле тіло, і я ледь чутно спитав, чи нині вночі він має намір привести в монастир ту саму дівчину, що й учора. Він глумливо засміявся і сказав, що, мабуть, неабияка хіть на мене напала (я заперечив і сказав, що питаю просто з цікавості), а тоді заявив, що у селищі жінок цілий гурт і він приведе сюди іншу, ще кращу, ніж та, яка подобається мені. Мені здалося, що він бреше, щоб я не внадився за ним. З другого боку, що я міг зробити? Ходити за ним цілу ніч, коли Вільямові я був потрібний для геть інших справ? Щоб знов зустріти ту (якщо справді про неї йшлося), до якої штовхав мене мій апетит і від якої відштовхував мене розум, і бачити яку мені заказано повіки, хоч я бажав сього знов і знов? Про це не було й мови. Тому я переконав себе, що про жінку Сальватор каже правду. Або що він взагалі верзе небилиці, а чари, про які він говорив, то просто фантазія його простакуватого і забобонного розуму, і нічого робити він не збирається.
Я розсердився і грубо відштовхнув його, сказавши, що хай цієї ночі він краще йде спати, бо по монастирі вештаються лучники. Він відказав, що знає монастир краще від лучників, та й у цій мряці ніхто нікого не помітить. Та що там, сказав він мені, я зараз як драпну звідси, то й ти мене більше не побачиш, навіть якщо я буду тут, за два кроки від тебе, втішатися з дівчиною, яку ти бажаєш. Він висловився іншими, далеко паскуднішими словами, але сенс був саме такий. Я обурено пішов геть, бо не личить мені, новіцієві з вельможного роду, чубитися з цим поганцем. Я знайшов Вільяма, і ми зробили те, що мали зробити. Тобто примостилися в кінці нави слухати повечер'я, щоб після закінчення богослужіння ми були готові вирушити у нашу другу (а я — третю) мандрівку нутрощами лабіринту.
Четвертого дня ПІСЛЯ ПОВЕЧЕР'Я, де описано ще одні звідини лабіринту, мандрівники прибувають на поріг finis Africae, та увійти не можуть, бо невідомо, що таке перший і сьомий з чотирьох, і врешті з Адсом знов стається напад любовної недуги, сього разу високовчений
Відвідини бібліотеки забрали нам багато годин праці.
Те, що ми мали зробити, на словах здавалось легким, але ходити, присвічуючи собі каганцем, читати написи, позначати на мапі проходи і глухі стіни, занотовувати початкові літери, пересуватися різними шляхами, що їх дозволяє гра отворів і перегородок, виявилося ділом довгеньким. І нудним.
Було дуже зимно. Ніч не була вітряна, і не було чутно того тоненького свисту, який так вразив нас першого вечора, але крізь отвори проникало вологе, крижане повітря. Ми одягли вовняні рукавиці, щоб не заклякали руки, коли ми торкатимемось книг. Але то були рукавиці, призначені для того, щоб писати взимку, — кінчики пальців зоставалися відкритими, і ми раз у раз мусили підносити руки до полум'я, ховати їх на грудях або плескати в долоні, підстрибуючи від холоду.
Тому ми не могли зробити все відразу. Ми, зрештою, щоразу зупинялися понишпорити по шафах; Вільям, з новими окулярами на носі, тепер міг досхочу гортати книжки, і кожна нова назва книги, яку він брав до рук, виклиала у нього вигуки радості — він або знав цей твір, або давно його шукав, або ж ніколи про нього не чув, а тому ця книга хвилювала й інтригувала його. Одне слово, кожна книга була для нього немов казковий звір, якого він стрічав на незнаній землі. Гортаючи рукописи, він велів мені зазирати на інші полиці. «Подивись-но, що у тій шафі!»
Переставляючи фоліанти, я читав по складах: Historia anglorum[229] Беди… Того ж таки Беди De aedificatione templi, De tabernaculo, De temporibus et compute et chronica et circuli Dionysi, Ortographia, De ratione metrorum, Vita Sancti Cuthberti, Ars metrica[230].
«Звісно, усі твори Велебного… А диви-но сюди! De rhetorica cognatione, Locorum rhetoricorum distinctio[231], а скільки тут граматиків — Прісціян, Гонорат, Донат, Максим, Вікторин, Євтих, Фока, Аспер… Дивно, спочатку мені здавалося, що тут лише автори з Англії… Погляньмо нижче…»
«Hisperica… famina[232]. Що це?»
«Гібернійська, себто ірландська поема. Послухай:
Hoc spumans mundanas obvallat Pelagus oras terrestres amniosis fluctibus cudit margines. Saxeas undosis molibus irruit avionias. Infima bomboso vertice mistet glareas asprifero speigit spumas sulco, sonoreis frequenter quatitur fiabris[233]…»
Я не розумів значення цих слів, але вони перекочувались у Вільямових вустах так, що здавалось, ніби чуєш звук хвиль і морської піни.
«А це? Якийсь Альдгельм з Малмзбері, послухайте-но ці рядки: Primitus panforam procerum poematorum pio potissimum paternoque presertim privilegio panegiricum poemataque passim prosatori sub polo promulgatas[234]… Усі слова починаються з тієї ж літери!»
«Люди з моїх островів усі трохи схиблені, — гордо сказав Вільям. — Загляньмо-но в іншу шафу».
«Вергілій».
«Чому це він тут? А що саме Вергілія? „Георгіки“?»
«Ні. „Витяги“. Ніколи про них не чув».
«Та це ж не Марон! Це Вергілій з Тулузи, ритор, який жив через шість століть після Різдва Нашого Господа. Його вважали великим мудрецем…»
«Тут він каже, що мистецтва діляться на poema, rethoгіа, grama, leporia, dialecta, geometria… Але якою це мовою?»
«Латиною, але таку латину він сам вигадав і вважав її набагато гарнішою. Прочитай отут: він каже, що астрономія вивчає знаки зодіаку, якими є mon, man, tonte, piron, dameth, perfellea, belgalio, margaleth, lutamirpn, taminon та raphalut».
«Він теж був схиблений?»
«Не знаю, він не з моїх островів. Послухай іще, він каже, що вогонь можна назвати дванадцятьма способами: ignis, coquihabin, ardo, calax, fragon, rusin, fumaton, ustrax, vitius, siluleus, сиріч вогонь, полум'я, жевриво, варій (він бо сире може робити вареним), палій (бо палить), тріскун (бо полум'я тріскає, коли горить), червоній (бо воно червоне), димій (бо дим дає), горій (бо горить), живій (бо немов оживляє мертві вже члени), кресій (бо виникає від кресання з огнива, хоч то й неправда, бо береться він з іскри). А ще зовуть його aeneon (від бога Енея, який живе у ньому і завдяки якому пал передається стихіям)».
«Але ж так ніхто не говорить!»
«На щастя, ні. Але у ті часи, щоб забути про цей лихий світ, граматики втішалися всілякими мудрованими питаннями. Я чув, що в ту добу ритори Ґабундус і Теренціюс п'ятнадцять днів і п'ятнадцять ночей дискутували про кличний відмінок займенника ego[235], аж врешті кинулися один на одного зі зброєю».
«А оце також, послухайте-но… — Я схопив книгу, чудово ілюстровану рослинними лабіринтами, з-поміж вусиків яких визирали мавпи та змії. — Послухайте, які чудернацькі слова: cantamen, collamen, gongelamen, stemiamen, plasmamen, sonerus, alboreus, gaudifluus, glaucicomus…»
«Це теж з моїх островів, — знов розчулено сказав Вільям. — Не будь надто суворим до тих ченців з далекої Гібернії, може, саме їм ми завдячуємо тим, що ця обитель існує і що існує Священна Римська імперія. У ті часи решта Європи лежала в руїнах, а якось довелося оголосити недійсними усі хрещення, уділені деякими священиками Галлії, бо вони хрестили in nomine patris et filiae[236], і не тому що були прибічниками якоїсь нової єресі і вважали Ісуса жінкою, а тому що майже не знали латини».
«Як Сальватор?»
«Більш-менш так. Морські розбишаки з крайньої півночі припливали річками і грабували Рим. Поганські храми занепадали, а християнських ще не було. І лише гібернійські монахи у своїх монастирях писали і читали, читали, писали й ілюстрували, а тоді посідали на човни, виготовлені зі шкур тварин, припливли у ці землі і євангелізували їх мешканців, наче всі вони невірні, розумієш? Ти був у Боббіо, бачив тамтешню обитель, її заснував один з них, святий Коломбан. То ж не гоже дорікати їм за те, що вони вигадали якусь нову латину, адже старої латини в Європі ніхто вже не знав. Були то великі мужі. Святий Брандан дістався аж до островів Блаженних і плив уздовж берегів пекла, де побачив Юду, прикованого ланцюгами до скелі, а одного дня причалив до якогось острова, зійшов на нього, а він виявився морським страховиськом. Ясна річ, усі вони були схиблені», — задоволено повторив він.
«Образки, що їх вони малювали… просто не йму віри очам! Скільки барв!» — мовив я, насолоджуючись.
«Бо на їхній землі барв небагато — дещиця блакитного, а решта — зелень. Але ми сюди не на те прийшли, щоб говорити про гібернійських монахів. Цікаво, чому вони тут разом з англами та граматиками з інших країн. Поглянь на свою мапу, де ми зараз?»
«У кімнатах західної башти. Я також занотував написи на картушах. Вийшовши з глухої кімнати, входимо в семикутну залу, звідки є лише один прохід в іншу кімнату башти, де є червона літера Н. Тоді переходимо з кімнати в кімнату, обходимо навколо башту і повертаємось у кімнату без вікон. Послідовність літер… так, ваша правда! HIBERNI!»
«HIBERNIA, якщо з глухої кімнати вернутися у семикутну залу, яка, як і три інші, має А зі слова Apocalypsis. Тому там містяться твори авторів з крайземної Туле, а також граматиків і риторів, адже упорядники бібліотеки подумали, що граматикові місце разом з гібернійськими граматиками, хоч він і з Тулузи. Це певний критерій. Бачиш, ми починаємо щось розуміти!»
«Але в кімнатах східної башти, куцою ми ввійшли, ми прочитали FONS… Що це значить?»
«Уважно дивись на карту, читай далі літери наступних зал за порядком доступу до них».
«FONS ADAEU…»
«Ні, Fons Adae, літера U — це друга глуха східна кімната, я це пам'ятаю, можливо, вона належить до іншого ланцюжка. А що було у Fons Adae, себто в земному раю (не забувай, там є кімната з вівтарем, яка виходить на схід сонця)?»
«Там було багато біблій і коментарів до Біблії, лише книги Священного писання».
«А отже — розумієш — слово Боже зберігається у земному раю, який, як усі вважають, розташований далеко на схід. А тут, на заході — Гібернія».
«Отже, план бібліотеки відтворює мапу світу?»
«Цілком імовірно. А книги розміщені за країною їх походження або за місцем, де народилися їхні автори, або ж — як оце тут — за місцем, де вони мали б народитися. Бібліотекарі вирішили, що Вергілій Граматик народився в Тулузі помилково, бо мав би народитися на західних островах. Вони виправляли помилки природи».
Ми пішли далі. Ми пройшли низкою зал, багатих на чудові Апокаліпси, серед них була кімната, де мене відвідало видіння. Ба навіть тепер ми здалеку помітили світло каганця, і Вільям, затуливши собі носа, побіг, щоб погасити його, ще й плюнув на попіл. Зрештою, ми пройшли через ту кімнату поспіхом, але я згадав, що бачив там чудову різнобарвну Апокаліпсу з mulier amicta sole та драконом. Ми простежили за ланцюжком цих зал, починаючи з останньої, де був червоний ініціал — літера Y. Прочитавши навпаки, ми одержали слово YSPANIA, але остання А була тією ж літерою, на яку закінчувалася HIBERNIA. А це значить, сказав Вільям, що є кімнати, де зібрані твори мішаного характеру.
У кожному разі зона під назвою YSPANIA, схоже, містила чимало списків Апокаліпси, усі чудового виконання, і Вільям впізнав у них руку іспанських митців. Ми зрозуміли, що ця бібліотека має найбагатшу, мабуть, в цілому християнському світі збірку списків книги апостола і небачену кількість коментарів до неї. Величезні фоліанти містили коментарі до Апокаліпси Беатуса з Льєбани, текст був завжди більш-менш той самий, зате розмаїтість образків була фантастична. Серед них Вільям впізнав роботи тих, кого він вважав найвидатнішими мініатюристами королівства Астурій, — Маґіуса, Факундуса та інших.
Помічаючи це і багато іншого, ми дійшли до південної башти, поблизу якої ми вже проходили попереднього вечора. Кімната S зони YSPANIA — без вікон — виходила в кімнату Е, і, пройшовши послідовно п'ять кімнат башти, ми дійшли до останньої, яка не мала інших виходів, зате мала червону літеру L. Ми перечитали ланцюжок навпаки і отримали LEONES.
«Leones — це південь, на нашій мапі ми в Африці, hie sunt leones[237]. Це пояснює, чому ми бачили стільки творів бусурманських авторів».
«Тут їх ще більше, — сказав я, порпаючись у шафах. — Канон Авіценни, і цей розкішний рукопис невідомим мені письмом…»
«Судячи з прикрас, це, мабуть, Коран, але я, на жаль, не знаю арабської мови».
«Коран, біблія невірних, нечестива книга…»
«Книга, яка містить мудрість, відмінну від нашої. Тепер ти розумієш, чому її помістили тут, де леви і потвори. Ми бачили тут також книгу про потворних тварин, а ти ще знайшов книгу про єдинорога. Ланцюжок кімнат під назвою LEONES містить книги, що їх засновники бібліотеки мали за книги олжі. А що он там?»
«Це латиною, але переложене з арабської. Аюб аль-Ругаві, трактат про собачий сказ. А ось книга про скарби. А онде — De aspectibus[238] Альгазена…»
«Бачиш, серед потвор та олжі помістили й книги мудрості, з яких християни багато чого можуть навчитися. Так думали у ті часи, коли було засновано бібліотеку…»
«Але чому вони поміж олжу помістили й книгу про єдинорога?» — спитав я.
«Очевидно, засновники бібліотеки своєрідно дивилися на деякі речі. Вони, певно, вважали, що ця книга, яка говорить про фантастичних звірів, що живуть у далеких краях, належить до вигадок, поширених серед невірних…»
«Але хіба єдиноріг — вигадка? Це напрочуд ласкава і вельми символічна тварина. Він — образ Христа і цнотливості, а спіймати його можна лише одним способом: треба посадити в лісі непорочну дівицю і чекати, поки він, рознюхавши її цнотливий запах, підійде і покладе голову їй на коліна, і тоді його легко спіймати у мисливські сіті».
«Так кажуть, Адсо. Але багато хто схильний вважати, що це байка, вигадана поганами».
«Ото шкода, — мовив я. — Мені б так хотілося зустріти його, коли я йду лісом. Інакше яка втіха від лісової прогулянки?»
«Ніхто не каже, що він не існує. Можливо, він просто інший, ніж його зображають ці книжки. Один мандрівник-венецієць побував у дуже далеких землях, неподалік від fons paradisi[239], яке зображають на мапах, і бачив єдинорогів. Але вони здалися йому грубими і потворними, чорними і неоковирними. Гадаю, він бачив чорних тварин з рогом на чолі. Мабуть, саме цих тварин описували вчені мужі старожитності, в мудрості яких завжди була якась дещиця істини; вони сподобилися від Бога змоги бачити речі, яких ми не бачили, і передали нам перший вірний їх опис. Відтак, мандруючи від auctoritas до auctoritas, під впливом людської уяви, цей опис поступово мінявся, і єдинороги стали прекрасними, лагідними, сніжно-білими створіннями. Тому, якщо прознаєш, що в лісі живе єдиноріг, не веди туди цнотливу дівицю, бо може виявитися, що тварина подібніша до опису того венеційця, ніж до опису, що міститься в цій книжці».
«Але чому саме старожитні мудреці сподобились од Бога одкровення про правдиву природу єдинорога?»
«Це не одкровення, це досвід. Їм пощастило народитися на землі, населеній єдинорогами, або в часи, коли єдинороги жили на наших землях».
«Але як тоді ми можемо довіряти старожитній мудрості, якої ви завжди дошукуєтесь, якщо її передано нам через олживі книжки, що так вільно її тлумачать?»
«Книги існують не для того, щоб у них вірити, а щоб їх вивчати. Нам слід замислюватись не над тим, що говорить та чи та книга, а над тим, що вона означає, і це чудово знали давні коментатори священних книг. Єдиноріг в описі цих книжок криє в собі певну моральну, алегоричну або анагогічну істину, яка є слушною, як слушною є думка, що цнотливість — це шляхетна чеснота. А от стосовно буквальної істини, на якій будуються ці три інші істини, треба ще з'ясувати, який фактичний досвід породив її букву. Буквальний сенс треба досліджувати, одначе вищий смисл завше зостається слушним. В одній книжці написано, буцім діамант можна розрізати лише кров'ю козла. Мій великий учитель Роджер Бекон сказав, що це неправда — він просто спробував це зробити і йому не вдалося. Але якби пов'язання між діамантом і козлячою кров'ю мало якийсь вищий смисл, він далі був би слушним».
«Отже, вищі істини передає навіть олживий буквальний сенс, — мовив я. — Але мені таки прикро, що єдиноріг — такий, як в цих книгах — не існує, не існував і не зможе колись існувати».
«Не гоже нам дошукуватись межі Божої всемогутності, адже якби Бог захотів, єдинороги теж могли б існувати. Та не сумуй, вони ж існують у цих книжках, які говорять і про реальне буття, і про буття можливе».
«Отже, читаючи книжки, нема потреби звертатися до віри, цієї богословської чесноти?»
«Є ще дві богословські чесноти. Надія, що можливе існує. І любов до того, хто щиро вірив в існування можливого».
«Але навіщо тоді вам єдиноріг, якщо ваш розум у нього не вірить?»
«Він потрібен мені так, як потрібні були Венанцієві сліди на снігу, адже вони показали, що його затягли до глека з кров'ю. Єдиноріг, про якого повідають книги, теж своєрідний слід. Якщо є слід, то мусить бути щось, що цей слід залишило».
«Але ви вважаєте, що це щось інше, ніж сам слід».
«Аякже. Слід не завжди має ту саму форму, що й тіло, яке його залишило, і не завжди він є відтиском цього тіла. Іноді він відтворює враження, залишене цим тілом в нашому розумі, тоді він є відбитком ідеї. Ідея — це знак речей, а образ, знак ідеї — знак знаку. І образ дає мені змогу відтворити якщо не саму річ, то ідею, уявлення, яке мали про неї інші».
«І цього вам досить?»
«Ні, бо правдива наука не повинна задовольнятися ідеями, які є всього лиш знаками, а має віднайти самобутню істину речей. І тому я б хотів перейти від цього відбитка іншого відбитка до того конкретного єдинорога, який був на початку цього ланцюжка. Рівно ж мені б хотілося перейти від невиразних слідів, які залишив убивця Венанція (а ці знаки могло залишити багато людей), до тієї єдиної конкретної особи, яка є цим убивцею. А це не завжди можна зробити швидко і без посередництва інших знаків».
«Але це значить, я можу говорити лише про щось, що говорить мені про щось інше і так далі, але того чогось, що є в кінці — себто істини, — може взагалі не бути?»
«А може, воно й є, і це той конкретний єдиноріг. І не турбуйся, колись ти його таки побачиш, нехай навіть він буде чорний і потворний».
«Єдинороги, леви, арабські письменники, маври загалом, — сказав тут я, — ми, безперечно, в Африці, про яку говорили ченці».
«Так, це, безперечно, Африка. А значить, нам треба знайти африканських поетів, про яких згадував Пацифік з Тіволі».
І справді, пішовши по своїх слідах назад і повернувшись до кімнати з літерою L, в одній шафі я знайшов збірку книг Флора, Фронтона, Апулея, Марціана Капелли і фульґенція.
«Отже, саме тут, за словами Беренґарія, криється пояснення якоїсь таємниці», — сказав я.
«Майже. Він ужив вираз „finis Africae“, — і саме цей вираз так розсердив Малахію. Finis, себто кінець, край — може, це остання кімната, або ж… — і тут він вигукнув: — На всі сім церков Клонмакнойзу! Ти нічого не помітив?»
«Що саме?»
«Повернімось назад, до кімнати S, з якої ми вирушили!» Ми пішли назад до першої кімнати без вікон, де напис гласив: Super thronos viginti quatuor. Вона мала чотири отвори. Один виходив у кімнату Y, вікно якої відкривалося на восьмикутник. Другий виходив у кімнату Р, яка продовжувала ланцюжок YSPANIA вздовж зовнішнього фасаду. Отвір з боку башти виходив у кімнату Е, яку ми тільки-но пройшли. Потім була глуха стіна, а далі — отвір, який виходив у другу глуху кімнату з ініціалом U. Кімната S була кімнатою з дзеркалом, і щастя, що воно було при стіні праворуч від мене, інакше воно б знов мене настрахало.
Добре роздивившись мапу, я помітив, що кімната ця особлива. Як і всі інші глухі кімнати решти трьох башт, вона мала б виходити в центральну семикутну залу. Якщо ні, тоді вхід у семикутник мав би бути в суміжній глухій кімнаті, кімнаті U. Але один її отвір виходив у кімнату з літерою Т і вікном у внутрішній восьмикутник, другий отвір з'єднував її з кімнатою S, а решта стін були без отворів і заставлені шафами. Роздивившись все добре, ми усвідомили те, що, зрештою, показувала й наша карта: логіка, як і строга симетрія, підказували, що у цій башті теж має бути семикутна кімната, але її не було.
«Нема», — сказав я.
«Навряд чи її нема. Якби її не було, інші кімнати були б більші, а вони приблизно того ж розміру, що й кімнати з інших боків. Вона є, але у неї неможливо увійти».
«Вона замурована?»
«Мабуть, так. Оце він і є, finis Africae, те саме місце, навколо якого крутилися ці надміру цікаві ченці, які потім повмирали. Кімната замурована, та це не значить, що входу нема взагалі. Ба більше, він напевне є, і Венанцій знайшов його, а може, йому розповів Адельм, який дізнався про нього від Беренґарія. Перечитаймо його нотатки».
Він вийняв з ряси Венанщїв аркуш і перечитав: «Рука над ідолом діє на першого і на сьомого з чотирьох». Він озирнувся навколо: «Усе зрозуміло! Idolum — це відображення в дзеркалі! Венанцій мислив грецькою, а в цій мові слово eidolon означає і зображення, і привид, дзеркало ж віддає нам назад наш спотворений образ, який ми тієї ночі прийняли за привид! А що ж тоді таке ці четверо supra speculum[240]? Щось на дзеркальній поверхні, якесь відображення? Отже, нам треба стати в якомусь певному місці, з якого видно те, що відбивається в дзеркалі і відповідає описові Венанція…»
Ми пересувалися у всіх напрямках, але даремно. Крім наших відображень, дзеркало віддавало невиразні обриси решти зали, ледь освітленої каганцем.
«А може, — міркував Вільям, — supra speculum означає по той бік дзеркала… А тому треба, щоб ми потрапили по той його бік, бо нема сумніву, що це дзеркало — двері…»
Дзеркало було вище від зросту пересічної людини, у мурі його тримала міцна дубова рама. Ми всіляко обмацали його, натискали всюди пальцями, шкрябали нігтями між рамою і муром, та дзеркало було незрушне, немов злилось з муром, камінь у камені.
«А якщо не по той бік, то воно, можливо, super speculum[241]», — бурмотів Вільям, ставши навшпиньки і мацаючи рукою по верхньому ребрі рами, та не знайшов там нічого, крім пилюки.
«Зрештою, — меланхолійно розмисляв Вільям, — навіть якщо там ззаду є кімната, книги, яку шукаємо ми і яку шукали інші, там уже нема, бо спершу її виніс Венанцій, а тоді заніс хтозна куди Беренґарій».
«А може, Беренґарій знов приніс її сюди».
«Ні, того вечора ми були в бібліотеці, і все свідчить про те, що він помер у лазні невдовзі після крадіжки, тієї ж ночі. Інакше ми б бачили його наступного ранку. Та це не так важливо… Поки що ми з'ясували, де лежить finis Africae і здобули майже всі елементи, щоб уточнити мапу бібліотеки. Мусиш визнати, що ми розкрили чимало таємниць лабіринту. Я б сказав, усі, крім однієї. Гадаю, від уважного вивчення Венанцієвого рукопису я здобуду більше користі, ніж від подальших оглядин. Ти ж пам'ятаєш — таємницю лабіринту нам було легше розгадати ззовні, ніж ізсередини. А тепер, стовбичачи тут перед нашими викривленими відображеннями, цієї проблеми ми не вирішимо. Зрештою, і каганець вже догорає. Ходімо, нам треба ще дещо уточнити, щоб удосконалити мапу».
Ми пройшли через інші зали, нотуючи наші відкриття на моїй мапі. Деякі кімнати містили лише твори з математики та астрономії, інші зали були повні книг арамейськими літерами, яких ніхто з нас не знав, ще інші мали книги, написані ще незбагненнішими знаками, які, можливо, походили з Індії. Ми кружляли в межах двох суміжних ланцюжків, які гласили IUDAEA та AEGYPTUS. Одне слово, щоб не набридати читальникові описом подальших наших маневрів, скажу лиш, що згодом, остаточно уклавши мапу, ми переконалися, що будова та конфігурація бібліотеки і справді відображають образ земної кулі. На півночі були ANGLIA та GERMANI, вздовж західної стіни вони сполучалися з GALLIA, яка на крайньому заході переходила в HIBERNIA, а південна стіна прихистила ROMA (рай давньоримських поетів!) та YSPANIA. Далі на півдні простяглися LEONES та AEGYPTUS, який на сході межував з IUDAEA та FONS ADAE. Вздовж стіни між сходом і північчю пролягла АСАІА — непогана синекдоха, сказав Вільям, для позначення Греції, і справді, у чотирьох кімнатах рясніло від поетів та філософів поганської давнини.
Прочитували ми ці назви химерними способами — то йшли в один бік, то задкували, а іноді й кодували; нерідко, як я вже говорив, та сама літера входила у два різні слова (в таких кімнатах одна шафа містила книги на одну тему, а друга шафа була присвячена іншій темі). Та у такому розміщенні не варто було шукати якогось глибокого смислу. То був просто мнемонічний прийом, який допомагав бібліотекареві знаходити потрібні твори. Якщо книга розташована у quarta Acaiae[242], це значило, що вона міститься у четвертій кімнаті, рахуючи від зали з початковою літерою А, і щоб знайти її, бібліотекар повинен знати напам'ять шлях, прямий або коловий, який йому треба пройти. Приміром, ланцюжок АСАІА пролягає через чотири кімнати, розміщені квадратом, а це значить, що початкова літера А є також останньою. Зрештою, ми теж це дуже швидко зрозуміли. Так само швидко ми зрозуміли гру перегородок. Наприклад, коли йти зі сходу, жодна з кімнат АСАІА не дає доступу в дальші кімнати: тут лабіринт закінчується, і дійти до північної башти можна лише через три інші башти. Але бібліотекарі, ясна річ, добре знали, що, увійшовши через FONS, вони зможуть дійти, скажімо, до ANGLIA лише через AEGYPTUS, YSPANIA, GALLIA та GERMANI.
Зробивши ці та інші захопливі відкриття, ми завершили наші плідні звідини бібліотеки. Але, перед тим як сказати, що, задоволені вислідами нашої праці, ми налаштувалися вийти (аби стати свідками інших подій, про які невдовзі буде мова), я мушу визнати дещо своєму читальникові. Я вже казав: оглядаючи бібліотеку, ми, з одного боку, шукали способу дістатися до її таємного закутка, а з другого — щоразу затримувалися в кожній із зал, щоб з'ясувати її розміщення та тему, якій вона присвячена, і гортали розмаїті книжки, немов досліджуючи таємничий континент або незнану землю. Зазвичай ми робили це одностайно, обоє розглядали ті самі книги, я показував йому найдивовижніші з них, а він пояснював мені багато речей, яких я не розумів.
Але у певну мить, коли ми саме проходили кімнатами південної башти, званими LEONES, моєму учителеві трапилось затриматися в кімнаті, багатій на арабські твори з чудернацькими рисунками на тему оптики; а оскільки того вечора ми мали із собою не один, а два каганці, я з цікавості відійшов у сусідню кімнату, помітивши, що проникливі й обережні законодавці бібліотеки зібрали там вздовж однієї зі стін книги, яких, безперечно, не вільно було нікому давати до читання. Написані вони були переважно бусурманськими мудрецями, які різними способами описували розмаїті недуги тіла і душі. І погляд мій упав на одну невелику книжку, прикрашену мініатюрами, які (на щастя!) були далекі від її предмета — на них були зображені квіти, вусики виноградної лози, тварини парами, цілющі зела: називалася вона Speculum amoris[243], творіння брата Максима з Болоньї, і в ній було чимало цитат з багатьох інших творів, присвячених любовній недузі. Як читальник уже зрозумів, сього було досить, аби розбудити мою хворобливу цікавість. Ба більше, назви сеї було досить, щоб знов запалити мій розум, який од ранку дрімав, а тепер його знов розхвилював образ дівчини.
Оскільки цілий день я відганяв од себе вранішні думки, напоминаючи собі, що вони не личать розсудливому і врівноваженому новіцієві, та й події того дня були достатньо багатими й напруженими, щоб відвернути мою увагу, апетити мої задрімали, і мені навіть здалося, що я звільнився від того, що було всього лиш минущим неспокоєм. Але варто було мені побачити ту книгу, і я зрозумів — «de te fabula narrator», — і переконався, що набагато глибше запав у любовну недугу, ніж мені здавалося. Опісля я дізнався, що, читаючи книги з медицини, ми завжди знаходимо у собі недуги, про які вони розправляють. І справді, ці сторінки — які я переглядав нишком, боячися, що ввійде Вільям і спитає, що за вчені твори привернули мою увагу, — переконали мене, що я страждаю саме сею недугою, а симптоми її були описані так блискуче, що я, з одного боку, занепокоївся через свою хворість (яку непомильно підтверджували численні auctoritates), але, з другого боку, мене втішив такий яскравий опис мого становища. Я-бо переконався, що болість моя є, сказати б, нормальною, адже стільки інших людей страждали нею в такий самий спосіб, і здавалось навіть, що автори, яким належали цитати, подробиці своїх описів списували з мене.
Я зворушився сторінками Ібн Газма, де любов означено як норовливу недугу, адже лік від неї у ній самій, та недужий не хоче зцілитись од неї, а болящий не прагне одужання (бачить Бог, це свята правда!). Я зрозумів, чому вранці мене так хвилювало все, що я бачив: бо кохання, схоже, входить через очі, як каже також Василій з Анкири, і непохибним її симптомом є те, що болящий надміру веселиться і водночас цурається інших людей, воліючи самотність (так було й зі мною того ранку); а ще їй товаришать інші явища, як-от навальний неспокій і таке приголомшення, що стражденний аж язика в роті забуває… Я злякався, прочитавши, що щирий закоханий, якому відібрано змогу бачити предмет його кохання, неодмінно впадає у стан виснаження, від якого може навіть злягти, а іноді хворість поймає мозок болящого і він страчає розум і починає марити (очевидно, я ще не дійшов до цього стану, бо цілком успішно досліджував бібліотеку). І мені стало моторошно, коли я прочитав, що з погіршенням недуги може настати смерть, і я подумав, чи та радість, яку справляла мені думка про дівчину, вартувала сеї найвищої пожертви тіла, не кажучи вже про загрозу для спасіння душі.
До того ж мене настрахала ще одна цитата з Василія, яка мовила «qui animam corpori per vitia conturbationesque commiscent, utrinque quod habet utile ad vitam necessarium demoliuntur, animamque lucidam ac nitidam carnalium voluptatum limo perturbant et corporis munditiam atque nitorem hac ratione miscentes, inutile hoc ad vitae officia ostendunt[244]». У такому розпачливому становищі я нізащо не хотів би опинитися.
Крім того, з одного вислову святої Гільдеґарди я прознав, що той меланхолійний гумор, який сповнив був мене удень і який я мав за солодке почуття страждання через відсутність дівчини, небезпечно споріднений з почуттям, яке переживає людина, віддаляючись від того гармонійного і досконалого стану, який властивий їй в раю, і що меланхолія ся, «nigra et amara»[245], є плодом навіювань змія і нашептів диявола. Опінію сю поділяли й не менш авторитетні мудреці з-серед невірних, бо погляд мій упав на рядки, приписувані Абу Бакру Мухаммадові Ібн Закарії ар-Разі, який у Liber continens[246] ототожнює любовну меланхолію з лікантропією — недугою, яка примушує свою жертву поводитися, як вовк. Від цього опису мені аж дух забило: спочатку закоханий змінюється зовнішньо, зір його слабне, очі западають і запалюються, язик повільно пересихає і на ньому з'являються гнійники, ціле тіло його сохне, і він невпинно страждає від спраги; у такому-от стані він цілі дні лежить лицем униз, на обличчі та на стегнах з'являються знаки немов від укусу собаки, а вночі він блукає по цвинтарі, наче вовк.
Останні мої сумніви щодо серйозності мого становища пропали, коли я прочитав цитати з великого Авіценни. Він визначає кохання як невідступну думку меланхолійної природи, яка народжується з безнастанного думання про кшталти, порухи та вдачу особи протилежної статі (як вірно і яскраво описав Авіценна мій випадок!): виникає воно не як недуга, але недугою стає, коли, не мавши втамування, обертається одержимістю (чому ж тоді я почувався одержимим нею, попри те, що, прости Господи, жагу свою втамував уповні? а може, те, що сталося попередньої ночі, не втолило мого кохання? тоді як же вгамувати сю недугу?), спричиняючи постійне тремтіння повік, нерівне дихання, то сміх, то плач, стугоніння крові (і справді, кров моя стугоніла, і подих забивало, коли я читав ці рядки!). Щоб з'ясувати, у кого людина закохана, Авіценна радив непомильний метод, що його запропонував був ще Ґален: належить тримати болящого за живець і вимовляти всілякі імена людей протилежної статі, аж поки при якомусь імені живець не затріпотить сильніше; і я злякався, що раптом увійде мій учитель, схопить мене за руку і з тріпотіння моїх вен вгадає мою таємницю, що сповнило б мене великим соромом… На жаль, як лік від цієї недуги, Авіценна радив поєднати коханців у шлюбі, тоді й болість зцілиться. Він-бо справді був невірний, бо, попри свою мудрість, не врахував стану новіція-бенедиктинця, який, отже, приречений ніколи не видужати — а точніше, з власної волі або з мудрого вибору батьків, дав обітницю ніколи не занедужувати. На щастя, Авіценна, хоч і не мав на мислі клюнійського чину, розглянув-таки випадок нещасливих коханців і як радикальний лік радив гарячу купіль (може, і Беренґарій хотів так позбутися любовної своєї хворості до загиблого Адельма? Та чи можлива любовна недуга через людину своєї ж статі, чи це була всього лиш звіряча жага? а хіба не була звірячою моя жага минулої ночі? ні, звичайно ні, притьмом сказав я собі, то було таке солодке почуття — та відразу ж заперечив сам собі: помиляєшся, Адсо, була то диявольська омана, звіряча хіть, і, согрішивши тоді, тепер грішиш ще дужче, не бажаючи усвідомити сього!). Але потім я прочитав ще й про інші способи, які описував той самий Авіценна: можна, приміром, удатися до допомоги старих і досвідчених жінок, щоб вони весь час паплюжили і ганьбили предмет кохання — схоже, старі жінки куди вправніші у цім ділі, ніж чоловіки. Можливо, це й був би для мене вихід, але старих жінок в обителі не було (як, зрештою, і молодих), я міг хіба що попрохати якогось ченця, щоб він ганьбив переді мною дівчину, але кого? Та й хіба може чернець знати жінок так добре, як стара, балакуча жінка? Останній вихід, що його радив сарацин, був просто неподобний, бо згідно з ним нещасливий коханець мав би оточити себе наложницями, а се вже геть не личить монахові. То ж як зцілитись од любовної недуги молодому монахові, думав я, невже для нього нема спасіння? Може, вдатися до Северинових трав? Я й справді знайшов уступ з Арнальда з Вільянови — про цього автора Вільям відгукувався з великою шанобою, — який вважав, що кохання виникає від надміру гуморів та пневми, себто коли в людському організмі забагато вологи й тепла, тоді кров (яка виробляє родильне сім'я) надмірно примножується, даючи надмір сім'я, «complexio venerea»[247], а це зумовлює сильне бажання єднання між чоловіком і жінкою. У задній частині середнього шлуночка енцефала (а це що таке? — зачудувався я) міститься чеснота розсуду, їй належить вловлювати недотикальні intentiones[248] в дотикальних предметах, що їх сприймають чуття, і коли людина надто сильно бажає об'єкта, сприйнятого чуттями, це баламутить чесноту розсуду, яка зосереджується лиш на примарі коханої людини; тоді запалюється ціла душа і тіло, смуток чергується з радістю, бо тепло у хвилини розпачу спускається у глибини тіла, сильно студячи шкіру, а у хвилини радості піднімається на поверхню, розпалюючи обличчя. Для зцілення цієї хворості Арнальд пропонував, щоб болящий спробував позбутися надії на злуку з предметом любові, так щоб думка віддалилася від нього.
Але це значить, що я вже одужав, або одужую, подумав я, бо маю невелику надію — а то й жодної — знов побачити предмет своїх думок, а якби й побачив — злучитися з ним, а якби й злучився — ще раз ним оволодіти, а якби й оволодів — затримати його коло себе, бо сього боронить мені і мій чернечий стан, і обов'язки, що їх накладає на мене кондиція моєї родини… Я врятований, сказав я собі, згорнув книжку і заспокоївся — саме вчасно, бо Вільям вже заходив у кімнату. І ми з ним знову вирушили у мандри лабіринтом, який для нас не мав уже таємниць (про це я вже розповів), і на якийсь час я забув про свою одержимість.
Як буде видно згодом, невдовзі вона знову нагадає мені про себе, але у зовсім інших (на превеликий жаль!) обставинах.
Четвертого дня НІЧ, де Сальватор жалюгідно дає себе спіймати Бернардові Ґі, Адсову кохану дівчину хапають як відьму і всі йдуть спати ще нещасливіші й занепокоєніші, ніж раніше
Отож ми саме спускалися назад до трапезної, коли почувся якийсь галас, і з боку кухні замиготіло слабке світло. Вільям миттю погасив каганець. Ідучи вздовж мурів, ми підійшли до дверей, що виходили в кухню, і почули, що шум долинає іззовні, бо кухонні двері відчинені. Тоді голоси і світла віддалилися, і хтось різко затріснув двері. Ця велика зам'ятая провіщала щось неприємне. Ми швидко пройшли через оссарій, вигулькнули в порожній церкві, вийшли через південні двері і побачили, що у внутрішньому дворику блимає світло смолоскипів.
Ми підійшли ближче, і в сум'ятті ніхто не звернув на нас уваги, буцім ми надбігли разом з іншими людьми, що висипали з опочивалень та притулку для прочан. Ми побачили, що лучники міцно тримають Сальватора, блідого, як білки його очей, і якусь жінку, що заливалась плачем. Серце моє стиснулось: то була вона, пані моїх дум. Вона впізнала мене і кинула мені благальний, розпачливий погляд. Я смикнувся було бігти визволяти її, але Вільям стримав мене, шепочучи якісь зовсім не ласкаві, скоріше лайливі слова. Звідусіль надбігали ченці та гості монастиря.
Надійшов настоятель, прийшов Бернард Ґі, якому капітан лучників коротко доповів про те, що сталося. А сталося ось що.
За наказом інквізитора вони патрулювали вночі цілу околицю, особливу увагу приділяючи просадові, що вів од вхідної брами до церкви, тій частині, де були городи, та фасадові Вежі (чому? — замислився я, а тоді зрозумів: очевидно, тому що Бернард зібрав серед челяді та кухарів пересуди про якусь метушню, яку хтось зчиняв вночі між виходом з монастиря та кухнею, і хтозна, чи той дурень Сальватор, розповівши мені про свої наміри, не розпатякав про них ще й якомусь бідоласі на кухні чи в конюшнях, а той, заляканий пообіднім допитом, кинув цю поголоску Бернардові в пащу). Обережно крадучись у темряві серед туману, лучники врешті застукали Сальватора разом з жінкою, якраз коли він морочився з кухонними дверима, намагаючись відчинити їх.
«Жінка у сім святім місці! Ще й з ченцем! — суворо мовив Бернард, звертаючись до настоятеля. — Великодушний мосьпане, — вів далі він, — якби річ була лиш у порушенні обітниці чистоти, покарання сього чоловіка належаче б до вашої юрисдикції. Але оскільки ми ще не знаємо, чи махінації цих двох лихочинців не зачіпають якось безпеки всіх гостей, нам слід найперше пролити світло на цю таємницю. Ану ж бо, тебе питаю, небораче, — і висмикнув у Сальватора немалий згорток, який той намагався сховати за пазухою, — що там у тебе?»
Я вже знав, що там: ніж, чорний кіт, який, ледве відкрили згорток, утік, шалено нявкаючи, і два яйця, які розбилися і розпливлися тягучою масою, що всім здалася кров'ю або жовчю чи якоюсь іншою нечистою матерією. Сальватор, вмовивши якимись обіцянками дівчину піти з ним, саме збирався ввійти до кухні, вбити кота і вийняти йому очі. А що то були за обіцянки, я дізнався відразу. Посеред злісного реготу і похітливих вигуків лучники обшукали дівчину і знайшли в неї мертвого, ще не общипаного півника. На нещастя, вночі, коли всі коти виглядають сірими, півень цей здався усім таким же чорним, як і кіт. Я ж подумав, що небагато треба було, щоб умовити її, голодну бідолашку, адже минулої ночі вона зреклася (заради любові до мене) дорогоцінного коров'ячого серця…
«Ага! — нарочито стурбовано вигукнув Бернард, — чорний кіт і чорний півень… Що ж, атрибути сі добре мені відомі… — Посеред присутніх він помітив Вільяма: — Ви теж їх упізнаєте, правда, брате Вільям? Хіба не ви були інквізитором три роки тому в Кілкенні, у справі тієї дівчини, яка мала зносини з дияволом, що з'являвся їй у подобі чорного кота?» Мені здалося, що учитель мій промовчав через слабодухість. Я схопив його за рукав, смикнув і розпачливо зашепотів: «Та ж скажіть йому, що це для харчу…» Він висмикнув руку і ввічливо звернувся до Бернарда: «Не думаю, що вам потрібен мій давній досвід, аби дійти ваших висновків».
«О, ні, є далеко вагоміші свідчення, — усміхнувся Бернард. — Стефан Бурбонець у своєму трактаті про сім дарів Святого Духа оповідає, як святий Домінік, проповідуючи у Фанжо проти єретиків, оголосив деяким жінкам, що вони зараз побачать, кому досі служили. І раптом стрибнув посеред них страхітливий кіт завбільшки з великого собаку, очі у нього були великі і палали вогнем, кривавий язик сягав пупа, короткий хвіст стирчав догори так, що хай як ця тварюка поверталася, завжди видно було його гидомирний зад, від якого страшенно смерділо, як і личить тому гузнові, що його чимало шанувальників Сатани, серед яких не останніми були лицарі тамплієри, звикли цілувати під час своїх збіговиськ. Покрутившись з годинку навколо жінок, кіт стрибнув, учепився в шнур дзвону і видряпався по ньому, лишивши по собі сморідний послід. І хіба кіт не є улюбленою твариною катарів, сама назва яких, як твердить Алан Лільський, походить власне від саtus[249]: вони прикладаються вустами до заду сього звіра, вважаючи його втіленням Люцифера? І хіба не підтверджує сеї огидної заведенції також Ґійом Овернієць у творі „De legibus“[250]? І хіба не каже Альберт Великий, що коти — то сокриті біси? І хіба не повідає мій шановний побратим по чину Жак Фурньє, що на смертному ложі інквізитора Ґодфрида з Каркассона з'явилося двоє чорних котів, які були не чим іншим, як злими духами, що хотіли познущатися над його останками?»
Зграйкою монахів пробіг гамір обурення, чимало з них перехрестилося.
«Ой, мосьпане абат, мосьпане абат, — говорив тим часом Бернард з виглядом праведника, — ваша світлість, може, й не знає, що звикли робити грішники за допомогою сього начиння! Але я це добре знаю, борони мене Боже! Я бачив, як глупої ночі деякі гидосвітні жінки, разом з іншими жінками такого ж штибу, послуговуючись чорними котами, творили мерзенні чари, яких потім заперечити не могли: вони їздили верхи на деяких тваринах і під пеленою ночі долали величезні відстані, тягнучи за собою своїх невільників, перетворених на хтивих інкубів… Сам диявол являється їм — принаймні вони в це ревно вірять — у подобі півня чи якоїсь іншої пречорної живини, і вони з ним злягаються — та не питайте мене як. І я напевне знаю, що цілком недавно з допомогою подібного чорнокнижництва в самому Авіньйоні готували чар-зілля і мастила, щоб посягнути на життя самого мосьпана Папи, отруївши його харч. Папа зумів захиститись і виявив трутизну лише завдяки тому, що мав чудодійні коштовності у формі зміїного язика, силу яких підтримували чудові смарагди та рубіни, що мають божественну властивість виявляти отруту в їжі! Одинадцять таких коштовних язиків подарував йому, дяка небесам, король Франції, і лише так наш мосьпан Папа зміг порятуватись од смерті! Щоправда, вороги понтифіка допускалися й ще гірших речей, адже всі знають про єретика Бернара Делісьє, арештованого десять років тому: у нього вдома знайшли книги чорної магії з нотатками на щонайогидніших сторінках, які містили всі вказівки, як робити воскові фігурки, щоб завдавати шкоди своїм ворогам. І повірите чи ні, у нього було знайдено й самі фігурки, які напрочуд майстерно відтворювали подобу самого Папи, а життєво важливі частини тіла позначені були червоними кружальцями: бо ж усі знають, що такі фігурки вішають на мотузці перед дзеркалом, а тоді штрикають шпичками у позначені таким чином життєво важливі місця, а тоді… Ох, навіщо я гаю час на опис цих огидних лиходійств? Сам Папа ще торік описав і засудив їх у своїй конституції Super illius specula[251]. Сподіваюсь, що список сього твору є у вашій розкішній бібліотеці, то ж поміркуйте як слід над ним…»
«Аякже, є, є він у нас», — палко підтвердив украй занепокоєний абат.
«Гаразд, — сказав на закінчення Бернард. — Випадок цей виглядає мені цілком зрозумілим. Спокушений чернець, відьма і якийсь ритуал, який, на щастя не відбувся. Навіщо вони це робили? А це ми ще дізнаємось, і я пожертвую кількома годинами сну, щоб це з'ясувати. Тож нехай ваша великодушність зволить надати у моє розпорядження якесь місце, де можна замкнути сього чоловіка…»
«У нас є острог у підземеллі під кузнею, — мовив настоятель, — який, на щастя, мало використовується і вже роками стоїть порожнім…»
«На щастя чи на нещастя», — зауважив Бернард. І звелів, щоб лучникам показали дорогу і щоб вони завели ув'язнених у два різні остроги; звелів також добре прив'язати чоловіка до кільця, вмурованого в стіну, наміряючись невдовзі спуститися туди і допитати його, дивлячись йому прямо в лице. Щодо дівки, додав він, то цілком ясно, хто вона, і допитувати її вночі не варто. Її ще добряче візьмуть на спитки, перед тим як спалити. Якщо вона відьма, то розв'язати їй язика буде нелегко. А от монах ще, можливо, покається (і він пильно глянув на тремтячого Сальватора, немов натякаючи, що дає йому шанс для порятунку), розповість усю правду і — додав — викаже своїх співучасників.
Спійманих виволокли геть. Сальватор мовчав, геть прибитий і немов у гарячці, а дівчина плакала, хвицала ногами і кричала, наче тварина на бойні. Але ні Бернард, ні лучники, ані я сам не розуміли її селянської говірки. Хоч вона й говорила, але була немов німа. Одні слова наділяють могутністю, а інші кидають людину у ще більше безталання. Саме такими є неотесані словеса посполитих, яких Господь не сподобив послуговуватися універсальною мовою, носієм мудрості та могутності.
Я знов хотів був кинутися за нею, але Вільям, чорніший чорного на виду, і цього разу стримав мене. «Зупинись, дурню, — мовив він, — дівчині кінець, вона — пожива для вогню».
Споглядаючи у жасі цю сцену, в полоні суперечливих думок, невідривно дивлячись на дівчину, я відчув, як хтось торкнув мене за плече. Не знаю чому, але ще до того, як я обернувся, я вже знав, що це Убертин.
«Дивишся на відьму, правда?» — спитав він мене. Він, звісно, не міг нічого знати про мою пригоду, а отже, сказав це лиш тому, що своїм моторошним внутрішнім оком, яке наскрізь бачить людські пристрасті, спостеріг всю напругу мого погляду.
«Ні… — ухильно сказав я, — я не дивлюсь на неї… тобто, може, й дивлюсь, але вона не відьма… ми ж не знаємо, може, вона невинна…»
«Ти дивишся на неї, бо вона вродлива. Вона вродлива, правда? — спитав він дуже тепло, стискаючи моє рамено. — Якщо ти дивишся на неї, бо вона вродлива, якщо тебе це хвилює (а таки справді хвилює, і гріх, у якому її підозрюють, робить її ще привабливішою у твоїх очах), якщо дивишся на неї і бажаєш її, то вона й справді відьма. Стережись, сину мій… Краса тілесна обмежена до шкіри. Якби люди могли бачити, що криється під шкірою, як вміє бачити беотійська рись, вони б жахнулися від вигляду жінки. Уся ця врода — лиш слиз і кров, лиш мокротиння й жовч. А як згадати, що криється у ніздрях, в горлі та в череві, то й тут нічого, крім нечистот, не знайдеш. Якщо тобі відразливо навіть кінчиком пальця торкнутися слизу або фекалій, чому ж ти прагнеш обняти сам той мішок, що ці фекалії містить?[252]»
Мене раптом знудило. Слухати його мені було вже несила. Тут на допомогу наспів мій учитель, який усе чув. Він різко підійшов до Убертина, схопив його за рамено і відсторонив од мене.
«Годі тобі, Убертине, — мовив він. — Невдовзі цю дівчину візьмуть на тортури, а потім спалять. Вона стане саме такою, як ти кажеш, — сам слиз, кров, мокротиння і жовч. Але не хто інший, як наші ближні, виставлять напоказ те, що Господь забажав укрити і прикрасити цією шкірою. А щодо сировини, то ти нічим не кращий од неї. Дай хлопцеві спокій».
Убертин розхвилювався: «Може, я й грішний, — пробурмотів він. — Я напевне грішний. Що ж може вдіяти грішник?»
Усі вже верталися до себе, обговорюючи те, що сталося. Вільям ще перекинувся кількома словами з Михаїлом та іншими міноритами, які питали, що він про це думає.
«Тепер Бернард має в руці аргумент, хоч який він суперечливий. По обителі вештаються чаклуни, які чинять те саме, що замишлялось проти папи в Авіньйоні. Це, звичайно, не доказ, а насамперед це навряд чи розладнає завтрашню зустріч. Нині вночі він спробує вирвати у того бідолахи якийсь інший навід, але я певен, що він не скористається ним одразу. Він притримає його про запас і пізніше використає, щоб порушити хід дискусії, якщо вона піде шляхом, який буде йому не до вподоби».
«Той бідолаха може сказати йому щось, що можна використати проти нас?» — спитав Михаїл Чезенець.
У Вільямових словах пролунав сумнів: «Сподіваймось, що ні». А я зрозумів: якщо Сальватор звірить Бернардові те, що він звірив був нам про своє минуле та минуле келаря, і натякне на їх стосунки з Убертином, хай які скороминущі, мінорити опиняться у вельми прикрому становищі.
«У кожному разі побачимо, як розвиватимуться події, — погідно мовив Вільям. — Зрештою, Михаїле, все уже й так вирішене наперед. Але ти таки хочеш спробувати».
«Хочу, — відповів Михаїл, — і Господь мені поможе. І хай святий Франциск заступиться за нас усіх».
«Амінь», — відповіли присутні.
«Невідомо ще, — геть непоштиво зауважив Вільям. — А може, святий Франциск очікує десь на суд, не споглядаючи Господа лице в лице».
«Хай буде проклятий той єретик Йоан! — бурмотів мессер Єронім, коли вони вже підходили до опочивалень. — Якщо він позбавить нас зараз помочі святих, що з нами, бідолашними грішниками, станеться?»
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги