Ім'я рози

Шостого дня ПОЛУНОШНИЦЯ, де «вельможі сидять», — а Малахія валиться на землю

Ми спустились на полуношницю. Ця остання частина ночі, перша призвістка наближення нового дня, ще потопала в тумані. Коли я перетинав дворик, вогкість пробрала мене аж до кісток, змучених неспокійним сном. Хоч у церкві було холодно, я полегшено зітхнув, клякаючи під цим склепінням, яке захищало мене від стихій, потішений теплом інших тіл і молитвою.

Псалмоспіви лиш тільки розпочалися, коли Вільям вказав мені на порожнє місце у ряду сідалищ перед нами, між Хорхе та Пацифіком з Тіволі. То було місце Малахії, який завжди сидів поруч зі сліпцем. Не ми єдині помітили його відсутність. З одного боку, я спіймав стурбований погляд абата, який, звісно, добре знав, що ця відсутність може провіщати похмурі новини. З другого боку, я помітив, що незвичний неспокій охопив і старого Хорхе. Його обличчя, якому погаслі білі очі зазвичай надавали непроникності, було на три чверті занурене в затінок, але руки його були нервові й неспокійні. Він щоразу мацав сусіднє місце, немов перевіряючи, чи там хтось сидить. Він раз у раз, через однакові проміжки часу, робив цей жест, немов сподівався, що відсутній з хвилини на хвилину з'явиться, але боявся, що той не з'явиться ніколи.

«Де ж може бути бібліотекар?» — шепнув я Вільямові.

«Малахія, — відповів Вільям, — єдиний, хто мав у руках книгу. Якщо то не він провинний у злочинах, йому може бути невтямки, яку небезпеку вона криє в собі…»

Більш нічого було сказати. Треба було тільки чекати. І всі чекали — чекали ми, чекав абат, далі вдивляючись у порожнє крісло, чекав Хорхе, безперестанно обмацуючи руками темряву.

Коли богослужіння закінчилось, абат нагадав ченцям та новіціям, що належить приготуватися до великої різдвяної служби Божої, а тому, як це було у звичаї, час перед хвалитнами буде призначено на випробу суголосся цілої спільноти у виконанні співів, передбачених на ту оказію. І справді, когорта ся мужів побожних співала мов одне тіло і один голос, і вже багато-багато років визнавала у співі своє єдинодушшя.

Настоятель затяг «Sederunt»:

Sederunt principes

et adversus me

loquebantur, iniqui.

Persecuti sunt me.

Adjuva me, Domine,

Deus meus salvum me

fac propter magnam misericordiam tuam[281].

Я замислився — чи не тому абат обрав для співу саме цей ґрадуал цієї ночі, коли на богослужінні були ще присутні посланці вельмож, аби нагадати, що довгі століття наш чин не вагався опиратися гонінням владоможців, завдяки своїм особливим стосункам з Господом, Богом сил. Початок ґрадуалу справді глибоко вражав своєю потугою.

На першому складі вступив повільний і урочистий хор десятків і десятків голосів, низький згук яких заповнив нави, витаючи над нашими головами, але здавалось, ніби він виринає з надр землі. Він не змовкав, коли поверх цієї глибокої, безперервної лінії інші голоси почали снувати цілу низку вокаліз та мелізм, а розлягався далі — з телуричної безодні — і не вщухав цілий той час, який потрібен читцеві, щоб розміреним, повільним голосом повторити дванадцять разів «Ave Maria». Немов відкинувши всяку боязкість, у повній довірі, яку ця невтомна силаба, алегорія вічного тривання, вселяла в молільників, інші голоси (найбільше голоси новіціїв) зводили на цім твердім кам'янім фундаменті шпилі, колони, зубці загострених невм, що танули в повітрі. І поки серце моє завмирало від солодкості, вслухаючись у бриніння climacus або porrectus, torculus або ж salicus[282], ці голоси, здавалось, мовили мені, що душа (молільників і моя, коли я їх слухав), якій несила опиратися надмірові почуття, летом цих ніжних звуків поривається виразити свою радість, біль, хвалу, любов. І вперте тривання хтонічних голосів не попускало, немов загроза від ворогів — вельмож, які переслідували Божий народ, — усе ще не відступала. І врешті цей нептунічний гул однієї-єдиної ноти, схоже, скорився, чи принаймні вгамувався й впокорився перед алелуйною юбіляцією тих, хто йому протистояв, і розчинився у величній і досконалій злагоді, яка вилилась у пологу невму.

Після sederunt, вимовленого з глухим зусиллям, у великому, серафічному супокої піднялось у повітря principes. Я більше не питав себе, хто були ті вельможі, що змовлялися на мене (на нас), тінь сього воссідущого грізного видива зникла, розчинилась.

Інші видива теж розчинились, подумав я, коли, відвернувши увагу від співу, знов глянув на Малахіїне місце і побачив між іншими молільниками постать бібліотекаря, немов він завжди там сидів. Я зиркнув на Вільяма і побачив, як тінь полегші майнула в його очах, і те ж саме я помітив здалеку в очах абата. Щодо Хорхе, він знов витягнув руку, але, наштовхнувшись на тіло сусіда, швидко відсмикнув її. Та мені було невтямки, які почуття нуртували у його душі.

Тепер хор урочисто тягнув adjuva me: виразне а радісно ширилось церквою, і навіть и не здавалось похмурим, як у sederunt, а повнилось святою снагою. Ченці та новіції співали за правилами співочого мистецтва — тіло випростане, горло розслаблене, голова ледь піднесена вгору, книга майже на висоті плечей, щоб можна було читати, не схиляючи голови й безперешкодно випускаючи повітря з грудей. Але пора була ще нічна, і хоч лунали сурми ликування, поволока сонливості подекуди спадала на співців, і вони, до самозабуття тягнучи довгу ноту, віддавшись на волю хвилі співу, іноді схиляли голови, здолані дрімотою. Тоді на поміч в цю важку хвилину приходили чувальники, які освітлювали одне по одному їх обличчя, щоб повернути їх тіла й душі до чування.

Тож саме один з чувальників першим помітив, як Малахія у дивний спосіб похитнувся, загойдався, немов раптом запав у похмуру імлу сну — адже тієї ночі він, мабуть, зовсім не спав. Чувальник підійшов до нього з каганцем і освітив йому лице, привабивши таким чином мою увагу. Бібліотекар не ворушився. Чувальник торкнувся його, і він важко зсунувся уперед. Чувальник ледве встиг підтримати його, щоб він не впав зовсім.

Спів сповільнився, голоси погасли, настала хвиля сум'яття. Вільям притьмом зірвався з місця і поквапився туди, де Пацифік з Тіволі разом з чувальником саме клали на землю бездиханного Малахію.

Ми прибігли туди майже водночас з настоятелем й у світлі каганця побачили обличчя нещасного. Я вже описував Малахіїн вигляд, але тієї ночі й у тому світлі він здавався образом самої смерті. Загострений ніс, впалі очі, видовбані вилиці, білясті, скулені вуха з мочками, виверненими назовні, шкіра обличчя немов заклякла, напружилась і висохла, жовтявих щік торкнулась темна тінь. Очі його були ще розплющені, а із запалених уст виходило важке дихання. Він відкрив уста, і я, схилившись услід за схиленим Вільямом, побачив, як між рядами його зубів ворушився почорнілий язик. Вільям підніс його трохи за плечі, рукою витер сизу поволоку поту, що вкривала йому чоло. Малахія відчув дотик, чиюсь присутність, подивився напружено перед себе, але, очевидно, нічого не бачив, не впізнавав, хто перед ним. Він підніс тремтливу руку, схопив Вільяма за груди, притягнув до себе його обличчя, аж поки воно майже не торкнулося його лиця, тоді ледь чутно і хрипко вимовив кілька слів: «Він казав мені… справді… це міць тисячі скорпіонів…»

«Хто тобі казав? — спитав його Вільям. — Хто?»

Малахія знов спробував заговорити. Але його жорстоко зсудомило і голова його впала назад. Обличчя втратило всяку барву, всяку подобу життя. Він був мертвий.

Вільям підвівся. Помітив поряд абата і не сказав йому ні слова. Відтак за абатом побачив Бернарда Ґі.

«Мосьпане Бернарде, — спитав Вільям, — хто вбив його, якщо ви так спритно знайшли і взяли під варту вбивць?»

«Не питайте цього у мене, — мовив Бернард. — Я ніколи не казав, що віддав у руки правосуддя всіх лиходіїв, які тиняються по цій обителі. Я б охоче зробив це, якби міг, — і глянув на Вільяма. — Але решту я тепер залишаю на суд суворості… або надмірної поблажливості мосьпана абата». Абат мовчки зблід. Бернард Ґі вийшов.

Тим часом ми почули щось схоже на писк, якесь хрипке схлипування. То був Хорхе, він опустився на лавку для клякання з допомогою якогось ченця, котрий, мабуть, описав йому те, що сталося.

«Цьому ніколи не буде кінця… — сказав він надтріснутим голосом. — О Господи, прости нас усіх!»

Вільям ще на мить схилився над трупом. Він взяв його за зап'ястя і повернув долоні до світла. Пучки перших трьох пальців правої руки були темні.

Шостого дня ХВАЛИТНИ, де призначено нового келаря, але не нового бібліотекаря

Чи була вже пора хвалитен? Було це до того чи опісля? Від тієї миті я втратив усяке відчуття часу. Проминуло кілька годин, чи, може, менше, і за той час тіло Малахії поклали в церкві на катафалку, а братія півколом стала навколо нього. Настоятель розпоряджався щодо майбутнього похорону. Я почув, як він прикликав до себе Бенція і Николу з Морімондо. Менш ніж за один день, сказав він, обитель позбулася бібліотекаря і келаря. «Ти, — сказав він Николі, — візьмеш на себе обов'язки Ремиґія. Ти добре знаєш роботи по господарству, які ведуться в обителі. Доручи комусь замість себе наглядати за майстернями, а сам подбай про насущні потреби нинішнього дня, розпорядись в кухні та в трапезній. Ти звільнений від обов'язку присутності на богослужбах. Іди. — Тоді мовив до Бенція: — Вчора ввечері тебе якраз було призначено помічником Малахії. Подбай про те, щоб відчинили скрипторій, і пильнуй, щоб ніхто самовільно не піднімався до бібліотеки. — Бенцій боязко зауважив, що його ще не втаємничено у премудрості того місця. Абат глянув на нього суворо: — Ніхто не сказав, що тебе втаємничать. Наглядай за тим, щоб праця не зупинялася і щоб її сприймали як молитву за померлих побратимів… і за тих, хто ще помре. Кожен працюватиме лише з тими книгами, які вже має; хто хоче, може дивитися в каталог. Більш нічого. Тебе звільнено від вечірні, бо о тій порі тобі доведеться все зачиняти».

«А як я вийду?» — спитав Бенцій.

«Справді, тоді після вечері я сам зачиню двері внизу. Іди».

Він вийшов разом з ними, уникаючи Вільяма, який хотів поговорити з ним. На хорах залишився невеличкий гурт ченців — Алінард, Пацифік з Тіволі, Аймар з Александрії і Петро з Сант'Альбана. Аймар криво посміхався.

«Дяка Господеві, — мовив він. — Після смерті цього німця була небезпека, що за бібліотекаря стане ще більший варвар».

«Як гадаєте, кого призначать на його місце?» — спитав Вільям.

Петро з Сант'Альбана загадково посміхнувся: «Після всього того, що сталося цими днями, проблема вже не в бібліотекарі, а в настоятелі…»

«Помовч», — сказав йому Пацифік. Алінард, зі своїм звичним неуважним поглядом, сказав: «Вони вчинять ще одну несправедливість… як у мої часи. Їх треба зупинити».

«Кого?» — спитав Вільям. Пацифік довірчо взяв його під руку і відвів подалі від старого, до дверей.

«Алінард… ти ж знаєш, ми його дуже любимо, бо для нас він — уособлення давньої традиції і кращих днів обителі… Та іноді він сам не знає, що говорить. Усі ми стурбовані, ким буде новий бібліотекар. Він має бути мужем достойним, зрілим і мудрим… Ось і все».

«Він має знати греку?» — спитав Вільям.

«І арабську, за традицією — цього вимагає його уряд. Та серед нас багато хто обдарований цими вміннями. Моя скромна особа, і Петро, і Аймар…»

«Бенцій теж знає греку».

«Бенцій надто молодий. Не знаю, чому Малахія обрав його вчора своїм помічником, але…»

«Адельм знав греку?»

«Думаю, що ні. Ні, таки напевне ні».

«Але Венанцій знав. І Беренґарій. Гаразд, дякую тобі».

Ми вийшли і пішли до кухні, щоб знайти щось поїсти.

«Навіщо ви розпитували, хто знає греку?» — спитав я.

«Бо всі ті, хто загинув з почорнілими пальцями, знали греку. Отже, наступного трупа варто чекати з-посеред тих, хто знає грецьку мову. Включно зі мною. Тебе ж це не стосується».

«Що ви думаєте про останні слова Малахії?»

«Ти чув їх. Скорпіони. П'ята сурма, між іншим, проголошує нашестя сарани, яка катуватиме людей жалом, подібним до жала скорпіона, ти це знаєш. І Малахія сказав нам, що хтось його про це попередив».

«Шоста сурма, — мовив я, — провіщає коней з лев'ячими головами, з їх пащі виходить огонь, і дим, і сірка, верхівців, що панцери мають огняні, і якинтові, і сірчані».

«Забагато всього. Але наступний злочин може статися поблизу конюшень. Треба тримати їх на оці. І приготуймось до сьомої сурми. Отже, ще двоє людей. Хто найімовірніші кандидати? Якщо метою є таємниця finis Africae, значить, це ті, хто її знає. Наскільки можу судити, знає її лише абат. Якщо тільки тут не схована якась інша інтрига. Ти чув, як оце натякали на змову, щоб скинути настоятеля, але Алінард говорив у множині…»

«Треба остерегти настоятеля», — сказав я.

«Про що? Що його збираються вбити? Я не маю переконливих доказів. Я припускаю, що вбивця міркує так, як я. Але якщо він діє за іншим планом? А насамперед, якщо є не один вбивця?»

«Що ви маєте на увазі?»

«Точно не знаю. Але, як я тобі казав, треба уявляти собі всякий можливий лад і всякий можливий безлад».

Шостого дня ЧАС ПЕРШИЙ, де Никола повідає всяку-всячину і вершаться відвідини скарбниці

Никола з Морімондо, у своїй новій подобі келаря, роздавав накази кухарям, а ті втаємничували його у звичаї, які панували на кухні. Вільям хотів поговорити з ним, але він попросив нас зачекати кілька хвилин. Пізніше, мовляв, він має зійти у крипту зі скарбницею, щоб наглядати за чищенням релікваріїв, що входило до його обов'язків, і там матиме більше часу на розмову.

Невдовзі він і справді запросив нас іти за ним, увійшов до церкви, пройшов за головним вівтарем (а тим часом ченці споряджали у наві катафалк, готуючись чувати над тілом Малахії) і повів нас вузькими сходами вниз. Зійшовши, ми побачили залу з дуже низьким склепінням, підпертим товстими стовпами з необробленого каменю. Ми були в крипті, де зберігалися багатства обителі, у місці, яке ревно оберігав абат і яке відчиняли лише за виняткових обставин і лише для вельми шанованих гостей.

Всюди навколо були покровці різної величини, всередині яких у світлі смолоскипів (які несли двоє довірених помічників Николи) виблискували предмети неймовірної краси. Золочене облачення, золоті вінці, густо оздоблені самоцвітами, шкатули з різних металів, з вирізьбленими на них постатями, чернені вироби, слонова кістка. Никола із захопленням показав нам книгу Євангелій, в оправі якої пишалися чудові пластини зі смальти, які укладалися у барвисту єдність сумірних секцій, розділених золотими філігранами і прикріплених, немов цвяхами, коштовними каменями. Він показав нам делікатну капличку з двома колонами з ляпіс-лазурі та золота, всередині якої видніло Покладення у гріб у вигляді срібного барельєфа. Над ним височів золотий хрест, оздоблений тринадцятьма діамантами на тлі барвистого оніксу, а невеличкий фронтон був усипаний агатовими і рубіновими зубцями. Я також побачив двостулковий складень зі слонової кістки й золота, розділений на п'ять частин, які зображали п'ять сцен з життя Христа, а в центрі розмістився містичний агнець зі срібних позолочених чарунок, наповнених скляною пастою — то було єдине кольорове зображення на тлі воскової білизни.

Обличчя і жести Николи, коли він показував нам усе це, освітлювали гордощі. Вільям похвалив усе, що бачив, а відтак спитав у Николи, що за людина був Малахія.

«Дивне питання, — сказав Никола, — ти ж теж його знав».

«Так, але не досить. Я ніколи не розумів, які думки таїлись у нього в голові… і… — він завагався, чи годиться говорити це про недавно померлого, — чи взагалі вони у нього були».

Никола послинив собі пальця, провів ним по поверхні ще не почищеного кришталю і з невиразною посмішкою відповів, не дивлячись на Вільяма: «Бачиш, ти не маєш потреби питати… Справді, на думку багатьох, Малахія, хоч і здавався вельми глибокодумним, насправді був простаком. Алінард вважав його дурнем».

«Алінард таїть зло проти когось через якісь давні справи, коли йому не дали зайняти місце бібліотекаря».

«Я теж про це чув, але то вже стара історія, усе це було щонайменше п'ятдесят років тому. Коли я прибув сюди, бібліотекарем був Роберт з Боббіо, а старики шепотілися про несправедливість, вчинену стосовно Алінарда. Тоді я не допитувався, бо мені здавалося, що прислухатись до пересудів означає проявити брак шаноби до старців. Роберт мав помічника, який відтак помер, а на його місце було призначено Малахію, ще зовсім юного. Багато хто казав, що він цього не заслуговував, що хоч він запевняв, буцім знає греку й арабську, але то була неправда — він був усього лиш вправною мавпою, яка гарним почерком переписувала рукописи цими мовами, не розуміючи, що пише. Говорили, що бібліотекар має бути набагато освіченіший. Алінард, який тоді був ще чоловіком у повні сил, вельми гірко відгукувався про це призначення. Він заявив, що Малахію призначено на це місце, щоб зіграти на руку його ворогові, але я не зрозумів, про кого це він. Ось і все. Віддавна подейкують, що Малахія захищає бібліотеку, немов сторожовий пес, але сам добре не розуміє, що має в опіці. З другого боку, ремствували і проти Беренґарія, коли Малахія вибрав його на свого помічника. Казали, що він нічим не кращий від свого учителя, що він всього лиш інтриган. Розповідали також… Але ти теж, мабуть, чув ці поголоси… що він мав з Малахією дивні стосунки… Усе це давні справи. І ти, зрештою, знаєш, які чутки ходили про Беренґарія та Адельма, а молоді переписувачі казали, що Малахія мовчки страждав від страшних ревнощів… Крім того, були поголоски і про стосунки між Малахією та Хорхе — але ні, не в тому сенсі, що ти думаєш… ніхто ніколи не ставив чеснотливості Хорхе під сумнів! Традиція веліла, щоб Малахія, як бібліотекар, обрав своїм сповідником настоятеля, а всі інші сповідаються у Хорхе (або в Алінарда, але старий вже майже збувся розуму)… Але попри це, Малахія надто вже часто гомонів з Хорхе, немов настоятель керував його душею, а Хорхе спрямовував його тіло, його жести, його працю. Зрештою, ти, мабуть, це знаєш, сам бачив: якщо комусь потрібні були відомості про якусь давню, забуту книгу, він питав не в Малахії, а в Хорхе. Малахія дбав про каталог і ходив У бібліотеку за книжками, але Хорхе знав, що означає кожна назва…»

«Звідки Хорхе знає стільки про бібліотеку?»

«Він найстарший після Алінарда, живе тут з юних літ. Хорхе, мабуть, понад вісімдесят років, кажуть, він осліп щонайменше сорок років тому, а може, й більше…»

«Як йому вдалося здобути стільки знань перед тим, як він осліп?»

«Ну, про нього ходять всілякі легенди. Схоже, ще в дитинстві його торкнулася Божа благодать, і він ще отроком у Кастилії читав арабів і грецьких мудреців. Зрештою навіть осліпнувши, він ще й нині чимало часу просиджує в бібліотеці, велить читати собі каталог, приносити книги, і хтось з новіціїв довгими годинами читає йому вголос. Він усе пам'ятає, він не такий забудькуватий, як Алінард. Але навіщо ти питаєш мене про все це?»

«Тепер, коли Малахія з Беренґарієм мертві, хто ще володіє таємницями бібліотеки?»

«Настоятель, і він тепер мав би передати їх Бенцієві… якщо захоче…»

«Чому — якщо захоче?»

«Бо Бенцій ще молодий, його було призначено помічником, коли Малахія був ще живий, а це різні речі — бути помічником бібліотекаря і самим бібліотекарем. За традицією, бібліотекар згодом стає абатом…»

«А-а, он як… Тому всі такі ласі на місце бібліотекаря. Значить, Аббон теж був бібліотекарем?»;

«Ні, Аббон не був. Його призначили ще до того, як я прибув сюди, років з тридцять тому. До нього настоятелем був Павло з Ріміні, химерний чоловік, про якого розповідають дивні історії: схоже, він був напрочуд ненаситним читачем, знав напам'ять усі книги бібліотеки, але мав дивну недугу — не міг писати, тому його прозвали Abbas agraphicus[283]… Він став настоятелем у дуже молодому віці, казали, буцім він ставленик Альґірдаса Клюнійського, званого Doctor Quadratus[284]… Але все це давні плітки, чернечі балачки. Одне слово, Павло став настоятелем, Роберт з Боббіо посів його місце в бібліотеці, та його жерла якась недуга; вона висотувала з нього сили і всім було ясно, що він не зможе керувати абатством, тож коли Павла з Ріміні не стало…»

«Він помер?»

«Ні, він пропав, не знаю, як це трапилось — якось він вирушив у подорож і більше не повернувся, може, по дорозі його вбили розбійники… Отже, коли Павла не стало, Роберт не міг посісти його місце, і тут закрутилися всілякі темні інтриги. Аббон — якщо вірити чуткам — був позашлюбним сином синьйора цієї місцевості, він виріс в абатстві Фоссанова, і подейкують, що замолоду він був при смертному ложі святого Томи, а потім керував перенесенням його шанигідного тіла з вежі вниз по таких вузьких сходах, що тіло ледве пропхали… і в цім була вся його слава, як перешіптуються тутешні злосливці… Але його обрали настоятелем, хоч він і не був бібліотекарем, і хтось, гадаю, Роберт, втаємничив його у хитромудрощі бібліотеки».

«А чому обрали Роберта?»

«Не знаю. Я ніколи надто не доскіпувався до цих речей: наші обителі — святі місця, але навколо їхньої святості іноді плетуться жахливі інтриги. Мене цікавило моє скляне господарство і мої релікварії, я не хотів уплутуватись в ці історії. Але тепер ти розумієш, чому я сумніваюсь, що абат втаємничить Бенція — це ж те саме, що призначити його своїм наступником, а він же — нерозсудливий парубчак і, попри його знання граматики, — напівварвар родом з далеких північних країв. Що він знає про цю країну, про обитель та її стосунки з місцевими синьйорами…»

«Але й Малахія не був італійцем, ані Беренґарій, а все ж їм доручили опіку над бібліотекою».

«Це ще одна темна справа. Ченці шепочуться, що ось уже півстоліття, як абатство відцуралося від своїх традицій. Понад п'ятдесят років тому, а може, й раніше, Алінард мітив на посаду бібліотекаря. Бібліотекарем завжди був італієць, адже на цій землі великих талантів не бракує. Зрештою, розумієш… — і тут Никола завагався, немов не бажаючи говорити того, що збирався сказати: — розумієш, цілком можливо, що Малахію з Беренґарієм прибрали тому, щоб не дати їм стати абатами».

Він здригнувся, махнув рукою перед обличчям, немов проганяючи не вельми чеснотливі думки, відтак перехрестився. «Що я таке кажу? Розумієш, в цій країні вже чимало років діються осуду гідні речі, навіть в монастирях, при папському дворі, в церквах… Чубляться за владу, звинувачують інших в єресі, щоб забрати в них пребенду… Яка гидь, я втрачаю віру в людський рід, повсюди бачу змови і палацові інтриги. Обитель наша теж не могла не опуститися до цього, й у покровці для святих мощей, яким вона була колись, під дією якихсь таємних чарів розплодилося зміїне кубло. Поглянь, ось минуле цього монастиря!»

Він тицьнув пальцем на скарби, які громадились навколо, а тоді, облишивши розп'яття та інше начиння, повів нас, щоб показати релікварії, які становили гордість цього місця.

«Дивіться, — говорив він, — оце наконечник списа, який пронизав бік Спасителя!» То була золота шкатулка з кришталевою накривкою, де на подушечці з пурпуру лежав шматок заліза трикутної форми. Його вже почала їсти іржа, але довга обробка всілякими оліями та восками повернула йому живий полиск. Але це було ще нічого. Бо в іншій, оздобленій аметистами срібній шкатулі з прозорою передньою стінкою я побачив кусник шанигідної деревини святого хреста, який цій обителі дарувала сама цариця Єлена, мати цісаря Константина, після того як під час прощі у святу землю вона розкопала пагорб Голгофи та святий гріб і спорудила над ними собор.

Відтак Никола показав нам ще інші речі, такі численні й рідкісні, що мені годі тут навіть їх описати. У покровці, який цілий був з аквамарину, лежав цвях з хреста. У плящині, яка спочивала на ложі з маленьких засохлих рож, містилась часточка тернового вінця, а в іншій шабатурці на такій же ковдрі з сухих квітів покоївся пожовклий клаптик скатертини з тайної вечері. Крім того, там була торбина святого Матея зі срібних кілець, а в циліндрі, обв'язаному струхлілою від старості фіалковою стрічкою і запечатаному золотом, лежала кістка передпліччя святої Анни. Я бачив дива над дивами — під скляним дзвоном, на вишитій перлами червоній подушечці, лежав шматочок ясел з Віфлієму, клаптик пурпурової туніки святого Йоана Євангелиста, два ланцюги, що стискали щиколотки апостола Петра в Римі, череп святого Адальберта, меч святого Стефана, велика гомілкова кістка святої Марґарити, палець святого Віталія, ребро святої Софії, підборіддя святого Еобана, верхня частина лопатки святого Йоана Золотоустого, заручиновий перстень святого Йосифа, зуб Йоана Хрестителя, патериця Мойсея, благеньке, подерте мереживо з весільної одежі Діви Марії.

Крім реліквій, там були й інші речі, які свідчили про чудеса і дивовижні створіння далеких країв, — у монастир їх привезли ченці, що мандрували аж до країв світу: василіск і гідра, обоє набиті соломою, ріг єдинорога, яйце, яке один пустельник знайшов всередині іншого яйця, грудка манни, якою живилися євреї в пустині, зуб кита, кокосовий горіх, плечова кістка допотопного звіра, бивень слона, ребро дельфіна. Були там ще інші святощі, яких я не впізнав, — безконечна вервечка уламків кісток, клаптиків тканин, шматків дерева, скла, металу. Деякі з них були дуже давні (судячи зі стану їхніх вмістилищ з почорнілого срібла), а іноді релікварій був цінніший від самої реліквії. Там були й ампули з сірим порохом, одна з яких, як я дізнався, містила спопелілі залишки міста Содоми, а друга — вапно з мурів Єрихона. За ці речі — навіть за найвутліші з них — цісар віддав би не один маєток, і для монастиря, в якому ми гостювали, вони були не лише джерелом величезного престижу, але й міцною основою матеріального достатку.

Я все кружляв і кружляв, зачудований, а Никола перестав уже розповідати про ці предмети, кожен з яких, зрештою, мав табличку з описом. То ж я вільно, майже навмання блукав цією скарбівнею безцінних дивовиж, то подивляючи ці речі у яскравому світлі, то розглядаючи їх у напівтемряві, коли Николині помічники зі своїми смолоскипами відходили в інше місце крипти. Мене чарували ці пожовклі хрящі, прозорі й таємничі, насичені містичним смислом і водночас відразливі; це бозна-яке давнє лахміття, облізле, пошарпане, іноді згорнуте і запхане у скляну трубку, наче вицвілий рукопис; ці крихти якоїсь матерії, які ледве можна було відрізнити від тканини, що правила їм за ложе, ці святі рештки життя, яке колись було тваринним (або людським), а тепер, ув'язнене в цих кришталевих і металевих хороминах, мініатюрних подобах дерзновенних кам'яних соборів з їхніми вежами і шпилями, теж немов перетворилося на мінерал. Значить, оце так тіла святих очікують в гробах на воскресення плоті? То з цих уламків знов постануть організми, які, у спалаху божественного видіння, віднайдуть всю свою природну вразливість і відчуватимуть, як писав Піперн, навіть minimas differentiae odorum[285]?

З цих розважань мене вирвав Вільям, який торкнувся мого плеча: «Я йду, — сказав він. — Піднімусь у скрипторій, мені ще треба там дещо переглянути…»

«Але ж книг не видають, — сказав я, — Бенцій дістав наказ…»

«Я хочу ще раз переглянути книжки, які я читав у ці дні, а всі вони ще в скрипторії, на Венанцієвому столі. Якщо хочеш, зоставайся тут. Крипта ця є апофеозом усіх тих дискусій про убожество, свідком яких ти був у ці дні. Тепер знатимеш, за що твої брати по чину вбивають один одного і чому намагаються будь-що пошитись у настоятелі».

«Ви що, вірите у те, що сказав вам Никола? То ці злочини справді пов'язані з боротьбою за інвеституру?»

«Я вже казав тобі, що зараз не хотів би висловлювати свої припущення вголос. Никола багацько сказав нам: і дещо мене зацікавило. Але тепер я мушу перевірити ще один слід. А може, це той самий слід, але з іншого боку. А ти не дай зачарувати себе надто цими покровцями. Уламків хреста я бачив чимало і в інших церквах. Якби всі вони були справжні, це б значило, що Нашого Господа розп'яли не на двох перехрещених дошках, а на цілому лісі».

«Учителю!» — згіршено вигукнув я.

«Авжеж, Адсо. А є ще скарбниці куди багатші. Колись давно у Кельнському соборі я бачив череп Йоана Хрестителя у віці дванадцяти років».

«Справді? — захоплено вигукнув я. Тоді мене вразив сумнів: — Але ж Хрестителя вбили у поважнішому віці!»

«Значить, інший череп лежить, мабуть, в якійсь іншій скарбниці», — з серйозним виразом обличчя мовив Вільям. Я ніколи не розумів, коли він жартує. У моїх краях той, хто жартує, потім голосно сміється зі свого жарту, щоб заохотити сміятися інших. Натомість Вільям сміявся, лише коли говорив серйозні речі, зостаючись вельми серйозним, коли, схоже, шуткував.

Шостого дня ЧАС ТРЕТІЙ, де Адсо, слухаючи «День гніву», — має видіння або, якщо завгодно, бачить сон

Вільям попрощався з Николою і піднявся у скрипторій. Я вже досить надивився скарбів, тому вирішив піти до церкви і помолитись за душу Малахії. Я ніколи не любив цього чоловіка, він лякав мене, і — не приховуватиму — я довго вважав його провинним у всіх злочинах. Тепер я зрозумів, що, мабуть, цей бідолаха страждав від гніту незаспокоєних пристрастей, почуваючи себе череп'яним глечиком посеред залізних урн. Він був похмурий, бо розгублений, а мовчазний і непривітний — бо знав, що йому нема чого сказати. Я карався докорами сумління щодо нього, і подумав, що, може, молитва за його надприродну долю втишить моє почуття провини.

Церкву тепер освітлювало слабке, мертвотне світло, посередині на катафалку височіло тіло нещасного, нави наповнював рівномірний шепіт ченців, які відмовляли заупокійну службу.

У Мелькському монастирі я не раз був присутній, коли помирав хтось з братів. Не можу сказати, що це справляло мені радість, одначе сповнювало погідністю, спокоєм і глибоким усвідомленням слушності того, що діється. Монахи по черзі чували в келії вмирущого, потішаючи його добрими словами, і кожен у глибині серця думав про те, який щасливий сей чоловік, адже ось-ось увінчає своє чеснотливе життя і невдовзі, сповнившись безконечною радістю, приєднається до хору ангелів. Ця погідність, ці пахощі святих заздрощів почасти передавались і вмирущому, і він урешті так само погідно відходив. Якими не схожими були смерті останніх днів! Я навіть бачив зблизька, як помирає жертва диявольських скорпіонів finis Africae, і напевне так само померли й Венанцій з Беренґарієм, шукаючи полегшу у воді, і обличчя у них були такі ж змарнілі, як і в Малахії…

Я примостився в глибині церкви, зіщулившись, щоб побороти холод. Трохи зігрівшись, я ворухнув тубами, щоб приєднатися до хору братії у молитві. Я молився з ними, майже не усвідомлюючи, що говорять мої уста, голова моя хиталася, а очі заплющувалися самі. Минуло чимало часу; я засинав, гадаю, щонайменше три або чотири рази і знов прокидався. Тоді хор почав співати «Dies irae»[286]… Псалмоспів влився у мене, немов дурман. Я глибоко заснув. Чи, радше, навіть не заснув, а запався, виснажений, у неспокійне заціпеніння, скулившись, немов зародок у лоні матері. І в цім тумані душі я немов опинивсь у якомусь несьогосвітньому місці, і було мені видіння — а може, сон, не знаю.

Я пробирався вузькими сходами вниз по низькому, тісному проході, схоже, до скарбничної крипти, але дійшовши, опинився у просторішому підземеллі, яке виявилось кухнею Вежі. То була, безперечно, кухня, але були там не лише печі та горщики, а й ковальські міхи та молоти, немов там збиралися також Николині ковалі. Усе червоно мерехтіло відблисками від печей і казанів, киплячі горщики викидали пару, а на поверхню рідини, яка шумувала в них, виступали великі тріскучі бульбашки, які відтак різко, з глухим і невпинним гулом розривалися. Кухарі розмахували рожнами в повітрі, а новіції, зібравшись там всі до одного, підстрибували, норовлячи вхопити курей та іншу птицю, настромлену на ці розпечені шворні. Поруч з ними ковалі кували з такою силою, що глухим гулом заповнили усе повітря, над ковадлами підносилися хмари іскор, змішуючись з іскрами, що виринали з двох печей.

Я не розумів, чи я в пеклі, а чи в раю, яким його уявляв собі Сальватор, — в раю, що стікав підливками і тріпотів ковбасками. Але мені ніколи було розмірковувати про те, де я, бо тут вбігла ціла ватага якихось людців, карликів з великою головою, схожою на баняк, і, мало не збивши мене з ніг своїм натиском, штовхнула на поріг трапезної, змушуючи увійти.

Залу було святково прибрано. Зі стін звисали пишні гобелени і штандарти, але їх прикрашали зображення, які не взивали до побожності вірних, ані не звеличували слави королів, як зазвичай. Вони були радше схожі на Адельмові маргіналії, але на них відтворено було не страхітливі, а кумедні його образки: зайці, які танцювали навколо ярмаркового стовпа з гостинцями, риба, яка перепливала ріку, щоб добровільно кинутися на сковорідку, її тримали мавпи, перебрані не то за єпископів, не то за кухарів; навколо паруючих казанів танцювали потвори з товстючими черевами.

На чільному місці за столом сидів настоятель у святковому облаченні — пишній реверенді, вишитій пурпуром. В руці, наче булаву, він тримав виделку. Поруч з ним Хорхе пив вино з великого келиха, а келар, одягнений як Бернард Ґі, з книги у формі скорпіона чеснотливо читав житія святих і уступи з Євангелія, але там оповідалось, як Ісус жартував з апостолом, нагадуючи йому, що той є камінь, і на тому безсоромному камені, що котиться рівниною, Він заснує свою церкву, або ж як святий Єронім, коментуючи Біблію, казав, що Бог побажав оголити Єрусалимові зад. Після кожної фрази, прочитаної келарем, Хорхе сміявся, гримаючи п'ястуком по столі, і вигукував: «Ти таки станеш абатом, на кров Божу!» — саме так і казав, хай Бог мені простить.

На урочистий знак абата увійшли вервечкою дівиці. То була пишна процесія багато зодягнених дів, і мені раптом здалося, що посеред них я бачу свою матір, але потім я зрозумів, що помилився, бо то була, звісно, та сама дівчина, грізна, мов рать під знаменами. Одначе на голові вона мала корону з білих перлів у два ряди, два перлові підвіски звисали з обох боків її обличчя, змішуючись з ще двома разками перлів, які спадали їй на груди, а до кожної перли підвішений був діамант розміром зі сливку. Крім того, з вух її струменіли ковтки з блакитних перлів, які з'єднувались внизу шиї, білої і високої, мов ліванська вежа. Накидка її була пурпурового кольору, в руці вона тримала золоту чашу, оздоблену діамантами, де — як я дізнався, сам не знаю як — містилося смертельне зілля, вкрадене колись у Северина. За цією жоною, прегарною, наче вранішня зоря, йшли інші жіночі постаті: одна була одягнена у білу вишиту накидку поверх темної туніки, прикрашеної подвійною золотистою єпитрахиллю, вишитою польовими квітами; друга мала на собі накидку з жовтого Дамаску поверх блідо-рожевої туніки, всипаної зеленими листками, з витканим на ній брунатним візерунком у формі лабіринту; третя була одягнена в червону накидку і смарагдову туніку з витканими на ній крихітними червоними звірятками, а в руках тримала білосніжну вишивану єпитрахиль; одягу інших я не спостеріг, бо ніяк не міг зрозуміти, хто такі ці жінки, що супроводжували дівчину, яка тепер схожа була на Діву Марію; і, немов кожна з них несла в руці або в устах табличку, я врешті зрозумів, що то були Рут, Сара, Сусанна та інші жінки зі Священного писання.

Тут абат заволав: «Ану шуруйте тепер сюди ви, filii de puta[287]!» — і в трапезну увійшла ще одна статечна вервечка священних постатей, яких я одразу впізнав. Усі вони були строго й пишно вдягнені, а в центрі виднів сидячий на престолі — був то Наш Господь, але водночас Адам, у пурпуровій мантії, яку тримала йому на плечах препишна червоно-біла клямра з рубінів та перлів, на голові у нього красувався вінець, подібно як у дівчини, в руці ж тримав він велику чашу, повну свинячої крові. Його віночком оточували інші пресвяті постаті, про яких я ще розповім, усі добре мені знайомі, а поруч з ними крокувала шерега лучників французького короля, одягнених у зелене і червоне, зі смарагдовими щитами, на яких вимальовувалася монограма Христа. Старший цієї компанії підійшов, щоб висловити свою пошану абатові, і простягнув йому чашу зі словами: «Вскую печална єси, душе моя? Вскую смущаєши мя? Уповаю на Бога, яко исповімся єму». На що абат відповів: «Age primum et septimum de quatuor», і всі затягли: «In finibus Africae, amen[288]». Тоді усі sederunt.

Дві протилеглі лави розсипались, і, на звеління абата, Соломон узявся накривати на стіл, Яків з Андрієм принесли оберемок сіна, Адам вмостився посередині, Єва простяглася на листку, Каїн притяг плуг, Авель прийшов з відром, налаштовуючись доїти Гнідого, Ной переможно привеслував на ковчезі, Авраам сів собі під деревом, Ісаак уклався на золотому церковному вівтарі, Мойсей скулився на камені, Даниїл з'явився на катафалку біля Малахіїної руки, Товит ліг на ліжко, Йосиф кинувся на корець, Веніямін розпластався на мішку, а потім — але тут видіння стало розпливатися — Давид опинився на пагорбі, Йоан — на землі, Фараон — на піску (ясна річ, подумав я, але чому?), Лазар — на столі, Ісус — на краю колодязя, Закхей — на гілках дерева, Матей — на ослоні, Рахав — на клоччі, Рут — на соломі, Текля — на підвіконні (зовні з'явилося бліде обличчя Адельма, який попереджав її, що так можна впасти вниз в урвище), Сусаннана городі, Юда — поміж гробами, Петро — на кафедрі, Яків — на неводі, Ілія — на сідлі, Рахіль — на згортку. Павло-апостол, відклавши меч, слухав, як бурчить Ісав, а тим часом Йов завивав на кізяках, на поміч йому поспішали Ревека з одягом, Юдитта з ковдрою, Агар із саваном, кілька новіціїв несли великий паруючий мідник, з якого вистрибнув Венанцій з Сальвамека, червоний мов рак, і почав роздавати свинячу кров'янку.

Трапезна дедалі більше залюднювалася, усі наминали їжу, аж гай шумів, Йона приніс до столу гарбузи, Ісая — городину, Єзекиїл — ожину, Закхей — квіти сикомору, Адам — цитрини, Даниїл — вовчі боби, Фараон — паприку, Каїн — артишоки, Єва — смокви, Рахіль — яблука, Ананія — сливи розміром з діамант, Лія — цибулю, Арон — оливки, Йосиф — яйце, Ной — виноград, Симеон — персикові кісточки, а тим часом Ісус співав Dies irae і весело поливав усі страви оцтом, витискаючи його з невеличкої губки, знятої зі списа одного з лучників французького короля.

«Діти мої, овечки мої любі, — сказав у той мент уже добряче захмелілий абат, — не будете ж ви вечеряти, вбрані отак, наче жебраки, ходіть-но, ходіть». І вдарив він по першому і сьомому з чотирьох, і вийшли вони перекошеними привидами з глибини дзеркала, а саме дзеркало розбилось на друзки, а з нього посипалась на землю, по залах лабіринту, оздоблена самоцвітами барвиста одіж, пошматована й брудна. Отож узяв собі Закхей туніку білую, Авраам — сірую, Лот — жовтую, Йона — лазурную, Текля — червоную, Даниїл — левиную, Йоан — триклинную, Адам — хутряную, Юда ж взяв обшиту срібляниками, Рахав — шарлатную, Єва — барви дерева пізнання добра і зла; дехто брав пістрявеньку, а інший — дірявеньку, хто ж взяв колючу, а хто — текучу, хто дерев'яну, а хто — кам'яну, або ж залізисту, і чорну, і якинтову, і барви огненно-сірчаної, а Ісус пишався в туніці барви крила голубки і, сміючись, звинувачував Юду, що той ніколи не вмів шуткувати з насолодою.

І тут Хорхе, знявши з носа vitra ad legendum, запалив неопалиму купину, для чого Сара принесла дрова, які назбирав Їфтах, привіз на возі Ісаак, нарубав Йосиф, а поки Яків відкривав колодязь, а Даниїл сидів собі біля озера, челядники принесли води, Ной — вина, Агар — міх, Авраам — тельця, якого Рахав прив'язала до стовпа, а Ісус подав їй мотузку, Ілія ж зв'язав йому ноги; тоді Авесалом повісив його за руно, Петро простяг меч, Каїн вбив його, Ірод злив його кров, Сим викинув нутрощі і фекалії, Яків додав олії, Молесадон посолив, Антиох поставив на вогонь, Ревека зварила, а Єва першою покуштувала, і від цього вхопила її колька, та Адам примовляв — хай не зважає, і плескав по спині Северина, який радив додати духмяних трав. Тоді Ісус зламав хліб, роздав рибини, Яків верещав, бо Ісав з'їв йому всю сочевицю, Ісаак напихався смаженим козеням, а Йона — вареним китом, Ісус же постив сорок день і сорок ночей.

Тимчасом кожен виходив і заходив, несучи вишукану дичину всілякої барви і постаті, з якої Веніямин завжди забирав собі часть більшу, а Марія — часть кращу, Марта ж скаржилася, що їй завжди доводиться мити весь посуд. Тоді вони розділили тельця, який тимчасом непомірно зріс, і Йоан дістав зашийок, Авесалом — шию, Арон — язик, Самсон — щелепу, Петро — вухо, Олоферн — голову, Лія — гузно, Саул — гамалик, Йона — черево, Товит — жовч, Єва — ребро, Марія — груди, Єлизавета — лоно, Мойсей — хвіст, Лот — стегна, а Єзекиїл — кістки. Ісус наминав осла, святий Франциск — вовка, Авель — вівцю, Єва — мурену, Йоан Хреститель — сарану, Фараон — поліпа (ясна річ, подумав я, але чому?), а Давид налигався шпанки і кинувся на дівчину, яка була nigra sed formosa[289], а поки Самсон надкушував спину лева, Текля з вереском тікала, бо за нею гнався чорний волохатий павук.

Усі були вже, очевидно, п'яні — хто ковзав по вині, хто падав у горщики, виставивши з них лише схрещені ноги, немов два патики; усі пальці Ісуса були чорні, і він роздавав сторінки з книжки, кажучи: прийміть і їжте, це загадки Симфозієві, а серед них — загадка про рибину, яка є сином Божим і спасителем вашим. І всі кинулись пити — Ісус пив вино родзинкове, Йона — марсикійське, Фараон — соррентійське (чому?), Мойсей — ґадитанське, Ісаак — критське, Арон — адріанське, Закхей — арбустійське, Текля — арсинське, Йоан — албанське, Авель — кампанійське, Марія — сиґнійське, Рахіль — флорентійське.

Адам лежав навзнак, в горлі йому булькотіло, а вино витікало йому з ребра, Ной проклинав уві сні Хама, Олоферн хропів, нічого не підозрюючи, Йона глибоко спав, Петро чував, аж поки півні не запіли, а Ісус прокинувся раптом, почувши, як Бернард Ґі з Бертрандом з Поджетто змовляються спалити дівчину, і вигукнув: отче, якщо можливо, віддали від мене сю чашу! Хто погано наливав, хто добре пив, хто помирав, сміючись, а хто сміявся, вмираючи, хто носив сулії, а хто пив з чужої чарки. Сусанна волала, що ніколи не віддасть своє прекрасне біле тіло келареві і Сальваторові за якесь нещасне коров'яче серце, Пилат блукав по трапезній, мов страчена душа, просячи води вмити руки, а фра Дольчино, з пером у капелюсі, приніс йому її, а відтак, шкірячись, відгорнув одяг і показав соромітне місце, червоне від крові, а Каїн глузував собі з нього, обіймаючи прегарну Маргариту з Тренто; Дольчино зарюмсав, поклавши голову на плече Бернарда Ґі і називаючи його ангельським папою, Убертин потішав його деревом життя, Михаїл з Чезени — капшуком із золотом, Марії намазували його олійками, а Адам переконував вкусити щойно зірвану кислицю.

Тоді отворилося склепіння Вежі, і зійшов з небес Роджер Бекон на летючій машині, unico nomine regente. Тоді Давид заграв на цитрі, Саломея затанцювала з сімома серпанками, і з падінням кожного серпанку сурмила в одну з семи сурем, і показувала одну з семи печатей, аж поки не зосталася лише amicta sole. Усі говорили, що зроду не бачили такої веселої обителі, а Беренґарій піднімав кожному одежу, чоловікам і жінкам, і цілував їх у копчик. І пішли всі у танок: Ісус, одягнений учителем, Йоан — сторожем, Петро — ретіярієм, Німрод — мисливцем, Юда — вивідачем, Адам — садівником, Єва — ткалею, Каїн — злодієм, Авель — пастирем, Яків — посильним, Захарія — священиком, Давид — царем, Ювал — кифаредом, Яків — рибалкою, Антіох — кухарем, Ревека — водоносом, Молесадон — дурнем, Марта — слугинею, Ірод — буйним божевільцем, Товит — лікарем, Йосиф — теслею, Ной — пияком, Ісаак — селянином, Йов — журливим чоловіком, Даниїл — суддею, Тамар — повією, Марія — господинею, яка наказала челядникам принести ще вина, бо той її нерозумний син уперся й не хоче перетворювати на вино воду.

Саме тоді абат вибухнув гнівом, бо він, мовляв, влаштував таку чудову гулянку, а йому ніхто нічого не дарує: тоді всі навперебій кинулись нести йому дари та скарби — бика, вівцю, лева, верблюда, оленя, теля, ослицю, сонячну колісницю, підборіддя святого Еобана, хвіст святої Морімонди, матку святої Арундаліни, потилицю святої Бурґозини, вирізьблену у вигляді чаші у віці дванадцяти років, ще й список Pentagonum Salomonis. Але тут абат ну репетувати, що вони лиш намагаються відвернути його увагу, і справді — виявилося, що вони грабували його крипту зі скарбницею, де ми всі тепер перебували, і що було вкрадено прецінну книгу, яка говорила про скорпіонів і про сім сурем, і він кликав лучників французького короля, щоб вони обшукали всіх підозрілих. І, на ганьбу всім, в Агарі знайшли барвисте покривало, в Рахілі — золоту печать, на грудях у Теклі — срібне дзеркало, під пахвою у Веніяміна — пугар для пиття, під одягом у Юдити — шовкове накривало, в руці у Лонгіна — спис, а в обіймах Авімелеха — чужу жінку. Та найгірше сталося, коли у дівчини, чорної і гарної, як кіт того ж кольору, знайшли чорного півня і назвали її відьмою й лжеапостолом, і кинулись на неї, щоб покарати. Хреститель відтяв їй голову, Авель зарізав, Адам прогнав, Навуходоносор огненною рукою написав їй на грудях знаки зодіаку, Ілія порвав її на вогняну колісницю, Ной занурив у воду, Лот перетворив на соляний стовп, Сусанна звинуватила у розкошелюбстві, Йосиф зрадив з іншою, Ананія кинув у піч, Самсон прикував ланцюгами, Павло забичував на смерть, Петро розіп'яв головою донизу, Стефан укаменував, Лаврентій підсмажив на ґратках, Варфоломій здер з неї шкіру, Юда виказав, келар спалив, а Петро заперечив усе. Тоді всі напустилися на її тіло, закидаючи його фекаліями, пускали вітри їй в обличчя, мочилися на голову, блювали на груди, видирали волосся, тицяли їй у спину палючими смолоскипами. Тіло дівчини, колись пречудове й ніжне, тепер було пошматоване, розірване на клапті, які порозпихали по кришталевих і золотих покрівцях та релікваріях крипти. Точніше, то не тіло дівчини шукало собі прихистку у крипті, а уламки самої крипти кружляли вихором, поступово укладаючись й утворюючи тіло дівчини, яке стало мінералом, а тоді знов розпадалися і розсіювалися священним пилом мощей, зібраних у блюзнірчому шалі. Немов єдине величезне тіло впродовж тисячоліть розліталося на часточки, й ці часточки заповнили всі закутки крипти, яка, попри свою пишноту, була подібна до оссарію мертвих монахів, і немов субстанціальна форма самого тіла людини, сього найвищого витвору сотворення, розпалася на силу-силенну окремих акцидентальних форм, стаючи образом своєї протилежності, формою вже не ідеальною, а земною, з пороху і сморідних решток, що можуть означати лише смерть і знищення…

Я вже не впізнавав учасників бенкету і дарів, які вони принесли, — здавалось, ніби всі бесідники в крипті тепер муміфікувалися, перемінившись у свої власні останки, і кожен став прозорою синекдохою самого себе, Рахіль — кісткою, Даниїл — зубом, Самсон — щелепою, Ісус — пошматованим пурпуровим плащем. І скінчившись це празникування розтерзанням дівчини, бенкет, здавалось, перейшов у вселенську масакру, і перед моїми очима був її кінцевий результат: тіла — та що я кажу? єдине спільне тіло, земне й підмісячне, цих зголоднілих і спраглих бесідників перетворилося на одне мертве тіло, розшматоване й скатоване, як тіло Дольчина після тортур, і тіло це гидомирним лискучим скарбом розтяглося по всій його поверхні, мов шкура оббілованої і підвішеної на гак тварини, одначе під шкірою воно далі містило у собі скам'янілі нутрощі і всі органи, а навіть риси обличчя. Кожна зморшка, бганка і рубець на шкірі, її оксамитна поверхня, зарості волосся на голові, на грудях і на лобку, схожі на розкішний адамашок, груди, нігті, зроговіла шкіра на п'яті, волосинки вій, водянисті драглі очей, м'якуш губ, гнучкий шворінь спини, міцне мереживо кісток — усе перемінилось у піщане мливо, одначе ніщо не втратило своєї форми і взаємного розташовання; висотані литки зморщились, мов чоботи, плоть їхня фелоном окривала їх зверху, хизуючись пурпуровими арабесками вен, карбована маса нутрощів, яскравий, слизистий рубін серця, перлистий разок однакових зубів, вишикуваних ланцюжком, язик, немов рожево-блакитний підвісок, низка пальців-свічок, печать пупка, яким зав'язано нитки розложистого килима живота… З кожного закутка крипти тепер до мене шкірилося, шепотіло, манило до смерті це гігантське тіло, порозпихане в покровці й релікварії, а все ж єдине у своїй неозорій і нерозумній цілісності; то було те ж саме тіло, яке під час вечері наминало їжу і непристойно беркицало, а тут воно здалося мені остаточно застиглим у недоторканності своєї глухої й сліпої руїни. А Убертин, схопивши мене за руку й уп'явши нігті мені в тіло, шепотів: «Бачиш, це одне і те ж — що раніше торжествувало у своєму безумстві, тішилося своєю грою, те тепер тут, покаране й винагороджене, звільнене від спокуси пристрастей, заклякле у вічності, віддане вічній мерзлоті, щоб вона його зберегла й очистила, врятоване від зотління через тріумф тліну, адже ніщо не перетворить на порох те, що вже є порохом і неживою матерією, mors est quies viatoris, finis est omnis laboris…[290]»

Але тут раптом увійшов до крипти Сальватор, палахкучий, мов чорт, і вигукнув: «Дурню! Не бачиш, що се великий ліотарський звір з книги Йова[291]? Чого ж ти боїшся, паничику мій? Ось тобі сир у мундурі!» І тут крипта освітилася червонявими відблисками, і ми знов опинилися в кухні, але тепер вона була схожа радше на нутро якогось велетенського черева, слизького і липкого; посередині сидів прикований до ґратів чорний звір, схожий на сторукого крука, він простягав свої кінцівки, хапаючи всіх, хто був поряд, і як спраглий селянин витискає виноградне гроно, так і та звірюка стискала схоплені жертви, кому ламаючи ноги, кому відриваючи голову, а тоді пожирала їх, вивергаючи вогонь, що здавався сморіднішим від сірки. Але дивні то були дива, бо сцена ця вже не вселяла у мене страху: я здивувався, бо цілком спокійно спозирав цього «доброго диявола» (як я думав) — який зрештою не був ніким іншим, як Сальватором, — адже тепер про смертне людське тіло, про його страждання й тлін я вже знав усе і не боявся більш нічого. І справді, у світлі того полум'я, яке тепер було лагідним і привітним, я знов побачив усіх бесідників, до яких повернулися їхні подоби; вони співали, кажучи, що все знов починається спочатку, і між ними була й дівчина, цілісінька і прегарна, і вона казала мені: «Це дарма, дарма, побачиш, потім я повернуся ще гарніша, дай лиш мені вийти на хвильку, щоб згоріти на огнищі, а потім ми знов побачимось тут!» І показала мені, хай Бог простить, свою вульву, і я ввійшов у неї, і опинився в пречудовій печері, схожій на привітну долину золотого віку; вона росилася водами, і плодами, і деревами, на яких дозрівав сир в мундурі. І всі дякували абатові за чудове свято, виказували йому свою прихильність і добрий настрій, штурхаючи, стусаючи його, зриваючи з нього габіт, збиваючи з ніг, шмагаючи прутами його прутень, а він сміявся і просив, щоб його так не лоскотали. І верхи на конях, які вивергали з ніздрь хмари сірки, увірвалися брати убогого життя, з притороченими до пояса сумами, повними золота, якими вони замиряли вовків з ягнятами, а ягнят з вовками, і коронували їх цісарями за згодою народних сходин, які співали хвалу безконечній всемогутності Божій. «Ut cachinnis dissolvatur, torqueatur rictibus![292]» — кричав Ісус, вимахуючи терновим вінцем. Увійшов Папа Йоан, проклинаючи це сум'яття, і сказав: «Якщо й далі так буде, не знаю, куди все це котиться!» Але всі посміялися з нього і вийшли на чолі з настоятелем, ведучи свиней, щоб іти в діброву по трюфелі. Я хотів уже піти за ними, коли в кутку побачив Вільяма, який виходив з лабіринту, тримаючи в руці магніт, який щосили тягнув його на північ. «Не покидайте мене, вчителю! — вигукнув я. — Я теж хочу побачити, що є на краю Африки!»

«Ти вже це бачив!» — відповів мені Вільям уже здалеку. І я прокинувся, а тимчасом у церкві лунали останні слова похоронної пісні:

Lacrimosa dies ilia qua resurget ex favilla iudicandus homo reus: huic ergo parce deus! Pie Iesu domine dona eis requiem.[293]

Це значило, що моє видіння, хоч і не пронеслось миттєво, як усі видіння, за один «амінь», — усе ж тривало трохи менше, ніж Dies irae.

Шостого дня ПІСЛЯ ЧАСУ ТРЕТЬОГО, де Вільям тлумачить Адсові його сон

Мов одурілий, я вийшов через головний портал і опинився перед невеличкою зграйкою людей. То від'їздили францисканці, а Вільям зійшов, щоб попрощатись з ними. Я теж прилучився до прощання і братніх обіймів. Тоді спитав Вільяма, коли виїздить друга валка, з в'язнями. Він сказав, що вони вже вирушили, півгодини тому, коли ми були у крипті, а може, подумав я, коли я саме бачив сон.

На мить це мене збентежило, але потім я оговтався. То й краще. Я б не витримав виду засуджених (маю на увазі бідолашного келаря, Сальватора… і, звичайно, дівчину також), яких мали вивезти далеко і назавжди. Та й сон мій залишив по собі таке сум'яття в душі, що всі мої почуття немов закоцюбли.

Валка міноритів посунула до воріт, а ми з Вільямом зосталися перед церквою, обоє у полоні меланхолії, хоч і з різних причин. Тоді я вирішив розповісти учителев свій сон. Хоч це видіння було таке різнолике й нелогічне я пам'ятав його напрочуд чітко, образ за образом, жест за жестом, слово за словом. І все це я розповів йому, н< опускаючи нічого, бо знав, що сни часто бувають таєм ничими посланнями, в яких учені люди можуть вичитаті виразисті пророцтва.

Вільям мовчки вислухав мене, а тоді спитав: «А знаєш що тобі снилося?»

«Я ж вам розповів…» — відповів я, збитий з пантелику

«Звісна річ, я зрозумів. Але ти знаєш, що велика частина того, що ти мені розповів, вже була описана раніше. Ти вставив людей і події останніх днів у картину, яка бул вже тобі знайома, бо сюжет цього сну ти вже десь читав, а може, тобі хтось розповідав, коли ти був отроком, у школі чи в монастирі. Це „Coena Cypriani“[294]».

Я на мить отетерів. А тоді згадав. Чиста правда! Може, я й не пам'ятав назви, але який дорослий монах чи невгамовний молодий послушник не сміявся з розмаїтих епізодів, описаних прозою або римами в цій оповіді, яка належить до традиції пасхального обряду та ioca monachorum[295]? її забороняли і нещадно лаяли найсуворіші з наставників новіціїв, та не було монастиря, в якому ченці нашептки не переповідали б її один одному, у різних її відмінах і з усілякими поправками, а дехто навіть побожно її переписував, вважаючи, що під пеленою веселощів там криється таємна моральна наука; ще інші сприяли її поширенню, бо, мовляв, через забаву молодим ченцям легше запам'ятовувати епізоди священної історії. Для Папи Йоана VIII написали навіть віршовану версію цієї оповідки, яка мала таку присвяту: «Ludere me libuit, ludentem, papa Johannes, accipe. Ridere, si placet, ipse potes»[296]. Подейкували навіть, що сам Карл Лисий велів поставити на сцені римовану її відміну, у вигляді жартівливої містерії, щоб розважати за вечерею своїх нотаблів:

Ridens cadit Gaudericus Zacharias admiratur, supinus in lectulum docet Anastasius…[297]

А скільки докорів мені довелося вислухати від наставників, коли ми з товаришами декламували уступи з неї. Пам'ятаю, як один старий чернець у Мельку казав, що такий чеснотливий чоловік, як Кипріян, не міг написати такої непристойної речі, такої блюзнірчої пародії на священні тексти, таке міг написати хіба що якийсь бусурманин або блазень, а не святий мученик… Я вже давно забув про ці дитячі забави. Чому раптом саме того дня Coena так яскраво знов зажила у моєму сні? Я завжди гадав, що сни — це божественні послання, або ж принаймні нісенітне лепетання заснулої пам'яті про те, що сталося удень. Тепер я зрозумів, що снити можна й про книжки, а отже снити можна й про сни.

«На жаль, я не Артемідор, щоб достеменно витлумачити твій сон, — мовив Вільям. — Але мені здається, що навіть без Артемідорової мудрості можна легко зрозуміти, що ж то таке було. Упродовж останніх днів ти, мій бідолашний хлопче, пережив цілий ряд подій, які не корилися жодному правому законові. І нині вранці у твоїй заснулій голові знов виринув спогад про одну комедію, у якій, хоч і з іншою метою, світ теж стояв догори ногами. Ти вставив туди свої недавні спогади, свою тривогу, свої страхи. Адельмові маргіналії послужили приводом до того, щоб ти знов пережив великий карнавал, в якому все немов набакир, але насправді, як і в Coena, кожен робить те, що справді робив у житті. І врешті уві сні ти замислився над тим, як виглядає облудний світ і що значить ходити вниз головою. У сні ти більше не знав, де гора, а де діл, де смерть, а де життя. Твій сон засумнівався в тому, чого тебе вчили».

«Не я засумнівався, — доброчесно сказав я, — засумнівався мій сон. А отже, сни не є божественними посланнями, це диявольська маячня, яка не містить ніякої правди!»

«Не знаю, Адсо, — мовив Вільям. — Ми маємо вже стільки правд, що коли прийде хтось і заявить, що може виснувати правду ще й з наших снів, то це буде знак, що воістину насувають часи Антихриста. Одначе, що більше я думаю про твій сон, то більше він мені проясняє. Може, не для тебе, але для мене. Даруй, що я послуговуюся твоїми снами, щоб розвивати свої гіпотези, я знаю, річ це негарна, її не слід робити… Але мені здається, що твоя спляча душа збагнула далеко більше, ніж збагнув я за ці шість днів не вві сні, а вочевидь…»

«Справді?»

«Справді. А може, й ні. Твій сон мені здається одкровенням, бо він збігається з однією з моїх гіпотез. Але ти дуже мені допоміг. Дякую».

«То що ж таке є у моєму сні, що вас так зацікавило? Він геть без сенсу, як і всі сни!»

«Він має інший сенс, як всі сни і всі видіння. Його належить тлумачити алегорично або анагогічно…»

«Як Святе письмо!?»

«Сон — це теж письмо, і чимало написаного є не чим іншим, як снами».

Шостого дня ЧАС ШОСТИЙ, де відтворюється історія бібліотекарів і виринають ще деякі відомості про таємничу книгу

Вільям вирішив знов піднятись у скрипторій, звідки щойно був зійшов. Він попросив у Бенція дозволу переглянути каталог і почав швидко його гортати. «Це має бути десь тут, — сказав він, — я бачив це годину тому… — І зупинився на якійсь сторінці. — Ось, — мовив він, — прочитай цю назву».

Під тим самим умовним гаслом (finis Africae!) стояла низка з чотирьох назв, а це значило, що це один том, який містить кілька текстів. Я прочитав:

I. аr. de dictis cujusdam stulti

II. syr. libellus alchemicus aegypt.

III. Expositio Magistri Alcofribae de cena beati Cypriani Cartaginensis Episcopi

IV. Liber acephalus de stupris virginum et meretricum amoribus[298].

«Що ж це таке?» — спитав я.

«Це наша книга, — шепнув мені Вільям. — Ось чому твій сон підказав мені дещо. Тепер я певен, що це саме вона. І справді… — він почав швидко гортати попередні і наступні сторінки, — дійсно, ось ті книги, які я мав на увазі, всі разом. Та я не це хотів з'ясувати. Послухай. Маєш при собі табличку? Гаразд, нам треба дещо порахувати. Спробуй-но згадати точно, що сказав нам Алінард позавчора і що ми почули нині вранці від Николи. Отже, Никола сказав нам, що він прибув сюди десь тридцять років тому, і Аббон вже був за настоятеля. До нього настоятелем був Павло з Ріміні. Правильно? Скажімо, ця зміна сталася десь коло року 1290 — рік більше, рік менше не має значення. Тоді Никола сказав нам, що, коли він приїхав сюди, Роберт з Боббіо був уже бібліотекарем. Слушно? Відтак він помирає, і місце дістається Малахії, скажімо, на початку цього століття. Записуй. Одначе є ще період, який передував Николиному прибуттю, коли бібліотекарем був Павло з Ріміні. Відколи він ним був? Цього нам не сказали, можна б подивитись у монастирських записах, але, гадаю, вони в абата, а поки що я не хочу просити їх у нього. Припустімо, що Павла обрали бібліотекарем шістдесят років тому, запиши це. Чому Алінард скаржиться, що десь років п'ятдесят тому він мав зайняти місце бібліотекаря, одначе на нього призначили іншого? Він натякав на Павла з Ріміні?»

«Або ж на Роберта з Боббіо?» — сказав я. «Здавалось би, що так. Але тепер подивись на цей каталог. Ти знаєш, що назви вносять у нього — а це сказав нам Малахія першого ж дня — за порядком придбання книг. Хто ж вносить їх до цього спису? Бібліотекар. Отже, за зміною почерку на цих сторінках можна встановити послідовність тих, хто займав місце бібліотекаря. Погляньмо на каталог з кінця — бачиш, останній почерк, в готичному стилі, належить Малахії. Ним записано всього лиш кілька сторінок. За останні тридцять років обитель придбала небагато книг. Далі починаються сторінки, написані тремтячою рукою, і в цім я бачу виразний знак, що то почерк недужого Роберта з Боббіо. Це теж всього лиш кілька сторінок, адже Роберт, мабуть, не дуже довго перебував на посаді. І ось що маємо тепер: багато сторінок, записаних іншим почерком, рівним і впевненим, а кількість нових надходжень (між ними є книги, які я недавно переглядав) справді вражає. Яким беручким до праці був, мабуть, Павло з Ріміні! Аж дивно, якщо згадати Николині слова про те, що він став настоятелем у ще зовсім молодому віці. Але припустімо, що за кілька років жадібний сей читальник збагатив абатство стількома книжками… Але хіба нам не казали, що його прозвали Abbas agraphicus через ту його дивну ваду або недугу, яка не давала йому писати? Хто ж тоді писав оце все? Я б сказав, що помічник бібліотекаря. Але якщо цього помічника бібліотекаря потім призначили бібліотекарем, то він і далі записував сюди книги, і тому зрозуміло, чому стільки сторінок записано тим самим почерком. Значить, між Павлом і Робертом був ще один бібліотекар, обраний десь п'ятдесят років тому. Він власне й був суперником Алінарда, який сподівався, що він, старший за віком, стане на цю посаду після Павла. Коли й того не стало, на його місце чомусь, всупереч очікуванням Алінарда та інших, було обрано Малахію».

«Але чому ви такі певні, що все було якраз у такому порядку? Навіть якщо припустити, що почерк цей належить безіменному бібліотекареві, чому натомість руці Павла не можуть належати назви на попередніх сторінках?»

«Тому що серед надходжень є чимало булл та декреталій, які мають точну дату. Тобто, якщо ти бачиш тут — як воно і є — Firma cautela[299] Боніфація VII, датовану 1296 роком, то вже знаєш, що цей текст не міг бути внесений сюди раніше, ніж того року, і слушно буде припустити, що надійшов він сюди не набагато пізніше. Це проставляє мені деякі віхи вздовж років, і тому якщо я припущу, що Павло з Ріміні став бібліотекарем 1265 року, а настоятелем — 1275 року, а потім побачу, що його почерк чи почерк когось іншого, хто не був Робертом з Боббіо, присутній з 1265 до 1285 року, то матиму різницю у десять років».

Мій учитель був воістину вельми гострий на розум. «Але які висновки ви робите з цього відкриття?» — спитав я тоді.

«Ніяких, — відповів він мені, — лише формую певні засновки».

Тоді підвівся і пішов побалакати з Бенцієм. Той мужньо намагався виконувати свої обов'язки, одначе вигляд у нього був геть непевний. Він і далі сидів за своїм колишнім столом, не наважившись зайняти Малахіїн стіл біля каталога. Вільям звернувся до нього досить прохолодним тоном. Ми не забули неприємної сцени, що трапилася попереднього вечора.

«Хоч ти й прибрав до рук велику владу, мосьпане бібліотекарю, сподіваюсь, зволиш повісти мені одну річ. Того ранку, коли Адельм разом з іншими розмовляли про дотепні загадки, а Беренґарій вперше натякнув на finis Africae, хтось згадував про „Вечерю Кипріяна“?»

«Авжеж, — відповів Бенцій, — хіба я тобі не говорив? Ще до того, як було згадано Симфозієві загадки, саме Венанцій обмовився був про Вечерю, та Малахія розсердився і сказав, що то ганебний пасквіль, нагадуючи, що настоятель заборонив будь-кому його читати…»

«Настоятель, так? — сказав Вільям. — Дуже цікаво. Спасибі, Бенцію».

«Заждіть, — мовив Бенцій, — я мушу з вами поговорити». Він подав нам знак, і ми вийшли за ним зі скрипторію на сходи, що вели до кухні, аби інші не могли нас чути. Губи йому тремтіли.

«Я боюсь, Вільяме, — сказав він. — Малахію теж вбили. Тепер я знаю забагато. А італійці мене ненавидять… Вони не хочуть більше, щоб бібліотекарем був чужинець… Гадаю, інших порішили саме з цієї причини… Я ніколи вам не розповідав про ненависть Алінарда до Малахії, про його уразу…»

«Ким був той, хто колись перейшов йому дорогу?»

«Цього я не знаю, він ніколи виразно про це не казав, та й то давня історія. Усі вже, мабуть, повмирали. Але гурт італійців навколо Алінарда часто говорить… часто говорив про Малахію як про підставну особу, яку посадив на це місце хтось інший, за сприяння настоятеля… Не усвідомлюючи цього… я вляпався у гру, яку два угруповання ведуть одне проти одного… Лиш нині вранці я це зрозумів… Італія — країна змов, скільки пап тут отруїли, то що ж уже казати про такого бідолашного хлопця, як я… Учора я цього не розумів, гадав, що все це пов'язане з тією книгою, але тепер я вже цього не певний, то був лиш привід: ви ж бачили, книга знайшлася, але Малахія однаково загинув… Я мушу… хочу… хотів би втекти. Що мені робити?»

«Заспокоїтись. Тепер ти просиш поради, так? А ще вчора здавався господарем світу. Телепню, якби ти допоміг мені вчора, ми б запобігли цьому останньому злочинові. Це ти дав Малахії книгу, яка навела на нього загибель. Але скажи мені принаймні одну річ. Ти тримав цю книгу в руках, торкався її, читав? Чому ж тоді ти не помер?»

«Не знаю. Присягаюсь, я не торкався її, точніше, торкався лише для того, щоб забрати її з робітні, але не розгортав, лиш сховав під рясою, заніс до себе в келію і поклав під сінник. Я знав, що Малахія стежить за мною, тому притьмом повернувся до скрипторію. А пізніше, коли Малахія запропонував мені посаду свого помічника, я привів його в келію і віддав книгу. Ось і все».

«Тільки не кажи мені, що ти навіть її не розгорнув».

«Авжеж, розгорнув, перед тим як сховати, щоб упевнитися, що це справді та книга, яку шукали й ви. Вона починалася з арабського рукопису, потім був рукопис, гадаю, сирійською мовою, а тоді йшов латинський текст, а в кінці текст грекою…»

Я згадав умовні позначки, які ми бачили в каталозі. Перші дві назви були позначені як ar. і syr. To справді була та книга! Але Вільям натискав: «Отже, ти торкався її, але не помер. Значить, торкатися її цілком безпечно. А що ти можеш сказати мені про грецький текст? Ти його гортав?»

«Дуже мало, єдине, що я зрозумів, це те, що він не має назви і починається так, ніби йому бракує якоїсь частини…»

«Liber acephalus…» — пробурмотів Вільям.

«…я спробував було прочитати першу сторінку, але, якщо щиро, греку я знаю дуже погано, мені треба було б більше часу. Зрештою, мене здивувала інша річ, яка власне стосувалася сторінок, написаних грекою. Я не переглянув їх цілковито, бо не зміг. Сторінки — як би це сказати — просякли вільгістю, і їх важко було відірвати одну від другої. Тому що пергамен був якийсь дивний… м'якший від інших пергаменів, перша сторінка була якось дивно пошкоджена, немов розшарована, то було… одне слово, все це було дуже дивне».

«Дивно: це слово вжив і Северин», — сказав Вільям.

«Пергамен не був схожий на пергамен… Це було більше схоже на тканину, але тоненьку…» — вів далі Бенцій.

«Charta lintea, або ж pergamino de расо чи пак полотняний пергамен[300], — сказав Вільям. — Ти його ніколи не бачив?»

«Я чув про нього, але не думаю, що колись бачив. Кажуть, він дуже дорогий і тендітний. Тому його мало використовують. Його виробляють араби, правда?»

«Вони першими почали його виробляти. Але його роблять і тут, в Італії, у Фабріяно. І ще… Але ж так, звичайно, ясна річ! — Вільямові очі зблиснули. — Яке чудове, цікаве відкриття, молодець, Бенцію, велике тобі спасибі! Так, мабуть, в бібліотеці цій charta lintea — річ рідкісна, бо сюди ще не дійшли найновіші рукописи. Зрештою, багато хто побоюється, що він не витриває століттями, як пергамен, може, це й правда. Хіба тут захочуть тримати щось, що не таке довговічне, як бронза? Значить: полотняний пергамен? Ну що ж, бувай. І не переживай. Ти в безпеці».

«Справді, Вільяме, ви за це ручаєтесь?»

«Ручаюсь. Якщо сидітимеш тихо. Ти вже й так досить наколобродив».

Ми вийшли зі скрипторію, залишивши Бенція якщо не зовсім безтурботним, то бодай спокійнішим.

«Телепень! — витиснув Вільям крізь зуби, коли ми виходили. — Ми б уже все з'ясували, якби не встряг він…»

Абата ми знайшли у трапезній. Вільям підійшов до нього і попрохав про розмову. Аббон не міг ухилитися і призначив нам зустріч через якийсь час у своїх палатах.

Шостого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ, де настоятель відмовляється вислухати Вільяма, розводиться про мову самоцвітів і виказує бажання припинити розслідування цих сумних трапунків

Розташовані абатові палати були над капітулярною залою, і з вікна великої й пишної зали, у якій він прийняв нас того ясного вітряного дня, понад дахом монастирської церкви видніли обриси Вежі.

Абат саме стояв біля вікна, милуючись нею, й урочистим жестом показав її і нам.

«Подиву гідна твердиня, — мовив він, — у її пропорціях криється золоте правило, яке було закладене в будові ковчега. Складають її три поверхи, бо три — се число тройці, троє було ангелів, що відвідали Авраама, три дні прожив Йона у череві великої риби, три дні Ісус і Лазар провели у гробі; тричі Христос просив Отця, щоб той віддалив од нього чашу сю гірку, тричі Христос усамітнювався з апостолами, щоб помолитися. Тричі Петро відрікся від Нього і тричі Він являвся своїм учням після воскресення. Три є богословські чесноти, три священні мови, три частини душі, три різновиди розумних створінь — ангели, люди і демони, три є відміни звуку — vox, flatus, pulsus[301], три є доби в людській історії — до закону, під час закону і після закону».

«Подиву гідне суголосся містичних відповідностей», — погодився Вільям.

«Але й квадратна форма, — вів далі настоятель, — багата на духовну науку. Четверо є сторін світу, пір року, стихій, четвірку творять тепло, холод, волога і посуха; народження, зростання, зрілість і старість; небесні, земні, повітряні і водні різновиди тварин; барви, які складають веселку, і число років, які минають від одного високосного року до другого».

«Звісно, — мовив Вільям, — якщо ж до трьох додати чотири, буде сім, а це наймістичніше число, а коли три помножити на чотири, буде дванадцять, число апостолів, а дванадцять на дванадцять дасть сто сорок чотири, а це число вибраних». До сього вичерпного викладу містичного знання про наднебесний світ чисел абатові вже більше не було чого додати. Це дало Вільямові змогу перейти до істоти справи.

«Нам треба поговорити про останні події, над якими я довго розмірковував», — мовив він.

Настоятель повернувся плечима до вікна і став перед Вільямом, суворий на виду: «Мабуть, таки задовго. Зізнаюсь вам, брате Вільям, я більшого очікував від вас. Минуло майже шість днів, відколи ви приїхали сюди, четверо ченців загинуло, крім Адельма, двох заарештувала інквізиція — згідно з правосуддям, ясна річ, але ми б уникли цієї ганьби, якби інквізиторові не довелося зайнятися попередніми злочинами, — і врешті, зустріч, у якій я був за посередника, саме внаслідок усіх цих лиходійств закінчилася жалюгідною невдачею… Погодьтесь, я міг сподіватися іншого розв'язку цих справ, коли прохав вас розслідувати смерть Адельма…»

Вільям збентежено мовчав. Звісно, абат мав рацію. Я казав уже на початку цієї оповіді, що учитель мій полюбляв дивувати інших бистрістю своїх умовиводів, і було цілком зрозуміло, що ці далеко не несправедливі звинувачення у повільності ранили його гордість.

«Ваша правда, — визнав він, — я не виправдав ваших сподівань, але зараз поясню чому, ваша світлосте. Ці злочини не є наслідком якоїсь суперечки чи порахунків серед монахів, а зумовлені фактами, пояснення яких слід шукати в давній історії цієї обителі…»

Настоятель занепокоєно зиркнув на нього: «Що ви маєте на увазі? Я теж розумію, що ключ до розв'язання не варто шукати в історії нещасть келаря, яка переплелася з якоюсь іншою історією. Але ця інша історія — історія, яку я, можливо, знаю, але про яку не можу говорити… я сподівався, що ви зумієте з'ясувати її і самі розповісте мені про неї…»

«Ваша світлість має на увазі якісь події, про які ви дізналися на сповіді… — Настоятель відвернув погляд, і Вільям повів далі: — Якщо ваша великодушність хоче знати, чи я дізнався, не питаючи про це вашу великодушність, про нечестиві стосунки між Беренґарієм та Адельмом і між Беренґарієм та Малахією, то, звісно ж, це знають в абатстві усі…»

Абат різко почервонів: «Не думаю, що про такі речі варто говорити при сім ось новіції. І не думаю, що ви ще потребуєте його як писаря, позаяк зустріч скінчилася. Вийди, хлопче», — сказав він мені владним тоном, я вийшов, принижений. Та цікавість спонукала мене принишкнути за дверима до зали, які я лиш причинив, щоб стежити за їхньою бесідою.

Вільям заговорив знову: «Отже, ці їхні нечестиві стосунки, навіть якщо вони справді були, небагато важать у цих болісних подіях. Ключ до розв'язку інший, і я гадав, що ви його знаєте. Все крутиться навколо крадіжки і володіння однією книгою, яка була схована у finis Africae і яка знов туди повернулася завдяки Малахії, хоч це, як ви знаєте, вервечки злочинів не зупинило».

Запала довга мовчанка, тоді настоятель заговорив знов, уривчасто і непевно, немов людина, яку прикро здивували неочікувані одкровення. «Це неможливо… Ви… Звідкіля ви знаєте про finis Africae? Ви порушили мою заборону і побували в бібліотеці?»

Вільямові годилося б сказати правду, і тоді настоятель украй розгнівався б. Але й брехати він, певно, не хотів. Тому вирішив відповісти на запитання іншим запитанням: «Хіба ваша великодушність не казала мені за нашої першої зустрічі, що такий чоловік, як я, що так добре описав Гнідого, ніколи його не бачивши, без труднощів зможе розмірковувати про місця, до яких він не має доступу?»

«Он як, — сказав Аббон. — Але чому ви думаєте те, що думаєте?»

«Довго розповідати, як я до цього дійшов. Але було вчинено цілу низку злочинів, щоб запобігти тому, аби деякі люди дізналися про щось, про що вони не мали знати. Тепер всі ті, хто знав щось про таємниці бібліотеки, за правом або самочинно, загинули. Зосталась лише одна така особа, і це ви».

«Ви натякаєте… натякаєте…» — настоятель говорив таким голосом, наче жили надимались йому на шиї.

«Зрозумійте мене правильно, — мовив Вільям, який, очевидно, таки натякав, — я маю на увазі, що хтось щось знає і хоче, щоб більше ніхто цього не знав. Ви — останній, хто ще щось знає, тому можете бути наступною жертвою. Хіба що скажете мені все, що знаєте про ту заборонену книгу а насамперед — хто ще в монастирі може знати про бібліотеку стільки, що й ви, а може, й більше».

«Тут холодно, — сказав абат. — Вийдім звідси».

Я хутко відійшов від дверей і став чекати їх на верхній приступці сходів, які вели донизу. Побачивши мене, абат усміхнувся.

«Скільки бентежного, мабуть, начувся сей молодий монах за ці дні! Ну ж бо, хлопче, не дай себе збаламутити. Мені здається, що тут науявляли собі куди більше інтриг, ніж їх є насправді…»

Він підніс руку і підставив її під денне світло, яке осяяло чудовий перстень на його підмізинному пальці. Перстень зблиснув усіма пишнотами своїх самоцвітів.

«Ти знаєш, що це, правда? — сказав він мені. — Символ моєї влади, а рівно ж важкої моєї ноші. Це не прикраса, а чудовна антологія божественного слова, охоронцем якого я є. — Він торкнувся пальцями персня, точніше, сонму розмаїтих самоцвітів, які складали це подиву гідне творіння природи і людського мистецтва. — Оце аметист, — мовив він, — камінь покори, який є спомином про простодушність і лагідність святого Матея; а це халцедон, знамення милосердя, символ побожності Йосифа і святого Якова старшого; а ось яспис, він приносить віру і пов'язаний зі святим Петром; і сардонікс, знак мучеництва, який нагадує нам про святого Варфоломія; а це сапфір, символ надії і споглядання, камінь святого Андрея і святого Павла; і берил, емблема тверезої вченості, мудрості і терплячості, чеснот, властивих святому Томі… Яка прегарна мова клейнотів, — вів далі він, поринувши у своє містичне видіння, — адже майстри, вірні традиції, запозичили її з Аронового нагрудника та опису небесного Єрусалима в книзі апостола. Зрештою, мури Сіону були висаджені тими самими самоцвітами, які прикрашали нагрудник Мойсеевого брата, крім карбункула, агату та оніксу, які, згадані у книзі Виходу, в Одкровенні були заступлені халцедоном, сардоніксом, хризопразом і якинтом».

Вільям відкрив було рот, та настоятель, піднісши руку, дав йому знак мовчати і провадив далі: «Пригадую одну вервечку літаній, де на честь Богородиці віршем описано всілякі коштовні камені. Там говориться про її заручинову каблучку як про символічну поему, що пишніє вищими істинами, вираженими у мові самоцвітів, які її прикрашають. Яспис уособлює віру, халцедон — милосердя, смарагд — чистоту, сардонікс — супокій дівичного життя, рубін — серце, що стікає кров'ю на Голгофі; багатоманітне мерехтіння хризоліту нагадує дивовижну розмаїтість чудес Пречистої, якинт означає милосердя, а суміш рожевого і блакитного, властива аметистові, символізує любов до Бога… Але в оправу вставлено й інші, не менш проречисті субстанції, як-от кришталь, який нагадує нам про чистоту душі і тіла, лігурій, схожий на бурштин, символ поміркованості, і магнітний камінь, який притягає залізо, так само як Пречиста притягає струни сердець покаяльників, торкаючись їх смичком своєї добрості. Усі ці камені, як бачите, нехай мізерною і скромною мірою, прикрашають і сей мій клейнот».

Він поводив рукою з перснем, який сліпив мені очі своїм мерехтінням, немов бажаючи запаморочити мене. «Чудова мова, правда? Для інших отців церкви самоцвіти мали ще інше значення. Для Папи Інокентія ІІІ рубін провіщає спокій і терплячість, а гранат — милосердя. Для святого Брунона аквамарин у чесноті свого найчистішого відблиску зосереджує цілу богословську науку. Карбункул означає радість, сардонікс нагадує про серафимів, топаз — про херувимів, яспис — про престоли, хризоліт — про владарювання, сапфір — про чесноти, онікс — про сили, берил — про царства, рубін — про архангелів, а смарагд — про ангелів. Мова самоцвітів многолика, кожен з них виражає кілька істин, залежно від того, який спосіб тлумачення вибрати, залежно від контексту, в якому вони з'являються. А як знати, який рівень тлумачення вибрати і який контекст слушний? Тобі це відомо, хлопче, тебе цього вчили: це нам підказує авторитет, той коментатор, який заслуговує найбільшої довіри і має найвищий престиж, а отже, обдарований святістю. Інакше як тлумачити усі ці розмаїті знаки, що їх світ являє нашим грішним очам, як не потрапити у пастку двозначностей, в яку затягає нас диявол? Аж дивовижно, до якої міри мова самоцвітів осоружна дияволові, свята Гільдеґарда мені свідок. Нечистий бачить у ній послання, освітлене різними смислами та рівнями мудрості, і прагне знищити його, бо він, ворог, у пишноті коштовного каміння відчуває відголосок тих скарбів, якими він володів перед гріхопадінням, і розуміє, що виблиски ці породжує вогонь, який є його мукою. — Він простягнув мені перстень для поцілунку, і я став навколішки. Він погладив мене по голові. — А тому, хлопче, забудь всі ті, без сумніву, хибні балачки, які ти чув за ці дні. Ти вступив до чину, найвеличнішого і найшляхетнішого з-поміж усіх, і я є настоятелем у сім чині, а ти у моїй владі. Тому послухай мого наказу: забудь про все, і хай вуста твої запечатаються назавжди. Присягни».

Я був такий зворушений і зневолений, що готовий був присягнути. І ти, мій добрий читальнику, не міг би тепер читати сей вірний мій літопис. Але тут втрутився Вільям, та не тому, що він не хотів, аби я присягав: то була чисто інстинктивна реакція, ця сцена його дратувала, він хотів зупинити настоятеля й розбити ті чари, які той тут наснував.

«До чого тут хлопець? Я поставив вам запитання, попередив про небезпеку, я просив вас сказати мені ім'я… Ви б тепер хотіли, щоб і я поцілував ваш перстень і забув усе, про що дізнався й що запідозрив?»

«Що ж, ви… — меланхолійно промовив настоятель, — хіба я можу сподіватися, що жебрущий чернець зрозуміє красу наших традицій і пошанує нашу повздержливість, наші таємниці і секрети, які ми бережемо заради християнської любові?.. Так, заради любові! І почуття честі, і обітницю мовчання, на якій спочиває наша велич… Ви говорили мені про якусь дивну історію, неймовірну історію. Заборонена книга, заради якої вбивство йде за вбивством; хтось знає те, що мав би знати тільки я… Небилиці, безглузді теревені. Розкажіть це всім, якщо хочете, ніхто вам не повірить. А якщо навіть якась частка цих ваших породжених буйною уявою припущень і правдива… то що ж, усе знов повертається під мою оруду і під мою відповідальність. Я подбаю про все, бо маю для цього засоби і владу. Я зле вчинив із самого початку, що попрохав чужу людину, нехай і мудру, нехай і варту довіри, розслідувати події, які належать лише до сфери моєї відповідальності. Але ви зрозуміли, ви здогадались, що із самого початку я вважав, що тут ідеться про порушення обітниці чистоти, і хотів (як необережно з мого боку!), щоб хтось інший сказав мені те, що я почув на сповіді. Гаразд, ось ви мені й сказали. Я вельми вдячний за те, що ви зробили або пробували зробити. Зустріч посольств відбулася, ваша місія тут скінчилась. Гадаю, вас із нетерпінням чекають при імператорському дворі, без такої людини, як ви, важко довго обходитися. Даю вам дозвіл покинути обитель. Мабуть, нині вже пізно, я б не хотів, щоб ви їхали після заходу сонця, в дорозі небезпечно. Вирушите завтра, рано-вранці. Ні, не дякуйте мені, мені було дуже приємно, що ви побули серед нас, як брат серед братів, і дали нам нагоду проявити гостинність. Тепер ідіть з вашим новіцієм готуватись до від'їзду. Завтра на світанку я ще прийду попрощатись з вами. Дякую від щирого серця. Ясна річ, не варто далі розслідувати ці справи. Не баламутьте ще більше ченців. Можете йти».

Нас не просто відпустили, нам вказали на двері. Вільям кивнув на прощання, і ми зійшли по сходах вниз.

«Що це значить?» — спитав я. Я більш нічого не розумів.

«Спробуй сформулювати гіпотезу. Ти мав би вже навчитися, як це робиться».

«Отже, я навчився, що маю сформулювати принаймні дві гіпотези, одну протилежну до другої, і обидві неймовірні. Гаразд, тоді… — я ковтнув слину: висування гіпотез бентежило мене. — Перша гіпотеза: настоятель усе вже знав і вважав, що вам нічого не вдасться розкрити. Він доручив вам це раніше, коли загинув Адельм, але поступово зрозумів, що вся ця історія далеко заплутаніша і певним чином торкається і його, а тому не хоче, щоб ви розплутали цей клубок. Друга гіпотеза: настоятель ніколи нічого не підозрював (чого саме не підозрював — не знаю, бо не знаю і того, що зараз у вас на мислі). Але в кожному разі він, як і раніше, думав, що причиною всьому є сварка між… ченцями-содомітами… А тепер ви відкрили йому очі, він раптом зрозумів щось жахливе, згадав якесь ім'я і точно знає, на кому лежить відповідальність за злочини. Тепер, щоб врятувати добру славу обителі, він прагне розв'язати цю справу сам, тому хоче, щоб ви поїхали геть».

«Гарна робота. Ти починаєш міркувати як належить. Так, цілком зрозуміло, що в обох випадках наш настоятель стурбований тим, як зберегти репутацію монастиря. Ким би він не був — убивцею чи майбутньою жертвою, він не хоче, щоб новини, які плямують честь цієї святої громади, дісталися по той бік гір. Можеш повбивати його ченців, але не руш честі його обителі. Ех, а щоб його… — Вільям розгнівався. — Вельможний вилупок, індик набундючений, уся знаменитість його в тім, що він хоронив Аквінця, міх роздутий, який існує лише тому, що носить каблучку завбільшки з дно склянки! Зарозумілець нікчемний, всі ви, клюнійці, гонористі, гірші від світських вельмож, найможновладніші з можновладців!»

«Учителю…» — докірливо почав я, зачеплений за живе.

«Помовч мені, ти теж з того самого тіста. Серед вас нема посполитих, ані їхніх синів. Якщо до вас приб'ється якийсь селянин, може, ви його й приймете, але вчора я бачив — в разі чого ви не завагаєтесь видати його світській владі. А своїх ні, своїх ви покриваєте. Виявивши провинного, Аббон годен вколошкати його у своїй крипті зі скарбами і порозпихати його шматки по релікваріях, аби лиш честь абатства не зазнала шкоди… Дати якомусь там францисканцеві, міноритові-простолюдцеві розворушити гадючник у сім святім домі? Е-е, ні, цього Аббон нізащо не може дозволити. Вельми вдячний, брате Вільям, Цісар потребує вас, бачите, який у мене чудовий перстень, бувайте здорові. Але змаг тут вже не так між мною і Аббоном, як між мною і цілою тією історією. Я не покину цих мурів, поки всього не знатиму. Він хоче, щоб завтра вранці я забрався геть? Гаразд, він тут хазяїн, але до завтрашнього ранку я мушу про все дізнатися. Мушу».

«Мусите? Хто ж вас тепер змушує?»

«Ніхто нас не змушує до знань, Адсо. Ми просто мусимо знати і все. Навіть ризикуючи, що розуміння наше буде хибне».

Я все ще був у полоні збентеження і приниження від Вільямових слів проти мого чину і його старших. І я спробував почасти виправдати Аббона, формулюючи третю гіпотезу, адже в мистецтві цім, як мені здавалось, я вже набув великої вправності: «Ви не розглянули третьої можливості, мосьпане, — мовив я. — За ці дні ми помітили — а нині вранці, після звірень Николи і пересудів, які ми почули в церкві, це стало цілком ясно, — що тут є група ченців-італійців, які криво дивляться на те, що один за одним бібліотекарями стають чужинці; вони звинувачують настоятеля, що той не дотримується традиції, і, наскільки я зрозумів, ховаються за плечима старого Алінарда, висуваючи його перед себе, наче штандарт, і вимагають, щоб урядування в обителі змінилося. Усе це я добре збагнув, бо ще у своєму монастирі не раз чув про подібні суперечки, натяки та інтриги. Тому абат, можливо, боїться, що ваші відкриття дадуть зброю в руки його неприятелям, і хоче залагодити все це дуже обережно…»

«Можливо. Але він однаково міх роздутий і сам накликає на себе смерть».

«То що ви думаєте про мої припущення?»

«Скажу тобі пізніше».

Ми вийшли на кружґанок. Вітер ставав дедалі лютішим, світло слабшало, хоч всього лише недавно минув дев'ятий час. День хилився до заходу, і часу нам залишалось небагато. На вечірні настоятель, звісно, попередить ченців, що Вільям більше не має жодного права розпитувати їх і ходити, куди забажає.

«Вже пізно, — сказав Вільям, — а коли часу лишається обмаль, не дай Бог втратити спокій. Ми мусимо діяти так, ніби перед нами — вічність. Мені треба вирішити проблему, як проникнути у finis Africae, бо саме там ми знайдемо остаточну відповідь. Тоді нам треба буде врятувати ще одну людину, але я ще не знаю, кого саме. Врешті, можна очікувати, що поблизу стаєнь щось трапиться, тому ти маєш тримати їх на оці… Дивись-но, яка біганина…»

І справді, простір між Вежею і двориком заповнився жвавою метушнею. Нещодавно з абатових палат вийшов якийсь новіцій і побіг до Вежі. Тепер звідти вийшов Никола і попрямував до опочивалень. В одному кутку той сам гурт, який ми бачили вранці, — Пацифік, Аймар і Петро — про щось жваво розмовляв з Алінардом, немов намагаючись переконати його.

Тоді, схоже, вони щось вирішили. Підтримуючи Алінарда, який ще далі вагався, Аймар попрямував разом з ним до апартаментів абата. Вони саме заходили, коли з опочивальні вийшов Никола, ведучи туди ж Хорхе. Він побачив, як ті двоє входять, шепнув щось Хорхе до вуха, старий похитав головою і вони далі попрямували до капітули.

«Абат бере становище у свої руки…» — скептично буркнув Вільям. З Вежі виходили інші ченці, покинувши скрипторій, а за ними вийшов Бенцій і пішов нам назустріч, ще більше стурбований.

«У скрипторії зам'яття, — мовив він, — ніхто не працює, всі лиш жваво перемовляються… Що діється?»

«А діється те, що всі ті, хто до нинішнього ранку викликав підозри, вже загинули. До вчорашнього дня всі остерігались Беренґарія, підступного і хтивого дурня, тоді келаря, підозрюваного у єресі, а врешті Малахії, такого осоружного усім… Тепер вони вже не знають, кого остерігатися і мусять будь-що знайти ворога або ж офірного козла. І кожен підозрює іншого, дехто боїться, як ось ти, інші вирішили зробити так, щоб інші їх боялися. Усі ви надто збуджені. Адсо, поглядай час від часу на стайні. А я піду перепочину».

Це б мало мене здивувати: іти відпочивати, коли в нас лишалося всього лиш кілька годин, не виглядало мудрим рішенням. Але я вже добре знав свого навчителя. Що більше відпочивало його тіло, то більше працював розум.

Шостого дня МІЖ ВЕЧІРНЕЮ І ПОВЕЧЕР'ЯМ, де коротко оповідається про довгі години розгубленості

Мені складно відтворити те, що сталося за наступні години, між вечірнею і повечер'ям.

Вільяма не було. Я тинявся навколо стаєнь, але нічого незвичайного не помічав. Конюхи заводили у стійла коней, неспокійних через вітер, але, крім цього, всюди панував спокій.

Я ввійшов у церкву. Усі були вже на своїх місцях, але настоятель помітив відсутність Хорхе. Жестом він звелів відкласти початок служби. Гукнув Бенція, щоб той пішов по нього. Бенція не було. Хтось зауважив, що він, мабуть, готує скрипторій до зачинення. Абат роздратовано сказав, що Бенцій нічого не може зачиняти, бо не знає правил. Зі свого місця підвівся Аймар з Александрії: «Якщо ваша превелебність дозволить, я піду за ним…»

«Тебе ніхто нічого не просив», — різко сказав абат, й Аймар повернувся на своє місце, не забувши кинути на Пацифіка з Тіволі якийсь незрозумілий погляд. Настоятель гукнув Николу, але його теж не було. Йому нагадали, що він готує все для вечері, і по абатовому лиці промайнула тінь досади, немов йому не хотілося показувати перед усіма своє збудження.

«Я хочу бачити Хорхе тут, — вигукнув він, — знайдіть його! Іди ти», — наказав він наставникові новіціїв.

Ще хтось звернув його увагу на те, що Алінарда теж нема. «Знаю, — мовив абат, — він занедужав». Я стояв неподалік од Петра з Сант'Альбана і почув, як він сказав своєму сусідові, Гунцові Ноланцю, говіркою серединної Італії, яку я почасти розумів: «Ще б пак. Вийшовши нині після бесіди з абатом, бідолаха старий весь аж трусився. Аббон поводить себе, наче Вавилонська блудниця!»

Новіції не знали, що коїться, одначе своєю хлоп'ячою вразливістю відчували — як відчував і я — напругу, яка панувала на хорах. Проминуло кілька довгих хвилин мовчанки і замішання. Абат звелів проспівати кілька навмання вибраних ним псалмів, яких устав не передбачав для вечірні. Усі перезирнулись, а тоді почали тихо молитися. Повернувся наставник новіціїв, а з ним — Бенцій, який зайняв своє місце, похиливши голову. Хорхе в скрипторії не було, не було його й у його келії. Абат наказав починати службу.

Під кінець, ще поки всі зійшли на вечерю, я пішов покликати Вільяма. Він, одягнений, нерухомо лежав на своєму ложі. Сказав, що він не думав, що вже так пізно. Я коротко розповів йому про все, що сталося. Він кивнув.

При дверях трапезної ми побачили Николу, який кілька годин тому супроводжував Хорхе. Вільям спитав його, чи старий ввійшов до настоятеля відразу. Никола сказав, що йому довелося довго чекати біля дверей, бо в залі були Алінард і Аймар з Александрії. Увійшовши, Хорхе зоставався там якийсь час, а Никола чекай на нього. Коли Хорхе вийшов, то звелів провести себе до церкви, яка за годину до вечірні була ще порожня.

Абат помітив, що ми говоримо з келарем. «Брате Вільям, — несхвально сказав він, — ви далі розпитуєте?» І подав Вільямові знак сісти, як звикле, за його стіл. Бенедиктинська гостинність священна.

Вечеря минала похмуро, у ще більшій тиші, ніж звичайно. Настоятель їв неохоче, пригнічений важкими думками. Наприкінці сказав ченцям, щоб вони поспішили на повечер'я.

Алінарда і Хорхе далі не було. Ченці, шепочучись, показували один одному на порожнє місце сліпця. Наприкінці обряду настоятель запропонував усім відмовити окрему молитву за Хорхе з Бурґоса. Неясно було, чи він мав на увазі молитву за тілесне здоров'я чи за вічне спасіння. Усі зрозуміли, що на громаду ось-ось впаде нове нещастя. Відтак абат наказав, щоб усі з іще більшим поспіхом, ніж звикле, розійшлися на спочинок. І наказав, щоб ніхто — і він наголосив на слові «ніхто» — не виходив з опочивалень. Настрахані новіції вийшли першими, спустивши каптури на обличчя, похиливши голови, не обмінюючись звичними жартами, штурханцями, посмішечками, не підставляючи один одному ногу, як вони звикли пустувати (адже новіцій, хоч і майбутній чернець, все ще хлопчисько, і мало допомагають докори наставника, який нічого не може вдіяти з тим, що вони, з огляду на їх юний вік, часто-густо поводять себе як хлопчаки).

Коли старші монахи вийшли, я крадькома прилаштувався за гуртком, який в моїх очах вже утвердився як гурток «італійців». Пацифік шепотів до Аймара: «Гадаєш, Аббон й справді не знає, де Хорхе?» Аймар відповів: «Може, й знає. А може, знає й те, що звідти, де той є зараз, він ніколи більше не повернеться. Може, старий забагато хоче і Аббон втратив до нього терпець…»

Коли ми з Вільямом вирушили, про людське око, у бік притулку для прочан, ми помітили, як настоятель входить у Вежу через ще відчинені двері трапезної. Вільям вирішив зачекати трохи, а коли поблизу не стало видно нікого, подав знак, щоб я йшов за ним. Ми швидко перетнули порожній двір і увійшли в церкву.

Шостого дня ПІСЛЯ ПОВЕЧЕР'Я, де Вільям сливе припадково відкриває таємницю, як увійти у finis Africae

Ми зачаїлися, немов два головорізи, за колоною біля входу, звідки видно було каплицю з черепами.

«Аббон пішов замкнути Вежу, — сказав Вільям. — Замкнувши ворота зсередини на засув, він зможе вийти тільки через оссарій».

«А тоді?»

«А тоді побачимо, що він зробить».

Ми так і не дізналися, що він би зробив. Минула година, а він все не виходив. Він пішов у finis Africae, сказав я. Можливо, відповів Вільям. Налаштований формулювати кілька гіпотез, я додав: може, він знову вийшов через трапезну і пішов шукати Хорхе. А Вільям мені: і це теж може бути. Може, Хорхе вже мертвий, далі припускав я. А може, він у Вежі і саме спроваджує на той світ настоятеля. Може, вони обоє деінде, і хтось інший зачаївся там на них. Чого хочуть «італійці»? І чому Бенцій був такий наляканий? А може, то була лишень машкара, яку він начепив на себе, щоб обманути нас? Навіщо він затримався у скрипторії після вечірні, якщо не знав ні як замкнути двері, ні як вийти? Може, він хотів спробувати пробратися в лабіринт?

«Забагато всіляких „може“, — відповів Вільям. — Але з усіх тих „може бути“ лише щось одне є або було. Зрештою, божественне милосердя дарувало нам лиш одну безсумнівно певну річ».

«Яку?» — спитав я, повний надії.

«Що брат Вільям Баскервільський, якому вже здається, що він усе зрозумів, не знає, як увійти у finis Africae. Ходімо до стайні, Адсо, до стайні».

«А якщо нас там застане настоятель?»

«Удамо із себе привидів».

Це не здалося мені наймудрішим рішенням, але я промовчав. Вільям починав нервуватися. Ми вийшли через північні двері і перейшли через цвинтар, а тимчасом вітер потужно свистів, і я молив Господа, щоб нам не зустрілася якась пара привидів, бо тієї ночі в обителі страчених душ не бракувало. Ми дійшли до стаєнь і почули, як коні стають дедалі неспокійніші, відчуваючи лютування стихій. Головні ворота стайні мали на висоті людських грудей широку металеву решітку, крізь яку можна було бачити те, що всередині. У темряві ми побачили обриси коней, я впізнав Гнідого, бо він стояв одразу ліворуч. Третій у ряду кінь, праворуч од нього, підвів голову, відчувши нашу присутність, і заіржав. Я усміхнувся і сказав:

«Tertius equi».

«Що?» — спитав Вільям.

«Нічого, я згадав собі бідолаху Сальватора. Він хотів звершити хтозна які чари над цим конем, і своєю латиною називав його tertius equi. A tertius equi — це буде u».

«Кажеш, u?» — спитав Вільям, який не вельми уважно прислухався до мого базікання.

«Авжеж, бо ж „tertius equi“ означає не третього коня, а третю літеру коня, а третьою літерою слова „equus“ буде u. Але все це дурниці…»

Вільям глянув на мене, і навіть в темряві я побачив, що лице його аж змінилося: «Хай Бог благословить тебе, Адсо! — сказав він. — Звичайно ж, suppositio materialis[302]: сказане слід розуміти de dicto, а не de re[303]… Який же я дурень! — Він сильно вдарив себе по чолі долонею, аж почувся ляскіт, і гадаю, він таки зробив собі боляче. — Хлопче, це вже вдруге за сьогодні твоїми вустами глаголить мудрість, спочатку вві сні, а тепер і вочевидь! Біжи, мерщій біжи до своєї келії і візьми каганець, ба навіть обидва каганці, які ми приберегли. Дивись, щоб ніхто тебе не помітив, і відразу приходь до церкви! Не питай нічого, біжи!»

Я побіг, нічого не питаючи. Каганці були під моїм сінником, повні оливи, бо я заздалегідь подбав про це. У рясі я мав кресало. Притискаючи обидва цінні знаряддя до грудей, я побіг до церкви.

Вільям стояв біля триніжка і перечитував пергамен з нотатками Венанція.

«Адсо, — сказав він мені, — „primum et septimum de quatuor“ означає не першого і сьомого з чотирьох, а першу і сьому літеру слова „quatuor“!» Я далі не розумів, відтак мене осінило: «Super thronos viginti quatuor! Напис! Біблійний стих! Слова, закарбовані над дзеркалом!»

«Мерщій! — сказав Вільям, — може, ми ще встигнемо врятувати одне життя!»

«Чиє життя?» — спитав я, а він уже вовтузився з черепами і відкривав прохід до оссарію.

«Того, хто цього не заслуговує», — відповів він. Ми були вже у підземному проході і, засвітивши каганці, прямували до дверей, які вели до кухні.

Я вже казав, що там треба було штовхнути дерев'яні двері, щоб опинитися в кухні позаду печі, перед гвинтовими сходами, які вели до скрипторію. І якраз коли ми штовхали двері, ліворуч у стіні почувся глухий шум. Він долинав зі стіни поряд з дверима, де закінчувалися ніші з черепами та кістками. В цім місці замість останньої ніші була глуха стіна з великих квадратних кам'яних блоків, а посередині — стара плита з вирізаними на ній побляклими монограмами. Удари долинали, схоже, з-за цієї плити, або ж з-понад неї, почасти з-за стіни, а почасти майже у нас над головою.

Якби щось подібне трапилось першої ночі, я б одразу подумав на мертвих монахів. Але тепер я був уже готовий очікувати куди гіршого від монахів живих. «Хто це може бути?» — спитав я.

Вільям одчинив двері й ступив до печі. Удари чулися й у стіні вздовж гвинтових сходів, немов когось ув'язнено в мурі, себто у відтинку стіни (воістину товстелезної) між внутрішньою стіною кухні і зовнішнім муром південної башти.

«Там всередині когось замкнули, — сказав Вільям. — Я завжди замислювався, чи у цій Вежі, де так багато всіляких проходів, нема часом іншого входу до finis Africae. Видно, що таки є; в оссарії перед входом до кухні є отвір у стіні, його треба відкрити, і по схованих в мурі сходах, рівнобіжних з цими, можна потрапити прямо у замуровану кімнату».

«Але хто там всередині?»

«Той другий. Один зараз у finis Africae, а другий пробував дістатися до першого, але той перший, мабуть, заблокував механізм, який відмикає обидва входи. І так гість потрапив у пастку. І він, мабуть, дуже занепокоєний, бо, гадаю, у той вузький прохід потрапляє мало повітря». «Хто ж він? Врятуймо його!»

«Хто він, це ми невдовзі побачимо. А щодо порятунку, то це можна зробити, лише розблокувавши механізм зверху, бо з цього боку ми не знаємо секрету. А отже, піднімаймось хутчіш».

Так ми й зробили — піднялися у скрипторій, а звідти — до лабіринту, і невдовзі дісталися до південної башти. Я мусив зо два рази стримувати свій біг, бо вітер, який того вечора проникав крізь щілини, спричиняв протяги, які пробирались у канали і зі стогоном пробігали по кімнатах, дихаючи на аркуші, розкладені на столах, і я мусив захищати полум'я рукою.

Невдовзі ми дійшли до кімнати з дзеркалом, вже готові до гри викривлених образів, яка нас чекала. Піднісши каганці, ми освітили напис над рамою: super thronos viginti quatuor… Таємницю було з'ясовано: слово «quatuor» має сім літер, треба було тиснути на q і на r. У збудженні я подумав, що зроблю це сам, і рвучко поставив каганець на стіл в центрі кімнати; жест цей був нервовий, і полум'я лизнуло оправу книги, яка там лежала.

«Обережно, дурню! — вигукнув Вільям і, дмухнувши, загасив полум'я. — Хочеш підпалити бібліотеку?»

Я вибачився і хотів було знов засвітити каганець. «Не треба, — сказав Вільям, — достатньо мого. Візьми його і посвіти мені, бо напис зависоко, і ти не досягнеш. Мерщій».

«А якщо там всередині хтось озброєний?» — спитав я, поки Вільям, майже навпомацки, шукав доленосні літери і мусив, попри свій високий зріст, піднятись навшпиньки, щоб дістати до апокаліптичного стиха.

«Світи, до дідька, і не бійся — Бог з нами!» — відповів він мені дещо нелогічно. Пальці його торкалися літери q слова «quatuor», — а я, стоячи на кілька кроків позаду, краще від нього бачив, що він робить. Я вже казав, що літери написів здавались викарбуваними або висіченими в мурі: очевидно літери слова «quatuor» були зроблені з металевих форм, за якими було вставлено і вмуровано у стіну дивовижний механізм. Бо коли Вільям натиснув на літеру q, почулося немов сухе клацання, і те ж саме сталося при натиску на літеру r. Ціла рама дзеркала немов підстрибнула, а скляна поверхня відскочила до заду. Дзеркало було дверима, які трималися на завісах з лівого боку. Вільям просунув руку в отвір, який утворився між правим краєм і стіною, і потягнув до себе. Двері зі скрипом відчинилися перед нами. Вільям протиснувся в отвір, а я прослизнув за ним, тримаючи каганець високо над головою.

Через дві години після повечер'я, наприкінці шостого дня, глупої ночі, яка народжувала сьомий день, ми проникли у finis Africae.