Маг

Un débauché de profession est rarement un homme pitoyable.

De Sade,

«Les Infortunes de la Vertu» [9]

Я народився 1927 року, єдина дитина англійців, виходців із середнього класу, вихованих у ґротескній видовженій тіні потворної карлиці — королеви Вікторії, які так і не спромоглися глянути згори на історію, щоб вибратися звідти. Закінчивши привілейовану приватну школу, я два роки марнував час у війську, а тоді вступив до Оксфордського університету. Ось там і почав розуміти, що я зовсім не такий, яким хотів бути.

Набагато раніше я втямив, що мені придалися б інші батьки та предки. Батько був бригадний генерал — аж ніяк не завдяки якимсь видатним професійним здібностям, а тільки тому, що у відповідний час дожив відповідного віку; мати могла послужити справдешнім зразком дружини майбутнього генерал-майора. Зокрема, вона ніколи не перечила йому й завжди — навіть тоді, коли чоловік перебував за тисячі миль від домівки — поводилася так, ніби він у сусідній кімнаті прислухається до жінчиних слів. Поки тривала війна, я рідко бачився з батьком і в довгих проміжках між побаченнями вимріював його образ, менш чи більш близький до ідеалу, та не пізніш як на третю добу генеральської відпустки цей образ генеральним (неоковирний, зате доречний каламбур) чином руйнувався.

Як і всі люди, що не доросли до своєї посади, він чіплявся за показне, несуттєве та дріб’язкове й, замість ворушити звивинами, клепав собі панцир із гучних, писаних з великої літери слів: Дисципліна, Традиція, Почуття Обов’язку… А коли я насмілювався суперечити (таке траплялося дуже рідко), батько брав одне з цих священних слів і лупив ним мене по голові; безсумнівно, у такий самий спосіб він поводився зі своїми підлеглими. Якщо хтось із них відмовлявся підкоритися й принишкнути, то генерал злостився, а точніше — дозволяв собі злоститися. Ця злість була схожа на лютого рудого пса, якого будь-коли можна спустити з ланцюга.

За родинним переказом, доволі надуманим, наші предки еміґрували з Франції після скасування Нантського едикту — гуґеноти-шляхтичі, далекі родичі Оноре Д’Юрфе, автора «Астреї», бестселера сімнадцятого сторіччя. Щоправда, — якщо не врахувати колеги Карла Другого у віршомазанні, Тома Дюрфея[10], спорідненість з яким не менш сумнівна, — ніхто з нашого роду не мав нахилу до творчости; у всіх поколіннях ці матроси, капітани, священики та дрібні землевласники різнилися тільки одягом і потерпали від згубної пристрасти до азартних ігор. Мій дід мав чотирьох синів. Двоє не повернулися з Першої світової війни, а третій вибрав бридкий спосіб позбутися атавістичного спадку — втік до Америки, не оплативши картярських боргів. Мій батько — наймолодший із братів, прикметний усіма тими рисами характеру, які належало б мати найстаршому, ніколи не обмовлявся про життя цього втікача, тож не знаю, чи він ще живий і чи є в мене по той бік Атлантики двоюрідні брати та сестри.

Ще старшокласником я втямив, що мої батьки хибують на велику ваду — не відчувають нічого іншого, крім зневаги, до способу життя, який мені хотілося б провадити. Я успішно студіював англійську мову, публікував у шкільному журналі вірші під псевдонімом і вважав Дейвіда-Герберта Лоуренса найвидатнішою людиною сторіччя. Мої батьки, звісно ж, не читали цього письменника, а якщо й чули про нього, то хіба що у зв’язку з «Коханцем леді Чаттерлей».

Я поблажливо ставився до материної м’якої емоційности та батькових нападів нестримних веселощів. Деякі їхні риси характеру мені завжди подобалися, хоча самі батьки були проти такого вподобання. На час, коли згинув Гітлер, а мені стукнуло вісімнадцять, я сприймав батька й матір тільки як достачальників матеріальних благ, мусив виставляти напоказ формальну вдячність і не міг здобутися на відповідні синівські почуття.

Я провадив подвійне життя і в школі набув репутацію естета й циніка часів війни. Довелося таки піти в армію, на те мене спонукали Традиції та Жертвеність. Я запевняв усіх (і директор школи підтвердив ці запевнення), що маю намір згодом вступити до вишу. У війську й далі тривало подвійне життя: на людях я грав нудотну роль сина хвацького генерала Ерфе, а на самоті гарячково ковтав прозу видавництва «Пенґвін» і збірки віршів. Демобілізувався при першій же нагоді.

До Оксфордського університету я вступив у 1948-му. На другому році навчання в коледжі Магдалини, зразу після літніх канікул, під час яких я майже не бачився з батьками, моєму батькові випало полетіти до Індії. Він узяв із собою матір. Літак, у якому вони подорожували, потрапив у грозу й, розбившись за сорок миль на схід від Карачі, став похоронним вогнищем із залізяччя та високооктанового бензину.

Коли минув перший шок, мені зразу ж полегшало, я почувся на волі. Мій найближчий родич, материн брат, фермерував у Родезії, тож тепер не було кому наступати на горло моєму «я» — як на мене, справжньому. Звичайно ж, моїм слабким місцем була синівська шанобливість, зате я добре орієнтувався в модних інтелектуальних течіях.

Принаймні вважав, що добре орієнтуюся, — як і інші диваки, мої однокашники з коледжу. Заснувавши невеличкий клуб під назвою «Les Hommes Révoltés»[11], ми пили сухий херес і (як спротив моді на грубововняне ура-патріотичне дрантя кінця сорокових років) одягали темно-сірі костюми та чіпляли на шию чорні краватки. На наших зустрічах ми дискутували про буття й небуття[12], а безладний спосіб життя називали екзистенціалістським. Невтаємниченим людям він видався б примхливим, геть егоїстичним. Нам годі було втямити, що герої (чи антигерої) французьких екзистенціалістських романів живуть на папері, а не в дійсності. Ми силкувалися мавпувати з цих героїв, помилково вважаючи метафоричний опис складних станів духу готовим рецептом правильної поведінки. І, як годиться, проймалися непідробним болем. Багато хто з нас попросту хотів видаватися оригіналом — у дусі вічного оксфордського дендизму. У клубі таке вдавалося.

Я набрався звички до розкоші й набув штучних манер. Діставши диплом середнячка, тішився високою ілюзією — вважав себе поетом. Ніщо не стоїть так далеко від поезії, як моя тодішня псевдоаристократична — з претензіями на всевідання — знудженість життям взагалі й зароблянням на життя зокрема. Я не доріс до розуміння, що цинізмом завжди маскують нездатність зарадити собі — коротко кажучи, імпотенцію, і що найбільше зусилля доводиться докладати до того, аби зневажати саме зусилля. Правда, я засвоїв крихту завжди корисної сократівської чесности — найбільшого дару нашій культурі від Оксфорда. Ця дещиця допомагала мені від випадку до випадку поступово усвідомлювати, що не можна обмежуватися бунтом проти свого минулого. Одного разу в колі друзів я зопалу наговорив багато чого прикрого про армію, а коли повернувся додому, раптом збагнув: саме мої безкарно виголошувані тиради, від яких мій покійний батько, мабуть, перевертається в могилі, свідчать про те, що я й досі під його впливом. Річ у тому, що я не був природженим циніком. Стався таким із потреби бунтувати. Відкинувши те, що ненавидів, я не знайшов того, що можна було б полюбити, тож удавав, що у світі ніщо не заслуговує на любов.

Я ступив у світ, добряче запасшись усім, що мало прирікати мене на невдачі. В батьковому панцирі основних понять не було Фінансової Обачности. Генерал завжди оплачував величезні, аж смішні рахунки в Ладброука[13], та й в офіцерському клубі витрачав захмарні суми, бо прагнув бути популярним і брак особистого шарму компенсував надміром спиртних напоїв. Заплативши податок на спадок і витратившись на адвокатів, я залишився з рештками батьківських грошей, на які годі було прожити. Хоч куди я пробував влаштуватися — чи то на дипломатичну, цивільну й колоніальну службу, чи то в банки, торговельні заклади та рекламні аґенції, всюди вже з першого погляду робота видавалася понад міру передбачуваною й нудною. Я відбув кілька співбесід, а що не вважав за потрібне симулювати палкий ентузіазм, якого в нас сподіваються від службовця-початківця, то всі ці спроби випали невдало.

Кінець кінцем я вчинив так само, як і незліченні оксфордські випускники з цілої низки поколінь: відповів на оголошення в «Таймс едьюкейшнл сапплмент»[14] і подався до абиякої приватної школи на сході Англії. Там зі мною побалакали й запропонували вчителювати. Згодом я дізнався, що в той час, коли до початку семестру залишалося три тижні, на цю роботу, крім мене, претендувало всього двоє випускників-редбриківців[15].

Масовий продукт середньої верстви суспільства — хлопці, яких я мав просвіщати, були нікудишні учні; кошмарне містечко могло в будь-кого викликати клаустрофобію; ну а найнестерпнішою річчю виявилась учительська кімната. Йдучи з неї на урок, я почував полегшу. Над нами, педагогами, понурою хмарою нависали нудьга й мертвотна обумовленість дальшого життя. Справдешня нудьга, а не вдавана модна хандра. Вона породжувала лицемір’я, святенництво, безсильну лють старих учителів, свідомих свого краху, і молодих, що дожидалися такого самого краху. Оті старигани наводили на думку проповідь під шибеницею. Досить було глянути на них — і йшла обертом голова, немовби цей погляд кинуто в бездонну яму людської марноти… Десь такі враження в мене були впродовж другого семестру в школі.

Несила мені марнувати життя, тиняючись у такій Сахарі. Що гострішало це відчуття, то виразнішав висновок: ота закостеніла бундючна школа — не що інше, як іграшковий макет усієї Англії, й не вдасться його спекатися, якщо не виїдеш за кордон. Як на те, мені ще й набридла дівчина, з якою я зустрічався.

Мою заяву про звільнення прийняли з розумінням і з умовою, що я попрацюю ще до кінця навчального року. Я не раз натякав про свою непосидючість, ну а директор з першого ж разу виснував, що мене тягне до Сполучених Штатів чи домініонів.

— Я ще не вирішив остаточно, пане директоре.

— Як гадаю, ми могли б зробити з вас, Ерфе, непоганого вчителя. Та й ви, знаєте, могли б на нас добре вплинути. Ет, тепер пізно про це говорити.

— Мабуть, так. На жаль.

— Не схвалюю мандрів по заграницях. Раджу вам залишитися. Втім… vous l’avez voulu, Georges Danton. Vous l’avez voulu[16].

Дуже промовиста помилка в цитуванні.

У день мого від’їзду лив дощ. Мене переповнювало радісне збудження — дивовижно розкішне відчуття окрилености. Я не знав, куди подамся, зате знав, чого мені треба. Чужої землі, чужих людей, чужої мови і — тоді я ще не міг вбрати цю думку у слова — чужої таємниці.

Дізнавшись, що Британська рада[17] набирає працівників, у перших числах серпня я приїхав на Дейвіс-стрит. Співбесіду зі мною провадила завзята дама, схиблена на так званій культурності, — по її словниковому запасі і манері зверхньо говорити можна було розпізнати вихованку Роудинської школи[18].

Дуже важливо, довірилася мені дама, щоб за рубежем «нас» репрезентували найдостойніші люди, але надто вже марудно давати оголошення про кожну вакансію й говорити з кожним претендентом; та й, зрештою, за кордоном доводиться обмежувати кількість персоналу. Ось тут дійшло до суті справи: можна розраховувати тільки на посаду шкільного вчителя англійської мови.

— Це вас не дуже лякає?

— Дуже, — відповів я.

Наприкінці серпня я на безбач дав оголошення в газеті. Мовляв, ладен виїхати хоч куди й робити хоч що. Надійшло кілька відгуків. Крім брошурок із нагадуваннями, що моя доля в руці Божій, було три чарівливі листи від голоштанних пройдисвітів, завжди готових поживитися за чужий рахунок. У четвертому йшлося про нещоденну, дуже добре оплачувану роботу в Танжері (чи знаєте ви італійську мову?). Я написав туди, але так і не дістав відповіді.

Наближався вересень, я помалу втрачав надію. Подумки бачив себе самого запертим у глухий кут, змушеним знову гортати осоружний «Едьюкейшнл сапплмент» — безконечний сірий список безконечних сірих робіт. Що ж, одного ранку я таки повернувся на Дейвіс-стрит і спитав, чи немає вчительських вакансій у Середземномор’ї. Моя знайома дама, що неймовірно надуживала слова «дуже», «неймовірно» та «страшенно», пішла по папку. Сидячи в приймальні під цеглясто-помідорною картиною Метью Сміта[19], я уявляв себе в Мадриді, Римі, Марселі, Барселоні… ба навіть у Лісабоні. За кордоном усе інше. Там не буде вчительської і я писатиму вірші. Тим часом повернулася службовка. Їй страшенно прикро, але всі хороші місця вже зайнято. Ось що залишилося — запит із Мілана. Я заперечливо хитнув головою. Дама поспівчувала мені.

— Є ще ось це, останнє оголошення. Ми тільки-но його надрукували, — сказала вона й простягла мені витинок із газети.

ШКОЛА ІМЕНИ ЛОРДА БАЙРОНА, ФРАКСОС

Школа імени лорда Байрона (Фраксос, Греція) до початку жовтня оголошує вакансію молодшого викладача англійської мови. Претенденти повинні бути неодружені й мати диплом англійського філолога. Знати новогрецьку мову не обов’язково. Платня — еквівалент шестиста фунтів за рік. Передбачено контракт на два роки, його можна буде поновити. Затрати на проїзд компенсуються на початку й наприкінці контрактного терміну.

Службовка дала мені ще проспект, що нуднувато конкретизував оголошення. Фраксос — острів в Егейському морі, близько вісімдесяти миль від Афін. Школа імени лорда Байрона — «один із широко відомих пансіонів Греції, зорієнтований на зразок англійських ексклюзивних шкіл», — звідси й назва. Либонь, там є все, що має бути в такому навчальному закладі. В учителя не більш як п’ять уроків за день.

— Цю школу неймовірно вихваляють. А сам острів — просто-таки рай земний.

— А ви самі там бували?

Цій дамі десь під тридцять. Вроджена стара діва, така вже неприваблива, що через свої шикарні убори й надмірний макіяж геть жалюгідна, схожа на ґейшу-невдаху. Та ні, вона не бувала на цьому острові, але всі так кажуть. Я ще раз прочитав оголошення.

— А чому вони так довго барилися?

— Наскільки знаємо, вони вже мали якогось кандидата. Не від нас. Там вийшла якась жахлива плутанина.

Я знову глянув на проспект.

— Досі ми не добирали їм кандидатур, — вибачливо усміхнулася вона, виставивши завеликі зуби. — А тепер допомагаємо тільки з люб’язности.

У щонайкращій, на яку тільки спромігся, оксфордській манері я спитав, чи можна запросити її на ленч.

Повернувшись додому, я заповнив бланк, який дамочка принесла до ресторану, зразу ж вийшов і вкинув його в поштову скриньку. З дивовижної примхи долі того самого вечора я познайомився з Алісон.

Як на тодішні часи, коли ще не все дозволялося, і на свій вік, я набрався чималого досвіду в амурних справах. Дівчатам — принаймні певному їх різновиду — я подобався, мав автомашину (тоді мало хто із старшокурсників міг таким похвалитися) і сякі-такі грошенята. Був не бридкий і, що найважливіше, козиряв своєю одинокістю, а кожний джиґун знає, що така риса — безвідмовна зброя в завоюванні жінок. Мій спосіб полягав у тому, щоб спершу справити враження непередбачуваної, цинічної та збайдужілої людини, а тоді, на зразок фокусника, що несподівано видобуває кролика, виставити напоказ своє самотнє серце.

Хоч я не колекціонував перемог, та перед випуском з університету вже добра дюжина дівчат відділяла мене від втрати звання дівича. Однаково приємно було від любовних успіхів і від того, що романи тривали недовго. Як ото у вправного ґольфіста, що зневажає свій вид спорту. Грає чи не грає — все одно йому на добре виходить. Більшість моїх романів випадала на канікули, якнайдалі від Оксфорда, бо тоді на початку навчального року можна було безкарно втекти з місця злочину. Іноді якийсь тиждень-другий тривало набридливе листування, але невдовзі я ставив самотнє серце на місце, «набирався відповідальности перед собою й усім своїм життям» і надівав маску лорда Честерфілда. Навчився так само майстерно обривати зв’язки, як і встановлювати їх.

Усе це могло б видаватися — зрештою, так і було насправді — холодним розрахунком, але мною керувала не те що безсердечність, а нарцистична впевненість у перевагах такого стилю життя. Я хибно вважав любов’ю до свободи полегшу, з якою покидав дівчат. Чи не єдине можу сказати на свою користь — я дуже рідко брехав і, перш ніж роздягнеться котра вже з ліку жертва, старався, щоб вона усвідомила різницю між розвагою в ліжку й одруженням.

Згодом, на сході Англії, справа ускладнилася. Я почав залицятися до дочки одного зі старших викладачів. Вона відзначалася типовою англійською вродою; як і я, ненавиділа провінцію й була начебто палка та жагуча. Запізно втямивши, що ця жагучість аж ніяк не безкорислива й дівчина хоче заміж, я розгубився. Нудило від думки, що вдоволення звичайнісінької тілесної потреби загрожує зіпсувати все моє життя. Якось одного вечора я мало не піддався цій Джанет, рідкісній дурепі, яку не кохав і не міг покохати. Довго мучив мене спогад про наше прощання у довжелезну липневу ніч — гіркі докори й ридання в автомашині на морському узбережжі. На щастя, я був певен — і вона знала про цю певність, — що Джанет не вагітна. Я поїхав до Лондона, твердо постановивши якийсь час триматися осторонь жінок.

Квартира на поверх нижче тої, що я винаймав на Рассел-сквері, більшу частину серпня стояла порожняком, та однієї неділі там загрюкали двері, затупотіли ноги й зазвучала музика. У понеділок я розминувся на сходах з двома нецікавими на вигляд дівчатами й почув, що вони дуже вже коротко й немилозвучно вимовляють закрите «а» — як «е». Еге ж, австралійки. І ось настав вечір того дня, коли я мав ленч із міс Спенсер-Гейґ, а була це п’ятниця.

Десь о шостій у мої двері хтось постукав. Виявилося, що це огрядніша з двох дівчат.

— Привіт. Я Марґарет. Живу внизу, — вона простягла руку. Я потиснув. — Дуже рада з тобою познайомитися. У нас вечірка з випивкою. Ти б не прийшов?

— Гм, я якраз…

— Навряд чи висидиш у себе, бо ми наробимо галасу.

Звичайна річ — запросити в гості сусіда, щоб потім не нарікав на гармидер. Я завагався, а тоді знизав плечима.

— Гаразд. Дякую.

— Чудово. О восьмій, га?

Вона вже була рушила від дверей, але обернулася.

— Ти прийдеш з дівчиною чи сам?

— Та ні, я тепер один.

— Ми цю справу залагодимо. Бувай.

І пішла. А я вже шкодував, що згодився.

Почувши, що внизу зібралося доволі гостей, я зійшов туди. Сподівався, що всі страшненькі дівчата — а вони завжди приходять перші — вже мають кавалерів. Двері стояли навстіж. Перейшовши через невеличкий передпокій, я став на порозі, тримаючи напоготові подарунок — пляшку алжирського червоного вина — й шукаючи оком у набитій людьми кімнаті дівчат, яких учора зустрів на сходах. Галасливі чолов’яги з австралійським акцентом, шотландець у спідниці-кілті, кілька вихідців із карибських островів. Не для мене такий гурт. Я вже намірився вислизнути звідти, аж хтось увійшов і зупинився в мене за спиною.

Була це дівчина приблизно мого віку, з невеликим наплічником і важкою валізою, у світлому макінтоші, пом’ятому й поношеному. Її обличчя й руки покривала така засмага, яку можна набути тільки за кілька тижнів під південним пекучим сонцем. Вигоріле до білини довге волосся — незвична річ, бо за тодішньою модою дівчата носили зачіски, як у безпритульних хлопчиків. У цій прибулиці було щось німецьке чи данське — неначе й дитяче, сирітське, а однак перверсійне та гріховне. Вона відступила назад і дала мені знак підійти, коротко, блідо й нещиро усміхнувшись.

— Чи не могли б ви знайти Меґґі й попросити її вийти?

— Марґарет?

Вона кивнула. Я пропхався через переповнену кімнату й застав Марґарет на кухні.

— Привіт! Ти таки прийшов.

— Тебе там хоче бачити якась дівчина з валізою.

— От тобі й на! — відрубала Марґарет, обернувшись до жінки, що стояла за нею.

Я відчув щось недобре. Моя знайома повагалася й поставила на стіл літрову пляшку пива, яку мала відкоркувати. Прилаштувавшись за пухкими широкими плечима Марґарет, я рушив за нею крізь юрбу.

— Алісон! Ти ж сказала, що приїдеш наступного тижня.

— Так, Меґґі, але я витратила всі гроші, — сказала прибулиця, зробивши міну заблукалої дитини й кинувши на подругу винуватий і водночас викличний погляд. — Чи повернувся Піт?

— Ні, — відповіла Меґґі й додала, застережливо стишивши голос: — Але тут Чарлі та Білл.

— Oh merde![20] — спересердя кинула засмагла дівчина. — Мені конче треба викупатись.

— Чарлі налив у ванну по вінця води й повкидав туди пиво, щоб охололо.

Алісон зажурилася.

— Можете скористатися моєю ванною, — втрутився я. — Я живу на поверх вище.

— Так? Алісон, познайомся, це…

— Ніколас.

— Ой, справді? Я тільки-но приїхала з Парижа.

Я зауважив, що з Марґарет вона говорить майже як австралійка, а зі мною — майже як англійка.

— Звичайно. Я проведу вас.

— Спершу візьму щось переодягнутися.

Як тільки вона зайшла до кімнати, пролунали вигуки.

— Привіт, Еллі! Де ти була?

До Алісон підійшло кілька австралійців, і кожного вона цмокнула. Марґарет, одна з тих товстульок, що люблять опікуватися худорлявенькими, зразу ж відсунула їх убік.

Алісон принесла одежу на зміну, й ми рушили вгору.

— Господи Ісусе, — сказала вона. — Оті ще мені австралійці.

— Де ви побували?

— Всюди. У Франції. В Іспанії.

Ми ввійшли до мого помешкання.

— Я вижену з ванни павуків, а ви тим часом випийте чарку. Он там знайдете.

Коли я повернувся, Алісон стояла зі скляночкою віскі в руці. Знову вимушено усміхнулась, за мить ця усмішка щезла. Я допоміг їй скинути плаща. Від цієї дівчини відгонило французькими духами — ядучими, як карболка, а світло-жовта сорочка була заяложена.

— Ви внизу живете?

— Ага. Винаймаємо у складчину.

Алісон мовчки підняла склянку. Широко розставлені сірі очі — єдина невинна річ на позначеному зіпсутістю обличчі — свідчили, що тільки через обставини, а не через якусь рису характеру довелося набратися твердости, навчитися давати собі раду, причому справляти враження безрадної. Її голос, забарвлений ледь відчутним австралійським і не зовсім англійським акцентом, змінював відтінки — то різкість, то бридка носовитість, то напрочуд пікантно-масна безпосередність. Химерна дівчина, ходячий оксиморон.

— Ти сам? Тобто на цій вечірці?

— Сам.

— Підтримуватимеш мені сьогодні компанію. Гаразд?

— Гаразд.

— То повернися хвилин за двадцять. Забереш мене.

— Та я тут почекаю.

— Волію, щоб ти пішов туди, а тоді повернувся.

Ми по-змовницьки усміхнулись одне одному. Я подався до гурту. Там до мене підійшла Марґарет. Здавалося, тільки на те й чекала.

— Ніколасе, з тобою дуже хоче познайомитися одна мила англієчка.

— Боюся, що на мене вже поклала око твоя подруга.

Оглянувшись на всі боки, вона потягла мене до передпокою.

— Як би тобі сказати… Алісон… Це наречена мого брата. А сьогодні сюди прийшло кілька його приятелів.

— Ну то й що?

— Вона завжди встряє в якийсь клопіт.

— Досі нічого не розумію.

— Попросту я не хочу скандалу. Раз уже було таке.

Я був ні в сих ні в тих.

— Є такі люди, що замість когось влаштовують сцени ревнощів, — пояснила Марґарет.

— Не дозволю собі нічого поганого, — пообіцяв я.

Хтось покликав її до кімнати. Марґарет не була певна, що до мене дійшли її слова, й, мабуть, махнула рукою на цю справу.

— То ми умовилися. Ти мене зрозумів?

— Цілком.

Дівчина глянула на мене, як на шмаркача, понуро кивнула й пішла. Постоявши зо двадцять хвилин біля дверей, я непомітно вибрався на сходовий майданчик і зійшов на свій поверх. Подзвонив. Довга тиша, аж нарешті за дверима обізвався голос:

— Хто там?

— Минуло двадцять хвилин.

Двері відчинилися. Алісон зібрала волосся у вузол і закуталася рушником. До чорноти засмаглі плечі й ноги. Вона метнулася до ванної. Забулькотіла вода в зливному отворі.

— Мене попередили, щоб я до тебе не липнув! — гукнув я через двері.

— Хто? Меґґі?

— Вона каже, що не хоче сварок і бійок.

— Задрипана корова. Може стати моєю зовицею.

— Я знаю.

— Вона вивчає соціологію. В Лондонському університеті. — На мить замовкнувши, Алісон додала: — По-дурному виходить, правда ж? Ото поїдеш кудись і гадаєш, що тим часом люди змінюються, а вони такі самі, як були.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Почекай хвилинку.

Я чекав кілька хвилин. Нарешті двері відчинилися, Алісон вийшла у простенькій білій сукні. Знову розпустила волосся й без косметики стала в десять разів гарніша.

Вона злегка прискалилася, закусивши губу.

— Як я тобі?

— Ти королева балу, — збентежившись від її невідривного погляду, відповів я. — Зійдемо вниз?

— А може, ще краплинку наллєш?

Я налив більш ніж краплю. Дивлячись, як віскі струменить у склянку, вона проказала:

— Не знаю, чому мені страшно. Чому мені страшно?

— Кого ти боїшся?

— Не знаю. Мабуть, Меґґі. Хлопців. Моїх любих забіякуватих земляків.

— Ти про той скандал?

— Боже мій! Дурнуватий випадок. На вечірці був милий хлопець з Ізраїлю, ми тільки цілувалися. Ото й усе. Ну а Чарлі нашептав Пітові, вони вдвох учинили бучу і… Господи. Знаєш, як воно буває з отими «справжніми мужчинами».

Внизу я на якийсь час опинився осторонь Алісон. Її оточив цілий гурт. Я приніс спиртного й передав їй чарку через чиєсь плече, коли мова йшла про Канн, Колліур і Валенсію. У сусідній кімнаті зазвучала джазова музика, і я зазирнув туди з порога. За темними постатями танцюристів у вікні видніли присмеркові дерева на тлі блідо-бурштинового неба. Я гостро відчував, які чужі мені всі ці люди на забаві. Із кутка кімнати мені несміло й штучно усміхалася з-під окулярів короткозора дівчина з невиразним м’яким обличчям — одне з тих сентиментально-інтелектуальних створінь, яким на роду написано стати здобиччю й жертвою тупого негідника. Вона стояла самотою, і я здогадався, що це і є та мила англієчка, яку Марґарет мені ладила. Губи намазюкані надто вже яскравою помадою; такими дівчатами хіба що плоти городити. Сахнувшись від неї, як від краю прірви, я підійшов до книжкової полиці, взяв щось у м’якій палітурці, всівся на підлозі й прикинувся, що читаю.

Біля мене стала навколішки Алісон.

— Щось я захмеліла. Ой, те віскі. Хильни-но ось цього.

То був джин. Вона теж сіла на підлогу. Дивлячись на неї збоку, я похитав головою. На гадку спала бліда англійка з наквацьованими криваво-червоними вустами. Алісон принаймні жива людина. Нехай різка й груба, зате жива.

— Я радий, що ти сьогодні приїхала.

Посьорбуючи джин, вона кинула на мене оцінним оком.

Я спробував з іншого кінця.

— Ти читала ось цю книжку?

— Облишмо велемудрі балачки. К чорту літературу. Ти розумник, я красуня. А тепер поговорімо про те, хто ми насправді.

Її сірі очі чи то кпили, чи то кидали виклик.

— А Піт хто?

— Він пілот. — Алісон назвала відому авіакомпанію. — Час від часу ми злягаємося. Ото й усе.

— Ага.

— Тепер він перекваліфіковується у Штатах. — Вона втупилася в підлогу, на якусь мить ставши зовсім іншою, серйознішою. — Меґґі набрехала про заручини. Ми не такі, — спідлоба зиркнула на мене дівчина. — Ми вільні люди.

Кого вона має на увазі — мене чи її нареченого? Чи стає в позу, кажучи про волю й свободу, а чи справді так гадає?

— Де ти працюєш?

— Всюди потроху. Переважно в приймальнях.

— В готелях?

— Де хоч, і в готелях також, — наморщила носа Алісон. — Тепер мене беруть на нову роботу. Стюардесою. Тому-то я й поїхала на кілька тижнів до Франції та Іспанії — практикуватися в мовах.

— Чи можна завтра запросити тебе куди-небудь?

З’явився кремезний австралієць років тридцяти з гаком і сперся на одвірок.

— Чарлі! — крикнула Алісон. — Цей хлопець тільки дозволив мені помитися в його ванні. Це дрібниця.

Чолов’яга повагом кивнув і застережливо звів угору грубого пальця. Відштовхнувшись від одвірка, він випростувався й пішов геть непевною ходою.

— Чарівливий хлопець.

Алісон глянула на свою долоню.

— Чи сидів ти два з половиною роки в японському таборі для військовополонених?

— Ні. Чого б то?

— А Чарлі сидів.

— Бідолашний Чарлі.

Ми змовкли.

— Еге ж, австралійці — неотесані простаки, зате англійці — зарозумілі жевжики.

— Якщо ти…

— Я піджартовую з Чарлі, бо він закохався в мене й любить такі жарти. Але ніхто інший не сміє кпити з нього при мені.

Знову запала мовчанка.

— Пробач.

— Нема за що.

— Є за що. За те, що я умовлявся з тобою на завтра.

— Ні. За твоє ставлення до Чарлі.

Хоч я й образився за цей урок мистецтва не чванитися, та мало-помалу Алісон спонукала мене розговоритися про самого себе — ставила прямі, грубуваті питання й слухати не хотіла пустопорожніх словес. Я розповів, що таке бути генеральським синком, описав свою самотність — цього разу не красувався, а старався якнайкраще пояснити свою сутність. У цій дівчині я відкрив дві риси. По-перше, за її жорсткістю й прямотою крився великий талант лестити чоловікам, укоськувати їх і дипломатично поводитися в сексуальних справах. По-друге, її дар зачаровувати полягав як у щирості душі, так і в незаперечній вірі в красу та привабливість свого тіла й обличчя. Зовсім не по-англійському Алісон могла раптово блиснути правдивим словом, серйозною думкою й напливом зацікавлення.

Я замовк. Відчував, що вона спостерігає за мною. За якусь мить глянув на її обличчя із скромним задумливим виразом. Зовсім інша особистість.

— Алісон, ти мені подобаєшся.

— Мабуть, ти мені теж. Маєш гарні уста, як на жевжика.

— Ти перша австралійська дівчина в моєму житті.

— Джонні Бульчик ти мій бідолашний.

Усі лампи, крім однієї тьмяної, вже давно згашено, і захмелені гості, як зазвичай буває, попарно примостилися на всіх меблях і на кожному клапті підлоги. Вечірка розпалася на парочки. Меґґі кудись запропастилася, Чарлі поринув у мертвий сон на підлозі в спальні. Я танцював із Алісон, наші тіла невпинно наближались одне до одного. Я поцілував її волосся, тоді шию. Стиснувши мені руку, дівчина пригорнулася до мене.

— Може, підемо наверх?

— Йди перший. За хвилинку буду.

Вона вислизнула з обіймів, і я рушив додому. Алісон з’явилася за десять хвилин. Насторожено усміхаючись, зодягнена в біле, вона стояла на порозі — маленька й худенька, невинна й зіпсута, шорстка й ніжна, бувала початківка.

Увійшла. Я замкнувся, й ми цілувалися хвилину, дві, в пітьмі, спершись на вхідні двері. Раптом долинули чиїсь кроки, хтось двічі різко стукнув. Алісон затиснула мені рота долонею. Знову подвійний стук. І знову. Вагання. Калатання сердець. Щораз тихший звук кроків.

— Іди до мене, — сказала вона. — Ну ж бо.

Я прокинувся вранці, доволі пізно. Вона ще спала, відвернувшись від мене оголеною брунатною спиною. Запаривши каву, я приніс чашки до спальні. Тим часом Алісон прокинулася й видивлялася на мене з-понад краю ковдри. На цей холодний, відчужений погляд ніяк не вплинула моя усмішка. Раптом дівчина відвернулася й натягла на голову покривало. Прилаштувавшись біля неї, я став незграбно випитувати, в чому річ, але голова й далі ховалася під покривалом, тож нічого іншого не залишалося, крім як облишити попліскування, погладжування та вмовляння й узятися до пиття кави. За якусь хвилину Алісон сіла, попросила сигарету й спитала, чи не можна було б позичити їй сорочку. Не дивилась мені у вічі. Накинула сорочку, пішла до ванної, повернулася, забралася в постіль і відмахнулася від мене, труснувши волоссям. Я вмостився в ногах і дивився, як вона п’є каву.

— Що з тобою?

— Чи знаєш, скільки мужчин у мене було за останні два місяці?

— П’ятдесят?

Вона не усміхнулася.

— Якби п’ятдесят, то я була б порядна професіоналка.

— Випий ще кави.

— Вчора, коли минуло півгодини після нашого знайомства, мені спало на думку: якби я була розпусниця, то пішла б з цим типом до ліжка.

— Красненько дякую.

— Я розпізнала тебе по тому, як ти говориш.

— І хто ж я?

— Типовий любитель позбавляти дівчат невинности.

— Не будь смішна.

Запала тиша.

— Вчора я нахлисталася, — обізвалась Алісон. — Дуже вже втомлена була. — Обвівши мене довгим поглядом, вона похитала головою й заплющила очі. — Вибачай. Ти милий. Дуже милий у ліжку. А тепер що буде?

— Я не звик думати про наслідки.

— А я звикла.

— Це ж не злочин. Просто ти довела сама собі, що не варто виходити заміж за цього пілота.

— Мені двадцять три роки. А тобі?

— Двадцять п’ять.

— Ти ще не усвідомив, що твоє «я» — це твоє оточення? Ще не втямив, що так було, є й завжди буде? Я це вже втямила — про себе саму. До гробу залишуся дурнуватою австралійською хвойдою.

— Перестань.

— Зараз скажу тобі, що тепер робить Піт. А пише він мені ось що: «Минулої п’ятниці я підчепив одну мавпу й побавився з нею у вузамару[21]».

— А що воно таке?

— Це означає: «Ти теж маєш право переспати з ким захочеш». — Алісон подивилась у вікно. — Всю цю весну Піт і я прожили разом. Бачиш, ми ладимо одне з одним. Коли не в ліжку, почуваємося як брат і сестра. — Вона скоса глянула на мене крізь хмару тютюнового диму. — Де тобі зрозуміти, що це таке — прокинутися в ліжку з кимсь таким, кого вчора вперше побачила… Це означає щось втратити. Не тільки те, що доводиться втрачати дівчатам.

— Або ж набути.

— Господи, та що ми можемо набути? Ану скажи, хлопче.

— Досвід. Насолоду.

— Чи казала я, що мені дуже подобаються твої вуста?

— Кілька разів.

Алісон придушила сигарету й знову сіла.

— Знаєш, чому мене на плач тягне? Бо я таки вийду заміж за Піта. Як тільки він повернеться, зразу ж і вийду. Піт — це найбільше, на що я заслужила.

Спершись на стіну, вона сиділа в завеликій сорочці — маленький хлопчурик із болісним виразом на обличчі. Вдивлялася в мене, вдивлялася в покривало, поринувши в безмовність.

— У тебе дух занепав. Це тимчасове.

— Той дух падає зразу, коли тільки задумуюсь. Коли, прокинувшись, бачу, хто я й що я.

— У тисяч дівчат таке саме.

— Я не тисячі. Я — це я. — Алісон скинула сорочку через голову й знову забралася під ковдру. — Як тебе звуть? Скажи своє прізвище.

— Ерфе. Е-ер-еф-е.

— А моє — Келлі. Твій татко справді був генерал?

— Справді.

Глузливо, трохи несміло відкозирнувши, вона простягла засмаглу руку. Я присунувся до неї.

— Вважаєш мене хвойдою?

Напевно, саме тоді, дивлячись на неї зблизька, я зробив вибір. Адже міг сказати те, що мав на думці: «Так, вважаю хвойдою, навіть ще чимсь гіршим, бо користаєш зі своєї розпусности. Краще б я послухався твоєї майбутньої зовиці». Якби я сидів чи стояв трохи далі від Алісон, в іншому кінці кімнати, щоб уникнути її погляду, то, мабуть, здобувся б на таку брутальність. Але ці сірі, проникливі, вічно невинні очі благали від мене правди й тим самим змушували брехати.

— Ти мені подобаєшся. Їй-бо, дуже подобаєшся.

— Ляж у ліжко і обніми мене. Більш нічого. Тільки обніми.

Я забрався в ліжко й обняв її. А тоді вперше в житті кохався із заплаканою жінкою.

Алісон ще не раз просльозилася тої першої суботи. Десь о п’ятій годині вона спустилася до Меґґі й повернулася з почервонілими від плачу очима. Майбутня зовиця сказала їй забиратися з помешкання. За півгодини до нас прийшла ще одна співмешканка — Енн, одна з тих нещасниць, у яких від ніздрів до підборіддя рівненька площина. Меґґі вийшла, а перед тим поставила вимогу, щоб за той час Алісон забрала свої манатки. Отож ми перенесли ці речі до мене. Я побалакав з Енн. Вона по-своєму — спокійно й доволі манірно — зайшла у співчуттях до Алісон далі, ніж я міг сподіватися. Меґґі відверто, мало не демонстративно закривала очі на всі братові вади.

Кілька днів Алісон виходила з оселі тільки вночі, побоюючись Меґґі. Чомусь сприймала її як ненависний, досі могутній бастіон незламної австралійської чесноти на трясовині розтлінної Англії. Я ходив по харчі, ми балакали, спали, кохалися, танцювали, в будь-яку пору дня і ночі варили щось їстівне — двоє під одним дахом — sous les toits, опинившись далеко поза звичним часом і насупленим лондонським світом за вікнами.

Алісон завжди була жіночна; на противагу багатьом англійським дівчатам, вона ніколи не зраджувала своєї статі. Не вродливиця, часто навіть негарна, Алісон мала зграбну хлоп’ячу фігурку, вміла гарно, по-сучасному вдягатися, виробила ґраційну ходу; і вся ця цілість видавалася значно привабливішою, ніж її окремі складники. Бувало, я сидів в автомобілі й дивився, як вона йде хідником, зупиняється, переходить вулицю й прямує до мене. Тоді в цієї дівчини був просто-таки чудовий вигляд. Та коли вона сиділа поруч мене, незрідка в її зовнішності вражало щось пустопорожнє, щось від розпещеної дитини. Ну а зблизька завжди збивала мене з пантелику: якоїсь миті мало не потвора, але досить було одного руху, зміни виразу на обличчі, повороту голови — куди й щезала потворність. Перш ніж вийти в місто, Алісон накладала на повіки насичені тіні, які пасували до частенько викривлених у понурій гримасі губ, справляли враження, що її побито до синців, й викликали мимовільне бажання дати ще дужчого прочухана. Чоловіки завжди й усюди звертали увагу на цю дівчину: на вулиці, в ресторанах, у пабах, — і вона це знала. Я звик спостерігати, як її пасуть очима. Вона належала до тих жінок, — рідкісних навіть серед красунь, — які вже від народження оточені ореолом сексуальности, все життя мають зв’язки з мужчинами й дуже зважають на їхню зустрічну поведінку. І таку властивість відчувають усі, навіть тюхтії-підкаблучники.

Без макіяжу Алісон була простіша й звичайніша. У перші дванадцять годин після пробудження поводилася не дуже примхливо, та все одно завжди носила в собі щось непередбачуване й неясне. Годі було вгадати, коли вона почепить оту вишукану, розмальовану синцями маску. Могла палко віддатися в ліжку, а тоді позіхнути у найневідповіднішу мить. Могла від ранку до ночі прибирати, варити й прасувати, а тоді три-чотири дні поспіль по-богемному вилежуватися на підлозі біля каміна й читати «Короля Ліра», щось із Гемінґвея, детектив та жіночі журнали, причому все нараз — почергово по уривку з кожного видання. Вона робила що заманеться, а тоді вже шукала мотиву чи виправдання.

Одного разу Алісон принесла дорогу авторучку.

— Це вам, месьє.

— Не варто таке дарувати.

— Не переймайся. Я її поцупила.

— Поцупила?!

— Я все краду. А ти й досі не знав?

— Все?!

— Ніколи не роблю такого в крамничках. Тільки в універмагах. Там товар сам липне до рук. Гей, не корч такої згіршеної міни.

— Я не корчу.

Та я справді згіршився. Стояв з тим подарунком як дурень з писаною торбою.

— Це просто хобі, розвага, — підсміхнулась Алісон.

— Буде тобі розвага, коли засядеш на півроку в Голловеї.

Вона налила собі віскі.

— На здоров’я, santé! Ненавиджу універмаги. І товстосумів ненавиджу, особливо тих джонбулівських. Одна крадіжка — і зразу дві добрі справи, як ото одна куля кладе двох зайців. Та не хнюпся так, усміхнися-но. — Алісон встромила ручку в мою кишеню. — Ось так. Ти як той казуар, що скоїв злочин.

— Мушу хильнути.

Взявши пляшку віскі, я раптом засумнівався у способі її придбання. Глянув на Алісон. Вона ствердно кивнула.

Поки я наливав, вона стояла поруч.

— Ніколасе, знаєш, чому ти так близько береш до серця усілякі дрібниці? Бо й самого себе дуже вже близько береш до серця.

Злегка усміхнувшись мені, глузливо й ніжно водночас, вона пішла оббирати картоплю. А я відчував, що невідомо як, але скривдив її. Та й себе теж.

Якось уночі вона вві сні назвала чиєсь ім’я.

— Хто такий Мішель? — спитав я зранку.

— Хтось, кого я хотіла б забути.

Про все інше Алісон мені розповідала. Про матір родом з Англії, манірну й деспотичну. Про батька, начальника станції, що помер від раку чотири роки тому.

— Ось звідки мій несусвітний — ні ваш, ні наш — акцент. Як тільки відкрию рота — зразу ж у ньому воюють за вимову мамця з татком. Мабуть, тому і ненавиджу, і люблю Австралію. Там я ні разу не почулася щасливою, а тут завжди тужу за домівкою. Я, мабуть, дурниці мелю, га?

Алісон часто питала, чи не меле вона дурниць.

— Я гостювала в родичів у Валлії. У маминого брата. Господи Ісусе. Вони й кенґуру довели б до сліз.

В її очах я був хоч і стовідсотковий англієць, зате чарівливий. Почасти тому, що, з її ж таки слів, «культурний». Піт завжди бурчав, коли Алісон збиралася до музею чи на концерт. «Гей, малá, а чи не краще піти до пивної?» — передражнила вона Піта.

Одного дня вона сказала:

— Ти й не уявляєш, який Піт хороший. Хоч це й сучий син. Завжди знаю, чого йому треба, про що він думає й що має на увазі, коли говорить. А з тобою я нічого не знаю. Ображаєшся на мене, а я не розумію чому. Тішишся мною — теж не розумію чому. Та все тому, що ти англієць. Шкода, тобі не втямити цього.

В Австралії Алісон закінчила середню школу й навіть рік вивчала мови в Сіднейському університеті. А тоді познайомилася з Пітом і «все ускладнилося». Вона зробила аборт і поїхала до Англії.

— Він змусив тебе зробити аборт?

Алісон сиділа в мене на колінах.

— Він так і не дізнався.

— Не дізнався?!

— Я не була певна, що це його дитина.

— Бідолашка.

— Якби його, то Піт не хотів би цієї дитини. А якби не його, то не стерпів би її. Ото й усе.

— А ти сама не…

— Не хотіла. Ця дитина була б завадою, — перебила вона мене й докинула, тихше та м’якше: — Та ні, хотіла.

— І досі хочеш?

Помовчавши, Алісон злегка стенула плечима.

— Інколи буває.

Я не бачив її обличчя. Ми сиділи мовчки, зігріваючи одне одного, відчували близькість і тепло наших тіл і знали, що ми обидвоє заклопотані наслідками розмови про дитину. В нашому віці бридку голову зводить не секс, а кохання.

Якось увечері ми пішли подивитися старий фільм Карне «Набережна туманів»[22]. Виходячи з кінозалу, вона плакала. Вдруге заплакала в ліжку. І зачула моє невдоволення.

— Ти, Ніколасе, не я. Не можеш відчути того, що відчуваю я.

— Можу.

— Не можеш. Ото постановляєш собі не зворушуватися, не розчулюватися чи ще щось — і зразу все чудово.

— Та не чудово. Попросту не так паскудно.

— Цей фільм навіяв мені відчуття, що підтвердило мою думку про все на світі. Все воно безглузде. Стараєшся бути щасливим, а тоді раптом щось трапляється — і гаплик. Це тому, що ми не віримо в життя на тому світі.

— Не те що не віримо. Не можемо вірити.

— Щоразу, коли ти без мене виходиш у місто, я побоююся, що ти можеш умерти. Кожного дня думаю про смерть. Коли ми кохаємося, це їй як сіль в оці. Уяви, що в тебе купа грошей, а за годину зачинять усі крамниці. Хоч-не-хоч, мусиш бігати й витрачати ці гроші. Я, мабуть, дурниці мелю, га?

— Ні. Маєш на увазі атомну бомбу.

Вона курила лежачи.

— Не бомбу. Нас з тобою.

Алісон не давалася підманути «самотнім серцем», мала нюх на сльозогінний шантаж. Їй здавалося, що це непогана річ — бути самотнім як палець і не мати ніяких родинних зв’язків.

Одного разу за кермом я завів мову про те, що не маю близьких приятелів, і вжив свою улюблену метафору — скляний ковпак, що відділяє мене від світу. Алісон засміялася.

— Тобі подобається цей ковпак, — сказала вона. — Кажеш, хлопче, що ти самотній, а в глибині душі вважаєш себе іншим, ніж решта людей.

Ображений, я змовчав, і вона, трохи пізнувато, порушила тишу:

— Ти таки інший.

— І самотній.

Алісон стенула плечима.

— То оженися. Хоча б зі мною.

Сказала так, ніби запропонувала піґулку аспірину, аби голова не боліла. Я не відривав очей від дороги.

— Ти ж виходиш заміж за Піта.

— А ти все одно не захотів би мене, бо я курва, та ще й не англійська, а колоніальна.

— Я б попросив тебе не вживати такого слова.

— Ще одна причина того, що не захотів би. Бо просиш не вживати такого слова.

Ми бокували від чіткої межі, за якою починалося наше конкретне майбутнє. Натомість говорили про невиразну будучину: житимемо в хижі, й я в ній писатиму вірші; купимо джипа й перетнемо на ньому всю Австралію. Вираз «Коли ми приїдемо до Аліс-Спринґса…» став ходовим жартом і означав «Десь колись в якійсь країні…».

Минали дні, зливаючись в одну смугу. Я упевнився, що ось цей мій роман не схожий на жоден з усіх його попередників. Різниця полягала у значно більшій плотській насолоді, вже не кажучи про все інше. Поза ліжком я наставляв Алісон — обтісував її, виробляв англійську вимову, викорінював грубість і провінціальність; ну а в ліжку наставницею ставала вона. Ми усвідомили цю взаємність, хоча й не могли — мабуть, тому, що обоє були одинаками в батьків — збагнути її механізм. Кожне з нас могло щось дати і щось набути… а ще злагодженість у любощах, однакові смаки й уподобання, свобода від упереджень і комплексів. Вона навчила мене, крім мистецтва кохатися, ще багато чого іншого, але тоді я про це й не здогадувався. Пам’ятаю день, коли ми затрималися в одній із зал ґалереї «Тейт». Злегка пригорнувшись до мене й тримаючи за руку, Алісон дивилася на твір Ренуара поглядом дитини, що смокче льодяника. І раптом мене пронизало чуття, що ми одне тіло, одна душа, а якщо кохана зараз зникне, то від мене залишиться половина. Будь-хто, менш інтелектуальний і самовдоволений від мене, втямив би, що це жахливе чуття смерти — кохання. А я гадав, що це похіть. Зразу ж відвіз Алісон додому й там зірвав із неї одежу.

Іншого разу, на Джермін-стрит, ми зустріли Біллі Вайта — ітонського випускника, мого знайомого ще з студентських часів у Магдалинському коледжі, члена нашого клубу бунтарів. Доволі милий, зовсім не сноб, він — нехай і мимохіть — розточував невитравний дух найвищої касти, належности до кола щонайкращих людей, дух бездоганного аристократичного смаку в доборі костюмів, слів і виразів обличчя. Ми зайшли до бару, бо Біллі якраз дізнався, що тут подають перші в цьому сезоні колчестерські устриці. Хоч Алісон говорила дуже мало, та все одно я торопів від її акценту, від різниці між нею й аристократичними панянками, що сиділи недалеко від нас. Коли мій приятель наливав рештки вина «Мюскаде», вона на хвилинку вийшла.

— Слухай, старий, вона дуже миленька.

— Чи я знаю… — знизав я плечима. — Сам бачиш.

— І приваблива.

— Вона обходиться дешевше, ніж плата за центральне опалення.

— Не сумніваюся.

Однак я знав, що в нього на гадці.

Після того, як він розпрощався з нами, Алісон немовби в рот води набрала. Ми їхали подивитися кіно в Гампстеді. Я глянув на її понуре обличчя.

— Що з тобою?

— Гидотна у вас балачка, джонбулів із найвищих кіл.

— Я не з найвищої верстви. Із середньої.

— Найвища, середня… Господи, кого це гребе?

Поки вона знову заговорила, ми проїхали шмат дороги.

— Ти поставився до мене так, ніби я не твоя.

— Не будь дурною.

— Ніби я якась грана дикунка.

— Ото ще нісенітниця.

— Ти так поводився про всякий випадок. Ану ж з мене труси сповзуть абощо.

— Це важко пояснити.

— Не мені пояснюй, любий хлопчику. Не мені.

Якось Алісон повідомила:

— Завтра маю піти на співбесіду.

— Хочеш піти?

— А ти хочеш, щоб я пішла?

— Ця співбесіда ні до чого не зобов’язує. Тобі не конче відразу вирішувати.

— Краще почуватимусь, коли мене приймуть. Тільки б знати, що мене прийняли, ото й усе.

Вона заговорила про щось інше, і я міг не пристати на таку зміну теми. Міг, але пристав.

А назавтра і я дістав письмове запрошення на співбесіду. Алісон уже повернулася під враженням, що все гаразд. За три дні їй надійшов лист із повідомленням про десятиденний термін стажування, після якого почнеться робота.

Мене екзаменувала ціла комісія вельми ґречних чиновників. Під дверима установи ми зустрілися з Алісон й рушили до італійського ресторану. За обідом поводилися вимушено, як чужі. Вона була посіріла й утомлена, щоки обвисли. Я спитав, що вона робила, коли мене не було вдома.

— Писала відповідь.

— До авіакомпанії?

— Так.

— І що написала?

— А ти як гадаєш?

— Що ти прийняла пропозицію.

Запала прикра мовчанка. Я знав, щό вона хоче почути, але язик не повертався на те. Я почувався лунатиком, який прокинувся на самому краю даху. Знав, що ще не дозрів до того, аби одружитися й постатечнішати. У цю мить наші душі порізнилися, між нами залягло щось невиразне, темне й потворне, і воно випливало з Алісон. Не з мене.

— Кілька авіаліній моєї компанії проходить через Афіни. Якщо опинишся в Греції, будемо бачитися. Мабуть, ти таки залишишся в Лондоні. Якось воно буде.

І ми стали розмірковувати, як нам жити, якщо мені відмовлять.

Не відмовили. Надійшло повідомлення про те, що мою кандидатуру розглядає освітня комісія в Афінах. Це, мовляв, суто формальність. Маю бути в Греції на початку жовтня.

Вибравшись сходами на свій поверх, я тут же показав цього листа Алісон і не зводив з неї очей, поки читала. Сподівався на смуток, та не побачив його. Вона поцілувала мене.

— Я ж казала.

— Еге ж.

— Таку новину треба відсвяткувати. Їдьмо на село.

Я згодився. Алісон ані не гадала сумувати, а я через своє боягузтво не ризикнув задуматися над тим, чому мене прикро зачепила така легковажність. Ми поїхали на село, потім пішли в кіно, а тоді на танці в Сохо. За весь цей час Алісон ані не скривилася. Та після любощів нам не спалося, тож довелося поговорити всерйоз.

— Алісон, що мені завтра робити?

— Прийняти пропозицію.

— Хочеш, щоб я прийняв?

— Знов за рибу гроші.

Ми лежали навзнак, я бачив її розплющені очі. На стелі нервово дрижали тіні, кинуті дрібним листям з-перед вуличного ліхтаря.

— Якби я описав свої почуття до тебе, ти б…

— Знаю твої почуття.

І ось воно, осудливе мовчання.

Я доторкнувся до її оголеного живота. Алісон відвела руку вбік, але не відпустила.

— Твої почуття до мене, а мої до тебе — і що далі? Та не твої, не мої, а наші. Усе те, що почуваєш ти, почуваю також і я. Я ж бо жінка.

Мене знову огорнув страх. Я сформулював обтічне питання.

— Ти б вийшла за мене, якби я освідчився?

— Не так треба питати.

— Та я б уже завтра одружився з тобою, якби був певен, що ти сама цього хочеш.

— Ох, Ніко, Ніко…

Дощ торохнув у шиби. Алісон ляснула мене по руці, що лежала поміж наших тіл. Надовго зависла тиша.

— Я мушу виїхати з цієї країни.

Вона відповіла не зразу.

— Наступного тижня до Лондона повертається Піт.

— І що він тут робитиме?

— Не хвилюйся. Він знає.

— Звідки ти це дізналася?

— Я написала йому.

— Яка відповідь?

— Вільному воля, — видихнула вона.

— Хочеш знову бути з ним?

Спершись на лікоть, Алісон повернула до себе моє обличчя — віч-на-віч, дуже близько.

— Попроси моєї руки.

— Вийди за мене заміж.

— Не вийду. — І відвернулася.

— Навіщо ж так?

— Ет, щоб покінчити з усім. Я стану стюардесою, а ти поїдеш до Греції. Ти вільний.

— Ти теж вільна.

— Гаразд, я теж. Ти радий?

Раптовими могутніми напливами дощ хлистав верховіття дерев, тарабанив по дахах і вікнах — весняна злива геть не впору. Здавалося, спальня переповнюється незроненими словами, невисловленими докорами, закутаними в зловісну тишу, яка буває в останні миті перед руйнацією моста.

Ми лежали поряд, не доторкаючись, — дві потворні скульптурки на могилі, що колись була постіллю, просочені огидним побоюванням вкласти свої думки в слова. Нарешті вона обізвалася. Намагалася говорити як звичайно, але голос звучав жорстко:

— Не хочу завдавати тобі болю, а що дужче я тебе… прагну, то гострішого болю завдаю. Не хочу, щоб і ти завдавав мені болю, а що дужче ти мене відштовхуєш, то гострішого болю завдаєш.

Алісон встала з ліжка й ненадовго вийшла.

— То як, ми остаточно вирішили? — повернувшись, спитала вона.

— Либонь, так.

На тому розмова закінчилася. Алісон швидко заснула. Як на мене, надто вже швидко.

Вранці вона силкувалася на веселощі. Я зателефонував у Британську раду. Пішов туди, щоб вислухати поздоровлення та напучення міс Спенсер-Гейґ і вдруге — дай Боже, щоб востаннє — запросив її на ленч.

Алісон так і не дізналася, — та й я сам навряд чи це усвідомлював, — що наприкінці вересня я зраджував її з іншою жінкою. Тією іншою була Греція. Я вирушив би туди, якби навіть комісія відкинула мою кандидатуру. У школі я не вивчав грецької мови, всі мої відомості про сучасну Грецію починалися й закінчувалися смертю Байрона в Міссолунгі. Однак того ранку в Британській раді досить було тільки зародка уявлень про цю країну. Неначе в мить, коли втрачено всю надію, раптом знайшовся геніально простий вихід із глухого кута. Греція… чому я раніше не подумав про неї? «Я їду до Греції» — як це чудово звучить! Ніхто з моїх знайомих там не бував: навала новітніх мідян[23] — туристів хлинула набагато пізніше. Я накинувся на книжки про цю країну, які тільки зміг роздобути, й дивом дивувався, що так мало знаю. Читав невідривно і, немов той середньовічний король, закохався в портрет, ще не побачивши оригіналу.

Перед від’їздом видавалася другорядною моя попередня головна мета — вибратися з Англії хоч куди. Про Алісон я думав тільки у зв’язку з Грецією. Під час любощів уявляв, що будемо там разом, а в інший час бачив там тільки себе одного. Сама собою вона нічого не значила.

Від педагогічної комісії я дістав телеграму, що підтвердила моє призначення, а тоді поштою надійшли контракт, який мені належало підписати, й люб’язний лист каліченою англійською від директора школи. Міс Спенсер-Гейґ розшукала адресу вчителя, що працював там торік, а тепер мешкав у Нортумберленді. Вона нічого не знала про цього чоловіка, бо його найняли не через посередництво Британської ради. Я написав йому, але не дістав відповіді. До від’їзду залишалося десять днів.

З Алісон мені випадало дуже нелегко. Довелося відмовитися від помешкання на Рассел-сквері, й ми змарнували три дні на пошуки якогось підхожого кутка для неї. Нарешті знайшли велику кімнату-майстерню недалеко від Бейкер-стриту. Пакування і переїзд добряче далися взнаки нам обом. Я мав виїхати допіру другого жовтня, натомість Алісон уже почала ходити на роботу, отож перед нами стало непосильне завдання — примиритися з потребою рано вставати й жити за розпорядком. Двічі ми неабияк погиркалися. Першу сварку розпочала вона й потрόхи підливала олії до вогню, аж нарешті вилила всю свою зневагу до чоловіків узагалі й до мене зокрема. Я був снобом, франтом, дешевим спокусником — усього не перелічиш, а наступного ранку Алісон, снідаючи, правила крижану мовчанку. Надвечір я пішов на її курси, даремно дожидався цілу годину й повернувся додому. Там її теж не було. Зателефонував у цю авіакомпанію й дізнався, що нікого з практиканток сьогодні не затримали. Я чекав, набираючись злости, до одинадцятої, поки вона нарешті з’явилася. Не кажучи ні слова, зайшла до ванної, скинула плаща й напилася молока, як звикла була перед сном.

— Де тебе дідько носив?

— Ані не гадаю відповідати.

Алісон схилилася над електроплиткою в закутку, що правив нам за кухню. Вона наполягла на тому, щоб винайняти дешеве помешкання. А мене тіпало від того, що ми мусимо їсти й спати в одній і тій самій кімнаті, ділити з сусідами ванну, перешіптуватися й цитькати.

— Знаю, де ти була.

— Мені байдуже.

— Ти була в Піта.

— Хай тобі буде. В Піта, — обдала мене лютим оком Алісон. — І що з того?

— Могла б дочекатися четверга.

— А навіщо?

Ось тоді мені луснув терпець. Я постарався пригадати й випімнути їй усе те, що могло якнайдошкульніше допекти. Нічого не сказавши, вона роздяглася, лягла, відвернулася до стіни й беззвучно заридала. У тиші я з величезним полегшенням подумки повторював, що скоро позбудуся того всього. Не те щоб я справді вважав справедливими свої дотинки — попросту й досі злостився на Алісон, що довела до них. Зрештою я сів на ліжку поруч неї й дивився, як з-під набряклих повік сочаться сльози.

— Я чекав на тебе кілька годин.

— Я була в кіно, а не в Піта.

— То чому брешеш?

— Бо ти мені не довіряєш. Гадаєш, що я справді можу до нього піти.

— Це ж треба — насамкінець отак усе спаскудити.

— Сьогодні ввечері мені хотілося накласти на себе руки. Якби набралася духу, то кинулася б під поїзд. Я стояла й думала про те.

— Наллю тобі віскі. — Я приніс чарку. — Тобі ніяк не можна жити самій. Може, якась стюардеса…

— Нізащо не житиму разом з жінками.

— Хочеш повернутися до Піта?

Алісон гнівно зиркнула на мене.

— А ти хочеш попросити, щоб не верталася?

— Ні.

Облишивши сперечатися, вона задивилася на стіну. Вперше за весь вечір злегка всміхнулася. Віскі подіяло.

— Як на одній з отих кількох картин Гоґарта. «Кохання з розрахунку. По п’яти тижнях»[24].

— То що, ми поладили?

— Ми ніколи не поладимо.

— Якби це була не ти, то сьогодні ввечері я б пішов кудись.

— Якби це був не ти, то сьогодні ввечері я б не повернулася.

Алісон простягла чарку, щоб ще налити. Я поцілував їй зап’ясток і пішов по пляшку.

— Знаєш, про що я сьогодні подумала? — спитала вона навздогін.

— Ні.

— Якби я покінчила з собою, ти був би тільки радий. Роздзвонив би всім, що я задля тебе на смерть пішла. Тому я ніколи не дозволю собі самогубства. Не допущу, щоб таке смердюче гівно, як ти, вихвалялося.

— Негарно так казати.

— А тоді я подумала, що зможу це зробити, якщо залишу записку з поясненням. — Вона втупилася в мене, досі не злагідніла. — Заглянь у мою сумочку. Там є блокнот… — Я вийняв його. — Подивись у кінці.

Дві останні сторінки рясніли великими буквами.

— Коли ти це написала?

— Прочитай.

Не хочу жити. Майже завжди не хотіла. Мені добре тільки на стажуванні, де доводиться думати про діло, або за книжкою, або в кіно. Або в постелі. Мені добре тільки тоді, коли я забуваю про те, що живу. Коли живуть лише очі, вуха та шкіра. Не можу пригадати ні одної щасливої хвилини за два-три останні роки. Відколи зробила аборт. Пам’ятаю тільки, як іноді я змушувала саму себе прикидатися щасливою. Ото глянеш у дзеркало — і якусь мить піддаєшся омані, що побачила в ньому щасливицю.

Два останні речення грубо перекреслено. Я подивився їй у сірі очі.

— Ти ж так не думаєш насправді.

— Я написала це сьогодні, на перерві. Якби знала спосіб непомітно накласти на себе руки в отій їдальні, то скористалася б ним.

— Ти… гм, істеризуєш.

— А я і є істеричка! — майже крикнула вона.

— І комедіантка. Навмисно написала, щоб я тепер мав що читати.

Алісон заплющила очі. Запала мовчанка.

— Так. Але не тільки для того.

Вона знову розплакалася, на цей раз у моїх обіймах. Я спробував її якось утішити. Пообіцяв відкласти поїздку до Греції, а то й взагалі відмовитися від тої роботи. Висипав цілий міх обіцянок-цяцянок, і вона добре знала, що все це облуда, та зрештою змусила себе повірити й заспокоїтися.

Вранці я намовив її зателефонувати на курси й збрехати, що прихворіла, отож весь день ми провели за містом.

Назавтра — за два дні я мав від’їжджати — прийшла листівка з нортумберлендським штемпелем від Мітфорда — того, що працював на Фраксосі. Він написав, що невдовзі приїде до Лондона, якщо я хочу з ним зустрітися.

У середу я зателефонував до офіцерського клубу й запросив Мітфорда на чарку-другу. На два-три роки старший від мене, засмаглий, з витрішкуватими блакитними очима на вузькому обличчі, він раз у раз торкався темних унтерських вусиків. Від нього, зодягненого в темно-синій піджак, з військовою краваткою на шиї, просто-таки тхнуло солдафонщиною. Між нами зразу почалася партизанська війна за престиж. Колись цього чолов’ягу скинули з парашутом в окупованій німцями Греції, тож тепер він без упину базікав про своїх друзяк — різних Ксанів і Падді[25], а всіх знаних кондотьєрів того часу називав на ім’я. Зі шкури пнувся, щоб виставитися поборником свободи Греції, справдешнім еллінофілом у трьох ликах: джентльмен, грамотій і відчайдух. Ба, говорив із штучним, запозиченим акцентом і висловлювався короткими, рваними реченнями, як школярик, що мавпує віконта Монтґомері[26]. Неприторенний догматик, заблукалий поза полем битви. Глитаючи рожевий джин, я силкувався держати себе в руках, та ось ляпнув, що для мене війна означала тільки два роки мрії про демобілізацію. Безголів’я, інакше не скажеш. Замість усе докладно розвідати, накликав неприязнь. Зрештою признався, що я син кадрового офіцера, а тоді спитав, що воно таке, той острів.

Він кивнув на закуски, що стояли на шинквасі.

— Маєш острів.

І повів далі, тицьнувши сигаретою на одну з тарілок.

— Місцеві називають його… — вжив якесь грецьке слово Мітфорд, — тобто пиріг. Бо така його форма, хлопче. Посередині — хребет. У цьому куточку школа і село. На решті північної сторони — пустка. На всій південній — теж. Ось і вся географія.

— Що там за школа?

— Найкраща. На всю Грецію. Справді.

— А як із дисципліною?

Замість відповіді Мітфорд стиснув кулака, як каратист.

— Чи є якісь клопоти з учителюванням?

— Такі собі. Як всюди.

Глянувши в дзеркало за шинквасом, він пригладив вусики й пробурмотів назви кількох книжок.

Я спитав про життя поза школою.

— Нема життя. Острів гарний. Милуйся, якщо хочеш. Пташки, бджілки, всяка всячина.

— Ну а село?

Він криво всміхнувся.

— Старий, грецьке село — це тобі не англійське. Товариство — нуль без палички. Вчительські жінки. Кілька чиновників. Часом татко й мамця навідають якого учня. — Він сіпнув головою так, ніби комірець став затісний. Цей тик мав додати ваги словам. — Є кілька вілл. Десять місяців на рік забиті дошками.

— Не дуже-то мене заохочуєш до поїздки.

— Глушина, нічого не вдієш. Мертва глушина. А ті, що у віллах, — всі зануди. Крім одного. Навряд чи ти з ним зустрінешся.

— Та невже!

— Якось ми задерлися. Я йому просто у вічі сказав те, що про нього думаю.

— А про що йшлося?

— Сучий син пособляв німцям. Про те йшлося. — Мітфорд випустив добрячу хмару диму. — Так що доведеться тобі водити компанію з панами педагогами.

— А вони хоч уміють по-англійському?

— Більшість по-французькому квакає. Є там один грек. Теж англійську викладає. Пихатий надолобень. Одного разу я йому засвітив ліхтаря під оком.

— Ого, нічогенький ґрунт ти мені приготував.

Він засміявся.

— Бачиш, їх усіх треба тримати в шорах. — Відчув, що трохи збився з ролі. — Там сіль землі — це селяни. Особливо критські. Хлопці хоч куди. Повір. Добре їх знаю.

Я спитав, чому він виїхав звідти.

— Знаєш, пишу книжку. Спогади про війну. Мусив із видавцем бачитися.

В ньому відчувалося щось жалюгідне. Було легко уявити, як він, неначе шкодливий бойскаут, гасає й підриває мости у своєму чудернацькому однострої. А тут доводиться поневірятися в цьому нудотному світі добробуту й почуватися викинутим на сушу іхтіозавром.

— Вовком завиєш без Англії, — зразу ж змінив він тему. — Тим більш, що й грецької не знаєш. Запиватимешся. Усі запиваються. Бо мусять.

Він заговорив про рецину й арецинато, ракі й узо[27], а тоді перейшов на жінок.

— До афінських дівчат ані не рипайся. Бо інакше заробиш сифон.

— А на острові?

— Глухо, старий. Найстрашнючіші мавпи на все Егейське море. І ще одне — сільська честь. Це небезпечна штука. Не раджу. Я сам попікся. Ще перед тим як там вчителювати, — відповідним чином примружившись, вискалився до мене Мітфорд.

Я повіз його до клубу. Туманне, астматичне надвечір’я по-риб’ячому сіро забарвило перехожих, машини і все навколо. Я поцікавився, чому він не залишився в армії.

— Старий, там усе страшенно закостеніло. В мирний час це особливо відчувається.

Напевно, його комісували. Під поволокою манер офіцерського клубу нуртувало щось нестійке, темне й буйне.

Ми приїхали.

— Як гадаєш, я приживуся на острові?

Мітфорд окинув мене критичним поглядом.

— Держи їх у чорному тілі. Тільки так. Не піддавайся. Мого попередника довели до ручки. Я його не застав. Мабуть, здурів. Не міг дати раду з учнями.

Мітфорд вибрався з машини.

— Ну, ні пуху, старий, — вищирив він зуби, а тоді вхопився за клямку дверцят. — Послухай-но. Стережися почекальні.

І торохнув дверцятами — зразу ж, немовби наперед розрахував. Я швиденько відчинив їх і, вихилившись, гукнув йому навздогін:

— Чого саме стерегтися?

Мітфорд обернувся, але тільки махнув рукою й розчинився в натовпі на площі Трафальґар-сквер. Я не міг позбутися думки про його останню нещиру усмішку. Під нею крилася недомовка, щось прибережене про запас. І це останнє таємниче слово. Почекальня, почекальня, почекальня. Увесь вечір не виходила мені з голови ота почекальня.

Я забрав Алісон, і ми поїхали до гаража, власник якого мав продати моє авто. Я запропонував, що подарую їй це авто, та почув відмову.

— Якщо прийму цей подарунок, то він весь час нагадуватиме про тебе.

— То й добре.

— Не хочу весь час про тебе думати. І не потерплю, щоб на твоєму місці сидів хтось інший.

— Може, хоч гроші забереш? Багато не дадуть.

— Хочеш мені заплатити?

— Не говори дурниць.

— Мені нічого не треба.

А я ж знав, що вона мріє про моторолер. І постановив залишити чек із написом «На моторолер». Сподівався, що Алісон прийме його після мого від’їзду.

Останній вечір минув напрочуд спокійно, немовби я вже в дорозі й балакаємо не ми, а наші тіні. Ми умовилися, що робитимемо завтра. Алісон не хотіла мене проводжати до залізничного вокзалу «Вікторія». Поснідаємо, як завжди, вона піде на роботу — так буде найлегше й найпростіше. Поговорили про майбутнє. Як тільки випаде нагода, Алісон полетить до Афін. Якщо ж ні, то я справлю Різдво в Англії. Можна було б зустрітися десь на півдорозі — в Римі чи у Швейцарії.

— В Аліс-Спринґсі, — мовила вона.

Вночі ми не могли заснути, і кожне з нас знало, що не спимо обидвоє, але боялося озватися. Я відчув, що Алісон навпомацки шукає моєї руки. Якусь хвилину ми лежали мовчки. І тоді вона порушила тишу.

— А якби я сказала, що чекатиму тебе? — Я мовчав. — Мені здається, я на таке здатна. Ось що я хотіла сказати.

— Знаю.

— Ти завжди кажеш «знаю». Але така відповідь нічого не означає.

— Знаю це. — Вона ущипнула мені руку. — Скажімо, я б відповів так: жди, а я за рік усе вирішу. І ти ждала та й ждала б.

— Я пристала б на таке.

— Нісенітниця. Це все одно, що послати дівчину до монастиря, аби почекала, поки наречений дозріє до одруження. А тоді він вирішить не одружуватися. Ми маємо бути вільні. Іншого вибору нема.

— Не сердься. Будь ласка, не сердься.

— Мусимо глянути правді в очі.

Залягла тиша.

— Я просто подумала, як воно буде, коли повернуся сюди завтра ввечері. Ото й усе.

— Я писатиму. Щодня.

— Так.

— Це буде своєрідне випробування. Побачимо, чи дуже тужитимемо одне за одним.

— Я знаю, що воно таке, коли хтось від’їжджає. Тиждень помираєш, тиждень тобі болить, тоді починаєш забувати, а згодом видається, що нічого й не було, що це сталося не з тобою, і знизуєш плечима. І кажеш собі: динґо, це життя, і так уже воно влаштоване. По-дурному влаштоване. Немовби ти нічого не втрачаєш назавжди.

— Я не забуду тебе. Ніколи не забуду.

— Забудеш. І я тебе теж.

— Треба жити далі. Хай як воно сумно обертається.

Надовго замовкнувши, Алісон мовила:

— Та ти й знати не знаєш, що таке печаль.

Ми проспали. Я навмисно наставив будильника на пізнішу пору, щоб довелося поспішати й не було часу на сльози. Алісон снідала стоячи. Ми говорили про всілякі дурниці — про те, що треба змінити замовлення в молочника й брати одну пляшку замість двох, про те, куди міг заподітися мій читацький квиток. Нарешті вона відставила чашку по каві, ми підійшли до дверей. Я дивився на її обличчя так, ніби ще не пізно, ніби все це тільки страшний сон; дивився на пухкі щічки, на сірі очі, що шукали мого погляду. Алісон навернулися сльози, вона ворухнула вустами, неначе хотіла щось сказати. Не сказала. Рвучко й незграбно подалася до мене, поцілувала так коротко, що я майже не відчув її губ, — і поминай як звали. Пальто з верблюжої вовни щезло за поворотом сходів. Не оглянулася. Я підійшов до вікна й побачив, як вона квапливо переходить вулицю. Побачив світле пальто й солом’яно-жовте волосся під його колір. Ось рука сягає до сумочки, виймає хусточку, щоб висякатися. Алісон ані разу не озирається. Кинулася бігти. Відчинивши вікно, я висунувся й дивився, поки вона звернула на Марилебон-роуд. І навіть там, на самому розі, в останню мить, таки не оглянулася.

Зачинивши вікно, я помив посуд, застелив ліжко, сів за стіл, заповнив чек на п’ятдесят фунтів і написав записку.

Люба Алісон, повір, що якби мені вибирати, я вибрав би тільки Тебе. Я не міг показати, що мені набагато сумніше, ніж могло б видатися збоку, бо тоді ми обоє збожеволіли б. Носи, будь ласка, ці сережки. Прошу Тебе взяти ці гроші, купити моторолер і об’їздити місця, де ми бували… Зрештою, розпорядися цими грошима на свій розсуд. Будь ласка, дбай про себе. Господи, якби ж то я був вартий того, щоб на мене чекали…

Ніколас

Лист мав справляти враження написаного спонтанно, хоча я кілька днів добирав кожне слово. Я вклав записку і чек у конверт і поставив його на каміні поряд із гагатовими сережками у футлярі — якось ми побачили їх на вітрині зачиненої антикварної крамнички. Відтак поголився і вийшов, щоб поїхати на таксі.

Коли таксі звернуло з нашої вулиці, я гостро відчув, що вивільнився. Не таке гостре, зате набагато бридкіше було відчуття того, що Алісон кохала мене дужче, ніж я її, тож невідомо в чому, але моє взяло гору.

Однак на тлі радісного збудження від того, що мандрую в незнане й знову окриляюся, я не без приємности усвідомлював свій тріумф. Терпке, не солодке усвідомлення, але такий смак мені подобався. Я їхав до «Вікторії», як голодний іде ситно пообідати, вихиливши келих-другий мансанільї[28]. Замугикав собі під ніс — зовсім не для того, щоб мужньо приховати печаль. Це було відкрите, перекірливе прагнення відсвяткувати здобуття свободи.

За чотири дні я стояв на горі Гімет, споглядаючи на мегаполіс Афіни-Пірей, на міста і передмістя, на будинки, що міріадами гральних костей розсипалися по рівнині Аттики. На півдні розляглося чисте блакитне передосіннє море з островами кольору світлої пемзи, а ген там, понад обрієм, у завмерлому розкішному потоці землі й води, височіли погідні гори Пелопоннесу. Погідні, пишні, величні… Я добирав якихось інших означень, менш зужиткованих, але кожне видавалося дуже вже вбогим. Тут око сягало поза вісімдесят миль у далину, все було прозоре, чудовне, просвітлене й просторе — таке, як і незчисленні віки тому. Я почувався астронавтом. Стояв по коліна в марсіянському чебреці під небом, що не відало ні хмар, ні пилу. Я глянув на свої бліді руки лондонця. Навіть вони тепер ввижалися іншими — нудотно чужими, віддавна непотрібними.

Коли це правічне середземноморське світло впало на довколишні простори, я пізнав їх досконалу красу, та коли торкнулося мене, я дізнав його ворожости. Постало враження, що це світло не очищає, а роз’їдає. Немовби на початку допиту разить очі яскрава лампа, і в розчахнутих дверях уже бачиш стіл із ременями, і вже твоє колишнє «я» тямить, що не витримає катування. Почасти цей страх, цю оголеність єства аж до першооснов викликало кохання, таж я закохався в грецькі краєвиди з першого погляду, всією душею й назавжди. Однак разом із коханням прийшло й суперечливе, самодратливе чуття безсилля й меншовартости. Ніби Греція була такою еротичною спокусницею, що хоч-не-хоч, а по вуха залюбишся, і водночас такою байдужою аристократкою, що й несила підійти до неї. Жодна з книжок, що я прочитав, не розтлумачила цієї недоброї, чарівливої, кіркеїної властивости, завдяки якій Греція єдина й неповторна. В Англії ми дуже мирно, спокійно, по-домашньому співіснуємо з нашими рештками природи і з її м’яким північним світлом; натомість у Греції природа й світло такі прекрасні, такі всюдисущі, такі потужні, такі буйні, що співіснування стоїть на своєрідному почутті — сплаві любови й ненависти. Багато місяців минуло, поки я це збагнув, а примирився з цим аж по багатьох роках.

Цього ж дня, трохи згодом, я стояв біля вікна в готельному номері, куди мене скерував знуджений молодик, представник Британської ради. Я саме написав листа до Алісон. Уже видавалося, що вона дуже далеко — не в часі, не в просторі, а в іншому вимірі, в якого нема назви. Мабуть, у дійсності. Я дивився на майдан Конституції — головне місце зустрічей афінян, на юрми людей, що проходжалися, на білі сорочки, темні окуляри й голі засмаглі руки. Над незліченними столиками кафе просто неба ширяв шелестливий гомін. Панувала спека, як у нас у липні, на небі й далі ні хмаринки. На сході виднів Гімет, де я стояв уранці; присмеркове сонце забарвило його схил ніжною й насиченою лілово-рожевою барвою цикламена. Навпроти, над скупченням дахів, височів масивний темний силует Акрополя — саме такий, який виснувався в уяві, а тому й нереальний. Я почувався так само радісно й довгождано заблукалим, так само щасливо й насторожено самотнім, як Аліса в Країні Див.

Від Афін до Фраксосу — вісім незабутніх годин на пароплавчику в південному напрямку. Острів лежить десь за шість миль від пелопоннеського узбережжя — такий самий незабутній, як і його оточення: з півночі й заходу Фраксос велетенською рукою обіймають гори, й він якраз у ліктьовому згині; ген далеко на сході манячать пагорби архіпелагу; на півдні м’яко-блакитна пустиня Егейського моря простягається до самого Криту. Фраксос прекрасний. Інші епітети не годяться. Його не назвеш милим, гарним, мальовничим; він прекрасний — дуже просто й без натяжки. Мені забило дух, коли я вперше побачив, як він пливе в промінні Венери, немовби величавий чорний кит, у вечірньому аметистовому морі. Та й досі мені забиває дух, коли заплющую очі й згадую про нього. Навіть в Егейському морі рідко де знайдеш таку красу. Пагорби тут поросли соснами — середземноморськими пініями, світлими, як пір’я в’юрка. Дев’ять десятих острова — це незаселена й необроблювана земля. Тільки сосни, невеликі затоки, море, тиша. У північно-західному куті, біля двох бухточок, мальовничо розсипалися сніжно-білі будиночки.

Однак уже здалеку, з моря, ріжуть око дві недоречності. Перша — дебелий готель в едвардіанському стилі на грецький копил. Ця будівля так само гармонує з краєвидом більшої частини гавані, як таксі з дорійським храмом. Друга — це споруда на краю села, яка не менш разюче дисонує з пейзажем. На її тлі будиночки видаються карликами. Страхітливо довга, кількаповерхова, вона — дарма що пишний коринфський фасад — скидається на фабрику. Згодом виявилося, що ця схожість не тільки зовнішня.

Якщо не брати до уваги школи імени Байрона, готелю «Філадельфія» і самого села, то можна сказати, що острів, усі тридцять квадратних миль, — це незаймана земля. Кілька маслинових садів і терасових полів на крутому північному схилі, а решту Фраксосу покриває сосновий праліс. Тут не побачиш античних пам’яток. Давнім грекам не смакувала дощівка з водозбірників.

Через брак прісної води на острові немає диких тварин, а птахи трапляються зрідка. За межами села завжди стояла тиша. Подеколи взимку (влітку не було випасу) на пагорбах можна було надибати чи то пастуха з отарою кіз, чи то селянку, згорблену під великою в’язанкою хмизу, чи то смолозбирача.

Таким був світ перед появою техніки, та й самої людини. Тут набувала незбагненного значення кожна дрібна подія, — пролетів сорокопуд, знайшлася нова стежка, завиднів у морській далечіні каїк[29], — вирізнена, відтінена й вивищена самотиною. Ніде в усьому світі немає такої найменш метафізичної, найменш нордичної самотности. Страх ані не торкнувся цього острова. Якщо його хтось зачарував, то не страховища, а німфи.

Я часто ходив на прогулянки — рятувався від клаустрофобійної атмосфери, що панувала в школі імени лорда Байрона. До смішного абсурдно викладати в пансіоні, зорганізованому на зразок Ітона та Гарроу[30] в місці, звідки кинеш оком на південь і побачиш край, де Клітемнестра вбила Агамемнона. Звичайно, професійний рівень учителів, заручників країни, в якій усього два університети, був значно вищий, ніж натякнув Мітфорд, а учні самі собою нічим не відрізнялися від своїх ровесників у всьому світі. Але до англійської мови вони ставилися дуже вже прагматично. Їм було байдуже до літератури, хлопців цікавила тільки техніка. Коли я пробував читати поезію автора, чиїм іменем названо школу, вони позіхали. Та коли пояснював, як називаються по-англійському частини автомобіля, то після уроку не міг спровадити школярів із класу. Вони часто приносили американські підручники, повні термінів, в яких для мене було стільки ж грецького, скільки в дитячих обличчях з виразом бажання, щоб я переказав їм текст своїми словами.

І учні, і вчителі ненавиділи острів. Сприймали його як щось на зразок виправного закладу, в який вони потрапили з доброї волі й де треба працювати, працювати, працювати. Я сподівався, що тут набагато сонливіша атмосфера, ніж в англійських школах, а виявилося — навпаки. Вершина іронії — тут вважали, що саме завдяки цій маніякальній працьовитості та кротячій сліпоті на красу природи тутешня система викладання стала типово англійською. Мабуть, греки, пересичені найгарнішими у світі краєвидами, й не вважали чимсь невідповідним замикатися в такому термітнику, а мене воно доводило до нападів люті.

Один чи два викладачі говорили по-англійському, більшість — по-французькому, але я з ними не зійшовся. Єдиний, з ким можна було приятелювати, став Деметріадес, другий учитель англійської, та й то, либонь, тільки тому, що краще, ніж інші, володів мовою. З ним я міг розмовляти на вищому рівні, ніж початковий.

Деметріадес поводив мене по сільських кав’ярнях і тавернах, і я засмакував у грецькій кухні та народній музиці. Вдень село завжди здавалося понурим. Безліч забитих дошками вілл, зрідка розминешся з кимсь на вуличці. Доводиться харчуватися тільки у двох найкращих тавернах, де бачиш одні й ті самі обличчя із затхлого левантійського провінційного товариства, вже скоріш із часів Оттоманської імперії й Бальзака у фесці, ніж із п’ятдесятих років. Еге ж, треба згодитися з Мітфордом: тут безнадійна нудьга. Кілька разів я зайшов до рибальських винярень. Там було веселіше, але відчувалося, що я не на місці. Та й у грецькій мові не дійшов таких висот, щоб розуміти місцевий діалект.

Я розпитував про чоловіка, з яким мав сутичку Мітфорд, але ніхто не чув про такого, про сварку й про «почекальню». Очевидно, Мітфорд проводив більшість часу в селі й заслужив лиху славу не тільки в Деметріадеса, але й в інших учителів. Доводилося миритися з наслідками англофобії, загостреними через тодішню політичну ситуацію.

Невдовзі я став утікати на пагорби. Ніхто з моїх колег не ступив би ані на крок далі без конечної потреби, а хлопці мали право тільки в неділю виходити поза рогатку шкільної території, обгородженої високою стіною, та й то могли віддалитися хіба на півмилі дорогою край узбережжя, що вела до села. А пагорби були завжди по-п’янкому чисті, світлі й далекі. Не маючи іншого супутника, крім своєї нудьги, я вперше в житті подивився на природу свіжим оком і пошкодував, що знаю її мову так само погано, як і грецьку. Я по-новому сприймав розсипи каміння, зграї птахів, квіти, прогулянки, плавання, чудовий клімат, брак транспорту — наземного та повітряного (на острові не було ні одної машини, поза селом не простягалися шляхи, а літаки пролітали не частіше, як раз на місяць). Завдяки всьому цьому я почувався, як ніколи, здоровим. Здавалося, постає гармонія між тілом і духом. Це була ілюзія.

Коли я вперше після приїзду прийшов до школи, там уже чекав лист від Алісон. Дуже короткий. Мабуть, вона написала його на роботі в день мого від’їзду.

Я кохаю Тебе, хоч Ти й не розумієш, що це означає, бо ніколи нікого не кохав. Весь останній тиждень я старалася, аби Ти це втямив. Єдине, що хочу Тобі сказати: якщо колись закохаєшся, то згадай сьогоднішній день. Пригадай, як я поцілувала тебе й вийшла з кімнати. Як ішла вулицею й ні разу не оглянулася. Я знала, що Ти стежиш за мною. Пригадай усе, що я робила. Пригадай, що я Тебе кохаю. Хай навіть уже нічого про мене не пам’ятатимеш, та ось це затям, будь ласка. Я йшла вулицею й не озирнулася, бо кохаю Тебе. Кохаю. Кохаю так, що завжди ненавидітиму Тебе за сьогоднішній день.

Другий лист надійшов наступного дня. В конверті був тільки розірваний чек, і на одній половині стояв карлюкуватий напис «Ні, дякую». За два дні прийшов третій лист, повний захвату над якимсь кінофільмом, мало не приятельський. А закінчувався він так: «Забудь мого першого листа. Я вибилася з рівноваги. Тепер усе минулося. Уже не поводитимуся ось так по-старомодному».

Звісно, я відписував їй якщо й не щодня, то принаймні два-три рази на тиждень — довгі послання з самозвинуваченнями та виправданнями, аж одного разу Алісон висловилася: «Попрошу Тебе перестати товкти про наші стосунки. Пиши про те, що робиш, про острів, про школу. Знаю, хто Ти і що Ти. То й будь таким. Коли описуєш щось, тоді можу уявити, що я з тобою, й побачити те, що бачиш. Не ображайся. Пробачити — це забути».

Помалу наше листування перейшло з почуттів на факти. Вона писала про роботу, про свою нову подругу, про всякі дрібні домашні справи, про фільми та книжки. Я — про школу й острів, як і просила Алісон. Одного разу вона надіслала фото — в однострої стюардеси. Коротко підстриглася, заправила волосся під пілотку. Всміхалася, але на тлі цієї уніформи усмішка видавалася нещирою, професійною. Світлина виразно попередила мене, що це вже не та Алісон — моя і нічия більш, про яку я любив згадувати. Згодом листи стали надходити тільки раз на тиждень. Фізична туга, яка докучала мені весь перший місяць, почала зникати, хоч подеколи я прагнув Алісон і віддав би все, аби тільки опинитися з нею в ліжку. Але це були ознаки утримання, а не туги за коханням. Одного дня мені спало на думку, що будь я не на острові — покинув би цю дівчину. Писання листів перестало бути приємністю, перетворилося на обов’язок, і я вже не квапився після вечері усамітнитись у своїй кімнаті. Абияк шкрябав послання в класі й в останню мить посилав з ним учня до брами, щоб віддати шкільному листоноші.

Під час канікул ми з Деметріадесом вибралися до Афін. Він запропонував гуртом відвідати його улюблений бордель у передмісті. Запевнив, що дівчата в ньому здорові. Повагавшись, я згодився. І справді, у чому ж полягає моральний обов’язок поета (не кажучи вже про циніка), як не в аморальності? Коли ми вийшли звідти, падав дощ, і тінь мокрого евкаліптового листя, освітленого рекламою над входом, нагадала мені нашу спальню на Рассел-сквері. І Алісон, і Лондон щезли, згинули, стали вигнанцями; я викреслив їх із життя. І постановив сьогодні вночі написати Алісон, що й знати її не хочу. Коли ми добралися до готелю, я був п’яний як чіп, тому й не уявляв, щό саме треба написати. Може, те, що, як показав час, я не вартий її вірности? Що Алісон мені набридла? Що я самотній, як ніколи, й нічого іншого не прагну? Хай там як, я надіслав якусь нікчемну листівку, а перед від’їздом пішов до цього закладу ще раз, уже без приятеля. Однак ліванська німфетка, до якої я прийшов, була зайнята, а інші дівчата мені не сподобалися.

Настав грудень, ми й далі листувалися. Я відчував, що вона щось приховує. Надто вже прісним і безгрішним описувала Алісон своє життя. Тож я не здивувався, коли надійшов останній лист. Однак я не сподівався, що почуватимуся таким розжаленим і обманутим. Не так ревнував, як прагнув Алісон. Миті ніжности й єднання, миті, коли двоє втрачають свою окремішність і зливаються водно, прокручувалися в моєму мозку, ніби кадри якогось банального сльозоточивого кіно, яке хочеш забути, але не можеш. Я читав і перечитував цього листа. Ось як буває: двісті заяложених, зачовганих слів — і кінець усьому.

Любий Ніколасе!

Я так не можу жити далі. Мені дуже прикро, що мушу Тобі завдати болю. Повір, що мені прикро, й не сердься на мене за те, що знаю про Твій біль.

На власні вуха чую, як ти кажеш: «Не болить мені».

Я почувалася неймовірно самотньою й пригніченою. Не писала, що мені погано, бо й сама не знала, як про це писати.

У перші дні на роботі я не давала по собі нічого пізнати, а потім вдома заламувалася.

Я знову сплю з Пітом, коли він прилітає до Лондона. Вже два тижні. Прошу, прошу, повір: якби я надіялася на… Ти знаєш, на щό. Знаю, що знаєш.

Почуваю до нього зовсім не те, що було колись. У мене з ним не так, як з Тобою, тож не смій ревнувати.

Це тому, що він дуже простий, не дає мені думати й почуватись одинокою. Я знову занурилася в австралійсько-лондонські справи. Може, ми й одружимося. Не знаю.

Жахлива річ. Мені досі хочеться обмінюватися з Тобою листами. Я досі все пам’ятаю.

До побачення.

Алісон

Ти завжди будеш не такий, як інші. Завжди. Цей перший лист, який я написала в день твого від’їзду… Якби ж то Ти міг його зрозуміти.

Я написав відповідь. Сказав, що сподівався такої новини й що Алісон цілком вільна. Але порвав цього аркуша. Якщо й міг чимось завдати болю, то тільки мовчанням. А я хотів, щоб їй заболіло.

В останні дні перед Різдвом я був безнадійно нещасливий. Раптом без жодної видимої причини зненавидів школу — її спосіб викладання й те, що вона стриміла тут, сліпа й схожа на в’язницю, в самому серці божественних краєвидів. Коли Алісон перестала писати, я почувався ще дужче осамотілим. Навколишній світ — Англія й Лондон — став чимсь абсурдно й страхітливо нереальним. Два-три оксфордські знайомі, що час від часу надсилали мені вістку, не давали про себе знати. Вряди-годи я пробував слухати передачі зарубіжної служби Бі-бі-сі, але ці новини лунали неначе з Місяця. Йшлося про зовсім чужі мені події, про геть чужих людей, а британські газети, що зрідка потрапляли до рук, здавалося, цілком складалися з матеріалів під рубрикою «Сто років тому». Скидалося на те, що всі острів’яни усвідомлювали цей розрив між собою і сучасністю. Щодня за багато годин перед тим, як на обрії з північного сходу з’являвся пароплав з Афін, на набережній у гавані збиралася юрба. Хоч кожен знав, що судно зупиняється тільки на п’ять хвилин, що з нього зійде п’ять пасажирів і не більше сяде на борт, та нізащо не хотів пропустити це видовище. Ми були подібні до в’язнів, що досі не втрачали надії на амністію.

А острів був таки прегарний. Під Різдво настала вітряна, холодна погода. Величезне море антверпенської блакиті ревіло на жорствяному шкільному пляжі. Гори материка покрилися снігом, і над розлютованими водами стояли з півночі та заходу осяйні білі схили в дусі Хокусая[31]. Серед пагорбів стало ще порожніше й тихше. Я часто ходив на прогулянку, щоб розвіяти нудьгу, й весь час відкривав нові місця, де можна побути на самоті. Зрештою мене почав непокоїти цей досконалий світ природи. З’явилося враження, що тут мені немає місця. Я не знав, як жити в цьому світі, й не був до нього пристосований. Міський житель, я не мав коренів. Відкинув свій час і не міг поринути в минуле. Як Скірон[32], я завис поміж небом і землею.

Почалися різдвяні канікули. Я поїхав мандрувати Пелопоннесом. Треба було побути самому й відірватися від школи. Якби Алісон була вільна, я б полетів до неї в Англію. Спадало мені на думку й те, щоб звільнитися, але це означало б дати задній хід і знову зазнати поразки, і я вмовляв сам себе, що до весни все налагодиться. Тож Різдво я зустрів у Спарті, а Новий рік — у Піргосі, сам як палець. Перш ніж сісти в Афінах на пароплав і поплисти до Фраксосу, я затримався на день і пішов до знайомого публічного дому.

Я рідко думав про Алісон, але весь час відчував її близькість, і хоч як старався її забути, та не вдавалося. Траплялися монаші дні, коли я гадав, що проведу решту свого життя без жінок. Траплялися й такі дні, що кортіло запопасти якусь покладисту дівчину. Острів’янки були албанського походження — суворі й жовтошкірі, десь такі сексуальні, як Незалежна церква[33]. Набагато спокусливішими видавалися деякі хлопці з оливковою ґраційністю й виразно окресленою індивідуальністю — рисами, яких так бракує їхнім стереотипним ровесникам із приватних шкіл, оцим зодягненим в уніформу рожевим мурахам, що плодяться в Арнольдовому праху[34]. Бували в мене миті, як в Андре Жіда[35], однак без взаємности, адже педерастія ніде не викликає такої огиди, як у буржуазній Греції; з цього погляду Арнольд почувався б тут як удома. Зрештою, я не був гомосексуаліст. Попросту зрозумів (і тим самим викрив хибу у своєму вихованні), що в таких людей теж є свої радощі. І це завдяки не тільки своїй самотині, але й самому духу Греції. Він осмішував традиційні англійські поняття про моральність і аморальність; скою чи не скою я щось соціально непростиме — це само собою було справою смаку, щось на зразок того, чи скуштувати нову марку сигарет, чи ні: з погляду моральности воно однаково тривіальне. Красу і добро можна розрізнити на півночі, але не в Греції. Тут шкіру різних людей відділяють тільки проміжки сонячного світла.

Була ще моя поезія. Я почав писати вірші про острів, про Елладу — начебто й повні глибокого філософського змісту та віртуозно складені, і дедалі частіше мріяв про літературні успіхи. Сидів годинами, втупившись у стіну й уявляючи хвалебні рецензії, листи від славетних колег по перу, захват читачів, світову славу. Тоді я ще не знав мудрого вислову Емілі Дікінсон: «Публікуватися — це не поетова справа»; бути поетом — це все, бути відомим як поет — це марниця. У моєму житті запанував штучно створений онаністичний ліричний герой. Школа обернулася вигідним жертовним цапом: невже ж складеш бездоганну поему в такій дріб’язковій рутині? Та однієї понурої березневої неділі з моїх очей спала полуда. Я прочитав свої грецькі вірші й побачив їх такими, якими вони були насправді: учнівські спроби, визбуті ритму й композиції, в яких банальність незграбно замаскована надміром буйної риторики. Пройнявшись жахом, я взявся читати написане раніше — в Оксфорді та на сході Англії. І ці не кращі. Ба, навіть гірші. Правда обвалилася на мене як лавина. Ніякий із мене поет.

Не знайшовши розради в раптовому прозрінні, я лютував від того, що еволюція звела в одній людині чутливість із невмінням співіснувати. В одній душі, моїй душі, що верещала, ніби заєць у сильці. Я поклав усі свої опуси перед собою, помалу брав аркуш за аркушем і рвав на дрібні клаптики, аж поки заболіли пальці.

А тоді подався на пагорби, дарма що було дуже холодно й почався дощ. Увесь світ заповзявся на мене. Нікуди не дінешся від безапеляційного присуду про непридатність. У своїх найважчих пережиттях я знаходив користь, вони були паливом, залізною рудою творчости, а не тільки яловою породою мук. Поезія стала для мене чимсь таким, до чого завжди можна вдатися в разі потреби, — запасним виходом, рятувальним колом. Завдяки їй я виправдовував сенс свого життя. І ось опинився у відкритому морі, а рятувальне коло тонуло, наче олово. Я ледве стримувався, щоб не заплакати від жалю над самим собою. Обличчя перетворилося на маску акротерія[36]. Я ходив багато годин, переживаючи справдешнє пекло.

Люди певного типу належать до суспільства й не усвідомлюють цієї належности; інші ж свідомо силкуються вплинути на нього. Перші — це ґвинтики й коліщатка, другі — механіки й водії. А той, хто поставив себе поза суспільством, може тільки старатися висловити свою незалежність між буттям і небуттям. Не cogito, а scribo, pingo, ergo sum[37]. День за днем мене переповнювало небуття — гірша річ, ніж знайоме почуття фізичної та соціальної самотности. Це був метафізичний відповідник безлюдного острова, мало не відчутний на дотик, як ракова пухлина чи туберкульозна каверна.

Не минуло й тижня, як відповідник справді став відчутний на дотик: прокинувшись, я виявив у себе дві виразки. Майже сподівався чогось такого. Наприкінці лютого я поїхав до Афін і знову відвідав публічний дім у Кефіссії. Знав, що ризикую. Але тоді це не мало значення.

Весь день я був вибитий із колії й не міг нічого вдіяти. У селі жили два лікарі. Один практикував, обслуговував також школу, а другий — замкнутий старий румун — ніби й вийшов на пенсію, та все ж зрідка приймав пацієнта-другого. Шкільний медик раз у раз заглядав до учительської, я не міг до нього звернутися. Отож подався до лікаря Патареску.

Він глянув на виразки, тоді на мене й стенув плечами.

— Fèlicitations.

— C’est…

— On va voir ça à Athènes. Je vous donnerai une adresse. C’est bien à Athènes que vous l’avez attrapé, oui? — Я кивнув. — Les poules là-bas. Infectes. Seulement les fous qui s’y laissent prendre[38].

Пенсне на старечому пожовклому обличчі, злобна посмішка. Його тішили мої розпитування. Є шанси одужати, я не заразний, але мушу утримуватися від жінок. Патареску сам би мене лікував, якби мав потрібний дефіцитний препарат — бензатин-пеніцилін. Він чув, що такі медикаменти можна роздобути в одній афінській приватній клініці, але за них там шкуру здеруть; допіру за вісім тижнів будемо знати, чи цей засіб зарадив. Лікар відповідав мені сухо; все, що він може запропонувати, — це застаріла терапія миш’яком та вісмутом, і в усякому разі спершу треба зробити аналізи. У ньому вже віддавна зсохлася приязнь до людства. Коли я клав на столі гонорар, Патареску придивлявся до мене черепашачими очима.

Я стояв на порозі, й далі по-дурному стараючись розбудити в ньому співчуття.

— Je suis maudit[39].

Медик знизав плечима й випровадив мене. Цілком байдужий, засушений вісник голої істини.

Суще жахіття. До кінця семестру залишався тиждень, і я вирішив був негайно звільнитися й повернутися до Англії. Але здригнувся від думки про Лондон. Якщо вже не на Фраксосі, то принаймні десь у Греції можна хоч якось уникнути розголосу. На Патареску годі покластися, з ним приятелюють два-три літні вчителі; і я знав, що вони часто грають у віст. У кожному сказаному мені слові, в кожній усмішці я шукав натяку на те, що сталося. Уже наступного дня було враження, що деякі колеги поглядають на мене з прихованим кепкуванням. Якось уранці на перерві директор сказав: «Не хнюптеся, киріосе[40] Ерфе, бо інакше ми гадатимемо, що вас засмутили поваби Греції». Я сприйняв це як безпосередній натяк, таж усмішки на обличчях моїх колег були ширші, ніж на те заслужила сама репліка. Упродовж трьох діб після візиту до Патареску я дійшов висновку, що про мою хворобу знають усі, навіть учні. Щоразу, коли вони перешіптувалися, мені причувалося слово «сифіліс».

Того жахливого тижня до нас раптово завітала грецька весна. За якихось два дні земля покрилась анемонами, орхідеями, асфоделями й дикими ґладіолусами; всюди роїлися перелітні птахи. Понад головою клекотіли хвилясті ключі лелек, небо світилося яскравою блакиттю, співали учні, й навіть найсуворіші педагоги усміхалися. Весь світ окрилився, а я був прикутий до землі — позбавлений таланту Катулл[41], змушений жити в країні, схожій на безжальну Лесбію. Я провів кілька кошмарних ночей і одної з них вилив на папір довге послання до Алісон, у якому спробував витлумачити, що зі мною сталося, й сказати, що пам’ятаю весь зміст її листа, написаного в їдальні, що тепер я їй беззастережно вірю, а сам собою гидую. Втім, навіть у цьому посланні я постарався показати себе скривдженим, бо почав вважати, що розлучення з Алісон стало останнім і найгіршим із моїх ризикових вчинків. Я ж міг би одружитися з нею, принаймні мав би супутницю в цій пустелі.

Я не надіслав цього листа, натомість кожної ночі раз у раз розмірковував про самогубство. Мабуть, погибель затаврувала всю мою родину. Почалося з дядьків, яких я ні разу не бачив: перший загинув під Іпром, другий — під Пассхенделе[42]. А тоді настала черга батьків. Наглі, безглузді смертельні випадки, розгромні поразки… Зі мною ще гірше, ніж з Алісон; вона ненавидить життя, а я ненавиджу сам себе. Я нічого не створив і належу до небуття — néant. Напевно, єдине, на що я ще здатен як творець, — це моя погибель. Я вважав, що вона стане докором кожному, хто мене знав. Вона виправдає мій цинізм, обілить одиноку самозакоханість і залишиться в людській пам’яті остаточною понурою перемогою.

За день перед кінцем семестру настав край ваганням. Я знав, що робити. Шкільний сторож мав стару рушницю дванадцятого калібру й якось запропонував мені постріляти з неї на пагорбах. Отож я нагадав йому про цю пропозицію. Сторож втішився й набив мені кишеню набоями; в пінієвих лісах було повно перелітних перепелів.

Я рушив яром за школою, вибрався на сідловину й зайшов у гущу дерев. Тут залягли тіні. На півночі, за протокою, досі купався в сонячному промінні золотий материк. Тепле й легке повітря, світлисто-голубе небо. Десь здалеку, згори, теленькали дзвіночки козячої отари, яку гнали на ніч до села. Я безупинно йшов. Так шукають підхоже місце, щоб випорожнитися. Треба було забезпечитися, щоб тебе ніхто не вгледів. Нарешті я знайшов кам’янисту улоговину.

Я зарядив рушницю й сів, спершись на сосну. Навколо мене крізь залежану хвою пробивалися китиці гіацинтів. Обернувши рушницю, я глянув у дуло, в чорний нуль свого небуття. Визначив кут, під яким треба тримати голову. Приставивши цівку до правого ока, повернув голову так, щоб постріл чорною блискавицею прошив мозок і вибив чорну стіну потилиці. Я потягнувся до курка — поки що це проба, репетиція — і пересвідчився, що справа не така вже й проста. Нахилившись уперед, я можу в останню мить крутнути головою й геть усе зіпсувати. Отож я намацав суху гілку — таку, щоб увіткнути поміж спусковим гачком і дужкою. Вийняв патрона, сів, затиснув між колін дубельтівку, прилаштував палицю й сперся на неї підошвами — права цівка за дюйм від ока. Клацнув курок. Дуже просто. Я знову зарядив рушницю.

Ззаду, з висоти, долинув дівочий голос. Мабуть, вона поганяла кіз і завзято співала, на все горло, без жодної мелодії, з турецько-магометанськими переливами. Здавалося, цей голос безтілесний і співає не людина, а сам простір. Подібний голос, а може, й той самий, колись долинув на мій урок із пагорба за школою. Спів наповнив класну кімнату, хлопці захихикали. А тепер він звучав загадково, плинув із серцевини такого болю, такої самотности, що мої страждання відразу видалися дурницею й дрібницею. Я сидів із дубельтівкою на колінах, не можучи поворухнутися, поки голос плив у надвечір’ї. Не знаю, чи довго вела пісню дівчина, але за той час потемніло небо, а море поблякло й набрало перламутрово-сірого відтінку. Над горами високо здіймалися рожеві пасма хмар у ще яскравому промінні призахідного сонця. Море і суша втримували світло так, ніби воно надумало перетворитися на тепло й не зникати, коли не стає його джерела. Голос віддалявся до села й нарешті завмер.

Я ще раз звів рушницю й вицілив дуло в око. Маячила палиця, вичікуючи, коли я натисну на неї стопами. У повітрі витала тиша. З віддалі багатьох миль загуділа сирена афінського пароплава, що підходив до острова. Але цей звук наткнувся на порожнечу навкруг мене. Наближалася смерть.

Я не рухався. Чекав. Над морем гір на заході здіймалася заграва, спершу блідо-жовта, тоді осяйно-зелена, а тоді прозоро-сапфірна, як вітраж. Я ждав і ждав. Чув, що пароплав гуде ближче, і вичікував на чорну мить, яка владно зігне й різко випростує мої коліна. Не дочекався. Весь час було відчуття, що за мною спостерігають, що я не один і граю роль заради когось іншого, а йшлося ж про те, щоб мій вчинок був відруховий, чистий і моральний. Разом із прохолодою весняної ночі в мене дедалі глибше проникала думка, що цей вчинок викликано не моральними мотивами, а суто естетичними, що я хочу закінчити своє життя сенсаційно, значуще й змістовно. Хочу не просто загинути, а так, як Меркуціо[43]. Так померти, щоб пам’ятали. Не по-звичайному накласти на себе руки, бо справдешнє самогубство забувають.

А ще цей голос, світло, небо.

Сутеніло, завила сирена афінського пароплава, що вже відчалював, а я сидів і курив, відклавши набік рушницю. Я зробив переоцінку самого себе й утямив, що віднині й навіки заслуговую тільки на зневагу. Я був і залишився глибоко пригніченим, але також був і завжди буду штучним — не автентичним, якщо висловитися по-екзистенціалістському. Я пересвідчився, що ніколи не накладу на себе руки. Збагнув, що завжди зможу терпіти самого себе, нехай спустошеного й понівеченого.

Звівши дуло, я навмання пальнув угору й здригнувся від гуркоту. Відлуння пострілу, впало кілька галузок. А тоді глухий колодязь тиші.

— Вполювали щось? — спитав старий сторож.

— Один раз вистрілив, — відповів я. — І промазав.

За багато років я побачив у П’яченці підвішену на високій дзвіниці ґабію — неоковирну чорну клітку, немовби для велетенських канарейок. Колись у ній умирали з голоду злочинці й розкладалися на очах містян. Дивлячись на неї, я згадав ту зиму в Греції і ґабію, яку сам собі спорудив із світла, одинокости й самообману. Писати вірші й заподіяти собі смерть, зовні начебто суперечливі речі, означали одне й те саме — спробу втечі. Наприкінці того клятого семестру я почувався ув’язненим у цій клітці, який знає, що до самої смерти з нього глузуватимуть усі його колишні амбіції.

Я знайшов в Афінах клініку, куди мене скерував Патареску. Аналіз за Каном підтвердив діагноз сільського медика. Десятиденний курс обійшовся дуже дорого, більшу частину препаратів ввезли в Грецію нелеґально або вкрали, й я став споживачем — кінцевою ланкою в цілій злочинній мережі. Улесливий молодий лікар з американським дипломом сказав, що мені нема чого турбуватися: прогноз чудовий. Повернувшись наприкінці великодніх канікул на острів, я застав листівку від Алісон — штуку в крикливих барвах. Намальований кенґуру видихав хмаринку з написом «Гадаєш, що я забула?». Мені стукнуло двадцять шість років саме тоді, коли я лікувався в Афінах. Листівка прийшла з Амстердама. На звороті нічого, крім підпису «Алісон». Я кинув її в кошик на папери. А ввечері вийняв звідти.

Щоб якось перебути цей тривожний час, поки з’ясується, чи не перейшла хвороба на наступну стадію, я весь віддався острову. Щодня невтомно плавав і прогулювався. Зненацька настала спека, й після обіду, коли найспекотніше, школа западала в сплячку. А я вирушав до соснового лісу. Завжди переходив через хребет на південну частину Фраксосу, аби далі від школи і села. Тут не було ні душі. Три будиночки, сховані край однієї із заток; каплички, загублені в зелені сосняку, до яких приходили люди тільки в дні святих покровителів; майже невидима вілла, в якій ніхто не мешкав. Решта складалася з величного спокою, що, немов чисте полотно, навіював думку про необмежені можливості, — місцина, створена для міфів. Острів ніби розколовся на дві половини — темну і світлу. Розклад уроків не дозволяв далеко відходити від школи (хіба що у вихідні або дуже ранніми годинами; заняття починались о пів на восьму), і це обмеження дратувало, як закороткий поводок.

Я не думав про прийдешність. Був певен, що лікування не допоможе, всупереч усім запевненням афінського медика. Чітко позначилася лінія долі — під ухил, дедалі нижче, на саме дно.

І тут почалися дива.