Ім'я рози

П'ятого дня ЧАС ПЕРШИЙ, де точиться братня дискусія про убогість Ісуса

Уранці п'ятого дня, після нічної сцени, я прокинувся — з серцем, розбурканим тисячами тривог, — коли вже дзвонили на перший час, бо Вільям безцеремонно розштовхав мене, заявивши, що невдовзі посольства зійдуться на зустріч. Я визирнув з вікна келії і не побачив нічого. Туман попереднього дня зробився молочнистою ковдрою, яка неподільно панувала над дворищем.

Ледве я вийшов, обитель постала переді мною такою, якою раніше я її ще не бачив; лиш деякі більші споруди — церква, Вежа, капітулярна зала — видніли здалеку, хоча й невиразно, тіні серед тіней, але решту будівель можна було побачити хіба що на кілька кроків уперед. Здавалось, немов форми, предмети і тварини зненацька виринали з ніщоти; люди, які вигулькували з мряки, спершу здавалися сірими привидами, а потім поступово набирали чіткості, так що їх можна було впізнати.

Мені, уродженцю північних країв, ця стихія не була незнаною, і в кращі хвилини вона б з ніжністю нагадала мені рідну рівнину і замок, де я народився. Але того ранку погодні умови здалися мені до болю схожими на стан моєї душі, і поки я ішов до капітулярної зали, смутний настрій, з яким я пробудився, дедалі зростав.

Неподалік від капітули я побачив Бернарда Ґі, який прощався з кимось, кого я не відразу впізнав. Коли той пройшов повз мене, і я побачив, що то Малахія. Він озирався, немов не хотів, щоб його заскочили за скоєнням якогось злочину: але я вже говорив, що чоловікові цьому від природи був властивий вираз того, хто приховує або намагається приховати невизнану таємницю.

Не розгледівши мене, він пішов геть. Під спонукою цікавості я пішов за Бернардом і побачив, що він пробігає очима якісь папери, які, мабуть, передав йому Малахія. На порозі зали він жестом покликав ватажка лучників, який стовбичив поблизу, і шепнув йому кілька слів. Відтак увійшов до зали.

Я пішов за ним.

Я вперше ступав у це приміщення, яке зовні виглядало скромно і безпретензійно; я помітив, що його недавно відбудували на місці колишньої монастирської церкви, почасти зруйнованої, мабуть, пожежею.

Коли входити ззовні, шлях пролягав під порталом, спорудженим на новий манір — стрілчасте склепіння без оздоблення, увінчане розетою. Але, ввійшовши, я опинився у портику, збудованому на рештках колишньої паперті. Спереду виднів ще один портал, з аркою на давній манір та чудово вирізьбленим тимпаном у вигляді півмісяця. То, мабуть, був портал зруйнованої церкви.

Постаті на тимпані були такі ж захопливі, як і на порталі теперішньої церкви, але не такі бентежні. На цьому тимпані теж панував Христос на престолі; але поряд з Ним, у різних позах і з різними предметами в руках, розташувалися дванадцять апостолів, які одержали від Нього наказ іти у світ і євангелізувати язичників. Над головою Христа дугою, розділеною на дванадцять панно, і під Його ногами тягнулася безперервна процесія постатей, зображаючи народи світу, яким судилося отримати благу вість. З одягу я впізнав гебреїв, кападокійців, арабів, індійців, фригійців, візантійців, вірмен, скіфів і римлян. Але у проміжках між ними, на тридцяти медальйонах, розташованих дугою над дванадцятьма панно, розмістились мешканці незнаних світів, про яких лише натякав Фізіолог та непевні оповіді мандрівників. Про багатьох з них я й не чував, інших же впізнав: приміром, шестипалі створіння, фавни, народжені з хробаків, які утворюються між корою і м'якушем дерев, сирени з лускатим хвостом, які спокушають моряків, чорнотілі ефіопи, які захищаються від палу сонця, копаючи підземні печери, ослокентаври, які до пояса є людьми, а нижче — ослами, циклопи з одним оком завбільшки у щит, Скілла з дівочою головою і грудьми, черевом вовчиці та дельфінячим хвостом, волохаті люди з Індії, які живуть у болотах та на річці Епігмаріді, песиголовці, які й слова не можуть сказати, не загавкавши, одноноги, які вельми прудко бігають на своїй єдиній нозі, а коли хочуть заслонитися від сонця, простягаються і піднімають над собою свою велетенську ногу, наче парасольку, безусті астомати з Греції, які дихають лише через ніздрі і годуються самим повітрям, бородаті жінки з Вірменії, пігмеї, епістиги, яких дехто зве також блеміями — вони народжуються без голови, уста мають на череві, а очі — на плечах, потворні жінки з Червоного моря, зростом у шість аршинів, з волоссям до п'ят, коров'ячим хвостом посеред спини і верблюжими копитами, покручі зі стопами, поверненими назад, так що їх вистежувач, ідучи їх слідами, завжди приходить туди, звідки вони вирушили, а не куди дісталися, і ще триголові люди, очі яких світяться, немов каганці, потвори з острова Цирцеї з людськими тілами і головами найрозмаїтіших тварин…

Ці та інші дивовижі вирізьблені були на цьому порталі. Але жодна з них не непокоїла, бо вони не означали лих світу сього або мук аду, а свідчили про те, що блага вість сягла усіх відомих земель і ширилася на землі невідомі, тому портал сей був радісною обітницею злагоди та єдності, неперевершеної ойкумени у Христовому слові.

Добра призвістка, сказав я собі, для зустрічі, яка проходитиме за цим порогом, і можливо, що люди, які ворогують одне з одним через протилежне тлумачення Євангелія, нині зійдуться тут, щоб помиритись. І я став картати себе, недолугого грішника, який бідкається своїми особистими справами, коли тут ось-ось стануться події, які матимуть велику вагу для історії християнського світу. Я зіставив мізерність своїх страждань з грандіозною обітницею миру і спокою, засвідченою, мов печаттю, кам'яними постатями з цього тимпану. Я попросив прощення у Бога за свою слабкість і, вже спокійніший, переступив поріг.

Тільки-но увійшовши, я побачив членів обох леґацій у повному складі. Вони вмостилися на розміщених півколом сідалищах з високою спинкою, їх розділяв стіл, при якому сиділи настоятель і кардинал Бертранд.

Вільям, який взяв мене зі собою, щоб я нотував усе важливе, посадив мене біля міноритів, де були Михаїл зі своїми людьми та інші францисканці з авіньйонського двору: адже зустріч ця не повинна була виглядати як двобій між італійцями та французами, а як диспут між поборниками францисканського правила та їхніми критиками, яких єднала здорова католицька вірність папському двору.

Поруч з Михаїлом Чезенцем сиділи брат Арнальд з Аквітанії, брат Гуґо з Новокастра і брат Вільгельм Альнвік, учасники Перуджійської капітули, а крім того — єпископ Каффи, Беренґарій Таллоні, Бонаграція з Берґамо та інші мінорити з авіньйонського двору. З протилежного боку сиділи авіньйонський бакалавр Лоренцо Декоалькон, єпископ Падуанський і Жан д'Анно, доктор богослов'я з Парижа. Поруч з Бернардом Ґі, мовчазним і далеким, сидів домініканець Жан де Бон, відомий в Італії як Джованні Дальбена. Як сказав мені Вільям, багато років тому він був інквізитором у Нарбоні, де засудив чимало беґінів та святеників; але оскільки він звинуватив у єресі тих, хто проповідував убогість Христа, проти нього виступив Беренґарій Таллоні, лектор в одному з тамтешніх монастирів, який заапелював до Папи. Тоді ще Йоан не мав певності щодо цього питання і покликав обох до свого двору на дискусію, яка, однак, ні до чого не привела. А невдовзі францисканці на Перуджійській капітулі зайняли позицію, про яку я вже говорив. Крім них, з авіньйонського боку були ще інші люди, серед яких єпископ Альборейський. Засідання відкрив Аббон, який вирішив, що доцільно буде підсумувати недавні події. Він нагадав, що року Божого 1322-го генеральна капітула братів-міноритів, зібравшись в Перуджі під орудою Михаїла з Чезени, після зрілого і ретельного обговорення ствердила, що Христос, даючи взірець досконалого життя, і апостоли, достосовуючись до Його навчання, ніколи не володіли спільно жодною річчю ні як власники, ні як ленники, і що істина ся є предметом здорової католицької віри, як се підтверджує чимало цитат з канонічних книг. Тому хвалигідною і святою є відмова від власності на всі речі, адже сього правила святості дотримувалися перші засновники діяльної церкви. Істину цю підтримав ще 1312 року В'єнський собор, і сам Папа Йоан у 1317 році у своїй конституції про статус менших братів, яка починається словами Quorandam exigit[253], визнав рішення того собору святобливими, тверезими, ґрунтовними і зрілими. Тому Перуджійська капітула, міркуючи, що положення, яке завжди схвалював апостольський престол, слід завжди вважати прийнятним і ні в чому від нього не відступати, просто ще раз підтвердила це соборне рішення, скріпивши його підписами таких славетних богословів, як брат Вільям з Англії, брат Генріх з Германії, брат Арнальд з Аквітанії, провінціали та настоятелі; це підтвердили також брат Николай, настоятель з Франції, брат Вільгельм Блок, бакалавр, генеральний настоятель і чотири провінціали, брат Тома з Болоньї, брат Петро з провінції святого Франциска, брат Фернанд з Кастелло і брат Симон з Турена. Одначе, додав Аббон, наступного року Папа видав декреталію Ad conditorem canonum[254], проти якої виступив брат Бонаграція з Берґамо, вважаючи її шкідливою для інтересів його чину. Тоді Папа звелів зняти цю декреталію з дверей головної авіньйонської церкви, де вона висіла, і виправив її в кількох пунктах. Але насправді він зробив її ще суворішою, адже безпосереднім наслідком цього було ув'язнення брата Бонаграції, яке тривало рік. Суворість понтифіка не залишала жодних сумнівів, і того ж року він видав сумнозвісну Cum inter nonnullos[255], яка остаточно засудила тези Перуджійської капітули.

Тут, увічливо перебивши Аббона, взяв слово кардинал Бертранд і сказав, що не треба забувати, наскільки ускладнило становище і роздратувало Папу втручання Людовіка Баварського в 1324 році, коли той виступив із Захсенгавзенською заявою, де ні з того ні з сього підтвердив Перуджійські тези (бо геть не зрозуміло, зауважив Бертранд з тонкою посмішкою, чому це імператор з таким запалом обстоює убогість, якої сам зовсім не дотримується) і таким чином протиставився нашому мосьпанові Папі, називаючи його inimicus pacis[256], звинувачуючи, що той прагне розбрату та незгоди, і називаючи його не просто єретиком, а єресіархом.

«Не зовсім так було», — спробував було заступитися Аббон.

«По суті, все було саме так», — сухо сказав Бертранд. І додав, що якраз тому мосьпан Папа, аби дати відсіч недоречному втручанню імператора, був змушений видати декреталію Quia quorundam[257] і суворо наказав Михаїлові з Чезени предстати перед його очима. Михаїл надіслав листи з вибаченнями, назвавшись недужим, в чому ніхто не сумнівався, і прислав замість себе брата Джованні Фіданцу і брата Уміле Кустодіо з Перуджі. Але сталося так, сказав кардинал, що перуджійські ґвельфи донесли Папі, що Михаїл зовсім не недужий і що він підтримує стосунки з Людовіком Баварським. У кожному разі, що було, то було, а тепер брат Михаїл виглядає чудово і погідно, а отже його чекають в Авіньйоні. Зрештою ліпше буде, визнав кардинал, заздалегідь з'ясувати в присутності розсудливих людей з обох боків — як це вони зараз і роблять, — що хоче Михаїл сказати Папі, адже всі були зацікавлені в тому, аби не ускладнювати становища і по-братньому залагодити спір, якого в жодному разі не має бути між люблячим отцем і його відданими дітьми, і що діятриба ся досі розгоралася лише з причини втручання світських людей, чи то цісарів, а чи їх намісників, які не мають жодного стосунку до питань Святої Матері Церкви.

Тоді втрутився Аббон і сказав, що хоч він священнослужитель і абат ордену, якому церква багато чим зобов'язана (по обидва боки півкола пробіг шанобливий і благоговійний шепіт), одначе він не вважає, що імператор має залишатись поза цими питаннями через цілу низку причин, які згодом викладе Вільям з Баскервіля. Але, вів далі Аббон, буде слушно, якщо перша частина обговорення розгортатиметься між посланцями Папи і представниками тих синів святого Франциска, які самим фактом своєї присутності на цій зустрічі показали себе відданими синами понтифіка. І тоді запросив брата Михаїла або призначену ним особу викласти те, що він має намір твердити в Авіньйоні.

Михаїл сказав, що, на превелику його радість і зворушення, цього ранку між ними є Убертин з Казале, якого сам Папа 1322 року просив укласти обгрунтовану доповідь з питання про убожество. І саме Убертин, з властивою йому і відомою всім ясністю, ерудицією і пристрасною вірою, зможе найкраще підсумувати головні моменти вчення, яке стало непорушною основою позиції францисканського чину.

Убертин підвівся, і тільки-но він почав промовляти, як я зрозумів, чому він викликав такий захват і як проповідник, і як придворний. Своїми пристрасними жестами, медоточивим голосом, чарівною усмішкою, ясними і послідовними міркуваннями він прив'язував до себе слухачів на весь час своєї промови. Він розпочав з вельми вченого розгляду міркувань на підтримку перуджійських тез. Він сказав, що насамперед слід визнати, що Христос і його апостоли перебували у подвійному стані, бо були передовсім прелатами церкви Нового Завіту, а тому, з огляду на їхню владу розподіляти, посідали дібра, які мали роздавати убогим і служителям церкви, як написано у четвертому розділі Діянь апостолів, і щодо цього ніхто не сумнівається. Але, з другого боку, Христа з апостолами слід розглядати також як окремих осіб, які є підвалиною всякої духовної досконалості і взірцем зневаги до всього мирського. І з цього приводу можна виділити два способи посідання, одним з яких є цивільний, мирський спосіб, що його імперські закони визначають словами in bonis nostris[258], адже нашими звуться ті дібра, які є в нашій опіці і повернення яких, у разі якщо їх нам забрано, ми маємо право вимагати. Тому одна річ — захищати у цивільній і мирській площині свою власність від того, хто хоче її в нас забрати, звернувшись до призначеного цісарем судді (і говорити, буцім Христос з апостолами володіли чимось у цей спосіб, є твердженням єретичним, адже, як сказано у п'ятому розділі Матея, хто хоче позиватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому і плащ, не інакше сказано і в Луки, в шостому розділі, де Христос віддаляє від себе всяке панування і владарювання, зобов'язуючи до цього ж своїх апостолів, а крім того, це підтверджено у Матея, розділ чотирнадцятий, де Петро каже Господеві, що вони покинули все, щоб піти за Ним); але інша річ — дочасне володіння речами для здійснення спільної братньої любові, і саме в такий спосіб Христос і його апостоли воістину володіли благами за природним законом, що його дехто називає jus poli, себто закон небес, адже він спрямований на підтримання природи, що без жодного людського втручання є суголосним праведному законові; на противагу jus fori[259], який є законом, заснованим на домовленості між людьми. У давнину, ще до першого їх розподілу, ці речі були такими, яким тепер є те, що нікому окремо не належить і чим може користуватися кожен, хто це візьме, і вони були у певному сенсі спільними для всіх людей; лиш після гріхопадіння наші прабатьки стали ділити речі за власністю, і відтоді почалося мирське володіння, як ми його бачимо нині. Але Христос з апостолами володіли речами першим способом, і саме таким способом посідали вони одежу, хліб та рибу, і, як каже Павло у першому посланні до Тимотея, маючи поживу та одежу, цим будемо вдоволені[260]. Тому речі сі Христос з його учнями мав не у володінні, а в користуванні, і се ніяк не зачіпає їх абсолютної убогості. Що вже був визнав Папа Никола II у декреталії Exiit qui seminat[261].

Але тут з протилежного боку підвівся Жан д'Анно і сказав, що Убертинова позиція здається йому противною праведному розсудові і слушному тлумаченню Писання. Адже не можна говорити лише про право користуватися такими дібрами, які зі вжитком зникають, як хліб і риба, бо ж ними насправді не можна користуватися, їх можна лиш спожити цілком; усе те, чим вірні спільно володіли в первісній церкві, як випливає з другого і третього розділу Діянь, було їх власністю на підставі того самого способу володіння, який був їм властивий до навернення; після зшестя Святого Духа апостоли володіли маєтками в Юдеї; обітниця жити, нічим не володіючи, не поширюється на те, чого людина конче потребує, щоб жити, і коли Петро сказав, що він покинув усе, він не мав на мислі відречення від всякої власності; Адам мав владу над речами і володів ними; не можна сказати, що слуга, дістаючи гроші від свого господаря, ними просто користується або має їх у вжитку; слова булли Exiit qui seminat, на яку мінорити завжди посилаються і яка заряджає, щоб менші брати мали в користуванні лише те, чим послуговуються, не маючи його у власності та посіданні, стосуються лише тих дібр, які не витрачаються зі вжитком, адже ж якби ця булла мала на увазі речі зникомі, вона б твердила річ неможливу; фактичний вжиток неможливо відрізнити від юридичного володіння; всякий людський закон, який лежить в основі володіння матеріальними дібрами, міститься в законах правителів; Христос як смертний чоловік з самої миті свого зачаття володів усіма земними благами, а як Бог дістав від Отця вселенське панування над усім; Він посідав одежу, поживу, гроші, одержані у пожертву і в дар від вірних, а якщо був убогий, то не тому, що нічим не володів, а тому, що не вживав плодів своєї власності, позаяк саме лиш юридичне володіння, відділене від одержання пожитку з нього, не збагачує власника; якщо ж Exiit твердить інше, римський понтифік, що стосується віри та моральних питань, може відкликати тези своїх попередників і висунути інші твердження, навіть цілковито протилежні.

Саме в ту мить з місця зірвався брат Єронім, єпископ Каффи, борода йому тремтіла від гніву, попри те, що слова його на позір звучали замирливо. І взявся наводити аргументи, які здалися мені дещо плутаними. «Ось що я скажу святішому отцеві, і, кажучи це, себе самого віддаю віднині на його суд, бо воістину вірю, що Йоан є намісник Христа, і за цю мою віру мене й схопили були сарацини. А насамперед зацитую я одного вельми вченого мужа, який розповідає про суперечку, що зродилася якось між ченцями щодо того, хто був батьком Мельхиседека. Коли авву Копеса спитали про це, він вдарив себе по чолі і мовив: горе тобі, Копесе, бо шукаєш ти лише того, чого Бог не велить тобі шукати, і цураєшся того, що Він тобі велить. Так от, як чітко випливає з цього мого прикладу, твердження, що Христос, Пречиста Діва і апостоли не посідали нічого ні спільно, ні осібно, є аж надто очевидним, ще очевиднішим, ніж визнання Ісуса водночас чоловіком і Богом, і мені навіть здається, що той, хто заперечує очевидність першого твердження, муситиме заперечити й друге!»

Він сказав це переможним тоном, і я побачив, як Вільям звів очі до небес. Підозрюю, що Єронімів силогізм здався йому дещо щербатим, і не можу не признати йому рації, але ще щербатішим здалася мені сердита і неприязна аргументація Джованні Дальбени, який сказав, що той, хто висуває твердження про убогість Христа, стверджує те, що видно (або чого не видно) оком, тим часом як твердження про Його людськість і божественність потребує віри, тому ці два твердження не можна вважати рівноцінними. Відповідаючи, Єронім показав себе кмітливішим од супротивника:

«О, ні, любий брате, — мовив він, — слушним мені здається якраз протилежне, адже всі Євангелія твердять, що Христос був чоловіком, і пив, і їв, а за своїми безперечними чудами був також Богом, і це просто впадає в очі!»

«Маги і ворожбити теж творили чудеса», — гонористо сказав Дальбена.

«Авжеж, — відрізав Єронім, — але вони послуговувались мистецтвом чаклування. То ти хочеш прирівняти Христові чуда до чаклунського мистецтва? — Ціле товариство обурено загомоніло, що зовсім цього не хоче. — І врешті, — вів далі Єронім, передчуваючи близьку перемогу, — чи мосьпан кардинал Поджетто наважився б вважати віру в убогість Христа єретичною, якщо на твердженні цім спочиває ціле правило такого ордену, як францисканський, і нема такого краю, куди б не дісталися його сини, проповідуючи і проливаючи свою кров, від Марокко до Індії?»

«Святий Петре Іспанський, — пробурмотів Вільям, — захисти і оборони нас».

«Брате мій улюблений, — загорлав тоді Дальбена, ступаючи крок вперед, — можеш говорити про кров своїх братів, та не забувай, що повинність сю сплачували й ченці інших орденів…»

«Зі всією моєю шанобою до мосьпана кардинала, — заверещав Єронім, — жоден домініканець не загинув серед невірних, а тим часом лише за моєї пам'яті дев'ять міноритів померло мученичою смертю!»

Тоді підвівся багряний на виду домініканець, єпископ Альборейський: «Тоді я вам доведу, що ще заки мінорити дісталися до Татарії, Папа Інокентій послав туди трьох домініканців!»

«Справді? — гигикнув Єронім. — А от я знаю, що мінорити в Татарії вже вісімдесят років і збудували сорок церков по цілій країні, а домініканці мають лише п'ять осередків на узбережжі і всього їх там п'ятнадцятеро ченців! І це вирішує питання!»

«Нічого це не вирішує, — гаркнув єпископ Альборейський, — бо ці мінорити породжують всіляких святеників та беґінів, як сучки породжують цуценят, приписують все собі, вихваляються мучениками, а самі будують розкішні церкви, носять пишне облачення і продають та купують, як усі інші ченці!»

«Ні, мосьпане, аж ніяк, — втрутився Єронім, — самі вони не купують і не продають, а роблять це через прокураторів апостольського престолу, і все є власністю прокураторів, а мінорити цим тільки користуються!»

«Справді? — гигикнув альбореєць. — А скільки разів ти сам продавав, без всяких прокураторів? Знаю я ту історію з маєтками, які…»

«Якщо я це зробив, я згрішив, — поспішно перебив його Єронім, — не приписуй орденові того, що, можливо, було лиш моєю слабкістю!»

«Всечесні браття, — втрутився Аббон, — ми ж обговорюємо питання не про те, чи мають бути убогими мінорити, а чи був убогим Наш Господь…»

«Отож-бо, — знов подав голос Єронім, — щодо сього питання я маю аргумент, гострий, наче меч…»

«Святий Франциску, спаси і захисти своїх дітей…» — зневірено мовив Вільям.

«Аргументом цим є те, — вів далі Єронім, — що східні християни і греки, які далеко ліпше від нас знайомі з вченням святих отців, не сумніваються в убогості Христа. І якщо ці єретики і схизматики так явно підтримують цю таку явну істину, то хіба ми не будемо ще більшими єретиками і схизматиками, заперечуючи її? Якби вони чули, що хтось з нас проповідує проти цієї істини, вони б його каменували!»

«Що ти верзеш? — глузливо мовив єпископ Альборейський. — Чому ж тоді вони не каменують домініканців, які проповідують проти цього?»

«Домініканців? Та ж я жодного там не бачив!»

Альбореєць з багряним обличчям заявив, що оцей-от брат Єронім перебував у Греції яких п'ятнадцять років, а він жив там з самого дитинства. Єронім відрізав, що домініканець єпископ Альборейський, може, й жив у Греції, але провадив там, мабуть, розкішне життя в пишних єпископських палацах, а от він, францисканець, жив там не п'ятнадцять, а двадцять два роки і проповідував самому цісареві в Константинополі. Тоді альбореєць, не маючи що відповісти, намірився подолати відстань, яка відокремлювала його від міноритів, висловлюючи вголос — і то словами, яких я тут не наважуюсь повторити, — свою тверду рішучість видерти єпископові Каффи бороду, ставлячи під сумнів його мужність і погрожуючи помститись йому, використавши сю бороду замість канчука.

Підбігли інші мінорити, щоб заступитись за свого побратима, авіньйонці ж мали за слушне прийти на поміч домініканцеві, і з цього вийшла (Господи, помилуй найкращих зі своїх дітей!) така чубанина, що настоятелеві та кардиналові ніяк не вдавалося їх утихомирити. У цій бучі мінорити і домініканці обкидали один одного такими словами, немов кожен з них був християнином, який воює з сарацинами. Лише Вільям, з одного боку, і Бернард Ґі — з другого, зосталися на своїх місцях. Вільям виглядав смутним, а Бернард — задоволеним, якщо задоволенням можна назвати бліду усмішку, яка ледь вигнула вуста інквізитора.

«Хіба нема кращих аргументів, — спитав я учителя, дивлячись, як альбореєць сіпає єпископа Каффи за бороду, — щоб довести або спростувати тезу про убогість Христа?»

«Але ж можна твердити і одне, і друге, любий мій Адсо, — мовив Вільям, — бо на основі Євангелій неможливо точно встановити, наскільки Христос вважав своєю власністю туніку, в яку був одягнений і яку потім викидав, коли вона зношувалася. Якщо хочеш, доктрина Томи Аквінського про власність навіть сміливіша від нашого, міноритського вчення. Ми твердимо: ми не володіємо нічим, усе маємо в користуванні. А він твердив: можете вважати себе власниками, але коли комусь бракує того, чим ви володієте, ви маєте надати йому це в користування, і це ваш обов'язок, а не акт милосердя. Та річ тут не в тім, чи Христос був убогим, а радше в тім, чи має бути убогою церква. І убожество тут значить не так те, чи має церква право володіти чимось, як те, чи повинна вона претендувати на право втручатися в мирські справи чи ні».

«Так ось чому, — мовив я, — імператор так підтримує тези міноритів про убогість».

«Аякже. Мінорити грають по боці імператора проти Папи. Але для нас з Марсилієм це подвійна гра, бо ми б хотіли, щоб імператор теж грав по нашому боці і допоміг втілити нашу ідею про людяне правління».

«І ви це скажете, коли вам дадуть слово?»

«Якщо я це скажу, то виконаю свою місію, яка полягає в тому, щоб викласти погляди імперських богословів. Але якщо я це скажу, я провалю свою місію, бо мені треба дбати й про те, щоб відбулася друга зустріч в Авіньйоні, а я не думаю, шо Йоан погодиться, аби я приїхав туди з такими твердженнями».

«І що ж?»

«А те, що я опинився між двома протилежними силами, наче осел, який не знає, з котрого із двох мішків йому скубти сіно[262]. Річ у тім, що не настала ще пора. Марсилій марить про переміни, які тепер неможливі, а Людовік нічим не ліпший від своїх попередників, хоч поки що залишається єдиною нашою опорою проти такого нікчеми, як Йоан. Мені, мабуть, доведеться-таки говорити, якщо вони до того не повбивають один одного. В кожному разі ти, Адсо, нотуй усе, нехай принаймні якийсь слід залишиться від того, що нині тут діється».

«А Михаїл?»

«Боюсь, він марнує час. Кардинал знає, що Папа не хоче посередників, Бернард Ґі знає, що має провалити зустріч; а Михаїл знає, що поїде до Авіньйона за будь-яких умов, бо не хоче, щоб орден остаточно розірвав стосунки з Папою. І поставить під загрозу своє життя».

Поки ми так перемовлялися — і мені аж невтямки, як нам вдавалося чути один одного, — сварка досягла своєї вершини. На знак Бернарда Ґі втрутилися лучники, щоб перешкодити супротивникам остаточно вхопитися за чуби. Але вони, наче осаджені та осадники по обидва боки фортечних мурів, обсипали один в одного докорами і лайками, які я тут переказую без жодного ладу, бо неспроможний був розрізнити, хто що казав. До того ж слід пам'ятати, що фрази ці висловлювалися не за порядком, як це буває під час диспутів у моїх краях, а на середземноморський манір, коли один вислів набігає на другий, немов хвилі при збуреному морі.

«Євангеліє каже, що Христос мав калитку!»

«Та помовч ти зі своєю калиткою, ви ж її навіть на розп'яттях малюєте! А що ти скажеш на те, що Наш Господь, бувши в Єрусалимі, щовечора вертався у Витанію?»

«Якщо Наш Господь захотів ночувати у Витанії, хто ти такий, щоб критикувати Його рішення?»

«Ні, цапина ти бородо, Господь Наш повертався у Витанію, бо не мав грошей, щоб заплатити за нічліг в Єрусалимі!»

«Сам ти цапина борода, Бонаграціє! А що ж їв Наш Господь в Єрусалимі?»

«Може, ще скажеш, що кінь, якому господар дає овес, щоб прогодувати, володіє цим вівсом?»

«Ти ба, то ти порівнюєш Христа з конем…»

«Ні, то ти порівнюєш Христа з прелатами-святокупцями з вашого двору, ти, мішок з лайном!»

«Так? А скільки разів святий престол мусив провадити судові процеси, щоб захистити ваші дібра?»

«Церковні дібра, не наші! Ми ними лиш користувалися!»

«Аякже, користувалися, щоб тринькати, будувати розкішні церкви із золотими статуями, ви, лицеміри сякі-такі, вертепи беззаконня, гроби поваплені, клоаки пороку! Ви добре знаєте, що любов, а не убожество є основою досконалого життя!»

«Це сказав той ваш Тома, ненажера останній!»

«Уважай, поганцю! Той, кого ти звеш ненажерою, канонізований святою римською церквою!»

«Теж мені святий! Та ж це Йоан канонізував його, щоб зробити на злість францисканцям! Ваш Папа не має права канонізувати, бо він єретик! Ба навіть єресіарх!»

«Ці чудові слова ми вже чули! У заяві того баварського опудала в Захсенгавзені, яку підготував ваш Убертин!»

«Уважай на свої слова, плюгавче, виплодку блудниці Вавилонської і всіх інших шльондр! Знай, що того року Убертин був не при імператорі, а в Авіньйоні, на службі в кардинала Орсіні, і Папа якраз посилав його з місією до Арагону!»

«Аякже, знаю, знаю, що він складав обітницю вбогості за кардинальською трапезою, а тепер цю вбогість він відстоює у найбагатшій на цім півострові обителі! Убертине, якщо тебе там не було, хто ж тоді підказав Людовікові скористатися з твоїх писань?»

«То хіба я винен, що Людовік читає мої писання? Він же не може читати твоїх, ти ж бо останній неук!»

«Я неук? А великим ученим був ваш Франциск, який балакав з гусьми?»

«Блюзниш!»

«То ти блюзниш, блудливий ченче!»

«Я ніколи не блудив, ти це добре знаєш!!!»

«Ще й як блудив, коли разом зі своїми кумпанами, братчиками, залазив під ковдру до Клари з Монтефалько!»

«Хай спопелить тебе Господь! Я в той час був інквізитором, а Клара вже була переставилася у пахощах святості!»

«Клара, може, й пахла святістю, але тебе інші запахи цікавили, коли ти утреню черницям виспівував!»

«Ну ж бо, говори, говори далі, і гнів Божий спопелить тебе, як і твого хазяїна, який дав притулок таким єретикам, як той остгот Екгарт і той англійський чорнокнижник, якого ви звете Брануцертоном!»

«Превелебні браття, превелебні браття!» — гукали кардинал Бертранд з настоятелем.

П'ятого дня ЧАС ТРЕТІЙ, де Северин розповідає Вільямові про якусь дивну книгу, а Вільям викладає перед легатами нечуване вчення про мирське правління

Сварка все ще лютувала, коли увійшов один з новіціїв, які чатували на дверях. Пробравшись через цю зам'ятню, немов через поле під градопадом, він підійшов до Вільяма і шепнув, що Северин хоче терміново з ним поговорити. Ми вийшли на паперть, де човплися цікаві ченці, які з криків та гамору намагалися зрозуміти, що діється всередині. Серед перших ми побачили Аймара з Александрії, який зустрів нас своєю звичною посмішечкою презирства до глупоти цілого світу: «Ясна річ, відколи з'явилися жебрущі чини, християнський світ став куди доброчеснішим», — сказав він.

Северин був чоловіком розсудливим і міг сам подбати про свою безпеку і нікому не відчиняти. Я не мав уже більше що тут робити, а насамперед мені страх як цікаво було побачити, що ж відбувається в капітулярній залі. Тому я вирішив вернутися і доповісти про виконане завдання. Та я, певно, зле вчинив, мені треба було ще повартувати, і це заощадило б нам багатьох інших нещасть. Але я це знаю тепер, та не знав тоді.

Вертаючись, я майже зіткнувся з Бенцієм, який по-змовницькому всміхався: «Северин знайшов щось, що залишив Беренґарій, правда?»

«Що ти про це знаєш?» — нечемно відповів я, трактуючи його як свого ровесника, почасти через гнів, а почасти через його юне обличчя, на якому зараз вимальовувалось сливе дитяче лукавство.

«Я не такий дурний, — відповів Бенцій, — Северин прибігає, щоб сказати щось Вільямові, ти ж слідкуєш, щоб ніхто за ним не пішов…»

«А ти щось забагато уваги приділяєш нам і Северинові», — роздратовано мовив я.

«Я? Звичайно, що я приділяю вам увагу. Я ще від передучора не спускаю з ока ні лазні, ні лічниці. Якби я лиш міг, то давно б уже туди пробрався. Я б дорого заплатив за те, щоб довідатися, що ж Беренґарій знайшов у бібліотеці».

«Хочеш забагато знати, не маючи на це права!»

«Я вчений монах і маю право знати. Я прибув сюди з краю світу лиш задля цієї бібліотеки, а вона й далі зачинена, немов у ній містяться лихі речі, а я…»

«Пусти мене», — різко сказав я.

«Що ж, пускаю, ти вже сказав мені те, що мені було потрібне».

«Я?»

«Можна говорити, навіть коли мовчиш».

«Не раджу тобі добиратися до лічниці», — сказав я йому.

«Звісно, не добиратимусь, не бійся. Але ніхто не заборонить мені спостерігати ззовні».

Я більше його не слухав і повернувся в залу. Цей цікавський монах, як на мене, великої небезпеки не становив. Я підійшов до Вільяма і коротко ввів його в курс справ. Він схвально кивнув, відтак подав знак мовчати. Зам'яття потроху спадало. Легати з обох боків вже обмінювалися поцілунками миру. Альбореєць вихваляв віру міноритів, Єронім славив милосердя проповідників, усі висловлювали надію на те, що внутрішні чвари більш не струшуватимуть церкву. Перші величали мужність других, другі возносили здержливість перших, усі взивали до справедливості і закликали до мудрості. Я ніколи не бачив стількох людей, які б так щиро і ревно змагали до торжества богословських і моральних чеснот.

Але ось уже Бертранд з Поджетто запросив Вільяма викласти тези імперських богословів. Вільям неохоче підвівся: з одного боку, він відчував, що з цієї зустрічі користі не буде ніякої, а з другого, йому кортіло чимшвидше запопасти ту таємничу книгу, яка тепер вже цікавила його більше, аніж доля зустрічі.

Але було ясно, що він не може не виконати своєї повинності.

Отож він розпочав свою рацію, пересипаючи її рясними «гм» та «умгу» — мабуть, більше, ніж звикле і ніж належало б, немовби хотів дати зрозуміти, що він далеко не впевнений у тих речах, про які мовитиме. Насамперед він ствердив, що чудово розуміє позицію тих, хто промовляв до нього, одначе те, що дехто називає «вченням» імперських богословів, є всього лиш невпорядкованою низкою тверджень, яку ніхто не виставляє як істину віри.

Тоді сказав, що, зважаючи на безмежну добрість, яку Бог проявив, створивши народ дітей своїх, возлюбивши їх без жодної різниці, як сказано ще на тих сторінках Буття, де ще не згадуються священики та царі, як рівно ж беручи до уваги те, що Господь дарував Адамові та його нащадкам владу над речами сеї землі, за умови, якщо вони підкоряться божественним законам, то можна було б припустити, що той самий Господь не цурався й думки, що у мирських ділах сам народ має бути законодавцем і дієвою першопричиною закону.

Під народом, сказав він, добре було б розуміти всю цілість громадян, але оскільки серед громадян є також діти, недоумки, злочинці і жінки, то можна б, скажімо, розсудливим способом окреслити народ як найкращу частину громадянства, хоч поки що він не вважає доречним висловлюватись щодо того, кого вважати приналежним до цієї частини.

Він кашлянув, вибачився перед присутніми, зауваживши, що погода того дня, безперечно, надто волога, і припустив, що спосіб, яким народ мав би виражати свою волю, може збігатися із тим, чим є всезагальні виборні сходини. Він сказав, що йому здається річчю розсудливою надати таким сходинам змогу тлумачити, змінювати або скасовувати закон, бо якщо закон створює одна людина, вона може спричинити зло через незнання або лиху волю, і додав, що не варто нагадувати присутнім, скільки таких випадків було останнім часом. Я помітив, що присутні, яких дещо збентежили його попередні слова, не могли не погодитися з останнім твердженням, бо кожен, мабуть, думав про когось іншого і кожен вважав того іншого лиходієм.

Гаразд, вів далі Вільям, якщо одна людина може творити лихі закони, то чи не краще, якщо їх творитиме багато людей? Ясна річ, наголосив він, мова тут про мирські закони, спрямовані на те, щоб громадські справи малися якнайкраще. Бог звелів Адамові не їсти з дерева пізнання добра і зла, і то був Божий закон; але відтак Він дозволив — та що я кажу? — звелів Адамові дати імена речам, і в цьому Він дав своєму земному підданцеві повну свободу. Адже хоч дехто у наш час твердить, буцім nomina sunt consequentia rerum[263], книга Буття висловлюється про це цілком ясно: Бог привів до чоловіка всіх живих створінь, щоб побачити, як він їх кликатиме і як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось[264]. І хоч, звісно, перший чоловік, бувши вельми кмітливим, назвав своєю едемською мовою кожну річ і кожне створіння відповідно до їх природи, усе ж він таки мав суверенне право винаходити імена, які, на його думку, найкраще цій природі відповідають. Бо ж відомо, що люди позначають поняття різними іменами, і спільними для всіх є лише ці поняття, знаки речей. Тому слово nomen[265], безперечно, походить від nomos, себто закон, позаяк усі nomina[266] надаються людьми ad placitum, себто за свобідною спільною домовленістю.

Присутні не наважились заперечити це вчене доведення. Тому, дійшов висновку Вільям, цілком зрозуміло, що творення законів щодо речей сього світу, а отже, щодо справ міст і королівств, не має нічого спільного зі збереженням і порядкуванням божественним словом, що є невід'ємним привілеєм церковної єрархії. Які нещасливі, сказав Вільям, ці невірні, не маючи подібного авторитету, який би тлумачив їм Боже слово (і всі сповнилися співчуттям до невірних). Але хіба це підстава твердити, буцім невірні не схильні творити закони і керувати своїми справами через уряди, царів, імператорів або султанів чи халіфів, хай як їх називати? Хіба можна заперечити, що чимало римських цісарів мудро вживали свою дочасну владу, як-от, приміром, Траян? Хто ж дав їм, язичникам і невірним, сю природну здатність творити закони і жити в політичному суспільстві? Може, їхні брехливі божки, які очевидно не існують (або не існують очевидно, хай як розуміти заперечення у цьому твердженні)? Звичайно, що ні. Дати їм того не міг ніхто інший, як Бог сил, Бог Ізраїля, Отець Господа нашого Ісуса Христа… Се подиву гідний доказ благості Божої, яка дарувала здатність судити про політичні справи навіть тим, хто не знає авторитету римського первосвященика і не сповідує священних, солодких і моторошних таїн християнського люду! Хіба се не найкращий доказ того, що дочасна влада і мирська юрисдикція не мають нічого спільного з церквою і з законом Ісуса Христа, а Бог зарядив їх поза всяким церковним підтвердженням і ще заки виникла свята наша віра?

Він знову відкашлявся, але цього разу не тільки він. Багато хто з присутніх совався на сідалищах, прочищаючи горло. Я побачив, як кардинал провів язиком по губах і неспокійним, але чемним жестом закликав Вільяма переходити до суті справи. І Вільям перейшов до висновків, які випливали з цих його міркувань і які усім, навіть тим, хто не поділяв цих поглядів і мав ці висновки за не вельми приємні, здалися бездоганними. Отож він сказав, що на користь сих умовисновків, схоже, промовляє приклад самого Христа, який прийшов у світ сей не повелівати, а підпорядковуватися умовам, які склалися в ньому, принаймні що стосується законів кесаря. Він не хотів, щоб апостоли здобували владу і право повелівати, а тому здається річчю мудрою звільнити й наступників апостолів від всякого тягаря мирської влади і повинності чинити примус. Якщо Папа, єпископи і священики не підпорядковуватимуться мирській владі і примусові державця, авторитет сього державця буде уневажнений, тому уневажниться й лад, що його, як було доведено раніше, зарядив у сім світі Бог. Звичайно, слід брати до уваги й дуже делікатні випадки — мовив Вільям — як, приміром, випадок єретиків, про єресь яких може виносити судження тільки церква, хранителька істини, та лиш світська влада може вчиняти щодо них якісь дії. Викривши єретиків, церква, безперечно, повинна доповісти про них державцеві, який має знати стан своїх громадян. А що ж має зробити державець з єретиком? Осудити в ім'я божественної істини, яка не перебуває під його опікою? Державець, може, і повинен осудити єретика, якщо його діяння шкодять співжиттю усього громадянства, а отже, якщо єретик утверджує свою єресь, вбиваючи або утискаючи тих, хто її не поділяє. Але на цьому влада державця закінчується, позаяк нікого на сій землі не можна тілесною покарою примусити додержуватися євангельських приписів, інакше де ж тоді буде свобідна воля, за вжиток якої кожного з нас відтак буде суджено на тім світі? Церква може і повинна остерегти єретика, що він відрікається від спільноти вірних, але вона не може судити його на землі і силувати проти волі. Якби Господь бажав, щоб Його священики посідали владу примусу, Він би зарядив для цього точні приписи, як це Він зробив, давши Мойсееві старий закон. Та Він сього не зробив. А отже, Він сього не бажає. Чи може хтось хоче сказати, що Він сього бажав, та Йому забракло часу або змоги висловити це за три роки проповідування? І слушно, що Він сього не бажав, бо якби забажав, тоді Папа міг би накидати свою волю королю і християнство вже не було б законом свободи, а стало б нестерпним рабством. Одначе, додав Вільям з веселим виразом обличчя, се ніяк не обмежує влади верховного понтифіка, ба навіть звеличує його посланництво: адже слуга слуг Божих перебуває на сій землі, щоб служити, а не щоб йому служили. І, насамкінець, було б щонайменше дивним, якби Папа мав юрисдикцію над справами імперії, та не над іншими земними царствами. Як відомо, те, що мовить Папа про справи божественні, чинне і для підданців короля Франції, і для підлеглих короля Англії, але воно має бути чинним і для підданців Великого Хана або ж султана невірних, які невірними тому й зовуться, що не дотримують вірності чудовій сій істині. А отже, якби Папа погодився мати дочасну юрисдикцію — у своїй папській гідності — над справами імперії, може постати сумнів, що це призведе до ототожнення дочасної юрисдикції з юрисдикцією духовною, а тому він не матиме духовної зверхності не лише над сарацинами і татарами, але й над французами та англійцями — а це вже злочинне блюзнірство. Ось чому, закінчував мій учитель, йому здається слушним твердити, що авіньйонська церква чинить кривду цілому людству, вважаючи, що їй належить право затверджувати або відхиляти особу того, кого було посаджено цісарем римлян. Щодо імперії Папа має не більші права, ніж щодо інших королівств, а позаяк папському затвердженню не підлягають ні король Франції, ні султан, нема ніже одної причини, чому йому має підлягати імператор німців та італійців. Божественний закон не заряджає такої підлеглості, адже Святе письмо про це нічого не говорить. Ані не схвалюють його закони різних народів, з огляду на повищі причини. Що ж стосується диспуту про убогість, врешті сказав Вільям, то його скромна опінія, яку він та деякі інші люди, як Марсилій Падуанець та Жан де Жанден, доступно виклали у формі порад, провадить до таких висновків: якщо францисканці бажають бути убогими, Папа не може і не повинен опиратися сьому їх чеснотливому бажанню. Що й казати, якби припущення про убогість Христа було доведено, то се не лише було б по мислі міноритам, а й укріпило б думку, що Ісус не прагнув для себе ніякої земної юрисдикції. Але нині вранці від вельми мудрих осіб він, Вільям, прочув про неможливість довести, що Ісус був убогий. Тим-то йому здається, що доречніше обернути це твердження. Позаяк ніхто не довів і довести не зможе, начебто Ісус допоминався для себе і своїх людей якогось мирського владарювання, далекість ся Ісусова від речей дочасних постає як достатній знак, на основі якого можна вважати, не грішачи, що таким чином Ісус надавав перевагу убожеству.

Вільям говорив таким сумирним тоном, висловлював свої переконання з таким сумнівом, що жоден з присутніх не взяв слово, щоб заперечити йому. Це не значить, що сказане ним усіх переконало. Не лише авіньйонці обурено сіпалися, перешіптуючись між собою, але й на самого абата ці слова, схоже, справили несприятливе враження, адже зовсім не так він, мабуть, уявляв собі стосунки між своїм чином та імперією. А щодо міноритів, то Михаїл виглядав розгубленим, Єронім — перестрашеним, а Убертин — замисленим.

Тишу перервав кардинал Поджетто, як завжди усміхнений і погідний, і вельми ґречно спитав Вільяма, чи поїде він до Авіньйона, щоб викласти все це перед мосьпаном Папою. Вільям спитав, якої думки про це сам кардинал, і той відповів, що мосьпан Папа чував немало сумнівних опіній у своєму житті, але, хоч він дуже любить усіх своїх дітей, такі твердження, безперечно, вельми засмутять його.

Тут втрутився Бернард Ґі, який досі навіть рота не розкрив: «Я б вельми втішився, якби брат Вільям, який так майстерно і красномовно вміє викладати свої погляди, приїхав представити їх на суд понтифіка…»

«Ви мене переконали, мосьпане Бернард, — мовив Вільям. — Я не поїду. — Відтак, звертаючись до кардинала, вибачливим тоном мовив: — Розумієте, запалення, яке заполонило мені груди, відраджує мені вирушати в таку довгу подорож в цю пору року…»

«Тоді навіщо ви так довго говорили?» — спитав кардинал.

«Щоб свідкувати про істину, — смиренно мовив Вільям. — Істина зробить нас свобідними».

«Е-е, ні! — вибухнув тут Джованні Дальбена. — Тут йдеться не про істину, яка зробить нас свобідними, а про надмірну свободу, яка хоче стати істинною!»

«Цілком можливо», — лагідно погодився Вільям.

Мені блиснуло рантове передчуття, що зараз здійметься ще лютіша буря сердець і язиків, ніж раніше. Але нічого такого не сталося. Поки ще Дальбена говорив, до зали увійшов капітан лучників і, підійшовши до Бернарда, шепнув йому щось на вухо. Той раптом підвівся і жестом руки попросив слова.

«Браття, — мовив він, — гадаю, цю хосенну дискусію нам доведеться відкласти на пізніше, бо зараз одна вельми серйозна подія примушує нас перервати дебати, за дозволом мосьпана абата. Отож несамохіть я сповнив очікування абата, який сподівався, що провинного у багатьох злочинах, скоєних тут нещодавно, буде знайдено. Чоловік цей тепер в моїх руках. Але, на жаль, його схопили запізно, бо він знову… Там дещо сталося…» — і невиразно показав надвір. Він хутко пройшов залою і вийшов, за ним юрмою посунули інші, і серед перших були ми з Вільямом.

Мій учитель зиркнув на мене і сказав: «Боюсь, щось трапилося з Северином».

П'ятого дня ЧАС ШОСТИЙ, де знаходять убитого Северина, але ніде не видно книги, яку він був знайшов

Стривожені, ми швидким кроком перетнули дворище. Капітан лучників провів нас до лічниці; дійшовши туди, ми побачили, як в густій сіризні ворушаться якісь тіні: то надбігала братія і челядь, а перед дверима стояли лучники, загородивши прохід.

«Ці озброєні люди за моїм наказом мали шукати чоловіка, який може пролити світло на багато таємниць», — сказав Бернард.

«Ви маєте на увазі брата-зілляра?» — ошелешено спитав настоятель.

«Ні, зараз побачите», — сказав Бернард, проштовхуючись крізь натовп до входу.

Ми ввійшли у Северинову робітню, і перед нашими очима постало невеселе видовище. У калюжі крові лежав труп бідолахи зілляра з розваленою головою. Навколо, здавалось, пронеслася буря, нищачи все на полицях: лембики, пляшки, книги, документи лежали повсюди у безладі та руйнації. Поруч з тілом лежала армілярна сфера, щонайменше вдвічі більша за людську голову; вона була виготовлена з майстерно обробленого металу і вставлена в коротку оздоблену триногу, а зверху мала золотий хрест. Раніше я бачив її на столі ліворуч від входу.

З протилежного боку кімнати лучники міцно тримали келаря, який виривався, заявляючи, що він невинний, і став ще голосніше репетувати, коли побачив, як входить абат. «Мосьпане, — горлав він, — усе змовилося проти мене! Коли я ввійшов, Северин був уже мертвий, і мене схопили, коли я німо споглядав цю масакру!»

Старший з-посеред лучників підійшов до Бернарда і, одержавши дозвіл, перед всіма доповів йому про те, що сталося. Лучники дістали наказ знайти келаря й арештувати його, і вже понад дві години шукали за ним по цілій обителі. Це розпорядження, подумав я, Бернард дав, мабуть, перед тим, як піти в капітулярну залу, і жовніри, чужаки в цім місці, шукали не там, де треба, не помітивши, що келар, який ще нічого не знав про свою долю, разом з іншими стояв на паперті. Одначе, мряка, певно, ще більше утруднила їхні пошуки. В кожному разі з капітанових слів стало ясно, що після того, як я випустив його з поля зору, Ремиґій пішов до кухні, там хтось його побачив і сповістив лучників. Та вони надійшли, коли Ремиґій вже знов вийшов з Вежі, зовсім недавно, бо в кухні був Хорхе, який сказав, що тільки-но з ним говорив. Тоді лучники прочесали дворище з боку городу, а там з туману перед ними, наче привид, виринув старий Алінард, який, схоже, заблукав у тумані. Саме він сказав, що бачив, як келар тільки-но ввійшов у лічницю. Лучники пішли туди і побачили, що двері відчинені. Увійшовши, вони уздріли бездиханного Северина і келаря, який шалено порпався на полицях, скидаючи все на землю, немов шукав щось. Неважко було здогадатися, що тут сталося, закінчив капітан. Ремиґій увійшов, кинувся на зілляра, убив його, а потім став шукати те, за що його вбив.

Один з лучників підняв з долівки армілярну сферу і подав Бернардові. Цим вишуканим витвором, що складався з мідних і срібних обручів, стягнутих міцнішим каркасом з бронзових кілець, який переходив у стояк триноги, по черепі жертви вдарили з такою силою, що від удару деякі тонші обручі з одного боку прим'ялися або тріснули. І про те, що Северина вдарили по голові саме цим боком сфери, свідчили сліди крові, а навіть жмути волосся і огидний слиз мозкової речовини.

Вільям схилився над Северином, щоб пересвідчитись, що той мертвий. Очі бідолахи, заслані кров'ю, яка стікала ріками з голови, були витріщені, і я замислився, чи не можна у застиглій зіниці розгледіти, як це, повідають, іноді бувало, образ убивці — останнє, що побачила жертва. Я спостеріг, що Вільям оглядає руки померлого, аби перевірити, чи на його пальцях нема чорних плям, хоча цього разу було очевидно, що причина смерті цілком інша: але Северин мав на руках ті самі шкіряні рукавиці, які я бачив іноді у нього, коли він перебирав небезпечне зілля, зелених ящірок, невідомих комах.

Тимчасом Бернард Ґі звернувся до келаря: «Ремиґію з Варагіни — адже це твоє ім'я, правда? Я послав був за тобою своїх людей з огляду на деякі звинувачення і для підтвердження деяких підозр. Тепер бачу, що діяв я слушно, хоча — і в цім я докоряю собі — занадто пізно. Мосьпане, — сказав він настоятелеві, — я вважаю себе мало не провинним у цьому останньому злочині, бо вже від самого ранку, вислухавши зізнання того іншого нікчеми, затриманого нині вночі, я знав, що сього чоловіка треба віддати в руки правосуддя. Але ви теж бачили, що вранці я був заклопотаний іншими своїми повинностями, а мої люди зробили, що могли…»

Він говорив голосно, щоб усі присутні його чули (а тим часом кімната заповнилася людьми, які зазирали у всі кутки, розглядаючи розкидані і понищені речі, вказуючи пальцем на труп і півголосом коментуючи велике се лиходійство), і тут у натовпі людей я побачив Малахію, який похмуро спостерігав за цією сценою. Його помітив і келар, якого ось-ось мали виволокти надвір. Він вирвався з рук лучників і кинувся до побратима, хапаючи його за одежу і кидаючи йому прямо в лице короткі, розпачливі фрази, аж поки лучники знов не схопили його. Але коли його вже грубо виштовхували надвір, він ще раз обернувся до Малахії і крикнув: «Присягни, і я присягну!»

Малахія відповів не відразу, немовби шукаючи належні слова. І коли келаря вже витягали за поріг, сказав йому: «Я нічого не вчиню проти тебе».

Ми з Вільямом перезирнулися, заінтриговані, що б могла значити ця сцена. Бернард теж усе бачив, але, схоже, це його не стурбувало, ба навіть він посміхнувся до Малахії, немов схвалюючи його слова і укладаючи з ним щось на кшталт зловісної спілки. Відтак оголосив, що відразу після трапези в капітулярній залі збереться перший трибунал, який має публічно розпочати слідство у цій справі. І вийшов, наказавши завести келаря в підземелля під кузнею, але не дозволяти йому говорити з Сальватором.

У ту мить ззаду нас гукнув Бенцій: «Я зайшов одразу після вас, — зашепотів він, — коли кімната була ще майже порожня, але тоді Малахії тут не було».

«Він, мабуть, увійшов пізніше», — сказав Вільям.

«Ні, — запевнив його Бенцій, — я стояв біля дверей і бачив, хто заходить. Кажу вам, Малахія був уже тут… до того».

«До чого?»

«До того, як сюди ввійшов келар. Заприсягтися не можу, але думаю, що він вийшов з-за цієї ширми, коли нас тут було вже багато», — і кивнув на широку ширму, яка заслоняла ліжко, на яке Северин зазвичай клав своїх пацієнтів після процедури.

«Хочеш сказати, що то він убив Северина, а коли зайшов келар, сховався там?» — спитав Вільям.

«Або ж звідти він бачив усе, що тут сталося. Бо чому тоді келар став би благати його не шкодити йому, обіцяючи взамін не шкодити Малахії?»

«Можливо, — сказав Вільям. — В кожному разі тут була книга і, мабуть, ще далі є, бо і келар, і Малахія вийшли звідсіль з порожніми руками». З моїх слів Вільям знав, що Бенцієві відомо про книгу, а в ту мить він потребував допомоги. Він підійшов до настоятеля, який сумно споглядав останки Северина, і попрохав його звеліти всім вийти, бо він хоче краще оглянути це місце. Настоятель виконав його прохання і вийшов сам, не без того, щоб кинути на Вільяма скептичний погляд, мовби докоряючи йому, що він завжди приходить запізно. Малахія хотів було зостатися, наводячи різні, геть недоречні причини, та Вільям сказав йому, що це не бібліотека і в цім місці він не може вимагати привілеїв. Він був увічливий, але непохитний, і так помстився за те, що Малахія не дозволив йому оглянути Венанціїв стіл.

Коли ми зосталися утрьох, Вільям звільнив один зі столів від уламків і паперів, якими він був завалений, і звелів мені подавати одна за другою книги зі збірки Северина. То була невелика книгозбірня, якщо порівняти з величезною бібліотекою в лабіринті, та однаково то були десятки і десятки томів різної величини. Раніше вони у строгому ладу стояли на полицях, а тепер лежали безладно на землі, посеред багатьох інших предметів. Келар у поспіху поперевертав їх, а деякі аж подер, немов шукав не книгу, а щось, що мало лежати між сторінками книги. Не одна з них була грубо пошматована, видерта з палітурки. Мені випала неабияка праця: треба було підбирати їх, швидко подивитися, про що в тій чи тій книзі йдеться, і стосом складати їх на столі, і ми мусили поспішати, бо настоятель дав нам мало часу, адже невдовзі мали прийти ченці, щоб привести до ладу розтерзане Северинове тіло і приготувати його до поховання. Я мусив також ходити по кімнаті і зазирати під столи, за полиці та шафи, чи не сховалось щось від нашого ока при першому огляді. Вільям не хотів, щоб Бенцій допомагав мені, і звелів йому тільки стояти на варті біля дверей. Попри наказ абата, багато хто нетерпеливився ввійти — челядники, яких жахнула ця новина, ченці, які оплакували свого побратима, новіції, які прийшли з білими покривалами і мисками з водою, щоб обмити і огорнути труп…;

А отже, діяти треба було швидко. Я хапав книги, простягав їх Вільямові, він переглядав їх і складав на столі. Відтак ми усвідомили, що роботи багато, і почали працювати разом, себто я підбирав книгу, складав її докупи, якщо вона була подерта, читав її назву і клав на стіл. Чимало було серед того й окремих, розрізнених аркушів.

«De plantis libri tres[267], прокляття, не вона», — говорив Вільям і кидав книгу на стіл.

«Thesaurus herbarum[268], — говорив я, а Вільям: — Зостав її, ми шукаємо грецьку книгу!»

«Оце?» — спитав я, показуючи йому книгу, сторінки якої були помережані химерними письменами. А Вільям відповів: «Ні, дурню, це арабська! Слушно казав Бекон, що першим обов'язком мудреця є вивчати мови!»

«Але ж арабської навіть ви не знаєте!» — ображено огризнувся я, на що Вільям відповів: «Але я бодай знаю, що це арабська!» Я почервонів, почувши, як Бенцій сміється у мене за спиною.

Книжок було багато, а ще більше було нотаток, сувоїв з рисунками небесного склепіння, переліків чудернацьких рослин, що їх небіжчик, мабуть, занотовував на окремих аркушах. Працювали ми довго, обнишпорили цілу робітню, Вільям навіть геть холоднокровно відсунув труп, щоб подивитися, чи нема чогось під ним, і обшукав його габіт. Нічого не було.

«Вона мусить бути тут, — сказав Вільям. — Северин зачинився тут з книгою. Келар її не мав…»

«А може, він сховав її під рясою?» — спитав я.

«Ні, книга, яку я бачив тоді під Венанцієвим столом, була велика, ми б це помітили».

«Як вона була оправлена?» — спитав я.

«Не знаю. Вона лежала розгорнута, я бачив її всього кілька секунд і усвідомив лише, що вона написана грекою, і нічого іншого не пам'ятаю. Шукаймо далі: келар її не брав, не брав її, гадаю, і Малахія».

«Не брав, — підтвердив Бенцій, — коли келар схопив його за барки, видно було, що у каптурі Малахія не міг її сховати».

«Добре. Себто погано. Якщо книги в цій кімнаті нема, то очевидно, що, крім Малахії та келаря, раніше сюди заходив ще хтось».

«Тобто хтось третій, той, хто вбив Северина?»

«Ще один персонаж в цій історії — це вже забагато», — мовив Вільям.

«З другого боку, — сказав я, — хто міг знати, що книга тут?»

«Хорхе, наприклад, якщо він чув нашу розмову».

«Так, — сказав я, — але Хорхе не зміг би вбити такого здорованя, як Северин, і ще з такою люттю».

«Звичайно, ні. Крім того, ти бачив, як він пішов до Вежі, а лучники бачили його в кухні незадовго до того, як вони знайшли келаря. Отже, він не мав би часу прийти сюди, а тоді повернутись до кухні. Врахуй іще, що хоч він пересувається тут впевнено, все ж, ідучи, мусить триматися мурів, і не міг би швидко перебігти через город…»

«Дозвольте мені помізкувати трохи, — сказав я, намагаючись наслідувати свого вчителя. — Отже, то не міг бути Хорхе. Тут поблизу сновигав Алінард, але він теж ледве тримається на ногах і не зміг би здолати Северина. Келар був тут, але час, який збіг між його виходом з кухні і прибуттям лучників, був такий короткий, що, гадаю, навряд чи він міг би вмовити Северина відчинити йому, підійти до нього, вбити його і тоді влаштувати весь цей гармидер. Можливо, першим сюди прийшов Малахія: Хорхе чув ваші слова на паперті і пішов у скрипторій, аби сказати Малахії, що Северин має якусь книгу з бібліотеки. Малахія приходить сюди, вмовляє Северина відчинити йому і вбиває його, а чому — один Бог знає. Але якщо він шукав книгу, то мав би легко впізнати її і не копирсався б тут отак, адже він — бібліотекар! То хто ж залишається?»

«Бенцій», — сказав Вільям.

Бенцій енергійно затрусив головою, заперечуючи: «Ні, брате Вільям, ви ж знаєте, що мене пожирала цікавість. І якби я був тут і міг вийти з книгою, то тепер я б не гаяв тут часу з вами, а десь-інде оглядав би свій скарб…»

«Майже переконливий доказ», — усміхнувся Вільям.

«Але ти теж знаєш, яка з себе ця книга. Можливо, ти його вбив, а тепер намагаєшся знайти її».

Бенцій нестримно почервонів.

«Я не убійник!» — запротестував він.

«Ніхто не є убійником, поки не скоїть свого першого злочину», — з-філософська сказав Вільям.

«В кожному разі книги нема, а це достатній доказ того, що ти не залишав її тут. І мені здається розсудливою думка, що якби ти взяв її раніше, то чкурнув би звідси під час того гармидеру».

Тоді він обернувся, щоб оглянути труп. Схоже, лиш тепер він усвідомив, що його приятель помер. «Бідний Северине, — сказав він, — а я і тебе з твоїми трутизнами підозрював. Ти ж сподівався підступів отрути, інакше не одяг би своїх рукавиць. Ти боявся небезпеки із землі, а натомість вона нагрянула з небесного склепіння… — Він знов узяв до рук сферу й уважно розглянув її. — Хтозна чому було вжито саме цю зброю…»

«Вона була напохваті».

«Можливо. Напохваті були й інші речі — посуд, садівничий струмент… А це чудовий взірець мистецтва обробки металів й астрономічної науки. Вона теж пошкоджена, і… Святі небеса!» — вигукнув він.

«Що таке?»

«І вражено третину сонця і третину місяця, і третину зірок…» — проказав він.

Я надто добре знав текст апостола Йоана. «Четверта сурма!» — вигукнув я.

«Отож-бо. Спершу град, тоді кров, відтак вода, а тепер зірки… Якщо це правда, то всі наші міркування слід переглянути, вбивця завдав удару невипадково, він діє за планом. Але що то за лиходійський розум, який убиває лише тоді, коли може відтворити пророцтва Апокаліпси?»

«А що буде після п'ятої сурми? — нажахано спитав я. І спробував згадати: — І я бачив зорю, що спала із неба додолу. І їй даний був ключ від криниці безодньої… Хтось загине, потонувши в криниці?»

«П'ята сурма обіцяє чимало іншого, — мовив Вільям _ І дим повалить із криниці, а з диму на землю вийде сарана, і дано їй міць, як мають міць скорпіони земні. А вигляд сарани буде подібний до коней, а на головах у неї немовби вінки, подібні на золото, а її зуби будуть немов лев'ячі[269]… Наш незнайомець має широкий вибір засобів, щоб здійснити пророцтво книги… Та не варто фантазувати. Спробуймо ліпше згадати, що сказав нам Северин, коли прийшов повідомити, що знайшов книгу…»

«Ви звеліли йому принести її, а він сказав, що не може».

«Отож-бо, а тоді нас перебили. Чому він не міг її принести? Книжки ж можна переносити. Навіщо він одяг рукавиці? Може, в палітурці книги є щось, пов'язане з отрутою, яка вбила Беренґарія та Венанція? Якась таємнича підступна каверза, заражена шпичка…»

«Змія!» — сказав я.

«А чому не кит? Ні, ми далі фантазуємо. Ми бачили, що отрута має пройти через уста. Зрештою Северин не сказав, що не може принести книгу. Він сказав, що воліє показати мені її тут. І одяг рукавиці… Принаймні ми знаємо, що цієї книги він торкався в рукавицях. Це стосується й тебе, Бенцію, якщо ти знайдеш її, як сподіваєшся. А оскільки ти такий послужливий, то допоможи мені. Іди в скрипторій і слідкуй за Малахією. Не спускай з нього ока».

«Гаразд!» — сказав Бенцій і вийшов, схоже, задоволений одержаним завданням.

Ми не могли довше затримувати інших ченців, і в кімнату ринув потік людей. Обідня пора вже минула, і Бернард, вочевидь, вже збирав у капітулярній залі своє судилище.

«Тут нам вже нічого робити», — мовив Вільям.

Раптом мені свінула думка: «А вбивця не міг, — сказав я, — викинути книгу з вікна, а потім підібрати її ззаду за лічницею?» Вільям скептично подивився на вікна робітні, які здавалися щільно зачиненими. «Ходім перевірмо», — сказав він.

Ми вийшли й оглянули задню частину будівлі, яка сливе притулилася до мурів, залишаючи лише вузький прохід. Вільям рухався обережно, бо на цьому відтинку сніг минулих днів залишився неторканим. Наші кроки лишали на замерзлій, але ламкій кірці снігу виразні сліди, а отже, якби хтось проходив там до нас, на снігу було б видно. Але ми не побачили нічого.

Ми вийшли з лічниці, відкинувши й моє убоге припущення, і, коли переходили через город, я спитав Вільяма, чи він справді довіряє Бенцієві. «Не зовсім, — сказав Вільям, — але в кожному разі ми не сказали йому нічого такого, чого б він уже не знав, і остерегли його перед книжкою. Зрештою, ми звеліли йому наглядати за Малахією, але й Малахія стежитиме за ним, адже бібліотекар теж, очевидно, на власну руку шукає книгу».

«А чого хотів тут келар?»

«Невдовзі ми дізнаємось. Звичайно, щось він таки тут хотів, причому хотів негайно, щоб уникнути якоїсь небезпеки, яка страшенно лякала його. Це щось, мабуть, відоме Малахії, інакше як пояснити розпачливе благання, з яким звернувся до нього Ремиґій…»

«Хай там як, але книга зникла…»

«І це найнеймовірніше з усього, — сказав Вільям, коли ми вже доходили до капітули. — Якщо вона там була — а Северин сказав, що була, — то її або винесли звідти, або вона далі там».

«А оскільки її там нема, то хтось її таки виніс», — закінчив я.

«Міркування можна будувати й з іншим малим засновком. Оскільки все свідчить про те, що ніхто не міг її винести…»

«Значить, вона має бути ще там. Але її нема».

«Зачекай-но. Ми кажемо, що її нема, бо ми її не знайшли. Але, може, ми її не знайшли, бо не побачили її там, де вона була».

«Але ж ми заглядали всюди!»

«Заглядали, але не бачили. Або ж бачили, та не впізнали Адсо, а як Северин описав цю книгу, якими словами?»

«Він сказав, що знайшов книгу, яка йому не належить, грекою…»

«Не те! Тепер пригадую. Він сказав — дивну книгу. Северин був чоловіком ученим, а для вченого книга грекою не є жодною дивиною, навіть коли цей учений сам греки не знає, бо він вміє бодай упізнати абетку. Учений не назвав би дивною й книгу арабською мовою, навіть якщо він не знає арабської… — Він спинився. — А що робила книга арабською мовою у Севериновій робітні?»

«Чому ж він мав назвати дивною арабську книгу?»

«У цім і вся заковика. Якщо він назвав її дивною, то тому, що вона виглядала якось незвично, принаймні незвично для нього, адже він був зіллярем, а не бібліотекарем… А в бібліотеках трапляється, що деякі давні рукописи оправляють разом, об'єднуючи в одному фоліанті різні чудернацькі тексти, один — грекою, другий — арамейською…»

«…а третій — арабською!» — вигукнув я, вражений цим прозрінням.

Вільям грубо витягнув мене з паперті і бігом потягнув до лічниці: «Тевтонцю неотесаний, недотепо, телепню, ти дивився лиш на перші сторінки, а на решту ні!»

«Але ж учителю, — задихано говорив я, — то ж ви оглядали сторінки, які я вам показав, і сказали, що то арабською, а не грекою!»

«Твоя правда, Адсо, твоя правда, то я телепень, біжімо, мерщій!»

Ми вернулись до робітні і ледве протислися в неї, бо новіції вже виносили тіло. По кімнаті крутилися інші цікаві. Вільям поквапився до стола, підняв фоліанти і на очах в оторопілих присутніх став кидати їх один по одному на землю, шукаючи доленосний том, а тоді ще раз і ще раз зазирнув у кожен з них. На жаль, арабського Рукопису не було. Я невиразно пригадав собі, що він мав стару палітурку, не надто цупку, досить звичайну, охоплену тонкими металевими смужками.

«Хто входив сюди після того, як я пішов?» — спитав Вільям у якогось монаха. Той здвигнув плечима — зрозуміло, входили всі і водночас ніхто.

Ми спробували розглянути всі можливості. Малахія? Цілком ймовірно, він знав, чого хотів, може, слідкував за нами, бачив, як ми вийшли з порожніми руками і вернувся сюди, впевнений в успіхові. Бенцій? Я згадав, що коли між нами виникла перепалка на тему арабського тексту, він засміявся. Тоді я подумав, що він засміявся з мого невігластва, але, може, він сміявся з Вільямової недосвідченості, бо добре знав, якого різного вигляду може набувати давній рукопис, може, йому спало на гадку те, про що ми відразу не подумали, а мали б подумати — тобто що Северин не знав арабської, а отже, дивно було, що між його книгами був рукопис, якого він не міг прочитати. А може, був ще хтось третій?

Вільям почувався глибоко приниженим. Я намагався потішити його, кажучи, що він уже три дні шукає грецьку книгу, тому цілком природно, що в ході своїх пошуків він нехтував усіма книгами, які не написані грекою. А він відповів, що, звичайно, людині властиво помилятися, але деяким людям властиво помилятися більше, ніж іншим, і таких людей називають дурнями, от він до них і належить, і питав себе, чи вартувало вчитися в Парижі та в Оксфорді, щоб потім не розчовпати, що рукописи оправляють також по кілька в одному томі, а це знають навіть новіції, крім таких бевзів, як я, а пара таких бовдурів, як нас двоє, могла б мати знаменитий успіх на ярмарках, то ми цим і мали б промишляти, замість того щоб силкуватися розгадувати таємниці, особливо коли маємо справу з кимось набагато хитрішим, ніж ми.

«Та не варто рюмсати, — закінчив він зрештою. — Якщо її забрав Малахія, то вона вже в бібліотеці. І віднайти її ми зможемо, лише якщо знатимем, як увійти у finis Afriсае. Якщо ж її взяв Бенцій, то він, мабуть, зрозумів, що раніше чи пізніше у мене виникне підозра, яка й справді у мене виникла, і я повернусь у робітню, інакше він би не діяв так поспішно. А отже, він, мабуть, сховався, і єдиним місцем, де його напевне не варто шукати, є те місце, куди ми б відразу пішли за ним, себто його келія. Тому вертаймось до капітули і побачимо, чи келар не скаже чогось корисного під час розслідування. Тому що, зрештою, Бернардів план мені ще далеко не ясний; адже він шукав цього чоловіка ще до смерті Северина і з якоюсь іншою метою».

Ми вернулися до капітулярної зали. Краще б ми пішли до Бенцієвої келії, бо, як ми дізналися згодом, наш юний друг насправді не мав такої високої думки про Вільяма і не подумав, що той так швидко похопиться і повернеться в робітню; тому, вважаючи, що там його не шукатимуть, він таки пішов у свою келію і сховав там книгу.

Але про це я оповім пізніше. А тимчасом трапилися речі такі фатальні і тривожні, що таємнича книга геть вилетіла нам з голови. І хоч зовсім ми про неї не забули, та все ж мусили заходитися коло інших термінових справ, пов'язаних з місією, яку все ж таки було покладено на Вільяма.

П'ятого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ, де чиниться справедливий суд і складається прикре враження, що всі помиляються

Бернард Ґі вмостився посередині великого горіхового стола в капітулярній залі. Поруч з ним сидів домініканець, який виконував обов'язки нотаря, а обабіч сиділи два прелати з папської леґації, які були за суддів. Келар стояв перед столом між двох лучників.

Настоятель шепнув Вільямові: «Не знаю, чи процедура ця законна. Латеранський собор 1215 року у своєму каноні XXXVII ствердив, що провинного не можна ставити перед трибуналом, судді якого урядують на віддалі понад два дні переїзду від його домівки. Тут, мабуть, ситуація інша, бо то суддя прибув здалека, але…»

«Інквізитор не підлягає жодній звичайній юрисдикції», — сказав Вільям, — «і не зобов'язаний дотримуватися норм загального права. Він тішиться особливими привілеями і навіть не мусить вислуховувати адвокатів».

Я глянув на келаря. Ремиґій був у жалюгідному стані. Він наляканим звіром озирався навколо, мовби впізнаючи порухи і жести обряду, якого давно страхався. Тепер я знаю, що боявся він з двох причин, однаково страхітливих: однією причиною було те, що його спіймали, за всіма позірними ознаками, на гарячому злочині, а другою — те, що ще відучора, коли Бернард почав своє слідство, збираючи плітки і наклепи, він боявся, що вийдуть на яв його переступи; і він став ще дужче хвилюватися, коли побачив, що схопили Сальватора.

Якщо безталанний Ремиґій борсався у полоні своїх страхів, Бернард Ґі, зі свого боку, умів перетворити страх своїх жертв на паніку. Він мовчав: усі очікували, що він розпочне допит, але він перебирав у руках папери, які лежали перед ним, вдаючи, що неуважно упорядковує їх. Насправді його погляд був спрямований на звинуваченого, і в погляді цім змішалися лицемірна поблажливість (немов він каже: «Не бійся, ти в руках у братнього зібрання, яке нічого іншого, крім добра, тобі не бажає»), крижана іронія (немов він каже: «Але ти ще не знаєш, у чому полягає твоє добро, і невдовзі я тобі скажу це») і безжальна суворість (немов він каже: «В кожному разі я тут єдиний твій суддя, і ти належиш мені»). Усе це келар і так знав, але мовчанка і зволікання судді мали нагадати йому про це, примусити глибше це усвідомити, щоб, добряче собі це все затямивши, він відчув ще більше приниження, щоб його неспокій обернувся розпачем, і тоді він воістину цілковито належатиме судді, ставши м'яким воском у його руках.

Нарешті Бернард порушив мовчанку. Він виголосив низку обрядових формул, сказав суддям, що зараз відбудеться допит звинуваченого у двох однаково огидних злочинах, один з яких очевидний для всіх, але менш ганебний від другого, бо насправді звинуваченого схопили на гарячому злочині, коли його вже шукали за звинуваченням у єресі.

Фатальне слово пролунало. Келар сховав обличчя між руками, якими йому було важко рухати, бо їх було взято в ланцюги. Бернард розпочав допит.

«Хто ти?» — спитав він.

«Ремиґій з Вараґіни. Я народився п'ятдесят два роки тому і ще хлопчиком вступив до кляштору міноритів у Вараґіні».

«Як сталося, що тепер ти належиш до чину святого Бенедикта?»

«Колись давно, коли Папа видав буллу Sancta Romana[270], я боявся, що наберусь зарази братчиків… хоч ніколи не приймав їхніх тверджень… і подумав, що грішній моїй душі буде більший пожиток, якщо я відцураюсь того оточення, повного спокус, і мені дозволили вступити поміж братію сього монастиря, де я вже понад вісім років служу келарем».

«То ти цурався спокус єресі, — глузливо мовив Бернард, — точніше, цурався розслідування, яке провадили ті, хто мав викривати єресь і викорінювати її бур'ян, а добрі клюнійські монахи повірили, що вони здійснюють акт милосердя, приймаючи до себе тебе і таких, як ти. Але мало змінити габіт, щоб стерти з душі гидь єретичного зіпсуття, а тому ми тут тепер розбираємося, що ж блукає закутками твоєї нерозкаяної душі і що ти робив, заки прибув у це святе місце».

«Душа моя невинна, я не знаю, що ви маєте на увазі, говорячи про єретичне зіпсуття», — обережно мовив келар.

«Бачите? — вигукнув Бернард, звертаючись до інших суддів. — Усі вони такі! Коли когось із них заарештують, він постає перед судом, немов його сумління чисте і не докоряє йому. А їм і невтямки, що це найочевидніший знак їхньої провинності, бо праведний постає перед судом у неспокої! Спитайте його, чи знає він причину, через яку я наказав його арештувати. Ти знаєш її, Ремиґію?»

«Мосьпане, — відповів келар, — буду радий почути її з ваших уст».

Я був здивований, бо мені здалося, що келар відповідає на ритуальні питання такими ж ритуальними словами, немовби добре знає правила розслідування та його пастки і вже давно готувався пережити подібну подію.

«Ну ось, — тим часом заволав Бернард, — типова відповідь нерозкаяного єретика! Вони замітають сліди, наче лисиці, і дуже важко спіймати їх на помилці, бо в їхній зграї дозволено брехати, щоб уникнути слушної покари.

Вони вдаються до хитромудрих відповідей, намагаючись ввести в оману інквізитора, який і так страждає, мусячи мати справу з такими нікчемними людьми. Отже, фра Ремиґію, ти ніколи не мав нічого спільного з так званими братчиками, чи братами убогого життя, чи беґінами?»

«Я розділяв долю міноритів, коли обговорювалось питання убогості, але ніколи не належав до секти беґінів».

«Бачите? — сказав Бернард. — Він заперечує, що був беґіном, бо беґіни, хоч і причетні до тієї ж єресі, що й братчики, вважають останніх сухою гілкою францисканського чину, а себе мають за чистіших і досконаліших від них. Але чимало звичаїв одних притаманні й другим. Ти можеш заперечити, Ремиґію, що тебе бачили в церкві, як ти застиг, повернувшись обличчям до муру, або простерся, прикривши голову каптуром, замість того, щоб уклякнути, стуливши руки, як інші люди?»

«У чині святого Бенедикта теж простираються у відповідні хвилини…»

«Я не питаю тебе, що ти робив у відповідні хвилини, я хочу знати, що ти робив у невідповідні! Отже, ти не заперечуєш, що приймав одну або другу позу, типову для беґінів! Але ж ти не беґін, ти ж сам сказав… Тоді скажи мені: у що ти віруєш?»

«Мосьпане, я вірую у все те, в що вірує добрий християнин…»

«Яка святоблива відповідь! А в що ж вірує добрий християнин?»

«У те, чого навчає свята церква».

«Яка свята церква? Та, яку вважають святою віруючі, що мають себе за досконалих, лжеапостоли, братчики-єретики, чи церква, яку вони порівнюють з Вавилонською блудницею, але в яку натомість твердо віримо усі ми?»

«Мосьпане, — розгублено мовив келар, — скажіть ви, яку церкву вважаєте правдивою».

«Я вірую в римську церкву, єдину, святу і апостольську, керовану Папою та його єпископами».

«І я цьому вірю», — сказав келар.

«Подиву гідна хитрість! — вигукнув інквізитор. — Подиву гідна дотепність de dicto[271]! Ви чули: він намагається сказати, що він вірить тому, що я вірю в цю церкву, і уникає обов'язку сказати, у що вірить він! Але ми добре знаємо ці викрутаси єхидни! Перейдімо до суті. Ти віруєш, що святі таїнства були закладені Нашим Господом, що для праведної покути треба висповідатися перед слугами Божими, що римська церква має владу зв'язувати і розв'язувати на сій землі те, що буде зв'язане і розв'язане на небі?»

«Хіба мені не слід у це вірити?»

«Я не питаю, у що тобі слід вірити, а у що ти віруєш!»

«Я вірую у все те, у що ви та інші шанигідні учителі велите мені вірити», — сказав переляканий келар.

«Ага! А ті шанигідні учителі, на яких ти натякаєш, то, часом, не проводирі твоєї секти? Ти їх мав на увазі, коли говорив про шанигідних учителів? На цих лукавих брехунів, що вважають себе єдиними наступниками апостолів, ти посилаєшся, визнаючи правди своєї віри? Ти маєш на увазі, що якщо я повірю в те, у що вірують вони, тоді ти й мені повіриш, інакше ж віритимеш лише їм!»

«Я не казав такого, мосьпане, — пробелькотів келар, — ви самі велите мені це говорити. Я вірю вам, якщо ви навчите мене, що є добре».

«О, яке нахабство! — заволав Бернард, вдаривши п'ястуком по столі. — Ти з лукавою твердістю повторюєш напам'ять формули, яких навчають у твоїй секті. Кажеш, що повіриш мені, лише якщо я проповідуватиму те, що вважає слушним твоя секта. Так завжди відповідали лжеапостоли, і так відповідаєш тепер ти, може, навіть не помічаючи сього, адже на твоїх устах з'являються слова, яких тебе колись навчили, щоб ввести в оману інквізиторів. Тож ти сам звинувачуєш себе своїми ж словами, а я б, може, і втрапив у твою пастку, якби не мав великого досвіду інквізиторської праці… Але перейдімо до головного питання, нікчемний чоловіче. Ти ніколи не чув про Ґерарда Сеґалеллі з Парми?»

«Я чув про нього», — сказав келар, збліднувши, якщо це його виснажене обличчя могло ще більше збліднути.

«Ти ніколи не чув про фра Дольчина з Новари?»

«Я чув про нього».

«Ти ніколи не бачив його особисто, не говорив з ним?»

Келар якийсь час мовчав, немов обмірковував, яку частину правди йому варто сказати. Тоді наважився і ледь чутно мовив: «Я бачив його і говорив з ним».

«Голосніше! — закричав Бернард. — Щоб усі могли почути, як з твоїх уст нарешті злетіло правдиве слово! Коли ти з ним говорив?»

«Мосьпане, — мовив келар, — я був ченцем в одному з монастирів в околиці Новари, коли у тих краях зібралися Дольчинові люди, вони навіть проходили біля мого монастиря, і спочатку ніхто гаразд не знав, хто вони такі…»

«Брешеш! Як міг францисканець з Вараґіни опинитися в монастирі поблизу Новари? Ти не був у ніякому монастирі, ти тоді вже належав до банди братчиків, які вешталися у тих краях, живучи з милостині, ти пристав до дольчиніян!»

«Як ви можете твердити таке, мосьпане?» — тремтячи, сказав келар.

«Я скажу тобі, як я можу, а навіть мушу твердити таке», — мовив Бернард і наказав, щоб увели Сальватора.

Вигляд бідолахи, який, без сумніву, провів ніч на закритому і далеко суворішому допиті, викликав у мене співчуття. Сальваторове обличчя, як я вже говорив, завжди виглядало страхітливо. Але того ранку воно здавалося ще більш подібним до звірячої морди. На ньому не видно було знаків насильства, але те, як рухалося його заковане в ланцюги тіло, майже не здатне володіти своїми вивернутими кінцівками, і лучники тягли його, мов мавпу на мотузці, дуже виразно свідчило про те, як, мабуть, розгортався той жорстокий випит.

«Бернард його катував…» — шепнув я Вільямові.

«Зовсім ні, — відповів Вільям. — Інквізитор ніколи не катує. Турботу про тіло звинуваченого завжди довіряють світській владі».

«Але ж це те саме!» — сказав я.

«Аж ніяк. Це не те саме для інквізитора, який має чисті руки, і не те саме для допитуваного, який, коли приходить інквізитор, знаходить у ньому несподівану підтримку, полегшу для своїх страждань, і відкриває йому своє серце».

І я глянув на свого учителя: «Ви жартуєте», — мовив я іоіпелешено.

«Тобі здається, що з цього можна жартувати?» — відповів Вільям.

Тоді Бернард почав допитувати Сальватора, і перо моє неспроможне записати його обривисту і, якщо це можливо, ще більш вавилонську мову, якою відповідав цей чоловік, вже раніше упосліджений, а тепер зведений до рівня бабуїна, коли присутні ледве його розуміли, а Бернард підштовхував його, ставлячи запитання так, що той, нездатний до будь-якої брехні, міг відповідати лише так або ні. І читальник мій може уявити собі, що розповів Сальватор. Він розповів, точніше визнав, що розповів уночі, частину тієї історії, яку я вже знав: про свої блукання разом з братчиками, пастушками та лжеапостолами; про те, як, будучи у фра Дольчина, він зустрів серед дольчиніян Ремиґія, як врятувався разом з ним після битви при Бунтівничій горі, як після багатьох пригод вони знайшли притулок в монастирі у Казале. Крім того, він сказав, що, незадовго до своєї поразки і полону, єресіарх Дольчино ввірив Ремиґію якісь послання, котрі той мав доправити невідомо куди і кому. Ремиґій завжди носив ті листи при собі, не наважуючись доправити їх за призначенням, а прибувши до цієї обителі, страхався далі тримати їх при собі, але не хотів знищувати, тому віддав їх бібліотекареві — авжеж, Малахії, щоб той десь сховав їх в якомусь закутку Вежі.

Поки Сальватор говорив, келар дивився на нього з ненавистю, і в певну мить не зміг стриматися і крикнув: «Зміюко, мавпо похітлива, я був тобі батьком, другом, захисником, а ти так мені відплачуєш!»

Сальватор глянув на свого захисника, який сам тепер потребував захисту, і через силу відповів: «Мосьпане Ремиґію, кедь міг, служив тебі я. Й любив'ім тебе вельми. Але відомо тебі, як воно в холодній. Qui non habet caballum vadat cum pede[272]…»

«Дурню! — знов крикнув Ремиґій. — Сподіваєшся врятуватись? Хіба не знаєш, що ти теж помреш як єретик?

Скажи їм, що ти говорив під тортурою, скажи, що ти все вигадав!»

«А чи я вім, мосьпане, як воно кличуть усі тії герезії… Патерини, ґаццези, леонисти, арнальдисти, сперонисти, ціркумцизи… Я не єсм чловік учоний, согрішил я sine malitia[273], і славний мосьпан Бернард то зна, тож уповаю на милость єго, во ім'я Отца і Сина і Святаго Духа…»

«Ми матимем милість настільки, наскільки це дозволяє наш уряд, — сказав інквізитор, — і з батьківською зичливістю оцінимо добру волю, з якою ти відкрив свою душу. Іди, повертайся у свою келію і порозважай, уповаючи на милосердя Господа. Тепер нам треба обговорити цілком інше питання. Отже, Ремиґію, ти мав зі собою якісь послання Дольчина і передав їх своєму побратимові, який опікується бібліотекою…»

«Неправда, це неправда!» — крикнув келар, немов такий спосіб захисту все ще міг щось дати. І дійсно, Бернард перебив його: «Та не від тебе нам потрібне підтвердження, а від Малахії з Гільдесгайма».

Він звелів покликати бібліотекаря, якого серед присутніх не було. Я знав, що він у скрипторії або поблизу лічниці, у пошуках Бенція та книги. За ним пішли, і, коли він з'явився, схвильований і намагаючись нікому не дивитися у вічі, Вільям незадоволено буркнув: «Ну ось, тепер Бенцій зможе робити, що йому заманеться». Але він помилявся, бо я побачив, як Бенцієве обличчя з'явилося за плечима інших ченців, які юрмилися у дверях зали, слухаючи допит. Я показав на нього Вільямові. Тоді ми подумали, що цікавість до цієї події переважила його цікавість до книги. Пізніше ми дізнались, що тоді він уже був завершив свій ганебний торг.

Отож Малахія постав перед суддями, ні разу не зустрівшись поглядом з келарем.

«Малахіє, — мовив Бернард, — нині вранці, після зізнання, складеного вночі Сальватором, я питав вас, чи ви отримували від присутнього тут звинуваченого якісь листи…»

«Малахіє! — загорлав келар. — Ти тільки-но мені присягнув, що нічого не вчиниш проти мене!»

Малахія ледь повернувся до звинуваченого, до якого був обернений спиною, і сказав дуже тихо, так що я ледве його почув: «Я не зламав своєї присяги. Все, що я міг вчинити проти тебе, я вже вчинив раніше. Я віддав листи мосьпанові Бернарду нині вранці, ще до того, як ти вбив Северина…»

«Але ти знаєш, ти мусиш знати, що я не вбивав Северина! Ти це знаєш, бо ти вже був там!»

«Я? — спитав Малахія. — Я надійшов туди, коли тебе вже викрили».

«Як би там не було, — перебив Бернард, — що ти шукав у Северина, Ремиґію?»

Келар повернувся і розгубленими очима глянув на Вільяма, тоді подивився на Малахію, а потім знов на Бернарда: «Та я… я чув нині вранці, як присутній тут брат Вільям звелів Северинові берегти якісь папери… а після арешту Сальватора я побоювався, що мова про ці листи…»

«То ти таки щось знаєш про ті листи!» — переможно вигукнув Бернард. Келар був уже в пастці. Він опинився між двома вогнями — звинуваченням в єресі та підозрою у вбивстві. Мабуть, він вирішив спробувати зняти з себе друге звинувачення, цілком інстинктивно, бо вже діяв без ладу і розсуду: «Я розповім про листи пізніше… я все поясню… скажу, звідки вони у мене… Але дайте мені пояснити, що ж трапилось нині вранці. Я знав, що ці листи вийдуть на яв, коли побачив, як Сальватор потрапив у руки мосьпана Бернарда, вже роками спогад про ці листи гнітить мені серце… Тому коли я почув, як Вільям з Северином говорили про якісь папери… не знаю, мене охопив страх, я подумав, що Малахія позбувся їх, віддавши Северинові… я хотів знищити їх і тому пішов до Северина… Двері були відчинені, Северин уже лежав мертвий, а я взявся нишпорити поміж його речами, шукаючи листи… я просто боявся».

Вільям шепнув мені на вухо: «Бідолашний глупак, побоявся однієї халепи і по вуха заліз в іншу…»

«Припустімо, ти говориш майже — кажу майже — правду, — втрутився Бернард. — Ти думав, що листи у Северина і став їх шукати у нього. Чому ж ти подумав, що вони у нього? І чому ти ще раніше вбив інших братів по чину? Може, ти думав, що ці листи вже давно ходять з рук в руки? Може, у цій обителі є такий звичай полювати на реліквії спалених єретиків?»

Я побачив, як абат аж підскочив. Важко було уявити собі щось підступніше від звинувачення у збиранні реліквій єретиків, а Бернард дуже вправно змішав докупи злочини, єресь і ціле життя обителі. Мої розважання перервав келар, який закричав, що він не має нічого спільного з іншими злочинами. Бернард поблажливо заспокоїв його: поки що не про це тут ідеться, його допитують у справі злочинної єресі, і хай він не пробує (і тут його голос посуворішав) відвернути увагу від своїх єретичних переступів, говорячи про Северина або намагаючись кинути тінь підозри на Малахію. Отож належить повернутися до листів.

«Малахіє з Гільдесгайма, — мовив він, звертаючись до свідка, — вас тут ні в чому не звинувачують. Нині вранці ви відповіли на мої запитання і відгукнулись на моє прохання, не намагаючись нічого приховати. Тепер повторіть тут те, що ви сказали мені нині вранці, і вам не буде чого боятись».

«Повторюю те, що я сказав нині вранці, — мовив Малахія. — Невдовзі після того, як він прибув сюди, Ремиґій став порядкувати в кухні, і ми часто бачилися з огляду на нашу роботу… як бібліотекар я маю обов'язок зачиняти на ніч цілу Вежу, а отже й кухню… не бачу причини приховувати, що ми вельми подружилися, і я не мав підстав підозрювати його в чомусь. Він розповів мені, що має при собі деякі документи таємного характеру, що їх він одержав на сповіді, вони не повинні потрапити до рук невтаємничених, і він не має відваги тримати їх у себе. Оскільки єдине місце в монастирі, вступ до якого був заборонений для всіх інших, перебувало під моєю опікою, він попрохав мене зберегти ці папери далеко від очей цікавих, і я погодився, не думаючи, що ці документи єретичного характеру, я й не читав їх, а помістив… у найвіддаленішому місці бібліотеки, і відтоді забув про це, аж поки нині вранці мосьпан інквізитор не нагадав мені, тоді я пішов по них і передав їх йому…»

Тут, насупившись, заговорив настоятель: «Чому ти мене не повідомив про цю свою угоду з келарем? Бібліотека не місце для речей, які є власністю монахів!» Настоятель дав зрозуміти, що абатство не має нічого спільного з цією історією.

«Мосьпане, — збентежено відповів Малахія, — мені здалося, що це не вартує згадки. Я согрішив нехотячи».

«Ясна річ, — сказав Бернард сердечно, — ми всі переконані, що бібліотекар діяв у добрій вірі, і доказом цьому є відкритість, з якою він пішов назустріч цьому трибуналові. По-братньому прошу вашу великодушність не класти йому на карб цю давню необачність. Ми віримо Малахії. І просимо його лиш, щоб він підтвердив тепер під присягою, що документи, які я зараз йому покажу, це ті самі, які він вручив мені нині вранці і які колись давно, після свого прибуття в монастир передав йому Ремиґій з Вараґіни». Він показав два пергамени, витягнувши їх з-поміж аркушів, що лежали на столі. Малахія подивився на них і твердим голосом промовив: «Присягаюсь всемогутнім Богом-Отцем, пресвятою Дівою і всіма святими, що це так».

«Сього мені досить, — сказав Бернард. — Можете йти, Малахіє з Гільдесгайма».

Коли Малахія, похиливши голову, вже доходив до дверей, почувся голос з гурту цікавих, що скупчились у глибині зали: «Ти переховував його листи, а він показував тобі гузна новіціїв на кухні!» Дехто вибухнув сміхом, і Малахія швидко вийшов, роздаючи штовхани направо і наліво; я б міг заприсягтися, що то був голос Аймара, якби фраза ця не прозвучала фальцетом. Настоятель, багряний на виду, гаркнув, закликаючи до тиші, і погрозив страхітливими карами усім, вимагаючи, щоб монахи звільнили залу. Бернард масно посміхався, кардинал Бертранд, з другого боку зали, нахилився до вуха Жана д'Анно, кажучи йому щось, на що той відреагував, прикривши вуста рукою і нахиливши голову, немов він кашляє. Вільям сказав мені: «Келар не лише сам грішив тілом задля свого задоволення, але й був звідником. Але це Бернарда обходить лиш настільки, наскільки дає змогу загнати в кут Аббона, імперського посередника…»

Тут його перебив сам Бернард, який звернувся до нього: «Тепер я б хотів, щоб ви, брате Вільям, сказали мені, про які це папери ви говорили нині вранці з Северином, коли вас почув келар, хибно зрозумівши».

Вільям витримав його погляд: «Він хибно нас зрозумів, саме так. Ми говорили про список трактату про собачий сказ, авторства Аюба аль-Ругаві, книгу подиву гідної вченості, про яку ви напевне знаєте і яка напевне не раз ставала вам у пригоді… Сказ, каже Аюб, можна впізнати за двадцятьма п'ятьма очевидними ознаками…»

Бернард, який належав до чину domini canes[274], не вважав за потрібне ув'язуватися в нову битву. «Отже, йшлося про речі, далекі від нашого випадку», — швидко сказав він. І повів далі допит.

«Повернімось до тебе, брате-мінорите Ремиґію, ти ж бо далеко небезпечніший од скаженого собаки. Якби брат Вільям у ці дні звертав більше уваги на скажених єретиків, ніж на скажених собак, може б, і він відкрив, яка змія загніздилася в сьому абатстві. Повернімось до цих послань. Тепер ми достеменно знаємо, що вони були у твоїх руках і що ти подбав про те, аби сховати їх, мов щонайнебезпечнішу трутизну, і що ти навіть допустився вбивства… — він зупинив жестом спробу заперечення — про саме вбивство поговоримо пізніше… отож кажу, що ти допустився вбивства, аби вони ніколи не потрапили мені в руки. То ти визнаєш, що ці папери твої?»

Келар не відповів, але його мовчанка була досить проречистою. Тому Бернард натискав: «І що ж це таке, ці папери? Це дві сторінки, власноручно списані єресіархом Дольчином за кілька днів до того, як його схопили, і він довірив їх своєму поплічнику, аби той заніс їх іншим його поплентачам, які все ще вештаються по Італії. Я б міг прочитати вам все те, що тут говориться, як Дольчино, боячися неминучого кінця, шле своє послання надії — як каже він своїм побратимам — на диявола! Він потішає їх, твердячи, що, хоча дати, які він тут вказує, не узгоджуються з датами, вказаними у його попередніх посланнях, де він провіщає цілковите знищення всіх священнослужителів від руки імператора Фрідріха на рік 1305, одначе це знищення є недалеким. Єресіарх знову збрехав, адже минуло понад двадцять років від того дня, а жодне з його мерзенних пророцтв не сповнилося. Та ми говоримо не про сміховинну зарозумілість цих пророцтв, а про те, що подавцем їх був Ремиґій. Посмієш далі заперечувати, нерозкаяний єретику, що ти мав зносини і співжив із сектою лжеапостолів?»

Келар більше не міг заперечувати. «Мосьпане, — сказав він, — юність моя була ущерть повна згубних блудів. Коли я, уже впавши в спокусу через помилки братів убогого життя, дізнався про Дольчинові проповіді, я повірив у його слова і пристав до його зграї. Так, це правда, я був з ними ув околицях Бреші та Берґамо, був з ними біля Комо та у Вальсезії, з ними я знайшов притулок на Лисому Урвиську та в долині Расса, а врешті й на Бунтівничій горі. Але я не брав участі в жодному неподобстві, і якщо вони чинили грабунок та насильство, я все ще носив у собі дух лагідності, властивий синам Франциска, і саме на Бунтівничій горі я сказав Дольчинові, що не бажаю більше брати участі у їхній боротьбі, і він відпустив мене, бо, мовляв, не хоче мати при собі боягузів, і лиш попросив доправити ці послання у Болонью…»

«Кому?» — спитав кардинал Бертранд.

«Деяким членам його секти, я можу пригадати їх імена і відразу скажу вам, мосьпане», — поспішив запевнити Ремиґій. І назвав імена якихось людей, які, схоже, кардиналові Бертранду були знайомі, бо він задоволено посміхнувся, подаючи Бернардові знак порозуміння.

«Чудово, — мовив Бернард і записав імена. Відтак спитав у Ремиґія: — Чому це ти тепер видаєш своїх друзів?»

«Вони не мої друзі, мосьпане, а доказом сьому є те, що я так і не доправив ці послання. Я зробив навіть більше, і скажу це тепер, хоч і намагався забути за всі ці роки: щоб мати змогу покинути ті місця і не потрапити в руки війська єпископа Верчеллі, яке очікувало нас в долині, я ввійшов у порозуміння з його людьми і взамін за безпечну втечу вказав їм зручний шлях, яким вони могли напасти на Дольчинові укріплення, тому своїм успіхом військо Церкви почасти завдячує і мені…»

«Дуже цікаво. Це свідчить про те, що ти був не тільки єретиком, але й боягузом і зрадником. Та це не змінює твого становища. Як нині, щоб врятуватись, ти намагався звинуватити Малахію, який усе ж зробив був тобі прислугу, так і тоді, щоб врятуватись, ти віддав своїх товаришів у грісі в руки правосуддя. Але ти зрадив тільки їх тіла і ніколи не зраджував їхнього вчення, ти зберіг ці послання як реліквії, сподіваючись колись набратися відваги, щоб, скориставшись нагодою, без ризику віддати ці послання і щоб тебе знов прийняли до лжеапостолів».

«Ні, мосьпане, ні, — говорив келар, його заливав піт, а руки його тремтіли. — Ні, присягаюсь, я…»

«Присяга! — сказав Бернард. — Ото ще один доказ твого зіпсуття! Ти хочеш заприсягтись, бо знаєш, що я знаю, що єретики-вальденси готові на всякі виверти, а навіть на смерть, аби лиш не присягати! А коли страх примушує їх присягати, вони лиш вдають, що присягають, бурмочучи олживі слова! Але я знаю, лисе проклятий, що ти не належиш до секти Ліонських убогих, а намагаєшся переконати мене, що ти не є тим, чим ти не є, аби я не сказав, що ти є тим, чим є! То хочеш заприсягтися? Присягайся ж — ти присягаєш, бо хочеш виправдатися, але знай, що однієї клятьби мені мало! Я вимагатиму від тебе двох, трьох, сто присяг — скільки забажаю. Я чудово знаю, що ви, лжеапостоли, уділяєте диспенси всякому, хто криво присягає, щоб не зрадити свою секту. І тоді кожна присяга буде новим доказом твоєї провинності!»

«Тоді що ж мені робити?» — заволав келар, падаючи на коліна.

«Не простирайся, наче беґін! Тобі нічого не треба робити. Лише я знаю, що треба робити, — зі страхітливою усмішкою мовив Бернард. — Ти маєш тільки зізнатися. Якщо зізнаєшся, тебе буде засуджено і покарано, якщо не зізнаєшся, тебе теж буде засуджено і покарано за кривосвідчення! То ж зізнайся, хоча б для того, щоб скоротити цей болісний допит, бо він збурює наше сумління і наше почуття смирення та співчуття!»

«Але в чому я маю зізнатися?»

«У переступах двох типів. Що ти належав до секти Дольчина, що поділяв його єретичні погляди, звичаї та зневагу до гідності єпископів і міських радців, що, не розкаявшись, далі поділяєш їхню олжу й облуду, навіть після того, як сам єресіарх помер, а секту розігнали, хоч і не цілком здолали й знищили. І що, зіпсутий до глибини твоєї душі звичаями, яких ти навчився у цій неподобній секті, ти провинний у переступах проти Бога і проти людей, здійснених у цій обителі з причин, яких я ще поки не знаю, але яких і нема потреби до кінця з'ясовувати, позаяк вже й так було ясно доведено (і ми доводимо далі), що єресь тих, хто, всупереч ученню мосьпана Папи і його булл, проповідував і проповідує вбогість, не може не призводити до лихочинств. Ось що повинні дізнатись вірні, і сього мені буде досить. Зізнайся».

Тепер вже було зрозуміло, куди хилить Бернард. Зовсім не зацікавлений з'ясувати, хто ж убив решту монахів, він хотів лиш довести, що Ремиґій якось поділяв ідеї, які проголошували богослови імперії. Наголосивши на зв'язку між цими ідеями, які були також ідеями Перуджійської капітули, братчиків та дольчиніян, показавши, що у монастирі цім один-єдиний чоловік сповідував усі ці єресі і став призвідцем багатьох злочинів, таким чином він міг завдати своїм супротивникам воістину смертельного удару. Я глянув на Вільяма і побачив, що він це розуміє, але не може нічого вдіяти, хоч все це передбачив. Я глянув на абата — лице його було похмуре: він усвідомив, хоч і запізно, що його теж спіймали у пастку і що сама його місія посередника розсипається на порох, бо тепер він постає як господар місця, де зібралися всі неподобства світу. Щодо келаря, то він вже більше не знав, з якого злочину він ще може очиститися. Але в ту мить, мабуть, він уже був нездатен щось обмірковувати, і крик, що вилетів йому з уст, був криком його душі, і в ньому та з ним він дав вихід багаторічним таємним докорам совісті. Тобто, проживши життя, повне сумнівів, запалу і розчарувань, боягузтва і зради, стоячи віч-на-віч з неминучістю своєї погибелі, він вирішив визнати віру своєї молодості, не питаючи більше себе, чи вона слушна чи хибна, а скоріше намагаючись показати самому собі, що він хоч на якусь віру здатен.

«Так, це правда, — вигукнув він, — я був з Дольчином і поділяв його злочини та сваволю, може, я був божевільний, може, плутав любов до Господа нашого Ісуса Христа з прагненням свободи та ненавистю до єпископів, це правда, я згрішив, але що стосується того, що сталося в монастирі, я невинний, клянуся!»

«Ми таки чогось домоглися, — мовив Бернард. — Отже, ти визнаєш, що практикував єресь Дольчина, відьми Марґарити та їхніх кумпанів. Визнаєш, що був з ними, коли поблизу Тріверо вони послали на шибеницю багатьох віруючих в Христа, серед яких невинне дитя десяти років? І коли вішали інших людей в присутності їхніх жінок і батьків, бо ті не хотіли здатися на милість цих собак? Тому що на той час ви вже вважали, осліплені своїм шаленством і своєю гординею, що ніхто з тих, хто не належить до вашої спільноти, не може спастися? Говори!»

«Так, так, я у все це вірив і все це чинив!»

«І ти був присутній, коли схопили людей, вірних єпископам, і деяких з них заморили голодом у в'язниці, а одній вагітній жінці відрізали руку до плеча, залишивши її потім напризволяще, і вона привела на світ дитину, яка відразу померла нехрещеною? І ти був з ними, коли вони стерли з лиця землі і пустили з вогнем села Моссо, Тріверо, Коссіла та Флек'я, і чимало інших селищ поблизу Крепакоріо, чимало кам'яниць у Мортільяно та Кворіно, підпалили церкву в Тріверо, осквернивши перед тим священні образи, вирвавши вівтарні плити, зламавши руку статуї Пречистої, розграбувавши чаші, обстанову і книги, зруйнувавши дзвіницю, порозбивавши дзвони, присвоївши собі все парафіяльне знадіб'я і майно священика?»

«Так, так, я був там, і ніхто вже не знав, що діється, ми хотіли приспішити момент покари, ми були передовим загоном імператора, посланого небесами і святим Папою, ми мали наблизити момент сходження ангела братолюбія, і тоді всі мали одержати благодать Духа Святого, і церква мала зазнати оновлення, і після знищення всіх зіпсутих панували б лише досконалі!»

Келар був мов одержимий і просвітлений водночас, здавалось, що дамбу мовчання і сповидності прорвало, що його минуле повертається не лише в словах, але й в образах і що він знов переживає емоції, які надихали його колись.

«Значить, — натискав Бернард, — ти визнаєш, що ви почитали як мученика Ґерарда Сеґалеллі, що заперечували всякий авторитет римської церкви, твердили, начебто ні Папа, ні жодна інша влада не може накидати вам спосіб життя, відмінний від вашого, що ніхто не має права відлучити вас, що з часів святого Сильвестра всі прелати церкви, крім Петра Морронця, зловживали своїм становищем і вводили люд у спокусу, що миряни не зобов'язані платити десятину клірикам, які не практикують стану абсолютної досконалості й убогості, як його практикували перші апостоли, а тому десятину належить сплачувати лише вам, єдиним апостолам і убогим Христа, що посвячена церква нічим не ліпша для молитви Господньої від стайні, що ви тинялися по селах і спокушали люд, волаючи „penitenziagite“, — що ви підступно співали Salve Regina[275], щоб збирати натовпи, видавали себе за покаяльників, провадячи досконале життя в очах світу, а тоді дозволяли собі всяку сваволю і всяку розпусту, бо ви не вірили у таїнство шлюбу, ані в жодне інше таїнство, і вважаючи себе чистішими від інших, ви дозволяли собі всяку гидь і всяку зневагу до власного тіла і до тіл інших? Говори!»

«Так, так, я визнаю правдиву віру, яку сповідував тоді всією душею, визнаю, що ми покинули нашу одежу на знак відмови від всього, що ми зреклися всіх наших дібр, чого ви, собаки прокляті, не зречетесь ніколи, що відтоді ми не приймали ні від кого грошей і не носили їх із собою, ми жили з милостині і нічого не залишали на наступний день, а коли нас приймали і накривали нам на стіл, ми їли, а тоді відходили, покидаючи на столі те, що залишилось…»

«І ви палили й грабували, щоб заволодіти майном добрих християн!»

«Ми палили й грабували, бо обралиубогість вселенським законом і мали право присвоювати незаконні багатства інших, ми хотіли вразити до глибини плетиво жадібності, яке поширювалося від парафії до парафії, але ми ніколи не грабували, щоб володіти, не вбивали, щоб грабувати, ми вбивали, щоб карати, прагнучи кров'ю очистити нечистих, може, нас занадто захопило непомірне бажання справедливості, можна грішити й через надмір любові Божої, через надлишок досконалості, ми були правдивим духовним чином, післаним Господом і призначеним для слави остаточних часів, ми шукали собі нагороду в раю, прискорюючи ваше знищення, ми єдині були апостолами Христовими, а всі інші зрадили, Ґерард Сеґалеллі був божественним пагоном, паростком Dei pullulans in radice fidei[276], своє правило ми дістали прямо від Бога, а не від вас, собаки прокляті, олживі казнодії, що розпускаєте навколо себе сморід сірки, а не ладану, боягузливі пси, падлина сморідна, круки, раби Авіньйонської блудниці, приречені ви на прокляття! Тоді я вірував, і наші тіла теж були відкуплені, і були ми мечем Господнім, і треба було губити й невинних, аби лиш повбивати всіх вас якнайшвидше. Ми прагнули кращого світу, світу миру й лагідності, і щастя для всіх, ми хотіли вбити війну, яку несли ви своєю жадібністю, хіба можна нам докоряти, що заради пришестя справедливості й щастя нам довелося пролити трохи крові… та й… та й нам здавалось, що небагато вже зосталось. І вартувало задля того налити кров'ю всю воду Карнаско, того дня у Ставелло, і там була й наша кров, ми себе не шкодували, не шкодували своєї крові, і вашої крові, й було її багато, і час наглив, бо строки Дольчинового пророцтва наближались, треба було приспішити хід подій…»

Він увесь тремтів, проводячи руками по одежі, немовби бажаючи очиститись від крові, про яку говорив.

«Ласолюб віднайшов чистоту», — сказав мені Вільям.

«Але хіба це чистота?» — з жахом спитав я.

«Можливо, чистота буває й інакшою, — мовив Вільям, — та яка б вона не була, вона завжди наганяє на мене страх».

«Що вас найбільше страхає у чистоті?» — спитав я.

«Поспіх», — відповів Вільям.

«Годі, годі, — говорив Бернард, — ми вимагали зізнання, а не заклику до різанини. Гаразд, ти не лише колись був єретиком, ти й далі ним є. Ти не лише колись був убивцею, ти знову вбивав. То ж розкажи, як ти вбив своїх братів у цій обителі і навіщо».

Келар перестав тремтіти, озирнувся, немов прокинувшись зі сну: «Ні, — сказав він, — до злочинів у цім монастирі я ніякого відношення не маю. Я визнав усе, що був вчинив, не примушуйте ж мене зізнаватись у тому, чого я не чинив…»

«Хіба є ще щось таке, чого б ти не скоїв? То ти заявляєш, що невинний? О, ягня непорочне, взірцю лагідності! Ви чули, колись він мав руки по лікті у крові, а тепер він невинний! Може, ми помилились, може, Ремиґій з Вараґіни є образом чесноти, вірним сином церкви, ворогом ворогів Христових, може, він завжди дотримувався порядку, що його пильна рука церкви, не жаліючи труду, настановила у селах і містах, в крамницях купців, у робітнях ремісників, у скарбницях церков. Він невинний, він нічого не скоїв, ходи-но сюди, дай-но обійму тебе, брате Ремиґію, дозволь потішити тебе, відкинути звинувачення, що їх лихі люди висунули проти тебе!» Ремиґій розгублено дивився на нього, раптом мало не повіривши у своє звільнення, але тут Бернард змінив тон і владно звернувся до капітана лучників.

«Мені огидно вдаватися до методів, які церква завжди засуджувала, коли їх вживала світська влада. Але є закон, який панує наді мною і приневолює й мої особисті почуття. Спитайте в настоятеля, в якому приміщенні можна розкласти знаряддя для тортур. Але не починайте відразу. Нехай три дні сидить в холодній, закований в кайдани по руках і ногах. Потім покажете йому знаряддя. Лише знаряддя. А на четвертий день розпочнете. Справедливості не властивий поспіх, на відміну від того, що вважали лжеапостоли, а Божа справедливість має століття у своєму розпорядженні. Працюватимете помалу, поступово. А насамперед пам'ятайте те, що вам не раз говорилось: слід уникати каліцтва і небезпеки смерті. Одним із благ, які ця процедура дає нечестивцю, є власне те, що він смакує й виглядає свою смерть, яка приходить лише тоді, коли зізнання буде повне, добровільне і цілковито очистить його».

Лучники схилилися, щоб підняти келаря, але той вперся ногами об землю і не давався їм в руки, показуючи, що хоче щось сказати. Діставши дозвіл, він заговорив, але слова насилу виходили йому з уст, а мова його була наче белькіт п'яного, і було в ній щось непристойне. Але, розговорившись, він знову сповнився тією дикою енергією, яка надихала його попереднє зізнання.

«Ні, мосьпане. Не треба тортур. Я чоловік слабодухий. Я зрадив тоді, впродовж одинадцяти років зрікався в цім монастирі своєї колишньої віри, збираючи десятину з виноробів та селян, пильнуючи за стайнями та свинарниками, щоб вони гараздували, збагачуючи абата, я охоче причинявся до управління сею робітнею Антихриста. І мені було добре, я забув свою бунтівничу пору, я виніжувався у розкошах черева і не тільки. Я чоловік слабодухий. Нині я продав своїх колишніх побратимів з Болоньї, тоді я продав Дольчина. Слабодухо перевдягнувшись за одного з єпископських людей, я був присутній при спійманні Дольчина та Маргарити, коли на Великодню суботу їх привели у замок Буджелло. Три місяці вештався я по околицях Верчеллі, поки не прийшов лист від Папи Климента з присудом. Я бачив, як Марґариту порубали на шматки на очах у Дольчина, вона кричала, коли різали її бідолашне тіло, якого й я торкався однієї ночі… А коли її розтерзаний труп вже палав на огниську, вони взялися за Дольчина, розжареними кліщами вирвали йому ніс і сім'яники, і неправда те, що говорять, буцім він навіть не застогнав. Дольчино був високий і міцний, мав розкішну бороду, руде волосся спадало йому кучерями на плечі, він був прекрасний і могутній, коли провадив нас у своєму капелюсі з широкими крисами та пером, зі шпагою на поясі габіту; Дольчино наганяв острах на чоловіків і примушував кричати від насолоди жінок… Але коли його катували, він теж кричав од болю, як жінка, як теля, кров текла йому зі всіх ран, поки його водили з кута в кут, ще і ще завдаючи йому невеликих ран, щоб показати, як довго може жити посланець диявола, а він хотів умерти, просив, щоб його прикінчили, але помер надто пізно, коли його вже привели на огнище, і був він схожий на купу кривавого м'яса. Я йшов за ним і тішився, що мене оминуло це випробування, я пишався своєю хитрістю, а той паразит Сальватор був зі мною і казав мені: як добре ми вчинили, брате Ремиґію, що повелися як люди обережні, нема-бо нічого паскуднішого від тортур! Того дня я б відрікся від тисячі релігій. І вже цілі роки, багато років я повторюю собі, що я боягуз, і я був щасливий, що повів себе як боягуз, а все ж завжди сподівався, що зможу довести сам собі, що я не такий вже слабодухий. І нині ти мені дав цю силу, мосьпане Бернарде, ти став для мене тим, чим поганські цісарі були для найслабодухіших мучеників. Ти дав мені відвагу визнати те, у що я вірив душею, хоч тіло сього цуралося. Але не давай мені забагато цієї відваги, не більше, ніж може витримати смертна ся моя оболона. Не треба тортур. Я скажу все, що ти забажаєш, краще відразу на вогнище, там помираєш від задухи, ще поки починаєш горіти. Не треба катувати мене, як Дольчина. Тобі потрібен труп, і ти хочеш, щоб я взяв на себе провину за інші трупи. Трупом я стану невдовзі, в будь-якому разі. А отже, матимеш, що бажаєш. Я вбив Адельма Отрантського з ненависті до його молодості та майстерності у вигадуванні потвор, подібних до мене, старого, огрядного, низенького й неотесаного. Я вбив Венанція з Сальвамека, бо був він занадто вчений і читав книги, яких я не міг прочитати. Я вбив Беренґарія з Арунделя з ненависті до його бібліотеки, адже моїм богослов'ям було хіба що лупцювання надто вгодованих парохів. Я вбив Северина з Сант'Еммерано… чому ж? тому що він збирав трави, а ми на Бунтівничій горі їли ці трави, не питаючи себе про їхні достоїнства. Насправді я б міг убити ще й інших, разом з нашим настоятелем: чи він по боці Папи, чи імперії, однаково він завжди належав до моїх ворогів, я завжди його ненавидів, навіть коли він годував мене, бо я годував його. Тобі сього досить? Е-е, ні, ти ще хочеш знати, як я вбив усіх цих людей… А убив я їх… заждіть-но… Убив, викликаючи пекельні сили, з допомогою тисячі легіонів, покірних моїм наказам завдяки мистецтву, якого навчив мене Сальватор. Щоб убити когось, нема потреби завдавати йому удару, це за вас може зробити диявол, якщо ви вмієте ним повелівати».

Він дивився на присутніх зі змовницьким виглядом, сміючись. Але то вже був сміх безумного, хоча, як пізніше звернув мою увагу Вільям, цей безумний мав достатньо глузду, щоб затягнути разом із собою у безодню Сальватора, помстившись за його донос.

«А як ти повелівав дияволом?» — напирав Бернард, який приймав це марення як законне зізнання.

«Ти теж це знаєш, бо не можна стільки років мати справу з одержимими дияволом і не набратись їхніх звичок! Ти теж це знаєш, кате апостолів! Береш чорного кота (хіба не так?), який не має жодної білої волосини (ти добре це знаєш), зв'язуєш йому всі чотири лапи, тоді несеш опівночі на перехрестя доріг і волаєш голосно: о великий Люцифере, повелителю пекла, беру тебе і впускаю в тіло мого ворога, як тепер тримаю у полоні цього кота, і якщо доведеш мого ворога до смерті, наступного дня опівночі, на сім самім місці офірую тобі в жертву сього кота, і ти вчиниш те, що я велю тобі силою магії, яку зараз я творю згідно з таємною книгою святого Кипріяна, во ім'я всіх отаманів найбільших пекельних легіонів, Адрамельха, Аластора й Азазеля, до яких я молюся тепер з усією їхньою братією…» — Губи йому тремтіли, очі вилазили з орбіт, він почав молитися — тобто здавалось, ніби він молиться, але звертав він свої благання усім зверхникам пекельних легіонів… «Абіґоре, ресса pro nobis… Амоне, miserere nobis… Самаелю, libera nos a bono… Веліяле eleyson… Фокалоре, in corraptionem meam intende… Габориме, damnamus dominum… Зебосе, anum meum aperies… Лeoнарде, asperge me spermate tuo et inquinabor[277]…»

«Годі, годі! — заволали присутні, хрестячись. І додавали: — Господи, прости нас усіх!»

Келар замовк. Вимовивши всі ці імена дияволів, він упав лицем додолу, бризкаючи білуватою слиною з викривлених уст, вишкіривши частокіл своїх зубів. Його руки, змучені ланцюгами, судомно розчепірювалися і стискалися, ноги його сіпалися нерівномірними ривками. Помітивши, що мене охопив дрож жаху, Вільям поклав мені руку на голову і стиснув за потилицю, заспокоюючи: «Бачиш? — сказав він мені, — під тортурою або загрозою тортури людина зізнається не лише в тому, що зробила, але й у тому, що б хотіла зробити, навіть сама цього не усвідомлюючи. Тепер Ремиґій цілою своєю душею прагне смерті». Лучники вивели келаря, який далі сіпався в судомі. Бернард зібрав свої папери. Тоді пильно подивився на присутніх, що знерухоміли у полоні великого сум'яття.

«Допит закінчено. Звинуваченого, який зізнався у злочині, буде доправлено до Авіньйона, де відбудеться кінцевий процес, щоб скрупульозно подбати про дотримання істини і правосуддя, і лише після цього законного процесу його буде спалено. Він уже не належить вам, Аббоне, як не належить мені, адже я був лише покірливим знаряддям істини. Знаряддя справедливості лежить деінде, пастирі виповнили свій обов'язок, тепер настала черга собак, які мають відділити заражену вівцю від стада і очистити її вогнем. Злощасна історія, в якій чоловік сей виявився провинним у стількох брутальних лиходійствах, скінчилася. Тепер обитель може жити в мирі. Але світ… — і тут він підвищив голос, звертаючись до гурту легатів, — світ ще не віднайшов миру, світ роздирає єресь, яка знаходить прихисток навіть у покоях імператорських палаців! Хай брати мої запам'ятають: cingulum diaboli[278] пов'язує гидотних поплічників Дольчина з шанигідними вчителями Перуджійської капітули. Не забуваймо, що в Божих очах марення сього нещасного, якого ми тільки-но передали в руки правосуддя, нічим не відрізняються від марень учених, які бенкетують за столом відлученого від церкви баварського німця. Джерело мерзосвітніх єресей б'є з багатьох проповідей, яким навіть воздається слава і які все ще непокарані. Суворими є страждання і смиренною є голгофа того, кого Бог покликав, як мою грішну особу, відшукувати змію єресі, де б вона не загніздилась. Але сповнюючи святеє се діло, я зрозумів, що єретиком є не лише той, хто відкрито сповідує єресь. Шанувальників єресі можна впізнати за п'ятьма переконливими ознаками. По-перше, це ті, хто тайкома відвідує єретиків у в'язниці; по-друге, це ті, хто оплакує їх затримання, бувши їм близькими друзями за життя (адже навряд чи той, хто часто бачився з єретиком, не знав про його діяльність); по-третє, це ті, хто твердить, начебто єретиків осуджено несправедливо, навіть коли вина їхня доведена; по-четверте, це ті, хто криво дивиться і критикує тих, хто переслідує єретиків і успішно проповідує проти них, і це видно з їхніх очей, з носа, з виразу обличчя, який вони марно хочуть приховати, адже показують вони свою ненависть до тих, до кого мають уразу, і любов до тих, через чиє нещастя вони так вболівають. Насамкінець, п'ятим знаком є те, що вони збирають спопелілі кістки спалених єретиків і роблять з них предмет поклоніння… Але величезну глибину я вбачаю також у шостому знакові, тому вважаю, що явними приятелями єретиків є ті, в чиїх книгах (навіть якщо вони відкрито не ображають православ'я) єретики знайшли фундамент для своїх збочених силогізмів».

Говорячи це, він дивився на Убертина. Ціле францисканське посольство добре зрозуміло, до чого веде Бернард. Зустріч провалилася, ніхто б не наважився продовжувати вранішню дискусію, знаючи, що кожне слово буде вислухане у світлі останніх злощасних подій. Якщо Бернард приїхав з наказом Папи запобігти компромісові між двома групами, йому це вдалося.

П'ятого дня ВЕЧІРНЯ, де Убертин рятується втечею, Бенцій починає дотримуватися законів, а Вільям розмірковує над всілякими різновидами розкошелюбства, побаченими за той день

Поки зібрання повільно розходилося з капітулярної зали, Михаїл підступив до Вільяма, а тоді до них підійшов Убертин. Усі разом ми вийшли надвір і пішли на кружґанок, щоб порозмовляти там, у захистку від мряки, бо не було й знаку, що вона розсіється, а темрява робила її ще густішою.

«Не думаю, що варто коментувати те, що сталося, — сказав Вільям. — Бернард нас переміг. Не питайте мене, чи той дурень дольчиніянин справді провинний у всіх цих лихочинствах. Наскільки я все це розумію, то, звичайно, ні Річ у тім, що ми й не зрушили з місця. Йоан хоче бачити тебе, Михаїле, в Авіньйоні самого, і ця зустріч не дала тобі гарантій, яких ми вимагали. Ба навіть вона показала тобі, як там можуть перекрутити кожне твоє слово. А з цього випливає, мені здається, що ти не повинен туди їхати».

Михаїл похитав головою: «Але я поїду. Я не хочу розколу. Ти, Вільяме, нині говорив чітко і ясно, і сказав, що хотів сказати. Але я прагну іншого, і добре усвідомлюю, що імперські богослови повернули постанови Перуджійської капітули у зовсім інший бік, ніж мали на увазі ми. Я прагну, щоб Папа прийняв ідеали убогості францисканського чину. А Папа повинен зрозуміти, що лише тоді, як чин наш прийме ідеал убогості, різні його єретичні відгалуження зможуть влитися назад у нього. Мене мало обходять народні сходини чи права поспільства. Я мушу запобігти тому, щоб орден не розчинився у безлічі течій, подібних до братчиків. Я поїду до Авіньйона, і якщо потреба, вчиню акт підкорення Йоанові. Я поступлюсь усім, крім засади вбогості».

Тут втрутився Убертин: «Ти знаєш, що ризикуєш життям?»

«Нехай, — відповів Михаїл, — це краще, ніж ризикувати душею».

Він таки серйозно ризикував життям, а якщо Йоан мав слушність (але в це я досі не вірю), то занапастив і душу. Як усім відомо, через тиждень після подій, про які я оповідаю, Михаїл таки поїхав до Папи. Він мірявся з ним силою впродовж чотирьох місяців, аж поки у квітні наступного року Йоан не зібрав консисторію, на якій потрактував його як божевільця, нахабу, впертюха, тирана, прихильника єресі і змію, яку церква вигодувала на своїх власних грудях. І, власне кажучи, по-своєму Йоан мав у цьому рацію, якщо дивитися з погляду його уявлень та інтересів, бо за ті чотири місяці Михаїл заприятелював з приятелем мого учителя, іншим Вільямом, Оккамським, і перейняв його погляди, а вони не вельми різнилися — а, може, були навіть ще радикальнішими — від ідей, які сповідували мій учитель з Марсилієм і які Вільям виразив був того ранку. Життя дисидентів в Авіньйоні опинилося під загрозою, і наприкінці травня Михаїл, Вільям Оккам, Бонаґрація з Берґамо, Франциск з Асколі та Анрі з Тальгайму втекли, а люди Папи переслідували їх в Ніцці, Тулоні, Марселі, аж до Еґ-Морт, де їх наздогнав кардинал П'єр де Араблей. Він марно намагався вмовити їх повернутися і не зміг подолати їхнього опору, їхньої ненависті до понтифіка, їхнього страху. У червні вони прибули до Пізи, де їх пишно прийняли люди імператора, а в наступні місяці Михаїл публічно засудив Йоана. Але було вже запізно. Зірка імператора заходила, Йоан плів з Авіньйона інтриги, накидаючи міноритам нового генерального настоятеля, і врешті здобув перемогу. Михаїл вчинив би краще, якби вирішив не їхати до Папи: він міг би керувати опором міноритів на місці, не марнуючи стільки часу на свого ворога, адже це дуже ослабило його становище… Але, мабуть, так розпорядився всемогутній Бог — я донині не знаю, по чиєму боці була правда, а після стількох років полум'я пристрастей гасне, а з ним гасне й те, що ми мали за світло істини. Хіба хтось з нас може сказати, чия була правда — Гектора чи Ахілла, Агамемнона чи Пріяма, коли вони боролися між собою за вроду жінки, яка зараз є попелом попелу?

Та меланхолійні ці відступи надто віддалили мене від оповіді. Натомість мушу розповісти про кінець цієї сумної бесіди. Михаїл прийняв рішення, і не було способу переконати його. Одначе виникла ще одна проблема, і Вільям прямо висловив її: сам Убертин був тепер у небезпеці. Те, що сказав Бернард, ненависть, яку живив до нього Папа — та й Михаїл все ще представляв силу, з якою слід було шукати порозуміння, а Убертин був сам по собі…

«Йоан хоче бачити Михаїла при дворі, а Убертина — в пеклі. Наскільки я знаю Бернарда, до завтра Убертина буде вбито, а туман приховає всі сліди. Для монастиря вже однаково — одним злочином більше чи менше, а коли хтось спитає, хто його вбив, буде сказано, що його вбили дияволи, накликані Ремиґієм з допомогою чорних котів, або що у цих мурах криється ще один недобитий дольчиніянин».

Убертин занепокоївся: «Що ж мені робити?» — спитав він.

«Піди поговори з настоятелем, — сказав Вільям. — Попрохай у нього осідланого коня, харчів, листа у якусь далеку обитель, по той бік Альп. Скористайся з туману та темряви і вирушай одразу».

«Але хіба лучники більше не стережуть воріт?»

«Обитель має інші виходи, і настоятель їх знає. Досить буде, якщо пахолок чекатиме тебе з конем на одному з нижніх закрутів, а коли виберешся за межі мурів, тобі зостанеться тільки перейти через ліс. Мусиш поспішати, поки Бернард не очуняв від екстази своєї перемоги. Я ж маю зайнятися дечим іншим — у мене було тут два завдання, одне з них провалилося, то ж нехай не провалиться принаймні друге. Я мушу прибрати до рук одну книгу і одного чоловіка. Якщо все піде добре, ти покинеш обитель ще до того, як я знов шукатиму тебе. А отже прощавай». Він розкрив обійми. Зворушений Убертин міцно обняв його: «Прощай, Вільяме, ти схиблений, зухвалий англієць, але в тебе золоте серце. Ми ще побачимось?»

«Побачимось, — запевнив його Вільям, — якщо Бог захоче».

Але Бог не захотів. Як я вже казав, через два роки Убертина було таємничим чином убито. Суворим і сповненим пригод було життя сього войовничого і палкого старця. Може, він і не був святим, але сподіваюсь, що Бог винагородив цю його тверду впевненість у своїй святості. Що старшим я стаю і що більше віддаюсь на волю Божу, то менше поціновую розум, який хоче знати, і волю, яка хоче діяти: єдиним шляхом до спасіння визнаю віру, яка вміє терпеливо очікувати, не питаючи забагато. А Убертина, безперечно, ущерть виповнювала віра у кров і муки нашого розп'ятого Господа.

Можливо, я й тоді думав про це, і старий містик це помітив, або ж здогадався, що я про це колись розмірковуватиму. Він лагідно усміхнувся й обняв мене, але без того запалу, з яким він, бувало, хапав мене у минулі дні. Він обняв мене радше так, як прадід обнімає правнука, і я відповів йому в тому ж дусі. Відтак він пішов разом з Михаїлом шукати настоятеля.

«І що ж тепер?» — спитав я у Вільяма.

«Тепер повернімось до наших злочинів».

«Учителю, — мовив я, — нині сталися важкі для християнського світу речі й зазнала поразки ваша місія. А виглядає, що вас більше цікавить розв'язання цієї таємниці, ніж сутичка між Папою і цісарем».

«Божевільні та діти завжди кажуть правду, Адсо. Може, це тому, що хоч мій приятель Марсилій вправніший від мене як цісарів радник, але як інквізитор вправніший я. Я навіть вправніший від Бернарда Гі, хай простить мені Бог. Бо метою Бернарда є не викрити винних, а спалити звинувачених. Моєму ж серцю любіша насолода, яку дасть мені те, що я розплутаю цей неабияк заплутаний клубок. А може, й тому, що як філософ я сумніваюсь, що у світі існує якийсь лад, і мене потішить, коли я знайду якщо не лад, то бодай низку пов'язань хоча б на деяких невеличких відтинках цього світу. Зрештою, є й ще одна причина: ця історія, схоже, торкається куди більших і важливіших речей, ніж бійка між Йоаном і Людовіком…»

«Але ж це просто історія крадіжок і порахунків між не надто чеснотливими монахами!» — з сумнівом вигукнув я.

«Навколо якоїсь забороненої книги, Адсо, навколо забороненої книги», — відповів Вільям.

Ченці вже йшли на вечерю. Минула половина трапези, коли поряд з нами сів Михаїл з Чезени і повідомив, що Убертин поїхав. Вільям полегшено зітхнув.

По закінченні вечері ми ухилилися від зустрічі з настоятелем, який розмовляв з Бернардом, і знайшли Бенція, який привітався з нами кривою посмішкою, пробираючись до дверей. Вільям наздогнав його і силоміць привів у закуток кухні.

«Бенцію, — спитав його Вільям, — де книга?»

«Яка книга?»

«Бенцію, ні ти, ні я не дурень. Я говорю про книгу, яку ми нині шукали в Северина і яку я не розпізнав, зате розпізнав ти і вернувся потім по неї…»

«Чому ви думаєте, що я її взяв?»

«Я так думаю, і ти теж так думаєш. Де вона?»

«Не можу сказати».

«Бенцію, якщо не скажеш, я розповім усе настоятелеві».

«Не можу цього сказати саме за наказом настоятеля, — сказав Бенцій з чеснотливим виглядом. — Після того як ми бачилися з вами нині, сталося дещо, про що вам варто знати. Після смерті Беренґарія звільнилося місце помічника бібліотекаря. Нині пополудні Малахія запропонував мені зайняти це місце. Якраз півгодини тому настоятель дав свою згоду, і від завтрашнього ранку, сподіваюсь, мене втаємничать у секрети бібліотеки. Я справді нині вранці забрав книгу і сховав її у себе в келії, у сіннику, навіть не зазирнувши до неї, бо знав, що за мною стежить Малахія. І тут Малахія зробив мені цю пропозицію. І тоді я вчинив те, що має вчинити помічник бібліотекаря: віддав йому книгу».

Я не зміг стриматися і запально втрутився.

«Бенцію, але ж вчора і позавчора ти… ви казали мені, що вас палить жадоба знань, що ви не хочете, аби бібліотека приховувала свої таємниці, що вчений муж повинен знати…»

Бенцій мовчки почервонів, але Вільям зупинив мене: «Адсо, кілька годин тому Бенцій перейшов на інший бік. Тепер таємниці, які його ваблять, у його опіці, й, опікуючись ними, він матиме досить часу, щоб пізнати їх».

«А інші? — спитав я. — Бенцій говорив від імені всіх учених мужів!»

«Він говорив це до того», — сказав Вільям. І потяг мене геть, залишивши Бенція у полоні збентеження.

«Бенцій, — сказав мені потім Вільям, — став жертвою розкошелюбства, яке різниться від розкошелюбства Беренґарія і келаря. Як чимало інших учених мужів, він охоплений жагою знань. Він прагне знань заради них самих. Він не мав доступу до частини цих знань, і йому хотілося ними заволодіти. Тепер він ними заволодів. Малахія добре його знає і тому вжив найкращий спосіб, щоб запопасти книгу і запечатати Бенцієві вуста. Ти спитаєш, навіщо прагнути доступу до всього цього огрому знання, якщо погоджуєшся не давати цього доступу іншим. Але саме тому я говорив про розкошелюбство. Не була розкошелюбством спрага пізнання Роджера Бекона, бо він хотів використати знання, щоб зробити щасливішим Божий народ, а отже не прагнув знання заради нього самого. У Бенція це лише невтолима цікавість, гординя розуму, один із способів, яким монах перетворює і заспокоює жадання своєї плоті чи той внутрішній пал, який іншого міг би зробити ратником віри або ж єресі. Розкошелюбство буває не лише тілесне. Розкошелюбство властиве й Бернардові Ґі, у якого воно набрало форми звироднілої жаги справедливості і ототожнюється з жагою влади. Нашому святому і вже не римському первосвященикові властива жага багатства. Келарем замолоду теж керувало розкошелюбство — жадання справедливості, преображення, покаяння і смерті. А Бенцій жадає книжної мудрості. Як будь-яке розкошелюбство, як жага Онана, який виливав своє сім'я на землю, жага ся безплідна і не має нічого спільного з любов'ю, навіть плотською…»

«Знаю», — мимоволі буркнув я. Вільям удав, буцім не почув. Але, наче ведучи далі свою мову, сказав: «Правдива любов прагне добра коханого».

«А може, Бенцій прагне добра для своїх книг (які тепер вже дійсно належать йому), бо вважає, що для них буде добром, якщо сховати їх подалі від хижих рук?» — спитав я.

«Добро книги в тому, щоб її читали. Книга складена із знаків, які говорять про інші знаки, а ті вже говорять про речі. Якщо її не читають, книга містить знаки, які не творять понять, а отже вона мертва. Ця бібліотека, може, й виникла для того, щоб оберігати книги, які в ній містяться, але тепер вона стала їм могилою. Тому вона зробилася розплідником всілякого неподобства. Келар сказав, що він зрадив. Те ж саме стосується Бенція. Він теж зрадив. Ох, який паскудний день, любий Адсо! Повний крові і розрухи. На нині мені досить. Ходімо ж на повечер'я, а тоді — спати».

Виходячи з кухні, ми зустріли Аймара. Він спитав, чи правду мовлять чутки, буцім Малахія запропонував Бенцієві місце свого помічника. Ми не могли цього не підтвердити.

«Чого тільки не накоїв нині цей Малахія, — сказав Аймар зі звичним своїм поблажливо-зневажливим усміхом. — Якби була на світі справедливість, ще нині чорти мали б порвати його до пекла».

П'ятого дня ПОВЕЧЕР'Я, де лунає проповідь про пришестя Антихриста, натомість Адсо відкриває для себе силу власних імен

Вечірню відправили без жодного ладу, ще під час допиту келаря. Цікаві новіції повтікали з-під нагляду свого наставника, щоб крізь вікна і щілини стежити за тим, що діялося у капітулярній залі. Тепер всій братії належало помолитися за упокій душі Северина. Усі гадали, що настоятель говоритиме проповідь, і всім було цікаво, що ж він скаже. Натомість після належної за обрядом гомілії святого Григорія, респонсорію і трьох приписаних на той день псалмів, настоятель вийшов на амвон, але сказав лише, що нині він мовчатиме. Надто багато нещасть затьмарило життя обителі, сказав він, щоб спільний для них всіх отець міг промовляти тоном докору і напоумлення. Треба, щоб усі без винятку вчинили суворий іспит сумління. Але оскільки хтось таки мусить сказати слово, він пропонує, щоб напучення вийшло з уст того, хто, бувши найстаршим з усіх і вже близьким до смерті, найменше дав себе вплутати у мирські пристрасті, які спричинили стільки лих. За правом старшинства слово мав би взяти Алінард з Ґроттаферрати, але всі знають, що шанигідний їх побратим надто кволий на тілі. Одразу після Алінарда, за порядком, що його встановлює невблаганний час, ішов Хорхе. Йому абат і надав тепер слово.

Ми почули гомін незадоволення з того боку, де сиділи зазвичай Аймар та інші італійці. Я підозрював, що абат Доручив проповідувати Хорхе, навіть не питаючи Алінарда. Мій учитель півголосом зауважив, що настоятель вчинив мудро, вирішивши нічого не говорити: адже що б він не сказав, усе було б винесене на суд Бернарда та інших присутніх авіньйонців. Натомість старий Хорхе, напевне, обмежиться до своїх звичних містичних пророцтв, яким авіньйонці не нададуть великої ваги. «Але я іншої думки, — додав Вільям, — бо не думаю, що Хорхе погодився говорити, а може, навіть сам просив слова без якоїсь конкретної мети».

Хорхе з чиєюсь допомогою піднявся на амвон. На його обличчя впало світло триніжка, який єдиний освітлював наву. Відблиски полум'я увиразнювали темряву, яка оповивала його очі, схожі на дві чорні дірки.

«Браття мої любі, — почав він, — і ви всі, гості наші дорогі, якщо захочете вислухати сього убогого старця… Чотири смерті, які затьмарили життя нашої обителі — не кажучи вже про гріхи, давні й недавні, скоєні найнікчемнішими серед живих, — не можна, як ви знаєте, приписувати законам природи, яка невблаганними своїми ритмами керує нашими земними днями, від колиски аж до могили. Усі ви, можливо, гадаєте, що хоч сумна ся історія сповнила вас болем, та не заторкнула вашої душі, бо всі ви, крім одного, невинні, а коли сього одного буде покарано, ви, звісно, оплакуватимете кончину загиблих, але не муситимете очищатися від жодного звинувачення перед Божим судом. Ви так думаєте. Божевільні! — заволав він грізним голосом. — Божевільні і зухвалі! Убійник нестиме перед Богом тягар своїх провин, та лиш тому, що він погодився бути посередником Божих постанов. Як треба було, щоб хтось зрадив Ісуса, аби сповнилася тайна відкуплення, і все ж Господь прокляв і покрив безчестям того, хто Його зрадив, так і в ці дні хтось згрішив, несучи смерть і загладу, але я кажу вам, що цю загладу якщо не повелів, то принаймні допустив Бог задля приниження нашої гордині!»

Він замовк і звернув порожній погляд на похмуре зібрання, немов очима хотів вловити його почуття, а насправді лиш вухом вбирав його опечалену мовчанку.

«У цій громаді, — вів далі він, — віддавна загніздився змій гордині. Але якої гордині? Може, гордині могутності — у монастирі, відрізаному від світу? Звісно, ні. Пишання багатствами? Браття мої, ще до того як світ сповнився відлунням довгих суперечок про убогість і володіння, ще з часів нашого засновника ми, навіть коли мали все, не володіли нічим, нашим єдиним правдивим багатством було правило, молитва і праця. Але до нашої праці, праці нашого ордену, а зокрема праці сього монастиря, належить — а навіть є її основою — вченість і збереження знання. Я кажу збереження, а не пошуки, бо знанням, які мають божественну природу, з самого початку властива повнота і визначеність, бо досконалим є слово, яке виражає себе для себе самого. Я кажу збереження, а не пошуки, бо знанням, які мають людську природу, була властива визначеність і повнота впродовж віків, від проповідей пророків до тлумачень отців церкви. У царині знань нема поступу, нема зміни епох, а щонайбільше безперервне, взнесле переповідання. Людська історія невпинним рухом іде вперед, від часів сотворення, через відкуплення, до повернення переможного Христа, який явиться, увінчаний німбом, судити живих і мертвих. Та божественному і людському знанню чужий сей шлях: незрушне, як непереможна фортеця, воно дає нам змогу іти цим шляхом і передбачати його, коли ми смиренно й уважно прислухаємось до його голосу, але шлях сей його самого не торкається. Я той, хто є, сказав Бог гебреям. Я — путь, істина і життя, сказав Наш Господь. Тож знання не є нічим іншим, як тільки повним зачудовання коментарем до сих двох істин. Усе, що було сказано понад се, виголосили пророки, євангелісти, отці та вчителі для того, щоб краще вияснити сі два вислови. А іноді доречний коментар надходив і від поган, які їх не знали, і їхні слова теж ввібрало християнське передання. Але поза тим більш нема що сказати. Над цим треба знов і знов розважати, це треба коментувати і берегти. Це — і ніщо інше — було і тепер мало б бути завданням цієї нашої обителі з її чудовою бібліотекою. Кажуть, один східний халіф якось підпалив бібліотеку знаменитого, славного і пишного міста, а поки ті тисячі томів горіли, сказав, що вони можуть і мають щезнути: адже вони або повторюють те, що вже сказано в Корані, а отже, непотрібні, або суперечать цій священній книзі невірних, а отже, шкідливі. Учителі церкви — а з ними й ми — так не міркували. Все те, що є коментарем і поясненням до Святого письма, має бути збережене, бо помножує славу божественного Писання; все те, що йому суперечить, не слід знищувати, бо лише якщо його буде збережено, його зможуть спростувати ті, хто має для сього вміння й повноваження, у той спосіб і в той час, коли захоче Господь. Ось у чому віковічне завдання нашого чину і повинність нашої обителі нині: ми пишаємось істиною, яку проголошуємо, і смиренно й обачно охороняємо слова, супротивні істині, не даючи їм закаляти себе. Тож що ж то за гріх гордині, браття мої, який спокушає ученого монаха? Гріх сей в тім, що дехто розуміє свою працю не як збереження, а як пошук якихсь відомостей, яких ще не було уприступнено людям, немов остання з них не пролунала вже у словах останнього ангела, що промовляє в останній книзі Писання: „Свідкую кожному, хто чує слова пророцтва цієї книги: коли хто до цього додасть що, то накладе на нього Бог кари, що написані в книзі оцій; а коли хто що відійме від слів книги пророцтва цього, то відійме Бог частку його від дерева життя, і від міста святого, що написане в книзі оцій“[279]. Отож-бо… чи не здається вам, нещасливі браття мої, що за словами сими криється не що інше, як те, що недавно сталося в цих мурах, а за тим, що недавно сталося в цих мурах, криється не що інше, як сама історія доби, в яку ми живемо, доби, яка щосили шукає — словом і ділом, у містах і в замках, у величавих університетах і в кафедральних церквах — нових дописок до слів істини, перекручуючи смисл цієї істини, яка вже й так багата всіма можливими схоліями і потребує лиш відважного захисту, а не глупого помноження? Це і є та гординя, яка загніздилася і досі гніздиться у сих мурах; і я кажу тим, хто щосили намагався і намагається розбити печаті на книгах, до яких їх не допущено, що саме сю гординю захотів Господь покарати і каратиме далі, якщо вони не відкинуться сього й не покоряться, бо через нашу кволість Господеві неважко знов і знов знаходити знаряддя для своєї відплати».

«Ти чув, Адсо? — шепнув мені Вільям. — Старий знає більше, ніж каже. Причетний він до цієї історії чи ні, але знає і усвідомлює, що обитель не віднайде миру, поки цікаві монахи не перестануть стромляти носа в бібліотеку».

Після довгої павзи Хорхе заговорив знову.

«Але хто, врешті-решт, є самим символом сеї гордині, чиїми виразниками і посланцями, спільниками і оборонцями є всі, кого вона охопила? Хто насправді ділав і, можливо, ще далі ділає в сих мурах, щоб остерегти, що час вже близько, — і щоб потішити нас, бо якщо час близько, страждання, звісно, стануть нестерпними, але не безконечними у часі, позаяк великий цикл сеї вселенної ось-ось завершиться? О, ви чудово все зрозуміли, і боїтеся назвати його на ім'я, бо се і ваше ім'я, і ви його боїтесь, але хоч ви його боїтесь, та не боятимусь я, і скажу ім'я се вголос, щоб нутро ваше зсудомилось од страху, а зуби ваші заклацали так, щоб аж відкусили вам язик, і щоб лід, який зморозить вашу кров, заслав темною пеленою вам очі… То є звір нечистий, то є Антихрист!»

Знов запала довжелезна пауза. Присутні завмерли. Єдиною живою річчю в цілій церкві було полум'я триніжка, але навіть тіні, які воно відкидало, здавалося, заклякли. Єдиним ледь чутним звуком було важке дихання Хорхе, який витирав собі піт з чола. Тоді Хорхе заговорив знову.

«Може, ви хочете сказати: ні, він ще тільки гряде, де знаки його пришестя? Нерозумний той, хто це каже! Бо вони, ці зловісні катастрофи, перед нашими очима, день у день, у цім великім амфітеатрі світу, і у зменшенім образі нашої обителі… Сказано ж було, що коли наблизиться пора, підніметься на заході цар-чужинець, пан страхітливої сваволі, безбожник, людовбивця, лжець, спраглий золота, вправний у хитрощах, лиходій, ворог віруючих і їх переслідник, і в часи його нехтуватимуть сріблом, в ціні маючи лиш золото! Я добре знаю: слухаючи мене, ви квапитесь все обрахувати, щоб дізнатись, чи той, про кого я говорю, схожий на Папу чи на імператора, а чи на короля Франції або ж на кого іншого за вашим розумінням, щоб мати змогу сказати: він є мій недруг, а я стою по боці добра! Та я не такий простодушний, щоб вказати на когось окремо: Антихрист-бо, прийшовши, приходить у всіх і для всіх, і кожен є його часткою. Він гряде у зграях розбійників, що грабуватимуть міста і села, гряде у непередбачених знаменнях на небі, де раптом з'являться райдуги, роги і вогні, а тимчасом чутиметься завивання голосів, і море закипить. Сказано, що люди і звірі породять драконів, але не озирайтесь навколо за тими звірами з мініатюр, які так тішать вас на пергаменах, бо насправді це значить, що в серцях зродяться ненависть і незгода! Сказано, що недавно одружені невісти породять немовлят, які одразу матимуть досконалий дар мови і принесуть вість про те, що часи дозріли, і попросять, щоб їх умертвили. Та не обшукуйте села в долині, бо превчених сих немовлят вже вбито у сих мурах! І як ті немовлята з пророцтва, мали вони вигляд старців посивілих, і як в пророцтві були вони чотириногими, були привидами, зародками, які мали пророкувати у череві матері, голосячи чарівні закляття. Все це було написано, знаєте? Написано було, що великі настануть заворушення у станах, у народах і в церквах; що з'являться недобрі пастирі, лиходійні, погордливі, жадібні, спраглі насолод, ревнителі наживи, пустодзвони, гордовиті самохвальці, зажери нахабні, захряслі у розкошелюбстві, пошукачі марної слави, вороги благої вісті, готові зректися тісних воріт і зневажати правдиве слово, і ненавидітимуть вони всяку стежку побожності, і не покаються у гріхах своїх, і тому тиритиметься серед народів невір'я, ненависть до брата, лиходійство, жорстокість, заздрість, байдужість, злодійство, пияцтво, нездержливість, хіть, спрага тілесних розкошів, розпуста і всі інші пороки. Щезнуть печаль, смирення, любов до миру, убогість, співчуття, дар плачу… Що, хіба не впізнаєте себе, усі ви тут присутні, ченці обителі й владоможці, що прийшли здалека?»

Настала павза, і почувся якийсь шурхіт. То кардинал Бертранд вовтузився на своєму сідалищі. По суті, подумав я, Хорхе поводить себе як вправний проповідник, картає своїх побратимів, але не шкодує й гостей. Я б не знаю що віддав, аби лиш знати, що діється в цю мить у голові Бернарда та авіньйонських вельмож.

«І саме тоді — а то і є тепер, — загримів Хорхе, — здійснить свою блюзнірчу парузію Антихрист, який хоче мавпувати Нашого Господа. І в ті часи (а то наші часи) повалено буде всі царства, настане голодомор і убогість, неврожай і страхітливо суворі зими. І діти в ту добу (а то наша доба) не матимуть нікого, хто б покерував їхніми дібрами і зберіг у їхніх коморах поживу, і з них знущатимуться на торжищі купівлі й продажу. Тож блаженні ті, хто вже не житиме або хто, будучи при житті, зуміє вижити! Гряде тоді син загибелі, ворог, що славить сам себе й пишається, виставляючи напоказ всілякі чесноти, щоб одурити цілу землю і здобути верх над праведними. Сирія впаде й оплакуватиме своїх дітей. Кілікія піднесе голову, аж поки не явиться той, кого покликано судити її. Дочка вавилонська встане з трону своєї пишноти, щоб випити чашу гіркоти. Кападокія, Лікія та Лікаонія зігнуться, бо цілі юрмища пропадуть у зіпсутті своїх лиходійств. Звідусіль насунуть табори варварів і бойові колісниці, щоб зайняти всі землі. У Вірменії, в Понті та Бітинії юнацтво загине від меча, дівчатка потраплять у неволю, сини і доньки чинитимуть кровозмішення, Пісидія, яка пишається своєю славою, впаде ниць, меч пройде Фінікією, Юдея одягнеться в жалобу і приготується до дня загибелі через своє беззаконня. Тоді з усіх кутків вийде омерзіння й нещастя, Антихрист завоює захід і зруйнує всі шляхи, в руках держатиме меч і огонь жерущий, і палитиме все люттю нестримного полум'я: силою його буде блюзнірство, олжа буде його рукою, правицею буде руїна, лівиця ж нестиме темряву. Ось за якими прикметами його можна впізнати: голова його буде, мов огонь жерущий, праве око заплиле кров'ю, ліве око — зелене, наче в кота, і матиме воно дві зіниці, і повіки його будуть білі, і нижня губа виступатиме, і кволий він буде у стегнах, і чималими будуть його стопи, а великий палець — пласким і довгим!»

«Схоже на його власний портрет», — притьмом посміхнувся Вільям. То були дуже непоштиві слова, але я був йому вдячний за них, бо волосся вже ставало дибки мені на голові. Я ледве стримав сміх, надувши щоки і випустивши повітря крізь стиснені вуста. Цей звук виразно пролунав у тиші, що запала після останніх слів старця, але, на щастя, всі подумали, що то хтось кашлянув, заплакав чи здригнувся, і мали для цього всі підстави.

«В ту хвилину, — заговорив знову Хорхе, — все западе у сваволю, діти піднімуть руку на батьків, дружина снуватиме змову проти чоловіка, чоловік подасть у суд на дружину, господарі ставитимуться жорстоко до слуг, а слуги не коритимуться господарям, не буде більше пошани до старших, підлітки зажадають влади, праця здаватиметься всім марним зусиллям, всюди оспівуватимуть вседозволеність, порок, розгнуздану свободу звичаїв. Відтак великою хвилею насунуть зґвалтування, блуд, кривосвідчення, гріхи проти природи, тиритимуться недуги, ворожба і чари, в небі з'являться летючі тіла, серед добрих християн вигулькнуть лжепророки, лжеапостоли, розбещувачі, шахраї, відьмаки, ґвалтівники, скупії, кривосвідки і фальшівники, пастирі стануть вовками, священики брехатимуть, ченці забажають речей сього світу, убогі не прийдуть на поміч своїм зверхникам, можновладці не матимуть співчуття, праведники свідкуватимуть про неправду. Землетруси колотитимуть усіма містами, повсюди розійдеться чумна пошесть, буревії рватимуть землю, поля будуть заражені, море виділятиме чорнувату слизь, нові, небачені дива діятимуться на місяці, зірки покинуть свій звичний шлях, інші зірки — незнані — борознитимуть небо, будуть сніговиці влітку і задушлива спека взимку. І настануть часи кінця і кінець часів… Першого дня в часі третім здійметься на небесному склепінні голос превеликий і могутній, пурпурова хмара насуне з півночі, громи і блискавиці прийдуть за нею, і кривавий дощ впаде на землю. Другого дня землю буде викоренено з її місця, і дим од вогню великого проникне через небесну браму. Третього дня земні безодні застугоніють з чотирьох боків космосу. Шатро небесного склепіння отвориться, і повітря сповниться стовпами диму, і пануватиме запах сірки аж до часу десятого. Четвертого дня з самого рання безодня розтопиться з гуком, і впадуть кам'яниці. П'ятого дня в часі шостім розпадуться сили світла і трісне сонячне кружало, і западе темрява у світі аж до вечора, і зірки та місяць відкинуться своїх повинностей. Дня шостого в часі четвертім небесне склепіння трісне зі сходу на захід, і ангели дивитимуться на землю крізь тріщину в небі, а всі ті що на землі, бачитимуть ангелів, які споглядають їх з небес. Тоді всі люди сховаються в горах, щоб втекти від позирку праведних ангелів. І сьомого дня гряде Христос у світлі Отця свого. І буде тоді суд праведних і їх восходження у вічне блаженство тіл і душ. Та не про се вам розважати нині ввечері, браття мої гордовиті! Грішникам не уздріти світанку восьмого дня, коли посеред неба залунає голос ніжний і солодкий, що прийшов зі сходу, і явиться той Ангел, який владу має над усіма іншими святими ангелами, і всі ангели наступатимуть разом з ним, сидячи на колісницях хмар, радісно і стрімко линучи в повітрі, щоб визволити вибраних, які увірували, і всі разом ликуватимуть, бо знищення сього світу сповнилось! Та не нам ликувати гордовито нині ввечері! Ми натомість розважатимем про слова, що їх Господь проголосить, щоб прогнати від себе того, хто не заслужив спасіння: ідіть од мене, прокляті, ув огонь вічний, приготований дияволом і ангелами його[280]! Ви самі сього заслужили, то ж тепер тіштеся! Пріч од мене, западітесь в темряву кромішню і в огонь невгасимий! Я дав вам подобу, а ви пішли за іншим! Ви зробилися слугами іншого владаря, то ж ідіть і замешкайте у пітьмі разом з ним, змієм невсипущим, посеред скреготу зубовного! Я дав вам вуха, щоб ви прислухались до писань, а ви слухали слова язичників! Я створив вам уста, щоб ви славили Бога, а ви вживали їх для облуд поетів і побрехеньок фіглярів! Я дарував вам очі, щоб ви бачили світло моїх приписів, а ви вживали їх, щоб вдивлятися у темряву! Я судія милосердний, але справедливий. Кожному воздається за заслугами. Я б хотів бути милосердним до вас, та не знаходжу оливи у ваших посудинах. Я б хотів зм'якшити своє серце, та світичі ваші надто чадять. Ідіть од мене… Так мовить Господь. А вони… а може, й ми… западемось у вічну муку. Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа».

«Амінь!» — в один голос відповіли всі.

Без жодного згуку монахи вервечкою посунули до своїх опочивалень. Не бажаючи розмовляти, розійшлися мінорити і люди Папи, спраглі усамітнення й відпочинку. Серце моє сповнилось важкістю.

«Спати, Адсо, — сказав мені Вільям, піднімаючись по сходах притулку для прочан. — Нинішній вечір не найкращий час для блукань. Бернардові Гі може спасти на думку прискорити кінець світу, починаючи з наших тіл. Завтра нам треба бути на полуношниці, бо відразу після неї Михаїл та інші мінорити від'їздять».

«Бернард зі своїми в'язнями також від'їздить?» — спитав я ледь чутно.

«Ясна річ, йому більше нічого тут робити. Він, либонь, хоче прибути до Авіньйона раніше від Михаїла, але так, щоб його прибуття збіглося з процесом над келарем — міноритом, єретиком і вбивцею. Огнисько, на якому спалять келаря, умилостивлювальною похіднею освітить першу зустріч Михаїла з Папою».

«А що станеться з Сальватором… і з дівчиною?»

«Сальватор поїде з келарем, бо має свідчити на його процесі. Можливо, що взамін за цю послугу Бернард подарує йому життя. Може, дасть йому втекти, а тоді звелить убити. А може, й справді дасть йому щезнути, бо такі, як Сальватор, не цікавлять таких, як Бернард. Хтозна, може, він скінчить життя головорізом у якійсь діброві в Ланґедоку».

«А дівчина?»

«Я казав тобі, вона — пожива для вогню. Але її спалять раніше, по дорозі, як науку якомусь катарському селищу вздовж берега. Я чув, що Бернард має зустрітися зі своїм колегою Жаком Фурньє (запам'ятай це ім'я, тепер він палить альбігойців, та цілиться куди вище), і добряча відьма, яку буде послано на стос, збільшить престиж і славу обох…»

«Невже не можна щось зробити для їх порятунку? — закричав я. — Невже абат не може заступитися?»

«За кого? За келаря, злочинця, який зізнався? За такого бідолаху, як Сальватор? Чи ти маєш на увазі дівчину?»

«А якщо й так? — насмілився я. — По суті, з них трьох вона єдина справді невинна, ви ж знаєте, що ніяка вона не відьма…»

«Думаєш, настоятель, після всього, що сталося, захоче поставити під загрозу ту дещицю престижу, яка в нього ще залишилася, заради якоїсь відьми?»

«Але ж він погодився допомогти втекти Убертинові!»

«Убертин був одним з його ченців, і його ні в чому не звинувачували. Зрештою дурниці говориш, бо Убертин був важливою особою, удару йому Бернард міг завдати тільки в спину».

«Значить, келар казав правду, посполиті завше платять за всіх, навіть за тих, хто промовляє на їх користь, навіть за таких, як Убертин і Михаїл, які своїми словами покаяння штовхнули їх до заколоту!» Я був у розпачі, і якось геть забув про те, що дівчина не була братчиком, натхненним Убертиновою містикою. Але вона була селянкою і життям платила за речі, які її не стосувалися.

«Так воно і є, — сумно відповів мені Вільям. — А якщо тебе потішить якийсь промінь справедливості, скажу тобі, що одного дня ці два великі пси, Папа і цісар, помиряться і пройдуть по тілах менших собак, які вчепилися один в одного зубами, служачи їм. І з Михаїлом та Убертином учинять те, що нині чинять з твоєю дівчиною».

Тепер я знаю, що Вільям пророкував, а точніше, розумував на основі засад природної філософії. Але в ту мить його пророцтва разом з силогізмами не дали мені ніякої розради. Єдиною певною річчю було те, що дівчину спалять. І я теж почував себе провинним, немов на огнищі вона мала спокутувати й той гріх, який я вчинив разом з нею.

Я безсоромно вибухнув риданням і втік до себе в келію, де цілу ніч кусав сінник і безсило завивав, і не міг навіть — як це я разом з моїми мелькськими товаришами читав у лицарських романах — голосити, взиваючи ім'я коханої.

Бо єдине земне кохання мого життя так і не відкрило мені — ні тоді, ні потім — свого ім'я.