Частина друга

Irrités de ce premier crime, les monstres ne s’en tinrent pas là; ils l’étendirent ensuite nue, à plat ventre sur une grande table, ils allumèrent des cierges, ils placèrent l’image de notre sauveur à sa tête et osèrent consommer sur les reins de cette malheureuse le plus redoutable de nos mystères.


De Sade,

«Les Infortunes de la Vertu» [44]

Розділ 10

Наприкінці травня, у недільний день, блакитний, як пташине крило, я зійшов козячими стежками на кряж, схил якого аж до самого морського берега за дві милі звідси застеляла зелена піна соснового верховіття. Море шовковим килимом простягалося на захід — до тінистої стіни материкових гір, що нерівним язиком відступала на п’ятдесят-шістдесят миль до південного овиду під неозорим емпірейним дзвоном небес. Лазурний, дивовижно чистий світ. Дивлячись на краєвид, що відкривався з центрального хребта на острові, я, як завжди, забув про свої прикрощі й рушив гребенем на захід, поміж двома широкими виглядами — північним і південним. На соснових стовбурах спалахували ящірки, немов живі смарагдові намиста. Пахнув чебрець, розмарин та інші трави, у шалено променистій блакиті неба тонули кущі з квітами, схожими на кульбаби.

За якийсь час я добрався до місця, де хребет спадав на південь крутосхилом. Зазвичай сідав тут на край урвища, щоб покурити й окинути оком велетенські обшири моря і гір. Тої неділі я, ще не встигши вмоститися, зауважив, що краєвид змінився. Зразу піді мною, на півдорозі до південного краю острова, була затока з трьома будиночками біля самої води. Звідти берег тягнувся на захід ламаною лінією низовинних мисів і малопомітних бухточок. По той бік обжитої затоки із землі здіймався крутий стрімчак, що сягав углиб острова на кількасот ярдів. Червонуватий, покритий осипами та розколинами, неначе призначений служити фортечним муром віллі, що одиноко стояла на мисі позад нього. Я знав лише, що цей будинок належить афінянинові — очевидно, заможному, який приїжджає сюди тільки посеред літа. З кряжа було видно тільки плоский дах, решту застувало поросле соснами узгір’я.

А тепер над дахом звивалося пасмо білястого диму. Отже, дім уже не порожнякує. Мене зразу ж пройняла злість Робінзона Крузо. Ще б пак, споганено чистоту відлюддя цієї південної сторони, а я ж то звик ставитися до нього як до своєї власности. Тут була моя — і тільки моя — потаємна вотчина, й ніхто не мав на неї права, хіба що убогі рибалки, мешканці трьох хаток. Однак водночас взяла мене цікавість, і я рушив стежкою вниз, до затоки на тому боці Бурані — так називався мис, на якому стояла вілла.

Нарешті за соснами прозирнуло море й низка випалених сонцем прибережних каменів. Я вийшов на узлісся. Перед очима розляглася широка затока — жорствяна смуга й прозоро-скляна гладінь в обрамуванні двох мисів. На Бурані, східному й крутішому мисі, ховалася вілла серед дерев, що росли тут густіше, ніж деінде на острові. Двічі-тричі я побував на цьому пляжі й, як і на багатьох фраксоських пляжах, піддавався чарівливому враженню, що я перший сюди потрапив, перший бачу цю місцину, що я взагалі перша людина на Землі. Мешканці вілли нічим не давали себе знати. Розташувавшись на західному, відкритішому краю пляжу, я скупався, перекусив хлібом, оливками та зузукакіями — холодними ароматними фрикадельками, і за весь цей час не побачив ні душі.

Ополудні я перейшов по розпеченій жорстві на ближчий до вілли берег затоки. Серед дерев стояла побілена капличка. Крізь шпарину у дверях я розгледів перекинений стілець, порожній підсвічник і в наївному стилі розписаний іконостас. На дверях пришпилено хрест із вибляклого позолоченого паперу. На звороті хтось накарлючив «Айос Деметріос» — «Святий Димитрій». Я повернувся на пляж. Він закінчувався обвалом каміння, що вгорі переходив у важкодоступну гущу підліска й дерев. І тут я вперше спостеріг колючий дріт на висоті двадцяти-тридцяти футів, що тягнувся в ліс і обгороджував мис. Через цю іржаву перепону могла б легко перебратися й бабуся. Досі ніде на острові я не бачив колючого дроту, й таке видовище прикро вражало. Це була неповага до моєї самотности.

Задивившись на лісистий, нагрітий сонцем крутосхил, я раптом відчув, що, крім мене, тут є ще хтось. За мною стежили. Я окинув поглядом дерева перед собою, нікого не зауважив і підійшов трохи ближче до каменюччя, над яким прокладено через кущі колючу огорожу.

Несподіванка. За найближчою брилою щось заманячило. Синій ґумовий ласт. А за ним, у блідій тіні сусідньої брили, — другий ласт і рушник. Роззирнувшись навколо себе, я посунув рушника ногою. Під ним лежала книжка. Я зразу впізнав обкладинку. Кишенькове видання, одна з найпопулярніших антологій сучасної англійської поезії. Таке саме, як у моїй класній кімнаті. Заскочений зненацька, я тупо видивлявся на книжку, підозрюючи, що це моя, вкрадена.

Та ні, не моя. На форзаці не вказано імени власника, зате в кількох місцях стирчать акуратні закладки з гладкого білого паперу. Одна з них вказує сторінку, на якій хтось червоним чорнилом підкреслив строфу з поеми «Літтл Ґіддінґ»:

Невтомно будемо шукати,

А пошуки триватимуть, допоки

Туди вернемся, звідки вийшли,

І втямимо, що ми тут вперше[45].

Три останні рядки позначено ще й вертикальною лінією. Я кинув оком на стіну лісу, перш ніж перейти до наступної закладки. Таких було близько дюжини. Всі поміщено на сторінках з віршами, в яких ішлося про острови чи море. Ввечері я відшукав кілька таких уривків у своєму примірнику антології. Ось у цій строфі з вірша Одена виділено тільки два рядки — третій і шостий.

Про острови ще змалку кожен мріє…

Здаля від міст. Невинне там кохання[46].

Так само химерно власник книжки вибирав фраґменти з Езри Паунда:

Йди, бо минає зоряний приплив.

Щоб він скоріше вмер, прямуй на схід.

Руш! Голка вже тремтить в моїй душі!..

Прийми ж цю повінь зір як неминучу річ.

І далі:

— У кожного мерця живе ще ум! —

Із мόроку озвався глас.

— Прямуй шляхом до пекла, до хорόм

Церериної доні — Прозерпіни.

Йди до Тиресія [47] крізь непроглядну тьму —

Незрячого, що тінню в пеклі пробува

І тайни відає, незнані сущим на землі.

Путі своєї там дійдеш кінця.

Знання — це тінь, що відкидає інша тінь,

Однак за ним хоч на край світу йди,

Бо тямиш менш, ніж одурілий звір[48].

Бриз — сонячний вітерець, звичний влітку на Егейському морі, обхлюпував камінці пляжу хвильками, що звивалися, немов ліниві бичі. Нічого не діялося, все завмерло в очікуванні. Вдруге цього дня я почувався як Робінзон Крузо.

Накривши книжку рушником, я набрав самовпевненого вигляду й обернувся до схилу, тепер уже певен, що за мною спостерігають. Відтак нахилився, зібрав усе це добро й поклав на вершку брили, де легше віднайти згубу. Не з увічливости так зробив, а для того, щоб виправдати свою цікавість перед прихованим спостерігачем. Рушник легенько пахнув жіночими парфумами й кремом для засмагання.

Я повернувся туди, де залишив свою одежу, краєм ока зиркаючи на пляж. Тоді перебрався в тінь сосон. Проти сонця на скелі вилискувала якась біла пляма. Я ліг і заснув. Навряд чи надовго. Та коли прокинувся й глянув униз, не побачив речей на камені. Дівчина — мабуть, таки дівчина — забрала їх, коли мене здолав сон. Одягнувшись, я спустився до води.

Звична стежка до школи починалася від середини затоки. Але з цього місця я зауважив іншу вузеньку стежку, що вела вгору — туди, де повернула огорожа. Доволі крута, й крізь хащі за огорожею нічого не видно. З тіні визирали рожеві голівки диких ґладіолусів, у густих зарослях дзвінко й уривчасто щебетала якась пташина. Здавалося, вона співає за якихось кілька кроків від мене — пристрасно схлипує, як соловей, ось тільки голос частіше уривається. Застерігає чи заманює ця пташка? Годі відповісти й важко відкинути думку, що в цьому співі є приховане значення. Голос теркотів, витьохкував і переливався флейтою, картав і зачаровував.

Раптом десь за хащами зателенькав дзвінок. Пташка замовкла, а я почав вибиратися вгору. Дзвінок озвався тричі. Напевно, скликував на підвечірок, а може, просто якась дитина бавилася. Невдовзі крутосхил став пологіший і дерева поріділи, хоч кущі росли так само густо.

Я побачив браму, замкнену на ланцюг і пофарбовану. Фарба облущилася, ланцюг заіржавів, а біля правого стовпа брами хтось зробив добрячу лазівку в дротяній огорожі. Широка, заросла травою доріжка провадила вглиб мису й завертала вниз, до берега. Вона петляла поміж дерев, так що не було видно будинку. Я прислухався, та не почув голосів. На крутосхилі знову заспівала пташка.

А тоді, пропхнувшись у лазівку, я побачив її — абияк прибиту до третьої чи четвертої з ліку сосни й ледве читабельну. В Англії на такій табличці й у такому місці пишуть: «Приватна територія. Вхід без дозволу карається законом». Натомість тут тьмяно-червоний напис проти білого тла повідомляв: «Salle d’attente» — «Почекальня». Таке враження, що цю табличку хтозна-коли поцупили з якогось французького вокзалу: давній студентський вибрик. Емаль облупилася, оголилися плішини іржавого металу. Скраю зяяли три-чотири дірки, схожі на кульові пробої. Ось воно що мав на увазі Мітфорд, застерігши від почекальні.

Стоячи на трав’янистій доріжці, я вагався, чи варто йти далі. У мені боролися цікавість і побоювання натрапити на грубощі. Я зразу здогадався, що це вілла того самого колабораціоніста, який мав сутичку з Мітфордом, однак він постав у моїй уяві як такий собі грецький Лаваль[49] із хитрющим щурячим писком, а не хтось настільки культурний, що читає в оригіналі Еліота й Одена або приймає гостей, здатних на таке. Я простояв так довго, що аж роззлостився на свою нерішучість, відтак змусив себе повернути назад. Пробравшись через дірку в огорожі, рушив доріжкою до центрального хребта. Незабаром вона звузилася до козячої стежки, однак було видно, що нею ходять. По вивернутих чиєюсь ногою каменях залишилися свіжі червоно-бурі ямки на сірому, випаленому сонцем тлі. Зійшовши на кряж, я оглянувся. Звідси не було видно вілли, але я знав, де вона. Море і гори плавали в м’якому сяйві призахідного світила. Спокій, первозданна стихія, порожнеча, золоте повітря й безгомінна блакитна далина — як на пейзажах Клода[50]. Згодом, спускаючись звивистою крутою стежкою до школи, я думав про те, яка банальна й гнітюча північна половина острова порівняно з південною.

Розділ 11

Наступного ранку я, поснідавши, підійшов до столика Деметріадеса. Вчора ввечері він засидівся в селі, а я не завдав собі труду чекати, поки повернеться цей присадкуватий, опецькуватий, схожий лицем на жабу чоловічок, що походив із Корфу й патологічно не терпів сонця та природи. Він ненастанно нарікав на «гидотну» провінційну атмосферу, в якій нам доводилося жити на острові, а в Афінах провадив нічне життя, віддаючись двом пристрастям — обжерству і розпусті. Деметріадес витрачав на ці вподобання та на одежу всі свої заробітки й був на вигляд аж ніяк не хворобливий, сірий і розтлінний, чого належало б сподіватись, а здоровий, рожевий і безневинний. Найвидатнішою особою в історії він вважав Казанову. Моєму колезі бракувало чару Босвелла[51], вже не кажучи про талант італійця-донжуана, він легко переходив від веселости до понурости, а однак виявився кращим, ніж можна було б судити з Мітфордових слів. Принаймні не лицемірив. У ньому приваблювала цілісність — риса, притаманна всім людям, що беззастережно вірять у самих себе.

Ми вийшли в сад. Деметріадеса прозвали Мелі, тобто «мед». Він, як дитина, пропадав за солодощами.

— Мелі, що ви знаєте про чоловіка, який живе на Бурані?

— Ви з ним познайомилися?

— Ні.

— Киш! — зі злістю гримнув він на хлопчиська, що різьбив ножиком якийсь напис на мигдальному дереві. Мелі надівав маску Казанови тільки у вільний час, а в школі був справдешній деспот.

— Знаєте, як його звуть?

— Конхіс.

— Мітфорд розказав мені, що посварився з ним. Ну, поскандалив.

— Збрехав. Мітфорд завжди бреше.

— Мабуть. Але десь-таки вони стрічалися.

— По-по. — Відповідником цього грецького вислову буде «скажи це своїй бабусі». — Цей тип ні з ким не водиться. Ні з ким. Можете спитати інших учителів.

— Чого б то?

— Чи я знаю… — здвигнув він плечима. — Це стара історія.

— То розкажи.

— Вона нецікава.

Ми йшли вимощеною кругляками доріжкою. Мелі ненавидів мовчанку й, не втерпівши, став розповідати все, що знав про Конхіса.

— Під час війни він співпрацював з німцями. В селі й носа не покаже. Мужики його б камінням закидали. І я теж, якби потрапив мені під руку.

— І ви? Чому? — підсміхнувся я.

— Бо він, багач, зашився тут, на відлюдді, а міг би жити в Парижі…

Рожева долонька його правої руки прудко описувала в повітрі невеликі кола — улюблений жест. Це була його заповітна мрія — помешкання з виглядом на Сену, з потайною кімнатою та іншими вишуканими витребеньками.

— Чи знає він англійську?

— Мав би знати. А чому він так вас зацікавив?

— Не зацікавив. Просто я побачив його віллу.

Над деревами і доріжками саду, оточеного високою білою стіною, пролунав дзвінок на другу зміну. Повертаючись до класів, ми з Мелі умовилися завтра пообідати в селі.

Власник найкращої сільської таверни, подібний до моржа велетень Сарантопулос, знав про Конхіса значно більше. Сам підійшов до нашого столика й випив за компанію склянку вина, коли ми з Мелі споживали страви, які він зготував. Так, це правда, що Конхіс відлюдько й ніколи не буває в селі, а ось те, що він прислужувався німцям, — брехня. Під час окупації його призначили сільським старостою, й він робив усе можливе, щоб полегшити життя односельцям. Якщо Конхіса й недолюблюють, то тільки тому, що мало не всі харчі він замовляє не на Фраксосі, а в Афінах. Тут господар закладу вдарився в довгу розповідь. Місцева говірка завдає клопоту навіть приїжджим грекам, ну а я не зрозумів ані слова. Захопившись, він аж на стіл навалився. У паузах серед потоку мови знуджений Деметріадес для годиться кивав головою.

— Що він розказує, Мелі?

— Нічого особливого. Про війну. Дурниці.

Раптом Сарантопулос глянув позад нас, сказав щось Деметріадесу і звівся з-за стола. Я обернувся.

На порозі стояв високий селянин зі скорботним обличчям. Він рушив був до найдальшого, призначеного для острів’ян, кута довгої, скупо обставленої кімнати, та Сарантопулос поклав йому руку на плече. Недовірливо придивившись до нас, селянин таки дався привести себе до нашого столика.

— Це агояті пана Конхіса.

— Аго… Що воно таке?

— Він має осла й возить до «Бурані» пошту та харчі.

— А як його звуть?

Звався він Гермесом. Мені не довелося стримувати усмішку, я ж бо віддавна звик до того, що не дуже-то кмітливих школярів кличуть Сократом і Арістотелем, а бридку бабусю, що прибирає в моїй кімнаті, — Афродітою. Сівши, погонич осла доволі неохоче прийняв від нас маленьку скляночку рецини. Він перебирав кумболої — бурштинову вервицю. Одне його око було нерухоме, з білуватою поволокою. Мелі, значно більше зацікавлений омаром на своїй тарілці, мало що витягнув із Гермеса.

Що робить пан Конхіс? Він живе сам, якщо не врахувати служниці, й плекає свій сад (це, мабуть, треба розуміти дослівно). Читає. У нього безліч книжок. Є також фортеп’яно. Він знає багато мов. Агояті не міг уточнити, які це мови. Мабуть, усі. Куди він їздить взимку? Часом до Афін, часом за кордон. За кордон — це куди? Гермес не знав. Не знав і про те, що у віллі «Бурані» бував Мітфорд. Там ніхто не буває.

— Спитайте його, чи міг би я навідати пана Конхіса.

Ні, це неможливо.

У Греції така цікавість, як наша сьогоднішня, — цілком природна річ. Здивувати тут може хіба що така стриманість, як у нашого співбесідника. Може, Конхіс і вибрав його саме за те, що тримає язик за зубами? Гермес звівся, щоб уже піти.

— А ви певні, що він не тримає в себе цілий гарем красунечок? — спитав Мелі.

Звівши брови й задерши синюшне підборіддя в безмовному запереченні, агояті презирливо відвернувся.

— Мужик неотесаний! — буркнув Гермесові в спину Деметріадес цю найприкрішу з грецьких дражнилок і торкнув вологими пальцями мою руку. — Друже, чи розказував я вам, як гуртом кохалися два пани і дві дами, з якими я колись познайомився на Міконосі?

— Так. Але я можу ще раз послухати.

Я почувався розчарованим і обманутим. Не тільки тому, що вже втретє довелося вислухати докладний опис способу, яким утішався той квартет акробатів.

До кінця тижня мені вдалося вивідати трохи більше в школі. Під час війни тут проживало тільки двоє моїх теперішніх колег. Кілька разів вони зустрілися з Конхісом, але після того, як у 1949-му поновилися шкільні заняття, ні разу не бачили його. Перший учитель мав Конхіса за колишнього музиканта. Другий вважав, що це закоренілий цинік і атеїст. Обидва зійшлися на тому, що він дуже дбає про недоторканність свого особистого життя. Під час війни німці примусили його перебратися в село. Якось вони спіймали кількох андарте — бійців Опору, що приплили з материка, і наказали Конхісові власноручно стратити їх. Він відмовився й разом із кількома односельцями пішов на розстріл. Якимсь дивом він не був убитий наповал і врятувався. Напевно, саме цю історію й розповів нам Сарантопулос. На думку багатьох місцевих людей, зокрема всіх тих, у кого нацисти під час акцій відплати вбили родичів, Конхіс мав би виконати наказ. Але все це в минулому. Хай навіть він неслушно вчинив, зате во ім’я Греції. Відтоді й ногою не ступив у селі.

А тоді вийшла наяву одна нібито й дрібна, але доволі дивна річ. Про те, чи обмовлявся Джон Левер’є, Мітфордів попередник, та й сам Мітфорд про своє знайомство з Конхісом, я розпитав кількох людей, крім Деметріадеса, що працював у школі тільки рік. Усі як один відповідали, що ніколи такого не чули. Природна відповідь, бо ж Левер’є був замкнений, «надто вже глибокодумний», як висловився, постукавши пальцем себе по лобі, один із педагогів. Так склалося, що останнім, кого я розпитав, став учитель біології Каразоглу. Запросивши мене випити кави в його кімнаті, він соковитою ламаною французькою запевнив, що Левер’є ні разу не був на віллі, бо інакше сказав би про це. Каразоглу знався з Левер’є краще, ніж інші викладачі; цих двох поєднало захоплення ботанікою. Попорпавшись у комоді, він видобув коробку з аркушами паперу й засушеними квітами впереміж. Усе це зібрав і спорядив Левер’є. Довгі й докладні примітки, написані напрочуд каліграфічним почерком й викладені з фаховою термінологією, кілька майстерно виконаних тушшю й аквареллю ескізів. Неуважливо гортаючи цей гербарій, я впустив на підлогу аркуш з засушеною рослиною, до якого прикріплено папірець із додатковими заувагами. Папірець вислизнув зі скріпки й упав окремо. На його звороті я побачив початок листа. Рядки закреслено, але їх можна було прочитати. Стояла дата — 6 червня 1951-го, тобто два роки тому. «Шановний пане Конхісе! Боюся, що, відколи ці неймовірні…» На цьому текст обривався.

Я не признався про цей випадок Каразоглу, а він нічого не зауважив. Саме тоді я твердо постановив навідатися до пана Конхіса.

Уже й не скажу, чому він раптом так мене зацікавив. Мабуть, почасти тому, що на острові не траплялося чогось справді цікавого й допікала звична рутина. Почасти — через загадкову фразу Мітфорда й лист Левер’є. Почасти — і це, здається, найважливіше — через мою незбагненну впевненість у тому, що маю право на цей візит. Обидва мої попередники були знайомі з тим відлюдником і не хотіли про це говорити. Тепер настала моя черга.

А ще цього тижня я написав листа до Алісон. На конверті вказав адресу Енн, що мешкала на поверх нижче в будинку на Рассел-сквері, й долучив прохання передати листа Алісон. Написав мало. Мовляв, я згадав тебе кілька разів. Тепер уже знаю, що це за «почекальня». Можеш відповісти, якщо справді захочеш, а якщо ні, то я тебе зрозумію.

Я усвідомлював, що на Фраксосі спогади затягують у минуле. Тут так багато простору, така глибока тиша, так мало зустрічей, що дуже легко випадаєш із сучасного й минуле видається в десять разів ближче, ніж насправді. Цілком можливо, що Алісон віддавна про мене не згадує й уже встигла переспати з кількома мужчинами. Отож я вкинув листа у скриньку так, як після кораблетрощі кидають у море пляшку з посланням, не дуже сподіваючись на відповідь.

Розділ 12

Наступної суботи не повівав звичний бриз і запанувала нестерпна спека. Почалася пора цикад. Вони цвірчали проразливим уривчастим хором, ані на мить не знаходили цілковитої злагоджености, різали вуха, пиляли нерви й зрештою так в’їлися звичкою, що коли одного дня враз замовкли під довгожданим заливним дощем, ця тиша видалася вибухом. Завдяки їм сосновий бір зовсім переінакшився — наповнився міріадами життів, став вуликом з невидимою, зате добре чутною енергією і втратив свою бездоганну самотину. Бо ж, крім цикад-цицикі, в повітрі трепетали, бриніли, дзижчали карміновокрилі коники, сарана, великі шершні, бджоли, комарі, оводи й безліч безіменних комах. То тут, то там серед дерев зависали хмари докучливих чорних мух, і я, пробираючись поміж дерев угору, лаявся і ляпав по собі долонями, як новітній Орест[52].

Я знову зійшов на кряж. Перлистий туркус моря, попеляста синява далеких гір у безвітряній спекоті. Було видно тремтливу зелену корону піній навколо Бурані. Близько полудня я спустився лісом на кам’янистий берег неподалік каплички. Ані душі. Поникавши серед брил, я нічого не знайшов і не відчував, що за мною стежать. Я скупався й пополуднував чорним хлібом, салатом з окри[53] та смаженим кальмаром. Далеко на півдні тягнув низку з шести бакенних човників пузатий каїк — достеменна качка з каченятами. Кремово-блакитне дзеркало моря брижилося темною хвилею по човнах, і це стало єдиною згадкою про цивілізацію, коли вони зникли за мисом на заході. Ледь чутний хлюпіт прозорої води на прибережному камінні, завмерлі в очікуванні дерева, незліченні моторчики комах, неозорий обшир німої тиші. Я дрімав у світлій тіні сосни, загублений у часі, розчинений у природі Греції.

Переповзши, сонце кинуло на мене промені й розбудило хіть. На гадку найшла Алісон, згадалися наші любощі. Запраглося, щоб вона, оголена, лежала поряд мене. Ми б тоді покохалися на ложі з глиці, скупалися б і знову стали б кохатися. Мене охопив яловий смуток — суміш пам’яті й усвідомлення; пам’яті про те, що було й що могло бути, усвідомлення того, що все кануло в минулому. Водночас набирало виразности усвідомлення того, що в минулому, на щастя, залишилося й інше — хоча б мої ілюзії про самого себе, та й, зрештою, сифіліс, адже досі жодної познаки не давав. Фізично я почувався дуже добре. Знати не знав, куди поточиться життя, однак тоді, лежачи біля моря, не завертав собі тим голови. Мені вистачало самого існування. Я відчував невизначеність і без остраху очікував, поки щось спонукає до дії. Перевернувшись на живіт, я віддався любовним утіхам з уявною Алісон — як тварина, без сорому й докорів сумління, неначе розпластана на землі машина сластолюбства. Потому метнувся по розпеченій жорстві до моря.

Вибравшись нагору стежкою, що вела повз колючий дріт та густий підлісок, і проминувши облущені ворота, я затримався перед загадковою табличкою. Заросла травою доріжка йшла пологим укосом, петляла, тонула й виринала серед дерев. І ось переді мною постала вілла, сліпучо-біла у промінні пополудневого сонця. Її спорудили з боку моря, спереду хатки, явно збудованої раніше. Квадратний будинок із пласким дахом і зграбною колонадою з південного та східного боків. Над нею тягнеться тераса. На неї виходять відчинені балконні вікна кімнат на другому поверсі. Зі сходу, на задвірку, рядами ростуть ґладіолуси та кущі з яскравими шарлатовими й жовтими квітами. Спереду вілли пролягає покрита жорствою смуга, за якою ділянка закінчується обривом проти моря. На обох кінцях смуги стоять дві пальми в кільцях з акуратного побілених каменів. Сосни проріджено, щоб відкрити краєвид. Вілла мене спантеличила. Дуже вже нагадувала Лазурний берег, надто вже чужа всьому грецькому. На тлі цих хоромів, білих та пишних, як сніги Швейцарії, я почувався вайлом із липкими долонями.

Я переступив кілька сходинок до колонади, вимощеної червоною черепицею, й опинився перед дверима із залізним калатайлом у формі дельфіна. Вікна обабіч їх прикрито віконницями. Я закалатав, і луна гавкітливо відбилася від кам’яної підлоги. Ніхто не підійшов. І дім, і я мовчки вичікували, оповиті комашиним дзумчанням. Я рушив колонадою до південного рогу будинку. Тут вона була ширша й стрункі опори розміщено рідше. Звідси, з густої тіні, я глянув понад верховіттям і морем на млосні попелясто-лілові гори й пройнявся чуттям дежавю. Неначе колись уже стояв на цьому самому місці, під склепінням саме цих арок, і всім тілом сприймав гострий контраст тіні й розпеченого довкілля… сам не знаю, звідки це взялося.

Посередині аркади стояли два старі тростинові стільці та застелений скатертиною з біло-синім національним орнаментом стіл. На ньому розставлено дві чашки на блюдцях і дві великі тарілки, накриті мусліном. До стіни тулилася ротангова кушетка з подушками. Із скоби, прибитої поміж відчинених балконних вікон, звисав полірований дзвіночок із вицвілою брунатною стрічкою, прив’язаною до язичка.

Зауваживши, що стіл накрито для двох, я збентежився й спинився в куті, понукуваний типовим для англійця бажанням ретируватися. І тут у дверях несподівано виникла чиясь постать.

То був Конхіс.

Розділ 13

Я зразу ж утямив, що він сподівався мого приходу. Конхіс не здивувався, вперше глянувши на мене, й підсміхнувся, мало не гримасу скорчив.

Був він майже лисий, брунатний від засмаги, як стара дублена шкіра, низький, худорлявий, невизначеного віку — чи то шістдесят, чи то сімдесят. Носив темно-синю сорочку, шорти по коліна й спортивні туфлі з плямами соли. Найдужче в ньому вражали очі — темно-карі, майже чорні, зіркі, по-мавпячому проникливі; й цю схожість підсилювали білі як сніг білки. Не вірилося, що це людські очі.

У мовчазному привітанні Конхіс трохи підвів ліву руку, а тоді, не давши мені часу мовити приготовані слова, підійшов до рогу колонади й гукнув у бік хатки:

— Маріє!

Марія відповіла невиразним оханням.

— Мене звуть… — озвався я, коли Конхіс обернувся, та він знову звів руку, на цей раз, щоб перебити мову, взяв мене за лікоть і підвів до краю колонади.

Його авторитетність і різка рішучість пантеличили й вибивали з рівноваги. Господар вілли обвів оком краєвид, а тоді мене. Сюди, в тінь, повівало солодкуватим, шафрановим ароматом квітів, що росли біля жорствяної смуги.

— Непогане місце я вибрав, правда?

У нього була бездоганна англійська вимова.

— Чудове. Але дозвольте мені…

І знову брунатна жилава рука змусила замовкнути, широким жестом обвівши море і гори на півдні так, ніби я недооцінив вибрану місцину. Я скоса зиркнув на нього. Очевидно, Конхіс не з веселунів. Визбуте емоцій обличчя скидалося на маску. Від носа до кутиків рота пролягли глибокі борозенки, що свідчили про досвід, владність і нетерпимість до дурнів. У нього не всі вдома. Цілком певно, що Конхіс не буйний, але таки ненормальний. Здається, він переплутав мене з кимсь іншим. Мавпячі очі втупилися в мене. Таке мовчання, такий погляд водночас непокоїли й трохи смішили: він неначе пробував загіпнотизувати якусь пташку.

Раптом він злегка, але рвучко сіпнув головою — чудний жест, питально-риторичний, не розрахований на відповідь — і тут же переінакшився. Конхіс став поводитися так, ніби все те, що досі між нами сталося, було тільки розіграшем, шарадою, приготованою заздалегідь і виконаною згідно із задумом, а тепер вона добігла кінця.

Я знову спантеличився. Еге, він зовсім не псих. Навіть усміхнувся, й очі вже не мавпячі, а скоріше білячі.

Господар підійшов до стола.

— Почаюймо.

— Я прийшов сюди тільки для того, щоб попросити склянку води. Це…

— Ви прийшли сюди, щоб познайомитися зі мною. Будь ласка. Життя коротке.

Я сів. Другий куверт призначено мені. З’явилася стара жінка в чорній, посірілій за довгі роки суконці. Обличчя зморшкувате, як в індіянської скво.

Вона принесла тацю, на якій стояли вишуканий срібний чайничок, що зовсім не пасував до вбогої одежини, жбан з окропом, цукорниця й блюдце зі скибочками цитрини.

— Це моя хатня господиня, Марія.

Він щось сказав по-грецькому, і я розібрав своє ім’я та назву школи. Не усміхнувшись, не піднявши очей, стара вклонилась і поставила все на стіл. Спритно, як вправний фокусник, Конхіс зірвав з тарілки муслінове накриття й відкрив сандвічі з огірками. Наливши чаю, кивнув на цитрину.

— Пане Конхісе, звідки ви мене знаєте?

— Попрошу вас вимовляти моє прізвище так, як це роблять англійці. Через «ч». — Він надпив із чашки. — Коли випитують Гермеса, то Зевс про це знатиме.

— Боюся, що мій колега повівся нетактовно.

— Ви, звичайно ж, усе про мене дізналися.

— Дуже небагато. Попри все, ви дуже гостинно мене приймаєте.

Він глянув на море.

— Є такий вірш часів династії Тан. — Кончіс передав голосом твердий приступ на початку назви. — «Тут, на границі, падає листя. Хоч усі мої сусіди — варвари, а ти — за тисячу миль звідси, однак на моєму столі завжди стоять дві чашки»[54].

— Завжди? — усміхнувся я.

— Я бачив вас минулої неділі.

— То це ви залишили внизу речі?

Він кивнув.

— Сьогодні вранці теж бачив.

— Сподіваюся, я не завадив вам купатися.

— Зовсім ні. Мій пляж он там, — вказав він пальцем понад жорствяну смугу. — Мені подобається бути там на самоті. Вам, як гадаю, також. Гаразд. Їжте сандвічі.

Кончіс долив мені чаю — китайського. У чашці плавали клаптики великих листків, витав смолянистий аромат. На іншій тарілці лежали кураб’єдеси — мигдальні конічні тістечка, посипані цукровою пудрою. Я вже й забув, яким смачнющим може бути полуденок. Мене брала заздрість, яку почуває до багачів приречений жити й харчуватися в установах. Я пригадав підвечірок у старого парубка — одного з моїх викладачів у Магдалинському коледжі, і ті самі завидки до його помешкання, бібліотеки, до спокійного, врівноваженого й розрахованого життя-буття.

Скуштувавши кураб’єдесів, я схвально кивнув.

— Ви не перший англієць, що вподобав Маріїні ласощі.

— А перший, мабуть, Мітфорд?

Кончіс учепився мене поглядом.

— Я бачився з ним у Лондоні, — додав я.

Він долив чаю.

— І як вам капітан Мітфорд?

— Не до вподоби.

— Він щось сказав про мене?

— Та ні. Тобто… — Кончіс не відводив очей. — Сказав тільки, що… посперечався з вами.

— Через капітана Мітфорда я дійшов до того, що почав соромитися свого англійського походження.

До цієї миті я вважав, що вже знаю, хто такий господар вілли. По-перше, його вимова хоч і коректна, але старосвітська або ж така, як у того, хто багато років не бував в Англії. По-друге, зовнішність чужоземця. Кончіс неймовірно, майже як близнюк, подібний до Пікассо — щось від мавпи, щось від ящірки. Типовий житель Середземномор’я, який, провівши десятки років під гарячим сонцем, відкинув усе, що заважає узгодити своє «я» і свою життєвість. Мавпячі гормони, бджолине молочко і міць — не тільки вроджена, але й набута завдяки правильному вибору й регулярним вправам. Судячи з одягу, він аж ніяк не денді, однак є й інші форми самолюбування.

— А я й не гадав, що ви з Англії.

— Я жив там до дев’ятнадцяти років. Тепер у мене грецьке громадянство й прізвище матері. Вона була грекиня.

— Чи буваєте в Англії?

— Зрідка. — Він швидко змінив тему. — Вам подобається мій дім? Я сам його спроектував і збудував.

Я повів оком навколо.

— Заздрю вам.

— А я вам. Маєте єдину річ, яка справді важить. Це молодість. Усі ваші відкриття ще попереду.

Він сказав це без образливої покровительської усмішки, яка зазвичай супроводжує такі заяложені сентенції. Значуще глянув на мене, і я відчув: Кончіс висловив те, що справді мав на думці.

— Добре. Я покину вас на кілька хвилин. А тоді прогуляємося.

Я встав був, але він заперечливо махнув рукою.

— Доїдайте печиво. Марії буде дуже приємно. Прошу вас.

Вийшовши з-під аркади на осоння, він розкинув руки, розчепірив пальці, жестом заохотив мене пригощатися й зайшов до кімнати. Зі свого місця я бачив край оббитої кретоном канапи й вазу з молочно-білими квітами на столику. Від підлоги до стелі стіну вкрили книжкові полиці. Я хапнув ще одне тістечко. Сонце хилилося до гір, край їхніх попелястих тіней лінькувато поблискувало море. І тут несподіваним ударом пролунали звуки старовинного інструмента — прудке арпеджіо, надто вже реальне, щоб походити з радіоприймача або програвача. Із недожованим кураб’єдесом у роті я вгадував, що це за сюрприз мені приготували.

На якусь мить музика стихла — мабуть, для того, щоб я посушив собі трохи голову, і ось знову гучно озвався лункий клавесин. Я був ні в сих ні в тих, аж тут прийшла гадка, що кожен із нас двох може провадити свою гру. Спершу Кончіс грав прудко, тоді перейшов на повільніший темп і кілька разів спинявся, щоб повторити музичну фразу. Надійшла Марія й мовчки прибрала зі стола. Навіть не глянула на мене, хоч я тицьнув пальцем на недоїдене печиво й висловив захват своєю недолугою грецькою. Очевидно, пан-відлюдник волів наймати без’язиких слуг. Музика вільно долинала з кімнати, напливами охоплювала мене й крізь колонаду текла на світло дня. Виконавець обірвав гру, повторив останній пасаж і на тому закінчив — так само раптово, як і почав. Двері зачинилися, запала тиша. Збігло п’ять хвилин. Ще десять. По червоному настилі до мене підповзло сонце.

Варто було б мені зайти до кімнати, я таки розсердив Кончіса. Та ось він з’явився у дверях.

— Бачу, я не викурив вас звідси.

— Що ви! Це Бах?

— Телеман[55].

— Ви чудово граєте.

— Було колись. Нема про що говорити. Ходімо.

Хворобливо рвучкий, сіпаний, він немовби хотів спекатися — не тільки мене, але й самого плину часу. Я звівся.

— Сподіваюся, що колись при нагоді послухаю вашу гру. — Кончіс злегка вклонився, не зважаючи на моє напрошування в гості. — Тут просто-таки вмираєш без музики.

— Тільки без музики? — спитав Кончіс і повів далі, не давши мені відповісти. — Ходімо ж. Просперо[56] покаже вам свої володіння.

— Просперо мав дочку, — зауважив я, сходячи разом із господарем на жорствяний майданчик.

— Просперо мав багато кого й чого, — кинув на мене холодним оком Кончіс. — І не все з того було молоде і прекрасне, пане Ерфе.

Я тактовно всміхнувся, гадаючи, що сказане стосується подій під час війни, й після короткої паузи спитав:

— Ви тут один живете?

— Це як вважати. Для кого один, а для кого й ні, — понуро й погордливо відповів він, дивлячись поперед себе. Чи то щоб ще дужче заплутати мене, чи то через те, що чужим не належало про те знати.

Кончіс шпарко йшов, раз у раз тицяючи пальцем на те й на се. Показав мені свій городець на терасі — огірки, мигдаль, мушмулу та фісташки. З краю тераси було видно затоку, де я купався годину-дві тому.

— Муца.

— Я не чував, щоб її так називали.

— Албанське слово, — стукнув він себе по носі. — «Нюхало». Он та скеля формою подібна до носа.

— Не дуже поетична назва, як на такий чудовий пляж.

— Албанці були пірати, а не поети. Цей мис вони назвали Бурані. Двісті років тому в їхньому арґо це слово позначало гарбуз. Або ж череп. — Він рушив з місця. — Смерть і вода.

— А що це за табличка біля брами? Чому такий напис — Salle d’attente? — спитав я, йдучи за Кончісом.

— Її почепили німецькі солдати. У війну виселили мене з «Бурані».

— Але чому саме ця табличка?

— Як гадаю, перед тим вони сиділи у Франції, а тут нудьгували.

Обернувшись, він зауважив мою усмішку.

— Еге ж, пане Ерфе, німцям належить подякувати й за таку крихту гумору. Я б не наважився калічити рідкісне дерево.

— Ви знаєте Німеччину?

— Її не пізнаєш. Можна тільки примиритися з тим, що вона є.

— А Бах? Чи не важко з ним примиритися?

Кончіс зупинився.

— Я суджу про народ не з його геніїв, а з національних особливостей. Давні греки вміли покепкувати самі з себе. Римляни — ні. Саме з такої причини Франція культурна країна, а Іспанія — ні. Тому-то я прощаю євреям і англосаксонцям їхні незліченні вади. Тому-то я подякував би Богу, якби вірив у нього, за те, що в мені нема ні краплини німецької крови.

Ми дійшли до кінця тераси, де стояла перекошена альтанка, повита буґенвілеєю й іпомеєю. Господар жестом запросив увійти. У тіні, перед виступом скелі, на п’єдесталі стояв бронзовий чоловічок із ґротескно величезним здійнятим фалосом. Руки теж здійняті вгору — так лякають дітей, рот вишкірений маніяцькою посмішкою сатира. Дарма що невеличка на зріст — дюймів вісімнадцять, ця фігурка навівала первобутний страх.

— Знаєте, хто це? — підійшов до мене ззаду Кончіс.

— Пан?

— Пріап. В античні часи він стояв у кожному саду. Відлякував злодіїв і дарував плодовитість. Ці статуї належало різьбити з грушевої деревини.

— Де ви його знайшли?

— Це зроблено на замовлення. Ходімо.

Він мовив «ходімо» так, як грек понукує осла. Неначе я — але це порівняння спало мені на думку трохи пізніше — його майбутній наймит, якого треба ознайомити з робочим місцем.

Ми рушили до вілли. Звідси, від середини колонади, вузька крута стежка зиґзаґами провадила до моря. У берег вклинювалася невелика затока завширшки не більш як п’ятдесят ярдів, обрамлена скелями. Кончіс спорудив тут крихітний причал, і тепер біля цієї споруди погойдувався прив’язаний рожево-зелений човник — звичайний, з підвісним мотором, таких на острові багато. У прибережній скелі виднів ґрот, повен каністр із бензином. Був там ще помпувальний пристрій, від якого відбігала труба.

— Чи не бажаєте скупатися?

Ми стояли на причалі.

— Я забув узяти плавки.

— Тут можна й на голяка.

Він подивився на мене так, як дивиться шахіст, зробивши сильний хід. Мені згадалися Деметріадесові жартики про англійські задки, згадався Пріап. Може, в тому й розгадка, що Кончіс попросту старий гомик.

— Щось не дуже хочеться.

— Як собі бажаєте.

Зійшовши на жорствяний пляж, ми сіли на видобуту з води колоду. Я закурив і подивився на Кончіса. Що ж це за людина?

Мені паморочилося в голові. Не тільки від того, що на моєму робінзоновому острові з’явився чоловік, що вільно говорить по-англійському, явно освічений і космополітичний — мало не за одну ніч виріс на голій землі, як химерне дерево. І не тільки від того, що він виявився зовсім не таким, яким я його уявляв. Я відчував, що торік тут справді коїлося щось таємниче, про що Мітфорд із незрозумілої причини волів промовчати. У повітрі витало щось двозначне, недомовлене, непередбачуване.

— Як ви сюди потрапили, пане Кончісе?

— Чи пробачите ви мені, якщо я попрошу не ставити питань?

— Звичайно ж.

— І добре.

От тобі й на. Я прикусив губу. Якби тут був хтось інший, то я змусив би себе до сміху.

Сосни, що росли на бескиді праворуч, кинули тіні на воду. У всьому світі запанував спокій, цілковитий спокій. Комахи вгомонилися, гладінь моря застигла, як дзеркало. Кончіс мовчки сидів, склавши руки на колінах. Очевидно, робив дихальні вправи. Важко визначити не тільки його вік, але й усю решту особистих даних. Позірно він ніби й мало цікавився мною, а однак крадькома вів спостереження. Спостерігав, навіть дивлячись у протилежний бік, і вичікував. Так було з самого початку: він був ніби й байдужий, а проте стежив і вичікував. Ми мовчали, як давні знайомі, що розуміють один одного без слів. Правду кажучи, це мовчання гармонувало із спокоєм цього дня. Роблена безмовність, але не клопітка.

Раптом Кончіс ворухнувся й задивився на верх невисокої скелі, що стояла ліворуч. Я повернув голову, нічого там не побачив і глянув на нього.

— Що там?

— Птах.

Мовчанка.

Я розглядав його профіль. Невже він божевільний? А може, кепкує з мене? Я знову спробував зав’язати розмову.

— Як розумію, ви були знайомі з обома моїми попередниками.

Кончіс проворно, як змія, повернувся до мене, але не відповів.

— З Левер’є, — не вгавав я.

— Хто вам сказав?

Чомусь Кончіса лякало те, що про нього кажуть поза очі. Я розповів про записку, й він трохи заспокоївся.

— Тут він був нещасний. На Фраксосі.

— Те саме сказав мені Мітфорд.

— Мітфорд? — знову підозріливо зиркнув Кончіс.

— Мабуть, йому в школі напліткували.

Заглянувши мені в очі, він недовірливо кивнув. Я усміхнувся, й Кончіс відповів блідою усмішкою. Знову граємо в дивні психологічні шахи. Здається, я маю перевагу, хоч і не розумію, в чому вона полягає.

Згори, з невидимого будинку, долинуло теленькання дзвіночка. Подзвонили двічі, тоді після паузи тричі, а відтак знову двічі. Сигнал, безперечно, щось означав. У цьому звукові втілилася дивна напруга, що відчувалась у віллі та її власнику й аж ніяк не вписувалася в глибокий спокій природи. Кончіс відразу звівся.

— Мені пора. Та й перед вами довга дорога.

На середині схилу, де розширялася крута стежка, стояла чавунна лавочка. Мій супутник, що йшов дуже прудко, полегко сів на неї. Він важко дихав, як і я. Поплескав себе по грудях. Я скорчив міну заклопотання, а він знизав плечима.

— Старість не радість. Благовіщення навпаки, — скривився Кончіс. — Вістка про те, що людини не стане.

Ми мовчали й віддихувалися. У вигадливих прогалинах між соснами видніло жовтувате небо. На заході здіймалася імла. У вишині, завмерши над спокоєм, клубочилися віхтики вечірніх хмаринок.

— Ви обранець? — тихо спитав він, знову ні з того ні з сього.

— Обранець?

— Чи відчуваєте, що хтось вас обрав?

— Обрав?

— Джон Левер’є вважав себе Божим обранцем.

— Я не вірю в Бога. І, звичайно, не почуваюсь обранцем.

— А мені видається, що ви таким і є.

— Дякую, — скептично усміхнувся я.

— Це не комплімент. Людина стає обранцем завдяки сліпому випадку, а не завдяки самій собі.

— І хто ж мене обрав?

— Випадок багатоликий.

Кончіс встав і на мить затримав руку на моєму плечі, ніби заспокоював і давав зрозуміти, що це дрібниця. Ми зійшли вгору. На майданчику біля бокової колонади він зупинився.

— Ось я й добрався.

— Дуже вам дякую.

Я хотів, щоб він відповів на мою усмішку й визнав, що піджартував із мене, але на його задумливому обличчі не було й натяку на веселість.

— Попрошу вас виконати два мої прохання. Перше: нікому в селі не кажіть, що познайомилися зі мною. Це з причини певних подій під час війни.

— Я чув про це.

— Що ви чули?

— Одну історію.

— Є дві версії цієї історії. Облишмо їх. Для них я відлюдник. Ні з ким не бачуся. Ви зрозуміли?

— Певна річ. Нікому не скажу.

Я здогадався, яке буде друге прохання. Не приходити на віллу.

— Друге прохання. Ви прийдете сюди в суботу й заночуєте — до понеділка. Якщо вас не лякає ранкова мандрівка.

— Дякую. Дуже дякую. Буду радий.

— Як гадаю, перед нами багато відкриттів.

— «Невтомно будемо шукати»?

— Ви прочитали це в книжці на пляжі?

— Невже не для того ви її залишили, щоб я прочитав?

— А звідки мені було знати, що ви туди прийдете?

— Я відчував, що за мною спостерігають.

Втупившись у мене темно-карими очима, Кончіс барився з відповіддю. Бліда тінь усмішки.

— Чи й тепер таке відчуваєте?

І знову він глянув за мою спину так, ніби побачив щось у лісі. Я оглянувся. В соснах нікого не було. Подивився на Кончіса. Може, жартує? На його губах і далі тремтіла прикра іронічна усмішка.

— А що, справді спостерігають?

— Я просто спитав, пане Ерфе, — простягнув він руку. — Якщо ви чомусь не зможете прийти, то залишіть у Сарантопулоса записку. Гермес її забере. Тут вона буде наступного ранку.

Коли я тиснув Кончісові руку, в мене на обличчі, мабуть, відображалася підозрілість, яку він хотів навіяти. Довше, ніж цього вимагають правила бонтону, він затримав мою долоню у своїй. Міцно тиснув і допитливо дивився на мене.

— Пам’ятайте. Випадок.

— Хай буде так, як кажете.

— А тепер ідіть.

Я роблено всміхнувся. Якісь дурниці — запросити, а тоді спровадити, ніби я зловживаю його терпінням. Кончіс не змінив свого рішення, тож я злегка вклонився й подякував за чай. Він відповів таким самим уклоном. Не залишалося нічого іншого, як піти собі.

Пройшовши ярдів п’ятдесят, я оглянувся. Він не зрушив із місця — повновладний господар маєтностей. Я махнув рукою, й він звів руки чужинським жерцівським жестом, неначе благословляючи по-давньому. Коли я знову обернувся, дім майже сховався за деревами, а Кончіса вже не було.

Хай там хто він, а таких людей я ще не бачив. У його палючих очах вражало щось більше, ніж самотність, старечі примхи й фантазії. Щось більше крилося за дивним способом провадити розмову, в якій Кончіс неждано порушував якусь тему і так само неждано відходив від неї, за несподіваними загадковими поглядами в порожнечу. Я й не гадав, що в лісі, за якихось сто ярдів, знайду розв’язок загадки.

Розділ 14

Уже здалеку я зауважив, що над лазівкою біля брами «Бурані» щось біліє. Подумав був, що це носовичок, але, нагнувшись, побачив кремову рукавичку — жіночу, довгу, аж по лікоть. З вивороту пришито жовтуватий ярлик, на якому блакитними шовковими нитками вишито слова Mireille, Gantière[57]. І ярлик, і сама рукавичка видавалися дуже старосвітськими, видобутими з прабабусиної скрині. Я понюхав — так воно і є, той самий аромат, що й від рушника тиждень тому: старомодний, мускусний, сандаловий. Коли Кончіс сказав, що минулого тижня був на Муці, мене спантеличило тільки одне — цей солодкуватий запах жіночих парфумів.

Я почав здогадуватися, чому він уникає пліток і несподіваних візитів. Не розумів тільки, навіщо наражається на те, що я вже за тиждень зможу розкрити його таємницю. Я не міг уявити, що робить серед лісу ця дама в рукавичках, які годиться надівати на кінні перегони в Аскоті[58]; не міг здогадатися, хто вона така. Могла бути коханкою, але так само й дочкою, дружиною чи сестрою Кончіса — недоумкуватою й старезною. Мені спало на думку, що до лісу й на Муцу її пускають з однією умовою — нікому не потрапляти на очі. Минулої неділі вона бачила мене, а сьогодні почула мій голос і спробувала підглядати — ось чим можна пояснити прудкі погляди цього старигана мені за спину, та й усю його нервозну настороженість. Він знав, що ця жінка «на прогулянці», ось звідки й другий столовий куверт, і загадковий дзвіночок.

Я обернувся, майже готовий почути смішок, дурнувате хихикання, однак, глянувши на густі тінисті кущі біля брами й пригадавши наш понурий натяк про Шекспірового Просперо, припустив простіше й страшніше. Не недоумкуватість, а якась жахлива потворність. «Не все з того було молоде і прекрасне, пане Ерфе». Вперше за весь час на острові я відчув, як від безлюддя по спині побігли холодні дрижаки.

Сонце хилилося до обрію; ніч у Греції настає швидко, майже як у тропіках. Мені не хотілося спускатися крутими стежками північного схилу. Повісивши рукавичку посередині горішньої перекладини воріт, я наддав ходу. За півгодини мене осяяв чудовий здогад про те, що Кончіс трансвестит. А невдовзі, чого зі мною не було вже кілька місяців, я замугикав пісеньку.

Про візит до Кончіса я не сказав нікому, навіть Мелі, й годинами розмірковував над тим, хто ж ця таємнича мешканка вілли. І дійшов висновку, що вона, мабуть-таки, недоумкувата дружина. Ось звідки замкнутість помешкання й мовчазні слуги.

Я розмірковував також про самого Кончіса. Я не був певен, що він не звичайнісінький гомосексуаліст; якщо так, то можна витлумачити Мітфордову загадкову засторогу, хоч і в не дуже для мене приємний спосіб.

Нервовість старого чоловіка, його перебігання з місця на місце, перескакування з теми на тему, замашна хода, афористична, ухильна манера говорити, вигадливо зведені на прощання руки — всі ці примхи наводили на гадку — точніше, мали наводити на гадку, що він хоче видаватися молодшим і здоровішим, ніж насправді.

Залишався ще чудний випадок зі збіркою поезій, яку Кончіс явно тримав напоготові, щоб приголомшити мене. Тої першої неділі я довго купався, відпливав далеко від берега, й він легко міг підкинути речі на мис Бурані, поки я був у воді. Однак такий спосіб знайомства видавався дуже вже хитромудрим. І що мають означати його запитання, чи я не «обранець», та твердження «перед нами багато відкриттів»? Це могли бути попросту порожні слова; вони могли також свідчити, що Кончіс божевільний. Ну а ця фраза «для кого один, а для кого й ні…» Я добре запам’ятав, з яким погано прихованим презирством він вимовив її.

Я знайшов у шкільній бібліотеці великомасштабну мапу острова. На ній позначено межі земельної ділянки «Бурані». Вона простягалась, особливо у східному напрямку, далі, ніж я гадав: добрих шість чи сім гектарів, майже п’ятнадцять акрів. Знову й знову у виснажливі рутинні години, проведені в чистилищі, тобто над «Курсом англійської мови» Екерслі[59], я думав про віллу, що загніздилася на самотньому мисі.

Я любив уроки розмовної англійської, любив заняття за ускладненою програмою з класом, який у школі називали «шостий філологічний», з групою вісімнадцятилітніх бевзів, які вивчали мови з тієї причини, що не могли дати собі ради з точними науками, але страшенно нудився від безконечної мороки — втовкмачувати в голову початківцям ази мови. «Що я роблю? Я зводжу руку. Що він робить? Він зводить руку. Що вони роблять? Вони зводять руки. Чи звели вони руки? Так, вони звели руки».

Я почувався так, як тенісист-майстер, приречений грати з невмійками й виймати з сітки їхні спартачені м’ячі. Поглядаючи у вікно на синє небо, на море й кипариси, я молився, щоб скоріше добіг кінця день, щоб тоді піти до вчительського крила, лягти на постіль і хильнути узо. Здавалося, зелень «Бурані» належить до зовсім іншого світу; вона і далека, і близька водночас; а маленькі таємниці, що до кінця тижня стали в моїх очах просто крихітні, тільки додавали ризикового присмаку цій сподіваній приємності, подарованій цивілізацією.

Розділ 15

Цього разу Кончіс чекав мене за столом. Я недбало поставив під стіною свою похідну сумку, він гукнув Марії, щоб подала чай. Поводився не дуже ексцентрично. Мабуть, тому, що, цілком очевидно, вирішив вивудити з мене якнайбільше відомостей. Ми побалакали про школу, про Оксфорд, про мою родину, про викладання англійської чужоземцям, про те, чому я приїхав у Грецію. Хоч він так і сипав питаннями, однак не відчувалося щирого зацікавлення моїми відповідями. Йому йшлося про інше — про вияви моєї поведінки, про тип людей, до якого я належу. Я цікавив Кончіса не як особа, а як зразок. Раз чи двічі я спробував помінятися з ним ролями, але він знову дав зрозуміти, що не хоче вести мову про себе. А про рукавичку я й словом не обмовився.

Тільки один-єдиний раз, як гадаю, Кончіс справді здивувався. Він спитав, звідки взялося моє незвичне прізвище.

— Воно французьке. Мої предки були гуґеноти.

— Он як.

— Був такий письменник — Оноре Д’Юрфе…

Кончіс окинув мене бистрим оком.

— Це ваш предок?

— Так стверджує наша родинна традиція. Ніхто не з’ясовував цього. Принаймні я нічого про таке не знаю.

Бідний старий Д’Юрфе. Скільки разів я посилався на нього, даючи зрозуміти, що в моїх жилах тече кров людей високої культури давніх віків… Я усміхнувся у відповідь на непідробно теплу, мало не осяйну Кончісову усмішку.

— А яка, зрештою, різниця?

— Попросту таке мило чути.

— Мабуть, усе це пустопорожні вигадки.

— Та ні, воно схоже на правду. А ви читали «Астрею»?

— Собі на лихо. Жахлива нудота.

Oui, un peu fade. Mais pas tout à fait sans charme[60], — проказав він. Бездоганна вимова, з уст не сходить усмішка. — То ви й французьку знаєте.

— Так собі.

— Отже, в мене за столом сидить прямий нащадок du grand siècle[61].

— Навряд чи прямий.

Але мені було приємно, що він так вважає, лестила його несподівана ласка. Кончіс звівся.

— Гаразд. Сьогодні я заграю Рамо[62]. На вашу честь.

Господар повів мене до зали, що простягалася на всю ширину поверху. Три стіни заставлено книжками. В кутку виблискував зеленими кахлями камін, над ним на полиці стояли дві бронзові статуетки в сучасному стилі. Понад ними — натурального розміру репродукція картини Модільяні — прекрасний портрет зажуреної жінки в траурі на блакитно-зеленому тлі. Посадивши мене в крісло, Кончіс заходився переглядати ноти, знайшов потрібні й заграв. Після коротких, щебетливих пасажів — вигадливі куранти й пасакалії. Вони не дуже припали мені до смаку, але відчувалося, що в цього виконавця велика майстерність. Раніше він не раз поводився претензійно, але за інструментом аж ніяк не ставав у позу. Несподівано, посеред твору, немовби задуло свічку, Кончіс припинив гру, й знову почалася гра в претензії.

Voilà[63].

— Чарівно. — Я вирішив не допустити до того, щоб французька стихія пойняла нас, як епідемія ґрипу. — Не можу намилуватися, — докинув я, кивнувши на репродукцію.

— Еге ж? — Він підійшов до полотна. — «Моя мати».

Спершу я подумав, що він жартує.

— Ваша мати?

— Так називається картина. Насправді це, звичайно ж, його мати. Поза всякими сумнівами. Завжди була.

В очах цієї жінки не було риб’ячої поволоки, звичної в портретах роботи Модільяні[64]. Напружений, уважний, мавпячий погляд. Придивившись до картини зблизька, я трохи пізнувато втямив, що це не репродукція.

— Господи Боже… Вона, цілком певно, коштує цілий маєток.

— Ото ж бо, — відповів, не дивлячись на мене, Кончіс. — Не подумайте, що я убогий, раз живу тут так скромно. Я дуже багатий. — Він вимовив так, ніби вираз «дуже багатий» позначав національність. Може, таки й позначав. Я знову задивився на полотно. — А цей портрет мені… майже нічого не коштував. Я замовив його з милосердя. Хотів гордитися тим, що відкрив у Модільяні генія. Але не відкрив. І ніхто не відкрив. Навіть цей спритник, пан Зборовський[65].

— Ви знали його?

— Модільяні? Ми зустрічалися. Багато разів. Я був знайомий з його приятелем, Максом Жакобом[66]. Наприкінці його життя. В той час він уже прославився. Став невідлучною прикметою Монпарнасу.

Я крадькома глянув на Кончіса, що вдивлявся в картину. Не з чого іншого, як із снобізму, моя повага до цього старого набрала зовсім іншого виміру. Його дивацтво, штучність і моя гадана перевага в пізнанні життя вже не видавалися безумовними.

— Мабуть, ви шкодуєте, що ви не купили його інших робіт.

— Я купив.

— І досі їх маєте?

— Звичайно. Тільки банкрут продає чудові картини. Ці полотна висять у моїх інших будинках.

Я взяв до уваги цю множину. При нагоді скажу це комусь, передражнивши Кончіса.

— А де вони… інші будинки?

— Як вам подобається ось це? — Він торкнувся статуетки юнака, що стояла під полотном Модільяні. — Макет Родена. Інші будинки… Гаразд. У Франції. В Лівані. В Америці. Я проваджу справи в усьому світі. — Кончіс обернувся до іншої фігурки — бронзової й кістлявої. — Це Джакометті.

— Я приголомшений. Тут, на Фраксосі…

— Чому б і ні?

— А злодії?

— Якби ви мали таку безліч цінних картин, як у мене, — потім покажу вам ще дві там, нагорі, — то вам довелося б вирішити, як з ними поводитися. Або вважати їх тим, чим вони і є, — прямокутними зафарбованими полотнами, або ж стерегти їх, як золоті штабки. Заґратувати вікна й ночами не спати. Ось, — кивнув він на статуетки. — Крадіть, якщо хочете. Я повідомлю поліцію, але вам може поталанити втекти з краденим. Тільки одне вам не вдасться — змусити мене трястися над цим добром.

— Я не загрожую цьому добру.

— На грецьких островах нема злодіїв. Але я б не хотів, щоб кожен знав про ці твори.

— Зрозуміла річ.

— Ось цікава картина. Її не згадано в єдиному повному каталозі творів Модільяні, який мені довелося побачити. І підпису немає, як бачите. Однак дуже легко з’ясувати, хто автор. Зараз покажу. Візьміться за ріжок.

Він відсунув убік скульптуру Родена, і ми зняли картину. Кончіс повернув її, щоб я подивився на зворот. Кілька початкових штрихів ескізу до іншого портрета, в спідній половині незаґрунтованого полотна недбало написано якісь слова та числа. Внизу, біля самої рами, проставлено загальну суму.

— Його борги. Ось. «Тото». Це алжирець, у якого Модільяні купував гашиш. — Кончіс указав пальцем на інший напис. — «Збо». Зборовський.

Дивлячись на недбалі п’яні закарлюки, я відчув простодушність цього художника й жахливу, але конечно потрібну прірву, що відмежовує генія від повсякдення. Ото позичить у тебе на вічне віддання десять франків, а ввечері напише картину, за яку колись даватимуть десять мільйонів.

Кончіс спостерігав за мною.

— У музеях цей бік не показують.

— Бідолаха.

— Він міг би сказати те саме про кожного з нас. Причому мав би вагомішу підставу.

Я допоміг Кончісові повісити картину на місце.

Він кивнув на вікна — невеликі, вузькі, заокруглені вгорі, поділені надвоє колонами з капітелями з різьбленого мармуру.

— Вони походять із Монемвасії[67]. Я побачив їх в якомусь будиночку, ото й купив весь цей будиночок.

— Так роблять американці.

Він не усміхнувся.

— Венецькі вікна. З п’ятнадцятого сторіччя. — Кончіс узяв із книжкової полиці альбом. — Ось. — Через його плече я побачив славетне «Благовіщення» Фра Анджеліко й одразу здогадався, чому колонада видалася мені такою знайомою. І підлога та сама — викладена червоною плиткою, з білою облямівкою по краях.

— Що вам ще показати? Цей клавесин — рідкісна річ. Справжній Плеєль. Не модний, але дуже гарний. — Господар погладив його, як кота, по блискучій чорній накривці. Під стіною навпроти стояв пюпітр, зовсім не потрібен для гри на клавесині.

— Ви ще на якомусь інструменті граєте, пане Кончісе?

Глянувши на пюпітра, він похитав головою:

— Ні. Це просто зворушлива пам’ятка.

Судячи з тону голосу, Кончіс аж ніяк не зворушився.

— Гаразд. Добре. Мушу на якийсь час залишити вас у самоті. Треба переглянути кореспонденцію. — Він зробив жест рукою. — Там ви знайдете газети та журнали. Або ж книжки — беріть, яку захочете. Пробачите мені? Ваша кімната нагорі… Якщо хочете…

— Та ні, мені добре й тут. Дякую.

Він вийшов, а я знову задивився на картину Модільяні, погладив статуетку Родена, обійшов усю кімнату. Почувався кимсь, хто постукав у двері хати, а потрапив до палацу. Трохи по-дурному вийшло. Взявши стосик французьких і американських журналів, що лежали на столику в кутку, я вийшов під колонаду. І за якусь мить — цього зі мною теж не траплялося за останні кілька місяців — спробував скласти вірша.

З коріння злотого, із черепа-бескиду

Ростуть події й όбрази. Людина в масці

Веде виставу, сіпає шнурки. Я блазень,

Що падає, не вміє ждати і спостерігати.

Навіки прόклятий Ікар я, жертва часу…

Кончіс запропонував оглянути решту оселі.

Двері привели нас до порожнього негарного передпокою. З північного боку була їдальня, якою господар ніколи не користувався, і ще одна кімната, що скидалася на букіністичну крамничку. Завал книжок — ними повняться полиці, їх стоси стоять на підлозі разом із горами газет і журналів. На столі біля вікна — великий, ще не відкритий пакунок. Очевидно, тільки що надійшов.

Кончіс підійшов до мене, тримаючи в руках циркуль.

— Я трохи бавлюсь антропологією. Чи можна виміряти ваш череп? — запитав він таким тоном, ніби був цілковито певен моєї згоди. Я схилив голову. Делікатно поколюючи її кінчиками приладу, Кончіс поцікавився: — Любите читати?

Ніби забув, — але ж не міг забути! — що в Оксфорді я вивчав англійську літературу.

— Звичайно.

— І що ж ви читаєте?

Він записав у блокнотику результати вимірювання.

— Е-е-е… переважно романи. Вірші. І критику.

— У мене тут немає жодного роману.

— Ні одного?

— Роман уже не жанр літератури.

Я підсміхнувся.

— Що вас розсмішило?

— Це за моїх часів в Оксфорді так жартували. Якщо не знаєш, що сказати на якійсь вечірці, то ставиш саме таке питання.

— Яке?

— «Чи не гадаєте, що роман уже вичерпався як літературний жанр?» І ніхто не сподівається на серйозну відповідь.

— Розумію. Ніхто не сприймав цього всерйоз.

— Саме так. — Я заглянув у блокнот. — Може, мої виміри чимсь цікаві?

— Ні. — Він пропустив питання повз вуха. — Натомість я кажу всерйоз. Роман помер. Як алхімія. — Кончіс сховав руку з циркулем за спину, щоб не збиватися. — Я зрозумів це ще перед війною. Знаєте, що я тоді зробив? Спалив усі романи, які мав. Діккенса. Сервантеса. Достоєвського. Флобера. Усіх великих і малих. Спалив навіть книжку, яку я написав замолоду, коли ще не дійшов розуму. Я розвів вогнище на подвір’ї. Весь день горіло. Дим розвіявся в небі, попіл канув у землю. Очищення вогнем. Відтоді я здоровіший і щасливіший.

Згадавши, як знищено мої вірші, я подумав, що широкі жести справді справляють враження, якщо ти на них здатен.

— Навіщо продиратися крізь сотні сторінок вимислу, щоб пізнати кілька дрібних істин? — спитав Кончіс, узявши якусь книжку й вибивши з неї пил.

— Може, задля розваги.

— Розваги! — перекривив він мене. — Слова мають служити правді. Відображати факти, а не вигадки.

— Зрозуміло.

— Ось ця книжка служить правді, — Кончіс вказав на біографію Франкліна Рузвельта. — І ось це французьке видання книжки про астрофізику. І ця стара брошура. Подивіться на «Засторогу грішникам, або ж Передсмертні слова Роберта Фоукса, вбивці». 1679 рік. Візьміть і прочитайте за вихідні дні. Знайдете в ній більше правди, ніж у всіх історичних романах.

Його спальня, що виходила вікнами на море, як і концертна зала на першому поверсі, займала трохи не всю ширину фасаду. Під однією стіною стояло ліжко — між іншим, двоспальне — і велика шафа на одяг; у другій стіні були двері, що вели до якоїсь кімнатки — мабуть, вбиральні. Біля цих дверей стояв чудний стіл. Кончіс підняв його віко й пояснив, що це клавікорд. Кімнату облаштовано як кабінет і салон водночас. Кахлева піч, поряд неї письмовий стіл, закиданий паперами, над якими господар недавно працював, і два крісла, оббиті світло-брунатним матеріалом, щоб гармонувало з шезлонґом. У далекому куті — трикутний сервант, заставлений світло-блакитною і зеленою ізницькою[68] керамікою. У підвечірньому світлі ця кімната здавалася затишнішою, ніж зала внизу. Крім того, тут тішив око брак книжок. Тон задавали дві картини, два акти дівчат у залитих світлом інтер’єрах — рожевих, червоних, зелених, медових і янтарних. Усе було світлом, теплом, палало жовтими вогниками життя, людяности, плотської любови, домашнього затишку й середземноморського духу.

— Знаєте автора? — спитав Кончіс, і я заперечно похитав головою. — Боннар[69]. Написав обидві ці речі за п’ять чи шість років перед смертю.

Я підійшов до полотен.

— Ось за них я добряче заплатив, — докинув господар з-за моїх плечей.

— Вони того варті.

— Осоння. Оголена дівчина. Стілець. Рушник, умивальник. Покрита плитками підлога. Собачка. І ось буття набуває сенсу.

Але я дивився на картину ліворуч — не на ту, що він інвентаризував. На дівчину, обернену спиною до глядача, що стояла біля освітленого сонцем вікна й витирала стегна, милуючись собою в дзеркалі. Згадалась Алісон, що оголеною крутиться в помешканні й наспівує, як дитя. Оця незабутня картина осяяла густим золотим ореолом одну з найбанальніших митей, і ця мить, як і всі подібні до неї, ніколи вже не буде геть банальна.

Кончіс вийшов на терасу, я за ним. По західний бік подвійних дверей стояв мавританський столик, інкрустований слоновою кістю. На ньому — фотографія і жалобний букет квітів у вазі.

Була це велика світлина у старомодній срібній рамці. Дівчина в сукні, пошитій за модою едвардіанських часів, біля вази з трояндами, що стояла на недоречному коринфському постаменті. На тлі опадає сентиментально намальоване листя. Одне з тих старих фото, на яких глибокі шоколадні тіні врівноважуються кремовим багатством освітлених поверхонь. Походить з епохи, коли жінки відзначалися не грудьми, а стегнами. У цієї дівчини буйна кучма світлого волосся, гостро позначена талія й м’яке пухке обличчя з важкуватими рисами в дусі Ґібсона[70], які тоді високо цінувалися.

Кончіс зауважив, що я затримався біля знімка.

— Колись вона була мені нареченою.

Я знову глянув на світлину. В нижньому ріжку видно тиснене позолоченими літерами прізвище фотографа й лондонська адpecа.

— Чому ви не одружилися?

— Вона померла.

— Схожа на англійку.

— Так. — Він помовчав, придивляючись до неї. На тлі побляклого намальованого гайка, поряд з помпезною вазою дівчина видавалася частинкою абсурдно давньої історії. — Так, вона була англійка.

Я глянув на нього.

— Як вас звали в Англії, пане Кончісе?

Він усміхнувся. Таке бувало рідко й наводило на гадку висунуту з клітки мавпячу лапу.

— Я вже й забув.

— Ви так і не оженилися?

І далі дивлячись на фото, він повільно хитнув головою.

— Ходімо.

У південно-східному куті каблукуватої, оточеної балюстрадою тераси стояв стіл. Уже накритий скатертиною, очевидно на вечерю. Понад лісом відкривався чудовий краєвид — величезний купол світла над землею і морем. Пелопоннеські гори набрали фіолетово-синього відтінку, на блідо-зеленкуватому небі висіла Венера, сяючи м’яким посвітом газового ліхтаря. Фото проти дверей розміщене так, як діти садовлять ляльок на підвіконня: щоб ті дивилися надвір.

Кончіс сидів, спершись на перила й відвернувшись від краєвиду.

— Ну а ви? Ви самі заручені?

Тепер я своєю чергою похитав головою.

— Вам, мабуть, тут дуже одиноко живеться, — припустив Кончіс.

— Мене попередили.

— Симпатичний молодик вашого віку…

— Що ж, була одна дівчина, але…

— Кажіть далі.

— Не зможу цього пояснити.

— Вона англійка?

Я подумав про твір Боннара. Ось вона, дійсність. Про такі миті не розповіси. Я усміхнувся.

— Можна, я попрошу вас про те саме, що ви просили тиждень тому? Про те, щоб не ставити питань?

— Звичайно.

Запало особливе мовчання, те саме, яке минулої суботи накинув мені Кончіс на пляжі. Нарешті він обернувся до моря й обізвався.

— Греція — як те дзеркало. Спершу мучить тебе, а тоді навчає.

— Жити на самоті?

— Просто жити. Таким, яким ти є. Якось — багато років тому — один швейцарець приїхав доживати свої дні у напівзруйнованій одинокій хатці на далекому краю цього острова — он там, під Аквілою. Був такого віку, як я тепер. Весь час він складав годинники й читав книжки про Грецію. Навіть давньогрецьку самотужки вивчив. Сам полагодив хатину, очистив водозбірники й спорядив кілька городніх терас. Його пристрастю — ніколи не вгадаєте — стали кози. Тримав одну, тоді дві. Нарешті — цілу череду. Кози ночували в його кімнаті. Завжди плекані, вичесані, прилизані, це ж бо був швейцарець. Навесні він часом заходив до мене, і ми насилу втримували весь цей сераль поза межами оселі. Той козар навчився робити чудовий сир, в Афінах за такий товар платили добрі гроші. Але він був самотній. Ніхто не писав йому листів. Ніхто ніколи не завітав до хати. Зовсім один. Як гадаю, я не бачив щасливішої людини, ніж він.

— Що з ним сталося?

— Помер у тридцять сьомому. Від крововиливу. Його знайшли мертвим аж за два тижні. Кози на той час поздихали. Стояла зима, і двері, природно, були замкнені зсередини.

Дивлячись мені у вічі, Кончіс скривив рота в посмішці, ніби вважав смерть якоюсь жартівницею. Шкіра тісно прилягала до його черепа. Тільки очі були живі. Я мав дивне враження, що він переді мною вдає саму смерть. Ось-ось відпаде видублена стара шкіра, випадуть очі, і виявиться, що я гостюю в кістяка.

За якийсь час ми повернулися до оселі. На другому поверсі з північного боку були ще три кімнати. Перша з них — це комірчина, в яку хазяїн дав тільки оком кинути. Я помітив стос кошиків і меблі в чохлах. Другою йшла ванна кімната, а третьою — невеличка спальня. На застеленому ліжку лежала моя похідна сумка. Я сподівався побачити замкнену кімнату дами з рукавичкою. А тоді припустив, що вона живе в хатці й Марія доглядає її. Або ж цю кімнату мені дали тільки на суботу і неділю, а в інший час тут мешкає дама.

Кончіс простягнув мені брошуру сімнадцятого сторіччя, яку я залишив на сходовому майданчику.

— Десь за півгодини я, як звик, вип’ю аперитиву. Підтримаєте компанію?

— Залюбки.

— Маю вам щось сказати.

— Слухаю.

— Чи не наговорили вам про мене всілякого непотребу?

— Я чув про вас тільки одну історію, доволі похвальну.

— Розстріл?

— Я ж вам це сказав ще минулого тижня.

— Мені здається, що ви ще щось інше чули. Може, від капітана Мітфорда?

— Більше нічого. Запевняю вас.

Стоячи на порозі, Кончіс свердлив мене очима. Схоже, збирав усю силу на рішення про те, щоб відкрити мені таємницю. І ось він мовив:

— Я медіум і ясновидець.

Тиша наповнила віллу. Зненацька все, що раніше діялося, зійшлося на цих словах.

— Боюсь, я не медіум, — відказав я. — Ані на крихту.

Ми тонули в сутінках, видивляючись один на одного. Було чути, як у його кімнаті цокає годинник.

— Це неважливо. То що, за півгодини?

— Навіщо ви мені про це сказали?

Кончіс обернувся до столика біля дверей, чиркнув сірником, засвітив гасову лампу, ретельно підкрутив ґнота, змушуючи мене чекати відповіді. Нарешті випростувався й усміхнувся.

— Бо я медіум і ясновидець.

Він спустився сходами, перетнув передпокій і ввійшов до своєї кімнати. Двері зачинилися, знову наплинула тиша.

Розділ 16

Ліжко виявилося дешевим, залізним. Крім стола, нічного столика, килима й крісла, тут ще було старе, замкнене на ключ касоне, що стоїть у кожній хаті на Фраксосі. Годі й уявити таку спальню для гостей на віллі мільйонера. Голі стіни, тільки висить знімок кількох селян на тлі якогось будинку — саме цього. Посередині стоїть не старий ще Кончіс у солом’яному капелюсі й шортах. Одна-єдина жінка — селянка, але не Марія, бо на світлині їй стільки, скільки нині Марії, а сфотографовано групу, цілком очевидно, двадцять-тридцять років тому. Я підніс лампу й зняв фото, щоб подивитися, чи немає напису на звороті. Немає. Прилипнувши розчепіреними лапками до стіни, тендітний гекон видивлявся на мене затуманеними очима. Геконам подобаються кімнати, що стоять порожняком.

На столику біля узголів’я лежали плоска раковина, що служила попільницею, і три книжки — збірка оповідань про привидів, стара Біблія і тонкий великоформатний том під заголовком «Краса природи». Оповіді про привидів подано як документальні, «підтверджені принаймні двома гідними довіри очевидцями». Заголовки — «Пасторат у Борлі», «Острів людини-тхора», «Деннінґтон-роуд, 18», «Кульгавий» — нагадали мені той час, коли я хворів в інтернаті. Погортавши «Красу природи», я з’ясував, що стать усієї природи жіноча, а вся краса — це груди. Сфотографовано безліч грудей у різних ракурсах, що далі, то більшого плану, а на останньому знімку — нічого іншого, крім цицьки з темним, завеликим соском, що випинався з середини ґлянцевої сторінки. Надто вже нав’язливе, щоб бути еротичним.

Узявши лампу, я пішов до ванної. Добре споряджена, з аптечкою, набитою розмаїтими ліками. Я розглянувся, шукаючи слідів жінки, та нічого не знайшов. Протічна вода годилася тільки для чоловіків — холодна й солона.

Повернувшись до спальні, я простягся на ліжку. За відчиненим вікном розкинулося по-вечірньому блідо-синювате небо, понад деревами на півночі блимтіли перші зірки. Надворі монотонно, з гідною Веберна[71] недоладністю, зате в чіткому ритмі, сюркотіли цвіркуни. Від хатки під вікном долинав гомін, пахло варивом. У віллі залягло мертве безгоміння.

Кончіс дедалі дужче пантеличив. Інколи бував такий категоричний, що мене брало на сміх і кортіло поставитися традиційно — по-ксенофобському, на зразок моїх співвітчизників, що зневажають жителів континенту. Інколи ж, майже проти моєї волі, він викликав пошану — і не тільки як багач, власник вартих заздрости творів мистецтва. А тепер налякав мене. З ось такого безпричинного ляку перед надприродними явищами я раніше кепкував, коли ним проймався хтось із знайомих. Нині я ходив під враженням, що мене сюди запросили не з гостинности, а з іншої причини. Цей багатій хотів використати мене в бозна-який спосіб. Треба відкинути здогад про гомосексуалізм: кілька разів траплялася нагода, й він її змарнував. Крім того, Боннар, наречена, альбом із грудьми… Та ні, річ не в гомосексуалізмі.

Йшлося про щось інше, набагато чудніше. «Ви обранець?.. Я медіум і ясновидець…» — усе це вказувало на спіритизм, обертові столи. Ймовірно, дама з рукавичкою — якийсь медіум. Щоправда, Кончісові не властиві маломістечкові, понад міру вишукані манери й звичка каламутно висловлюватися — риси, які я завжди пов’язував з організаторами спіритичних сеансів, але добре видно, що йому не чужі окультні науки.

Закуривши сигарету, я усміхнувся. Нехай мені й трішки страшно, та тут, у голій кімнатці, це дрібниця. Правду кажучи, мною аж тіпає від нездорового збудження. Кончіс — це не що інше, як випадковий чинник, нагода в слушний час. Ото, як колись в Оксфорді, я, відбувши в цноті семестр, знайомився з першою-ліпшою дівчиною й починав із нею роман, так тепер разом із цим принагідним стариганом беруся до чогось гостро бентежливого. Якимсь чином воно пов’язане з прагненням побачитися з Алісон. Знову хочеться жити.

В оселі панувала смертельна тиша, як у черепі. Дарма, у нас 1953 рік, і я не вірю в Бога, а тим більш — у спіритизм, духів та іншу бридню. Я лежав, поки минали умовлені тридцять хвилин, і цього вечора безгомін у віллі відлунював скоріше спокоєм, ніж тривогою.

Розділ 17

Коли я зайшов до концертної зали, там світилася лампа й нікого не було. На столі біля печі стояла таця з пляшкою узо, глечиком води, чарками та мискою великих синьо-чорних амфіських[72] маслин. Я налив собі трохи узо й розвів водою, так що воно скаламутніло й побіліло, а тоді з чаркою в руці почав обхід книжкових полиць. Книжки розставлено за тематикою. Дві шафи головно французьких медичних видань, серед яких чимало з психіатрії, і це не дуже пасувало до спіритизму. Ще дві шафи наукових праць з різних країн світу, кілька полиць з філософськими трактатами, багато книжок у галузі ботаніки та орнітології, здебільшого англійських і німецьких. Переважна більшість решти бібліотеки — це тисячі автобіографій та біографій, зібрані без розбору: Вільям Вордсворт, Май Вест, Клод-Анрі Сен-Сімон, генії, злочинці, святі, нікчеми. Безлике розмаїття, як у публічній читальній залі.

За клавесином, під вікном, стояла низька засклена шафка з кількома античними творами мистецтва. З одного боку стояли ріг для пиття — ритон у подобі людської голови й питтєва чаша — килик із чорним узором, з другого боку — невелика амфора з червоним орнаментом. На шафці поставлено фотографію, годинник із вісімнадцятого сторіччя й білу емальовану табакерку. Я обійшов обертову табуретку, щоб розглянути еллінський посуд. Вражав геть непристойний малюнок на дні неглибокого килика: жінка з двома сатирами. У жодному музеї не наважилися б виставити на огляд також і амфору з мальовидлом відповідного змісту.

Я придивився до годинника. Корпус із позолоченої бронзи, емальований циферблат. Посередині — голий рожевий купідончик. З його паху стриміли стрілки, й заокруглений кінець годинної не дозволяв сумніватись у тому, що вона має позначати. Чисел не було, всю праву половину зачорнено, й на ній виднів білий напис — «Сон». На білій половині чорними буквами каліграфічно написано досі ще читабельні слова. На місці шістки стояло «Побачення». Вісімку, десятку й дванадцятку замінили «Спокуса», «Ерекція» й «Оргазм». Годинник стояв, купідончик усміхався, і його чоловіча гордість косо застигла на восьмій годині. Я відкрив зовні невинну білу табакерку. Під накривкою розігрувалася та сама, тільки виконана в стилі Буше[73], сцена, що її якийсь давній еллін зобразив дві тисячі років тому на килику.

Кончіс вважав за потрібне помістити між цими двома витворами другу фотографію едвардіанської дівчини, його покійної нареченої. Я так і не добрав, чим це пояснити: збоченством, специфічним почуттям гумору чи попросту поганим смаком.

З овальної срібної рамки дивилися жваві смішливі очі цієї дівчини. Дивовижну білину шкіри й тендітність шиї підкреслювало квадратне декольте, талію стягувала біла шнурівка поміж нерівними стрічками мережива. Біля пахви звисала чорна кокарда. Ця юнка немовби вперше вбралась у вечірню сукню. Риси обличчя тут не дуже й важкуваті — скоріше вже пікантні, з печаттю пустотливости й соромливої радости бути королевою шафки з курйозами.

Нагорі зачинилися двері, я обернувся. На мене суворо зиркнули очі з картини Модільяні, тож я вислизнув надвір, до колонади, й туди за хвилину прийшов Кончіс, вбраний у світлі штани й темну бавовняну куртку. Стоячи й відтінюючи своєю постаттю м’яке світло, що напливало з кімнати, він мовчки підняв чарку. На тлі ще не згаслої призахідної заграви мріли гори, понурі й чорні, як нерівні купи деревного вугілля. Над головою — я спинився на сходах, що вели до жорствяного майданчика — займалися зірки. Іскрилися лагідно, не так запально, як в Англії, немовби плавали в прозорій олії.

— Дякую за книжки на сон.

— Якщо побачите щось цікавіше на книжкових полицях, то візьміть, будь ласка.

Від темних дерев, що росли зі східного боку вілли, долинув чудний крик. Вечорами в школі я вже таке чув і спершу гадав, що це волає сільський дурник. Висока тональність, регулярні інтервали. К’ю. К’ю. К’ю[74]. Неначе тут дивом опинився невтішний кондуктор лондонського автобуса.

— Це моя подруга гукає, — пояснив Кончіс.

Мені в голову стукнула безглузда й моторошна думка, що йдеться про жінку з рукавичкою. Я уявив, як вона, виряджена для перегонів в Аскоті, бігає в лісі на грецькому острові, неустанно й намарно шукаючи дороги до К’ю. Вкотре вже з нічної темряви за нашими плечима пролунав зловісний і безглуздий зойк. Кончіс помалу порахував до п’яти, звів руку, й зойк повторився. Знову відлік до п’яти — і знову крик.

— Яка подруга?

Otus scops. Сплюшка. Вона маленька. До двадцяти сантиметрів. Ось така.

— У вас багато книжок про птахів.

— Я цікавлюсь орнітологією.

— Ви, мабуть, і медицину студіювали.

— Так. Дуже давно.

— І практикували?

— Тільки на самому собі.

Далеко в морі, на заході, сяяли вогні корабля з Афін. Суботніми вечорами він ходив на південь, до острова Кітира. Замість пов’язати віллу «Бурані» з буденним світом, це далеке судно тільки підкреслило її відособленість і загадковість. Я набрався відваги.

— Що ви мали на увазі, назвавши себе ясновидцем?

— А ви як гадаєте?

— Може, спіритизм?

— Спіритизм — це інфантильність.

— І я так подумав.

— Ну звичайно ж.

Проти світла, що падало з відчинених дверей, я майже не розрізняв рис Кончісового обличчя. Він бачив мене краще. Під час розмови я обернувся до вілли.

— Власне кажучи, ви не відповіли на моє запитання.

— Ваш перший відрух був дуже типовий, як на ваше століття, що не піддається навіюванню й схильне не довіряти та спростовувати. Добре видно, що криється під вашою ввічливістю. Ви як дикобраз. Наїживши голки, ця тварина не може їсти. А якщо не їсть, то доводить себе голодом до смерти. І ці колючки гинуть разом із рештою тіла.

Я погойдав рештками узо в чарці.

— Це ж і ваше століття, не тільки моє.

— Я провів багато часу в інших ерах.

— Читаючи книжки?

— Ні, насправді.

Знову монотонно загукала совка — з тими самими рівними проміжками. Я задивився на потонулі в пітьмі сосни.

— Маєте на увазі перевтілення?

— Це дурня.

— У такому разі… — знизав я плечима.

— Я не можу вийти за рамки обмежень, встановлені земним життям. Тож залишається єдиний спосіб побувати в інших сторіччях.

Якусь мить я барився з реплікою.

— Піддаюся.

— Не піддавайтеся. Гляньте вгору. Що бачите?

— Зірки. Космос.

— А ще? Ви знаєте, що вони там. Хоч їх і не видно.

— Інші світи?

Я крутнувся, щоб глянути на співрозмовника. Він сидів, як чорна тінь. У мене по спині побігли мурашки. Кончіс висловив мою думку.

— Гадаєте, я божевільний?

— Ви попросту впали в помилку.

— Ні. Ані не збожеволів, ані не впав у помилку.

— То ви… подорожуєте до інших світів?

— Так. Подорожую до інших світів.

Поставивши чарку, я видобув сигарету й закурив, перш ніж поставити наступне питання.

— Як? У плоті й крові?

— Я відповім, якщо ви поясните, де закінчується плоть і починається свідомість.

— І у вас… гм… є якісь докази?

— Є, і то незаперечні. — Кончіс зробив паузу. — Призначені для людей, яким вистачає інтелекту збагнути їх.

— Ось це ви й мали на увазі, кажучи про обраних та ясновидців?

— І це теж.

Я замовк, зміркувавши, що мушу нарешті вибрати лінію поведінки. Почував цілком природну ворожість, яка наростала від усього, що діялося між нами; підсвідомий спротив, який вода чинить олії. Либонь, найкраще було б поводитися ввічливо й скептично.

— То ви мандруєте… як би це сказати… за допомогою телепатії?

Кончіс не встиг відповісти, за колонадою м’яко зачалапали чиїсь ноги. З’явившись перед нами, Марія вклонилася.

— Сас евхаристуме[75], Маріє. Вечеря готова, — проказав господар дому.

Ми звелися й рушили до концертної зали. Перш ніж поставити чарки на тацю, Кончіс зауважив:

— Не все вдається розтлумачити словами.

Я опустив очі.

— В Оксфорді нас навчали такого: якщо не вдається пояснити словами, то пояснення взагалі немає.

— Чудово, — усміхнувся він. — Чи можна називати вас на ім’я?

— Звичайно. Будь ласка.

Кончіс хлюпнув трохи узо в чарки. Ми цокнулися.

— Ігія сас, Ніколасе.

— Гія.

У цю мить я запідозрив, що він п’є зовсім не за моє здоров’я.

В кутку тераси виблискував стіл — неждано церемонійний острівець скла і срібла в напівтемряві. Горіла єдина лампа — висока, з темним абажуром. Спливаючи вниз, промені згущувалися на білій скатертині, відбивалися й примхливо, як на полотнах Караваджо, вихоплювали з пітьми наші обличчя.

Вечеря була розкішна. Варені у вині рибки, смаковите курча, сир із пряним ароматом трав і медово-сирний коржик, спечений, як запевнив Кончіс, за турецьким середньовічним рецептом. Вино мало легенький присмак живиці, ніби виноград зібрано десь поряд соснового бору, але ні в чому не нагадувало терпкого, схожого на скипидар пійла, яке я часом хиляв у селі. За їдою ми майже не розмовляли. Кончісові очевидно таке подобалося. Якщо й перекидалися заувагами, то тільки про страви. Він їв повільно й дуже мало, тож я вимів усе до крихти.

Насамкінець Марія принесла каву по-турецькому в мідному кавнику й забрала лампу, бо та привабила цілу хмару комах. Натомість поставила свічку. Пломінець рівно здіймався в безвітрі. До нього раз у раз підлітали настирливі нетлі, кружляли навколо, обпалювали крильця й відлітали. Закуривши, я сів лицем до моря, як і Кончіс. Він не мав охоти на розмову, і я був ладен почекати.

Раптом я почув, що хтось іде по жорстві. Звук кроків віддалявся в бік моря. Спершу я вирішив, що це Марія, хоч і здивувався, що в таку пору вона подалася на пляж. І зразу ж розпізнав, що це не її кроки. Не їй належать, як і рукавичка.

Легка, прудка, обережна хода, ніби хтось старається не привернути уваги до себе. Цілком можливо, що це дитина. Мій стілець стояв далеко від балюстради, й годі було глянути з-понад перил. Я зиркнув на Кончіса. Він задивився в пітьму й зовсім не зважав на ці звуки, немовби мав їх за щось звичне. Я непомітно подався вперед, до перил. Але кроки вже стихли. На свічку раз у раз накидалася велика нетля — неймовірно шпарко, вперто й завзято, ніби ґумкою прив’язана до ґнота. Нахилившись, Кончіс дмухнув на пломінця.

— Ви не проти посидіти в темряві?

— Не проти.

Мені спало на думку, що це справді могла бути дитина з тих хаток, які стоять біля затоки на сході. Прийшла ото, щоб допомогти Марії на господарстві.

— Треба вам розповісти, як я тут поселився.

— Такого чудового місця треба попошукати.

— Еге ж. Але я не про план чи саму будову. — Він помовчав, добираючи якнайточніші слова. — Я приїхав на Фраксос, щоб винайняти будиночок на літо. Село мені не сподобалося. Мені не до душі північні узбережжя. Останнього дня я найняв одного з рибалок — обігнути острів. Просто так, для розваги. Коли я захотів скупатися, він випадково причалив до Муци. Теж випадково сказав, що нагорі є стара халупа. Знову ж таки, випадково я видерся на верхотуру. Від хати залишилися напівзруйновані стіни й купа каміння, поросла тернистим плющем. Було спекотно. Четверта година дня, вісімнадцятого квітня 1928 року.

Кончіс знову змовк, ніби під тиском спогадів про той рік. А може, готував мене до свого іншого образу, до нових штучок.

— Тоді тут росло набагато більше дерев. Не було видно моря. Я стояв на галявинці, біля руїни, й раптом відчув себе званим гостем. Щось тут чекало мене впродовж усього мого життя. Постоявши, я збагнув, хто тут чекав і сподівався. Я сам. І я, і ця вілла, і цей вечір, і ми з вами — все це завжди було тут, дзеркальне відбиття мого приходу. Я почувався як уві сні. Ото йдеш до замкнутих дверей, і враз за помахом чародійної палички міцна деревина обертається склом. І крізь нього бачиш себе самого, що надходить з того боку, з майбутнього. Кажу це алегорично. Розумієте мене?

Я стримано кивнув. Не дуже старався зрозуміти, бо ж усе, що він говорив і робив, просякло душком театральности, чогось режисерованого й випробуваного на репетиціях. Про свій перший приїзд сюди він розповідав не як очевидець і учасник події, а як драматург, що описує сцену, потрібну для розвитку дії.

— Я зразу ж постановив тут оселитися, — повів він далі. — Не міг проминути це місце. Тільки тут моє минуле могло злитися з прийдешнім. Тож я залишився. І сьогодні я тут. Ви теж.

Навіть у пітьмі відчувалося, що Кончіс спостерігає за мною. Якийсь час я не озивався. Останні слова він особливо наголосив.

— І ви це мали на увазі, кажучи про ясновидство?

— Я мав це на увазі, кажучи про випадковість. У житті кожного з нас настає поворотна мить. Тоді мусиш примиритися з самим собою. Не з таким, яким хочеш стати, а з таким, яким ти став і завжди будеш. Ви ще дуже молоді й не можете цього знати з власного досвіду. Поки що ваше буття — це становлення.

— Мабуть, так.

— Не «мабуть», а цілком певно.

— А що буде, коли проґавиш цю… поворотну мить?

Мені здавалося, що таке вже колись було — тиша дерев, гудок афінського судна, чорний зів рушничного дула.

— Тоді будеш такий, як більшість людей. Мало хто може відчути, що наспіла мить, і відповідно поводитися.

— І ця людина належить до обранців?

— Так. До обранців випадку. — Кончіс рипнув стільцем. — Подивіться-но. Рибалки з ліхтарями.

Вдалині, біля підніжжя гір, в густій тіні, мерехтів пил рубінових вогників. Не знати, чи то просто так сказано про ці ліхтарики, чи то йшлося про те, що вони якимсь чином символізують обранців.

— Подеколи ви, пане Кончісе, заманюєте й підманюєте.

— Стараюся, щоб таке рідше траплялося.

— Сподіваюся на те.

— Вам не здається, що мої слова заважать у вашому житті більше, ніж звичайнісінька балаканина? — спитав Кончіс, трохи помовчавши.

— Напевно, так.

Знову пауза.

— Я не потребую ввічливости. Під нею завжди криється відмова глянути у вічі іншій дійсності. Зараз скажу таке, що вас може вразити. Знаю про вас те, чого ви самі не знаєте… — Він перервав мову, ніби хотів дати мені час приготуватися до шоку. — Ви теж ясновидець, Ніколасе, хоч вважаєте, що це не так. Я ж то знаю.

— Я не ясновидець. Справді, — заперечив я, перегодив і докинув: — Цікаво дізнатися, чому ви так вважаєте.

— Мені відкрилося.

— Коли?

— Волію не говорити про це.

— А однак мусите. Я ж досі не знаю, що ви хочете сказати цим словом. Якщо вам ідеться тільки про щось на зразок інтуїції чи натхнення, то згоджуся, що я таки ясновидець. Однак, здається, ви маєте на увазі щось інше.

Кончіс не зразу відповів. Наче хотів, щоб я за той час оцінив різкий тон свого голосу.

— Ви поводитеся так, ніби я звинуватив вас у злочині, — озвався він. — Або в зіпсованості.

— Перепрошую. Але я ні разу не мав справи з телепатією та ясновидством, — відповів я й наївно додав: — Я взагалі атеїст.

— Звісно, розумна людина має бути або агностиком, або атеїстом, — тихо й твердо мовив він. — І ще боягузом, що дрижить за своє тіло. Це безумовні прикмети високого інтелекту. Але я веду річ не про Бога, а про науку. — Я змовчав. Його голос набрав твердости. — Гаразд. Я взяв до уваги, що ви… не вважаєте себе ясновидцем.

— А тепер вам нема як відмовити мені й не сказати того, що пообіцяли.

— Я тільки хотів застерегти вас.

— Ви це зробили.

— Вибачте, я вийду на хвилинку.

Кончіс зник у своїй спальні. Звівшись, я підійшов до кутка парапету, звідки відкривався широкий огляд. Віллу обступали мовчазні сосни, що невиразно маячили у світлі зірок. Цілковитий спокій. Високо в небі, десь далеко на півночі, гудів літак — третій чи четвертий, який я чув уночі за весь час, що пробув на острові. Я подумав, що на ньому може летіти Алісон. Уявив, як вона йде проходом між пасажирськими кріслами, штовхаючи візочок з напоями. Як і вогні далекого судна, цей негучний гул не послаблював, а посилював враження відособлености «Бурані». Мене охопила туга за Алісон. Я відчував, що втратив її назавжди. В уяві бачив Алісон поруч себе й тримав її за руку. Ця дівчина утотожнилася з людським теплом, надійною повсякденністю й правдивим дороговказом. Я завжди почувався її захисником, але тої ночі в «Бурані» збагнув, що насправді вона мене захищала — або ж могла б захищати.

Надійшов Кончіс. Підійшовши до перил, він глибоко зітхнув. Небо, море, зірки — півсвіту простяглося перед нами. Ще було чути гул літака. Я закурив. У таку мить Алісон теж так повелася б.

Розділ 18

— Як на мене, в шезлонґах буде вигідніше.

Я допоміг господареві притягти з далекого кінця тераси два виплетені з лози крісла. Ми відкинулися на спинки, задерли ноги, і мені зразу ж війнув слабкий старосвітський аромат прив’язаної подушечки в узголів’ї — так само пахли рушник і рукавичка. Цілком певно, що ці парфуми не Кончісові й не Маріїні, бо інакше я б зачув. Видно, в цьому шезлонґу часто сиділа якась незнайома мені жінка.

— Довгенько мені доведеться тлумачити, що я мав на увазі. Треба буде розповісти вам історію всього мого життя.

— Останні сім місяців я провів серед людей, що засвоїли тільки ази англійської мови.

— Тепер моя французька краща, ніж англійська. Але це дрібниці. Comprendre, c’est tout[76].

— «Аби тільки налагодити зв’язок».

— Чиї це слова?

— Одного англійського романіста[77].

— Не йому казати. Роман, вигадка — це найгірший засіб налагоджування зв’язку.

Я усміхнувся пітьмі. Ми затихли. Зірки подавали знаки.

— Як ви вже чули, мій батько був англієць, — розпочав Кончіс. — Він довозив до Англії тютюн і родзинки, тому жив переважно в Середземномор’ї. У Лондоні мешкав один із його конкурентів, грек, якому в 1892 році прийшла сумна вістка. Його старший брат разом із жінкою загинув під час землетрусу — там, за хребтом, по той бік Пелопоннесу. Вціліло троє дітей. Наймолодших, хлопчиків, повезли до Південної Америки, де жив ще один батьків брат. Найстарша, сімнадцятилітня дівчина, приїхала до Лондона господарювати в домі дядька — того, що конкурував з моїм батьком, віддавна вже вдівця. Вона відзначалась особливою вродою, властивою грекиням із домішкою італійської крови. Мій батько познайомився з нею. Набагато старший, зате, гадаю, доволі привабливий, ще й умів сяк-так говорити по-грецькому. Обом торговцям було вигідно злити дві фірми в одну. Коротко кажучи, дійшло до шлюбу… і я з’явився на світі.

Перше, що мені виразно запам’яталося, — це мамин спів. Весела чи сумна — мама завжди співала. Вона непогано виконувала класичні твори, грала на піаніно, та мені найглибше запали в пам’ять грецькі народні пісні. Їх вона заводила в час смутку. Пригадую, багато років по тому мама розповіла мені про відчуття, коли зійдеш на далекий пагорб і дивишся з вершини, як помалу здіймається до лазурного неба пил вохряної барви. Дізнавшись про смерть батьків, вона пройнялася чорною ненавистю до Греції. Прагла тоді покинути батьківщину й ніколи вже не повернутися. Як багато хто з греків. Знову ж таки, як багато хто з греків, вона не призвичаїлася до вигнання. Дорого треба заплатити за те, що ти народився в цій найгарнішій і найжорстокішій країні світу.

Моя мати співала — і музика стала головною річчю в моєму житті, відколи себе пам’ятаю. Я був вундеркінд. Уперше дав концерт у дев’ять років, і до мене поставилися доволі прихильно. Але в інших дисциплінах я не встигав. Був не тупий, а страшенно ледачий і мав за обов’язок одне — добре грати на фортеп’яно. Чуття обов’язку головно полягає в тому, щоб удавати перед самим собою, що нудне й банальне теж важливе, а цієї штуки я так і не навчився.

На щастя, мене вчив музики чудовий педагог — Шарль-Віктор Брюно. У нього було чимало вад, типових для людей такої професії. Брюно пишався своїми методами навчання й своїми учнями. До бездарних ставився з убивчим сарказмом, до талановитих — з янгольським терпінням. Він здобув чудову музичну освіту, тобто, як на ті часи, став rarissima avis[78]. Тоді більшість виконавців прагнула одного — показати самих себе. Отож їхні досягнення звелися до неймовірно бистрої гри й майстерного експресивного рубато. Нині ніхто так уже не грає. А навіть якби хто й захотів, то не зумів би. Навіки не стало Розенталів[79] та Годовських[80]. Брюно випередив свою епоху, немало сонат Гайдна і Моцарта я й досі сприймаю тільки в його трактуванні. Однак найзначнішим досягненням Брюно й на ті часи рідкісним — наголошу, що це було перед Першою світовою — стало те, що він однаково добре грав на роялі й на клавесині. Я потрапив на науку до Брюно саме тоді, коли він намірився занехати фортеп’яно. Клавесин вимагає зовсім іншої техніки пальців, і переладнатися аж ніяк не легко. Мій учитель мріяв заснувати школу клавесиністів, у якій учні змалку спеціалізувалися б у грі на цьому інструменті. Щоб не були, як він мовляв, des pianistes en costume de bal masqué[81].

У свої п’ятнадцять я пережив те, що нині назвали б нервовим зривом. Брюно дуже вже поганяв мене. Я завжди був байдужий до дитячих забав і до спорту. Мешкав у батьків, а не в інтернаті, тож після уроків ішов додому й музикував до самої ночі. У школі я ні з ким не заприятелював. Мабуть, тому, що мене вважали євреєм. Отож лікар сказав, що після одужання мені належить менше вправлятися й більше прогулюватися. Я скривився як середа на п’ятницю. Якось батько приніс розкішну книжку про пернатих. Перед тим я не розрізняв найпоширеніших видів птахів і навіть не гадав підучитися в цій справі. Але батькова ідея виявилася натхненною. Лежачи в посстелі й розглядаючи застиглі пози на малюнках, я захотів подивитися на живу дійсність — хоча б ту, що щебетала за вікном моєї спальні. Спочатку я полюбив спів птахів, а тоді вже їх самих. Неждано-негадано навіть гороб’яче цвірінькання видалося мені чимсь таємничим. Ну а трелі дроздів і шпаків у нашому лондонському саду я слухав так, ніби це перший раз, а не тисячний. Згодом — ça sera pour un autre jour[82] — завдяки птахам я пережив дуже незвичайну пригоду.

Ось такою дитиною я був. Лінивою й самотньою. Еге ж, дуже самотньою. Як би це висловитися точніше по-англійському? Так, мазунчик. Здібний до музики, ні до чого більш. Одиначок, розпещений батьками. Коли мені пішов шістнадцятий рік, стало видно, що я не виправдаю надій. Спершу це зрозумів Брюно, а тоді вже я сам. Ми, не змовившись, постановили не казати про це батькам, а я ніяк не міг примиритися з лихом. На шістнадцятому році життя важко усвідомити, що з тебе ніколи не буде генія. І тут я закохався.

Вперше я побачив Лілі, коли їй було чотирнадцять, а мені — на рік більше, невдовзі після перебутої депресії. Ми мешкали в Сент-Джонс-Вуді. В одному з цих білих палациків для заможних торговців. Пригадуєте цю дільницю? Півкруглий під’їзд. Портик. На задвірках уздовж всього будинку — сад, у кінці якого росте кілька надто вже густих яблунь і груш. Занедбаний, зате буйний. Під однією з лип я спорядив собі «домівку». Одного червневого дня — спекотного, блакитного й прозорого, як тут, у Греції, я читав біографію Шопена. Добре пам’ятаю, що саме цю книжку. Знаєте, в моєму віці перші двадцять років життя тримаються в пам’яті краще, ніж другі… чи треті. Отже, я читав і, звісна річ, уявляв себе Шопеном. Поруч лежала нова книжка про птахів. Було це 1910 року.

Раптом із-за цегляного муру, що відділяв сусідній сад від нашого, долинуло шарудіння. Я здивувався, бо ж у сусідньому будинку ніхто не жив. А тоді… з’являється голова. Обережно. Як мишка. Це дівчинка. Я притаївся у своєму притулку, й ця незнайомка не зразу мене зауважить, є час придивитися до неї. Її голова осяяна промінням, на плечі спадає буйне світле волосся. Ця світляна хмара повниться спійманим сонцем. Бачу затінене обличчя, темні очі, напіврозтулені допитливі вуста. Поважна, несміла, а однак здобулася на відвагу. Зауважила мене. Пойнята осяйною імлою, вона якусь мить придивляється. Випростувалася, як пташка. Я зводжуся біля входу до своєї домівки, досі в тіні. Ми не озиваємося, не усміхаємося. В повітрі вібрують несказанні таїни отроцтва. Сам не знаю, чому не можу спромогтися на голос… і тут хтось покликав її.

Розвіялися чари. Розпалося все моє минуле. У Сеферіса[83] є такі слова… «Зірками повниться розламаний ґранат». Щось подібне сталося в цю хвилину. Дівчинка зникла, я знову всівся, але не міг читати. Підібравшись до муру, якнайближче до сусідньої кам’яниці, я почув голоси, що просочувалися крізь вхідні двері, — приглушений чоловічий і сріблястий жіночий.

Мені нездоровилося. Кілька тижнів не виходила з голови ця зустріч, ця таємнича… яке б то його слово вжити… провість, послана від її світла, її сяйва до мого сутінку.

Її батьки поселились у сусідстві. Я познайомився з Лілі. Між нами постав якийсь незримий зв’язок. Не тільки в мріях виростала як із мого, так і з її єства наша спільна пуповина. Про неї ми, звичайно, не сміли й словом прохопитись, хоч добре тямили, що є така річ.

Багато в чому ми були подібні. У неї теж майже не було приятелів у Лондоні. І ще один, кінцевий мазок цієї казкової картини — Лілі, як і я, була музикальна. Хоч і не дуже обдарована, але таки здібна. Її батько, дивакуватий заможний ірландець, кохався в музиці й дуже добре грав на флейті. Звичайно, наш сусід не міг не зустріти Брюно, який не раз у нас гостював, а згодом через його посередництво познайомитися з Долмечем[84] і завдяки цьому майстрові зацікавитися рекордером. Ще один забутий інструмент у ті часи. Пам’ятаю, як Лілі заграла своє перше соло на співучому, трохи розстроєному рекордері, що його зробив Долмеч, а купив її батько.

Наші родини дуже зблизилися. Я акомпанував Лілі, часом ми грали дуетом, часом до нас долучався її батько, часом співали наші матері. Ми відкрили новий, незнаний континент музики. «Клавесинна книга Фіцвільяма»[85], Арбо[86], Фрескобальді[87], Фроберґер[88] — у ті роки неждано виявилося, що музика була ще й перед вісімнадцятим сторіччям.

…Кончіс замовк. Хоч як кортіло мені закурити, та я стримався, щоб не збити його з думки, щоб він і далі вільно снував спомини. Встромивши між пальці сигарету, я чекав.

— Її краса… десь так, як у Боттічеллі: довге лляне волося й сіро-фіалкові очі. Втім, у такому описі вона видасться дуже вже блідуватою, в дусі прерафаелітів[89]. У ній було те, що нині вже згинуло у світі, жіночому світі. М’якість без сентиментальности, чистота без наївности. Дуже легко було скривдити Лілі, покпити з неї. А коли кпила вона, то ніби пестила. Я зобразив цю дівчину дуже вже безбарвною. Аякже, в ті часи нас, підлітків, вабило не так тіло, як дух. Лілі була дуже вродлива. Але тільки її душа була sans pareil[90].

Між нами не було ніяких перешкод, крім тих, що ставили тодішні правила поведінки. Я тільки-но сказав, що наші вподобання і смаки збігалися. Але не характери. Лілі завжди була стримана, терпляча й чуйна. Натомість я був запальний. Норовистий. Дуже самолюбний. Не пригадаю, щоб вона когось скривдила. А я ні на кого й ні на що не зважав, коли хотів чогось домогтися. На тлі такого контрасту я, бувало, гидував самим собою. Призвичаївся до думки, що моя грецька кров — чорна. Майже негритянська. Невдовзі до моєї закоханости домішалася похіть. Ну а Лілі любила мене по-сестринськи й відповідно поводилася. Звичайно ж, ми знали, що колись одружимося, навіть прирекли це одне одному, коли їй минуло шістнадцять. А однак Лілі дуже рідко дозволяла себе цмокнути. Ви не уявляєте, що це таке — бути поряд із дівчиною й не могти приголубити її. Мої бажання були невинні. Я поділяв прийняту в той час думку, що дівчатам треба берегти незайманість. Але ж я не чистокровний англієць.

Був у мене «О Паппус» — материн дядько. Хоч і натуралізований англієць, а однак не довів свою англофілію до того, щоб стати пуританином, ба навіть респектабельним джентльменом. Втім, як гадаю, аж таким великим розпусником цей стариган теж не був. Моїй моральності значно менше шкодило те, що я про нього знав, ніж те, що домислював. Ми говорили тільки по-грецькому, а ви вже, мабуть, досі відчули, що ця мова чуттєва й відверта. Крадькома я почитував книжки з дідусевої бібліотеки. Передивився «La Vie Parisienne»[91]. Якось натрапив на папку з розмальованими ґравюрами. Отож у мене почалися еротичні фантазії. Скромненька Лілі в солом’яному капелюшку… можу й досі описати цей убір так само докладно, як зумів би, коли б він лежав ось тут… Верх капелюшка — неначе просіка в буянні тюлю, світлого, як імла влітку… Біло-рожева смугаста блузочка з довгими рукавами й високим комірцем, вузенька синя спідничка… Ось Лілі йде поруч зі мною в Риджентс-парку навесні 1914 року. Ось вона стоїть поперед мене на ґалереї у «Ковент-Ґардені», мало не умліваючи від червневої спеки, — того року випало гаряче літо, — й захоплено слухає Шаляпіна в «Князі Ігорі»… Лілі… Ночами вона поставала в моїй уяві покинутою молоденькою повією. Я вважав себе збоченцем за те, що створив цей образ, такий далекий від справжнього, й знову почав соромитися своєї грецької крови. Але слухняно йшов на її поклик. Звинувачував у всьому своє походження, а бідолашна мати страждала. Мало того, що її принижували батькові родичі, до них ще й рідний син долучився.

Тоді я соромився. А тепер горджуся, що в моїх жилах тече грецька, італійська, англійська кров і навіть краплинка кельтської. Батькова бабуся була шотландка. Я європеєць. Тільки це для мене вагоме. Але в чотирнадцятому році я прагнув бути стовідсотковим англійцем, який міг би запропонувати Лілі руку, серце й не забруднену домішками кров.

Ви, звичайно, знаєте, що на початку двадцятого століття в юначій уяві Європи зародилося щось набагато потворніше, ніж мої хлоп’ячі арабські ночі[92]. Коли вибухнула війна, мені було тільки вісімнадцять. Її перші дні минули неначе в маренні. Дуже вже довго тривали мир і добробут. Мабуть, колективна підсвідомість прагла змін, очищення. І нищення. Нам, далеким від політики громадянам, війна видавалася тільки справою чести, суто вояцької пихи. Якоюсь такою справою, що її владнають регулярна армія й непереможний флот його величности. Не оголошено мобілізації, а в моєму оточенні ніхто не бачив потреби зголоситися добровольцем. Мені й на гадку не спадало, що якогось дня я муситиму воювати. Мольтке, Бюлов, Фош, Гейґ, Френч — ці прізвища нічого мені не говорили. Але тут дійшла похмура вістка про coup d’archet[93] під Монсом і Ле Като — цілком несподівана. Зарадність німців на війні, кошмарні історії про прусських гвардійців, про насилля в Бельгії, жахітливі списки полеглих. Кіченер[94]. Мільйонне військо. А у вересні — битва на Марні. Це вже не жарти. Вісімсот тисяч убитих. Уявіть, що на узбережжі стоять вісімсот тисяч свічок, погашених одним страшенним подмухом.

Настав грудень. Зникли модниці й франти. Якось увечері батько сказав, що вони з матір’ю не осудять мене, якщо я не піду воювати. Я почав навчатися в Королівському музичному коледжі, й спершу там неприязно ставилися до охочих іти на війну. Пам’ятаю розмову про Першу світову, яку вели батьки — мої та Лілі. Згодилися на тому, що це нелюдська річ. Але мої стосунки з батьком загострилися. Він вступив до народної дружини, став членом місцевого надзвичайного комітету. Невдовзі на фронті загинув син адміністратора батькової фірми. Нас з матір’ю батько повідомив про це, порушивши мовчанку під час вечері, й зразу ж вийшов із кімнати. Ніяких зайвих слів, усе й так зрозуміло. За кілька днів Лілі й я стояли та дивилися на колону солдатів, що марширували вулицею. Після дощу було мокро, блищали хідники. Хлопці вирушали до Франції. Хтось позаду нас сказав, що це добровольці. Я споглядав, як вони співають у жовтому світлі газових ліхтарів. З усіх боків лунали схвальні вигуки. Дух вологої саржі. І ті, що йшли, і ті, що дивилися на них, захмеліли в самозабутті, їхні роти роззявлялися в гримасі певности. Середньовічні люди у своїй певності. Тоді я ще не знав цього крилатого вислову — le consentement frémissant à la guerre[95].

«Вони з глузду з’їхали», — сказав я Лілі. Вона ніби й не почула. Та коли вояки пройшли, повернулася до мене й відповіла: «Я теж з глузду з’їхала б, якби завтра мусила згинути». Ці слова приголомшили мене. Ми поверталися додому мовчки. Всю дорогу вона наспівувала популярну й насущну (нині скажу це без єхидства, а тоді я на таке не міг здобутися) пісню тих часів.

…Помовчавши, Кончіс завів:

Кажемо тобі крізь сльози:

«Мусиш, хлопче, воювать».

Поруч Лілі я почувся шмаркачем і знову прокляв свою нікчемну грецьку кров. Через неї я став не тільки розпусником, а ще й боягузом. А тепер, оглянувшись у ті літа, бачу, що так воно й було. Моє боягузтво взялося не так із розважливости й холодного розрахунку, як із дуже великої наївности й суто грецького характеру — рис, через які я не міг навіть уявити, щό в мене може бути спільного з війною. Чуття соціальної відповідальности ніколи не належало до чеснот грецького народу.

Біля брами Лілі цмокнула мене в щоку й метнулася до вхідних дверей. Я зрозумів. Вона не могла відмовитися від своїх слів і перепроситися. Могла хіба що поспівчувати. Я мучився ніч, день і ще одну ніч, а наступного дня прийшов до Лілі й сказав, що запишуся добровольцем. Вона сполотніла. Тоді заридала й кинулась у мої обійми. Так само повелася, дізнавшись про це рішення, й моя мати. Але її пройняв тільки біль.

Мене визнали придатним до військової служби й прийняли в армію. Я став героєм. Батько Лілі подарував мені старого пістолета. Мій батько розкоркував пляшку шампанського. Повернувшись до своєї кімнати, я з пістолетом у руках сів на ліжко й заплакав. Не від страху, а тому, що розчулився благородством свого вчинку. Досі в мене ніколи не було чуття громадянського духу. Крім того, я гадав, що здолав свою грецьку половину й нарешті став справжнім англійцем.

Мене записали до Тринадцятого лондонського стрілецького полку — Кенсинґтонського полку принцеси Луїзи. Там моя особистість розполовинилася. Одна частина спостерігала події, а друга старалася забути побачене. Нас навчали не так мистецтва вбивати, як уміння гинути. Вчили бігти з проміжками по два кроки в атаку — на дула, що випалюють сто п’ятдесят куль за хвилину. Так само робили німці та французи. Мабуть, ми виступили б проти такої науки, якби всерйоз припустили, що колись станемо до бою. Але тоді ходила байка, що добровольців залучатимуть тільки в конвої та комунікації. У боях братимуть участь тільки регулярні війська і резерв. Та ще й нам щотижня втовкмачували, що війна обходиться дуже дорого, а тому закінчиться не пізніш як за місяць.

…Було чутно, що Кончіс поворухнувся на шезлонґу. Настала тиша, я чекав дальшого розвитку історії. Але він замовк. Зорі мерехтіли в прозорих осяйних хмаринках над подібною до сцени терасою.

— Може, хочете бренді?

— Сподіваюся, ви не припините розповідати.

— Випиймо трохи бренді.

Кончіс звівся й запалив свічку. А тоді зник.

Лежачи в кріслі, я задивився в небо. Ціла вічність відділяє тисяча дев’ятсот п’ятдесят третій рік від тисяча дев’ятсот чотирнадцятого. Той тепер триває на одній із планет, що обертаються навколо найдальших, найтьмяніших зірок. Величезна прогалина, стрибок у часі.

І ось знову чутно кроки. Цього разу вони наближаються. Та сама швидка хода. Надто вже душно, щоб так прудко ходити. Хтось хоче якнайскоріше добратися до вілли, причому непомітно. Я кинувся до парапету. Якраз встиг угледіти бліду постать, що на іншому краю будинку збігла вгору сходами й щезла під аркадою. Я не міг придивитися, бо після довгого часу в пітьмі пломінець свічки осліпив очі. Але це була не Марія. Досить було кинути оком на білину, повівну білину — чи то шляфрок, чи то нічну сорочку, щоб розпізнати, що це молода жінка. Я запідозрив, що мені навмисно дали її побачити. Бо ж якщо хочеш добратися до вілли непомітно, то підеш не по жорстві, а по траві, з заднього боку, якнайдалі від тераси.

Із спальні долинуло човгання кроків. У дверях, освітлених лампою, з’явився Кончіс із пляшкою й келишками. Я виждав, поки він поставить це на стіл, біля свічки.

— Знаєте, тільки що хтось увійшов до вілли.

На його обличчі не було видно ані сліду здивування. Відкупоривши пляшку, господар обережно налив бренді в келишки.

— Чоловік чи жінка?

— Жінка.

— Он як, — простягнув мені чарку Кончіс. — Цей напій виготовляють в Аркадіоні, критському монастирі.

Дмухнувши на свічку, він влігся на шезлонґу. Я й далі стояв біля стола.

— Ви ж сказали, що живете самі.

— Я сказав, що хочу, аби острів’яни так гадали.

Сухий тон голосу розвіяв мої наївні здогади. Це попросту його коханка, яку він чомусь не хоче зі мною познайомити. А може, вона сама не хоче. Я всівся на шезлонґу.

— Я не дуже тактовний. Вибачте.

— Не те що нетактовний. Вам, мабуть, трохи бракує уяви.

— Здається, я з вашого наміру помітив те, чого не годиться помічати.

— Не від вас, Ніколасе, залежить вибір того, що варто помічати. Вибір полягає в тому, як тлумачити побачене.

— Звісно ж.

— На все свій час.

— Перепрошую.

— Чи смакує вам бренді?

— Дуже.

— На смак подібне до арманьяку. То як? Розповідати далі?

Кончіс повернувся до своєї історії. Я вдихнув нічне повітря, відчув під ступнями твердий бетон і намацав у кишені шматок крейди. Та як тільки задер ноги й відкинувся на спинку, тут же пройнявся непозбувним відчуттям, що хтось чи щось намагається вслизнути поміж мною й дійсністю.

Розділ 19

— У Франції я опинився трохи більш як шість тижнів після того, як записався до війська. Я не вмів орудувати рушницею. Не міг навіть добряче ввігнати багнета в опудало кайзера Віллі. Однак мене мали за кмітливого й спостерегли, що я швидко бігаю. Отож і призначили ротним вістовим. А це означало, що мені належало бути кимсь на зразок слуги… Забулося слово…

— Ординарця.

— От-от. Навчальною ротою командував кадровий офіцер років тридцяти — капітан Монтаґю. У нього тільки-тільки зрослася нога після перелому, тому капітан тимчасово не годився до фронтової служби. Його обличчя віддзеркалювало якесь недолуге франтівство. Жевжикуваті, чепурні вусики. Один із найбільших бовдурів, які мені траплялися в житті. Своєю поведінкою він мене багато чого навчив.

Ще тривав наш вишкіл, коли капітан дістав наказ терміново поїхати до Франції. Цього ж самого дня він сказав мені таким тоном, ніби вручив чудовий подарунок, що використає всі свої зв’язки й важелі, аби я поїхав разом із ним. Тільки такий бевзь, як він, міг не зауважити, що мій ентузіазм роблений і дутий. На лихо, цей офіцер дуже прив’язався до мене. У нього в голові вміщалася не більш як одна ідея нараз. На той час це була доктрина offensive à outrance, тобто навального наступу — великий внесок Фоша на благо людства. «Сила удару залежить від загальної маси людей, — частенько мовляв Монтаґю. — Сила цієї маси залежить від бойового духу, а сила бойового духу — від моралі. Висока мораль, незламний бойовий дух, могутній удар — перемога!» І кулаком по столі: «Перемога!» Змусив нас завчити це напам’ять. Під час вправ з багнетами. Пе-ре-мо-га! Йолоп царя небесного.

Останні два дні перед від’їздом я провів разом із батьками та Лілі. Ми з нею присяглись одне одному в коханні до смерти. Ця дівчина, як і мій батько, отруїлась ідеєю жертовного героїзму. Мати мовчала, а якось навела мені грецьку приказку: мертвий не буває хоробрим. Згодом я не раз згадував ці слова.

Ми зразу вирушили на фронт. Один із ротних командирів помер від запалення легенів, і на його місце призначили Монтаґю. Це було ранньою весною 1915 року. Безперестанку йшов дощ зі снігом. Ми марнували довгі години в потягах, що простоювали в залізничних тупиках, у сірих містах, під ще сірішим небом. З першого погляду я міг розпізнати вояків, які вже побували на фронті. Новобранцям, що з піснями йшли назустріч погибелі, забила памороки воєнна романтика. А обстріляним ветеранам — воєнна дійсність, остаточний танець смерти, Totentanz. Неначе понурі старигани, що привидами просиджують у кожному казино, вони знали, що рано чи пізно, а все одно виграє круп’є. Однак не могли здобутися на те, щоб вийти з гри.

Кілька днів наша рота провела на маневрах. А тоді капітан виступив перед нами з короткою промовою. Ми підемо в бій, зовсім не такий, як інші, й у ньому цілком певно здобудемо перемогу. Завдяки йому вже за місяць будемо в Берліні. Ввечері наступного дня нас завантажили у вагони. Поїзд зупинився десь посеред великої рівнини, й ми вимаршували на схід. Темрява, греблі й верби. Ненастанна мжичка. Колонами поширилася чутка, що ми будемо штурмувати село, яке зветься Нев-Шапелль. Що в німців на озброєнні щось небувале — величезна гармата. І що буде масований наліт аеропланів нової моделі.

За якийсь час ми вийшли на заболочене поле й рушили до фермерських будівель. Дві години відпочинку перед тим, як зайняти позиції для атаки. Ніхто не міг заснути. Було дуже холодно, а розпалювати вогнища заборонили. Дав про себе знати мій справжній характер, я відчув страх. Але вмовляв сам себе: якби мене справді можна було залякати, то я б знав про це наперед. Ось чого я хотів домогтися. Ось так нас псує війна. З нашої доброї волі грає на нашій гордині.

Вдосвіта ми помалу, часто зупиняючись, тяглись один за одним на позиції. Я підслухав розмову Монтаґю з штабним офіцером. У цій операції залучено всю Першу армію, якою командував Гейґ, і окремі частини Другої — на підтримку. Почувши новину про такі незчисленні сили, я почувався в країні безпеки й тепла. Та ось ми добралися до шанців — страхітливих шанців, просмерджених сечею. Поряд упали перші снаряди. Я був такий простодушний, що попри наш так званий вишкіл, попри всю пропаганду ніяк не міг виразно усвідомити, що комусь хочеться вбити мене. Нам наказали спинитися й сховатися в окопах. Снаряди свистіли, вили й розривались. Наставала тиша. Обвалювалися брили землі. Дрижачи, я прокинувся після довгої сплячки.

Мабуть, перше, що я усвідомив, — це окремішність кожного з нас. Не війна як така порізнює людей. Знаємо, що вона згуртовує. Але поле бою — зовсім інша річ. Бо тут навіч постає зримий ворог — смерть. Враз перестали гріти душу леґіони вояків. У них втілився Танатос, моя погибель — у всіх, і в досі невидимих німцях, і в моїх товаришах, і в Монтаґю.

Суще безумство, Ніколасе. Березневим ранком у глибоких траншеях стоять тисячі англійців, шотландців, індусів, французів і німців. Навіщо? Якщо пекло справді є, то ось воно. В ньому немає вогню й диявольських вил. У ньому почуваєшся поза межами здорового глузду, як було тоді біля села Нев-Шапелль.

На сході спроквола займалася ранішня зоря. Вщухла мжичка. Звідкись долинула пташина трель. Я розпізнав тинівку. Останній відголос світу живих. Ми просунулися ще вперед, до рубежу атаки. Нашій стрілецькій бригаді належало сформувати другу хвилю наступу. До німецьких шанців нам залишалося менш ніж двісті ярдів, а солдатам переднього краю — удвічі менше. Монтаґю глянув на годинник. Звів руку. Запала мертва тиша. Опустив руку. Якихось десять секунд нічого не діялося. А тоді ззаду, здалеку обізвався пронизливий барабанний дріб, зачастили тисячі тимпанів. Коротка мить — і перед нами вибухнув увесь світ. Ми скулилися. Затряслася земля, небо, душа — геть усе. Ви не уявляєте, що це таке — перші хвилини артилерійської підготовки. Це був перший за всю війну масований обстріл, найбільший за всі попередні часи.

З переднього краю сполучним окопом до нас пробрався вістовий. Обличчя й однострій вкриті червоними патьоками. Монтаґю спитав, чи не поранений він. Той відповів, що там, попереду, всіх забризкала кров із німецьких траншей. Вони так близько… Якби ж то викинути з голови цю близькість…

За півгодини вогневий вал перейшов на село. Дивлячись у перископ, Монтаґю крикнув: «Їм непереливки! — А тоді: — Бошам гаплик!» Вискочивши на земляний насип, він дав рукою знак, щоб ми виглянули понад край окопу. За сто ярдів від нас довга низка солдатів підтюпцем тяглася по розритій ріллі до потрощених дерев і зруйнованих стін. Пролунали поодинокі постріли. Хтось упав. Звівся й побіг. Тільки спіткнувся. Коли ці вояки добігли до краю села, всі навколо мене загорлали «ура». Їм відгукнулися наші з переднього краю. Здіймалася багрова заграва, настала наша черга стати до бою. Було важко йти. З кожним кроком страх поступався місцем жахіттю. У нас не стріляли. Але земля дедалі густіше покривалася гиддю. Невпізнаванні шматки людських тіл, рожеві, білі й червоні, обляпані грязюкою, й досі з клаптями тканини — сірої й барви хакі. Ми перетнули наш крайній рубіж і вийшли на нейтральну смугу. В німецьких шанцях не було на що дивитися. Усе або злетіло в повітря, або покрилося землею. Тут ми на хвилинку спинилися й полягали у воронках, майже умиротворені. На півночі гриміла стрілянина. Камерунці наткнулися на колючий дріт. За двадцять хвилин у їхньому полку залишився тільки один офіцер. Убито чотири п’ятих усього числа солдатів.

Попереду, серед зруйнованих хат, з’явилися постаті з піднятими руками. Декого підтримували товариші. Перші полонені. У багатьох пожовтіли обличчя від лідиту[96]. Жовтошкірі люди з-за білої завіси світла. Один ішов просто на мене, похитуючись, безтямно перехиливши голову, й раптом упав у глибоку вирву. Виповз звідти, поволі випростувався й побрів далі. Були такі, що плакали. Поблювавши кров’ю, один із полонених звалився перед нами й застиг.

Ми побігли до села. Опинилися на тому, що колись було вулицею. Спустошення. Гори ґрузу, уламки тинькованих стін, розтрощені крокви, жовті калюжі лідиту. Знову замжичило, дощові краплі виблискували на камінні й на шкірі трупів. Не одного німця смерть застала під дахом оселі. За десять хвилин я побачив увесь товар у м’ясницькій ятці війни. Пролито кров, зяють наскрізні рани, стирчать кості з пошматованого м’яса, нестерпно смердять вивернуті нутрощі… Описую все це тільки тому, що воно викликало в мені, хлопцеві, який досі не бачив навіть померлого своєю смертю небіжчика, зовсім не те, чого можна було сподіватися. Не страх, не нудоту. Кілька вояків блювало. А я ні. В мені постало тверде переконання: ніщо не може виправдати це пекло. Хай уже Англія стане прусською колонією, це в тисячу разів краще. Пишуть, що такі сцени викликають у новобранцеві сліпе прагнення вбивати. Зі мною вийшло навпаки. Я сліпо запрагнув уціліти.

…Кончіс звівся.

— Маю для вас випробування.

— Яке випробування?

Він подався до спальні й зразу вернувся з гасовою лампою, що світила нам при вечері. У білому колі світла він виклав принесене — гральну кість, скляночку, блюдце й коробочку з таблетками. Я глянув на свого співбесідника через стіл, на пильні очі, що не зводили з мене погляду.

— Зараз вам поясню, чому ми пішли на війну. Чому людство завжди вдається до неї. Річ не в соціальних чи політичних причинах. Не держави воюють, а люди. Немовби заробляють право на сіль[97]. Хто повоював, той матиме її аж до смерти. Розумієте, що я хочу сказати?

— Звичайно.

— У моїй ідеальній республіці все було б дуже просто. Я запровадив би випробування для кожного юнака, що дожив до двадцяти одного року. Кожному треба прийти до лікарні й кинути кість. Одне з чисел на шести гранях означає смерть. Якщо воно випало, то цього юнака безболісно умертвлять. Без бридні. Без звірства. Без нищення невинних очевидців. Один-єдиний клінічний кидок кубиком.

— Безперечно, це краще, ніж війна.

— Так гадаєте?

— Атож.

— Ви певні цього?

— Якби ж таке було можливе!

— Ви сказали, що на війні ані разу не побували в бою.

— Так.

Кончіс витрусив із коробочки шість пожовклих корінних зубів. У декотрих були пломби.

— Під час Другої світової їх вставляли шпигунам — і вашим, і нашим, усім. На випадок провалу, щоб не було допитів.

Він поклав одного зуба на блюдці й роздушив скляночкою. Оболонка виявилася крихкою, як шоколадка з лікером. Витекла крапелька безбарвної рідини з їдким моторошним запахом гіркого мигдалю. Кончіс поспішно вхопив блюдце й поніс його у простягненій убік і трохи дозаду руці на той кінець тераси. Тоді повернувся.

— Пілюльки для самогубства? — спитав я.

— Саме так. Синильна кислота.

Він підніс угору кість і показав мені всі шість граней.

— Хочете, щоб я кинув цим кубиком? — усміхнувся я.

— Пропоную вам прожити всю війну. За одну мить.

— А якщо я відмовлюся?

— Подумайте. За хвилину ви зможете сказати: я важив головою. Грав зі смертю й виграв життя. Це дивовижне відчуття, коли вцілієш.

— Та чи не завдасть вам клопоту моє тіло?

Я й далі усміхався, але вже не так широко.

— Зовсім ні. Я легко доведу, що сталося самогубство.

Його погляд пронизував мене, наче остень рибину. Якби таке запропонували сто осіб поспіль, я не сумнівався б, що дев’яносто дев’ять блефують. Він був інший — один на всю сотню, і я почав нервуватися. Нічого не міг вдіяти з собою.

— Російська рулетка.

— Ці пілюльки надійніші. Вбивають за кілька секунд.

— Не хочу грати.

— Отже, ви боягуз, любий приятелю.

Кончіс відкинувся назад і спостерігав за мною.

— Мені здалося, що ви вважаєте сміливців дурнями.

— Так, бо вони вперто жбурляють кості — ще і ще. Але молодик, що не спромігся хоч один раз у житті піти на смертельний ризик, — це боягуз і дурень водночас.

— А ви пропонували такий ризик моїм попередникам?

— Джон Левер’є не дурень і не боягуз. Навіть у Мітфорда немає другої з цих двох вад.

Отут Кончіс упіймав мене на гачок. Усе це безглуздо, але й ніяк не можна допустити, щоб мене впіймали на блефі. Я потягнувся до скляночки.

— Хвилинку. — Він нахилився над столом, схопив мене за зап’ясток і підсунув один із зубів. — Я не бавлюся в дитячі ігри. Присягніть, що коли випаде шістка, ви розгризете пілюлю.

На його обличчі застигла поважність. Мені закортіло ковтнути набіглу слину.

— Присягаю.

— На все, що для вас найсвятіше.

Трохи повагавшись, я стенув плечима.

— Гаразд. На все найсвятіше.

Кончіс простягнув мені кість, я поклав її в скляночку. Потрусивши, кинув. Кість покотилася по скатертині, вдарилась об мосяжну основу лампи, відбилася, гойднулася й лягла.

Шістка.

Ані не поворухнувшись, Кончіс видивлявся на мене. Я зразу відчув, що ніколи й нізащо не розгризу цієї пілюлі. Годі було підняти очі. Збігло, мабуть, секунд п’ятнадцять. Я усміхнувся, глянув на нього й похитав головою.

Не зводячи з мене погляду, Кончіс узяв зі стола зуб, надкусив і проковтнув рідину. Я побуряковів. І далі дивлячись мені у вічі, він поторохтів скляночкою й кинув кубика на стіл. Шістка. Знову кинув. Знову шістка. Він виплюнув порожню оболонку зуба.

— Тільки що ви вибрали таке саме рішення, яке вибрав я сорок років тому, того самого ранку в селі Нев-Шапелль. Ви повелися так, як пристало кожній розумній людині. Поздоровляю.

— Як же так? Таж ви вели мову про ідеальну республіку, хіба ні?

— Всі ідеальні республіки — ідеальна нісенітниця. Прагнення ризикувати життям — це наше найгірше збочення. У пітьмі зароджуємося, до пітьми й повертаємося. Навіщо ще й жити в пітьмі?

— Але цей кубик фальшований, набитий оловом.

— Патріотизм, пропаганда, професійний обов’язок, esprit de corps[98] — що це таке, якщо не кості шулера? Є тільки одна маленька різниця, друже Ніколасе. Натамтому гігантському столі, — він зібрав у коробочку решту зубів, — пілюлі справжні, а не імітовані. Не мигдальний лікер у відповідно забарвлених пластикових штучках.

— А як повелися ті двоє?

Кончіс усміхнувся.

— Щоб забезпечитися від ризику й відібрати у своїх рабів свободу вибору, суспільство вживає різні способи — наприклад, втовкмачує в голову цим рабам, що минувшина вища від сучасности. Джон Левер’є — католик. І він мудріший від вас. Взагалі відмовився від цього випробування.

— А Мітфорд?

— Я не марную часу на те, щоб відкривати очі сліпим.

Якусь мить Кончіс дивився мені в очі, ніби хотів пересвідчитися, чи дійшла до мене ця опосередкована похвала, а тоді, неначе для того, щоб не перехвалити, прикрутив ґнота лампи. Я опинився в темряві — і дослівно, і переносно. Зникли рештки видимости того, що я тут звичайний собі гість.

Очевидно, Кончіс влаштував усе це не вперше. Жахіття Нев-Шапеллі він описав цілком переконливо, та тепер, коли з’ясувалося, що ця історія звучала вже не раз, вона видавалася надуманою. Могла справляти живе враження завдяки мистецтву розповідати й набула реалістичности завдяки репетиціям. Щось на зразок того, коли тебе в крамниці запевняють, що товар новий, з голочки, а водночас натякають, що він уже ношений. Якась зневага до здорового глузду. Я мав би не вірити своїм очам… але навіщо? Навіщо?

Тим часом він знову взявся ткати павутину, а я знову був ладен полетіти й зав’язнути в ній.

Розділ 20

— Ми вичікували шість годин, до вечора. Німці майже не обстрілювали нас. Видно, їх приголомшив артилерійський обстріл. Природно було б тут же на них і напасти. Але щоб прийняти природне рішення, треба бути геніальним полководцем на зразок Наполеона.

Близько третьої години до нас із флангу долучилися гурки — непальський полк. Бойове завдання полягало в тому, щоб узяти гряду Обер. Ми мали йти в першій лінії. О пів на четверту ми причепили багнети до карабінів. Як завжди, я супроводив капітана Монтаґю. Гадаю, йому в голові було одне — власна відвага й готовність піти на смерть. Ось хто запросто проковтнув би кислоту. Капітан безперестанку оглядав шеренги своїх підлеглих. Нехтуючи перископом, він вистромляв голову понад бруствер. Німці, здавалось, ще не оговталися.

Ми рушили вперед. Монтаґю і старшина безугавно покрикували, пильнуючи, щоб солдати йшли рівними лавами. Треба було перейти через розораний вирвами лан до шпалери тополь, а там за невеликим полем стояв міст — мета нашого наступу. Десь на півдорозі ми побігли підтюпцем, дехто й закричав. Німці таки облишили стріляти. Капітан тріумфально заволав: «Вперед, хлопці! Перемога-а-а!»

То були його останні слова. Ворог приготував пастку. П’ять чи шість кулеметів косили нас, як траву. Монтаґю крутнувся на місці й звалився мені під ноги. Лежав навзнак і видивлявся на мене одним оком. Друге вибила куля. Я впав поруч. Повітря не стало, були тільки кулі. Я втиснув обличчя в болото й мочився. Був певен, що за якусь мить згину. Хтось гупнув на землю біля мене. Старшина. Кілька наших відстрілювалося — наосліп, з відчаю. Невідь-чому старшина поволік труп капітана. Сяк-так я підсобляв. Ми зсунулися в неглибоку воронку. В Монтаґю вирвало потилицю, а він і далі широко роззявляв рота й дурнувато вискаляв зуби, немовби реготав уві сні. Ніколи не забуду цього лиця. Прощальна гримаса минулої стадії еволюції.

Обстріл вщух. І враз усі, що вижили, отарою переполоханих овець кинулися навтіки до села. Я теж. Геть забув, що хочу стати боягузом і відповідно поводитися. Багато хто на бігу дістав кулю в спину, а я разом із жменькою щасливців добрався до вихідного рубежу вцілілим — живим. Зразу ж почався гарматний вогонь. З нашого боку. Артилеристи палили бозна-куди. Либонь, через погану погоду. А може, діяли за планом, розробленим кілька днів тому й нині вже недоречним. На війні така недоречність зовсім не виняток. Це майже правило.

Командування перейняв підстрелений лейтенант. Він щулився поряд зі мною, через всю його щоку тяглася рвана рана. Очі горіли тупим завзяттям. Куди й подівся милий та порядний англійський молодик. Його замінив неолітичний звір. Загнаний у глухий кут, визбутий тями, охоплений розпачливою люттю. Та й усі ми, мабуть, були не кращі. Що довше хапаєшся за життя, то примарніший світ.

Надійшли резерви, вигулькнув якийсь полковник. Конче треба взяти гряду Обер. До вечора мусимо захопити міст. Ну а я мав час поміркувати.

Я усвідомив, що ця катастрофічна поразка — покута за якийсь варварський, злочинний гріх нашої цивілізації, за якусь потворну оману людства. Мало тямлячи в історії й суспільних науках, тоді я не міг виснувати, в чому полягає омана. А тепер знаю це. В нашій певності, що ми вершимо велику справу, виконуємо призначену згори місію. Що все вийде на добре, бо нашими діями керує не дійсність, а вишній промисел. Насправді ж немає ніякого промислу. Всім на світі керує випадок. Єдине, що нас порятує, — це ми самі.

…Кончіс урвав мову. Повернувся майже невидимим у темряві обличчям до моря, ніби бачив там сіре заболочене пекло Нев-Шапелль.

— Ми знову пішли в атаку. Мені кортіло не послухатися наказу й залишитися в шанцях. Але з боягузами зазвичай поводилися так само, як і з дезертирами: розстріл на місці. Тож коли пролунала команда, я разом із рештою солдатів вибрався з траншеї. «Бігом марш!» — крикнув старшина. І повторилося те, що сталося в першій половині дня. Німці стріляли зрідка — у сам раз, щоб заманити в пастку. Але я знав, що крізь приціли за нами стежать очі півдюжини кулеметників. Покладав надію на одне-єдине — їхній національний характер. Тобто на те, що німці з властивою їм пунктуальністю відкриють вогонь не раніш як тоді, коли ми опинимося там, куди дійшли вранці.

Залишалося пройти ще п’ятдесят ярдів. Повз мене просвистіло кілька відбитих рикошетом куль. Я випустив із рук карабіна, схопився за серце й похитнувся. Перед мною глибочіла велика вирва. Я спіткнувся, впав і покотився схилом. «В атаку!» — пролунав крик звіддаля. Потрапивши ногами в калюжу, я лежав на дні й вичікував. За кілька секунд, як я й передбачав, смерть зірвалася з припону. Хтось скочив у вирву з протилежного боку. Мабуть, католик, бо лепетав «Аве Марія». Було чути, що він заметушився й, квапливо вибираючись із ями, збив долу кілька грудок болота. Я витяг ноги з води. Розплющив очі аж тоді, коли припинилася стрілянина.

І побачив, що я не один у цій ямі. Біля мене з води стирчала якась сірувата маса. Тіло давно вбитого німця, об’їджене щурами. З розпанаханого живота випнулися нутрощі, й мрець лежав з ними, як жінка з мертвонародженою дитиною. І тхнув він… можете собі уявити, що це був за дух.

Тут я й заночував. Призвичаїв себе до смороду гнилизни. Я дедалі дужче мерз і гадав, що підхопив лихоманку. Хоч там що, а я постановив не вилазити з цієї вирви, поки триває бій. Мені не було соромно. Я навіть сподівався, що німці підуть у наступ і я зможу здатися в полон.

Лихоманка… Та не підхопив я її. Сприйняв як лихоманку вогонь буття, жагу існування. Тепер я це розумію. Delirium vivens — гарячка життя. Аж ніяк не виправдовуюся. Хоч усяке марення більшою чи меншою мірою антисоціальне, та я кажу про себе як медик, а не як філософ. Тої ночі в моїх спогадах ожили й повернулися давно забуті фізичні відчуття. Вони, навіть ці нехитрі й найменш витончені — смак води, запах смаженого бекону, поставали в пам’яті яскравішими (принаймні не тьмянішими), ніж враження від високого мистецтва, вишуканої музики, ба й від сокровенних митей з Лілі. Німецькі та французькі метафізики нашого століття проголошували нам як істину те, що все в чужому оточенні вороже особі. Я ж дійшов діаметрально протилежного висновку. Для мене все інше й чуже видавалося досконалим і добірним. Навіть цей гнилий труп, навіть пискливі щури. Це ж бо диво — можливість відчувати, дарма що відчуваєш тільки холод, голод і нудоту. Уявіть, що якогось дня у вас відкрилося шосте, досі незнане відчуття, яке годі й уявити, бо воно не має нічого спільного з дотиком, зором, з жодним із тих п’яти, які дала природа. І воно глибше, від нього походять інші відчуття. Дієслово «існувати» вже не пасивне й описове, але активне… майже наказове.

Вже під ранок я збагнув: зі мною сталося те, що побожні люди назвали б наверненням. Бо й таки було осяяння з небес, адже безперестанку літали освітлювальні снаряди. Ось тільки знайшов я не Бога, а нагоду за одну ніч перескочити через усе своє життя.

…Кончіс замовк. Мені захотілося, щоб тут була якась близька людина, хоча б Алісон, яка разом зі мною насолоджувалася б живою пітьмою, зірками, нічними звуками на терасі. Втім, цій людині належало б прожити разом зі мною останні місяці. Жага існування… Я пробачив собі те, що не наважився померти.

— Стараюся описати вам, що зі мною сталося й яким я був. Йдеться не про те, яким мав бути. Не про слушність чи хибність свідомого спротиву війні. Будьте ласкаві затямити це.

Рано-вранці німці заходилися бомбардувати. Ще гаразд не розвиднилося, а вони вже пішли в наступ. Їхні генерали припустилися тої самої помилки, що й наші минулого дня, а військо зазнало ще важчих втрат.

Противник проминув мою вирву й просунувся до наших шанців, але атаку відбито майже зразу. Я здогадувався про ці події, прислухаючись до гулу бою. І з того, що до мого плеча вперся ногою німецький вояк. Вжив моє тіло як підніжок, щоб було зручніше прицілюватися.

Знову запала ніч. Десь на півдні гриміла війна, а на нашій дільниці панував спокій. Січа дійшла кінця. Ми втратили близько тринадцяти тисяч убитими. Тринадцять тисяч душ зі спогадами, відчуттями й почуттями, тринадцять тисяч світів, всесвітів — бо ж душа людини більшою мірою всесвіт, ніж сам Всесвіт — ось яка ціна кількасот ярдів нікому не потрібного болота.

Опівночі я по-пластунському поповз до села. Боявся стати мішенню якогось заскоченого зненацька вартового. Але тут не було живої душі, тільки трупи лежали покотом. Я опинився посередині мертвої пустки. Рушивши комунікаційною траншеєю, я вслуховувався в тишу й спотикався об мерців. Нарешті я почув розмову по-англійському й гучно озвався. Це були санітари з ношами. Обходили поле бою й перевіряли, чи серед убитих не замішалися поранені. Я пояснив, що мене контузило вибухом.

Мені повірили, не засумнівалися. Траплялися й дивніші речі. Від санітарів я дізнався, де тепер те, що залишилося від мого батальйону. Я керувався не якимсь наперед продуманим планом, а дитячим інстинктом, що велів повернутися додому. Однак, як кажуть іспанці, той, хто потопає, скоро навчиться плавати. Зрозуміло, що мене офіційно вважають загиблим. Якщо втечу, то принаймні ніхто не кинеться навздогін. До ранку я вже відійшов на десять миль від фронту. Мав трохи грошей, а в моїй родині міжетнічною мовою завжди була французька. Вдень я знайшов дах і харч у селян, а вночі рушив полями на захід, через Артуа до Булоні.

Я добрався на місце після тижневої мандрівки тим самим шляхом, яким ішли втікачі в 1790-х роках. Булонь кишіла солдатами й військовими полісменами. Я впав у розпач. Не було й мови про те, щоб без документів сісти на корабель. Я подумував був підійти до капітана й набрехати, що мені обчистили кишені… але не здобувся на таке нахабство. Нарешті доля змилостивилася наді мною й дала нагоду самому обчистити кишеню. Я познайомився з п’яним як чіп піхотинцем із Стрілецької бригади й напоїв його ще дужче. Поки той бідолаха хропів у кімнатці над портовою таверною, я встиг сісти на корабель.

Ось тоді в мене почалися справдешні прикрощі. Але на сьогодні досить.

Розділ 21

Ми мовчали. Сюркотіли цвіркуни. Десь високо, серед зірок, по-прадавньому крумкав якийсь нічний птах.

— І що сталося, коли ви повернулися додому?

— Вже пізно.

— Але ж…

— Завтра.

Кончіс знову засвітив лампу. Підкрутивши ґнота, випростувався й задивився на мене.

— Чи не соромно вам гостювати у зрадника батьківщини?

— Як гадаю, ви не зрадили людства.

Ми підійшли під вікна його спальні.

— Людство — це дрібниці. Аби тільки не зрадити самого себе.

— Мабуть, можна було б ствердити, що й Гітлер себе не зрадив.

Кончіс обернувся до мене.

— Маєте рацію. Він — ні. Зате мільйони німців — так. Ось у чому трагедія. Не в тому, що одна людина посміла коїти лихо, а в тому, що мільйони громадян не наважилися стати поборниками добра.

Провівши мене до моєї спальні, він і там засвітив лампу.

— На добраніч, Ніколасе.

— На добраніч. І…

Але Кончіс звів руку на знак замовкнути й не тратити слів на подяки. І вийшов.

Повернувшись із ванної, я глянув на годинник. За чверть перша. Я роздягнувся, згасив лампу й трохи постояв біля відчиненого вікна. У нерухомому повітрі стояв прикрий душок каналізаційних стоків. Улігшись, я думав про Кончіса.

Тобто губився в думках, бо ж кожну нитку моїх розмірковувань обривав парадокс. Тепер Кончіс справляв враження людянішого, ніж було раніш, піддатливішого властивим звичайній людині слабкостям, та це враження псував брак щирости в його оповіді. Відвертість із розрахунку дуже відрізняється від простосердої відвертости. Додаткового, фатального виміру набувала Кончісова безсторонність, яка годилася б скоріше романістові у ставленні до персонажа, ніж старому, дуже зміненому плином часу чоловікові, що описує себе самого замолоду. Всупереч задуму, оповідь набагато більшою мірою біографічна, ніж автобіографічна, це набагато більшою мірою прихована нотація, ніж чистосерда сповідь. Не такий я вже самовпевнений, щоб не побачити, що можу з неї чогось навчитися. Але звідки Кончіс це виснував, так мало знаючи про мене? Яке йому до цього діло?

А ще ці кроки, плутанина нібито не пов’язаних між собою образів і подій, фото на шафці з курйозами, погляди скоса, Алісон, дівчинка на ймення Лілі з осяяною промінням головою…

Я вже засинав.

І тоді почалося — дуже злегка й стиха, як у маренні, невловимо й неясно. Спершу я подумав, що це звуки патефона в Кончісовій спальні. Я сів, притисся вухом до стіни й прислухався. Зіскочив з ліжка й кинувся до вікна. Звук надходив знадвору, з півночі, з пагорбів, що за милю-дві звідси. Не видно ні одного вогника, виразно чути тільки цвіркунів у саду. І такий тихий, що межує з примарним, гул чоловічих голосів, спів величезного хору. «Рибалки? — подумав я. — Але що їм робити на пагорбах? Пастухи? Але ж вони ходять поодинці».

Спів зазвучав гучніше й виразніше — ніби під подувом вітру, а проте стояло безвітря. І стишився. На коротку, випалу з реальности мить у пісні причулося щось знайоме. Та ні, такого не може бути. Ось вона завмирає мало не до цілковитої тиші.

Зненацька — неймовірно, приголомшливо — спів знову набирає гучности, й тут уже годі сумніватися. Так, це пісня «Типперері»[99]. Чи то через велику віддаль, чи то через навмисно пригальмоване обертання платівки (еге ж бо, таки платівки), чи то через збої тональности — не знаю чому, але пісня тяглася спроквола й невиразно, як уві сні, немовби її заводили зірки й треба було подолати безконечний нічний простір, щоб долинути до мене.

Я підійшов до дверей, відчинив їх. Спало на думку, що патефон чи електропрогравач має бути в Кончісовій кімнаті. Напевно, якимсь чином до нього під’єднано динаміки, поставлені на пагорбах. Цілком можливо, що в комірчині є генератор і все потрібне причандалля. Та ні, у віллі стоїть мертва тиша. Зачинивши двері, я сперся на них. Пісня й нічні звуки лилися з пітьми, протікали крізь сосновий бір, напливали на віллу й спадали до моря.

Мимохіть я всміхнувся, усвідомивши комічність і нерозумну, делікатну, зворушливу поетичність останніх кількох хвилин. Мабуть, Кончіс затіяв цей мудрований жарт, щоб розважити мене, а заодно й нишком випробувати на чуття гумору, такт і кмітливість. Не варто винюхувати, як йому це вдалося. Вранці все з’ясується. Наразі ж непогано було б порозважатися до решти. Я підійшов до вікна.

Спів стихає, його ледь чути. Натомість дедалі гостріше чути щось інше. Це душок каналізації, що вже дав був себе знати. Тепер він переродився в жахливий сморід, що згустив нерухоме повітря, в нудотну суміш випарів гнилої плоті й екскрементів, нестерпно огидну — аж так, що довелося затиснути носа й дихати ротом.

Під вікнами моєї кімнати хатку і віллу сполучав вузький пасаж. Я вихилився з вікна, припустивши, що сморід надходить зблизька. Не сумнівався, що він має щось спільне з піснею. На думку навернувся труп німця у вирві. Але внизу я не зауважив чогось незвичайного. Нічого там не діялося.

Спів завмер. Невдовзі влігся і сморід. Я постояв ще десять-п’ятнадцять хвилин, нагостривши вуха й навівши очі. Ані руху, ані звуку надворі. В оселі ані не шелесне. Не потріскують сходи, не риплять двері. А цвіркуни джеркочуть, зірки підморгують — ніби нічого й не сталося. Я принюхався. Гнилий запашок ще не розвіявся, але його вже перебивав антисептичний дух піній і морської води.

Незабаром постало враження, що все це примарилося. Добру годину я не міг заснути. За цей час не сталося жодної події й не знайшлося жодного переконливого пояснення.

Я потрапив у володіння Просперо.

Розділ 22

Хтось постукав у двері. За відчиненим вікном, за тінистим прошарком повітря палало небо. По стіні над ліжком повзла муха. Я глянув на годинник. Пів на одинадцяту. Підійшовши до дверей, я почув, як, човгаючи капцями, спускається сходами Марія.

В яскравому світлі дня, на тлі цвіркотіння цикад нічна пригода здавалася вигаданою. Схоже на те, що я вчора чимсь одурманився. Однак голова ясна, думки прозорі. Я одягнувся, поголився й пішов під колонаду снідати. Мовчазна Марія принесла каву.

— О киріос? — спитав я, маючи на увазі Кончіса.

— Ефаге. Ейне епано.

Тобто «З’їв. Він нагорі». Як і тутешні селяни, вона в розмові з чужоземцем не дбала про чітку вимову й прудко тягла белькітливу низку голосних звуків.

Поснідавши, я взяв тацю, пройшов уздовж бічної колонади й спустився до відчинених дверей хатки.

Кімната біля входу — це кухня. Старі календарі, барвисті картонні іконки, пучки трав, в’язки цибулин, підвішена під стелею синя посудина на м’ясо — така сама обстава, як і в будь-якій селянській кухні на Фраксосі. Хіба що начиння гарніше і піч більша. Ввійшовши, я поставив тацю на стіл.

Марія виглянула з житлової кімнати, в якій я побачив широке мосяжне ліжко, ікони й фотографії. На губи старої жінки набігла тінь усмішки — не щирої, а силуваної, для годиться.

Вивідувати щось і при тому не видаватися набридою, який стромляє носа до чужого проса, — таке мені важко дається й по-англійському. Ну а по-грецькому це нездійсненна річ. Повагавшись і подивившись на Маріїне обличчя, позбавлене виразу, як і двері за ним, я вирішив не надокучати.

Пасажем, що сполучав віллу й хату, я пішов до городчика. Затулене віконницями вікно на західній стіні вілли — якраз навпроти дверей у кінці Кончісової спальні. Скидається на те, що кімнатка з цим вікном не просто собі комірчина, а щось істотніше. З північної сторони я глянув на стіну, за якою й моя спальня. Еге ж, хтось міг би легко сховатися за Маріїною халупою, але на такому кам’янистому ґрунті не знайдеш слідів. Я дійшов до альтанки. Знісши руки, Пріапчик вищирився язичницькою усмішкою в моє англійське обличчя.

Вхід заборонено.

За десять хвилин я спустився на приватний пляж. Вода, схожа на синьо-зелене скло, спершу видалася холоднюща, а тоді розкішно прохолодна. Між крутими скелями я виплив у відкрите море. Звідси, ярдів за сто, було видно весь скелястий мис і віллу. Було видно навіть Кончіса, що сидів і читав на терасі, де ми розмовляли попереднього вечора. За якийсь час він встав, і я помахав йому. Кончіс звів, як жрець, руки. Тепер я розумів, що це не випадковий жест, а символічний. Темна постать на високій білій терасі. Сонячний леґат повернувся лицем до світила. Найдавніша царська влада. Він грав роль, хотів грати роль стража, благодійника й повелителя: володар-dominus і його володіння. Мені знову спав на гадку Просперо. Якби Кончіс і не згадав його з самого початку, я б усе одно подумав про цього літературного героя. Я пірнув, але сіль защипала очі й довелося виплисти на поверхню. Господар вілли відвернувся — побалакати з Арієлем[100], що ставив платівки на патефон, або з Калібаном[101], що приніс відро гнилих нутрощів, або ж з… але тут я перевернувся на спину. Смішно фантазувати на підставі того, що ти почув звук швидких кроків і побачив білу постать, що майнула в пітьмі.

Коли за якихось десять хвилин я підплив до берега, Кончіс уже сидів на колоді.

— Сядемо в човна й попливемо до Петрокараві, — звівшись, сказав він, коли я вийшов із води.

Петрокараві, тобто «кам’яний корабель», — це пустельний острівець за півмилі на захід від Фраксосу. На Кончісові були купальні труси та яскрава червоно-біла шапочка для водного поло, в руках він тримав сині ґумові ласти, дві маски для підводного плавання й дихальні трубки. Я пішов за ним назирці по гарячому камінні, розглядаючи засмаглу старечу спину.

— Біля Петрокараві дуже цікавий підводний світ. Ось побачите.

— Як гадаю, біля «Бурані» надводний світ теж дуже цікавий, — відповів я, догнавши Кончіса. — Вночі я чув голоси.

— Голоси? — перепитав він, анітрохи не здивувавшись.

— Це була патефонна платівка. Я ніколи в житті не зазнав чогось такого. Незвичайна ідея.

Змовчавши, Кончіс ступив у човна й зняв накривку з двигуна. Я відв’язав кінець троса від стального кільця, вмурованого в бетон, й присів навпочіпки, спостерігаючи, як він чаклує в моторі.

— Напевно, ви маєте в лісі гучномовці.

— Я нічого не чув.

Я покрутив у руках трос і усміхнувся.

— Таж ви знаєте, що я щось почув.

— Ось тепер знаю, коли ви мені сказали, — зиркнув на мене Кончіс.

— Ви ж не спитали: «Що за дивні голоси? Які ще голоси?» Саме така мала б бути природна реакція, хіба ні?

Коротким рухом він запросив мене до човна. Я сів на лавочку навпроти господаря.

— Я тільки хотів подякувати за те, що ви влаштували мені таку незвичну розвагу.

— Я нічого не влаштовував.

— Важко в таке повірити.

Ми втупились один в одного. У червоно-білій обтислій шапочці над мавпячими очима він скидався на циркового шимпанзе. Світило сонце, нас оточував світ ясних і простих предметів, як-от море та човен. Я усміхнувся, та Кончіс не відповів мені тим самим. Поводився так, ніби я, згадавши про нічні співи, припустився нетактовности — faux pas. Він нахилився, щоб прилаштувати стартову ручку.

— Дозвольте допомогти, — взявся я за ручку. — Остання річ, яку я хотів би вчинити, — це образити вас. Ані слова не скажу про це.

Я налаштувався запустити мотор. Раптом Кончіс поклав долоню мені на плече.

— Я не серджуся, Ніколасе. І не прошу вас повірити. Прошу тільки вдавати, що вірите. Так вам буде легше.

Дивно. Швидким жестом, зміною тону голосу й виразу на обличчі він зразу ж розрядив напругу між нами. З одного боку, я розумів, що він розігрує мене, подібно як тоді з фальшованим кубиком. З другого боку, відчувалося, що він нарешті пройнявся до мене якоюсь теплотою. Налігши на ручку, я подумав, що коли Кончісові на тому так залежить, то гаразд — вдаватиму паяца, але насправді таким не буду.

Ми розвернулися до виходу із затоки. Було важко говорити через торохтіння двигуна, отож я задивився у товщу води, де на глибині п’ятдесяти-шістдесяти футів пролягали смуги блідого каміння, всіяні чорними морськими їжаками. На лівому Кончісовому боці видніли два зморщені шрами — спереду і ззаду. Очевидно, що це сліди куль навиліт. На правому плечі — ще одна давня загоєна рана. Я припустив, що ці рани походять із часів Другої світової війни, коли Кончіса розстрілювали. Він сидів і правив, аскетичний, як Ґанді. Коли ми наближалися до Петрокараві, Кончіс встав і спритно сперся засмаглим стегном на стерно. За роки, проведені під сонцем, його шкіра набула відтінку червоного дерева, як у фраксоських рибалок.

Скелі на острівці виявилися гігантськими глибами конґломерату, дивовижно потворними у своїй наготі. Зблизька вони видавалися набагато більшими, ніж можна було уявити, стоячи на Фраксосі. Ми кинули якір десь за п’ятдесят ярдів від берега. Кончіс простягнув мені маску і трубку. На ті часи в Греції таке спорядження годі було роздобути, і я ним ніколи досі не послуговувався.

Переді мною повільно, розмірено й пульсовано колихалися Кончісові ласти. Під нами простягався скам’янілий краєвид. Серед величезних брил витали й ширяли косяки риб. Риби плоскі, посріблені й поважні; подовгасті й прудкі; підступно паліндромні тілом, що хижо видивлялися з розколин; дрібні блакитно-сині, що зависали у воді; червоно-чорні, що пурхали понад дном; лазурно-зелені, що крадькома пробиралися поміж каменюччя. Мій провідник показав мені підводний ґрот — обпертий на колонах світла неф із білувато-голубими тінями, де завмер, немовби в забутті, великий губань. У далекому кінці острівця обривисті скелі стрімко пірнали в гіпнотичне, сліпе індиґо. Кончіс висунув голову з води.

— Зараз я прижену човна. Побудьте тут.

Я поплив далі. За мною потяглася зграя з кількасот сірувато-золотавих рибок. Я повертав убік — вони теж. Я плив прямо — вони не відставали, справдешні греки у своїй невситимій цікавості. А тоді я вклався на кам’яну плиту, що нагріла собою воду, як у ванні. На плиту впала тінь човна. Кончіс допровадив мене до глибокої розколини між двома великими валунами й там підвісив на волосіні білу ганчірочку. Зануривши голову у воду, я, неначе птах, ширяв над підводними скелями й виглядав восьминога, якого мав підманути мій супутник. Невдовзі висунувся звивистий мацак і схопив наживку, за ним — наступні, й Кончіс став уміло виваблювати молюска на поверхню. Колись і я пробував ловити спрутів, тож пересвідчився, що це не така проста справа, як можна було б гадати, подивившись на сільських хлопчаків. Хоч неохоче, але невпинно цей спрут просувався, помалу звивався, й усипані присосками щупальця цього пожирача утоплених моряків мацали, простягалися й сягали. Раптом Кончіс нахромив його на остень, кинув поруч себе, розбатував ножем черево й миттю вивернув навиворіт. Я насилу забрався до човна.

— Я спіймав їх тут добру тисячу. Вночі в його нору залізе інший восьминіг. І так само легко дасть себе зловити.

— Бідолаха.

— Як бачите, дійсність нікому не потрібна. Навіть восьминіг воліє ілюзію.

Біля Кончіса лежало старе біле простирадло, від якого він віддер клапоть на приманку. Я згадав, що триває недільний ранок — час проповідей та притч. Він зиркнув на мене з-понад чорнильної калюжки.

— То як вам підводний світ?

— Фантастично. Неначе сон.

— Неначе людство. Але в поняттях, які були вже мільйони років тому. — Кончіс кинув спрута під лавку. — Як гадаєте, чи чекає на ось цю істоту потойбічне життя?

Глянувши на липку масу й піднявши очі, я побачив його глузливу посмішку. Червоно-біла шапочка трохи збилася набакир. Тепер він був схожий на Пікассо, що прикидається Ґанді. А той своєю чергою прикидається корсаром.

Кончіс запустив мотор, ми рушили. Я подумав про битву під Марною, про Нев-Шапелль і заперечливо похитав головою. Він кивнув і підняв над собою біле простирадло. Його рівні зуби неприродно зблисли під яскравим сонячним промінням. Він ніби хотів сказати: «Дурість призводить до смерти, а я, гляньте-но, вижив».

Розділ 23

Під колонадою ми перекусили просто, по-грецькому — козячим сиром і салатом з яєць та зеленого перцю. Навколо в соснах цвіркотіли цикади, поза прохолодною аркадою пражила спека. Коли ми поверталися з моря, я ще раз спробував розвідати що й до чого, нібито випадково завівши мову про Левер’є. Кончіс завагався й глянув на мене з повагою, за якою ховалася легка насмішка.

— Отже, цього вас тепер навчають в Оксфорді — читати книжку з кінця?

Мені нічого іншого не залишалося, крім як усміхнутися й опустити очі. Така відповідь аж ніяк не заспокоїла моєї цікавости, зате дозволила принаймні обійтися без обману й далі розвивати наші стосунки. В неочевидний спосіб — а до такого мені належало призвичаїтися — ця відповідь навіть полестила: мовляв, як це тобі, такому розумному, та досі не втямити правил гри, яку з тобою затіяли? Ні до чого не придалося мені усвідомлення того, що з прадавніх часів ось такими лестощами старигани укоськують молодиків. Я не міг не піддатися. Так само читач не може встояти перед старими як світ, заяложеними літературними штучками, застосованими вправною рукою і у відповідному місці.

Весь цей ленч ми говорили про підводний світ. Кончіс сприймав його як величезний акростих, як лабораторію алхіміка, де в кожної речі є своє таємниче значення та своя історія, і ці властивості належить визначати, розшифровувати й відгадувати. Природознавство в його викладі ставало чимсь дуже вагомим і поетичним. Аж ніяк не темою для скаутських наставників, не мішенню дотепників із журналу «Панч».

Попоївши, ми встали з-за стола. Кончіс намірився піти до себе на сієсту. Ми умовилися зустрітись за чаєм.

— Що робитимете, Ніколасе?

Я розгорнув старий номер журналу «Тайм», що був під рукою. Попередньо акуратно вклав у нього брошуру з сімнадцятого сторіччя.

— Ще не прочитали? — чи то здивувався, чи то вдав здивування господар.

— Ось зараз читатиму.

— І добре. Це рідкісна, виняткова річ.

Звівши руку, він увійшов до оселі. Я перейшов через жорствяний майданчик і поплентався лісом на схід. Спершу довелося йти трохи під гору, а тоді спускатися. За якихось сто кроків віллу затулив невисокий виступ. Переді мною відкрився глибокий, зарослий олеандрами і колючим чагарником яр, що круто збігав до Кончісового пляжу. Сівши, я сперся на сосну й заглибився в брошуру — передсмертну сповідь Роберта Фоукса, священика із шропширського села Стантон-Лейсі, його листи й власноруч складені молитви. 1677 року цей учений муж, одружений і батько двох синів, прижив з юнкою байстрюка й убив його. За те дістав смертну кару.

Твір відзначався чудовою, соковитою мовою, якою писали в Англії ще перед часами Драйдена[102], в середині сімнадцятого сторіччя. Автор «дійшов до верху неподобности», хоч і усвідомлював, що «пастир є свічадо мирян». «Розчавіте василіска», — слізно закликав він зі своєї смертницької казні. «Мрець у світлі закону», Фоукс заперечував те, що «умисно збивав з путі праведної дев’ятилітню дівчинку», бо ж «клянуся словом уже не жильця на сьому світі, що її очі здріли і її руки чинили все те, що содіялося».

Сорок сторінок цієї брошури я прочитав, оминувши молитви, за півгодини й погодився з Кончісом, що ця сповідь переконливіша від усякого історичного роману, бо промовистіша, зворушливіша й людяніша.

Я ліг горілиць і задивився в небо крізь плутанину галуззя. Дивно, що поряд мене лежить старовинна книжечка — уламок давноминулої Англії, який потрапив на цей грецький острів, під пінії, на язичницьку землю. Заплющивши очі, я вдивлявся у різнобарвні теплі плахти, що напливали, коли міцніше чи слабше стулювалися повіки. А тоді заснув.

Я прокинувся й, не звівши голови, глянув на годинник. Минуло півгодини. Подрімав ще кілька хвилин і всівся.

Він стояв у глибокій чорнильно-зеленій тіні густого ріжкового дерева, за сімдесят-вісімдесят ярдів звідси, по той бік яру, на тій же висоті, що й я. Зірвавшись на ноги, я не знав, що тут робити: кричати чи аплодувати, лякатися чи сміятися. Вражений побаченим, я міг тільки стояти як стовп і витріщатися. Цей пан був у чорному з голови до ніг: капелюх із високим наголовком, плащ, під ним щось на зразок короткої сутани й панчохи. Довге волосся, білий прямокутний мережаний комірець і дві білі стрічки. Чорні туфлі з циновими пряжками. Він стояв у тіні так, ніби позував Рембрандтові, неймовірно автентичний, а водночас цілковито недоречний на цьому тлі, — огрядний, поважний, червонолиций чоловік. Роберт Фоукс.

Я оглянувся, сподіваючись побачити за собою Кончіса. Не побачивши, знову повернувся до нерухомої постаті в затінку, що досі обдавала мене поглядом понад залитою сонячним світлом яругою. І тут з-за ріжкового дерева з’явилася ще одна постать. Це була блідолиця дівчинка років чотирнадцяти — у довгій темно-брунатній сукні, довговолоса, з тісною пурпурною шапочкою на маківці. Ставши поруч чоловіка в чорному, вона теж задивилася на мене. Невисока, сягала своєму супутнику заледве по груди. Ось так, не відводячи очей, ми всі простояли добрих півхвилини, а тоді я усміхнувся й звів руку. Жодної відповіді. Ступивши кроків десять уперед, я опинився на осонні, на самому краю обриву.

— Добридень! — крикнув я по-грецькому. — Що ви тут робите? — І знову: — Ті канете?

Та вони ані словом не озвалися. Стояли, втупившись у мене. Чоловік, здавалося, з легким роздратуванням, дівчинка — з цілковитою байдужістю. Під подувом бризу замайоріла брунатна стрічка, що прикрашала її сукню ззаду.

Мені спало на думку, що цю сцену живцем взято з Генрі Джеймса. Кончіс відчув, що гайку можна прикрутити ще на один оберт. Ото ще нахаба, пером не опишеш. І ці його слова в нашій розмові про роман: «Слова мають служити правді. Відображати факти, а не вигадки».

Я подивився в напрямку вілли. Тепер Кончіс таки мав би з’явитися. Але ні. Тільки я тут стою з дедалі дурнуватішою усмішкою на обличчі — і ще ті двоє в зеленому затінку. Дівчинка притулилася до чоловіка, а той важким патріархальним рухом кладе руку їй на плече. Мабуть, вичікують, що я робитиму. Слова не зарадять. Треба якнайближче добратися до цієї парочки. Я оглянув яр. Тут його не перейти, але за якихось сто ярдів схил із мого боку начебто пологіший. Давши знак рукою, я рушив під гору. Раз у раз оглядався на мовчунів під деревом. Вони проводжали мене очима, поки не зникли за підвищенням по той бік яру. Я кинувся бігти. Таки здолав перепону, хоча на протилежному схилі довелося продиратися через хащі колючого смілаксу. Вибравшись із них, я знову побіг. Стало видно ріжкове дерево. Під ним нікого не було. За кілька секунд — а відколи ці люди зникли мені з очей, не минуло й хвилини — я вже стояв під деревом, на килимі покручених стручків. Я глянув на те місце, де спав. Там лежали на вицвілій хвойній підстилці два прямокутники. Сірий — це Фоуксове послання, а червоно облямований — це «Тайм». Я пустився йти, поки дійшов до дротяної огорожі, що тяглася через ліс до урвища — східного кінця Бурані. Внизу невинно стояли собі в оливному гаю три хатини. Охоплений чимсь схожим на паніку, я повернувся до ріжкового дерева, атоді вздовж східного берега яру спустився до обриву над Кончісовим пляжем. Тут були густіші зарослі, однак сховатися в них вдалося б тільки лежачи. Годі й уявити, щоб цей чолов’яга, мабуть-таки холерик, міг ось тут влежати плазом.

У віллі озвався дзвіночок. Теленькнуло тричі. Я подивився на годинник — пора пити чай. І знову теленькнуло, два рази коротко й один раз довго. Тепер зрозуміло, що видзвонюють моє ім’я.

Либонь, я мав би настрашитися. Але страху не було. Надто вже я спантеличився й зацікавився. І червонолиций чолов’яга, і молочно-бліда дівчинка справляли враження достеменних англійців. Хай там якої вони національности, та очевидно, що це не жителі Фраксосу. Напрошувалося припущення, що їх сюди привезли навмисно й десь приховували, вичікуючи, поки я прочитаю Фоуксову книжечку. Я полегшив їм завдання тим, що заснув, причому на краю яру. Але ж це чиста випадковість. Як міг Кончіс увесь час тримати цих людей напоготові? І куди вони тепер поділися?

На короткий час я дозволив собі зануритися мислю в пітьму, поблукати у світі, де проживали духи, а мій життєвий досвід ні до чого не придався. Однак у всіх цих нібито містичних явищах було щось непозбувно матеріальне й приземлене. Та й серед білого дня «привиди» не дуже-то вражають. Мені наче дали знати, що насправді вони не зовсім надприродні. А ще ота загадкова, бентежлива Кончісова порада вдавати з себе довірливого, бо так буде легше. Це ж чому легше? Веселіше, рафінованіше — згоден, але слово «легше» натякало, що мені належить пройти через якесь важке випробування.

Стоячи серед лісу, я даремно сушив собі голову. І враз усміхнувся. Мене занесло в саму гущу витворів буйної фантазії дивакуватого старигана. Це зрозуміло. Загадка полягає в іншому — чому він плекає цю фантазію, чому втілює її в такий чудернацький спосіб, а головне, чому вибрав мене як єдиного глядача. Так чи сяк, а я знав, що вплутався в щось дуже вже дивовижне й гріх було б попросту вийти з гри або зіпсувати її нетерплячістю чи браком гумору.

Вдруге перебравшись через яругу, я підібрав «Тайм» та брошуру. Глянув на темне, таємниче ріжкове дерево — і відчув легкий дотик страху. Втім, це був страх перед незвіданим, непоясненним, а не перед надприродним.

Йдучи по жорстві до колонади, де вже спиною до мене сидів Кончіс, я виробив спосіб дії, а точніше — контрдії.

Він обернувся.

— Як вам минула сієста?

— Спасибі, добре.

— Прочитали брошуру?

— Маєте рацію. Вона захопливіша, ніж усі історичні романи, — відказав я злегка іронічно, та його міміка, як видно, була тривка проти такої інтонації. — Дуже вам дякую.

Я поклав брошуру на стіл і замовк. А він, незворушний, налив мені чаю.

Кончіс уже почаював, тож пішов пограти на клавесині. Грав двадцять хвилин, а я слухав музику й роздумував. Видається, що низку цих дивних подій задумано так, аби обманути всі п’ять відчуттів. Цієї ночі вплинуто на нюх і слух. Сьогодні й учора ввечері, у випадках із солодкою парочкою та примарною жіночою постаттю, — на зір. Смак, мабуть, оминуто. А ось дотик… Та невже Кончіс сподівається, що я принаймні спроможуся вдавати віру в те, що можу намацати щось нематеріальне? І що може бути спільне у цих фокусів і «подорожей до інших світів»? З’ясувалося тільки одне. Тепер можна пояснити, чому його так хвилювало, чи не забагато я дізнався від Мітфорда і Левер’є. Він і на них практикував свої химерні штучки, а тому взяв клятву мовчати.

Кончіс повів мене поливати город. Воду доводилося брати з тонкошийої посудини — за Маріїною хаткою таких було чимало. Впоравшись, ми сіли біля Пріапової альтанки, оточені незвичним, як на грецьке літо, свіжим ароматом вологої землі. Господар зробив кілька дихальних вправ — очевидно, виконав один із своїх багатьох ритуалів, відтак усміхнувся й повів далі розмову, перервану рівно добу тому.

— А тепер розкажіть мені про свою дівчину.

Це прозвучало не як прохання, а як наказ — відмова погодитися з тим, що я знову не захочу розказувати.

— Та тут взагалі нема про що розповідати.

— Вона вас покинула.

— Ні. Спершу було навпаки. Я її покинув.

— А тепер вам хочеться…

— Кінець. Запізно.

— Ви говорите, як Адоніс. Невже й вас ікло пропороло?[103]

Запала тиша. Зрештою я наважився. Хотів відкритися, відколи дізнався, що він студіював медицину. А тепер захотілося шокувати Кончіса, щоб облишив кпити з мого нібито фаталізму.

— Правду кажучи, мене теж пропороло.

Він кинув на мене гострий погляд.

— Я підхопив сифіліс. На початку цього року в Афінах, — пояснив я. Кончіс не спускав з мене ока. — Тепер усе гаразд. Здається, я вилікувався.

— Хто поставив діагноз?

— Сільський лікар. Патареску.

— Опишіть симптоми.

— В афінській клініці підтвердили цей діагноз.

— Ще б не підтвердити, — сухо сказав він. Так сухо, що я вмить зрозумів натяк. — То опишіть же симптоми.

Поступово Кончіс дізнався все — до найменшої подробиці.

— Я так і гадав. У вас був м’який шанкр.

— М’який?

— Шанкроїд. Ulcus molle. Дуже поширена хвороба в Середземномор’ї. Прикра, але нестрашна. Найкраще лікування — часто митися з милом.

— То якого дідька…

Він потер великим пальцем і вказівним. У Греції цей жест позначає гроші, хабар і підкуп.

— Ви заплатили за лікування?

— Так. За цей спеціальний пеніцилін.

— Нічого не вдієш. Гроші на вітер.

— Я запросто міг би подати на клініку в суд.

— Там не вдасться довести, що ви не хворіли на сифіліс.

— Ви хочете сказати, що Патареску…

— Я нічого не хочу сказати. З погляду лікарської етики він поводився бездоганно. Аналізи завжди потрібні.

Кончіс сказав це таким тоном, ніби виправдовував лікарів, і злегка знизав плечима: таке життя.

— Патареску міг би принаймні застерегти мене.

— Напевно, він вважав, що важливіше вберегти вас від хвороби, ніж від шахрайства.

— О Господи.

В мені боролися два почуття. Полегкість від того, що не підтвердився діагноз, і гнів на себе — за те, що дався стати жертвою підлого обману.

— Якби навіть це був сифіліс, чому б не повернутися до коханої? — спитав Кончіс.

— Знаєте… це важко пояснити.

— Тобто маємо цілком звичайний випадок. Нічого незвичайного.

Поступово й безладно, під тиском його питань я чимало розповів про Алісон. Згадка про Кончісову вчорашню відвертість спонукала мене відплатити такою самою монетою. І знову я не дочекався щирого співчуття. Була тільки ота незбагненна настирлива цікавість. Я сказав, що недавно написав їй.

— А якщо вона не відповість?

Я стенув плечима.

— То й нехай.

— Ви ж думаєте про Алісон, прагнете її побачити… Напишіть ще раз. — Я блідо всміхнувся на такий порив. — Ви все покинули напризволяще. Віддатися на волю випадку — це те саме, що безвольно піти на дно. — Кончіс трусонув мене за плече. — Пливіть!

— Не в тому штука, щоб плисти. Треба знати, куди плисти.

— До цієї дівчини. Кажете, вона бачить вас наскрізь, розуміє вас. Це ж чудово.

Розмова обірвалася. Жовто-чорний метелик — вітрильник, або ж кавалер — покружляв над буґенвілеєю, що обплела Пріапову альтанку, й, не знайшовши меду, зник серед дерев.

Я тернув підошвою жорству.

— Мабуть, я й уявлення не маю, що таке кохання, якщо воно не тільки секс. А на всі доважки до сексу мені наплювати.

— Любий юначе, та з вами біда. Поразництво, песимізм…

— Колись я був надто вже честолюбний. Треба було ще й сліпим бути. Тоді я б не побачив своєї поразки й не почувався б невдахою. — Я глянув на свого співбесідника. — У цьому не тільки моя провина. Попросту час такий. Все моє покоління таке. Всі ми почуваємося однаково.

— І це у столітті, коли настало найбільше за всю історію землі просвітлення? Таж за останні півстоліття ми розвіяли більше пітьми, ніж за останні п’ять мільйонів років!

— Як-от у Нев-Шапеллі? В Хіросімі?

— Йдеться про вас і мене! Живемо, і наше чудове сторіччя — це ми самі. Нас не знищили, а ми взагалі нікого й нічого не знищили.

— Немає людини, що була б окремішня, як острів[104].

— Тьху. Нісенітниця. Кожне з нас — це острів. Бо інакше всі ми давно вже з глузду з’їхали б. Ось ці острови поєднуються рейсами суден і літаків, прокладеними телефонними лініями, налагодженим радіозв’язком — усім, чого душа запрагне. Але вони як були, так і є островами. Кожен із них може затонути чи зітліти на попіл. Ви — це незатонулий острів. Не маєте права бути таким песимістом. Таке нікуди не годиться.

— А мені здається, що годиться.

— Ходімо зі мною. — Кончіс встав так, ніби треба було ловити кожну хвилину. — Ходімо. Відкрию вам сокровенну таємницю всього свого життя. Ходімо ж.

Він прудко рушив до колонади. Ми зійшли на другий поверх. Кончіс виштовхнув мене на терасу.

— Сядьте за стіл. Спиною до сонця.

За хвилину він приніс щось важке, закутане в білий рушник, й обережно поставив на середину стола. Трохи побарився, пересвідчився, що я уважно дивлюся, й урочисто зняв покривало. Кам’яна голова — чи то чоловіча, чи то жіноча. Ніс відбито. Волосся стягнуто стрічкою, зі скронь звисають два пасма. Вся сила цього твору полягала у виразі обличчя. Тріумфальна усмішка могла б видатися самовдоволеною, якби її не супроводжувала світла й чиста метафізична погідність. Подовгасті, трохи по-азійському скісні очі теж усміхалися. Кончіс підкреслив це, затуливши долонею нижню частину лиця скульптури. На прекрасно сформованих устах закарбувалися вічна мудрість і вічна радість.

— Ось де істина. Не в серпі і молоті. Не в зірках і смугах. Не в розп’ятті. Не в сонці. Не в золоті. Не в інь і янь. В усмішці.

— Ця пам’ятка з Кіклад, правда?

— Байдуже, звідки вона. Дивіться на неї. Дивіться їй у вічі.

Кончіс знав, що каже. Осяяну сонцем скульптурку немовби наснажував нумен — дух-покровитель. Вона променіла не так божественністю, як знанням про її закони, непохитною певністю. Однак, придивившись, я відчув також щось інше.

— У цій усмішці є щось невблаганне.

— Невблаганне? — перепитав Кончіс. Ставши за моїм кріслом, він глянув згори. — Це ж істина. Вона невблаганна. Але не суттю і значенням, а формою.

— Скажіть, де знайдено цю античну пам’ятку.

— В Дідимі. В Малій Азії.

— А з яких часів походить?

— З шостого або сьомого століття до нашої ери.

— Цікаво, чи могла б вона так усміхатися, якби знала про Бельзен.

— Ми відчуваємо, що досі живемо, завдяки тому, що загинули в’язні цього концтабору. Ми відчуваємо, що наш світ існує, завдяки тому, що після спалаху супернової зірки гине тисяча таких світів. Ця усмішка означає: є речі, яких могло й не бути, — відповів Кончіс і додав: — Перед смертю поставлю її поряд мого ліжка. Я б хотів, щоб це було останнє людське обличчя з усіх побачених за життя.

Голівка спостерігала, як ми розглядаємо її. Спостерігала лагідно, з певністю й майже злосливою непроникністю. Мене осінило. Точнісінько так само усміхався іноді Кончіс, немовби вправлявся, сидячи перед цією скульптурою. Водночас я збагнув, щό саме в ній мені не до душі. Передусім це усмішка драматичної іронії, людей, втаємничених у найвище знання. Я глянув на Кончісове обличчя й відчув, що не помиляюся.

Розділ 24

Зоряний морок над оселею, ліс, море. Зі стола прибрано посуд, згашено лампу. Я вмостився в шезлонґу. Давши ночі час, щоб нечутно огорнула й захопила нас, давши часу ніч, щоб відплинув ген у далеч, Кончіс повів мене крізь десятиліття.

— Квітень тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого. До Англії я добрався без пригод і не знав, як бути далі. Та й треба було якось виправдатися. Коли тобі дев’ятнадцять років, ти не задовольняєшся самими лише вчинками. Конче потребуєш їх ще й усправедливлювати. Побачивши мене, мати зомліла. Вперше і востаннє я побачив сльози на батькових очах. Аж до самої нашої зустрічі я мав твердий намір сказати їм правду. Гадав, що не спроможуся на обман. Але поставши перед ними… мабуть, це було звичайнісіньке боягузтво, не мені судити. Правда буває така жорстока, що її ніяк не відкриєш, не скажеш у вічі. Тож я пояснив, що мені випав жеребок побувати у відпустці, а через те, що загинув Монтаґю, муситиму повернутися до свого попереднього батальйону. Мене затягло у вир гарячкової брехні. Брехав я некорисливо, нестримно і вишукано. Вифантазував зовсім іншу битву під Нев-Шапеллю, неначе замало було мені жахіть тієї справжньої. Навіть запевняв, що ось-ось стану офіцером.

Спершу мені таланило. За два дні після мого повернення прийшло офіційне повідомлення, що я пропав безвісти. Ймовірно, що загинув у бою. Такі помилки траплялися досить часто, тому батьки не могли запідозрити щось лихе. Ми радо порвали цей папірець.

А що вже Лілі! Напевно, все те, що сталося, спонукало її подивитися іншими очима на почуття до мене. Хай там як, але гріх було б нарікати, що вона ставиться до мене радше як до брата, ніж як до коханого. Знаєте, Ніколасе, попри все завдане Першою світовою війною лихо, вона знищила багато чого нездорового в стосунках чоловіків і жінок. Уперше за сторіччя жінка втямила, що мужчина сподівається від неї чогось ближчого до природи людини, ніж монаша цнотливість і bien pensant[105] ідеалізм. Не хочу тим сказати, що Лілі раптом визбулася всієї своєї стриманости. Або ж віддалася мені. Але вона віддавала мені все, що могла. Час, що я провів наодинці з нею… у ці години я набирався сили на те, щоб і далі обманювати. І водночас виразніше усвідомлював, який жахливий цей обман. Раз у раз мене поривало відкрити правду коханій, перш ніж до мене добереться рука правосуддя. Щовечора, повертаючись додому, я боявся застати поліцію й побачити розлюченого батька. А найгірше — відчути на собі погляд Лілі. З нею я відмовлявся говорити про війну. Дівчина хибно розуміла таку нервозність. Глибоко зворушувалася від такої поведінки, була неймовірно делікатна. І тепла. Я приссався до її любови, як п’явка. Дуже ласолюбна п’явка. Лілі стала красунею.

Якось ми вибралися на прогулянку в лісі, що на північ від Лондона… Здається, неподалік Барнета, вже й не пригадаю назви тієї місцини… За тих часів ліс був дуже мальовничий і безлюдний — як на приміську околицю. Ми лежали на траві й цілувалися… Мабуть, ви усміхаєтеся, що ми лежали й тільки цілувалися. Нині ви, молоді люди, ділитесь одне з одним своїми тілами, забавляєтеся ними, віддаєте їх в ужиток, а ми так не могли. Але знайте, що за таке ви розплачуєтеся цілим всесвітом сокровенних, трепетних почуттів. Вимирають види не тільки тварин, але й почуттів. Якщо ти мудрий, то не станеш співчувати людям минулого за те, що вони чогось та й не спізнали. Співчуватимеш самому собі, бо ніколи й не доступишся до того, що звідали вони.

Того пополудня Лілі призналася, що хоче вийти за мене. Взяти шлюб без заповідей, а якщо доведеться, то й без згоди батьків, так що поки я не вирушив воювати, то хай уже ми будемо одним тілом, як і — та чи посмію мовити «душею»? Ну, принаймні помислами.

Я жадав кохатися, злитися з нею. Але нас розділяв мій потворний секрет — так само, як той меч, що лежав між Трістаном і Ізольдою. Отож я вдавав благородство, і на тлі невинних квітів, дерев та птахів воно здавалося ще фальшивішим. А як же інакше їй відмовити, коли не тим, що, мовляв, на мене чигає смерть і тому я не смію прийняти таку посвяту? Лілі старалася переконати мене. Плакала. Моя непевність, моя вимучена відмова видавалися їй набагато шляхетнішими, ніж було насправді…

Надвечір, коли ми вже виходили з лісу, вона мовила так урочисто й щиро, з такою жертвеністю, що не зможу вам описати, бо ж некорислива присяга — це теж одна з вимерлих таїн… Отож вона сказала: «Хай там що станеться, а я ні за кого, крім тебе, не вийду заміж».

…Кончіс на мить замовк, ніби подорожній, перед яким раптово постала прірва. Цілком можливо, що це була театральна пауза, але ніч і зірки неначе ждали продовження, неначе оповідь, оповість, бувальщину вплетено в канву природи речей, неначе сам всесвіт призначено для цієї історії, а не навпаки.

— Термін моєї двотижневої так званої відпустки добігав кінця. У мене не було плану дій; точніше — була добра сотня планів, а це ще гірше. Час від часу я подумував над тим, чи не варто було б повернутися до Франції. Але тоді перед очима поставали примарні жовті постаті, що виринали з димної запони, похитуючись, як пияки… Я бачив війну і світ. Розумів, навіщо я на війні і на світі. Силкувався закрити на те очі — і не міг.

Я вбрався в уніформу й дозволив батькові, матері й Лілі провести мене до вокзалу Вікторія. Вони гадали, що мені наказано прибути до військового табору під Дувром. Поїзд був напханий солдатами. Знову я відчув, що мене підхопив могутній потік війни, понесло прагнення смерти, поширене на всю Європу. Коли поїзд спинився на якійсь станційці в графстві Кент, я зійшов і два-три дні відсиджувався в містечковому готелі для комівояжерів. Не було надії. Не було мети. Від війни не втечеш. Вона колола очі й протуркувала вуха. Кінець кінцем я повернувся до Лондона, до єдиної на всю Англію людини, що ще могла б мені дати притулок, до діда, а точніше — двоюрідного діда, о Паппуса. Я знав, що він грек і любить мене як сина своєї небоги. Знав також, що греки ставлять родинні зв’язки понад усе. О Паппус вислухав мене. Встав, підійшов впритул. Відомо, для чого. Дав мені ляпаса — такого болючого, що й досі відчуваю. І сказав: «Ось тобі моя думка».

Я добре розумів, що він, сказавши це, має на увазі «попри все, я тобі допоможу». Він розлютувався, обізвав мене всіма найгіршими словами, що тільки є в грецькій мові. А проте дав сховок. Може, завдяки моєму поясненню: навіть якби я повернувся до Франції, мене все одно розстріляли б за дезертирство. Наступного дня він пішов до моєї матері. Як гадаю, запропонував їй вибрати між громадянським і материнським обов’язками. Прийшовши, вона ні словом мені не дорікнула, й це долягло дужче, ніж гнів і лайка о Паппуса. Я знав, скільки їй доведеться натерпітися, коли батько дізнається правду. Того ж дня мати й дід вирішили потайки вивезти мене з Англії до наших аргентинських родичів. На щастя, о Паппус був не бідний і мав корисні знайомства на флоті. Він усе влаштував. Призначено дату відплиття.

Три тижні я не міг нікуди поткнутися з його домівки, мордований таким страхом, такою огидою до самого себе, що не раз хотів покінчити самогубством.

Мучили мене також думки про Лілі. Я пообіцяв їй писати щодня. І, природно, не писав. Мені було байдуже, що там хтось подумає. Аж до болю хотілося переконати її в тому, що з головою в мене все гаразд, це тільки світ збожеволів. Мої доводи мали б промовляти до гострого чуття, аж ніяк не до бабрання з нагромадженим досвідом, і я цього певен. Маю на увазі, що є люди, які підсвідомо, а однак безпомилково судять про моральність і здатні розв’язувати найскладніші етичні проблеми так, як деякі індійські селяни можуть в думці миттєво виконувати дивовижні математичні обчислення. Саме такою була Лілі. І я прагнув, щоб вона виправдала мене.

Одного вечора я не витримав. Вислизнув зі свого сховку й подався до Сейнт-Джонс-Вуду. Знав, що в такий день Лілі відвідує парафіальний патріотичний гурток, де раз на тиждень зустрічаються жінки, які шиють і плетуть речі для фронту. Я вичікував на вулиці, якою мала пройти Лілі. Стояв теплий травневий присмерк. Мені поталанило. Вона йшла одна. Раптово вигулькнувши з брами, я заступив дорогу Лілі. Вона сполотніла з переляку. І з мого обличчя та цивільної одежі розпізнала, що сталося щось страшне. З першого ж погляду на неї мене переповнило почуття й утопило всі приготовані наперед слова. Ніколи не пригадаю, що я тоді говорив. У пам’яті залишилося тільки те, як ми йдемо поряд у сутінках до Риджентс-парку, прагнучи темноти й усамітнення. Лілі не те що не сперечалася зі мною — взагалі ні слова не сказала й довгий час навіть голови в мій бік не повертала. Ми опинилися на бéрезі понурого каналу, що перетинає північну частину парку. Сіли на лавочку. Тут Лілі заплакала. Не дала себе втішати. Я збрехав їй. Такого вона не може простити. Не дезертирства. Брехні. Кілька хвилин вона не дивилася на мене, спинивши погляд на чорній гладіні каналу. Тоді взяла мене за руку, щоб я замовк. Нарешті обняла — в цілковитій тиші. Я почувався злом, зібраним по всій Європі, що опинилося в обіймах усього добра Європи.

Але ми майже не розуміли одне одного. Цілком можливо, ба навіть природно почуватися правим перед історією і винним перед тими, кого любиш. Коли Лілі заговорила, стало видно, що вона нічого не втямила в моїй мові про війну. Що бачила себе ангелом спасіння, тоді як я потребував ангела прощення. Вона благала мене повернутися на фронт, бо інакше загину духовно. Раз по разу повторяла слово «воскреслий». Ну а я раз по разу питав, що буде з нами. І ось нарешті Лілі виголосила вирок, що ціна її кохання — це моє повернення на війну, не задля неї, а задля мене. Щоб я віднайшов своє справжнє «я». А суть її кохання та сама, що й тоді в лісі: хоч там що станеться, а Лілі ніколи не вийде заміж за когось іншого.

Кінець кінцем ми замовкли. Вам, Ніколасе, треба зрозуміти, що кохання — це таїна між двома, а не підлаштування й утотожнення двох. Ми стояли на протилежних полюсах. Лілі уособлювала людство в кайданах обов’язку, нездатне вибирати, страждуще під кормилом суспільних ідеалів. Людство вже розп’яте і ще на хресній дорозі. А я був вільний, як Петро, що тричі відрікся, я постановив вижити за всяку ціну. Досі бачу її лице. Воно пильно вдивляється в морок, силкується проникнути поглядом у потойбічний світ. Нас ніби замкнули в камері тортур. Ми ще закохані, але вже приковані до протилежних стін, щоб навіки-віків дивитись у вічі й ніколи не змогти доторкнутись одне одного.

Звичайно ж, як і всі чоловіки, я старався домогтися від Лілі хоч якоїсь дрібки надії. Мовляв, жди мене й не суди зопалу… щось таке. Але вона обірвала мою балачку поглядом. До скону не забуду цього погляду, бо він був налитий мало не зненавистю, а ненависть так само не личила Лілі, як злість — Богородиці. Таке суперечить самій природі речей.

Я мовчки йшов поруч Лілі. Розпрощався з нею під вуличним ліхтарем. Біля садочка, де буйно цвів бузок. Ані дотику. Ані одного слова.

Два юні обличчя, раптом постарілі, повернуті одне до одного. Мить із тих, що тривають і після того, як обертаються прахом і забуттям усі інші звуки, предмети, вся ця безрадісна вулиця. Два бліді обличчя. Запах бузку. І бездонна пітьма.

…Кончіс на мить примовк. Розповідав він рівно, беземоційно. Я думав про Алісон, про її останній погляд на мене.

— Ось і все. За чотири дні я опинився в трюмі грецького вантажного судна, що стояло в ліверпульських доках, і просидів там, скулившись, дуже прикрі дванадцять годин.

Запала тиша.

— Чи побачилися ви ще з нею?

Над нашими головами запищав кажан.

— Вона померла.

— Коли? Невдовзі? — налягав я.

— Рано-вранці дев’ятнадцятого лютого 1916 року. — Я напружував зір, щоб побачити вираз на Кончісовому обличчі, але було надто темно. — Почалась епідемія черевного тифу. Вона працювала в шпиталі.

— Бідолашна.

— Це вже минуле.

— А ви так розповідаєте, що воно видається теперішнім. — Він нахилив голову до мене. — Відчуваю запах бузку.

— Старечі сентименти. Перепрошую.

Кончіс задивився в ніч. Кажан промайнув так низько, що на мить затулив добрий шмат Чумацького Шляху.

— Тому-то ви й не одружилися?

— Мертві живуть.

Чорнота дерев. Я насторожив вуха, але кроків не чути. Поки що.

— Як це живуть?

І знову Кончіс дав слово тиші, ніби вона могла б відповісти краще, ніж він сам. Коли я вже гадав, що не дочекаюся відповіді, він мовив:

— Завдяки коханню.

Немовби не до мене сказано, а до всього навколо нас. Немовби в тіні біля дверей стоїть і прислухається Лілі. Немовби оповідь про минувшину нагадала йому й ще раз підтвердила якийсь великий закон. Зворушившись, цього разу я змовчав і не розпитував далі.

За хвилину він обернувся до мене.

— Буду радий побачитися з вами за тиждень. Якщо вам дозволять обов’язки.

— Якщо ви запрошуєте, то ніщо мені не завадить.

— Чудово. Мене це тішить. — Але тоном ця втіха скидалася на холодну ввічливість. Знову взяла гору владність і зарозумілість. Кончіс звівся. — А тепер до ліжка. Пізня година.

Йдучи попереду, він відпровадив мене на місце. У моїй кімнаті нахилився, щоб засвітити лампу.

— Я не хочу, щоб у школі пліткували про моє життя.

— Цього не буде.

Випростувавшись, Кончіс подивився мені у вічі.

— То як, чекати вас у суботу?

Я усміхнувся:

— Ви ж знаєте, що так. Ніколи не забуду цих двох днів. Хоча й не розумію, чому мене обрано. Чому належу до обранців.

— Може, саме через те, що не розумієте й не знаєте.

— Як бачите, я вважаю таке обрання великою честю.

Спіймавши мій погляд, Кончіс повівся доволі дивно — простягнув руку, як тоді в човні, й по-батьківському торкнувся мого плеча. Еге ж, я таки витримав ще одне випробування.

— Гаразд. Марія приготує вам сніданок. До суботи.

І вийшов. Я сходив до ванної, зачинив двері й загасив лампу. Але не роздягнувся. Стояв біля вікна й вичікував.

Розділ 25

Щонайменше двадцять хвилин не було нічого чути. Кончіс теж пішов до ванної й повернувся до своєї спальні. Знову запанувала тиша. Така довга, що я роздягнувся, ліг і піддався сонливості. І враз тишу порушено. Тихо, але не покрадьки Кончіс відчинив і зачинив двері кімнати, а тоді спустився сходами. Минула хвилина, дві. Я зіскочив з ліжка.

І знову музика, цього разу знизу. Від кам’яних стін відлунював звук клавесина, пронизливий і водночас приглушений. Я вже був розчарувався. Либонь, Кончіс грає сам собі, коли його не взяв сон і бере смуток. Але тут пролунав інший звук, і я метнувся до дверей. Обережно відчинив їх. Мабуть, двері внизу теж навстіж, бо чутно, як клацає машинерія у клавесині. По спині пішли дрижаки від тонкого примарного посвисту рекордера. Це не патефонний запис, хтось справді грає. Мелодія затнулась і зазвучала у жвавішому ритмі, на шість восьмих. Урочисто повівши, рекордер збився, тоді ще раз. Втім, виконавець таки вправний, бо ж майстерно витинає трелі й інші орнаментальні штуки.

Я вийшов голим на сходовий майданчик і перегнувся через перила. На підлогу перед дверима концертної зали падав слабкий відсвіт лампи. Напевно, мені належало б слухати й залишатися нагорі, але таке було понад мої сили. Натягнувши штани та светр, я босоніж, нишком зійшов сходами.

Рекордер стих, шелеснула перегорнута сторінка. Пюпітр. Клавесин розпочав довгий пасаж у реґістрі металево-носових звуків. Весь дім наповнили легкі, як дощ, таємничі, потойбічні співзвуччя. Повільно й розмірено, як в адажіо, заграв рекордер, тут же сфальшував і виправився. Навшпиньки я підібрався до дверей концертної зали. Щось мені не давало ввійти туди. Так почувається дитина, якій вночі не спиться і кортить пустувати. У відчинених навстіж усередину кімнати дверях було видно клавесин, а решту, що можна було б підглянути в шпарину, застувала книжкова полиця.

Музика змовкла. Хтось відсунув стільця, у мене закалатало серце. Кончіс стиха сказав якесь слово. Я притисся до стіни. Зашаруділо. Хтось став на порозі концертної зали.

Це була струнка дівчина майже мого зросту, років десь двадцяти з гаком. В одній руці вона тримала рекордер, у другій — темно-червону щіточку для його чищення. Смугаста біло-синя сукня без рукавів і з широким коміром звужувалася донизу, поділ сягав мало не до щиколоток. Браслет над ліктем. Неймовірно вродливе обличчя без слідів косметики, зовсім не засмагле. Зачіска, статура, пряма постава — все в цій красуні вказувало на часи сорокалітньої давности.

Очевидно, мені належить вважати, що ця дівчина не хто, як Лілі. Так, тут жодного сумніву, це та сама особа, що й на світлинах. Особливо вражає збіжність із фото, що на шафці з еротичними антиками. Обличчя з полотна Боттічеллі, фіалково-сірі очі. Вони прекрасні — дуже великі, трішки неправильної форми, вологі, мигдальні очі сарни, які додають загадковости лицю з такими правильними рисами, що й до ідеалу недалеко.

Вона відразу зауважила мене. Я стояв як укопаний на кам’яній підлозі. У першу мить ця дівчина була не менш заскочена, ніж я. І враз вона по-змовницькому зиркнула туди, де, мабуть, сидів за клавесином Кончіс, а тоді глянула мені у вічі. Притулила до вуст щіточку, помахала нею, щоб я не рухався й мовчав, і усміхнулася. Схоже на жанрову сценку під назвою «Секрет. Пересторога». Ось тільки усмішка дивна, ніби дівчина ділилася секретом тільки зі мною, і якщо це не ілюзія, то плекати її призначено не цьому стариганові, а тільки нам двом. Спокійна й звеселена, ця усмішка ставила загадку й відкривала її, обманювала й розвінчувала обман. Ще раз крадькома кинувши оком на Кончіса, дівчина нахилилася до мене й легко штовхнула щіточкою в плече. Мовляв, іди звідси.

Все це тривало не більш як п’ять секунд. Двері зачинились, і я стояв у пітьмі, огорнутий ароматом сандалового дерева. Якби це був справдешній привид, прозорий і безголовий, я б менш здивувався. Вона виразно дала зрозуміти, що в нас, звичайно ж, химерна гра, про яку не мав би знати Кончіс, і маскарад із вигадливою старомодною сукнею влаштовано для нього, а не для мене.

Швидко підійшовши до вхідних дверей, я відсунув засуви, тихо добрався до колонади й підкрався до одного з вузьких аркових вікон. Зразу ж побачив Кончіса. Він і далі грав. Я шукав очима дівчину. За такий короткий час неможливо перебігти через жорствяний майданчик. Але її ніде не було. Пройшовши під вікнами, я оглянув усі закутки концертної зали. Нікого, крім Кончіса. Я припустив, що вона вийшла під колонаду з іншого боку, й обережно заглянув за ріг. Ні душі. Музика не стихала. Я стояв, не знаючи, що робити. Дівчина могла вибігти з того боку колонади й обігнути будинок. Схиляючись під вікнами й прослизнувши повз відчинені двері, я добрався до городу й обійшов його. Був певен, що вона втекла саме в цьому напрямку. Однак нічого не чути й нікого не видно. Я перегодив кілька хвилин. Кончіс перестав грати. Невдовзі лампа згасла. Повернувшись під колонаду, я сів на стільці. Панувала мертва тиша. Тільки цюркали цвіркуни, немовби краплини води падали у величезний колодязь. Я губився в здогадах. Побачені люди, почуті звуки, жахливий сморід — усе це було справжнє, не надприродне. Не піддавалося поясненню те, що немає ніяких технічних пристроїв, які уможливили б таке зникнення. І потайних кімнат, де можна було б сховатися, теж немає. Цілковитий брак хоч якихось мотивів. Найбільше пантеличив новий ракурс усієї справи — натяк про те, що дійство з «привидами» влаштовано не тільки для мене, але й для Кончіса.

Сидячи в темряві, я плекав майже марну надію, що хтось, бажано «Лілі», прийде і все пояснить. Знову почувався дитиною, яка ввійшла до кімнати й усвідомила, що всі тут знають про неї щось таке, чого вона й не відає. Ще й Кончіс підманув мене своїм смутком. «Мертві живуть завдяки коханню». Еге ж бо. Як видно, також і завдяки тому, що хтось виконує їхню роль.

А передусім я чекав на лицедійку, що виконувала роль Лілі. Мені дуже хотілося познайомитися з дівчиною, в якої таке юне, розумне, веселе, приголомшливо вродливе північноєвропейське обличчя. І дізнатися, звідки вона й що робить на Фраксосі, пізнати істину, сховану за пеленою таємниці.

Я даремно чекав близько години. Ніхто не прийшов, я не почув ані звуку. Кінець кінцем я поплівся до своєї кімнати. Спав погано. Коли о пів на шосту Марія постукала у двері, я прокинувся розбитий, як на похмілля.

Я пожвавішав дорогою до школи. Насолоджувався прохолодним повітрям, ніжно-рожевим небом, що спершу набрало блідо-жовтої барви, а тоді блакитної, досі сплячим, сірим і безплотним морем та крутосхилами, порослими мовчазним сосновим бором. Йдучи, я повертався до дійсности. Події вихідних днів відступали в минуле й залягали в потайних глибинах душі, неначе побачені вві сні. А однак із кожним кроком набирало сили дивне враження, викликане, мабуть, ранньою порою, цілковитим безлюддям і пам’яттю про ці останні дні. Здавалося, що я опинився в міфі й знав це тому, що фізично почувався то юнаком, то старцем, то Одіссеєм у дорозі до Кірки, то Тесеєм у подорожі до Криту, то Едіпом, що досі шукає свою долю. Не можу описати цього враження. Навіяла його не літературщина, а загадково стійка, непозбувна бентега від перебування у просторі, де може статися все, що тільки хоч. Немовби світ за ці три дні постав наново — лише задля мене.

Розділ 26

Мені надійшов лист. Його привіз недільний пароплав.

Дорогий Ніколасе!

Я вже думала, що Ти помер. Я знову самотня. Ну, майже. Ось гадаю, чи хочу побачитися з Тобою. Річ у тім, що можу. Я тепер літаю через Афіни. І досі не вирішила остаточно. Може, Ти така свиня, що було б дурістю знову з Тобою злигуватися. Але не можу Тебе забути, навіть з тими хлопцями, яким ти і в підметки не годишся. Ніко, я трішки хильнула і, мабуть, таки порву цього листа.

Гаразд, якщо мені вдасться вирватися на кілька днів в Афінах, то надішлю Тобі телеграму. Якщо далі так писатиму, то Ти й бачити мене не захочеш. І не уявляєш, як воно тут. Я прочитала Твого листа й вирішила, що написано просто з нудьги. Жахлива річ — мені й досі доводиться нализуватися, щоб Тобі написати. Падає дощ. Я розпалила вогонь, щоб зігрітися, бо псяча холоднеча. Тут темно, сіро й паскудно. Фйолетові (може, треба писати «фіолетові»? ет, хрін з ними) шпалери із зеленими сливами. Від такого Тебе знудило б.

А.

Пиши на адресу Енн

Дуже невчасне послання. Завдяки йому я усвідомив, що ні з ким не захочу ділитися віллою «Бурані». Вперше побачивши її, познайомившись з Кончісом, ба навіть і після випадку з Фоуксом, я хотів був побалакати про всі ці події — передусім з Алісон. А тепер мені видалося, що воно й на ліпше обернулося. На дні душі я був радий, що, пишучи до неї листи, не втрачав голови.

За п’ять секунд не закохаєшся, але цього проміжку часу може вистачити, щоб почати мріяти про кохання, особливо в такому безпросвітно чоловічому середовищі, як школа імени лорда Байрона. Що довше я думав про побачене опівночі обличчя, то гарнішим і розумнішим воно видавалося. Я вбачав у ньому аристократизм, люб’язність, делікатність, і ці риси вабили мене так само невідпорно, як у безмісячну ніч манять рибу ліхтарики місцевих рибалок. Сам собі товкмачив: якщо Кончіс має картини Модільяні й Боннара, то його стачить на те, щоб вибирати найшикарніших коханок. Було б наївно припустити, що з цією дівчиною в Кончіса немає нічого сексуального. Однак у її погляді на Кончіса було скоріше щось дочірнє, ніжне й дбайливе, ніж еротичне.

У понеділок я разів десять перечитав листа від Алісон, не знаючи, що робити. Зрозуміло, що доведеться відповісти, але я дійшов висновку, що чим довше зволікатиму, тим краще буде. Щоб цей конверт не муляв очей, я ввіпхнув його в найспіднішу шухляду стола, забрався в постіль, згадав про «Бурані» й занурився в романтично-еротичні фантазії про цю загадкову дівчину. Хоча й утомлений, геть вибився зі сну. Сифіліс, що видавався чимсь на зразок злочину, на багато тижнів змусив мене викинути з голови думку про любощі. Тепер же, коли виявилося, що я невинний, — досить було посидіти півгодини над позиченим у Кончіса підручником, аби переконатися, що його діагноз правильний, — мене проймав незборний статевий потяг.

Повернулися ласолюбні мрії про Алісон, про масні суботні й недільні забави в якому-небудь афінському готелику. Я розмірковував про синицю, що в руках краща, ніж журавель у небі. Або ж — керуючись благороднішими мотивами — про самотність, вічну й марну самотність цієї дівчини. В її примхливому й не дуже делікатному листі мені сподобалася тільки одна фраза, остання й найпростіша: «Пиши на адресу Енн». Вона пом’якшувала недоладність і задавнену образу, які відчувалися в решті тексту.

Я вибрався з ліжка й у піжамних штанах написав відповідь, доволі довгу. Перечитавши її, пошматував на дрібні клаптики. Друга спроба випала вдалішою. Як на мене, в листі додержано належну рівновагу між покаянною практичністю, достатньою палкістю й сподіваннями на те, що при зручній нагоді Алісон таки схоче залізти в мою постіль. Я написав, що у вихідні зазвичай не можу відлучатися від школи. За два тижні почнуться короткі канікули, але ще невідомо, чи вдасться мені вихопитися до Афін. Та якщо вдасться, то буду радий побачитися з нею.

Я постарався якнайскоріш опинитися віч-на-віч з Деметріадесом. Вирішив, що таки треба хоч у дечому довірятися комусь з учителів. Якщо у вихідні немає чергувань, то нема й потреби обідати в учнівській їдальні. Єдиний із педагогів, хто міг зауважити, що я не в себе вдома, був сам Деметріадес, але він якраз поїхав до Афін. У понеділок після обіду ми всілися в його кімнаті. Точніше — він засів за столом і, відповідно до свого прізвиська, заходився виїдати ложкою гіметський мед із банки та розповідати про втіхи у столичному борделі; а я слухав його впівуха, лежачи на ліжку.

— А як ви провели вихідні, Ніколасе?

— Я познайомився з паном Конхісом.

— Ви… та ні, жартуєте.

— Нікому про це не кажіть.

Він заприсягся, звівши руки.

— Звичайно ж. Але в який спосіб… не можу повірити.

Я подав дуже вихолощений опис своїх перших відвідин тиждень тому, постаравшись зобразити і Кончіса, і «Бурані» якнайнуднішими.

— Видно, це дурень. Як я й гадав. І ніяких дівчаток не було?

— Ні одної. Ані навіть хлопчиків.

— І кіз також?

Я жбурнув у нього коробку сірників. Почасти через вроджені нахили, почасти через набуту шалапутність мій колега дійшов до життя, в якому було тілька два види розваги — злягання і обжирання. Жаб’ячі губи випнулись в усмішці, й він знову встромив ложку в мед.

— Конхіс запросив мене на наступні вихідні. Власне кажучи, Мелі, хочу вас спитати. Якби я так два рази замінив вас на виконанні учнівських домашніх завдань… чи не могли б ви почергувати замість мене в неділю, до шостої вечора?

Недільне чергування було найлегшим обов’язком і полягало в тому, щоб сидіти в школі й час від часу обходити всі поверхи.

— Гаразд. Так. Побачимо, — облизав ложку Деметріадес.

— І порадьте мені, що відповісти, коли спитають, куди я хочу податися. Нехай думають, що я не тут поблизу, а деінде.

Помахуючи ложкою, він трохи подумав, а тоді порадив:

— Кажіть, що ви їдете на Гідру.

Гідра — це проміжна зупинка в афінському рейсі. Добратися туди можна не тільки пароплавом, але й принагідним каїком. Там була невеличка колонія художників. Саме таке місце, до якого мені цілком годилося б вибратися.

— Чудово. А ви нікому не прохопитеся?

Деметріадес перехрестився.

— Буду мовчати, як… забув слово.

— Могила, Мелі. Вам давно пора в ній лежати.

Цього тижня я кілька разів побував у селі, щоб подивитися, чи нема там когось іншого, крім місцевих людей. Не побачив тих трьох осіб, що мене цікавили. З Афін на лоно природи приїхали три-чотири жінки з маленькими дітьми. У понурому вестибюлі готелю «Філадельфія» шкандибали одна-дві літні подружні пари, висохлі рантьє.

Якогось вечора я, не можучи знайти собі місця, зійшов до гавані. Доходила одинадцята година, і майдан з тюльпановими деревами та чорною гарматою з 1821 року був майже порожній. Випивши в кафеніоні кави по-турецьки й краплю коньяку, я рушив додому. Трохи далі за готелем, ще на кількастах ярдах бетонного «променаду», я побачив довгов’язого старигана, який стояв серед дороги й явно шукав щось загублене. Коли я наближався, він випростувався, — справді напрочуд високий і дивовижно добре вбраний, як на Фраксос. Мабуть, один із літніх відпочивальників. Він мав на собі світло-брунатний костюм з білою ґарденією в петлиці. Старомодну білу панаму з чорною стрічкою доповнювала козляча борідка. Він тримав напереваги ціпка з ручкою із морської пінки й видавався прикро враженим понад свою вроджену сумовитість.

Я спитав по-грецькому, чи не загубив він чогось.

Ah pardon… est-ce que vous parlez français, monsieur?[106]

— Так, — відповів я, — трохи говорю по-французькому.

Виявилося, що загубився наконечник ціпка. Старий почув, що той упав і кудись покотився. Я запалив один за одним кілька сірників, пошукав трохи й невдовзі знайшов мосяжного ковпачка.

Ah, très bien. Mille mercis, monsieur[107].

Він видобув портмоне, і я вже подумав був, що зараз дасть мені чайові. Цей чужоземець був безрадісний, як постать на картинах Ель Ґреко, нестерпно знуджений за кількадесят років та й, мабуть, сам навівав таку нестерпну нудьгу.

Не давши мені грошей, він обережно вклав наконечника в один із відділків портмоне й увічливо поцікавився, хто я, а тоді підлестив, спитавши, звідки я так досконало знаю французьку мову. Ми перекинулися кількома словами. Стариган не француз, а бельгієць. Приїхавши сюди два дні тому, він вважає, що Фраксос pittoresque, mais moins belle que Délos[108]. Після короткої пустопорожньої балачки ми вклонились один одному й розійшлися. Бельгієць висловив сподівання, що за два дні, які йому тут залишилося провести, ми побачимося й побалакаємо довше. Але я постарався уникнути цієї зустрічі.

Нарешті надійшла субота. Щоб мати вільний час у неділю, я відробив два понадурочні заняття й почувався вичавленою цитриною. Як тільки закінчилися ранкові уроки, похапцем перекусив, узяв сумку й рушив до села. Еге ж, пояснив я старому сторожеві біля брами, — найкращий спосіб поширити неправдиву чутку, — у вихідні буду на Гідрі. Впевнившись, що мене ніхто не побачить із школи, я обігнув її задвірками хат і вийшов на стежку до «Бурані». Але не відразу туди подався.

Увесь цей тиждень я сушив голову над Кончісом, безупинно й безплідно. В його «дійствах» можна було вирізнити два складники — дидактичний і естетичний. Але що крилося за цими вигадливо інсценізованими фантазіями: мудрість чи божевілля? Напевно, друге з двох. Більше схоже на манію, ніж на тверезий замисел.

За останні сім днів мені часто спадали на гадку ці кілька хаток над затокою Ая-Варвара, що на схід від Бурані. Там вздовж широкої прибережної кам’янистої смуги росли рядком високі атанати, або ж аґави, обернувши до моря химерні дванадцятифутові канделябри суцвіть. Я тихо пробрався лісом, ліг на порослому чебрецем схилі над затокою й став приглядатися до хаток, сподіваючись зауважити щось незвичайне. Побачив тільки жінку в чорному. На перший погляд, навряд щоб тут мешкали Кончісові помічники. Дуже вже відкрита місцина, надто вже легко за нею стежити. Трохи перегодивши, я зійшов звивистою стежкою до хаток. Стоячи на порозі, дитина зауважила мене серед оливкових дерев, щось гукнула, й з’явилися жителі цього маленького поселення — чотири жінки й півдюжини дітей. Без сумніву, всі тутешні. Крім склянки води, якої я попросив, мене по-сільському гостинно почастували блюдечком айвового варення й чаркою ракі. Всі їхні чоловіки виплили в море на риболовлю. Я сказав, що йду в гості до о киріоса Конхіса, й жінки цілком певно не вдавали здивування. Чи заходить сюди цей пан? Вони відсахнулися, немовби сама думка про це була чимсь несусвітним. Мені довелося ще раз вислухати розповідь про страту. Найстарша з жінок пустила на мене зливу слів, серед яких можна було розібрати «староста» і «німці», а діти зводили руки, як рушниці.

Ну а Марія? Вони ж то з нею бачаться, правда? Та ні, тут її ні разу не бачили. Марія не з Фраксосу, зауважила одна з жінок.

Чи чути тут музику, нічні співи? Вони переглянулися. Які співи? Я не дуже здивувався. Звичайно ж, ці люди і лягають, і встають разом із сонцем.

— А ви його родич? — спитала бабуся.

Цілком певно, що Кончіса вважають чужоземцем.

— Приятель, — відповів я.

— Тут у нього нема приятелів, — сказала вона і з відтінком ворожости в голосі додала: — Погані люди приносять нещастя.

— Але ж до нього приходять гості, — заперечив я. — Білява дівчина, високий чоловік і дівчинка ось така на зріст. Ви їх бачили?

Ні, не бачили. У віллі побувала тільки бабуся — давно, ще перед війною. Зрештою, жінки перейняли нитку розмови й почали ставити звичні дитячі та чарівливо щирі запитання про мене, Лондон і Англію. Кінець кінцем звільнившись від розпитування й узявши подарунок — пучок базиліку, я пішов уздовж крутого обриву вглиб острова, аж поки забрався на хребет, що вів до «Бурані». Якийсь час мене рідко ходженою стежкою супроводжувало троє босоногих дітей. Ми зійшли на вершину зарослого пініями пагорба, й звідти вже було видно плоский дах вілли понад морем лісу. Діти спинилися, ніби цей будинок правив знаком, що далі йти заборонено. Я обернувся, вони й далі стояли, невесело дивлячись на мене. Я помахав їм рукою, але вони не відповіли.

Розділ 27

Зайшовши з Кончісом до концертної зали, я сів і слухав Англійську сюїту ре мінор у його виконанні. Потім, чаюючи, дожидався хоч якогось натяку на те, що він знає про мою коротку зустріч із цією дівчиною. Кончіс не міг не знати, адже для того й затіяв нічний концерт, щоб показати цю гостю. Та я постановив поводитися так само, як тоді, після попереднього випадку: ні про що ані словом не згадувати, аж поки він сам дасть привід зачепити тему. Однак у нашій розмові не трапилося жодного приводу.

Як на мене, дилетанта, Кончіс грав так, ніби між ним і музикою не стояло ніякої завади. Не потребував «інтерпретувати», догоджати слухачам і вдовольняти свою пиху. Мабуть, так грав сам Бах — повільніше, ніж у виконанні більшости нинішніх піаністів і клавесиністів, зате не збиваючись з ритму й не спотворюючи музичної форми. Сидячи в прохолодній заштореній кімнаті, я спостерігав лисину, легко нахилену над чорним блискучим інструментом. І вслухався в Бахову потужну цілеспрямованість, в ненастанні пасажі та переходи. Кончіс уперше виконував при мені високу класику, і я зворушився, як тоді, коли побачив картини Боннара. Хоча й інакше, але не менш глибоко. У ньому знову взяло гору людське. Я слухав і усвідомлював, що в цю мить ні за які скарби не хочу опинитися деінде, що зазнані зараз і тут почуття виправдовують усе, що довелося перебути, бо в перебутому й полягає суть мого існування в цьому місці простору. Розповідаючи про свій перший приїзд на Бурані, Кончіс згадав про зустріч із прийдешністю, про чуття поворотної миті в житті. Тепер я відчував те саме, що й він тоді. Нове самосприйняття, усвідомлення того, що моє «я» навіки мусить бути ось цією душею і цим тілом з усіма їхніми вадами та чеснотами й іншого вибору немає. Стало видно зовсім нові можливості, дуже відмінні від тих, сенс яких я досі вбачав в ілюзіях честолюбства. Властиві моєму життю егоїзм, безладдя, помилки і зради могли б знайти своє місце й стати джерелом побудови, а не руйнування, причому тільки через те, що іншого вибору немає. Це була мить зовсім не духовного оновлення чи чогось подібного. Бо ж коли примиряєшся з собою — таким, яким є насправді, ти не даєш собі стати таким, яким мав би бути. А проте я, здається, ступив крок уперед, і то вгору.

Закінчивши грати, Кончіс дивився на мене.

— Завдяки вам усі слова видаються заяложені.

— Не мені, а Баху.

— І вам теж.

Кончіс скривився, але було видно, що не розсердився на мої лестощі. І спробував це приховати — тут же потягнув мене поливати город надвечір.

За годину я знову зайшов до своєї спаленьки й зауважив, що на нічному столику лежать нові книжки. Тонка французька книжечка під назвою «De la communication intermondiale»[109]— оправлена анонімна брошура, яку автор видав своїм коштом 1932 року в Парижі. Я легко здогадався, хто її написав. І ще великоформатний альбом «Жива природа Скандинавії». Як і тижневої давности «Краса природи», вся скандинавська живність виявилася суто жіночої статі: розмаїті нордичні дівчата лежать, стоять, бігають і обіймаються на тлі тайги та фіордів. Лесбійський душок не припав мені до вподоби. Напевно, тому, що мене вже почала дратувати ота грань багатогранної Кончісової особистости, що явно прихильна до нетрадиційно зорієнтованих творів мистецтва і літератури. Звичайно ж, я не був пуританином — принаймні запевняв сам себе, що я не такий. Ще молодий, не міг дійти висновку: якщо вже мусиш себе переконувати, то тим самим даєш знати, що ти, власне, такий і є. Не знати стриму в сексуальних забавах — це зовсім інша річ, ніж не гидувати непотребом. Я англієць, ergo[110] я пуританин. Я двічі переглянув світлини. Вони прикро дисонували з музикою Баха, що й досі звучала у вухах.

І, нарешті, остання книжка — коштовне видання з обмеженим накладом «Le Masque Français au Dix-huitième Siècle»[111]. Над обрізом випиналася біла закладка. Згадавши антологію на пляжі, я розгорнув книжку на вказаній сторінці, де хтось обвів олівцем такий абзац:

Aux visiteurs qui pénétraient dans l’enceinte des murs altiers de Saint-Martin [112] s’offrait la vue délectable des bergers et bergères qui, sur les verts gazons et parmi les bosquets, dansaient et chantaient entourés de leurs blancs troupeaux. Ils ne portaient pas toujours les costumes de l’époque. Quelquefois ils étaient vêtus à la romaine ou à la grecque, et ainsi réalisait-on des odes de Théocrite, des bucoliques de Virgile. On parlait même d’évocations plus scandaleuses, de charmantes nymphes qui les nuits d’été fuyaient au clair de lune, poursuivies par d’étranges silhouettes, moitié homme, moitié chèvre… [113]

Нарешті мені розвиднилося в голові. Всі події в «Бурані» відбуваються в дусі домашнього спектаклю, а цей виділений абзац натякає, щоб я не пхав носа за лаштунки, бо інакше покажу себе нечемою й сам собі зіпсую втіху. Я засоромився, згадавши свої випитування в Ая-Варварі.

Помившись, я одягнув білу сорочку й літній костюм — з пошани до господаря, якому подобалося, щоб увечері була певна церемонійність. Вийшовши із спальні, я помітив, що двері його кімнати відчинені. Кончіс запросив мене ввійти.

— Сьогодні вип’ємо узо нагорі.

Він сидів за столом і читав тільки що написаного листа. Поки писав адресу на конверті, я розглядав полотна Боннара. Двері до маленької кімнатки, сусідньої з цією спальнею, розчахнуто навстіж, видно одежу й шафу. Це лише вбиральня. З фотографії, що стоїть на столі біля цих дверей, на мене дивилася Лілі.

Ми вийшли на терасу. Там було два столи, один із пляшкою узо й келишками, а другий із кувертами для вечері. Я зразу спостеріг, що за цим столом не два, а три стільці. Кончіс зауважив мою спостережливість.

— Після вечері до нас прийде гостя.

— Із села? — усміхнувся я.

Він відповів усмішкою й заперечливим жестом голови. Був чудовий вечір, суто грецький, коли в сутінковому світлі зливаються безконечні простори неба і землі. Сірі, як шерсть перського кота, гори й величезний нешліфований жовтуватий діамант небосхилу. Згадалося, як у селі такої ж вечірньої години люди на верандах таверн обернулися в бік заходу, немовби сиділи в кіно, а красномовне небо правило за екран.

— Я прочитав у «Le Masque Français» фраґмент, який ви відзначили.

— Це тільки метафора. Але й вона може стати в пригоді.

Кончіс простягнув чарку. Ми цокнулися.

Подано каву. Лампу переставлено на стіл за моїми плечима, світло падає на Кончісове обличчя. Ми обидва чекаємо.

— Сподіваюся, що мене не омине розповідь про ваші дальші пригоди.

Він підвів голову, що в Греції означає «ні». Трохи скутий, глянув на двері до спальні. Це нагадало мені мої перші відвідини. Я обернувся — нікого.

— Чи здогадуєтеся, хто має прийти? — обізвався Кончіс.

— Минулого тижня вночі я не знав, чи можна ввійти до концертної зали.

— Вам можна робити все, що тільки забажаєте.

— Тільки не ставити питань.

— Еге ж, тільки не ставити питань, — блідо всміхнувся він. — Ви прочитали мою брошурку?

— Ще ні.

— Прочитайте уважно.

— Прочитаю. Якнайскоріш.

— І тоді завтра ввечері спробуємо зробити експеримент.

— На предмет сполучення з іншими світами? — спитав я, не приховуючи іронії.

— Так. Он із тим угорі, — кивнув він на густо всіяне зірками небо. — Або ж із тим, що ген там. — Кончіс опустив погляд до чорної маси гір на заході.

— Там, угорі, говорять по-грецькому чи по-англійському? — ризикнув я пожартувати.

Секунд п’ятнадцять він барився з відповіддю. Не усміхався.

— Там послуговуються мовою почуттів.

— Це не дуже виразна мова.

— Навпаки. Найвиразніша. Якщо її вивчити. — Він обернувся, щоб глянути мені у вічі. — Виразність, яку ви маєте на увазі, важлива в науці. Але не в…

Я так і не дізнався, де вона не важлива.

Ми почули кроки. З боку моря долинув звук знайомої мені легкої ходи по жорстві. Кончіс кинув на мене оком.

— Ані не гадайте про щось розпитувати. Це головне.

Я усміхнувся.

— Хай буде по-вашому.

— Поводьтеся з нею так, ніби вона хвора на амнезію.

— На жаль, я ніколи не мав справи з такими хворими.

— Вона живе нинішнім днем. Не пам’ятає про своє минуле й не має його. Якщо ви спитаєте про щось у минулому, то тільки розтривожите її. Вона дуже вразлива. І тоді вже не захоче зустрічатися з вами.

«Мені подобається ваш спектакль, — хотілося мені сказати. — Не зіпсую його». Натомість я мовив:

— Хай навіть я не розумію, навіщо це, та починаю здогадуватися, як воно робиться.

— Якраз навпаки, — заперечив Кончіс. — Ви починаєте здогадуватися, навіщо це, й не розумієте, як воно робиться.

Він видивлявся на мене, ніби хотів витаврувати ці слова на лобі. Відтак повернув голову до дверей. Я теж обернувся.

Тепер я втямив. Лампу поставили за мною, щоб освітити її вихід на сцену. То був такий вихід, від якого забило дух.

Дівчина була вбрана за модою 1915 року: темно-синя шовкова вечірня шаль на обтислій сукні, пошитій із відливистого матеріалу барви слонової кости, звуженій донизу й довгій, понад щиколотки. Вузький поділ і перешкоджав ході, і додавав їй чарівливости. Наближаючись до нас, гостя злегка погойдувалася, вона неначе вагалася й поривалася водночас. Волосся підібране догори в стилі ампір. Усміхаючись, дівчина дивилася на господаря оселі. З холодною цікавістю глянула, як я зводжуся зі стільця. Кончіс уже стояв. Вона видавалася такою елеґантною, цілеспрямованою й певною себе, — легка нервовість справляла враження вдаваної, — ніби тільки що вийшла з ательє Діора. Я зразу ж так і подумав: професійна манекенниця. А тоді: ото ще старий хлюст.

Поцілувавши дівчині руку, старий хлюст озвався:

— Лілі, дозволь відрекомендувати тобі пана Ніколаса Ерфе. Міс Монтґомері.

Лілі простягла руку, я потиснув. Холодна, млява долоня. Я доторкнувся до привида. Наші очі зустрілися, її погляд нічого не виражав.

— Добрий вечір, — сказав я. Дівчина відповіла легким кивком і відвернулася, щоб Кончісу було зручніше зняти з неї шаль. Він це зробив і повісив шаль на спинку свого стільця. Оголені плечі, масивний браслет із золота й чорного дерева, довжелезне намисто з каменів, схожих на сапфіри, але це скоріш ультрамарини або стрази. На перший погляд їй даси двадцять два — двадцять три, але є в ній щось таке, що старить років на десять. Якась прохолодність — не холодність і не байдужість, а прозора відчуженість. Про таку прохолоду мрієш спекотного літнього дня.

Вмостившись на стільці, Лілі склала руки й мляво усміхнулася мені.

— Сьогодні дуже теплий вечір.

Прозвучало чисто по-англійському. Чомусь я сподівався чужоземного акценту, а цю вимову зразу й безпомилково розпізнав. Така сама, як у мене, плід ексклюзивної школи й університету. Так говорять ті, кого один соціолог назвав «панівні сто тисяч».

— Справді, — відповів я.

— Пан Ерфе — це той молодий учитель, про якого я згадав був, — пояснив Кончіс. Його тон набрав нового відтінку — мало не шанобливого.

— Так. Ми зустрілися минулого тижня. Тобто кинули оком одне на одного, — злегка, зовсім не по-змовницьки всміхнулася мені Лілі й потупилася.

Я відчував у ній вразливість, про яку попередив Кончіс. Але то була лукава, виклична вразливість, і про це свідчив непозбувний відбиток інтелекту на обличчі, особливо ж на вустах. Лілі скоса поглядала на мене так, ніби знала щось мені невідоме — таке, що стосується не її нинішньої ролі, а людського життя загалом; ніби теж вправлялася, сидячи перед кам’яною голівкою. А я ж то сподівався познайомитися далеко не з такою самовпевненою й непростою особою; дуже вже свійською й домашньою постала вона в моїх очах минулої неділі.

Розгорнувши маленьке, по-павиному блакитне віяло, Лілі стала обмахуватися. Дуже бліда в неї шкіра, не знає засмаги. Запала раптова клопітка пауза, яка буває, коли не знаєш, що б його сказати. Лілі порушила тишу. Ось так господиня домівки виконує свій обов’язок — осмілює соромливого й скутого гостя.

— Мабуть, навчати дітей дуже цікаво.

— Не мені. Скоріш нудно.

— Кожна благородна й порядна робота нудна. Але ж комусь треба її виконувати.

— Втім, віддам належне своїй професії. Це ж завдяки їй я тут опинився.

Вона мигцем глянула на Кончіса, той непомітно схилив голову. Грає роль Талейрана цей поштивий старий лис.

— Моріс сказав мені, що ви не дуже вдоволені своєю роботою, — сказала Лілі, наголосивши другий склад імени — на французький манір.

— Не знаю, що саме вам відомо про цю школу, але… — Я змовк, віддавши їй слово. Однак дівчина тільки крутнула головою й легко всміхнулась. — Як на мене, учнів дуже переобтяжують заняттями, і тут я, бачите, нічого не можу вдіяти. Гнітюча річ.

— А чи не могли б ви подати скаргу? — щиро й серйозно глянула на мене Лілі. Гарна, дуже переконлива щирість і серйозність. Мабуть, це актриса, а не манекенниця, подумав я.

— Знаєте…

І так далі. Чверть години ми тягли цю безглузду ходульну балачку. Лілі розпитувала, я відповідав.

Кончіс майже не говорив, поклавши на нас обов’язок провадити розмову. Я спіймав себе на тому, що надто вже рафіную свою мову, ніби теж прикидаюся, що сиджу в англійському салоні сорок років тому. Зрештою, це ж спектакль, і мені треба було — а невдовзі навіть захотілося — теж грати якусь роль. Лілі поводилася трохи поблажливо, по-покровительському, і я сприйняв це як спробу поставити мене на місце. А може, й випробувати, перевірити, чи варто зі мною вести гру. Раз чи два здалося, що в Кончісових очах зблисла сардонічна втіха. Мабуть, тільки здалося. Зрештою, мене мало хвилювало те, що вона там вдає, бо ж таки вдалася на вроду, ока не відведеш. Вважаючи себе знавцем дівочої краси, я знав, що в мене перед очима її зразок.

Розмова урвалася, озвався Кончіс.

— Може, розповісти вам, як я жив, покинувши Англію?

— Аби тільки міс Монтґомері… не було нудно.

— Ні. Будь ласка. Мені подобається слухати Моріса.

Не зважаючи на Лілі, він придивлявся до мене.

— Лілі завжди робить те, чого я хочу.

Я глянув на дівчину.

— Якщо так, то вам поталанило.

Кончіс не відривав від мене очей. Тіні залягли в зморшках, що збігали від носа, й ті видавалися глибшими, ніж насправді.

— Це не справжня Лілі.

Такою раптовою відмовою від гри й удавання він — як завжди, знав, що робить — геть мене спантеличив.

— Що ж… звичайно, — знизав я плечима й спромігся на усмішку. Лілі втупилась у віяло.

— Але це й не якась інша особа, що грає роль справжньої Лілі.

— Пане Кончісе… я не розумію, що ви хотіли цим сказати.

— Хотів сказати, щоб ви не робили поспішних висновків. — Він розтяг губи в широкій усмішці, що робив дуже рідко. — Так. На чому я зупинився? Насамперед мушу попередити, що сьогодні йтиметься не про пригоди героїв оповіді, а про психологічний портрет одного з них.

Я подивився на Лілі. Здається, її болюче вразило сказане. Ще не встигла в моїй голові загніздитися думка про те, що ця дівчина справді хвора на амнезію, що на цю красуню наклав руку — і в прямому, і в переносному значенні цього виразу — Кончіс, як вона кинула на мене погляд моєї сучасниці, аж ніяк не награний, не театральний, це безсумнівно. Прудкий питальний погляд ковзнув по відверненій старигановій голові й повернувся до мене. Вмить постало враження, що ми з нею актори, які однаковою мірою не довіряють режисерові.

Розділ 28

— Буенос-Айрес. Я прожив там майже чотири роки, до весни тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого. Пересварювався з дядьком Анастасом, давав уроки англійської мови, навчав грати на піаніно. І завжди почувався вигнанцем з Європи. Батько зарікся бачитися зі мною й писати мені, зате згодом я почав листуватися з матір’ю.

…Я зиркнув на Лілі, але вона знову ввійшла в роль і слухала Кончіса, набравши виразу чемного зацікавлення. На ній зосередилося світло лампи — все без решти.

— В Аргентині мені трапилася тільки одна важлива річ. Якось улітку приятель узяв мене в подорож Андами. Побачивши, в яких умовах доводиться жити визискуваним пеонам та ґаучо, я палко запрагнув присвятити життя гнобленим людям. Під враженням від багато чого там побаченого я вирішив стати лікарем. Але дійсність виявилася немилосердною. Мене не прийняли на медичний факультет столичного університету, й увесь рік я вдень і вночі втовкмачував у голову наукові премудрощі, щоб скласти вступний іспит.

Тим часом закінчилася війна. Незабаром помер мій батько. Так і не простив ні мені, ні моїй матері — ані того, що з її допомогою я з’явився в його світі, ані того, що з її ж таки допомогою я втік звідти. А однак цей чоловік зберіг у собі дещицю батьківського почуття, якої вистачило, щоб не здіймати галасу про мене. Наскільки знаю, влада так і не розкрила причини мого зникнення. Мати дістала значний спадок. Отож я оселився з нею в Парижі, повернувшись у Європу. Ми мешкали у старому будинку. Вікна нашої величезної квартири виходили на Пантеон. Я почав всерйоз вивчати медицину. Серед студентів мого потоку утворилося угруповання. Ми ставилися до медицини як до релігії, називали себе Товариством поширення розуму й мріяли, щоб лікарі всього світу об’єдналися й сформували наукову та моральну еліту. В усіх державах, в усіх урядах ми — високоморальні супермени, мали викорінювати самозакоханих політиків, демагогію, реакцію й шовінізм. Наше товариство опублікувало маніфест. Ми скликали мітинґ в одному з кінотеатрів у Нейї. Про це дізналися комуністи. Обізвали нас фашистами й розгромили кінотеатр. Ми спробували влаштувати ще один мітинґ, в іншому місці. Туди прийшли католики-ультра, що називали себе Міліцією молодих християн. На вигляд не подібні до комуністів, але поводилися так само. Саме комуністами вони нас і вважали. Отож долю грандіозного плану перетворення світу в утопію вирішили дві сутички. І солоні гроші, які довелося викласти за відшкодування збитків. Я був секретарем Товариства поширення розуму. Важко було знайти на світі когось дурнішого, ніж мої побратими-розумники, коли кожному з них довелося оплачувати свою частку відшкодування. Звичайно, ми дістали по заслузі. Перший-ліпший йолоп може придумати схему розумного влаштування світу. За десять хвилин. За п’ять. Але сподіватися, що люди стануть її додержувати й житимуть розумно, — це все одно, що вимагати від них, аби вони жили на самому опіумі. — Кончіс повернувся до мене. — Хочете прочитати наш маніфест, Ніколасе?

— Дуже хочу.

— Зараз піду пошукаю. Заодно й бренді принесу.

І ось — так скоро! — ми з Лілі залишилися віч-на-віч. Мені забракло часу висловити відповідну репліку — питання, яке дало б зрозуміти, що я не бачу причини, аби поза Кончісові очі вона й далі грала свою роль і підтримувала віру в ілюзію. Дівчина звелася.

— Чи не пройтися б нам?

Я йшов поруч Лілі. На якийсь дюйм-два нижча від мене, вона рухалася помалу, дрібними кроками, трохи несміло, повернувши голову до моря й уникаючи мого погляду, ніби пройнята соромливістю. Я розглянувся. Кончіс не міг нас підслухати.

— Ви тут віддавна?

— Нема такого місця, в якому я була б віддавна.

Лілі кинула на мене прудкий погляд, пом’якшивши його усмішкою. Ми обійшли протилежний кінець тераси й опинилися в тіні, яку відкинув ріг стіни спальні.

— Ви чудово прийняли подачу, міс Монтґомері.

— Якщо ви вже затіяли гру в теніс, то мушу грати.

— Мусите?

— Моріс, напевно, попросив вас не ставити мені питань.

— Годі вам. При ньому не буду цього робити. Господи Боже, таж ми з вами обоє англійці, хіба ні?

— І це дає нам право грубіянити одне одному?

— Це дає нам право ближче познайомитися.

— А може, тут не всі аж так прагнуть… знайомитися.

Лілі задивилась у пітьму. Досадила мені.

— Вам таке чудово вдається. Але що за гру ви ведете?

— Дуже вас прошу. — Її голос набрав гострого тону. — Я справді такого не потерплю.

Я здогадався, навіщо вона завела мене в тінь. Щоб не було видно виразу на її обличчі.

— Чого саме не потерпите?

Лілі обернулася, подивилася на мене і проказала тихим, але дуже виразним від злости голосом:

— Пане Ерфе!

Мене поставили на місце.

Вона відійшла й стала біля балюстради, дивлячись на північ, на хребет острова. У плечі повіяло легким морським вітерцем.

— Чи не були б ви ласкаві накрити мене шаллю?

— Що зробити?

— Принесіть шаль.

Повагавшись, я рушив по синю шаль. Кончіс досі сидів у віллі. Я повернувся й закутав плечі Лілі.

Несподівано вона простягла руку, взяла мене за долоню й стиснула, ніби підбадьорювала. А може, хотіла, щоб я ототожнив її зі справжньою Лілі, добрішою і м’якшою. Дівчина й далі вдивлялася понад просіку, в лісову гущу.

— Навіщо ви це зробили?

— Я не хотіла завдати вам прикрости.

Я спародіював її церемонність:

— Чи не були б ви ласкаві повідати вашому покірному слузі, де зволите мешкати?

Лілі обернулася, сперлася спиною на перила, так що ми тепер дивилися в протилежні сторони, й набиралася рішучости.

— Он там, — вказала вона віялом.

— Там море. А може, маєте на увазі повітря?

— Запевняю вас, що я живу саме там.

Мені спав на думку здогад.

— На яхті?

— На суші.

— Дивно. Я ні разу не бачив вашого житла.

— Мабуть, не так дивитеся, як треба.

Я заледве розгледів усмішку в кутках вуст. Ми стояли майже впритул, окутані ароматом її парфумів.

— Дрочитеся зі мною.

— Як гадаю, ви самі себе дрочите.

— Не терплю цього.

Лілі насмішкувато схилила голову. Прекрасна шия, як у Нефертіті. На світлині, що в Кончісовій кімнаті, доволі важкувате підборіддя, а наяву — нічого подібного.

— У такому разі я й далі дрочитимусь.

Залягла тиша. Кончіс надовго запропастився. Навряд чи можна повірити у привід, під яким він нас залишив. Лілі трохи розгублено заглянула мені в очі, але я мовчав, і вона відвернулася. Дуже обережно, ніби сягаючи до дикої тварини, я ростягнув руку й повернув її обличчя до себе. Дівчина не відвела моїх пальців, що застигли на холодній щоці, але щось у тепер уже твердому погляді позначило неприступність і змусило забрати руку. Лілі не потупилася, в її очах я бачив засторогу й підказку водночас: мене можна здобути ніжністю, але аж ніяк не силою.

Вона знову повернула обличчя до моря.

— Чи подобається вам Моріс?

— Я з ним тільки втретє зустрівся. — Здається, Лілі сподівалася, що я поведу далі. — Я вдячний йому за гостинність. Особливо…

Вона обірвала мою похвалу.

— Ми всі його дуже любимо.

— Хто це «ми»?

— Я й інші гості.

Слово «гості» прозвучало так, ніби його написали в лапках, а тоді прочитали.

— «Гості» — це трохи не те означення.

— Моріс не любить слова «привид».

Я усміхнувся.

— А як він ставиться до слова «актриса»?

Відчувалося, що вона ані не гадає поступитися й вийти з ролі.

— Всі ми актори й актриси, пане Ерфе. І ви теж.

— Звичайно. На сцені світу.

Усміхнувшись, Лілі опустила очі.

— Потерпіть.

— Ні з ким іншим я не міг би бути таким терплячим і легковірним, як з вами.

Погляд Лілі ширяв понад морем. Тон її голосу раптом став тепліший і щиріший. Не той, якого вимагала роль.

— Йдеться не про мене. Про Моріса.

— Гаразд. І з Морісом потерплю.

— Свого часу ви все зрозумієте.

— Це обіцянка?

— Це передбачення.

На столі щось забряжчало. Лілі глянула позад себе, тоді мені у вічі. На її обличчі був той самий вираз, що й тоді, на порозі концертної зали: смішливий, змовницький, а тепер ще й прохальний.

— Прошу вас і далі вдавати.

— Згода. Але тільки при ньому.

Лілі взяла мене під руку, і ми рушили до Кончіса. Він запитально звів голову.

— Містер Ерфе ловить усе на льоту.

— Я дуже радий.

— Усе буде гаразд.

Усміхнувшись мені, вона сіла й ненадовго задумалася, підперши рукою підборіддя. Кончіс налив Лілі келишок м’ятного лікеру-крему, й вона трішки надпила. Він кивнув на конверт, що лежав на моєму стільці.

— Це маніфест. Я довго його шукав, поки знайшов. Потім прочитаєте. Там у кінці є дуже вагома критична заувага критика-аноніма.

Розділ 29

— Я й далі любив музику, принаймні вправлявся в ній. Ось цей плеєлівський клавесин колись стояв у нашому паризькому помешканні. Одного теплого весняного дня, десь у тисяча дев’ятсот двадцятому, я знічев’я награвав біля відчиненого вікна. І тут подзвонили у двері. Прийшла служниця й сказала, що якийсь пан хоче поговорити зі мною. Уже стоячи за її плечима, цей пан уточнив: не поговорити, а послухати гру на клавесині. Він мав таку незвичайну зовнішність, що я не зважав на безцеремонність вторгнення. Років під шістдесят, високий на зріст, бездоганно вбраний, з ґарденією в петлиці.

…Я кинув погляд на Кончіса. Він відвернувся від нас і снував спогади, як звик був, вдивляючись у море.

Лілі прудко, крадькома притисла пальця до вуст.

— Зразу впало в око, що цей непроханий гість дуже похмурий. Під княжою гідністю крилася глибока скорбота. Як у Жуве[114], тільки без іронії цього актора. Згодом виявилося, що це не такий уже нещасник, на якого скидається. Нічого не пояснивши, він сів у крісло й став слухати мою гру. А коли музика закінчилася, кинув слово-два, взяв свого капелюха та ціпка з бурштиновою головкою…

…Я вискалився. Зауваживши це, Лілі докірливо опустила очі. Не відповіла усмішкою.

— …вручив мені візитівку й запросив до себе в гості наступного тижня. З візитівки я дізнався, що це граф Альфонс де Декан. Умовленого дня я прийшов до його апартаментів — величезних, обставлених із суворою й стриманою вишуканістю. Слуга провів мене до вітальні. Вставши, граф привітався й тут же, без зайвих слів, потягнув мене до сусідньої зали. Там стояло зо п’ять чудових старовинних клавесинів, що могли б бути музейними експонатами як інструменти і як мистецькі твори. Де Декан запропонував мені випробувати кожен з них, а тоді заграв сам. Не так вправно, як я тоді. Але цілком непогано. Потім запросив перекусити. Сидячи на булярівських[115] стільцях, ми поважно споживали мареннські[116] устриці й запивали мозельським, що походило, як сказав сам господар, із його власного виноградника. Так почалася наша дуже й дуже незвичайна дружба.

Хоча впродовж багатьох місяців я часто зустрічався з де Деканом, але дізнався про нього небагато. Він ніколи не говорив про себе та про своє минуле. Відбивав усяку охоту розпитувати. Я тільки довідався, що його рід походить з Бельгії. Що він великий багач. Що майже ні з ким не приятелює й зовсім не має родичів. І що він жінконенависник, хоч і не гомосексуаліст. Прислуговували йому тільки чоловіки, а про жінок він згадував рідко і з відразою. Де Декан стало проживав не в Парижі, а на сході Франції, у великому замку Жівре-ле-Дюк, що його наприкінці сімнадцятого століття збудував якийсь нечистий на руку суперінтендант. Навколо замку розлягався парк, більший від ось цього острова. З віддалі багатьох миль було видно криті блакитним шифером вежі й білі мури. Пам’ятаю, як мені було ніяково, коли по кількох місяцях нашого знайомства я вперше відвідав Жівре-ле-Дюк. Це було в жовтні, з полів Шампані давно вже зібрали збіжжя. Все оповивала голубувата імла, осінній серпанок. Мене привезли автомобілем із вокзалу, допровадили розкішними сходами до призначеної мені кімнати, а точніше — до кількох кімнат, відтак запросили зійти в парк до пана графа. Всі слуги були схожі на нього, такі самі мовчазні й похмурі. При ньому не було чутно сміху. Ані тупоту ніг на бігу. Ані галасу, ані гомону. Тільки тиша і порядок.

Я йшов за лакеєм через величезний англійський сад за замком. Рівненькими жорствяними доріжками, вздовж букових живоплотів, повз статуї, а тоді через дендрарій вниз, до невеликого озера. Ми добралися до берега, й стало видно чайний будиночок у східному стилі. Він стояв за кількасот ярдів звідси на мисі, понад гладким плесом, за плетивом гілля з осіннім листям. Лакей вклонився, й далі я йшов сам. Стежка попровадила навколо озера, через струмок. Не було вітру. Туман, тиша й гарний меланхолійний спокій.

Я підійшов до цього будиночка по траві, й де Декан не міг почути моїх кроків. Він сидів на килимку, споглядаючи на озеро. На зарослий вербами острівець. На декоративних гусей, що плавали на воді, немовби намальовані на блакитному шовку. Голова європейця й тіло в японській одежі. Ніколи не забуду тої миті. Тої… як би мені точніше висловитися… не мізансцени, а радше mise en paysage[117].

У цьому парку було повно декорацій, що створювали розмаїте тло. Невеликий античний храм, ротонда. Англійський сад, мавританський. Та в моїх споминах де Декан завжди сидить на татамі, зодягнений у просторе кімоно. Сірувато-блакитне, як імла. Еге ж, усе це штучне й надумане. Але у світі, цілковито залежному від запеклої боротьби за виживання економіки, більш чи менш штучним видаватиметься кожний вияв елеґантности й екстраваґантности.

Впродовж цих перших відвідин я, як потенційний соціаліст, ходив дуже прикро вражений. І зачарований — як homme sensuel[118]. Жівре-ле-Дюк був не чим іншим, як гігантським музеєм. Незліченні експозиції — картин, порцелянових виробів, усіляких objets d’art[119]. Багатюща бібліотека. Неперевершена колекція старовинних клавішних інструментів. Клавесини, спінети, клавікорди, вірґінали. Лютні, гітари. Годі було вгадати, що тебе чекає наступної хвилини. Зала з бронзовими скульптурами епохи Відродження. Шафа з витворами Бреґе[120]. Стіна полиць з прегарним руанським і неверським фаянсом. Арсенал. Засклена шафка з грецькими і римськими монетами. Я міг би до ранку вести перелік, таж господар присвятив усе своє життя колекціонуванню. Самих тільки буллівських[121] і різенерських[122] меблів вистачило б, щоб обставити зо шість палациків. Як гадаю, що з усім цим добром у наші часи могла б зрівнятися тільки Гертфордівська колекція[123]. До слова, коли її поділили між спадкоємцями, де Декан придбав чимало чудових речей із частини спадку, що перепала Саквіллю. Він мав право першости на купівлю, дістав його від фірми Зеліґмана[124]. Безперечно, мій казково багатий приятель колекціонував тільки задля самого колекціонерства. Тоді мистецтво ще не встигло стати галуззю товарного ринку.

Під час одного з пізніших візитів де Декан повів мене до замкненої на ключ ґалереї. Він мав там цілий набір автоматів — ляльок, серед яких були заввишки з людину. Вони неначе вийшли — чи то пак вирвалися — з повістей Гофмана. Диригент невидимого оркестру. Два вояки на дуелі. Примадонна, з уст якої дзенькітливо звучить арія із «Служниці-пані»[125]. Панна, що присідає в реверансі перед схиленим в уклоні паничем, а тоді танцює з цим кавалером млявий примарний менует. Та стрижнем цього збору була Мірабель, la Maîtresse-Machine — механічна коханка. Гола намакіяжена жінка з шовковою шкірою. Накручена й пущена в рух, вона клалася навзнак на старе ложе із запоною, розкидала зігнуті в колінах ноги й розкривала руки. Лігши на ній, живий мужчина опинявся в міцних, на певний час нерозчіпних обіймах. Де Декан цінував її передусім за пристрій, що не давав поставити роги власникові ляльки. Якщо не повернути важільця на потилиці, то руки обіймають дедалі міцніше й стискаються, як лещата. А тоді сильна пружина виштовхує стилет у перелюбникове підчерев’я. Цю огидну цяцьку змайстрували в Італії на початку дев’ятнадцятого сторіччя. Для турецького султана. Показавши на ділі таку «вірність», де Декан обернувся до мене й сказав: «C’est ce qui en elle est le plus vraisemblable». Ось ця її властивість найближча до життєвої правди.

…Я скоса глипнув на Лілі. Вона задивилася на свої долоні.

— Мій приятель держав мадам Мірабель під замкόм. А в його приватній капличці була, як на мій смак, ще непристойніша штука. Вона лежала в розкішному ковчегу часів раннього Середньовіччя. Дуже подібна до засохлої голотурії — морського огірка. Без найменшого натяку на глузливість, де Декан називав її святим членом. Звичайно ж, він знав, що звичайний собі хрящ не протриває стільки довгих років. У Європі є щонайменше ще шістнадцять таких святих членів. Переважно відтятих у муміфікованих мерців. Ні одного з усіх шістнадцятьох не визнано автентичним. В очах де Декана це був тільки експонат, і не важило, що він блюзнірський — з погляду як релігійної, так і загальнолюдської моралі. Таке ставлення притаманне всім колекціонерам. Їхнє захоплення приглушує чуття моральности. Доходить до того, що власність оволодіває власником.

Ми ніколи не говорили на теми релігії й політики. Граф ходив на богослужіння. Як гадаю, тільки тому, що спостерігання за цим обрядом — це одна з форм культивування краси. У певному розумінні він був дуже наївний — мабуть, тому, що ще з пелюшок купався в розкошах. Де Декан сприймав самопожертву лише тоді, коли вона становила складову частину якоїсь естетичної системи. Одного разу ми спостерігали, як селяни працюють на полі ріпи. Видовище, живцем узяте з полотен Мілле[126]. А мій приятель кинув одну-єдину репліку: «Як гарно, що вони — це вони, а ми — це ми». Він був нечутливий до найболючіших контрастів і конфронтацій у суспільстві, які вкололи б сумління навіть найтупішого нувориша. Трактував такі речі як віньєтки, цікаві дисонанси, потішні матеріалізовані зразки гострої полярности буття. Не терпів альтруїзму й називав його le diable en puritain[127]. Наприклад, я з вісімнадцятирічного віку взагалі не їм страв із дикого птаства. Радше споживав би м’ясо людини, ніж садової вівсянки чи дикої качки. Ця особливість завдавала де Декану великих прикрощів, як ото фальшива нота в партитурі. Він ніяк не міг повірити, що саме так їй належить стояти. А тут я раптом, чорним по білому, відмовляюся від його pâté d’alouettes[128], від його вальдшнепів, начинених трюфелями.

Але його життя не обмежувалося справами з мертвим і відмерлим. На даху замку була обсерваторія, а на долі — добре оснащена біологічна лабораторія. Де Декан ні разу не вийшов до парку без того, щоб узяти з собою невеличке etui[129] з пробірками. На павуки. Допіру за рік нашого знайомства я дізнався, що це не просто собі примха. Що він — один із видатних арахнологів, нехай і самоук. На його честь навіть назвали вид павука — Theridion deukansii. Мій приятель зрадів, почувши, що я трохи знаюся на орнітології. І заохочував мене спеціалізуватися в галузі, яку жартома назвав орнітосемантикою, тобто наукою розшифрування пташиної мови.

Із усіх людей, що мені трапилися в житті, він найдалі відхилявся від норми. З усіх був також найввічливіший. І найстриманіший. І, цілком певно, найменш відповідальний перед суспільством. Мені було двадцять п’ять років, як і вам, Ніколасе, і годі чимсь іншим краще пояснити, наскільки я не дозрів до того, щоб судити де Декана. Як на мене, це найважчий, найприкріший вік. І для самого молодика, і для його ближніх. Нехай у нього голова на плечах, нехай з ним поводяться, як з дорослим. Але є люди, на тлі яких цей молодик видається підлітком, бо ще не набрався досвіду, щоб зрозуміти і сприйняти їх. І ось де Декан — не словами, звичайно, а способом свого існування — поставив під сумнів мою систему світосприйняття. І згодом висловив цей сумнів п’ятьма простими словами. Принагідно процитую їх.

Я засуджував хиби Деканового способу життя і водночас захоплювався ним. Тобто сам собі не давав поводитися раціонально. Я забув сказати, що мій приятель мав безліч неопублікованих нотних рукописів сімнадцятого й вісімнадцятого сторіч. Сидячи за чудовим старовинним клавесином у концертній залі — довгій ґалереї в стилі рококо, блідо-золотавій і яблучно-зеленій, завжди залитій сонячним світлом і погідній, як фруктовий сад, набираючись незабутніх вражень і проймаючись чуттям щастя, я не раз і не два задумувався про природу зла. Чого б такій високій насолоді бути злом? Чого б мені вважати де Декана втіленням зла? «Бо поки ти музикував собі на осонні, десь умирали з голоду діти», — скажете ви. То що тоді — відмовитися від палаців, забути рафінований смак, вишукану насолоду, заборонити уяві втілюватись у житті? Таж навіть у світі марксизму ставлять перед собою якусь високу мету, прагнуть досягти вищої стадії розвитку, а це означає одне-єдине — домагаються багатшої насолоди й змістовнішого щастя для людей цього світу.

Отож я почав розуміти й виправдовувати егоїзм цього самітника. Я дедалі виразніше бачив, що його нечутливість і грубошкірість — це тільки поза, причому її суть у наївності. Що де Декан — прибулець із якогось іншого, досконалого світу, загублений у нашому світі, дуже далекому від досконалости. Що цей прибулець приречений на такою ж мірою трагічну, а то й сміхотворну, як у Дон Кіхота, манію — плекати свою досконалість. Та одного дня…

…Кончіс так і не закінчив цього речення. Зі сходу раптово, як блискавиця, темряву пробуравив звук ріжка. Мені зразу ж згадалися ріжки англійських мисливців, але цей голос був грубіший, архаїчніший. Розколихане віяло Лілі завмерло, вона втупилася в Кончіса. Той прикипів поглядом до моря, немов закам’янілий від різкого звуку. Помалу стулив повіки, ніби подумки молився. Втім, на обличчі не було ані сліду побожности.

І знову ріжок розрядив напружену ніч. Три ноти, середня з них найвища. Крутосхили на хребті відгукнулися тихою луною; цей предковічний гук будив ніч і природу, закликав перервати сон еволюції.

— Що це? — спитав я Лілі.

Якусь мить вона дивилась мені у вічі — трохи недовірливо, ніби була майже певна, що я й без неї знаю відповідь.

— Це Аполлон.

— Аполлон?

Утретє затрубив ріжок — на вищій ноті й набагато ближче. Так близько до вілли, що годі щось побачити за перилами, навіть якби це діялося за дня. Кончіс непорушно сидів з байдужим виразом на обличчі. Лілі звелася й простягла мені руку.

— Ходімо.

Я дався запровадити на східний кінець тераси, де ми раніше стояли. Лілі вдивлялася в дерева, а я в її профіль.

— Хтось щось наплутав з метафорами.

Не змігши стримати усмішку, дівчина легко стиснула мою долоню.

— Поводьтеся чемно. Спостерігайте.

Жорства, просіка, дерева. Нічого незвичного.

— Мені ж нічого не треба, крім програми спектаклю.

— Не будьте занудою, пане Ерфе.

— Називайте мене, будь ласка, Ніколасом.

Не знати, що на те відповіла б Лілі. Не встигла. З якогось місця між віллою та Маріїною хаткою кинуто пучок світла. Не дуже яскравого. Мабуть, від електричного ліхтарика. Світло вихопило з пітьми постать, що нерухомо, ніби мармурова статуя, стояла на краю лісу, за якихось сімдесят кроків звідси. Я оторопів, розгледівши, що це голий чоловік. З такої відстані можна було розрізнити чорне волосся на лобку й бліду стеблину члена. Високий, добре збудований парубійко, цілком підхожий для ролі Аполлона. Очі видавалися дуже вже великі, ніби підмальовані. На голові щось відблискувало золотом. І лавровий вінець. Красень стояв нерухомо, повернувшись до нас лицем і тримаючи в правій руці, трохи побіч стану, ріжок завдовжки з ярд — вузький півмісяць з мерехтливим кінцем. Мене вразила неприродна білина шкіри, мало не фосфоричної у слабкому промінні. Здавалося, що на тіло, як і на обличчя, накладено грим.

Я озирнувся. Кончіс як сидів, так сидить. Лілі розглядає красеня безпристрасно, але уважно, ніби побувала на репетиції, а тепер їй цікаво побачити, чи вдалася вистава. Мені перехотілося жартувати. Прикро вразило не так безглузде комедіантство, як відкриття, що в «Бурані», крім мене, є й інші молоді чоловіки. Цю різницю я зразу відчув.

— Хто він?

— Мій брат.

— А я гадав, що вам належить бути одиначкою.

Аполлон підняв ріжка до губ і затрубив на іншій ноті — протяжній і понукувальній, неначе скликав заблудлих гончих псів.

— Усе це діється в іншому світі, — повільно проказала Лілі, не зводячи з нього очей. І, поки я силкувався на ще одну шпигачку, тицьнула пальцем ліворуч, на хатку. Із темної прогалини, де губилася серед дерев дорога до вілли, виринуло щось світле. Промінь ліхтарика перескочив на… так, на дівчину, теж голу, якщо не врахувати античних сандалів із шнурівками до колін. А може, й не зовсім голу. Або лобок поголений, або на ній трусики тілесної барви. Або ж і перше, і друге. Волосся укладено у класичний вузол на потилиці, тіло та обличчя, як і в Аполлона, неприродно білі. Дівчина бігла так прудко, що я не встиг придивитися до всіх подробиць будови. Наближаючись до нас, вона оглянулася. Її переслідували.

Пробігши між Аполлоном і нами, вона досягла стежки, яка вела до моря. Тоді з’явився третій персонаж — ще один чоловік. Він вигулькнув звідти ж, що й дівчина. Перебраний сатиром, одягнений у якісь волохаті рейтузи, щоб ноги здавалися козлячими. Голову, як і належить, оздоблюють борода й короткі товсті роги. Оголений тулуб темний, майже чорний. Доганяючи втікачку, він підбіг ближче до тераси, і тут я отетерів. Із його паху випинався чималий прутень. Під вісімнадцять дюймів завдовжки, дуже вже великий як на те, щоб справити реалістичне враження, однак у сам раз як на те, щоб добряче покоробити. Мені раптом згадався малюнок на питтєвій чаші, що стояла в концертній залі, згадалася даль, що простяглася між мною і батьківщиною. Найшли непевність і спантеличення; я почувся набагато наївнішим і простодушнішим, ніж той, кого досі полюбляв удавати. Скоса зиркнувши на дівчину, що стояла поруч, я помітив, що на її вустах тремтить легка усмішка, знак збудження від жорстокости — хай навіть театральної, а мені воно все одно прикре. Тим більш, що ціла прірва відділяє його від едвардіанського «іншого світу», до якого належить одежа на цій панні.

Я перевів очі на німфу, на її білі плечі, розвіяне волосся й непевні від втоми ноги. Вона зникла в лісі на приморському схилі. Несподівано, з разючим театральним ефектом — coup de théâtre — з-за нас упав ще один пучок світла, набагато яскравішого. Там, де тільки-но зникла німфа, на горбку біля провалля, стояла ще одна постать, що вражала дужче, ніж усі попередні, — жінка в хітоні шафранової барви. Криваво-червона оторочка сягала колін. Чорні котурни контрастували з оголеними по плечі руками, срібні поножі надавали понурого ґладіаторського вигляду. Така сама неприродно біла шкіра, розріз очей подовжено чорною тушшю, волосся укладено на маківці, по-античному й по-зловорожому. За плечима срібний сагайдак, у лівиці срібний лук. Було щось моторошне в її спотвореному гримасою обличчі, в усій поставі.

Якусь хвилину ця переповнена холодною люттю жінка не рухалася, грізно загородивши дорогу. Відтак сягнула вільною рукою за спину й по-зміїному метко вихопила стрілу із сагайдака. Але поки ставила її на тятиву, промінь переметнувся на застуканого зненацька сатира. Спинившись, він театрально жахнувся: відкинув руки назад і відвернув голову, а однак штучний — гагатово-чорний у яскравому світлі — пеніс досі стирчав. Хоч не натуральна, зате драматична поза. Сніп проміння знову впав на богиню. Вона натягла тятиву до відмови й пустила стрілу, що вмить зникла в пітьмі. Зразу ж освітило сатира. Він стискав стрілу — богинину чи якусь іншу, що стриміла проти серця. Повільно опустився на коліна, гойднувся й боком звалився на каміння й чебрець. Яскравий промінь затримався на його тілі, ніби наголошуючи на тому, що прийшла смерть, а тоді померк до темноти. Ззаду, досі в тому самому тьмяному світлі, незворушно стояв Аполлон, білий мармуровий привид, божественний суддя, розпорядник арени. Сяжнистою ловецькою ходою йшла до нього богиня, тримаючи срібний лук при боці. На мить боги повернулися до нас лицем і звели руки з відкинутими назад долонями. Суворе привітання, фінальна сцена. Ще один ефектний жест. Перелітний вираз справжнього благородства, прощання безсмертних.

Згасло тьмяне світло. Ще можна було розрізнити дві бліді тіні. Вони подалися до лісу дуже вже поспішно, суто по-людському. Немов актори, що квапляться зійти зі сцени, поки не засвітили в залі.

Лілі поворухнулася. Ніби хотіла відвернути мою увагу від цієї прозаїчної картини.

— Перепрошую. Я на хвилинку.

Вона підійшла до Кончіса, нахилилася й щось зашепотіла йому на вухо. А я знову подивився на схід. До лісу наближався темний обрис. Це сатир. Від колонади долинула шамотня. Хтось наткнувся на стільця, й ніжки скреготнули по підлозі. Четверо акторів, два освітлювачі… постановка цієї інсценізації та інших тепер видавалася такою ж химерною, як і самі надприродні явища. Я силкувався зміркувати, що пов’язує тільки-но розіграний спектакль із стариганом біля готелю (може, наша зустріч була чимсь на зразок прологу). Слухаючи Кончісову розповідь, я гадав, що розкусив її героя, названого де Деканом. Насправді мова велася про Кончіса й мене. Надто вже виразна паралель, тут не могло йтися про щось інше. «Відбивав усяку охоту розпитувати…», «майже ні з ким не приятелює й зовсім не має родичів…», «наскільки я не дозрів до того, щоб судити де Декана…» Але як усе це допасувати до міфологічної інсценізації?

Очевидно, це була спроба повторити одне із «найскандальніших втілень», описаних у «Le Masque Français». Якщо так, то з неї можна було б посміятися, як і з усякого намагання реанімувати безглузді спіритичні штучки. Що далі, то прикріше відгонили непристойністю Кончісові дивертисменти. Нагота, гола дівчина, пеніс… Либонь, рано чи пізно мене самого запросять узяти участь в ігрищах, а наразі втаємничують, готують до якихось ще темніших пригод. Невідомо, що це буде — таємне братство, культ, однак у ньому Міранда нічого не вирішуватиме, там пануватиме Калібан. Водночас мене гризла незбагненна заздрість до людей, що бозна-звідки вигулькнули й увірвалися на «мою» територію, що змовилися проти мене, що знали більше, ніж я. Можна було б задовольнитися роллю глядача й дозволити, щоб ці дедалі чудніші й моторошніші сцени пропливали повз мене, як кадри фільму повз публіку в кінозалі. Припустивши це, я зразу ж зауважив, що таке порівняння кульгає на обидві ноги. Ніхто не будуватиме кінотеатру для публіки в одній особі, хіба що наперед запланує використати цю особу в якійсь дуже незвичайній справі.

Нарешті Лілі припинила перешіптуватися з Кончісом, випростувалася й підійшла до мене. Тепер у її очах проглядається умисність. Безперечно, цій дівчині цікаво дізнатися, як я дивлюся на останній сценічний витвір. Я усміхнувся й хитнув головою. Дав зрозуміти, що я під враженням, але не піддався на вудочку… Постарався показати, що я не шокований і не наляканий. Вона теж усміхнулася.

— Пора мені йти, пане Ерфе.

— Поздоровте своїх приятелів з успіхом цієї вистави.

Лілі вдала, що ці слова застукали її зненацька. Повіки сіпнулися. Вона знала, що піддражнюю її.

— Ви ж, очевидно, не вважаєте, що це звичайна собі вистава?

— Облиште її, — м’яко сказав я.

Вона не відповіла. Трохи іронічно зиркнула, злегка прикусила губу, торкнулася сукні й зобразила кніксен.

— Коли ми побачимося?

Не повернувши голови, Лілі кинула оком на Кончіса. Ще раз дала зрозуміти, що ми в змові.

— Це залежить від того, коли мене знову розбудять із незапам’ятного сну.

— Сподіваюся, це станеться дуже скоро.

Лілі притулила до вуст віяло, як раніше щіточку для рекордера, крадькома кивнула на Кончіса й зникла у віллі. Провівши її поглядом, я підійшов до стола й спинився навпроти Кончіса. Він начебто вже розворушився із заціпеніння. Чорні фосфорні очі впивалися, немов п’явки, глибше, ніж завжди. Так дивиться науковець, перевіряючи результати експерименту й фізичний стан піддослідного кролика, а не господар, який сподівається на похвалу від гостя, розваживши його мальовничим видовищем.

З-за стільця я дивився на Кончіса згори вниз, розтягнувши губи в скептичній усмішці, вже випробуваній на Лілі, хоча відчував, що він зауважив моє сум’яття. Очевидно, він уже не сподівається, щоб я повірив у те, що мені підсовують. Я сів, Кончіс не зводив з мене очей. Довелося щось та й сказати.

— Якби я знав, щό все це означає, то мав би ще більшу втіху.

Догодив гість господареві. Він сперся на спинку стільця й усміхнувся.

— Дорогий Ніколасе, люди повторюють ці слова ось уже десять тисяч років. Звертаються до богів, яких поєднує одна спільна риса: жоден з усього сонму не дав відповіді.

— Боги не існують, тому й відповіді нема. А ви ж то існуєте.

— Не хочу втручатися там, де навіть боги безсилі. Не думайте, що я завжди знаю відповідь на питання. Далеко не завжди знаю.

Глянувши на личину добросердя, яку тепер прибрав мій співрозмовник, я тихо спитав:

— Чому саме я?

— А чому взагалі хтось? Чи щось?

Я тицьнув пальцем позад нього, на схід.

— Це ж як, усе затіяно тільки задля того, щоб дати мені урок теології?

Кончіс тицьнув пальцем у небо.

— Як гадаю, ми згодимося ось на чому. Якби якийсь бог створив усе тільки задля того, щоб дати нам урок теології, то це означало б, що творцеві катастрофічно бракує і фантазії, і чуття гумору. — Витримавши паузу, він додав: — Якщо хочете, можете вільно повернутися до школи. Мабуть, так було б розумніш.

Усміхнувшись, я похитав головою.

— Цього разу я розгризаю зуб.

— Цього разу він може виявитися справжнім.

— Принаймні я виявив, що всі ваші гральні кості заправлені оловом.

— Отже, ви ніколи не виграєте, — відповів Кончіс і на одному віддиху, швидко повів мову, ніби відчувши, що задалеко зайшов: — Скажу вам одну річ. Є тільки одна правильна відповідь на ваше питання. Вона стосується всього загалом, а зокрема — ваших відвідин ось тут. Я вже її сформулював, коли ви вперше прийшли до мене. Все, що тільки є на світі, — і ви, і я, і всі боги, — породив випадок. Не що інше, а чистий випадок.

Я подивився йому у вічі й нарешті знайшов у них щось, чому можна було повірити. Наче крізь туман, я доходив висновку, що в цьому домашньому спектаклі конче потрібні були моє невігластво, мої чесноти й вади, вся моя особистість. Кончіс звівся й узяв пляшку бренді, яка стояла біля лампи на сусідньому столі. Налив мені повну чарку, хлюпнув собі на денце й, досі стоячи, виголосив тост.

— Вип’ємо за те, щоб ми краще пізнали один одного, Ніколасе.

— Підтримую. — Випивши, я обережно усміхнувся. — Ви не закінчили своєї розповіді.

Дивна річ, він збентежився, ніби забув, про яку оповідь ідеться, або ж вирішив, що вона мені нецікава. Повагавшись, сів.

— Гаразд. Я зупинився на… Ет, неважливо, на чому… — обірвав сам себе Кончіс. — Перейдімо до кульмінації. До миті, коли богам, у яких ми з вами не віримо, луснув терпець від людської гордині.

Відкинувшись на спинку стільця, він повернув голову до моря.

— Як тільки побачу фотографію натовпу китайських селян чи безлічі вояків на параді, як тільки побачу дешеву газетку, напхом напхану рекламою непотребу, що масово випускають, або ж сам цей непотріб у супермаркетах… Як тільки побачу жахіття pax Americana — цивілізацій, що через перенаселення й низький рівень освіти приречені нидіти із сторіччя на сторіччя… Передо мною зразу ж постає де Декан. Як тільки побачу, що людям бракує простору й милосердя, зразу ж згадую мого приятеля. Можливо, в далекій прийдешності, через багато тисяч років, існуватиме світ, у якому будуть тільки такі замки, як у де Декана, і такі люди, як він. Ці люди виростатимуть не на гнилому гної нерівности й визискування, їх породить еволюція — така сама впорядкована й керована, як маленький світ де Декана в Жівре-ле-Дюку. Знову запанує Аполлон. А Діоніс повернеться до пітьми, з якої вийшов.

…Ого, аж так? Я побачив сцену з Аполлоном у зовсім новому світлі. Як декотрі сучасні поети, Кончіс очевидячки спробував одним символом покрити десять різних значень.

— Якось один із слуг привів до замку дівчину. Де Декан почув її сміх. Не знаю, як воно сталося… чи то вікно було відчинене, чи то вона зайвого випила… Господар наказав з’ясувати, хто посмів впровадити в його володіння живу, справжню коханку. Виявилося, що це один із шоферів. Син автомобільної ери. Де Декан звільнив його й незабаром поїхав погостювати в Італії.

Якось уночі мажордом замку Жівре-ле-Дюк почув запах диму. Вийшов подивитись, у чому річ. Полум’я охопило середину будівлі й одне крило. Господаря не було вдома, тож більшість слуг розійшлася по домівках у сусідніх селах. Ті кілька, що ночували в замку, заходилися носити відра з водою й гасити це море вогню. Спробували викликати pompiers[130], але хтось перетяв телефонний провід. Коли пожежники нарешті приїхали, було вже запізно. Полотна зморщилися, книжки згоріли на попілець, фарфорові речі порозколювалися, монети розплавилися, дорогі інструменти, меблі, ляльки-автомати разом із Мірабель обвуглилися, знівечилися. Залишилися тільки рештки стін. Не було що відбудовувати.

На той час я теж був за кордоном. Рано-вранці у флорентійському готелі де Декана розбудили й сказали, що сталося. Він негайно поїхав додому. Кажуть, навіть не дійшов до ще задимленого пожарища. Рушив назад, здалеку побачивши, що наробив вогонь. За два дні де Декана знайшли мертвим у спальні його паризького помешкання. Він зажив величезну дозу снодійного. Його лакей розповів мені, що на обличчі небіжчика застигла глузлива усмішка. Лакеєві стало моторошно від неї.

Я повернувся до Франції за місяць після похорону. Мама була в Південній Америці, й я нічого не знав аж до самого приїзду. Одного дня мене викликали адвокати де Декана. Я припустив, що мені у спадок перепав клавесин. Так і було. Більше — всі клавесини, що вціліли. Окрім того… але ви, мабуть, уже здогадалися.

…Кончіс перервав мову, ніби даючи мені час здогадатися. Я нічого не сказав.

— Він заповів мені не весь маєток, але цей спадок став скарбом для тодішнього молодика, що жив на материні кошти. Спершу я не повірив. Знав, що де Декан симпатизував мені й наші стосунки були десь такі, як у дядька й небожа. Але стільки грошей… І то завдяки випадку. Бо я грав біля відчиненого вікна. Бо якась селяночка дуже вже гучно сміялася…

…На якусь мить оповідач замовк.

— Але я пообіцяв вам зацитувати п’ять слів, які де Декан залишив мені на додачу до клавесинів, грошей і споминів. То був не лист. Коротка фраза по-латині. Я так і не зміг з’ясувати, звідки вона походить. Звучить так, як уривок із перекладу грецького тексту. Іонійського чи александрійського. Ось вона. Utram bibis? Aquam an undam? Що п’єш? Воду чи хвилю?

— Він, мабуть, пив хвилю?

— Всі ми п’ємо і перше, і друге. Де Декан вважав, що завжди треба ставити це питання. Воно слугує не настановою до дії. Це наше дзеркало.

Я задумався. Ні, я б не зміг визначити, чим втоляю спрагу.

— Що сталося з палієм замку?

— Закон покарав його по заслузі.

— Ви й далі мешкали в Парижі?

— Мені й досі належить його міське помешкання. Музичні інструменти, що там були, я перевіз до свого власного овернського замку.

— Чи дізналися ви, звідки в де Декана взялося стільки грошей?

— Він мав великі маєтки в Бельгії. Вкладав капітал у Франції та Німеччині. Але більшість його статків — у різних конґолезьких підприємствах. Жівре-ле-Дюк, як і Парфенон, зведено на серцевині чорної пітьми.

— «Бурані» теж?

— Якщо я скажу «так», то ви зразу підете геть?

— Не піду.

— Отже, ви не маєте права ставити це питання.

Кончіс усміхнувся. Мовляв, не беріть мене аж так всерйоз. І звівся — натякнув, що моя наступна репліка буде зайва.

— Візьміть свого конверта.

Він провів мене до моєї кімнати, засвітив лампу й побажав приємних снів. А на порозі своєї спальні обернувся й подивився на мене. Якусь мить його обличчя виражало сумнів, погляд так і залишився недовірливим.

— Воду чи хвилю?

І зник за дверима.

Розділ 30

Я чекав. Підійшов до вікна. Сів на ліжко. Ліг. Знову підійшов до вікна. Кінець кінцем вийняв із конверта аркуш і брошурку. Написано по-французькому. Аркуш колись був пришпилений до стіни, видно дірочки й плямки іржі, залишені по кнопках.


ТОВАРИСТВО ПОШИРЕННЯ РОЗУМУ

Ми, лікарі та студенти медичних факультетів університетів Франції, проголошуємо наше переконання в тому, що:

1. Людина може розвиватися тільки завдяки своєму розуму.

2. Головний обов’язок науки — викорінювати всі форми нерозумного в державних і міжнародних справах.

3. Відданість розуму стоїть вище, ніж відданість іншим суспільним цінностям — родинним, становим, державним, національним і релігійним.

4. Межі розумного визначаються тільки межами людяности, всі інші обмеження — це вияви нерозумного.

5. Світ не може бути кращим від держав, із яких він складається; держава не може бути кращою від осіб, які її становлять.

6. Обов’язок усіх, що згідні з цими засадами, — вступити в Товариство поширення розуму.

Членом товариства стає той, хто підпише таку присягу.

1. Зобов’язуюся жертвувати десяту частину своїх щорічних прибутків Товариству поширення розуму на досягнення мети цього Товариства.

2. Зобов’язуюся повсякчас і повсюди впроваджувати у своє життя практику підпорядкування вимогам розуму.

3. Без огляду на всякі можливі наслідки я ніколи не підпорядкуюся вимогам нерозумного й ніколи не буду німий і бездіяльний перед його лицем.

4. Я визнаю лікарів авангардом людства. Робитиму все можливе для того, щоб краще розуміти свою фізіологію та психологію, й у всіх своїх діях керуватимусь цим знанням.

5. Урочисто присягаю ставити обов’язок перед розумом понад усі інші обов’язки.


Брати і сестри, закликаємо вас залучитися до боротьби з силами нерозумного, які за останні десять років спричинили безглузде кровопролиття. Допоможіть нашому Товариству набратися сили наперекір підступам політиків і клерикалів. Настане день, коли Товариство посяде чільне місце в історії людства. Вже нині вступіть до нього. Будьте серед тих перших, що зрозуміли, згуртувалися й стали до боротьби!

Дуже давно хтось поверх усього останнього абзацу накарлючив слово «merde»[131].

І текст, і коментар у світлі того, що сталося після 1920 року, видавалися жалюгідними, ніби хлоп’яча бійка в мить атомного вибуху. В середині сторіччя нам однаково набридли холодне святенництво і гаряче богохульництво, високе інтелектуальне і приземлене фекальне; не до них треба було вдатися, щоб вийти з глухого кута. Слова втратили силу й не могли чинити ні добра, ні зла. Оповивши, як імла, матеріальну дійсність, вони вводили її в оману, спотворювали й вихолощували. Допіру після Гітлера і Хіросіми стало видно, що це тільки туман, хистка надбудова.

Я прислухався до нічної тиші в домі та надворі. Ніщо її не порушувало. Сягнув по оправлену брошурку. Пожовклий папір, старомодний шрифт свідчили, що це справдешня пам’ятка передвоєнних часів.


ПРО ЗВ’ЯЗОК З ІНШИМИ СВІТАМИ

Щоб добратися до зірок, нехай найближчих, треба довгі роки летіти зі швидкістю світла. Навіть якби ми й мали такий засіб пересування, то все одно не змогли б в межах свого життя відвідати населені планети Всесвіту й повернутися назад. Не допоможуть нам сконтактуватися з цими планетами й інші новинки науки і техніки на зразок гігантського геліографа чи передавача радіохвиль. Ми назавжди (принаймні так здається) ізольовані в нашій маленькій бульбашці часу.

Який пустий наш захват аеропланами! Яка тупа фантастика письменників покрою Верна і Веллса, що описують чудернацьких жителів інших планет!

Однак нема сумніву, що в інших зоряних системах є світи, де життя підлягає універсальним законам, і в космосі є істоти, що пройшли такий самий еволюційний шлях, як і ми, й пройняті такими самими прагненнями. Невже ми приречені на те, щоб ніколи не налагодити з ними зв’язку?

Є тільки один спосіб спілкування, не залежний від часу. Багато хто ставить під сумнів його існування. Але відомі численні факти (і це підтверджують гідні довіри й високоосвічені свідки) передавання думок на відстань у мить, коли ті постають у мозку. В деяких первісних культурах, як-от саамська, це таке часте й звичне явище, що ним послуговуються в повсякденному спілкуванні, як у Франції телеграфом чи телефоном.

Не всі можливості доводиться відкривати, деякі можна попросту поновлювати.

Наразі це єдиний спосіб встановити зв’язок з розумними жителями інших світів. Sic itur ad astra[132].

Моментально сприймати думки інших розумних істот — це як користуватися пантографом. Рука рисує, й водночас постає копія.

Автор цієї брошури не медіум і спіритизмом не цікавиться. Кілька років він вивчав телепатію та інші явища на периферії традиційної медицини. У нього суто наукові інтереси. Він наголошує, що не вірить у «надприродне» й не довіряє розенкрейцерству [133] , герметизму [134] та іншим хибним ученням. Він стверджує, що з нами вже тепер намагаються зв’язатися краще розвинені цивілізації й що цілі категорії благородного та благодійного менталітету, які в нашому суспільстві відображаються сумлінністю, гуманністю, творчим натхненням і науковою прозірливістю, насправді викликані напівусвідомленими телепатичними посланнями з інших світів. Він вважає, що міфи про муз — це не поетичний вимисел, а опис інтуїтивного проникнення в іншу об’єктивну реальність, яку нам, людям нового часу, належить ретельно досліджувати.

Автор клопочеться про державне фінансування і сприяння дослідженням у галузі телепатії та споріднених із нею явищ. Крім того, закликає науковців працювати в цій галузі.

Невдовзі він має оприлюднити безпосередні докази можливости спілкування між різними світами. Стежте за оголошеннями в паризькій пресі.


Я ні разу в житті не мав справи з телепатією, та й навряд чи почну нею бавитися разом із Кончісом. Ну а добросерді панове з інших планет якщо й навіювали мені благородні наміри та мистецьке натхнення, то робили це абияк, — і таке можна ствердити не тільки про мене, але й про більшість моїх сучасників. Тепер начебто зрозуміло, чому Кончіс ствердив, що я ясновидець. То було, так би мовити, розм’якшення воску перед ліпленням, своєрідна обробка, приготування до наступної, ще чуднішої сцени спектаклю, яку зіграють завтра ввечері… До «експерименту».

Спектакль. Спектакль захоплював мене і сердив водночас, наче незрозумілий вірш, ба навіть удвічі дужче, бо тут годі було збагнути не тільки текст, але й мету автора. Цього вечора я винайшов нову теорію: Кончіс старається відтворити своє втрачене минуле і з якоїсь причини вділив мені амплуа jeune premier — першого коханця, роль його самого замолоду. Гостро відчувалося, що наші стосунки (принаймні моя роль у них) знову змінилися. Спершу з мене, гостя, зробили учня, а тепер комбінують, щоб зробити посміховище. Кончіс явно не хотів, щоб я здогадався, яким чином у ньому поєднуються дуже суперечливі особливості характеру. Наприклад, людяність, щирість, з якою він грав Бахову сюїту і яка подекуди пробивалася крізь штучну канву його автобіографічної оповіді, блідне й переводиться нанівець на тлі його перверсійности й злобности. Мабуть, Кончіс це знав і навмисно пантеличив мене, а таки пантеличив. Адже спершу підсунуті мені сумнівні книжки й предмети, потім Лілі, а тепер і міфологічні персонажі нічної вистави з усіма її збоченими двозначностями та підтекстом мали здаватися погано замаскованими пастками, і я не міг прикидатися, що не помічаю каверзи. Що довше я розмірковував, то менше вірив в автентичність цього бельгійського графа… принаймні такого, якого зобразив Кончіс в оповіді. Це ж не хто, а друге «я» самого оповідача. Як аналог де Декан більш-менш правдоподібний, але як жива людина — дуже мало.

Тим часом спектакль не справджував моїх сподівань. Панувала тиша. Я глянув на годинник. Минуло майже півгодини. Я не міг заснути. Повагавшись, спустився навшпиньки вниз і пройшов концертною залою під колонаду. Трохи походив між деревами в місці, де зникли «бог» і «богиня», а тоді подався до пляжу. Хвилі неквапно хлюпали, з сухим шелестом перекочували камінчики. Стояло безвітря. Скелі, дерева й човник купалися у світлі зір, у мільйонах нерозгаданих думок з інших світів. Таємниче, мерехтливе південне море чекало чогось — живе, але безлюдне. Викуривши сигарету, я став вибиратися крутосхилом угору, до лиховісної вілли й моєї спальні.

Розділ 31

Я знову снідав на самоті. День випав вітряний. Як завжди, небо блакитне, але з моря дув проразливий бриз, шарпаючи довге листя пальм, що стояли попереду будинку, як вартові. Далі на південь від мису Матапан бушував мелтемі — літній шторм, який принесло з Іонічних островів.

Я зійшов на пляж. Човна тут не було. Це підтверджувало моє не обмірковане до кінця припущення, що «гості» живуть на яхті, заякореній або в одній із багатьох пустельних бухточок на заході чи півдні острова, або біля берега котрогось із кількох безлюдних острівців, що за якихось п’ять миль на схід. Я виплив із затоки подивитися, чи нема на терасі Кончіса. Нікого не видно. Лігши на спину й зависнувши у воді, наставивши прохолодним брижам розігріте сонцем обличчя, я задумався про Лілі.

Я глянув на пляж.

Там видніла Лілі, осяйна постать на тлі солоно-сірої ріні, вохристої скелі й зеленої рослинности. Я щодуху поплив до берега. Ступивши кілька кроків повз каменюки, вона спинилась і стала стежити за мною. Нарешті я майже вибрався з моря й, сапаючи, стікаючи водою, задивився на Лілі. Вона стояла ярдів за десять від мене, зодягнена в дуже гарну літню сукенку часів Першої світової війни, писану дрібними перламутрово-синіми, білими й рожевими смужками. Стискала в руці торокувату парасольку з того самого матеріалу. За діамантову оздобу правив морський вітер. Хапав пелену, притискав сукенку до тіла, виставляв напоказ його обриси, пустотливо виривав із руки парасольку. Весь час пальці вітру бавилися її довгим ясним шовковистим волоссям, обплутували пасмами шию й затуляли вуста.

Лілі злегка надула губки, підкепковуючи з самої себе і з мене, що досі стояв по коліна у воді. Не знаю, чому на нас обох опустилася тиша, чому на кілька дивовижних митей наші очі нерозривно зійшлися раптово споважнілим поглядом. Мабуть, у моїх очах було легко прочитати захват. Така-бо вже юна, така несміла й грайлива водночас ця дівчина. Вона всміхнулася — пустотливо й зніяковіло. Мовляв, їй не годиться тут бути й наражатися на компрометацію.

— Невже Нептун обтяв вам язика?

— Ви мене полонили. Немовби зійшли з картини Ренуара.

Лілі відступила й крутнула парасолькою. Я вступив у пляжні тапки й підібрався до неї, витираючи плечі рушником. Вона всміхнулася з невинною ухильною хитринкою й сіла на плоскому камені, в тіні самітної пінії, де сторчма добіг до пляжу яр. Склавши парасольку, вказала нею на залиту сонцем каменюку під скелею, де мені належало сісти. Однак я розстелив рушника на уступі скелі, щонайближче до Лілі, й вмостився, як на сідалі. Вологі вуста, пушок на оголених передпліччях, шрам на лівому зап’ястку, розпущене волосся. Куди й поділася вчорашня поважна молода дамочка.

— Я ніколи не бачив такого чарівливого привида, як ви.

— Що ви кажете!

Я й справді так вважав. Крім того, хотів збентежити її. Однак Лілі тільки ще ширше усміхнулась.

— А хто вони, ці вчорашні дівчата? — поцікавився я.

— Які дівчата?

— Годі вам. Жарти жартами.

— Будьте ласкаві не псувати їх.

— То ви принаймні визнаєте, що це були жарти?

— Нічого я не визнаю.

Вона уникала моїх очей і кусала губи. Я глибоко зітхнув. Лілі вочевидь готувалася відпарирувати мій наступний випад. Знічев’я перекочувала камінець носком туфельки — елеґантної, сірої, лайкової, застібнутої на ґудзички, надітої на білу шовкову панчоху зі стрілкою з маленьких отворів — острівців голої шкіри, що бігли вгору від кісточки й за чотири дюйми зникали під подолом. Ногу буцімто ненароком виставлено так, щоб я не оминув оком цієї чарівливої подробиці. Жбурнувши кількома локонами, вітер трохи приховав її обличчя. Мені закортіло відкрити його — чи то відкинути ці пасма назад, чи то добряче трусонути дівчиною. Не знати, на що саме була більша охота. Зрештою я задивився на море — з подібної причини Одіссей сам себе прив’язав до щогли[135].

— Ви дали зрозуміти, що граєте роль, аби догодити старому. Якщо хочете, щоб я долучився до спектаклю, то найкраще було б розтлумачити, навіщо він, а особливо ж — чому мені належить вважати, що Кончіс сам гаразд не розуміє подій на сцені.

Лілі завагалася, і я вже вирішив був, що зламав її опір.

— Дайте руку, будь ласка. Я вам поворожу. Будьте люб’язні присунутися ближче. Ось тільки попрошу не замочити сукенки.

Ще раз зітхнувши, я простяг руку. Либонь, це принаймні небезпосередня ознака згоди пристати на сказане. Злегка тримаючись за мій зап’ясток, Лілі водила вказівним пальцем по лініях на долоні. Було добре видно зарис дівочих грудей на дні пазухи — молочно-білу шкіру, краєчок спокусливо округлих форм. Моя візаві силкувалася справити враження, що цей утертий вступ до загравання дуже ризиковий, як у панночки, що вирвалася з-під мамусиного догляду. Пальчик ковзав по долоні — невинно й водночас значуще.

— Ви довго житимете, — озвалася Лілі. — Матимете трьох дітей. У сорок років уникнете смерти — мало не певної. Ваш розум стоїть вище, ніж серце. І зраджує його. Ось… Усе своє життя ви часто зраджуєте. То самого себе, то тих, що вас кохають.

— А тепер ви дасте відповідь на те, що я вам оце сказав?

— Долоня каже нам про те, що є. Не пояснює, чому так складається.

— Чи можна мені вам поворожити?

— Я ще не закінчила. Ви ніколи не розбагатієте. Остерігайтеся чорних псів, міцних напоїв і старих жінок. У вас буде багато любовних романів, але кохатимете тільки одну-єдину дівчину. Одружитеся з нею… і заживете щасливо.

— Попри те, що мало не згину в сорок років?

— Цілком можливо, що саме через те. Ось подивіться на цю ділянку, де ви ризикуватимете життям. Після неї лінія щастя значно виразніша.

Випустивши мою кисть, Лілі манірно склала руки на колінах.

— Тепер дайте мені почитати з вашої долоні.

— «Дайте» — це зовсім не те, що «дозвольте».

Вділивши мені науки бонтону, вона трохи поманіжилась і раптом простягла руку. Я вдавав хіроманта. Поводивши пальцем по долоні, спробував цілком усерйоз витлумачити значення ліній — у дедуктивний спосіб Шерлока Гоумза. Але тут не дав би ради навіть цей великий мастак вивідувати в ірландських служниць із Брикстона[136], завзятий любитель плавати в човні й дивитися крізь лупу. Руки Лілі нічим не прикметні, хіба що м’якістю. Хай там хто вона, але цілком певно, що не служниця.

— Щось ви, пане Ерфе, забарилися з вичитуванням.

— Не «пане Ерфе», а «Ніколасе».

— Можете мене звати Лілі, Ніколасе. Не годиться вам цілими годинами гладити мою руку.

— Бачу тільки одне.

— Що саме?

— Що ви набагато розумніші, ніж можна було б подумати, судячи з вашої поведінки.

Лілі висмикнула руку й стала до неї придивлятися, невдоволено закопилившись. Але ця дівчина не з тих, що довго дусаються. На її щоку впало пасмо волосся, вітер надихáв крізь сукню кокетливістю й сласністю, допомагав грати роль когось молодшого, ніж було насправді. Я пригадав, щό саме розповів Кончіс про справжню Лілі. Панночка поруч мене щосили старалась уподібнитися до прототипа. Або ж оповідач навмисно підігнав опис до її рис. Ет, з такою роллю не впоралася б навіть найбільша на весь світ актриса. Лілі знову показала мені долоньку.

— А коли я помру?

— Випадаєте з ролі. Ви ж уже мертві.

Склавши руки, вона задивилася на море.

— А може, в мене нема іншого вибору?

Ого, зовсім іншої заспівала. Її голос забарвився ноткою жалю, якоїсь невиразної бунтівливости. Нотка сучасности, що прозвучала з-поза едвардіанської маски. Я впіймав її погляд.

— Що це означає?

— Він чує все, що ми говоримо. Все знає.

— Ви мусите все йому переповідати? — недовірливо спитав я. Вона покрутила головою. Зрозуміло. Ані не гадає скинути маску. — Та не може бути. Це ж як, телепатично?

— Телепатично і…

Лілі опустила очі.

— І що?

— Більш нічого не можу сказати.

Вона відкрила парасольку, ніби надумалася піти геть. Із кінчиків спиць звисали чорні кутасики.

— Може, ви його коханка?

Обпекла мене оком. Таке враження, що нарешті вдалося вибити її з ролі.

— Інакше й не подумаєш, побачивши вчорашній стриптиз, — додав я. І пояснив: — Я ж тільки хочу втямити, що тут діється насправді.

Лілі звелася й рвучко пустилася через пляж до стежки, що вела до вілли. Я побіг навздогін, заступив їй дорогу. Вона спинилася. Звела потуплені очі, в яких гостро зблис гнів і докір. У голосі забринів мало не шал.

— Навіщо вам тямити? Чи чули ви колись таке слово, як уява?

— Влучно сказано. Але ви попали пальцем у небо.

Холодно глянувши на мою посмішку, вона знову опустила очі.

— Тепер я знаю, чому ви не вмієте писати вірші.

Настала моя черга образитися. Ще в першу неділю я обмовився Кончісу про свої невдачі у творчості.

— Шкода, що я не однорукий. Тоді у вас була б ще одна причина потішатися з мене.

На те Лілі кинула погляд, який, мабуть, відобразив її справжнє «я». Бистрий, але твердий, на якусь мить навіть… Вона повернула голову.

— Я не мала права таке сказати. Пробачте.

— Щиро дякую.

— Я йому не коханка.

— Сподіваюся на те, що й взагалі нікому.

Вона відвернулася від мене до моря.

— Дуже нетактовна заувага.

— Удвічі нетактовніше вмовляти мене, щоб я повірив у всі ті нісенітниці.

Лілі прикривалася парасолькою, я зиркнув попід неї й побачив, що вираз на обличчі суперечить словам про заувагу. Замість бундючности безуспішно стримувана веселість. Майже не ховаючи очей, дівчина кивнула на причал.

— Чи не прогулятися нам туди?

— Якщо так написано в сценарії, то ходімо.

Обернувшись до мене, вона пригрозила пальцем.

— Раз уже виявилося, що нам не знайти спільної мови, то пройдімося мовчки.

Я усміхнувся й знизав плечима: як перемир’я, то перемир’я.

На пристані вітер дув сильніше, й волосся завдавало Лілі клопоту, чарівливого клопоту. Раз у раз злітало осяйними шовковими крилами в сонячному промінні. Кінець кінцем я взяв складену парасольку, а Лілі спробувала дати лад неслухняним локонам. Вкотре її настрій різко змінився. Виблискуючи гарними білими зубами проти сонця, вона сміялася без упину, сахалася й підстрибувала, коли об край причалу била хвиля й обдавала нас бризками. Кілька разів Лілі стиснула мені руку, буцімто захопившись грою з вітром і морем… Гарненька, доволі норовиста школярка в барвистій смугастій сукенці. Я крадькома розглядав парасольку. Як нова. Еге ж, привид, що походить із 1915 року, цілком може мати нову річ, та чомусь, всупереч здоровому глуздові, здавалося, що переконливішою була б стара й вицвіла.

Від вілли долинув звук дзвіночка. Та сама мелодія, що й минулого тижня, в ритмі звучання мого імени. Лілі спинилася й прислухалася. Знову теленькання, спотворене вітром.

— Ні-ко-лас, — поважно, але з глузливим відтінком вимовила Лілі. — Це по тобі дзвонять[137].

Я глянув поміж дерева.

— Не розумію, навіщо.

— Мусите піти туди.

— Підете зі мною?

Дівчина заперечливо похитала головою.

— Чому? — наполягав я.

— Бо не мені дзвонять.

— Як гадаю, непогано було б скріпити наше примирення.

Лілі стояла дуже близько, притримуючи волосся, щоб не впало на обличчя. Суворо глянула на мене.

— Пане Ерфе! — відказала вона таким самим, як учора ввечері, холодним тоном, підкреслено чітко вимовляючи кожний звук. — Невже ви просите мене подарувати вам поцілунок?

Оце так штука! Пустунка, що прийшла з 1915 року, кепкує із заяложеного жартівливого вислову вікторіанських часів. Чудове подвійне ретро. Виконуючи його, Лілі здавалася дуже милою й недоладною. Заплющившись, підставила щоку й ухилилася, я ледве встиг торкнутися її губами. І стояв, споглядаючи на її схилену голову.

— Одна нога там, друга тут, — пообіцяв я, віддав парасольку й кинув погляд, який мав виражати і пристрасть, і ствердження того, що мене не вдалося одурити. Я негайно рушив до вілли. Раз у раз оглядаючись, прудко дерся вгору стежкою. Лілі двічі помахала мені рукою з причалу. Здолавши круту дільницю, я йшов рідколіссям. Біля дверей концертної зали, поряд дзвіночка, стояла Марія. Я ступив крок-два по жорстві — й світ пішов обертом. Принаймні так здалося.

На терасі, не більш як за п’ятдесят футів від мене, з’явилася жіноча постать. Це була Лілі. Не могла бути, але таки була. Ті самі куйовджені вітром локони, сукня, парасолька, постава, риси обличчя. Все точнісінько таке саме. Вона задивилася понад моєю головою на море, зовсім не звертаючи на мене уваги.

Це був страшенний удар, я загубився в просторі й часі. Однак умить зміркував: мені очевидячки стараються вбити в голову, що це саме та дівчина, яку я тільки-но залишив на причалі, а насправді це не вона. Таку дивовижу можна було пояснити тільки тим, що це сестра-близнючка. Отже, маємо справу вже з двома Ліліями-квітоньками. Не встиг я оговтатись, а поруч цієї нібито Лілі на терасі виник ще один персонаж.

Він не Кончіс, бо дуже вже високий. Я міг тільки припустити, що це особа чоловічої статі — «Аполлон», або «Роберт Фоукс», або навіть «де Декан», дивлячись проти сонця на зодягнену в чорне постать у масці — найжахітнішій з усіх, які мені доводилося бачити: голова величезного чорного шакала з довгою мордою й нашорошеними шпичастими вухами.

Вони стояли поряд, повелитель божевілля і підвладна, загрозлива смерть і вутла людська істота. Отямившись від першого струсу, я зразу ж зачув у цій картині ґротеск, надмірну макабричність ілюстрованого коміксу жахіть. Звичайно, йшлося про якийсь моторошний архетип, але він вражав і підсвідомість, і здоровий глузд.

І цього разу не відчувалося нічого надприродного. Не вірилося, що це щось більше, ніж котрий уже з ліку паскудний театральний трюк, вивернута навиворіт моторошна подоба недавньої сцени на пляжі. Це не означало, що я не налякався. Ще й як налякався, і страх породило усвідомлення того, що все може статися. У Кончісовому спектаклі немає рамок дозволеного, він не обмежений законами і звичаями, прийнятими в суспільстві.

Секунд десять я стояв як укопаний. Марія рушила до мене, а ці дві постаті відступили, наче не хотіли потрапити їй на очі. Чорна лапа владно тягла за плече дубльовану Лілі. В останню мить вона глянула згори на мене — байдуже й відчужено.

Остерігайтеся чорних псів.

Я метнувся до стежки. На бігу озирнувся. На терасі вже нікого не було. Я домчав до повороту. Ось із цього місця півхвилини тому я востаннє побачив Лілі, що махала мені рукою з причалу. Тепер на причалі порожньо. Як і на всій частині пляжу, відкритій оку. Підбігши далі, до уступу з лавкою, я окинув оком мало не весь пляж і частину стежки. Даремно сподівався побачити яскраву сукенку. Мабуть, Лілі сховалася в ґроті або за каменюками. Що ж, мені не варто поводитися так, як вони сподіваються. Я рушив крутою стежкою назад, до вілли.

Марія чекала мене на краю колонади. Не одна, з якимсь чоловіком. Я впізнав Гермеса. Цей мовчазний погонич осла цілком міг би зіграти роль персонажа з шакалячою головою, зріст-бо відповідний. Тепер він справляв враження незворушного й безпристрасного спостерігача. Кинувши «мія стігмі» — тобто «хвилиночку», я рушив повз них до вілли. Марія простягнула конверт, але я відмахнувся. Кинувся сходами до Кончісової кімнати. Постукав у двері. Тиша. Ще раз постукав. Наліг на клямку. Замкнуто.

Зійшовши вниз, я трохи перегодив у концертній залі, щоб покурити й опануватися.

— Де пан Конхіс?

— Тен іне меса.

Тобто нема вдома. Марія знову подала мені конверта, але я й далі не зважав на те.

— Де він?

— Ефіге ме ті варка.

Тобто поплив на човні.

— Куди?

Вона не знала. Взявши конверта, я побачив на ньому напис — «Ніколасові». Всередині були складені папірці.

Перший — це записка від Кончіса.

Любий Ніколасе, попрошу Вас якось розважатися самому до вечора. Через нагальні справи мушу поїхати до Нафпліона.

М. К.

Другий — це радіограма. На острові немає ні телефону, ні телеграфу, але у службі берегової охорони є невелика радіостанція.

Надіслано з Афін вчора ввечері. Я вже вирішив був, що знайду в цьому папірці пояснення Кончісового від’їзду. Але ба, зазнав уже третього струсу за останні три хвилини, кинувши оком на підпис під ось таким повідомленням:


МАТИМУ ВІЛЬНІ ТРИ ДНІ КРПК БУДУ НАСТУПНОЇ П’ЯТНИЦІ КРПК ШОСТА ВЕЧОРА КМ АЕРОПОРТ КРПК ПРИЙДИ КМ БУДЬ ЛАСКА КРПК АЛІСОН


Воно надійшло до охоронців того ж вечора. Я зиркнув на Марію та Гермеса. Вони дивилися на мене порожніми очима.

— Коли ви принесли цю радіограму сюди?

— Прі-прі, — відповів Гермес.

Значить, рано-вранці.

— Хто вам її передав?

Учитель. Учора ввечері, в таверні Сарантопулоса.

— А чому віддали мені не зразу?

Він стенув плечима й глянув на Марію. Вона теж знизала плечима. Напевно, давали зрозуміти, що Гермес зразу ж приніс цю радіограму й вручив Кончісові. Отже, винен сам господар. Я ще раз прочитав текст.

Гермес спитав, чи не хотів би я надіслати відповідь, бо він зараз повернеться до села. Я сказав, що ні, й задивився на погонича. Його каламутне око не давало надії на щось путнє. Однак я таки поцікавився.

— Чи бачили ви сьогодні двох молодих пань?

Він глипнув на Марію.

— Яких ще пань? — спитала вона.

Я перевів погляд на Гермеса.

— Я до вас звертаюся.

— Охі, — відказав він. Ні. І заперечливо задер голову.

Я повернувся на пляж. Весь час мав на оці стежку. Зійшовши, попростував до ґрота. Ані сліду Лілі. За кілька хвилин я упевнився, що вона тут не ховається. Заглянув у яр. Що ж, можна було б видертися вгору дном цієї яруги й податися на схід, але в таке важко повірити. Я вибрався цим дном трохи вище, щоб перевірити, чи не зачаїлася ця дівчина за якоюсь брилою. Ні. Нікого нема.

Розділ 32

Сидячи під сосонкою й вдивляючись у море, я старався зібрати докупи метушливі думки. Так, перша з двійнят підходила до мене й говорила зі мною. У неї шрам на лівому зап’ястку. Друга виступала в ролі дублерки. До неї мені не вдасться наблизитися. Хіба що побачити на терасі, у світлі зірок, та й то здаля. Близнючки… нещоденна річ, але я вже чимало дізнався про Кончіса, тож міг припустити таку можливість. Якщо ти рідкісний багатій, то чому б не дозволити собі й рідкісні цяцьки? Чом би й не вишукані та химерні?

Я зосередився на Лілі, яку знав, на тій зі шрамом. Сьогодні вранці, та й учора ввечері вона старалася сподобатися мені. Якщо вона справді Кончісова коханка, то чим тоді пояснити те, що він дивиться на таке крізь пальці й навмисно залишає нас віч-на-віч? Хіба тим, що цей старий зайшов у збоченстві набагато далі, ніж можна було б, як на мене, запідозрити. Склалося чітке враження, що Лілі заграє зі мною — виконує роль під Кончісовою режисурою, причому має втіху від такої гри. Однак між чоловіком і жінкою всяка гра, навіть коли вона тільки сама для себе, має сексуальну підкладку. Тільки-но на цьому пляжі Лілі відкрито спробувала зачарувати мене. Цілком певно, що з наказу старигана, а проте за кокетством і пустотливістю крилася інша риса цієї забави — несумісна з ремеслом найманої актриси. Та й саме акторство Лілі ближче до натхненного дилетантства, ніж до професіоналізму. Хоч що ця дівчина робила — все вказувало, що вона належить до мого світу та середовища, має вроджене чуття порядности й наділена суто англійським гумором. З погляду фахівця оті Кончісові сцени, попри вишукану інсценізацію, видавалися скоріше театральщиною в родинному колі, ніж справжнім театром із його достеменною, такою бажаною ілюзією достовірности. Кожний погляд і кожний жарт Лілі підказували, що вона підманює. Зрештою, мене приваблювала саме ця особливість, не тільки врода. Власне, кокетство було зайвиною. Я впіймався ще минулої неділі, і то відразу, як тільки побачив загадкову усмішку Лілі. Коротко кажучи, якщо її роль полягає в тому, щоб мене спокусити, то я таки піддамся на спокусу. Нічого тут не вдієш. Я ж водночас і сластолюб, і авантюрист. Поет-невдаха, що невтомно шукає безсмертя — як не у віршах, то хоча б у ризикових пригодах. Раз уже трапилася хвиля, то треба випити.

І цією хвилею мене несло до Алісон. Її радіограма — все одно, що сіль в оці, коли конче треба добре придивлятися. Я здогадувався, як усе сталося. Мій понеділковий лист дійшов до Лондона в п’ятницю або суботу, коли Алісон якраз відлітала до Греції. Ні на що не було охоти, довелося півгодини нудьгувати в «Елленіконі»[138] — ось і під настрій послала радіограму.

Ця вістка стала вторгненням недоречної реальности у світ насолоди, нападом надуманого, штучного обов’язку на інстинкт. Несила мені покинути острів, несила змарнувати в Афінах аж три дні. Я вкотре перечитав оті злощасні кілька слів. Кончіс, цілком певно, їх теж прочитав, бо не було конверта. Скоріш за все цю радіограму розпечатав у школі Деметріадес.

Отже, Кончіс знає про виклик до Афін. Зміркував, що це та сама дівчина, про яку дізнався від мене, й порадив поплисти до неї. Мабуть, тому-то й поїхав. Щоб анулювати те, що приготував для мене на наступні вихідні. А я ж сподівався, що гостюватиму в нього всі чотири дні канікул, що Алісон не сприйме дослівно моїх млявих запросин.

Я вирішив, як повестися. Нема й мови про те, щоб Алісон приїхала на острів і між нами дійшло до зближення. Хоч що там станеться на нашій зустрічі, та нехай це діється в Афінах. Якщо Кончіс мене запросить, то знайду якусь відмовку й нікуди не поїду. А якщо не запросить, то доведеться піти на запасний варіант — побачення з Алісон. Чи так, чи сяк, а воно вийде на добре.

Мене знову покликав дзвіночок. Пора обідати. Захмелілий від сонця, я зібрав свої речі й поплентав стежкою. Потайки зиркав на всі боки, налаштовувався на нові дії маскарадного спектаклю.

Йдучи поміж шарпаних вітром дерев, я сподівався вгледіти щось незвичайне — наприклад, обох двійнят нараз. Ба ні. Нікого й нічого. Стіл накрито тільки для одної персони. Марії ніде не видно. Муслінова серветка лежала поверх тарамасалати[139], варених яєць і мушмули.

Доїдаючи ці страви на продуві під колонадою, я спекався думок про Алісон і приготувався до всього, що тільки може запропонувати Кончіс. Щоб йому легше пішло, подався через ліс до місця, де минулої неділі читав про Роберта Фоукса. Не взявши з собою книжки, я влігся й заплющив очі.

Розділ 33

Мені не дали задрімати. Не минуло й п’яти хвилин, як щось зашелестіло й запахло сандаловим деревом. Я прикинувся, що сплю. Звук дедалі ближче. Захрускотіла засохла глиця. Ось ноги Лілі спинилися біля самої моєї голови. Шелеснуло гучніше, вона сіла поруч мене. Мабуть, впустить на мене шишку або полоскоче хвоїнкою в носі. Ні, вона почала мало не пошепки декламувати уривок із Шекспіра:

Не бійтеся: цей острів повен звуків

І голосів солодких, добровісних.

Тут часом сотні інструментів разом

Гудуть мені у вуха, а часами,

Прокинувшись, я раптом чую голос,

І знов мене він ніжно присипляє, —

Тоді я бачу в снах розкриті хмари,

Що обсипають золотом мене,

І хочеться, прокинувшись, ще спати,

Щоб знову бачити такі от сни[140].

Весь час я мовчав, не розплющивши очей. Лілі бавилася словами, щоб звучали двозначно. Цей чистий, солодкий голос, цей вітер у соснових кронах… Вона змовкла, а я й далі затуляв очі повіками.

— Далі, — шепнув я.

— Це знов якийсь-то дух прийшов, щоб мучити тебе[141].

Я розплющив очі. На мене витріщалася лупатими вогняно-червоними баньками диявольська чорно-зелена пика. Я скорчився. Дівчина тримала в лівій руці китайську карнавальну маску на паличці. Було видно шрам. Лілі переодяглася в білу блузку з довгими рукавами та сіру спідницю мало не по кісточки й зв’язала волосся на потилиці чорною оксамитовою стрічкою. Я відсунув маску набік.

— Нікудишній з вас Калібан.

— То, може, ви б його зіграли.

— Я сподівався на роль Фердінанда[142].

Наполовину прикривши маскою обличчя, Лілі споглядала з-понад неї на мене з явною стриманою глузливістю. Безсумнівно, гра точилася далі, але вже в іншому, відвертішому ключі.

— А ви певні, що вам стачить таланту на таку роль?

— Якщо не стачить, то покрию цей брак надлишком жагучости.

В її очах і далі мерехтіли насмішкуваті іскорки.

— Це заборонено.

— Хто заборонив? Просперо?

— Може, й він.

— У Шекспіра теж із цього почалося. Із заборони.

Лілі опустила очі.

— Хоча в його п’єсі Міранда, звичайно ж, набагато невинніша, — докинув я.

— Фердінанд теж.

— Є одне «але». Я вам правду кажу, а у вас що не слово, то обман.

Не піднявши очей, Лілі прикусила губу.

— Кілька разів я сказала вам щиру правду.

— Як-от про чорного пса, від якого ви люб’язно мене остерегли? — спитав я й швидко додав: — Тільки, ради бога, не питайте, що це за пес.

Обхопивши прикриті спідницею коліна, вона відкинулася назад і задивилася на крони дерев позад мене, взута в недоладні чорні шнуровані черевички. Від них відгонило якоюсь дуже давньою сільською школою, першими несмілими потугами місіс Панкгерст[143] на емансипацію. Довгенько помовчавши, Лілі спитала:

— То що це за пес?

— Той, з яким нині вранці гуляла ваша сестра-близнючка.

— Я не маю сестри.

— Говоріть-говоріть. — Я приліг, сперся на лікоть і всміхнувся їй. — Де ви сховалися, коли ми розпрощалися?

— Я пішла додому.

Нема ради, Лілі не скидає головної маски. Я обмацав оком її насторожене обличчя й потягнувся за сигаретами. Спостерігаючи, як я чиркаю сірником і затягаюся димом, вона раптом наставила долоню. Взявши від мене сигарету, характерно, як на курця-початківця, випнула губи, вдихнула трохи диму, з наступною затяжкою більше — і закашлялась. Увіткнувши голову поміж коліна й простягнувши руку, щоб я забрав сигарету, Лілі зайшлася кашлем. Тонка шия, вутлі плечі нагадали мені про вчорашню голу німфу — теж тендітну, з невеликими грудьми й таку саму на зріст.

— Де ви навчалися? — спитав я.

— Я?

— В якому театральному училищі? В Королівській академії?

Лілі змовчала. Я спробував заатакувати з іншого флангу.

— Ви стараєтеся, причому вельми успішно, закрутити мені голову. Навіщо?

Цього разу вона не стала прикидатися ображеною. Бажані зміни її поведінки було найвиразніше видно по збоях, коли Лілі випадала з ролі. Дівчина звела голову, трохи повернула її від мене, сперлася на руку й знову затулилася маскою, як чадрою.

— Я Астарта, мати таїн.

По-пікантному звабливі сіро-фіалкові очі широко розплющилися, я криво усміхнувся. Треба дати зрозуміти, що мені вже вухами ллються її імпровізації.

— На жаль, я безбожник.

Лілі відклала маску.

— То я навчу вас вірити.

— Чόму? Містифікації?

— І містифікації теж.

Від моря долинуло торохтіння моторки. Лілі теж його почула, але не дала по собі пізнати.

— Я б хотів зустрітися з вами десь поза межами Бурані.

Вона глянула на дерева, що росли на південному схилі. В її голосі зазвучали значно ближчі до сучасности нотки.

— Може б, так у наступні вихідні?

Я відразу здогадався, що Лілі вже дізналася про Алісон. Гаразд, я також вдаватиму, що нічого не знаю й не відаю.

— Чому б і ні?

— Моріс ніколи не дозволить чогось такого.

— Ви вже виросли з того віку, коли питають дозволу.

— А я гадала, що вам треба поїхати до Афін.

Я трохи забарився з реплікою.

— Мені не дуже до вподоби одна властивість ваших ґротескних забав.

Лілі, як і я, спиралася на лікоть, відвернувшись від мене. Нарешті обізвалася — тихим голосом.

— Не тільки вам.

Я пожвавився. Крига таки скресає. Сів, щоб подивитися на Лілі хоча б у профіль. Вираз замкнутости, знеохоти. Цього разу, здається, не награний.

— Отже, ви визнаєте, що все це комедія?

— Почасти.

— Якщо й вам не до вподоби ця комедія, то найпростіший спосіб зарадити — це пояснити мені, про що в ній ідеться. Чому тут винюхують про моє особисте життя.

Дівчина похитала головою.

— Не винюхують. Моріс попросту обмовився. Тільки й того.

— Не поїду до Афін. Між нами все скінчилося. — Лілі мовчала. — Це одна з причин того, що я сюди приїхав. До Греції. Щоб вибратися з тої плутанини.

— Вона австралійка, — пояснив я. — Стюардеса.

— І ви вже не…

— Що — «не»?

— Не кохаєте її?

— Наші стосунки не назвеш коханням.

Вона знову промовчала. Підібравши з землі шишку, крутила й розглядала її, ніби збентежена почутим. Відчувалося, що ця зніяковілість непідробна й не передбачена сценарієм. Як і недовіра моїм словам.

— А що вам наговорив старий? — спитав я.

— Що вона хоче з вами побачитися. Ото й усе.

— Тепер ми тільки приятелюємо. Обоє усвідомлювали, що наш зв’язок не довго протриває. Час від часу обмінюємося листами. Ви ж знаєте австралійців, — докинув я. Лілі покрутила головою. — Ці люди відстали в розвитку культури. Не знають, хто вони й куди належать. З одного боку, ця дівчина доволі… неотесана. Недолюблює британців. З другого боку… мабуть, передусім я почував… мені було жаль її.

— Ви жили… як чоловік з жінкою?

— Якщо волієте вжити цей неоковирний вираз… Так. Кілька тижнів. — Лілі поважно кивнула, ніби дякуючи за інтимне признання. — Кортить мені дізнатися, чому вас так цікавить ця справа.

Вона схилила голову набік — так визнають незмогу відповісти на поставлене питання. Цей простий жест був природніший і красномовніший, ніж усілякі слова. Ні, Лілі не знає, чому її так цікавить ця справа. Я повів далі:

— На Фраксосі мені було не з медом. Аж до часу, коли я почав сюди навідуватися. Я був… самотній. Звичайно ж, не кохав… тої дівчини. Просто вона була одна-єдина. І не більш.

— А може, ви їй також видавались одним-єдиним.

Насмішила. Я пирхнув.

— У неї десятки мужчин. Слово чести. А після мого від’їзду вона лигалася щонайменше з трьома.

По білій блузочці нервово бігала зиґзаґами мурашка. Простягнувши руку, я змахнув її. Напевно, дівчина відчула дотик, але не обернулася.

— Я б хотів, щоб ви, Лілі, облишили прикидатися. Либонь, у вашому справжньому житті не раз таке траплялося.

— Ні, — труснула головою Лілі.

— Ви ж не заперечуєте, що живете насправді. Вдавати з себе тонкошкіру панночку — це ж безглуздя.

— Я не хотіла втручатися в чужі справи.

— Ви також розумієте, що я розкусив вашу гру. Ця гра доходить до ідіотизму.

Помовчавши, вона сіла й повернулася лицем до мене. Глянувши на боки, задивилася мені у вічі. Цей допитливий, нерішучий погляд принаймні почасти підтвердив мою правоту. Тим часом невидимий човен підпливав до острова. Явно тримав курс на затоку.

— За нами стежать? — спитав я.

— Тут за всіма стежать, — злегка здвигнула плечима Лілі.

Я роззирнувся, але нічого не зауважив.

— Може, й так. Але нізащо не повірю, що також підслуховують кожне слово.

Спершись ліктями на коліна й обхопивши долонями підборіддя, вона вдивлялася в далечінь за мною.

— Воно десь так, як ускладнені хованки, Ніколасе. Треба впевнитися, чи той, хто має шукати, захотів узяти участь у грі. Тоді треба причаїтися. Бо інакше не буде гри.

— Гри також не буде тоді, коли тебе знайшли, а ти й далі вперто ховаєшся, — зауважив я. — Ви не Лілі Монтґомері. Якщо така особа взагалі існувала.

— Існувала, — кинула на мене оком дівчина.

— Навіть стариган визнає, що ви не Лілі. А чому ви такі певні, що вона справді існувала?

— Бо я сама існую.

— Може, ви її дочка?

— Так.

— Як і ваша сестра-близнючка.

— Я одиначка.

Це вже занадто. Лілі й рушитися не встигла, як я, рвучко ставши навколішки, схопив її за плечі й повалив навзнак. Щоб не змогла відвести погляду. В її очах майнув страх, і я цим скористався.

— А тепер послухайте. Все це дуже забавне. Однак у вас таки є сестра-близнючка, і ви знаєте, що цього не заперечиш. Вам вдаються фокуси із зникненням, ви опанували мистецтво провадити розмову в стилі початку сторіччя, набралися відомостей про цей час. І таке інше. Але вам не вдасться приховати двох очевидних речей. По-перше, ви розумна. По-друге, ви з такої самої плоті і крови, що й я. — Я міцніше стиснув її за плечі під тонкою блузочкою. Лілі скривилася. — Ймовірно, ви так поводитеся тому, що любите старого. Ймовірно, він вам платить. Ймовірно, вам попросту подобається така гра. Не знаю, де живете-проживаєте ви, сестра й решта вашої компанії. Та й не хочу знати, мені байдуже. Досить того, що сам собою цей задум — просто чудо. Я вподобав вас, вподобав Моріса й перед ним ладен грати будь-яку роль — скільки треба… але, хай йому біс, не берімо аж так всерйоз цього спектаклю. Виконуйте все, що вимагає сценарій. Але, Христа ради, не перебирайте міри. Не товчіть води в ступі. Згода?

Я втупився їй у вічі. Побачив, що моя взяла. Страх поступився місцем покірності.

— Відчепіться. Спина болить, як нещастя, — озвалася Лілі. — Мабуть, якийсь камінець намуляв.

Ще одне підтвердження перемоги. Словник помітно змінився.

— Гаразд.

Відпустивши її, я встав і закурив. Вона сіла, випростувалася й потерла собі плечі. Справді, в тому місці, де я притиснув її до землі, лежала шишка. Підтягнувши коліна, Лілі ткнулася в них обличчям. Я дивився на неї й картав сам себе, що тільки тепер здогадався вжити силу. Дівчина ще глибше сховала обличчя й обхопила руками литки. Надто вже довго вона мовчить і не ворушиться. Мабуть, удає плач. Це я не зразу помітив.

— Плачем мене не проймете.

Кілька секунд вона не відповідала, а тоді звела голову й жалісно глянула на мене. Сльози були справжні. Я бачив, як вони дрижать на віях.

Лілі відвернулась, ніби боялась осоромитися, й витерла очі тильною стороною долоні.

Я присів навпочіпки поряд з нею й подав сигарету. Взяла.

— Дякую.

— Я не хотів вас скривдити.

Цього разу вона затягувалася глибоко й не кашляла.

— Я вас дратувала.

— Лілі, ви просто чудо… Не уявляєте, яких дивовижних вражень я зазнав. І гарних. Але, знаєте, в кожного з нас є чуття реальности. Як земне тяжіння. Недовго з ним поборюкаєшся.

Вона трохи скривилася — несміло й понуро.

— Якби ви знали, як добре я розумію, про що кажете.

Нова перспектива. Може, Лілі примушують грати роль.

— Я весь обернувся у слух.

Дівчина знову задивилася в далину.

— Вранці ви сказали… є щось таке, як сценарій. Хочу показати вам одну річ. Скульптуру.

— Добре. Ведіть.

Я встав. Нахилившись, вона старанно вкрутила недокурок у землю й глянула на мене з підкресленою покорою.

— Дайте… отямитися. Не шпиняйте мене хоча б п’ять хвилин.

Я подивився на годинник.

— Хай хоч шість. Але ні на секунду довше. — Лілі простягла руку, і я допоміг їй звестися, але руки не відпустив. — Слово «шпиняти» недоречне, коли йдеться про те, що я хочу краще пізнати таку напрочуд привабливу дівчину.

Вона потупилась.

— Цій дівчині не треба грати роль, щоб видаватися значно менш… досвідченою, ніж ви.

— Це не применшує їй привабливости.

— Нам недалеко, — сказала вона. — Тільки на пагорб зійти.

Тримаючись за руки, ми рушили вгору. За якусь хвилину я стиснув пальці Лілі, й вона відповіла легеньким потиском. Заповідь скоріше дружби, ніж чогось інтимнішого. Легко повірилося в останні слова цієї дівчини про саму себе. Завдяки й зовнішності, бо такі делікатні риси обличчя, як у Лілі, часто позначають несмілість і перебірливість недоторки. Відчувалося, що за поверховою кокетливою зухвалістю, за зрадливістю минулого, яку втілювала Лілі, крився трепетний дух наївности, ба навіть незайманости; і я вважав, що маю все потрібне, щоб при першій нагоді піддати цей дух екзорцизму.

Знову наплило запаморочливе, казкове, споконвічне враження, що я, щедро обдарований, входжу до міфічного лабіринту. Знайшовши Аріадну й тримаючи її за руку, я ні за які скарби на світі не погоджуся помінятися з кимсь місцем. Відтепер мені прощено всі колишні фіґлі-міґлі з дівчатами, самолюбство і хамство, навіть те, що я ганебно принизив Алісон і спровадив її в далеке минуле. Так мало статися, і якась частка мене самого завжди про це знала.

Розділ 34

Лілі повела мене між пініями, трохи вище від місця, де я минулої неділі перебирався через яр. На той бік провадила стежка з грубо вирубаними в скелі сходинками. За яром ми зійшли вгору пологим схилом і опинилися в розвернутій до моря улоговині, схожій на природний амфітеатрик. Посередині цієї долинки, на постаменті з необтесаного каменю, височіла статуя. Я зразу впізнав її. Копія відомої скульптури Посейдона, на початку сторіччя виловленої з моря неподалік Евбеї. На стіні моєї шкільної кімнати висіла листівка із зображенням цієї пам’ятки. Величний чоловік стояв, широко розставивши ноги й простягнувши могутню руку до моря, на південь. Жоден витвір за всю історію людства не був такий незбагненно царствений і немилосердно божественний. Сучасний, як авангардна творчість Генрі Мура, і прадавній, як камінь, що правив за підніжжя. Я здивувався, що Кончіс досі не показав мені цієї статуї. Така копія натуральної величини коштує, мабуть, цілий маєток, а її поставили на задвірках, мало не сховали й навіть словом про неї не обмовляться… На думку сплив де Декан і його театральний талант — мистецтво дозувати сильні й несподівані враження.

Ми стояли й розглядали скульптуру. Помітивши моє захоплення, Лілі усміхнулась і рушила до дерев’яної лавки, що стояла на пагорбі за монументом, у тіні мигдального дерева. Звідти понад кронами сосон було видно морську далечінь, але з прибережних вод ніхто не вгледів би цього Посейдона.

Лілі сиділа в природній позі, без претензій на елеґантність, і цим самим свідчила, що визнає свою одежу театральним костюмом. Неначе роздяглася. Я сидів за три фути від цієї дівчини, і вона не могла не відчути мого погляду. Час на «отямлення» добіг кінця. Та вона все мовчала й відводила очі.

— Скажіть мені ваше справжнє ім’я.

— Вам не подобається «Лілі»?

— Розкішне ім’я для вікторіанської шинкарочки.

— Справжнє мені ще менше подобається, — блідо всміхнулася вона. — В документах я Джулія, але з малих літ і дотепер мене кличуть Жулі.

— А прізвище?

— Гоумз, — пробурмотіла дівчина. — Ось тільки я ніколи не мешкала на Бейкер-стрит.

— А сестру як звуть?

Жулі завагалася.

— Ви вперлися на тому, що в мене є сестра.

— Хто б тут та не вперся?

Ще трішки повагавшись, вона таки вирішила признатися.

— Ми народилися влітку. Тато з мамою не відзначалися фантазією, — знизала плечима Жулі, ніби давала зрозуміти, що вважає такий вибір імен нерозумним. — Сестру назвали Джун.

— Джун і Джулай — червень і липень.

— Тільки не кажіть Морісові.

— Чи давно ви з ним знаєтеся?

Жулі заперечливо крутнула головою й додала:

— Але здається, що віддавна.

— Скільки часу?

Вона опустила очі.

— Почуваюся зрадницею.

— Я ніколи вас не видам.

І знову цей допитливий, нерішучий погляд мало не докоряє мені за настирність. Однак Жулі відчула, що цього разу я не дам себе збути, й понурилася.

— Нас заманили сюди під неправдивим приводом. Кілька тижнів тому. Ціле диво, що ми й досі тут.

На думку спали Левер’є і Мітфорд. Я завагався. Ні, поки що триматиму при собі цей козир.

— А перед тим ви тут не бували?

Прудкий здивований погляд. Буцімто щирий.

— Чому це ви…

— Це я так собі спитав.

— Але чому ви питаєте?

— Бо мені здається, що торік тут діялося щось подібне.

Жулі підозріливо видивилася на мене.

— Вам напліткували…

— Та ні, — усміхнувся я. — Це тільки домисли. Здогадки. А що це за неправдивий привід?

Розмовляти з нею — це все одно, що підхльостувати батіжком норовистого мула. Чарівлива худобинка, але харапудиться на кожному кроці. Ось вона вперлася оком у землю, добираючи слова.

— Я хотіла сказати, що, попри все, ми тут залишаємося з доброї волі. Хай навіть не дуже-то тямимо, в чому суть… усього, що тут діється, однак ми вдячні Кончісу… Власне, довіряємося йому…

Дівчина змовкла, я розтулив був рота, але зразу ж стулив під благальним поглядом.

— Дозвольте мені договорити, — повела вона далі й на мить затулила долонями щоки. — Так важко пояснити… Ми обидві почуваємося багато чим зобов’язані Кончісові. Заковика в тому, що відповісти на всі питання, які, бачу, вам не терпиться поставити… це майже те саме, що розповісти сюжет детективного фільму за кілька хвилин перед кіносеансом.

— Принаймні можете пояснити, як ви стали героїнею фільму.

— Не можу. Це теж частина сюжету.

Знову вислизла й ухилилася. У верховітті мигдального дерева гудів величезний бронзовий хрущ. Внизу на осонні стояв скам’янілий еллінський бог і, як звик від правіку, орудував вітром та морем. Я придивлявся до затіненого дівочого обличчя — пониклого й трохи присмирілого.

— Вам… гм… за це платять?

— Так, але… — затнулася Жулі.

— Але що?

— Не в тому річ. Не про гроші йдеться.

— Якусь хвилину тому в мене було враження, що вам не дуже до вподоби Кончісові накази.

— Бо годі добрати, скільки правди в його словах. Не думайте, що ми набагато більше знаємо, ніж ви. Про свої наміри Кончіс сказав нам більше, ніж вам. Цілком можливо, що брехав, — стенула плечима Жулі. — У цьому лабіринті ми випередили вас на кілька кроків. Але це не означає, що нам ближче до середини.

— А в Англії ви грали на сцені? — трохи помовчавши, спитав я.

— Так. Не професійно.

— В університеті?

Жулі криво посміхнулася й повела про своє.

— Є ще одна річ. У певний спосіб Кончіс може почути кожне наше слово. Не скажу, як саме. Гадаю, вже до півночі ви збагнете. — Не давши мені зіронізувати, вона швидко докинула: — Воно не має нічого спільного з телепатією. Це попросту ширма. Метафора.

— Що ж воно таке?

— Якщо я стану пояснювати, то… все зіпсую. Одне тільки скажу. Це неповторне відчуття. Не з цього світу. Розумійте буквально.

— Ви його вже зазнали?

— Так. Це одна з причин, чому ми з Джун вирішили, що йому можна довіряти. Таке не може бути витвором лихого умислу.

— Я й досі не втямлю, як він може чути наші розмови.

Жулі споглядала на порожні морські простори.

— Я не пояснюю вам ще й тому, що побоююсь, аби він не почув моїх слів та з ваших уст.

— Господи, я ж уже пообіцяв, що ані не гадаю вас видати.

Зиркнувши на мене, дівчина знову втупилася в море. Знизила голос.

— Ми не певні, що ви той, за кого себе подаєте… Той, за кого вас подає Моріс.

— Але ж це нісенітниця!

— Я тільки хотіла сказати, що не тільки ви не знаєте, у що можна повірити. Може, ви щось від нас приховуєте. Хоча на такого й не скидаєтеся.

— Вам досить перейти через острів. До школи. Ось там і розпитайте першого-ліпшого про мене… А як щодо решти учасників спектаклю? — спитав я.

— Вони не англійці. Моріс держить їх у кулаці. Зрештою, цих людей ми рідко бачимо. Вони тут не засиджуються.

— То ви підозріваєте, що мене найняли, аби водити вас за ніс?

— Можлива річ.

— Ісусе Христе. — Я подивився Жулі у вічі. Старався переконати, що ця підозра сміховинна, але моя візаві вперто її вчепилася. — Облиште. Ніякий актор не подужає переконливо зіграти такого дурисвіта.

Мої слова викликали подобу усмішки.

— Я це відчула.

— А ви справді могли б вибратися — я б тоді повів вас до школи.

— Кончіс дуже виразно дав зрозуміти, що таке заборонено.

— Ви ж тільки відплатите йому такою самою монетою.

— Іронія долі в тому, що я…

Труснувши головою, вона обірвала саму себе.

— Жулі, ви можете мені довіряти. Запевняю.

Вона зітхнула.

— Іронія долі в тому, що мій непослух цілком може бути передбачений сценарієм. Це фантастична людина. Хованки… Ні, скоріше піжмурки. Тебе крутять, поки втратиш орієнтацію. І тоді все, що він каже й робить, у твоїх очах набуває подвійного, а то й потрійного значення.

— То поруште правила. Побачимо, що з того вийде.

Знову повагавшись, Жулі усміхнулася ширше. Показала, що ладна мені довіряти, аби тільки я набрався терпцю.

— Ви б хотіли, Ніколасе, щоб усе це припинилося? Щоб уже завтра було по всьому?

— Ні.

— Як гадаю, всі ми тут з його ласки. Кілька разів я спробувала вам це натякнути.

— Я зрозумів ваші натяки.

— Тут усе таке тендітне. Наче павутина. Інтелектуальна. Або ж театральна, якщо хочете. Трохи не так поведешся — вмить її знищиш, — кинула на мене оком Жулі. — Всерйоз кажу. Це не жарт.

— Він погрожував усе припинити?

— Він не потребує погрожувати. Якби ми не відчували, що зазнаємо найдивовижнішого, яке може трапитися в житті… Знаю, що він може довести до шалу. Може видаватися схибленцем. Старим позером-акторчуком. Попри те, відчуваю, що він знайшов ключ до…

Знову обірвала сама себе.

— До чогось такого, що мені не можна знати.

— До такого, що зіпсуєш ненароком, а тоді все життя кусатимеш собі лікті. Я сама тільки починаю усвідомлювати, про що йдеться. Не можу цього передати словами, навіть якби…

Мовчанка.

— Що ж, Кончіс має великий хист переконувати й намовляти. Це ж, мабуть, ваша сестра вчора ввечері виконала роль німфи.

— Вас це прикро вразило?

— Вже не вражає, коли я дізнався, хто вона.

— Навіть у двійнят бувають різні погляди на межі прийнятного, — м’яко сказала вона. І за якусь мить додала: — Здогадуюся, про що ви подумали. Але досі не було й натяку на… інакше ми б тут не залишались… У поглядах на ці справи Джун далеко не така святенниця, як я. Одного разу її мало не відраху…

Вона прикусила язик, але пізно. Склала по-молитовному долоні, немовби просила прощення за прогріх. Напустила на себе понурість. Я усміхнувся.

— Якби ви вчилися в Оксфорді, то я б вас знав. То за що її мало не відрахували з якогось іншого університету?

— Господи, ну й дурепа з мене. Не кажіть йому, — благально глянула на мене вона.

— Обіцяю.

— Ет, дрібниці. Позувала в чому мама родила. Задля сміху. І пішов поговір.

— На якому факультеті?

М’яка усмішка.

— Іншим разом розповім. Не тепер.

— Але ви вчилися в Кембриджі? — Жулі неохоче кивнула. — Щасливий той Кембридж.

Після короткої мовчанки Жулі тихо озвалася:

— Ніколасе, він дуже прозірливий. Якщо я розкажу більше, ніж вам належить знати, він відразу про це дізнається.

— Він же, мабуть, не сподівається, що я повірю в його байки про Лілі.

— Не сподівається. Можете не вдавати, що вірите.

— Невже і це передбачено сценарієм?

— Так. Певною мірою. — Вона глибоко зітхнула. — Невдовзі вашу довірливість піддадуть ще важчому випробуванню.

— Коли?

— Наскільки я його знаю, не мине й години, як ви поставите під сумнів усе, що я вам зараз сказала.

— Це він керував човном?

Жулі кивнула.

— А тепер, мабуть, стежить за нами. Чекає, поки настане час на його репліку.

Обережно звівши голову, я подивився позад Жулі — на дерева, що застували віллу. Не озирнувся, хоча й кортіло. Нікого не зауважив.

— Скільки в нас ще часу?

— Не хвилюйтеся. Це значною мірою залежить від мене.

Нахилившись, вона зірвала галузку з кущика материнки біля лавки й вдихнула аромат. Я блукав оком між деревами на схилі, шукаючи ознак чогось чужорідного — чи за барвою, чи за рухом. Самі тільки дерева, потайний ліс. Певна річ, Жулі спритно запобігла дуже багатьом питанням, які мені кортіло поставити, зате відповіді, хоч і не багаті на факти, розкривали її психіку й психологію… Поставав образ дівчини, яка, попри свою вроду, трохи скидається на синю панчоху і керується розумом, а не інстинктами, а проте в її єстві раз по разу дражливо дає себе відчути щось таке, що запало в сплячку й дожидається, поки його розбудять. Либонь, університетські спектаклі допомагали їй відводити душу. Видно, що ця дівчина й досі веде щось схоже на акторську гру, але це своєрідний самозахист, засіб приховати почуття до мене.

— Здається, одна з сюжетних ліній вимагає зіграности, — сказав я. — Не обійтися без репетицій і дискусій.

— Яка саме?

— Та, що стосується вас і мене.

Жулі розгладила спідницю на коліні ноги, закинутої на другу ногу.

— Не тільки вас сьогодні ошелешили. Дві години тому я дізналася про вашу пасію з Австралії.

— Там внизу я сказав вам щиру правду. Виклав усе, як є.

— Перепрошую за те, що я дуже вже настирливо випитувала. Це звичайнісінька…

— Кажіть далі.

— Звичайнісінька підозра. Що ви захотіли поморочити мені голову.

— Якщо мене запросять сюди, на віллу, то нізащо не поїду до Афін. — Жулі змовчала. — Так і передбачено сценарієм?

— Десь так, — знизала вона плечима. — Це вже як Моріс постановить. — Глянула мені в очі. — Ми теж, як і ви, тільки мухи в його павутині. — Усміхнулася. — Скажу вам відверто. Він мав намір вас запросити. Але за обідом попередив, що може й передумати.

— Я гадав, що він поїхав до Нафпліона.

— Та ні. Весь день був на острові.

Я задивився на Жулі, що крутила в пальцях галузку материнки.

— Повернімося до того, про що я повів річ. У першій дії вам, безперечно, належало сподобатися мені. Як не крути, а така була мета. Може, ви теж зав’язли мухою в павутинні, але ця муха ще й править за приманку на гачку.

— Дуже вже неприродною видається така муха.

— Інколи риба краще ловиться на штучну приманку.

Опустивши очі, Жулі не відповіла.

— У вас такий вигляд, ніби мені не варто було говорити про це.

— Ні, я… ви маєте рацію.

— Якщо цю роль вам накинули, то так і скажіть.

— Хай там як відповім — хоч підтверджу, а хоч заперечу, та в кожному разі не скажу всієї правди.

— І як нам далі бути?

— Так, ніби ми зустрілися випадково, а не з чиєїсь волі.

— А саме?

Жулі завагалася. Надто вже зосереджено обривала листочки з галузки.

— Мабуть, варто було б не підганяти подій, щоб я вас краще пізнала.

Я згадав ранкову сцену на пляжі. Жулі, як видно, хотіла наголосити, що її справжнє «я» не потерпить понукування. А тепер треба їй показати, що я це зрозумів. Я нахилився, обпершись ліктями на коліна.

— Це все, що я хотів дізнатися.

— Очевидно, — помалу проказала вона, — що я мала стати для вас єдиною причиною приходити сюди.

— Ви вже стали.

— Ще одна річ мене гризе… — Жулі зніяковіла. — Що ж, раз уже дійшло до такого, то не стану водити вас за ніс.

Вона змовкла, а я зробив хибний висновок.

— Хочете сказати, що у вас є хтось інший?

— Хочу сказати, що я сказала Морісові просто у вічі: гратиму будь-яку призначену роль, задля цього робитиму все потрібне, як ото вранці, але нізащо не вийду за рамки…

— Воля ваша. Ви сама собі пані.

— Атож.

— Може, він запропонував вам…

— Ні, що ви. Він весь час наголошує, що не силуватиме нас, коли нам чогось не хочеться.

— Ви хоча б натякнули, про що йому йдеться.

— Ви мали б уже самі зміркувати.

— Бозна-чому почуваюся піддослідним кроликом. Якась дурня. Я ж потрапив на віллу зовсім випадково. Три тижні тому попросив склянку води.

— По-моєму, це не просто так собі сталося, — зауважила Жулі. — Маю на увазі, що цей перший прихід тільки видається випадковим. Якби ви тоді не прийшли, то він вимудрував би спосіб спровадити вас сюди. Таж наперед сказав нам, що ви тут з’явитеся. Як тільки вийшло наяву, що заманив нас сюди під фальшивим приводом.

— Либонь, він наобіцяв вам чогось вартнішого, ніж оці забави.

— Так, — згодилася вона. Скорчила покаянну мінку, обернулася до мене й поклала руку на спинку лавки. — Ніколасе, поки що я нічого більш не можу сказати. Та й мені пора йти. Втім… Еге ж, таки наобіцяв. А кролик… воно не зовсім так. Це щось краще. Тому-то ми й досі тут. Хоча причина може видаватися іншою. — Жулі глянула на море проти нас. — Ще одне. За останню годину в мене камінь з душі звалився. Я дуже рада, що ви вперлися й тиснете на нас. Цілком можливо, що ми дуже помиляємося в Морісові, — шепнула вона. — Якщо це так, то нам придався б благородний лицар.

— Що ж, нагострю списа.

Дівчина кинула на мене довгий погляд з краплею сумніву, але зрештою блідо всміхнулася. Тоді звелася.

— А зараз підемо до статуї. Скажемо «до побачення». Ви повернетеся на віллу.

Я й далі сидів.

— Побачимося ввечері?

— Він попросив мене бути напоготові. Не знаю, як воно буде.

— Я почуваюся, як сифон з газованою водою. Аж шумує в мені цікавість.

— Потерпіть.

Жулі простягла руку, щоб я нарешті встав.

Сходячи з нею додолу, я зауважив:

— Хай там як, а ви переборщили. Адже твердите, що Лілі Монтґомері — ваша мати, — усміхнувся я. — Та чи була така насправді?

— Ви здогадливий, як і я, — скоса зиркнула на мене Жулі. — Може, й здогадливіший.

— Приємно чути.

— Ви ж, мабуть, усвідомлюєте, що попали в руки людині, яка дуже вправно перекроює дійсність.

Ми дійшли до статуї.

— Ось думаю, що станеться сьогодні ввечері, — сказав я.

— Не бійтеся. Це буде… щось поза спектаклем. Або ж навпаки — в його серцевині. — Трішки помовчавши, Жулі повернула лице до мене. — Вам пора.

Я взяв її за руки.

— Мені хочеться вас поцілувати.

Дівчина потупилася. Знову прикрилася личиною Лілі.

— Краще не треба.

— Не хочете?

— За нами спостерігають.

— Я не про те питаю.

Вона не відповіла, але й не висмикнула рук. Я обняв її, пригорнув. Якусь мить вона відвертала голову, однак таки дала мені добратися до вуст. Міцно стиснені й непіддатливі, вони злегка затремтіли — і зразу ж дівчина відштовхнула мене. Як на мій парубоцький досвід, у такому зближенні навряд чи було щось еротичне, та в її очах на мить-дві майнуло дивне хвилювання й занепокоєння. Таке враження, ніби для Жулі, на відміну від мене, цей поцілунок бозна-скільки значить, ніби мало не трапилося те, до чого вона постановила не допустити. Я усміхнувся, щоб її заспокоїти. Мовляв, такі поцілунки — це ніякий не гріх, повір. Жулі видивилася на мене й опустила очі. Я спантеличився. Ні з того ні з сього порушено логіку ходу подій за останні півгодини. Може, вона знову грає роль, щоб обманути Кончіса чи ще когось, що стежить за нами. Але наші очі зустрілися, й я упевнився, що ні на кого, крім мене, вона не зважає.

— Якщо виявиться, що ви обдурили мене, я вийду з гри.

Не давши часу на відповідь, Жулі відвернулася й рвучко пустилася геть. Якусь хвилину я проводжав її поглядом, а тоді глянув через плече на той бік яру. Вагався, чи не кинутись доганяти. Тим часом Жулі спускалася поміж сосон до моря. Кінець кінцем я закурив, попрощався з величним загадковим Посейдоном і попрямував до вілли. Дійшовши до яру, озирнувся. В гущавині майнуло щось біле й зникло. Самотність мені не загрожувала. Вибравшись кам’яними сходами на той бік, я наткнувся на Кончіса.

Він стояв плечима до мене кроків за сорок і дуже вже уважно розглядав крізь бінокль якогось птаха на вершку дерева. Коли я наблизився, Кончіс опустив бінокль і вдав, що тільки-но мене зауважив. Не дуже переконливо зіграно. Тоді я й не відав, що він приберігає весь свій талант для сцени, яка мала невдовзі розпочатися.

Розділ 35

Нині Кончіс одягнувся в сині штани й темно-синю водолазку — в денну пору значно офіційніше, ніж звично. Йдучи до нього по килимі з глиці, я постановив бути насторожі, й слушність такої постанови підтверджував глузливий вираз на Кончісовому обличчі. Прима його трупи, безсумнівно, не кривила душею — принаймні тоді, коли висловлювала захоплення цим чоловіком і впевненість у тому, що він не лиходій. Водночас було враження, що в цій душі набагато товщий наліт недовіри, навіть страху, ніж можна було б судити з поведінки. Жулі потребувала переконати не тільки мене, а й себе саму. З першого ж погляду на старигана я відчув, що мене діймає недовіра — дужче, ніж щось інше.

— Добрий день.

— Добридень, Ніколасе. Перепрошую за те, що відлучився. Маленький переполох на Волл-стриті.

Здавалося, Волл-стрит десь на краю не те що світу — всесвіту. Я вдав співчуття.

— Оце так!

— Два роки тому я здуру вступив до фінансового консорціуму. Чи могли б ви уявити Версаль, у якому не один Roi Soleil[144], a зразу п’ять?

— І що саме ви фінансуєте?

— Багато чого, — відповів він і зразу ж повів далі. — Довелося поплисти до Нафпліона, щоб зателефонувати до Женеви.

— Сподіваюся, ви не збанкрутували.

— Тільки з дурнями таке стається. Власне, вони банкрути вже у сповитку. Ви провели час із Лілі?

— Так.

— Добре.

Ми рушили до вілли. Змірявши оком старого, я сказав:

— Ще й з її сестрою-близнючкою познайомився.

Він доторкнувся до сильного бінокля, що висів на шиї.

— Здається, тільки що я почув гірську кропив’янку. Давно пора б їй звідси відлетіти додому.

Не так різка заувага, як циркова штучка. Ось була тема розмови — й щезла.

— Точніше, я бачив цю сестру.

Кончіс ступив ще кілька кроків. Мабуть, міркує, що б його сказати.

— У Лілі нема сестри. Тому тут такої не може бути.

— Я тільки хотів сказати, що без вас мене дуже гарно розважали.

Не усміхнувшись, він нахилив голову. Ми замовкли. Мій співрозмовник скидався на ґросмейстера, що задумався над ходом і в шаленому темпі перебирає можливі комбінації. Якоїсь миті хотів був щось сказати, але передумав.

Ми дійшли до жорствяного майданчика.

— Як вам мій Посейдон?

— Чудовий. Я мало не…

Кончіс перебив мову. Поклав мені руку на плече й опустив голову, ніби йому забракло слів.

— Її конче треба розважати. Але не бентежити й не зворушувати. Ви, звичайно, вже знаєте чому. Пробачте за цю містерію, що ми розіграли перед вами.

— Йдеться про… амнезію?

Він зупинився. Ми дійшли до сходів.

— Вам тільки це впало в око?

— Не тільки. Багато чого.

— То ви не помітили нічого патологічного?

— Не помітив.

Він злегка звів брови, зображаючи подив, й рушив угору сходами. Поклавши бінокль на стару тростинову кушетку, підійшов до стола.

Стоячи за стільцем, я змавпував Кончіса — питально сіпнув головою.

— Оця нав’язлива потреба змінювати свою подобу, придумувати хибні мотивування. Вас таке не вражає? — спитав він.

Я прикусив губу, а Кончіс, поки знімав із тарілок муслінові серветки, ані оком не моргнув.

— Я гадав, що саме цього ви від неї й сподіваєтеся.

— Сподіваюся? — на мить спантеличився Кончіс, але зразу ж зорієнтувався. — Ага, то ви хочете сказати, що я вважаю такі симптоми характерними для шизофренії?

— Шизофренії?

— А ви хіба не цю хворобу маєте на увазі? — жестом запросив мене сісти Кончіс. — Вибачайте. Вам, мабуть, не дуже зрозумілий професійний жарґон психіатрів.

— Зрозумілий. Але…

— Роздвоєння особистости.

— Я знаю, що таке шизофренія. Але ж ви сказали, що Лілі поводиться так… як ви хочете й наказуєте їй…

— Аякже. З дитиною саме так і треба поводитися. Щоб заохотити її до слухняности.

— Вона ж не дитина.

— Кажу це в переносному значенні. Як ото вчора ввечері.

— Але Лілі дуже розумна.

— Кореляція розвиненого інтелекту й шизофренії — це загальновідома річ, — сказав Кончіс із виглядом професора медицини. З’ївши канапку, я вищирився.

— З кожним днем, що я тут гостюю, в мене довшає ніс.

Він скорчив міну здивування, навіть легкого роздратування.

— Ані не гадаю водити вас за ніс. Я дуже далекий від такого.

— А мені здається, що таки водите. Але це дрібниці.

Відсунувшись на стільці від стола, стариган зробив новий жест — рвучко притис долоні до скронь, ніби почувся винен за якусь жахливу помилку. Як на нього, дуже нетиповий відрух. Зразу пізнати, що це награно.

— Я ж був певний, що ви досі про все здогадалися.

— Звичайно, здогадався.

Він пронизав мене поглядом, який мав би спонукати мене повірити. Та я не піддався.

— З особистих причин, на яких не варто зараз зупинятися, я, хоч і ставлюся до Лілі не як до доньки, однак почуваю величезну відповідальність перед тим нещасним створінням, з яким ви провели нинішній день, — виголосив Кончіс, долив окропу в срібний чайник і повів далі: — Через неї, передусім через неї я приїжджаю до «Бурані» й усамітнююся. Я гадав, що досі ви це втямили.

— Еге ж, втямив… Певною мірою.

— Тільки тут бідне дитя може побавитися й дати волю своїм мріям.

— Ви хочете вмовити в мене, що вона божевільна?

— В медицині нема слова «божевільна», воно нічого не означає. Лілі потерпає на шизофренію.

— І уявляє себе вашою покійною нареченою?

— Цю роль я їй сам підсунув. Навмисно накинув. Шкоди ніякої, й Лілі грає собі на втіху. В дечому інші її ролі бувають не такі вже нешкідливі.

— Ролі?

— Почекайте хвилинку. — Кончіс вийшов і тут же повернувся з книжкою в руці. — Це звичайний підручник психіатрії, — пояснив він, гортаючи сторінки. — З вашого дозволу прочитаю уривок. «Одна з характерних ознак шизофренії — це формування галюцинацій, які можуть бути правдоподібні й логічні або ж химерні й безглузді». Лілі належить до першої категорії, — глянув на мене Кончіс і став читати далі: — «Ці галюцинації мають спільну рису — вони завжди стосуються самого пацієнта, часто містять елементи поширених упереджень проти певних форм поведінки й у цілому зводяться до манії величі або ж манії переслідування. Наприклад, пацієнтка уявляє себе Клеопатрою й вимагає, щоб усі підпорядковувалися її волі. Інша хвора вважає, що родичі змовилися її вбити, й інтерпретує невинні й приязні слова та вчинки відповідно до цієї фундаментальної манії». І далі: «У багатьох випадках манія не зачіпає обширних сфер свідомости. У всьому, що стосується цих сфер, пацієнт може видаватися напрочуд розсудливим і логічним навіть спостерігачеві, що знає про хворобу цього пацієнта».

Вийнявши з кишені позолоченого олівця, Кончіс позначив прочитане й простягнув через стіл розгорнену книжку. Весь час усміхаючись, я кинув оком на текст, а тоді — на нього.

— А її сестра?

— Може, ще тістечко?

— Дякую. — Я відклав книжку. — Пане Кончісе, а як її сестра?

Він усміхнувся.

— Ото ж бо, її сестра.

— І…

— Так-так, інші теж. Ніколасе, тут вона королева. Місяць-два ми всі достосовуємося до життєвих потреб цієї бідолашки.

Сказав це з незвичною для нього м’якістю й турботливістю. Мабуть, тільки Лілі могла розбудити в ньому такі почуття.

Я відчув, що з мого обличчя сповзла усмішка. Похитнулася тверда певність того, що режисер придумує нову дію спектаклю. Я знову всміхнувся.

— А до чого тут я?

— Чи й досі бавляться англійські діти в… як його… — Затуливши долонею очі, він згадував забуте слово. — Cache-cache?

Я зітхнув. Дуже добре пам’ятав, що той самий образ вжила в розмові зі мною Жулі. Хитра вродлива сучка й хитрий старий лис перекидаються мною, як м’ячиком. Цей загадковий погляд на прощання, це прохання не видати її, ці інші дивацтва… Я почувався одуреним і водночас завороженим.

— У хованки? Так, досі бавляться.

— Учасники цієї гри ховаються. Одному учасникові належить їх шукати. У тому й полягає забава. Той шукач має бути поблажливий. Не дуже спостережливий.

— У мене склалося враження, що це я в центрі уваги.

— Дуже хочу, любий приятелю, залучити вас до гри. Хочу, щоб ви щось та й почерпнули з неї. Не пропоную грошей, бо тим самим образив би вас. Але, сподіваюся, вам перепаде нагорода.

— Платня мене не цікавить. А ось про свого роботодавця мені таки цікаво дізнатися трохи більше понад те, що знаю.

— Здається, я вже казав вам, що ніколи не провадив лікарської практики. Це не зовсім так, Ніколасе. У двадцятих роках я відвідував лекції Юнґа. Нині вже не належу до його послідовників. Але психіатрія досі залишилася моїм головним зацікавленням. Перед війною в Парижі я трохи практикував. Спеціалізувався на шизофренії. — Кончіс ляснув долонями об край стола. — Хочете переконатися? Покажу вам кілька статей, які я опублікував у медичних журналах.

— Залюбки їх почитаю. Але не тепер.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Гаразд. Ніколи й нікому не розповідайте про те, що зараз почуєте, — просвердлив мене оком Кончіс. — Насправді Лілі зветься Жулі Гоумз. Чотири-п’ять років тому її випадок дуже зацікавив психіатрів. Це один із найкраще документованих випадків. Уже сам собою незвичайний, а унікальний тому, що в пацієнтки є сестра-близнючка без порушень психіки. По-науковому кажучи, вона може слугувати контрольним аналогом. Невропатологи й власне психіатри віддавна ведуть полеміку про те, що викликає шизофренію: фізичні й спадкові чи суто психічні аномалії. Жулі та її сестра як такі підтверджують друге припущення. Тому-то вони й викликали таке велике зацікавлення.

— Чи є доступ до цих документів?

— Колись ви їх прочитаєте. Тепер це тільки перешкодило б вам грати роль. Важливо, щоб Жулі вважала, що ви не знаєте, хто вона насправді. Якби ви ознайомилися з історією хвороби, то вам навряд чи вдалося б підтримувати таку думку. Правда?

— Мабуть, так.

— Цій дівчині, як незвичайній пацієнтці, загрожувала доля потвори, експоната на отих медичних балаганних конференціях і конґресах. Стараюся вберегти її від такого.

Мої думки повернули в інший бік. Жулі попередила, що мою легковірність піддадуть серйозному випробуванню. Не вірилося, що дівчина, з якою я недавно розпрощався, потерпає від важкої душевної недуги. Еге ж, вона брехуха, але аж ніяк не прославлена маніячка.

— Чи можна спитати, чому ви так зацікавилися Жулі?

— Причина дуже проста й не має нічого спільного з медициною. Її батьки — це мої давні друзі. Вона мені не тільки пацієнтка, Ніколасе, але й хрещена дочка.

— А я гадав, що ви втратили всі зв’язки з Англією.

— Вони живуть не в Англії. У Швейцарії. Там вона й перебуває більшість часу. У приватній клініці. На жаль, не можу віддавати їй весь свій час.

Майже фізично відчувалося, які зусилля волі він докладає, щоб я повірив. Я опустив очі, а тоді трохи насмішкувато глянув на нього.

— Добре, що ви це розповіли, бо я вже ладен був поздоровити вас із вдалим вибором талановитої молодої актриси.

Насторожившись, він несподівано гостро, мало не люто зиркнув на мене.

— Це не вона, часом, підкинула вам таку думку?

— Ну що ви.

Але він не повірив, та й не мав на те підстави. На мить схилив голову, звівся, підійшов до краю колонади й задивився в далину. Тоді обернувся з поступливою усмішкою.

— Як бачу, мене випереджують події. Перед вами вона виступила в новій ролі. Так чи ні?

— Про цю роль вона нічого не сказала.

Кончіс допитливо придивлявся до мене, а я відповідав байдужим, незворушним поглядом. Він сплеснув у долоні, ніби картаючи себе за недалекоглядність. Тоді повернувся до свого стільця й сів.

— По-своєму маєте рацію, Ніколасе. Я не вибирав її на головну роль, як ви зволили висловитися. Але вона справді талановита актриса. Дозвольте нагадати вам, що в історії криміналістики було кілька віртуозних шахраїв-шизофреніків, що володіли даром переконувати. — Кончіс нахилився над столом, обхопивши долонями лікті. — Не заганяйте Жулі в кут. Бо інакше вона стане городити брехню за брехнею, аж поки вам голова спухне. Вам, здоровому, це дрібниці. А для неї таке може означати рецидив хвороби. І тоді підуть нанівець усі роки лікування.

— Чому б ото вам та не застерегти мене раніше?

Він ще трохи поприглядався й нарешті відвів очі.

— Так. Маєте рацію. Треба було застерегти. Видно, я прорахувався.

— Це ж чому?

— Занадто налягати на правду — таке могло б зашкодити нашим маленьким і, запевняю вас, клінічно доцільним забавам.

На якусь мить Кончіс завагався, однак повів далі:

— Багато кому з нас, психіатрів, віддавна муляло те, що традиційний метод лікування психічних хвороб параноїдальної групи по-парадоксальному абсурдний. Пацієнт потрапляє в умови, де його ненастанно випитують, наглядають за кожним його кроком і таке інше. Звичайно, мені можуть заперечити, що все це роблять йому ж таки на користь. Але насправді воно обертається користю для суспільства. На ділі така тупа стаціонарна терапія часто дає основу й поживу манії переслідування. Я стараюся створити такі умови, в яких Жулі могло б видаватися, що вона керує ходом подій. Умови, в яких вона не почувається гнаною… цілковито залежною від чужої волі. Гуртом ми навіваємо їй цю ілюзію. Час від часу я прикидаюся, що сам гаразд не орієнтуюся в подіях і мене легко водити за ніс.

Тоном голосу він давав мені зрозуміти, що я не дуже-то кмітливий, якщо не зумів сам здогадатися, в чому річ. А тепер я почувався ні в сих ні в тих і, як часто бувало під час розмов із хазяїном вілли, не знав, що й гадати. Чи то «Лілі» справді шизофренічка, чи то її шизофренія — це тільки нова маска в спектаклі.

— Перепрошую, — сказав я. — Кончіс звів руку. Добряк. Мовляв, нема чого перепрошуватися. — Ось чому ви забороняєте їй виходити за межі мису Бурані.

— Саме тому.

— А чи не могла б вона вийти… — я глипнув на жаринку своєї сигарети, — під чиїмсь наглядом?

— Юридично Жулі неосудна. Я взявся її опікувати. Щоб ніколи не потрапила в божевільню.

— Але ж ви дозволяєте їй гуляти, де заманеться. Вона будь-коли може втекти.

Він заперечив, сіпнувши головою.

— Такого не може статися. За нею завжди невідступно ходить санітар.

— Санітар?

— Він дуже потайний. Якби тримався коло Жулі відкрито, особливо тут, то тим самим діяв би їй на нерви, тому він зазвичай не показується. Колись ви його побачите.

Це, либонь, той з шакалячою маскою на голові. Щось тут не сходиться. Дивна річ, я був майже певен, що й Кончіс це відчуває. Востаннє я грав у шахи добрих кілька років тому, але ще не встиг забути такої закономірности: що сильніший шахіст, то охочіший підступно жертвувати фігури. Мене тепер випробовують не на легковірність, а на недовіру.

— Тому ви держите Жулі на яхті?

— На яхті?

— Я припустив, що вона там живе.

— Це її маленька таємниця. Не варто розголошувати.

— Ви привозите її сюди щоліта?

— Так.

Еге, з цих двох осіб одна бреше. Дедалі виразніше видно, що на обман пішла не дівчина, яку відтепер я маю звати Жулі.

— Ось чому сюди ходили мої попередники. І ані пари з вуст не пускали про свої візити.

— З Джона був чудовий… шукач. На відміну від Мітфорда. Знаєте, Ніколасе, Жулі закрутила голову цьому півголовку. Тоді в неї якраз загострилася манія переслідування. Як завжди в такі періоди, Жулі вважала головним переслідувачем мене — людину, що присвячує їй кожне літо. Якось уночі Мітфорд доволі грубо і незграбно спробував, із його ж таки слів, «визволити» її. Звичайно, втрутився санітар. Зчинилася колотнеча. Дівчину це глибоко вразило. Якщо я часом буваю дратівливим, це тільки тому, що непокоюся, аби не повторилася торішня буча. — Кончіс звів руку. — Кажу це загалом, не маю на думці нікого зокрема. Ви розумний і порядний, чого не скажеш про Мітфорда.

Я потер носа. На думку спали інші не дуже делікатні питання, що просилися на язик. Недоцільно їх ставити. Оці безконечні похвали моєму розуму викликали в мені сорочачу підозріливість. Є три різновиди розумників. Перший — це мудрі люди. Вони сприймають похвалу їхньому розуму як належну й очевидну річ. Другий — це такі, що мають досить олії в голові, аби відрізнити правду від лестощів. Третій — це, власне, дурні, бо беруть на віру кожний комплімент. Я знав, що належу до другої категорії. Не варто геть у всьому не довіряти Кончісу. Усе, що він казав, могло — власне, могло! — бути правдою. Природно, що й у наш час жалісливі родичі беруть під опіку багатеньких божевільних бідолах і не віддають їх до психіатричних закладів. Але Кончіса аж ніяк не назвеш жалісливим. Не тримається воно купи, зовсім не тримається. Те, що він не брехав, ніби й підтверджувала своєю поведінкою Жулі — схильна задивлятися в далину, емоційно нестійка й непослідовна, скора на сльози. Але підтвердження — це ще не доведення. Цілком можливо, що таку поведінку з самого початку передбачено сценарієм і Жулі не захотіла до решти зіпсувати спектакль…

— То що, — спитав Кончіс, — ви мені вірите?

— Хіба по мені не видно?

— Зовнішність оманлива.

— Даремно ви запропонували мені пілюлю з отрутою.

— Гадаєте, що в цьому домі всю синильну кислоту замінено мигдальним сиропом?

— Такого я не сказав. Я ваш гість, пане Кончісе. Звичайно ж, вірю вам на слово.

Здалося, що на мить від наших облич відпали маски. Я бачив когось не схильного жартувати, а цей хтось — людину, не схильну потурати. Нарешті оголошено про вороже протистояння двох характерів, двох воль. Ми усміхнулися водночас. Обидва усвідомлювали, що робимо це, аби приховати очевидне — ані на гріш не віримо один одному.

— Наостанок скажу вам дві речі, Ніколасе. Перша. Не дуже важливо те, повірили ви мені чи ні. Але конче треба зважати на те, що Жулі сама не усвідомлює, наскільки вона вразлива й небезпечна. Як бритва: її легко зламаєш і так само легко нею поріжешся. Ми всі несамохіть навчилися поводитися з нею беземоційно. Бо Жулі якраз на емоціях і спекулює, коли є нагода.

Втупившись у рубець скатертини, я згадував несмілість, невинність цієї дівчини. Спало на думку, що такі риси характеру можуть бути й патологією… очевидна цнотливість, довічна вимушена відмова від сексу… Та ні, це безглуздя. Але й не можна злегковажити Кончісові слова.

— Ну а друга річ?

— Мушу й про неї сказати, хоч мені й ніяково. Трагедія Жулі ще й у тому, що в неї є природні для молодої жінки прагнення, які неможливо здійснити. Ви, приваблива молода особа чоловічої статі, уособлюєте можливість здійснити ці прагнення, що само собою пішло б їй тільки на користь. Поставлю крапку над «і» — грубу. Жулі потребує з кимсь фліртувати… випробовувати на комусь свої жіночі чари. Таке враження, що в цьому вона вже домоглася певного успіху…

— Ви ж недавно бачили, як я її цілував. А що не попередили…

Кончіс перебив мене, звівши руку.

— Не ваша вина. Коли вродлива дівчина напрошується на поцілунок… це природно. Але тепер, коли ви знаєте правду, хочу наголосити на тому, яку важку й делікатну роль я прошу вас зіграти. Не вимагаю від вас відкидати всі загравання, уникати навіть найневиннішого тілесного зближення, але мусите згодитися з тим, що вам не можна переступати певних меж. З суто медичних міркувань я не маю права дозволити щось таке. Якщо — це тільки припущення — обставини складуться так, що ви не зможете встояти перед спокусою, то мені доведеться втрутитися. Торік Жулі вдалося переконати Мітфорда, що вона неодмінно одужає, аби тільки забрав її звідси й узяв за жінку… Не лукавила. Вона сама вірить у те, що каже. Тому її брехня видається такою переконливою.

Я стримав усмішку. Припустімо, він загалом каже правду, але я, хоч убий, не повірю, що Жулі могла б почувати хоч дрібку симпатії до цього дурноверхого Мітфорда. Мені забракло духу на кпини, бо в стариганових очах відображалися невблаганна суворість і маніякальна переконаність.

— Шкода, що ви мені з самого початку не сказали про це.

— Почасти в цьому й ви завинили. Я не сподівався такої швидкої реакції від пацієнтки. — Усміхнувшись, Кончіс сперся на спинку стільця. — Є ще одне «але», Ніколасе. Я ніколи й нізащо не затіяв би того всього, якби знав, що ваше серце вже зайняте. З того, що ви розказали…

— З цим покінчено. Якщо маєте на увазі радіограму… Я не поїду на зустріч в Афінах.

Опустивши очі, Кончіс похитав головою.

— Звичайно, це не моє діло. Але мене зворушила ваша розповідь про цю молоду даму… про глибокі почуття до неї. Гадаю, нерозумно було б відкинути пропозицію поновити приязні стосунки.

— Я б не хотів вас образити… але це справді не ваше діло.

— Мені було б дуже прикро, якби на вашу постанову хоч трохи вплинули події, що тут відбуваються.

— Нема жодного впливу.

— Хай там як, але тепер, коли ви знаєте, про що йдеться, подумайте, чи варто вам бувати в мене. Я зрозумію вас правильно, якщо захочете обірвати взаємини з нами. — Кончіс не дозволив мені втрутитися. — В усякому разі я дав би моїй бідній похресниці трохи перепочити. Днів на десять, мабуть, заберу її звідси, — радився зі мною стариган, ніби з колегою-психіатром. — Перезбудження негативно впливає на перебіг хвороби.

Гірко розчарований, я подумки послав Алісон під три чорти з її клятою радіограмою. Однак постарався приховати досаду.

— Тут нема над чим думати. Мені хочеться бувати у вас.

Придивившись до мене, він кивнув. Ото ще старий біс! Ніби не його, а мене перевіряли на правдомовність.

— І все одно раджу вам не вирішувати зопалу. Рекомендую провести вихідні в Афінах з цією дівчиною — чарівливою, як я здогадався з вашої оповіді. — Я глибоко втягнув повітря, та він швидко повів далі: — Я лікар, Ніколасе. Дозвольте мені говорити відверто. Тут ви приречені на утримання від природних потреб, а молодим чоловікам таке шкодить.

— Я вже виклав гроші за цю істину.

— Пам’ятаю. Це ще одна причина поїхати на зустріч.

— А як щодо наступних вихідних?

— Побачимо. Наразі ні про що не умовляймося. — Кончіс несподівано встав і простягнув мені руку. — Гарно. Чудово. Я радий, що між нами не стало недомовок. — Узявся в боки. — Ось. А чи не бажали б ви попрацювати фізично?

— Особливого бажання нема. Але попрацюю.

Він запровадив мене в далекий закуток городу. Частина муру, що підпирав терасу, розвалилася, й Кончіс пояснив, як її відбудувати. Треба було розбити мотикою засохлі грудки глини, змочити їх водою й цим розчином покривати кожний заново поставлений камінь, щоб мурування трималося купи. Як тільки я взявся до роботи, мій роботодавець кудись подівся. У таку пору бриз зазвичай влягався, але сьогодні дув ненастанно й приносив прохолоду. Все одно я дуже скоро впрів. Зрозуміло, чому стариган запріг мене до роботи. Не хотів, щоб я перешкоджав йому знайти Жулі й вивідати, що між нами було… а може, й подякувати їй за те, що так добре грає нову роль.

За якихось сорок хвилин я зробив перекур. Тут же понад мною, на терасі, вигулькнув Кончіс. Насмішкувато дивився, як я сиджу, спершись натрудженою поясницею на стовбур сосни.

— Праця увінчує людину славою.

— Не таку людину, як я.

— Маю на увазі цитату з Маркса.

Я показав йому долоні, намуляні шорстким держаком мотики.

— Маю на увазі пухирі.

— Дрібниці.

Він не зводив з мене очей. Неначе потішався — чи то з мене самого, чи то з того, що після чаювання дізнався про мене від Жулі. Ось так клоуни потішають часом філософів. Я поставив Кончісові питання, яке приберіг наостанок:

— Отже, мені не варто вірити в усе те, що каже Жулі. А як щодо ваших оповідей про своє життя?

Я гадав, що він образиться на такі слова. Навпаки — ще ширше всміхнувся.

— Правда завжди непроста.

Я відповів тінню усмішки.

— Пане Кончісе, я не певен, чи є різниця між тим, що у ваших оповідях, і тим, що ви так ненавидите, — художнім вимислом.

— Нічого не маю проти вимислу як такого, як однієї з підвалин літератури. Просто в книжках ці підвалини залишаються тільки підвалинами, не більш. Ось вам, Ніколасе, аксіома про наше поріддя. Не можна сприймати людську істоту буквально, — виголосив Кончіс і додав: — Навіть тоді, коли йдеться про невігласа, який не тямить, що означає слово «буквально».

— Таке нерозуміння нешкідливе. Принаймні тут.

Він глянув під ноги, а тоді мені у вічі.

— Я застосовую новий метод психіатричної терапії. Його недавно розробили в Америці й назвали ситуативною терапією.

— Я залюбки почитав би ці ваші статті.

— Гаразд, що ви їх згадали. Тільки що я шукав їх. Кудись заподілися.

Він мовив цю репліку нахабним тоном безсоромного брехуна. Ніби навмисно старався, щоб я й далі вагався та сумнівався.

— Шкода.

Кончіс схрестив руки на грудях.

— Я саме подумав про… вашу симпатію. Мабуть, ви знаєте, що сільська хата, в якій живе Гермес, належить мені. На другий поверх він ніколи не сходить. Мені спало на гадку, що ви могли б запросити цю дівчину погостювати на Фраксосі. Весь другий поверх — для неї. Простенько, зате достатньо вмебльовано. І доволі просторо.

Я оторопів. Це аж ніяк не гостинність, не доброзичливість. Це потворне хамство… Стільки труду собі завдати, щоб заманити мене в пастку, а тоді пропонувати всілякі способи втекти з неї… Мабуть, він твердо певний, що надійно тримає мене в лабетах. Якусь мить я був ладен прийняти пропозицію. Не тому, що запрагнув бачитися з Алісон у радіусі ста миль від села. Попросту хотілося зробити старому на злість.

— Якщо так, тоді я вам не помічник у «Бурані».

— Ви могли б удвох бути моїми помічниками.

— Вона не покине своєї роботи. Зрештою, я й не гадаю з нею миритися, — сказав я й докинув: — Але все одно дякую.

— Гаразд. Майте на увазі цю пропозицію.

Він різко відвернувся й відійшов, ніби образився на мене. Вхопивши мотику, я став зганяти своє роздратування. За наступних сорок хвилин мур став схожий на себе колишнього. Я заніс інструменти до повітки за хатою й повернувся до вілли. Кончіс спокійно сидів під колонадою, читаючи грецьку газету.

— Готово? Дуже дякую.

Я зробив останню спробу.

— Пане Кончісе, ви хибно уявляєте мої стосунки з колишньою симпатією. Це був такий собі романчик, яких багато. Він уже в минулому.

— Але вона хоче побачитися з вами?

— На дев’яносто відсотків — з цікавости. Знаєте, які вони, жінки. А може, через те, що її теперішній коханець на кілька днів вибрався з Лондона.

— Вибачайте. Більше не втручатимусь. Робіть як знаєте.

Я рушив до дверей, шкодуючи, що не втримав язика за зубами. Кончіс гукнув мені навздогін. Я спинився на порозі концертної зали й обернувся.

Він окинув мене владним батьківським оком.

— Їдьте до Афін, друже. — Глянув на схід, на дерева. — Guai a chi la tocca[145].

Я не володів італійською, але ці слова зрозумів без перекладу. Прийшов до своєї кімнати, роздягнувся й помився під душем із морської води.

Інтуїтивно я розумів, що він хотів мені сказати. Я не пара цій Жулі. Не тому, що що вона привид, шизофренічка чи хто ще там. Тому, що вона попросту не для мене. Це була остання пересторога. Але даремно перестерігати людину, що успадкувала схильність до азарту.

Помившись, я голим ліг на постелі й втупився в стелю, прагнучи викликати з пам’яті обличчя Жулі, вигин вій, тепло долоні й вуст, до болю короткий дотик плоті в мить поцілунку, а тоді тіло її сестри, побачене вчора ввечері. Ось Жулі підходить до мене тут, у кімнаті. Ось вона в сосновому лісі. Пітьма, глушина, ґвалтування з дозволу жертви… Я обернувся був сатиром, але погамував свою жагу й одягнувся, вчасно згадавши, що з ним учора сталося, та збагнувши прихований сенс цієї пантоміми за античними мотивами. Я почав опановувати науку чекання.

Розділ 36

Вечеря випала не найкраще. Як тільки я надійшов, Кончіс вкотре вже встругнув несподівану штуку — простягнув мені книжку.

— Ось мої статті. Не на тій полиці стояли.

Це був не дуже грубий зшиток у дешевій палітурці з зеленого сукна, без назви на обкладинці. Я розгорнув його. Сторінки різнилися форматом і шрифтом, явно вирвані чи витяті з журналів. Тексти французькою мовою. В око впала дата — 1936 рік. Кілька заголовків. «Ранній прогноз легких форм шизофренії», «Вплив професії на параноїдальні синдроми», «Експеримент застосування страмонію в психіатрії». Я облишив читати.

— Що таке страмоній?

Datura. Дурман. Викликає галюцинації.

Я відклав книжку.

— Наперед тішуся читанням.

Зрештою, виявилося, що можна було обійтися без цього речового доказу. Під кінець вечері я пересвідчився, що Кончіс тямить у психіатрії значно більше, ніж начитаний дилетант, і таки знає Юнґа. Звичайно, це аж ніяк не означало, що він сказав правду про Жулі. Я кілька разів спробував заговорити про неї, але він уперся: чим менше знатимете про її недугу, тим краще. Однак пообіцяв, що десь наприкінці літа вичерпно опише перебіг хвороби. Весь час мені кортіло викликати Кончіса на відвертість, та я стримувався, бо побоювався своєї ж таки дедалі більшої неприязні до нього. Побоювався звади, через яку він міг би мене попросту потурити й покласти край усьому. Та й відчувалося, що не варто напосідати; Кончіс-бо налаштувався наводити туман, як ото спрут, завжди готовий в разі чого пустити клуб чорнильної рідини. Своєю чергою мій самозахист полягав у тому, щоб винахідливо відповідати загадками на загадки. Я втішався здогадом, що Кончіс уникає розмови про Афіни й Алісон із подібної причини — боїться спровокувати мене на нетактовне випитування.

Так проминула вечеря. Я слухав прозірливого старого лікаря й на рівні підсвідомости почувався мишею, якою бавиться кіт. Сидів як на голках, чекаючи Жулі й гублячись у здогадах про нинішній експеримент. У подувах ще не вщухлого шторму пломінець лампи дрижав, мигтів і наддавав мені неспокою. Натомість Кончіс поводився спокійно й невимушено. Насамкінець налив мені чарку якогось прозорого, солом’яно-жовтого напою з обплетеної пляшки.

— Що це?

— Ракі. Хіоська горілка. Дуже міцна. Хочу вас трохи підпоїти.

За їдою він раз у раз припрошував до хмільного рожевого вина з Антикітери.

— Це щоб притупити мою критичність?

— Щоб загострити сприйняття.

— Я прочитав вашу брошуру.

— І вважаєте, що це маячня.

— У ній є твердження, які важко довести на практиці.

— В науці практика — єдиний критерій істини. Але це не означає, що немає істини, яку неможливо підтвердити експериментально.

— Чи були відгуки на цю публікацію?

— Ще й скільки. Але не від тих людей, що треба. — Кончіс понурився. — Відгукнулися мерзотники, що паразитують на зацікавленні людей таємницями світобудови. Спіритисти, ясновидці, космопати, апортисти, мешканці Країни вічного літа і Блакитних островів — усіляка galère[146].

— А науковці що?

— А нічого.

Я пригубив ракі. Живий вогонь, мало не чистий спирт.

— Але там написано, що у вас є доводи.

— Є. Але їх не так легко подати. Згодом я дійшов висновку, що це й на краще, коли ці доводи може сприйняти тільки обмежене коло людей.

— Ваших обранців.

— Моїх обранців. У таємниці криється енергія й наснажує того, хто шукає відгадку. Розголосити секрет таємниці означає перекрити іншим шукачам, — на цьому слові він наголосив, — джерело енергії.

— Це ж ви ставите перепону розвитку науки, хіба ні?

— Не ставлю. Розв’язок матеріальних проблем, що постають перед людством, — це діло техніки. Чоловіче, я ж кажу про психічне здоров’я людини. Їй треба загадок, а не розгадок.

Я допив ракі.

— Не напій, а мрія.

Він усміхнувся, ніби ці слова можна було б потрактувати дослівно, й узяв пляшку.

— Ще келишок. І годі. Буває, що трунок у la dive bouteille[147] стає отрутою.

— І тоді почнеться експеримент?

— Тоді почнеться процес пізнання. Перетягніть, будь ласка, шезлонґ он туди, — кивнув він позад себе. — Я послухався. — А тепер візьміть чарку й приляжте. Нема куди квапитися. Вам належить вдивлятися в якусь зірку. Знаєте, де Cygnus? Тобто Лебідь? Он воно, це подібне до хреста сузір’я, над вашою головою.

Сам він не сів і не приліг. Враз мені стукнув у голову здогад.

— Це… гіпноз?

— Так, Ніколасе. Вам нема чого хвилюватися.

Трохи повагавшись, я згадав попередження Жулі — «вже до півночі ви збагнете» — й таки вмостився на шезлонґу.

— Я не хвилююся. Гадаю, що погано піддаюся навіюванню. В Оксфорді мене вже пробували гіпнотизувати.

— Побачимо. Треба, щоб ваша воля й моя гармонували, а не протистояли. Виконуватимете все, що я вам скажу.

Принаймні не муситиму дивитися в його заворожливі очі. Еге ж, уже нема вороття. Гаразд, що мене хоч попередили. Остережений — Богом бережений.

— Бачите сузір’я Лебедя? — спитав Кончіс.

— Бачу.

— А цю яскраву зірку ліворуч, у вершині тупокутного трикутника?

— Так.

Я глитнув решту ракі, мало не поперхнувся й відчув, як напій гарячою хвилею залив шлунок.

— Це Вега, або ж альфа Ліри, — пояснив він. — Зараз попрошу вас вдивлятися в неї.

Світло-блакитна зірка сяяла на очищеному вітром небозводі. Я глянув на Кончіса, що й далі сидів за столом, відвернувшись від моря, аби мене бачити. Я вищирився пітьмі.

— Таке враження, що я лежу на кушетці в лікаря.

— Добре. Відкиньтеся назад. Напружте м’язи й зразу ж розслабте. Тому я й пригостив вас ракі. Це вам допоможе. Жулі сьогодні не прийде. Забудьте про неї. І про вашу симпатію теж. Викиньте з голови всі свої прикрощі й прагнення. Всі свої клопоти. Не заподію вам зла. Принесу добро.

— Забути про прикрощі? Це не так легко. — Він змовчав. — Гаразд, спробую.

— Вам легше піде, якщо пильно вдивлятиметеся в цю зірку. Не відводьте від неї очей. Відкиньтеся назад.

Втупившись у зірку, я зручніше влігся й мацнув свого піджака. Обважнілий втомою від мурування, здогадався, навіщо він загадав мені цю важку роботу. Було приємно лежати, дивитися в небо й чекати. Кілька хвилин панувала тиша. Я заплющив очі. Знову розплющив. Здавалося, зірка плаває в затоці великого моря Всесвіту — карликове біле сонце. Дарма що захмелілий, я дуже добре здавав собі справу про все навколо мене. Надто вже добре, навряд чи піддамся гіпнозу.

Я чітко усвідомлював, що лежу на терасі вілли, на грецькому острові, що повіває вітерець і чутно шум хвилі на прибережній жорстві в Муці.

— Хочу, щоб ви вдивлялися в зірку. Хочу, щоб ви розслабили все тіло, — озвався Кончіс. — Треба, конче треба, щоб ви розслабили все тіло. Трішки напружтеся. І розслабтеся. Напружтеся… Розслабтеся. Дивіться на зірку. Ця зірка називається альфа Ліри.

«Господи, — подумав я, — він таки старається мене загіпнотизувати. Що ж, провадитиму свою роль. Принишкну й вдаватиму, піддаюся навіюванню».

— Ви розслабилися? Так, ви розслабилися, — монотонно й неперервно тягнув він. — Ви втомилися й тепер відпочиваєте, ви розслабилися, ви розслабилися. Ви дивитеся на зірку, ви дивитеся на зірку…

Повтори за повторами. Таке мені запам’яталося ще з оксфордських часів, коли після вечірки до мене вчепився один схиблений валлієць з Ісусового коледжу. Ми повитріщались один одному в очі, а далі діло не пішло.

— …Кажу вам, ви дивитеся на зірку, зірку, ви дивитеся на зірку. Це лагідна зірка, ясна зірка, тепла зірка…

Слова йшли потоком, куди й поділася звична Кончісова різкість і уривчастість мови. Щезали поза межами свідомости шум хвиль, прохолода вітру, шорсткість піджака й сам голос гіпнотизера. Сам-один я вдивлявся в зірку, знерухомілий давній король на терасі[148]. Усвідомлював одне-єдине — я лежу й дивлюся на зірку.

А тоді нахлинуло дивне відчуття — немовби я вдивляюся в небо не знизу, а згори, як у криницю.

Зникло моє колишнє «я», чітко зорієнтоване в оточенні знайомих речей. Усе довкілля звелося до цієї зірки. Як в об’єктиві телескопа, вона, не наблизившись, відокремилася від решти посестер у сузір’ї. Не одна з багатьох, а сама зосібна, зависла в синьо-чорному диханні космосу, в порожнечі. Мені дуже добре запам’ятався цей зовсім новий образ зірки — біла світляна кулька, що породжує й вхлинає порожнечу. В пам’яті закарбувалося відчуття, що й я, точнісінько такий самий, як вона, ширяю в темному пустому безмежжі, дивлюся на цю кульку, а вона на мене. Ми врівноважуємо одне одного, як дві однакові гирки на шальках терезів. Безконечно довго триває ця рівновага двох сутностей, завислих одна проти одної у спустошеному просторі, визбутих усілякої думки, всілякого почуття. Пропало поняття краси, моралі, божественности, гармонії форм. Є тільки безпосереднє сприйняття цієї картини — з погляду тварини.

Звідкись з’явилася якась напруга. Я на щось сподівався. Чекання переросло в очікування. Я не знав, у якому образі постане це сподіване — зоровому чи слуховому. Воно прагло постати, а я прагнув зауважити його. Зірка ніби згасла. Це, мабуть, Кончіс наказав мені заплющити очі. Геть усе обернулося порожнечею. Пам’ятаю тільки два слова — начебто з гіпнотизерових уст: «сяй» і «стережи». Осяйне сторожке ніщо — морок і очікування.

І тут мене звично, дуже природно обдало вітром. Я підставив йому, теплому та свіжому, обличчя й раптом пройнявся п’янкою бентегою, зауваживши, що дує з усіх боків нараз. Моя зведена рука відчувала це. Мене зусібіч обвівали темні потоки повітря, ніби від тисяч невидимих опахал. І це тривало, як і перед тим, цілу вічність.

Якоїсь миті почалися зміни, спершу непомітні. Вітер став світлом. Таку метаморфозу я сприйняв не те що зором — попросту був певен її, зовсім не дивувався, й цю певність, як гадаю, навіяв мені Кончіс. Світло несло несказанну ласку й утіху. Перебувши довгу понуру зиму, душа купалася в сонячному промінні. Розкішне відчуття — сприймаю й притягую світло, маю над ним владу.

На наступній стадії мене осінило: в моєму єстві щось незглибимо правдиве несе пізнання й притягує світло. Воно може відкрити якусь дуже важливу істину про буття. Я безпосередньо сприймав своє існування, і це сприйняття затьмарило чуття світла, подібно як світло взяло гору над вітром. Я відчував, що змінююся, набираю нових форм, неначе струмінь фонтана в поривах вітру, неначе водоверть над глибінню. Вітер і світло виявилися тільки засобами добратися до мого теперішнього стану, до сфери без вимірів і відчуттів, що їх замінило усвідомлення буття, визбутого всякої зайвини. Напевно, я впав у соліпсизм — в усвідомлення свого «я», нічого більш.

Ось такий стан, як і попередні, переінакшився. Цю зміну накинуто ззовні сфери. Я був певен цього й відчував, що новий стан наплинув не так, як вітер і світло. Втім, «наплинув» — це не те слово. Жодним словом не опишеш, як він надходив, спадав і проникав. Не природний — дарований, уділений зназовні, а мені належало прийняти.

І знову несподіванка — дивне враження, що його джерела оточують мене, що я приймаю дароване з усіх напрямків, хоча, знову ж таки, слово «напрямок» надто вже фізичне. Те, що я відчував, неможливо висловити жодною мовою, яка має в основі назви матеріальних речей і детермінованих відчуттів. Як гадаю, я усвідомив метафоричність моїх вражень. Слова сковували мене, як кайдани, й обмежували вільність, як мури з бійницями. Крізь бійниці нахлинала дійсність, а я не міг вибратися назовні, щоб повноцінно існувати. Це інтерпретація відчуттів, які я старався закарбувати в пам’яті. Опис стає неможливий, коли його починаєш вкладати в слова.

Я мав враження, що це фундаментальна дійсність, яка універсальною мовою повідає власне про таку свою особливість. Не було чуття божественности, солідарности, братерського єднання — ані крихти з того, на що я сподівався перед сеансом гіпнозу. Ні пантеїзму, ні гуманізму. Натомість — щось ширше, байдужіше й незглибиміше. Ця дійсність — не що інше, як безконечна взаємодія. Нема добра і зла, краси і потворности. Нема симпатії й антипатії. Є тільки взаємодія. Безмірне усамітнення особи, цілковите відособлення від усього поза її межами видалися тим самим, що доведена до крайности пов’язаність усього з усім. Усі крайнощі злилися в єдність, бо навзаєм потребували одні одних. Нехтування й потреба геть усього і вся стали одним цілим. Завдяки новому, досі не звіданому відчуттю я раптово усвідомив, що існує щось інше поза межами мене самого.

Знання, прагнення, мудрість, доброта, освіченість, начитаність, розкладання по поличках, різномаста ерудованість, чуттєвість, еротичність — усе це видалося дріб’язковим, поверховим. Мені не хотілось описувати, позначати й аналізувати цю взаємодію. Я попросту хотів залучитися до неї. Втім, уже залучився, визбутий волі вибору. Не стало значення. Залишилося саме тільки буття.

А струмінь фонтана змінювався, чорторий вирував. Спершу здалося, що повертається стадія чорного вітру, який дує зусібіч. Цього разу вітер був хіба що метафоричний. Зусібіч роїлися мільйони, трильйони частинок, які безпосередньо сприймали своє існування, незчисленні атоми надії, завислі в безмежному полі випадковости, в потоці не фотонів, а ноонів — квантів, свідомих свого буття. Грандіозна, запаморочлива невичерпність світобудови. У цій невичерпності мінливе й незмінне поєднуються, не перечать одне одному й становлять сутність. Я почувався насіниною, що знайшла ґрунт, першим пеніциліновим грибком, що не тільки потрапив у дуже сприятливе, поживне середовище, але й набув величезної значущости. Стан гострої насолоди — духовної й тілесної, вільного ширяння й буття, підпорядкованого гармонії та спорідненості. Квінтесенція сповнення. Взаємопізнання.

І водночас — падіння траєкторією параболи, виверження сімени. Скороминущість і мінливість стали невід’ємною частиною того, що відомо про досвід. Становлення й існування звелися до одного цілого.

Здається, я знову на мить побачив зірку — в її звичному вигляді на небосхилі, але тепер уже в процесі становлення-існування.

Я неначе вийшов із дверей, обігнув земну кулю й повернувся до тих самих дверей і водночас інших.

Тоді все потонуло в пітьмі. Я впав у безтяму.

А тоді знову засяяло світло.

Розділ 37

Хтось постукав у двері. Зодягнений у піжамі, я лежав у постелі й видивлявся на стіну. Мою одежу складено на спинці стільця. Світало, на верховіття сосон за вікном падали перші, ще слабкі промінці сонця. Я глянув на годинника. Скоро шоста.

Я сидів на краю ліжка, потонувши в нахлинулій темній хвилі сорому й приниження. Отак підпасти під Кончісову владу, оголитися перед ним, а то й, може, ще кимсь іншим — наприклад, Жулі.

В уяві змалювалася картина — уся компанія розсілася біля мене в шезлонґу й сушить зуби, слухаючи словесний стриптиз — мої відповіді на гіпнотизерові питання. Жулі… Безумовно, Кончіс теж гіпнотизував її, тому-то й не могла йому брехати.

Свенґалі і Трільбі[149].

Перед очима враз постали всі вчорашні містичні пережиття — яскраві й чіткі, немов затовчений напам’ять урок, немов подробиці мандрівки в незнайомій країні. Тепер зрозуміло, звідки воно взялося. Старий дурисвіт домішав до ракі чогось наркотичного, галюциногенного — чи не страмонію, про який ідеться в його статті. А тоді вмовив мені всі ці так звані ступені пізнання, втовкував їх, поки я лежав без тями.

Я розглянувся за зеленою брошуркою з медичними статтями. Тут, у спальні, її не було. Ще й цього ключа мені відібрали.

Мені запам’яталася велика пишнота. Либонь, ще більша зіслизла з пам’яті. Добро і зло такого багатства — ці дві речі спонукали мене кілька хвилин сидіти, обхопивши голову долонями й розриваючись між обуренням і вдячністю.

Вмившись і придивившись до себе в дзеркалі, я зійшов долу, де мовчазна Марія подала мені каву. Звісно, Кончіс носа сюди не поткне, а Марія ані словом не прохопиться. Нема чого тут пояснювати, все задумано так, щоб я тривав у сум’ятті аж до наступного візиту.

Повертаючись до школи, я пробував осягти пережите й втямити, чому в цих враженнях, попри їх яскравість і красу, є щось зловісне. Під ранішнім сонцем, серед прекрасних краєвидів не вірилося, що на землі взагалі є щось зловісне й понуре, але прикре відчуття ніяк не миналося. У ньому був присмак не тільки приниження, а й передчуття нової небезпеки, темних чудних справ, у які не варто встрявати. Тепер острах Жулі перед Кончісом видавався набагато вмотивованішим, ніж його співчуття до неї як пацієнтки. Це ще питання, чи вона справді шизофренічка, а ось він справдешній гіпнотизер. З цього можна було б припустити, що вони не змовилися морочити мене гуртом. Я гарячково заходився вигрібати з пам’яті все, що діялося між мною та Кончісом, аби з’ясувати, чи не гіпнотизував він мене й раніше, без мого відома.

Навернулася гірка гадка, що ще вчора пополудні в розмові з Жулі я порівняв своє чуття реальности з тяжінням Землі. Нині ж, як той астронавт, борсаюся в невагомості безуму. Згадався стан Кончіса, схожий на транс, під час сцени з Аполлоном. Невже все побачене стариган навіяв мені під гіпнозом? А може, приспав мене, коли я опинився в місці, підхожому для появи Фоукса? Та чи справді стояли під ріжковим деревом чолов’яга й дівчинка? І навіть Жулі… ні ж бо, досі відчувається дотик її пружної шкіри й непіддатливих уст. Я знову стою ногами на землі. Ось тільки хилитаюся.

І виводить з рівноваги не лише те, що я опинився під Кончісовим навіюванням. Подібно, хоча трохи делікатніше мене гіпнотизувала дівчина. Я завжди вважав (не тільки через мій цинізм), що вже за десять хвилин після знайомства мужчина і жінка добре знають, чи хочеться їм лягти разом у постіль. Кожна хвилина понад ті перші десять стає своєрідним податком, який варто заплатити, коли товар справді привабливий, але в дев’яноста відсотках випадків дуже скоро виявляється, що така оплата геть зайва. Йшлося не тільки про те, що з Жулі передбачався високий рахунок. На додачу вона похитнула підвалини моєї теорії. Дух піддатливости оповивав цю дівчину так само, як незачинені двері, що дожидаються, коли їх нарешті розчахнуть. Однак темнота за ними стримує тебе від того, щоб увійти. Таку стриманість почасти можна пояснити тугою за вимерлим типом лоуренсівської жінки, яка поступається мужчині в усьому й сильніша від нього тільки своєю вродою і темною загадковістю: іскрометний, жвавий самець і каламутна, млосна самиця. У цьому гермафродитському двадцятому сторіччі так перехнябилися й поплуталися сутності двох стáтей, що повернутися до ситуації, в якій жінка поводиться справді по-жіночому, а чоловікові належить показати себе справжнім мужчиною, — це щось таке, як після тісного безликого сучасного помешкання опинитись у старовинній просторій кам’яниці. Досі мені часто кортіло плотських утіх, а нині запраглося кохання.

Весь цей ранок я вів уроки так, ніби й далі був на сеансі гіпнозу, в напівсні розмаїтих здогадок. Кончіс уявлявся мені то літератором-психіатром, який творить романи не словами на папері, а людьми в дійсності, то розумним, але дуже розпусним стариганом, то жартівником понад усі жартівники, то втіленням Свенґалі. І кожна з цих іпостасей зачаровувала мене… а що вже образ Лілі у виконанні Жулі — чи то скуйовдженої вітром, чи то заплаканої, чи то поважної під час нашої першої розмови у світлі лампи, в тонах слонової кости… Я не вдавався до самообману, не заперечував, що піддався магії «Бурані». Якась сила магнітом тягла мене крізь шкільні вікна до небесної блакиті над хребтом острова, до місця, де я прагнув бути. Оливкові обличчя й чорні чуприни школярів, запах крейдяного пилу й чорнильна ляпка, що колись лягла тестом Роршаха на моєму столі, — усе це видавалось окутаним імлою й визбутим матеріальности, якоюсь завадою на прокладеній крізь чистилище дорозі до раю.

Після обіду до мене завітав Деметріадес, спраглий вивідати, хто така Алісон. Почувши відмову, став правити сороміцькі й заяложені грецькі анекдоти про помідори та огірки. Спершу я послав його к бісу, а тоді випхав із кімнати. Він надусався й весь тиждень бокував від мене. І хай собі. Принаймні не плутатиметься під ногами.

Відбувши останній урок, я не втерпів і зразу ж подався до «Бурані». Нічого не поклавши собі наперед, прагнув знову опинитися в цій царині. Як тільки здалеку, понад пінливим верховіттям піній, стало видно віллу — облитий передвечірнім сонцем вулик таємниць, у мене гора з пліч звалилася. Розвіялося підсвідоме побоювання, що цей дім може зникнути. З кожним кроком я почувався дедалі паскуднішою свинею. Еге ж, пішов на свинство, бо захотів побачитися з усіма, переконатися, що вони на місці й чекають мене.

У присмерку я дійшов до східної межі «Бурані», прослизнув між дротами, прокрався повз скульптуру Посейдона, перебрався через яр і нарешті крізь гущу дерев побачив віллу. З цього боку всі вікна затулено віконницями. Над Маріїною хаткою не в’ється димок. Я обійшов будинок навколо, щоб подивитися на фасад. На високих вікнах під колонадою теж замкнені віконниці. Як і на тих, що виходять на терасу з господаревої спальні. Зрозуміло, нікого немає. У пітьмі я понуро плентався додому, дедалі сердитіший на Кончіса за те, що крадькома приховав свій світ і відлучив мене від цієї принади, як ото грубошкірий лікар відлучає пацієнта від наркотику.

Наступного дня я надіслав Мітфордові листа на нортумберлендську адресу. Написав, що побував у «Бурані», познайомився з Кончісом і хочу дізнатися про те, що пережив на віллі сам Мітфорд.

Крім того, я знову відвідав Каразоглу й спробував якнайбільше вивідати. Він був цілком певен, що Левер’є й Кончіс не зналися. Підтвердив те, що я вже знав: Левер’є був побожний і в Афінах ходив на відправи. А тоді Каразоглу майже повторив Кончісові слова: «Il avait toujours l’air un peu triste, il ne s’est jamais habitué à la vie ici»[150]. Правда, Кончіс ще додав, що Джон був чудовий «шукач».

Дізнавшись у шкільній канцелярії адресу Левер’є, я вирішив поки що не писати йому. Це завжди можна зробити, коли треба.

Також я довідався трохи більше про Артеміду. Вона доводилася сестрою Аполлонові, була опікункою незайманицям і покровителькою мисливцям. Античні поети зазвичай зображали її в шафранному хітоні, у високо шнурованих котурнах і зі срібним луком-півмісяцем у руках. Еге ж, богиня завжди ладна пускати стріли в нав’язливих хтивих молодиків, але я ніде не знайшов свідчення, що в цьому ділі їй допомагав брат. Її прообразом була «тритіла» місячна богиня Селена з давнього матріархального культу. Артеміду зіставляли з сирійською Астартою та єгипетською Ізідою. Я зауважив, що Ізіду часто супроводжував Анубіс із головою шакала, страж підземного світу, згодом званий Цербером.

У вівторок і середу я мусив увесь день сидіти в школі й пильнувати за виконанням домашніх завдань, а в четвер знову пустився до «Бурані». Нічого не змінилося. Оселя, як і в понеділок, стояла пусткою.

Я обійшов віллу, поторгав віконниці, поникав по садибі й зійшов на приватний пляж, де не було човна. Відтак півгодини снував гадки, сидячи під присмерковою колонадою. Я почувався випитим до дна й викинутим на смітник, злостився на всіх і на себе самого. Це ж дурня треба вскочити в цю справу, а ще більшого дурня — дожидатися й водночас боятися її розвитку. Вкотре за минулі дні я змінив думку. Не знав, що й гадати про Жулі та шизофренію. Спершу діагноз видавався висмоктаним з пальця, а тепер — цілком імовірним. Не видно іншої причини, з якої Кончіс мав би так різко обірвати гру. Якби влаштував її тільки задля розваги, то…

Мабуть, я ще й позаздрив, згадавши про те, що Кончіс чи то з пихи, чи то з бравади покинув напризволяще полотна Модільяні й Боннара в порожньому домі. З Боннарових творів гадка перескочила на Алісон. Сьогодні опівночі відходить позарейсовий пароплав, що везе учнів і вчителів до Афін, на короткі канікули. Цілу ніч куняєш у кріслі задрипаного салону першого класу, зате у п’ятницю ти вже з самого ранку в столиці. Сам не збагну, через що — злість, перекірливість, мстивість? — я вирішив сісти на цей корабель. Але аж ніяк не через бажання зустрітися з Алісон, хоча й хотілося з кимсь перекинутися словом. Мабуть, причиною став останній подих мого колишнього «я», що так і не стало екзистенціалістським: свободу волі знаходиш завдяки примхам.

Уже за хвилину я прудко йшов до брами. Але й тут в останню мить озирнувся, леліючи примарну надію, що хтось мене покличе.

Ніхто не покликав. Отож, не маючи нічого кращого на вибір, я подався до пристані.

Розділ 38

В Афінах панували пил і посуха, вохряне і сіро-буре. Навіть пальми здавалися знеможеними. Все людське в перехожих укрилося за почорнілою шкірою й ще чорнішими окулярами. До другої години дня місто безлюдніло, порожніло, віддане на поталу лінощам і спеці. Гепнувшись на ліжко в пірейському готелі, я подрімував у сутінку зачинених віконниць. Годі витерпіти в цьому місті. Після «Бурані» макітриться голова від повернення до сучасности з її машинерією та шарпаниною.

Мляво тяглися пополудневі години. Що ближче до вечора, то туманнішали мотиви зустрічі з Алісон. Зрозуміло одне — я вирушив до Афін тільки для того, аби попровадити свою подвійну гру з Кончісом. Учора під колонадою я вбачав в Алісон тільки пішака, яким можна зробити зустрічний хід, а тепер, за дві години перед зустріччю… та ні, нема й мови про те, щоб піти з нею до ліжка. Ані про те, щоб розповісти про події в «Бурані». Невідомо, навіщо я тут. Мені аж свербіло вшитися звідси й повернутися на острів. Не хотілося ні брехати, ні викладати правду.

А однак щось мене тут втримувало — якась дрібка цікавости почути, що там у неї, якась дещиця співчуття, якась тінь пам’яті про колишні почуття. Крім того, це побачення я трактував як нагоду виміряти глибину своєї закоханости в Жулі й розвіяти всілякі сумніви. Алісон уособлювала минулу й теперішню дійсність зовнішнього світу, і я міг нишком вивести це уособлення на поєдинок з моєю внутрішньою дійсністю, яку обумовили пригоди на віллі. Ну а щоб забезпечити антисептичність цієї зустрічі, я за довгу ніч на пароплаві придумав спосіб водночас розжалобити Алісон і тримати її на пристойній відстані від мене.

О п’ятій я вибрався з ліжка, взяв душ і зловив таксі до аеропорту. Посидів на лаві навпроти довгого прилавка для приймання замовлень, встав і відійшов убік, проймаючись, собі на досаду, хвилюванням. Повз мене прудко сновигали стюардеси, по-професійному стримані, причепурені й вродливі — схематичні й нереалістичні персонажі фантастичної повісти.

Шоста година, чверть на сьому. Я змусив себе підійти до прилавка, за яким сиділа грекиня в новенькій уніформі, із сліпучо-білими зубами й темно-карими очима. Кокетливий багатозначний погляд видавався доповненням до надмірного макіяжу.

— Я маю зустрітися з вашою співробітницею. З Алісон Келлі.

— Еллі? Її літак уже сів. Вона, мабуть, переодягається.

Службовка взяла телефонну трубку, набрала номер і блиснула зубами до мене. У неї була бездоганна американська вимова.

— Це Еллі? — спитала вона. — Тут тебе чекають. Якщо зараз же не прийдеш, то доведеться мені тебе замінити. — Простягла мені слухавку. — Еллі хоче з вами поговорити.

— Передайте, що я почекаю. Нікуди не кваплюся.

— Він соромиться.

Мабуть, Алісон сказала щось веселе, бо ця дівчина всміхнулася. Поклала трубку.

— Зараз вона буде тут.

— Що вона сказала?

— Що ви зовсім не сором’язливий. Це просто спосіб приваблювати дівчат.

— Гм.

З-під довгих чорних вій вона кинула на мене те, що мало бути спокусливим викличним поглядом, й обернулася до двох клієнток. Богу дякувать, вчасно нагодилися.

Я ретирувався і став біля входу. На початку свого проживання на острові я сприймав великоміську метушню Афін як благодать, що зводить на бажані тори, донині звичні. А тепер ось відчув, що вже боюся її, гидую нею, хоча б ось цим перекиданням словами за прилавком, яке явно призначене перерости в оснащену презервативом забаву та стереотипний оргазм. О ні, я прийшов з іншого світу.

За хвилину-дві у дверях з’явилась Алісон, коротко, надто вже коротко підстрижена, в білій сукенці. Одразу ж усе пішло не так, як треба; я ж бо здогадався, що вона вбралася так зумисно, щоб нагадати про наше знайомство.

Блідіша, ніж було колись, Алісон скинула темні окуляри, зауваживши мене. Втомлена, під очима темні кола. Одягнена доволі непогано, фігурка цілком зграбна, хода легка, те саме обличчя ображеної дитини, ті самі очі, спраглі правди. Еге ж, ця дівчина колись наснажувала мене енергією десяти літаків, та тепер від Жулі мені дістається вдесятеро більше.

Алісон підійшла, ми злегка всміхнулись одне одному.

— Привіт.

— Привіт, Алісон.

— Вибачай. Як завжди, спізнилася.

Вона поводилася так, ніби ми розлучилися минулого тижня. Надаремно. Між нами стояло решето збіглих дев’яти місяців. Крізь нього просочувалися слова, але не почуття.

— Ходімо?

Я взяв її робочу сумку, й ми рушили до таксі. В машині вмостилися на краях заднього сидіння й ще раз оглянули одне одного.

— Я гадала, що ти не приїдеш, — усміхнулась Алісон.

— І не приїхав би, якби знав, куди надіслати телеграму з перепрошенням.

— А я, хитрунка, подбала, щоб ти не дізнався.

Визирнувши у вікно, вона махнула рукою якомусь парубійкові в уніформі. Як видно, позрілішала, набралася життєвого досвіду в подорожах. Треба було б її переучувати заново, а в мене на те нема снаги.

— Я найняв тобі номер з виглядом на гавань.

— Чудово.

— У грецьких готелях дуже консервативні порядки, сама знаєш.

Toujours[151] одне й те саме — правила пристойности, — кинула на мене насмішкуватий погляд Алісон і зразу ж опустила очі. — Ну й потіха! Vive la[152] благопристойність!

Я мало не виголосив заготовлену на такий випадок тираду, та прикусив язика. Розсердився, бо вона вважає, що я не змінився й досі залишаюся рабом заскорузлих британських умовностей. Розсердило мене й те, що вона відчула потребу опустити очі. Алісон простягнула руку, я потис. Тоді нахилилася й зняла з мене темні окуляри.

— Ну й красень з тебе став — смерть дівкам. Знаєш про те? Такий уже засмаглий. Зсохся на тріску під сонцем, почав марніти. А який будеш, коли сорок стукне…

Я усміхнувся, однак випустив її руку, відвів очі й дістав сигарету. Знав, що ці лестощі — вступ до запросин зблизитися.

— Алісон, я влип в одну дурну історію.

З неї враз злетіла напускна грайливість. Алісон задивилась поперед себе.

— Знайшов іншу дівчину?

— Та ні. — Вона зиркнула на мене. — Я змінився… не знаю, з чого й почати.

— Почни з того, що ти був би радий, якби я відчепилася.

— Та ні, я радий… тебе бачити. — Знову прудкий недовірливий позирк. — Їй-бо.

Якусь мить ми мовчали. Таксі виїхало на приморське шосе.

— Я порвала з Пітом.

— Про це ти написала в листі.

— Не пам’ятаю.

Однак було видно, що пам’ятає.

— А тоді я порвала й з усіма іншими. — Алісон невідривно дивилась у вікно. — Вибачай. Доводиться розпочинати з пустих теревенів.

— Еге ж. Тобто… знаєш…

Вона знову кинула на мене оком. Не хотіла дати пізнати, що їй болить. Зрештою здобулася на слова.

— Я знову мешкаю з Енн. Уже тиждень. У тій колишній квартирі. Меґґі поїхала додому.

— Мені подобається Енн.

— Так, вона класна дівка.

Поки ми проминали Фалерон, панувала довга тиша. Не зводячи очей з вікна, Алісон видобула з білої сумочки темні окуляри. Зрозуміло, навіщо вони. Помітно вологі бліки на повіках. Я не доторкнувся до неї й не взяв за руку. Натомість завів річ про те, як різниться від Афін Пірей — настільки мальовничіший, настільки відчутніше пройнятий грецьким духом, що, цілком певно, сподобається їй більше, ніж столиця. Правду кажучи, я розпливався в похвалах тільки тому, що страхітлива загроза наткнутися на Кончіса й Жулі, дуже мала в Афінах, зводилася до нуля в Піреї. Мене тіпало від самої думки про те, яким холодним, насмішкуватим, а то й презирливим оком зміряла б мене Жулі, якби сталася така випадкова зустріч. Бо ж у поведінці та зовнішності Алісон є щось таке, що зразу наводить на здогад: ходиш з оцим чолов’ягою на людях — значить, спиш із ним. Я молов, що на язик набіжить, і водночас застановлявся над тим, як нам витримати одне з одним ці три дні.

Діставши чайові, готельний слуга вийшов із номера. Алісон підійшла до вікна й задивилася на широку білокам’яну набережну, на малорухливу масу любителів вечірніх прогулянок, на жвавий діловий порт. Я стояв позаду. Швиденько зваживши всі можливі наслідки, обняв одноруч Алісон, і вона відразу притулилася до мене.

— Ненавиджу міста. І літаки. Хочу жити в хатинці. В Ірландії.

— Чому в Ірландії?

— Хоча б тому, що я там ні разу не була.

Я відчував тепло й податливу готовність її тіла. Будь-якої миті поверне голову, й тоді доведеться цілуватися.

— Алісон… не знаю, як тобі признатися. — Я забрав руку й сперся на підвіконня, щоб сховати обличчя. — Зо три місяці тому мені трапилося підхопити… паскудну хворобу… Сифіліс.

Я глянув на Алісон. В її очах відображалися занепокоєння, сум’яття й недовіра.

— Тепер ніби все гаразд, — повів я далі. — Ніби минулося, але… розумієш, я не смію…

— Ти ходив до…

Я кивнув. Недовіра обернулася довірою. Дівчина опустила очі.

— Ось маєш відплату за те, що я тебе зрадив.

Алісон обхопила мене руками.

— Ой, Ніко, Ніко.

— Ще принаймні місяць мушу утримуватися від усіляких інтимних справ, — сказав я в простір над її головою. — Я розгубився, почувався в безвиході. Краще було б мені взагалі не листуватися з тобою. Ніякого пуття.

Відпустивши мене, Алісон сіла на ліжку. Тільки-но я загнав сам себе в зовсім інший кут. Вона гадає, що знайшла виправдання моєї ніяковости. І ось усміхається — боязко, ласкаво й ніжно.

— Розкажи мені все.

Міряючи кроками кімнату, я розповів про Патареску, про клініку, про вірші, навіть про невдалу спробу самогубства — про все, крім «Бурані».

Алісон лежала на постелі й курила, а я раптом переповнився втіхою від своєї дволичности. Мабуть, так само втішався Кончіс, водячи мене за носа. Дійшовши кінця, я сів на краєчок ліжка. Вона вдивлялась у стелю.

— Розповісти тобі про Піта?

— Так. Будь ласка.

І далі граючи роль, я слухав упівуха й несподівано зловив себе на тому, що мені знову добре з Алісон. Не те що з нею самою — просто нас огортає цей готельний номер, гомін перехожих, гудки сирен, аромат утомленого Егейського моря. Не почуваючи до цієї дівчини ні потягу, ні навіть ніжности, не цікавлячись оповіддю про розрив стосунків з якимсь неотесаним австралійським пілотом, я віддавався непевному й незбагненному смутку дедалі темнішої кімнати. З неба відхлинала заграва, западав присмерк. Видавалася прекрасною вся зрадливість кохання по-сучасному, спочивала під замкóм моя сокровенна таємниця, надійно схована від чужих очей. Відродилась александрійська Греція Кавафіса[153], знову мірою всього стали ступені естетичної насолоди й декадентської краси. Моральність виявилася північноєвропейською вигадкою.

Ми надовго замовкли.

— На чому стоїмо, Ніко? — порушила тишу Алісон.

— Ти про що?

Спершись на лікті, вона впилася в мене очима. Я не повернув голови.

— Тепер мені ясно… певна річ… — знизала вона плечима. — Але ж я приїхала сюди не в ролі твого давнього дружка.

Я сховав обличчя в долонях.

— Алісон, мене вже верне від жінок, від кохання, від сексу — від усього. Сам не знаю, чого хочу. Не треба було запрошувати тебе сюди. — Вона потупилася, ніби мовчки згодилася. — Річ у тім, що я… мабуть, стужився за сестринською любов’ю. Відкажеш мені «що б ти з’їв, аби не пи…» — зрозумію тебе. Не смію не зрозуміти.

— Хай так, — звела очі Алісон. — Як сестринська, то сестринська. — Але ж ти колись та й одужаєш?

— Не знаю. Нічого не знаю, — доволі переконливо впав я в розпач. — Послухай-но… покинь мене, прокляни мене, роби що хоч, та нічого не вдієш. Я тепер мрець. — Я підійшов до вікна. — Все це моя вина. Не маю права просити, щоб ти три дні морочилася з мерцем.

— Я кохала цього мерця, коли він був живий.

Поміж нас уповзла мовчанка. Раптом Алісон зірвалася з ліжка, засвітила лампу й зачесалася. Видобула ті гагатові сережки, що я залишив перед від’їздом, почепила їх і наквацювала помадою губи. Мені сплили на гадку вуста без помади, згадалися прохолодність, загадковість і елеґантність Жулі. Це ж справдешнє диво — ось так до решти визбутися пожадання й уперше в житті спромогтися на самовіддану вірність.

Зла іронія долі — по дорозі до ресторану, який я попередньо вибрав, нам довелося пройти через пірейські квартали червоних ліхтарів. Бари, різномовні неонові вивіски, фотографії з зображенням стриптизу й танцю живота, лотреківські інтер’єри за шторами з намистинок, гурти матросів-гульвіс, низки жінок на м’яких лавочках. На вулицях юрмилися сутенери й повії, розносники фісташок і соняшникового насіння, продавці каштанів, пиріжків і лотерейних квитків. Раз по разу нас зачіпали — портьє запрошували зайти, продавці набивалися з годинниками, сигаретами «Лакі страйк» та «Кемел» і сувенірами-підробками. Щодесять кроків хтось свистів, угледівши Алісон.

Ми йшли мовчки. Я уявив, що поруч мене йде «Лілі» й спонукує всіх притихнути, очиститися від усілякого бруду. Вона не служить мішенню масних зауваг і не викликає їх. Обличчя Алісон застигло, ми добряче піддали ходу, щоб якнайскоріше вибратися звідси. Та все одно в її рухах, як і перед тим, мені ввижалося щось аморальне й сексуальне. Алісон не могла позбутися цього надважка, а чоловіки не могли не завважувати його.

В ресторані «Спіро» вона дуже вже бадьоро спитала:

— То як, братику Ніколасе? Що тобі робити зі мною?

— Хочеш відмовитися від запланованого?

Алісон крутнула чарку з узо.

— А ти?

— Я перший спитав.

— Ні. Твоя черга.

— Можна було б щось влаштувати. Вибратися туди, де ти ще не бувала.

Собі на полегшу, я вже дізнався від Алісон, що цього літа вона весь день оглядала афінські пам’ятки.

— Не маю охоти на заїжджені туристичні маршрути. Придумай таке місце, куди ніхто інший не рипнеться. Щоб ми були там самі. — І швидко докинула: — Це через мою роботу. Мені набридли люди.

— Як ти ставишся до піших мандрівок?

— Я їх дуже люблю. Куди подамося?

— Та хоча б на Парнас. Залізти на нього, як гадаю, досить легко. Така собі довга піша прогулянка. Наймемо авто. А насамкінець відвідаємо Дельфи.

— На Парнас? — наморщила лоба Алісон, не здогадавшись, що воно таке.

— Це така гора. На ній гарцюють музи.

— Ой, Ніколасе!

Спалах колишньої Алісон, завжди готової стрімголов кинутися вперед.

Принесли барабульку, ми взялися до їди. Пожвавившись, аж розпалившись від ідеї здолати Парнас, Алісон, геть у всьому відмінна від Жулі, нарівні зі мною глитала рецину — фужер за фужером. Зрештою, у свій характерний спосіб призналася, що грає комедію.

— Я переборщую. Але це твоя провина.

— Якщо…

— Ніко.

— Алісон, якщо ти…

— Ніко, послухай. Минулого тижня я ночувала у своїй колишній квартирі. Вперше. Хтось ходив. Там, нагорі. І я плакала. Як ото сьогодні в таксі. Я б і зараз сплакнула, та не буду, — криво всміхнулася вона. — Вже від того тягне на сльози, що ми називаємо одне одного по імені.

— А чому б не називати?

— У нас такого ніколи не бувало. Ми настільки зблизилися, що імена стали зайві. Але я мала на увазі, що… та годі про те. Ось тільки будь зі мною трохи ласкавіший. Не роби такої осудливої міни на все, що кажу чи роблю, — мовила Алісон і твердим поглядом спонукала глянути їй у вічі. — Я така, яка є, нема на те ради.

Я кивнув, співчутливо скривився й торкнувся її руки, аби власкавити. Чого мені найбільше не хотілося, то це сварок, вибухів емоцій і ненастанних екскурсів у минуле.

За якусь хвилинку вона прикусила губу. Ми обмінялись усмішками — вперше за весь день щирими.

Я відпровадив Алісон до її номера й побажав на добраніч. Дістав сестринський поцілунок у щоку, на віддяку обхопив плечі так, ніби наділяв скарбом, ціну якому не скласти жодній жінці.

Розділ 39

О пів на дев’яту ранку ми вже були в дорозі. Через перевал добралися до Фів, де Алісон купила собі міцні туфлі та цупкі джинси. Сяяло сонце, дув вітер, світило майже цілковитою пусткою шосе, а старий «понтіак», винайнятий напередодні ввечері, ще зберіг у моторі сяку-таку силу. Алісон цікавилась усім — людьми, краєвидами, статтями в моєму бедекерському путівнику 1909 року про місця, які ми проминали. Мене вже не дратувала ця суміш допитливости й невігластва, знайома ще з лондонських часів; тепер вона органічно доповнювала риси характеру Алісон — енергійність, щирість і товариськість. Однак мене, так би мовити, зобов’язував дратуватися стан справ, і я таки знайшов, до чого причепитися, — до життєрадісности, до вміння триматися на плаву, попри всі розчарування. Як на мене, їй належало бути трохи понурішою й значно сумнішою.

Принагідно Алісон поцікавилася, чи з’ясував я щось про почекальню. Не відриваючи очей від дороги, я збрехав: ні, це просто вілла, й невідомо, що мав на увазі Мітфорд. А тоді я перевів розмову на щось інше.

Ми мчали широкою зеленою долиною між Фівами та Левадією, серед баштанів і ланів пшениці. Біля самого міста через шосе тяглась отара овець, тож довелося загальмувати. Ми вийшли з машини. Отару пас чотирнадцятилітній парубчак у драній одежинці й у величезних військових черевиках. Разом із ним вівчарювала сестра, чорноока дівчинка років шести.

Алісон видобула кілька грудок ячмінного цукру, який роздають пасажирам. Дівчинка засоромилась і сховалася за брата. Зодягнена в зелену сукенку без рукавів, Алісон присіла навпочіпки й, ласкаво примовляючи, простягла малій, що стояла за якихось десять кроків. Зусібіч дзвеніли тронки, дитина витріщалася на мою супутницю, а я почав нервуватися.

— Як сказати, щоб вона взяла цукор?

Я заговорив до малої по-грецькому. Вона не зрозуміла моєї мови. Вирішивши, що нам можна довіряти, парубчак підштовхнув сестричку вперед.

— Чому вона так боїться?

— Бо виховується в глушині.

— Дуже миленька дитина.

Вкинувши грудку цукру собі в рот, Алісон простягла ще одну дівчинці, яку тим часом помалу, з легкими штурханцями допровадив брат. Дитина боязко сягнула по цукор, Алісон тут же взяла її за руку, посадила поруч і розгорнула обгортку. Підійшовши до них і ставши навколішки, вівчарик умовляв сестричку, щоб подякувала. Але вона мовчала й зосереджено смоктала ласощі. Алісон обняла її й погладила щоки.

— Не варто. У неї, мабуть, воші.

— Знаю, що в неї, мабуть, воші.

Не дивлячись на мене, вона пестила дівчинку. Раптом та скривилася. Алісон нахилилася до неї.

— Поглянь, Ніколасе. Та поглянь же.

На дитячому плечі червонів роздряпаний запалений чирячок.

— Принеси-но сумочку, — наказала Алісон.

Я приніс і став спостерігати, як вона відтягує тканину сукеночки, маже вавку кремом і жартома кладе мазок на кінчик носа. Розтерши брудним пальчиком цю білу плямку, дитина раптом глянула у вічі Алісон і усміхнулася — так проривається крізь мерзлу землю паросток крокуса.

— А чи не дати їм трохи грошей?

— Не варто.

— Чому?

— Вони не жебраки. Зрештою, й так відмовляться.

Пошпортавши в сумочці, Алісон вийняла дрібну банкноту, подала її парубчакові й тицьнула пальцем у нього і в сестру. Мовляв, поділитеся. Вівчарик повагався, але таки взяв гроші.

— Сфотографуй нас, будь ласка.

Потроху гублячи терпець, я підійшов до машини, дістав фотоапарат Алісон і зняв їх трьох. Вівчарик хотів мати цю світлину на пам’ять і наполіг, щоб ми записали його адресу.

До автомобіля ми рушили в супроводі дівчинки. Тепер у неї не сходив з обличчя променистий усміх. Такий ховається за поважною скромністю кожної сільської грецької дитини. Нахилившись, Алісон поцілувала маленьку пастушку, а коли ми від’їжджали, обернулась і помахала їй рукою. І ще раз помахала. Краєм ока я зауважив, що вона, розпромінена від зворушення, спохмурніла, глянувши на мою кислу пику. Алісон відкинулася на спинку сидіння.

— Вибачай. Я не знала, що нам так нíколи.

Знизавши плечима, я не став сперечатися. Знав, щó вона мала на увазі. Добрий шмат не висловленого був на мою адресу. Милю-дві ми проїхали мовчки. Алісон не пустила пари з уст до самої Левадії. Там уже довелося порушити мовчанку — почати розмову про купівлю харчів на дорогу.

Така незгода мала б кинути тінь на всю нашу мандрівку. Не кинула. Мабуть, тому, що випала чудова погода й нас оточували чи не найгарніші на світі краєвиди. Те, що ми робимо в ім’я насущних потреб, переважило те, що між нами постало, й, наче густо-синя тінь парнаських круч, затемнило нас самих.

Наше авто петляло повз вузькі долини й високі пагорби. Ми пообідали на полонині, зарослій конюшиною та верболозом і потонулій у гулі диких бджіл, а по тому проминули роздоріжжя, де Едіп, за легендою, вбив свого батька. Я зупинив машину, й ми постояли в зарослях засохлого чортополоху біля викладеної з самого каміння стіни. У цій безіменній гірській місцині безлюддя відполохувало всіх чортяк. Всю дорогу до Арахови Алісон розпитувала про мого батька, і я вперше в житті говорив про нього без гіркоти й звинувачень. Майже таким тоном, яким Кончіс вів оповідь про свою долю. Враз, скоса глянувши на Алісон, що сперлася на дверцята машини й повернула обличчя до мене, я подумав: це ж бо єдина на весь світ людина, з якою я можу ось так говорити… це ж непомітно повертається щось із наших колишніх стосунків — таких близьких, що й імена зайві. Я перевів погляд на шосе, але вона й далі дивилася на мене. Треба було щось та й сказати.

— Дам пенні, якщо скажеш, про що думаєш.

— Про те, який з тебе красень.

— Ти мене зовсім не слухала.

— Уважно слухала.

— Видивляєшся на мене. Граєш на нервах.

— Невже сестрі не можна дивитися на брата?

— Можна, але не таким поглядом, спраглим кровозмішання.

Алісон слухняно сперлася на спинку сидіння й витягла шию, придивляючись до гігантських сірих бескидів, під якими петляв наш «понтіак».

— Оце так піша прогулянка!

— Бачу. Мабуть, не вдасться забратися на вершину.

— Кому не вдасться — тобі чи мені?

— Передусім тобі.

— Побачимо, хто перший зламається.

Арахова — гірське село, що загніздилося ген понад Дельфійською долиною, низка рожевих і жовтуватих хаток, немовби втілена з мрії. Я спитав про дорогу до вершини, й мене відіслали до хати біля церкви. На поріг вийшла бабуся, за якою в затінку стояв верстат з витканим до половини темно-червоним килимом. По кількох хвилинах з’ясувалося те, що й так можна було виснувати, глянувши на гору.

— Що вона каже? — спитала Алісон.

— Каже, що доведеться йти шість годин. Важка піша прогулянка.

— Чудово. Так і в путівнику написано. До заходу сонця будемо на місці.

Я зміряв оком сірий схил велетенської гори. Відкинувши защіпку зі скобля, бабуся прочинила двері й наостанок кинула кілька слів.

— Про що це вона?

— Там нагорі є якась хижка.

— То чим тоді журитися?

— Вона застерегла, що там страшенна холоднеча.

Важко було в таке повірити тут, у палючу полудневу спеку. Алісон взяла руки в боки.

— Ти пообіцяв мені пригоду. Хочу пригоди.

Я зиркнув на стареньку, тоді на Алісон, що зірвала з носа темні окуляри й, вдаючи з себе зух-дівку, обмацувала мене жорстким критичним поглядом. Хоч робила це задля жарту, та в її очах зачаїлася підозра. Якщо вчора здогадалася, що я ні за які скарби не заночую з нею в одній кімнаті, то здогадається і про те, що вона могла б одним подихом здути з моєї голови ореол цнотливости.

Тим часом бабуся окликнула чоловіка, що вів мула. Він ішов по хмиз — саме до притулку альпіністів. Алісон могла б примоститися на в’ючному сідлі.

— Спитай бабусі, чи можна мені зайти до хати, щоб одягти джинси.

Що ж, так нам судилося.

Розділ 40

Довга стежка здіймалася зиґзаґами по кам’яному крутосхилі. Здолавши його, ми перебралися з приземленого світу на висоти Парнасу. По-весняному сіверкий вітер дув над розпростертою на дві-три милі лукою. За нею спиналася й щезала в білих пухнастих хмарах арка з чорних ялин та сірого підніжжя скель. Алісон злізла з мула, й ми попрямували по дерні поряд із погоничем. Від цього сорокарічного чоловіка з перебитим носом і задерикуватими вусами віяло духом незалежности. Він розповідав нам про життя чабанів під палючим сонцем, під крихкими колючими зорями й пронизливим вітром, на тлі безконечної безмовности, перебитої тільки дзенькотом тронок і криком тривоги при появі вовків чи орлів. Ні в чому не змінене за останні шість тисячоліть, це життя проминало в перераховуванні та доїнні овець. Цю оповідь я перекладав англійською. З першої миті прихильна до нашого супутника, Алісон звела понад мовним бар’єром міст взаєморозуміння на основі сексуальности й зичливости.

Погонич сказав, що трохи попрацював в Афінах, але «ден іпархі ісихія» — там ні тиші, ні спокою. Уподобавши це останнє слово, Алісон раз у раз повторяла «ісихія, ісихія». Він сміявся й виправляв вимову. Перебивав свою супутницю на півслові й диригував нею, як оркестром. Вона виклично зиркала на мене. Мовляв, ану, як тобі моя поведінка? Я вдавав байдужого. Хай там як, а мені припав до душі цей чолов’яга, один із чудових грецьких селюків, найнепокірніших і наймиліших із усього селянства Європи. Та й Алісон не могла не викликати симпатії за те, що теж прихилилася до нього.

По той бік луки, біля струмка, стояли дві каліви — халупи з нетесаного каменю. Звідси наш проводир мав піти іншою стежкою. Квапливо мацнувши у своїй перевішеній через плече червоній грецькій сумці й видобувши дві пачки фірмених сигарет, Алісон змусила його взяти цей подарунок.

— Ісихія, — сказав погонич. Я сфотографував його й Алісон, поки вони цілу вічність тисли одне одному руки.

— Ісихія, ісихія. Розумію, щό він мав на увазі. Скажи йому.

— Він знає, що ти розумієш. Саме за те й сподобав тебе.

Нарешті ми пустилися в дорогу на узліссі ялинника.

— Мабуть, вважаєш, що я дуже вже сентиментальна.

— Ні. Але досить було й однієї пачки.

— Не досить. Ціна моїх теплих почуттів до нього — не менш як дві пачки.

— Ісихія. Яке прекрасне слово, — сказала вона за якусь мить.

— Звучить як вирок.

Ми зійшли трохи вище.

— Послухай, Ніко.

Спинившись на кам’янистій стежці, ми принишкли. Почули тишу, ісихію й шумок у ялиновому верховітті. Алісон узяла мене за руку, й ми рушили. Стежка невпинно пнулася вгору — поміж дерев, через звеселені метеликами галявини, через підступні гряди, де ми кілька разів збилися з маршруту. Що вище забиралися, то холоднішало. Зникла в хмарі волога сіра гора — наша мета й дороговказ. Ми майже не говорили, бо бракувало повітря. Усвідомлення спільности наших зусиль, чуття поділеної на двох самоти, потреба дедалі частіше подавати Алісон руку, коли стежка оберталася грубими крутими сходами, — усе це ламало кригу нашої стриманости й навівало дух братерсько-сестринської приязні, а ми ним проймалися.

Близько шостої години ми добралися до верхнього краю смуги лісів, де стояв притулок — маленька кам’яна хижка без вікон. Над склепистим дахом стирчав димар, іржаві залізні двері всіяно рваними кульовими отворами — слідами по сутичці з комуністичними партизанами-андарте часів громадянської війни. Всередині ми побачили пічку, чотири лежанки, стосик старих червоних ліжників, лампу, пилку, сокиру, навіть пару лиж. Було враження, що сюди віддавна ніхто не заходив.

— Я за те, щоб тут закінчити наш сьогоднішній похід.

Цю мою пропозицію Алісон знехтувала. Навіть відповісти не зволила, лишень вбралася в джемпер.

Над нами навис балдахін хмар, почалася мжичка, а за гребенем гори вітер сік, як в Англії після Різдва. Раптом нас окутало імлою, в її крутежі око сягало не далі, як на тридцять кроків. Обернувшись, я глянув на Алісон. Хоч у неї почервонів ніс і було видно, що дуже змерзла, а однак уперто тицьнула пальцем у котрий уже з ліку вкритий брилами схил.

Здолавши його, ми вийшли на сідловину, і сталося диво — проблисло небо. Немовби нагорода за пройдене невелике випробування туманом і холодом. Облиті скісним сонячним промінням хмари розсіювалися, й ось угорі відкрилися безмежні озера погідної блакиті. Невдовзі ми йшли на осонні. Перед нами простягалася широка, заросла травою котловина, обрамлена гостроверхими скелями й оздоблена пасмами снігу, що досі лежав на осипищах і в розколинах найкрутіших схилів. Всюди рясніли квіти — гіацинти, жовтогарячі айстри, темно-пурпурна альпійська герань, тирлич і ломикамінь. Вони буяли в кожній шпарині каменю, покривали кожну п’ядь землі. Нас неначе перенесло в іншу пору року. Алісон кинулась бігти. Оберталася й усміхалася, розпростерши руки, схожа на птаха, що ось-ось злетить. І знову бігла, по-дитячому підстрибуючи, зодягнена у блакить і синяву джинсів та джемпера.

Ліокура, найвища вершина Парнасу, дуже крута, й знаскоку на неї не зійдеш. Ми спиналися мало не рачки, доводилось раз у раз перепочивати. Біля самої вершини пролягали зарослі розквітлих фіалок, великих пурпурних квітів із делікатним ароматом. Нарешті ми, взявшись за руки, подолали останні ярди й стали на невеликому майданчику, де височіла, символізуючи вершину, складена з каменів пірамідка.

— Господи, — шепнула Алісон.

Перед нами майданчик обривався у безодню — дві тисячі футів тінистої порожнечі. Призахідне сонце досі нависало над обрієм, хмари зникли. Небо очистилося й набрало прозорої світло-лазурної барви. Наша вершина стояла самотою, жодна гора не застувала далечіні. Ми знялися в неймовірну вись, де земля й усе на ній суще осягли свого зеніту, безконечно далекого від міст, людей, усіляких клопотів і негараздів. Ми, очищені й просвітлені.

Під нами на сотні миль навкруги розкинулися гори, долини, рівнини, острови й моря. Аттика, Беотія, Арголіда, Ахея, Локрида, Етолія — серце одвічної Еллади. Надвечір сонячне проміння насичувало, пом’якшувало й облагороджувало всі барви. Темно-сині тіні на східних схилах і лілові — на західних, зеленкувато-бронзові долини, теракотова земля. Далеке сонне море димчасто-молочне, як старовинне голубе скло. За пірамідкою хтось з чудовою античною простотою виклав із камінців слово ΦΩΣ — «світло». Дуже влучно. Ця вершина ширяла у світі світла — і в прямому, і в переносному значенні. Цей світ не викликав ніяких почуттів, був надто вже великий, ясний, тихий і нелюдський. І раптом мене осінило, тілесну радість доповнила радість інтелектуальна. Я осягнув, що на власні очі бачу Парнас саме таким прекрасним, погідним і досконалим, яким його споконвіків вимріюють поети на землі.

Сфотографувавши панораму й себе самих на її тлі, ми сіли перекурити з підвітряного боку пірамідки й притулились одне до одного, щоб зігрітись.

Над нашими головами кракали гірські ворони, шарпані вітром — холодним і їдким, як лід і оцет. Згадалися простори, де мандрував мій дух під Кончісовим гіпнозом. Парнас подібний до них, але є різниця — тут усе наповнене красою безпосередности, невимушености й реальности.

Я крадькома глянув на Алісон, на яскраво-червоний кінчик її носа. Мужня дівчина. Якби не вона, ми не добралися б сюди, не опинився б під нашими ногами світ, не було б цього тріумфу — кристалізації всіх моїх почуттів до Греції.

— Ти таке щодня бачиш в ілюмінаторі, — обізвався я.

— Не таке. Нічого подібного.

За хвилину-дві Алісон сказала:

— За останні кілька місяців мені вперше випало щось таке гарне й чисте. Весь цей день. Все навколо. — Помовчавши, додала: — І ти.

— Перестань. Я ж тільки псую це враження. Ложка дьогтю.

— А я все одно не хотіла б, щоб тут замість тебе був хтось інший. — Вона задивилася в бік Евбеї. З обличчя сповз вираз прикрости, воно збайдужіло. Тоді перевела погляд на мене. — А ти?

— Як гадаю, з усіх моїх знайомих дівчат ні одна не змогла б так високо забратися.

Трохи подумавши, вона знову поглянула на мене.

— Дуже вже ухильна твоя відповідь.

— Я радий, що ми тут. Ти надійна подруга, Келлі.

— А ти, Ерфе, розсучий син.

Я бачив, що вона не образилася.

Розділ 41

У зворотній дорозі на нас одразу ж насунула втома. Нові туфлі натерли ноги Алісон, над лівою п’ятою вискочив пухир. На те, щоб якось його забинтувати, пішло десять хвилин дорогоцінного світлодня, а по тому прудко, як завіса, впала ніч. Водночас знявся вітер. Небо й далі було чисте, палахтіли зірки, однак ми спустилися не тим схилом і не знайшли притулку там, де, за моїми розрахунками, він мав би бути. Я заледве бачив, куди ступаю, в голові теж темніло. Ми йшли, куди ноги ведуть, і опинились у величезному вулканічному кратері, немовби вихопленому з місячного ландшафту. Серед посмугованих снігом скель дико завивав вітер. Вовки видавалися не потішною темою дозвільних балачок, а справдешньою загрозою.

Мабуть, Алісон і боялась, і змерзла дужче, ніж я. Допіру посередині цієї гігантської впадини з’ясувалося, що вилізти з неї можна тільки тою самою дорогою, якою сюди втрапили, й ми на кілька хвилин сіли перепочити, сховавшись від вітру за великим валуном. Я пригорнув Алісон, щоб зігріти. Напівприлігши, вона ввіткнулась обличчям у мій светр — обійми без найменшого натяку на секс. Притискаючи її до грудей, трусячись від холоду в цій неймовірній місцині, за мільйон років і миль від душних нічних Афін, я почував… ет, це дурниці, не що інше, як дурниці. Те саме почуватимеш тут до першої-ліпшої дівчини, вмовляв я сам себе. Обвівши оком понурий краєвид — доволі точну подобу мого життя, я згадав слова нашого погонича, сказані в дорозі: вовки ніколи не полюють поодинці, тільки зграєю. Самотній вовк — це лише красива легенда.

Я спонукав Алісон звестися на ноги, й ми, спотикаючись, поплентали туди, звідки прийшли. При хребті, що тягнувся на захід, була ще одна сідловина, й схил збігав до далекого темного моря лісу. Кінець кінцем на тлі неба замаячив кільцевий пагорб, який я зауважив під час сходження на гору. Зразу за ним був притулок. Алісон збайдужіла до всього, і я з останніх сил тягнув її за собою. Благав її, лаяв, аби тільки йшла. За двадцять хвилин ми побачили в долинці приземкуватий темний кубик — наш прихисток.

Я глянув на годинник. Ми спиналися на вершину півтори години, а спускались аж три.

У хижці я намацав лежанку й посадив на неї Алісон. Тоді чиркнув сірником, знайшов лампу й спробував засвітити, але в ній не було ні ґнота, ні гасу. Слава богу, в печі сухі дрова. Я порвав увесь папір, що знайшовся під рукою: якусь книжку, що взяла з собою Алісон, і обгортки наших продуктів. Підпалив і подумки помолився. Запихкав папір, потягся смолянистий дим, і дерево зайнялось. Невдовзі притулок повнився червоними полисками, сепієвими тінями і — понад те — благословенним теплом. Я взяв у руки відро. Алісон звела голову.

— Йду по воду.

— Добре, — блідо всміхнулася вона.

— Ти б накрилася. Кількома ліжниками.

Алісон кивнула.

За п’ять хвилин я, набравши води в струмку, повернувся. Алісон жваво підкидала поліна в грубку, стоячи босоніж на червоному покривалі, розстеленому між лежанками й піччю. На долішній лежанці розкладено наші харчі — хліб, шоколад, сардини, апельсини та паксимадія — грінки на оливковій олії. І стара каструлька знайшлася.

— Келлі, я ж наказав тобі лягти.

— Я ото подумала, що мені, як стюардесі, після катастрофи належить дбати про тіла й душі пасажирів. — Взявши відро, вона заходилася мити каструльку. Сиділа навпочіпки, було видно червоні намуляні п’яти. — Шкодуєш, що ми забралися на вершину?

— Ні.

Алісон спідлоба зиркнула на мене.

— Тільки й того, що не шкодуєш?

— Тішуся.

Задовольнившись відповіддю, вона налила води в каструльку й стала кришити туди шоколад. Я сів на край постелі, роззувся й зняв шкарпетки. Хотів поводитися природно, але не міг. Вона теж. Тепло печі, затишна тісна хижка, а нас двох оточує безмір холодної порожнечі.

— Ти вже вибачай, що я поводилася геть по-бабськи.

У голосі відтінок сарказму, обличчя не видно. Алісон почала помішувати шоколад у каструльці на плиті.

— Не мели дурниць.

Під подувом вітру загримів бляшаний дах, рипнули й прочинилися двері.

— Врятувалися від шторму, — сказала вона.

Підперши двері лижею, я зиркнув на Алісон. Вона помішувала паличкою рідкий шоколад, відвернувшись розпашілим лицем від жару до мене. Скорчивши гримаску, обвела очима брудні стіни.

— Романтично, га?

— Авжеж. Поки надворі дує вітер.

Вона загадково всміхнулась і глянула на каструльку.

— Чому ти усміхаєшся?

— Бо тут таки романтично.

Я знову сів на лежанку. Алісон стягла з себе джемпер і труснула головою. Я викликав у пам’яті образ Жулі, але сюди він ніяк не вписувався. Треба спробувати іншого тону — вільнішого й розв’язнішого.

— Чудово виглядаєш. У своїй стихії.

— Так і має бути. Я ж тепер мало не весь час гарую на восьми квадратних футах кухоньки в літаку. — Алісон взялася в бік одною рукою. Трохи помовчала. Наплинули óбрази давнього життя на Рассел-сквері. — Як називається ця п’єса Сартра, яку ми колись дивилися?

— «За замкненими дверима».

— Тут двері ще надійніше замкнені.

— Це ж чому?

Вона не оберталася.

— Коли втомлююся, мене завжди тягне на секс. — Я гучно втягнув повітря. — Ще один раз заризикую, — тихо додала вона.

— Якщо аналізи дають негативний результат, це ще не означає…

Алісон вийняла з каструлі темно-брунатну паличку.

— Як гадаю, це розкішне консоме по-королівськи вже готове.

Підійшла до мене й нахилилася, кинувши дивний погляд і розтягши губи в механічній усмішці стюардеси.

— Чи не бажаєте випити чогось перед обідом, сер?

Алісон тицьнула каструльку мені під ніс, кепкуючи і з себе, і з мене, такого набурмосеного. Я вискалився, вона відповіла ніжною, легкою усмішкою. Я взяв каструльку. Алісон відійшла до лежанки під протилежною стіною й стала розстібати кофточку.

— Що ти робиш?

— Роздягаюся.

Я відвернувся. За кілька секунд вона підійшла до мене, закутана в покривало, як у саронг, а тоді тихо сіла на підлогу, підстеливши під себе ще одне, складене покривало на безпечній віддалі — зо два фути. Коли Алісон відвернулася, щоб дістати з-за спини харчі, на її колінах розійшлася імпровізована одежинка. Вона зразу ж прикрила тіло. Десь у закутку моєї свідомости ласолюбно світив баньками Пріапчик, звівши руки й ще одну частину тіла.

Ми взялися до їди. Паксимадія, як завжди, без смаку, гарячий шоколад дуже водянистий, сардини взагалі не годилися до цих страв, але ми так зголодніли, що не зважали на те. Нарешті — я теж сидів на підлозі — ми наситилися й, спершись на лежанку, диміли разом із піччю. Мовчали й вичікували. Я почувався хлопчиною-дівичем у таку мить на побаченні, що все ось-ось або обірветься, або дійде до самого кінця. Боявся й поворухнутися. Дивився на оголені плечі — делікатні, округлі й ніжні. Краєчок покривала, засунутого під пахву, обвис і трохи відкрив груди.

Дедалі прикріше, принаймні мені, тяжіла тиша, вироджувалась у щось подібне до змагання на витривалість, хто з нас перший не витримає й озветься. Її рука лежала на покривалі між нами — ну ж бо, сягни й доторкнися. Я відчув, що Алісон скористала з моменту й підстроїла так, щоб загнати мене в глухий кут. Мовчання тільки підкреслювало те, що я піддаюся й жадаю Алісон — не як таку, а як жінку, першу-ліпшу жінку під рукою. Кінець кінцем я кинув недокурок у грубку, відкинувся на лежанку й заплющив очі, буцімто вимордувався так, що прагну тільки заснути. Зрештою, так воно й було б, якби не Алісон. Раптом вона ворухнулася. Я розплющив очі. Оголилася, відкинувши покривало.

— Не роби цього, Алісон.

Але вона стала навколішки й почала мене роздягати.

— Бідолашний хлопчик.

Розставила мені ноги, розстібнула й скинула сорочку. Замружившись, я дозволив це зробити.

— Це непорядно.

— Ти такий засмаглий.

Вона гладила мені боки, плечі, шию, губи. Приглядалася до мого тіла, бавилася ним, як дитина новою цяцькою. Поцілувала мене в шию, полоскотавши плечі кінчиками грудей.

— Ніколи собі не пробачу, якщо… — бовкнув я.

— Мовчи. Лежи й не ворушись.

Роздягнувши мене догола й узявши за долоні, Алісон провела ними по своєму тілі, щоб заново пізнати цю ніжну шкіру, легкі округлості тендітної плоті — завжди природну наготу. Її руки. Вона пестила мене, а я подумав: це ж все одно, що з повією. Пальці вправні, як у досвідченої проститутки. Фізична насолода, більш нічого… а таки віддався цій дарованій насолоді. Алісон лягла на мене, поклала голову на груди. Довге мовчання. У грубці тріскали головешки й обсипали дрібним приском наші ноги. Я гладив її волосся, плечі, точену шию, здавшись на ласку кінчиків нервів свого тіла. Уявляв, що на мені лежить Жулі, цілком певен, що любовні ігри з нею проймали б душу, були б набагато бурхливіші й далеко не такі буденні. Замість того, щоб ламала кості втома, розморювала парнота, дошкуляли крапельки поту… замість того, що позначають вульгарним словечком «перепихання», була б розжарена до білого, таємнича, приголомшлива пристрасть.

Алісон бурмотіла, вовтузилася, кусалася, вигойдувалася на мені — ці пестощі вона звала гаремними. Повелителька й рабиня водночас, знала, що мені таке подобається, як і всім мужчинам.

Пам’ятаю, як ми звалилися на лежанку — мулький солом’яник, шорсткі ліжники, як вона обхопила мене й поцілувала в уста так прудко, що я не встиг ухилитися, і зразу ж відвернулася. Пам’ятаю, як я поклав руку на пругкі вологі груди й Алісон притримувала її долонею. Пам’ятаю плаский гладкий живіт, слабкий аромат чистого, помитого дощем волосся. І раптом сон — такий наглий, що не дав часу на роздуми та міркування.

Прокинувшись уночі, я встав і напився води з відра. Крізь кульові отвори тяглися подібні до олівців промінці місяця, що тільки-но зійшов. Я нахилився над Алісон. Відкинувши край ліжника й оголивши одну грудь, розтуливши вуста, вона злегка похропувала, освітлена темно-червоними відблисками жару в печі. Юна і предвічна, невинна і порочна, жінка в усьому, передусім жінка.

У пориві ніжности й сердечности я постановив, — як ото часом люди спросонку постановляють учинити щось кардинальне, — що завтра викладу Алісон всю правду. Не для того, щоб висповідатися перед нею, а щоб пояснити: моя недуга набагато банальніша й страшніша, ніж сифіліс, і, на відміну від нього, невиліковна. Це вроджена манія сексуальної свободи. Стоячи над Алісон, я був близький до того, щоб зробити так, як їй хотілось, — доторкнутися до неї, зірвати покривало, навалитися на тіло, ввійти в нього й кохатися. Але ні. Я делікатно накрив їй груди, взяв кілька ліжників і рушив до сусідньої постелі.

Розділ 42

Нас розбудив стукіт, двері прочинилися. У шпарину ввірвалося сонячне світло. Побачивши, що ми ще лежимо, прибулець залишився надворі. Я глянув на годинника. Доходила десята. Я одягнувся й вийшов. Пастух. Здаля подзенькувала тронками отара. Оперіщивши ґирлиґою двох великих вівчарок, що вищирялися на мене, він видобув із кишень кожушка обгорнуті листками щавлю головки сиру — нам на сніданок. За кілька хвилин вийшла Алісон, запихаючи блузку в джинси і мружачись від сонця. Ми поділилися з пастухом рештками грінок та апельсинів і зужиткували останні кадри фотоплівки. Гаразд, що він прийшов. Алісон уже вирішила, що повернулися наші колишні стосунки, і ця певність відображалася в її очах так само виразно, як чорним по білому. Вона зламала кригу, а мені належало скочити у воду.

Чабан звівся, потиснув нам руки й, відійшовши зі своїми лютими собацюрами, залишив нас наодинці. Алісон простяглася на осонні, на пласкій брилі, що правила нам за стіл. Ранок випав теплий, як у квітні, й не дуже вітряний, небо осліплювало блакиттю. Ген далеко дзвеніли тронки, ген високо співала пташка, голосом подібна до жайворонка.

— Я б хотіла залишитися тут назавжди.

— Мушу віддати позичену машину.

— Це я тільки мрію висловила. — Алісон задивилася на мене. — Сядь-но ось тут. — Ляснула долонею по камені. У прикипілих до мене сірих очах сама щирість і простодушність. — Ти вже пробачив мені?

Я нахилився, цмокнув її в щоку й опинився в таких міцних обіймах, що звалився на Алісон. Ми зашепотіли одне одному на вухо.

— Скажи, що ти цього хотів.

— Я цього хотів.

— Скажи, що ти й досі мене трішки кохаєш.

— Я ще й досі тебе трішки кохаю. — Вона вщипнула мені спину. — Досі дуже кохаю, — виправився я.

— І ти одужаєш.

— Умгу.

— І більш не ходитимеш до цих гидотних бабищ.

— Не ходитиму.

— Це ж нерозумно — платити, коли маєш усе задурно. А на додачу — кохання.

— Знаю.

Втупившись у її волосся, розсипане на камені за дюйм-два від моїх очей, я старався налаштуватися на признання. Але ж викласти таку правду — це все одно, що наступити на квітку, яку ліньки обійти. Я спробував встати — Алісон учепилася за плечі, й довелося дивитись їй у вічі. Якусь мить я зміг витримати її прямий, відкритий погляд, а тоді вивільнився, відвернувся й сів.

— Що сталося?

— Нічого. Просто цікаво мені знати, що це за підступний бог спонукав таку милу дитину, як ти, вбачати щось добре в такому лайні, як я.

— Згадалась мені одна річ. Гасло у кросворді. Трапилося мені кілька місяців тому. Ти готовий відгадати? — Я кивнув. — «У цій химерній жінці загубила свій порядок більша частина Ніколаса». Шість літер.

Трохи поміркувавши, я усміхнувся.

— Це речення закінчувалося крапкою чи питальним знаком?

— Моїми сльозами. Як завжди.

Над нами заспівав птах — порушив запалу тишу.

Ми рушили в дорогу. Що нижче спускалися, то теплішало. Літо йшло нам назустріч.

Алісон йшла попереду, тож тільки зрідка бачила моє обличчя. Я силкувався дійти ладу зі своїми почуттями. Мене досі дратувало, що вона так зважає на тілесні справи — на одночасний оргазм. І хибно вважає його коханням, не розуміючи, що кохання — це щось інше… це таїна стриманости, ухиляння, відведених губ в останню мить перед поцілунком і відходу лісовою стежкою. На Парнасі — не де-небудь! — я раптом утямив, що неделікатність Алісон, її невміння ховатися в метафорах мали б мене дратувати й зануджувати, як ото зануджують нехитрі наївні віршики. А однак у якийсь незбагненний спосіб їй завжди вдавалося по-куглярському спритно обходити всі бар’єри, які я ставив поміж нами. Як ото справдешня сестра, вона вдавалася до не дуже порядних засобів впливу. Завжди могла навіяти чуття нашої глибокої внутрішньої подібности й знівелювати наші відмінності в поглядах і смаках.

Алісон почала розповідати про себе, про свою долю стюардеси.

— Господи, яка мова може бути про свіжість вражень! Ця свіжість триває хіба що кілька перших рейсів. Попри те, що весь час нові люди, нові міста, нові романчики з вродливими пілотами… Ці бевзі мало не всі мають нас за одну з їхніх вигод у польоті. Вважають, що ми стоїмо в черзі й не можемо дочекатися, коли вони зволять нас ощасливити своїми жалюгідними, уцілілими в боях за Англію пісюнами.

Я засміявся.

— Ніко, це не смішно. Заживо гниєш у цій клятій бляшанці. А назовні така воля, такі простори… Часом кортить шарпнути за ручку аварійного люка й здиміти в тих просторах. І падати… одна хвилина чудесного вільного лету без пасажирів…

— Це несерйозно.

— Серйозніше, ніж тобі здається. У нас таке зветься депресією від чарівливости. Коли наскрізь просякаєш штампованою дешевою чарівливістю й тратиш людську подобу. Щось таке, як… ото часом після старту так заморочишся роботою, що й не знаєш, чи високо забрався літак. А тоді раптом глянеш в ілюмінатор — і тебе ошелешує… І з цією депресією подібно. Зненацька усвідомлюєш, наскільки далеко ти відбігла від себе справжньої — такої, яка є. Чи такої, яка була колись… Поганенько я пояснюю.

— Аж ніяк. Дуже добре.

— Тоді відчуваєш, що тобі ніде нема місця. Як знаєш, у мене й так були клопоти з отим місцем. В Англії неможливо жити. Вона дедалі прикріша з отим її вічним «honi soit qui mal y pense[154]» — хай-но тільки спробуй подумати щось лихе про її смердючі кальсони. Це якась трупарня. Австралія ж… Австралія… Господи, як я її ненавиджу, цю батьківщину! Жалюгідну, обмежену, тупу… — Алісон обірвала мову.

Ми пройшли шмат дороги, поки Алісон повела далі:

— Вся річ у тому, що я ніде не вкоренилася й ні з чим не зв’язана. Хоч яке місто візьми — я до нього лише прилітаю. І відлітаю. Або пролітаю над ним. У мене залишилися тільки люди, які мені подобаються. Яких я люблю. Вони — моя єдина й остання батьківщина.

Вона оглянулася — кинула несмілий погляд. Довго носилася з цією правдою про саму себе, про свою безпритульність і неприкаяність, знаючи, що в мене така сама правда.

— Принаймні ми позбулися геть зайвих ілюзій, — зауважив я.

— Мудрі з нас люди.

Алісон стихла. Я пропустив повз вуха цей в’їдливий закид.

Зовні незалежна, ця дівчина дуже потребувала опори. Все своє життя старалася спростувати цю істину й тим самим підтверджувала її. Немовби морська анемона. Тільки доторкнися — зразу ж приссеться до руки.

Алісон зупинилася. Ми водночас почули шум, гуркіт води, що долинав знизу.

— Я б хотіла помити ноги. Може, зійдемо?

Збочивши з дороги в ліс, ми невдовзі натрапили на ледь помітну стежку й спустилися нею до полянки. Побіч неї бив поверхню кришталево чистого озерця водоспад заввишки з десять футів. Галявинка буяла квітами та метеликами — блюдце смарагдово-золотистої розкоші проти лісового сутінку позад нас. На узліссі стояв невисокий стрімчак з неглибокою печерою. Перед нею якийсь пастух спорудив із ялинових віт щось на зразок альтанки. На долу розсипано овечі балабушки, засохлі й старі. Очевидно, цього літа тут ніхто не бував.

— Гайда купатися, — запропонувала Алісон.

— Ця вода холодна як лід.

— Та невже!

У строкатій тіні ялинової альтанки вона стягла блузку через голову й розстібнула ліфчика, широко усміхаючись мені.

— Тут, либонь, аж кишить зміями.

— У раю теж був змій.

Алісон вислизла з джинсів і білих трусиків. Потяглася, зірвала із змертвілої галузки суху шишку й подала мені. Я дивився, як вона у Євиному вбранні біжить по високій траві до озерця, торкає пальцем ноги пінисті брижі й здригається. А тоді заходить у воду до колін і, вереснувши, плавно поринає. Слідом за нею я занурився в цей нефритово-зеленкуватий талий сніг, і мені забило дух, серце підскочило мало не до горла. Прекрасно — тінь дерев, осоння галявинки, білопінно-шумливий гук водоспадика, льодяний холод, безлюддя, сміх і нагота. Тільки смерті під силу стерти з пам’яті такі миті.

Ми сиділи на траві біля печери, сохли на пригріві та вітерці й доїдали шоколад. Лігши навзнак, розкинувши руки й трохи розвівши ноги, Алісон віддалася сонцю і — як я зрозумів — мені. Якусь хвилину я полежав у такій самій позі, заплющивши очі.

— Я королева весни, — озвалась Алісон.

Спершись на лікоть, вона повернулася до мене. На нечесаній голові криво сидів вінок, абияк сплетений із підручних гвоздик та ромашок, на вустах дрижала усмішка зворушливої невинности. Ця дівчина й не здогадувалася, що своїм образом накликала передусім виразну асоціацію з літературою. Точніше — з «Геліконом Англії»[155]. Я геть забув, що не всі метафори однакові, що шедеври поезії переважно дуже безпосередні й визбуті всякої метафізики. Раптом Алісон видалася чимсь на зразок такого вірша, і на мене нахлинув бурун пожадання. Не тільки через похіть, не тільки через те, що ця спокусниця — як час від часу траплялося в неї — прибрала свого найчарівливішого вигляду: бентежлива врода, маленькі груди й гнучкий стан, сперта на землю рука, веселі ямочки й насуплені брови шістнадцатилітнього дівчати, а не жінки з чвертю сторіччя за плечима. Також і через те, що крізь бридкі нашарування прозаїчного сьогодення я бачив її справжнє вразливе «я» — оголене, як і тіло. З-поза десяти тисяч поколінь виглянула Єва.

Мені прояснилося в голові. Проста річ. Я таки кохаю Алісон, хочу втримати її при собі, а водночас бажаю здобути й заволодіти Жулі. Не те що віддаю котрійсь перевагу — обох прагну. Я змушений любити двох, у таких почуттях немає нічого непорядного. Якщо я й непорядний, то тільки в тому, що затаюю правду… до признання мене змушує любов, а не жорстокість, не бажання визволитися, зачерствіти й очиститися. Тільки любов. Як гадаю, за ті довгі миті Алісон це відчула. Мабуть, зауважила на моєму обличчі вираз смутку й болю, бо дуже вже лагідно спитала.

— Що з тобою?

— Не було в мене сифілісу. Все це брехня.

Видивившись на мене, вона знову лягла горілиць.

— Ой, Ніколасе.

— Хочу тобі розповісти…

— Не зараз. Будь ласка, не зараз. Байдуже, що там у тебе сталося. Іди сюди, бери мене.

І в нас таки дійшло до любощів. Не до сексу, хоча було б набагато мудріше дійти саме до нього. Лежачи біля неї, я спробував описати те, що діялося в «Бурані». Давні греки казали, що той, хто переночував на Парнасі, або набирається натхнення, або сходить із розуму. Зі мною, цілком певно, сталося останнє. Що далі я вів мову, то виразніше усвідомлював: краще було б або взагалі мовчати, або ж понавигадувати небилиць… але кохання вимагає оголитися. На признання я вибрав найгірший час, який тільки можна придумати, і як багато хто із звиклих мало не все життя кривити душею, попросту переоцінив співчуття, яке мала б викликати моя небувала щирість… але кохання вимагає зрозуміння. Та й Парнас, надто вже еллінський, теж винен. Тут усяка брехня ранить серце.

Звичайно, Алісон передусім бажала дізнатися, чому я вигадав таку дивну відмовку, але я хотів спершу передати дивовижну атмосферу «Бурані», а тоді вже побіжно згадати те, що мене туди найбільше приваблює. Про Кончіса я нічого не затаював зумисно, а однак розповів далеко не все.

— Не те щоб я ставився до всіх цих штучок так, як йому хотілося б. Втім, після сеансу гіпнозу не знаю, що й гадати. Поряд з Кончісом відчуваєш: він має доступ до якогось джерела сили. Не містичної. Не можу цього пояснити.

— У нього, либонь, усе стоїть на трюках.

— Хай так. Але чому саме я? Звідки він знав, що я приїду на острів? Я для Кончіса порожнє місце. Видно, що він про мене невисокої думки. Як про особу. Весь час кепкує з мене.

— Досі не розумію… — раптом Алісон зрозуміла. Подивилася на мене. — Там є ще хтось.

— Алісон, люба моя. Ради бога, постарайся зрозуміти. Послухай.

— Слухаю.

Вона відвернулася. Зрештою я розказав про Жулі. Мовляв, там нема нічого сексуального, це суто платонічне зачарування.

— Вона тебе не тільки платонічно приваблює.

— Еллі, неможливо описати, як я себе ненавиджу в ось ці останні дні. Кільканадцять разів пробував усе тобі пояснити. Не хочу, щоб мене до неї вабило. Ані фізично, ані духовно. Ще місяць, ще три тижні тому я б не повірив, що це може статися. Сам не знаю, щó в ній таке. Слово чести. Знаю одне — я заворожений, зневолений усім, що там є. Не тільки нею. Діється щось неймовірне. І я в цьому… замішаний…

Моя тирада не справила ніякого враження на Алісон. Я повів далі.

— Мушу повернутися на острів. Через роботу. Я не вільний птах. Багато в чому обмежений.

Схиливши голову, вона стягувала насіння з билинок.

— Ось ця дівчина…

— Річ не в ній. Повір. Вона там відіграє дуже малу роль.

— То навіщо ж тоді весь цей цирк?

— Ти не розумієш. Я розриваюся надвоє.

— Вона вродлива?

— Усе було б набагато простіше, якби не те, що мені справді страшенно на тобі залежить.

— Вона вродлива?

— Так.

— І то дуже…

Я змовчав. Алісон затулила обличчя долонями. Я погладив її по теплому плечі.

— Вона зовсім інакша, ніж ти. У ній нема нічого від сучасної дівчини. Не можу пояснити. — Вона відвернулася. — Алісон, люба…

— Ти, мабуть, маєш мене за…

— Не будь смішною.

— Невже я тобі смішна?

Запала обтяжлива тиша.

— Послухай, я ж із шкури пнуся, щоб уперше за все своє паскудне життя повестися порядно. Так, мені нема виправдання. Якби я зустрів її завтра, то сказав би: «Кохаю Алісон, вона мене теж кохає, у нас з тобою нічого не може бути». Але ця перша зустріч трапилася два тижні тому. І я не можу не піти на наступну.

— Ти не кохаєш Алісон. — Вона дивилася вбік. — Тобто кохаєш, поки не трапиться заманливіший пердильник, ніж у мене.

— Не будь вульгарною.

— Я завжди вульгарна. По-вульгарному думаю. По-вульгарному говорю. Вульгарна лахудра. — Ставши навколішки, Алісон хапнула ротом повітря. — І що тепер мені робити? Зробити кніксен і вшитися?

— Якби ж то мій характер та не був такий непростий…

— Непростий! — пирхнула вона.

— Егоїстичний.

— О, це вже ближче до правди.

Ми замовкли. Повз нас насилу, вихилясами пролетіли два жовті метелики, зчеплені черевцями.

— Хочу одного-єдиного — щоб ти знала, хто я.

— Знаю, хто ти.

— Якби знала, то з самого початку відшила б мене.

— Весь час знала.

Алісон свердлила мене сірими холодними очима, я потупився. Вона звелася й пішла до води. Безнадійно. Нічого не вдасться налагодити й пояснити, вона ніколи не зрозуміє. Я одягнувся й відвернувся, поки вона мовчки вбирається.

— Ради бога, ані слова більш. Бо не витримаю, — сказала вона, давши собі лад.

О п’ятій ми виїхали з Арахови до Афін. Я двічі пробував поновити розмову про нас двох, але вона мене обривала. Все, що можна було сказати, сказано. Всю дорогу вона мовчки сиділа й думала.

До Дафнійського перевалу ми добрались о пів на дев’яту. Останні промені сонця падали на бурштиново-рожеву столицю, на майданах Синтагма й Омонія засвітилися ранні неони, здалеку схожі на коштовні камінці. Згадавши, де ми були вчора в той самий час, я глянув на Алісон. Вона підмальовувала губи. А може, попри все, є спосіб зарадити. Завезу-но Алісон до готелю, затягну до ліжка й підчерев’ям доведу, що таки кохаю її… Чому б ні, хай пересвідчиться, що заради мене варто помучитися — і нині, і завжди. Я кілька разів заговорив про Афіни, однак Алісон відповідала так коротко й неохоче, що ці спроби видавалися геть смішними. Довелося замовкнути. Рожеве світло стало фіолетовим, невдовзі запала ніч.

Ми під’їхали до пірейського готелю, в якому я забронював ті самі номери. Алісон пішла нагору, а я відвіз авто до гаража. Повертаючись, побачив торговку квітами й купив у неї дюжину гвоздик. Підійшов під двері Алісон і постукав. Довелося зробити це тричі, поки вона відчинила. Очі в сльозах.

— Я тобі квіти приніс.

— Не хочу я твоїх вонючих квітів.

— Послухай, Алісон, це ж не кінець світу.

— Так, це тільки кінець наших амурів.

Запала мовчанка.

— То ти мене не впустиш? — спитав я.

— Якого дідька?

Вона стояла, тримаючи прочинені двері, за якими панувала темнота. На набряклому від плачу обличчі застиг вираз невблаганности й страждання.

— Дозволь зайти й поговорити з тобою.

— Ні.

— Я тебе прошу.

— Йди геть.

Я пропхався силоміць і зачинив за собою двері. Спершись на стіну, Алісон втупилася в мене. З вулиці падало світло, було видно її очі. Я простягнув букет. Вихопивши його з руки, вона підійшла до вікна й жбурнула в пітьму ці рожеві пелюстки й зелені стеблини. Стояла на місці й не оберталася.

— Ота пригода на віллі… — обізвався я. — Не можу від неї відмовитися. Це ж все одно, що прочитати книжку тільки до половини й викинути її на смітник.

— Замість неї викидаєш мене.

Підійшовши ззаду, я спробував обняти Алісон, але вона сердито вирвалася.

— Відчепися на фіґ. Згинь звідси.

Я сів на ліжко й закурив. Динамік у кафе на вулиці монотонно бринів македонською народною мелодією. Нас обох оповив якийсь дивний кокон і відгороджував від цього звуку, від усього навколишнього світу.

— Їдучи до Афін, я знав, що не треба з тобою бачитися. Весь перший вечір, весь учорашній день я вперто й наполегливо товк собі в голову, що вже нічого особливого до тебе не відчуваю. Не вдалося. Тому-то я все розповів. Так недоречно. Так невчасно. — Здавалося, Алісон не слухає, і я виклав останнього козиря. — Розказав, а міг би й сидіти тихо. Міг би й далі водити тебе за ніс.

— Я не з тих, кого вдається водити за ніс.

— Послухай…

— А що це за вираз — «нічого особливого»? — Я не відповів. — Хай йому біс, та ти так сахаєшся від кохання, що й боїшся навіть словом його згадати.

— Я не знаю, що воно означає.

Алісон обернулася.

— То я тобі розтлумачу. Кохання — це не тільки те, про що я тобі якось написала. Не тільки простувати вулицею й не озиратися. Кохання — це коли вдаєш, що йдеш на роботу, а тоді їдеш на вокзал «Вікторія». Щоб насамкінець зробити тобі сюрприз, востаннє поцілувати, востаннє… ет, тепер це все одно. І раптом я побачила, як ти купуєш журнали на дорогу. Того ранку мене б ніщо не змогло розвеселити. А ти сміявся. Ані тобі в дупі не свербіло, стояв біля носильника й сміявся. Ось тоді я втямила, що таке кохання. Це коли бачиш, як той, без кого не можеш жити, дуже щасливий, що тебе позбувся.

— Але чому ти не…

— Знаєш, що я зробила? Поплентала додому. І весь той клятий день лежала калачиком у нашій постелі. Не через те, що кохала тебе. Через те, що мало не здуріла від злости й сорому, що закохалася в такого, як ти.

— Я ж не знав.

Алісон відвернулася.

— «Я ж не знав». Господи! — У повітрі нависала лють, як наелектризована грозова хмара. — Ще одне. Ти гадаєш, що кохання — це секс. Дозволь тобі щось сказати. Якби мені йшлося тільки про секс, то я б тебе послала під три чорти зразу ж після першої ночі.

— Вибачай, що не догодив.

Зиркнувши на мене, вона зітхнула й гірко всміхнулася.

— Боже мій, хлопчик образився. Ніяк не втямить простої речі. Я ж покохала тебе за те, що ти — це ти, а не за твого недолугого пісюна. — Алісон знову задивилась у ніч. — Зрештою, в ліжку ти нормальний. Ось тільки не…

Змовкла.

— Не найкращий із твоїх коханців.

— Тільки б того лиха. — Спершись на спинку ліжка, вона дивилася на мене згори. — Як бачу, ти сліпий. Навіть не бачиш, що зовсім не кохаєш мене. Не бачиш себе — гидотного самозакоханого негідника, який не може й припустити, що він у чомусь та нездарний. Завжди в усьому вважаєш себе першосортним. Тому-то, Ніко, ніяка сила тебе не зранить. Не досягне до глибини душі. Ти так налаштувався в житті, що тебе ніщо не зачіпає. Хоч що наробиш — одне кажеш: «Так сталось, я не винен». Ти завжди у виграші. Завжди можеш знайти собі нову пригоду. Свіжі шури-мури.

— Ти завжди все перекручуєш…

— Перекручую! Ісусе святий, чиє б гарчало, а чиє мовчало. Та чи ти коли-небудь назвав щось своїм іменем?

Я повернув до неї голову.

— Що ти маєш на увазі?

— Оту небилицю про таємниці. Гадаєш, я розвісила вуха та й повірила? На твоєму острові є якась дівка, й ти хочеш її вграти. Ото й усе. Але це, звісно, звучить вульгарно й грубо. І ти берешся прикрашати цю вульгарщину. Як завжди. Доти прикрашати, аж виглядатимеш на цьому тлі невинним ягнятком і великим мудрецем, що не може відмовитися від пригоди. Завжди хочеш двояко виграти. І рибку з’їсти, і на щось там сісти. Ти завжди…

— Присягаю… — почав я, але змовк від різкого нетерплячого жесту Алісон, що ходила взад-уперед по кімнаті. Я знайшов ще один аргумент. — Те, що я не хочу одружитися з тобою, та й взагалі з будь-ким, ще не означає, що я тебе не кохаю.

— Згадалася мені ця дитина. Дівчинка з чиряком. Думаєш, я не помітила, як ти лютував. Алісон хоче показати, як вона любить дітей. Виставляє напоказ інстинкт материнства. Знаєш що? Це справді був інстинкт материнства. На якусь мить, коли дівчинка усміхнулась, я про нього подумала. Подумала: як добре було б народити дітей від Ніко, пригортати їх і мати його поруч… Жахливо, правда? Ото ношуся з цією брудною, бридкою, смердючою штукою, що зветься коханням… Господи, та проти нього сифіліс — це просто втіха… А я, така зіпсована, провінціальна й дебільна, взяла та й посміла показати тобі…

— Алісон…

Близька до сліз, вона судомно втягла повітря.

— Я все зрозуміла, як тільки ми зустрілись у п’ятницю. Для тебе я завжди залишуся тією Алісон, що лягає в ліжко з першим-ліпшим. Австралійкою, яка зробила аборт. Живим бумеранґом. Кинеш її — а вона все одно наприкінці тижня повернеться на дешеву злучку.

— Б’єш мене нижче пояса.

Алісон закурила. Я підійшов до вікна, а вона й далі говорила — від дверей, через ліжко й кімнату, мені в спину.

— Минулої осени, весь час… Я тоді не знала. Я й подумати не могла, що ти можеш розкиснути. Гадала, що загартуєшся. Бозна-чому ти був мені ближчий, ніж будь-хто з чоловіків. Бозна-чому. Дарма що ти всезнайко-зазнайко. Дарма що ти по-джонбульському звихнувся на класових забобонах. Отож я так і не оговталася після твого від’їзду. Пробувала з Пітом, пробувала ще з одним — не допомогло. Весь час — одна й та сама ідіотська, жалюгідна мрія. Що колись ти мені напишеш про… Я лоба собі розбивала, аби тільки влаштувати собі цю триденну перерву. Я на неї, як на карту, геть усе поставила й надіялася. Навіть коли відчула, — господи, як виразно відчула! — що тобі зі мною просто нудно.

— Неправда. Мені не було нудно.

— Ти весь час думав про цю мавпу на Фраксосі.

— Я й по тобі тужив. У перші місяці страшенно тебе бракувало.

Раптом вона засвітила лампу.

— Подивись мені у вічі.

Я послухався. Вона стояла біля дверей, досі в тих самих джинсах і синій блузці. Обличчя немов блідо-сіра маска.

— Я заощадила трохи грошей. Та й ти, мабуть, не злидар. Скажи тільки слово, і завтра я звільнюся з роботи. Приїду на твій острів і житиму з тобою. Я говорила про хатку в Ірландії. Натомість куплю хатку на Фраксосі. Тоді візьмеш на себе тяжезну відповідальність — жити з тою, що тебе кохає.

Підло з мого боку, але, почувши слова «хатку на Фраксосі», я відчув величезну полегшу. Гаразд, що не обмовився про Кончісову пропозицію.

— А якщо інакше?

— Можеш відмовитися.

— Це ультиматум.

— Не викручуйся. Так чи ні?

— Алісон, якщо…

— Так чи ні?

— Такі речі не можна вирішувати…

Її голос набрав різкости.

— Так чи ні?

Я втупився в Алісон. Скрививши вуста в безрадісній усмішці, вона відповіла замість мене:

— Ні.

— Тільки тому, що…

Алісон підбігла до дверей і розчахнула їх навстіж. Я розсердився, потрапивши в пастку вибору «або — або», поставши перед брутальною вимогою остаточно вирішити. Я обійшов ліжко, вирвав клямку з її руки, з грюком зачинив двері, а тоді схопив Алісон і спробував її поцілувати, водночас мацаючи по стіні за вимикачем. Кімната знову поринула в пітьму. Алісон завзято пручалася, метляючи головою в усі боки. Я приволік її до ліжка, й ми звалилися на нього, скинувши з нічного столика лампу і попільницю. Я був певен, що Алісон піддасться, неодмінно піддасться, але вона раптом зарепетувала так, що, мабуть, цей крик пронизав весь готель і відбився луною в порту.

— Пусти мене!!!

Я трохи попустив обійми. Алісон затарабанила кулаками по мені. Я вхопив її зап’ястки.

— Ради бога…

— Ненавиджу тебе!!!

— Замовчи!

Я перекинув її на бік. У сусідньому номері постукали в стіну. І знову пронизливий зойк.

— Ненавиджу!!!

Я дав їй ляпаса по щоці. Алісон заридала. Скрутившись калачиком під спинкою ліжка, судомно видихала уривки фраз поміж схлипуванням та голосінням.

— Дай мені спокій… дай спокій… ти, гівнюку… егоїсте граний…

Пароксизм ридань. Посмикуються плечі. Я встав і підійшов до вікна. Тим часом Алісон забракло слів. Вона почала гатити кулаками боковину ліжка. У цю хвилину я ненавидів її за нестриманість та істерію. Вчасно згадав, що в моєму номері є пляшка віскі, яку Алісон подарувала мені в перший день нашої зустрічі.

— Слухай, я принесу тобі випити. Припини ревіти.

Я нахилився над нею. Вона й далі лупцювала боковину. Я підійшов до входу, повагався, оглянувся й вийшов у коридор. Два греки й грекиня стояли на порозі дверей своєї кімнати — уже третіх у низці відчинених, якщо почати відлік від номера Алісон. Видивлялися на мене, ніби вбивцю побачили. Я зійшов до себе, відкоркував пляшку, потягнув добрячий ковток просто з шийки й повернувся нагору.

Алісон замкнулася. Трійця й далі вела спостереження. Придивлялася, як я тисну на клямку, стукаю у двері, ще раз тисну й ще раз стукаю, а тоді кличу Алісон.

До мене наблизився найстарший із греків.

— Сталося щось лихе?

— Спека, — скривившись, промимрив я.

Найстарший цілком зайво повторив цю відповідь своїм супутникам. «Ага, спека», — проказала жінка так, ніби це слово все пояснило. Трійця ані не гадала зрушити з місця.

Я спробував утретє. Ще раз гукнув крізь двері. Нічого не чути. Знизавши плечима задля греків, я зійшов додолу. За десять хвилин вернувся. Упродовж години разів п’ять пробував дістатися до Алісон, але, на мою потайну полегшу, вона так і не відчинила.

Мене розбудили, як я й просив, о восьмій. Я зразу ж одягнувся й пішов до Алісон. Постукав — нема відповіді. Натиснув на клямку — двері відчинилися. Незастелене ліжко, Алісон немає, її речей теж немає. Я кинувся до приймальні. За конторкою сидів схожий на кролика старий портьє в окулярах — батько власника готелю. Він бував у Штатах і доволі непогано говорив по-англійському.

— Чи вже вийшла з готелю ця дівчина, з якою я був учора?

— Так. Вийшла.

— Коли?

Він глянув на годинника.

— Десь годину тому. Залишила ось це й попросила передати вам, коли зійдете.

Конверт. На ньому накарлючено «Н. Ерфе».

— Не сказала, куди йде?

— Тільки заплатила рахунок і пішла.

По тому, як портьє приглядався до мене, я здогадався, що він чув учорашній рейвах. Або ж хтось йому сказав.

— Ми ж умовилися, що я платитиму.

— Я сказав їй це. Пояснив.

— Отуди к бісу.

Коли я рушив до виходу, старий кинув навздогін пораду:

— Гей! Знаєте, як у Штатах кажуть? Того цвіту по всім світу. Чули таку приказку? Того цвіту по всім світу.

У себе в номері я розпечатав листа. Написано нерозбірливо. В останню мить вона вирішила, щоб останнє слово було за нею.

Уяви, що ти вернувся на свій острів, а там ні старигана, ні дівчини. Ні потіхи, ні загадкових забав. Усе замкнено на ключ.

Усе скінчилося, скінчилося, скінчилося.

Близько десятої години я зателефонував в аеропорт. Алісон ще не прийшла й не прийде аж до лондонського авіарейсу — о п’ятій годині. О пів на дванадцяту, перш ніж сісти на пароплав, я ще раз зателефонував і ще раз почув ту саму відповідь.

Поки відчалювало судно, переповнене школярами, я вдивлявся в натовп батьків, родичів і ґаволовів. Гадав, Алісон прийде провести мене. Якщо й була, то не показалася.

Бридкий індустріальний краєвид Пірея відпливав у далину. Пароплав тримав курс на південь, на блакитну вершину зграбної Егіни. Я зайшов до бару — єдиного місця, куди не впускали дітей, і замовив велику чарку узо. Надпивши нерозведеного трунку, я подумки виголосив сумний тост. Я вибрав свій шлях. Важкий, ризиковий шлях поета. Все поставлено на одну карту, хоча й досі звучать у вухах гіркі слова Алісон про ставку на триденну відпустку.

Хтось бухнувся на стілець поряд зі мною. Деметріадес. Плеснувши в долоні, він покликав бармена.

— Пригостіть мене, розпусний англійцю. А я розкажу вам, як весело в мене минули ці вихідні.

Розділ 43

«Уяви, що ти вернувся на свій острів, а там…» Увесь вівторок не виходили мені з голови ці слова, й мимоволі довелось подивитися на себе очима Алісон. Увечері я написав їй довгого листа, і не одного, але так і не зумів задовільно висловити бажану думку: гидую всім тим, що тобі наробив, але годі було повестись інакше. Неначе один із моряків Одіссея, обернених свиньми, я не можу вийти за рамки свого нового єства. Все написане я пошматував. На папір просилася правда: мене зачарували, і я, хоч це й безглуздо, мушу звільнитися від тебе, аби далі ходити під чарами.

Долати неспокій і тривогу мені допомагала робота — як ніколи, я вкладав в уроки всю душу. В середу ввечері, повернувшись після занять до своєї кімнати, я знайшов на столі записку. Серце підскочило до горла. Я зразу розпізнав почерк.

Будемо раді побачити Вас у суботу. Якщо не дістану від Вас повідомлення про відмову, то вважатиму, що Ви прийняли запрошення. Моріс Кончіс.

У горішньому ріжку позначено дату — середа, ранок. Мені неймовірно полегшало, наплинула хвиля збудження. Враз усе накоєне за останні вихідні видалось якщо й не виправданим, то принаймні неминучим.

На столі чекали перевірки учнівські зошити, та мені не сиділося в кімнаті. Я зійшов на кряж — мій звичний спостережний пункт. Потребував дивитися на дах «Бурані», південне узбережжя острова, море, гори — на матеріальне втілення нереальности. Я не відчував палючої кортячки спуститися вниз і висліджувати, як ото було минулого тижня. Натомість мене переповнювало погідне чуття надії й віри, певности в тому, що наше співіснування обертатиметься добром. Як і досі, я належав їм, а вони — мені.

Повертаючись до школи, я, ощасливлений, невідь-чому згадав про Алісон і майже пошкодував, що вона й досі нічого не знає про свою суперницю. Під таким імпульсом, перш ніж засісти за зошити, я нашвидкуруч набазґрав їй короткого листа.

Люба Еллі, неможливо сказати комусь: «Я вирішив, що варто тебе покохати». Є тисяча причин, з яких мені варто Тебе кохати, й зрештою — як я спробував Тобі розтлумачити по-своєму, по-лайдацьки — я таки кохаю тебе. На Парнасі було казково. Не думай, що для мене це означало тільки секс, що колись я все це забуду. Бога ради, збережімо в собі ці спомини. Знаю, що настав кінець. Але кілька митей біля озерця з водоспадом ніколи не потьмяніють у пам’яті, хай там скільки коханців і коханок нам ще трапиться.

Вранці я, з трохи чистішим сумлінням, надіслав цього листа. Свідомо припустився перебільшення тільки в останньому реченні.

У суботу, за десять хвилин четверта, я підійшов до брами «Бурані» й побачив, що назустріч мені простує стежкою Кончіс. Він був у чорній сорочці, довгих шортах кольору хакі, в бурих туфлях і вицвілих зелених шкарпетках. Ішов цілеспрямовано й прудко, ніби хотів відійти від вілли, поки я не нагодився. Помітивши мене, він привітався — звів руку. Ми спинилися за якихось шість кроків один від одного.

— Привіт, Ніколасе.

— Добридень.

Кончіс злегка сіпнув головою.

— Чи гарна була відпустка?

— Не дуже.

— Були в Афінах?

Я наперед придумав історію цих вихідних. Від Гермеса або Патареску він міг дізнатися, що я кудись їздив.

— Моя симпатія не змогла прилетіти. Її перевели на інший рейс.

— Ага. Прикро. Шкода.

Знизавши плечима, я придивився до його обличчя.

— Шмат цього вільного часу я роздумував, чи варто сюди ходити. Перед тим ще ніколи не бував під гіпнозом.

Кончіс усміхнувся. Здогадався, про що мені йдеться.

— Це ваше діло — прийняти чи відкинути, коли вмовляють.

Блідо всміхнувшись, я пригадав, що знову опинився у світі, де в кожного слова далеко не одне значення.

— Красненько дякую за вмовляння. Мене, а не чогось.

— Не може бути й мови про якесь «а не чогось», — відрубав Кончіс, не сприйнявши іронії. — Я лікар. Отже, керуюся клятвою Гіппократа. Якби навіть захотів випитувати вас під гіпнозом, то, безсумнівно, спершу спитав би дозволу. Крім того, цей метод не дуже надійний. Не раз і не два доведено, що й під гіпнозом пацієнти цілком здатні обманювати.

— Оці всі історії про гіпнотизерів-негідників, що примушують…

— Гіпнотизер може спонукати вас до недоречних, безглуздих вчинків. Але проти вашого Супер-Еґо він безсильний. Можете бути певні цього.

Трохи помовчавши, я змінив тему.

— Ви кудись ідете, пане Кончісе?

— Весь день я писав. Треба прогулятися. Я сподівався, що зустріну вас по дорозі. Там хтось запарить вам чаю.

— Як скажете мені поводитися?

Озирнувшись на віллу, він узяв мене під руку й повів до брами.

— У нашої пацієнтки мішаний настрій. Вона не може приховати збудження від того, що ви повернулись. Як і невдоволення від того, що я дізнався про вашу з нею маленьку таємницю.

— Що ж це за таємниця?

— Випитування під гіпнозом — це складова частина курсу її лікування, Ніколасе, — спідлоба блимнув на мене Кончіс.

— З її згоди?

— У цьому випадку — зі згоди її батьків.

— Зрозуміло.

— Я знаю, що тепер вона уявляє себе актрисою. І знаю чому. Щоб вам догодити.

— Догодити?

— Як я зрозумів, ви закинули їй лицедійство. Отож вона охоче підтримує таке звинувачення. — Він стиснув мене за лікоть. — А я їй завдав мороки. Сказав, що дізнався про її нову личину. Не на сеансі гіпнозу, а з ваших уст.

— Тепер вона не довірятиме мені.

— Вона весь час вам не довіряла. Призналася під гіпнозом, що з самого початку запідозрила, що ви лікар, мій асистент.

Я пригадав слова Жулі про піжмурки, коли ловця крутять, аж поки він втратить орієнтацію.

— І ця підозра стала слушною аж тепер, коли ви довіряєте мені… правду.

Просяявши, Кончіс задер угору пальця.

— Ото ж то. — Він виголосив ці слова так, ніби хвалив дуже здібного учня. Не бачив мого замішання. Такий самий засліплений, як одна з шахових королев перед Алісою в казці Льюїса Керролла. — Тепер ваше завдання полягає в тому, щоб втертися до неї в довіру. Підтакуйте, коли почуєте від неї якісь підозри про мої мотиви дії. Підтримуйте такі припущення. Але будьте насторожі. Вона може ставити різні пастки. Стримуйте її, якщо надто вже далеко заходитиме в підозрах. Завжди майте на увазі, що певна частка її розщепленої особистости цілком здатна логічно мислити й не раз обводила круг пальця тих психіатрів, що в потуранні пацієнтам доходять до абсурду. Я майже певен, що вам доведеться вислуховувати байки про переслідування. Вона пробуватиме переманити вас на свій бік, щоб удвох протистояти мені.

Я прикусив губу. Принаймні уявно.

— Але якщо всі ми сходимося на тому, що вона не Лілі…

— З цим уже покінчено. Тепер я став схибленим мільйонером. Вона та її сестра — це молоді актриси, яких я сюди звабив. Вона, звичайно, придумає якийсь несусвітний привід, під яким я це зробив, і причину — щось паскудне, на зразок збоченських сексуальних забав. Тоді ви попросите підтвердити сказане доказами й доводами… — Кончіс махнув рукою так, ніби вважав, що моя роль цілком зрозуміла й не треба вдаватися в подробиці.

— А що робити, коли вона спробує повторити торішнє — попросить допомогти їй втекти звідси?

Кончіс кинув на мене застережливий погляд.

— Як тільки спробує, зразу ж повідомте мене. Але навряд чи наважиться. Мітфорд дав їй доброї науки. Затямте собі: нехай усе вказує на те, що вона довіряє вам, та це вдавана довіра. І, само собою, стійте на тому, що ані словом не прохопилися мені про події під час ваших останніх відвідин.

Я усміхнувся.

— Певна річ.

— Сподіваюся, ви розумієте, куди я хилю. Хочу, щоб ця бідолашна дитина сама усвідомила свої справжні, не надумані проблеми, а для цього спонукую її відчути штучність атмосфери, створеної нашими спільними силами. Вона ступить перший крок до одужання, коли застановиться й скаже: «Це не справжній світ. Оці стосунки між людьми — неприродні».

— Які на те шанси?

— Невеликі. Але вони є. Побільшають, якщо ви добре зіграєте свою роль. Так, вона вам не довіряє. Зате її тягне до вас.

— Зроблю все можливе.

— Дякую. Покладаюся на вас, Ніколасе. — Кончіс простягнув руку. — Я радий, що ви повернулись.

Ми розсталися. Ступивши кілька кроків, я обернувся, щоб подивитися, куди він рушив. Еге ж, на пляж, до Муци. Не схоже на прогулянку задля здоров’я. Хода така, як у людини, що хоче з кимсь зустрітися, щось влаштувати. І знову мені замакітрили голову. Вдома після довгих і безплідних роздумів я вирішив, що не варто довіряти ні йому, ні Жулі. З чим сюди й прийшов. А тепер-от дійшов висновку, що за нею треба пильнувати й ока не спускати. Старий розуміється на психіатрії, вміє гіпнотизувати — все це очевидні, перевірені речі, натомість жодне її слово не підтверджено вагомими доводами. Є також дедалі правдоподібніша можливість того, що вони змовилися й гуртом мене морочать. Якщо це так, то з неї така сама Жулі Гоумз, як Лілі Монтґомері.

По дорозі до вілли я нікого не помітив. Вибіг угору сходами й, тихо обігнувши ріг будинку, вийшов на вимощений великими плитами майданчик біля колонади.

Задивившись на море, Жулі стояла під однією з аркад, трохи в тіні, трохи на осонні, зодягнена — я оторопів, хоч і міг таке передбачити — по-сучасному. Темно-синя блузка з короткими рукавами, білі пляжні штанці з червоним паском. Босі ноги, розпущене волосся — ця дівчина цілком могла б прикрашати собою терасу будь-якого фешенебельного середземноморського готелю. Цілком певно, що у звичайному вбранні вона така сама приваблива, як і в маскарадному. Без цієї личини аж ніяк не послабився вплив її жіночих чар.

Вона обернулася мені назустріч, і в просторі між нами зависла дивна, просякла сумнівами й підозрою тиша. Як видно, Жулі трохи здивувалася, ніби вже подумала, що я не прийду, а тепер зраділа була, але зразу ж схаменулася й опанувалася. Вона мала такий вигляд, неначе я застав її без реквізиту, не зовсім певну того, як я поведуся на її новий образ. Справляла враження жінки, що показує нову сукню чоловікові, який має платити за цю обнову. Жулі потупилася. Своєю чергою мені тяжів дух Алісон, гризло те, що сталося на Парнасі. Трепетнула зрада, вкололо чуття провини. Довгу мить ми так і вистоювали. Нарешті Жулі звела очі на мене, що стовбичив за сім кроків від неї й тримав у руці вовняну торбу. Ще одна новина — ця дівчина трохи засмагла, шкіра набрала медового відтінку. Причину таких змін я спробував розгадати з погляду психології й психіатрії, але зразу ж відмовився від цієї затії.

— Сучасна одежа вам до лиця, — озвався я.

Вона й далі видавалася розгубленою й нерішучою, ніби за ці дні без мене тільки те й робила, що гризла себе сумнівами.

— Ви бачилися з ним?

— З ким? — спитав я. Еге, не туди поїхав, в її очах майнуло роздратування. — Зі стариганом? Так. Він якраз вийшов прогулятися.

Підозра не розвіялася. Затримавши на мені недовірливий погляд, Жулі підкреслено байдуже спитала:

— Чаю вип’єте?

— Залюбки.

Вона підійшла до столу, нечутно ступаючи босими ногами по плитках. Я зауважив червоні полотняні капці під порогом концертної зали. Придивлявся, як Жулі чиркає сірником, запалює спиртівку й ставить на неї чайник. Відводить очі, перебирає складки муслінових серветок. Шрам на зап’ястку. Якась вона понура. Поклавши торбу під стіною, я підійшов ближче.

— Що сталося?

— Нічого.

— Не знаю, що він там наговорив, але я вас не підвів. — Жулі звела очі й знов опустила. Я вирішив завести звичайну світську балачку. — Як ви провели час?

— Плавала на яхті.

— Куди?

— На Кіклади. Круїзом.

— Мені бракувало вас.

Вона не відповіла. І не глянула на мене.

Я передбачав, що мене можуть зустріти по-різному, але не сподівався такої очевидної нехоті. По спині пробіг холод. Від Жулі віяло пригнобленістю й відчуженістю. Це можна було б пояснити одною-єдиною причиною, в яку я не хотів вірити і яка могла б пояснити також те, чому в такої красуні так мало залицяльників.

— Як бачу, Лілі померла.

— Щось ви не дуже здивувалися, — відказала вона. Не мені — столу.

— А мене тут нічого не дивує. Віднедавна. — Жулі зітхнула, я знову бовкнув дурницю. — То яку ви тепер роль граєте?

Жулі сіла. Чайник, мабуть, недавно кипів, бо дуже вже скоро засвистів. Раптом вона глянула на мене й спитала — докірливо й осудливо:

— Чи гарно ви повеселилися в Афінах?

— Ні. І з подружкою не зустрівся.

— А Моріс нам сказав, що у вас була ця зустріч.

Я подумки вилаяв його. Якусь мить почувався так, немовби поринув у кошмарний сон викритого брехуна.

— Дивно. П’ять хвилин тому він нічого про те не знав. Сам запитав, чи відбулася ця зустріч.

Жулі опустила очі.

— А чому ви не зустрілися?

— З тієї причини, про яку я вже казав. Між нами все скінчилося.

Вона хлюпнула окропу в чайничок і відійшла вилити цю воду за перила. Коли повернулась, я додав:

— Причина ще й у тому, що я ждав іншої зустрічі — з вами.

Сівши, вона всипала в чайничок трохи сухого чаю.

— Пийте і їжте. Якщо хочете.

— Набагато більше хочу з’ясувати, чому це наші стосунки — як у зовсім чужих людей.

— Бо так воно і є. Ми чужі.

— Чому ви не відповіли на питання про вашу нову роль?

— Бо ви вже й без того знаєте відповідь.

На мене дивилися гіацинтово-сірі очі, дуже щирі. Знову закипіла вода, Жулі запарила чай. Поставивши чайника на спиртівку й згасивши вогонь, вона сухо мовила:

— Не матиму на вас жалю, якщо вважатимете мене божевільною. Дедалі частіше замислююся, чи й справді зі мною не все гаразд. Вибачайте, якщо я зіпсувала вам заготовлену наперед сцену. — Невесело всміхнулась. — З чим питимете? З цим гидотним козячим молоком чи з лимоном?

— З лимоном.

У мене камінь з душі звалився. Якби стариган казав правду про шизофренію, то Жулі ніколи б так не повелася, як ось хвилину тому. Хіба що в одурінні вдається до рафінованих хитрощів або ж хитрує аж до одуріння, аби тільки бити старого його ж таки зброєю. Мені згадалася бритва Оккама: завжди вибирай найпростіше з можливих пояснень. Але я зіграв обережно, з якнайменшим ризиком.

— Чого це я маю вважати вас божевільною?

— А чому я маю вважати вас тим, за кого ви себе подаєте?

— І справді. Чому б не вважати?

— Та ви самі себе видали отим останнім питанням. — Вона підсунула мені чашку. — Пийте чай.

Я видивився на чашку, а тоді на Жулі.

— Гаразд. Я не вірю, що у вас унікальний випадок шизофренії.

По очах було видно, що вона стоїть на своєму.

— Чи не смакувала б вам канапка… пане Ерфе?

Я не усміхнувся. Трохи помовчав.

— Жулі, це ж дурість — попадатись у всі його пастки. Ми ж начебто порозумілися на останній нашій зустрічі й домовилися, що не будемо обманювати одне одного, коли його нема поблизу.

Несподівано вона звелася й неквапно рушила до краю колонади, звідки сходинки вели до городу. Спершись на стіну будинку, стояла спиною до мене й споглядала на далекі гори Пелопоннесу. Перегодивши, я теж встав і підійшов до Жулі. Вона не обернулася.

— Я вас не звинувачую, — проказала Жулі. — Якщо він набрехав вам про мене стільки ж, скільки мені про вас… — Я простягнув руку й доторкнувся її плеча. — Перестаньте. Минулого разу між нами постало щось на зразок довіри. — Дівчина не велася на мій дотик, і я забрав руку. — Як гадаю, ви хочете ще раз мене поцілувати.

Така наївна й разюча безпосередність заскочила мене зненацька.

— Хіба це злочин?

Раптом вона склала руки, повернулася плечима до стіни й глянула мені у вічі.

— І, мабуть, хочете затягти мене до ліжка?

— Тільки з вашої згоди.

Жулі відвернулася.

— А якщо я не дам згоди?

— Як ні, то ні.

— То, може, й не варто вам клинці до мене підбивати?

— Отакій його матері, це ж не що, а знущання.

Я сказав це досить різко, щоб осадити її. Жулі схилила голову. Руки й далі схрещені.

— Що ж такого наговорив вам цей стариган, трясця йому в печінку? — спитав я, перейшовши на трохи м’якший тон. Побарившись, вона пробурмотіла:

— Я вже й не знаю, кому тут і в що тут вірити.

— Довіряйте інтуїції.

— Вона пропала, відколи я тут, — відказала Жулі й змовкла. Тоді хитнула досі схиленою головою й повела далі. В її голосі ослабли нотки осуду. — Після нашої останньої зустрічі він сказав мені про гидку річ. Що ви… ви ходили до повій, а в грецьких борделях повно зарази, тому з вами небезпечно цілуватися.

— Ага, то ви гадаєте, що я й цього разу пішов до борделю?

— Не знаю, куди саме ви ходили.

— Отже, ви йому повірили? — Вона не відповіла. Я лютував на Кончіса. Ще й мав нахабство про клятву Гіппократа просторікувати. Втупившись у її маківку, я виголосив: — Досить з мене. Вимітаюся звідси.

Насправді я ані не гадав так вчинити, однак відвернувся до стола, ніби ось-ось піду геть.

— Не йдіть. Прошу вас! — зразу ж відгукнулася Жулі. І додала: — Я ж не сказала, що повірила йому.

Я обернувся. Нарешті вона дивиться на мене далеко не так вороже, як кілька хвилин тому.

— А поводитеся так, ніби повірили.

— Інакше не можу. Не розумію, навіщо він торочить мені байки, добре знаючи, що я в них не повірю, хоч би й хотіла.

— Якщо це правда, то чому він не застеріг вас з самого початку?

— Ми з сестрою теж поставили собі таке питання.

— А йому?

— Він відповів, що зовсім недавно про це довідався, — сказала Жулі й ніжним голосом попросила: — Будь ласка, не йдіть.

Хоча з останнім словом Жулі опустила очі, та я встиг у них прочитати, що це прохання цілком щире. Я знову підійшов до неї.

— То як, будемо й далі вважати його доброю людиною?

— Так, у певному розумінні… Попри все.

— У мене була космічно-телепатична пригода.

— Угу, він нам сказав про це.

— А вас він гіпнотизував?

— Еге ж, кілька разів.

— Він сказав, що в такий спосіб вивідує всі ваші думки.

На мить вона розгубилася, закотила очі, але зразу ж заперечила, пирхнувши:

— Смішно слухати. Я ніколи б до такого не допустила. На сеансах при мені завжди Джун, він сам на тому наполягає. Гіпноз — це просто засіб, причому чудовий, вживатися в роль. Сестра каже, що він говорить та й говорить… а я якось засвоюю.

— Жулі — це теж роль?

— Покажу вам паспорт. Не маю його при собі… іншим разом. Обіцяю.

— Останнього разу… ви ж могли мене попередити, що піде в хід історія з шизофренією.

— Я попередила, що щось готується. Не наважилася сказати докладніше.

Я фізично відчув, як знову піднімають голову наші з нею підозри та сумніви. Однак довелося визнати, що Жулі по-своєму й справді мене застерегла. Тепер вона стала поступливішою й зайняла оборонну позицію.

— Гаразд… Та чи психіатр він взагалі?

— Так. Ми це не від сьогодні знаємо.

— Отже, все це діється відповідно до засад його професії?

Вона знову змірила мене оцінним оком. Відтак перевела погляд на підлогу.

— Він багато говорить про експериментальні ситуації. Про зразки типової поведінки осіб, дезорієнтованих у незнайомому й незрозумілому оточенні. І про шизофренію. — Жулі знизала плечима. — Про те, як у людини, що зіткнулася з незбагненним, розщеплюється особистість у моральному плані… і не тільки в моральному. Якось він сказав, що незнане — це дуже важливий мотиваційний чинник в існуванні людини. Мав на увазі те, що ми не знаємо, навіщо ми тут. Навіщо існуємо. Навіщо смерть і загробне життя. І таке інше.

— То що ж ми маємо йому довести своєю поведінкою?

Не відриваючи очей від підлоги, Жулі труснула головою.

— Правду кажучи, ми не раз і не два випитували про це, а він… він щоразу доводить одне й те саме: якби ми дізналися про кінцеву мету, що він поставив, то це вплинуло б на всі наші дії, — силувано зітхнула вона. — У цьому є якась рація.

— Цю пісеньку я вже чув. Коли попросив його описати історію вашої уявної хвороби.

Жулі глянула мені у вічі.

— Є така історія. Він її придумав, а мені довелося затовкти напам’ять.

— Зрозуміло одне — з якоїсь речі він забиває нам голову розмаїтими паскудними вигадками. А ми не мусимо вважати себе такими, як він хоче. Я такий самий сифілітик, як ви шизофренічка.

Вона кивнула.

— Я йому не повірила. Справді.

— Хочу сказати ось що. Нехай набріхує на мене скільки влізе, якщо цього вимагають його експерименти, забави чи ще щось там. Плював я на те. Але мені аж ніяк не байдуже, коли ви даєте віру цим наклепам.

Запала тиша. Неначе проти власної волі, Жулі звела на мене очі. Про щось дуже далеке від нашої балачки говорив цей погляд — набагато давнішою мовою, ніж слова. У ньому розтанув сумнів, засяяла щирість, дала себе знати мовчазна згода з моїм судженням. На мить кутики вуст похилились у поступливості, подались у піддатливості. Дівчина потупилася, відвела руки за спину. Безмовність, тінь дитячої скрухи, несміла надія на прощення.

Цього разу поцілунок був обопільний. Її теплі вуста здригнулися під моїми, і я здобув волю приникнути до її тіла, пізнати його точені тендітні округлості… і з розкішною певністю усвідомити, що все значно простіше, ніж гадалося. Вона прагла мого поцілунку. Кінчики наших язиків зустрілися, обійми міцнішали й тіснішали. Аж раптом Жулі відірвала губи й, далі в обіймах, притулилася лицем до мого плеча. Я поцілував її волосся.

— Я мало не збожеволів, думаючи про вас.

— Якби ви не прийшли, я б умерла, — шепнула вона.

— Ось вона, дійсність. Вся решта — марево.

— Саме воно мене й лякає.

— Чому?

— Бо я б хотіла бути певна, а гублюся в непевності.

Я обняв її міцніше.

— Чи не могли б ми зустрітися ввечері? Десь наодинці, щоб тільки ви і я? — Вона мовчала, і я квапливо повів далі: — Бога ради, довіртеся мені. Я нізащо вас не скривджу.

Вона м’яко вивільнилася й, не звівши голови, взяла мене за руки.

— Не в тому річ. Просто тут більше люду, ніж вам здається.

— Де ви ночуєте?

— Тут є… щось на зразок криївки… — затнулася Жулі й скоренько докинула: — Я вам покажу. Обіцяю.

— Чи заплановано щось на сьогоднішній вечір?

— Він розповість ще одну історію — нібито зі свого життя. Підтримаю вам компанію після вечері, — усміхнулася вона. — Ось тільки не знаю, щó саме він розкаже.

— Але після цього ми зустрінемося?

— Постараюсь. Але не можу…

— А якби так опівночі? Біля статуї?

— Якщо вдасться. — Кинувши оком на стіл, Жулі стиснула мені руки. — Чай досі геть вихолов.

Ми сіли за стіл. Випили теплого чаю — я не дав їй запарити свіжого. Я з’їв канапку-другу, вона закурила, й розмова поточилася далі.

Обидві сестри, як і я, не могли втямити, чому стариган так завзято втягує нас у свою гру й при тому ладен будь-коли її перервати.

— Як тільки ми починаємо крутити носом, він каже, що зараз же доправить нас літаком до Англії. Якось увечері, під час круїзу на пароплаві, ми напосілися на нього: про що вам ідеться, дуже просимо пояснити… і далі в такому дусі. Кінець кінцем затуркали його так, що далі нікуди. А наступного дня мало не благали, щоб пробачив таку настирність.

— Він, очевидно, з нами всіма застосовує одні й ті самі способи.

— В одно товче, щоб я вас не підпускала до себе. І старається понизити вас у моїх очах. — Жулі струсила попіл на підлогу й усміхнулась. — Одного разу став перед нами перепрошуватися за вашу тупість. Виставив себе на сміх, адже ви зразу ж розкусили його історію з Лілі.

— А чи не пробував він вмовити у вас, що я свіжоспечений психіатр, його асистент?

Було видно, що Жулі здивувалася й занепокоїлася. Відповіла не зразу.

— Ні. Але ми припускали таку можливість… А ви справді психіатр?

Я вищирив зуби.

— Сьогодні він мені сказав, що дізнався про це припущення від вас, загіпнотизованої. Про ваші підозри. Начуваймося, Жулі. Він хоче збити нас на манівці.

Жулі придушила недокурок.

— І щоб ми почувалися заблукалими на манівцях.

— Він ніколи не піде на те, щоб нас розлучити.

— Еге ж, і нам зі сестрою так здається.

— Отже, головне питання: навіщо? — Жулі згідливо кивнула. — І ще одна річ. Чому ви досі сумніваєтеся в мені?

— З тої самої причини, що й ви — в мені.

— Ви ж самі минулого разу сказали, що нам належить поводитися так, ніби ми зустрілися випадково, а не з чиєїсь волі. Чим більше знатимемо одне про одного, тим безпечніше нам буде. — Я злегка усміхнувся. — Ось я, наприклад, ніяк не можу повірити, що ви закінчили Кембридж незаміжньою.

Жулі опустила очі.

— До заміжжя мало що бракувало.

— І тепер ця історія в минулому?

— Так. Дуже далекому.

— Я б хотів якнайбільше дізнатися про вас — справжню.

— Я справжня далеко не така приваблива, як придумана.

— Де ви мешкаєте в Англії?

— В Дорсеті. Там живе моя мати. Батько помер.

— Ким він був?

Я не дочекався відповіді. Кинувши оком позад мене, Жулі жахнулася. Я різко обернувся. Це Кончіс. Мабуть, підкрався навшпиньки, кроків не було чутно. Він тримав у руках добрячу чотирифутову сокиру. Зведену. Неначе роздумував, чи не замахнутися й не рубонути мене по черепі.

— Морісе, це не смішно! — пронизливо крикнула Жулі.

Пропустивши повз вуха цей крик, Кончіс втупився в мене.

— Ви почаювали?

— Так.

— Я знайшов суху сосну. Треба її порубати на дрова.

Аж до смішного різкий і наказовий тон. Я оглянувся на Жулі. Вона зірвалася на ноги й люто витріщилася на старого. У цій сцені відчувалося щось неприродне. Вони поводилися так, ніби мене тут зовсім не було. Понуро й зовсім непотрібно Кончіс пояснив:

— Марії нема чим у печі затопити.

— Ти мене перелякав! Як ти смієш! — пискливо, мало не істерично вереснула Жулі.

Я знову глянув на неї. Вона витріщила очі — непритомні, як під гіпнозом. Наступні слова немов виплюнула:

— Ненавиджу тебе!

— Люба моя, ти дуже вже збуджена. Йди-но відпочинь.

— Ні!

— Я наполягаю.

— Ненавиджу!

Голос бринів такою люттю й розпачем, що моя недавно набута довіра до неї розвіялася в дим. Запанікувавши, я бігав очима по стариганові й дівчині — пробував знайти хоч якусь ознаку їхньої попередньої змови. Кончіс опустив сокиру.

— Жулі, я наполягаю.

Наді мною зіткнулися в короткому поєдинку два характери. Зненацька Жулі кинулась до дверей концертної зали й ускочила в червоні капці. Мабуть, вирішила забратися звідси. Проминаючи стіл, — упродовж усієї сцени вона ні разу не глянула в мій бік, — схопила чашку й хлюпнула чаєм мені в обличчя. Дрібниці — трохи тієї вихололої рідини, але ця вихватка насторожувала якоюсь дитячою злобністю. Я отетерів. Дівчина пустилася до сходів, і тут її суворо окликнув Кончіс:

— Жулі!

Спинившись на краю колонади, вона з упертости не обернулася до нас.

— Ти поводишся як розпещена дитина. Такому не можна потурати.

Жулі стояла як укопана. Підступивши до неї, Кончіс заговорив тихо, але я все чув.

— Актриса має право розряджати свій темперамент. Але не на сторонніх людях, ні в чому не винних. Іди й перепросися перед нашим гостем.

Повагавшись, вона рвучко крутнулася й твердим кроком підійшла до стола. Злегка зарум’янена, вона уникала моїх очей. Зупинилася поряд, наприндилася. Спробувавши заглянути їй в обличчя, я розгубився й звернувся до Кончіса.

— Ви таки нас налякали.

Стоячи за її плечима, він звів руку, щоб я замовк, і настійливо проказав:

— Жулі, ми чекаємо на твої перепросини.

Вона раптом зиркнула на мене.

— І вас ненавиджу!

Голос точнісінько як в ображеної й розлюченої дівчинки-пестунки. Але ось диво з див — чи, може, це тільки видалося? — права повіка легесенько підморгнула: не вір ані слову в цій сценці. Я насилу стримав усмішку. Тим часом Жулі відійшла. Старий хотів був її спинити, але вона гнівно відштовхнула його руку, збігла сходами й майнула через жорствяний майданчик. Пробігши ярдів двадцять, спинилася й сховала лице в долонях, ніби в розпачі, а тоді пустилася далі.

Кончіс усміхнувся, побачивши мою старанно розіграну міну заклопотання.

— Не сприймайте дуже вже всерйоз цих нападів гніву. Певна частина її «я» завжди на межі гостро реґресивної поведінки. Зрештою, Жулі трішки симулює.

— Могла б мене обманути.

— Вона сподівалася, що доведе вам наочно, який я тиран.

— І пліткар, як з усього видно.

Кончіс видивився на мене.

— Нічого не маю проти, коли мені вихлюпнуть у пику кілька крапель чаю, — повів я далі. — Але коли мене обмовляють як сифілітика, це вже занадто. Тим більше, коли знають, як воно насправді з тією хворобою.

Він знову усміхнувся.

— Ви, звичайно, здогадалися, навіщо я це зробив?

— Наразі ні.

— Понад те, я ще їй сказав, що минулого тижня ви зустрілися зі своєю симпатією. Може, ця підказка допоможе вам здогадатися?

Не допомогла, і це було виразно видно на моєму обличчі. Повагавшись, Кончіс тицьнув мені в руки сокиру.

— Ходімо. Я вам усе розтлумачу.

Я звівся, взяв сокиру, й ми рушили до брами.

— Цього літа має закінчитися наша пригода, — розпочав Кончіс. — Отже, я мушу наперед подбати про, так би мовити, шляхи відходу, найменш болючі для Жулі. Неправдиві дані про вас мають забезпечити два такі шляхи. Тепер Жулі знає, що у вас є інша. І що ви, очевидно, не такий уже й вартісний молодик, яким видаєтеся на перший погляд. Крім того, шизофреніки емоціонально неврівноважені, і ви тільки що мали змогу в цьому пересвідчитися. Знаю, що вам можна довіряти, що ви не обманюватимете дуже хворої дівчини заради сексуальних забав. А щоб вам було легше контролювати перебіг подій, треба впровадити в її свідомість додаткові стримувальні фактори.

Мені наче хто маслом помазав по душі. Ледь помітно затремтіла повіка — і звела нанівець, знешкодила всі Кончісові хитрощі. Тепер я маю змогу хитрувати навзаєм.

— З такого погляду… звичайно. Розумію.

— Тому-то я й перервав вам тет-а-тет. Перед Жулі треба ставити невеликі завади, створювати посильні труднощі, щоб долала їх. Так само, як людям з переломами потрібні помірні навантаження… І як вона вам, Ніколасе?

— Дуже недовірлива до мене. Як ви й передбачали.

— Але ви хоч зуміли?..

— Я почав…

— Гаразд. Завтра я зникну. Принаймні постараюся, щоб Жулі повірила, що мене нема вдома. Весь день проведете з нею буцімто наодинці. Побачимо, як вона поводитиметься.

— Приємно, що ви аж так мені довіряєте.

Кончіс торкнув мене за руку.

— Правду кажучи, я навмисно викликав надмірно негативну реакцію в пацієнтки. Задля вас. Щоб розвіяти рештки ваших сумнівів щодо її хвороби.

— Рештки здиміли. Дотла.

Стариган кивнув, а я подумки ошкірився. Ми підійшли до вже зваленого дерева, яке треба було порубати на поліна відповідних розмірів. Гермес позаносить дрова на місце, а мені належить тільки попередньо скласти їх у стіс. Кончіс зразу ж забрався, як тільки я заходився вимахувати сокирою. Працювалося набагато легше й приємніше, ніж останнього разу. Тонкі гілки були такі сухі й ламкі, що розліталися від одного удару, і кожний удар видавався символічним. Відповідних розмірів набирали не тільки поліна. Складаючи дрова в акуратний штабель, я відчував, що так само успішно впорядковую й допасовую одну до одної всі таємниці «Бурані» і Кончіса. Незабаром я дізнаюся всю правду про Жулі, а головне вже знаю — ця дівчина на моєму боці. Нас обох Кончіс використовує як персоніфікацію свого іронічного ставлення до життя, як підсобників у пізнаванні двоякости, невизначености. У його світі кожна правда — різновид брехні й кожна брехня — різновид правди. Так само, як і Жулі, я почав визнавати Кончісову основоположну благість, попри всі його пастки й фокуси, попри їхню позірну згубність. Пригадав усміхнену кам’яну голову, яку показав мені Кончіс. Оце й була його абсолютна й невблаганна істина.

В усякому разі він, як дуже розумний чоловік, навряд чи сподівається на те, що нам не до снаги проникнути поглядом крізь оболонку його спектаклів. Мабуть, потайки хоче, щоб таки було до снаги… а я ладен почекати, поки розкриється їх глибинне призначення й внутрішня суть.

Розмахуючи сокирою під пополудневим сонцем, насолоджуючись грою м’язів, віднаходячи певність, мріючи про нинішню ніч, завтрашній день і поцілунки Жулі, вимітаючи з пам’яті Алісон, я був ладен чекати все літо, раз уже Кончісові так забаглося. Був ладен усе своє життя чекати ось такого літа.

Розділ 44

Жулі з’явилася перед нами, освітлена промінням лампи. Підійшла до нашого стола в південно-східному куті горішньої тераси, зовсім інша, ніж того вечора, коли Кончіс офіційно відрекомендував її як Лілі. Одягнена подібно, як удень… ті ж білі штани, ось тільки змінила синю блузку на білу з широкими рукавами — єдина поступка вимогам вечірнього етикету. Коралове намисто, червоний пояс і такі ж капці. Ледь помітні мазки тіней на повіках, дотик помади на вустах. Ми з Кончісом звелися, щоб привітати її. Спинившись переді мною й вагаючись, вона дивилася на мене скрушно, з відтінком розпачу.

— Мені дуже соромно за свою поведінку пополудні. Пробачте, будь ласка.

— Забудьмо ці дрібниці. Не варто перепрошуватися.

Жулі глянула на Кончіса, ніби сподівалася на похвалу. Він усміхнувся й вказав на стілець між нами. Вона вийняла з декольте блузки гілочку жасмину.

— На знак миру.

Я понюхав квітку.

— Дуже мило дістати таке від вас.

Гостя сіла. Господар налив їй кави, а я подав сигарету і чиркнув сірником. Жулі видавалася присоромленою. З самого початку подивилася на мене, а тепер уперто відводила очі.

— Ми з Ніколасом, — сказав Кончіс, — розмовляли про релігію.

Так і було. Зразу ж після вечері він приніс Біблію із закладками у двох місцях, і ми повели бесіду про поняття «Бог» і «не Бог».

— Справді? — протягла Жулі, задивившись на свою чашку. Взяла її, пригубила кави, і тієї ж миті я відчув дотик її ноги під звислою до підлоги скатертиною.

— Ніколас назвав себе агностиком. А тоді кілька разів ствердив, що йому байдуже до віри.

— Невже? — зиркнувши на мене, ввічливо поцікавилася Жулі.

— Є важливіші речі.

Вона торкнула ложечку, що лежала на блюдці.

— А я гадаю, що немає важливішої речі, ніж ця.

— Важливішої, ніж ваше ставлення до чогось такого, що ви ніколи не зможете осягти? Як на мене, це трата часу.

Я повів під столом ногою, щоб відповісти дотиком на дотик. Не вдалося. Жулі взяла зі стола мою пачку сірників і висипала кільканадцять штук на білу скатертину.

— А може, ви просто боїтеся роздумувати про Бога?

Її голос звучав неприродно, і я здогадався: ця розмова — не що інше, як заготовлена наперед сцена, й Жулі каже те, що загадав Кончіс.

— Не варто думати про те, чого не знаєш і не знатимеш.

— Хіба ви ніколи не думаєте про завтрашній день? Про те, що буде за рік?

— Звичайно, думаю. Такі речі можна передбачати на раціональних засновках.

Вона бавилася сірниками, знічев’я викладала з них різні узори. Я задивився на її губи. Хотілося, щоб уже припинилися ці пустопорожні теревені.

— Я й про Бога можу судити на раціональних засновках.

— А саме?

— Він незглибимо мудрий.

— Чому ви так вважаєте?

— Бо не розумію Його. Не знаю, хто Він, що Він й навіщо Він. Моріс каже мені, що я доволі розумна. Мабуть, Бог неймовірно мудрий, бо ж діє набагато розумніше, ніж я. Не дає мені очевидних доводів, доказів, причин і мотивів свого існування.

З-понад сірників Жулі кинула на мене погляд — холодний і допитливий, як у Кончіса.

— Дуже мудрий чи дуже недоброзичливий?

— Мудрий. Якби я молилася, то попросила б Його не посилати мені знамень. Якби Він таке робив, то я б знала, що це не Бог, а обманщик.

Жулі глянула на Кончіса, що відвернувся до моря й, очевидно, чекав, поки вона виголосить належну їй репліку. І раптом вона двічі нечутно стукнула пальцем по столі. Ще раз зиркнула на старигана, тоді на мене. Я подивився на стіл. Вона поклала два сірники навхрест, а біля них ще два — рівнобіжно. Число дванадцять римськими цифрами.

Жулі відвела погляд від моїх очей, що виражали розуміння цього знаку, згорнула сірники на купку, відхилилася — назад, від світла лампи — й звернулася до Кончіса:

— Ти щось мовчиш, Морісе. Маю рацію чи ні?

— Я прихильно ставлюся до вашої думки, Ніколасе, — усміхнувся він. — Подібно міркував і я, причому був тоді старший і досвідченіший, ніж ви тепер. Ми не винні, що визбуті інтуїтивної гуманности, властивої жінкам. — Це прозвучало не як комплімент, а як звичайна констатація факту. Жулі уникала моїх очей. Її обличчя ховалося в тіні. — Але згодом я пережив таке, що допомогло мені осягти істину, яку тільки-но висловила Жулі. Водночас підлестила нам, зарахувавши Бога до чоловічого роду. Однак, гадаю, вона, як і всі справжні жінки, відчуває, що всі глибокі визначення Бога — це також головні визначення матері. Тої, що дає й обдаровує. Часом дивовижними дарами. А релігійний інстинкт — це фактично здатність визначити, щó саме породило ту чи ту ситуацію.

Кончіс сперся на спинку стільця.

— Здається, я вже вам казав, що в 1922 році, коли новітня історія в óбразі шофера — поборника демократії, рівности й прогресу — знищила де Декана, я був за кордоном. Ганявся за птахами — точніше, за пташиними голосами — на півночі Норвегії. Мабуть, ви знаєте, що там, в арктичній тундрі, водяться рідкісні пернаті. Мені поталанило. Маю тонкий слух. На той час я опублікував кілька статей про докладний запис пташиних криків і пісень. Навіть почав листуватися з фахівцями — з доктором Ван-Оортом із Лейдена, американцем Сандерсом і англійцем Александером. І ось влітку 1922 року я на три місяці покинув Париж — вирушив до Арктики.

…Жулі трішки посунулась, і я знову відчув легенький дотик її босої ноги. Стараючись не привернути уваги Кончіса, я без допомоги рук скинув свою сандалію. Боса підошва ніжно погладила мою оголену ступню. Жулі лоскотала пальцями. Невинні, але дуже еротичні пестощі. Я спробував злегка наступити їй на ногу, але натрапив на м’який спротив. Далі діло не пішло. Тим часом Кончіс вів оповідь.

— По дорозі я затримався в Осло. Професор тамтешнього університету сказав мені, що в глушині хвойних лісів, які тягнуться з Норвегії до Фінляндії, а далі до Росії, живе один освічений фермер. Він добре розуміється на птахах. Професор ні разу його не бачив, той тільки надсилає дані про перельоти.

Мені давно хотілося послухати спів деяких тайгових видів, тож я вирішив відвідати цього селянина.

Після вичерпних орнітологічних досліджень у скандинавській тундрі я перебрався через Варанґер-фіорд і добрався до містечка, що зветься Кіркенес. А звідти, озброївшись рекомендаційним листом, вирушив до ферми Сейдеварре. За чотири дні я покрив дев’яносто миль. Перші двадцять я їхав лісовою дорогою, а далі плив човном на річці Пасвік — від одної богом забутої ферми до другої. Безкрая тайга. Величезні темні ялини — миля за милею. Річка тиха й широка, як казкове озеро. Неначе дзеркало, в яке ніхто не заглядав від самого створення світу.

Четвертого дня два мої помічники веслували з ранку до вечора, і за той час не трапилося ні одного житла, ні одного сліду людини. Тільки сріблисто-блакитний блиск безконечної ріки серед безмежного лісу. Коли сутеніло, ми побачили оселю і два лужки, застелені килимом квітів жовтцю, схожих на зливки золота. Ми добралися до Сейдеварре.

Садиба налічувала три будови. Край ріки, у березовому гаю, ховалася дерев’яна хатина. Були також довгий хлів, критий дерном, і комора — на палях, щоб не лазили щури. Під берегом біля хати стояв прив’язаний човен, на подвір’ї сохли рибальські сіті.

Хазяйнував тут невеличкий чоловічок із жвавими карими очима. Було йому, мабуть, близько п’ятдесяти. Я вискочив на берег, він прочитав листа. Підійшла жінка, років на п’ять молодша, і стала за його плечима. У неї було суворе обличчя з виразними рисами. Хоч я не розумів їхньої розмови, але було видно, що хазяйка проти мого гостювання. Моїх гребців вона ніби й не помічала. А ті поглядали на неї з такою цікавістю, ніби мали за чужинку. За якусь хвилину вона повернулася до хати.

Зате селянин зустрів мене гостинно. Згідно з професоровими словами, говорив по-англійському цілком непогано, тільки трохи запинався. Я спитав, де він навчився мови. Він пояснив, що замолоду хотів стати ветеринаром і рік студіював у Лондоні. Я приглянувся до свого співрозмовника. Не містилося мені в голові, як це він опинився в найглухішому закутку Європи.

Господиня доводилася йому не жінкою, як я спершу припустив, а зовицею. У неї було двоє дітей-підлітків. Ані вони, ані їхня мати не вміли по-англійськи, однак вона й без слів увічливо, але твердо давала знати, що я залишився тут проти її волі. Натомість ми з Ґуставом Нюґором одразу ж знайшли спільну мову. Він показав мені свої орнітологічні книжки й нотатки про спостереження. Ентузіаст. Так само, як я.

Природно, одне з моїх перших питань стосувалося його брата. Нюґор якось знітився й відповів, що той виїхав. І, ніби хотів усе за одним махом пояснити й запобігти дальшим питанням, додав: «Багато років тому».

Хатина була тіснувата, тож мені влаштували лежанку на горищі хліва, на сіннику. Я харчувався разом з усією родиною. За столом Нюґор балакав тільки зі мною. Зовиця мовчала. Як і її хирлява дочка. Парубчак, мабуть, охоче підтримував би розмову, але тільки зрідка насмілювався надокучати дядькові проханням перекласти. У перші дні я не звертав уваги на стосунки в цій норвезькій сім’ї, мене захопила краса природи й приголомшило неймовірне багатство пташиного світу. Щодня я спостерігав птахів, прислуховувався до рідкісних качок чи гусей, до гагар і лебедів, що водилися в прибережних бухточках і лагунах. Тут природа тріумфувала над людиною. Не буйно й навально, як у тропіках, а спокійно й величаво. Надто емоційно було б говорити про краєвиди як про щось одухотворене, але з їх усіх, що я побачив за все своє життя, цей, скандинавський, мав найкрутіший норов — нехтував людину. На його тлі людина почувалася нічим. Мова не про його суворість, аж таку, що годі вижити, — адже річка кишіла лососями й іншою рибою, літо було досить довге й тепле, щоб вирощувати картоплю й косити сіно, — а про його безмежні простори, до яких не дорівняєшся й яких не освоїш. Мабуть, мій опис грішить не дуже привабливими, зловісними барвами. Однак чуття загублености в цьому краєвиді віддавалося боязню тільки в першу пору, а за два-три дні я усвідомив, що закохуюся в нього. Особливо в його тишу. Вечори. Спокій. Чи то плюснула качка, сівши на воду, чи то вереснула скопа — всі ці звуки долинали з далини кількох миль так виразно, що спочатку видавалися неймовірними, а згодом загадковими, як крик у порожній оселі, й згущували тишу та спокій. Правили за тло для безгоміння, а не навпаки.

Десь на третій день я розкрив родинну таємницю. Першого ж ранку Нюґор показав мені довгий лісистий річковий мис за півмилі на південь від ферми й попросив не ходити туди. Сказав, що спорядив там штучні гнізда для колонії лутків та гоголів і хоче, щоб цих птахів не полохали. Звичайно, я пристав на те, хоч подумав собі, що в такий час доволі пізнувато висиджувати яйця качкам, навіть у цих широтах.

Потім я зауважив, що за вечерею завжди бракує когось із домочадців. Першого вечора не було дівчинки. Другого — парубчак прийшов аж тоді, коли ми вже майже впоралися зі стравами, причому — я це побачив — він понуро сидів на березі річки за кілька хвилин перед тим, як Нюґор покликав мене їсти. Третього вечора я запізнився. Повертаючись, спинився в гущі ялин, щоб поспостерігати якусь пташку. Я ані не гадав ховатися від когось, але мимоволі став прихованим спостерігачем.

…Кончіс замовк на хвилинку, а мені згадалося, як він спостерігав пташку два тижні тому, коли я розпрощався з Жулі. Відлуння епізоду нинішньої оповіді.

— Раптом крізь дерева я зауважив дівчинку. За якихось двісті кроків від мене вона несла накрите полотнинкою відерце та глек з молоком. Я стояв за деревом і приглядався. Мені на подив, дівчинка зайшла вздовж берега аж до забороненого мису. Я дивився на неї в бінокль, поки вона зникла з очей.

Нюґор волів не сидіти в одній кімнаті зі мною та своїми родичами, аби не злоститися від їхньої осудливої мовчанки. Отож узяв за звичку проводжати мене до моєї «спальні», курити там люльку й балакати про всяку всячину. Того вечора я сказав, що бачив, як його небога несе на мис харчі. Нюґор не став ухилятися від мого питання, хто там живе. Там живе його брат. Божевільний.

…Я зиркав то на Кончіса, то на Жулі. Жодне з цих двох наче й не помічало, як дивно сплітаються переказана минувшина й сумнівна сучасність. Я знову натиснув на ступню. Жулі відповіла дотиком, але зразу ж забрала ногу. Захопилася оповіддю й не хотіла розпорошувати увагу.

— Я тут же поцікавився, чи показували його лікарям. Нюґор заперечно похитав головою так, ніби мав невисоку думку про можливості медицини, принаймні в цьому випадку. На мою репліку, що я сам лікар, Нюґор помовчав, а тоді відказав: «Здається, ми тут усі несповна розуму». Звівся й вийшов, щоб за кілька хвилин повернутися з якоюсь торбинкою. Він витрусив із неї на мою постіль цілий збір округлих камінців і обтесаних кременів, черепків примітивного начиння з карбованими доріжками орнаменту. Це були речі первісної людини. Я спитав, звідки вони. «Із Сейдеварре», — відповів Нюґор і пояснив, що це прадавня назва мису й мовою саамі означає «пагорб священного каменя» — дольмена. Оця намивна коса колись була святилищем лапландців-саамі — рибалок і оленярів. Але вони тільки розвивали традицію набагато давніших культур.

Ця ферма постала на місці літнього будиночка, що служив притулком під час полювання й риболовлі. Спорудив його Нюґорів батько — дивакуватий священик, що завдяки вдалому одруженню мав чимало грошей і міг віддаватися своїм різноманітним уподобанням. З одного боку — суворий лютеранський пастор. З другого — прихильник традицій і культури норвезьких селян. Природознавець і науковець місцевого значення. І завзятий мисливець та рибалка, що обстоював повернення до природи. Обидва його сини, принаймні в юності, бунтували проти батькової релігійности. Генрік, старший, став моряком, корабельним механіком. Ґустав узявся до ветеринарної справи. Батько помер, і, згідно з його заповітом, майже весь спадок пішов на церкву. Коли Ґустав практикував у Тронгеймі, Генрік приїхав до нього погостювати, познайомився з Раґною й одружився з нею. Потім, здається, повернувся на судно, але невдовзі перебув нервовий зрив, кинув роботу й оселився в Сейдеварре.

Рік чи два все було гаразд, але з часом Генрік поводився дедалі чудніше. Зрештою Раґна написала Ґуставу. Той прочитав листа й сів на найближчий пароплав, що йшов на північ. Як виявилося, ось уже майже дев’ять місяців вона хазяйнує сама-одна, ще й з двома дрібними дітьми на руках. Шурин ненадовго повернувся до Тронгейма, закрив усі свої справи й відтоді взяв на себе всю відповідальність за ферму й братову сім’ю.

«Не було іншої ради», — пояснив мені Ґустав. На той час я вже здогадався про це, відчувши якусь напругу між ним і Раґною. Колись, а може, й досі він був закоханий у свою зовицю. А тепер їх обох навіки скував обов’язок — надійніше, ніж це під силу коханню. Приреченого потерпати без жодної надії на взаємність у почутті і приречену самовіддано берегти вірність чоловікові.

Я хотів дізнатися, в чому полягає братова хвороба. Кивнувши на камінці, Ґустав знову заговорив про Сейдеварре. Спершу брат ненадовго усамітнювався там — «на медитації», а тоді забрав собі в голову, що колись його — або ж принаймні цю місцину — навідає Бог. Уже дванадцять років він там живе відлюдником, чекаючи на ці відвідини.

Він так і не повернувся на ферму. Впродовж останніх двох років брати Нюґори хіба що сотнею слів перекинулися. Раґна туди не ходить. Звісно, він у всьому залежить від родичів. Особливо ж відколи, par surcroît de malheur[156], майже осліп. На Ґуставову думку, брат уже віддавна не усвідомлює, скільки вони для нього роблять. Приймає цю допомогу як манну небесну. Не дивується й не дякує. Я спитав Ґустава, — а діло було на початку серпня, — коли він востаннє говорив з Генріком. «У травні», — зніяковів він і на знак безнадії стенув плечима.

З того часу четверо мешканців ферми цікавили мене більше, ніж птахи. Я придивився до Раґни, й мені здалося, що в ній є щось трагічне. У неї були прекрасні очі — як у героїні Евріпідових творів, темні й тверді, наче обсидіан. Мені було шкода й її дітей. Вони виростали, немов бактерії в пробірці, на поживі стерилізованої стріндберґівської меланхолії. Без жодної можливости вирватися з цього кола. До найближчого сусіда — двадцять миль. До найближчого села — п’ятдесят. Тепер зрозуміло, чому Ґустав так зрадів із мого приїзду. Свіжі люди допомагали вберегти ясний розум і чуття реальности. Його схибленість полягала тільки на цій безнадійній закоханості у зовицю.

Як і багато хто з молодих людей, будь він на моєму місці, я вважав, що мені належить стати рятівником — своєрідним каталізатором розв’язання ситуації на фермі. До того ж я мав за плечима медичну освіту й був ознайомлений з працями віденського пана[157], тоді ще не дуже відомого. Зразу ж і розпізнав Генрікову хворобу — хрестоматійний випадок анального перенапруження. Ще й нав’язлива самоідентифікація з батьком. Усе це обтяжене способом життя на самоті. Діагноз видавався очевидним, як поведінка птахів, що їх мені кожного дня випадало спостерігати. Тепер, коли таємницю розкрито, Ґустав був не проти поговорити про неї й наступного вечора розповів про подробиці. Ці дані підтвердили мій висновок.

Генрік ще змалку закохався в море. Тому-то й пішов учитися на механіка. Однак з часом усвідомив, що йому не до душі машинерія й самі люди. Почалося з неприязні до машин. Мізантропія розвинулася пізніше. Він, мабуть, і оженився почасти тому, щоб припинити цей розвиток. Він завжди любив простір і самотність. Звідти й любов до моря. Зрозуміло, чому він зненавидів тісноту корабля, бруд і гуркіт машинного відділу. Якби ж то змога здійснити навколосвітнє плавання наодинці з самим собою… Натомість Генрік оселився в Сейдеварре, де сама суша була схожа на широке море. Народилися діти. І тут став підводити зір. Генрік перекидав склянки на столі, а в лісі спотикався об коріння. Почалася манія.

Як янсеніст Генрік вірив у жорстокість Господню. Відповідно до цієї доктрини вважав себе обранцем, призначеним терпіти муки та інші кари й приреченим відпотіти свою молодість на гидотних суденцях, у гнилому кліматі. І насамкінець втратити з-під носа рай земний, ще не встигнувши насолодитися такою винагородою. Він не бачив об’єктивної істини: долею керує випадок, і ніщо на світі не виявляє умисної несправедливости до людства, хоча кожна людина зокрема може зазнати чимало несправедливого від багато кого й багато чого. У Генрікові нуртувала образа на Божу несправедливість. Він відмовився поїхати до лікарні, де йому мали обстежити очі. Через брак холодної об’єктивности розжарювалося все єство, душа горіла в тілі й випалювала його. Генрік ходив на Сейдеварре не для того, щоб медитувати. Щоб ненавидіти.

Зайво казати, що мені страшенно кортіло подивитися на цього релігійного маніяка. І не тільки з цікавости лікаря. Я прикипів серцем до Ґустава. Спробував навіть пояснити, в чому суть психоаналізу, але його це не зацікавило. Вислухавши мене, той тільки й сказав: «Краще не зачіпати». Я запевнив, що й далі оминатиму цей мис. На тому й стало.

Якось одного вітряного дня я, пройшовши вздовж річки зо три милі від ферми, почув, що хтось мене кличе. То був Ґустав. Я вийшов із лісу до берега, й він підігнав човна ближче. Виплив на річку не для того, щоб ловити харіусів, як я гадав, а щоб знайти мене. Все-таки він вирішив, що варто було б мені подивитися на його брата. Ми мали сховатися й спостерігати за Генріком, як за птахом. Ґустав пояснив, що сьогодні на те підхожий день. Як і в більшості напівсліпих і сліпих, у Генріка загострився слух, тож шум вітру допоможе нам сховатися.

Я забрався в човна, й ми повеслували до вузької коси на самому кінці мису. Ґустав зник, а тоді повернувся й сказав, що Генрік біля сейде, саамського дольмена. Отже, можна цілком безпечно оглянути його хижку. Ми пробралися через ліс до невисокого пагорба й перейшли на південний схил, де в западині, в густих зарослях, стояла ця чудернацька халупа. Вона вросла в землю, і з трьох боків було видно тільки покритий дерном дах. З четвертого виглядали на яругу двері й віконечко. Під стіною складено дрова — одинокий слід хоч якоїсь діяльности.

Ґустав змусив мене ввійти, а сам залишився повартувати надворі. Тут стояв сутінок. Стіни голі, як у келії. Висувне ліжко. Грубо збитий стіл. В’язка свічок у жерстянці. Єдина поступка комфорту й затишку — стара піч. Ні килимка, ні фіранок. Середину кімнати заметено, натомість в кутах захрясло сміття. Опале листя, пилюка, павутина. Важкий дух непраної одежі. На столі під вікном лежала книга. Величезна чорна Біблія з більшим, як у букварі, шрифтом. Поряд — збільшувальне скло. І калюжки застиглого воску.

Я запалив свічку, щоб подивитися на стелю. На шести струганих сволоках викарбувано два довгі біблійні тексти. По-норвезькому, звичайно, але я переписав у блокнот назви книг, номери глав і віршів. А вгорі на одвірку — ще одна норвезька фраза.

Вийшовши надвір, я попросив Ґустава перекласти написане. «Генрік Нюґор, проклятий Господом, своєю кров’ю написав нас року Божого 1912-го». Десять років тому. А зараз, Жулі й Ніколасе, я прочитаю вам два тексти, які він вирізав і забарвив кров’ю.

…Кончіс розгорнув книгу, що лежала поруч.

— Перший взято з Виходу: «Вони розтаборилися на границі пустині. А Господь ішов перед ними вдень у стовпі хмари, щоб провадити їх дорогою, а вночі в стовпі огню, щоб світити їм, щоб ішли вдень та вночі». Другий — це розвиток цієї оповіді в апокрифічній Книзі Ездри. Ось. «Я дав вам світло вогняного стовпа, а ви забули Мене, сказав Господь».

Ці уривки навели мені думку про Монтеня. Ви знаєте, що в його кабінеті на сволоках написано аж сорок дві приказки й цитати. Але в Генріку не було ані крихти Монтеневого здорового глузду. Натомість була несамовитість славетного Паскалевого «Щоденника» — оті дві ключові години в житті, які цей знаменитий філософ згодом зумів описати одним тільки словом — feu[158]. Трапляється, що житло просякає духом мешканців. Згадайте хоча б келію Савонароли у Флоренції. Ця халупа була саме з таких. Не конче щось знати про долю того, хто тут живе. Страждання, муки й безумство відчувалися майже на дотик, як пухлини.

Я вийшов із хижки, й ми обережно рушили до сейде. Побачили його поміж дерев. Не справжній дольмен — просто високий валун, якому вітер і мороз надали мальовничу форму. Ґустав тицьнув пальцем. Кроків за п’ятдесят від нас, по той бік купки беріз, віддалік сейде, стояв чоловік. Я навів різкість бінокля. Генрік був вищий від брата, худий, горбоносий, з сяк-так обкарнаною сивою кучмою та бородою. Він саме повернувся в наш бік, і я добре розгледів його кістляве змарніле обличчя. Воно вражало несамовитістю й суворістю — майже брутальністю. Я ніколи не бачив виразу такої шаленої рішучости не йти на поступки, не відступати ні на крок. Ніколи не усміхатися. А що вже очі! Злегка витрішкуваті, дивовижної барви блакитного льоду. Поза всяким сумнівом, очі безумця. Це відчувалося навіть за п’ятдесят кроків. Він був у старому саамському темно-синьому халаті, обшитому вицвілими червоними стрічками. Темні штани й важкі саамські чоботи зі шпичастими носаками. В руці він тримав замашного костура.

Якийсь час я спостерігав за цим рідкісним представником людського роду. Сподівався побачити потайного відлюдька, що вештає по лісі, мимрячи щось собі під ніс. Аж ніяк не жорстокого відчайдуха, схожого на сліпого яструба. Ґустав штовхнув мене ліктем у руку. Біля сейде з’явився небіж з відерцем і глеком. Поставив ношу на землю і взяв інше, порожнє відерце, яке, напевно, залишив Генрік. Розглянувшись на всі боки, хлопчина щось гукнув по-норвезькому. Не дуже голосно. Очевидно, знав, де ховається батько, бо дивився в бік березового гаю. А тоді зник у лісі. За п’ять хвилин Генрік рушив до сейде. Ішов цілком певно, однак намацував дорогу костуром. Підібрав відерце та глека й знайомою стежиною подався до хижки. Стежка проходила за двадцять кроків від березових зарослів, де ми затаїлися. Саме в ту мить, коли він проминав нас, десь звисока пролунав один із кличів, часто чутних на річці, прекрасний, як звук труб Тутанхамона. Так кричить у леті чорношия гагара. Генрік завмер, хоча цей крик мав би йому бути таким самим звичним, як шум вітру в кронах. Він стояв, звівши обличчя до неба. Без досади, без розпачу. Тільки насторожене прислуховування. Ану ж це засурмили янголи, провістивши Божі відвідини…

Сліпець зник з очей, і ми повернулися на ферму. Я не знав, що сказати. Не хотілося визнати своє безсилля й розчарувати Ґустава. На мене вплинула також ідіотська гординя. Як-не-як, а я ж член і засновник Товариства поширення розуму. Зрештою я вимудрував план дій. Піду до Генріка один. Скажу, що я лікар і хотів би оглянути його очі. А під таким соусом спробую перевірити психіку пацієнта.

Наступного дня ополудні я прийшов до Генрікової хижки. Накрапав дощик. Сіра днина. Я постукав і відступив на кілька кроків. Довга тиша. Нарешті він з’явився, зодягнений так само, як учора. Віч-на-віч ще дужче вражала його несамовитість. Не вірилося, що він майже сліпий. Здавалося, цими очима вдивляється сама блакить. Але зблизька було помітно розфокусований погляд і матову поволоку катаракти на рогівках. Сліпець, напевно, був вибитий із колії, але не дав по собі пізнати. Я спитав, чи розуміє він англійську. Ґустав сказав, що розуміє, але я хотів почути відповідь від самого Генріка. Той тільки замахнувся костуром, щоб не наближатися. Не погроза, скоріше засторога. Я витлумачив цей жест як згоду на розмову, але на віддалі.

Я пояснив, що я лікар і цікавлюся птахами. Приїхав до Сейдеварре, щоб їх вивчати… і так далі. Говорив повільно, маючи на увазі, що він не чув англійської мови років п’ятнадцять, а то й більше. Він слухав з незворушним обличчям. Я повів мову про сучасні методи лікування катаракти. Висловив упевненість, що в лікарні чимсь зарадять. Кінець кінцем, не почувши ані слова на відповідь, я змовк.

Він відвернувся і ввійшов до хижки. Залишив двері відчиненими, і я вичікував. Раптом Генрік вийшов із тим самим у руці, що й у мене було, Ніколасе, коли я перервав ваше пиття чаю. Сокира з довгим топорищем. Я зразу втямив, що до рубання дров він схильний не більш, як вікінґ перед битвою. Трохи повагавшись, Генрік кинувся на мене, замахнувшись сокирою. Убив би на місці, якби не глаукома, тут годі сумніватися. Я ледве встиг відскочити. Лезо по сам обух загрузло в дерні. Сліпець блискавично висмикнув цю зброю, але мені вистачило цієї миті, щоб пуститися навтікача. Спотикаючись, він переслідував мене на галявині перед халупою. Я забіг у ліс ярдів на тридцять, а нападник зупинився біля першого ж дерева. Мабуть, не відрізнив би мене від стовбура вже за сім кроків. З сокирою навпереваги він стояв, прислухаючись і напружено вдивляючись. Безперечно, знав, що я спостерігаю за ним, бо зненацька замахнувся й щосили жбурнув сокиру в березу перед ним. Добряче було дерево. Але задрижало — від коріння до вершка. Ось така відповідь. Я так налякався його люті, що застиг як стовп. Хвилину Генрік вдивлявся в мій бік, тоді повернувся й попростував до хижі, покинувши сокиру, глибоко вбиту в стовбур.

На ферму я повернувся значно мудрішим. Неймовірна річ — ось так запекло відкидати медицину, науку й здоровий глузд. Я відчував, що Генрік так само відкинув би й усі мої цінності й уподобання — радощі життя й раціоналізм, музику й лікарську справу. Розрубав би сокирою голову нашої цивілізації, зорієнтованої на забаву й насолоду. Нашої науки, нашого психоаналізу. Для нього все, крім Великої Зустрічі, було тим, що буддисти позначають словом «лілас», — безглуздою погонею за всілякими марнотами. І, звичайно ж, турботу про власні очі він мав за одну з тих марнот. Хотів залишитися сліпим. Тоді був би твердо певен того, що рано чи пізно настане прозріння.

По кількох днях я мав поїхати додому. Останнього вечора Ґустав допізна розмовляв зі мною. Я нічого не сказав йому про відвідини в Генріка. Вітру не було, але в тих краях серпневі ночі вже доволі холодні. Ґустав повернувся до хати, а я вийшов до вітру. Сяяв місяць. Наприкінці літа на Далекій Півночі день мріє навіть у пітьмі, а в небі відкриваються дивовижні глибини. У такі ночі здається, що десь зачинаються нові світи. З-понад ріки, з боку Сейдеварре, долинув крик. Спершу я подумав, що це якийсь птах, але зразу ж зміркував, що так кричати може тільки Генрік. Я глянув на хату й побачив Ґустава. Він стояв і прислухався. Знову крик. Тягучий, щоб долати великі відстані.

— Може, йому щось лихе сталося? — спитав я, підійшовши по траві до Ґустава. Заперечливо крутнувши головою, він вдивлявся в темну тінь Сейдеварре на плесі ріки, сіро-сріблястому у світлі місяця.

— Що він кричить, Ґуставе?

— «Чи чуєш ти мене? Я тут», — переклав він.

І ці слова знову долинули до нас. Тепер я розумів їх. «Hører du mig? Jeg er her». Генрік волав до Бога.

Я вже сказав вам про те, що в Сейдеварре звук іде далеко. Щоразу крик летів у безконечність, через ліси, понад водами, до зірок. Відгукувалося відлуння. Кілька разів хрипко озвалися потурбовані птахи. Оглянувшись на хату, я побачив у вікні білу постать — Раґни чи її дочки, годі розібрати. Всіх нас охопив якийсь чар.

Щоб розвіяти його, я став розпитувати.

— Чи часто він так кричить?

— Не дуже, — відповів Ґустав. — Три-чотири рази за рік, коли повний місяць і нема вітру.

— І завжди ті самі слова?

Ґустав задумався.

— Ні. «Я чекаю». «Я очистився». І ще — «я готовий». Але переважно він вигукує те, що ми почули.

Я спитав, чи не можна піти й подивитися на Генріка. Ґустав мовчки кивнув, і ми рушили. Добралися до мису за чверть години. Раз у раз чули крики. Ми підійшли до сейде, але кричали не звідси. «Він на самому краю мису», — сказав Ґустав. Проминувши хижку, ми дуже тихо попростували до цього краю. Ліс закінчився.

За ним відкрився берег — тридцять-сорок ярдів жорствяної смуги. Тут річка звужувалася й мис брав на себе напір течії. У цю тиху ніч було чути жебоніння води на камінцях відмілини. Генрік стояв на вістрі жорствяної коси, по щиколотки у воді, лицем на північний схід, де річка знову розширялася. Місяць покривав плесо сірими шовковистими блистками. По воді стелилися довгі пасма імли. Генрік знову заволав: «Hører du mig?!!» Набагато гучніше, ніж досі. Немовби звертався до когось за багато миль звідси, на невидимій далекій відмілині. Довга пауза. І ось: «Jeg er her!!!» Я навів бінокля. Генрік стояв, широко розставивши ноги, з костуром у руці, як біблійний пророк. Залягла тиша. Чорна постать проти мерехтливої води.

І тоді Генрік мовив одне слово. Тихшим голосом. «Takk». «Дякую» — по-норвезькому. Я не відводив бінокля. Вийшовши з води, він став навколішки на камінцях. Дивився в той же бік. Опустив руки. Судячи з пози, він не молився, а медитував. І бачив щось поряд себе так само наяву, як я — темну Ґуставову голову, дерева й листя на тлі зоряного неба. Я віддав би десять років життя, аби тільки подивитися туди, на північ, його очима. Не знаю, щó саме він бачив, але цілком певен: воно, наділене величезною таємничою силою, обумовлювало всі Генрікові дії. Раптом мені засвітала Генрікова таємниця, подібно до відблисків місячного сяйва навколо його постаті. Він не чекав на зустріч з Богом. Стрічався з Ним, і то, мабуть, упродовж багатьох літ. Не чекав, поки спевняться сподівання. Жив у певності.

Як ви вже зауважили, поки не стався цей випадок у Норвегії, я дивився на життя з погляду науковця, медика й любителя класифікувати. Розглядав людей як орнітолог. Розкладав їх за категоріями виду, інстинкту й результатів спостережень. А тут я вперше в житті засумнівався у власних принципах, переконаннях та судженнях. Побачив, що цей чоловік на мисі переживає щось таке, що не міститься в рамках моєї науки й мого здорового глузду. І збагнув, що вся ця наука вкупі з глуздом доти будуть неповноцінні, доки не осягнуть того, що діялось у Генріковій голові.

Враз, немов у спалаху блискавиці, всі наші дедукції, класифікації, деривації й етіології видалися мені дуже тонкою сіттю. Ця величезна пасивна потвора — дійсність, уже не мертва й не піддатлива. Вона наповнилася загадковою енергією, набрала нових форм, набула нових можливостей. Сіть знікчемніла, крізь неї проривалася дійсність. Може, між мною й Генріком постав якийсь телепатичний зв’язок. Не знаю.

Ці прості слова «не знаю» стали моїм вогняним стовпом. Вони відкрили мені інший світ, ніж той, у якому я досі жив. Навчили мене покори, дуже близької до несамовитости. Допомогли усвідомити незглибиму таїну, відчути марноту багатьох речей, які так високо цінуються в нашому сторіччі. Мабуть, якогось дня це осяяння таки сталося б. Але тої ночі я одним махом покрив шлях завдовжки ціле десятиліття. Що-що, а це я тямив.

Невдовзі Генрік рушив до лісу. Я не бачив його обличчя. Припускаю, що ця палюча нестямність, дуже помітна за дня, передалася від вогняного стовпа. Напевно, відчувши, що цього стовпа замало, Генрік став чекати на Господні відвідини. Жити — це вічно прагнути чогось більшого, і таке твердження стосується як неотесаного крамаря, так і рафінованого містика. Я був певен одного. Нехай Генрік так і не дочекався Бога, зате надихнувся від Святого Духа.

Наступного дня я вирушив у дорогу. Попрощався з Раґною. Її ворожість не поменшала. Як гадаю, ця жінка, на відміну від Ґустава, осягла таємницю свого чоловіка й вважала, що його вб’є всяка спроба лікуватися від посланого з небес божевілля. Ґустав і небіж відвезли мене човном до найближчої ферми, за двадцять миль на північ. Ми потиснули один одному руки й пообіцяли навзаєм, що листуватимемося. Я не мав чим утішити Ґустава, та й навряд чи він того потребував. Буває, що втішання порушує рівновагу, яку встановив час. Отож я й повернувся до Франції.

Розділ 45

Жулі глянула на мене так, ніби хотіла мовчки спитати, чи ця розповідь не доводить того, що Кончісові можна довіряти. Я не сперечався. І не тільки тому, щоб їй догодити. Десь на дні свідомости чаїлася підозра, що з Муци хтось заволає по-норвезькому або ж понад деревами злетить увись геніально сфальшований вогняний стовп. Ба ні, надовго залягла тиша, тільки цвіркуни сюрчали.

— І ви вже туди не повернулися? — спитав я.

— Іноді буває дуже вульгарно повертатися.

— Невже вас не цікавило, чим закінчиться ця історія?

— Зовсім не цікавило. Колись, Ніколасе, ви наберетеся дуже важливого й цінного досвіду. — У його голосі не відчувалось іронії, однак зміст сказаного був не без неї. — Ось тоді зрозумієте, щό я мав на увазі, коли ствердив: деколи цей досвід так глибоко проймає, що навіть не можеш потерпіти думки про його зміну чи зникнення. Сейдеварре — це місцина, якої не сміє торкнути час. Тож мені не цікаво, що сталося з нею та її мешканцями. Якщо вони досі живуть.

— Але ж ти сказав, — зауважила Жулі, — що ви з Ґуставом листувалися.

— Я писав йому. Він відписував. Зо два роки робив це регулярно, принаймні раз на квартал. Але ніколи не зачіпав теми, яка вас хвилює. Лише час від часу повідомляв, що все по-старому. В його листах були тільки записки про орнітологічні спостереження. Читати ставало дедалі нудніше, бо я помалу охолов до класифікації природних видів. Ми дедалі рідше листувалися. Десь у 1926-му чи 1927 році я дістав від нього різдвяну листівку. Відтоді — ані слова. А тепер Ґустава вже нема на світі. І Генріка, і Раґни.

— Що діялося після того, як ви повернулися до Франції?

— Вогняний стовп прийшов до Генріка опівночі, 17 серпня 1922 року. Пожежа в маєтку Жівре-ле-Дюк спалахнула тої самої ночі й тої самої години.

Жулі виразніше, ніж я, показала недовіру. Кончіс сидів відвернувшись від стола, й ми з нею перезирнулися. Вона скорчила міну розчарування й опустила очі.

— Ти ж, либонь, не хочеш натякнути… — сказала вона.

— Я ні на що не натякаю. Між цими двома подіями не було жодного зв’язку. І не могло бути. Точніше кажучи, я сам і є цим зв’язком. Тільки я надав ваги такій збіжності.

У цій відповіді звучав тон незвичного марнослав’я, ніби Кончіс справді вважав, що він сам спричинив ці два випадки й постарався, щоб вони трапилися водночас. Я відчував, що цю збіжність належить трактувати не буквально, а як щось придумане з іншим, метафоричним значенням. Ним пов’язані два епізоди, а ми зможемо зрозуміти оповідача тільки тоді, коли уважно зіставимо їх значущість. Історія про де Декана пролила світло на самого Кончіса, так само й ця певним чином пояснила недавній сеанс гіпнозу. З Кончісових слів, крізь знікчемнілу сіть науки прорвалася дійсність… Під час сеансу я пережив щось подібне, і навряд чи випадкова ця подібність. Всюди в цьому спектаклі взаємозв’язки й нитки поміж випадками.

— Моя любонько, — по-батьківському звернувся Кончіс до Жулі, — гадаю, що тобі пора до ліжка.

Я глянув на годинник. Щойно минула одинадцята. Жулі злегка знизала плечима. Мовляв, не варто й згадувати про пору лягати спати.

— Навіщо ти розповів нам цю історію, Морісе? — спитала вона.

— Все те, що минуло, панує над теперішнім. «Бурані» перебуває під владою Сейдеварре. Хай там що діється на віллі, хай там з яких причин воно стається, все це почасти — та ні, цілком — уже діялося в норвезькій тайзі тридцять років тому.

Він виголосив це таким самим тоном, яким зазвичай повчав мене. Розвіювалося враження, що Жулі тут на якомусь особливому становищі й значно краще, ніж я, орієнтується в суті подій. Стало видно, що Кончіс взявся переінакшувати наші стосунки, а в усякому разі їх правила. Нам дали ролі учнів, вихованців. Мені згадалась улюблена тема вікторіанських малярів: бородатий морський вовк єлизаветинських часів тиче пальцем у море й просторікує перед двома хлопчиками, що витріщили очі й роззявили роти. Ми з Жулі ще раз крадькома перезирнулися. Втямили, що ступаємо на нові, незнані землі. Я відчув дотик ноги — перебіжний, як украдений поцілунок.

— Гаразд. Мабуть, піду вже. — Жулі знову прибрала личину церемонности. Ми всі звелися. — Морісе, ти розказував дуже цікаво й захопливо.

Вона цмокнула Кончіса в щоку, а тоді простягла мені руку. В очах промайнула тінь змовництва. На мить довше, ніж годилося б, тривав потиск пальців. Жулі рушила й зупинилась.

— Вибачайте. Я забула зібрати сірники в коробку.

— Це дрібниця.

Ми з Кончісом мовчки сіли. Невдовзі стало чути легкі кроки по жорствяній доріжці в бік моря. Я кинув усмішку через стіл у позбавлене виразу Кончісове обличчя. На тлі білків зіниці видавалися сажово-чорними. Маска неустанно спостерігає мене.

— А чи будуть сьогодні вночі ілюстрації до вашого тексту?

— Невже текст їх потребує?

— Та ні. Ви розказали цю історію… дуже добре.

Кончіс здвигнув плечима — злегковажив похвалу — й широким жестом руки вказав на віллу, дерева й море.

— Ось вам ілюстрація. Речі як такі. У моїх скромних володіннях.

Ще день-два тому я б розпочав суперечку. В ось цих володіннях, не таких уже й скромних, набагато більше містифікації, ніж містики. Ну а єдина певна риса «речей як таких» — це те, що вони зовсім не ті, якими здаються на перший погляд. З одного боку, Кончіс — глибока й складна особа, однак із другого — це попросту хитрий старий шарлатан.

— Цього вечора ваша пацієнтка справляла враження мало не нормальної людини, — недбало зауважив я.

— Цілком можливо, що завтра вона видаватиметься ще ближчою до норми. Аби тільки не ввела вас в оману.

— Такого не може бути.

— Я вже сказав, що завтра щезну вам з очей. Отже, ми не побачимося. Чи чекати вас у наступну суботу?

— Прийду.

— Гаразд. Що ж…

Він звівся. Очевидно, досі тягнув час, аби Жулі встигла «щезнути».

Я теж встав.

— Спасибі. Ще раз дякую за вашу владу наді мною.

Кончіс схилив голову, наче бувалий у бувальцях імпресаріо, такий уже звиклий до компліментів після прем’єри, що вже й не сприймає їх усерйоз. Ми ввійшли до вілли. На стіні його спальні м’яко жевріли полотна Боннара. На сходах я рішився.

— Пане Кончісе, щось мені не спиться. Прогуляюся. Зійду до Муци.

Звичайно, він міг напроситися в компанію, а тоді я нізащо не потрапив би до статуї опівночі. Але треба було забезпечитися й заздалегідь приготувати собі шлях для відступу. Якщо хтось застукає мене разом із Жулі, то збрешу, що вийшла зовсім випадкова зустріч. Я ж не приховував, що йду пройтися.

— Як бажаєте.

Міцно потиснувши мені руку, він придивлявся, як я сходжу вниз. Я ще добирався до кінця сходів, коли зачинилися двері Кончісової кімнати. Він міг вийти на терасу й підслуховувати, тож я гучно хрускотів по жорстві, йдучи на північ, до брами. Однак там я не звернув до Муци, а пройшов ярдів п’ятдесят угору й сів, спершись на сосну. Звідси можна було спостерігати браму та стежку. Ніч випала темна, без місяця, тільки зірки розсівали ніжний посвіт, який наводив на думку іскри, й тихесеньке потріскування, коли хутром торкнутися ебоніту.

Серце калатало, як ніколи. І від сподівання зустрічі з Жулі, і від набагато дивнішого відчуття, що я забрів углиб найхимернішого в усій Європі лабіринту. І став справдешнім Тесеєм. Десь у пітьмі чекає Аріадна. А може, ще й Мінотавр чигає.

Ось так я сидів чверть години. Курив, затуляючи долонею вогник сигарети, напружував зір і слух. Ніхто не вийшов із брами, ніхто в неї і не ввійшов.

За п’ять дванадцята я прослизнув через браму й став пробиратися між дерев на схід. Рухався повільно, раз у раз зупинявся. Діставшись до яру, я перегодив, тоді перебрався на той бік і став якнайтихіше сходити вгору стежкою, що вела до галявини з Посейдоном. І ось заманячила його велична постать. На лавці під мигдалевим деревом нікого немає.

Я застиг на краю галявини, осяяної світлом зірок, майже певен, що зараз щось станеться. Напружено вдивлявся в чорне тло лісу — ану ж побачу чийсь силует. Цілком можливо, що й блакитноокого чолов’яги з сокирою в руках.

Щось гучно й лунко стукнуло. Це камінець влучив у статую. Я відступив у лісову пітьму. За деревом, яке росло з мого боку узлісся, майнув білий обрис — і враз іще один камінець покотився передо мною. Певна річ, його кинула Жулі.

Я метнувся вгору крутосхилом, спіткнувся й зупинився. Вона стояла за сосною, в найтемнішій тіні. Було видно білі штани й блузку, світле волосся й руки, простягнені мені назустріч.

Чотири довгі стрибки — і ось я біля Жулі, в її обіймах. Ми злилися в жагучому поцілунку — дуже довгому, який переривався тільки задля того, щоб хапнути повітря й гарячково підладнати тіла так, аби обійми стали ще тісніші… У цю мить я гадав, що нарешті пізнав не вдавану, а справжню Жулі — пристрасну, невситиму. Її тіло піддавалося й підлягало мені. Я шепнув кілька ніжних слів, але Жулі затулила мені рота долонею. Схопивши долоню, я ковзнув по ній губами й повів далі — до зап’ястка, до шраму.

За секунду я вивільнився з обіймів, чиркнув сірником і освітив ліву руку дівчини. Шраму не було. Я підняв сірника вище. Очі, рот, підборіддя — все як у Жулі. Але це не вона. Зморщечки в кутиках вуст, надто вже насторожені очі, якесь штучне нахабство. А на додачу — темна засмага. Витримавши мій погляд, дівчина потупилась, а тоді глянула на мене з-під повік.

— Хай йому біс!

Я відкинув сірника й засвітив ще одного. Дівчина зразу ж здмухнула вогник.

— Ніколасе.

Голос низький, докірливий. І чужий.

— Очевидно, ви помилилися. Ніколас — це мій брат-близнюк.

— Мені здавалося, що північ ніколи не настане.

— Де вона?

Я говорив сердитим тоном, бо й справді розсердився, хоча й не аж так, як могло б видатися. Достоту як у світі Бомарше, світі французької комедії часів Реставрації. Що дужче гнівається жертва обману, то більшає сам обман.

— Хто?

— Ви, панночко, забули взяти з собою шрам.

— Ой, який ви розумник! Зразу здогадалися, що він накладний.

— Свій голос ви також забули.

— Це через нічне повітря, — кашлянула дівчина.

Я схопив її за руку й потягнув до лавочки під мигдалевим деревом.

— А тепер кажіть, де вона.

— Вона не змогла прийти. І не будьте таким грубіяном.

— То де ж вона?

Дівчина не відповіла.

— Це не жарт, — буркнув я.

— Вважаю, що це захоплива пригода. — Вона сіла й кинула на мене оком. — Ви теж так вважаєте.

— Господи, а я подумав, що ви… — я обірвав сам себе. — Вас звати Джун?

— Так. Якщо вас зовуть Ніколасом.

Я сів поруч, вийняв пачку сигарет «Папастратос» і пригостив Джун. При світлі сірника уважно придивився до неї. Очі цієї дівчини, далеко не такі фривольні, як тон голосу, теж вивчали мене.

Її неймовірна подібність до сестри прикро вражала — в доволі несподіваний спосіб. У цій близнючці відкрилися досі не виявлені риси образу Жулі, зовсім зайві, ба навіть небажані. Засмагла шкіра, трохи повніші, ніж у сестри, щоки, загальний вигляд особи, яка багато часу проводить на свіжому повітрі й додержує здорового режиму життя… Мабуть, за нормальних обставин Жулі виглядала б так само. Я похилився, спершись ліктями на коліна.

— Чому вона не змогла прийти?

— Мені здавалося, що Моріс пояснив вам, у чому річ.

Я почувався самовпевненим шахістом, який раптом зауважив, що наступним ходом втратить ферзя — здавалося б, цілком безпечного. Вкотре вже я квапливо сягнув думкою в недалеке минуле. Може, стариган і мав рацію, коли говорив про кмітливість деяких шизофреніків. Сцена з випліскуванням чаю в обличчя не годилася б хитрій маніячці; натомість хитрюща маніячка ризикнула б на таке — задля того, щоб підморгнути насамкінець. А ці потайні дотики босих ніг, це шифроване послання сірниками… Напевно, Кончіс більш спостережливий, ніж могло б видаватися збоку.

— Ми не звинувачуємо вас. Жулі обводила круг пальця набагато досвідченіших експертів, ніж ви.

— Чому ви такі певні, що вона обвела мене круг пальця?

— Не будете ж ви так палко цілувати дівчину, якщо знаєте, що вона душевнохвора… Принаймні сподіваюся, що не будете. — Я промовчав. — Слово чести, ми вас не звинувачуємо. Я ж знаю, як винахідливо вона переконує, що всі божевільні, крім неї. І прикидається дівицею, яка потребує допомоги казкового лицаря.

Останні слова вона вимовила не дуже певно, ніби остерігалася задалеко зайти й побоювалася моєї відповіді.

— Оцю роль ваша сестра виконує значно вправніше, ніж ви свою.

Запала довга мовчанка.

— То ви мені не вірите?

— Ви ж знаєте, що ні. Як бачу, все підлаштовано так, щоб ваша сестра й досі сумнівалася в мені.

Цього разу Джун мовчала ще довше.

— Ми ніяк не могли вибратись удвох, — нарешті озвалася вона й тихо додала: — Крім того, я хотіла впевнитися.

— В чому?

— Що ви справді той, за кого себе виставляєте.

— Я сказав їй правду про себе.

— Ось ці ваші слова вона й обстоює. Але надто вже завзято, тому-то я не можу вважати її твердження тверезим, — сказала Джун і сухо докинула: — Втім, цю завзятість я починаю розуміти й сприймати. Принаймні на фізичному рівні.

— Легко з’ясувати, що я працюю в школі по той бік острова.

— Знаємо, що там є школа. Ви, звичайно ж, не маєте при собі документів?

— Якась дурня, їй-бо.

— Ще більшою дурнею було б не вимагати цих документів.

Слушно, нічого не скажеш.

— Не маю при собі паспорта. Може, вас влаштує посвідка на тимчасове проживання.

— Дозвольте, будь ласка, подивитися.

Вийнявши із задньої кишені посвідку, я запалив кілька сірників, щоби Джун встигла прочитати мої дані — ім’я, прізвище, адресу та професію.

— Ну як, вдовольнилися? — спитав я.

Вона налаштувалася на серйозний тон.

— Чи можете заприсягтися, що не працюєте на нього?

— Допомагаю йому, але тільки в тому сенсі, який ви знаєте. Кончіс сказав мені, що Жулі проходить експериментальний курс лікування від шизофренії. Я не повірив. У всякому разі, не вірив у таке, коли опинявся віч-на-віч із нею.

— Чи були ви знайомі з Морісом перед тим, як прийшли сюди місяць тому?

— Ні.

— І контракту з ним не уклали?

Я глянув на неї.

— Хочете сказати, що ви самі уклали?

— Так. Але не на те, що тут діється, — відповіла вона й, повагавшись, докинула: — Завтра Жулі все вам розкаже.

— Я теж був би не проти подивитися на ваші документи.

— Гаразд. Справедлива вимога.

Джун кинула недокурок і затоптала його. Наступне її питання застукало мене зненацька.

— Чи є на острові поліція?

— Сержант і два рядові. А чому ви питаєте?

— Просто так.

Я глибоко зітхнув.

— Назвімо речі своїми іменами. Спершу ви з нею були привидами. Тоді — шизофренічками. А наступного тижня потрапите в гарем.

— Іноді мені навіть мало не хочеться, щоб так сталося. Тоді було б набагато простіше, — відказала Джун й заторохтіла: — Ніколасе, я ніколи нічого не беру близько до серця. Почасти через те ми тут опинилися й, хай там як, непогано розважаємося… але ж насправді ми звичайні англійські дівчата, які за два місяці аж так заплуталися, що… — Вона урвала. Запанувала тиша.

— Чи й ви, так само, як ваша сестра, захоплюєтеся Морісом?

Джун барилася з відповіддю. Глянувши на неї, я побачив криву усмішку.

— Гадаю, ми з вами помалу знаходимо порозуміння.

— Отже, не захоплюєтеся?

Вона опустила очі.

— Сестра набагато здібніша до науки, ніж я… Зате в мене є здоровий глузд, якого їй бракує. Коли не розумію, що діється, зразу ж запідозрюю нечисту справу. А Жулі дивиться на світ крізь рожеві окуляри.

— Чому ви спитали про поліцію?

— Бо ми тут справдешні в’язні. О, в’язниця вишукана. На нас не шкодують коштів, тут немає ні камер, ні ґрат… Мабуть, сестра вам сказала про Морісові запевнення. Мовляв, будь-коли можемо поїхати додому. А поки що ми під невсипущим доглядом і наглядом.

— Ну а тепер ми в безпеці?

— Сподіваюся, що так. Але мені вже треба йти.

— Я можу звернутися до поліції. Якщо хочете.

— Мені зразу ж полегшало на душі.

— Ну, а яка ваша думка про те, що тут діється?

Сумна усмішка.

— Я якраз хотіла поставити вам таке питання.

— Як на мене, він таки мав справу з психіатрією.

— Після кожних ваших відвідин Моріс цілими годинами випитує Жулі. Про те, що ви говорили, як поводилися, щó саме вона вам набрехала… і таке інше. У мене склалося враження, що йому кортить влізти в чужу шкуру й відчути кожну подробицю пережитого.

— І гіпнотизує її?

— Він нас обох гіпнотизував — мене тільки раз. Неймовірна річ… вам теж довелося?

— Так.

— А Жулі — кілька разів. Щоб краще опанувала свої ролі. Щоб засвоїла всі факти з життя Лілі. Був навіть сеанс на тему поведінки шизофреніків.

— Моріс її й під гіпнозом випитує?

— Правду кажучи, ні. Завжди дбає про те, щоб на сеанс прийшла та з нас, яку він не гіпнотизує. Отож я все бачу й чую.

— А однак сумніваєтеся й підозрюєте?

Джун знову зам’ялася.

— Нас непокоїть одна річ. Оте підглядання. Здається, він підглядає, як ви тут закохуєтесь одне в одного. — Глянувши на мене, вона спитала: — Чи розповіла вам Жулі про три серця? — і з виразу на моєму обличчі здогадалася, що ні. — То ще розповість. Завтра.

— Що за три серця?

— Спершу не передбачалося, щоб мені завжди перепадала роль статистки.

— А далі?

— Я б воліла, щоб вона сама вам усе розповіла.

Я спробував угадати.

— Тобто ви і я мали б…

Джун завагалася.

— Він уже відмовився від тої ідеї. З огляду на розвиток подій. Ми підозріваємо, що вже з самого початку Моріс ані не гадав втілювати в життя цей задум. Отож сиджу й дивуюся: навіщо я тут здалася.

— Але ж це підло. Він поводиться з нами, як із пішаками на шаховій дошці.

— Моріс це усвідомлює, Ніколасе. Мало того, що він старається видаватися нам загадковим. Він ще й хоче, аби ми йому загадки ставили самі собою. — Джун усміхнулась і шепнула: — А тепер сама не знаю, чи тішитися мені, чи сумувати, що не втілено цього задуму.

— Чи можу я повторити ці слова вашій сестрі?

Усміхнувшись ще ширше, Джун потупилася.

— Не сприймайте мене надто вже всерйоз.

— Помалу доходжу ось такого висновку.

Вона зробила коротку паузу.

— Недавно Жулі пережила дуже невдалий роман, Ніколасе. Це одна з причин того, що вона захотіла виїхати з Англії.

— З цілого серця їй співчуваю.

— Бачу. Скажу одне-єдине — не хочу, щоб вона знову мучилася.

— Не я її мучитиму.

Джун нахилилася.

— У неї рідкісний талант — добирати собі геть не тих, що треба, кавалерів. Це не на вашу адресу, я ж вас майже не знаю. Аж ніяк не додає мені оптимізму випадок, що трапився з нею востаннє… Мабуть, надто вже я її оберігаю.

— Не треба її оберігати від мене.

— Річ у тім, що Жулі весь час шукає поезію, пристрасть і ніжність — увесь набір для романтичної кашки-бовтанки. Мій раціон значно простіший і грубший.

— Проза і пудинґ?

— Я не сподіваюся на те, що в кожного красеня така сама красива душа.

Вона сказала це іронічно, з домішкою смутку. Такий тон припав мені до вподоби. Крадькома я зиркнув на її профіль і на мить уявив інший спектакль, у якому дві сестрички грають майже однакові ролі, в якому ці героїні — темна і світла — належать мені одному. В уяві постали масні оповідки Відродження, в яких дівчата міняються місцями вночі. Я побачив прийдешність, у якій я — гаразд, так і бути — одружуся з Жулі, а така сама приваблива й зовсім інша Джун супроводжуватиме наше подружжя, нехай тільки задля ефектного контрасту. Двійнята — це завжди відтінки, натяки, взаємне проникнення особистостей, тіл і душ, які ані розрізнити, ані розлучити.

— Пора мені йти, — шепнула Джун.

— Чи переконав я вас?

— Ви зробили все, що могли.

— Чи можна вас провести до вашої криївки?

— Вам не можна туди заходити.

— Гаразд. Але мене теж не завадило б підбадьорити.

Джун завагалася.

— Тільки пообіцяйте повернути назад, як тільки я попрошу.

— Згода.

Ми звелись і зійшли до освітленого зірками Посейдона. Щойно дійшли до нього — виявилося, що ми не самі тут. Джун і я завмерли. Кроків за тридцять від нас, з-за кущів, що росли на нижньому, зверненому до моря краю поляни, виступила біла постать. Перед тим ми розмовляли дуже тихо, й навряд чи нас могли б підслухати на такій відстані, а однак розгубились.

— Хай йому біс, — шепнула Джун.

— Хто це?

Вона схопила мене за руку й змусила відвернутися.

— Це наш любий наглядач. Не звертайте на нього уваги. Залишу вас тут.

Озирнувшись, я придивився. Чоловік у білому лікарському халаті. Наче санітар. На обличчі якась темна маска, годі розрізнити її риси. Стиснувши мені руку, Джун подивилась у вічі — так само прямо й відверто, як і її сестра.

— Я вам беззастережно вірю. І ви нам вірте, будь ласка.

— Що тепер буде?

— Не знаю. Не зачіпайтеся з цим цербером. Ідіть до вілли, та й по всьому.

Підступивши на крок, Джун притягла мене до себе, цмокнула в щоку й зразу ж попрямувала до білого халата. Коли вже підходила до нього, я рушив услід. Мовчки відступивши вбік, чолов’яга в білому пропустив її в пітьму між деревами й зразу ж загородив собою прохід у хащах. І тут я зазнав ще більшого шоку, ніж тієї миті, коли зауважив цього наглядача. Зблизька виявилося, що на ньому немає маски. То був негр — кремезний і високий, десь на п’ять років старший, ніж я. Він стояв і безпристрасно видивлявся на мене. Я спинився за якихось десять футів від цього здорованя, а той виставив руки поперед себе — застеріг, що ходу немає. Було видно не чорнющу — просто чорну шкіру, гладке обличчя й зіркі очі, блискучі, як у тварини, що пильнували за всіма моїми рухами й передбачали їх. Невимушена й водночас напружена поза, як у боксера.

— У шакалячій масці ти гарніший, — сказав я, зупинившись.

Він ані не поворухнувся. З-за його плеча з’явилось обличчя Джун — стривожене й благальне.

— Ніколасе! Повертайтесь додому. Будь ласка. — Я перевів погляд на негра. — Він не може говорити. Німий, — пояснила вона.

— А я гадав, що чорні євнухи вимерли разом з Оттоманською імперією.

Вираз на темному обличчі анітрохи не змінився. Здалося, що наглядач не зрозумів моїх слів. Але за якусь мить він склав руки на грудях і розставив ноги. Видно, хотів, щоб я напав перший, а мені таки кортіло кинути йому виклик.

Буде так, як вирішить Джун. Я глянув на неї.

— Ви в безпеці?

— Так. Ідіть, будь ласка.

— Я почекаю біля пам’ятника.

Кивнувши, вона відвернулася. Я підійшов до морського бога, сів на його природний п’єдестал і невідь-чому схопився за бронзову щиколотку.

Негр стояв, склавши руки, наче знуджений музейний доглядач, а точніше — яничар з ятаганом біля брами султанового гарему. Відпустивши божу ступню, я закурив, щоб угомонити бунтівливий адреналін. Минула хвилина, ще одна. Я прислухався, не вірячи сестриним байкам про криївку, чи не заторохтить із моря моторка. Але навкруги панувала тиша. Нила моя чоловіча гідність, принижена перед вродливою дівчиною, муляло чуття неспокою та провини. Звичайно ж, Кончіс одразу ж дізнається про наше потаємне побачення. А може, й сюди прийде. Я побоювався, що вийде на яв моя подвійна гра в цій нісенітній історії з шизофренією. І боявся, що мене потурять з «Бурані» за грубе порушення обумовлених правил. Я міркував над тим, чи не варто спробувати якось переконати, ублагати негра, щоб перейшов на мій бік. Та він стояв і вичікував у напівтемряві, цей подвійний анонім — невідома особа, незнана раса.

З-над моря долинув свист. І хлинув прудкий потік подій.

Сягнистим кроком до мене наближалася біла постать. Вставши, я процідив: «Начувайся».

Негрисько перевищував мене на цілих два дюйми. Дужий і спритний, як леопард. Понуре гнівне обличчя. Непереливки. Навіяло ляк шалене безумство в його очах. Промайнула думка, що це чорний відповідник Генріка Нюґора. Зненацька він смачно плюнув мені в лице і з усієї сили штовхнув долонею в груди. Я заточився, відчув понад литками удар кам’яного виступу й осів на п’єдестал. Гидливо змахуючи слину з носа та щік, я дивився, як мій кривдник спускається схилом. Хотів був гукнути йому навздогін щось прикре, але передумав. Видобув носовичка й заходився витирати липке, загиджене обличчя. Якби в цю мить мені попався під руку Кончіс, я б убив його.

Не попався. Я поплівся до брами, а звідти спустився стежкою на Муцу, аби тільки далі від стариганової маєтности. Там я зірвав із себе одежу й кинувся в море. Довго ополіскував обличчя солоною водою, а тоді відплив на сто ярдів від берега. Море роїлося світними водоростями, що вирували довгими шлейфами за кожним рухом рук і ніг. Пірнувши, я по-тюленячому перевернувся навзнак і глянув крізь воду на розмиті білі плями зірок. Море охолоджувало, заспокоювало мене й шовковисто облягало моє чоловіче природжене. Тут я почувався безпечним, здоровим душею, далеко поза межами досягу Кончіса та його поплічників.

Я віддавна припускав, що в оповіді про де Декана з його колекцією ляльок-автоматів є приховане значення. Ось на таку колекцію Кончіс і перетворив — у всякому разі намагався перетворити — свою віллу «Бурані». Він робив маріонеток із живих людей… відтепер я вже не потерплю такого. Джун справила на мене велике враження своїм тверезим поглядом на стан речей. Очевидно, що я тут єдиний чоловік, на якого можуть покластися сестри. Крім усього іншого, передусім вони потребують допомоги й моєї сильної руки. Я усвідомлював, що нічого не доб’юся, коли ввірвуся до вілли й зчиню бучу зі стариганом. Тоді він нагодує мене ще однією порцією небилиць. Треба повестися з ним, як із звіром у норі, — виманити назовні, щоб потрапив у пастку, а тоді знищити.

На сході над морем височів темний мис Бурані. Я повагом плив, стоячи у воді, й помалу заспокоювався. Міг би заробити щось серйозніше, ніж плювок, бо ж таки образив цього здорованя. У мене безліч вад, але расизм до них не належить… принаймні я схильний так вважати. Що ж, тепер Кончісова черга діяти. Хоч як поведеться, в кожному разі дізнаюся щось нове про нього. Побачимо, як саме він змінить сценарій завтрашнього дня. Мене знову охопила нетерплячка. Будь що буде, хай навіть чорний Мінотавр, аби тільки дістатися до центру лабіринту й здобути омріяну нагороду.

Вийшовши на берег, я витерся сорочкою, тоді одягнувся й рушив до вілли. Тут панувала сонна тиша. Я спинився біля дверей Кончісової кімнати й став прислухатися. Не покрадьки — відкрито перед будь-ким, хто міг підслуховувати чи підглядати. Ані звуку.

Розділ 46

Я прокинувся незвично кволим і розбитим: завинила нічна духота. Доходила десята. Обливши голову холодною водою, я нап’ялив на себе вбрання і зійшов під колонаду. На столі мусліновою серветкою накрито мій сніданок. Стояла спиртівка, щоб підігріти неодмінну джезву з кавою. Я трохи почекав, але ніхто не з’явився. Подив викликала мертва тиша, якою повнилася вся вілла. Замість сподіваного розвитку комедії — порожня сцена. Я сів снідати.

Попоївши, я відніс посуд до Маріїної хатини — під приводом того, що хочу прислужитися. Ба, довелося поцілувати клямку. Перша невдача. Я зійшов нагору, постукав у Кончісові двері, поторгав клямку — ще одна невдача. Обійшов увесь перший поверх. Переглянув книжкові полиці в концертній кімнаті, сподіваючись знайти Кончісові праці з психіатрії, — безуспішно. Мене раптово пройняв страх: через нічні пригоди настав кінець усьому. Учасники спектаклю назавжди зникли.

Я поникав по садибі, ніби шукаючи загубленого ключа, тоді подався до статуї й за годину повернувся на віллу. І далі нікого нема. Я геть втратив голову. Що робити? Піти до села, повідомити поліцію? Зрештою я зійшов на приватний пляж. Човна не було. Я виплив із бухточки й завернув за ріг її східного берега. За півмилі на схід, серед розсипу валунів і брил, круто обривалися в море скелі заввишки зо сто футів — одні з найвищих на острові. Вони утворювали не дуже вигинисту дугу — щось на зразок затоки, й затуляли собою берег із трьома хатками. Я обстежив кожну п’ядь цих скель: ані не спустишся з них, ані не знайдеш місця, де можна було б причалити хоча б найменшого човника. А проте саме до цих місць простували сестри, коли нібито йшли додому. Понад самим краєм обриву, на узліссі, тяглася смуга низьких зарослів, у яких неможливо сховатися. Залишалась одна-єдина можливість — дівчата йшли вздовж бескиду, а тоді повертали вглиб острова, повз хатки.

Запливши трохи далі в море й натрапивши на холодний струмінь води, я розвернувся. І побачив — одразу ж. Під лісом, на вершині скелі, за якихось сто ярдів на схід від мене, стояла дівчина у світло-рожевому літньому платтячку. Навіть у тіні вона променіла й приковувала погляд. Махнула рукою, я теж. Вона ступила кілька кроків уздовж зеленої стіни дерев, й сонце кинуло нерівну позолоту на ніжно-рожеву постать. Раптом, на мій подив, майнула ще одна постать такої ж барви. Ще одна дівчина. Вони спинилися — однакові як дві краплі води. Та, що була ближче, знову заклично помахала рукою. Тоді обидві крутнулися й зникли, наче намірилися піти мені назустріч.

Я накинув одежу на мокрі плавки й хвилин за п’ять, засапавшись, перебрався через яр. Біля скульптури нікого не було. Досада. Стариган і далі дрочиться — перш ніж назавжди відібрати в мене дівчат, показав їх. Повз ріжкове дерево я зійшов до скель. Поміж соснами разюче просвічувала морська блакить. Раптом в око впали дві постаті. Вони сиділи в тіні, на східному схилі невеликого пагорба. Впевнившись, що це не видіння, я сповільнив ходу. Дві однакові простенькі сукеночки з короткими рукавами-ліхтариками і глибокими зубчастими декольте, сіро-блакитні панчохи й попелясті туфельки. Дві дуже жіночні й чарівливі сестрички — достеменні дев’ятнадцятилітки у вбранні про неділю… Як на мене, трішки перебрали міру — надто по-міському одяглися; а ще й оцей недоречний очеретяний кошичок, що стоїть біля Джун і надає їм обом вигляд вічних кембриджських студенток.

Коли я підійшов доволі близько, Джун звелася й рушила назустріч. Розпустила волосся, як і її сестра, а золотава шкіра засмагла навіть дужче, ніж видавалося минулої ночі. Обличчя таки різниться від сестриного; зблизька видно, що вона відкритіша й має замашки безсоромного хлопчиська. Жулі уважно спостерігала нашу зустріч. Трималася холодно. Її сестра широко усміхнулася.

— Я сказала їй, що вам однаково, з ким сьогодні зустрітися: з нею чи зі мною.

— Ви дуже люб’язні.

Вона взяла мене за руку й підвела під пагорб.

— Ось він, наш лицар в осяйних латах.

Жулі кинула на мене недобрим оком.

— Привіт.

— Вона все знає, — пояснила Джун.

Жулі скоса зиркнула на сестру.

— Знаю також, з чиєї вини це сталося.

Однак звелася й зійшла до нас. Докір поступився місцем турботливості.

— Чи не сталося вам чогось лихого по дорозі додому?

Я розказав їм про плювок. Дівчата облишили кепкування й перейшли до милости. На мене задивилися дві пари занепокоєних сіро-блакитних очей. Тоді перезирнулися. Таке враження, ніби моя історія підтвердила якісь висновки сестер. Жулі озвалася першою.

— Ви бачилися сьогодні з Морісом?

— Ні, він як у воду канув.

Дівчата знову переглянулися.

— І ми не бачилися, — сказала Джун.

— Тут на всю округу ані душі. Я вас весь ранок шукав.

Джун подивилася мені за спину, в глибину лісу.

— Хибне враження. Насправді це не так.

— Хто цей паскудний негрисько?

— Моріс називає його своїм слугою. Коли вас тут немає, цей негр навіть подає на стіл. Має обов’язок наглядати за нами, поки ми у схованці. Нас від такого наглядача вже верне.

— Він справді німий?

— Хто його знає. Гадаємо, що ні. Сидить і витріщається з такою міною, ніби має багато чого сказати.

— А він ніколи не пробував?..

Жулі покрутила головою.

— Він, напевно, й не тямить, що ми жіночої статі.

— Еге, то він ще й сліпий на додачу.

Джун скривилася.

— Ех, була б образа, якби не та полегша.

— Мабуть, стариган уже знає, що сталося вночі.

— Саме це ми й з’ясовуємо — загадку пса, що не забрехав уночі[159].

Я глянув на неї.

— А я гадав, що наше офіційне знайомство взагалі не передбачалося.

— Завжди передбачалося. А сьогодні сталося. Мені належить підтвердити Морісову побрехеньку.

— Після того, як я знаменито розіграла котру вже з ліку вихватку хворої на шизофренію, — доповнила Жулі.

— Але ж він мусив…

— Саме це нас пантеличить. Клопіт у тому, що він не пояснив, яким має бути наступний розділ. Ким нам треба прикидатися, коли ви вже розкусили брехню про шизофренію.

— Отож ми вирішили стати самими собою, — сказала Джун. — Побачимо, що з цього вийде.

— А тепер вам пора викласти мені все, що знаєте.

Жулі непривітно глянула на сестру. Джун прикинулася заскоченою зненацька.

— Я тут часом не зайва?

— Можеш ще позасмагати. За обідом ми, мабуть, зуміємо витримати твоє товариство.

Зробивши легкий реверанс, Джун узяла кошичок і рушила до пляжу. Наостанок застережливо помахала пальцем.

— Я б хотіла знати все те, що ви про мене скажете.

Усміхнувшись, я провів її поглядом. Аж тоді зауважив, що в мене втупилася насуплена Жулі.

— Було темно. Така сама одежа, тому я й…

— Я страшенно сердита на неї. Все й без того заплуталося.

— Вона зовсім інша, ніж ви.

— Ми завжди старалися відрізнятись одна від одної, — сказала Жулі й додала, вже лагідніше й щиріше: — Хоча ми й нерозлийвода.

Я взяв її за руку.

— Волію вас.

Вона не висмикнула руки, але не далася обняти.

— Я знайшла серед скель місце, де нас ніхто не побачить і можна буде нарешті спокійно побалакати.

Ми пішли лісом у східному напрямку.

— Ви що, справді гніваєтеся на мене?

— Приємно було з нею цілуватися?

— Так, бо я гадав, що вона — це ви.

— І довго ви так гадали?

— Секунд десять.

Жулі смикнула мене за руку.

— Брехун.

Але на її вустах майнуло щось схоже на усмішку. Жулі попровадила мене повз кам’яну брилу, повз самотню сосну, а тоді крутим спуском до краю обриву. Кам’яна стіна затуляла нас від цікавих очей з острова. У рідкій тіні вигнутої вітрами пінії, на темно-зеленому килимку, стояв ще один кошичок. Розглянувшись навкруги, я обняв Жулі. Цього разу вона дозволила поцілувати себе, але зразу ж відвернулася.

— Я так хотіла прийти на побачення…

— Мені дуже шкода.

— Я мусила дозволити сестрі зустрітися з вами, — злегка зітхнула Жулі. — Вона весь час нарікає, що мені дістаються найзахопливіші забави.

— Це дрібниці. У нас весь день попереду.

Вона поцілувала мене в плече крізь мокру сорочку.

— Нам треба поговорити.

Скинувши туфлі на низьких каблуках, Жулі всілася на килимок, підібравши під себе ноги. Сіро-блакитні панчохи сягали тільки до колін. Насправді сукенка була біла, покрита густим дрібним узором із трояндочок. Глибоке декольте дозволяло побачити верх грудей. У цьому вбранні Жулі видавалася невинною, як школярка. Бриз розвівав її волосся за плечима, як тоді на пляжі, коли вона звалася Лілі. Але цей образ уже розплинувся, наче вода між сухими камінцями. Я сів поряд, вона потяглася за кошиком. Тканина тісніше облягла груди й тонкий стан. Дівчина обернулася до мене, її гіацинтово-сірі, трішки скісні очі надовго зустрілися з моїми.

— Будь ласка. Питайте, що тільки душа запрагне.

— Що ви вивчали в Кембриджі?

— Класичну філологію. — Зауваживши мій подив, Жулі пояснила: — Це батькова спеціальність. Він, як і ви, був учитель.

— Був?

— Загинув на війні. В Індії.

— У Джун теж така спеціальність?

Дівчина усміхнулась.

— Ні, це мені випало стати жертовним ягням, а їй дозволили вибирати до вподоби. Вона вибрала чужоземні мови.

— Коли ви закінчили виш?

— Торік. — Жулі хотіла була щось додати, але передумала. Поставила кошичок між нами. — Принесла, що вдалося. Боялася, що вони помітять.

Я роззирнувся. Стіна слугувала надійною ширмою. Побачити нас можна тільки з вершини бескиду. Жулі вийняла з кошика пошарпану книжечку з чорним шкіряним корінцем і зеленими палітурками з мармуровими розводами. На титульній сторінці написано: Quintus Horatius Flaccus. Parisiis. Видано 1800 року.

— Це Дідо Ене.

— Хто він?

— Славетний французький друкар.

Жулі перегорнула сторінку. На форзаці красувався каліграфічний дарчий напис: «Нашій любій учительці, міс Джулії Гоумз від „ідіоток“ із 4-Б класу». Далі йшло десь півтора десятка підписів. Пенні О’Браєн, Сузан Сміт, Сузан Маубрей, Джейн Кіллінґс, Лія Ґлюкштейн, Джин-Енн Моффат…

— Що це за школа?

— Спершу подивіться ось на це.

Шість чи сім конвертів. На трьох із них вказано адресатів — міс Джулію і міс Джун Гоумз. Адресант — Моріс Кончіс, есквайр, «Бурані», Фраксос, Греція. Англійські штемпелі, сучасні марки.

— Прочитайте котрийсь із них.

Із горішнього конверта я вийняв аркуш. На ньому надруковано шапку — «Ансті-коттедж, Серн-Аббас, Дорсет». Лист написано прудким нехлюйним почерком:


Мої миленькі, я по вуха зайнята цим нісенітним приготуванням до виставки, а тут на додачу прийшов містер Арнольд. Хоче якнайскоріш узятися до малювання. До мене зателефонував — вгадайте хто — Роджер! Він у Бовінґтоні. Напросився в гості на вихідні. Дуже розчарувався, що Ви за кордоном, йому ніхто цього не сказав. Як на мене, він тепер набагато приємніший, уже далеко не такий бундючний. І капітаном став!! Я не знала, що з ним робити, й запросила повечеряти Дрейтонових дітей — дочку й сина. Було непогано. Біллі геть розтовстів. Старий Том каже, що це через брак руху. Ото я й спитала Дайтонову дочку, чи не хотіла б вона поїздити на ньому верхи. Сподіваюся, Ви не проти…


Побачивши в кінці листа підпис «мама», я питально глянув на Жулі. Вона скорчила гримаску.

— Перепрошую.

Простягла ще три листи. Перший, мабуть, від шкільної колеги: плітки про спільних знайомих, новини про події у школі. Другий — від подруги, що підписалася «Клер». Третій — для Джун, від лондонського банку. Повідомлення, що перераховані сто фунтів стерлінґів одержано 31 травня. Я запам’ятав зворотну адресу: банк Барклі, Інґландслейн, Лондон NW3. Директор звався П. Дж. Ферн.

— І ще ось це.

Її паспорт. Міс Дж. Н. Гоумз.

— Чому «Н»?

— Нільсон. Дівоче прізвище моєї матері.

Поряд з фотографією вказано анкетні дані. Професія: учителька. Дата народження: 16. 01. 1929. Місце народження: Вінчестер.

— Ваш батько працював у Вінчестері?

— Старшим викладачем латини і греки.

Країна проживання: Англія. Зріст: 5 футів, 8 дюймів. Колір очей: сірий. Волосся: біляве. Особливі прикмети: шрам на лівому зап’ястку і сестра-близнючка. Внизу — зразок підпису, акуратний курсивний почерк. Я погортав сторінки із закордонними візами. Минулого літа дві поїздки до Франції, одна — до Італії. Дозвіл на перебування в Греції видано у квітні. Штамп про прибуття поставлено в Афінах другого травня. Торік Жулі не була в Греції. Другого травня… Отже, він уже тоді почав готуватися.

— В якому коледжі ви навчались?

— У Ґертоні.

— О, то ви мали б знати цю стару діву Вейнрайт. Доктора Вейнрайт.

— У Ґертоні??

— Вона спеціалізується на Чосері[160]. І на Ленґленді[161]. — Джун видивилася на мене, тоді опустила очі й знов підняла, підсміхнувшись. Її не підманеш на такому. — Пробачте. Гаразд, ви вчилися в Ґертоні. А де вчителювали?

Вона назвала відому жіночу середню школу в Північному Лондоні.

— Щось не дуже правдоподібно.

— Це ж чому?

— Цій школі бракує престижности.

— Я не потребувала престижу. Просто хотіла мешкати в Лондоні. Не думайте, що це мій стиль, — тицьнула пальцем Жулі у свою сукенку.

— Чому саме в Лондоні?

— У Кембриджі ми з Джун виступали в багатьох студентських спектаклях. Обидві мали роботу, але…

— А яка робота була в Джун?

— Рекламна. Вона писала тексти. Таке середовище мені не до вподоби. Особливо ж чоловіки-рекламники.

— Я вас перебив.

— Я тільки хотіла сказати, що жодна з нас не була в захваті від своєї роботи. Ми зв’язалися зі столичним любительським театром «Тавісток Реп». Вони мають маленьку залу в Канонбері…

— Так, я чув про цей театр.

Я сперся на лікоть, Жулі — на витягнуту руку. За її плечима сапфірове море розпливалося в небесній блакиті. Понад нами, в сосновій кроні стиха шумів вітерець. Немов тепла течія, він пестив шкіру. Її нове, справжнє «я», просте й поважне, було набагато миліше, ніж усі попередні. Ось чого досі бракувало — усвідомлення того, що вона звичайна й доступна дівчина.

— Так-от, торік у листопаді вони поставили «Лісістрату»[162].

— Спершу поясніть, чому вам не подобається вчити дітей.

— А вам подобається?

— Ні. Тобто не подобалось до часу, коли я познайомився з вами.

— Просто… не лежить у мене серце до цього діла. Весь час мусиш вдавати дуже серйозну особу, хіба ні?

Усміхнувшись, я згідливо кивнув.

— Ви почали про «Лісістрату».

— Може, ви читали рецензії. Ні? Режисер «Тавістоку», дуже винахідливий Тоні Гілл, дав мені й Джун головну роль. Я стояла на авансцені й декламувала текст, частково по-грецькому, а Джун грала пантоміму. В кількох газетах про це писали… багато хто з театралів прийшов подивитися. Інсценізацію. Не нас.

Жулі вийняла з кошичка пачку сигарет. Я підніс вогник, закурив сам, і вона повела далі.

— На одній з останніх вистав за лаштунки зайшов якийсь чоловік. Відрекомендувався театральним аґентом і сказав, що має нас з кимсь познайомити. З кінопродюсером. — Я звів брови, вона всміхнулась. — Еге ж бо. Ім’я цього продюсера він уперто не називав, тож уся справа видавалася таким незграбним шахрайством, що й не було потреби обговорювати її. Але за два дні кожна з нас дістає величезний букет і запрошення пообідати в «Клариджі»[163] від особи, яка підписалася…

— Не треба далі. Здогадуюся, хто це був.

Жулі іронічно кивнула.

— Порадившись, ми вирішили піти — тільки задля сміху… Він приголомшив — і Джун, і мене. Ми сподівалися побачити якогось жахливого типа, що вдає голлівудського успішливого ділягу. Натомість… він справляв враження порядної й щирої людини. Явно великий багач. Сказав, що має ділові інтереси мало не в усіх країнах Європи. Дав нам візитівку із швейцарською адресою, але зазначив, що живе переважно у Франції та Греції. Навіть описав віллу й острів. Докладно, до найменших подробиць. Так, як воно і є… на перший погляд.

— Чи не розказував він про своє минуле?

— Ми спитали, звідки в нього така добра англійська мова. Відповів, що замолоду хотів стати лікарем і вивчав медицину в Лондоні. — Жулі знизала плечима. — Я розумію, що тоді він наплів безліч вигадок, але якщо спробувати скласти докупи фраґменти головоломки, в яку ми відтоді потрапили, то дійдеш висновку, що він ще юнаком таки провів шмат часу в Англії. Може, й до школи ходив, адже одного дня дуже саркастично висловився про британську шкільну систему. Було видно, що від душі говорить. — Жулі згасила сигарету. — Я майже певна того, що колись він збунтувався проти влади грошей. І проти свого батька.

— І ви про це здогадалися…

— На тій-таки першій зустрічі. Ми делікатно поцікавилися його батьками. Добре пам’ятаю відповідь: «Годі знайти тупішого й нуднішого, ніж мій батько. То був мільйонер із душею й розумом крамарчука». І на тому край. Чогось конкретнішого ми так і не дізналися. Ба ні, якось він обмовився про себе, що походить із Александрії. Там багата грецька колонія.

— Це ж, либонь, цілковита протилежність історії де Декана?

— Як гадаю, в цій історії йдеться про спокусу, якої колись зазнав сам Моріс. Про те, як він міг би розпорядитися батьківським спадком.

— Там усе підтверджувало його слова. Він дуже старався справити враження культурного й освіченого космополіта, а не просто мільйонера. Спитав, що ми вивчали в Кембриджі, й таким чином мав нагоду показати свою освіченість і начитаність. Потім мова пішла про сучасний театр, а Моріс, як видно, на такому дуже добре розуміється. Знав, що в цій галузі діється по всій Європі. Сказав, що фінансує експериментальний театрик у Парижі. — Жулі набрала повітря. — Хай там як, а він довів висоту свого рівня культури. Причому так добре довів, що сестра і я задумалися над тим, навіщо ми йому здалися. Нарешті Джун, як звикла була, спитала про це навпростець, без манівців. Він оголосив, що має найбільший пакет акцій якоїсь ліванської кіностудії. — Жулі широко розкрила очі. — А тоді ні звідти ні звідси… Несподівано… Запропонував нам головні ролі у фільмі, що зніматиметься влітку.

— Але ж вам належало…

— Ми насилу втрималися, щоб не захихотіти. Таж сподівалися зовсім іншої пропозиції — тієї, що визначили наперед. А він зразу виклав умови. — На її обличчі й досі відображався подив. — Тисячу фунтів завдатку кожній з нас після оформлення контракту. Ще тисячу — після того, коли закінчиться фільмування. Плюс по сто фунтів щомісяця на компенсацію особистих витрат. Як виявилося, не було що компенсувати.

— Господи Ісусе. Ви хоч бачили ті гроші?

— Так. Аванс. І гроші на витрати… Ви прочитали того листа. — Погладжуючи килимок, Жулі потупилась, ніби побоювалася, що я осуджу її за корисливість. — Це головна причина того, що ми тут зав’язли, Ніколасе. Якась дурня. Ми ж палець об палець не вдарили, щоб їх заробити.

— Що це за кіно мало бути?

— Фільмувати мали тут, у Греції. Зараз поясню, — нерішуче глянула на мене Жулі. — Не вважайте нас наївними дурепами. Ми ж не гукнули «так!», щойно почувши пропозицію. А він попровадив гру просто-таки чудово. Поводився, як рідний тато. Звичайно ж, такі справи не можна вирішувати зопалу. Отож ми сказали, що треба дещо з’ясувати, порадитися з аґентом… Насправді ж ніякого аґента в нас тоді не було.

— Ведіть далі.

— Нас відвезли додому — в найнятому «ролсі» — поміркувати й вирішити. Уявляєте — до нашої задрипаної мансарди в районі Белсайз-парку. Неначе двох попелюшок. Він був дуже хитрий, не наполягав. Ми з ним зустрілися ще двічі чи тричі. Він вивозив нас у світ. Водив до театру. На оперу. Жодного разу не спробував побачитися з котроюсь одною з нас, зустрічався тільки з двома. Я багато чого оминула увагою. Зрештою, ви знаєте, на що Моріс здатен, коли хоче когось зачарувати. Таке враження, що він справді може витлумачити тобі сенс життя.

— А як на цю справу дивилися інші люди? Ваші приятелі й цей режисер?

— Вважали, що треба діяти дуже обережно. Ми знайшли аґента. Він не чув ні про Моріса, ні про бейрутську студію. Але невдовзі з’ясував, що така є. Вона постачає комерційні стрічки на арабський ринок. Переважно для Іраку та Єгипту. Моріс нам так і сказав. Пояснив, що ці кіношники прагнуть вийти на європейського глядача. Ліванська студія фінансує наш фільм тільки задля того, щоб платити менші податки.

— Яка її назва?

— Кіностудія «Полім філмз». — Вона вимовила назву по буквах. — Входить до списку кінокомпаній. Доволі солідна й успішна, принаймні зі слів нашого аґента. Він вважав, що запропонований нам контракт цілком нормальний і не викликає підозри.

— Чи не міг Моріс підкупити цього ділка?

Жулі зітхнула.

— Ми над цим міркували. Як на мене, в підкупі не було потреби. Гадаю, тут заважили гроші. Ось вони, лежать у банку. Не фальшиві, а справжні. Звичайно, ми усвідомлювали, що ризикуємо. Якби йшлося тільки про одну з нас… Але ж ми мали бути удвох. — Вона скоса й запитливо зиркнула на мене. — Та чи вірите ви мені?

— А чому б мені не вірити?

— Здається, я не дуже дохідливо пояснюю.

— Та ні. Якраз навпаки.

Однак Жулі знову глянула на мене, не певна того, як я ставлюся до такої очевидної легковірности, й опустила очі.

— Була ще одна причина. Греція. Я ж вивчала класику, ото й завжди мріяла сюди приїхати. Це була приманка. Моріс не раз обіцяв, що в нас знайдеться час усе оглянути. І додержав слова. Власне, крім проживання на острові, все було чудовими, святковими канікулами. — Вона знову збентежилася. Мабуть, зміркувала, що їх двох винагородили набагато щедріше, ніж мене. — У нього просто-таки казкова яхта. На ній ми жили, як принцеси.

— І що на те ваша мама?

— О, Моріс про це подбав. Сам наполіг, щоб зустрітися з мамою, коли вона приїхала до Лондона провідати нас. І заморочив її своїми вишуканими манерами, — скрушно всміхнулася Жулі. — Як і багатством.

— Чи знає вона про те, що сталося?

— Ми пишемо в листах, що досі тривають репетиції. Не треба її хвилювати. — Жулі скорчила гримаску. — Вона мастак з мухи слона робити.

— А сам фільм?

— Це екранізація повісти грецького письменника Теодорітіса. Чули про такого? Про «Три серця»? — Я похитав головою. — Англійською цю повість не переклали… Написана на початку двадцятих років. Йдеться про двох англійок, дочок британського посла в Афінах, хоча в книжці вони не двійнята. Під час Першої світової війни сестри їдуть відпочити на острові й…

— Одна з них часом не Лілі Монтґомері?

— Ні. Слухайте. Отже, острів. Там дівчата знайомляться з грецьким поетом, смертельно хворим на сухоти… Він закохується в сестер по черзі, а ті в нього. Всі дуже нещасні. Ну а чим закінчується ця історія, можете самі здогадатися. Насправді повість не така вже й дурнувата. В ній відчувається чарівливість того часу.

— Ви її прочитали?

— Сяк-так. Вона досить коротка.

— Ксерете кала та неа елленіка?[164] — спитав я по-новогрецькому.

Тією ж мовою, набагато вільнішою й правильнішою, ніж у мене, вона відповіла, що трохи навчилася новогрецької, причому давньогрецька в цій справі допомогла значно менше, ніж прийнято вважати. Відтак задивилася на мене. На знак пошани я торкнувся рукою лоба.

— Він і сценарій нам у Лондоні показав.

— По-англійськи?

— Сказав, що має намір випустити два варіанти стрічки. Грецький і англійський. З паралельним дубляжем. — Жулі злегка здвигнула плечима. — Здавалося, той сценарій призначено для втілення. Насправді ж це була хитро задумана репетиція…

— Як саме…

— Підождіть. Ось вам ще докази.

Відвернувшись, вона видобула з кошика портмоне й витягла з нього два витинки з газети. Перший був із фотографією. Дві сестри, в плащах і вовняних шапочках, сміються на тлі лондонської вулиці. Можна розпізнати газету за способом друку, але до цього клаптика приклеєно ще й сіру картку аґенції з написом «“Івнінґ стандард”, 8 січня 1953 року». Під фото стояв текст:


ВОНИ ЩЕ Й РОЗУМНИЦІ НА ДОДАЧУ!

Таланливі близнята Джун і Жулі (праворуч) Гоумз дістали головні ролі в кінофільмі, який зніматимуть у Греції влітку цього року. Обидві закінчили Кембридж, грали в студентських спектаклях і балакають між собою вісьмома мовами. Нескромна заувага нежонатим: жодна із сестер поки що не має наміру вийти заміж.


— Заголовок не ми придумали.

— Я так і зрозумів.

На другому витинку — із «Сінема трейд ньюс» — по-американському повторено те, що розповіла мені Жулі.

— І принагідно… Це моя мама.

Глянувши в портмоне, я побачив любительську світлину. Жінка з пухнастим волоссям на шезлонґу в саду. Поряд неї — масивний спанієль.

Я зауважив ще одну світлину й змусив Жулі показати її. Зодягнений у спортивну сорочку чоловік років тридцяти з гаком справляв враження розумного й нервового.

— Це…

— Так, це він, — відповіла Жулі й додала: — Колишній.

Забрала знімок. Її обличчя набрало замкненого виразу, й я не наполягав на розмові про цього чоловіка. Вона квапливо повела далі.

— Звичайно, тепер ми тямимо, що Моріс подбав про чудове прикриття. Якщо ми маємо зіграти ролі добре вихованих дочок посла у 1914 році, то треба ходити на уроки бонтону, вчитися тодішніх манер. Треба ходити на примірки. Весь одяг Лілі пошито в Лондоні. У травні ми полетіли до Афін. На летовищі Моріс сказав, що знімальна група збереться за два тижні. Він попередив про це ще в Англії, й ми не запідозрили нічого лихого. Джун і я вирушили з ним у круїз. До Родосу й Криту. На «Аретузі»[165]. Так називається його яхта.

— Він не запливає сюди на цій яхті?

— Зазвичай вона стоїть у Нафпліоні.

— Де ви мешкали в Афінах? У нього вдома?

— Мабуть, у нього там нема свого будинку. Принаймні так каже. Ми зупинилися в готелі «Ґранд-Бретань».

— Контори теж нема?

— Нема, — Джун, досадуючи сама на себе, стисла губи. — Але ж нам сказали, що в Греції фільмуватимуть пленери, а інтер’єри — в Бейруті. Він показав ескізи декорацій… Ніколасе, для нас світ кіно був новиною. Якби ж то ми не були такі наївні й збуджені хорошою нагодою… А він ще познайомив нас із двома членами знімальної групи. З актором-греком, що мав грати роль поета. І з директором картини. Теж греком. Ми разом повечеряли… Вони нам сподобалися. Весь час розмовляли про фільм.

— А ви не спробували розвідати, що це за люди?

— Ми затрималися в Афінах усього на два дні, а тоді разом із Морісом відплили на яхті. Ті двоє мали приїхати сюди.

— Але так і не приїхали?

— Відтоді про них ні слуху ні духу. — Жулі висмикнула нитку з рубця сукенки. — Правду кажучи, нас дивувало, що роботу над фільмом не рекламують, мало не засекречують, але в Моріса й на те знайшлася готова відповідь. Мовляв, у Греції досить обмовитися, що хочеш зняти кінофільм, — зразу матимеш на голову сотні охочих найнятися статистами.

У цих краях трапився випадок, що підтверджував слушність такої відповіді. Зо три місяці тому на Гідрі працювала грецька знімальна кіногрупа. Двоє з нашого шкільного допоміжного персоналу втекли туди, сподіваючись найнятися на роботу. Зчинився скандал і не влягався добрих кілька днів. Я не сказав про це Жулі, лишень значуще підсміхнувся.

— Отже, ви приїхали на острів.

— Після чудової подорожі. І тут почалося суще божевілля. Не минуло й двох діб. Ми враз відчули, що Моріс трохи змінився. Джун і я зблизилися з ним під час круїзу… Мабуть, нам бракувало батька, що загинув у сорок третьому. Звичайно, Моріс не міг його замінити, зате ми неначе знайшли омріяного дядечка. Провівши втрьох стільки часу, ми відчували, що йому можна довіряти. Ці незабутні вечори на яхті. Безконечні дискусії. Про життя, кохання, літературу, театр… про все. Та досить було спробувати дізнатися про його минуле, зразу ж ніби завіса спадала. Знаєте, є події та факти, які можна правильно зрозуміти, тільки дивлячись на них у минулому часі. Як би це сформулювати… На яхті все було цивілізовано й культурно. А тут ми раптом ніби стали його власністю. Ніби перестали бути гостями.

Жулі знову шукала мого погляду, ніби побоювалася осуду за те, що знайшла в старигані щось позитивне. Спершись на лікоть, вона стихла. Раз у раз відкидала з обличчя розвіяне вітром волосся.

— Мені знайоме таке відчуття.

— З самого початку… нам захотілося оглянути село. Але Моріс не дозволив. Мовляв, треба знімати кіно тихо, без зайвого розголосу. Вийшло аж надто тихо. Нема генераторів, юпітерів, усієї потрібної машинерії. Нема самих кіношників. І постало відчуття, що Моріс за нами стежить. Почав якось дивно усміхатися. Ніби він знає щось таке, чого нам ніколи не осягти. І вже не вважає за потрібне це приховувати.

— На собі я теж таке відчув.

— Пополудні наступного дня Джун — я саме задрімала — вирішила прогулятися. Підійшла до брами, а тут раптом цей безсловесний негр — досі ми його ні разу не бачили — заступив їй дорогу і не пропускає. Не дає пройти й не відповідає на питання. Джун остовпіла. Потім прибігла, розбудила мене, й ми рушили до Моріса. — Жулі подивилась мені у вічі. — І тоді він сказав. — Вона глянула на килимок. — Не відразу. Побачив, що ми… Спершу заходився випитувати, як на іспиті. Чи припустився він хоч найменшої нетактовности, чи затримав хоч раз виплату, обумовлену контрактом, чи за час круїзу наші стосунки не були… і так далі, самі знаєте. А тоді виклав усе начистоту. Так, із фільмом він ввів нас в оману, але не зовсім. Йому справді потрібні послуги талановитих й інтелектуальних — сам так висловився — молодих актрис. Мусимо його вислухати. Присягався, що коли його пояснення нас не переконають…

— То можете поїхати додому.

Жулі кивнула.

— Отож ми мали необережність вислухати. Це тривало кілька годин. Коротко кажучи, Моріс справді цікавиться театром, і ліванська студія належить таки йому, але передусім він лікар. Спеціалізується в психіатрії. Навіть похвалився, що був учнем Юнґа.

— І мені таке сказав.

— Я дуже мало знаю про Юнґа. Гадаєте, що…

— Мене він переконав.

— Нас, зрештою, теж. Насилу. Казав, що з нашою допомогою перейде межу, яка відділяє нас від нового світу. Цей світ складається з двох рівних часток — мистецтва і науки. Унікальний психологічний і філософський досвід. Небувала мандрівка в підсвідомість людини. Це його слова. Нас, звичайно ж, цікавило, що саме криється за цими пишномовними фразами й чого він від нас хоче. Тут він уперше згадав ваше ім’я і сказав, що хоче створити ситуацію, в якій Джун і мені дістануться ролі, схожі на ті, що описані в повісті «Три серця». А ви, самі того не знаючи, зіграєте грецького поета.

— Господи, та ви ж мали б…

Жулі схилила голову, добираючи слів.

— Ніколасе, нам від подиву відібрало мову. А однак… воно ніби завжди тут нависало. Знаєте, поза сценою справжні люди театру переважно обмежені й поверхові. А Моріс… Пригадую, Джун вигукнула, що почувається зневаженою. Як він сміє судити, що товстосумові можна купувати людей? Ось тут я вперше й востаннє побачила, що Моріса зачепило за живе. Скривдили його ці слова. Він виголосив довгу мову — і, як гадаю, говорив щиро — про те, що завжди почувається винним за своє багатство. Про те, що його єдина пристрасть — знати й розуміти, поширювати межі знання та пізнання. Про те, що єдина його мрія — втілити в життя віддавна виношену теорію. Про те, що вся ця справа аж ніяк не витребеньки егоїстичного самодура… Хай там скільки правди в цих словах, але вони звучали дуже вагомо й переконливо. Насамкінець він навіть мою сестру втихомирив.

— Треба було спитати, що це за теорія.

— Ми не раз розпитували. Але він одне товк. Якщо ми її знатимемо, то це зашкодить чистоті експерименту. Знову цитую дослівно. Він подав нам безліч аналогій. З одного боку, це фантастичне розширення ідей Станіславського. Різні варіанти імпровізованої дійсности, реальніші, ніж натуральна дійсність. Вам, Ніколасе, належало уподібнитися до людини, що йде на поклик таємничого голосу — навіть кількох голосів — у темному лісі альтернативних можливостей. І люди, що уособлюють ці голоси, тобто Джун і я, не усвідомлюють цього уособлення… й не тямлять, у чому полягає альтернатива. З другого боку, це п’єса, але без драматурга та глядачів. Є тільки актори.

— А чи дізнаємося ми насамкінець, про що йшлося?

— Він це пообіцяв на самому початку.

— Я теж дізнаюся?

— Моріс, либонь, згоряє з нетерплячки. Прагне довідатися, про що ви думаєте й що саме відчуваєте. Таж навколо вас усе крутиться. Ви головний піддослідний кролик.

— Очевидно, він таки перетягнув вас на свій бік.

— Ми з Джун цілу ніч обговорювали цю справу. Вже й ніби ладні залучитися до експерименту, а за якусь мить змінюємо думку. І навпаки. Кінець кінцем сестра вирішила влаштувати невеличке випробування. Вранці ми заявили Морісові, що хочемо додому, і то якнайскоріш. Він намовляв, умовляв, та ми твердо стояли на своєму. Зрештою пообіцяв, що прижене з Нафпліона яхту й доправить нас до Афін. Джун і я на те не пристали. Ні. Сьогодні, зараз. Ще можна встигнути на афінський пароплав.

— І він відпустив вас?

— Ми спакувалися, він забрав нас разом із багажем на моторку і поплив навколо острова. Весь час мовчав, ані пари з уст. А в мене в голові одна думка засіла: втрачаємо сонце разом з усім, що тут маємо. Натомість — нудний понурий Лондон. До пароплава залишалося якихось сто ярдів. Я глянула на сестру…

— І ви передумали їхати додому. — Жулі кивнула. — Чи не вимагав він повернути гроші, коли віз вас до пристані?

— Ні. Це ще одна причина того, що ми передумали. А як він зрадів, почувши, що Джун і я залишаємося! Ні разу не дорікнув за цю комедію. — Вона зітхнула. — Сказав, що цей випадок підтвердив слушність вибору нас як учасниць експерименту.

Увесь цей час я чекав, що вона заговорить про минуле. Був цілком певен, що Кончіс уже не менш як третє літо поспіль «втілює в життя віддавна виношену теорію», якщо така взагалі є. Але тримав язика за зубами. Мабуть, Жулі відчула мою недовірливість.

— Оця вчорашня оповідь. Про Сейдеварре. По-моєму, це ключ до розгадки. Йдеться про місце таємниці в житті. Все треба брати під сумнів. Світ, у якому немає нічого певного. Ось що він хоче тут створити.

— Вділивши собі роль Бога.

— Не з марнославства. З наукового інтересу. Щось як гіпотеза. Аби спостерігати, як ми реагуватимемо. І в ролі не одного бога, а кількох.

— Він повторює, що в житті все залежить від випадку. Але ж ролі Бога і Випадку несумісні.

— Мабуть, він хоче, щоб ми самі дійшли такого висновку, — припустила Жулі й додала: — Іноді він навіть жартує на цю тему. Відколи ви з’явилися, ми з ним набагато рідше бачимося, ніж було раніше. Нам дедалі частіше доводиться вирішувати самим, що і як робити. А він наче усунувся. І каже, що людям не годиться ставити під сумнів дії Бога.

Придивляючись до її схиленої голови, до всього тіла, я відчував близькість між нами. Ніби чув, як Кончіс дає відповідь на мої сумніви щодо випадковости: «То чому ви сидите тут, поруч із цією дівчиною?» Або ж: «Та чи вам не все одно, поки сидите тут, із нею?»

— Я почув від Джун, що він розпитує вас про мене.

На мить Жулі закотила очі.

— Ви й гадки не маєте. Не тільки про вас. Про те, що я відчуваю. Про те, чи довіряю вам… Навіть про те, що, як на мене, думає сам Моріс. Уявляєте?

— Ви мали б зразу спостерегти, що актор з мене ніякий.

— Навпаки. Я вирішила, що у вас величезний талант. Віртуозно граєте роль людини, яка зовсім не має акторських здібностей. — Жулі лягла на живіт і повернула голову до мене. — Ми зразу ж зрозуміли, що вся ця містифікація призначена, щоб приховати його наміри. За сценарієм ми мали б водити вас за носа. Але обманюючи вас, ми самі себе обманюємо.

— Що це за сценарій?

— Ми вживаємо це слово жартома. Моріс розпоряджається, коли нам з’являтися й коли зникати, — щось на зразок ремарок «входить» і «виходить». Також вирішує, яка має бути атмосфера тієї чи тієї сцени. Деколи задає тематику тексту.

— Наприклад, теологічну, як було вчора?

— Так. Він попросив мене повести цю бесіду, — скрушно глянула на мене Жулі. — Зрештою, я сама трохи вірю в те, що стверджувала.

— А в інших випадках ви імпровізуєте?

— Моріс весь час наголошує, що не буде ніякого лиха, якщо повернеться не зовсім так, як задумано. Аби тільки додержувати головної лінії сюжету. І відповідно грати роль. Поводитися так, як людина, що потрапила в незвичні й незрозумілі обставини. Я вам уже казала. Він вважає, що це важливе.

— Є одна очевидна річ. Кончіс хоче навіяти враження, що ставить перешкоди між вами і мною. І сам же дає нагоду обійти їх.

— Спершу не було мови про те, що ви маєте в мене закохатися. Щонайбільше — пофліртувати відповідно до звичаїв на початку сторіччя. Але вже наступного тижня він намовив мене знайти компроміс між моїм штучним «я» тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року і справжнім — тисяча дев’ятсот п’ятдесят третього року. Спитав, як я поведуся, коли ви забажаєте поцілувати мене. — Жулі здвигнула плечима. — На сцені доводиться таке робити. Ото я й відповіла: «Гаразд, якщо без цього не можна обійтися». До неділі я ще не визначила своєї поведінки. Тому й розіграла цю жахливу сцену.

— Навпаки. Сцена чудова.

— А ця наша перша розмова… Я страшенно хвилювалася. Набагато дужче, ніж будь-коли на сцені.

— Але ви все-таки здобулися на те, щоб дати поцілувати себе.

— Бо вважала, що мушу. Тільки тому. — Я дивився на її вигнуту спину. Жулі підняла ногу й, спершись підборіддям на долоні, ховала від мене очі. — Гадаю, Моріс розглядає цей спектакль як математичну формулу. Кожне з нас трьох — це ікс, який можна поставити будь-де у рівнянні. — Жулі зробила паузу. — Я трохи збрехала. Хотіла довідатися, що відчуватиму, коли ви мене поцілуєте.

— Попри всю ворожу пропаганду.

— Вона почалася допіру в неділю пополудні. Моріс раз у раз повторював, що мені не можна збиватися на емоції у стосунках з вами.

Жулі задивилася на килимок. Над нами пурхав жовтий метелик. Відлетів.

— Чи пояснив, чому не можна?

— Так. Бо якогось дня мені, мабуть, доведеться вас… віднаджувати. — Вона опустила очі. — Коли вам належатиме піддатися на поваби Джун. Подібно як у тій дурнуватій книжці «Три серця». Її герой, поет, змінив об’єкти прив’язаности. Одна сестра була нестала й нестійка, а друга скористалася нагодою… Зрозуміла річ. Моріс очорнює вас перед нами, — додала вона. — Неначе вибачається перед гончими псами за те, що нікудишня лисиця їм трапилася. А це дурня. Особливо коли ви взяли на себе роль гончого пса. — Жулі звела очі. — Пригадуєте репліки, які він доручив виголосити мені в ролі Лілі, що ви не вмієте писати вірші, не маєте чуття гумору й таке інше? Я цілком певна, що вони призначені однаковою мірою і для мене, і для вас.

— То навіщо він зводить нас докупи?

Жулі не зразу відповіла.

— Як гадаю, йдеться не про «Три серця». Є набагато значніший літературний твір, який міг би правити за зразок. — Вона дала мені час подумати, а тоді шепнула: — Задовго перед моєю вчорашньою вихваткою ще один чародій послав юнака до лісу рубати дрова.

— Ти ба, мені це не спало на думку. Просперо і Фердінанд.

— Я ж вам читала уривок із «Бурі».

— Кончіс згадав цю п’єсу, коли ми з ним уперше зустрілися. Я тоді ще нічого не знав про вас. — Жулі уникала мого погляду. Зрештою, неважко пояснити причину, зваживши на фінал цього Шекспірового твору. Я теж перейшов на шепіт: — Він і не гадав, що ми…

— Знаю. Просто… — Дівчина похитала головою. — Натяк, що мною він розпоряджається, а вас приймає як гостя.

— І в нього, звичайно ж, є Калібан.

— Та є, — зітхнула вона.

— До слова. Де ваш притулок?

— Ніколасе, я не можу вам його показати. Якщо за нами стежать, то зразу ж усе викриють.

— Чи далеко він?

— Ні, близько.

— То хоч скажіть, у якій місцині цей сховок. — Вона якось дивно збентежилася. І далі ховала очі. — Ану ж вам трапиться щось лихе.

Дівчина всміхнулася.

— Якби нам судилося щось гірше від смерти… Мабуть, досі воно вже сталося б.

— А чому мені не можна цього знати? Ви ж пообіцяли, що скажете.

— Я й далі обіцяю. Скажу, тільки не тепер. Я вас прошу. — Мабуть, вона відчула гострі нотки в моєму голосі. Торкнула мене за руку. — Вибачте. За цю годину я не додержала стількох обіцянок, що дала Морісові… Нехай хоч в одному не зламаю слова.

— Хіба це так важливо?

— Зовсім ні. Ось тільки він сказав, що хоче здивувати вас цим сховищем. Не знаю, як саме.

Я спантеличився. Ця відмова певним чином додавала правдивости її словам. Виняток, що підтверджує правило. Я навмисно перервав розмову. Виставив Жулі на пробу. Як відомо, брехуни не витримують мовчанки. Ця дівчина витримала.

— Чи спілкуєтеся з іншими людьми? — поцікавився я.

— Нема з ким. З Марією це безнадійна справа. Від неї, як і від Джо, обценьками не витягнеш слова.

— А з екіпажем яхти?

— Це звичайні собі греки. Навряд чи вони здогадуються, що тут діється. Чи сказала вам Джун про нашу підозру, що за вами шпигують у школі? — несподівано спитала вона.

— Хто?

— Якось Моріс обмовився, що ви цураєтеся вчителів і вони вас недолюблюють.

Мені зразу ж спав на гадку Деметріадес. Справді дивно, що цей природжений пліткар нікому ні слова не писнув про мої походи до «Бурані». Крім того, я таки цурався вчителів. Поза вчительською кімнатою бачився тільки з ним. А тепер мені полегшало на душі: я й Деметріадесу набрехав про побачення з Алісон. Не тому, що хитрував. Просто щоб не вислуховувати його масних жартів.

— Здогадуюся, хто б це міг бути.

— Ось ця Морісова риса стоїть мені впоперек горла — пристрасть підглядати. У нього на яхті є кінокамера. Ще й із телеоб’єктивом. І запевняє, що це задля птахів.

— Хай тільки спіймаю того старого лайдака на…

— Я ні разу не бачила цієї камери тут, на острові. Напевно, це котрі вже з ліку хитрощі з усіх його семи міхів.

Придивившись до Жулі, я зауважив ознаки внутрішньої боротьби й непевности. Ця дівчина немовби хотіла спровокувати мене на якийсь вчинок, що суперечив би багато чому сказаному в нашій розмові. Згадавши слова Джун про сестру, я пустився наздогад.

— І ви, попри все, хочете йти далі?

Вона труснула головою.

— Не знаю, Ніколасе. Сьогодні хочу. Завтра, може, й перехочеться. Досі мені таке ні разу не траплялося. Якби я керувалася здоровим глуздом і вийшла з гри, то, цілком певно, ніколи вже не спізнала б нічого подібного. Хіба ні? Ви ж це усвідомлюєте.

Нарешті я впіймав її погляд. Ось вона, відповідна мить. Ось воно, останнє випробування Жулі.

— А таки ні. Я ж знаю, що за попередні роки щось подібне вже спізнано принаймні два рази.

Приголомшена цією реплікою, Жулі хибно її витлумачила. Втупившись у мої усміхнені вуста, вона з розмаху сіла на п’яти.

— Хочете сказати, що ви тут… не вперше… — Вона затнулася. В очах вираз образи, розгублености й докору.

— Не я, а попередні викладачі англійської мови в цій школі.

Жулі й далі не розуміла.

— Вони вам розказали?.. І ви з самого початку все знали?

— Знав тільки те, що торік на острові діялося щось чудне. Як і позаторік. — Я пояснив, звідки я це дізнався, й зазначив, що стариган підтвердив ці відомості. Пояснюючи, я уважно спостерігав вираз на її обличчі. — Він також сказав, що ви обидві були тут. І зустрічалися з тими двома.

Обурена дівчина видивлялася на мене.

— Але ж наша нога ніколи тут не…

— Знаю.

Вона відвернулася до моря.

— Моріс таки нестерпний. — Знову подивилася на мене. — І ви весь час підозрівали…

— Не в усьому підозрівав. Одразу розпізнав, що принаймні в одному старий набрехав.

Описавши Мітфорда, я розповів, як він, зі слів Кончіса, закохався в Жулі. Вона раз у раз ставила питання. Хотіла знати кожну подробицю.

— І ви справді не знаєте, що тут діялося з вашими попередниками?

— У школі вони, цілком певно, ні з ким не ділилися враженнями. Мітфорд туманно натякнув мені про почекальню, ото й усе. Я написав йому. Поки що не дістав відповіді.

Спіймавши мій погляд, Жулі за мить потупилася.

— Як на мене, це свідчить, що кінець випаде не таким уже й страшним.

— Сам себе в цьому переконую.

— Неймовірна історія.

— Ви ж нічого йому не кажіть.

— Певна річ, не скажу. — Помовчавши, Жулі криво всміхнулася. — Це ж у нього, либонь, невичерпний запас двійнят?

— Таких, як ви, — навряд. Навіть йому не вдасться знайти вам рівню.

— То що нам тепер робити? — спитала вона.

— Коли він мав повернутися? Чи то пак удати, що повернувся?

— Цього вечора. Принаймні вчора так сказав.

— Може вийти доволі цікава зустріч.

— Мене можуть звільнити за професійну непридатність.

— Я знайду вам роботу, — м’яко запевнив я.

Запала тиша, наші очі зустрілися. Я простягнув руку — зустрілися й долоні. І тіла, коли я обняв Жулі. Ми лежали на килимку — майже впритул. Я провів пальцем по її обличчі… заплющені очі, кінчик носа, обрис губ. Жулі поцілувала палець. Я пригорнув її й поцілував в уста. Вона відповіла, але ще відчувалася настороженість. І прагнення, і спротив водночас. Трохи відсунувшись, я милувався її личком. Здавалося, воно ніколи не набридне й завжди буде джерелом пожадання, спонукою до ніжности й піклування. На ньому жодної вади — ні зовнішньої, ні внутрішньої. Розплющивши очі, Жулі усміхнулася — сердечно, хоч досі стримано.

— Про що ти думаєш?

— Про те, що ти красуня.

— Ти справді не зустрівся зі своєю симпатією?

— А якби зустрівся, ти б ревнувала?

— Авжеж.

— Якщо так, то я не зустрівся.

— Б’юся об заклад, що обманюєш мене.

— Слово чести. Вона не змогла вибратися.

— А ти хотів з нею побачитися?

— Так. Задля співчуття — такого, яке почуваєш до безсловесної худобинки. Тільки для того, аби сказати їй, що нічого не вийде. Бо я продав душу одній чарівниці.

— Цілком конкретній чарівниці.

Я поцілував її руку, тоді шрам.

— Звідки він у тебе?

Жулі зігнула зап’ясток, глянула на нього й жартома надула губи.

— Мені було десять років. Бавилася в хованки, коли треба було робити домашнє завдання. Я забралася до повітки й зачепила якусь подібну до кийка штуковину, що висіла на кілочку. Затулилася рукою, ось так. А то була коса.

— Бідолашка.

Я ще раз поцілував зап’ясток, тоді притулився до Жулі. Відірвався від її вуст і знову вернувся, всіявши поцілунками очі, шию й плечі — аж до самого низу декольте. Ми вдивлялись одне в одного. В її очах ще було видно непевність, але вона помалу танула. Раптом Жулі опустила повіки й потяглася до мене, ніби їй було легше говорити поцілунками, ніж словами. Та коли ми відчули, що розчиняємось одне в одному, коли вже нічого іншого не існувало, крім наших поєднаних уст і тісно притулених тіл, нас отямив дзвінок. Він теленькав на віллі монотонно, розмірено і вперто, як на сполох. Сівши, ми засоромлено розглянулися навколо. Начебто нікого нема. Жулі взяла мене за руку, щоб глянути на годинник.

— Це, мабуть, моя сестра. Кличе на обід.

Я нахилився й поцілував її в маківку.

— Краще було б залишатися тут.

— Тоді вона піде шукати нас. — Жулі кинула на мене буцімто холодним оком. — До слова. Більшість чоловіків вважає, що Джун привабливіша, ніж я.

— Якщо це так, то вони телепні.

Дзвінок затих. Ми й далі сиділи поруч. Вона тримала мене за руку й розглядала її.

— Мабуть, оте, чого вони домагаються, легше дістати від неї, аніж від мене.

— Таке можна дістати від кожної дівчини. — Жулі й далі придивлялася до моєї руки, ніби до чогось зовсім не пов’язаного зі мною. — А чи дістав це від тебе отой твій колишній?

— Я хотіла, щоб так сталося.

— Що ж у вас не склалося?

Вона труснула головою, даючи зрозуміти, що це непроста справа. Однак спробувала пояснити.

— Я не дівчина, Ніколасе. Не в тому річ.

— Може, в тому, що ти побоювалася знову зазнати чогось прикрого?

— Побоювалася, що мене знову… використовуватимуть.

— Як саме тебе використовували?

Знову озвався дзвінок. Жулі усміхнулась.

— Це довга історія. Іншим разом.

Цмокнувши мене, вона звелася й узяла кошичок, а я склав килимок і накинув його на плече. Ми рушили до вілли.

Як тільки ми ввійшли в ліс, я краєм ока вгледів, що зліва, ярдів за сімдесят, майнув темний силует за гущею навислих гілок. За способом рухатися я розпізнав, хто це.

— За нами стежить цей чорний Джо.

Ми не спинилися. Жулі глянула в його бік.

— Нічого не вдієш. Не зважаймо на нього.

Спробуй-но не зважати на очі, що потайки спостерігають за нами ззаду, з-поза дерев. Далі ми йшли на віддалі одне від одного, обтяжені провиною. Одна частина мого єства презирливо нехтувала чуття цієї нібито провини. Що краще я пізнавав справжню Жулі, то штучнішими видавалися умови й обставини, які порізнювали нас двох. Друга частина — вічна дитина, плекана в обмані й лицемірстві, — мирилася з цим чуттям. У змові завжди є щось еротичне. Мабуть, варто було б мені розпізнати набагато реальнішу та вагомішу провину й запам’ятати інші очі, значно надійніше сховані в темному лісі підсвідомости. А може, попри мою позірну непам’ятливість вони таки залягли у споминах і приємно лоскочуть самолюбство. Збігло чимало часу, поки я втямив, чому автоперегонці й подібні до них люди мають хворобливу пристрасть до швидкої їзди. Бо ніколи не бачать смерти перед собою, натомість відчувають, що вона завжди ззаду. Щойно спинилися, аби подумати й одуматися, — вона вже їх доганяє.

Розділ 47

Ми наближалися до колонади. Із залитих сонцем сходів звелася голонога дівчина в цеглястій сорочці.

— Я вже гадала без вас почати. Живіт підвело з голоду.

Під розстібнутою сорочкою було видно темно-синє бікіні. На ті часи нове й незвичне слово, як і сам крій купальника. Правду кажучи, досі я бачив бікіні тільки на газетних знімках, а тепер оторопів… голий пупок, стрункі ноги, брунатно-золотиста шкіра й допитливі очі на додачу. Побачивши цю юну середземноморську богиню, Жулі поморщилася, а та тільки усміхнулася ще ширше. Йдучи за нею до стола, поставленого в тіні аркади, я згадав був сюжет «Трьох сердець», але зразу ж прогнав цю думку з голови. Джун вийшла за ріг колонади, гукнула Марію й повернулася до сестри.

— Вона щось говорила про яхту. Я заледве вловила кілька слів.

Ми сіли. Прийшла Марія й заговорила з Жулі. Я майже все розумів. О п’ятій прийде яхта й забере дівчат. Саму Марію Гермес повезе переночувати в селі. Їй треба до зубного лікаря. «Молодому панові» належить повернутися до школи, бо на ніч віллу замкнуть. Жулі спитала, куди попливе яхта. Ден ксеро, деспіна. Не знаю, панночко. Повторивши: «о п’ятій», ніби в цьому полягала вся суть повідомлення, служниця звично вклонилася й рушила до хатини.

Жулі переклала сестрі цю новину.

— Невже так і мало бути за сценарієм? — спитав я.

— Я гадала, що ми залишатимемося тут, — відповіла Жулі. Повагавшись, глянула на Джун, вона — на мене, а тоді іронічно звернулася до сестри:

— То як воно: довіряємо йому, а він нам?

— Так.

Джун вищирилася.

— Що ж, ласкаво просимо, Піпе[166].

Розгубившись, я глянув на Жулі.

— Ви ж ніби казали, що в Оксфорді вивчали англійську літературу, — шепнула вона.

Між нами зненацька лягла тінь колишньої підозрілости. Спохватившись, я набрав повні груди повітря.

— Самі тобі літературні ремінісценції, — усміхнувся я. — Міс Гавішем знову вирушає на прогулянку?

— З Естеллою.

Я водив очима по них двох.

— Це ви всерйоз, дівчата?

— Це наш ходовий жарт.

— Не наш, а твій, — заперечила Жулі.

— Ми вмовляли Моріса взяти на озброєння цей жарт, — сказала Джун. — Безуспішно. — Вона сперлася ліктями на стіл. — А тепер скажіть мені, яких мудрих висновків ви дійшли удвох.

— Ніколас розповів мені щось неймовірне.

Мені знову випала нагода пересвідчитися, що сестри не сподівалися від старого такої дволичности. Джун не так здивувалась, як обурилась. Поки ми вкотре обговорювали всі випадки, я зробив відкриття, до якого легко міг дійти й раніше, порівнявши їхні імена: з двох близнят Джун народилася першою. Зрештою, ця різниця в часі відчувалася вже в тому, що старша сестра поводилася з Жулі по-опікунському. Причина цього полягала у відкритості характеру й кращому знанні чоловічої психології. На розподілі ролей у спектаклі відбилася дійсність: одна з близнят цілком нормальна, а друга трохи далі від норми, або ж одна міцніша духом, а друга слабша. Я сидів між ними, відвернувшись до моря. Пильнував, чи не промайне десь потайний спостерігач. Однак якщо він і шпигував, то ховався добре. Дівчата стали випитувати мене про моє минуле.

Отож ми говорили про Ніколаса та його батьків, про амбіції й невдачі цього молодика. Я свідомо вів мову про себе у третій особі, бо змальовував свій вигаданий портрет — жертву обставин, в якій поєднувалися приваблива безпутність і притаманна вже від народження порядність. Про Алісон згадалося побіжно. Я звинуватив сліпий випадок, долю й певною мірою дівочу привабливість; а однак наголосив на тому, що завжди був у пошуках чогось кращого. Зрештою, скопіювавши Жулі, я дав зрозуміти, що не хочу вдаватися в подробиці. Давно минула й забута справа, бліда й блякла порівняно із сучасністю.

Наш довгий обід, смачні страви й рецина, суперечки та здогади, питання сестер, фізичне відчуття їх обох — одягненої й майже оголеної, дедалі тісніша близькість із ними (в оповідях дійшло до батька, до дитинства під знаком чоловічої ексклюзивної школи, до матері; сестри навперебій згадували історійки про мамину наївність) — усе це справляло враження розкішної натопленої кімнати, до якої входиш після далекої подорожі крізь холоднечу й насолоджуєшся еротичним теплом від каміна. Насамкінець Джун скинула сорочку. У відповідь Жулі показала язика, й це викликало сестрину поблажливу усмішечку. Годі було відірвати погляд від цього оголеного дівочого тіла. Верхня частина бікіні майже не затуляла грудей, а нижня трималася на стегнах тільки завдяки білим стрічечкам, крізь які просвічувала шкіра. Я розумів, що Джун спокушає мене своїм виглядом і буцімто невинно фліртує… Мабуть, невеличка помста за те, що її так довго тримали за кулісами. Якби чоловіки мали звичку муркотіти, як коти, я, напевно, так і зробив би.

Десь о пів на третю ми вирішили зійти на Муцу й скупатися, почасти й тому, щоб перевірити, чи не спробують нам завадити. Я пообіцяв, що коли Джо заступить нам дорогу, то не стану з ним зачіпатися. Очевидно, дівчата поділяли мою думку про його силу. Отож ми неквапно йшли стежкою, майже певні, що нас зупинять, як ото колись Джун. Однак ніхто не з’являвся. Тільки сосни, спека й сюрчання цикад. Ми розташувалися на півдорозі до пляжу, біля схованої серед дерев каплички. Я розстелив два килимки в місці, де закінчувався хвойний покрив і починалася смуга дрібних камінців. Жулі, що перед виходом із вілли на хвилинку відлучилася, тепер стягла свої школярські панчохи, скинула сукенку через голову й залишилась у білому купальнику, що оголював плечі. Здавалося, вона соромиться того, що мало засмагла.

— Якби так Моріс ще й сімох ґномів сюди подав, — єхидно підсміхнулася Джун.

— Ти б уже мовчала. Це несправедливо. Тепер я, звичайно, не встигну засмагнути як слід, — сердито глипнула на неї Жулі. — Слово чести, на цій паскудній яхті я весь час сиділа під тентом, а вона… — Відвернувшись, склала сукню.

Дівчата підібрали собі волосся на голові, ми зійшли по розпечених камінцях до води й відплили від берега. Я оглянув усе узбережжя, але нікого не зауважив. Ми одні на весь світ, три голови в прохолодній блакитній воді. Я знову почувався неймовірно щасливим, злітав до вершин, не знаючи й не бажаючи знати, як усе обернеться, цілком злившись із теперішньою миттю — з Грецією, з цим загубленим серед морів острівцем, з цими двома цілком реальними німфами.

Ми вийшли на берег, витерлися й уклалися на килимки. На одному — я й Жулі, що зразу ж взялася намазуватися кремом для засмаги. На другому, якнайдалі від нас, лягла долілиць Джун, сперши голову на руки й дивлячись у наш бік. Мені згадалася школа, затуркані учні й понурі педагоги, нестерпний брак жіночого товариства й природної чуттєвости в шкільному житті. Ми знову заговорили про Моріса. Почепивши темні окуляри, Жулі перекинулася на плечі. Я й далі лежав, спершись на лікоть.

Нарешті запала тиша, нас зморило випите вино й снодійна спека. Розстібнувши ззаду на собі ліфчика, Джун скинула його й поклала на каміння поряд, щоб сох. Поки вона простягала руку, я зиркнув на її оголені груди й на довгу золотисту спину, відділену від струнких ніг вузькою тугою синьою стрічкою. На шкірі не видно білих місць, груди такої самої барви, як і решта тіла. Мабуть, ця дівчина дуже часто засмагала без купальника. Цей рух був невимушений і природний. Поки вона влягалася лицем до нас, мої очі блукали в морській далині. Я знову оторопів. Тут уже не тільки останній крик моди, але й дуже вільна поведінка, що на багато років випередила час. Муляло прикре відчуття, що Джун видивляється на мене, спостерігає й пропонує порівняти її з сестрою. За якусь хвилину вона трохи змінила позу й повернула голову в інший бік. Подивившись на брунатну постать, я перевів погляд на Жулі поруч, а тоді ліг навзнак і помацав за її долонею. Її пальці сплелися з моїми, стискали їх і провадили гру. Я заплющив очі. Пітьма, дві дівчини, віковічна гріховність Еллади.

Та через хвилину-дві прийшла кара за ці мрії. Ні з того ні з сього пролунало різке, дедалі гучніше торохтіння. У першу мить я, наполохавшись, подумав, що на віллі сталося лихо. А тоді розпізнав гуркіт, якого я ні разу не чув тут, на Фраксосі. У небі з’явився літак, очевидно, винищувач. Ми з Жулі сіли. Обернувшись спиною до нас, Джун трохи відірвалася від килимка. Винищувач летів дуже низько. Він вигулькнув з-за мису Бурані, ярдів чотириста від берега, і лютим шершнем майнув над водою до Пелопоннесу. Кілька секунд — і ось літак зник за мисом на заході. Ми встигли зауважити американські знаки на крилах. Принаймні я встиг, бо Жулі, здається, значно більше зацікавилася сестриними голими плечима.

— Оце так нахабство! — обізвалася Джун.

— Мабуть, він повернеться, раз уже побачив тебе в такому вигляді.

— Не будь аж такою святенницею.

— Ніколас і без того добре знає, що ми з тобою гарно збудовані.

Джун обернулася до нас. За згином руки було видно невелику звислу грудь. Вона прикусила губу.

— А я й не гадала, що у вас так далеко зайшло.

Жулі не зводила очей із моря.

— Нас не тішить ця вихватка.

— Тебе — ні, а Ніколаса, як бачу, тішить.

— Не викаблучуйся.

— Якщо йому вже одного разу випало неземне щастя побачити мене без…

— Джун!

Упродовж цієї короткої сварки Жулі ні разу не глянула на мене. А тепер поглядом виразно вимагала стати на її бік. Чудовий вигляд — збентежена й розсерджена красуня, неначе гладінь води з брижами. Вона докірливо зміряла мене оком як єдиного винуватця цього випадку.

— Ходімо подивитися на капличку.

Слухняно звівшись, я зауважив, що анітрохи не засоромлена Джун глузливо закотила очі. Тепер і мені довелося прикусити губу. Жулі й я босоніж рушили до дерев, у лісові тіні. Чарівливо зарум’яніли її щоки й склалися вуста.

— Сестра з тебе тільки підкепковує, — примирливо сказав я.

— Часом мені кортить видряпати їй очі.

— Хай дівчину з класичною освітою не вражає нагота в Греції.

— Цієї миті я не філолог, а звичайна дівчина, якій кривдно.

Я нахилився й поцілував її у скроню. Жулі відштовхнула мене. Щоправда, злегка.

Ми підійшли до побіленої каплички. Минулого разу вона була замкнена, коли я спробував пробратися всередину. А сьогодні проста дерев’яна засувка подалася. Мабуть, хтось тут був і перед відходом забув крутнути ключем. Капличка без вікон, і світло проникає тільки крізь двері. Стільців немає. Кілька давніх недогарків на залізному свічнику, наївно намальований іконостас у глибині, слабкий аромат ладану. Ми стали розглядати грубувато зображені постаті святих на поточеній шашелем стіні, однак думали не так про них, як про напівтемряву й затишок у цьому місці. Я поклав руку на плечі Жулі. Ми поцілувались, але вона зразу ж опустила голову й притислася щокою до моїх грудей. Зиркнувши на денне світло у дверному прорізі, я потягнув Жулі до нього. Зачинивши двері, сперся на стіну з боку клямки й пустився на пестощі. Цілував шию, плечі, а тоді взявся за бретельки купальника.

— Ні. Не треба.

В її голосі звучав особливий жіночий тон, що не так спиняє, як заохочує чоловіка. Я обережно зсунув бретельки, оголив тіло до пояса й, погладивши живота, помалу повів долонею вище, аж до маленьких пружних грудей, ще вологих після купання, але теплих і збуджених. Нахилившись, я злизував сіль із пипок. Її пальці гладили мені потилицю й спину. Мої руки помандрували знову вниз, до обвислого купальника, але Жулі раптом схопилася за них.

— Будь ласка. Ще не час, — шепнула вона.

Я замкнув їй уста поцілунком.

— Я так хочу тебе.

— Знаю.

— Ти така прекрасна.

— Нам тут не можна.

Я накрив їй груди долонями.

— Ти мене хочеш?

— Знаєш, що хочу. Тільки не тепер.

Руки Жулі ковзнули мені по шиї, і ми знову злились у жагучому поцілунку. Легким рухом я провів кінчиками пальців по її спині, прослизнув долонею під край купальника, охопив яблучну випуклість тіла й притиснув його міцніше до ствердлого чоловічого підчерев’я, щоб дівчина сповна відчула цю твердість, цей жар пристрасти. Наші вуста не вгавали в русі, язики гарячково пізнавали один одного; Жулі вже вигойдувалась, і я розумів, що вона губить голову, що ця нагота, сутінок, нагромаджені емоції, довго стримувана жага…

Зненацька щось зашаруділо. Зразу ж стихло, й неможливо визначити, що це. Поза всяким сумнівом, звук дійшов десь із закутка каплиці. Довгу мить ми ще тулились одне до одного, скам’янілі з жаху. Тоді Жулі озирнулась, але розгледіла те саме, що й я, — півтемряву з кількома смужками світла від шпарин у дверях. Упівсвідома ми вдвох дали лад купальнику. Поставивши Жулі під стіною, я намацав клямку. Двері розчахнулися, всередину хлинуло світло. На нас видивлялися святі з іконостаса, попереду них стояв чорний свічник. Нікого й нічого більш. Однак я помітив, що тут, як і в кожній грецькій каплиці, іконостас стоїть за три-чотири фути від задньої стіни, а до цього закапелка ведуть вузькі дверцята збоку. Раптом Жулі, мовчки потрясаючи головою, заступила мені дорогу до дверцят. Відчула, що я відрухово кинуся до них. Еге ж, тут відразу здогадаєшся, що сховався не хто інший, як цей клятий негрисько. Напевно, потайки забрався сюди під час нашого купання, не гадаючи, що будь-хто з нас покине пляж.

Зиркнувши на сховок цього цербера, Жулі настійливо потягла мене за руку. Я повагався, але дався вивести надвір. Грюкнувши дверима, глянув на неї.

— Сучий син!

— Ніколасе, він не міг знати, що ми сюди прийдемо.

— Але ж цей паскуда міг би й раніше дати знати про себе.

Ми говорили пошепки. Жулі змусила мене відійти на кілька кроків від порога. Лежачи на осонні, Джун звела голову й задивилася на нас. Мабуть, почула грюкіт дверей.

— Цілком певно, що Моріс про все дізнається, — зауважила Жулі.

— Мене це вже не хвилює. Йому давно пора дізнатися.

— Що сталося? — крикнула Джун.

Жулі приклала пальця до губ. Почепивши на себе ліфчика, її сестра звелася й рушила нам назустріч.

— Там Джо. Сховався.

Джун кинула оком на білі стіни каплиці, тоді на нас. Погляд уже не глузливий, а стурбований.

— Я поставлю Морісові умову. Хай вибирає: або Джо, або ми, — сказала Жулі.

— Я це сказала ще кілька тижнів тому.

— Знаю.

— То ви балакали, а він підслуховував?

Жулі потупилася й густо зашарілася.

— Не те що балакали…

Співчутливо всміхнувшись мені, Джун здобулася на ласку й теж опустила очі.

— Мені аж свербить повернутися туди й… — обізвався я.

Але сестри були рішуче проти. Повернувшись до наших килимків, ми хвилин п’ять обговорювали цей прикрий випадок, крадькома спостерігаючи за дверима каплички. Ніби все було так, як і раніше, однак ця місцина видавалась оскверненою. З маленької білої споруди сіялася невидима чорнота й затьмарювала сонячне проміння, краєвид і весь пополудень. А в мене на додачу ще розчарування від невгамованої жаги… але тут уже нічого не вдієш. Ми вирішили повернутися на віллу.

Біля хатки ми застали Марію й Гермеса — погонича осла, що спокійно сиділи на дерев’яних ослонах і балакали. Вона сказала, що підвечірок уже на столі. Ці двоє приглядалися до нас — істот, таких далеких від простого сільського світу, таких чужих, що з ними не може бути порозуміння. Ні з того ні з сього Марія чомусь тицьнула пальцем у море й мовила кілька незрозумілих грецьких слів. На морі ми нічого не побачили.

— Вона каже про військову флотилію, — пояснила Жулі.

Підійшовши до краю жорствяного майданчика й придивившись, ми розгледіли на обрії низку сірих кораблів, що плили у східному напрямку — від Малеї до Скіллі. Авіаносець, крейсер, чотири есмінці та ще одне судно йшли до якоїсь новітньої Трої. Тепер зрозуміло, чому той літак-винищувач так брутально порушив нам спокій.

— Напевно, це остання Морісова штучка, — припустила Джун. — Розбомбити нас на шмаття.

Ми засміялися, хоча й було моторошно від цих сірих, наче хмари, примарних обрисів на блакитному обрамленні планети. Смертоносні машини з тисячами чоловіків на борту, охочих жувати ґумку й носити в кишені ґумові презервативи, пройшли повз нас на відстані не тридцяти миль, а тридцяти років. Ми немовби задивилися не на море, а на прийдешній світ, у якому вже немає місця Просперо, приватним володінням, поезії, фантазії й присягам у коханні… Стоячи між дівчатами, я гостро відчув нетривкість чудного Кончісового почину, такого ж перебіжного, як і сам час. Знав, що мені вже ніколи не випаде така пригода. Я б пожертвував усю решту свого життя, аби тільки нескінченно тривав і незліченно повторювався цей пополудень. Щоб був він замкненим кόлом руху, а не прудким коротким кроком, якому нема вороття.

За чаєм моя ейфорія розвіялася до решти. Дівчата зайшли до вілли переодягтися. Невдовзі мала надійти яхта, й наша розмова стала кваплива та плутана. Сестри ніяк не могли вирішити, що робити далі. Припустили навіть, що можна було б податися на той бік острова й там поселитись у готелі. Кінець кінцем ми постановили дати стариганові ще один шанс. Хай у наступні вихідні з’ясується, що він надумав. Ми ще обговорювали це рішення, коли я зауважив удалині ще якесь судно. Воно йшло навколо мису з боку Нафпліона.

Сестри розповідали мені про яхту, про її розкіш — непідважний доказ Кончісового багатства, якби хтось ще та й сумнівався. І все одно мені забило дух від такої картини. Ми знову вийшли на край майданчика, звідки був кращий огляд. Дизельна двощоглова яхта помалу плила під спущеними вітрилами. Довгий білий корпус, над палубою на носі й на кормі видніють дахи кают. З флаґштока на кормі ліниво звисає грецький прапор. П’ять-шість синьо-білих постатей — очевидно, матросів. З віддалі мало не півмилі не розпізнаєш облич.

— Гм, як на в’язницю… — сказав я.

— Ти б глянув під палубу, — перебила Джун. — У нашій каюті на столику стоять французькі парфуми восьми сортів.

Судно майже зупинилося. Три матроси біля шлюпбалки готувалися спустити на воду невеликий ялик. Завила сирена, щоб ми не проґавили прибуття. Суто по-англійському я почував і колючу заздрість, і дуту погорду. В самій яхті нема нічого вульгарного, а ось володіти нею — це, як на мене, вульгарно. І все ж я пустився уявляти себе на її борту. Ні разу в житті мені не випадало потрапити у світ товстосумів. Я мав в Оксфорді кількох заможних знайомців, як-от Біллі Вайт, але дома в них не бував. І я таки заздрив цим двом сестричкам. Їм набагато легше, врода — це цілком достатня перепустка у світ багатіїв. Ну а здобувати гроші — це вже чоловіче діло, для якого треба бути справжнім мужчиною. Мабуть, Жулі відчула мої думки. Вже під колонадою, коли сестри збирали речі в дорогу, вона несподівано схопила мене за руку й потягла всередину вілли, якнайдалі від очей і вух Джун.

— Це тільки на кілька днів, — сказала Жулі.

— Мені вони видаватимуться роками.

— Мені теж.

— Я все життя чекав на зустріч з тобою.

Вона опустила очі. Ми стояли дуже близько одне від одного.

— Я знаю.

— Чи почуваєш те саме, що й я?

— Сама не тямлю, що я почуваю, Ніколасе. Одне тямлю — мені хочеться, щоб ти й далі носив у собі таке почуття.

— Коли ви повернетеся, ти б не змогла якогось вечора вибратися звідси?

Глянувши на відчинені двері, Жулі подивилася мені у вічі.

— Не те що я не хотіла б, але…

— Я міг би звільнитись у середу. Ми б зустрілися біля каплички. Не в ній, а знадвору.

Вона старалась охолодити мій запал.

— Не знати, чи ми повернемося до середи.

— Я все одно прийду. Коли стемніє. Буду чекати до півночі. Вже краще, ніж кусати собі лікті в цій клятій школі.

— Я спробую. Якщо зможу. Якщо ми повернемося.

Поцілунок у нас вийшов якийсь увірваний, запізнілий, несправжній. Ми вийшли надвір. Джун, що сиділа за столом, зразу ж кивнула в бік жорствяного майданчика. За ним, на стежині, що вела до Кончісового пляжу, вже чекав негр у чорних штанах і джемпері, в чорних окулярах. Знову завила сирена. Заторохтіла маленька моторка, що швидко підпливала до берега.

Джун простягла мені руку, я побажав сестрам щасливої подорожі. Стояв і дивився, як вони йдуть по жорстві, зодягнені в рожевих платтячках, в блакитних панчохах, з кошичками в руках. Негр, не чекаючи, поки дівчата наблизяться до нього, обернувся й рушив стежкою, цілком певен, що вони підуть куди треба. Коли їхні голови зникли з очей, я підійшов до стежки. Моторка причалила до молу. Невдовзі там з’явилася темна постать, а за нею — дві рожеві. У човні сидів матрос, зодягнений у білі шорти й синю безрукавку з червоним написом на грудях. Неможливо прочитати з такої відстані, але цілком певно, що це назва яхти — «Аретуза». Матрос допоміг дівчатам зійти в моторку, тоді в неї скочив негр. Я зауважив, що він сів на носі човна, за їхніми плечима. Човен рушив. Мабуть, сестрички помітили мене, бо щойно всілися — помахали руками. Ще раз це зробили на виході із затоки, коли моторка набрала швидкости, прямуючи до нерухомої яхти.

Полудневе море простяглося на дев’яносто миль, до самого Криту. Майже не видно флотилії. Клапоть бурої, випаленої землі на уступі скелі розтяла чорна, дедалі довша тінь кипариса. День умирав. Я почувався обділеним долею як людина і як мужчина. Хоч і не сподівався, що цього тижня вдасться зустрітися з Жулі, а таки плекав надію — завдяки глибинному нуртуванню, завдяки передчуттю, яке буває у грі в покер, коли треба одної-єдиної карти для цілком певного виграшу.

Я повернувся до вілли. Тут мене чекала Марія, якій треба було все позамикати. Не варто її випитувати. Безнадійна річ. Спакувавши в сумку свої речі, я вийшов із спальні. Надворі побачив, що моторку вже піднімали на борт. Яхта рушила, описала велике півколо й узяла курс на південь Пелопоннесу. Кортіло постежити за нею, поки вона зникне з поля зору, але на думку спало, що з палуби за мною теж стежать. Та ні, не варто цього робити, бо інакше в очах того спостерігача я видаватимуся безутішним нещасником, що після кораблетрощі опинився на безлюдному острові.

За кілька хвилин я пустився в дорогу до своєї занудної каторги по той бік сну. Щось таке, як в Адама, вигнаного з раю… Ось тільки я не вірив у Бога й знав, що ніхто мені не завадить повернутися до райських кущів.

Розділ 48

Спинаючись угору крутосхилами, я потерпав від неминучого похмільного відлуння всіх подій минулого дня. Не сумнівався в щирості почуттів, яку Жулі довела своїм тілом, а однак не виходили мені з голови питання, які конче треба було їй поставити. Ніяк не забувалося те, що я кілька разів мало не повірив у баєчку про шизофренію. У цій баєчці нізащо не знайдеш кінців, натомість історії, почуті сьогодні від Жулі, неважко перевірити на правдивість. Скидається на те, що сéстри й досі ладні ставити Богові свічку, а чортові кочергу. Тобто Жулі хоч і захоплюється мною, але завжди готова напустити туману на своє теперішнє та минуле. Тож на наступній зустрічі з Кончісом було б добре показати йому, що я не тільки знаю всю правду про сестер, але ще й можу її підтвердити завдяки незалежним джерелам за межами Фраксосу.

Ще того самого недільного вечора я у своїй кімнаті скомпонував три послання — місіс Гоумз із Серн-Аббаса, містерові П. Дж. Ферну з банку Барклі й директорці класичної школи, в якій вчителювала Жулі. У першому листі я пояснив матері Джун і Жулі, що познайомився з її дочками під час підготовки до фільмування. Написав також, що місцевий сільський учитель попросив мене підшукати в Англії сільську школу, з учнями якої могли б листуватися його вихованці. Тож Джун і Жулі порадили через їхню маму зв’язатися зі школою в Серн-Аббасі — причому терміново, бо незадовго закінчиться семестр. У другому листі повідомлено про моє бажання відкрити рахунок у банку за рекомендацією двох постійних клієнток банківського філіалу. В третьому я подав себе директором нової англійської школи, яку восени мають відкрити в Афінах і на вчительську роботу в якій претендує міс Джулія Гоумз.

У понеділок я перечитав чернетки й замінив кілька слів. Перші два листи переписав від руки, а третій насилу вистукав на старезній машинці з латинським шрифтом, що була в канцелярії нашої школи. Звичайно ж, цей третій може викликати підозру, адже кінозірки назагал не рвуться вчителювати за злиденну платню в чужій країні. Але мені йдеться передусім про відповідь як таку, а не про наслідки запиту. Підозрою більше чи менше — невелика різниця. Сім бід — один одвіт. Отож я звернувся письмово ще й до театру «Тавісток Реп» та Ґертонського коледжу в Кембриджі.

Разом із цими п’ятьма листами я надіслав шостого — на адресу Джона Левер’є. Сподівався на те, що мені вже надійшла відповідь від Мітфорда, хоч знав, що мій лист, скоріш за все, шукає його по світі, а якщо й знайшов, то ще не знати, чи схоче адресат відписувати. До Левер’є я написав небагато — пояснив, хто я такий, і додав:

Пишу Вам тому, що опинився в непростій ситуації. Наскільки знаю, Ви відвідували пана Кончіса в його помешканні, принаймні він сам сказав мені про це. Тепер я гостро потребую поради від будь-кого, хто свого часу пережив те, що тепер переживаю я. Хочу зауважити, що йдеться не тільки про мене, але й про інших людей. Всі ми будемо дуже вдячні Вам за будь-яку відповідь, а чому — Ви, як гадаю, знаєте.

Заклеюючи конверта, я відчував, що мовчання Мітфорда і Левер’є — це якнайкраща провість мого майбуття. Якби за попередні роки в «Бурані» сталося щось справді бридке, то вони, цілком певно, заговорили б про те. А якщо мовчать, то це тільки з вдячности. Я не забув ні розповіді Мітфорда про його сутичку з Кончісом, ні застороги про почекальню. Ось тільки не міг зорієнтуватися, навіщо Мітфорд усе це розповів.

Що довше я розмірковував, то правдоподібнішим видавалося припущення, що Деметріадес шпигує за мною. Керуючись головним правилом контррозвідника — прикидатися підманутим дурником, я дуже сердечно поводився з Деметріадесом у неділю після вечері. Хвилин десять ми вдвох прогулювалися на шкільному причалі, дошукуючись хоч якихось повівів леготу у важкій вечірній духоті. «Дякую, Мелі. Вихідні в мене випали нічогенькі, — відповів я на його запитання. — У “Бурані” приємно читати, купатися й слухати музику». Ба, я навіть роблено сміявся, вислуховуючи його сороміцькі здогади про те, як я насправді провів там час. Цілком можливо, що Деметріадес свідомо йшов на цю вульгарність, маючи від Кончіса завдання — перевірити, чи я не язикатий. На довершення я подякував Мелі за те, що він ані словом не прохопився про «Бурані» й про мене перед нашими колегами.

Спроквола походжаючи з Мелі, я поглядав понад темну воду протоки на материкову Арголіду й застановлявся над тим, що тепер роблять сестри й по яких темних водах їх носить… По мовчазному морю, повному таємниць і неймовірно стриманому на язик. Гаразд, що не ворожому. Нарешті я розгадую його таємниці.

З цим розгадуванням мені пішло ще краще наступного дня, після короткої перерви. Випала нагода розпитати директорового заступника, старшого викладача грецької мови. Вибачте, мені порадили прочитати повість письменника на ім’я Теодорітіс… «Три серця»… Може, ви чули про таку? Чув, аякже. Він не знав ні французької, ні англійської, і я не все втямив із його пояснень. Очевидно, Теодорітіс — це певною мірою послідовник Мопассана. Зміст твору, а принаймні те, що мені поталанило зрозуміти, збігався з тим, що переказала Жулі.

Рештки сумнівів розвіялися під час обіду. Один із учнів приніс на мій стіл книжку, яку звелів передати від свого стола заступник директора. Ця антологія закінчувалася «Трьома серцями». Повість написано кафаревусою — літературним варіантом новогрецької мови, істотно відмінним від демотики — народного варіанта. Текст був мені не під силу, і я не міг попросити допомоги в Деметріадеса. Що ж, кожний фраґмент із тих, які мені вдалося подужати зі словником, підтверджував правдивість слів Жулі про «Три серця».

Середа, середа… Я не дотерпів до неї й у вівторок після уроків забрався на хребет центрального пасма гір. Весь час торочив собі під ніс, що даремно натруджую ноги. Та ні, не даремно. Серце підскочило до горла: ген у далині, на лавандовій гладіні затоки біля Муци, стояла на якорі незабутня «Аретуза» — іграшковий білосніжний кораблик. Я тепер уже знаю. Стариган капітулював.

Розділ 49

О пів на десяту я вже стояв біля брами. Прислухався, нічого не почув і стежкою поміж дерев дійшов до місця, звідки було добре видно віллу — тиху і чорну на тлі присмеркової заграви. У концертній кімнаті світила лампа, від Маріїної хатини тягся смолянистий димок. Десь поблизу озвалася сплюшка. Коли я повертався до брами, над головою промайнуло якесь невеличке темне створіння й щезло в лісовій гущавині, за якою простягалося море. Може, це чаклун Кончіс совою перекинувся.

Вздовж огорожі я швидко зійшов до Муци. Темний ліс, димчасте море, ледь чутне жебоніння хвиль. На рейді, за п’ятсот ярдів від берега, червоним оком жеврів розрізнювальний ліхтар яхти. Більш нічого на борту не світилося, й жодного звуку від неї не долинало. Узліссям я пустився до каплички.

Під східною стіною чекала Жулі — чорна тінь на білому тлі. Щойно зауважила мене — рушила назустріч. Вона зодягнулась у матроську темно-синю безрукавку з «Аретузи» і світлу спідницю. Зав’язана на потилиці стрічка стягувала волосся, й через те Жулі скидалася на сувору вчительку. Ми спинилися за крок одне від одного, враз зніяковівши.

— Ти втекла?

— Все гаразд. Моріс знає, де я, — усміхнулася вона. — І за нами вже не стежать. Джун і я все йому виклали начистоту.

— Хочеш сказати, що…

— Моріс дізнався про нас з тобою. Я йому сказала. І застерегла, що шизофренічкою мені належить бути тільки в сценарії, але аж ніяк не в житті.

З її обличчя не сходила усмішка. Я ступив крок — і ми в обіймах. Та коли, цілуючись, я спробував пригорнути її міцніш, — вона зразу ж подалася назад і схилила голову.

— Жулі, в чому річ?

Вона піднесла до вуст мою руку й поцілувала.

— Мусиш бути чемний. Через той клятий календар. У неділю я не знала, як тобі це сказати.

Я був готовий до всякої капости, крім цієї, найбанальнішої й найприроднішої з усіх можливих. Торкнувся губами її волосся з ледь чутним динним ароматом.

— Шкода, дуже шкода.

— Я так хотіла, щоб ти прийшов…

— Прогуляймося до краю мису.

Я взяв Жулі під руку, й ми рушили. Проминувши капличку, помалу йшли лісом на захід і розмовляли. Як виявилося, в неділю сестрички, щойно ступивши на палубу, зразу ж стали з’ясовувати стосунки зі стариганом. Спершу він прикидався невиннятком, але тут Джун взяла бика за роги — заговорила про негра й шпигування в капличці. Ми вже ситі по зав’язку. Або скажи, чого тобі треба, або… Глянувши на мене, Жулі злегка віддихнула, ніби й досі дивувалася й не могла повірити, що таке можливе.

— Знаєш, що він на те сказав? І то так спокійно, ніби йшлося про зіпсований водогінний кран?

Я заперечливо хитнув головою. Жулі повела далі.

— Він сказав: «От і добре. Все сталося точнісінько так, як я передбачав і сподівався». Ми ще й не оговталися, а він виголошує, що всі попередні події — це тільки репетиція. Ой, ти б подивився на його усмішку. Така тупа втіха, ніби ми його улюблені студентки й тільки що склали попередній іспит[167].

— Якого ж це спектаклю репетиція?

— Моріс неодмінно пояснить усе дочиста мені й Джун. Тобі теж — наприкінці тижня. Відтепер ми всі злагоджено працюватимемо під його керівництвом. Невдовзі сюди приїде гурт людей. Він так і каже — «гурт», тобто не одна-дві особи, а більше. Вони мають зайняти наше місце в спектаклі — грати роль тюхтіїв. Ось тільки водити їх за носа будемо ми, а не Моріс.

— Що це за люди?

— Не сказав. Взагалі нічого не пояснював. Він хоче, щоб ти теж був при цьому дійстві.

— Чи не доведеться тобі зваблювати ще одну жертву?

— Це я передусім спитала. Годі вже кокетувати з незнайомими чоловіками. Особливо тепер.

— А про нас ти все розказала?

Жулі стиснула мою руку.

— Так. — Легенько зітхнула. — А він признався, що, вперше побачивши тебе, зразу ж став побоюватися чогось гіршого.

— Чого саме?

— Що сир у пастці закохається в мишку.

— То він пристав на таке?

— Присягнув, що не заважатиме.

— А ти взяла та й повірила.

Жулі завагалася.

— Настільки, наскільки йому взагалі можна вірити. Він навіть просив передати, що ти дістанеш винагороду.

— На додачу до тієї, що йде попід руку зі мною?

Вона торкнулася щокою мого плеча.

— Моріс ані не припускає такого, щоб ти все робив задурно… Він тобі заплатить. Не знати, що це за спектакль буде, але відомо, що він почнеться не раніше, ніж ти підеш у відпустку. Старий хоче, щоб ми втрьох мешкали — принаймні ночували — в його сільському будинку. І щоб поводилися так, ніби ми з ним не знайомі.

— А ти маєш на таке охоту?

Жулі не дала прямої відповіді.

— Є тільки одне «але». Він хоче, щоб перед тим гуртом нових людей ми з тобою прикидалися чоловіком і жінкою.

— На таке я не здатен. Не маю твого акторського таланту.

— Облиш жарти.

— Я не жартую. Кажу серйозніше, ніж тобі здається.

Жулі знову торкнулася мене щокою.

— То як ти, Ніколасе, дивишся на такий розвиток подій?

— Побачимо цими вихідними. Коли дізнаємося, про що йому йдеться.

— Ми з Джун теж так вважаємо.

— Може, він хоч про щось та й натякнув?

— Сказав, що ми можемо розцінювати це як щось близьке до прикладної психіатрії. І ще він — як завжди, охочий навчати — додав, що йдеться про річ, яку не опишеш одним словом. Про… наукову галузь, яку ще належить відкрити й назвати. Моріс дуже хотів дізнатися, чому я тобі кінець кінцем повірила.

— І ти йому пояснила, чому саме?

— Так. Бо є почуття, які неможливо вдавати.

— А як він поводився загалом?

— Загалом був дуже милий. Ще миліший, ніж на самому початку. Правив нам компліменти про відвагу, розум і таке інше.

— Бійся данайців[168]

— Знаю. Ми поставили питання руба. Ще одна така штучка — і бувайте здорові.

Я глянув на безлюдну яхту.

— Куди ви плавали?

— На Кітиру. Вчора повернулися.

На думку сплило, як минули в мене ці три дні. Звична морока з незмінно високим стосом неперевірених зошитів, два чергування, запах крейди, душок учнів… А тоді думка перебігла на канікули, хату край села й сестер, що завжди поруч.

— Я дістав книжку «Три серця».

— Зумів прочитати?

— Прочитав досить для того, аби переконатися, що наші ролі взято таки з неї.

Жулі трішки помовчала.

— «Довіряйте інтуїції». Хтось колись таке порадив. Недавно — всього три дні тому.

— Просто там, у школі… ото сиджу в класі й не можу втямити, чи ось ця частина острова справдешня, чи вона тільки наснилася.

— Може, була вістка від твого попередника?

— Ані слова.

Знову мовчання.

— Ніколасе, я вчиню так, як ти постановиш. — Спинившись, вона взяла й другу мою руку, заглянула у вічі. — Ось зараз підемо до нього й відверто поговоримо. Всерйоз кажу.

Поміркувавши, я усміхнувся.

— Чи вдасться змусити тебе й далі додержувати цього слова, якщо мені не сподобається наступний розділ книжки?

— Сам знаєш, що вдасться.

За мить мене обхопили її руки. Сказане очима підтвердили вуста. Притулившись одне до одного, ми рушили. Дійшли до кінця мису. Тут панувало тропічне безвітря.

— Люблю тутешні ночі, — озвалася Жулі. — Більше, ніж дні.

— Я теж.

— Може, похлюпаємося трохи?

По жорстві ми підійшли до моря. Двома рухами вона скинула свої туфлі. Я трохи поморочився, роззуваючись. І ось ми стали в літеплі. Жулі знову дала себе поцілувати. Ці вуста, ця шия… Ніжно й бережно обнявши її, я шепнув на вухо:

— Хай їй абищо, отій жіночій фізіології.

Жулі співчутливо притулилася до мене.

— Знаю. Мені дуже прикро.

— Я весь час згадую, яка ти була в капличці.

— Мені здавалося, що я вже вмерла.

— Тільки незайманки так почуваються.

— З тобою я почуваюся незайманкою.

— А з іншими чоловіками?

— Раз чи два таке трапилося.

— А з тим колишнім?

Вона не відповіла.

— Розкажи мені про нього, — попрохав я.

— Нема про що розказувати.

— Ходімо. Посидимо.

На схилі західного мису серед дерев лежало кілька валунів, що колись скотилися згори. На одному з них ми й розташувалися. Я сперся на камінь, Жулі — на мене. Я розв’язав вузол стрічки, й довге волосся розсипалося по плечах.

Цей колишній викладав математику в Кембриджі й був на десять років старший від Жулі. Дуже розумний, вразливий, начитаний, аж ніяк не зациклений на своїй професії. Вони познайомилися, коли Жулі вчилася на другому курсі, й ці стосунки залишалися майже платонічними аж до останнього року навчання.

— Не знаю, чому Ендрю став мене ревнувати до кожного стовпа. Може, попросту усвідомив, що за два семестри я поїду геть із Кембриджа та й буде по всьому. Він зненавидів університетську театральну студію, до якої ходили Джун і я. Мабуть, вбив собі в голову, що мусить у мене закохатися. Завжди такий м’який та лагідний, що аж смішно, а я взяла й зіпсувала цього невиправного старого парубка. Мені подобалося з ним зустрічатись, ми часто вибиралися на природу. Ендрю був щедрий, просто-таки обсипав мене квітами й книжками… Цією рисою відрізнявся від пересічного старого парубка. А я ніколи, навіть тоді, не сприймала його як мужчину. Буває таке. Вподобаєш когось як людину, тішишся й водночас трохи ніяковієш, що за тобою хвостом ходить не абихто, а приручений пан професор. Захоплюєшся його інтелектом, і…

— …і тоді тебе засліплює?

— Він уперся, щоб ми неофіційно заручилися. Це було на початку весняного семестру. Я гарувала, як віл. У постіль ми не лягали, і мене вражала його делікатність… Ми вирішили, що на канікули поїдемо до Італії, а восени одружимося.

Жулі змовкла.

— І що далі?

— Якось незручно про таке розказувати.

Я погладив її по голові.

— Краще виговоритися, ніж у собі душити.

Повагавшись, Жулі заговорила тихше.

— Я весь час відчувала, що в ньому — не знаю, як це описати — є щось неприродне… Ендрю поводився так, ніби виконував завчені рухи. Цілував мене, бо знав, що дівчат належить цілувати. У ньому не відчувалося справжнього жадання. — Жулі розгладила спідницю на колінах. — А в Італії виявилося, що в нього… серйозні проблеми. Раніше він про це й словом не прохопився, а тут раптом признався, що ще школярем мав гомосексуальні зв’язки. І в Кембриджі мав, ще перед війною, коли там навчався… Напевно, я видаюся тобі безнадійно наївною.

— Та ні. Просто наївною. Не більш.

— Слово чести, на ньому не було жодної познаки гомосексуаліста. Ендрю дуже хотів бути таким, як усі. Мабуть, перестарався з тим бажанням.

— Розумію.

— Я запевняла його, що це дрібниця. Себе теж. Треба тільки набратися терпцю. Що ж… час ішов. Удень було й далі чудово тримати компанію з Ендрю… — Жулі надовго замовкла. — Ніколасе, я скоїла щось жахливе. Вийшла з нашого пансіону в Сієні, сіла в потяг і поїхала до Англії. Просто так, не попередивши. Щось у мені зламалося. Я усвідомила, що між нами завжди буде ця проблема. Коли нам… не вдавалося, ми виходили на прогулянку, а я тоді дивилася на італійських хлопчиків і думала… — Вона обірвала сама себе, ніби й досі соромилася своїх тодішніх думок. — Ось що завдяки тобі я відчула в капличці. Яким простим може бути все на світі.

— І відтоді ви не бачились?

— Бачились. Собі на лихо.

— Розкажи.

— Я втекла до рідної домівки в Дорсеті. Не могла сказати мамі всієї правди. Ендрю теж повернувся й наполягав, щоб ми зустрілися в Лондоні. — Згадуючи, Жулі труснула головою. — Він впав у розпач, доходив до самогубства, і зрештою я… піддалася. Не стану вдаватися в несмачні подробиці. У заміжжі з ним я б не витримала. Тож влаштувалася на роботу саме в Лондоні, аби тільки якнайдалі відбитися від Кембриджа. А проте… Ми знову спробували щастя в ліжку, і… ой, це тяглося кілька місяців. Дві нібито розумні особи поволі зжирають одна одну. Коли він телефонував і казав, що на вихідні не вибереться до Лондона, я полегко зітхала… — Жулі різко обірвала розповідь. Здобулася на відвагу повести далі, переконавшись, що я не бачу її обличчя. — Найкраще йому вдавалося, коли я прикидалася хлопчиком… Я гидувала такими штучками. Він теж, це правда. — Вона зачерпнула повітря, і я відчув це шкірою. — Кінець кінцем Джун спонукала мене зробити те, на що я кілька місяців не наважувалась. Час від часу Ендрю мені пише. Але між нами все скінчилося… Фінал сумної казочки.

— Таки сумної.

— Повір мені, я не святенниця. Просто…

— Це не твоя провина.

— Насамкінець усе виродилося в щось мазохістичне. Що бридкіше воно ставало, то шляхетнішою я себе вважала.

— І відтоді тобі ніхто не траплявся?

— Навесні цього року я якийсь час зустрічалася з таким одним із «Тавістоку». Але він швидко зміркував, що зі мною не варто зв’язуватися.

Я перебирав пальцями пасма її волосся.

— Чому?

— Бо я не захотіла піти з ним до ліжка.

— Це ж як — задля принципу?

— В Кембриджі я мала ще одного кавалера. На першому курсі.

— А з ним як склалося?

— По-дурному. Все навпаки. Вночі набагато приємніше, ніж удень, — відповіла Жулі й іронічно докинула: — На лихо, він про це знав. А одного разу виявилося, що я не одна-єдина тятива для його лука[169].

— Йолоп, це очевидно.

— Знаю, що чоловіки вважають інакше. В усякому разі такі, як він. А я почувалася приниженою. Котрою вже з ліку головою на стіні з трофеями.

Я поцілував її волосся.

— Треба визнати, що в нього непоганий смак у виборі трофеїв.

— Ти з багатьма дівчатами спав? — тихо, несміло й трохи наївно спитала Жулі після короткої мовчанки.

— У мене ніколи не було такої, як ти. І ніколи не бувало, щоб більш як з одною нараз.

Запізно зауваживши двозначність свого питання, вона спохопилася.

— Я не те хотіла… ну, розумієш.

Зачеплена тема не належала до тих, які я мав би охоту розвивати, але Жулі явно нею зацікавилася.

— Ніколасе, я ж не Джун, мені це не байдуже.

— То я їй байдужий?

— Ти їй подобаєшся. Якщо це для тебе щось важить.

— Для тебе, судячи з тону, значно більше важить.

— У неділю я була дуже сердита на сестру, — штовхнула мене ліктем Жулі. — І на тебе також. Ти ж на неї не сердився.

— Не було за що. Джун допомогла мені уявити тебе в такій ситуації.

— Відтоді сестра безперестанку мені докучає. Торочить, що вона тобі більш до вподоби, ніж я.

Я пригорнув її міцніше.

— Я знаю, котра з вас мені більш до вподоби. Причому набагато.

Запала тиша. Взявши мене за руку, Жулі бавилася пальцями.

— Вчора ввечері ми з нею теж сюди ходили.

— Навіщо?

— Було душно. Ми не могли заснути. Захотіли скупатися. Джун сподівалася, що з лісу вискочить гарненький грецький пастушок.

— А ти?

— Згадувала свого пастушка, англійського.

— Шкода, що не маємо в чому скупатися.

Вона безперервно гладила кінчики моїх пальців.

— Вчора теж не було в чому.

— Це пропозиція?

Жулі трішки побарилася з відповіддю.

— Джун побилася зі мною об заклад, що я не посмію.

— Не даймо їй виграти.

— Ми тільки поплаваємо.

— «Тільки» — це через те, що…

Вона не відповіла. Я відчув її усмішку. Потягнувшись до мене, Жулі шепнула на вухо:

— Чому чоловікам завжди все треба викладати словами?

Зірвавшись на ноги, вона потягла мене за собою. Ми зійшли на берег моря. На борту примарно-блідої яхти колихався червоний вогник, кидаючи миготливий відблиск на воду. Крізь гущу старих дерев пробивалося мерехтливе світло від вілли. Хтось там ще не спав. Жулі звела руки, й я стягнув з неї безрукавку. Тоді відвернулась, я розстібнув ліфчик, вона — непіддатливий блискавичний замок спідниці. Мої долоні ковзнули вперед. Спідниця впала. Хвилинку Жулі спиралася на мене, притуливши мої руки до своїх оголених грудей. Я поцілував її в шию. І ось до моря рушила вона, довговолоса струнка світла постать з білою стрічкою на стегнах — місячне відлуння сонячної сестри, що за три дні долинуло на той самий пляж. Я зірвав із себе одежу. Не оглядаючись, Жулі зайшла у воду по пояс, з тихим сплеском занурилася й брасом поплила до яхти. За півхвилини я догнав Жулі, й ми ще трохи віддалилися від берега. Вона зупинилася, пустила ноги вглиб, випросталася й усміхнулася: оце так псоту ми встругали — і кумедну, і зухвалу.

І заговорила по-грецькому, але не тою знайомою мені мовою, а давньою, менш шиплячою й більш повноголосою.

— Що це таке?

— Софокл.

— А про що мова?

— Ні про що. Йдеться про звучання. Приїхавши сюди, я на першій порі своїм очам і вухам не вірила. Раптом ожили тисячі й тисячі чорненьких закарлючок, що досі мертво лежали на папері. Вони не в минувшині — в сучасності.

— Уявляю.

— У мене було таке відчуття, як у того, що все життя провів у вигнанні й навіть про те не здогадувався. І ось прийшло усвідомлення.

— Я теж таке відчував.

— Чи не сумуєш часом за Англією?

— Ніколи.

Жулі усміхнулася.

— Еге ж, мусить бути щось таке, в чому ми не збігаємося.

— Не в цьому житті. В якомусь іншому.

— Полежу-но я на спині. Недавно навчилася такої штуки.

Розкинувши руки, вона лежала горілиць, наче дитина, що захотіла покрасуватися. Я підплив ближче.

Заплющені очі, на вустах перебіжна усмішка. Мокре волосся, тому обличчя видається молодшим, ніж насправді. Нерухома вода — справдешнє чорне скло.

— Ти схожа на Офелію.

— Ти що, до монастиря мене посилаєш?

— Я ніколи не був такий далекий від Гамлета, як тепер.

— Мабуть, ти саме той дурень, за якого Гамлет радив мені вийти заміж.

Я усміхнувся в пітьмі.

— Чи грала ти роль Офелії?

— У школі. Якраз ці сцени з Гамлетом. Його роль виконувала одна схиблена лесбіянка. Вона просто-таки розкошувала від того, що ходить у чоловічій одежі.

— Зокрема, й від того, що має на штанцях мішечок для прутня?

— Пане Ерфе! Я ніколи б не подумала, що ви здатні на таку вульгарщину, — дорікнула вона.

Підібравшись ще ближче, я цмокнув її в бік, спробував в інших місцях, але Жулі відштовхнула мене, вигнулась і пірнула. Не далася обняти, й ми трохи пововтузилися, розпліскуючи бризки й здіймаючи пінні буруни. Я домігся тільки короткого дотику губ. Жулі вивернулась і тим самим старосвітським брасом попрямувала до берега.

Однак що далі, то рідше загрібала й, буцімто втомлена борюканням і цим запливом, зупинилася в місці, де вода сягала їй попід пахви. Я став поруч, наші долоні знайшли кожна кожну під водою, й цього разу Жулі не пручалася. Я обняв її за стан, вона звела руки, обхопила мене за шию й опустила очі, тоді як моя рука трепетно й сліпо блукала по впадинах та округлостях. Я ніжно притуляв Жулі дедалі ближче, її підошви помалу спиналися вгору схилами моїх стоп. Наші тіла злилися в обіймах. Жулі закинула голову й заплющила очі, прагнучи поцілунку. Моя долоня заповзла під стрічку на стегнах, друга ківшиком охопила грудь — прохолодну, вологу й піддатливу, зовсім іншу, ніж була в капличці, коли нас проймала гарячка наготи.

Слухаючи історію про злощасний роман із викладачем, я здогадався, що моїй любій бракує вміння знайти хистку рівновагу між несмілістю тіла й буйністю уяви. Перша властивість вплинула так, що той математик спочатку видавався привабливим, ну а друга присудила йому вирок, коли дійшло до кульмінації. Завдяки цим двом рисам Жулі справдешня німфа, на відміну від її сестри, що тільки грала роль німфи. Натомість ця дівчина, не прикидаючись, насправжки втікатиме від сатира й водночас манитиме його. У ній є щось від дикої тваринки, настороженої на хибні рухи й незграбні спроби приручити. Щоб перевірити чоловіка на здатність вгадувати її бажання й відповідно поводитися — йти на зближення чи на віддалення, Жулі виставляє бар’єри, мало не пастки. Але вже видно благодатну місцину, де немає бар’єрів, де одного дня вона дозволить мені геть усе… і це станеться невдовзі, адже вона вже горнеться до мене, вже поступається, і її жіноче тулиться до мого чоловічого, і сплітаються наші язики — чинять те, чого жадають чересла…

Тиша, темне море, балдахін діамантових зір. І моя еротично збуджена плоть. Жулі відчула її на своєму тілі. Зненацька, не послабивши міцних обіймів, рвучко крутнула головою. І шепнула:

— Бідолашненький. Так не годиться.

— Нічого не вдію. Дуже вже тебе хочу.

— Тобі й не треба діяти.

Жулі трохи подалася назад, і її рука югнула вниз, у воду між нашими тілами.

Ніжно звела його вгору й легко обхопила пальцями — несміло, ніби повернулася колишня сором’язливість.

— Горопашний піскарик.

— Нема де йому плавати.

Там, під водою, пальці дрочились і водночас пестили. Знову шепіт:

— Тобі приємно, коли я так роблю?

— Дурнесенька ти моя.

Перегодивши, Жулі повернулася боком, обхопила мене за стан правою рукою, а я обняв її за плечі лівою й міцно притулив до себе. Її ліва зсунулася нижче, погладила стегна, торкнулася члена, звела й відпустила, шовковистим рухом провела по ньому пальцями, обхопила жменею й злегка стиснула. Пальці рухалися так, ніби їм бракувало досвіду, ніби вони побоюються завдати болю. Вільною рукою я показав їм, що і як робити, тоді підняв голову Жулі й знайшов устами уста. Я втрачав чуття всього, що нас оточувало. Все щезло, крім язика, голої шкіри, мокрого волосся й руки в ненастанному ритмічному русі під водою. Праглося, щоб принаймні до ранку тривали ця обопільна спокуса, це неждане перетворення недоторки, вереди й шанувальниці Софокла на покірливу ґейшу та чарівливу русалку цілком людської будови. Я розкарячився, і її нога обвилася навколо моєї. Трусики-шнурочки, натяк на одяг, притислися до мого стегна. Моя рука зіслизла з її груді й спробувала сягнути попід них, але по дорозі її спинили й повернули на місце.

Принаймні до ранку… Але ні, наростає збудження. Інстинктивно відчувши, що в цю мить я жадаю зовсім не делікатности, Жулі, вже не така цнотливиця, як раніше, горнеться до мене, а коли сім’я почало випорскуватись у воду, схиляє голову й кусає мене за плече так, ніби й вона дійшла до оргазму.

Скінчилося. Пальці розціпилися й лагідно погладили живота. Я обернув Жулі до себе й поцілував. Дивувався, що дуже вже швидко щезла її явно вдавана скромність. Звичайно, тут посприяли сестрині дотинки, але й сама Жулі, мабуть, упівсвідома бажала, щоб таке сталося. Ми стояли, не відриваючись одне від одного. Не потребували слів — звалився останній бар’єр. Жулі торкнула мене губами — невисловлена вголос обітниця.

— Мушу йти. Мене чекає Джун.

Останній квапливий поцілунок — і ми кількома гребками добралися до мілини. Попід руку дійшли до нашої одежі. Не було часу обсихати. Жулі натягла спідницю й вивернулась, щоб затягти замок. Я поцілував її мокрі груди, застібнув ліфчика, допоміг вбратись у безрукавку. І вона допомогла мені одягнутися. Обнявшись, ми рушили вздовж берега до «Бурані». Я відчував, що наше побачення значило для Жулі більше, ніж для мене. Воно стало країною, в якій ця дівчина знайшла — або ж віднайшла — свою приховану чуттєвість завдяки подарованій мені насолоді… завдяки ночі, теплу й прадавнім чарам буйної Еллади. З обличчя Жулі неначе скинуто маску — риси набрали м’якости та злагоджености. Також я — собі на превелику радість — усвідомив, що розвіялися рештки недовіри, яку старався посіяти між нами Кончіс. Стали зайвиною відповіді на мої листи. Нехай те, що сталося між нами, — банальна сексуальна пригода, але ж вона поділена на двох, ми її однаково прагли. Щоб перевірити, чи правильне таке припущення, я на ходу розвернув Жулі до себе. Спинившись, вона так охоче наставила вуста, ніби прочитала мої думки. Між нами все було ясне, прозоре й просте.

Я провів її до місця, звідки стало видно віллу. В концертній залі вже було темно, натомість світилося в іншій кімнаті — моїй тимчасовій спальні. Очевидно, що в ній поставили ще одне ліжко й сестри там ночували, коли мене не було на віллі. Жулі ляже в мою постіль — це ідеальне символічне закінчення нашої ночі. Пошепки ми обмінялися думками про наступні вихідні, вже без колишнього неспокою. Старий додержав слова, за нами ніхто не стежив. Нарешті узаконено мої стосунки з Жулі, як ото у Фердінанда й солоноволосої, тепловустої та невідчіпно вірної Міранди. Будь що буде, а в нас попереду літо і все життя.

Попрощавшись зі мною поцілунком, Жулі ступила кілька кроків, а тоді обернулася, кинулася назад і ще раз поцілувала мене. Я дивився їй услід, аж поки вона зникла під колонадою.

Хоч і втомлений, я швидко сходив стежкою на центральний хребет, щоб якнайскоріш висушити вологу одежу. Не завертав собі голови думками про завтрашній день, про те, що мені, невиспаному, доведеться докладати неймовірних зусиль, щоб не заснути на уроці. Це дрібниці. Жулі зачарувала й наснажила мене. Я випадково розбудив цю сплячу красуню, й виявилося, що вона не тільки закохалася в мене, але й, зголодніла за любощами, прагне піддатися розкішному екзорцизму й вигнати з пам’яті все нанесене вимученим збоченським зляганням — наслідком хибного вибору. В моїй уяві Жулі набиралася притаманних Алісон досвідчености й умілости, поривистої пристрасти й млосної похітливости, але вдосконалених, збагачених, урізноманітнених завдяки тонкому смаку, розвиненому інтелекту, вишуканій поетичності… Йдучи, я сам собі усміхався. Місяць-молодик і зірки освітлювали стежку через тихий примарний ліс алеппських сосен, яку я вже знав напам’ять. Перед очима стояло майбутнє — безконечна зваба й піддатливість охочого до любощів жіночого тіла, сласні ночі в сільській хаті, ліниві й голі сієсти на постелі в холодку… а на пересит — інша, золотиста втіха від Джун, необумовлений подвійний надвишок без додаткової оплати. Звичайно, я закоханий тільки в Жулі, але ж кохання завжди треба підживляти ревнощами й випробовуваннями.

Я вкотре вже задумався про дивовижну загадку, що звела нас, — про Кончіса з його замислами. Якщо маєш звіринець, то дбаєш передусім про те, щоб тварини не повтікали, а не про те, щоб вони у вольєрах сліпо виконували твої забаганки. Кончіс ув’язнив мене, Жулі й Джун у «Бурані», спорудивши навколо нас вишукану психосексуальну ґратовану огорожу. Він поводився, як єлизаветинський шляхтич. На взірець графа Лестера, зробив нас акторами свого домашнього театру, ось тільки застосував, мабуть, у цьому театральному «експерименті» принцип Гайзенберґа[170]. надто вже багато було тієї невизначености і в ньому — великому спостерігачеві-підглядачеві, і в нас — піддослідних, піднаглядних людях-мікрочастинках. Либонь, Кончіс мав і має на меті також допекти нам геть надуманим дисонансом між велемудрою Європою й жовторотою Англією. Пускається на афористичні моралізаторські просторікування, а сам, як і багато хто з континентальних європейців, зовсім не здатен осягти духовну глибину й тонкощі світогляду англійців. Вважає мене та дівчат жовторотими невиннятками, а ми його переплюнемо в лицемірстві. Тільки тому, що ми англійці — народжені в масках і виховані в облуді.

Я дістався до головного хребта. Раз у раз з-під моїх ніг котилися розкидані по стежці камінці, порушуючи мертву тишу. Ген удалині, під зоряним небом, понад м’ятим сірим оксамитом соснових крон, тьмяно вилискувало море. Над землею панувала ніч.

Дерева порідшали, стежка вела круто вгору, до невеликої скелі, за якою починався південний схил хребта. Я спинився, щоб звести дух, і озирнувся на «Бурані». Глянув на годинник — щойно минула північ. Острів твердо спав. Під місячним срібним обтинком нігтя я пройнявся визбутим усілякої меланхолії відчуттям одинокости свого існування, самотини у Всесвіті. Таке відчуття іноді навівають на нас тихі ночі.

Раптом ззаду, десь від перевалу, дійшов якийсь звук. Ледь чутний. Я метнувся зі стежки під крислату сосну. Чи то людина, чи то тварина трутила камінця згори. Секунд п’ятнадцять я вичікував. А тоді завмер — і з переляку, і задля безпеки.

На вершині скелі, проти темного неба, замаячила попеляста постать. За нею — друга й третя. Я чув тихі кроки по камені й приглушений брязкіт чогось металевого. Як за помахом чародійської палички, їх стало вдвічі більше. Шість сірих тіней на тлі обрію. Одна з них звела руку й на щось показала. Голосів не чутно. Хто це? Острів’яни? Але влітку їх тут навряд чи побачиш, а в такий час і поготів. Еге, я вже розпізнав, хто це. Солдати. Ось неясні обриси чогось вогнепального, ось матові бліки на касках.

Місяць тому на материку були маневри грецької армії, через протоку снували десантні катери. Мабуть, і ці вояки вправляються в десантуванні чи розвідуванні. Про всяк випадок я не рухався.

Один із силуетів повернув назад, решта пішла за ним. Я припустив, що вони мали звернути на стежку, що вела до «Бурані» й Муци, але, йдучи хребтом, пройшли повз неї. На підтвердження цього припущення здаля щось пукнуло. Схоже на звук, коли пускають феєрверки. Над морем, на захід від «Бурані», повільно описав у небі параболу миготливий вогник. Так, це освітлювальна ракета. Я сам на нічних навчаннях десятки разів такими стріляв. Ті шестеро, очевидно, мали йти в атаку на якусь точку по той бік Муци.

Я розглянувся навколо себе. За двадцять ярдів звідси є кілька брил, оброслих кущами, де можна сховатися. Якнайтихіше я прошмигнув поміж сосон і, не дбаючи про чисті штани й сорочку, забрався в заглибину між камінням, досі теплим від сонця. На тлі неба видніла розколина в хребті. Там стежка.

За якусь мить виявилося, що я не помилився. Солдати сходили вниз. Напевно, це дружелюбні хлопці з Епіру чи ще звідкись. Однак я припав до скелі. Почувши, що вони вже близько, камінцем докинеш, я глянув крізь гілляччя.

І враз похололо серце. Вони в німецьких одностроях. Спершу я подумав, що це переодягнені грецькі вояки зображають уявного противника на маневрах, але зразу ж відкинув цей здогад. Після звірства окупантів жоден грек нізащо не нап’ялить на себе німецького мундира. І тут я втямив. Спектакль поширився за межі «Бурані», старий дідько не поступився ні на крок.

Останній у сірій низці ніс на плечах щось більше, ніж було в решти солдатів, і з цієї ноші стирчав тонкий, ледве помітний прут. Мене осінило. Я вже знаю, що за мною шпигував, крім Деметріадеса, ще один учитель — грек із типовою турецькою зовнішністю, присадкуватий, коротко стрижений і неговіркий. Він днював і ночував у своїй лабораторії й ніколи не заходив до учительської. Колеги прозвали його «о алхемікос» — алхімік. І ось, собі на смуток, я виявив нові глибини зрадництва — згадав, що це один із найближчих приятелів Патареску. А ще перед тим згадалося, що в його лабораторії є радіостанція, бо кілька учнів хотіло стати радистами. Є також її позивні. Я вдарив кулаком по землі. Це ж очевидна річ. Ось звідки в «Бурані» завжди наперед знали, коли я прийду. В шкільній огорожі одна-єдина брама, і старий охоронець завжди на службі.

Солдати зникли. Мабуть, були взуті в чоботи з ґумовими підошвами й мали перекладене повстю спорядження, щоб не здіймати гамору. Очевидно, вони не сподівалися, що я буду рухатися так швидко. Ракета могла означати тільки одне — запізнілий сигнал, що я вирушив у дорогу. Якусь мить я подумки звинувачував Жулі, однак зараз же виправдав. Моя недовіра до неї була б тільки на руку Кончісові. Стариган не передбачив одного: «сир» знайшов можливості довести «миші», що він на її боці. Жулі, звичайно ж, нічого не знає про нову пастку. Однак миша перетворилася на лисицю, яку не так легко обдурити.

Мені кортіло піти вслід за солдатами й з’ясувати, куди вони подались, але вчасно дав про себе знати досвід військової служби. У безвітряні ночі не варто без конечної потреби вирушати на розвідку. Не можна забувати, що той, хто стоїть ближче до місяця, бачить нас краще, ніж ми його. Минуло тільки півхвилини, а вояків майже не чути. Стежкою скотився камінець. Знову тиша. Упав ще один камінець, трохи далі. Я виждав ще півхвилини, рвучко випростався і почав швидко, як тільки міг, спинатися вгору.

На гребені хребта розколина згладилася, й тут треба було пройти п’ятдесят ярдів на рівному, відкритому місці, перш ніж спуститися на північний схил. Хребет був усіяний камінням, зовсім голий, крім кількох поодиноких низьких кущів. По той бік пролягала розлога, завбільшки з акр, дільниця, заросла високим тамариском. Серед перистого гілля було видно чорну прогалину, де починалася моя стежка. Я стояв і наслуховував тишу, а тоді пустився бігцем через відкритий простір.

На півдорозі щось бухнуло. За двісті ярдів, праворуч від мене, спалахнула ракета й залила світлом гірський хребет. Я впав долілиць і відвернув обличчя. Світло поступово тьмяніло. У мить, коли запала пітьма й у повітрі зашипіло, я зірвався на ноги й щодуху помчав до тамарисків, уже не дбаючи про те, щоб тихо рухатися. Добігши до зарослів, на коротко спинився. Силкувався зміркувати, що за божевільну штучку встругав Кончіс цього разу. На водорозділі, з того боку, звідки стріляли з ракетниці, залунали кроки. Я кинувся вниз стежкою, петляючи між семифутовими кущами.

Невдовзі стежка поширшала, можна було побігти швидше. Раптом, геть несподівано, моя нога об щось перечепилася, і я з розгону гепнувся всім тілом, як дошка. Біль обпік простягнуту руку, що при падінні натрапила на гострий камінь. Ребра прийняли глухий жахний удар, від якого кевкнули легені. «Ісусе!» — проказав мій голос на цьому короткому видиху. Якусь мить я, очманілий від падіння, не міг утямити, що сталося. Та ось із правого боку, з-за тамарискових зарослів, донеслися звуки тихої уривистої команди. Я знаю хіба що кілька німецьких слів, але по голосі зразу ж розпізнав, що команду віддав німець.

З обох боків стежки зашаруділо. Мене обступили люди, одягнені в німецькі мундири. Всього семеро.

— Що це за розіграш, дідько б вас ухопив?!

Сяк-так звівшись на коліна, я очищав долоні від піску й дрібних камінчиків. Щиколотки пальців кривавили. Ззаду підійшли два вояки, вхопили мене за лікті й ривком змусили встати. Посеред стежки стояв ще один вояк. Як видно, верховодив. Замість рушниці чи автомата, як в інших, у нього був тільки револьвер. Я скоса зиркнув на ґвинтівку солдата, що стояв ліворуч мене. Як справжня. Навряд чи це бутафорія. І цей чолов’яга на вигляд достеменний німець. Аж ніяк не грек.

Чоловік із револьвером — мабуть, підофіцер — сказав ще щось по-німецькому. Два солдати обабіч стежки нагнулись і відкрутили від стовбурів тамариску кінці низько натягнутого дроту. Підофіцер негучно свиснув. Я глянув на тих двох поруч мене.

— Чи говорите ви по-англійськи? Sprechen Sie Englisch?

Вони відповіли тим, що шарпнули мене за руки, давши знак мовчати. «Господи, — подумав я, — хай-но тільки попадеться мені Кончіс». Унтер-офіцер відвернувся від мене й далі стояв на стежці, за ним зібралося четверо підлеглих. Двоє з них сіло на землю.

Один щось попросив. Мабуть, дозволу закурити. Унтер дозволив.

Спалахами сірників вони освітили свої обличчя під касками й почали перешіптуватися. Справдешні німці. Не греки, що завчили кілька німецьких фраз. Я звернувся до унтера.

— Може б, ви облишили цю клоунаду й сказали мені, чого ми тут чекаємо.

Зробивши півоберта, він підійшов до мене. Спинився на відстані двох футів. Чоловік років сорока п’яти, довгобразий. На вигляд не дуже брутальний, відповідав своїй ролі. Я гадав, що дістану ще одного плювка в пику, натомість почув спокійне запитання:

— Was sagen Sie?[171]

— Йди к бісу.

Унтер видивлявся так, ніби нічого не розуміє, але цікавий нарешті побачити мою особу. Придивившись, байдуже відвернувся. Солдати тримали мене вже не дуже цупко. Мабуть, я зумів би втекти, якби не був такий потовчений. Щойно подумав про це — згори з хребта долинув звук ходи. За кілька секунд з’явилися ті шестеро, яких я побачив першими. Вони маршували стежкою, один за одним. Цей стрій розсипався об гурт курців.

Не більш як двадцятилітній хлопчина, що тримав мене за праву руку, почав тихенько насвистувати собі під ніс. І ось у цілком переконливому — попри мою заувагу про клоунаду — спектаклі зазвучала дуже вже фальшива й штучна нотка. Надто вже заїжджений мотив — «Лілі Марлен». А може, це дурнуватий і злобний натяк? Масивне прищувате підборіддя, оченята без вій. Напевно, його вибрали завдяки такому бездоганному тевтонському вигляду, такій дивовижній, мало не машинній байдужості. Цей молодик ніби не усвідомлював, що він тут робить і хто я такий. Йому однаково. Аби тільки справно виконати наказ.

Я вдався до рахунків. Тринадцять осіб, із них не менш як половина — це німці. Спершу треба привезти їх із Німеччини до Афін, а тоді на острів. Далі — обмундирувати, вимуштрувати й вишколити. А насамкінець — забрати їх з острова й відвезти до Німеччини. У п’ятсот фунтів тут не вкладешся. І задля чого? Щоб налякати якогось пересічного чоловічка або ж справити на нього враження?

Разом з тим, як у жилах вгамовувався адреналін від паніки, змінювалося моє ставлення до останніх подій. Майстерно поставлена, вишукана сцена. Мене вкотре зачарувала Кончісова магія, пройняли захоплення й страх водночас. І тут я почув ще чиїсь кроки.

З’явилося ще двоє. Перший — низький і худорлявий — розмашистим кроком спускався стежкою. За ним ішов другий — вищий на зріст. На обох офіцерські кашкети із задертим угору передком. Кокарди з орлами. Солдати квапливо зірвалися на ноги, але перший офіцер різким рухом руки дозволив їм сидіти. Підійшов просто до мене. Очевидно, цей актор спеціалізується на ролях німецьких полковників. Тверді риси обличчя, тонкі губи, бракує тільки окулярів із подовгастими скельцями і стальною оправою.

— Здоров був, — озвався я.

Він не відповів. Подивився на мене так само, як унтер, що тепер стояв струнко позаду нього. Другий офіцер — це лейтенант. Либонь, ад’ютант. Впала в око його легка кульгавість. Обличчя італійця, чорнющі брови, пухкі засмаглі щоки. Вродливець.

— А де ваш режисер?

Вийнявши портсигара з внутрішньої кишені, «полковник» видобув сигарету. «Лейтенант» дав йому прикурити. Я зауважив, що позаду них один із солдатів перейшов стежку, несучи щось загорнене в папір. Якісь харчі. Ось уже й їдять.

— Мушу сказати, що ви чудово вписуєтеся в цю роль.

Офіцер відповів одним-єдиним словом. Неначе старанно обсмоктав його й виплюнув, як виноградне зернятко:

— Ґут.

Тоді відвернувся й щось скомандував по-німецькому. Зійшовши вгору стежкою й принісши звідти ліхтаря, унтер запалив його й поставив зразу за мною.

«Полковник» відійшов і став поруч «унтера». Я став розглядати «лейтенанта», що залишився біля мене. У його очах було щось дивне. Він ніби хотів і не міг щось мені сказати, ніби старався вичитати на моєму обличчі відповідь на його сумніви. Глянувши вбік, він рвучко та незграбно крутнувся на підборі й підійшов до полковника. Тиха розмова по-німецьки, коротка команда унтер-офіцера.

Вояки не знати чого підвелися й вишикувалися обабіч стежки у дві шеренги — обличчя проти обличчя, причому стояли вільно. Немовби чекали, що хтось пройде між ними. Я подумав був, що це мене мають забрати звідси й провести таким живим коридором. Але конвоїри затягли мене у стрій. На стежині залишилися тільки унтер і два офіцери. Я опинився в самому центрі світлового кола. Очевидно, ліхтар має створити театральний ефект.

Залягла напружена тиша. Мені призначено бути не головним героєм, а кимсь на зразок глядача. Нарешті стало чути, що ще хтось надходить. З’явився чоловік у цивільному. На перший погляд, п’яний. Але ні, руки зв’язані ззаду. Це полонений, як і я. У темних штанах, голий до пояса. За ним назирці два солдати. Один із них підштовхнув полоненого, й той застогнав. Коли ці троє підійшли ближче, мене пронизало гостре відчуття того, що маскарад вирвався з-під контролю. Бідолаха йшов босоніж. Не вдавав — справді спотикався й заточувався.

Доволі низький юнак, очевидно грек, порівнявся зі мною. Обличчя жахітливо понівечене й розпухле, на правій щоці запеклася кров, що витекла з глибокої рани біля ока. Очманілий, він ледве тримався на ногах. Зауважив мене в останню мить, зупинився й окинув лютим оком. Мене шпигнув страх. Либонь, цей спійманий і побитий сільський парубійко не учасник спектаклю, а справдешній ув’язнений. Ні з того ні з сього солдат штовхнув його в поясницю. Я це бачив. Я побачив, як судомно сіпнувся скатований, і почув, як у нього вирвався непідробний страдницький зойк. Хлопчина прошкутильгав ще кроків сім-вісім, і полковник проказав, наче виплюнув, якесь слово. Конвоїри брутально затримали полоненого за плечі. Всі троє зупинилися на стежці, що вела вниз. Згори спустився полковник. За ним пришкутильгав лейтенант. Обидва стали поперед мене. Знову тиша, тільки чути важкий подих пораненого. Раптом на стежці постав ще один полонений зі зв’язаними руками, якого конвоювали два солдати. Зрозуміло, куди я потрапив. У 1943 рік. Дивлюся на спійманих бійців Опору.

Цей другий — безперечно «капетан», ватажок. Років сорока, кремезний, заввишки шість футів. Гола рука на мотузяному перев’язі, вгорі сяк-так забинтована клаптем тканини, просяклим кров’ю. Пов’язкою слугував відірваний рукав сорочки. Малувато, щоб стримати кровотечу. Він підійшов стежкою до мене. Гордовите обличчя клефта — грецького опришка, густі чорні вуса, орлиний ніс. Мені траплялися такі типажі на Пелопоннесі, а цей, як бачу, походить із Криту. Досі носить на чолі чорну стрічку з тороками, як і тамтешні горяни. Я уявив його на ґравюрі початку дев’ятнадцятого сторіччя, в народному строї, з ятаганом зі срібним ефесом і пістолями за поясом — шляхетного розбійника, героя Байронової казки. Насправді ж він був у штанах англійського польового мундира й у сорочці хакі. Теж босий. Старався не спотикатися. Не такий побитий, як той перший. Мабуть, з огляду на цю рану.

Зупинившись, він подивився мені у вічі, оминувши оком полковника і лейтенанта. Еге ж, мусить удавати, що впізнав мене, що ми колись були знайомі. В погляді глибочезне презирство. Зневага. І водночас — лютий розпач. Помовчавши, ватажок просичав одне-єдине грецьке слово.

— Продотіс.

По-діалектному вимовляючи звук «в» замість «дельти», він хижо викривив губи.

Зрадник.

Сказав це з таким переконанням, так увійшов у роль, що я упівсвідома змусив себе повестися як партнер у театральній грі й відповів на цей погляд, на цю ненависть не в’їдливою реплікою, а мовчанням. На якусь мить став зрадником.

Партизана стусонули в задок, щоб ішов далі, але, ступивши кілька кроків і опинившись на межі світла й пітьми, він обернувся й ще раз обпік мене палючим оком. І знову те саме слово — про випадок, що я не розчув з першого разу.

— Продотіс.

Водночас пролунав чийсь крик. Полковник обізвався командою «nicht schiessen!»[172]. Пальці конвоїрів обценьками вп’ялись у мої руки. Вислизнувши, молодший партизан зник у зарослях тамарисків. Услід кинулися два німці, що наглядали за ним, і ще чотири, що стояли найближче. Хлопчина не пробіг і десяти ярдів. Вигуки по-німецькому, пронизливий крик від болю. Ще один. Глухі удари чобіт і кольб по тілі.

Почувши той другий крик, лейтенант, що стояв передо мною, відвернувся й задивився в темряву за моєю головою. Дав знати, що гидує цією брутальною сценою. Я збагнув, що крилося за його запитливими поглядами на мене. Полковник звернув увагу на лейтенантову поведінку. Змірив поглядом підлеглого, ковзнув очима по обличчях моїх конвоїрів і обізвався по-французькому, щоб солдати не зрозуміли… і, поза всяким сумнівом, щоб зрозумів я:

Mon lieutenant, voilà pour moi la plus belle musique dans le monde[173].

Він вимовив цю репліку з відчутним німецьким акцентом, а на ключовому слові «musique» вигнув уста в саркастичній гримасі. Типовий німецький садист, а лейтенант — типовий німецький добряк.

Лейтенант хотів щось відповісти, але тут ніч розірвалася від оглушливого репетування. Репетував на всі груди другий партизан, благородний розбійник, і його можна було б почути на обох кінцях острова. Тільки одне слово, найбільш грецьке з усіх можливих. Так, це було акторство, однак найвищого класу. Слово вирвалося пекучим пломенем, диявольським виттям, вдарило розрядом, нагромадженим у глибині душі.

Воно впилося в полковника, як острога в коня. Рухом вивільненої пружини він крутнувся, трьома стрибками підскочив до критянина й навідліг уділив йому важезного ляпаса. Від удару ватажкова голова хитнулась убік, але зразу ж випросталася. Я б не зазнав більшого шоку, якби сам дістав цього ляпаса. Можна зробити грим на подобу синяків, сфальшувати закривавлену пов’язку, але такий удар годі зімітувати.

Внизу вже витягали з кущів парубійка. Він не міг триматися на ногах, і його волокли попід пахви. Кинули на стежку, там він лежав на боці, стогнучи. Підійшов унтер, узяв від одного із солдатів флягу й вилив трохи води на голову побитого. Той спробував підвестися. Сержант щось сказав, і конвоїри допомогли хлопчині стати на ноги.

Полковник дав якусь команду.

Солдати поділилися на дві колони, взяли полонених усередину строю й рушили. За хвилину з очей зник останній вояк. Зі мною залишилися два конвойники, полковник і лейтенант.

Підійшовши до мене, полковник із холодним, як у василіска, обличчям мовив по-англійському — старанно, відрубуючи кожне слово:

— Це. Ще. Не. Кінець.

На його губах майнула тінь понурої усмішки. Риси обличчя відображали щось виразніше, ніж тінь погрози.

Немовби він мав на увазі не тільки те, що після цієї сцени підуть інші, але й те, що якогось дня відродиться і втілиться в життя нацистський Weltanschauung[174]. Еге ж, таки справляв враження цей залізний тевтонець. Вимовивши ці слова, він відвернувся й рушив стежкою, навздогін за вояками. За ним поквапився лейтенант.

— Кінець чого?! — крикнув я услід.

Не дочекався пояснення. Дві темні постаті офіцерів зникли за білуватими м’якими стінами тамариску.

— Що далі? — спитав я своїх наглядачів.

Замість відповіді мене штовхнули вперед, сіпнули назад і силоміць посадили на землю. Я трохи попручався, але вони миттю здолали цей сміховинний опір. Зразу ж скрутили шнурком ноги в кісточках і підтягли мене до кам’яної брили, на яку можна було спертися плечима. Молодший солдат вийняв із нагрудної кишені мундира три сигарети й кинув їх мені. Чиркнувши сірником, я оглянув дароване. Судячи з вигляду, дешевизна. На кожній написано червоними буквами фразу Leipzig dankt euch[175] між двома дрібненькими чорними свастиками. Тютюновий дим віддавав пліснявою десятилітньої давности. Либонь, прагнучи правдоподібности, режисер переборщив — узяв з якоїсь бляшанки законсервовані сигарети воєнних часів. У сорок третьому цей дим був би свіжіший.

Я раз у раз пробував порозумітися з конвоїрами. Спершу англійською мовою, тоді злиденною німецькою, далі по-французькому й по-грецькому. Але вони з незворушними пиками сиділи по той бік стежки. За весь час щонайбільше десятьма словами перекинулися між собою. Очевидно, дістали наказ не говорити зі мною.

Коли мене зв’язали вперше, я глянув на годинник. Була дванадцята тридцять п’ять. А тепер — пів на другу. Десь на північному узбережжі, за якусь милю чи більше на захід від школи, негучно затуркотів мотор. Мабуть, це дизель, але не яхти, а якогось великого транспортного каїка. Театральна трупа зійшла на палубу. Як видно, мої конвойники дожидалися цього звуку. Вони підвелися, старший показав мені кухонного ножа й кинув його собі під ноги. Не сказавши ні слова, вони відійшли, але не туди, куди подалася решта вояків. Ці забралися на хребет, щоб потім спуститися до «Бурані».

Переконавшись, що вони не повернуться, я поповз по камінні до ножа. Лезо було тупе, шнурок — міцний, і мені вдалося вивільнитися з пут допіру за двадцять нестерпних хвилин. Я видряпався на хребет, звідки можна було оглянути південний берег. Звичайно, все було тихо й погідно. Краєвид здіймався до зірок, егейський острів розлігся в античному нічному спокої. Яхта досі на якорі. З півночі було чути, як каїк чи що там віддаляється в напрямку до Нафпліона. Я подумував, чи не варто б увірватися в «Бурані», розбудити сестер і притиснути до стіни Кончіса, щоб негайно пояснив свої негідні дії. Але мене долала велика втома. Певна річ, дівчата ні в чому не винні, а мене навряд чи допустять до вілли… Логічно було б забезпечитися від такого мого вчинку, на який, зрештою, катма сили. Попри злість, мене знову охопило давнє благоговіння перед Кончісовими діями. Вкотре я почувався героєм легенди, нездатним її збагнути, зате свідомим одного-єдиного: збагнути — означає примиритися з тим, що вона має тривати, хай там які зловісні її майбутні перипетії.

Розділ 50

Уроки починались о сьомій ранку, тож я з’явився в класі, проспавши менш ніж п’ять годин. А на додачу гидотна погода — безвітря, немилосердна спека й задуха. Сонце випалило всі барви на землі, жалюгідні рештки зелені безрадно зсохлися й підв’ялились. Невідчіпні гусениці нівечили пінії. Квіти олеандрів побуріли на краях. Жило тільки море, і я спромігся на зв’язне мислення не раніше, ніж ополудні, коли закінчилися заняття й можна було зануритись у воду та розпростертися на її блакитній поверхні.

За весь цей ранок мені стукнула в голову лише одна здорова думка. Крім головних акторів, майже всі ці «німецькі вояки» дуже молоді, від вісімнадцяти до двадцяти. Маємо початок липня. Напевно, в грецьких та німецьких університетах уже закінчився весняний семестр. Якщо Кончіс справді має щось спільне з кіноіндустрією, то йому було б доволі легко залучити німецьких студентів — запропонувати їм канікули в Греції як плату за кілька днів роботи. Однак не вірилося, що він привіз їх сюди заради одної-єдиної сцени. Будуть, як попередив полковник, ще й інші садистичні сцени.

Я лежав на воді, розкинувши руки й заплющивши очі, схожий на розп’ятого злочинця. Охолов не тільки тілесно, отож вирішив не писати сердитого саркастичного листа, якого склав був, повертаючись уночі додому. Крім усього іншого, стариган саме чогось такого від мене й сподівається, таж сьогодні я зауважив в очах Деметріадеса вираз допитливости й цікавости. Найдоцільніше було б не дати сповнитися Кончісовим сподіванням. Поміркувавши, я дійшов висновку, що сестрам нічого серйозного не загрожує. Поки старий гадає, що ввів їх в оману, поти вони в безпеці — принаймні не гіршій, ніж була досі. Якщо мені й доведеться визволяти дівчат із халепи, то з цим треба перегодити, аж зустрінуся з ними, й не йти на дії, що можуть викрити перед Кончісом мої наміри. У нього й так величезна перевага наді мною — можливість влаштувати видовище, ще й яке! Мабуть, не варто впадати у злість через спосіб, у який поставлено це дійство, раз уже нічого не вдієш з тим, що воно відбувається.

Полуденний пароплав привіз пошту, за обідом її роздали. Я дістав три листи. Перший — одне з нечастих послань від дядька в Родезії, другий — один з інформаційних бюлетенів від Британської ради в Афінах, а третій… Знайомий почерк — великі округлі, трохи нехлюйні літери. Я розпечатав конверта. З нього випав мій лист до Алісон, досі заклеєний. Нічого більш. За кілька хвилин я, повернувшись до своєї кімнати, спалив його в попільниці.

Наступного дня, в п’ятницю, я одержав за обідом ще одну цидулу. Її принесли від самого відправника, почерк теж знайомий. Не зазначено ані дати, ані адреси. Я прочитав її, вже вийшовши з їдальні. Добре зробив, бо там не втримався б і матюкнувся від цього короткого тексту — брутального й несподіваного, як ляпас.


Ваші візити в «Бурані» зовсім зайві. Як гадаю, не варто пояснювати причину. Ви дуже розчарували мене.

Моріс Кончіс


Мене оглушив наплив гіркої досади. Яке в нього право на такий безапеляційний указ?! Незбагненна річ, вона суперечить усім новинам, що розповіла Жулі. Але аж ніяк не подіям, що сталися після нашого з нею побачення… Звинувачення в зрадництві набрало нового значення. Я похолов. Утямив, що сцена часів німецької окупації цілком могла становити фінал спектаклю, слугувати попередженням про звільнення. Мовляв, відтепер на тебе нема часу. Але ж є ще дівчата. Що за байку вигадав для них стариган? Що він взагалі міг ще вигадати, раз вони вже віддавна знають про його брехню?

Весь день я плекав майже марну надію, що сестри прийдуть до школи, адже тепер бачать Кончіса наскрізь. Мав намір звернутися до поліції, сконтактуватися з англійським посольством в Афінах. Але помалу вгомонився. Згадалися паралелі з «Бурею» й випробування, на які виставив юного узурпатора старий чарівник у своїх володіннях. Спали на думку випадки, коли Кончіс мав на увазі зовсім інше, ніж те, що говорив. Сплила в пам’яті Жулі… Не тільки нагота тіла в морі, але й гола інстинктивна довіра до нашого Просперо. Лягаючи спати, я вирішив, що треба сприйняти цю цидулку як останній вияв його чорного гумору, щось на зразок випробування з гральним кубиком і самогубною пілюлькою. Не вірилося, що наступного тижня Кончіс заховає Жулі й затаїть істину. Таж знає, що завтра й так виберуся до «Бурані». Він, мабуть, розігруватиме комедію несхвалення й засудження. Дарма, я застану старого комедіанта, його маріонетку і з її допомогою виведу його на чисту воду.

В суботу, кілька хвилин по другій, я вже йшов до пагорбів. О третій дійшов до тамарискових зарослів. Цього сліпучого спекотного дня — досі панувала безвітряна духота — не вірилося, що події позаминулої ночі не наснились, а справді відбулися. Але ось кілька недавно зламаних гілок. У місці, де пустився навтікача «полонений», проти випаленого ґрунту контрастують перевернуті червонуваті камінці й потоптано молоді паростки тамариску. Зійшовши стежкою трохи вище, я підібрав м’яті недокурки. На одному, доволі довгому, був знайомий напис: Leipzig da…

Стоячи на краю стрімчака, я оглядав південне узбережжя. Яхти не видно, але не варто наперед хнюпити носа.

Я дістався до брами й попрямував до вілли. Облита сонячним промінням, вона стояла замкнена й порожня. Як і Маріїна хатка. Я погрюкав у двері та віконниці, посмикав їх. Не піддалися. Раз у раз я оглядався. Не те що відчував чийсь погляд — просто вважав, що годилося б таке відчувати. За мною мав би хтось спостерігати — може, й зсередини, підсміхаючись у пітьмі біля віконниць, за крок-два від мене. Я окинув оком приватний пляж. Він розлігся у спекоті. Пристань, помпувальна станційка, стара колода, затінений зів ґрота. Човна не видно. Я рушив до статуї Посейдона. Німа скульптура, мовчазні сосни. Тоді я зійшов до скелі, де ми з Жулі сиділи в минулу неділю. То тут, то там безживну гладінь моря брижив приблудний вітерець, креслив пунктирний косяк сардин. Вигиналися темні, попелясто-сірі лінії, вужчали й ширшали в неквапному русі на мерехтливій примарній поверхні. Вода немовби породжувала розклад і розпад.

Я пішов уздовж берега до затоки, де стояли три хатки. Коли стало видно східне узбережжя, наткнувся на дротяну огорожу. Як і в інших місцях, дріт заіржавів — скоріш символічна, ніж справдешня перешкода. Зразу за нею стрімко спадав крутосхил заввишки шістдесят-сімдесят футів. Я пробрався між дротами й подався вглиб острова. У кількох місцях можна було б спуститися вниз, але там простягалися непрохідні хащі з колючих і витких рослин. Ось місце, де огорожа повертає на захід, до брами. Немає перевернутих камінців, не видно нічиїх слідів. Біля підніжжя скелі я натрапив на рідко ходжену стежку, якою йшов, коли відвідав жителів рибальського поселення.

Невдовзі я простував оливковим садом, що його оточував. Між дерев манячили три побілені хижки. Дивно, не видно ні осла, ні курки. Ані собаки. Останнього разу тут гавкало кілька псів.

У двох хат спільна стіна. На засувах вхідних дверей висять колодки. Третю оселю начебто не замкнено, але двері подалися всього на дюйм. Ізсередини не дає відчинити дерев’яний засув. Я вийшов на задвірки. Чорний хід на замку. Гаразд, що на бічній стіні, над курником, вдалося відчинити віконниці й крізь немиті шиби заглянути в кімнату. Старосвітське мосяжне ліжко з пакою складеної білизни. На стіні розвішано світлини та ікони. Два дерев’яні стільці з плетеними сидіннями, стара скриня, колиска біля вікна. На підвіконні пляшка з-під рецини з увіткнутою в шийку брунатною свічкою, розірваний вінок безсмертників, іржаве зубчасте колесо й місячний шар пилюки. Я зачинив віконниці.

На задніх дверях другої хати теж засув, але без колодки. Замість неї зав’язана вузлом рибальська волосінь. Чиркнувши сірником, я за півхвилини опинився в спальні. У цій темній кімнаті ніщо не викликає підозри. Я заглянув на кухню і у світлицю. Звідси двері провадили до сусідньої хати. Знову кухня, ще одна затхла спальня. Я висунув кілька шухляд, відчинив шафу. Звичайні халупи збіднілих острів’ян, обстава цілком природна. Насторожує те, що тут нікого немає.

Вийшовши, я обкрутив засув дротом. Кроків за сорок звідси, серед маслин, видно побілений виходок. Отвір у сідалі затягнено павутинням. На іржавому гвіздку почеплено клапті пожовклої грецької газети.

Невдача.

Біля здвоєних халуп із землі видавалася побілена вапном горловина водозбірника. Знявши дерев’яне віко, я опустив усередину старе відро на шнурку. З отвору війнув струмінь холодного повітря, неначе змія, що вирвалася на волю. Сівши на цямрині, я випив кілька великих ковтків. Жива, кам’яниста свіжість води, набагато солодшої, ніж визбута смаку рідина з водогону.

Цямриною до мене пробирався червоно-чорний блискучий павук-скакун. Я підставив руку, й він стрибнув на неї. Зблизька я придивився до його чорних оченят, схожих на ліхтарики кабріолета. Павук перехиляв масивну кубічну голову з боку на бік — своєрідна пародія на Кончісову допитливість. І знову, як тоді з совою, мене пройняло моторошне відчуття реальности чарів, Кончісової невідчіпної й настирливої всюдисущости.

Дуже муляло усвідомлення того, що я не належу до незамінних. Я вважав себе найпотрібнішим в «експерименті». Мабуть, не мав рації. Моя історія — це тільки відгалуження від головної лінії сюжету, яке занехали, щойно я спробував набути надто вже великого значення. Найбільше дратувало те, що мене геть незаслужено зарахували до тої самої категорії, що й Мітфорда. Водночас мене охопив якийсь параноїдальний страх. Звісно, Кончіс вигадає якусь причину того, що я не прийшов у суботу, але цілком можливо, що йому не доведеться брехати в разі, якщо вони втрьох мене обманюють. Та чи можлива така змова? Після всіх одкровень, пестощів, поцілунків, після символічних любощів у нічній воді… Жодна дівчина не зуміла б прикинутися, що їй подобаються ці штуки, що вона прагне їх. На таке здатна хіба тільки повія. Це припущення ні в які ворота не лізе. Напевно, ключ до розгадки полягає в моїй замінності. Це міг бути туманний метафізичний урок про місце людини в бутті, про межі еґоцентризму. Хоча воно було більш схоже на безглузду жорстокість, знущання над безсловесною худобиною, ніж на справжню науку. Я тонув у морі недовіри, в якому були непевні не тільки зовнішні вияви, але й глибинні мотиви. Кілька тижнів почувався розібраним на частини, відірваним від свого колишнього «я» — тобто від єдиного комплексу умоглядних структур й усвідомлених відчуттів, який становить особистість. Тепер ці частини валяються на верстаті, механік кудись запропастився, а я не знаю, чи вдасться мені скласти себе самотужки.

Я спіймав себе на тому, що думаю про Алісон, — уперше з почуттям не так провини, як жалю. Я майже бажав, щоб вона опинилася тут і підтримала мені компанію. Я побалакав би з нею, як із приятелем, ото й усе. Відколи мій лист повернувся нерозпечатаним, я викинув Алісон із голови. Хід подій уже відніс її в минуле. А тепер пригадалися миті на Парнасі — шум водоспаду, сонячне проміння на спині, її заплющені очі, її тіло, вигнуте так, щоб я міг якнайглибше в нього ввійти… І ця дивовижна впевненість — я завжди безпомилково відчував, коли Алісон обманює, розумів, навіщо цей обман, і знав, що вона зовсім не вміє брехати. Звичайно, завдяки такій особливості ця дівчина поставала в моїх очах прозорою, передбачуваною та нудною. Жіноцтво завжди приваблювало мене силкуванням на таємничість, яка провокує всі метафоричні відповідники дії — спокушати й доводити до наготи. З Алісон таке вдавалося надто вже легко. Зрештою… я звівся й закурив, щоб розігнати скоромні думки. Алісон — це те, що було, та загуло разом із пролитим сіменем. Удесятеро дужче я прагнув Жулі.

Решту пообіддя я згайнував на нишпорення вздовж берега на схід від поселення, а надвечір повернувся до «Бурані», в сам раз на пиття чаю під колонадою. І застав пустку. Ні душі. Ще добра година пішла на пошуки записки, хоч якогось знаку. Як ото в дурня, що десять разів поспіль порпається в тій самій шухляді.

О шостій я подався до школи, несучи цілком зайвий тягар безсилої й розпачливої люті. На Кончіса, на Жулі, на весь світ.

На околиці села була ще одна гавань, якою користувалися тільки місцеві рибалки. Її десятою дорогою оминали всі ті, що працювали в школі, й усі ті, що вважали себе вершками сільської спільноти. Час немилосердно нищив тутешні оселі. По деяких залишилися рештки стін, схожих на роз’їдені карієсом зуби. Деякі ще стояли вздовж розбитих набережних і впадали в око дахами з рифленої бляхи, цементними латками та іншими непривабними прикметами безконечного ремонту. Із трьох таверн тільки одна була менш-більш простора. Просто неба стояли грубо обтесані столики.

Якось взимку я, повертаючись із самітної прогулянки, зайшов сюди вихилити чарку. Пам’ятаю, в балакучого шинкаря була така вимова, що вдавалося його сяк-так розуміти. Як на Фраксос, він дуже вже товариський — може, ще й тому, що походив з Анатолії. Звали його Георгіу. З лисячим обличчям, з темним посивілим чубчиком і вусиками, він був карикатурно подібний до Гітлера.

У неділю вранці я сів біля дверей під катальпою, і він, догідливий, зразу ж вискочив надвір, утішений нагодою запопасти багатого клієнта. Еге ж, відповів він мені, випити узо з таким шановним паном — це велика честь. Загадав одному із своїх дітей обслужити нас… найкраще узо, найкращі оливки. Як шановному панові поводиться в школі, чи подобається йому Греція?.. Давши корчмареві поставити ці звичні запитання, я взявся до діла. Перед нами на блакитній гладіні плавало кільканадцять каїків — зелених і червоних, вицвілих під сонцем. Я тицьнув у них пальцем.

— Шкода, що тут немає закордонних туристів. Могли б плавати на яхтах.

— Ех… — Георгіу виплюнув оливкову кісточку. — Фраксос — це мертва глушина.

— Я гадав, що пан Конхіс із «Бурані» іноді ставить тут на приколі свою яхту.

— Той панище? — Я вмить утямив, що Георгіу належить до тих місцевих людей, що недолюблюють Кончіса. — Ви з ним знайомі?

— Ні, — відповів я, — але хочу навідатися до нього. Чи є в нього яхта?

— Є. Але з цього боку острова вона ніколи не плаває.

— А ви самі хоч раз зустрілися з Конхісом?

— Охі[176].

— Чи має він якісь будинки в селі?

Має один будинок, у якому живе Гермес. Недалеко від церкви Святого Іллі, на краю села.

Змінивши тему розмови, я недбало спитав про три хижки неподалік «Бурані». Куди поділися мешканці?

Корчмар махнув рукою на південь.

— Перебралися на материк. До осени. — І пояснив, що невелика частина місцевих рибалок кочує. Взимку вони промишляють біля Фраксосу, у водах, призначених для приватного риболовства. Влітку разом із своїми родинами мандрують вздовж узбережжя Пелопоннесу. Іноді запливають аж до Криту в пошуках великих косяків. Георгіу повів далі мову про ці три халупи. Ткнув пальцем у землю й зробив жест, що зображав пиття.

— Водозбірники нікудишні. Влітку нема доброї води.

— Справді нема?

— Нема.

— Шкода.

— Це він винен. Господар «Бурані». Міг би спорядити нові водозбірники. Жмикрут.

— То ці хатки теж його власність?

— Вевеос[177]. На тому боці острова все йому належить.

— Вся територія?

Георгіу повів перелік на оцупкуватих пальцях. Корбі, Стремі, Бурані, Муца, Пігаді, Застена… Назви всіх заток і мисів біля «Бурані». Ось вона, ще одна причина неприязні до Кончіса. Багато хто з багатих афінян хотів би збудувати там віллу. Але Кончіс ані п’яді землі не продає й тим самим не дає заробляти острів’янам ой як потрібні гроші. Ця відомість свідчила про те, що Деметріадес належить до Кончісових людей. Усе село торочить про впертість цього багатія, а Мелі про те ані пари з вуст.

— Чи бувають у селі його гості?

Корчмар заперечив байдужим рухом голови. Його це не цікавить. Я не відступав.

— Якби хтось відвідав «Бурані», то ви б дізналися про це?

Він знизав плечами.

— Ісос[178].

Тут мені поталанило. З-за рогу вигулькнув якийсь дрібний дідок і обійшов корчмаря ззаду. Поношена моряцька шапка, синя полотняна одежинка — така вже прана-перепрана, що аж біла. Коли він проминав нас, Георгіу кинув на нього оком і обізвався:

— Е, барба Димітракі. Ела[179]. Побалакаєш з англійським професором.

Старий спинився. Йому близько вісімдесяти. Не поголився, трясеться, але ще не вижив із розуму. Георгіу обернувся до мене.

— Перед війною він був попередник Гермеса. Возив до «Бурані» пошту.

Мало не силоміць я посадив Димітракі за столик, а тоді замовив узо і закуску.

— Чи добре ви пам’ятаєте «Бурані»?

Він махнув немічною рукою. Добре. Аякже, дуже добре. І додав кілька слів, яких я не зрозумів. Георгіу, винахідливий у символіці, склав на стільниці сигарети та сірники на подобу цеглин. Будова.

— Розумію. Це було у двадцять дев’ятому?

Дідок ствердно кивнув.

— Чи багато гостей приїжджало до пана Конхіса перед війною?

— Багато, багато гостей? — Здивувавшись, Георгіу навіть повторив моє питання. Відповідь прозвучала так само, тільки без питальної інтонації.

— Чужинці?

— Багато чужинців. Французи, англійці. Усі.

— А шкільні вчителі англійської мови там бували?

— Не, не. Олі[180].

— Чи пам’ятаєте їхні імена?

Димітракі усміхнувся на таке нерозумне запитання. Та ні, він не пам’ятає навіть їхнього вигляду. Тільки те, що один гість був дуже високий на зріст.

— Ви бачили їх у селі?

— Іноді. Іноді.

— Що вони робили в «Бурані»? Тоді, перед війною?

— Вони ж чужоземці.

Такий зразок селянської логіки розсердив корчмаря.

— Не, барба. Ксені. Ma ті еканон?[181]

— Музика. Співи. Танці.

Не повіривши, Георгіу підморгнув мені. Мовляв, це вже стареча недоумкуватість. Але я знав, що дідкові можна повірити. Та й Георгіу поселився на острові допіру в 1946 році.

— Які саме співи й танці?

Димітракі не пам’ятав. Засльозені очі вдивлялись у минуле, але нічого не знайшли. Однак він додав:

— І не тільки. Вони грали у виставах. — Корчмар зареготав, але старий порушив плечима й запевнив: — Правду кажу.

Вищирившись, Георгіу нахилився до нього.

— А ти кого грав, барбо Димітракі? Карайозіса?

Карайозіс — це відповідник англійського Панча та французького Полішинеля, персонаж із грецького театру тіней.

Я дав зрозуміти, що вірю старому.

— Які вистави?

По обличчі було видно, що це не збереглось у пам’яті.

— У саду був театр.

— Де саме?

— За будинком. Із завісою. Справжній театр.

— Ви знаєте Марію?

Я дізнався, що в довоєнні часи на віллі хазяйнувала інша економка, Сула. Вона померла.

— Коли ви були там востаннє?

— Дуже давно. Ще перед війною.

— Ви й досі приязно ставитеся до пана Конхіса?

Димітракі кивнув, але стримано й непереконливо.

— Тоді розстріляли його старшого сина, — втрутився корчмар.

— Ой. Мені дуже прикро. Вибачте.

Старий знизав плечима. Такий кисмет[182].

— Цей чоловік не лихий, — сказав він.

— Чи пособляв він німцям під час окупації?

Димітракі сіпнув головою. Тверде «ні». Георгіу кашлянув на знак незгоди. Вони засперечалися — торохтіли так прудко, що я майже нічого не розумів. Розібрав тільки слова старого: «Я тут був. А тебе не було».

— Він подарував дідові хату, — знову підморгнув мені Георгіу. — І гроші йому щороку платить. Дід не сміє признатися, що він думає про Конхіса насправді.

— Іншим родичам розстріляних він теж платить?

— Ет. Кільком дідкам і бабкам. Чом би й ні? Він же мільйонер, кури грошей не клюють.

Корчмар зобразив жест, що мав означати відчіпні гроші, відкуп за нечисте сумління.

Раптом Димітракі звернувся до мене:

— М’я фора[183]… Там було велике панегірі[184] з лампами, музикою та феєрверками. Багато вогнів, багато гостей.

В уяві постала абсурдна картина. Гостина в саду — сотні елеґантних пань і панів у парадних ранкових сукнях та костюмах.

— Коли це було?

— Чотири-п’ять років перед війною.

— З якої оказії святкували?

Старий не знав.

— Ви самі там були?

— Ми з сином ловили рибу. І побачили з моря. Багато ламп, багато голосів. Ке та піротехнімата[185].

— Телень-телень, — сказав Георгіу. — Ти був п’яний, барбо.

— Ні. Я був тверезий.

Хоч як я старався ще щось вивудити з дідка, та не вдалося. Кінець кінцем я потиснув їм обом руки, оплатив скромний рахунок, уділив корчмареві щедрих чайових і рушив до школи.

Одна річ з’ясувалася. Крім мене, Левер’є та Мітфорда, є й інші люди, яких я поки що не знаю. Довга низка, що тягнеться у тридцяті роки. Завдяки цій новині відродилися мої великі сподівання. Я набрався хоробрости протистояти всьому тому, що затівають у театрі без завіси — на тому боці острова.

Надвечір я знову вибрався до села й зіп’явся вузькими брукованими вуличками на околицю. Проминав скупчення побілених хаток і селянських подвір’ячок, проходив через крихітні майданчики в тіні мигдалевих дерев. Палали під призахідним сонцем, жаріли в блідому сутінку пурпурні буґенвілеї. Ця частина села наводила на гадку казби — квартали у старовинних арабських містах. Тут перезиралися графітно-синя гладінь передвечірнього моря й золотаво-зелена пінієва габа пагорбів. Зі мною віталися люди, які сиділи на порогах хат, за моїми плечима зростала низка дітей, неначе зачарованих Строкатим Дударем[186]. Дітлахи розсипалися дрібним смішком, щойно я обертався й махав рукою, щоб відчепилися. Добравшись до церкви, я ввійшов до неї, щоб якось виправдати свою появу в цій околиці. Тут панував понурий присмерк, нависав густий аромат ладану. З ікон у димчасто-золотих окладах на мене споглядали темні лики святих. Вони немовби розпізнали чужинця, що затесався в їхній схожий на крипту візантійський світ.

У храмі я пробув хвилин п’ять. Богу дякувати, дітлахи тим часом милостиво порозбігалися, й ніхто не зауважив, як я зайшов на вуличку праворуч. Вона вела між округлими циліндрами апсид і муром заввишки вісім-дев’ять футів. Вуличка звернула, мур теж. Трохи далі я побачив у ньому браму з викарбуваною датою «1823». Над аркою збереглися залишки сколеного герба. Мабуть, будинок, що за муром, спорудив під час війни за незалежність якийсь піратський «адмірал». Праворуч від брами були вузькі двері зі шпариною поштової скриньки. Вгорі прикріплено чорну жерстяну табличку з написом білими буквами — «Гермес Амбелас». Церква стояла на краю крутосхилу. Як і мур. Ніяк не вдасться заглянути понад ним. Я злегка натиснув на двері. Ану ж відчиняться. Ні, замкнено. Дивно. Жителі Фраксосу славилися чесністю, на острові не було злодіїв, тут я ні разу не бачив замкнених воріт.

Вузький провулок круто спадав додолу поміж двох хат. Дах тієї, що праворуч, стояв нижче від порога тієї, що ліворуч. Я спустився до перехрестя й вийшов на інший бік Гермесової оселі. Тут схил був ще крутіший, і передо мною височіла скеля десять футів заввишки, на краю якої стояв мур. Садова огорожа становила єдине ціле з природним стрімчаком, як і задня стіна будиночка. Не таке вже й велике це житло, хоча, за тутешніми мірками, це достеменні хороми, як на простого погонича.

Два вікна на першому поверсі, три — на другому. Зачинені віконниці освітлені останніми сонячними променями. Звідти відкривається чудовий вигляд на західну частину села й на протоку, що відділяє Фраксос від Арголіди. Чи часто милувалася Жулі цією панорамою? Я стояв, як Блондель[187] під вікном у Річарда Левового Серця, ось тільки не міг заспівати, щоб у темницю дійшла вістка з волі. Внизу, на одному з майданчиків, стояли дві жінки й з великою цікавістю спостерігали за мною. Я махнув їм рукою і спроквола рушив, удаючи знудженого ґаволова. Ще одне перехрестя — і ось я на тому місці, звідки почав свій обхід, біля церкви Святого Іллі. Отже, будиночок добре схований від чужого ока.

Обернувся я допіру біля готелю «Філадельфія». Понад дахами було видно церкву, а справа від неї — будиночок з п’ятьма вікнами, схожими на більма норовистого сліпця.

Розділ 51

Понеділок був днем рутинної роботи. Я розгрібав сізіфове громаддя неперевірених зошитів, яке невпинно накопичувалося на письмовому столі, коригував — ялова назва нікчемного процесу — екзаменаційні семестрові праці й марно відганяв від себе думки про Жулі.

Звісно ж, нема жодної рації розпитувати Деметріадеса, як звали передвоєнних викладачів англійської мови в нашій школі. Якщо він знає, то не скаже, а скоріш за все він таки й не знає. Шкільний бухгалтер нічим не зміг мені допомогти, бо всі старі документи пропали у воєнному чорториї тисяча дев’ятсот сорокового. У вівторок я насів на бібліотекаря. Він зразу ж узяв із полиці оправлений томик з програмками, які щороку друкувалися до дня заснування школи. Розкішно оформлені, вони мали справити відповідне враження на батьків, що відвідували цю урочистість. Кожна програмка містила поіменні списки учнів і «професорів». За десять хвилин я дізнався імена тих шістьох, що вчителювали тут від 1930-го до 1940 року. Але ніде не вказано їхніх адрес. Тиждень волікся по-черепашачому. Кожної обідньої перерви в їдальні з’являвся сільський листоноша, передавав пачку листів черговому учневі, й той збіса поволі обходив столи. Мені ніхто не писав. Я вже не сподівався на Кончісове змилування й не міг знайти виправдання для Жулі.

Напрошувалося припущення, що дівчата відлетіли до Англії. Якщо це так, то чому Жулі не дала мені знати? Могла б хоч повідомити. Друге припущення — вона мусила згодитися на щось інше замість нашої призначеної зустрічі. Але й тоді навряд чи щось завадило б їй утішити мене якимсь поясненням. Третє припущення — стариган ув’язнив Жулі, принаймні створив такі умови, що годі надіслати листа. Малоймовірно, а проте час від часу я впадав у такий настрій, що ладен був звернутися до поліції.

Мої тягучі будні скрасило невелике відкриття, чисто випадкове. Переглядаючи в бібліотеці книжки з англійської літератури, щоб вибрати підхожий, не читаний у класі текст для екзаменаційного диктанту, я натрапив на томик Джозефа Конрада. На форзаці стояв напис «Д. П. Р. Невінсон». Один із тих давніх викладачів. Внизу додано: «Бейлліол-коледж, 1930 рік». Я заходився гортати інші книжки. Невінсон залишив їх чимало, та в жодній не вказав якоїсь іншої адреси, крім Бейлліола. У двох збірках поезії зазначено ім’я ще одного довоєнного вчителя — В. А. Г’юза. Без додаткової інформації.

У четвер я швидко пообідав і не став дожидатися листоноші. Попросив одного з учнів принести мені в кімнату листи, якщо такі будуть. Уже не сподівався на вістку. Але за десять хвилин, коли я вбрався в піжаму й лаштувався до сієсти в постелі, у двері постукав учень. Два конверти. Перший надійшов із Лондона, адресу надруковано на машинці. Очевидно, каталог видавництва навчальної літератури. А другий…

Грецька марка. Нечитабельний штемпель. Каліграфічний похилий почерк. Написано по-англійському.


Понеділок, Сифнос

Мій любий, солодкий Ніколасе!

Знаю, як Тобі прикро через те, що так випало з цими вихідними. Сподіваюся, Ти вже краще почуваєшся. Моріс передав мені Твого листа. Дуже Тобі співчуваю. Колись я теж підхоплювала кожну заразну хворобу, яку приносили до школи дітлахи.

Раніше я не могла написати. Ми були в морі й тільки сьогодні добралися до поштової скриньки. Мушу встигнути з цим листом. Мені сказали, що за півгодини відходить пароплав, який везе пошту до Афін. Отож карлючу, сидячи в портовому кафе.

Моріс поводиться, як ангел. Ось тільки мовчить, як риба. Стоїть на тому, що треба дочекатися, поки Ти одужаєш і зможеш прийти на вихідні. (Ти ж одужуй, будь ласка! Не тільки задля зустрічі). Моріс вдає з себе ображеного на нас, нерозумних створінь, що не дають згоди на участь у його новій затії. Не даємо, бо й досі не з’ясували, в чому полягає ця затія. Джун і я вже облишили його випитувати й марнувати час. Морісові дуже подобається грати роль темної, загадкової особи.

Я мало не забула про одну річ. Він обмовився, що має намір розповісти Тобі «останній розділ» (це його слова) своєї біографії і що Ти хочеш вислухати цю розповідь… При цьому вищирився. Ніби мав на увазі якусь подію, про яку ми з Джун і не здогадуємося. Нестерпний тип, ніяк не хоче облишити ігри та розіграші. Сподіваюся, Ти знаєш, що він має на увазі.

Найприємніше я приберегла наостанок. Він урочисто пообіцяв, що вже не буде силоміць вивозити нас із сестрою бозна-куди. А якщо ми захочемо, то можемо затриматися на острові й оселитися в його сільському житлі… Та чи не розлюбиш Ти мене, якщо ми будемо зустрічатися щодня? Це Джун так каже. Її злостить, що я нарешті трохи засмагла.

Коли Ти дістанеш цього листа, нам залишиться чекати на зустріч всього два-три дні. Моріс ще може викинути коника у своєму стилі, тож Ти, будь ласка, поводься сумирно й вдавай, що нічого не знаєш про цей останній розділ. Хай подрочиться з Тобою насамкінець, якщо хоче. Здається, він трішки ревнує. Раз у раз каже, що Тобі дуже поталанило, й не слухає, що я на те відповідаю. Ти знаєш, що я йому кажу.

Ніколасе.

Нічна вода. Ти був чудовий.

Мушу закінчувати.

Кохаю Тебе.

Твоя Жулі


Я перечитав листа два рази. Безперечно, старий шкарбун і далі одколює штучки. Жулі не бачила мого письма, тож він легко підробив листа, та й Деметріадес міг дати Кончісові зразки мого почерку, щоб було якомога правдоподібніше. Але навіщо він тепер зволікає, навіщо ставить нам розмаїті перешкоди? Незрозуміло. Зрештою, останні чотири слова в листі від Жулі, солодкі гадки про наше з нею життя в селі… порівняно з цим уся решта — дрібниці й дурниці. Я знову злинув духом. Відчував, що геть усе подужаю. Вона ж тут, у Греції, чекає мене й не може дочекатися…

О четвертій мене розбудив сигнал, що означав кінець сієсти. Черговий, як завжди, йшов широким кам’яним коридором житлового крила й завзято та злорадно калатав дзвінком. І, як завжди, мої колеги хором гарикали на нього із своїх кімнат. Спершись на лікоть, я знову перечитав послання від Жулі. А тоді згадав про іншого листа, покинутого на письмовому столі. Звівся, позіхнув, розпечатав конверт. Там був аркуш машинописного тексту і ще один конверт авіапошти, з обтятим краєм. Я тільки ковзнув оком по ньому. Увагу привернули два газетні витинки, приколоті до аркушика. Їх треба прочитати передусім.

Перші слова.

Ці перші слова.

Таке зі мною вже було. Те саме враження, та сама відмова повірити в очевидне, те саме відчуття потворного запаморочення й неприродного спокою. Я з приятелями вийшов з оксфордського Рандолфа й простую до іншого коледжу — Карфакса. Біля підніжжя вежі хтось продає газету «Івнінґ ньюс». Я спиняюся, й одна знайома дурепа жартує: «Гляньте-но, Ніколас вдає, що вміє читати». Я відриваюся від газети, зводжу голову, вже несучи на обличчі відбиток аварії літака біля Карачі та смерти батьків, і тихо кажу: «Мама. Тато». Неначе щойно дізнався, що жили на світі такі люди.

Перший витинок — із лондонської газети, з підвалу колонки.


САМОГУБСТВО СТЮАРДЕСИ

24-річну стюардесу Алісон Келлі, громадянку Австралії, вчора знайшли мертвою в ліжку, у квартирі будинку на майдані Рассел-сквер, яку вона винаймала разом із подругою. Тіло виявила ця подруга, Енн Тейлор, також громадянка Австралії, повернувшись із Стратфорда-на-Ейвоні, куди поїхала на вихідні. Тіло потерпілої терміново привезли до Міддлсекської лікарні, медик якої констатував смерть. Міс Тейлор лікують від шоку. Дізнання розпочнеться наступного тижня.


Другий витинок.


НЕЩАСЛИВЕ КОХАННЯ ДОВЕЛО ДО СМЕРТИ

У вівторок констебль Генрі Дейвіс повідомив помічника голборнського коронера про те, що ввечері в суботу, 29 червня, виявив молоду жінку, яка лежала в постелі й тримала в руці порожню пляшечку з-під снодійного. Констебля викликала співмешканка покійниці, фізіотерапевт Енн Тейлор, громадянка Австралії. Вона ж застала мертвою 24-річну стюардесу Алісон Келлі, повернувшись із Стратфорда-на-Ейвоні, куди їздила відпочити вихідного дня.

Офіційний вердикт — самогубство.

Зі слів міс Тейлор, хоч Алісон Келлі й потерпала від нападів депресії та нарікала на безсоння, все одно не було підстави запідозрити її в намірі накласти на себе руки. У відповідь на запитання слідчого міс Тейлор заявила: «Останнім часом моя подруга була пригнічена через нещасливе кохання, але мені здавалося, що їй вдалося перебути це лихо».

Доктор Беренс, лікарка покійниці, сказала коронерові, що міс Келлі поскаржилася їй на безсоння й вважала його причиною перевтому на роботі. На питання коронера, чи часто вона прописує пацієнтам снодійне в таких дозах, доктор Беренс відповіла: треба було зважити на те, що Келлі не завжди могла знайти час, щоб піти до аптеки. У лікарки не було підстави припустити можливість самогубства.

Слідчий зазначив, що ні один із двох листів, які знайшла поліція, не проливає світла на причину цього трагічного випадку.


На аркушику — лист від Енн Тейлор:


Шановний Ніколасе Ерфе!

Долучені газетні витинки пояснюють, чому я вирішила Вам написати. Вибачте, Вас вразить ця новина, але я не знаю, як інакше можна було б її повідомити. Алісон повернулася з Афін пригніченою, але не пояснила причини цього, так що я досі не знаю, хто з вас кого покинув. Був час, коли вона часто говорила про самогубство, але нам здавалося, що це тільки жарти.

Цей конверт вона призначила для Вас. Поліція його розпечатала. Там не було нічого написаного. Алісон залишила мені записку, але нічого не пояснила — лише попросила пробачення.

Ми всі вбиті горем. Я почуваюся винною, що не вберегла Алісон. Тільки тепер, коли її не стало, ми втямили, яка це була людина. Не зможу зрозуміти чоловіка, що не зумів пізнати душу Алісон і не захотів одружитися з такою дівчиною. Мабуть, я зовсім не знаюся на чоловічій психології.

З глибокою скорботою, Енн Тейлор

P. S. Може, Ви захочете написати її матері. Урну з прахом ми надіслали до Австралії. Адреса: місіс Мері Келлі, 19, Ліверпуль-авеню, Ґулберн, Новий Південний Вельс, Австралія.


Я подивився на авіаконверт із моїм іменем. Почерк Алісон. Висипав на стіл усе, що в ньому було. Пучок погано засушених сплутаних квітів. Три фіалки, кілька гвоздик.

Стеблинки двох гвоздик переплелися.

Їх зірвано три тижні тому.

Я жахнувся, відчувши, що плачу.

Плач тривав недовго. Нема куди дітися. Зателенькав дзвінок на урок, а у двері стукає Деметріадес. Витерши сльози ребром долоні, я відчинив. Як був, у піжамі.

— Ого! Що це ви робите? Ми запізнюємося.

— Я погано почуваюся.

— На вас лиця не знати, любий друже, — вдав стурбованого Мелі. Я відвернувся.

— Скажіть учням першої групи, щоб повторяли матеріал до іспиту. Ті з другої хай те саме роблять.

— Але…

— Дайте мені чисту годину. Гаразд?

— А що я скажу?

— Що хочете.

І я виштовхав його за двері.

Коли стихли кроки, голоси й почались уроки, я одягнувся й вийшов надвір. Хотілося забратися якнайдалі від школи, села, «Бурані» — від усього на світі. Вздовж північного узбережжя я дійшов до безлюдної бухти, сів на камінь, дістав із кишені витинки й ще раз перечитав їх. 29 червня. Чи не останнє, що зробила в житті Алісон, — відіслала мого нерозпечатаного листа. А може, й останнє. Якусь мить я сердився на Енн Тейлор, але перестав, пригадавши її плоске обличчя та добрі очі. Пише вона ходульно й пишномовно, але ніколи не покине в біді. Є такі дівчата.

Еге ж, я добре знав, що Алісон двоїста. Могла справляти враження твердої практичної жінки, якій усе по плечу. Або ж істеричної дамочки, яку не варто сприймати всерйоз. Перед смертю дві іпостасі трагічно наклались одна на одну. Вдаване самогубство — це не в дусі Алісон. Ця дівчина не з тих, які ковтають таблетки, знаючи, що за годину хтось прийде й порятує. Вона забезпечилася двома добами на те, щоб безперешкодно померти.

Я провинився не тільки тому, що покинув Алісон. З цілковитою певністю, яка незбагненним чином формується на близьких стосунках, я знав, що її самогубство стало безпосереднім наслідком моєї розповіді про власну невдалу спробу покінчити з життям. Розповідь велась у грубуватому, самопринижувальному тоні, щоб приховати глибину мого морального падіння. Але й цього останнього разу Алісон викрила фальш. «Та ти й знати не знаєш, що таке печаль».

Сплили на гадку сцени істерії в пірейському готелі й ця «передсмертна записка», яку Алісон написала напередодні мого від’їзду з Лондона, — своєрідна спроба шантажу, як мені тоді здалося. Подумки я бачив Алісон на Парнасі, на Рассел-сквері, пригадував, що вона казала, що робила й якою була. Мене окутала велика хмара чорної провини, усвідомлення свого гидотного самолюбства. З першого ж дня знайомства ця дівчина вділяла мені науку гіркої правди… а проте кохала, по-сліпому кохала. Одного разу Алісон сказала: «Якщо ти мене кохаєш, то це означає, що Бог пробачає гріхи такому лайну, як я». А я потрактував ці слова як виверт, як намагання зіграти на емоціях так, щоб я почувався стрижнем нашого зв’язку й узяв на себе відповідальність за неї. Певною мірою її смерть теж стала останньою спробою шантажу. Втім, шантажований зазвичай вважає себе невинним, а в мене заплямоване сумління. Я потрапив у багнюку саме тоді, коли прагнув очиститися. Вільний у майбутньому й водночас прикутий до минулого.

І Жулі. Вона стала моєю життєвою потребою.

Йдеться не лише про одруження. Передусім — про сповідь. Якби цієї миті вона була поруч, я б вилив душу й почав би все заново. Мене поривало здатися на ласку Жулі й вимолити прощення. Тільки її прощення допомогло б хоч якось спокутувати провину. Я втомився, смертельно втомився від брехні — чужої і своєї. А ще дужче втомився від самообману, від того, що конечно мушу достосовуватися до вимог свого чоловічого природженого. Прагнучи якнайкращого, я стаю гіршим.

І квіти. Ці нестерпні засушені квіти…

Мій потворний злочин походить ще від Адама. Найдавніший і найбридкіший різновид чоловічого егоїзму — накинути Алісон зовсім чужу їй роль, зате вигідну мені. Це гірше, ніж lèse-majesté. Це lèse-humanité[188]. Що сказала Алісон про погонича мулів? «Ціна моїх теплих почуттів до нього — не менш як дві пачки сигарет».

А ціна її почуттів до мене — одна-єдина смерть.

Цього ж вечора я у своїй кімнаті написав два листи — Енн Тейлор і Мері Келлі. Я подякував Енн і, згідно з моєю постановою, взяв на себе мало не всю провину за цей трагічний випадок. Написавши адресу місіс Келлі — «Ґулберн, Новий Південний Вельс», я згадав, як кривилася Алісон: «Ґулберн. Перша половина слова — той, для кого призначене це місто. Друга половина — те, що годилося б зробити з цим містом[189]». Ось цій жінці, матері Алісон, я сяк-так висловив співчуття. Бо ж не знав, щό саме їй писала про мене дочка.

Перш ніж лягти спати, я взяв із полиці хрестоматію «Гелікон Англії» і відшукав у ній вірша Марло.

До мене, любонько, прийди,

Щасливі будемо завжди.

Бо благодатна тут земля —

Ліси, і гори, і поля.

Тут наймиліший над усе

Край, де пастух овець пасе,

Птах мадригал співати рад,

І вторить співу водоспад.

Влаштую ложе з пелюсток,

Сплету трояндовий вінок,

Пошию плащ із ніжних слів

І з пишних миртових листків… [190]

Розділ 52

У суботу вранці надійшов ще один лист із Англії. На звороті конверта був маленький чорний орел: банк Барклі.


Шановний пане Ерфе!

Дякую за те, що Ви написали нам листа за рекомендацією обох пань Гоумз. З радістю долучаю бланк, який Ви, сподіваюся, заповните й надішлете мені, а також проспект, у якому описано всі послуги, що ми можемо надавати нашим клієнтам за кордоном.

З повагою,

П. Дж. Ферн, директор


Прочитавши це, я глянув на хлопчика, що сидів за столом навпроти мене, й обдарував його переможною усмішкою, від якої не може втриматися поганий гравець у покер.

За півгодини я вже спинався на хребет острова. Ліс умлівав у безвітрі, спека звела далекі гори до чогось блідого й нематеріального. Острови на сході, піддавшись дивовижному обману зору, ширяли, тремтіли й мерехтіли над морем. Вибравшись на верхотуру, я обвів оком південний берег. Тьохнуло серце, на рейді стояла яхта — втілення амністії. Я примостився в тіні, звідки було видно віллу, й хвилин тридцять просидів, розполовинений невизначеністю. У нутрі темною масою тяжіла смерть Алісон, а десь поза тілом витала в сонячному промінні надія побачити Жулі, яка нарешті здобула своє справжнє ім’я. За останні два дні я помалу звикався з цією смертю — витісняв її з моральної сфери в естетичну. Так легше жити.

Ось таке злочинне маніпулювання, таке ухиляння від щирого каяття, така впевненість у тому, що зазнані страждання ушляхетнюють нас, а принаймні піднімають із дна ницости, допомагали утвердитися в облудному самовиправданні й вважати, що перебуті муки несуть благодать усьому світу. Згідно з таким перехнябленим розумуванням, завданий біль компенсувався облагородженням або ж принаймні збагаченням життя. За допомогою притаманної двадцятому сторіччю втечі від змісту до форми, від суттєвого до позірного, від етики до естетики, від води-aquae до хвилі-undae я вгамував болючі докори сумління за цю смерть і твердо постановив нічого не казати про неї в «Бурані». Звичайно, я признáюся в усьому Жулі, але в слушний час і в слушному місці, коли в її душі досягне якнайвищої позначки обмінний курс співчуття стосовно моїх зізнань.

Перш ніж підвестися, я вийняв із сумки офіційну відповідь від банку Барклі, перечитав її й мимоволі пройнявся поблажливістю до Кончіса. Я не мав нічого проти дрібних дурисвітських штучок наостанок — з його боку і з мого.

Я почувався так само, як під час першого візиту. Не запрошений, ішов непевно. Проминув браму, наблизився до залитої сонцем і зануреної в таємницю вілли, зайшов під колонаду, а там, як і тоді, стояв чайний столик з мусліновими серветками. Нікого нема. Море, спека за арками, плитка на підлозі, тиша й очікування.

І нервувався я так само, як тоді, хоч і з іншої причини. Поставивши вовняну сумку на тростинову козетку, я зайшов до концертної кімнати. З-за клавесина встав Кончіс, ніби тільки й чекав на те, що я прийду. Ми не привітались один з одним.

— Невже ви мене чекали?

— Так.

— Попри те, що ви мені востаннє написали?

Він глянув мені у вічі, а тоді на руку, поранену десять днів тому в сутичці з «нацистами». Рана зарубцювалась, але й досі була червона від дезінфекційного засобу, який наквацювала шкільна медсестра.

— Бережіться. Завжди є небезпека підхопити правець.

Я понуро всміхнувся.

— Берегтимуся.

Ні привітань, ні перепросин, ні пояснень. Ясно як день: хай там що він наобіцяв дівчатам, а мене й далі водитиме за ніс. Позаду нього у вікні я побачив Марію з тацею. Тут трохи змінилася обстава — на заскленій шафці з порнографічними антиками вже немає знімка дівчини, яку Кончіс звав Лілі. Схрестивши руки на грудях, я злегка підсміхнувся.

— Недавно я побалакав з барбою Димітракі.

— Он як.

— Я оце дізнався про своїх колег, що стали вашими жертвами. Їх більше, ніж я гадав.

— Жертвами?

— А як ще назвати тих, кого мучать і не дають жодного вибору?

— Це дуже влучне означення людини як такої.

— Мене більш цікавить означення людини, яка вважає себе богом.

Він усміхнувся так, ніби сприйняв мою відверту іронію як комплімент. Обійшовши клавесин, став біля мене.

— Покажіть мені руку.

Я неохоче показав. Обдерті щиколотки майже загоїлися. Кончіс оглянув рану й спитав, чи не було ознак зараження крови. А тоді подивився мені у вічі.

— Ніколасе, це вийшло ненавмисно. Принаймні в це ви можете повірити?

— Я тепер ні в що не вірю, пане Кончісе. Тільки в правду.

— Може статися так, що вам краще б її не знати.

— Що ж, заризикую.

Змірявши мене оком, він рушив плечима.

— Дуже добре. Нумо пити чай.

Я рушив за ним. Під колонадою Кончіс нетерплячим рухом указав мені на стілець навпроти нього, а сам став стоячи наливати чай. Я сів. Він обвів рукою накритий стіл.

— Пригощайтеся.

— Як гадаю, дівчатам годилося б почути правду разом зі мною, — зауважив я, взявши канапку.

— Вони її вже знають.

Кончіс сів.

— А чи знають те, що ви сфальшували мого листа до Жулі?

— Це її листи до вас сфальшовані.

Я звернув увагу на множину. Не «лист», а «листи». Старий здогадався, що Жулі писала мені, ось тільки не зміг визначити, скільки разів вона це робила.

— Шкода, — усміхнувся я. — Вкотре вже мені довелось обпектися молоком.

Опустивши голову, він погладжував скатертину. Либонь, замішався, не знаючи, до якої межі дійшли мої стосунки з Жулі. Кинув на мене понурий погляд.

— То що ж, по-вашому, я роблю?

— Казна-що собі дозволяєте.

— Невже я вас силував прийти сьогодні? Та й взагалі ходити сюди?

— Не прикидайтеся наївним. Ви чудово знаєте, що жодний нормальний чоловік не відмовився б від вашої приманки. Попри все, не можу не почувати вдячности до вас. Що ж, добігла кінця перша дія спектаклю чи то пак стадія експерименту, — всміхнувся я. — Піддослідні білі мишки розшолопали ваші підступи. — Схоже, цього дієслова Кончіс не знав. — Після того, як не раз і не два шелепнулися лобом об брехню. А тепер вони ані не гадають наражатися на таке. Хочуть спершу дізнатися, навіщо ви все це затіяли.

Стариган знову глянув мені в очі. Я згадав слова Джун: «Кончіс ще й хоче, аби ми йому загадки ставили самі собою». Однак видно, що він встановив вузькі рамки цієї загадковости, як і свободи дій. Хай хоч які просторі вольєри споруджує науковець, а все одно вони призначені головно для того, щоб бачити кожний буцімто вільний рух піддослідної тварини. Тим часом мій співрозмовник уже вирішив, що робити.

— Чи не розказував вам барба Димітракі про мій передвоєнний приватний театрик?

— Так.

Кончіс вигідно всівся на стільці.

— Під час війни я мав багато часу на роздуми. Не залишилося приятелів, які могли б мене розважати. Отож я задумав новий театральний жанр, у якому немає традиційного поділу на акторів і глядачів. Він визбутий звичного простору — просценіуму, сцени й глядацької зали. Знехтувано тяглість вистави в часі та просторі. Дія і сюжет вільно плинуть від початку до задуманого фіналу. А між цими двома точками учасники придумують свою власну п’єсу. — Старий кольнув мене гіпнотичним поглядом. — Ви скажете, що подібний задум плекали Арто, Піранделло і Брехт — кожен із них по-своєму. Але їм бракувало рішучости, грошей і, звичайно, часу зайти так далеко, як я. Вони так і не наважилися на те, щоб відмовитися від одного складника — авдиторії.

Я усміхнувся з неприхованою іронією. Таке пояснення видавалося трохи переконливішим, ніж усі попередні, але Кончіс і далі по-смішному закриває очі на те, що він сам не дає мені змоги повірити в його оповідки. А цю, останню з ліку, він виголосив із звичною певністю, що я не можу не сприйняти її всерйоз.

— Зрозуміло.

— Ми всі тут актори, друже. Ніхто з нас не є самим собою. Кожне з нас подеколи обманює, а дехто весь час це робить.

— Крім мене.

— Вам ще треба багато чого навчитися. Ви так само далекі від свого природного єства, як єгипетська маска, що її носив наш американський приятель, далека від його справжнього обличчя.

— Він мені не приятель, — задерикувато глянув я на Кончіса.

— Ви б не сказали цього, якби побачили його в ролі Отелло. Це чудовий молодий артист.

— Мабуть. А я гадав, що йому призначили роль німого.

— Отже, моя похвала обґрунтована.

— Це ж марнування великого таланту.

Стариган сидів, спостерігаючи мене. Той самий погляд людини, яка потішається, але не веселиться.

— Либонь, через такий промах на вашому банківському рахунку зробилася несподівана дірка, — докинув я.

— Трагедія великого багача в тому, що він не зазнає несподіванок у банківських справах. Ані приємних, ані прикрих. Мушу признатися, що наш теперішній задум мав би бути найчестолюбніший порівняно з його попередниками. Я так постановив, бо можу й не дожити до наступного літа.

— Через серце?

— Так.

Але він, смаглявий і двожильний, справляв враження безсмертного. Зрештою, не належав до тих, кому можна висловити співчуття.

— Чому ви сказали «мав би бути»?

— Бо ви довели, що не можете правильно зіграти свою роль.

Я усміхнувся. Якась нісенітниця починається.

— Мені було б набагато легше, якби я знав, у чому вона полягає.

— Вам давали багато підказок.

— Пане Кончісе, я знаю, що ви сказали Жулі про решту цього літа. Я прийшов сюди не для того, щоб датися спровокувати на сварку. То, може, облишимо цю безглузду балачку про те, що я вас підвів? Якщо я справді неправильно зіграв роль, то це тільки тому, що ви так хотіли. Друга альтернатива — я зіграв правильно. Третьої не дано.

— Кажу вам як режисер, що ви не впоралися з роллю. Якщо тут можна чимось утішити, то скажу: навіть якби ви впоралися, то й так не дістали б взамін того, що хочете, — дівчини, яку ви вважаєте дуже звабливою. Саме такий має бути фінал цьогорічного спектаклю.

— Я хотів би почути це від неї самої.

— Ви ж самі не побажали бачитися з нею. Комедія закінчилася.

— Але я маю намір відпровадити актрису додому.

— І вона вам це, безсумнівно, пообіцяла.

— Її обіцянки набагато переконливіші, ніж ваші.

— Те, що вона обіцяє, виїденого яйця не варте. Тут усе бутафорне. Вона лицедіє й потішається з вас. Вона грала роль Олівії, а ви — Мальволіо[191].

— Як гадаю, її звуть не Жулі Гоумз.

— Її справжнє ім’я — Лілі.

Я вищирився від вуха до вуха. І, вкотре вже здивувавшись із Кончісового вміння зберігати цілковиту серйозність, потупився.

— Де вони? Чи можу я з ними побачитися?

— В Афінах. Ви вже ніколи не побачитеся ні з Лілі, ні з Розою.

— З Розою! — саркастично повторив я, та він тільки кивнув. — Ви відстали від життя. Коли вона народилася, ніхто не називав дівчаток такими іменами.

— Ви з ними ніколи не зустрінетеся.

— А таки зустрінуся. По-перше, ви самі того хочете. По-друге, якщо з якоїсь причини не хочете й брехнею заманили дівчат в Афіни на ці вихідні, то ніщо мені не перешкодить зустрітися з Жулі пізніше. І по-третє, ви не маєте права пхати носа в наші стосунки й взаємні почуття.

— Я б згодився з вами, якби ці почуття були справді взаємні, а не односторонні.

Я знизив тон.

— Знаю вас як дуже розумного гуманіста, а такий не вважатиме себе здатним запросто орудувати чиїмись почуттями.

— Це значно простіша річ, ніж вам здається. Якщо знаєш інтриґу й керуєшся засадами її побудови.

— Початковий задум інтриґи зійшов нанівець. Оця штука з «Трьома серцями». Вам краще знати.

Я ще раз спробував закликати до його доброї волі.

— Знаю, що ви розказали дівчатам про той задум. То навіщо стараєтеся, щоб я вважав інакше?

Стариган мовчав. Я вдався до якнайпереконливішого тону.

— Пане Кончісе, нас не треба вмовляти й намовляти. Охоче визнаємо, що на нас таки впливають ваші чари. І ми — в певних рамках — радо підпорядковуватимемося вашим планам.

— Метатеатр не знає рамок.

— У такому разі не залучайте до нього звичайних собі людей.

Здається, репліка влучила в саме око. Він опустив очі, і я вже був вирішив, що моє зверху. Та Кончіс глянув мені у вічі. Е ні, я помилився.

— Послухайтеся моєї поради. Поверніться до Англії й помиріться з вашою дівчиною. Одружіться з нею, облаштуйте родинне гніздечко й навчіться бути самим собою.

Я відвернувся. Кортіло крикнути: «Алісон померла! Саме тому, що ви вплутали Жулі в моє життя! Я ситий по зав’язку брехнею, подвійною грою й нікчемними недомовками». Однак я прикусив язика. Знав, що старий неодмінно почне випитувати про наші з Алісон стосунки, а вони мені муляли на серці.

— Невже в такий спосіб належить пізнавати самого себе — одружитися й облаштувати родинне гніздечко?

— Чому б і ні?

— Постійна робота й будиночок у передмісті?

— Так живе більшість людей.

— Краще вже в могилу лягти.

Кончіс зробив жест, який мав означати вболівання. Але відчувалося, що йому байдуже, хто я й що почуваю. Раптом він встав.

— Побачимося на вечері.

— Я б хотів подивитися на вашу яхту.

— Не можна.

— І побалакати з дівчатами.

— Я ж вам сказав, що вони в Афінах, — відрізав старий і, помовчавши, докинув: — Сьогодні ввечері маю розповісти вам історію, призначену тільки для чоловіків. У ній ідеться не про жінок.

Ага, останній розділ. Я вже здогадався, про що він.

— Про те, що сталося під час війни?

— Про те, що сталося під час війни, — злегка вклонився Кончіс. — До вечері.

Відвернувшись, він рушив до дверей. Я злостився на старигана, і ця злість взялася не так від побоювання втратити Жулі, як від нетерплячки, що доведеться довго чекати до вечері. Мабуть, ми з Жулі зіпсували йому забаву, надто вже рано розкусили його, і то в прикрий спосіб. Тому-то стариган по-дитячому роздратувався. Сестрички, звичайно ж, на яхті. Я побачуся з ними як не сьогодні, то завтра. Задумавшись, я жував тістечко. Зрештою, як на здоровий глузд, ніхто б не став так ґрунтовно, ретельно й вишукано готуватися до літніх розваг у спектаклі тільки для того, щоб обірвати цей спектакль у мить, коли він стає справді цікавий. Та ні, ми вестимемо його далі. Все, що досі діялося на цій сцені, подібне до блефування на початку гри в покер. Справжня боротьба ще попереду.

Згадавши обід два тижні тому за цим столом, я роззирнувся. Може, сестри чекають мене десь під соснами… Цілком можливо, що Кончіс у свій збоченський спосіб дає зрозуміти, щоб я їх шукав. Я заніс торбу до своєї кімнати на другому поверсі й заглянув під подушку та в шафу, сподіваючись, що Жулі залишила мені записку. Нічого не знайшов.

Я вийшов надвір і поринув у нерухоме нагріте повітря. Затримувався в усіх місцях, де бував разом із Жулі. Безперестанку роздивлявся на всі боки й прислухався. Але всюди тяжіла тиша, нікого й нічого не видно. Навіть на яхті не було ознак життя, хоча на воду спустили моторку й пришвартували її до борту штормтрапом. Театр був справді порожній. Він видавався мені, як і всі порожні театри, понурим та моторошнуватим. Так, мабуть, і задумав старий шкарбун.

Цього разу ми мали вечеряти під колонадою, а не нагорі, як раніше. Накритий на дві персони стіл перенесли в її західне крило, звідки було видно сосновий ліс і Муцу. Біля сходів стояв столик із хересом, узо, водою та оливками в мисочці. Коли прийшов старий, я вже допивав другу чарку. Вечір переростав у ніч. Нерухоме мертве повітря оповивало весь обшир.

Чекаючи Кончіса, я вирішив поводитися дипломатичніше. Адже що дужче сердився, то більшу зловтіху викликав, про це можна було здогадатися. І не варто наполягати на побаченні з дівчатами. Доцільно прикинутися, що я взяв за чисту монету його пояснення.

До стола безшумно підійшов старий. Я приязно усміхнувся.

— Може, вам налити чогось?

— Трохи хересу. Дякую.

Я налив півкелиха й подав йому.

— Дуже шкода, що ми розладнали ваші плани.

— Мої плани враховують усе, що тільки може статися, — підніс угору келиха Кончіс. — Вам не дано розладнати їх.

— Але ж ви не могли не знати, що ми таки дограємо до кінця призначені ролі.

Він глянув на море.

— У тому-то й полягає ціль метатеатру — дати учасникам вистави дограти до кінця ролі, вділені їм на самому початку. Але це тільки катастаза.

— Не знаю цього слова.

— Після катастази починається катастрофа, тобто фінальна частина античної трагедії. Чи то комедії, це вже як вийде.

— А від чого залежить, що саме вийде: трагедія чи комедія?

— Від того, чи вміємо ми у звичайному житті доводити до кінця ролі, що їх самі собі й призначили.

Запала тиша. У Кончісовому стилі я зненацька вихопився з питанням.

— Яку частку вашої неприязні до мене визначає вділена вам роль?

Кончіс зовсім не збентежився.

— Приязнь чи неприязнь — це дрібниці. У стосунках між чоловіками.

Узо зашуміло мені в голові.

— Хай так. Але ж ви мене недолюблюєте, га?

Він видивився на мене темними очима.

— Маю відповісти? — Я кивнув. — Так, недолюблюю. Але я взагалі мало кого люблю. А серед них вважай немає молодиків вашого віку. Приязнь чи любов до ближнього — це химера, яку доводиться плекати, щоб уживатися в суспільстві. Я давно вже її позбувся, принаймні тут вона мені не потрібна. Хочете, щоб до вас приязно ставилися. А я хочу жити, ото й усе. Може, колись ви мене зрозумієте. І усміхнетеся. Не глузливо, а згідливо.

Я помовчав.

— Ви говорите так, як деякі хірурги. Їх набагато більше цікавить операція, аніж сам пацієнт.

— Я б не хотів потрапити на стіл хірургові, якого більш цікавить пацієнт, аніж операція.

— Отже… ваш метатеатр насправді анатомічний?

За його плечима виникла тінь. Це Марія. Вона поставила супницю на білу скатертину, сріблясту в крузі світла лампи.

— Можна й так сказати. Волію називати його метафізичним. — Марія сповістила, що ми можемо сісти за стіл. Кончіс відповів кивком голови, але не зрушив з місця. — Метатеатр — це передусім спроба вийти поза рамки ось таких категорій.

— Тобто йдеться не так про науку, як про мистецтво?

— Всяка справдешня наука — мистецтво. І всяке справдешнє мистецтво — наука.

Виголосивши цю хоч і вишукану, але пустопорожню максиму, він відставив келиха й рушив до стола.

— Як бачу, ви вважаєте мене натуральним шизофреніком, — кинув я, йдучи за ним.

Кончіс відповів, допіру дійшовши до стільця.

— Натуральні шизофреніки не можуть вибирати між здоров’ям і хворобою.

Я став навпроти.

— Тобто я не належу до таких?

На якусь мить він розм’як, ніби я сказонув щось по-дитячому потішне. Тоді махнув рукою.

— Тепер це не має значення. Їжмо.

Щойно ми почали вечеряти, біля Маріїної хатки захрускотіла жорства під кроками двох-трьох осіб.

Облишивши суп з яєць і цитрин, я озирнувся, але стіл навмисно поставили в такому місці, щоб нічого не було видно.

— Я захотів проілюструвати свою розповідь, — пояснив Кончіс.

— Як на мене, ви вже це зробили. Причому дуже натурально й жваво.

— Це документальні кадри, — відказав він і жестом звелів мені їсти. Дав знати, що вже нічого не скаже.

Вгорі, на терасі, хтось ходив біля його спальні. Щось там писнуло й шкрябнуло металом. З’ївши суп, я знову спробував укоськати старигана, поки Марія не принесла другої страви.

— Шкода, що я нічого більш не дізнаюся про ваше життя перед війною.

— Головне ви вже знаєте.

— Якщо я правильно витлумачив вашу оповідь про Норвегію, ви розчарувалися в науці. А однак зайнялися психіатрією.

Він знизав плечима.

— По-дилетантськи.

— Досить кинути оком на ваші статті, щоб побачити, що це аж ніяк не дилетантство.

— Вони не мої. Титульні сторінки підроблено.

Я не втримався від усмішки. Безапеляційний тон такої відповіді цілком певно означав, що її треба розуміти навпаки. Звичайно ж, Кончіс не відповів мені усмішкою. Очевидно, вважав за потрібне нагадати мені, що до нього треба ставитися з повагою.

— У тому, що я розповів, було чимало правдивого. З такого погляду ваше питання цілком коректне. Зі мною справді трапилося щось схоже на історію, яку я придумав. — Повагавшись, він вирішив вести далі: — У мені завжди тривав конфлікт. Манило і до таємничого, і до витлумачуваного. Я віддавав перевагу останньому, поклонявся йому як лікар. Як соціаліст і раціоналіст. Але з часом утямив, що спроба підмінити дійсність науковою доктриною, найменувати її, класифікувати, живцем вирізати її з буття — це та сама спроба видалити земну атмосферу. Створюючи вакуум, експериментатор загинув, бо сам у ньому опинився.

— Ви розбагатіли так само, як описано в історії з де Деканом?

— Ні. Я народився в заможній сім’ї. І не в Англії.

— Тобто оповідь про пригоди на Першій світовій війні…

— Вигадана від початку до кінця.

Я глибоко вдихнув. Цього разу Кончіс уникав мого погляду.

— Але ж десь ви та й народилися.

— Мене вже віддавна не хвилює поняття «уродженець».

— Принаймні в Англії ви жили.

Старий підніс очі. Хоч насторожені й невеселі, а однак у їх глибині крилася іронія.

— Невже ви не наситилися моїми вигадками?

— Одне знаю напевно. Маєте віллу в Греції.

Кончісів погляд ковзнув повз мене, пронизав згусток невидимого сарказму й потонув у нічній пітьмі.

— Я завжди прагнув свого клаптя землі. Так само, як птах прагне гніздової території. Щоб була обмежена ділянка, на яку без мого дозволу не смів би ногою ступити жодний представник мого біологічного виду.

— Ви ж тут буваєте рідко й коротко.

Він трохи помовчав. Здається, знудився від мого випитування.

— У людських істот життя складніше, ніж у птахів. І територія людини майже не залежить від матеріальних кордонів, визначених дійсністю.

Марія принесла миску з тушкованою козлятиною й прибрала супові тарілки. Розмова обірвалася. Та коли ми залишились удвох, Кончіс задивився на мене. Він мав ще щось сказати.

— Багатство — це потворна річ. Досить одного місяця, щоб навчитись орудувати ним фінансово. А на те, щоб навчитися давати собі з ним раду психологічно, треба багатьох років. Довгі роки я жив тільки для самого себе. Дозволяв собі всяку коштовну розкіш. Подорожував по всьому світі. Витрачав чималі гроші на театр, зате незрівнянно більше вигравав на фондовій біржі. Заприятелював з безліччю людей, дехто з них прославився. Але ніколи не почувався по-справжньому щасливим. Зрештою, з часом я дійшов істини, яку дано втямити далеко не кожному товстосумові: здатність відчувати щастя і горе — це вроджена риса, закладена в усіх нас. На неї майже не впливають гроші, якими ми розпоряджаємося.

— Коли ви заснували тут театр?

— До мене приїжджали погостювати приятелі. І нудьгували. Та й я з ними часто нудьгував. Особа, з якою весело в Лондоні чи в Парижі, буває нестерпною на егейському острові. Отож ми влаштували театрик, підмостки. Там, де тепер Пріап. Et voilà[192].

— Чи зналися ви з моїми попередниками — вчителями англійської мови?

— Перед війною все було не так, як тепер, — відповів він, поклавши на свою тарілку трохи м’яса. — Ми грали вже написані п’єси. Іноді переробляли їх. Але своїх не придумували.

— Барба Димітракі розповів про пишний феєрверк. Зауважив його з моря.

Кончіс кивнув.

— Він не знав, що ці вогні позначили дуже важливу для мене ніч.

— Ось тільки забув, коли це було.

— У тридцять восьмому. — Стариган зробив значущу паузу. — Я спалив свій театр. Будівлю. На честь такої події пущено феєрверки.

Згадалась історія про те, як він спалив геть усі романи, що мав. Я вже роззявив був рота, щоб нагадати йому про цей випадок, але Кончіс махнув ножем.

— Годі. Їжмо.

Сам він з’їв дуже небагато цієї смаковитої страви. Встав з-за стола, коли в мене ще була мало не повна тарілка.

— Доїдайте. Я скоро повернуся.

І зник у будинку. Зразу ж нагорі зашепталися по-грецькому, а тоді змовкли. Марія принесла солодощі, тоді каву. Закуривши, я чекав. Без надії таки сподівався на появу Жулі та Джун. Мені дуже бракувало їхнього тепла, здорового глузду, та й самої англійськости. Впродовж вечері Кончіс поводився й говорив якось похмуро й відчужено, немовби добігла кінця не одна комедія, а більше. Він відмовився від багатьох брехливих вигадок, але аж ніяк не від тієї, що стосувалася мене самого. Не було навіть натяку на відмову. Коли він признався, що недолюблює мене, я зразу повірив. І відчув, що стариган не стане силоміць втримувати мене від побачення з дівчатами. Може, й так, але він, наділений таким неймовірним даром брехати… У мені ворушилося побоювання, що він дізнався про мою зустріч з Алісон в Афінах і виказав мене сестричкам. Аби довести їм, що я теж брехун, причому набагато примітивніший і банальніший, ніж сам Кончіс.

Він з’явився у відчинених дверях концертної зали. Мав у руці тонку картонну папку.

— Я б хотів, щоб ми сіли он там. — Стариган тицьнув пальцем у столик біля центральної арки, з якого Марія тільки що прибрала спиртне й закуску. — Перенесіть, будь ласка, туди стільці. І лампу.

Я переніс стільці. Як тільки взявся за лампу, з-за рогу колонади хтось вийшов. Мені завмерло серце. Я подумав, що це нарешті Жулі, що саме її ми й чекали. Однак то був негр, весь у чорному. Він приніс щось подовгасте й циліндричне. Відійшовши на жорствяний майданчик, він поставив цю штуку на тринозі навпроти нас. Я здогадався, що це портативний екран. Негр скреготливо розгорнув біле прямокутне полотно, підвісив його й виставив кут нахилу.

— Ендаксі, — негучно обізвався згори якийсь незнайомий мені грек.

Тобто «все в порядку».

Не дивлячись на нас, негр пішов туди, звідки прийшов. Кончіс прикрутив ґніт лампи так, щоб ледве світила, й посадив мене поруч себе, лицем до екрана. Запала тиша.

— Те, що я розповім, допоможе вам зрозуміти, чому завтра настане кінець вашим візитам. Цього разу буде правдива історія. — Я змовчав, хоч він зробив коротку паузу, дав мені змогу запротестувати. — Добре було б, щоб ви взяли до уваги одну річ: таке могло статися тільки в тому світі, в якому чоловіка цінують вище від жінки. Американці вживають вислів «світ справжніх мужчин». У ньому правлять груба сила, безоглядна зарозумілість, облудний престиж і печерна тупість. — Кончіс задивився на екран. — Чоловікам подобається воювати, бо завдяки такій діяльності видаються серйозними людьми. Бо, як гадають чоловіки, ця діяльність — єдине, що не дає жінкам насміхатися з них. Завдяки їй можна принизити жінку до рівня речі. У цьому й полягає головна різниця між статями. Чоловіки бачать речі, натомість жінки — залежність, зв’язок між речами. Жінки знають, чи потребують речі одна одної, чи кохають одна одну, чи підходять одна одній. Це додаткове почуття, якого позбавлені ми, чоловіки. Завдяки ньому справжні жінки сприймають війну як щось огидне й безглузде. Скажу вам, що таке війна. Це психоз, породжений невмінням розуміти взаємозалежності між речами. Наші стосунки з близькими людьми. Наші зв’язки з економікою та історією. А передусім — наше ставлення до небуття. До смерти.

Кончіс змовк. Його схоже на маску обличчя набуло виразу напруженого зосередження й замкнутости на думках. І тоді він сказав:

— Починаю.

Розділ 53

Ελευθερια[193]

— У 1940 році, коли італійці окупували Грецію, я вирішив не втікати звідти. Сам не знаю чому. Чи то через цікавість, чи то через почуття провини, чи то через байдужість. Тут, у глухому закутку забутого богом острова, таке не вимагало особливої відваги. З шостого квітня 1941 року німці почали займати місце італійців. Уже двадцять сьомого квітня вони були в Афінах. У червні пішли в наступ на Крит, і на якийсь час ми опинилися в гущі маневрів. З ранку до вечора сновигали вантажні літаки, в усіх затоках стояли десантні судна. Та невдовзі на острові знову запанував спокій. Фраксос не становив стратегічної цінности ні для військ країн Осі, ні для сил Опору. Місцевий ґарнізон був нечисленний. Сорок австрійців — нацисти завжди приділяли австрійцям та італійцям найменш важливі місця дислокації на окупованій території — під командуванням лейтенанта, пораненого на французькому фронті.

Вже під час боїв на Криті мене виселили з «Бурані». На віллі влаштували постійний спостережний пункт. Задля його обслуговування тут і розмістили ґарнізон. На щастя, я мав житло в селі. Німці поводилися поправно. Перевезли з вілли в мою скромну оселю все, що тільки вдалося, навіть платили мені невелику орендну плату за «Бурані». Та ось коли життя стало налагоджуватися, тодішній предрос, сільський староста, помер від закупорення судин. За два дні мене викликали до новоприбулого коменданта острова. Разом зі своїми підлеглими він розмістився у вашій школі, яку закрили ще на Різдво.

Я гадав, що побачу когось на зразок квартирмейстера, підвищеного у званні або посаді. Натомість опинився перед вродливим молодиком років двадцяти семи — двадцяти восьми, який спитав мене добірною французькою, чи правда, що я вільно говорю цією мовою. Він був дуже ґречний. Поводився так, ніби чимось завинив мені й хоче перепроситися. Ми вподобали один одного, наскільки це можливо в таких обставинах. Невдовзі комендант перейшов до суті. Він хоче, щоб я став сільським старостою. Я зразу ж відмовився. Не мав жодного бажання втягуватися в управлінські справи під час окупації. На те він розпорядився привести сюди кількох шанованих односельців. Коли ті прийшли, залишив нас самих. Виявилося, що це вони висунули мою кандидатуру. Звичайно ж, ніхто з них не рвався на цю заплямовану колабораціонізмом посаду, а я з їхнього погляду був ідеальний bouc emissaire[194]. Вони виклали свої міркування з позицій високої моралі, лестили мені, але я стояв на своєму. Тоді селяни здобулися на щирість. Пообіцяли потайки допомагати мені… Одне слово, я піддався й згодився.

Ця сумнівна честь, якої я неждано доскочив, вимагала частих зустрічей з лейтенантом Клюбером. Якось увечері, тижнів п’ять після нашого знайомства, лейтенант попросив називати його просто Антоном, коли ми наодинці.

Звідси можете зробити висновок, що ми часто залишалися віч-на-віч і що наша взаємна симпатія поглиблювалася. Нас поєднала передусім музика. У коменданта був гарний тенор. Як і багато хто з обдарованих дилетантів, він співав твори Шуберта і Вольфа[195] миліше й задушевніше від професіональних співаків, крім, звичайно, видатних. Принаймні як на мене. Вперше відвідавши мене вдома, він зразу зауважив клавесин. І я зловмисно заграв гостеві «Ґольдберґ-варіації» Баха. Нема кращого засобу довести до сліз чулого німця. Не можу сказати, що Антона було важко підкорити. Він і так мало не соромився своєї ролі й був схильний впасти в захват від першого-ліпшого антинациста, аби той хоч чимсь на те заслужив. Коли я наступного разу прийшов до школи, комендант попросив мене акомпанувати на піаніно, яке він ще раніше наказав перенести зі шкільної актової зали до свого помешкання. І тут настала моя черга розчулитися. Не до сліз, звичайно. Але співав він чудово. А я завжди мав слабкість до Шуберта.

Передусім мене цікавило, чому Антон з його чудовою французькою служить не в окупованій частині Франції. Очевидно, «деякі співвітчизники» вважали, що він ставиться до всього французького не так, як годилося б німецькому воякові. Без сумніву, в офіцерській їдальні він надто часто виступав на захист ґалльської культури. Тому-то Антона й заслали сюди, в глушину. Я забув сказати, що 1940 року під час наступу він дістав кулю в колінну чашечку й через кульгавість не надавався до участи у воєнних діях. Він був німець, а не австрієць. Походив із багатої родини, перед війною рік учився в Сорбонні. Вирішив стати архітектором. Ба, всю науку перервала війна.

…Кончіс замовк, підкрутив ґнота, щоб було світліше, вийняв із папки великий аркуш і розгорнув його. Кілька ескізів — загальний вигляд, перспектива та проекції. Скло й бетон.

— Антон нещадно розкритикував цю віллу. Пообіцяв, що після війни повернеться і збудує мені нову. Згідно з щонайкращими засадами Баугауса[196]. Всі написи по-французькому, ні одного німецького слова. Внизу стояв підпис: Anton Klüber, le sept juin, l’an 4 de la Grande Folie[197].

Давши мені роздивитися цей проект, Кончіс знову прикрутив ґнота.

— Перший рік окупації був цілком терпимий. Бракувало продуктів, і комендант, як і його підлеглі, закривав очі на незчисленні порушення приписів. Уявлення про окупацію як ненастанну боротьбу нещадних карателів із гнобленими тубільцями — це абсурд. Переважною більшістю австрійські солдати були люди в літах, понад сороківку, самі батьки родин — легка здобич сільських дітлахів. Якось улітку 1942 року, на світанні, літак союзників розбомбив німецьке судно з провіантом, яке по дорозі на Крит стало на якір у місцевій старій гавані. Судно затонуло. З глибини сплили сотні пачок з поживою й погойдувалися на поверхні. Ось уже рік острів’яни живилися тільки рибою й глевким хлібом. Не під силу їм було втриматися перед спокусою — м’ясом, молоком, рисом та іншим добром. Отож спускали на воду все, що могло плавати, й рушали по ласощі.

Хтось повідомив мене про це, і я побіг до гавані. Знав, що на мисі ґарнізонний кулеметник обстріляв літак союзників, і в моїй уяві вже манячила картина кривавої розправи. Але на місці я побачив, що острів’яни завзято виловлюють пакунки — за сто ярдів від кулеметника. Біля спостережного пункту стояв Антон і гурт солдатів. Ніхто ані разу не вистрелив. Цього ж ранку Антон викликав мене до себе. Звичайно ж, я обсипав його подяками. Він сказав, що подасть рапорт, а в ньому напише про селян, які виплили в човнах на допомогу німецьким морякам і врятували їх. А тепер комендант потребує кількох пакунків з провізією, щоб показати їх, коли спитають, що вціліло після бомбардування. Мені належить достачити ці пакунки. Решту слід вважати «затонулою і зіпсованою». Ось так і зникли залишки ворожости селян до коменданта і його солдатів.

Пригадую, одного разу ввечері, десь за місяць після цієї події, гурт підхмелених австрійців завів пісню в гавані. І раптом острів’яни відповіли їм співом. Спершу вояки, тоді селяни. По-німецькому й по-грецькому. Тирольська співанка і каламатіано. Дивовижне поєднання. Насамкінець австрійці співали місцевих пісень, а греки — австрійських.

Але це була вершина нашого короткого золотого віку. Хтось із австрійців, очевидно, був донощик. За тиждень після цих співів Антонів ґарнізон підсилили німецьким підрозділом — «для зміцнення морального духу». Одного дня до мене прийшов комендант, схожий на розсерджену дитину, й поскаржився: «Мені сказали, що я недалеко від того, щоб стати ганьбою вермахту, й рекомендували змінити поведінку». Його солдатам заборонили ділитися харчами з місцевими жителями, і ми дедалі рідше бачили австрійців у селі. Наприкінці листопада, після того як грецькі партизани підірвали міст біля Горгопотамоса, напруга посилилася. На щастя, односельці були дуже вдячні мені за м’якість попереднього режиму й сприйняли його загострення доволі спокійно — понад усяке сподівання.

…Кончіс перервав розповідь і двічі плеснув у долоні.

— Хочу показати вам Антона.

— Здається, я його вже бачив.

— Ні. Антон мертвий. Ви бачили актора, подібного до нього. А я вам покажу справжнього. Під час війни я мав невеличку кінокамеру й дві котушки плівки. Тримав їх до 1944 року, коли зміг проявити зняті кадри. Якість препогана.

Негучно застрекотів проектор. Згори впав сніп світла, його навели на екран і сфокусували. Розмиті, невиразні зображення.

Я побачив красивого молодика менш-більш мого віку. Той, з яким мені випало зустрітися тиждень тому, мав з ним тільки одну спільну рису — густі чорні брови. На екрані, поза всяким сумнівом, був бойовий офіцер. Добряком його не назвеш. Він трохи скидався на пілотів, ветеранів Битви за Англію[198], з їхньою напускною безтурботністю й байдужістю. Він ішов униз вуличкою вздовж високого муру — мабуть, повз житло Гермеса Амбеласа. Усміхнувся. Прибравши позу драматичного тенора, соромливо хихикнув. На тому закінчився десятисекундний кіноуривок. У наступному Антон пив каву й бавився з кішкою, що сиділа біля його ніг. Краєм ока глянув на кінокамеру — несміло та поважно, ніби йому заборонили усміхатися. Кадри невиразні, смикані, любительські. Наступний фраґмент. Колона солдатів марширує біля затоки. Сфільмовано згори, з якоїсь мансарди.

— Антон іде останнім.

Він злегка накульгував. За вояками видно широку набережну, де тепер стоять невелика острівна митниця і приміщення для рятівників, збудовані після війни. У фільмі цих будівель немає. Отже, це автентичні кінокадри, не сфальшовані.

Промінь світла згас.

— Це все. Я зняв більше, але один ролик засвітився. Вдалося врятувати тільки ці фраґменти. — Кончіс помовчав і повів далі: — За «зміцнення морального духу» в нашій частині Греції відповідав полковник СС Дітріх Віммель. На той час у країні постав рух Опору. Де на те дозволяли природні умови. Звичайно, з усіх островів тільки на Криті було можливо провадити партизанську війну. На півночі, зокрема на всьому Пелопоннесі, почала діяльність ЕЛАС[199] та інші організації. Їм скидали зброю з літаків. Десантувалися парашутисти — фахові диверсанти. Наприкінці 1942-го Віммеля перевели до Нафпліона. Перед тим цей полковник успішно служив у Польщі. Тепер мав під орудою південно-західну Грецію, а отже, й наш острів. Він застосовував прості методи. Впровадив своєрідний прейскурант: за кожного пораненого німця страчували десятьох заручників — місцевих жителів, а за кожного вбитого — двадцятьох. Як можна здогадатися, така практика себе виправдовувала.

Він мав під рукою банду добірних тевтонських недолюдків, які допитували, катували й страчували. Їх називали die Raben — круки, відповідно до емблеми, яку вони носили.

Я познайомився з Віммелем ще перед тим, як він набув лихої слави за свої паскудні діяння. Одного зимового ранку я почув, що на острів несподівано привезли моторним човном якесь велике офіцерське цабе. Того ж дня я дістав виклик від Антона. У комендатурі мене відрекомендували невисокому худорлявому чоловікові. Був він мого зросту й віку. Бездоганно акуратний. Вишукано ввічливий. Встав, перш ніж поручкатися зі мною. Знав англійську настільки, щоб зрозуміти, що я краще володію цією мовою. Коли я признався про свій духовний зв’язок з англійською культурою, про те, що навчався в Англії, він виголосив: «Велика трагедія нашого часу — це те, що Великобританія і Німеччина мусять ворогувати». Відтак Антон сказав, що полковник уже дізнався про наші музичні вечори й сподівається, що я пообідаю з ними, а потім поакомпаную в кількох піснях. Звичайно ж, довелося прийняти запросини — à titre d’office[200].

Полковник мені дуже не сподобався. Мав гострий, як бритва, погляд. Таких неприємних очей, як у Віммеля, я ніколи й ні в кого не бачив. Хоч там що мірили зором, та ні разу не зблисли людським почуттям. Тільки оцінка й холодний розрахунок. Уже легше витримувати погляд нелюда, розпутника чи садиста. А в нього були очі автомата.

Освіченого автомата. Полковник привіз із собою кілька пляшок рейнвейну. Обід був розкішний, таких страв я не бачив бозна-відколи. Ми трохи побалакали про війну — десь так, як про погоду. Віммель сам перевів балачку на літературу. Видно, що начитаний. Добре знав Шекспіра, чудово — Ґете і Шіллера. Навіть провів ряд цікавих паралелей між англійським і німецьким красним письменством, не всі з яких були на користь його рідного. Я зауважив, що він п’є менше, ніж ми, а Антон дав волю язику. Еге ж, ми вдвох фактично опинилися під спостереженням. Я втямив це, коли обід дійшов до половини. Полковник спостеріг, що я дійшов такого висновку. Ми з ним, старші віком, стояли на двох полюсах. Антон опинився поза межами цього двополюсника. Певна річ, Віммель міг тільки гордувати дрібним грецьким чиновником, і я мав би цінувати те, що зі мною поводяться як з джентльменом, як з рівнею. Але я своє знав.

Після обіду ми з Антоном виконали кілька lieder — пісень, і високий гість не скупився на компліменти. Потім сказав, що хоче оглянути спостережний пункт на тому боці острова, й запросив мене підтримати їм двом компанію. Ця споруда була не дуже важлива у військовому плані. Отож ми підплили моторкою до Муци, вийшли на берег і рушили до вілли «Бурані». На подвір’ї було повно військового манаття. Мотки колючого дроту, бункери й таке інше. Я був дуже радий, побачивши, що моє житло зовсім не пошкоджене. Вишикували солдатів, і полковник, стоячи поруч мене, звернувся до них з короткою мовою. Говорив, звісно ж, по-німецькому. Назвав мене «цей пан» і наголосив на тому, що треба шанувати мою власність. Мені запам’яталося ось що. На зворотній дорозі він зупинився, зауваживши якусь хибу в обмундируванні вартового біля брами. А тоді вказав Антонові на цю хибу й додав: «Schlamperei, Herr Leutnant. Sehen Sie?»[201]. «Schlamperei» — означає «нехлюйство, недбальство». Це слово пруссаки часто вживають, коли говорять про баварців і австрійців. Він очевидно натякнув Антонові про якусь колишню розмову. Ось і ключ до Віммелевого характеру.

Ми побачили його знову аж за дев’ять місяців. Восени 1943 року.

Добігав кінця вересень. Погожого надвечір’я до моєї оселі прудким кроком зайшов Антон. Я зрозумів, що трапилося лихо. Він тільки що повернувся з «Бурані», де відбувало службу дванадцять солдатів. Вранці четверо з них, що мали вільний час, пішли на Муцу купатися. Очевидно, геть забули про обережність, бо ж — ото ще Schlamperei! — полізли у воду всі разом. Вийшли один за одним на берег, перекидалися м’ячиком і засмагали. Ззаду них із лісу вийшло троє невідомих. Один мав автомат. Німці були приречені. Почувши стрілянину, унтер-офіцер, який чергував на віллі, повідомив коменданта по радіо й спустився на пляж. Застав там трьох мерців. Четвертий був ще живий і встиг розказати, що сталося. Партизани зникли, прихопивши зброю солдатів. Антон негайно пустився в моторці на той бік острова.

Бідолашний Антон. Він розривався між двома прагненнями — належно виконати свій обов’язок і забаритися з повідомленням цієї лихої новини страхітливому полковникові Віммелю. Знав, звичайно, що конче треба подати рапорт. Він так і зробив, але допіру ввечері, після того як побачився зі мною. У нашій розмові поділився зі мною міркуваннями, що доведеться мати справу з повстанцями-андарте, які приплили з материка вночі й навряд чи ризикнуть повернутися назад перед тим, як стемніє. Тож Антон обігнув острів, ретельно обстежуючи кожну бухту, де можна було б сховати човна. Незабаром знайшов цього човна. Його заволокли в прибережний ліс, навпроти Петрокараві. Тут не було над чим роздумувати. На такі випадки є виразна інструкція командування: відрізати шлях до відступу. Він спалив човна. Миші опинились у пастці.

Антон прийшов, щоб викласти мені суть справи й порадитися. На той час усі знали про віммелівський «прейскурант». Згідно з ним, ми заборгували полковнику вісімдесятьох смертників. Антон вважав, що вихід таки є — зловити партизанів і чекати Віммеля, який з’явиться на острові скоріше за все вже завтра. Ми принаймні доведемо, що вбивці не місцеві, що це agents provocateurs — аґенти-провокатори. Поза всяким сумнівом, це комуністи з ЕЛАС. Їхня тактика полягає у під’юджуванні німців на репресії, щоб ті своєю чергою зміцнювали бойовий дух греків. У вісімнадцятому сторіччі такий самий спосіб застосовували клефти, щоб бунтувати пасивних селян проти турків.

О восьмій вечора я скликав сільських старійшин і описав стан справ. Сьогодні вже пізно до чогось братися. Наш єдиний спосіб порятунку — завтра обшукати весь острів, гуртом з Антоновими солдатами. Старійшини лютували, що спокою й життю односельців загрожує така страшна небезпека. Вони пообіцяли всю ніч сторожувати причали й водозбірники, а вдосвіта розпочати пошуки партизанів.

Ба, опівночі я прокинувся від тупоту і гримання по брамі. Знову прийшов Антон. Сказав, що вже пізно. Надійшов наказ. Не можна нічого робити на свій розсуд. Мене належить негайно заарештувати. До ранку зібрати на майдані всіх сільських чоловіків, яким від чотирнадцяти до сімдесяти п’яти років. Вранці припливе Віммель зі своїми «круками-рабенами». Все це Антон повідомив мені у спальні. Міряв ногами кімнату вздовж і впоперек, мало не плакав, а я сидів на ліжку і вислуховував, як йому соромно бути німцем, як соромно за те, що взагалі народився. Він наклав би на себе руки, якби не обов’язок спробувати вмилостивити полковника. Довго тривала наша розмова. Він розповів про Віммеля таке, про що досі й словом не обмовлявся. Острів відрізаний від світу, й багато чого я почув уперше. Насамкінець Антон сказав, що ця війна дала йому тільки одну добру річ — нагоду познайомитися зі мною. Ми потиснули один одному руки.

А тоді ми вдвох рушили до школи. Там я провів ніч під вартою.

О дев’ятій мене привели в гавань, де вже зібралися жителі села — всі чоловіки й більшість жінок. Антонові підлеглі блокували всі виходи звідти. Зайво й казати, що партизанів ніхто не бачив. Люди впали в розпач. Вони нічого не могли вдіяти.

О десятій приплили на десантному судні «круки-рабени». Зразу ж впадала в око різниця між ними і австрійцями. Краща виправка, міцніша дисципліна, набагато надійніший захист від впливу людських почуттів. І різниця в роках — молодість. Я відчув, що їхня найжахітливіша риса — це юначий фанатизм.

За десять хвилин приводнився гідроплан. Пам’ятаю тінь його крил на біленьких будиночках. Як чорна коса. Поряд зі мною молодий рибалка зірвав криваво-червону квітку гібіскуса й приклав її до серця. Всі ми знали, що він хоче тим сказати.

Щойно ступивши на берег, Віммель наказав зігнати всіх чоловіків на мол. І вперше острів’яни запізнали своєю шкурою, що таке стусани й удари чужинських зайд. Жінок відтіснили в прилеглі вулиці та провулки. Віммель і Антон зайшли до таверни. Невдовзі туди покликали мене. Селяни хрестилися, коли два солдати вели мене попід руки, а тоді заштовхнули всередину. Віммель не встав, взагалі не привітався. Говорив зі мною, як з кимсь незнайомим. Навіть від англійської відмовився. Привіз із собою грека-перекладача, колабораціоніста. Антон загубив голову. Оторопілий від розвитку подій, він не знав, на котру й ступити.

Віммель подав свої умови. Чоловіки — за винятком вісімдесяти заручників — прочісують острів, ловлять партизанів і приводять до нього — разом із викраденою зброєю. Трьох бравих повстанців належить доправити тільки живими. Якщо ми впораємося за добу, то заручників зашлють до арбайттабору. Якщо не впораємося, то їх розстріляють.

— Якщо навіть ми й знайдемо партизанів, то як їх узяти живими в полон? Це ж озброєні, на все готові відчайдухи, — зауважив я.

Полковник глипнув на годинника й відповів по-німецькому:

— Одинадцята ранку. Маєте час до завтра, до дванадцятої дня.

Мені наказали переказати ці умови по-грецькому привселюдно, на набережній, що я й зробив. Натовп озвався гучними протестами, наріканнями, вимогами зброї й пропозиціями інших способів залагодити справу. На те полковник вистрелив із пістолета в повітря. Запанувала тиша. Принесли поіменний список, стали викликати чоловіків села. Кожен, почувши своє прізвище, ступав крок уперед, а Віммель сам визначав, хто стане заручником. Я зауважив, що він вибирає людей у силі віку, від двадцяти до сорока років. Мабуть, з огляду на здатність до роботи в таборі. Однак тепер я гадаю, що Віммель попросту відсіював на погибель найкращих — цвіт села. Коли набралося сімдесят дев’ять душ, він тицьнув пальцем у мене. Я став вісімдесятим заручником.

Нас, заручників, під конвоєм повели до школи. Там і ув’язнили, під посиленою вартою. Ввіпхнули до тісного класу без найпростіших і найпотрібніших вигод. Не було їжі та пиття — таж сторожували «круки-рабени». А найгірше — ми не знали, що діється на волі. Тільки згодом я довідався про події того дня.

Ті, що залишилися на волі, кинулися до своїх осель по багри, серпи, ножі й усе інше, чим можна бити, різати та колоти. Тоді зібралися на пагорбі за селом. Це були діди, що насилу волочили ноги, й підлітки-недоростки. Кілька жінок хотіло залучитись до облави, але «круки» грубо притримали їх. Щоб собою ґарантували повернення чоловіків.

Ці жалюгідні вояки суто по-грецькому вдарилися в суперечку. Зійшлися на одному плані дій, тоді перекинулися на другий. Нарешті хтось, узявши на себе роль лідера, визначив кожному певну вихідну позицію й район пошуків. Отож вирушили ці сто двадцять чоловіків. Ніхто з них і не гадав, що вже нема чого шукати. Та якби партизани й справді ховалися в лісі, то навряд чи вдалося б їх знайти, а тим більше — затримати. Забагато дерев, забагато скель, забагато розколин.

Усю ніч вони вичікували на пагорбах, розташувавшись непевним кордоном упоперек острова. Надіялися, що партизани спробують прорватися до села. А вранці — шукали, гарячково шукали. О десятій зібралися й стали роздумувати, чи не варто вдатися до відчайдушного нападу на острівний ґарнізон. Але розумні голови зметикували, що це призведе до набагато страшнішої трагедії. Два місяці тому в одному селі на півострові Мані окупанти винищили всіх чоловіків, жінок і дітей за значно меншу провину.

Ополудні вони спустилися в село. Йшли до гавані, несучи розп’яття та ікони. Віммель чекав їх. Речник, старий моряк, вдався до крайнього засобу — збрехав, що вони бачили втечу партизанів у човнику. Віммель усміхнувся, похитав головою й наказав ув’язнити цього діда — з цієї миті вісімдесят першого заручника. Проста справа. Німці вже самі впіймали партизанів. У селі. Але погляньмо на Віммеля.

…Кончіс знову плеснув у долоні.

— Ось він в Афінах. Хтось із руху Опору сфільмував Віммеля прихованою камерою, щоб усі ми закарбували в пам’яті цю парсуну.

Світло залило екран. Міська вулиця. На її затіненому боці припаркувався німецький автомобіль, подібний до джипа. З нього вийшли три офіцери й під палючим сонцем перетнули навскіс вулицю. Проминули камеру, поміщену на першому поверсі будинку, сусіднього з тим, до якого вони прямували. Голова перехожого на мить затулила об’єктив. Попереду йшов низький елеґантний чоловік. Від нього бив авторитет — грубий і непохитний. Ці двоє справляли враження його тіней. Чи то віконниця, чи то штора затемнила кадр. Темрява. Відтак на полотні з’явився знімок чоловіка в цивільному вбранні.

— Це передвоєнна світлина. Тільки її й удалося роздобути.

Нічим не прикметне обличчя, прикре враження від уст. Не тільки в Кончіса важкий, нерухомий погляд. Бувають і гірші зразки. Цей чоловік трохи подібний до «полковника» з хребта на острові, але це різні люди.

— А ось фраґменти кінохроніки, знятої в Польщі.

Змінювалися картини, Кончіс пояснював. «Ось він, за генералом». Або ж: «Віммель стоїть зліва, з самого краю». Хоч було видно, що кінострічка не фальшива й відображає фактичні події, однак мене, як завжди на перегляді нацистських фільмів, пройняло відчуття нереальности побаченого, величезної прірви між Європою, що породжує таких потвор, і Англією, зовсім не здатною на це. І я відчував, що Кончіс старається заманити мене в павутину, звести до рівня невиннятка, незрілого в історичному часі. Однак вираз на його обличчі у відбитому світлі екрана свідчив, що старий глибше, ніж я, поринув у картини на полотні, що жертва минулого — це скоріше він, ніж я.

— Ось як повелися партизани. Побачивши, що човен згорів, вони швидко пробралися до села. Напевно, підійшли до околиці тоді, коли до мене прийшов Антон. Ми й не знали, що на краю села в одного з цих бойовиків є родичі на прізвище Цацос. Дві дочки, яким по вісімнадцять і двадцять років, син і батько. Два дні перед тим чоловіки поплили з оливковою олією до Пірея. Вони мали невеликий каїк, а німці дозволяли провадити дрібну комерцію. Дівчата доводилися двоюрідними сестрами одному з партизанів, а старша скоріш за все ще й коханкою.

У селі ще не знали про вбивство, й ніхто не помітив партизанів, коли вони підійшли до хати. Безперечно, вони розраховували скористатися каїком. Але той був у морі. Невдовзі прийшла заплакана сусідка й розповіла сестрам про вбивство солдатів і про все, що я сказав сільським чоловікам. Партизани вже надійно сховалися. Не знати, де вони ночували. Мабуть, у порожньому водозбірнику. Поспішно зорганізовані патрулі селян обшукали всі вілли й хати, порожні й заселені, серед них і житло Цацосів, але нікого не знайшли. Ми ніколи не дізнаємося, чи дівчата попросту боялися непроханих гостей, чи були під впливом лівацького патріотизму. Вони не мали кровних родичів у селі, а батько та брат були далеко, й їм ніщо не загрожувало.

Напевно, зранку партизани вирішили втікати. Сестри взялися пекти хліб. Це зауважила спостережлива сусідка й згадала, що вони це робили всього два дні тому — для брата й батька на дорогу. Ця жінка, мабуть, не зразу запідозрила дівчат, бо тільки о п’ятій вечора прийшла до школи й доповіла німцям. Серед заручників були її три близькі родичі.

До хати зайшла група «круків». Там був тільки двоюрідний брат. Він сховався в шафі. Чув, що дівчат б’ють, чув їхній крик. Знав, що це вже кінець, отож вискочив із шафи й спробував вистрелити з пістолета, поки німці не отямилися від несподіванки. Але вийшла осічка.

Усіх трьох повели до школи на допит. Дівчат катували, а їхнього кузина швидко змусили допомагати слідству. За дві години, коли вже стемніло, він провів німців уздовж берега до порожньої вілли, постукав у вікно й шепнув товаришам, що сестрам вдалося роздобути човна. Коли партизани вийшли за браму, на них накинулися «круки». Ватажкові прострелили руку, а решті нічого не сталося.

— …Він часом не з Криту родом? — перебив я.

— Так. Подібний до того, що ви бачили, тільки нижчий і кремезніший.

— Весь цей час ми, заручники, сиділи в класі. Вікна виходили на ліс, тому не було видно, хто зайшов до школи чи вийшов з неї. Десь о дев’ятій вечора хтось двічі пронизливо заверещав від болю, а трохи пізніше крикнув на все горло: «Елевтерія!!!» По-грецькому це означає «свобода».

Не подумайте, що ми крикнули у відповідь. З’явилася надія, що партизанів спіймали. Невдовзі торохнули дві автоматні черги. А за який час відчинилися двері класу. Викликали мене й тутешнього м’ясника.

Нас вивели надвір, до західного крила. Тепер там, здається, мешкають ваші вчителі. Біля входу стояв Віммель з одним із своїх лейтенантів.

За ними на сходах сидів, обхопивши голову руками, перекладач-колабораціоніст, сполотнілий і приголомшений. За якихось двадцять ярдів від вхідних дверей, під стіною, лежали дві мертві жінки. Солдати саме перевалювали тіла на ноші. Підійшовши до нас, лейтенант дав знак м’ясникові йти з ним.

Віммель зайшов до школи. Мене підштовхнули в плечі, щоб іти за ним. Він стояв у кінці коридору, біля відчинених дверей, з яких лилося світло. Чекав на мене й жестом скомандував увійти, коли я наблизився.

Мабуть, тільки лікар не зомлів би від того, що я побачив. І я волів зомліти. Посередині порожньої кімнати стояв стіл, до якого прив’язали юнака — двоюрідного брата. Він мав на собі тільки закривавлену сорочку-безрукавку, навколо рота й очей були сильні опіки. Але я бачив тільки одне. На місці статевих органів зяяла темно-червона рана. Відтято член і мошонку. Слюсарними ножицями.

В далекому куті лежав долілиць ще один голий чоловік. Я не розгледів, що з ним зробили. Він, очевидно, був теж непритомний.

Ніколи не забуду тиші, що панувала в тій кімнаті. Там було кілька солдатів… Яких там солдатів! Катів, патологічних садистів. Один із них тримав у руках довгого металевого прута. Жарів перевернутий електричний камін. Три кати наділи шкіряні фартухи, схожі на ковальські, щоб не забруднити форми. Тхнуло калом і сечею.

Третій жертві заткнули кляпом рота й прив’язали до стільця в куті. То був могутній чолов’яга. Трохи потовчений, серйозно поранена рука, але його, як видно, ще не катували. Віммель почав із тих, яких легше зламати.

Творці фільмів — наприклад, Росселліні — подають приклад, як у таких ситуаціях має повестися позитивний герой. Належить виголосити фашистським виродкам коротку, зате нищівну осудливу промову. Виступити від імени людства й історії й поставити негідників на місце. Однак признаюся, що я почував тільки гострий інстинктивний страх за свою шкуру. Знаєте, Ніколасе, я гадав, — а Віммель дав мені час подумати, — що вони й мене катуватимуть. Не знати, за що й чому. Таж у світі не стало здорового глузду. Якщо люди можуть виробляти таке з іншими людьми…

Я обернувся до Віммеля. Дивна річ — з усіх присутніх саме в нього була подоба, найближча до людської. Втомлений і злий. Видно, що гидує кривавою яткою, яку влаштували його підлеглі, й навіть трохи соромиться її.

— Їм подобається це робити. Мені — ні, — сказав він по-англійському. — Я б хотів, щоб ви поговорили з цим убивцею, перш ніж вони візьмуться за нього.

— Про що з ним говорити? — спитав я.

— Хочу знати імена його товаришів. Імена помічників. Місця криївок і складів зброї. Якщо він усе це видасть, то, ручаюся, його розстріляють як порядного солдата.

— Невже мало того, що ви дізналися від тих двох?

— Вони сказали все, що знали. А він знає більше, — відповів полковник. — Я віддавна хотів натрапити на такого типа. Він бачив, як мучаться його товариші, й усе одно тримав язика за зубами. І нам не під силу змусити його признатися. Може, вам це вдасться. Скажіть усе, як є. Скажіть правду. Ви недолюблюєте нас, німців. Ви освічена людина. Ви хочете припинити цю… процедуру. Ви радите викласти все, що йому відомо. Це не гріх, бо нема куди діватися. Зрозуміли? Ходімо.

Ми перейшли до сусідньої кімнати, теж порожньої. Зразу ж сюди затягли пораненого — не відв’язавши від стільця — і залишили посеред кімнати. Навпроти поставили стільця для мене. Сівши збоку, полковник помахом руки випровадив катів за двері. І я заговорив.

Я виконав усе, що наказав Віммель. Умовляв партизана сказати все, що йому відомо. Мабуть, ви, Ніколасе, подумаєте про долю людей, яких він мав видати, й скажете, що я вчинив підло… Однак тієї ночі все моє життя обмежилося двома шкільними кімнатами. До них звелася вся дійсність. Я вважав своїм обов’язком покласти край жахливій деградації людини як такої. Мені здавалося, що маніякальна впертість цього критянина безпосередньо сприяє цій деградації, ба навіть стає її складником.

Я пояснював, що я не колабораціоніст, а лікар, що мій запеклий ворог — страждання людини. Від імени всієї Греції запевняв, що Бог простить його за признання. Тлумачив, що годі вже мучитися його товаришам, бо є межа, за якою ніхто не витерпить мук… і таке інше. Я вжив усіх аргументів, які тільки могли спасти на думку.

Але на його обличчі застиг вираз ворожости й ненависти до мене. Сумніваюся, чи він взагалі мене слухав. Мабуть, наперед вирішив, що я зрадник і всі мої слова брехливі.

Нарешті я замовк і глянув на полковника. Мені не вдалося приховати, що я вже відчув свою невдачу. Тим часом він, мабуть, засигналив вартовим. Один із них увійшов, став за спиною критянина й вийняв затичку з рота. Зразу ж вирвався такий крик, що набубнявіли жили на шиї. Ватажок ревнув те саме слово, одне-єдине: елевтерія. У цьому крику не було ані дрібки чогось піднесеного. Партизан вихлюпнув у ньому скажену лють, неначе жбурнув на нас пляшкою з коктейлем Молотова. Вартовий брутально заткнув рота кляпом.

Звичайно ж, це слово слугувало бідоласі не символом благородної ідеї чи високої мети. Воно стало останньою зброєю, і він нею скористався.

— Заберіть його й чекайте моїх наказів, — звелів полковник. Ватажка відволокли до кошмарної кімнати. Віммель підійшов до вікна, розчахнув віконниці в пітьму, трохи постояв мовчки, а тоді обернувся до мене:

— Тепер ви розумієте, чому я мушу застосовувати такі методи.

— Я вже нічого не розумію, — відповів я.

— У такому разі вам добре було б подивитися на розмову моїх солдатів з цією худобиною, — розсудив він.

— Ради бога, не вдайтеся до такого, — попросив я.

Полковник спитав, чи не вважаю я, що він насолоджується такими сценами. Я промовчав. Тоді він сказав:

— Я б залюбки висиджував у штабі, підписував документи й милувався пам’ятками архітектури. Ви мені не вірите. Маєте мене за садиста. Помиляєтеся. Я реаліст.

Я сидів і мовчав. Ставши переді мною, Віммель пообіцяв:

— Вас замкнуть в окремій кімнаті. Я розпоряджуся, щоб вам дали їсти й пити. Між нами, цивілізованими людьми, кажучи: я жалкую за те, що сталося вдень, і за те, що коїться досі за стіною. Звичайно ж, ви не заручник.

Я глянув на нього. Мабуть, у цьому погляді відбилися приголомшення й вдячність.

— Звольте затямити ось що, — сказав він. — Як і кожний порядний офіцер, я маю одну-єдину високу мету — виконати історичне завдання німців, тобто запровадити порядок у хаосі Європи. Коли ми впораємося з цим завданням, тоді буде час на пісні.

Сам не знаю як, але я відчув, що він виголошує неправду. Одна з найбільших помилок нашого часу — це така поширена думка: нацисти змогли прийти до влади, бо запровадили порядок у хаосі. Якраз навпаки — їм таке вдалося завдяки тому, що вони перетворили порядок на хаос. Вони відкинули десять заповідей, не визнавали існування Понад-Я[202]… І так далі. Нацисти сказали: «Можеш гнобити меншості, можеш убивати, можеш катувати, можеш злягатися й брати шлюб без кохання». Вони запропонували людству всі свої найбільші спокуси. Немає істини, все дозволено.

Гадаю, на відміну від більшости німців, Віммель це усвідомлював. Завжди знав, хто він такий і що робить. Знав, що бавиться зі мною, як кіт з мишею. А я з самого початку гадав інакше.

Востаннє подивившись на мене, він вийшов. Було чути, як полковник щось сказав одному з вартових. Мене відвели до кімнати нагорі й принесли їжу та пляшку німецького пива. З усіх почуттів, якими я проймався, переважало одне — надія на те, що виживу. Що бачитиму, як світить сонце. Що дихатиму, їстиму хліб, торкатимусь клавіш.

Минула ніч. Вранці мені принесли каву, дозволили вмитися. О пів на одинадцяту вивели надвір. Там уже чекали заручники. Їм не дали ні їсти, ні пити, й мені не дозволили поговорити з ними. Не було видно ні Віммеля, ні Антона.

Нас конвоювали до гавані. Там зібралося все село — півтисячі людей. Скупчений на набережній чорний, сірий та блідо-блакитний натовп пильнували вишикувані в шеренгу «круки-рабени». Там були сільські священики, жінки, навіть малі діти. Побачивши нас, юрма озвалася криком. Завирувала, як аморфна протоплазма. Силкувалася прорвати оболонку, та не могла.

Ми рушили. Знаєте цей великий будинок з чималими акротеріями на аттику? Той, що стоїть навпроти гавані? Тоді на його першому поверсі була таверна. На балконі стояв Віммель, за його плечима — Антон, а з обох боків — кулеметники. Мене вивели з колони й поставили біля стіни під балконом, серед столиків і стільців. Я проводжав поглядом заручників, що йшли далі вулицею, поки не зникли з очей.

Була спека. Чудовий день, забарвлений блакиттю чистого неба. Селян відтіснили з набережної до тераси перед таверною, де стояли старовинні гармати. Люди збилися в щільний гурт. Звернені до неба засмаглі обличчя, розмаяні під бризом чорні жіночі хустки. Я не бачив, що там на балконі, тільки відчував, що полковник зволікає й тяжіє над юрбою своїм мовчанням, усім своїм єством. Поступово люди стихли. Стіна облич вичікувала. У висі пурхали ластівки. Неначе діти, які бавляться в оселі, дарма що дорослі прибиті горем. Дуже дивно: стільки греків — і тиша. Тільки пташки безтурботно щебечуть.

Віммель заговорив. Колабораціоніст перекладав.

— Зараз ви побачите, що стається з тими, які… з ворогами Німеччини… і з тими, що допомагають цим ворогам… згідно з присудженим учора ввечері вироком військового трибуналу… страчено трьох бандитів… ще двох стратять тепер…

Усі брунатні руки здійнялися й осінили хрестом тілá. Віммель замовк. Німецька мова личить смерті так само, як латинь — католицькій месі.

— А відтак… вісімдесятьох заручників… затриманих відповідно до окупаційних законів… як відплату за жорстоке вбивство… чотирьох ні в чому не винних військовослужбовців вермахту… — полковник знову зробив паузу, — також стратять.

Коли прозвучав переклад останніх слів, натовп застогнав, ніби кожного вдарили в живіт. Багато жінок, кілька чоловіків кинулися на коліна, благаючи пощади у вояків, що стояли на балконі. Рід людський навпомацки шукає милости dei vindicantis[203], а її нема. Мабуть, Віммель пішов усередину, бо благання обернулися лементом.

Мене повели вслід за заручниками. Солдати-австрійці перекрили всі входи до гавані й не впускали селян. Я здригнувся від думки, що вони спромоглися допомагати «крукам», підпорядковуватися Віммелю, стояти, напустивши байдужість на обличчя, й грубо відштовхувати людей, до яких ще вчора не почували ворожости.

Петляючи між будинками, вузька вуличка привела до майданчика біля сільської школи. Це природна сцена, спадиста на північ. Звідси видно море й материк понад дахами низьких хат. З півдня майданчик обмежувала будівля школи, зі сходу й заходу — високі мури. Якщо пам’ятаєте, в саду, по той бік західного муру, росте великий платан. Його гілки нависають над майданчиком. Коли я туди прийшов, мені зразу впало в око, що на них висять три трупи, безбарвні в затінку й потворні, неначе взяті з офортів Ґойї. Голий двоюрідний брат з тою жахливою раною. Голі сестри. Випотрошені. З розпорених від ребер до лобка животів звисали нутрощі. Тіла повагом колихалися під полуденним вітерцем.

За кошмарними вішальниками я побачив заручників, що скупчилися в загоні зі шкільної стіни й огорожі з колючого дроту. Частина стояла в тіні під стіною, решта пеклася на сонці. Як тільки я прийшов, вони закричали. Обкидали мене обрáзами й проханнями допомогти, неначе я був спроможний зворушити й ублагати полковника. Він стояв посеред майданчика з Антоном і двадцятьма «круками». У довгому мурі, що зі східного боку, була брама із залізних ґрат. До них прив’язали двох партизанів. Не шнурком — тим же колючим дротом.

Мене поставили за подвійною шеренгою солдатів, ярдів двадцять від Віммеля. Антон навіть не глянув у мій бік, а Віммель тільки оком кинув. Антон задивився в порожнечу, ніби вмовляв собі, що все навколо тільки примарюється, що він сам примара. Полковник кивком підкликав колабораціоніста. Мабуть, хотів дізнатися, що саме вигукують заручники. Трохи поміркувавши, він рушив до них. Вони змовкли. Звичайно ж, не знали, що вже оголошено про їх страту. Віммель щось сказав, і їм переклали. Я не почув, що саме, але селяни вгомонилися. Отже, не смертний вирок. Полковник підійшов до мене.

— Я дав цим селянам обіцянку, — проказав він. Я подивився на його обличчя. Ані сліду нервозности й збудження. Цілком опанована людина. — Помилую їх. Пошлю до арбайттабору. З однією умовою. Ви, як сільський староста, у них на очах виконаєте смертний вирок цим двом убивцям.

— Я не кат, — відповів я.

Селяни загорланили до мене.

— Даю вам тридцять секунд на роздуми, — кинув полковник, глянувши на годинник.

Звичайно ж, у таких випадках ніхто не спроможеться на роздуми. З голови вивітрює здатність мислити. Не забувайте про це. Від тієї миті я керувався не здоровим глуздом. Я втратив його.

— Не маю вибору, — сказав я.

Він підійшов до солдата, що стояв скраю, зняв із його плеча автомат і демонстративно перевірив, чи він заряджений. Відтак простягнув мені цю зброю — обома руками. Ніби вручав нагороду. Підбадьорені заручники загомоніли й перехрестилися. І затихли. Полковник уважно спостерігав за мною. Майнула думка, що я міг би вистрелити в нього. Але тоді неминуче винищили б усіх жителів села.

Я рушив до чоловіків, прив’язаних до ґратчастої брами. Втямив, чому так задумав Віммель. Цей випадок докладно опишуть у колабораціоністських газетах. Ніхто ані словом не натякне, що я скоїв це з примусу. Зобразять мене греком, який втілює в життя німецьку теорію порядку. Засторога іншим старостам. Приклад для всіх заляканих греків. Але ці вісімдесят… Чи маю я право приректи їх на смерть?

Я зупинився за п’ятнадцять футів від партизанів. Надто близько, але мені дуже багато років не доводилося стріляти. Чомусь я ні разу не подивився їм у вічі. Водив поглядом по високому мурі з черепичним дашком, по зроблених без смаку декоративних урнах на стовпцях брами, по пір’ястих листках перцевого дерева, що росло за нею. Зрештою я не міг не глянути на смертників. Молодший скидався на мерця. Голова впала на груди. Кати щось зробили з його руками: всі пальці в крові. Але він жив. Було чути стогін і бурмотіння. Марення.

Старшому, ватажкові, розбили рот — кулаком або носаком чобота. Губи набрякли й побагровіли. Коли я звів дуло, він розтулив те, що залишилося від губ. Всі зуби вибито. Зів рота схожий на почорнілу вульву. Я так розпачливо прагнув, щоб усе це якнайскоріше закінчилося, що не міг зміркувати, звідки взялася така рана. Йому теж або ламали пальці, або рвали нігті. По всьому тілі опіки. Але німці допустилися фатальної помилки. Не видавили йому очей.

Не цілячись, я натиснув на гашетку. Не вистрелило. Тільки клацнуло. Знову натиснув. Знову клацнуло.

Я обернувся. Віммель і мої конвоїри стояли футів за тридцять від мене й спостерігали. Заручники раптом зняли галас. Гадали, що я не можу наважитися на екзекуцію. Відвернувшись до брами, я спробував ще раз. Знову невдало. Помахавши автоматом полковникові, я дав зрозуміти, що з цією зброєю не все гаразд. Від спеки я погано почувався. Мене млоїло. І годі було зомліти.

— Щось не так? — спитав він.

— Автомат не стріляє.

— Це шмайсер. Чудова річ.

— Я три рази пробував.

— Не стріляє, бо не заряджений. Цивільним особам суворо заборонено давати в руки бойову зброю.

Я видивився на нього, тоді на автомат. Досі нічого не розумів. Заручники мовчали.

— Як же мені їх убити? — безпорадно спитав я.

Він усміхнувся. Усмішка наче поріз шаблею. І сказав:

— Я чекаю.

І тоді я збагнув. Мені належало затовкти їх кольбою.

Багато чого я зрозумів. Справжню сутність Віммеля, його справжні засади. І усвідомив, що це безумець, а отже, ні в чому не винен, як і всі безумці, навіть найжорстокіші. Це витвір, на який цілком може спромогтися життя, якщо забагне здійснити таку виняткову можливість спотворити душу і плоть. Мабуть, саме тому Віммель здатен чинити невідпорний вплив, як божество пітьми. Саме тому й випромінює якийсь нелюдський чар. Отже, насправді провина за зло й звірство лежить на німцях, зовсім не шалених лейтенантах, капралах та рядових, що мовчки прислухаються до нашої розмови.

Я рушив до полковника. Конвоїри подумали, що я надумав напасти, й звели автомати. Щось сказавши їм, він стояв на місці. Я зупинився за якихось шість футів від Віммеля. Ми дивились один одному в очі.

— В ім’я європейської цивілізації благаю вас припинити це варварство.

— А я наказую вам виконати вирок, — відрізав полковник і, не відвівши очей, докинув: — Якщо відмовитеся виконати цей наказ, то вас самого стратять на місці.

Я поволікся по сухій землі до брами. Спинився перед смертниками. Хотів був пояснити ватажкові, який ще міг би мене зрозуміти, що в мене нема вибору, що я конче мушу скоїти страхітливий злочин. Але я забарився на мить, за яку встиг зблизька розгледіти, що сталося з цим покаліченим ротом. Його не просто розбили чоботом чи палицею, а випалили. Я згадав солдата із залізним прутом, згадав перевернутий електрокамін. Кати виламали зуби й розжареним прутом випекли язика до самого кореня. Оскаженіли від слова, яке він викрикував. За ці дивовижні п’ять секунд, найвагоміших у моєму житті, я зрозумів цього повстанця. Мабуть, краще, ніж він сам себе. Ватажок сам допоміг мені в цьому. Він насилу повернув голову до мене й мовив слово, яке вже не міг вимовити. То були вже не звуки, ці конвульсії горла, цей п’ятискладовий хрип. Поза всяким сумнівом, те саме слово, його останнє слово. Воно лунало в його очах, в його єстві, всьому до решти. Що сказав Ісус на хресті? «Чому Ти мене покинув?» А цей чоловік повторяв щось менш зворушливе, менш жалісне, навіть менш людське, зате набагато глибше. Він промовляв зі свого світу, чужого мені. У моєму світі життя не мало ціни. Воно було таке дороге, що аж безцінне. У його світі була тільки одна безцінна річ. Елевтерія — свобода. Ватажок — це твердиня, сутність понад розумом, логікою, поза цивілізацією та історією. Він не Бог, бо нам не дано пізнати Бога. Однак собою довів, що є непізнаванний Бог. Втілив собою право на відречення. На вільний вибір. Ось цей ватажок і все те, що промовляло його вустами й тілом, зокрема біснуватий Віммель зі своїми жалюгідними німецькими й австрійськими вояками. Цей повстанець був усіма нараз виявами свободи — від найгіршого до найкращого. Свобода дезертирувати з поля бою під Нев-Шапеллю. Свобода стати віч-на-віч з первісним богом у Сейдеварре. Свобода потрошити сільських дівчат і каструвати ножицями юнаків. Він був чимсь таким, що виростало з самої суті речей, оминало моральність, охоплювало геть усе, зокрема свободу будь-якої дії, а протистояло тільки одному — забороні робити все що хоч.

Дуже багато слів пішло мені на те, щоб передати свої тодішні переживання. А я ж іще не сказав про те, що мені видалися суто грецькими його незламність і відмова підкоритися вимогам здорового глузду. Тоді я нарешті почувся греком. Щоб усе це усвідомити, вистачило кількох секунд, а то й менше. Я відчув, що з усіх людей на майданчику тільки в мене одного є свобода вільного вибору, що проголошення й захист цієї свободи набагато більше важать, ніж здоровий глузд, інстинкт самозбереження, ніж моє життя, ба навіть життя вісімдесяти заручників. Відтоді ці вісімдесят знову й знову постають уночі й засуджують мене. Візьміть до уваги, я був певен, що загину разом із ними. Усе, що я можу подати на своє виправдання перед їхніми мученицькими ликами, — це кілька запаморочливих, неземних митей просвітлення. І це просвітлення палить, як розпечене до білого залізо. Мій розум безперестанку товкмачить: ти зробив помилку. Але все моє єство запевняє: ти був правий.

Я простояв там, мабуть, секунд п’ятнадцять, — точніше не скажу, бо в таких випадках час нічого не значить, — а тоді випустив автомат із рук і став поруч ватажка. Зауваживши, що полковник дивиться на мене, я вигукнув і йому, і решткам людини біля мене єдине слово, яке залишилося вимовити.

Краєм ока я побачив, що Антон кинувся до Віммеля. Пізно. Той віддав наказ, заторохтіли автомати, і я заплющив очі в мить, коли перші кулі впились у моє тіло.

Розділ 54

Після довгої мовчанки Кончіс нахилився й викрутив ґнота, а тоді задивився на мене. Мені видалося, що в його душі щось нарешті зрушилося, але за якусь мить повернувся звичний іронічний вираз очей.

— Наша новітня драматургія хибує на те, що актор, граючи роль, не знає, у що вірити, а в що не вірити. У селі нема нікого з тих, що тоді були на майданчику. Однак багато хто може підтвердити правдивість кожної події в історії, яку я вам розповів.

Я згадав сцену на хребті острова. Вона не вписувалася в сюжет Кончісової оповіді, але якимсь чином її підтверджувала. Старому можна повірити. Відчувалося, що це не придумана історія. Видно, він приберіг щиру правду на останній розділ переказаної усно біографії.

— Що діялося після розстрілу?

— Поранений, я впав і знепритомнів. Здається, перш ніж настала пітьма, заручники закричали. Мабуть, це мене й врятувало. Відвернуло увагу тих, що мене розстрілювали. Ймовірно, їм наказали відкрити вогонь по заручниках. Згодом мені розповіли, що за півгодини після страти селянам дозволили прийти на майданчик оплакати своїх мерців. Я лежав у калюжі крови біля ніг повстанців. Мене підібрали економка Сула — Маріїна попередниця — й Гермес. Побачивши, що я живий, віднесли мене додому й сховали в Сулиній кімнаті. Приходив Патареску й лікував мої рани.

— Патареску?

— Так, Патареску.

Я уважно придивився до Кончіса. Щось у його очах підказало мені, що він цілком визнає свою провину, але не вважає її провиною як такою й має заготовлені виправдання про випадок, якби я став присікуватися.

— А полковник?

— Після війни його розшукували як воєнного злочинця. На його сумлінні безліч жорстоких злочинів, причому багато з них скоєно в подібній манері. Позірна поблажка в останню мить, яка обертається подовженням агонії заручників. Комісія у справах воєнних злочинів зробила, що могла. Віммель ховається в Південній Америці. Чи в Каїрі.

— Що сталося з Антоном?

— Антон гадав, що я загинув. Слуги не відкрили таємниці нікому, крім Патареску. Мене поховали. Тобто закопали в землю порожню домовину. Того ж таки пополудня Віммель забрався з острова, залишивши Антона розсьорбувати заварену криваву кашу. Годі й говорити про колишні добрі стосунки з селянами. Напевно, весь вечір, а то й ніч комендант писав докладний рапорт про те, що сталося. Сам надрукував його на машинці — в семи примірниках. У кінці рапорту він відзначив цей факт. Гадаю, він зробив би більше копій, якби була змога. Нічого не затаїв, нікого не виправдовував, а себе й поготів. Хвилинку, зараз покажу вам цей документ.

Негр вийшов на жорствяний майданчик і заходився складати екран. Було чути, що нагорі теж порядкують.

— А що потім?

— Через два дні його труп виявили біля стіни сільської школи, де земля потемніла від крови. Він застрелився. Це був, звичайно, жест каяття, й Антон хотів, щоб про це знали селяни. Німці зам’яли справу. Невдовзі замінили весь особовий склад ґарнізону. Із рапорту можна зрозуміти, чому так вчинили.

— Куди потрапили ці копії?

— Наступного дня Антон вручив одну з них Гермесові й попросив передати її першому ж із моїх закордонних приятелів, який після війни поцікавиться, де я і що я. Другу — з тими самими усними розпорядженнями — дістав один із сільських священиків. Третю Антон поклав на письмовий стіл, перш ніж піти стрілятися. Він не запечатав конверта — очевидно, для того, щоб прочитали і підлеглі, і ті шишки з верховного командування. Три копії зникли без сліду. Мабуть, він надіслав їх родичам чи друзям у Німеччині. Таку кореспонденцію навряд чи пропустила б військова цензура. Ми ніколи цього не з’ясуємо. А останній примірник знайшовся після війни. Його надіслали в редакцію однієї афінської газети, ще й додали трохи грошей. Як милостиню. Віденський штемпель. Очевидно, Антон віддав той примірник комусь із солдатів.

— Надрукували?

— Так. Окремі уривки.

— Антона поховали на острові?

— Ні. На цвинтарі в його рідних краях, неподалік Лейпциґа.

Ага, знайдені на водорозділі сигарети теж були з цього міста.

— То селяни так і не довідалися, що ви мали можливість вибрати?

— Рапорт опубліковано. Хтось повірив у написане, хтось — ні. Звичайно, я подбав, щоб безпорадні родичі розстріляних не бідували.

— Чи дізналися ви що-небудь про цих страчених повстанців?

— Ми знаємо імена двоюрідного брата і його товариша. На сільському кладовищі їм поставили пам’ятник. А ватажок… Я з’ясував, що він за один. Перед війною шість років сидів у в’язниці. Першого разу за вбивство — crime passionnel[204]. Два чи три рази — за зґвалтування і крадіжки. На Криті подейкували, що він замішаний і в інших убивствах, щонайменше в чотирьох, одне з яких скоєно з особливою жорстокістю. Відколи німці окупували Грецію, він пішов у підпілля й коїв хоч безглузді та дикі, зате героїчні дурниці на півдні Пелопоннесу. Все вказує на те, що цей відчайдух не належав до жодної з організацій руху Опору. Просто волочився, грабував і вбивав, причому не тільки німців, але й греків. Два такі випадки підтверджено. Ми розшукали його кількох супутників. Одні призналися, що боялися ватажка, другі відкрито вихваляли його відвагу, але тільки її. Я натрапив на старого манійського селянина. Він не раз давав притулок ватажкові, а мені сказав таке: «Какургос, ма еллінас». «Хоч негідник, зате грек». Я вважаю ці слова епітафією.

Між нами зависла тиша.

— Ці роки, мабуть, надвередили вашу життєву філософію, в основі якої була усмішка.

— Навпаки. На досвіді воєнного часу я збагнув, що таке гумор. Це вияв свободи. Де усмішка, там свобода. Без усмішки може обійтися тільки той світ, у якому геть усе визначено й вирішено наперед. Кінець кінцем допіру ставши жертвою, ти перестаєш бути предметом засадничої насмішки буття, яка дає себе знати в усвідомленні істини: безперестанку ухиляючись, ти ухиляєшся на той світ. Хто втратив свободу, той не існує. Ось що доводиться осягти переважній більшості нашого поріддя. Завжди доводитиметься. — Кончіс глянув на папку. — Наостанок покажу вам Антонів рапорт.

На титульній сторінці тонкого зшитка виднів напис німецькою мовою — «Bericht über die von deutschen Besetzsungstruppen unmenschliche Grausamkeiten…»

— Там далі є англійський переклад.

Знайшовши його, я прочитав:

Рапорт про нелюдську жорстокість, якої допустився німецький окупаційний загін під командуванням полковника Дітріха Віммеля на острові Фраксос від 30 вересня до 2 жовтня 1943 року.

Я перегорнув сторінку.

Вранці 29 вересня 1943 року четверо рядових із спостережного пункту № 10, який входить у склад Арголідського округу й розташованого на мисі під назвою Бурані, що на південному березі острова Фраксос, мали вільний час і дістали дозвіл скупатися. О 12:45…

— Прочитайте останній абзац, — сказав Кончіс.

Присягаю Богом і всім для мене святим, що всі ці події я описав докладно і правдиво. Я бачив усе на власні очі й ні разу не втрутився. За те присуджую собі смертний вирок.

Я зиркнув з-понад аркуша на нього.

— Порядний німець.

— Ні. Ось так може ствердити тільки той, хто вважає самогубство порядним вчинком. Хибна думка. Розпач — це недуга, така сама згубна, як Віммелеве збоченство.

Несподівано мені сплив на гадку вірш Вільяма Блейка. Десь так: «Краще вбити дитину в колисці, ніж плекать невситиму пристрасть». Свого часу цією цитатою я намовляв на гріх — і дівчат, і себе самого.

— Ніколасе, ви мусите зробити вибір, — гнув своє Кончіс. — Треба до когось приєднатися. Або до ватажка, вбивці, який знав тільки одне слово, зате найвагоміше, або до Антона. Останнє означає спостерігати і впадати в розпач. У першому випадку ви накладаєте руки на своє тіло, в другому — на свою душу.

— Але ж у всякому випадку я можу жаліти Антона.

— Можете. Та чи мусите?

Згадавши Алісон, я зрозумів, що вибору немає. Я жалів її так само, як і незнайомого німця, що промайнув переді мною на екрані. А може, й захоплювався нею, тобто заздрив їй, одній з тих, що зайшли далі від мене на шляху життя. І Алісон, і Антон впали в такий розпач, що вже не могли спостерігати далі. А мені залишилось одне — накласти руки на свою душу.

— Так, — відповів я. — Він не міг інакше.

— Отже, ви хворі. Живете не життям, а смертю.

— Це залежить від кута зору.

— Ні. Від переконання. Адже моя оповідь — це не що інше, як символ історії Європи. Ось що таке Європа. Полковник Віммель. Безіменний бунтівник. І Антон, що розривається між ними двома й накладає на себе руки, коли вже запізно щось робити. Як дитина.

— А може, в мене нема вибору.

Стариган подивився на мене, але нічого не сказав. Я відчув його міць, злобу, безсердечність, його досаду на те, що я такий дурний, нерішучий і самолюбний. Він ненавидів не тільки мене, але й усе, що, на його думку, я уособлював, — пасивність, відступництво, англійськість. Кончіс справляв враження людини, яка плекає нездійсненну мрію змінити все на світі й згоряє від свого безсилля. Еге ж, він має в розпорядженні тільки мою особистість — нескінченно малий мікрокосм, який дано або переінакшити, або зненавидіти.

Я опустив очі.

— Отже, по-вашому, я другий Антон. Чи так мені розуміти ваші слова?

— Ви той, хто не знає, що таке свобода. Понад те, пізнаючи свободу, ви водночас втрачаєте її.

Я спробував розкусити цей парадокс.

— Невже я занадто відкрився й тим самим не догодив вам?

— Тим самим знецінився. — Кончіс узяв папку. — Пропоную піти спати.

— Не можна так поводитися з людьми, — різко сказав я. — Ми неначе селяни, яких мають розстріляти тільки для того, щоб ви могли довести якусь абстрактну теорію свободи.

Вставши, він подивився на мене згори.

— Поки трактуватимете свободу на свій нинішній копил, поти триматимете в руках автомат виконавця вироку.

Я знову подумав про Алісон і тут же прогнав цю думку.

— Чому ви так певні, що бачите моє справжнє «я»?

— Я не претендую на таке. Я ухвалив рішення, знаючи, що ви самі нездатні побачити своє справжнє «я».

— Ви що, справді вважаєте себе богом?

Неймовірна річ — він не відповів. Подивився так, ніби дав мені можливість самому вирішити, чи так воно, чи ні. Пирхнувши, я дав знати свою думку й повів далі.

— А тепер що накажете мені робити? Збирати манатки й чухрати до школи?

Несподівано ця репліка трохи осадила Кончіса. Він повагався, перш ніж відповісти, — красномовне замішання.

— Як собі хочете. Завтра має бути невеличка прощальна урочистість. Але це дрібниця.

— То й добре. Гріх було б пропустити таку оказію.

Стариган уважно придивився до моєї силуваної усмішки, а тоді кивнув.

— На добраніч.

Відвернувшись, я чув щораз дальші кроки. Біля дверей концертної зали він затримався.

— Ще раз попереджую. Ніхто сюди не прийде.

Я пропустив ці слова повз вуха, і Кончіс зник в оселі. Можна повірити, що ніхто не прийде. А однак я усміхнувся в пітьмі. Знав, що погроза негайно покинути віллу занепокоїла старого, хоч він старався це приховати, спонукала нашвидкуруч зметикувати свіжу приманку й підкинути, щоб я таки залишився до ранку. Очевидно, я проходжу суворе випробування, щоб здобути доступ до кола втаємничених… Принаймні я набрався певности, що дівчата на яхті. Так би мовити, мене привели на розстріл, солдати вже прицілилися, та в останню мить виголошено помилування. Що впертіше відлучає мене від Жулі цей стариган, то ближча йому філософія Віммеля… Але ж Кончіс належить до людей зовсім іншого покрою. Якщо й буває жорстокий, то, відповідно до його ж таки критеріїв, це для того, щоб чинити добро.

Я викурив сигарету, тоді ще одну. Тяжіли гнітом безвітря, задуха й тиша. Не дійшовши до повні, місяць завис над планетою Земля, мертвий над приреченою вмерти. Я звівся й рушив стежкою в напрямку до пляжу. Зупинився біля лавки. Ніяк не сподівався такого фіналу — кам’яної статуї у дверях на комедійній сцені[205]. Але й Кончіс не здогадався про значення цього фіналу для мене. Припустив, що для мене свобода зводиться до потурання своїм забаганкам і амбіціям. І як противагу поставив свободу відповідати за свої вчинки — набагато давнішу, ніж свобода екзистенціалістів. Висунув моральний імператив з погляду радше християнина, ніж політика-демократа. Я подумки перебрав події останніх років свого життя — ненастанне силування на виняткову індивідуальність. Цій манії підлягло все моє покоління, перебувши обмеження та вимушені компроміси воєнного часу й постановивши втекти від суспільства, від усієї решти народу — в глибину самих себе. Я знав, що не зумію відповісти на Кончісове звинувачення й на запитання, поставлене його оповіддю. Знав, що не вдасться ухилитися, оголосивши себе жертвою історії, неспроможною бути кимсь іншим, крім як егоїстом. Не вдасться — відтепер, від цієї миті. Стариган увігнав мені в плече бандильєру, посадив на спину хтивого сукуба, демона-жінку — обтяжив знанням, якого я зовсім не хотів набути.

І знову в сірій нічній тиші я подумки полинув не до Жулі — до Алісон. Задивившись на море, я змушував себе перестати сприймати її — навіть у спогадах — як когось, хто досі живе, дихає й рухається. Призвичаював себе до уявлення про пригорщу розвіяного вітром попелу, розірвану ланку, зламану гілочку еволюції, вічну недостачу в бутті, про істоту, колись матеріальну, що тане, тане, розпливається без слідів, крім дрібки сажі на чистому аркуші паперу.

Зрештою, про щось не варте скорботи та печалі. Архаїчні, пишномовні слова з епохи Брауна[206] та Гарві[207]. Авжеж, а однак Джон Донн мав рацію: з її смертю я безповоротно втратив частину свого життя[208]. Кожна смерть обтяжує живих нестерпним почуттям провини. Кожна смерть егоїстична. Незгладимий її гріх, непозбувний її смуток. Браслет золотого волосся круг кістяного зап’ястка.

Я не молився за упокій душі Алісон, бо молитва нічим не допоможе. Я не оплакував ні її, ні себе, бо тільки екстраверти двічі оплакують одне й те саме. Я лише сидів у тиші ночі, переповненої безконечною ворожістю до людини, до вірности, до кохання, і просто пам’ятав, пам’ятав, пам’ятав цю дівчину.

Розділ 55

Десята ранку. Прокинувшись, я вискочив із ліжка. Побоюючись, що проспав, похапцем поголився. Десь внизу хтось стукав молотком й перемовлялися два голоси — чоловічий і жіночий, ніби Маріїн. Та коли я зійшов під колонаду, там не було ні душі. Під стіною стояли чотири дерев’яні скрині. Очевидно, у трьох із них запаковано картини. Я заглянув у концертну залу. Модільяні зник, як і мініатюри Родена та Джакометті. Я здогадався, що у двох інших скринях полотна Боннара, які висіли на другому поверсі. Побачивши наочні докази того, що театр ліквідують, я розгубив весь свій оптимізм і пройнявся лихим чуттям, що вчора Кончіс не кинув слів на вітер.

Марія принесла каву. Я тицьнув пальцем у скрині.

— Що сталося?

— Фігуме.

Тобто виїжджаємо.

— О киріос Конхіс?

— Та елті.

Тобто зараз прийде. Я дав їй спокій. Глитнув одну чашку кави, тоді другу. Повівав свіжий вітер. Ранок у стилі Дюфі[209], все позначено експресією, рухом, жвавими барвами. Я підійшов до краю майданчика. Яхта ожила, на палубі крутяться якісь люди, але щось не видно жінок. Я оглянувся. Під колонадою стояв Кончіс, ніби тільки чекав, поки я повернуся.

Він нап’ялив на себе геть недоречне вбрання, неначе на маскарад зібрався. Достеменний ділок із претензіями на інтелектуальність: чорний шкіряний портфель, синій літній костюм, кремова сорочка, краватка-метелик у горошок. В Афінах така одежина була б у сам раз, а на Фраксосі вона просто смішна. Та й непотрібна, бо ж за шість годин плавання знайдеться час переодягнутися. Втім, таки потрібна. Треба ж мені показати, що його вже кличе інший світ. Кончіс не усміхнувся, коли я підійшов до нього.

— Незадовго відпливаю. — Він глянув на годинника. Досі я ні разу не бачив на його руці такої штуки. — Завтра ось у таку пору мені треба бути в Парижі.

Вітер торохтів мерехтливим, як скло, торокуватим листям пальм. Останню частину годилося б зіграти в темпі престо.

— Квапитеся опустити завісу?

— У справдешньому спектаклі не буває завіси. Коли зійдуть зі сцени актори, він грає замість них.

Ми втупилися один в одного.

— А що з дівчатами?

— Вони супроводжуватимуть мене до Парижа.

Зачерпнувши повітря, я скорчив скептичну міну.

— Ви дуже наївні, — зауважив він.

— Це ж чому?

— Бо вважаєте, що багатії викидають цяцьки, коли ті набриднуть.

— Жулі і Джун не цяцьки. — Кончіс в’їдливо всміхнувся, а я сердито докинув: — Ніколи в таке не повірю.

— По-вашому, розум і добрий смак, вже не кажу про красу, не продаються. Глибоко помиляєтеся.

— Якщо помиляюся, то ви придбали напрочуд невірних наложниць.

Своїми наскоками я його тільки потішав.

— Зрозумієте, коли будете старші, що тілесна невірність не має значення. Я плачý за їхню зовнішність, їхнє товариство, їхнє вміння провадити розмову. Не за їхні тіла. В моїх літах із такими запитами легше.

— Ви справді сподіваєтеся, щоб я…

Кончіс перебив мене.

— Знаю, що ви думаєте. Що я замкнув їх у каюті. Силоміць. Ось такий висновок з усіх нісенітниць, якими вас тут годували, — похитав він головою. — Минулого тижня ми з вами не побачилися з дуже простої причини. Лілі потребувала часу, щоб вибрати одне з двох: або животіти з убогим і, як гадаю, бездарним учителем, або жити в значно багатшому й цікавішому світі.

— Якщо вона така, як ви кажете, то не треба було й думати.

Кончіс склав руки на грудях.

— Якщо це потішить ваше самолюбство, то скажу. Так, вона вагалася. Але кінець кінцем їй вистачило здорового глузду зміркувати, що довге, нудне й наскрізь передбачуване заміжжя — це дуже вже висока плата за вдоволення скороминущого статевого потягу.

Витримавши коротку паузу, я відставив чашку.

— Лілі? А цю другу ви, здається, Розою назвали?

— Так, я ж сказав вам це вчора ввечері.

Кинувши зневажливий погляд, я вийняв портмоне, відшукав листа з банку Барклі й тицьнув під ніс стариганові. Той, узявши аркушика, тільки ковзнув по ньому оком.

— Фальшивка. Прикро.

Я вихопив листа з його руки.

— Пане Кончісе, мені треба побачитися з дівчатами. Я ж знаю історію про те, як ви їх сюди заманили. Напевно, поліція цим зацікавиться.

— Аякже. Неодмінно зацікавиться, але аж в Афінах. Дівчата ж у столиці. Зразу виставлять вас на посміховище з отим звинуваченням.

— Не вірю вам. Вони на яхті.

— Можете хоч зараз зійти на борт, раз ви вже так наполягаєте. Шукайте, де тільки захочете. Випитуйте матросів. А перед відплиттям висадимо вас на берег.

Стариган міг, звичайно, блефувати. Втім, у мене було стійке враження, що це не блеф. Зрештою, вже якби він і мав садити сестер під замок, то не ризикував би це зробити в такому очевидному місці, як яхта.

— Гаразд. Охоче повірю, що ви придумали щось хитріше. Як тільки повернуся до села, зразу ж повідомлю британське посольство про всю цю справу.

— Не думаю, що там тішитимуться. Коли дізнаються, що їхніми повноваженнями хоче позловживати якийсь закоханий невдаха. — Кончіс швидко повів далі, немовби йому самому було прикро за цю приховану погрозу: — Годі з тим. Двоє з моїх акторів хочуть з вами попрощатися.

Він підійшов до рогу вілли.

— Катрін!

Прокартавивши це ім’я на французький манір, обернувся до мене.

— Марія, звичайно ж, не просто собі грецька селянка.

Я не дав заговорити собі зуби. Знову пішов у наступ.

— Хай там як, але Жулі… навіть якщо повірити вашим словам про неї… принаймні набралася б сміливости сказати мені все це у вічі.

— Такі сцени належать до старої драми. Не до нової.

— Драма ні при чому, коли йдеться про те, хто така Жулі.

— Може, колись ви з нею зустрінетеся. Зможете тоді вдовольнити свої мазохістські забаганки.

Від гиркання нас врятувала поява Марії. Та сама зморшкувата бабуся, але в добре пошитому чорному костюмі, ще й із позолоченою ґранатовою брошкою на лацкані. Панчохи, туфлі на невисоких закаблуках, трохи пудри та рум’ян, губна помада… типова заможна шістдесятилітня матрона, яких чимало на центральних вулицях Афін. Вона стояла, злегка усміхаючись. Театральний ефект — вихід актриси-трансформаторки. Кончіс іронічно приглядався до мене.

— Це мадам Катрін Атанасуліс, що спеціалізується на ролях селянок. Не раз і не два допомагала мені.

На його ввічливий жест рукою старенька підійшла до нас. Ніяково розвела руками, ніби жалкуючи, що так спритно й безсоромно мене обманювала. Я кинув на неї холодним оком. Не дочекається від мене компліментів. Катрін простягла руку. Я знехтував. За якусь мить вона глузливо кивнула.

Les valises? — спитав Кончіс.

Tout est prêt. — Стара не зводила с мене очей. — Eh bien, monsieur. Adieu[210].

Вона відійшла так само спокійно, з гідністю, як і прийшла. Я помалу впадав у щось подібне до відчаю й отупіння нараз. Відчував, що Кончіс бреше й не дає мені часу розібратися в цій брехні — дуже докладній, поданій з безліччю правдоподібних подробиць. Ось і зараз, не давши мені оговтатися, він кинув оком понад жорствяним майданчиком.

— Чудово. Ось і Джо. Його появу ми називаємо дезінтоксикацією.

Стежкою від пляжу йшов негр в елеґантному брунатному костюмі, в рожевій сорочці з краваткою, в темних окулярах. Побачивши нас, він невимушено махнув рукою й звернув до нас через майданчик. Усміхнувся Кончісові, а мені вділив насмішкувату побіжну гримаску.

— Це Джо Гаррісон.

— Привіт.

Я не відповів.

Скоса зиркнувши на Кончіса, він простягнув мені руку.

— Вибачай, друже. Я тільки виконав те, що наказав бос.

Цей здоровило не з Вест-Індії, а зі Штатів. Йому я теж не подав руки.

— Ви це виконали з натхненням.

— Ще б пак. Ми, нігери, найближчі родичі мавп. Отож обзивайте нас євнухами, ми ж не можемо знати такого слова.

Джо сказав це легким тоном, ніби ця образа вже не мала значення.

— Я не хотів вас образити.

— Окей.

Ми насторожено подивились один на одного, й американець відвернувся до Кончіса.

— Зараз заберуть речі.

— Маю ще щось нагорі, — відповів Кончіс.

Я і Джо залишились удвох. На стежці з’явилося п’ять матросів у синіх безрукавках і білих шортах. Типові греки, крім одного блондина, що скидався на скандинава чи німця.

Дівчата майже нічого не говорили про склад екіпажу. «Грецькі матроси», ото й усе. Я знову відчув укол ревнощів, ще дошкульніше кольнула непевність. Таке враження, що мене позбулися, наче якогось непотребу… й пошили в дурні. Всі вони знали, який з мене дурень. Я свердлив очима Джо, що лінькувато сперся на колону. Невелика на нього надія, але вона ж, як-не-як, остання.

— Де дівчата?

Темні окуляри знехотя досліджували мою зовнішність.

— В Афінах.

Окуляри блимнули в бік дверей, за якими зник стариган. І знову, з тінню скрушної усмішки під ними, скерувалися на мене. Джо хитнув головою на знак співчуття.

— І що б це мало означати?

Легкий рух плечима: попросту так сталося.

— Ви в цьому впевнені? — спитав я.

— Мабуть, — м’яко шепнув він.

Проминувши нас, матроси підійшли до скринь. З-за рогу з’явився Гермес з валізами. Він прямував до стежки на пляж, кілька кроків за ним дріботіла мадам Катрін у всій своїй красі. Джо відірвався від колони, ступив крок-два до мене й простягнув пачку американських сигарет. Повагавшись, я взяв одну й нахилився над пломінцем поданого сірника.

— Вона просила передати вам пробачення, — ледь чутно мовив Джо. Звівши голову від пломінця, я глянув йому в обличчя. — Не заливаю. Справді просила. Окей?

Я й далі дивився на нього. Джо знову блимнув окулярами на двері. Видно, не хотів, щоб нас застали за балачкою.

— Приятелю, у вас нікчемна пара проти фул-гауса[211]. Ніяких шансів. Розумієте?

Чомусь ці слова, наперекір самому собі, я взяв до уваги ближче, ніж усі стариганові доводи. Кортіло передати Жулі через Джо якусь гірку й їдку репліку, та я не встиг добрати потрібних слів. У дверях постав Кончіс із валізочкою в руці й сказав щось по-грецьки одному з матросів. Джо торкнувся мого плеча відрухом прихованого співчуття й рушив до Кончіса, щоб узяти валізку. Проходячи повз мене, скривився.

— Знаєте жарт про тягар білих людей? Вони накладають, а ми носимо.

Недбало махнувши рукою на прощання, він потягся вслід за Гермесом і мадам Катрін. Матроси понесли скрині, й ми з Кончісом знову залишилися віч-на-віч. Він розвів руки — без усмішки, зате з насмішкою. Мовляв, краще буде, якщо мені повіриш.

— Ви не дали мені останнього слова, — обізвався я.

— Не варто клеїти дурня. У цій країні правлять гроші.

— І, як виявилося, садизм.

Старий зміряв мене оком.

— Зараз прийде Гермес, щоб усе тут позамикати. — Я промовчав. — Ви проґавили нагоду. Раджу вам поміркувати, через яку рису вашого характеру так сталося.

— Йдіть ви к чортовій матері.

Кончіс не відповів, тільки втупився мені в очі, ніби хотів гіпнозом змусити забрати ці слова назад.

— Я сказав те, що мав на думці, — додав я.

За якусь мить він повагом похитав головою.

— Ви ще не можете зорієнтуватись у своїх думках. Ані в моїх.

Відтак, знаючи наперед, що я не подам руки, Кончіс пройшов повз мене. Але біля сходів зупинився й озирнувся.

— Мало не забув. Мій садизм не поширюється на ваш шлунок. Гермес дасть вам запакований обід. Уже готовий.

Влучна відповідь спала мені на гадку, коли стариган дійшов до середини жорствяного майданчика.

— Канапки з ціанистим калієм?! — гукнув я навздогін.

Він ані вухом не повів. Мене так і поривало кинутися за ним, схопити за руку, затримати силоміць, а водночас стримувала думка про своє безсилля.

Гермес з’явився, йдучи йому назустріч із пляжу. На причалі заторохтіла моторка, готова доправити людей на яхту. Перекинувшись кількома словами з Кончісом і потиснувши йому руку, погонич попрямував до вілли. Стариган зник з очей. Дійшовши до сходів, Гермес спинився, кинув на мене понурий погляд і помахав в’язкою ключів.

— Дівчата… на яхті? — спитав я по-грецькому.

Він закопилив губу. Не знаю.

— Чи бачили ви їх сьогодні?

Гермес задер голову. Ні.

Гидливо відвернувшись, я ввійшов усередину й піднявся на другий поверх. Погонич невідступно супроводжував мене. Відчепився тільки біля дверей моєї кімнати й заходився замикати всі вікна та віконниці… Зрештою, я цього й не помітив, бо в кімнаті виявив, що мені залишили прощальний подарунок. На подушці лежав конверт, набитий грецькими банкнотами. Я порахував. Двадцять мільйонів драхм. З уваги на тодішню стрімку інфляцію це становило двісті фунтів з добрячим гаком — більш ніж третину мого річного заробітку. Ось чому старий перед самим відходом зайшов нагору. Я кипів гнівом. Цією подачкою він прозоро натякнув, що й мене можна купити. Останнє з черги приниження. А однак це таки велика сума. Майнула думка про те, щоб побігти до причалу й жбурнути ці гроші йому в лице. Ще є час, моторку розвантажать і повернуться за рештою людей та речей. Хороша думка, та не дочекалася здійснення. Почувши Гермесові кроки, я квапливо ввіпхнув купюри в торбу. Він стояв на порозі й стежив, як я пакую решту своїх пожитків. Провів мене вниз, ніби йому наказали пильнувати за кожним моїм рухом.

Останній погляд на концертну залу, на забитий у стіні гвіздок, на прямокутну пляму — слід по картині Модільяні. За хвилину-дві я стояв під колонадою, слухаючи, як Гермес замикає цю залу зсередини. Долинув гуркіт моторки, що наближалася до берега. Мені й далі кортіло спуститися до причалу й… ет, досить уже цих символічних жестів, краще взятися до чогось путнього. Можна спробувати заморочити голову сільському сержантові поліції, щоб допустив мене до радіостанції на посту берегової охорони. Мені вже байдуже, що зроблю з себе дурня. Я плекав останню надію. Може, Кончіс вигадав якусь нову побрехеньку, щоб сестри не рвалися на острів. Він міг звести на мене подібний наклеп, який звів на них. Мовляв, я в нього платний працівник і весь час обманюю Жулі… Конче треба побачитися з дівчатами, хоча б для того, щоб дізнатися, чи цього разу стариган сказав про них правду. Нізащо не повірю цьому брехунові, поки вони самі не підтвердять. Я вчепився спогадів про Жулі. Нічне море, незліченні хвилини її щирости. Заспокоював себе тим, що в нас дуже багато спільного: англійський характер, суспільна верства, університетська освіта. Щоб продатися, навіть Кончісові, спершу треба було б позбутися чуття гумору та вміння тверезо дивитися на світ і стати примітивом, який нічого не втратить, промінявши честь на розкіш, духовність на тілесні втіхи… Нема сенсу.

Втім, хоч як уперто я протиставляв свій наївний англійський скептицизм прогнилій європейській продажності, а все ж не втямив, чому такі чарівливі дівчата запросто обходяться без залицяльників, чому вбралися в паранджу на догоду Кончісу, чому стариганові вдається впливати на особистість Жулі й туманити голову своїм багатством. Еге ж, видно, що дівчата призвичаїлися до життя в розкошах, хоч переді мною й стараються приховати цю звичку. Не збагну цього, піддаюся.

Я почув, що Гермес вийшов на бічну колонаду дверима з калатайлом у формі дельфіна, якими тут дуже рідко користувалися, й зашкряботів ключем. Що раніше візьмуся до справи, то краще. Зіскочивши на жорству, я рушив до брами.

— Киріосе, обід! — різким голосом гукнув погонич.

Відмахнувшись, я простував далі: ти теж іди к чортовій матері зі своїм обідом. Біля хати стояв на прив’язі його осел, нав’ючений притороченими мішками. Впавши в безглузду паніку від того, що не вдасться до йоти виконати Кончісові розпорядження, Гермес побіг до свого осла. А я йшов собі, хоч і зауважив краєм ока, що погонич на бігу вхопив якусь штуковину, яка стояла в тіні біля дверей. За мною заскрипіли на жорстві прудкі кроки. Я обернувся, щоб спекатися цього набриди. І враз спинився. Рука завмерла в жесті.

Він простяг мені очеретяного кошика. Того самого, що носила Жулі в неділю, коли ми довго були наодинці. Я помалу підвів очі на Гермеса. Прохальним рухом він виставив кошичка ще ближче до мене. І сказав рідною мовою: «Мусите це взяти». Вперше за час нашого знайомства на його обличчі майнуло щось схоже на усмішку.

Трохи повагавшись, я впустив торбу, взяв кошичка й заглянув усередину. Два яблука, два апельсини, два обгорнуті білим папером і акуратно перев’язані пакуночки. Поміж цим добром стирчала покрита золотою фольгою шийка пляшки шампанського. Відсунувши вбік один із пакуночків, я глянув на етикетку. «Крюґ». По-дитячому ошелешений, я витріщився на Гермеса. Той мовив одне-єдине слово.

— Перімені.

Вона чекає.

І кивком показав на скелю, що на схід від пляжу.

Я кинув оком, сподіваючись побачити знайому постать. На тлі тиші диркотіла моторка, повертаючись від яхти. Гермес тицьнув пальцем у скелю й повторив те саме слово. А мені дзвеніли у вухах інші слова.

«Ви ще не можете зорієнтуватись у своїх думках. Ані в моїх».

Задля пристойности, про Гермесове око, я спромігся статечно дійти аж до самого яру. А далі не втримався — збіг сходинками додолу й одним махом вибрався на той бік.

Залитий сонячним промінням Посейдон цього разу видався не дуже величним. До його простягненої руки підвішено картку, що тріпотіла під вітром, неначе випраний носовичок, забутий на шнурку. Зображена на картці рука показувала, куди йти, — до скелі. І я подався туди — навпростець лісом, крізь хащі.

Розділ 56

Крізь рідколісся я майже зразу ж побачив Жулі. У світло-блакитних штанах і темно-синій блузці, у рожевій панамі, вона стояла на краю скелі й дивилася на мене. Я помахав рукою, Жулі відповіла тим самим, а тоді, на мій подив, не кинулася назустріч, а крутнулася, ступила кільканадцять кроків і зникла за гребенем. Мені, втішеному та окриленому, навіть на гадку не спало, що вона тим часом могла подати умовний сигнал на яхту. Мовляв, усе йде за планом. Я кинувся бігти. Не минуло й двадцяти п’яти секунд, а я вже примчав до місця, де вона стояла… Що ж, тепер стояв і дивом дивувався. Ярдів двадцять крутосхил ішов донизу, а далі починався обрив. Нема де сховатись у цих кількох латках чагарника заввишки з фут, серед цього розсипу дрібних валунів та уламків, а однак Жулі як у воду канула. Ще й у такій одежині, що зразу впадає в око… Випустивши з рук кошичка й торбу, я пройшовся гребенем крутосхилу. Обстежив усю місцину — безуспішно. Тут ані брил, ані розколин. У кількох місцях я спустився крутосхилом до краю прірви. Ні, зійти до самого низу зміг би тільки вправний альпініст, та й то потребував би страховки.

Всупереч усім законам фізики, Жулі розчинилась у повітрі. Я задивився на яхту. Там витягають на борт моторку, на палубі з десять осіб — матроси та пасажири. Подовгастий корпус уже рухається, помалу пливе майже назустріч мені. А я стою, неначе виставлений на посміх.

Раптом ззаду хтось театрально кашлянув. Я рвучко крутнувся — і завмер від подиву. Посеред схилу, за якихось п’ятнадцять ярдів від мене, із скелі стирчали голова і плечі Жулі.

Вона спиралася ліктями на кам’яну площину, а позаду неї зловісним, гротескним німбом чорнів круг із нерівними краями. Але на її обличчі не було нічого зловісного. Тільки пустотлива мінка.

— Ти щось загубив? Може, допомогти тобі шукати?

— Ісусе Христе!

Злізши вгору, я спинився за шість футів від місця, звідки вона усміхалася до мене. Помітно засмагла — майже так само, як її сестра. Круг за її головою виявився стальною відкидною накривкою, подібною до тих, що на каналізаційних люках. Каміння навколо отвору примуровано цементним розчином. Жулі стояла в трубі, вертикально заглибленій у скелю. З накривки звисали два тросики. Вони вели, мабуть, до якогось замикального механізму. Прикусивши губу, жартівниця поманила мене зігнутим пальцем.

— «Завітай до мене в гості», — каже мушці…[212]

В саме око влучила. На острові справді водилися павучки, що влаштовували невеличкі пастки на узбережжі; я не раз спостерігав, як хлопчики виманюють цих хитрунів із домівок. Був на Фраксосі й павучище. Раптом Жулі змінилась на обличчі.

— Ой, бідолашненький ти мій! Що сталося з рукою?

— Хіба він не сказав тобі про цю ранку?

Вона заперечливо покрутила головою. Стурбувалася.

— Не переймайся, це дрібниця. Вже зажило, — заспокійливо сказав я.

— Жахливе видовище.

Жулі вибралася назовні. Ми не кинулись одне до одного. Трохи перегодивши, вона взяла мою обдерту руку, придивилася до неї й співчутливо заглянула мені в очі. Я усміхнувся.

— Дріб’язок… Знала б ти, який танець-увиванець влаштував мені Кончіс останнього дня.

— Я так і гадала, що він щось встругне. — Жулі знову кинула оком на мою руку. — З тобою все гаразд?

— Підожди. Дай отямитися. — Я кивнув на діру. — Що це за чортівня?

— Німці видовбали. Під час війни.

— О Господи. Я міг би й сам здогадатися.

Спостережний пункт… Кончіс замаскував вхід і затулив оглядові шпари. Я заглянув усередину труби. У напівтемряві було видно драбинку, масивні противаги на кінцях тросиків і бетонну підлогу.

Жулі підштовхнула віко, й воно м’яко опустилося врівень з поверхнею скелі. Камінці, якими його інкрустовано, допасувалися до оточення, як фраґменти головоломки-складанки. Нізащо не здогадаєшся, що тут криївка. Хіба що, наступивши на цю інкрустацію, зауважиш, що камінці чомусь прикипіли до скелі. Якщо наступиш. Але потайний хід влаштовано на підвищенні, яке люди воліють обходити.

— Не можу повірити в те, що діється, — сказав я.

— Ти ж, мабуть, не вважаєш, що я… — урвала на півслові Жулі.

— Не далі, як півгодини тому, Кончіс сказав, що ти його коханка. І що ми з тобою ніколи не побачимося.

— Коханка?!

— Так. І Джун теж.

Настала її черга на несподіванку. Жулі подивилася на мене, як на провокатора, й сердито пирхнула.

— І ти йому повірив! — Уперше за весь час вона заговорила начебто всерйоз. — Якщо повіриш хоч на крихту, то не хочу тебе й знати.

Я зразу ж обняв її, наші вуста зустрілися. Короткий, зате цілком переконливий поцілунок. Вона м’яко відвела голову.

— Здається, нас спостерігають.

Я кинув оком на яхту й відпустив стан Жулі, але й далі тримав її за руки.

— Де Джун?

— Вгадай.

— Мені не до загадок.

— Я сьогодні відміряла шмат дороги. Непогана прогулянка.

— Від села? Від Гермесової хати?

— Ми туди ще в п’ятницю перебралися. Так близько до тебе… Годі було витримати.

— Отже, Моріс…

— Поселив нас у тій хаті аж до осени, — широко усміхнулася Жулі. — Знаю, як ти почувався. Я теж щипала себе, щоб переконатися, чи це не сон.

— Боже праведний. А що з його планами?

— Моріс відклав їх на потім. Якось увечері несподівано сказав, що на цю справу нема часу. Говорив щось про наступне літо, але… — Жулі пересмикнула плечима. — Це ціна, яку треба заплатити за наше щастя.

Я ловив погляд Жулі.

— Ти й досі хочеш залишитися?

Вона кивнула.

— Якщо ти вважаєш, що ми витримаємо одне з одним в буденному житті. Без захопливих пригод.

— Не доберу слів на таку дурну мову.

— Як бачу, триматимешся мене, — розпромінилася Жулі.

Озвалася сирена. Тримаючись за руки, ми обернулися до яхти, що плила навпроти нас, ярдів за триста від берега. Жулі помахала рукою. Трохи повагавшись, я зробив те саме. На палубі манячили Кончіс і Джо, між ними чорна постать Марії. Вони теж нам помахали. Кончіс щось гукнув матросові на носі судна. Потягнувся димок, бухнув постріл, у небо злетіло щось маленьке й чорне. Долетівши до найвищої точки, воно розірвалося. На лазурному небі замерехтів зоряний дощ. Ще раз. І ще раз. Феєрверк на честь закриття сезону. Довге виття сирени, зведені руки. Жулі слала поцілунки здаля, я махав рукою. Довгий білий корпус віддалявся від берега.

— Він справді сказав, що я його утриманка?

Я дослівно передав Кончісові слова. Жулі задивилась услід яхті.

— Ото ще нахаба.

— Я здогадався, що це брехня. По його незворушній пиці картяра.

— Заробить від мене ляпаса по цій пиці, хай тільки побачу його. Джун лютуватиме. — А проте вона усміхнулась. — Одначе… — Жулі потягла мене за руку. — Ота прогулянка. Конаю з голоду.

— Я хочу подивитися, де ви мешкали.

— Потім. Спершу щось кинемо на зуб.

Ми повернулися на місце, де я залишив кошика, й розташувалися під сосною. Жулі розгорнула пакуночки з канапками, я відкупорив шампанське. Пляшка нагрілася, й трохи напою пролилося на землю. Ми цокнулися, випили, поцілувалися й узялися до їди. Жулі хотіла знати все, що сталося попереднього дня, і я розповів. Вона дізналася також про нічні маневри, про сфальшованого листа, в якому написано, що я захворів…

— Ти дістав мого справжнього листа із Сифносу?

— Так.

— Правду кажучи, ми запідозрили, що лист від тебе — це ще одне крутійство. Але Моріс був такий милий з нами, хоч до серця прикладай. Відтоді, коли Джун і я зноровилися й з’ясовували з ним стосунки.

Я спитав, що вони робили на Криті й під час плавання. Жулі скривилася.

— Засмагали й нудьгували.

— Ніяк не втямлю, навіщо він зволікав.

Жулі зам’ялася.

— У минулі вихідні Моріс спробував намовити нас… знаєш… щоб звабити тебе на Джун. Гадаю, він ще не відмовився від цієї ідеї.

— Глянь-но. — Сягнувши по торбу, я вийняв звідти конверта з грішми. Назвав суму й сказав, що хотів би її повернути Кончісу. Жулі зразу ж заперечила.

— Ні. Мусиш прийняти. Ти заробив, а в нього кури грошей не клюють, — усміхнулася вона. — Та й незадовго тобі доведеться годувати мене. Я ж втратила роботу.

— Чи не пробував він спокусити вас грішми?

— Пробував. Або живемо втрьох у сільській хаті, або остаточна виплата за контрактом і кінець співпраці.

— Трохи прикро для Джун.

— Їй не дали голосу, — пирхнула Жулі.

— Дуже мені до вподоби твоя панама.

Знявши цю м’яку дитячу панаму з вузькими крисами, Жулі наївно приглядалася до неї, ніби ніколи не чула компліментів. Я нахилився до Жулі, поцілував у щоку, обняв за плечі й пригорнув. Яхта вже відійшла на дві чи три милі й зникала за східним кінцем Фраксосу.

— А як з отією великою загадкою? Ви з Джун ще не знайшли ключів?

— Ой, ти не уявляєш. Недавно ми мало не на колінах просили його сказати все, як є. Але на таке пояснення теж виставлено умову та ціну. Або далі триватиме маячня, або ми ніколи не дізнаємося, навіщо вона.

— Багато чого я б віддав, аби довідатися, що тут діялося минулого літа. І позаминулого.

— Вони тобі написали?

— Ані слова, — відповів я й докинув: — Мушу тобі зізнатися в дечому.

Розповівши про свої запити, я простяг їй листа — відповідь від лондонського банку.

— Дуже негарно, Ніколасе, — прикусила губу Жулі. — Щоб нам та не повірити! Так само негарно вчинила й Джун, коли зателефонувала до Британської ради в Афінах. Хотіла з’ясувати, чи ти справді вчитель Ніколас Ерфе. — Я усміхнувся. — Ми побилися з нею об заклад, і я виграла десять шилінґів.

— І це все, чого я вартий?

— Не ти, а вона.

Я подивився на схід. Яхта зникла з очей, море спорожніло, лагідний вітерець пробирався крізь крони сосон й ворушив пасма волосся Жулі. Вона примостилася навпроти мене. Я сидів, спершись на стовбур. Почувався розсипом вогнів феєрверку, шумуванням п’янкого шампанського. Повернув до себе її обличчя, й ми злилися в поцілунку. Не перериваючи його, лягли поруч у помережаній сонячними зайчиками тіні. Я жадав цю дівчину, але не так непогамовно, як було раніше; у нас попереду довге літо. Поки що досить долоні між плечима й блузкою, досить язика між її вуст. Жулі лягла на мене, трохи навскіс, і притулилася губами до щоки. Ми мовчали.

— Ти скучила за мною? — шепнув я.

— Не скажу, бо носа задереш.

— Я б хотів ось так лежати всі ночі, все життя.

— А я ні. Не дуже комфортно.

— Сприймай мене не так дослівно. — Я обняв її міцніше. — Скажи, що зможеш. Сьогодні вночі.

Жулі ковзнула пальцями по моїй сорочці.

— Чи приємно тобі було з нею в постелі? З тою австралійською подружкою?

На мить я похолов. Лежав, задивившись у небо за сосновим гіллям, ладен розповісти… та ні, з цим краще перегодити.

— Колись розповім тобі все про неї.

Вона ласкаво вщипнула мене.

— А я гадала, що ти вже все про неї розповів.

— Чому тоді питаєш?

— Тому.

— Тому що?

— Бо я, мабуть, не така… ти знаєш.

Я поцілував її в маківку.

— Ти вже довела, що набагато вправніша, ніж вона.

Жулі помовчала, ніби не цілком певна того.

— Я ще ні з ким не кохалася по-справжньому.

— Це не вада.

— Незвіданий край.

— Тобі він сподобається. Обіцяю.

На хвилину запала тиша.

— Якби ж то в тебе був брат-близнюк… Для Джун.

— Вона хоче залишитися?

— Ненадовго, — шепнула Жулі. — Ось такий клопіт у двійнят. Геть у всьому збігаються уподобання.

— А я й не гадав, що це стосується також чоловіків.

Вона поцілувала мене в шию.

— Це стосується тільки одного чоловіка. Того, що зараз зі мною.

— Джун дошкуляє тобі.

— Поб’юся об заклад. Ти шкодуєш, що нам не довелося зіграти ролі за сценарієм «Трьох сердець».

— Авжеж. Аж зубами скриплю від досади.

Мені знову дістався щипок, цього разу не дуже ласкавий.

— Я сказала це всерйоз.

— Іноді ти поводишся, як дитина.

— Бо почуваюся дитиною. Моя лялька! Ось.

— Котру з ляльок візьмеш з собою до ліжечка?

— У мене односпальне ліжко.

— Отже, там забракне місця на піжаму й нічну сорочку.

— А я тут і не одягаю нічної сорочки.

— Ти доводиш мене до шалу.

— Себе доводжу. Коли лежу голою й уявляю тебе.

— І що ж я роблю у твоїй уяві?

— Виробляєш усілякі гріховні штуки.

— Розкажи, що це за штуки.

— Я їх тільки уявляю. Не описую словами.

— Вони грубі чи ніжні?

— Різні.

— Опиши хоча б одну.

— Я втікаю, а ти мене доганяєш. І ловиш, — повагавшись, прошепотіла вона.

— А далі що?

Жулі змовчала. Я провів долонею по її спині донизу.

— Перегинаю тебе через коліно й даю ляпанців по задочку? — спитав я.

— Іноді находить настрій, щоб мене спокушали поволі, поволеньки.

— Через те, що ти ні з ким по-справжньому не кохалася?

— Угу.

— А на мене найшов настрій роздягнути тебе.

— Спершу маєш взяти мене на коркоші й віднести до села.

— Я не проти.

Спершись на лікоть, Жулі нахилилася, поцілувала мене й злегка всміхнулася.

— Сьогодні ввечері. Обіцяю. Джун чекає нас.

— Покажи мені вашу криївку.

— Там бридко й жахливо. Як у гробівці.

— Я тільки оком кину.

Вона задивилась мені в очі так, ніби з якоїсь причини хотіла відрадити мене від того, а тоді усміхнулася, встала й простягла руку. Ми повернулися на схил проти моря. Жулі нахилилася й смикнула один із камінців. Відчинилася інкрустована накривка, відкрився чорний зів. Ставши навколішки, Жулі опустила в нього ногу, намацала першого щабля й рушила донизу. Добравшись до дна на глибині п’ятнадцяти футів, задерла голову.

— Обережно. Деякі щаблі поламалися.

Я поліз углиб. У трубі пройнявся прикрим клаустрофобійним відчуттям.

Внизу, навпроти драбини, переді мною відкрилося квадратне підземелля, десь п’ятнадцять на п’ятнадцять футів. У напівтемряві видніли двері в бічних стінах, а в тій, що з боку моря, були заткнуті шпари, що колись служили для спостереження й для обстрілу з кулемета. Стіл, три дерев’яні стільці, невелика шафка. Повітря важке, задушливе. Здавалося, що й тиша тхнула.

— Маєш сірники, Ніколасе?

Жулі простягла ліхтаря, я засвітив його. Ліву стіну бездарно розписали фрескою: пивний погрібець, стоять шапки піни на череп’яних кухлях, підморгують грудисті дівулі. Залишки фарби свідчили, що колись це мальовидло було кольорове. Тепер на тиньку залишилися тільки темні контури. Воно видавалося дуже давнім, як етруські настінні малюнки, як слід цивілізації, що канула в небуття. На правій стіні значно вправніше зображено вулицю якогось міста, чи не австрійського… Може, Відня. Напевно, Антон допоміг малярові правильно побудувати перспективу. Бокові двері були схожі на ті, що в корабельних перегородках. На них висіли масивні колодки.

— Ось наша кімната, — кивнула на цю стіну Жулі. — А в тій навпроти мешкав Джо.

— Гидотна нора. Ще й затхла на додачу.

— Ми її прозвали Окопом. Знаєш, як тхне в окопі?

— А чому двері замкнено?

— Не знаю. Їх ніколи не замикали. Мабуть, щоб сюди не добиралися люди з села. Ті, що знають про цю криївку, — криво усміхнулася вона. — Ти нічого не втратив. Там одяг, ліжка. І мальовидла, ще паскудніші.

Я глянув на неї у світлі ліхтаря.

— Брава з тебе дівчина. Спробуй тут витримати.

— Ми ненавиділи Окоп. Стільки понурих, нещасливих солдатів… Сиділи тут під замком й світу білого не бачили. Хіба що крізь шпари.

Я торкнувся її руки.

— Гаразд. Я вже надивився.

— Загаси ліхтар, будь ласка.

Я скрутив ґнота, і Жулі полізла вгору. Стрункі блакитні ноги у сліпучому денному світлі. Я трохи перегодив, щоб не наткнутися головою на закаблук, і поліз за нею. Жулі вже наполовину вибралася.

Раптом вона крикнула:

— Ніколасе!

Хтось вискочив з-за зведеного віка, вхопив Жулі за руки й ривком витяг з отвору. Вона махала ногами, намагаючись зачепитися за тросики замикального механізму. Знову гукнула до мене, але їй заткнули рот. Біля люка зашурхотіли камінці під ногами. Стараючись якнайшвидше вибратися, я допомагав собі руками. На якусь мить в отворі майнуло чиєсь обличчя. Молодий блондин, стрижений на йоржика, — так, це той матрос, якого я бачив вранці біля вілли. Зауваживши, що мені залишилося здолати ще два щаблі, він тут же з грюкотом зачинив віко. Розгойдані противаги бились об металеву обшивку біля моїх щиколоток. Опинившись у кромішній пітьмі, я крикнув на все горло:

— Ради бога! Гей! Підождіть!

З усієї сили я натиснув на віко. Воно трішки подалося, ніби на ньому сиділи чи стояли. А з другого разу зовсім затялося. В трубі було дуже тісно, я не міг зручніше прикластися. Безуспішно піднатужившись утретє, я став прислухатися. Тиша. Спробував востаннє двигнути цю накривку, махнув рукою й зліз на дно. Чиркнув сірником, засвітив ліхтаря. Двері були добрячі, не піддавалися. Я навстіж відчинив дверцята шафки. Там було рівно стільки начиння, скільки глузду в тому, що тільки-но скоїлося. Злобно бурмочучи лайку на адресу Кончіса, я згадав його відплиття. Такий собі казковий хрещений батечко: прощання з шиком-пшиком, феєрверк, пляшка «Крюґа». Ба, настав кінець хмільним веселощам. Просперо з’їхав з глузду й нізащо не випустить Міранди з лабетів.

Стоячи біля драбини, я кипів від люті. Силкувався якось витлумачити дволичність цього садистичного старигана, прочитати його палімпсест. Його «театр без глядачів» — суще безглуздя, ним нічого не витлумачиш. Єдине, без чого не обійдеться жоден актор чи актриса, — це глядачі. Цілком можливо, що у своїх діях Кончіс почасти керується якоюсь театральною теорією. З його ж таки слів, спектакль — це лише метафора. І що з того випливає? Якась нова незбагненна течія у філософії — метафоризм? Може, він уявив себе професором якоїсь надуманої науки двозначностей, кимсь на зразок Емпсона…[213] Я думав, думав, та так і не додумався до чогось путнього, тільки впав у сумнів. Під нього потрапили, крім Кончіса, також сестриці-близнята. Згадалася сценка з шизофренією. Ото ж бо й воно. Все наперед задумано, і з самого початку присуджено ніколи не здобути Жулі, натомість вічно терпіти муки невгамованого пожадання та насмішки, як Тантал. Та чи знайшлася б дівчина, геть байдужа до мене, що зуміла б зробити те саме, що й Жулі? Чи спромоглася б на такі поцілунки, на такий неприкрито пристрасний, жагучий шепіт? Якби й знайшлася, то хіба схиблена й цілком певна, що не доведеться виконувати свої обіцянки.

І як може потурати цьому неподобству людина, що називає себе лікарем? Таке не міститься в голові.

Впродовж півгодини я кілька разів пробував відчинити накривку. Натиснув ще раз — і раптом вона легко піддалася. Три секунди — і я знову під сонцем. Порожнє море, безлюдний ліс. Я забрався на гребінь, щоб далі бачити. Звичайно ж, ні душі.

Крони алеппських сосон продував вітер — байдужий, нелюдський вітер з іншої планети. Неподалік від мене тріпотів нахромлений на колюче галуззя смілаксу клапоть білого паперу — останки по нашій перекусці. Кошик, торба й панама лежали там, де ми їх залишили.

За дві хвилини я дістався до вілли. Віконниці зачинені, двері замкнені. Я рушив до брами. Там, як і під час перших відвідин «Бурані», мені впала в око підказка.

Розділ 57

Точніше — дві підказки.

Вони звисали із соснової гілки неподалік брами, шість футів над землею. Безневинно й ліниво погойдувалися під вітром, під дотиком сонячного проміння. Лялька. І людський череп.

Череп баламкався на чорному шнурку, просиленому крізь акуратно просвердлену в тім’яній кості дірочку. Лялька — на білому. Її не тільки підвісили, а ще й повісили, бо шию охоплював зашморг. Вона була півтора фута заввишки, грубо витесана з дерев’яної колодки й помальована чорною фарбою. Очі й усміхнений рот позначено білою фарбою. Щиколотки обмотані білими ганчірочками — ото й уся одежа. Лялька зображала Жулі. Різьбяр підказував, що Жулі — це зло, що в ній ховається чорнота під білою оболонкою невинности.

Я крутнув черепом. Він обертався, в порожніх очницях примарно ходили тіні, на всі боки понуро вискалялися зуби.

Гай-гай, бідний Йоріку[214].

Випотрошені трупи?

А може, це з Фрейзера… Як воно в його «Золотій галузці»? Чи не написано там про ляльок, яких вішали у священних гаях?[215]

Я розглянувся навколо. Хоч нікого й не побачив, та відчував на собі чийсь погляд. Сухостій на осонні, чагарник у завмерлій тіні.

Знову на мене нахлинуло моторошне й таємниче. Ці дерева й сонце — тонка сіть дійсности. Я безконечно далеко від рідного дому. Не виміряти на мапі відстаней, що сягають углиб.

У сонячному промінні, на стежці між деревами — всюди під оболонкою залягає пітьма.

Хоч там чим вона є, та немає в неї назви.

Череп і його дружинонька хилиталися в подувах бризу. Швидким кроком я рушив геть від цієї пари, поєднаної незбагненним порозумінням.

Мене обплутували й пришпилювали до землі здогади, як ліліпутські шворки Гуллівера. Я знав одне-єдине — без Жулі мені болить душа, без неї я шалію, на ній зійшовся клином увесь світ. До школи я йшов, палаючи помстою, як ватажок з ісландських саґ, і всупереч усьому леліяв марну надію, що там уже чекає мене Жулі. Ба, розчахнув двері навстіж — відкрилася моя порожня кімната. Кортіло піти до Деметріадеса, витрясти з нього всю правду й силоміць повести на розмову з учителем хімії. Я вже був вирішив податися до Афін, зняв валізу з шафи, та передумав — головно, мабуть, через те, що до кінця шкільного року залишилося два тижні. Час, за який можна досхочу познущатися з нас двох… тобто з мене.

Кінець кінцем я вибрався до села, до хати біля церкви. Брама відчинена, брукована доріжка через сад цитринових і апельсинових дерев привела до вхідних дверей. Невеликий, зате вишуканий будиночок: портик із пілястрами й оздобні фронтони над вікнами. Побілений фасад у тіні видавався ніжно-блакитним на тлі трохи густішої блакиті підвечірнього неба.

Йдучи поміж темних прохолодних стін цитрусового саду, я зауважив, що на порозі дверей стоїть Гермес. Він кинув погляд поза мене, ніби здивувався, що я прийшов один.

— Чи вдома панночка? — спитав я по-грецьки. Витріщившись на мене, погонич помалу розвів руками. Знетерпеливившись, я повів далі: — А ще одна панночка, її сестра?

Гермес сіпнув головою вгору-вниз. Ні.

— Де вона?

— Сіла на яхту. Після обіду.

— Звідки знаєте? Вас же тут не було.

— Жінка сказала.

— Вони відплили разом з паном Конхісом? До Афін?

— Так.

Зникнувши нам з очей, яхта цілком могла пристати в одній із сільських гаваней. Тоді Джун, напевно, добровільно сіла на яхту, коли почула, що ми з Жулі вже на борту. Все це, мабуть, задумано наперед. Зміривши оком Гермеса, я відсунув його вбік і ввійшов до оселі.

Просторий передпокій, прохолодний і порожній. На одній стіні — гарний турецький килим, на другій — якийсь незрозумілий герб, подібний до таблиці на надгробку англійського аристократа. За відчиненими дверима кімнати видніли скрині з вивезеними Кончісовими картинами. На порозі стояв хлопчик — один із Гермесових дітей. Батько щось сказав синові, і той, поважно окинувши мене карими очима, вийшов надвір.

— Що ви хочете? — спитав з-за моєї спини Гермес.

— Де кімнати дівчат?

Він завагався, але тицьнув пальцем угору. Здавалося, геть спантеличився. Я швидко зійшов на другий поверх. Сходи вивели на коридор, який ішов від крила до крила будинку. Я обернувся до Гермеса, що йшов за мною. Він знову завагався й знову тицьнув пальцем. Двері праворуч. Я опинився в кімнаті, обставленій типово, по-тутешньому. Гладенька дощана підлога, постіль із витканим на кроснах ліжником, комод і вигадлива скриня-касоне. На стінах висять кілька доволі приємних оку акварелей. Ці старанно виконані, стилізовані зображення сільських будинків нагадували частину архітектурного проекту, виконану в перспективі. Хоч на них не було підпису, та я здогадався, що ще раз дивлюся на Антонову роботу. Віконниці на три чверті прикрили вікно, що виходить на захід. На довгому підвіконні стояв запітнілий канаті — глек із поруватої глини. Таку посудину греки ставлять на протязі, щоб охолодити воду й освіжити повітря в кімнаті. На касоне помістили блакитно-білу вазочку з квітами — жасмином і олив’янкою. Проста, мила, привітна обстава.

Я відчинив одну віконницю, щоб було світліше. Гермес стояв на порозі, нерішуче дивлячись на мене. Знову спитав, чого мені треба. Зауваживши, що він так і не поцікавився, куди поділася Жулі, я пропустив запитання повз вуха. Хотілося, щоб він спробував виштовхати мене з кімнати. Була потреба розрядитися фізично. Але погонич ані не рушив з місця, тож довелося виливати злість на комод. В одній шухлядці був набір туалетних та косметичних знадоб, у решті — одяг. Давши спокій цій меблині, я розглянувся по кімнаті. Один куток затулювала штора. Різко відсунувши її, я побачив підвішені сукні, спідниці й літній плащ. Ось рожева сукенка, в якій була Жулі тої неділі, коли я «дізнався всю правду», тобто те, що призначено видаватися правдою. На підлозі стояли туфлі й валізка. Я вхопив цю валізку, кинув на ліжко й спробував її відчинити. Вдалося, не замкнена.

І знову одяг: кілька вовняних джемперів, важка твідова спідниця — зовсім зайві речі на Фраксосі влітку; дві сумки з довгими пасками, виготовлені в Греції, новесенькі, досі з етикетками, очевидно куплені комусь на подарунок. Під цим манаттям лежало кілька книжок. Виданий перед війною путівник по Греції, у ньому вкладено кілька листівок із зображеннями античних пам’яток. На звороті нічого не написано. Роман Ґрема Ґріна. Американське кишенькове видання про чародійство. Закладкою правив конверт. Я витрусив із нього карточку з надрукованим текстом. Запрошення на урочистість закінчення навчального року, яка відбулася тиждень тому в лондонській школі, де працювала Жулі, з її слів. Майже місяць тому цього листа переадресовано до «Бурані» із Серн-Аббаса в Дорсеті, де мешкала мати сестер. І, нарешті, Палатинська антологія[216]. Я розгорнув її. На титульній сторінці стояв напис «Джулія Гоумз, Ґертон». На берегах поряд кількох віршів акуратним почерком Жулі написала їх англійські переклади та короткі нотатки.

— Що ви шукаєте? — спитав Гермес.

— Нічого, — буркнув я. Набирався підозри, що Кончіс діє на засаді шпигунської мережі: підлеглим подають тільки ту інформацію, яку вони потребують для роботи… Тому-то Гермес так мало знає. Мабуть, його тільки попередили, що може прийти сердитий чужинець, якого доведеться задобрити. Облишивши валізу, я обернувся до погонича.

— Де кімната другої панночки?

— Там нічого нема. Вона забрала всі свої речі.

Я змусив його показати мені цю кімнату, сусідню. У ній, подібно вмебльованій, не було ніякої познаки, що хтось тут мешкав. Навіть кошик на папери стояв порожній. Я знову насів на Гермеса.

— Чому вона не взяла сестриних речей?

Він знизав плечима, ніби я ляпнув якусь дурницю.

— Хазяїн сказав мені, що її сестра повернеться. Разом з вами.

Зійшовши на перший поверх, я наказав Гермесові покликати жінку. Ця жовтошкіра п’ятдесятирічна острів’янка в типовій чорній сукні була жвавіша й балакучіша, ніж її чоловік. Еге ж, матроси принесли скрині, й хазяїн прийшов. Близько другої години дня. Забрав панночку з собою. Панночка була сумна? Навпаки. Сміялася. Дуже вже вродлива ця панночка. А чи бувала вона тут торік і раніше? «У той час я ні разу її не бачила. Це чужоземка», — пояснила Гермесова жінка, ніби я цього не знав. Чи сказала вона, куди їде? До Афін. Може, попередила, що ще повернеться? Жінка розвела руками: не знаю. А тоді додала: «Ісос». Мабуть. Я поставив ще кілька питань, але з відповідей не дізнався понад те, що вже знав. Дивно, що ні Гермес, ні його половина не ставили мені зустрічних питань. Втім, я вже майже впевнився, що вони відіграють роль пішаків. Зрештою, навіть якби розуміли, що й до чого, то все одно не пустили б пари з вуст.

«Еєле». «Сміялася». Гадаю, саме це грецьке слово відбило мені бажання звернутися до поліції. Кончіс міг якимись хитрощами спонукати Джун піти з ним, але в такому разі вона, зі своїми вічними підозрами на старигана, щось та й зачула б і не стала б сміятися. Отака фальшива нота підтвердила слушність моїх побоювань. Ну а речі Жулі, покинуті в кімнаті… Ще одна дивина. Щоправда, втішніша. То манять мене, то проганяють. Манять і проганяють… Ще потриває ця шарпанина. Треба тільки вичікувати, забувши розчарування й прогнавши досаду.

У понеділок за обідом я дістав листа від пані Гоумз, проштемпельованого в Серн-Аббасі й надісланого в минулий вівторок.


Шановний пане Ерфе!

Звичайно ж, Ви не завдали клопоту Вашим листом. Я передала його панові Вельямі, директорові початкової школи. Цей дуже милий чоловік захопився Вашою ідеєю. Уже всім приїлося шукати французьких і американських приятелів для листування, правда ж? Він неодмінно напише Вам.

Я неймовірно рада, що Ви познайомилися з Жулі й Джун, що на цьому острові з такою гарною назвою знайшовся хоч один англієць. Нагадуйте їм, щоб писали мені. Вони страшенно ледачі до листування.

З пошаною,

Констанція Гоумз


Увечері я мав чергування, а коли хлопці лягли спати, вислизнув із школи й подався до Гермесового житла. У кімнатах на другому поверсі було темно.

Настав вівторок. Я не знаходив собі місця, не міг ні до чого взятися, все летіло з рук. Надвечір прогулявся від набережної до майданчика — місця екзекуції. На шкільній стіні висіла меморіальна дошка. Перцеве дерево та платан збереглися, але залізну браму замінено дерев’яною. Хлопчаки ганяли м’яча біля високої стіни. Я згадав кімнату, цю камеру тортур, до якої заглянув у неділю ввечері, повертаючись із села. Школа була замкнена, я обійшов її й подивився у вікно. Тепер ця камера правила за склад. Її захарастили стояками, класними дошками, поламаними партами та іншим непотребом. Постаралися, щоб і сліду не зосталося по злі, що тут коїлося. А треба було б залишити все таким, як тоді: плями крови, електричний камін і той страхітливий стіл посередині.

У ці дні школа та її життя обридли мені як гірка редька. Тривали іспити. Рекламний проспект обіцяв, що «кожний учень персонально складає письмовий іспит з англійської мови й літератури англомовному викладачеві». Тобто мені належало перевірити близько двохсот робіт. Зрештою, я нічого не мав проти. Це допомагало проганяти гнітючі думки й позбуватися сумнівів та вагань.

Я відчув у собі малопомітну, але істотну зміну. Усвідомив, що вже ніколи не довірятиму дівчатам беззастережно: останнього разу вийшов перебір у зловживанні моєю легковірністю. Незадовго перед тим, як «викрали» Жулі, вона вкотре натякнула, що мене тягне на Джун, і допіру по двох днях я побачив, що цей натяк — найфальшивіша нота в грі моєї любої. Якби не одурів від кохання, то зразу прозрів би. Очевидно, що вони, як і раніше, діють під диктовку Кончіса. Отже, мабуть-таки, знають, причому з самого початку знають, у чому суть усіх цих подій. Якщо згодитися з цим висновком, то напрошується такий: Жулі справді відчувала потяг до мене. А якщо зіставити перший висновок з другим, то зметикуєш, що вона провадила й провадить подвійну гру: дурила мене, щоб догодити стариганові, а старигана — щоб догодити мені. А звідси, своєю чергою, випливає, що Жулі цілком покладається на мою вірність і знає, що колись настане кінець цьому дурисвітству. Шкода, що в слушну мить я не сказав їй про смерть Алісон. Якщо Жулі щось до мене та й почуває, то це може допомогти швидко покласти край дурнуватій грі в хованки. Зате, промовчавши, я розвіяв свій колишній прикрий сумнів. Головоломки тривають — отже, Жулі таки нічого не знає про Алісон.

Середа випала не по-егейськи задушливою, сонце затягло імлою, ніби перед Страшним Судом. Цього вечора я засів перевіряти цілу купу учнівських робіт. Завтра крайній термін на те, щоб віддати їх заступникові директора. Було дуже парно, й близько половини на одинадцяту пролунали перші перекоти грому. Насував милосердний дощ. За годину, коли височенький стос зошитів знизився на третину, хтось постукав у двері. «Увійдіть!» — гукнув я. Напевно, хтось з учителів. Або ж якийсь випускник шостого класу хоче виканючити в мене попередню оцінку.

Але то був барба Вассілі — шкільний сторож, що чергував біля брами. Він усміхався в сиві моржеві вуса. Почувши його перші слова, я зірвався зі стільця.

— Сигномі, киріє, ма мія деспініс…

Розділ 58

— Перепрошую, пане, але якась панна…

— Де?

Він тицьнув пальцем у бік брами. Я похапцем одягав плащ.

— Дуже гарна панна. Чужоземка…

Я не дослухав до кінця. Уже мчав коридором. Озирнувшись, гукнув йому, усміхненому, «то фос!», тобто «засвітіть!», збіг донизу, переплигуючи по кілька східців, і пустився доріжкою до воріт. Над вікном барбиної будки світилася гола лампочка — острівець світла в океані пітьми. Я сподівався побачити Жулі, але не застав її. На ніч браму замикали, і кожний учитель мав ключа до хвіртки. Помацавши в кишенях, я згадав, що залишив в’язку ключів у старій куртці, яку зазвичай одягав на уроки. Я кинув оком понад огорожу. Ані душі. Ні на вулиці, ні на зарослому чортополохом пустирі, що тягнеться п’ятдесят ярдів від школи до моря, ні на узбережжі. Я негучно окликнув Жулі. Нема її. Розсердившись, я обернувся. Барба Вассілі помалу шкутильгав до свого робочого місця.

— А що, її нема?

Цілу вічність він вовтузився, поки відімкнув хвіртку. Ми вийшли на вулицю. Старий показав пальцем у напрямку, протилежному від села.

— Туди пішла? — спитав я.

— Ніби туди.

Я зачув підступ. Дивна дідкова усмішка, нависла в повітрі гроза, безлюдна дорога… Ет, будь що буде, аби тільки було.

— Барбо, дайте мені ключа.

Не дав. Пішов до сторожки шукати запасного. Ніби навмисно барився капосний барба. Коли нарешті приніс ключа, я вирвав його з руки й прудко рушив. На сході блиснуло. Ярдів за сімдесят стіна школи повертала під прямим кутом углиб острова. Мабуть, Жулі чекає за рогом. Але там її не було. Дорога закінчувалася за чверть милі, не більше. За шкільною стіною вона повертала трохи вбік від моря й вела до містка через пересохлий струмок. За сто ярдів від цього місця стояла одна з незліченних каплиць, до якої провадила кипарисова алея. Густа пелена хмар затулила місяць, на землю сіялося сіре палмерівське[217] світло. Біля моста я завагався. Чи то йти далі, чи то повернути назад — у цьому напрямку Жулі, скоріш за все, й подалася. І тут я почув своє ім’я. Голос долинав від алеї. Я поспішив до каплиці. На півдорозі до неї почув шурхіт. Жулі стояла за п’ять кроків від мене, схована між двома найбільшими кипарисами. Темний літній макінтош, хустина, штани, ще темніша блузка й сіруватий овал обличчя. Я озвався, вже відчувши щось чуже в тому, як вона стояла й вичікувала, засунувши руки в кишені.

— Жулі?

— Це я, Джун. Слава богу, ви прийшли.

Я підійшов ближче.

— Де Жулі?

Вона довго дивилася на мене, тоді опустила голову.

— Я гадала, що ви нарешті зрозуміли.

— Що саме?

— Те, що діється, — глянула мені в очі Джун. — Між нею і Морісом.

Я змовчав, і вона знову потупилася.

— Хай йому біс! За кого мене тут мають? — скипів я. Джун не відповіла. — Ви, мабуть, забули, що я вже ситий по горло цією комедією з коханкою мільйонера.

Вона труснула головою.

— Я не те мала на увазі. Жулі не спить з Морісом. Але робить… усе, що він скаже.

Джун стояла з опущеною головою, а я робив вибір. Треба було крутнутися на закаблуці й повернутися до школи, до своєї кімнати, до письмового стола й до стосу неперевірених учнівських робіт. Я ж усвідомив, що опинився у вихідній точці цього спектаклю-маскараду. Фактично про цю дівчину мені нині відомо не більше, ніж того вечора, коли я з тераси «Бурані» вперше побачив її оголене тіло на бігу. Але я також усвідомив, що не зможу тепер повернутися до школи. Так само, як не може повернутися камінь до руки, з якої щойно вилетів.

— Ну а ви самі що тут робите?

— Я подумала, що не годиться так робити.

— Що робити?

Джун зиркнула на мене.

— Її викрадення заплановано. Вона це знала наперед.

— А хіба не заплановано те, що ви сюди прийшли?

Вона задивилася в темряву за мною.

— Не маю за зле, що ви так гадаєте.

— Ви так і не відповіли, де Жулі.

— В Афінах. З Морісом.

— І ви просто звідти приїхали? — Джун кивнула. — А чому вибрали таку дивну пору для нашої зустрічі?

— Я не могла сюди добратися за дня.

Я уважно придивлявся до неї. Вираз на обличчі, поза всього тіла мали зображати скривджену невинність, докір за мої підозри. Очевидно, що це театральна гра.

— Чому ви не почекали мене біля брами?

— Я запанікувала. Дуже вже довго не повертався цей дідок.

Знову блимнула блискавиця. Повіяло запахом дощу, зі сходу докочувався ненастанний, дедалі загрозливіший гуркіт.

— Це не причина панікувати.

— Я втекла, Ніколасе. І вони напевно здогадалися, куди саме.

— Якщо так, то чому ви не звернулися до поліції чи до посольства?

— Це ж не злочин — усякими правдами й неправдами спонукувати когось закохатися. Тут ідеться про мою сестру. Не в тому річ, що робить Моріс, а в тому, що робить Жулі.

Після кожної фрази вона робила красномовну паузу — давала час глибше сприйняти сказане й повірити йому. Я не спускав із неї очей. Уночі відмінності між сестрами не так впадали в око, як за дня.

— Я прийшла тільки для того, щоб вас застерегти, — сказала Джун. — Ото й усе.

— І втішити?

Уникнути відповіді на це прикре запитання їй допоміг чийсь тихий голос, що дійшов від дороги. Ми виглянули з-за кипариса. До моста неквапно наближалися три невиразні постаті. Це греки. Вони балакали рідною мовою. Еге ж, селяни та вчителі частенько прогулювалися до кінця дороги й назад, щоб освіжитися на ніч. Джун кинула на мене погляд, що мав зображати страх. Непереконливо вийшло.

— Ви приїхали пообіднім пароплавом?

Вона уникнула пастки.

— Добралася сушею. Через Краніон.

Таким шляхом до синів-школярів діставалися батьки, що мали морську хворобу. В Афінах сідали на поїзд, у Коринті робили пересадку, в Краніоні брали таксі, а на узбережжі наймали човна, щоб переправитися на Фраксос. Така мандрівка тривала весь день, а то й довше — для тих, що не знають грецької мови.

— Чому такими манівцями?

— Бо Моріс має в селі безліч шпигунів.

— Ось тут я вам повірю.

Я знову глянув на дорогу. Ці троє вже проминули нашу алею й помалу віддалялися. Сірувата стрічка шляху, чорні зарослі, темне море. Очевидно, це не хто інший, як випадкові перехожі.

— Послухайте, — сказав я. — Мені це все осточортіло. Гаразд, хай буде гра. Але тільки не на почуттях.

— Десь так і я вважаю.

— Надто вже часто таке кажете. Вибачайте, це порожній звук.

— Жулі таки задурила вам голову, хіба ні? — тихо спитала Джун.

— Еге ж, причому вона це робить набагато вправніше й переконливіше, ніж ви. І ми з нею вже побалакали на цю тему. Краще скажіть, де вона.

— Тепер? Скоріше за все в ліжку, зі своїм незмінним коханцем.

Мені забило дух.

— З Морісом?

— Ні. З тим, кого ви знаєте як Джо.

Я реготнув. Це вже занадто.

— Гаразд, — сказала вона. — Як не хочете повірити, то й не треба.

— Вигадайте щось правдоподібніше замість такої дурні, бо інакше піду додому. — Джун змовчала. — Так ось чому Джо підглядає, як ми з Жулі пестимо одне одного.

— Той, хто щоночі по-справжньому пестить жінку, цілком спокійно дивитиметься на таку подобу любовної забави. Тим більше, коли знає, що цього нібито суперника насправді водять за ніс.

Джун уперто доводила своє. Немовби намагалася вдруге збути кота в мішку тому самому клієнтові.

— Досить. Мене від цього нудить.

Я відвернувся й уже ступив крок, але вона схопила мене за руку.

— Будь ласка, Ніколасе… На біду, мені нема де переночувати. Не можу піти до Гермеса.

— То підіть до готелю.

Проковтнувши цю образливу репліку, Джун спробувала зайти з іншого боку.

— Завтра вони, скоріше за все, приїдуть сюди. Мабуть, звинувачуватимуть мене. Добре було б, щоб у такому випадку ви були поруч. Тоді ви могли б захищати мене від звинувачень. Нічого більш від вас не хочу. Даю слово.

Аж тепер її голос зазвучав щиріше, а в усмішці зворушливо поєдналися каяття і прохання допомогти. Я заговорив трохи лагідніше.

— Даремно ви переповіли мені зміст «Трьох сердець».

— А що, він аж такий неприродний?

— Неприродність полягає в тому, що ви підганяєте дійсність під сюжет книжки. Ви це чудово знаєте.

— Не вбачаю нічого неприродного в тому, що ми з вами знайшли одне одного…

Джун труснула головою. Вона уникала мого погляду.

— Себто маємо разом переспати. Так задумано?

— Маю на увазі інше. Ви дізнаєтеся всю правду про Жулі, якщо…

Вона знову труснула головою.

— Навіщо довго зволікати? — спитав я.

— Бо… Бачу, ви мені ще не вірите.

— Я так і знав, що ви знайдете якусь відмовку.

Я говорив дедалі саркастичнішим тоном, і Джун звела на мене очі, широко розплющені, як у відважної дитини.

— Якщо це виклик, то прийму його. Може, хоч тоді повірите мені.

— Що більше про вас обох знаю, то важче вам вірити.

— Невже через те, що ви нам обом припали до вподоби? Невже через те, що мені жаль вас? Зрештою, мені самої себе жаль. Якщо це для вас щось та й важить.

Я втупився в неї. Хотілося поставити їй пастку. Ба, сьогодні я не мисливець, а дичина.

— Чи сказала вам Жулі, що я написав вашій мамі?

— Так.

— Кілька днів тому надійшла відповідь. Цікаво, що скаже мама, коли я напишу їй про те, що роблять її донечки, замість у кіно зніматися.

— Нічого не скаже. Бо її взагалі немає.

— Значить, хтось у Серн-Аббасі листується від імени вашої матері та інших осіб.

— Я ні разу не бувала в Дорсеті. І моє справжнє прізвище не Гоумз. І звуть мене не Джун.

— Звичайно-звичайно. Знов за рибу гроші. Роза і Лілі?

— Так. Ось тільки мене кличуть Розі.

— Нісенітниця.

Джун уважно придивилася до мене й опустила очі.

— Не можу процитувати дослівно нашої буцімто мами, але в листі було менш-більш таке: «Шановний пане Ерфе, я передала вашого листа панові Вельямі, директорові початкової школи». А далі щось про те, що всім уже набридло листуватися з французькими й американськими приятелями. І про те, що дочки не часто їй пишуть. Так чи ні?

Еге, вже не моє зверху. Як не раз бувало, твердий ґрунт під ногами миттю обернувся сипучим піском-плавуном.

— Бачте, — пояснила вона, — є така штука, яку звуть універсальним штемпелем. Написали тут листа, наклеїли англійську марку на конверт — і… — Джун зробила рух, яким штемпелюють конверти. — Тепер ви мені вірите?

Я гарячково метався від думки до думки. Якщо вони розпечатували листи від мене…

— А листи до мене ви теж читали?

— Вибачайте, але читали.

— Отже, знаєте про…

— Про що?

— Про мою австралійську симпатію.

Вона повела плечима. Аякже, знаємо. Однак я інтуїтивно відчув, що це не так, і скоренько поставив пастку.

— То розкажіть, будь ласка.

— Про що?

— Про те, що з нею сталося.

— У вас був роман.

— А потім? — Джун зробила той самий жест. — Ви ж переглядали всю мою пошту. Не можете не знати, що було далі.

— Знаємо.

— Тоді вам також відомо, що під час канікул я таки зустрівся з нею в Афінах. Правда ж?

Попалася. Не втямила, на чому я блефую. Побарившись, вона відповіла на мою усмішку, але нічого не сказала. Так, листа від її матері я залишив на письмовому столі. Деметріадес чи хтось інший міг увійти в кімнату й прочитати. Але лист від Енн Тейлор надійно сховано — в замкненій валізі.

— Ми справді все про вас знаємо, Ніколасе.

— Доведіть. То я зустрічався з нею в Афінах чи ні?

— Самі знаєте, що ні.

Джун і не зогледілася, як я вліпив їй ляпаса. Не сильного — такого, щоб тільки трохи заболіло. Вона оторопіла. Помалу звела руку й притулила до щоки.

— Навіщо ви це зробили?

— Ви ще не так заробите, матері вашій ковінька, якщо зараз же не признаєтеся. Чи всю мою кореспонденцію ви переглянули?

Не відриваючи долоні від щоки, Джун повагалася й призналася.

— Тільки ті листи… які, судячи з конверта, могли нас стосуватися.

— Шкода. Не можна припускатися такого недбальства. Якби ви відкривали всі листи, то знали б, що в Афінах я таки бачився з тою нещасною дівкою.

— Не розумію, що…

— Задля вашої сестри я попросив її викреслити мене зі свого життя. — Джун видавалася наляканою й розгубленою. Не знала, до чого це я хилю. — Вона послухалася. Ба більше, за кілька тижнів ця дівчина ще й вкоротила собі життя. — Я зробив паузу. — Тепер ви знаєте ціну ваших забав і феєрверків.

Джун втупилася в мене. Якусь мить видавалося, що вона повірила. Хибне враження.

— Не вдавайте з себе Моріса, будь ласка.

Я схопив її за плечі й добряче трясонув.

— Та не вдаю я, дурепо несусвітня! Вона наклала на себе руки.

Джун ніби й повірила, однак ще сумнівалася.

— Але… чому ви нам не сказали?

Я відпустив її.

— Бо мав нечисте сумління.

— Таж ніхто не кінчає з собою через…

— Мабуть, дехто ставиться до життя серйозніше, ніж ви всі можете собі уявити.

Запала тиша. Тоді Джун наївно й несміло спитала:

— Вона вас… кохала?

Я зам’явся.

— Я старався повестися порядно. Мабуть, перестарався. Написав би їй, у чому річ, якби ви тоді не виїхали на вихідні. Ну а віч-на-віч з нею я вирішив, що ганебно було б і далі мовчати… — Я стенув плечима.

— Ви сказали їй про Жулі?

В її голосі забриніла непідробна тривога.

— Не переймайтеся. Попіл нікому нічого не скаже.

— Я не те мала на увазі, — потупилася Джун. — Цей розрив… вона дуже близько взяла до серця?

— По ній не було пізнати. Якби ж то я знав наперед… Гадав, що поводжуся, як належить порядній людині. Звільняю її від обов’язку чекати мене.

Помовчавши, вона тихо спитала:

— Якщо це правда, то як ви могли… дозволяти нам і далі провадити ту саму гру?

— Та я ж без пам’яті закохався у вашу сестру!

— Але ж Моріс вас застеріг.

— А чи сказав він мені хоч раз правду?

Знову замовкнувши, Джун про щось розмірковувала. Вона помітно змінилася зовні. Облишила вдавати, що перейшла на мій бік.

— Це серйозна річ, Ніколасе, — глянула мені у вічі. — Ви не обманюєте?

— Маю докази у своїй кімнаті. Може, бажаєте подивитися на них?

— Якщо ваша ласка, — непевно й вибачливо відповіла Джун.

— Гаразд. Дві хвилини почекаю вас біля брами. Якщо не дочекаюся, то справі кінець. Ідіть тоді всі к чортовій матері.

Не давши їй відповісти, я відвернувся й рушив. Навмисно не озирався, ніби мені байдуже, йде вона слідом чи не йде. Коли я відмикав хвіртку, сяйнула блискавиця й стало видно, що Джун помалу наближається. Вона відстала від мене на якихось сто ярдів.

Повернувшись з листом від Енн Тейлор і з газетними витинками, я побачив, що Джун стоїть напроти воріт, по той бік вулиці. В освітлених дверях стовбичив барба Вассілі, та я не зважав на нього. Мовчки тицьнув конверта в руки Джун, що підійшла мені назустріч. Вона не приховувала того, що рознервувалася. Вийняла листа, впустила його, й мені довелося підняти. Підставивши папір проти світла, почала читати. Дійшовши до кінця записки від Енн Тейлор, Джун ще якийсь час дивилася порожніми очима на рядки. Відтак побіжно глянула на витинки. Раптом вона заплющила очі й похилила голову, як до молитви. Дуже повільно склала папери, засунула їх у конверт і віддала мені. Вона так і не звела голови.

— Мені дуже шкода. Не знаходжу слів.

— Ого, бачу зміни на краще.

— Присягаюся, що ми нічого не знали.

— Ось тепер дізналися.

— Треба було нам сказати.

— І почути від Моріса сентенцію про те, що вся ця історія — частина комедії життя?

Мої слова її діткнули.

— Якби ви, Ніколасе, знали… Це дуже несправедливо.

— Атож. Якби я знав.

Джун понуро задивилася на мене.

— Я справді не знаходжу слів. Для вас це, мабуть, було…

— Не «було», а «є».

— Так, я… — затнулася вона. — Пробачте мені.

— Не ваша провина найбільша.

Вона труснула головою.

— У тому-то й річ. З певного погляду, саме моя.

Однак не пояснила чому. Добру хвилину ми стояли, як двоє незнайомих на похороні.

Знову сяйнула блискавка, і це ніби спонукало Джун винести рішення. Блідо й співчутливо усміхнувшись, вона торкнула мене за рукав.

— Почекайте хвилинку.

Підійшовши до сторожа, що знічев’я споглядав нас із порога своєї будки, вона заторохтіла по-грецькому, значно вільніше, ніж я.

— Барбо Вассілі…

Я розчув тільки перші слова, далі Джун говорила тихо. Старий згідливо кивнув, тоді ще раз. Мабуть, вислухав якісь настанови. Джун вийшла на дорогу, зупинилася за три кроки від мене й скрушно глянула.

— Ходімо.

— Куди?

— До Гермесової хати. Жулі там. Чекає.

— Якого біса тоді здалося…

— Тепер це неважливо. — Джун зиркнула вгору, на дедалі густіші хмари. — Матч перервано.

— Щось ви дуже швидко вивчили грецьку мову.

— Не дуже. Я тут уже третє літо.

Щоб якось придобритися, вона лагідно всміхнулась. Тоді прудко підійшла до мене й узяла за руки. Хоч-не-хоч, я глянув на неї.

— Забудьте все, що я тут наплела. Мене звуть Джун Гоумз. Моя сестра називається Жулі. Наша мама справді схибнулася на нас. Ось тільки мешкає не в Серн-Аббасі.

Я й далі не піддавався на намову.

— Мама так і пише, — пояснила Джун. — Але цього листа ми підробили.

— А Джо?

— Жулі… вподобала його. — В її очах майнув осуд. — Але можу вас запевнити, що не спить з ним. — Джун нетерпеливилася, не знаючи, як мене переконати й ублагати. Вона склала руки, як до молитви. — Ну ж бо, Ніколасе. Прошу вас, відкиньте ваші підозри. Хоч на кілька хвилин, поки дійдемо на місце. Присягаю Богу, ми не знали, що сталося з вашою дівчиною. Якби знали, то зразу ж припинили б вас мучити. Повірте, це правда.

Звідки й взялись у неї напористість і красномовство. Зовсім інша дівчина, зовсім інший характер.

— Ось побачите Жулі — зразу відчуєте, що нема причини ревнувати, — торочила Джун. — А якщо не відчуєте, то можете мене втопити в найближчому водозбірнику.

Однак я стояв на своєму.

— Що ви сказали барбі Вассілі?

— Пароль, який ми вживаємо в надзвичайних випадках. Коли треба припинити експеримент.

— Експеримент?

— Так.

— Де тепер старий?

— В «Бурані». Його повідомлять радіограмою.

За її плечима сторож замкнув хвіртку й пішов стежкою до крила, в якому мешкали вчителі. Кинувши на нього оком, Джун потягла мене за руку.

— Ходімо.

Я й далі вагався, та зрештою піддався під тим лагідним напором. Дав себе повести. Її долоня, немов браслет кайданів, обхопила мій зап’ясток.

— Що це за експеримент?

Джун стиснула пальці. Відповіла, коли ми пройшли кілька кроків.

— Моріс лютуватиме.

— Чому?

— Бо він мало не все своє життя наполегливо шукає спосіб запобігти тому, що скоїла ваша симпатія.

— Хто він такий?

Пом’явшись, вона здобулася на відвертість.

— Майже той, за кого себе подавав на одному з етапів. — Джун підбадьорливо потиснула мою руку й відпустила її. — Це емеритований професор психіатрії. Ще рік-два тому він був стовпом паризької медичної школи, — скоса глянула на мене Джун. — Я вчилася не в Кембриджі. Студіювала психологію в Лондонському університеті. Тоді поїхала до Парижа здобувати докторське звання під Морісовим керівництвом. Американець Джо теж його докторант. Інших підопічних ви поки що не знаєте… До слова. У вас, мабуть, склалося чимало хибних вражень… Йдеться про одну річ — не гнівайтеся на Джо за те, що так повівся того вечора. Насправді він дуже розумний… і добрий хлопець. — Я подивився на неї. Очевидно збентежившись, Джун кивнула — на підтвердження своїх слів. — Жулі не належить до дівчат, з якими він може почуватися мужчиною.

— Я геть заплутався в тому всьому.

— Не хвилюйтеся. Невдовзі зорієнтуєтеся. Ще одне. Жулі вам не збрехала, вона тут уперше. Це правда. Навіть можна сказати, що вона ваша товаришка в нещасті.

— На відміну від мене, Жулі орієнтується в тому, що діється. Хіба ні?

— Так, але… їй теж доводиться шукати дорогу в лабіринті. Ми всі через це пройшли. Кожне у свій час. Джо. Я. Решта наших. Ми знаємо, що це таке. Коли нічого не розумієш. Коли почуваєшся непотребом. Коли кипиш від люті. Але ми знаємо й те, що шкіра варта вичинки.

Позаду нас ненастанно тріпотіли плахти блискавиць. На сході, за п’ятнадцять миль звідси, блідо засвічувались і тьмяніли контури островів. У повітрі нависав важкий дух дощу, сіпаний дрібними подувами провісного вітру. Ми прудко йшли селом. Десь грюкнула віконниця. На вулицях ні душі.

— А в чому полягає цей експеримент?

Джун несподівано зупинилася й узяла мене за плече. Я повернувся до неї лицем.

— Почну з того, що ви, Ніколасе, найцікавіший з усіх наших піддослідних. Ваші потайні почуття, відчуття, здогади… якими ви навіть із Жулі не ділилися… для нас дуже важливі. Маємо вам поставити сотні питань. Ми не хочемо знецінювати ваші відповіді. Якщо розтлумачити вам усе наперед, то вони будуть не спонтанні. Будь ласка, потерпіть ще день чи два.

Джун втупилася мені у вічі. Я відвів погляд.

— Мій терпець ось-ось лусне.

— Може, я й забагато від вас прошу. Та ми належно віддячимося за цей надмір.

Я не дав згоди, але облишив сперечатися. Ми рушили. За кілька кроків вона розщедрилася на подачку. Напевно, відчула мій спротив.

— Втім, трохи вам розтлумачу. Моріс здавна спеціалізувався на природі симптоматичних галюцинацій у психічнохворих людей. — Джун засунула руки в кишені. — Психіатрів дедалі більше цікавить зворотний бік медалі: чому нормальні люди саме такі, чому вони не плутають галюцинації з дійсністю. І на це питання годі відповісти, якщо попередити психічно здорового піддослідного кролика, а у вашому випадку — дуже здорового, що все сказане йому служитиме одній меті — заморочити голову. — Я промовчав, і вона повела далі: — Мабуть, ви вважаєте, що ми балансуємо на межі дозволеного в лікарській етиці. Ми це… усвідомлюємо. І виправдовуємо себе тим, що колись ось такі тимчасові жертви, як ви, зможуть допомогти в лікуванні важкохворих людей. І ця допомога значно вагоміша, ніж ви собі гадаєте.

Добру хвилину ми йшли мовчки.

— Яку саме ілюзію мені сьогодні навіватимуть? — спитав я.

— Що я ваша єдина щира приятелька, — відказала Джун і скоренько докинула: — Це не зовсім ілюзія. Не знаю, чи я єдина й щира, але в решті можна не сумніватися.

— Однак я сумніваюся.

— Чогось іншого від вас і не сподіваються, — перебіжно всміхнулася вона. — Уявіть шахіста, який грає не задля перемоги, а тільки для того, щоб спостерігати гру суперника.

— Ота дурня з Лілі й Розою…

— Це жартівливі прізвиська. В колоді таро є карта, яку звуть магом. Чародій, чаклун. Його традиційна символіка — це квіти лілії та рожі.

Проминувши готель, ми вийшли на майданчик з виглядом на головну гавань. У мертвотному світлі блискавиць осліплені віконницями будинки, схожі на театральні декорації, раз у раз примарно оживали… Подібно як у мові, що тепер веде Джун: сцена то спалахує світлом розуміння, то потопає в пітьмі сумнівів. Спалахи в небі частішають, і в розмові теж світло долає темряву.

— Чому ви раніше не привозили сюди Жулі?

— Бо її особисте життя… мабуть, вона вам розповіла цю історію.

— Жулі навчалася в Кембриджі?

— Так. Роман з Ендрю обернувся лихом. Сестрі було важко оговтатись, і я подумала, що тут їй стане легше. Ще одна причина — Моріс звабився на перспективи залучення двійнят.

— І постановив, що я маю клюнути на Жулі?

Джун трохи побарилася з відповіддю.

— У дослідах ми не практикуємо ось таких «постанов». Людину можна змусити до чого хоч, тільки не до статевого потягу. Або ж навпаки — до відмови від нього. — Джун глянула на бруківку під ногами. — Все це, Ніколасе, стоїть на імпровізації. Не на постанові. Можна сказати, що піддослідна миша в чомусь рівноправна з експериментатором. Вона теж визначає візерунок лабіринту. Визначали й ви, хоча не цілком усвідомлювали це, як і та миша. — Помовчавши, вона повела далі, вже легшим тоном: — Відкрию вам ще один секрет. Сестрі не подобалася наша затія. Оте викрадення в неділю. Правду кажучи, ми сумнівалися в тому, що вона належно поводитиметься. Однак Жулі розвіяла наші сумніви.

Згадалося, як перед нашою перекускою Жулі очевидно не хотіла показати мені оту паскудну підземну криївку, та й потім я мало не насилу змусив її до цього.

— Чи схвалюєте ви як сестра те, що Жулі вибрала мене? Не в експерименті, а в реальному житті.

— Бачили б ви її недавнього залицяльника, оте втілення дівочих мрій… — Джун затнулась і швиденько додала: — Це вже я занадто зубоскалю. Ендрю напрочуд розумний. Вразливий. Але він бісексуал, а в таких людей завжди великі проблеми. Жулі потребує когось такого… — Джун скривилася. — На мій суто лікарський погляд, саме такого вона у вашій особі й знайшла.

Ми йшли вгору крутою вузькою вулицею, що вела до місця розстрілу заручників.

— Оці стариганові оповідки всі вигадані?

— Ми дуже хочемо спершу вислухати ваші здогади й висновки.

— А ви самі знаєте правду?

Джун завагалася.

— Та ніби знаю. Не всю. Тільки те, що Моріс вважав за потрібне відкрити перед нами.

Я кивнув на меморіальну дошку на пам’ять про жертв розстрілу.

— А як щодо цієї історії?

— Розпитайте кого-небудь у селі.

— Знаю, що на той час він був ось тут. Але чи все сталося так, як він розповів?

— А чому ви гадаєте, що могло статися інакше? — перегодивши, спитала Джун.

— Дуже красива ця картина квінтесенції свободи. Але вісімдесят людських життів — це, мабуть, надто вже висока ціна такої краси. Якось воно не в’яжеться з тою, як ви сказали, ненавистю до самогубства.

— А може, він попросту допустився фатальної помилки у своїх розумуваннях?

Трохи осадила мене ця репліка.

— Десь так я й гадав.

— А ви йому про це сказали?

— Напівнатяками.

Вона усміхнулася.

— Ось це, мабуть, була вже ваша помилка в розумуванні. — Не давши мені відповісти, повела далі: — Одного разу, коли я була… десь у такому стані, як ви тепер, він увесь вечір руйнував мені віру в мій здоровий глузд, мою гордість за наукові здобутки, причому робив це в таких обставинах, що хоч-не-хоч, а повіриш… Кінець кінцем я зламалася. Товчу одне й те саме: «Це неправда, неправда, я не така». А тоді дивлюся — він щирить зуби. І каже: «Нарешті».

— Мене аж нудить, коли в таких випадках бачу його садистську втіху.

— Саме тому піддослідні й вірять йому. Як сказав би Моріс, саме ця обставина заважає піддослідному бунтуватися проти дійсности. — Джун кинула на мене іронічний погляд. — Змову обставин проти людини — позірно садистичну — ми називаємо еволюцією. Історією. Зрештою, й існуванням.

— Я зрозумів, що про це й ідеться в Кончісовому метатеатрі.

— Він часто читав знамениту лекцію про мистецтво як узаконену галюцинацію. — Джун скорчила гримасу. — Добираючи піддослідних, ми завжди побоюємося натрапити на такого, що читав Морісові статті на цю тему. Тому-то не ризикуємо співпрацювати з молодими французами-інтелектуалами.

— Моріс француз?

— Ні. Грек. Народився в Александрії. Виховувався переважно у Франції. Його батько був великий багач. Космополіт. Принаймні так здається. Моріс збунтувався. Відкинув нав’язаний йому спосіб життя. З його слів, до Англії він поїхав, щоб сховатися від батьків і таки студіювати медицину.

— Як бачу, ви в захваті від Кончіса.

Вона кивнула й тихо проказала:

— Вважаю, що він найбільший у світі вчитель. Тобто не вважаю. Знаю.

— Як тут було торік?

— Боже мій… Цей потворний тип. Довелося шукати іншого піддослідного. Вже не в школі. В Афінах.

— А Левер’є?

Джун усміхнулася. Безперечно милий спогад.

— Джон… — Торкнула мене за руку. — Це зовсім інша історія. Дізнаєтеся її завтра, га? А тепер ваша черга. Розкажіть мені докладніше… знаєте, про що.

І я трохи розказав про Алісон. Ну звичайно ж, в Афінах я її ані на крихту не обманув. Ось тільки не здогадався, що Алісон може так уміло приховувати те, що в неї на душі.

— Чи не пробувала вона раніше накласти на себе руки?

— Ні разу. Мені завжди здавалося, що Алісон спокійно ставиться до всього, що їй випадає на долю.

— Може, вона потерпала від депресії?

— Ні.

— Таке трапляється. З жінками. Ні з того ні з сього. Біда в тому, що тоді їм ідеться не про самогубство.

— На жаль, їй саме про те йшлося.

— Мабуть, усе це тяглося віддавна й неявно. Хоча мали б виявлятись якісь ознаки. Зазвичай бувають вагоміші причини покінчити з собою, ніж розрив із коханцем.

— Я вмовляв собі подібну думку.

— Принаймні ви їй ані словом не збрехали, — на мить стисла мою долоню Джун. — Отже, вам нема чого картати себе.

Ми впору дійшли на місце, коли впали перші краплі дощу, поодинокі й великі. На острів насувала гроза. Джун відчинила ворота й попровадила мене доріжкою. Вийнявши ключа, відімкнула вхідні двері. У передпокої світилося. Лампочка миготіла, струм корився могутнім електричним розрядам у небі. Обернувшись, Джун швидко й навіть трохи несміло цмокнула мене в щоку.

— Почекайте тут. Жулі, мабуть, заснула. Зараз повернусь.

Вона побігла вгору сходами й зникла. Відтак постукала й негучно окликнула сестру. Двері відчинилися й зачинилися. Тиша. Надворі гуркотіло й мерехтіло, по шибах ударив шквал дощу, звідкись потягло холодом. Минуло зо дві хвилини. Нагорі рипнули невидимі двері.

Жулі вийшла на майданчик першою — босоніж, у чорному кімоно поверх білої нічної сорочки. Заклопотана, якусь мить постояла, а тоді збігла до мене.

— Ой, Ніколасе.

І впала в мої обійми. Ми не поцілувались. Згори усміхнулася Джун. Відхилившись від мене, Жулі шукала мого погляду.

— Чому ти мене не застерегла?

— Не знаю.

Знову припала до моїх грудей, наче втішати треба було не мене, а її. Я поплескав Жулі по спині. Джун послала мені поцілунок рукою — таке собі благословення — й пішла собі.

— Тобі Джун сказала? — спитала Жулі.

— Так.

— Про все?

— Про дещо.

Вона пригорнулася міцніше.

— Яка я рада, що це вже минулося…

— Я тобі ще не пробачив за цю неділю.

Вона глянула на мене. Видавалася серйознішою, ніж можна було сподіватися після легкого, мало не жартівливого докору. Очима благала повірити їй.

— Ніколасе, я не хотіла, щоб так сталося. Мало не вийшла з гри. Слово чести. Я мучилася, знаючи все наперед…

— Дуже вже вправно ти приховала свої муки.

— Бо знала, що нам уже недовго терпіти.

— Я чув, що цього літа ти приїхала сюди вперше.

— І востаннє. Вдруге я не витримаю. Особливо такого, що діється тепер… — І знову очі благають зрозуміти й простити. — Джун завжди напускала туману, коли йшлося про «Бурані». Ото мені й закортіло подивитися.

— Я радий. Нарешті.

Жулі знову притиснулася до мене.

— Я не збрехала про одну річ.

— Цікаво знати, що це за річ.

Намацавши мою руку, вщипнула її — на докір. І перейшла на шепіт:

— У всякому разі ти не підеш додому в таку негоду. Мені одній страшно, коли б’ють громи.

— Мені теж. Сказано — зроблено.

Далі наша розмова провадилася без слів. Жулі взяла мене за руку й повела нагору. Ми підійшли до дверей кімнати, де я три дні тому зробив трус. Завагавшись, Жулі ніяково, з відтінком глузування над собою, глянула на мене.

— Пам’ятаєш, що я сказала тобі в неділю?

— Під твоїми чарами я вже давно забув усіх дівчат, з якими…

Вона опустила очі.

— На тому мої чари й закінчуються.

— Я завжди вважав нас кращою парою, ніж Міранда і Фердінанд.

На вустах Жулі майнула усмішка, ніби я нагадав про щось давно забуте. Дівчина затримала на мені погляд. Здавалося, хотіла сказати про щось зовсім інше, але передумала. Вона відчинила двері, ми ввійшли. Біля ліжка світила лампа, віконниці зачинено. З незастеленого ліжка відкинуто набік простирадло й ліжник, подушка геть пом’ята. Біля лампи лежала розгорнута збірка віршів, було видно рядки нерівної довжини. Попільницею правила раковина морського вушка. Ми трохи постояли, зніяковілі й розгублені, — люди, що надто довго чекали жаданої миті. Волосся Жулі розсипалося на плечах, біла сорочка сягала щиколоток. Моя мила розглядалася по кімнаті так, ніби хотіла подивитися на знайомі речі моїми очима, ніби побоювалася, що я погордую патріархальною простотою обстави, ба навіть трішки закопилила губу. Я усміхнувся, але її несмілість уже перекинулася на мене… Змінилася наша дійсність, відпали виверти, дражнення й ухиляння — все те, що Жулі вважала чарами. Якусь мить усе це минуле видавалося дивовижно невинним, як в Адама з Євою перед гріхопадінням.

На щастя, нам допоміг зовнішній світ. За вікном сяйнула блискавка, й лампа, помигтівши, згасла. Ми поринули у смолянистий морок. Гухнув оглушливий грім. Ще не встиг стишитися, а Жулі вже опинилась у моїх обіймах і ми жадібно впилися поцілунком одне в одного. Знову блиснуло, знову бухнуло, ще гучніше. Вона притулилася до мене, як дитина. Поцілувавши її в маківку й поплескавши по плечах, я шепнув:

— Може б, я роздягнув тебе, вклав у ліжечко й пригорнув до себе?

— Нехай трохи посиджу в тебе на колінах. Я нервуюся.

У пітьмі вона підвела мене до стільця біля узголів’я ліжка. Я сів, Жулі забралася мені на коліна, й ми знову поцілувалися. Вмостившись якнайвигідніш, вона намацала мою ліву долоню, й наші пальці сплелися.

— Розкажи про свою подружку. Що з нею сталося?

Я повторив усе те, що недавно розповів її сестрі.

— Я вирішив поїхати на побачення в останню мить. Дуже вже дозолив мені Моріс. І ти теж. Та й не хотілося мені тинятися тут без діла.

— Ти говорив з нею про мене?

— Я тільки сказав, що на острові зустрів іншу.

— Її це вразило?

— Якби ж то! Якби ж то вона не затаїла того, що відчувала…

Жулі ласкаво стиснула мою долоню.

— Ти її не захотів?

— Мені було жаль її. Але по ній не було видно, що ця новина зачепила за живе.

— Ти не відповів на моє запитання.

Я усміхнувся пітьмі. Триває погано прихована битва між співчуттям і жіночою цікавістю.

— Я весь час думав про те, що марную з нею час, а ти десь далеко.

— Бідолашка. Нарешті можу уявити, як вона почувалася.

— Це зовсім інша дівчина, ніж ти. Вона ніколи нічого не сприймала всерйоз. А чоловіків узагалі за ніщо мала.

— А однак сприйняла тебе всерйоз. Принаймні насамкінець.

Цю репліку я передбачив і мав готову відповідь.

— Як гадаю, я став своєрідним символом усього того, що не вдалося в її житті. Останньою краплею, що переповнила чашу.

— Що ви робили в Афінах?

— Оглядали місто. Повечеряли в ресторані. Посиділи, побалакали. Понапивались. Усе було по-людськи. Принаймні так мені видавалося.

Жулі ніжно впилася нігтями в мою кисть.

— Поб’юся об заклад, що ти таки пішов з нею до ліжка.

— А якби так, то ти сердилася б на мене?

Я відчув, що вона покрутила головою.

— Ні. Я на таке заслужила. І зрозуміла б. — Піднесла мою руку до губ, поцілувала. — Хочу, щоб ти сказав правду.

— Чому це тебе так цікавить?

— Бо я тебе майже не знаю.

Я глибоко зітхнув.

— Мабуть, таки треба було переспати з нею. Тоді, може, досі була б жива та здорова.

На мить запала тиша. Жулі цьомкнула мене в щоку.

— Я тільки хочу з’ясувати, з ким маю провести ніч: з грубошкірим негідником чи з вразливим та ураженим ангелом.

— Є тільки один спосіб це з’ясувати.

— Так гадаєш?

Після перебіжного поцілунку вона вислизнула з моїх рук і кудись відійшла. В кімнаті хоч око виколи, я не бачив, куди саме. Та ось шпарини у віконницях сяйнули від блискавиці. Миттєвий зблиск вихопив із пітьми Жулі, що стояла біля касоне й стягувала сорочку через голову. Зашаруділо — Жулі наосліп добиралася до мене. Ударив грім, шелеснув її короткий судомний вдих. Повівши рукою, я натрапив на Жулі й посадив її, оголену, собі на коліна.

Наші вуста зустрілись, і мої пальці вирушили в подорож дівочим тілом. Пружні груди, гладкий живіт, клинок волосся, стегна… Ех, мені б та десять рук, щоб нарешті вона піддалася й віддалася — покірлива, тільки моя… Вивільнившись, Жулі встала, постояла трішки, а тоді всілася на мене верхи й стала розстібати ґудзики сорочки. У спалаху блискавиці висвітилось обличчя — поважне й зосереджене, як у дівчинки, що роздягає ляльку. Впоравшись з ґудзиками, вона стягла з мене сорочку разом із піджаком і впустила на підлогу. Тоді сплела замком руки за моєю шиєю, як тоді, в нічній воді Муци, й відкинулася назад.

— На світі нема нікого й нічого гарнішого від тебе, — шепнув я.

— Ти ж не бачиш мене.

— Зате відчуваю.

Подавшись уперед, я поцілував груди, тоді пригорнув її й відшукав уста. Жулі дивовижно пахла мускусом, трішки апельсином і первоцвітом. Цей аромат відтінював чуттєвість і водночас недосвідченість дівчини, дедалі більше прагнення віддатися пристрасті й переродитися в таку, яку я жадаю, — трепетну, палку, аж ніяк не грайливу. Обірвавши поцілунок, вона знеможено шепнула:

— Відчинімо віконниці. Люблю запах дощу.

Жулі рушила відчиняти. Я похапцем скинув решту вбрання й кинувся на дівчину, коли вона відверталася від вікна. Розвернувши її лицем надвір, обняв ззаду, й ми завмерли, вдивляючись крізь зливу, що за три фути від нас постала темною прохолодною стіною. Світло згасло не тільки в нас, а й у всьому селі. Мабуть, на центральному щиті перегоріли запобіжники. Блискавка розтяла небо навпіл, і на мить кошмарне блідо-фіолетове світло залило юрму стін та дахів, гладь Егейського моря. Грім припізнився, осердя бурі відійшло в далину.

Спершись на мене, Жулі підставила груди на волю ночі й моїх невгамовних рук. Погладивши плаский живіт, вони куйовдили волосся на лоні. Повернувши голову до мене, Жулі поставила ногу на сидіння стільця, аби було зручніше пестити. Взяла мене за руку, підвела її до своїх грудей і знерухоміла в очікуванні збудження. Немовби її справжніми коханцями були заливний дощ і чорнющий морок, а мені належало виконати попередні пестощі, подібні до тих, якими обдарувала мене Жулі під час купання біля Муци. Дощові бризки, відбиваючись від підвіконня, зрошували мою руку та її живіт, але на те дівчина не зважала.

— Вийти б нам надвір, — тихо сказав я.

Жулі висловила згоду швидким поцілунком, але зразу ж накрила долонями мої руки й притримала їх там, де були. Поки що вона воліла неквапно впадати в гріх, помалу підлягати спокусі… Досі блідо блимтів небосхил. Тепер він належав до далеких засвітів. Справжній світ замкнувся на мені й її тілі… На теплих випуклостях під спиною, на шовковистих грудях із випнутими пипками, на дарованому, відкритому для пестощів лоні. Подібну картину я уявляв на самому початку, ще за часів Лілі Монтґомері: умліваючи, делікатна, ефемерна істота підлягає тваринній частині свого єства. У цього ще не зовсім зрілого створіння під оболонкою чарівливости й бездоганних манер криється невинне розтління маленької дівчинки, що бавиться в тата й маму з хлопчиками-ровесниками.

Зненацька вона вхопила мене за руки й силоміць притисла їх до свого живота — затримала під арештом.

— У чому річ?

— Ти розпусняк.

— Ото сказонула!

Обернувшись, Жулі сховала обличчя на моїх грудях.

— Скажи, що вона робила, щоб тобі було приємно.

Це прохання підтвердило універсальний закон Ніколаса Ерфе: ступінь нетактовности жінки в ліжку прямо пропорційний ступеню освіти. Зате я смакував наперед нагоду дати відповідний урок.

— Навіщо тобі це знати?

— Хочу, щоб у мене вийшло краще, ніж у неї.

Я пригорнув її.

— Мені дуже добре, коли ти робиш по-своєму.

— Ого, який великий, — шепнула Жулі.

Її руки кралися донизу. Я трохи відступив, щоб було вигідніше. У ній було щось від незайманки, ладної втратити невинність і захрясти в розпусті.

— Маєш цю штуку? — спитала Жулі.

— В плащі.

— Надіти її тобі?

Поки я порпався в кишенях, Жулі підійшла до ліжка. Надворі прояснилося, і я розрізняв обриси дівочої постаті. Взявши презерватив, вона посадила мене на постіль, а сама клякнула на килимку, наділа ґумову штуку, відкрутила кільце аж до підчерев’я, нагнулася й губами торкнула свою роботу. Відтак сіла на п’яти й схрестила руки на паху. Зображала з себе недоторку. Я розгледів її усмішку.

— Ну й скромниця з тебе. Годі прикидатися.

— Я ж справді провела п’ять років у монастирській спальні. Там не доводилося щось уявляти й домислювати, все було наяву[218].

Злива вщухала, кімната пройнялася дощовою свіжістю, запахом мокрого каменю. Я уявив, як струменить вода по стінках сотень водозбірників, як радо звиваються в’юни на дні.

— Ось тільки до втечі не дійшло. Все закінчилося на балачках.

Усміхнувшись ще ширше, вона змовчала. Я простягнув руку. Звівшись з колін, Жулі податливо лягла на мене. Запала тиша. Замість нас вели розмову наші тіла. Вона вдавала, що вже заволоділа мною. Ухилялася, дрочилась, а тоді втішала поцілунками. Та ось змовкли й тіла, настав їй час розчинитися в мені. Її тіло повниться очікуванням. Зникли чари, Жулі перекинулася на плечі. Простяглася на кусючому покривалі, поклавши голову на подушку. Ставши навколішки, я виціловував її всю — від маківки до стоп. Якусь мить милувався нею з кінця ліжка, в ногах. Жулі лежала на боку, вільно відкинувши руку. Перекинулася горілиць, коли я посунувся вперед. Мить, ще одна — і я вже глибоко в ній. Ніколи досі мені не траплялось ось так увійти в жінку вперше. Це було щось поза межами сексу, пронизане обтяжливою безплідною минувшиною й повною сподівань прийдешністю, наскрізь пройняте чуттям володіння. Я відчув, що оволодів не тільки її тілом. Нависав над Жулі, спершись на руки. Вона дивилася вгору, в пітьму.

— Боготворю тебе, — озвався я.

— Я цього хочу.

— Завжди хотітимеш?

— Завжди.

Я поволі занурювався в ній — і враз сталася несподіванка. Раптово засвітилася лампа поряд ліжка. Мабуть, у селі полагодили генератор.

Я застиг, і секунду-дві ми розгублено видивлялись одне на одного, як незнайомі люди. Усвідомивши комічність, обмінялися вимушеними, ніяковими усмішками. Я повів оком уздовж стрункої постаті Жулі до місця, де ми злилися, тоді глянув їй у вічі. І зауважив у них щось схоже на занепокоєння та соромливість. Вона замружилася й відвернула голову набік. Роби, що хочеш.

І я пустився в рух. Жулі завела руки за потилицю — буцімто беззахисна, подвійно оголена, віддана мені на ласку. Розкішна невільницька розслабленість в усьому, крім стегон. Ритмічно порипувала ліжкова рама. Видавалося, що Жулі, така вже невеличка й тендітна, сама напрошувалася на брутальність, якої звідала від мене в каплиці біля Муци. Ось вона зціпила кулаки, неначе я справді завдав болю. Ось я й дійшов кінця. Може, й зарано, але ніяк не міг втриматися. Подумав був, що Жулі нізащо не встигне, але в мить, коли в мене м’якло й слабшало, вона несподівано звела руки й спонукала вести далі. Тоді зробила дрібний конвульсійний рух мені назустріч, зразу ж рвучко притягла до себе й упилася устами в уста.

Ми лежали, поєднані тілесно, у глибокій тиші. Минула хвилина-друга, я обережно відділився й примостився біля Жулі. Клацнувши вимикачем, давши темряві знову оповити нас, вона лягла долілиць і відвернула голову. Я погладив її по спині, пустив руку нижче, злегка поплескав точені округлості й почав їх пестити. Всупереч природній втомі на мене напливала п’янка ейфорія. Годі було сподіватися такого дива на двох, так само багатого обіцянками, як ніжна дівоча шкіра під дотиком кінчиків пальців. Я не чекав такого тепла, такої щедрости. А міг би й здогадатися. Завжди відчувалося, що Джун полюбляє плотські забави, тож можна було припустити, що схоже уподобання криється в її значно потайнішій сестрі. Нарешті наші тіла здобули дар мови. Що далі, то приємніша буде їхня співбесіда… ніжніша, триваліша, незмірно багатша на відтінки. Під моєю рукою плоть — немов дві половинки яблука. Губи лоскоче скуйовджене волосся. Вдалині стихають перекоти грому. Надворі прояснилося. Мабуть, місяць визирнув з-за хмари. Минається негода, минулася знегода, нас осіняє спокій поверненого раю.

Це сталося за якихось п’ять хвилин. Ми лежали мовчки, не потребували слів. Раптом Жулі напівзвелася й квапливо поцілувала мене. Спершись на руку, манячила наді мною. Обличчя у хмарі звислого кудлатого волосся, легка усмішка, холодний погляд.

— Ніколасе, затям одну річ. Вона стосується того, що діялося сьогодні.

— Що ж це за річ? — широко всміхнувся я.

— На світі є не тільки «чому». Є ще «як».

Я й далі усміхався.

— «Як» у нас вдалося чудово.

— Вдалося так, як я захотіла.

Вона змовкла, ніби очікувала, що я повторю її вислів. І враз прудко розвернулась, зіскочила на підлогу й сягнула рукою до кімоно.

Треба було б мені зразу зорієнтуватися й діяти. Я мав би принаймні насторожитися від того, як рішуче вона метнулась одягатися, якщо вже не зважив на раптові зміни в тоні голосу й у виразі обличчя. Оця несподівана поважність не мала нічого спільного з наївністю, якою спершу видалася. Я сперся на лікоть.

— Ти куди?

Жулі забарилася з відповіддю. Зав’язуючи поясок кімоно, обернулася до мене й кинула погляд згори вниз. На її губах ще блукала тінь усмішки.

— На суд.

— Що-що? Який ще суд?

Далі все розвивалося блискавично. Жулі вже рушила до дверей, поки я взяв утямки, що її голос цілком позбувся відтінку наївности й невинности.

— Жулі!

На порозі вона обернулася й зробила коротку паузу, щоб підсилити театральний ефект останньої репліки.

— Ніколасе, мене звуть не Жулі. Ти вже вибачай, що ми не подбали про належний у таких випадках вогонь.

Я сів. Вогонь? Що за вогонь? Не встиг ані слова сказати — вона розчахнула двері навстіж і відступила вбік. У кімнату хлинуло світло.

І ввірвалися якісь люди.

Розділ 59

Троє в темних штанах і чорних сорочках поло. Вони рухалися так швидко, що я ледве встиг упівсвідома накинути простирадло на грішне тіло. Першим вбіг чорний Джо. Підскочив до мене, заткнув долонею рота, не давши крикнути, навалився всією вагою й припечатав до ліжка. Один із нападників увімкнув нічну лампу. Теж знайоме обличчя. Тоді на острівному хребті цей тип мав на собі німецький мундир і грав роль Антона. Третім був білявий матрос, якого минулої неділі я двічі бачив біля вілли. Борюкаючись з Джо, я шукав очима Жулі. Ніяк не міг повірити, що це не страшний сон, схожий на помилку друкарів: читаєш Лоуренса, перегортаєш сторінку — а там далі кошмари Кафки. Що ж, я тільки на мить угледів Жулі ззаду. Хтось за дверима обняв її за плечі так, ніби вона щойно вціліла в авіакатастрофі.

Я запекло пручався. Вони це передбачили й запаслися шнурками з уже готовими петлями. Не минуло й півхвилини, як я вже лежав долілиць, зв’язаний по руках і ногах. Уже й не пригадаю, чи кричав я їм ще щось, крім лайки. Принаймні тоді нічого іншого не залишалось. Зрештою мені заткнули рота кляпом. Хтось накинув на мене простирадло. Я примудрився викрутити голову й зиркнути на двері.

На порозі стояв Кончіс. Весь у чорному, як і його поплічники. Полум’я, чорти, пекло. Підійшовши до ліжка, він спинився й змірив мене, ошалілого, безпристрасними очима. Я силкувався виладувати на ньому всю свою лють, пробував кричати, та не міг здобутися на щось інше, крім мукання. В уяві зблисла сцена з Кончісової оповіді: кімната в кінці коридору, розпростертий навзнак вихолощений юнак. Мені виступили сльози від приниження й безсилої злоби. Нарешті я втямив значення погляду Жулі, кинутого наостанок. Вона подивилася так, як хірург, що тільки-но впорався зі складною операцією, а тепер стягує ґумові рукавички й оглядає накладені шви.

Суд, вогонь… та вони геть з глузду з’їхали, не інакше. А з них усіх Жулі найжорстокіша, найбезстидніша, найпотворніша…

«Антон» подав Кончісу відчинену валізочку. Той вийняв звідти шприца, заздалегідь наповненого ліками, перевірив, чи немає бульбашок повітря, й кивнув мені.

— Уже не лякатимемо вас, юначе. Вам добре було б поспати. Щоб менше боліло. Попрошу не пручатися.

Ні з того ні з сього на думку сплив стос неперевірених екзаменаційних робіт. Джо та матрос перекинули мене на плечі й притисли ліву руку до постелі. Кілька секунд я опирався, а тоді піддався. Дотик вологої ватки до передпліччя. Укол голки. По жилах поплив чи то морфій, чи то якесь інше паскудство. Вийнято голку, знову протерто чимсь мокрим місце уколу. Випроставшись, Кончіс якийсь час придивлявся до мене, а тоді відвернувся й поклав шприца в чорну валізочку.

Я намагався збагнути, куди мене занесло. Що ж це за світ, у якому люди не знають і не хочуть знати ні закону, ні совісти…

Сатир зі стрілою в серці.

Мірабель. La Maîtresse-Machine — механічна коханка. Мерзотна машина сплюгавила живу плоть.

Хвилини за три у дверях з’явилася Джун. На мене й не глянула. Її волосся на потилиці стягував чорний шифоновий шарфик. Як і чоловіки, вбрана в чорних штанах та сорочці. Я знову скипів. Таж у цій одежині вона прийшла ось цього вечора до мене. Наперед знала, що станеться зі мною… А таки сталося. Нічого не змінила навіть вістка про смерть Алісон! Джун пройшла через кімнату й заходилася пакувати убори, що висіли на вішаку в куті. Мені помалу макітрилося в голові. Розпливалися, щезали люди, меблі й уся кімната. Я опускався в чорнюще провалля нестями й нетями, зневолювався у глибинах нездійсненної помсти.

Розділ 60

Я втратив чуття часу, і надовго. Вперше отямившись, я не знав, чи це той самий день, чи вже наступний. Пересохло в горлі — мабуть, спрага мене й розбудила. Невиразно пригадую, як я здивувався від того, що на мені таки моя піжама, а спальня чужа, не шкільна. Розглянувшись, зауважив, що лежу у звуженій з одного кінця каюті, причому не каїка. Годі було остаточно вирватися зі сну й братися до чогось. Навіть думати несила. Хотілося одного-єдиного — знову заснути. Білявий, коротенько стрижений матрос зразу ж подав мені склянку води. Мабуть, чекав на моє пробудження. Я був такий спраглий, що випив до дна цю дуже підозрілу каламуть. І знову провалився в нетяму.

Згодом той самий парубійко силоміць повів мене на ніс судна, до гальюна, підтримуючи попід пахви, як п’яного. Я вмостився на сідалі й зразу ж заснув. Тут були ілюмінатори, задраєні стальними заслінками. Я поставив цьому матросові кілька питань, та він мовчав. Як ні, то ні, для мене ці відповіді не дуже й важили.

Та сама процедура повторилася, й не раз. Скільки саме — не тямлю, ось тільки обстанова змінилася. Я лежав уже на звичайному ліжку у звичайній кімнаті. Мав враження, що тривала безконечна ніч. Коли щось і світилося, то лише лампочка. У проміжках між пітьмою сновигали тіні й невиразно бурмотіли.

А якогось ранку — чомусь здалося, що була саме та пора доби, хоча могла бути й північ; мій наручний годинник давно зупинився — той парубійко розбуркав мене, змусив встати з постелі, вбратися й разів двадцять пройтися з кутка в куток. Біля дверей стояв якийсь незнайомець.

Виявилося, що одне з моїх нібито марень — цілком реальна річ: навпроти ліжка мало не всю білену стіну покривала фреска. Величезна чорна постать — щось на зразок живого мерця, бухенвальдська примара — лежала на чомусь, що з однаковим успіхом могло правити і за траву, і за полум’я. Висхла до кістки рука тицяла пальцем у підвішене на тій же стіні дзеркальце. Очевидно, радила мені глянути на себе самого й замислитися про свою неминучу смерть. Вираз страху на маслакуватому, подібному до черепа обличчі сам навівав страх, неприємно було й глянути. Не приємніше було думати про сиромудру голову, яка спеціально для мене розпорядилася наквацяти це жахіття. Фарби й досі не висохли.

У двері постукали. Ввійшов інший чоловік. Приніс тацю з кавником. Запахло чудовою кавою на зразок марки «Блу маунтин» — справжньою, а не нудотною «турецькою», що в Греції запарюють з порошку. На таці були ще булочки, масло, айвовий джем та яєчня з шинкою. Мене залишили самого. Попри обставу й обставини, я поснідав усмак, як ніколи. Гостро, по-прустівському, як після дози мескаліну[219], всотував кожен запах і смак цих ласощів. Голодний як вовк, я виїв усе, що було на таці, й до краплі допив каву. Подужав би спожити ще раз стільки. А на додачу до цієї розкоші мені дісталася навіть пачка американських сигарет «Філіпп Морріс» і коробка сірників.

Я став розглядатися. На мені ґабардинові штани, в які я востаннє вбирався ще взимку, й один із моїх пуловерів. Висока склеписта стеля, як у водозбірнику під будинком. Стіни без вікон. Сухі, хоч і підвальні. Світить лампочка. В кутку стоїть моя валізка. Поряд на вбитому у стіну гвіздку почеплено вішачок із моїм піджаком. Стіл стоїть під недавно змурованою цегляною стіною. У ній масивні дерев’яні двері без клямки й без вічка, ба навіть завіс не видно. Я штовхнув їх. Не піддалися. Мабуть, з того боку на них засув або гачок. У кутку стоїть триногий столик — старосвітський умивальник із помийним відром. Я пошпортав у валізці. Чиста сорочка, зміна білизни, літні штани. Ось і бритва. Так, замість годинника може послужити мій заріст. Що ж, із дзеркала на мене дивився хтось зарощений щонайменше дводенною щетиною — змордований і байдужий. Я глянув на фреску. Образ смерти, смертна камера, традиційний останній сніданок смертника. Залишилося витерпіти останню зневагу — подобу смертної кари.

Куди не ткни — усе просякло підлою непростимою, всеосяжною зрадою. Ота дівка зрадила не тільки мене як особу, але й усі мої високі почуття. Жулі… чи то пак Лілі… Відтепер називатиму її Лілі. Ця перша маска видається правдивішою, ніж наступні, бо очевидячки фальшива й личить зрадливиці. Хто ж вона насправді… Без сумніву, геніальна актриса, геніально аморальна в анґажементах. Ось так чинити може тільки повія. Дві повії. Було видно, що Джун, чи то пак Роза, весь час напоготові виступити замість сестри в останньому гидотному акті. Мабуть, близнята були не проти, щоб у такий спосіб принизити мене подвійно.

Всі їхні оповідки — брехня й принада на гачку. Всі листи, що надходили до мене, — не що інше, як фальшивки, й виявити це було не дуже-то просто. Напевно, ці негідники переглядали всю мою кореспонденцію. Отже, могли довідатися про долю Алісон. Еге ж, порадивши мені повернутися додому й одружитися, Кончіс уже знав, що вона мертва. І Лілі знала. Ото поринаєш у здогади — ніби ступаєш поза край землі. Безперечно, статті про сестер-двійнят були підроблені. А якщо це кодло вміє підробляти газетні тексти… я поліз у кишеню куртки, куди поклав листа Енн Тейлор зразу ж після того, як «Джун» прочитала його біля шкільної брами. Так, конверт досі на місці. Я придивлявся до листа й витинків, та так і не помітив ознак фальсифікації. У моїй шкільній кімнаті залишився другий конверт, заадресований достеменним почерком Алісон. Той, що зі зворушливим пучечком засохлих квітів. Тільки вона могла їх надіслати.

Тільки Алісон.

Я задивився у вічі двійника в дзеркалі. У мене залишилась одна-єдина певна опора — це порядність, незрадливість цієї дівчини… і правда про її смерть. Якщо вже й Алісон… якщо й вона теж… Мене понесло. Видалося, що весь світ змовився проти мене. Я силкувався проникнути в минуле, щоб осягти Алісон, щоб до решти впевнитися в ній, щоб пізнати саму сутність цієї дівчини, відкинувши впливи любови й ненависти, які спотворюють картину. На якусь хвилину мої міркування зіслизли до сущого божевілля. Припустімо, що впродовж останнього року моє життя точиться геть всупереч закону про існування, який дуже часто виголошував Кончіс… навіщо він так робив? чи не для того, щоб раз по разу зводити мене на манівці?.. Тобто всупереч закону випадковости. Квартира на Рассел-сквері… але ж я найняв її випадково, відгукнувшись на оголошення в «Нью стейтсмені»[220]. Вечірка, знайомство з Алісон… але ж я міг відмовитися від запрошення, міг не вичікувати, поки всі страшненькі дівчата знайдуть кавалерів… та й ніяк не пошириш підозру ще й на Марґарет, Енн Тейлор і решту гостей… Е ні, таке припущення притягнуте за вуха. Відпустиш їх — зразу ж упаде.

Я видивлявся на своє дзеркальне відображення. Вони силкуються довести мене до шалу, промити мізки у свій чудернацький спосіб. А я міцно вчепився за дійсність. І за частку єства Алісон, за прозорий кришталик вічної незрадливости. Він як вогник у глупу ніч. Він як сльозинка. Вічна нездатність чинити жорстоко. І сльози, що набігли мені на очі, стали гірким незаперечним запевненням: так, Алісон справді померла.

Я просльозився не тільки від жалю по ній, а ще й від злоби на Кончіса та Лілі; від усвідомлення, що ці лайдаки, знаючи про її смерть, скористалися нагодою посіяти в мені сумнів, помучити непевністю, — хоч яка там може бути непевність! — аби тільки взяти мене в шори. Аби піддати мої мізки неймовірно жорстокій вівісекції заради чогось незбагненного. Вони наче хотіли одного-єдиного — карати мене, карати і ще раз карати. Без ніякого права, без видимої причини.

Я сидів, підперши лоба зціпленими кулаками.

У пам’яті ненастанно спливали уривки сказаного на віллі, й кожен із них набував іншого, зловісного значення, забарвлювався неодмінною драматичною іронією. Майже кожна репліка Кончіса й Лілі була просякнута цією іронією, як і той останній двозначний діалог із «Джун».

Пропущені вихідні. Звичайно ж, мій візит відклали тільки тому, щоб я встиг дістати «офіційну відповідь» із банку Барклі. Мене притримали тільки для того, щоб було зручніше зіпхнути на сміття.

Знову й знову в уяві поставав образ Лілі, тоді ще Жулі. Миті пристрасті, мить цілковитого впокорення її тіла… А тоді — миті ніжности, щирости, всього спонтанного, яке неможливо вдавати, хоч скільки репетируй. Хіба що дуже вже глибоко вживешся в роль, зростешся з нею. На якийсь час я повернувся до свого колишнього припущення, що Кончіс гіпнотизував Лілі перед сценами зі мною. Та ні, надто вже неправдоподібно.

Я закурив ще одну сигарету. Старався думати про нинішній день, але мене заносило в минуле — до митей невилитого гніву й зазнаного приниження. Мені полегшало б тільки від одного. Від такого самого приниження Лілі. Я лютував. Треба було поводитися з нею по-грубіянському. Справді, це ж бо остаточна зневага — використати проти мене мої ж таки рештки пристойности.

Відчинилися двері. Ввійшов стрижений білявий матрос, а за ним один із тих, що були зодягнені в чорні сорочки та штани й взуті в чорні кеди. Третім з’явився Антон — у лікарському халаті, застебнутому на спині. На нагрудній кишені защемлено дужки ковпачків кількох авторучок. Чистий високий голос із німецьким акцентом. Достеменний лікар на обході. Тепер він уже не накульгував.

— Як почуваєтеся?

Я задивився на нього. Стримував себе.

— Чудово. Насолоджуюся кожною хвилиною, проведеною у вас.

Він глянув на тацю.

— Може, хочете ще одну чашку кави?

Я кивнув. Антон дав знак. Той другий забрав тацю й вийшов. Німець сидів за столом, молодий матрос лінькувато сперся на одвірок. За дверима довгий коридор вів до сходів — на білий світ. Надто вже великий цей водозбірник, як на звичайне житло. Антон спостерігав за мною.

Я справляв мовчанку. Якийсь час ми сиділи в тиші.

— Я лікар. Прийшов оглянути вас. — Він не зводив з мене очей. — Вам… не дуже погано?

Я сперся на стіну й дивився на нього.

Німець докірливо помахав пальцем.

— Відповідайте, будь ласка.

— Та ні, мені дуже добре, коли з мене знущаються. Коли дівчина, яку я вподобав, плює на порядність і мораль. А коли цей старий придурок вкотре вигадує якусь небилицю, я впадаю в захват. Аж дрижаки по спині йдуть… Куди я потрапив, трясця вам у печінку?! — гаркнув я.

Здавалося, його цікавили не так слова, як сама поведінка.

— Дуже добре, — помалу проказав Антон. — Ви отямилися.

Німець сидів, заклавши ногу на ногу й відкинувшись на спинку стільця. Майстерна подоба лікаря в приймальні.

— А де ця куревка? — Він начебто не зрозумів. — Лілі, Жулі чи як там її.

— Куревка — це жінка легкої поведінки? — усміхнувся Антон.

Я заплющив очі. Заболіла голова. Треба опануватися. Стрижений блондин озирнувся. У кінці коридору сходами спускався той другий вартівник. Увійшовши, поставив тацю на стіл. Антон налив кави спершу мені, а тоді собі. Матрос подав мені чашку. Антон одним духом осушив свою.

— Помиляєтеся, друже. Це добра дівчина. Дуже розумна. І дуже відважна. Так-так, дуже відважна, — повторив він, побачивши мою глузливу усмішку.

— Одне-єдине скажу. Хай тільки звідси виберусь — дам усім вам такої припарки, що всеретеся…

Він заспокійливо й вибачливо звів руку.

— У вас не все добре з головою. За ці дні ми ввели вам чимало різних ліків.

Я хапнув ротом повітря.

— Скільки було цих днів?

— Сьогодні неділя.

Три дні випали з життя. Я згадав оті нещасні екзаменаційні роботи. Учні, вчителі… Не може такого бути, щоб уся школа змовилася з Кончісом. Мені запаморочилося в голові — не так від наркотичного похмілля, як від потворного хамства. Їм начхати на законність, на мою роботу, на пошану до небіжчиків. На все те, що тримає світ, робить його придатним для життя. А оте скоєне неподобство руйнує засади не тільки мого світу, але й Кончісового, наскільки розумію.

Я втупився Антонові у вічі.

— Мабуть, у вас, німців, такі забави — звична річ.

— Я швейцарець. Між іншим, моя мати — єврейка.

Антон утішно споглядав з-під густих, смолянисто-чорних брів. Побовтавши в чашці рештками кави, я вихлюпнув їх йому в обличчя. Ще й халат заплямив. Діставши носовичка, Антон витер обличчя й щось сказав стриженому матросові. Не сердився. Знизав плечима й глянув на годинник.

— Тепер десята тридцять… е-е-е… вісім. Сьогодні відбудеться суд. Треба, щоб у вас була ясна голова й тверезий розум. Це добра ознака, — кивнув він на свій заляпаний халат і звівся. — Бачу, ви цілком опритомніли.

— Що за суд?

— Незабаром туди підемо. Будете нас судити.

— Вас?!

— Так. Мабуть, ви гадаєте, що ця кімната — тюремна камера. Аж ніяк. Це… як буде по-англійськи «кабінет судді»?

— Чамберз.

— Ага. Чамберз. А може, ви б хотіли…

Антон жестом зобразив гоління.

— Ісусе Христе…

— Там буде чимало людей. — Я недовірливо приглядався до нього. — Матимете кращий вигляд. Гаразд. Адам, — кивнув Антон на стриженого блондина, вимовивши ім’я на німецький лад, — повернеться за двадцять хвилин і приготує вас.

— Приготує?

— Це дрібничка. Ми додержуємо певного ритуалу. Не задля вас. Задля нас.

— Кого це «нас»?

— Незабаром ви все зрозумієте.

Шкода, що вже не стало кавової гущі. Ще б раз та йому в пику…

Усміхнувшись, Антон вклонився й вийшов. Ці двоє теж вийшли й замкнули за собою двері. Клацнула заскочка. Кістлява з’ява споглядала на мене зі стіни й ніби повторяла по-своєму, по-некрофільському: невдовзі зрозумієш. Усе зрозумієш.

Розділ 61

Я накрутив годинника й належно поставив стрілки. Рівно за двадцять хвилин повернулися два мої тюремники. У чорному вони були схожі на есесівців й видавалися брутальнішими, ніж можна було б подумати, глянувши на їхні обличчя — звичайні, без видимих ознак брутальности. До мене підійшов білявий Адам. Мав у руці невелику сумку.

— Будь ласка… не пручайтеся.

Поставивши сумку на стіл, він видобув із неї дві пари наручників. Я презирливо простягнув руки й дав себе прикути до рук цих вартівників. Адам вийняв ще якусь чудернацьку маску з чорної ґуми. На її вивороті був товстий загубник.

— Дозвольте на вас надіти. Не болітиме.

Ми трохи повагалися. Я вирішив не опиратися й виждати, поки трапиться нагода луснути по пиці того, хто мені справді допече. Блондин нерішуче підніс цю маску-кляп до мого обличчя. Здригнувшись, я обхопив зубами чорний ґумовий валик, що мав смак якогось антисептика. Адам вправно зав’язав поворозки на потилиці. Підійшов до сумки, взяв із неї широкий чорний пластир і приліпив краї маски до мого обличчя. Даремно я не поголився.

Далі пішли несподіванки. Ставши навколішки, Адам задер мою праву холошу поза коліно й закріпив її там еластичною підв’язкою. Зробивши жест, щоб я не боявся, стягнув з мене светр, розстібнув сорочку й оголив ліве плече. Тоді обв’язав праву литку білою стрічкою — дюйм завширшки, з пришитою криваво-червоною розеткою. Таку саму стрічку Адам просунув під пахву й затягнув вузол на голому плечі. Відтак приліпив на лобі кружок чорного пластиру десь зо два дюйми в поперечнику. І, нарешті, зробивши той самий заспокійливий жест, накинув на голову простору чорну торбину. Я не пручався, хоч і кортіло. Ми рушили. Про всяк випадок тюремники притримували мене за руки.

У кінці коридору ми зупинилися.

— Обережно, нам треба зійти нагору, — сказав Адам.

Куди нагору? На подвір’я чи на поверх будинку?

Я намацав ногою сходи, й ми помалу вибралися на волю. Сонце гріло шкіру. Чорна торба на голові майже не пропускала світла. Ми пройшли ярдів двісті-триста. Чи то запахло морем, чи то тільки здалося. Ось зараз плечі торкнуться стіни, а навпроти мене вишикуються солдати, щоб виконати смертний вирок. Але мої конвоїри спинилися, й хтось скомандував: «Опускайтеся». Мене не підганяли. Дали час зійти сходами, значно довшими, ніж ті, що провадили до моєї камери. Стало прохолодніше. Ми завернули за ріг, зійшли вниз на кілька східців. Тут наші кроки гучно відлунювали. Мабуть, це якийсь великий зал. Загадково й зловісно тхнуло паленим деревом і їдким дьогтем. Мене спинили й зняли з голови торбу.

Я сподівався побачити добрячий гурт людей. Але тут ні душі, крім мене й двох конвоїрів. Схоже на гігантський водозбірник, це підземелля завбільшки з підземну церкву, яких чимало знайдено під руїнами давніх венеційсько-турецьких палаців на Пелопоннесі. Цієї зими одну з таких мені випало побачити на Пілосі. Глянувши вгору, я зауважив два характерні отвори, подібні до димарів. Це горловини. На поверхні їх накривають вíками.

У кінці зали на невисокому помості стояв трон. Навпроти нього вигнулися пологою дугою три довгі столи, під гострим кутом зіставлені торцями й накриті чорною скатертиною. Біля цього довжелезного складеного стола вишикувалися дванадцять чорних стільців, а посередині шеренги залишилася прогалина для тринадцятого.

Побілені стіни сягали висоти близько п’ятнадцяти футів, над троном намальовано колесо з вісьмома спицями. Між столом і троном, під стіною з правого боку, стояв відгороджений ряд лавок для присяжних. У цій чудернацькій судовій залі зразу впадала в око одна недоречність. Хоч тут горіли смолоскипи, прикріплені до бічних стін, але за троном, із двох кутів зали, на каблукуватий стіл націлилися батареї прожекторів. Хоч вони і не світилися, та все одно через оті кабелі та лінзи вже й без того моторошний, ку-клукс-кланівський інтер’єр нагадував кімнату тортур. Схоже, це храм не правосуддя, а беззаконня. Зоряна палата[221], судилище інквізиції.

Мене підштовхнули в плечі. Проминувши стіл, ми підійшли до трону, й тут я втямив, що маю на ньому сидіти. Конвоїри відвели мене на місце. П’ять східців провадили до подіуму, склепаного стук-грюк, аби з рук. Та й трон був халтурний з усіма його підлокітниками, балясинами й шпичастою спинкою — звичайнісінький предмет театрального реквізиту, помальований чорною фарбою. Посередині масивної спинки красувалося біле око, подібне до тих, що середземноморські рибалки малюють на носах своїх човнів, аби відганяти злих духів. Мене посадили на плоску пурпурову думочку.

Щойно я сів — охоронці звільнилися від кайданів і прикували їх до підлокітників. Було видно, що ніжки трону прикріплені до помосту добрячими скобами. Я спробував обізватися. На моє мукання Адам похитав головою. Можна спостерігати, але не говорити. Разом із своїм напарником він став за троном, на долішньому східці, що впирався у стіну. А тоді повівся, наче ошалілий придворний камердинер. Перевірив, чи замкнулися наручники, й знову оголив мені ліве плече, яке мені вдалося трохи сховати під сорочкою. Зійшовши на підлогу, обернувся до мене й склав уклін, ніби перед вівтарем. Відтак рушив до дверей у кінці зали й вийшов. Я й далі сидів, слухаючи сопіння за спиною, потріскування смолоскипів і роззираючись по залі. Старався спостерігати критично й безсторонньо.

Були тут й інші кабалістичні символи. На стіні праворуч манячив чорний хрест — не християнський, з роздутим верхом, подібним до переверненої груші. На стіні навпроти тінювала багряна троянда, єдина кольорова річ у чорно-білій залі. Над високими вхідними дверима намальовано величезну відрубану ліву кисть. Вказівний палець і мізинець випростані, середній та підмізинний зігнуті й притискають великого до долоні. Зусібіч так і тхнуло ритуалами, від яких мене завжди вернуло. «Поводься гідно, поводься гідно, поводься гідно», — ненастанно втовкував я самому собі. Знав, що справляю враження якогось дурника — з отим чорним оком циклопа на чолі, з отими білими стрічечками та розеточками. І мусив за всяку ціну розвіяти таке враження.

І раптом мені похололо на серці.

Кошмарна постать.

Зненацька у дверях безшумно постав Герн-Ловець[222]. Неолітичний бог, дух темряви північних борів, правитель доісторичних часів, чорний і студений, як дотик заліза.

Чоловік з оленячою головою заповнив дверний проріз. Могутня постать різко відтінювалася на тлі тьмяно підсвіченої білої стіни коридору. Вражали величезні роги — розгалужені й чорні, як гілля мигдалевого дерева. Цей гігант був весь у чорному — з голови до ніг, тільки очі та ніздрі позначено білим. Перегодивши, давши мені пройнятися враженням, він помалу підійшов до стола. Прибравши позу короля, постояв на прогалині, а тоді примостився на лівому краю. Я встиг придивитися до чорних рукавичок і до чорних черевиків під вузькою накидкою, схожою на сутану, й здогадався, що він мусить рухатися поволі. Надто вже громіздка в нього маска, аби хоч не звалилася.

І знову мене пройняв той самий страх — не від побаченого, а від його причини. Я боявся не самої маски: ми ж бо у двадцятому сторіччі так призвичаїлися до вигадок фантастичної літератури, так упевнилися в реаліях науки, що нас не налякаєш чимсь надприродним. Я боявся того, що крилося під маскою. Невичерпного джерела усіляких страхіть, жахіть і справдешнього зла — людини.

У дверях з’явилася ще одна постать. Так само, як і всі інші персонажі, вона трохи затрималася на порозі.

Цього разу жінка. Вбрана в традиційний стрій англійської відьми: крислатий капелюх з чорним шпичастим наголовком над сивими патлами, червоний фартух, чорний плащ, маска з гачкуватим носом і з викривленими злобою губами. Зігнувшись у три погибелі, вона дошкандибала до правого кінця стола й посадила на скатертині свого кота. Не живого — опудальце в сидячій позі. На мене витріщилися три пари очей — оленячих, відьминих і скляних кошачих.

Наступним у низці кошмарних персонажів став чоловік із головою крокодила — чудернацькою негроїдною маскою з випнутими щелепами, вискаленими білими зубами й булькатими очима. Майже не спинившись на порозі, він швидким кроком попрямував до Герна-Ловця й сів поруч нього. Чи то обтисла одежа йому муляла, чи то ще не набралося звички до таких сцен.

За крокодилом з’явився низький чоловічок. Непропорційно велика голова шкірилася посмішкою від вуха до вуха й світила білосніжними зубами. Очі ховалися в глибоких темних очницях. Маківку оторочувала брижа іґуани. Чоловічок нап’ялив на себе чорне пончо. Буцімто мексиканець. Ацтек. Сів біля відьми.

Ще одна жінка. Безперечно, це Лілі в ролі крилатої упириці. Вухасту кажанову морду покриває чорна шерсть, поверх губи висунулися довгі білі ікла. Нижче пояса — чорна спідниця, чорні панчохи й чорні туфлі. Ноги стрункі. Вона поквапилася зайняти своє місце поряд крокодила. Кігтисті крила стирчали на боки й злегка надималися на ходу, моторошні у світлі смолоскипів. Їхня гойдлива тінь притемнила і хрест, і троянду.

А тоді на порозі стало щось ніби африканське. Фольклорне чуперадло, схоже на солом’яну ляльку. Великий пучок чорного ганчір’я, що кількома шарами з оборками звисає до самої землі. Маску спорядили з такого самого матеріалу, прикріпили до неї два блюдця замість очей і прикрасили трьома білими пір’ячками. Створіння видавалося безруким, безногим і цілковито безстатевим. Моторошна з’ява з дитячих снів. Воно посунуло до стільця поряд з упирицею. Сіло й долучилося до ґаволовів, що своїми витрішками випробовували мій терпець.

За ним прийшла оцупкувата сукубиха — жінка-демон із босхівською пикою.

Наступний учасник, на відміну від решти, був майже весь білий. Макабричний кістяк у дусі П’єро, відголосок зображення на стіні камери. Маскою слугував череп. Зі штучно нарощеним тазом цей скелет ступав скуто й закостеніло.

Настала черга ще чуднішої з’яви. Це була жінка. Я засумнівався в тому, що роль упириці виконує Лілі. Цупкій спідниці надали спереду форму риб’ячого хвоста. Над ним випиналося черево вагітної, яке вже на рівні грудей переходило в пташину шию й завершувалося задертою дзьобатою головою. З’ява посувалася дуже поволі, підтримуючи лівою рукою восьмимісячний живіт й поклавши праву на груди. Біла голова споглядала мигдальними очима на стелю. Жінка-рибоптах була гарна, дивовижно ніжна й м’яка — на тлі інших учасників, грізних та недужих. На витягнутій вгору шиї видніли дві дірочки — отвори для очей актриси.

Ще чотири місця порожнякували.

Я побачив у дверях свого давнього приятеля. Анубіс-песиголовець, сторожкий і злобний. Ґраціозно, по-негритянському, він підійшов до свого стільця.

А ось чоловік у чорній пелерині, строкатій від білих астрологічних та алхімічних символів. Над головою на добрий ярд здіймається шпичастий капелюх із широкими крисами. Ззаду звисають кінці великої чорної шийної хустки, якою обмотано тулію. Чорні рукавички, довгий білий посох, увінчаний кільцем: змія кусає свій хвіст. Обличчя ховається за чорною маскою. Я здогадався, хто це. Розпізнав палючі очі й затято стяті губи.

Ще два вільні місця посередині. Якусь мить нічого не діялося. Мовчазні й нерухомі потвори за столом видивлялися на мене. Я оглянувся на моїх охоронців, що втупилися поперед себе, як солдати на варті, й знизав плечима. Якби міг, то позіхнув би, щоб поставити їх усіх на місце, та й самому собі додати поваги.

У коридорі з’явилося четверо. Вони несли чорний портшез — вузький, як сторчма поставлена домовина. Всі віконця затулено шторками. На передній стінці намальовано білою фарбою той самий символ, що й над троном, — колесо з вісьмома спицями. На дашку поставлено щось подібне до чорної тіари. Кожний її зубець вивершувався білим серпиком. Гурт місяців-молодиків.

Носильники, зодягнені в чорні блузи, мали на обличчях ґротескні чорно-білі маски знахарів. У кожного з потилиці виростав хрест понад ярд заввишки. На його верхівці й на кінцях рамен стирчали віхті з лахміття й сухого пальмового листя, схожі на язики чорного полум’я.

Ці буцімто знахарі обійшли кругом усю залу, благоговійно несучи портшез, наче якусь фігуру божка чи цілющу реліквію. Коли проходили між столом і престолом, я розгледів на бокових стінках білі місячні серпики — символи Артеміди-Діани. Добравшись до дверей, якими ввійшли, носії попростували до середини стола. Там вони вийняли жердини з вушок і поставили високий ящик на головному місці, досі порожньому. Весь цей час решта химерної компанії не зводила з мене очей. Чорні носильники відійшли й стали під стіною. Три смолоскипи вже догоряли. В залі помалу темніло.

А тоді з’явився тринадцятий персонаж.

Він контрастував зі своїми попередниками білосніжним халатом, чи то пак стихарем — довгим, аж до підлоги, з широкими рукавами, оздобленими чорною лиштвою. Мав червоні рукавички, тримав у руці чорний жезл. Над тулубом стриміла голова справжнісінького чорного козла, людська ж голова крилася підволохатою козлячою бородою. Великі круті нефарбовані роги, скляні очі бурштинової барви, між рогами горить груба криваво-червона свічка. Багато віддав би я за те, щоб вивести його на чисту воду — гукнути щось позірно наївне, присмачене здоровим глуздом й суто англійське. Наприклад: «Доктор Кроулі, якщо не помиляюсь?»[223] Але я міг хіба що закинути ногу на ногу й удавати знудьгованого цим видовищем.

Його пекельна величність цап ступав із належною йому архидиявольською гідністю, й я внутрішньо приготувався до нової штуки — ймовірно, чорної меси. Мабуть, стіл правитиме вівтарем. Мені раптом спало на думку, що цей персонаж — карикатура на Ісуса Христа. Жезл замість пастушої ґирлиґи, чорна борода замість каштанової борідки, ну а криваво-червона свічка — це блюзнірська подоба ореола. Цап сів на своєму місці, а мене покрив ще дужчий обстріл очима всіх маріонеток бісівського шабашу. Я повів оком по низці ідолищ. Олень, крокодил, упириця, сукубиха, жінкоптах, чародій, домовина-портшез, цап, шакал, П’єро-скелетик, солом’яна лялька, ацтек і відьма. Ковтнувши слину, я ще раз оглянувся на своїх бовванистих стражів. Кляп таки докучав. Легше буде його терпіти, коли опущу голову й дивитимусь під ноги.

Минула добра хвилина. Згас іще один смолоскип. Козел урочисто підніс угору жезла, трохи потримав, а коли опускав на стіл перед собою, зачепив об щось нижнім кінцем. Вельми мене потішила така заминка в дійстві. Впоравшись із завадою, козел звів руки, як жрець, ось тільки пальці склав на сатаністський манір. Відтак кивнув на два кутки за мною. Вартові рушили до прожекторів. Враз залу наповнило яскраве електричне світло, наповнив рух.

Персонажі, що сиділи за столом, стали скидати з себе маски та костюми, як ото актори після спектаклю. Носильники зняли зі стін смолоскипи й попрямували до виходу. Біля дверей їм довелося постояти й пропустити гурт молоді — зо двадцять душ. Ті ввійшли вільно, зодягнені по-сучасному. Декотрі з них принесли книжки та папки. Поводилися невимушено, але мовчали. Швидко всілися на лавках. Люди зі смолоскипами вийшли. Я став розглядати прибульців. Німці або скандинави з інтелігентними обличчями. Либонь, студенти. Серед них три дівчини. Їм усім років двадцять з невеликим гаком. Два парубки мені вже знайомі — бачив їх під час тієї веремії на острівному хребті.

Тим часом лицедії звільнялися від уборів. Допомагали це робити два вартові й Адам. Той поклав перед кожним учасником картонну папку з білою наклейкою. Прибрано опудальце кота, посохи та інший реквізит — швидко й вправно. Видно, що не вперше це робиться. Я перебігав очима по низці учасників мірою того, як вони одне за одним показувалися з-під личин.

Козел, що прийшов до зали останнім, перекинувся на дідка з підстриженою сивою борідкою й сіро-блакитними очима. Викапаний Смутс[224]. Як і всі інші, він уникав мого погляду. Всміхнувся Кончісові — чародієві й астрологу, що сидів поряд. Біля Кончіса з-під пташиної голови й опаслого черева з’явилася худорлява літня жінка, зодягнена в темно-сірий костюм. Мабуть, директорка школи або бізнесова леді. У шакала, тобто Джо, костюм був темно-синього кольору. Несподівано П’єро-скелет виявився Антоном. Босхівська сукубиха обернулася дідусем з лагідним обличчям і з пенсне. Солом’яна лялька — Марією. Ацтек виявився чоловіком, що на гряді грав роль Віммеля. Упирицею виступала не Лілі, а її сестра. На зап’ястку нема шраму. Біла блузка й чорна спідниця. Крокодил — грек або італієць років тридцяти з рідкою бородою митця. Теж у костюмі. Оленем був якийсь довгов’язий лисуватий інтелектуал із семітськими рисами обличчя. Засмаглий, десь сорокалітній.

Останньою відкрилася відьма на правому кінці стола. Це була Лілі — в білій вовняній сукні з довгими рукавами й ґольфовим комірцем.

Ось вона поправила шиньйона, почепленого задля солідности, й наділа окуляри. «Полковник» щось шепнув їй на вухо. Вислухавши, вона кивнула й розгорнула папку.

Бракувало тільки однієї особи — тої, що сиділа в портшезі-труні.

За столом переді мною сиділи звичайні, начебто цілком нормальні люди. Гортаючи свої шпаргали, вони дедалі частіше зиркали на мене — з холодною цікавістю. Я задивився на Джун-Розу, й вона байдуже змірила мене оком, як воскову фігуру. Я таки дочекався погляду від Лілі — порожнього. Либонь, порожнім місцем вона тут і була. Про це свідчив її стілець, поставлений біля самого краю стола, як належить другорядному члену екзаменаційної комісії.

Нарешті дідок із сивою борідкою звівся. Глядачі припинили перешіптуватися. Члени «комісії» повернулися до нього. Декотрі «студенти» розгорнули нотатники на колінах і приготувалися записувати. Сивобородий глянув на мене крізь окуляри в золотій оправі, усміхнувся й уклонився.

— Пане Ерфе, ви, безперечно, вже давно дійшли висновку, що потрапили в руки божевільних. Ба гірше — ще й садистів на додачу. Вважаю за потрібне відрекомендувати вам цих божевільних садистів.

Кілька членів «комісії» злегка всміхнулося. По-англійськи він говорив бездоганно, хоч і з виразним німецьким акцентом.

— Але спершу ми повернемо вам нормальний вигляд, — додав дідок і кивнув охоронцям. — Собі ми вже повернули.

Вони вправно розмотали стрічки з розетками, застібнули сорочку, опустили холошу, зняли з лоба чорний пластир, натягли на мене пуловер, навіть причесали волосся, але не вийняли кляпа.

— Гаразд. А тепер, — повів далі промовець, — дозвольте мені відрекомендуватися. Доктор Фрідріх Кречмер. Раніше працював у Штутґарті, а тепер у Штатах. Очолюю Інститут експериментальної психології. Це підрозділ університету Айдахо. Праворуч від мене — уже знайомий вам доктор Моріс Кончіс із Сорбонни. — Кончіс встав і злегка вклонився. Я обпік його лихим оком. — Трохи далі — доктор Мері Маркус. Нині вона викладає в Единбурзькому університеті, а перед тим працювала у фонді Вільяма Алансона Вайта[225], що в Нью-Йорку. — Жінка в костюмі схилила голову. — Ще далі — професор Маріо Чарді з Мілана. — Схожий на жабку чоловічок звівся й уклонився. — Поряд з ним — наша чарівлива й обдарована Марґарет Максвелл, дизайнер одягу. — «Роза» обдарувала мене кислою усмішкою. — Праворуч від панни Максвелл сидить пан Янні Коттопулос. Це помічник нашого режисера. — Бородатий чоловік уклонився. Після нього дійшла черга до високого єврея. — Вас вітає Арне Гальберштедт із Стокгольмського королівського театру, наш інсценувальник і режисер. Саме йому, а також панні Максвелл і панові Коттопулосу ми, дилетанти в сучасному театральному мистецтві, завдячуємо успішне втілення й естетичну вивершеність нашого… е-е-е… задуму.

Кончіс заплескав у долоні, його підтримали члени «комісії», а тоді й студенти. Долучилися навіть охоронці.

— Біля мене, — дідок обернувся ліворуч, — стоїть скриня. Вона порожня, але ми уявляємо, що в ній перебуває богиня. Богиня-незайманка, яку ніхто з нас ніколи не бачив і не побачить. Звемо її Незримою Астартою. Гадаю, завдяки глибокому знанню літератури ви здогадаєтеся, щό означає її присутність. А відтак зрозумієте, щό саме хочемо цим виразити ми, скромні науковці. — Дідок кашлянув, прочистив горло. — За скринею ви бачите доктора Джозефа Гаррісона, співробітника моєї кафедри в Айдахо. Мабуть, ви чули про його фундаментальне дослідження неврозів, найпоширеніших серед темношкірих городян. Ця праця називається «Чорні і білі душі». — Відірвавши задок від стільця, Джо недбало махнув мені рукою. Наступним був «Антон». — Поряд з паном Гаррісоном — доктор Гайнріх Маєр. Нині він працює у Відні. Біля пана доктора сидить дружина пана Кончіса. Багатьом із нас вона відома передусім як талановита дослідниця наслідків психологічних травм, яких у час війни зазнали діти втікачів. Кажу, звичайно ж, про доктора Аннетту Казанян із Чиказького дослідного інституту.

Я приховав здивування, чого не вдалося кільком глядачам, які загомоніли й витягли шиї, щоб подивитися на «Марію».

— По сусідству з мадам Кончіс, — незворушно вів своє Кречмер, — сидить приват-доцент Ольборзького університету Торвальд Йорґенсен. — «Полковник» зірвався з місця й уклонився. — Біля нього — доктор Ванесса Максвелл. — Лілі відчужено глипнула на мене крізь окуляри. Дідок звернувся до колег: — Як гадаю, ми всі усвідомлюємо, що цього літа наукова ефективність нашої справи багато в чому завдячує саме участі доктора Максвелл. Пані Маркус попередила мене, що до нас в Айдахо приїде її найталановитіша учениця. Признаюся, гостя перевершила мої найсміліші сподівання. Мені часом закидають, що я переоцінюю роль жінок у нашій галузі медицини. На такі закиди відповім, що доктор Максвелл, моя чарівлива юна колега Ванесса, підтвердила те, у що я завжди вірив: колись усі найвидатніші психіатри-практики, на відміну від теоретиків, належатимуть до прекрасної половини людства.

Пролунали оплески. Лілі переждала їх, опустивши очі на скатертину, а тоді глянула на Кречмера і пошепки подякувала. Він обернувся до мене.

— Ось ці люди, що сидять на лавках, — це австрійські й данські студенти, учні професорів Маєра та Йорґенсена. Сподіваюся, що всі вони розуміють англійську. Так чи ні?

Кілька голосів підтакнуло. По-батьківськи усміхнувшись, дідок ковтнув води.

— Що ж, пане Ерфе, ось ви й розгадали нашу таємницю. Перед вами інтернаціональний колектив психологів, і я, тільки завдяки своєму поважному віку, — кілька членів колективу заперечливо покрутили головами, — маю честь його очолювати. З різних причин певна важлива ділянка наших досліджень має одну особливість. Нам доводиться експериментувати не на добровольцях, а на людях, що навіть не здогадуються про свою роль піддослідних об’єктів. Ми, представники різних шкіл, відповідно й різнимося поглядами на поведінку людини, але сходимося в одному: сама суть експериментів вимагає, щоб піддослідний не знав про їхню мету — навіть коли вони доходять кінця. Втім, я цілком певен, що ви, знову здобувши здатність тверезо й ясно мислити, зможете принаймні почасти з’ясувати нашу мету. Виснуєте її на основі здобутих результатів. — Уся авдиторія усміхнулась. — Еге ж. Останні три дні ви були під глибоким наркозом. Завдяки цьому ми здобули цінний, дуже цінний матеріал. Дозвольте висловити захоплення вашими нормальними реакціями, які ви проявили, шукаючи дорогу в наших заплутаних лабіринтах.

Мало не всі влаштували овацію на мою честь. І тут мені луснув терпець. Побачивши, що аплодують також Лілі, Кончіс і студенти, я вивернув долоні до себе й зобразив вказівним та середнім пальцями на обох руках дві літери V. Спантеличений цим жестом дідок нахилився до Кончіса й запитав, що це означає. Оплески стихли. Кончіс подивився на жінку, відрекомендовану як доктор наук із Единбурґа. Вона пояснила з дуже відчутним американським акцентом:

— Це візуальний еквівалент словесних виразів на зразок «залупу тобі в дупу» або «йди до сраки».

Дідок зацікавився. Повторив жест, придивляючись до своєї руки.

— Та невже Вінстон Черчилль…

— Пане докторе, — перебила його Лілі, — саме такого значення жест набуває завдяки висхідному руху пальців кисті, повернутої тильним боком до адресата. Черчилль позначав жестом перемогу, піднявши руку з повернутою долонею назовні, а перед тим зафіксувавши потрібне положення пальців. Я згадала це у зв’язку зі своєю статтею про працю «Безпосередні анально-еротичні метафори в класичній літературі».

— Ага. Справді. Пригадую. Jawohl.

Pedicabo ego vos et irrumabo, Aureli patheci et cinaedi Furi?[226] — втрутився Кончіс.

— Саме так, — відказала Лілі.

— Це ніяк не є пов’язане з жестом, який позначає рогоносця? — з гострим акцентом спитав Віммель-Йорґенсен. Подавшись уперед, він виставив собі за потилицею два пальці.

— Колись я вказала на те, що в такому акті ображання можна вбачати мотив кастрації, прагнення упокорити й принизити конкурента як самця, — відповіла Лілі-Ванесса. — А тому можна це прагнення асоціювати з релевантною стадією певної інфантильної фіксації та супутніми їй фобіями.

Напружившись, я потер ногою об ногу. Силкувався на розсудливість і старався виснувати хоч якусь подобу мети ось цього безглуздя. Я не вірив, не міг повірити, що переді мною достеменні психологи. Чи так, чи сяк, а вони ні в якому разі не наважилися б відкрити мені свої справжні імена.

Але ж вони чудово жонґлюють професійним жарґоном, адже ніхто не міг передбачити мій жест. Так-таки й не міг? Я гарячково збирав думки. Щоб склепати діалог про анально-еротичні метафори, їм потрібен був мій непристойний рух, а я його востаннє дозволив собі хтозна-скільки років тому. Однак я десь чув, що загіпнотизованого пацієнта можна запрограмувати так, що вже після сеансу він виконає якусь дію на поданий сигнал. Проста річ. Таким сигналом стала овація. Почувши її, я не міг не зробити цього руху. Еге, треба начуватися. Перш ніж щось зробити, мушу подумати.

Кречмер перервав дискусію.

— Пане Ерфе, ваш красномовний жест нагадав мені про мету нашої зустрічі. Ми свідомі того, що ваше нутро переповнюють почуття гніву й ненависти — стосовно принаймні декого з нас. Однак ми дійшли до глибинних, пригнічених верств вашої підсвідомости, й вони вказують на інші почуття. Зрештою, як каже доктор Гаррісон, передусім ми зважаємо на те, з чим, як гадаємо, нам доводиться жити. Отже, сьогодні ми зібралися для того, щоб дати вам можливість своєю чергою зважити, оцінити й розсудити нас. Саме тому вас посадили на місце судді. А рота заткнули через те, що правосуддя має мовчати, поки не настане час вироку. Але перш ніж вислухати ваш вирок, дозвольте нам дати додаткові покази проти себе самих.

Ми переступили закон тільки заради прогресу науки, однак, як я вже сказав, ми згодилися на тому, що через клінічні особливості цього експерименту не можна посилатися на такий аргумент і вдаватися в подробиці. Зараз попрошу пані доктора Маркус зачитати частину нашого звіту. В ній ідеться про вас, пане Ерфе, — як звичайну людину, а не як піддослідного. Будь ласка, пані доктор.

Пані з Единбурґа встала. Їй близько п’ятдесяти. Коротко, по-хлоп’ячому підстрижене шпакувате волосся, ані сліду косметики. Вольове, інтелігентне обличчя лесбіянки, нетерпимої до дурнів. Вона стала читати суто по-американському — монотонно й напористо.

— Особа, що в 1953 році становила об’єкт нашого експерименту, належить до поширеної категорії псевдоінтелектуальних інтровертів. Ідеально відповідаючи нашій меті, структура особистости піддослідного в решті аспектів не становить наукової цінности. Найпомітнішою рисою стилю життя піддослідного об’єкта є цілковитий брак соціальних зв’язків. Причини такої життєвої позиції полягають в едіповому комплексі, який нині в залишковому стані. Спостерігаються характерні симптоми боязні авторитету, поєднаної із спонтанним опором проти нього, особливо до авторитету осіб чоловічої статі, а також симптоми зазвичай супутнього синдрому амбівалентного ставлення до жінок, яке виявляється в поглядах на них як предмет пожадання і водночас матеріалізоване втілення невірности об’єктові, а тому викликають у нього підсвідоме бажання мститися й зраджувати на противагу. Нам забракло часу на докладний аналіз індивідуальної специфіки психологічних травм об’єкта, набутих внаслідок відторгнення від материнського лона й відлучення від грудей, однак розвинуті об’єктом компенсаційні механізми настільки поширені в середовищі так званих інтелектуалів, що ми можемо з певністю констатувати порушення перебігу відлучення від материнських грудей (імовірно, внаслідок несприятливих умов, викликаних військовою службою батька), а також дуже ранню ідентифікацію батька як розлучника — цю функцію в нашому експерименті взяв на себе доктор Кончіс. Наш піддослідний досі не в змозі адекватно сприймати давню втрату оральної насолоди та материнської опіки, і ця обставина обумовила його автоеротичне ставлення до емоційних проблем зокрема і до життя взагалі. Об’єкт цілком відповідає поданому Адлером[227] опису особливостей тих осіб, які не мають рідних братів і сестер.

Об’єкт емоціонально й сексуально паразитував на численних молодих жінках. Згідно з даними пані доктора Максвелл, його спосіб спокушати базується на підкресленні й виставлянні напоказ своєї самотности й нещасливости. Тобто на моделюванні поведінки загубленого хлопчика в пошуках матері. Таким чином об’єкт збуджує нерозвинені материнські інстинкти своїх жертв, а тоді використовує це, причому з псевдоінцестуальною жорстокістю, властивою особам його психологічного типу. Природно, що він ототожнює Бога з образом батька й категорично відкидає віру в Бога як таку.

Наш піддослідний цілеспрямовано й послідовно створює навколо себе атмосферу цілковитої окремішности. Такий спосіб зарадити наслідкам фундаментальної травми відторгнення і відлучення вимагає від об’єкта ставати в позу бунтівника та вигнанця. Прагнучи окремішности й ізоляції, він підсвідомо шукає виправдання свого споживацького ставлення до жінок і неприязні до кожної спільноти, засади якої суперечать його імперативним потребам вдовольняти самого себе.

Ні родина, ні суспільна верства, ні оточення в рамках усієї країни не допомогли об’єктові розв’язати його проблеми. Він походить із сім’ї військовика, в якій були численні табу — наслідок суворого авторитарного режиму, запровадженого батьком. На батьківщині об’єкта ментальність верстви, до якої він належить, тобто службовців середнього достатку (за Цвіманном — технобуржуазії), безперечно характеризується нездоровою схильністю до такого диктаторського режиму в родині. У розмові з доктором Максвелл наш піддослідний зауважив: «Увесь свій підлітковий вік я мусив жити подвійним життям». Влучне, хоч і не фахове, визначення набутої під впливом оточення, а тоді й свідомо загостреної парашизофренії: «божевілля як мастило», за відомим виразом Карен Горні[228].

Закінчивши університет, об’єкт вибрав нестерпне йому середовище — престижну приватну школу, соціальний засіб поширення патерналістичної й авторитаристичної атрибутики, яку ненавидів. Як і слід було сподіватися, наш піддослідний невдовзі відчув нагальну потребу покинути і школу, і батьківщину. Ввійшов у роль вигнанця й наперед позбавив себе можливости пристосовуватися, вибравши школу на Фраксосі — середовище, в якому цілком певно мали знайтися потрібні йому чужі й ворожі елементи. Його педагогічну роботу можна вважати хіба що задовільною. Об’єкт не налагодив стосунків з учнями та колегами.

Загалом кажучи, в поведінковому плані наш піддослідний став жертвою хронічної нав’язливої дії, і цього він не може усвідомити. В будь-якому оточенні він шукає фактори, завдяки яким можна відчути себе самотнім, виправдати своє ухиляння від важливих соціальних зв’язків та відповідальности, а також свою реґресію до інфантильного стану розчарування від незадоволених еротичних вимог. Нині ця аутистська реґресія набрала згаданої вище форми інтрижок з молодими жінками. Хоча намагання об’єкта знайти розв’язок своїх проблем у літературній творчості зазнало очевидної невдачі, однак ми прогнозуємо дальші спроби такого типу, а також формування звичної для таких осіб манери поведінки в культурному просторі: схиляння перед авангардистським іконоборством, зневага до традицій, маніякальна прив’язаність до товаришів у бунтарстві та нонконформізмі, якій заважатимуть виявлятися часті фази депресії й манії переслідування.

Як зауважив у своїй праці «Клопіт п’ятдесятих років» доктор Кончіс, «бунтареві, що не має дару бунтувати, судилася доля трутня. Однак така метафора неточна, бо в цієї комахи є принаймні хоч якийсь шанс запліднити матку, якого не дано трутневі-бунтареві в людській подобі, й той зрештою може усвідомити свою стерильність і нездатність досягти не те що вершини насолоди з маткою, а навіть скромної втіхи робочих бджіл у людському вулику. Таку особу можна порівняти з восковим валиком фонографа, вся її діяльність звелася до фіксування вражень. Склався спосіб життя, який суперечить засадничому потягу до бунту. Не дивно, що у зрілому віці багато хто з таких бунтарів-невдах, ставши трутнем-позером, схильним переймати моду в середовищі інтелектуалів, надягає маску циніка. Однак вона ніяк не може приховати більш чи менш параноїдального розчарування зрадливою долею».

Люди за столом слухали виступ пані доктора кожне по-своєму: хто дивився на неї, а хто задумливо споглядав на скатертину. Лілі належала до найуважніших. «Студенти» нотували. Я не зводив очей з дами, яка довго читала й ні разу не глянула на мене. Я переповнювався люттю, ненавистю до всіх у залі. Звичайно, в доповіді була якась частка правди, однак ніщо не могло виправдати ось такого привселюдного аналізу, нехай навіть найправдивішого. Як і вчинку Лілі, адже не від кого, а таки від неї взято більшість матеріалу для цього звіту. Я подивився на Лілі, але вона уникала мого погляду. Зрозуміло, хто написав цей реферат. Дуже вже відгонить Кончісом. Я не дався підманути його новій личині. Він і далі церемоніймейстер, далі криється за лаштунками, сидячи в середині павутини.

Американка сьорбнула води зі склянки. Панувала тиша. Мабуть, ще не все зачитано.

— Тут є два додатки, або ж зауваги, — повела далі пані доктор. — Автор першого — професор Чарді.

«Не можу згодитися з тим, що структура особистости об’єкта не становить наукової цінности поза рамками нашого експерименту. Я передбачаю, що за двадцять років на Заході почнеться період небаченого досі процвітання. Повторю своє твердження: загроза ядерної катастрофи зцілить Західну Європу і Америку. По-перше, ця загроза стимулює виробництво матеріальних благ; по-друге, вона стане ґарантією миру; по-третє, забезпечить усім людям стійке відчуття небезпеки, якого, на мій погляд, не було перед війною, що й сприяло її розв’язанню. Загроза війни певним чином перешкоджатиме жінкам виконувати домінантну роль, природну в мирний час, коли суспільство віддається погоні за насолодою, і я цілком певен, що стануть нормою чоловіки з фіксованою травмою відлучення від грудей, яка спостерігається в нашого піддослідного. Ми входимо в епоху аморальности і вседозволености. Зростатиме заробітна плата, розширюватиметься асортимент доступних споживчих товарів, і на тлі загрози апокаліпсису якщо й не все суспільство, то його переважна більшість ставитиме собі за мету самозадоволення. У такій епосі характерний тип індивідуума неминуче набирає риси автоеротизму, а в плані патології — автопсихотизму. З економічних причин (а у випадку нашого об’єкта — ще й з особистих) така особа ізолюється від безпосереднього контакту з негараздами в суспільстві — як-от голод, злидні, невідповідні житлові умови й таке інше. На Заході homo sapiens стане homo solitarius[229]. Як людина я не почуваю особливої симпатії до нашого піддослідного. Мене як соціального психолога цікавить те, що його розвиток саме такий, якого я й сподівався від нашого сучасника з середнім рівнем інтелекту, мало здібного до аналізу й фактично не орієнтованого в науці. На прикладі об’єкта видно хоча б те, що для виконання ролі в еволюції нинішній людині замало плутаних оцінних суджень і псевдохудожніх формулювань».

Учена дама відклала набік аркуш паперу й узяла інший.

— Другий додаток написала доктор Максвелл, чиї особисті стосунки з об’єктом були, звичайно, доволі близькі. Ось що вона зауважила.

«На мою думку, егоїзм і соціальна неадекватність об’єкта стали наслідком його минулого. Ознайомлюючи піддослідного з будь-якими аспектами нашого експерименту, належить дати зрозуміти, що причиною його характерологічних вад стали обставини та умови, на які він не міг впливати. Об’єкт може не зрозуміти того, що ми подаємо клінічну картину, яка не має нічого спільного (кажу це від себе) з моральними оцінками та звинуваченнями. А якщо вже виражати наше ставлення, то це передусім співчуття до піддослідного, який змушений прикривати свої негативні риси безліччю свідомих і несвідомих обманів. Треба пам’ятати, що піддослідний розпочав самостійне життя, не маючи навиків самоаналізу й самоорієнтації, й що здобута освіта загалом завдала йому очевидної шкоди. Образно кажучи, його, короткозорого від народження, до решти осліпило оточення. Не дивно, що об’єкт не може знайти правильної дороги в житті».

Американка сіла. Сивобородий дідок покивав так, ніби втішився почутим. Подивився на мене, а тоді на Лілі.

— Пані доктор Максвелл, як на мене, ви порядно вчините, повторивши те, що сказали мені про об’єкта вчора ввечері.

Лілі cхилила голову, тоді звелася й ковзнула по мені оком, неначе по діаграмі, пришпиленій до дошки.

— У процесі спілкування з об’єктом я певною мірою підлягла зворотному перенесенню. Разом із пані доктором Маркус ми проаналізували мій стан і дійшли висновку, що цю психологічну залежність можна розкласти на дві компоненти. Перша — це фізичний потяг, штучно підсилений внаслідок ролі, яку мені довелося грати. Друга з них своєю природою емпатійна. Жаль об’єкта до самого себе настільки впливає на оточення, що стає заразливим. На мою думку, цей факт заслуговує на увагу у світлі зауваги професора Чарді.

— Дякую вам, — кивнув дідок. Лілі сіла. Він звернувся до мене. — Усе це може видатися вам жорстоким. Але ми нічого не хочемо приховувати. — Він обернувся до Лілі. — Стосовно першої компоненти, тобто фізичного потягу. Чи не могли б ви описати нам і піддослідному своє теперішнє почуття?

— Гадаю, об’єкт добрий тільки як сексуальний партнер, але не як чоловік, — холодним, наче лід, тоном сказала Лілі. Глянула на мене, тоді на голову зборів. До болю гострий спогад: вона притулилася до мене. Пітьма, злива, неквапні пестощі.

— Чи властиві піддослідному риси, які деструктивно впливають на подружнє життя? — втрутилася доктор Маркус.

— Так.

— Які саме?

— Невірність. Самолюбство. Безрозсудність у повсякденних справах. Цілком можлива схильність до гомосексуалізму.

— Чи можливі зміни на краще після психоаналізу об’єкта? — поцікавився дідок-голова.

— Як на мене, ні.

— А ви як гадаєте, Морісе? — обернувся до нього дідок.

— Мабуть, усі ми згодимося, — проказав Кончіс, спинивши на мені око, — що це ідеальний об’єкт нашого експерименту. Але завдяки своїм мазохістським рисам піддослідний насолоджується обговоренням його психічних вад. Вважаю, що зовсім зайво — а для об’єкта навіть шкідливо — провадити далі дискусію на цю тему.

— Під наркозом виявилися ваші досі сильні почуття до пані Максвелл, — звернувся до мене старий. — Дехто з моїх колег побоювався можливих наслідків впливу, який на вас чинить смерть молодої австралійки, адже за цю втрату, мушу сказати, ви підсвідомо звинувачуєте тільки себе самого. А тепер ви зазнали ще одної втрати, залишившись без особи, відомої вам як Жулі. Йдеться про небезпеку самогубства. Але ми разом дійшли такого висновку: у вас такий сильний потяг до самозадоволення, що спроби самогубства можливі тільки на істеричному ґрунті. Радимо вам остерігатися й контролювати себе.

Я злегка вклонився — іронічна подяка. Гідність, за всяку ціну треба вберегти хоч видимість гідности.

— А тепер… Може, хтось хоче ще щось сказати? — Голова зборів провів очима вздовж стола. Всі його колеги похитали головами, а тоді на його знак встали. Глядачі й далі сиділи. — Гаразд. Ми дійшли до кінця експерименту. Пане Ерфе, ми не приховали своєї думки про вас і тим самим посвідчили проти самих себе на цьому судовому процесі. Нагадаю, що ви суддя. Надійшов час вироку. Ми заздалегідь вибрали фармакоса — жертовного козла. Тобто козу.

Він подивився ліворуч. Лілі зняла окуляри, підійшла до мене, до самого подіуму й похилила голову. Покутниця в білій вовняній сукні. Навіть у цю мить я, дурень несосвітенний, припустив, що попереду якийсь фантастичний поворот сюжету — блазенське весілля, абсурдний гепі-енд… і став понуро міркувати, що б його робити на випадок такого нахабства.

— Це ваша підсудна, — відірвав мене від роздумів дідок, — причому ви не можете робити з нею все, що заманеться. Лікарський кодекс чести зобов’язує нас застосовувати визначену кару експериментаторові, який відібрав у піддослідного всяку здатність прощати. — Він звернувся до Адама, що стояв біля виходу: — Попрошу принести знаряддя.

Адам щось гукнув на коридор. Вставши з-за столу, колеги збилися в тісний гурт. Попереду стояв їхній очільник. Увійшли четверо в чорних уніформах. Вони звільнили місце посеред зали, відсунувши набік портшез-труну та два столи. Третій стіл поставили переді мною, поряд з Лілі. Відтак двоє в чорному вийшли й повернулися з важкою дерев’яною рамою, схожою на одвірок, з опорами внизу. До стояків прикріплено два залізні кільця на висоті шести-семи футів. Лілі рушила до цієї рами, поставленої на півдорозі від дверей до трону. Підійшовши, зупинилася й звела руки. Адам прикував їх до кілець, а на голову надів цупкий шкіряний шолом із клаптем, що накривав шию ззаду. Обернена спиною до мене, дівчина стояла, неначе розп’ята.

То був пристрій для кари батогами.

Адам вийшов і зразу ж повернувся.

Я не зразу розгледів, чим це він помахує на ходу. Допіру придивившись зблизька до цієї речі, втямив, що в ній полягає їхній останній, неймовірно потворний жарт.

Жорстке чорне пужално з пучком довгих ремінців, усіяних вузликами. Розплутавши кілька пасом, що перехопилися між собою, Адам поклав цю гидоту на стіл, держаком до мене, відтак підійшов до Лілі — як видно, йому визначили саме таку послідовність дій — і до пояса розчахнув замок-блискавку на плечах жертви. Тоді розпустив застібку на ліфчику й оголив усю дівочу спину. На шкірі було видно рожеві смужки — сліди по бретельках.

Отже, мені вділили роль евменід, немилосердних фурій.

Пітніли долоні. Вкотре втрачено ґрунт під ногами. З Кончісом завжди так: здається, що ти вже на самому дні, далі вже нікуди, а тут знаходиться спосіб опустити тебе ще нижче.

До мене наблизився старий, подібний до Смутса.

— Ось офірна коза, а ось знаряддя кари. Ви тепер суддя і кат заодно. Весь наш гурт ненавидить безцільне й незаслужене страждання, і ви мали б дійти такого висновку, добре подумавши про всі пов’язані з нами події. Однак ми згодилися на тому, що на якійсь стадії експерименту вам, піддослідному, треба дати свободу вибору: завдати чи не завдати нам болю, яким ми гидуємо. Роль жертви дали пані доктору Максвелл, бо вона найповніше уособлює те, за кого ви нас маєте. А тепер, будь ласка, розсудіть так, як це робили римські імператори: вкажіть великим пальцем правої руки вгору або вниз. Якщо вкажете вниз, вас розкують, і тоді ви зможете власноруч вділити якнайсуворішу кару, але в межах десяти ударів. Цього цілком досить, щоб заподіяти жертві жахливої мýки й на все життя понівечити шкіру. Якщо ж укажете пальцем угору — на знак помилування, то після короткої процедури остаточної дезінтоксикації ви звільнитеся й назавжди з нами розлучитеся. Звільнитеся й тоді, коли виберете покарання. Цей жест стане свідченням того, що дезінтоксикація не потрібна. Останнє прохання: подумайте, дуже добре подумайте, перш ніж ухвалити рішення.

На якийсь невидимий знак студенти встали. Кожне в залі втупилося в мене. Звичайно, треба зробити правильний вибір, та такий, щоб вони всі втямили свою неправоту, щоб до нових віників її запам’ятали. Я ж і не суддя, це тільки пустопорожня назва. Як і всі наділені владою правники, я врешті став підсудним і дістану вирок на підставі вироку, який сам же й виголошу. Цілком очевидно, що запропонована мені свобода вибору — лише абсурдна ілюзія. Все влаштовано так, щоб я не зміг покарати Лілі. Єдина підхожа відплата — це сльози від каяття, аж ніяк не від болю. А якби навіть і тицьнути пальцем у підлогу, це кодло знайшло б спосіб не допустити до екзекуції. Оте судилище з безглуздим садистичним підтекстом — не що інше, як пастка, обладнана ілюзорною дилемою. Хоч у мені кипіла лють від привселюдно зазнаного приниження в якомусь сільському погребі, а однак до цього почуття домішувалося інше. Ні, не прощення всіх і вся, а тим паче не вдячність. То був рецидив задавненого зачудування: невже оте все спорядили заради мене одного?

Поміркувавши й дійшовши висновку, що результат так званого вільного вибору годі було обумовити наперед, я не без вагання вказав великим пальцем униз. Двійник Смутса довго видивлявся на мене, а тоді дав знак охоронцям і повернувся до гурту. Нарешті вивільнилися руки. Звівшись на ноги, я потер зап’ястки й зірвав з обличчя маску-кляп. У першу мить осмішився — закліпав із болю. Дуже вже чіпко приліпився до заросту на щоках той клятий пластир. Охоронці ані не рушилися. Помасувавши шкіру навколо рота, я розглянувся по залі.

Мовчанка. Сподівалися, що я щось скажу. Дзуськи, ані пари з вуст не пущу.

Я зійшов дерев’яними сходами з подіуму й узяв нагайку. Підсвідомо сподівався, що це бутафорія. Але вона була несподівано важка. Дерев’яне пужално обтягнуте плетеною шкірою, з ґулькою на кінці. Ремінці потерті, вузлики тверді, як кулі. Видно, що це старовинна річ. Мабуть, з англійського військового флоту, ще з часу наполеонівських воєн. Крутячи її в руках, я міркував. Дуже ймовірно, що зараз вони згасять світло, а тоді почнеться шарпанина. Нема як утекти, біля дверей стоять оті четверо в чорному й Адам.

Зненацька я розмахнувся й уперіщив нагайкою по столі. Хвацько свиснувши, ремінці оглушливо, як рушничний постріл, торохнули об дощану стільницю. Кілька студентів підскочило. Одна з них, дівчина, відвернулася. Ніхто не зійшов із місця. Я рушив до Лілі. Не сподівався, що доберуся до неї.

Однак добрався. Глядачі знерухоміли. Ось уже можна досягти нагайкою жертву, а найближча до нас обох людина — за тридцять футів. Я постояв, оцінюючи оком відстань, тоді виставив уперед ліву ногу й розвернувся. Ба навіть спроквола махнув цією бридкою штукою й мазнув вузликами голу спину. Шкода, не бачив обличчя Лілі. Я заніс нагайку за плече, неначе хотів з усієї сили шмагнути ці білі плечі. Сподівався на крики протесту, на те, що хтось на мене кинеться. Анічичирк, ані руш. Усі розуміємо, що вже запізно. Тепер мене зупинить хіба що куля. Я роззирнувся, чи нема в кого пістолета. Нема. Одинадцять «науковців», охоронці та «студенти» стоять без руху.

Я перевів погляд на Лілі. У мені засів справдешній біс, дух злобного маркіза. Я прагнув шмагати по делікатній шкірі й спостерігати, як вона мережиться вологими багровими басаманами. І цим дозолити не так їй, як отим негідникам, аби втямили, які огидні їхні дії, як огидно виставляти Лілі на такий великий ризик. «Так-так, дуже відважна…» — це ж бо про Лілі сказав Антон. Видно, дуже вже вони покладаються на мої чесноти, ідіотські англійські чесноти. Мовляв, хоч що ми там сказали цьому Ерфе, хоч скільки бандерилей встромили в його гідність, а він сто тисяч літ триматиме гарапника над головою й ні разу не спроможеться хльоснути. А я таки хльоснув, але легко, ніби й далі примірявся. Знову замахнувшись, спробував покерувати собою — з’ясувати, чи не заборонили мені, попередньо загіпнотизованому, бичувати Лілі. Та ні. Я відчув, що можу вільно вибирати. Якщо захочу, то вдарю.

І раптом.

І раптом мені засвітало.

Я ж не в підземному водозбірнику, і не нагайка в моїй руці. Відкинутий у часі на десять років назад, я стою на залитому сонцем майданчику й обіруч стискаю німецького автомата. І не Кончіс грає роль жорстокого полковника-есесівця. Віммель наповнив моє нутро, мою завмерлу занесену руку, все моє минуле. А найбільше Віммеля — в тому, що я заподіяв Алісон.

Пізнаючи свободу, ти водночас втрачаєш її.

І моя свобода полягала в тому, щоб не вдарити. І нехай за те доведеться заплатити бозна-яку ціну, нехай пропадуть пропадом вісімдесят граней мого «я», нехай хоч що собі думають ґаволови, дивлячись на мене. Нехай оті експериментатори вважають, що вони правильно розрахували й що я простив їх, а на додачу дав себе отуманити й навернути на їхню віру. Я опустив нагайку. Очі набиралися сльозами гніву й безсилля.

На всі свої хитрощі — окультні, театральні, сексуальні, психологічні головоломки — Кончіс пускався заради ось цієї миті. Аби я стояв ось тут, так само неспроможний скарати жертву, як і він колись на майданчику. Аби я дізнався, що буває час дивної розплати за давні прогріхи, що треба за них платити ще дивнішу ціну.

Одинадцятеро стоять біля стіни. Скупчилися навколо портшеза, ніби затуляють його від мене. Джун милосердно уникнула мого погляду. А вона таки побоюється. На відміну від інших, не певна в мені.

Білі плечі.

Я рушив до цих одинадцяти, до Кончіса. Антон, що стояв поруч нього, трішки подався вперед. Видно, що готовий скочити. Джо позирав на мене яструбиним оком. Я спинився перед Кончісом і простягнув йому нагайку — руків’ям уперед. Він узяв її не дивлячись, втупився мені у вічі. Ми довго не відводили очей. Той самий спостережний мавпячий погляд.

Кончіс сподівався, що я щось скажу, принаймні слово. Але я не хотів. Не міг.

Я пробіг оком по обличчях одинадцяти осіб. Так, це актори й актриси, але навіть найвидатніший артист не зможе без допомоги слів вдавати когось мудрого, досвідченого й порядного. А ці одинадцятеро справляли враження саме таких людей. Вони не взяли б участи в такій сцені тільки заради грошей, хай хоч скільки пропонував би Кончіс. На якусь мить нас усіх поєднало взаєморозуміння і якась дивовижна взаємоповага. Їм, мабуть, полегшало від того, що я, попри всі перебуті випробування й приниження, повівся саме так, як вони сподівалися. Ну а мене пройняло невиразне враження належности до товариства людей з таким глибинним, езотеричним знанням, що при них небезпечно вихоплюватися з необережним словом. Я стояв перед цими мовчазними одинадцятьма, перед їхніми обличчями — байдужими до мого гніву, не ворожими й не поблажливими, далекими й близькими водночас, непроникними, як у волхвів із дарами на картині великого фламандця[230]. Стояв і майже фізично відчував, що зменшуюся, малію. Ось так почуваєшся, споглядаючи на шедеври мистецтва, пізнаючи одвічні істини й усвідомлюючи свою нікчемність і обмеженість.

Усе це відображалося в Кончісових очах. Крім елевтерії, утвердилося ще щось. Щό саме — знали всі в залі, крім мене одного. Я старався прочитати розгадку в очах Кончіса. Даремно, це все одно, що братися до книжки в кромішній пітьмі. Сто думок промайнуло в голові, сто слів дрижали на вустах. Там і вмирали.

Ані слова, ані навіть жесту.

Я рвучко рушив до свого «трону».

Ось виходять «студенти», ось звільняють руки Лілі. Джун допомогла їй вбратися й відвела до гурту. Раму винесли. Крім мене, тут залишилися дванадцять втаємничених. Злагоджено, як хористи із Софоклової трагедії, вони кланялися й виходили.

Біля дверей чоловіки дали дорогу жінкам. Першою зникла Лілі. Коли залу покинув останній чоловік, вона повернулася й трохи постояла на порозі, міряючи мене холодним оком невдячниці. На позбавленому виразу обличчі годі було розпізнати, чому їй забаглося чи то кинути на мене фінальний погляд, чи то відчути на собі мій, прощальний…

Розділ 62

Я залишився з трьома охоронцями, що привели мене сюди, до зали. Минула хвилина, дві. Адам почастував мене сигаретою.

Я пускав дим, а в моєму нутрі борюкалися гнів і вмиротворення. Гризла досада, що не здобувся на нищівне викриття цих самозванців та їхньої діяльности. Водночас медом на душу лягало вдоволення, що я вибрав єдиний правильний спосіб повестися й уберіг хоч рештки гідности. Я не встиг докурити. Адам глянув на годинник, а тоді на мене.

— Пора…

І тицьнув пальцем у кайдани, що звисали з підлокітників трону.

— Послухайте-но. Перестаньте. Годі.

Вибелькнувши це, я зірвався на ноги, та мене зразу схопили за руки. Я засопів.

— Бітте, — кивнув Адам.

Я дався прикувати себе до двох тюремників. Адам приніс кляп. Це вже занадто. Спроба попручатися закінчилась тим, що мене заштовхали на трон. Знову нема ради й нема вибору. Довелося піддатися. Адам затулив мені рота маскою-кляпом, але цього разу обійшлося без пластиру. З мішком на голові я рушив під конвоєм цих трьох. Ми вийшли, а в коридорі звернули направо — отже, поверталися не тією дорогою, якою сюди прийшли. Кроків двадцять-тридцять, а тоді п’ять східців униз — мабуть, у ще один водозбірник.

Мене спинили й почали вовтузитися з кайданами. Відтак підняли мою ліву руку, щось клацнуло, і я похолов — це ж мене приковують до рами для катування. А тоді став запекло опиратися. Брикав і молотив колінами, старався викрутити руку прикованому до мене охоронцеві. Якби вони хотіли, то відлупцювали б мене. Їх троє, а я в кайданах і нічого не бачу — безнадійна річ. Але їм, мабуть, наказали повестися зі мною якнайлагідніше. Отож вони обмежилися тим, що тільки скрутили другу руку та закріпили її на рамі. І зняли мішок.

Це була вузька й довга кімната — двадцять на вісімдесят футів. Ще один водозбірник, тільки з нижчою стелею. Посередині стояв білий кіноекран, такий самий, як у «Бурані». Зразу за ним простягалася на всю ширину кімнати чорна розсувна завіса. Понад нею виднів верхній край стіни. Щось схоже на каплицю біля Муци, ось тільки замість іконостаса тут завіса. Ну а я — навпроти неї, під самою стіною, прикутий до рами. Трохи попереду й праворуч стояв портативний кіноапарат на шістнадцятиміліметрову плівку. Темряву в кімнаті розсівало світло, що падало з відчинених дверей.

Трійця чорносорочечників не марнувала часу. Вони зразу ввімкнули проектор, перевірили, чи правильно заряджена плівка, й запустили моторчика. На білому екрані з’явилося чорне колесо — мабуть, фірмовий знак кінокомпанії. Один з охоронців навів різкість. Адам став переді мною — на відповідній віддалі, щоб не дістати стусана ногою — і оголосив:

— Остаточна дезінтоксикація.

Зрозуміло. Мене спонукали дати «знак помилування», аби потім зазнати останнього приниження — хльости. Якщо й не фізичної, то моральної.

Отже, я ще не сягнув дна.

Я залишився наодинці зі стрекотливим апаратом і з чимсь або кимсь за чорною завісою. Колесо на екрані поступилося місцем напису:


«ПОЛІМ ФІЛМЗ» ПРЕЗЕНТУЄ


Якусь мить екран світив пусткою. А тоді:


ГАНЕБНА ПРАВДА

Чорне колесо. Напис:

З УЧАСТЮ СЛАВЕТНОЇ ПОВІЇ

ІО

АСТАРТИ

КАЛІ


Довга пауза.


У РОЛІ ЧАРІВЛИВОЇ ЛІЛІ МОНТҐОМЕРІ


Короткий кадр. Лілі стоїть навколішки за якимсь типом. Сценка вже добігала кінця, коли я впізнав у тому типові самого себе. Хтось — мабуть, Кончіс — зняв нас за допомогою телеоб’єктива, коли Лілі декламувала монолог із «Бурі». Пригадую, вона навіть попередила, що в Кончіса є таке причандалля.


У РОЛІ НЕЗАБУТНЬОЇ ЖАДАНОЇ ЖУЛІ ГОУМЗ


Ще один короткий епізод. Я цілую Жулі під статуєю Посейдона. Того самого сонячного дня.

У РОЛІ ВІДВАЖНОЇ ВЧЕНОЇ ВАНЕССИ МАКСВЕЛЛ

Цього разу тільки фото. Вона сидить за лабораторним столом, заваленим паперами. Пробірки у штативах. Мікроскоп. Така собі мамзель Кюрі.


А НИНІ — В ЇЇ НАЙБІЛЬШІЙ РОЛІ


На мить з’явилося чорне колесо.


САМОЇ СЕБЕ!


Порожній екран.

Тоді наплив. Джо в масці шакала біжить стежкою до вілли. Демон серед білого дня. Набігає на об’єктив і затемнює кадр.


А ТАКОЖ ЗА УЧАСТИ МОНСТРА З МІССІСІПІ


Білий екран.


ДЖО ГАРРІСОНА


Чорне колесо.


В РОЛІ САМОГО СЕБЕ


А далі — напис у надто вже оздобній рамці:


ЛЕДІ ДЖЕЙН, ЮНА РОЗПУСНА АРИСТОКРАТКА В ГОТЕЛЬНОМУ НОМЕРІ


Отже, я дивитимусь порнографічне кіно.

І почалося. Багато вмебльована, крикливо-розкішна спальня в едвардіанському стилі. З’явилася Лілі в пеньюарі, з розпущеним волоссям. У пазусі пеньюара манячить геть недоречний чорний корсет. Лілі зупинилася біля стільця. Поправляє панчоху — стара як світ штучка виставити напоказ ніжку. Завдяки великому плану видно шрам на зап’ястку. Раптом вона зиркає на двері й щось гукає. Входить готельний слуга з тацею. Лілі бере з таці листа, слуга виходить. Наступний кадр — героїня розпечатує конверт, презирливо усміхається й кидає його під ноги. Великим планом показано лист на підлозі.

Фатальна якість. Фільм погано синхронізовано, зображення нечітке й сіпається, як у старому німому кіно. На екрані мигтить ще один титр у рамочці:

«…ТЕПЕР, КОЛИ Я ЗНАЮ ВСЮ ПРАВДУ ПРО ТВОЇ ПЕРВЕРСІЙНІ СЕКСУАЛЬНІ ЗАБАВИ, МІЖ НАМИ ВСЕ ЗАКІНЧЕНО. З ОГИДОЮ — ТВІЙ (ПОКИ ЩО) ЧОЛОВІК… ЛОРД ДЕ ВІР!»

Наступний епізод. Героїня в ліжку, камера знімає її згори. Пеньюара вже нема. Корсет, сітчасті панчохи. Намазюкавшись рум’янами, тушшю та помадою, Лілі гримасує, надимає губи — силкується зобразити фатальну жінку, але враження від цих кадрів майже таке саме, як і від титрів: ця порнографічна стрічка, як і переважна більшість такої кінопродукції, балансує на межі пародії. Мабуть, так і задумано.

Все мало б закінчитися жартом. Хоч і несмачним, масним, але таки жартом.

Задихаючись від пристрасти, леді Джейн чекає свого чорного як вугіль співучасника в смертному гріху.

Той самий ракурс. Героїня рвучко сідає на латунному ліжку — неодмінному у французьких борделях. Кидає ласим оком. Хтось увійшов.

А ОСЬ І ЧОРНИЙ БИК, СПІВАК ІЗ ВАР’ЄТЕ

Камера знімає відчинені двері. На порозі стоїть Джо, зодягнений у смішні вузесенькі штанці та щось схоже на блузу з широкими рукавами. Він більше схожий на чорнющого тореадора, ніж на бика. Зачиняє двері, кидає полум’яний погляд.

ЄДИНА МОВА, ЯКУ ВОНИ ЗНАЮТЬ

Кінокартина обертається неподобством. Леді Джейн біжить йому назустріч. Ступивши крок, Чорний Бик хапає її за руки, й вони пристрасно цілуються. Коханець штовхає її до ліжка, вони обоє падають впоперек постелі. Леді перекочується, вилазить на нього й виціловує обличчя і шию.

ЧОРНОМАЗИЙ ОГИР І БІЛА ЖІНКА

Лілі в чорній білизні стоїть під стіною, простягнувши руки. Оголившись до пояса, Джо опускається перед нею на коліна й пускає руки по корсеті до грудей. Вона притискає до живота коханцеву голову.

ЗАРАДИ НЬОГО ВОНА ВІДРЕКЛАСЯ ВІД ЧУДОВОГО ЧОЛОВІКА, ЧАРІВНИХ ДІТОК,

ВІРНИХ ДРУЗІВ, МИЛИХ РОДИЧІВ, ВІД ВІРИ В БОГА — ВІД УСЬОГО

П’ятисекундна інтерлюдія, присвячена фетишизму. Джо лежить на підлозі. Великим планом — гола нога в чорній туфельці з гострим закаблуком, що спирається на його живіт. Джо пестить туфлю. Еге, тут щось нечисте. Це ж може бути нога зовсім іншої білої жінки, а руки та живіт — зовсім іншого негра.

ПРИСТРАСТЬ РОЗПАЛЮЄТЬСЯ

Загальний план. Леді притисла Чорного Бика до стіни й цілує. Його рука повзе по її плечах і розстібує корсета. Довгу голу спину охоплюють чорні ручища. Камера наближається й сіпано опускається. У кадрі чорна кисть дає натяк про дальші дії. Очевидно, Джо вже зовсім голий. Цього не побачиш за білим жіночим тілом. Видно обличчя темношкірого чоловіка, але якість плівки така, що це може бути й не Джо. За всю сцену ні разу не показано обличчя його партнерки.

БЕЗСОРОМНІСТЬ

До мого несмаку домішалася підозра. Серія коротких епізодів. Білі груди, чорні стегна, гола парочка в ліжку. Але сфільмовано з такої віддалі, що не розбереш, хто є хто. Світле волосся жінки начебто світліше, ніж мало б бути. Надто вже воно блискуче, скидається на перуку.

Поки триває розгнуздана оргія, порядні люди живуть собі помаленьку.

Широкий план вулиці в якомусь місті. Мабуть, американському. На хідниках повно люду, година пік. Очевидно, цей фраґмент запозичено з іншого, професійно знятого фільму, бо якість плівки значно краща. Порівняно з ним наступні порнографічні сценки ще дужче відгонять нафталіном і клаустрофобією.

НЕПРИСТОЙНІ ПЕСТОЩІ

Невідь-чия біла рука погладжує невідь-чий чорний фалос — цілком звичні любовні ігри. Вся непристойність полягає в тому, що ці партнери дозволили себе фільмувати. У кадрі правий зап’ясток дами — той, що у Лілі без шраму. Пальці рухаються, як у флейтистки, та тільки — поб’юся об заклад — це не Лілі отак витинає.

СПОКУШЕННЯ

Почалася ще відвертіша порнографія. Камера з низького ракурсу знімає голу даму в постелі. Обличчя, як і досі, не видно, голова відвернута. Така поза зображає прагнення прийняти негра. Його розпливчаста спина дуже близько до кінокамери.

А ТИМ ЧАСОМ…

Раптово змінився сюжет. Інша якість. Наступні кадри, дуже шарпані, знято іншим апаратом і в іншому інтер’єрі. Парочка в переповненому ресторані. Мене пронизав гострий біль, обпекла гірка лють. Це ж ми з Алісон у Піреї того самого вечора, коли вона прилетіла. Ось Алісон спускається крутою сільською вуличкою, я йду за крок-два ззаду. Ми втомлені. Хоча здалеку не видно виразів на обличчях, та вже сама відстань між нами, сама хода свідчить про наше нещастя. Еге ж, це повернення до Арахови. Мабуть, оператор засів у якійсь хатці й знімав нас з-за прочиненої віконниці, бо ж видно, що край кадру затемнений перекладиною. На гадку сплив той затемнений ролик із полковником Віммелем. Он воно що. За нами йшли назирці, спостерігали й фільмували. На голих схилах Парнасу таке навряд чи вдалося б, але в гущі дерев… Я згадав озерце, дотик променів до моїх голих плечей і Алісон, що лежала під мною. Було б жахливим блюзнірством відкрити ці миті на огляд чужих очей.

Я почувався роздягненим догола й оббілованим. Вони знали — все і завжди.

Знову порожні кадри. З’явився напис.

ЗЛЯГАННЯ

І тут на екрані замиготіли якісь числа, заблимтіли сліпучо-білі риски. Ролик закінчився. Дрібненько заклацав проектор, пускаючи сніп нічим не затемненого світла. Хтось забіг до кімнати й вимкнув апарата. Я погордливо пирхнув. Передчував, що в них тонка кишка сфільмувати вкрай відверту порнографію. Тим часом Адам — я розпізнав його у слабкому промінні, що падало з дверного прорізу — підійшов до екрана й поставив його під стіною. Я знову на самоті. Добру хвилину панував непроглядний морок. А тоді завіса освітилася з того боку. Хтось розсунув її половинки, тягнучи за шнурки, як перед виставою десь у провінційній парафії. Половинки зупинилися, відкривши дві третини сцени. Цього було аж забагато для того, щоб не кортіло порівнювати це видовище з парафіяльною виставою. Підвішена до стелі лампа з непроникним абажуром кидала конус м’якого інтимного світла на невисоку кушетку, застелену великою золотисто-брунатною накидкою — либонь, персидським килимом. На ній розляглася Лілі — в чому мама родила. Здалеку я не міг побачити шрам, але й так був певен, що це вона: у сестри темніша засмага. Спираючись на стос темно-золотавих, бурштинових, рожевих і буро-зелених подушок, складений біля позолоченого різьбленого узголів’я, вона лежала в позі «Оголеної махи» пензля Франсіско Ґойї. Руки закинуті за голову — наготу виставлено на пожертву. Не на показ задля продажу, не напоказ — тільки на офіру складено цю божественну прадавню річ. Оголена пахва — така сама зваблива, як пах. Сердолікові пипки — криваво-червоні на медовій шкірі, неначе тільки їх м’яли й кусали або ж м’ятимуть і кусатимуть. Плавні вигини западин і округлостей, стегна, щиколотки, босі ніжки. Застиглі незворушні очі погордливо й байдуже вдивляються в пітьму навколо мене, підвішеного на дибі.

Задником цієї сцени слугують намальовані на стіні стрункі чорні колони. Спершу я вирішив, що ця аркада символізує «Бурані», але тут колони тонші й арки інші — стрілисті, мавританські. Ґойя… Альгамбра? Придивившись, я зауважив, що під стіною кімнати є уступ, як у римських термах. У цьому заглибленні стоїть кушетка, тому й здається, що вона без ніжок. Завіса застує східці, що ведуть униз.

Неначе на старовинній картині, гнучка постать нерухомо лежала в озерці зеленувато-брунатного світла й споглядала на мене. Картинна поза тривала дуже довго, аж мені видалося, що я дивлюся на апофеоз — ожилий образ на полотні, оголену загадку, символ недосяжности.

Збігали хвилини. Прегарне тіло лежало, оповите таємницею. Майже непомітно рухаються груди на вдиху та видиху… та чи рухаються? На якусь мить постало враження, що це геніально створена воскова подоба Лілі, віддана на поневіряння й наругу.

І тут постать рушилася.

Повернула голову в профіль, ґраційним дозвільним рухом простягла правицю — класичний жест мадам Рекам’є[231]. Дала знак тому, хто засвітив лампу й розсунув завісу. На сцену вийшла ще одна постать.

То був Джо.

Він став за кушеткою, огорнутий плащем — білосніжним, густо поцяцькованим золотою канителлю, з бозна-якої епохи. Давній Рим? Імператриця і раб? Джо кинув оком на мене — та ні, не скажеш, що це раб. Надто вже він величавий, понуро сановний. Це ж йому належать і зала, і сцена, і жінка. Джо глянув згори на Лілі, й вона, вигнувши по-лебединому шию, відповіла поглядом, повним відданости. Він узяв її за простягнену руку. Раптом я здогадався, кого вони грають, кого випало грати мені й як до того дійшло. Мені теж дали нову роль. Я спробував позбутися кляпа. Став гризти його, широко роззявляти рота, тертися обличчям до передпліччя. Даремно, поворозки міцно зав’язані.

Негр, тобто вже мавр, опустився навколішки й поцілував плече білошкірій жінці. Тендітна рука міцно обхопила темну голову. І надовго. Тоді Лілі відкинулася на подушки.

Оглядаючи її, він помалу провів долонею від шиї до пояса. Неначе мацав штуку шовку. Певен у покірності й податливості. Неквапно випростався й потягнувся до застібки, що підтримувала на плечі його тоґу.

Я замружився.

Нема правди. Все дозволено.

Кончіс вважає, що моя роль ще не дійшла кінця.

Я розплющив очі.

Тут не було нічого збоченського; ніхто не пробував довести, що я бачу щось інше, ніж любощі закоханої парочки. Так само, як ото дивишся на бій боксерів або виступ акробатів. Однак я не зауважив ні акробатичних штук, ні бійцівської завзятости. Парочка поводилася так, ніби поставила собі за мету показати, що дійсність — це антитеза недавнього фільму з його дурнуватою вульгарністю.

Я раз у раз заплющував очі, не міг на те дивитися. Але кожного разу щось змушувало мене, споглядача пекельних утіх, розкліплювати повіки. Заніміли руки — ще одна мýка. Два тіла на ложі барви лев’ячої шкури, світлоносно-бліде й густо-темне, спліталися й розпліталися, забувши про мене, про все на світі, крім виладовування своїх почуттів.

В їхній забаві не було ані натяку на непристойність. Цілком звичайна інтимна річ, біологічний нічний ритуал, що відбувається безліч разів, відколи світ світом. Але я ніяк не міг утямити, що спонукало їх кохатись у мене на очах, як вдалося Кончісові намовити їх на те, як вдалося їм переконати самих себе. Досі мені здавалося, що я попереду Лілі на цілу епоху, а тепер враження змінилося на діаметрально протилежне. Якось вона навчилася обманювати тілом ще краще, ніж інші можуть язиком. Напевно, ось це видовище було потрібне їй як вияв жаданої сексуальної емансипації, як спосіб самоутвердження. Ну а мені воно геть зайве — оцей засіб «остаточної дезінтоксикації».

Все, що я знав (або ж гадав, що знаю) про жінок, плуталося, каламутилося й спливало у велику таїну, поринало у спотворені тіні та зрадливі чорториї — глибше й глибше в темну товщу, далі й далі від ясного світла.

Чорна арка його довгої спини, лоно притислося до лона. Розкинуті білі коліна. Оці жахливі рухи, оте хазяйнування поміж піддатливих колін… Чомусь навернулася на гадку нічна інсценізація, коли Лілі зображала Артеміду[232]. Згадалася неприродна білина Аполлонової шкіри. Тьмяний полиск золотого вінця. Живий мармур кремезного тіла. Звичайно ж, ролі Аполлона й Анубіса грав той самий актор. До нього й подалася Лілі, попрощавшись з нами тієї ночі… а вранці чекала мене на пляжі невинною дівчинкою, незайманкою. Каплиця. Вигойдується підвішена чорна лялька, злорадно вищиряється череп. Артеміда, Астарта. Вічна брехуха.

Джо тихо справив обряд оргазму.

Два тіла нерухомо лежать на постільному вівтарі. Обличчя Джо не видно. Він відвернувся від Лілі, вона пестить його плечі. Я спробував вивільнити зболені руки з кайданів або принаймні звалити раму. Ба, вона прикріплена до стіни спеціальними скобами, а кільця приґвинчено до дерев’яних стояків.

Після нестерпної паузи він звівся з ліжка, став навколішки, церемонно поцілував її плече і, прихопивши свою тоґу, зник у тіні лаштунків.

Лілі ще трохи полежала, вм’ята в подушки, а тоді сперлася на лікоть і прибрала ту саму позу, що спочатку. Видивлялася на мене. Без ворожости, без жалю, без тріумфування, без злоби. Так Дездемона востаннє споглядала на Венецію.

На спантеличене, пройняте гнівом місто, яке так нічого й не зрозуміло.

Я мав себе за Яґо, що його в шостому, не написаному акті «Отелло» покарали за зрадництво — прикували до стіни в пеклі. Але водночас я був Венецією — покинутим краєм, початком далекої подорожі.

Помалу зійшлися докупи половинки завіси. Я залишився, як і з самого початку, в пітьмі. Навіть у коридорі згасло світло. На якусь мить запаморочилася голова. Чи не привиділося мені? Може, це навмисно викликана галюцинація? Може, не було ні суду, ні всього іншого? Але пронизливий біль у руках доводив, що таки було.

Завдяки цьому болю, отим суто фізичним тортурам прийшло розуміння. Я ж бо Яґо — розп’ятий. І розп’яла мене… у пам’яті промайнули всі метаморфози Лілі. Немовби менади, вони полювали на засліплення — демона в моєму нутрі. Раптово відкрилося її справжнє ім’я, сховане за цими личинами. Я збагнув, чому вибрано мотив трагедії «Отелло» й чому мені вділено роль Яґо. Я проник углиб. Знаю її справжнє ім’я. Не простив її. Навпаки — ще дужче зненавидів.

Зате я дізнався її справжнє ім’я.

У дверях заманячила чиясь постать. Кончіс. Він підійшов до рами й став навпроти мене. Я заплющив очі. Скажений біль у руках притупив решту відчуттів. З-під кляпа вирвалося щось схоже на стогін і гарчання. Сам не знаю, що воно виразило: чи то біль, чи то прагнення розірвати Кончіса на шмаття.

— Ніколасе, я прийшов повідомити, що ви належите до числа обранців.

Я рвучко захилитав головою.

— Це від вас не залежить.

Я й далі хилитав, але вже не так завзято.

Кончіс пильно дивився на мене. Його очі видавалися набагато старші за вік, належний людині. На обличчі майнув проблиск співчуття, ніби він пошкодував, що перестарався, — надто вже натиснув на дуже тендітну підойму.

— Вчіться усміхатися, Ніколасе. Вчіться усміхатися.

Мені спало на думку, що на поняття «усмішка» ми з ним дивимося зовсім інакше. Своїми усмішками Кончіс свідомо виражав іронію, меланхолію й безжальність. Трактував усмішку як вияв жорстокости, бо й сама свобода жорстока. Адже змушує нас брати на себе принаймні частку відповідальности за те, ким ми стали.

Отже, його усмішка — це спосіб не так виявляти своє ставлення до життя, як виражати саму жорстокість життя. Неминучу, бо на ній ґрунтується існування людини. Оте «вчіться усміхатися» в його вустах звучало дивно, ще дивніше, ніж Смайлзове «вискаляйтеся, щоб витерпіти»[233]. У Кончіса воно означало «вчіться бути нещадними, іронічними й здатними виживати».

Бо ми не можемо вибирати п’єсу й роль. Завжди «Отелло». Якщо мені й кимсь бути, то тільки Яґо.

Кончіс вклонився — ледь помітно, з іронією й зневагою під прикриттям перебільшеної ввічливости. І вийшов.

Зразу ж з’явилися Антон, Адам та інші чорносорочечники. Вони звільнили мене від кайданів. Тоді змусили лягти на розкладні чорні ноші з довгими жердинами, до яких знову прикували мої стражденні руки. Я вже не подужав ні опиратися, ні просити, щоб дали спокій. Непорушно лежав, заплющивши очі, аби не бачити отих мучителів. Запахло ефіром, легко кольнуло голкою. Цього разу я прагнув, щоб якнайскоріше прийшло забуття.

Розділ 63

Перед моїми очима манячила недоруйнована стіна з грубого каменю, де-не-де покрита клаптями тиньку. Чимало каменюк випало з кладки й лежало впереміш із покришеним розчином. Здалеку долинув звук дзвіночків на козах. Якийсь час я лежав, такий одурманений наркотиками, що не міг з’ясувати, звідки падає світло на цю стіну, звідки долинає теленькання дзвіночків, шум вітру й вереск стрижів. Вічний в’язень із мене. Та нарешті вдалося ворухнути кистями. Не заковані, вільні. Я перекотив голову на другий бік.

Крізь діри у стелі просочуються промінці. За п’ятнадцять футів від мене — виламані двері. Надворі сліпучо сяє сонце. Я лежу на надувному матраці під кусючим бурим коцом. Бачу свою валізу з розставленим на ній манаттям. Термос, брунатний паперовий пакет, сигарети, сірники, чорна коробка, подібна до футляра на коштовні камінці, й конверт.

Я сів. Потрусив головою. Відкинувши покривало, насилу звівся й поплуганився по нерівній підлозі до дверей. Вибрався на гребінь узгір’я. На його схилі куди тільки сягнеш оком — руїни й руїни. Переважна більшість сотень будівель стала сірим кам’яним звалищем. Сірі залишки фортечного муру. Кілька споруд ще має подобу житла. Збереглися рештки других і третіх поверхів, обрамляють небо віконні рами, зяють чорнотою дверні прорізи. Дивовижна річ — ось це похиле мертве румовище неначе ширяє у висі, чи не тисячу футів понад морем, що охоплює узгір’я. Мій годинник ще цокає. Доходить п’ята. Забравшись на першу-ліпшу стіну, я розглянувся. Сонце хилиться до гористого материка, який простягається далеко на південь і на північ. Мабуть, мене занесло на вершину велетенського мису. Стою самотою в середньовічній Хіросімі, поміж морем і небом. Останній житель Землі. Чи то години, чи то епохи проминули, поки я спав.

З півночі повіяв шпаркий вітер.

Повернувшись до кімнати, я виніс валізу з усім добром надвір, на світло. Заглянув у конверт і побачив свій паспорт, грецькі гроші на суму близько десяти фунтів та папірець. Три надруковані на машинці фрази. «Пароплав на Фраксос відходить о 23:30. Ви в Старій Монемвасії. Ідіть у південно-східному напрямку». Ні дати, ні підпису. Я відкрив термос. Кава. Наповнив по вінця накривку й одним духом проковтнув. Ще одну. В пакеті були канапки. Я взявся до хліба й холодної баранини, заправленої материнкою та цитриновим соком. Розкошував так само, як і вранці, перед судом. Але тепер цю розкіш присмачило чуття врятованої й оновленої свободи, загострене на тлі неозорих просторів. На тлі перебутої дивовижної пригоди. Її винятковість перейшла на мене. Далеко не кожному випадає причаститися великої таїни й удостоїтися нагороди — небувалої, як політ до Марса. Я подивився свіжим оком на свою поведінку. Вже в перші миті по пробудженні бачив себе у кращому світлі, ніж було досі. Суд і дезінтоксикація — це лихі фантасмагорії, призначені випробувати мій здоровий глузд, і він з честю витримав цей іспит. Ну а вони насамкінець зазнали приниження та впокорення. Очевидно, чудернацьку останню виставу задумано як акт обопільного покаяння. Це дійство справляло враження кинджала, якого встромили по руків’я в живе тіло й крутять, ніби ще мало заподіяної рани. Зрештою, воно цілком могло бути добровільним відшкодуванням за те, що шпигували за мною і Алісон й підглядали наші дії. Ось я ніби переміг. Вирвався на волю. Та вже не колишню — оновлену й очищену.

А вони ніби пошилися в дурні.

Чуття свободи наростало, переростало у щастя торкатися теплого каменя, на якому сидиш, слухати шум буйного мелтемі, знову вдихати повітря вільної Греції, пройматися цілющою самотністю тут, на цьому дивовижному узгір’ї, біля загублених Гераклових стовпів, які давно мріяв побачити. Ще не пора нотувати, аналізувати й мститися, не пора виправдовуватися перед шкільним начальством і вирішувати, чи варто тут залишитися на наступний рік. Головне те, що я вцілів і таки витримав випробування.

Згодом я усвідомив манірність і штучність цього буйного почуття, цього згладжування й лакування перебутої наруги, огидної спекуляції на смерті Алісон і вседозволености у пригніченні мого «я». Мабуть, Кончіс наперед навіяв мені під гіпнозом такий стан. Не тільки кавою та канапками втішив.

Я відкрив чорну коробку. На зеленій сукняній підстилці лежав револьвер, новенький сміт-і-вессон. Вийнявши його, я перевірив, чи заряджений. Глянув на цоколі шести патронів, на мосяжні кільця з сірими олов’яними очицями. Недвозначна пропозиція. Я витрусив патрон на долоню. Бойовий. Виціливши на море, я натиснув на гашетку. Від гуркоту задзвеніло у вухах. Сахнулися в леті великі біло-бурі стрижі, що кружляли високо наді мною.

Прощальний жартик Кончіса.

Забравшись угору ярдів на сто, я опинився на самій вершині. З північного боку неподалік тягнувся зруйнований оборонний мур, рештки венецької чи оттоманської фортифікації. За ним простягався на яких п’ятнадцять миль північний берег. Довгий білий пляж. За дванадцять миль від мене — кілька чи то хаток, чи то каплиць побіч масивної вершини. Напевно, це Парнон. У ясну погоду його видно і з Бурані. До Фраксосу треба добиратися добрих тридцять миль — морем, на північний схід. Я повів оком нижче.

Плоскогір’я падало сімсотфутовим обривом на вузьке жорствяне пасмо пляжу. З далекої синяви напливало розлючене море, зеленкувато-нефритовою стрічкою торкалося берега й закипало білими баранцями. Стоячи на давньому бастіоні, я повистрілював у море всю решту набоїв — п’ять штук. Не цілився. То був feu de joie[234] — салют на честь відмови покінчити самогубством. Щойно прогримів останній постріл, я вхопив револьвера за дуло, розмахнувся й пустив його перевертом у небо. Досягши вершини, пістолет повільно опустився дугою в безодню. Лігши на самому краю провалля, я побачив, як він розбився об прибережні скелі.

А я вирушив у дорогу. Невдовзі натрапив на стежину й проминув два великі засипані камінням водозбірники з дверима. З південного краю плато, далеко внизу, видніло старовинне містечко. Оточене муром, воно тулилося до схилу, що збігав від підніжжя скелі до моря. Чимало зруйнованих будинків, але на кількох ще є дахи. І ще церкви. Скільки ж їх… вісім, дев’ять, десять… цілий виводок.

Попетлявши серед руїн, стежка вивела до брами, за якою збігав униз тунель. Вихід із нього перегороджено тином. Ось чому я не побачив козія. Кіз можна пускати самопас. Очевидно, тут одна-єдина дорога на плато і для людей, і для тварин. Я переліз через тин і вийшов на осоння. Прямою лінією на схилі пролягала доріжка, вимощена стародавніми плитами з темно-сірого базальту. Ген внизу вона повертала до вохристо-червоних дахів оточеного мурами містечка.

Я пробирався вузькими вуличками між побіленими будиночками. На порозі оселі стояла стара жінка з великою мискою й розсипала курям овочеве лушпиння.

Напевно, вона здивувалася, побачивши неголеного чужоземця з валізою.

— Каліспера[235], — озвався я.

— Пйос ісе? — спитала бабуся. — Пу пас?

Гомерівські запитання грецької селянки. Хто ти? Куди йдеш?

— Я англієць. Ми тут кіно знімаємо. Епано[236].

— Що ж там знімати?

Я махнув рукою, сказав, що нам усе одно, і, пропустивши повз вуха її настирливе випитування, рушив далі. Нарешті вийшов на забуту богом головну вулицю менш ніж шість футів завширшки, затиснену між домами. Вікна або затулені віконницями, або забиті дошками. Зауваживши на одному будинку вивіску, я зайшов туди. З темного кута вийшов літній вусань, господар винарні.

Я замовив блакитний металевий кухоль рецини й тарілочку оливок, пригостив його й дізнався все, що хотів. По-перше, я проспав цілу добу. Суд відбувся не сьогодні, а вчора вранці. Нині понеділок. Мене знову напомпували наркотиками й казна-що виробляли за цю добу. Мабуть, ще чогось шукали в закутках підсвідомости. У Монемвасії останнім часом не було ні кіношників, ні туристів. Уже днів десять не видно чужоземців, відколи тут побував французький професор з жінкою. Який він на вигляд? Дуже товстий, не вміє по-грецькому. Та ні, ані вчора, ані сьогодні ніхто не забирався вгору, до старого міста. На жаль, мало хто приїжджає подивитися на Монемвасію. Чи є тут великі водозбірники з мальовидлами на стінах? Ні. Тут самі руїни.

За кілька хвилин я вийшов із брами старого міста й побачив три занедбані причали, до яких цілком можна було пристати на шлюпці й висадити на сушу людей з ношами. Не конче йти повз житлові будинки. Зрештою, можна приплисти сюди й вночі.

Пелопоннес рясніє старовинними замками. Короні, Метоні, Пілос, Корифазіон, Пассава… У кожному з них є великі підземелля, від кожного до Монемвасії — не більш як день плавання.

У поривах вітру я добрався гаттю до сільця на мисі, звідки мав відплисти пароплавом. У таверні кинув на зуб чогось несмачного, на кухні поголився — атож, я турист — і принагідно розпитав кухаря. Він сказав приблизно те саме, що й корчмар.

Вигойдуючись і клюючи носом, опівночі підійшов пароплавчик, оздоблений, немов глибоководне чудовисько, тороками перлово-зеленкуватих променів. Через мелтемі він запізнився й не причалив, тож мене і ще двох пасажирів переправили до нього човном. Зо дві години я сидів у майже порожньому салоні, борюкаючись із морською хворобою й відмагаючись від афінського торговця, що накупив у Монемвасії помідорів, а тепер силкувався зав’язати зі мною розмову. Він безперестанку нарікав на ціни. У Греції розмова завжди сповзає на гроші. А якщо й на політику, то тільки тоді, коли вона безпосередньо стосується грошей. Зрештою морська хвороба відступила, і я пройнявся приязню до торговця. І сам він, і його купа обгорнутих газетами коробок були реальністю, яку легко локалізувати та класифікувати, органічно належали до світу, в який я тільки що повернувся. Хоча ще чимало днів підозріло приглядатимуся до кожного випадкового перехожого.

Коли пароплав підходив до Фраксосу, я вийшов на палубу. Із розбурханої пітьми насував острів, схожий на чорного кита. Було видно мис Бурані, але не віллу. Там, звичайно ж, не світилося. На носі судна щулилося кільканадцятеро бідняків, що подорожували третім класом. Вічна загадка існування людини. Цікаво, скільки коштував Кончісу його домашній спектакль-маскарад. Мабуть, разів у п’ятдесят більше, ніж річний заробіток будь-кого з цих трудяг. Отже, коштував ціле життя.

Де Декан. Картина Мілле. Збирання врожаю ріпи.

Поряд зі мною примостилася родина. Батько лежав на боці, підклавши під голову мішок. Два хлопчики грілися між ним і матір’ю. Усі вони вкрилися тонким простирадлом. Жінка по-середньовічному запнулася білою хусткою навколо обличчя. Йосип і Марія. Материнська рука лежить на синовому плечі. Я поліз до кишені. Там ще залишалося сім чи вісім фунтів із тих, що мені вділив Кончіс. Озирнувшись, я засунув цю тонку пачечку під покривало, за материною потилицею. А тоді покрадьки відступив, ніби скоїв щось ганебне.

О другій сорок п’ять я тихенько зійшов угору сходами в учительському крилі. У моїй кімнаті прибрано, все на своїх місцях. Єдина зміна — немає учнівських робіт. Замість них на столі лежить кілька листів.

Одного з них я розпечатав першим, бо ніяк не міг здогадатися, хто це пише до мене з Італії.


Монастир Сакро-Спеко неподалік Суб’яко

14 липня

Шановний пане Ерфе!

Мені переслали Вашого листа. Спершу я вирішив не відповідати, однак, подумавши, дійшов висновку, що буде порядніше повідомити Вам таке. Я не готовий обговорювати тему, яку Ви зачепили. Моя відмова остаточна.

Буду вдячний, якщо Ви не пробуватимете зв’язатися зі мною.

Щиро Ваш Джон Левер’є


Почерк дуже чіткий і виразний, ось тільки посередині аркуша трохи псувався. Так мав би писати дратівливий акуратист, якщо тільки й це не підроблено. Мабуть, Левер’є сховався в цій обителі від суєти мирської. Один із тих вихолощених молодих католиків, що крутилися в Оксфорді під кінець мого навчання й торочили про монсиньйора Нокса[237] та Фарм-стрит[238].

Інший лист надійшов нібито з Лондона, від дами, яка подавала себе за директорку школи, на вміло підробленому бланку.


Міс Жулі Гоумз

Міс Гоумз працювала в нас тільки один рік. Викладала в молодших класах латинську, грецьку й англійську мови, а також закон Божий.

Маючи здібності до педагогічної діяльности, вона ретельно виконувала свої обов’язки, була сумлінна й мала авторитет серед учениць.

Як я зрозуміла, міс Гоумз мала намір присвятити себе сценічній кар’єрі. Мені приємно дізнатися, що вона повертається до вчителювання.

Хочу додати, що міс Гоумз дуже вдало режисерувала нашу щорічну шкільну виставу. Крім того, відігравала провідну роль у діяльності шкільного товариства «Молоді християнки».

Даю щонайкращі рекомендації для міс Гоумз.


Сміх та й годі.

Я розпечатав ще одного конверта, що надійшов із Лондона. Всередині було моє звернення до театральної компанії «Тавісток». Хтось хоча й стук-грюк, аби з рук, але таки виконав моє прохання — накарлючив на цьому зверненні синім олівцем прізвище театрального аґента Джун і Жулі Гоумз.

Дійшла черга на лист із Австралії — листівку в траурній рамці. У спеціально залишеному порожньому місці зворушливим дитячим почерком написано адресантове ім’я та прізвище.

R.I.P. [239]

Місіс Мері Келлі дякує Вам за лист зі щирим співчуттям у зв’язку з її недавньою великою втратою.


Останнє послання — від Енн Тейлор: листівка і фотографії в конверті.


Ми знайшли ось ці світлини й подумали, що, може, Вам було б приємно мати їх. Негативи я надіслала місіс Келлі. Поділяю Вашу думку, висловлену в листі. Всі ми по-своєму завинили. Але я певна, що Еллі не хотіла б, аби ми брали все це аж так близько до серця, адже тепер уже нічого не вдієш. Досі не можу повірити. Довелося спакувати її речі… Уявіть собі. Ніби й дрібниця, а я заплакала. Що ж, маємо це перебути. За тиждень поїду додому й постараюся якнайскоріш побачитися з пані К.

З пошаною, Енн


Вісім неякісних знімків. На п’яти з них — я й пейзажі, а на трьох — Алісон. Стоїть навколішки біля маленької дівчинки з наривом, спинилася на Едіповому роздоріжжі, тисне руку погоничеві на Парнасі. Найближчим планом знято фото на роздоріжжі. По ось цій її відкритій хлоп’ячій усмішці завжди можна було розпізнати прямоту й порядність… як же Алісон називала себе? Простачкою, грубіянкою. Була щиро-прозора, як кристал соли. Згадалося, як ми сіли в авто й я став розповідати про свого батька. Тільки завдяки цій порядності міг, навіть у той час, говорити з Алісон відверто. Знав-бо, що маю перед собою дзеркало, яке ніколи не обмане; що її справді цікавлять мої слова; що вона справді мене кохає. Це й була її найбільша чеснота — незрадлива природність, справжність.

Сидячи за столом, я вдивлявся в її обличчя, в пасмо волосся, прихоплене вітром до чола. Вітер і пасмо зупинилися — мить досі триває, хоч і відійшла в небуття.

Мене знову огорнув смуток. Не брав сон. Сховавши в шухляду листи та світлини, я вийшов надвір і пішов уздовж берега. Далеко на півночі, по той бік водяної гладіні, горіли зарослі. Рубінова рвана смужка пропалювала собі дорогу через гору. Подібна вогняна нитка проїдала мою душу.

Хто я? Що я таке, нарешті? Майже вичерпне означення дав колись Кончіс: не що інше, як геометрична сума незліченних хибних кроків. Відкинувши фройдівську тарабарщину на суді, таки треба визнати, що я ще змалку намагався обернути дійсність вимислом і відмежуватися від життя. Завжди поводився так, ніби хтось спостерігає мене й ставить оцінки за поведінку. Мав Бога за романіста й звертався до Нього як дійова особа, наділена спроможністю догоджати, чуттям не випадати з поля зору й здібністю перелицьовуватися так, як цього, на мою думку, бажає сам автор роману. Я створив і виплекав себе самого — п’явкоподібну видозміну Супер-Еґо, і ось вона відібрала мені всю свободу рухів. Замість щита стала хомутом. Утямив я це не в пору — на цілу смерть запізнився.

Сидячи на узбережжі, я чекав, поки над сірим морем розвидниться.

Нестерпно самотній.

Розділ 64

Чи то через особливості мого характеру, чи то через похмільні наслідки оптимізму, навіяного мені за методом Куе[240] під час останнього наркотичного сну, я западав у дедалі похмуріший настрій мірою того, як на обрії світало. Усвідомлював, що не доможуся правди, бо не маю ні доказів, ні свідків проти такого завзятого любителя логіки й логістики, як Кончіс. Либонь, він заздалегідь подбав про безпечні шляхи відступу, зваживши на ризик того, що я можу звернутися до поліції. У такому разі він, природно, мав би разом з усією «трупою» втекти з Греції. Тоді нема кого й допитувати. Гермес, мабуть, ще менш замішаний у ці справи, ніж мені видається. Ну а Патареску ні в чому не признається.

Єдиний можливий свідок — це Деметріадес. Та й то навряд. Мені так і не вдалося загнати його на слизьке й домогтися зізнання. На самому початку він справляв враження наївного невиннятка, а тим часом слугував головним джерелом інформації про мене, ще перед тим як я вперше вибрався до «Бурані». Судячи з наших розмов про учнів, Мелі не бракувало спостережливости й певної проникливости. Особливо коли треба було відрізнити працьовитих зубріїв-товчіїв від здібних лінюхів. А тепер мене охопив гнів на саму думку про його докладні рапорти Кончісу. Запраглося помститися — кулаками. Хай уся школа побачить, що я розгнівався.

Я не пішов на перший урок. Приберіг на сніданок своє ефектне повернення до школи. Щойно я ввійшов, у їдальні запала мертва тиша, як ото на ставку з розрахканими жабами, коли в нього кинеш камінь. Звичний гомін поновився десь за хвилину. Кілька учнів вишкірялося. Викладачі видивлялися на мене так, ніби я скоїв якийсь страхітливий злочин. Деметріадес снідав у далекому кінці зали. Я рушив туди. Йшов прудко, щоб цей негідник не встиг зорієнтуватися. Той уже був підвівся, але вмить утямив, на що заноситься, і знову сів, як перестрашений Петер Лорре[241]. Я навис над ним.

— Встань, паскудо.

Спробувавши усміхнутися, Деметріадес стенув плечима й глянув на хлопчика, що сидів поруч. Я повторив наказ — гучно, по-грецьки, ще й додав популярну в Греції лайку:

— Встань, мандовошко бордельна.

Знову мертва тиша. Деметріадес побуряковів і втупився у свою улюблену ранішню страву — политий медом хліб, вимішаний з молоком. Вхопивши цю тарілку за край, я вихлюпнув її в обличчя Деметріадесу. Все потекло по сорочці й дорогому піджаку. Мелі зірвався на ноги й став похапцем скидати з себе пальцями липке місиво. Люто, як ображена дитина, зиркнув на мене спідлоба, а я загилив йому кулаком туди, куди й хотів, — попід праве око. Мені далеко до боксера, але удар вийшов добрячий.

Усі як один схопилися з місць. Чергові закликали до порядку. Вчитель фізкультури, підбігши, заламав мені руку, але я буркнув, що вже більше не буду. Деметріадес стояв, затуливши очі долонями, — карикатура на Едіпа. І раптом кинувся на мене. Стусався і дряпався, як стара баба. Той самий учитель, а він гордував Деметріадесом, виступив з-за мене й ухопив його за зап’ястки. Я відвернувся й попрямував до виходу. Деметріадес скиглив щось незрозуміле. Мабуть, лаявся. У дверях я попросив чергового принести чашку кави до моєї кімнати. Там я сів і став чекати, що буде далі.

Недовго чекав. Щойно почався другий урок — мене викликали до директора. Крім нього, в кабінеті були заступник, завідувач пансіону й учитель фізкультури. Очевидно, останній із цієї четвірки мав би мене втихомирювати в разі потреби. Завідувач Андруцос добре знав французьку, тож був за перекладача на цьому трибуналі.

Я сів, і мені зразу ж подали якогось листа. Надійшов він з Афінської освітньої комісії, як видно по шапці на аркуші. Написано французьким канцеляритом. Датовано позавчорашнім числом.

Наглядова рада школи імени лорда Байрона, розглянувши доповідну записку, подану директором вищезгаданої школи, постановила розірвати укладений з Вами контракт на підставі сьомого параграфа згаданого контракту: «Поведінка, не сумісна з посадою викладача школи». Відповідно до цього параграфа Ви отримаєте заробітну плату до кінця вересня й компенсацію за кошти на повернення додому.


Отже, це не засідання суду, а виголошення вироку. Я повів оком по всіх чотирьох. На їхніх обличчях можна було прочитати хіба що збентеження. Андруцос, схоже, навіть трішки співчував мені. Не скажеш, що вони співучасники.

— А я й не знав, що директор школи на службі в пана Конхіса, — зауважив я.

A la solde de qui?[242] — здивувався Андруцос.

Я сердито повторив сказане, він переклав. Директор теж видимо спантеличився. Правду кажучи, він фактично нічого й не вирішував отут, цей поважний чоловік, подібний більш до ректора американського коледжу, ніж до керівника школи. Навряд чи став би він змовлятися з кимсь про несправедливе звільнення. Отже, Деметріадес з лихвою заслужив на ліхтар під оком — ще більшою, ніж мені досі видавалося. Деметріадес, Кончіс і хтось третій — якась шишка в афінській комісії. Таємний донос…

Директор перекинувся кількома реченнями зі своїм заступником. Я не зрозумів ні слова, крім двічі згаданого прізвища «Конхіс». Андруцоса попросили перекласти.

— Директор не розуміє вашого натяку.

— Та невже?

Я скорчив грізну міну, однак був ладен повірити, що цей старий і справді не розуміє.

На знак заступника Андруцос узяв аркуш паперу й зачитав:

— Вам висунуто такі претензії. По-перше, ви не брали участи в житті школи, впродовж минулого семестру рідко коли залишалися в її стінах на вихідні.

Я вискалив зуби.

— По-друге, ви двічі підкупили старшокласників, щоб ті замість вас почергували.

Авжеж, я платив їм гроші за цю послугу. Але ще більшим гріхом було б звільнити їх від написання творів. Ідею підкупу підказав мені Деметріадес, тільки він міг про це донести начальству.

— По-третє, ви не перевірили екзаменаційних робіт. А це ж один із головних обов’язків учителя. По-четверте, ви…

Ситий по горло цим фарсом, я підвівся. Директор щось сказав. Закопилені губи на понурому старечому обличчі.

— Пан директор хоче додати, — переклав Андруцос, — що ваша сьогоднішня божевільна вихватка похитнула повагу, яку він досі почував до батьківщини Байрона і Шекспіра.

— Ісусе Христе! — Реготнувши, я погрозив Андруцосу пальцем. Учитель фізкультури напружився, готовий кинутися на мене. — Послухайте-но. І йому передайте. Я поїду до Афін. Зайду там до британського посольства, до вашого міністерства освіти. Розкажу про все газетярам. Такої каші вам заварю, що не розсьорбаєте…

На тому я закінчив. Окинув їх погордливим поглядом і вийшов із кабінету.

Мені не дали спакуватися. За якихось п’ять хвилин хтось постукав у двері моєї кімнати. Понуро вищирившись, я розчахнув двері навстіж. На порозі стояв той член трибуналу, якого я менш за всіх сподівався побачити, — заступник директора.

Ось цей Мавроміхаліс завідував канцелярією й відповідав за дисципліну загалом. Тип польового ад’ютанта — худорлявий, жилавий, лисуватий чоловік під п’ятдесят — бокував навіть від греків, а що вже казати про мене, чужоземця. Старший викладач демотики — новогрецької мови, Мавроміхаліс, як і годиться людям такої професії, фанатично любив батьківщину. Під час німецької окупації редагував славетну підпільну газету в Афінах і заслужено підписував свої колючі статті античним псевдонімом «о Буплікс» — «Воляче Стрекало». Хоча на людях він завжди посилався на думку директора, та вся школа й її режим просякли духом цього заступника. Візантійську апатію, що засіла в грецькій душі, Мавроміхаліс ненавидів так, як не зуміє жоден чужинець.

Він стояв у коридорі, придивляючись до мене, і від чогось у його очах я забув про свій гнів. Заступник зумів переконати: якби все склалося інакше, він усміхнувся б.

Je veux vous parler, Monsieur Urfe[243], — спокійно мовив він.

Я ще дужче здивувався. Досі зі мною Мавроміхаліс завжди говорив тільки по-грецькому, і я гадав, що він не знає інших мов. Довелося пропустити непроханого гостя в кімнату. Зиркнувши на ліжко, де лежали відчинені валізи, він жестом попросив мене сісти за стіл, а сам вмостився біля вікна й склав руки на грудях. Чіпкий, пронизливий погляд. Цілком свідомо, навмисно заступник помовчав. Я зрозумів. Директор бачить у мені просто нікудишнього вчителя, але ця людина помічає ще й інше.

Eh bien?[244] — холодно спитав я.

— Шкода, що так сталося.

— Ви ж не для того прийшли сюди, щоб шкодувати.

Він не зводив з мене очей.

— Пане Ерфе, чи хороша наша школа? Як по-вашому?

— Шановний пане Мавроміхалісе, якщо ви гадаєте…

Він звів руки — хоч і рвучко, але водночас заспокійливо.

— Я прийшов сюди як колега до колеги. Питаю всерйоз.

По-французьки він говорив помалу й з труднощами, та видно було, що мовою володіє добре, просто давно в ній не практикувався.

— Як колега чи як посланець?

Мавроміхаліс пронизав мене оком. Учні жартували, що навіть цикади змовкають, коли його побачать.

— Будь ласка, дайте відповідь. Чи добра наша школа?

Я нетерпляче пересмикнув плечима.

— Академічний рівень… Так. Звичайно ж.

Поспостерігавши мене ще трохи, він перейшов до суті справи.

— З огляду на її репутацію я б не хотів скандалу.

Прикметна річ — заступник говорив у першій особі, від себе.

— Треба було раніше про це подумати.

Знову мовчанка.

— В одній давній грецькій народній пісні, — порушив він тишу, — є такі слова: «Не винен той, хто краде заради хліба. Винен той, хто краде заради золота». — Питально глянув на мене, чи я втямив, до чого він хилить. — Якщо захочете звільнитися на власне бажання… Запевняю, monsieur le directeur згодиться на такий варіант. Тоді забудемо про цього листа.

— Котрий саме месьє директор?

Заступник злегка всміхнувся й нічого не сказав. Зрозуміло, від нього не дочекаєшся прямої відповіді. Дивна річ, але я — може, завдяки тому, що сидів за столом — почувався деспотичним слідчим, що допитує мужнього патріота. Нарешті він, кинувши оком у вікно, нібито недоречно зауважив:

— Наша шкільна лабораторія просто-таки чудова.

Я це знав. Знав, що після війни, коли поновилося навчання, якийсь невідомий благодійник своїм коштом обладнав лабораторію приладдям і реактивами. Поміж шкільним персоналом ходила чутка, що гроші вдалося вичавити з одного багатого колабораціоніста.

— Он воно що, — відказав я.

— Я прийшов запропонувати вам звільнитися по-доброму.

— Так, як мої попередники?

Мавроміхаліс не відповів. Я заперечно покрутив головою.

Він змінив тактику. Вже ближче до правди-матінки.

— Не знаю, що вам трапилося пережити. Не прошу вас вибачити винуватцям цієї пригоди. Попрошу вибачити ось цьому…

Заступник повів рукою, даючи зрозуміти, що йдеться про школу.

— Чи так, чи сяк, а ви ж то мене вважаєте поганим учителем, — зауважив я.

— Ми дамо вам щонайкращі рекомендації, — запевнив він.

— Це не відповідь.

Він знизав плечима.

— Що ж, коли ви стоїте на своєму…

— Невже я аж такий поганий?

— У нашій школі є місце тільки для найкращих.

Під його колючим, як воляче стрекало, поглядом я опустив очі. На ліжку чекали валізи. Кортіло втекти звідси — до Афін, будь-куди, де можна розчинитися в анонімності й окремішності. Я й сам знав, що з мене кепський учитель. Але ніяк не міг це визнати. Був надто вже оголений, обдертий і оббілований.

— Дуже вже багато вимагаєте від мене, — сказав я. Незворушний заступник мовчав. — Згода, сидітиму тихо в Афінах, але за однієї умови. Перед від’їздом я зустрінуся з ним.

Pas possible[245].

Мовчанка. Цікаво, як у ньому може уживатися маніякальне почуття вірности школі з якимись зобов’язаннями перед Кончісом. Біля відчиненого вікна погрозливо кружляв шершень. Ударившись об шибку, він відлетів. Так само раптово полишив мене гнів, поступившись прагненню якнайскоріше спекатися того всього.

— Чому саме ви? — спитав я.

Avant la guerre[246], — злегка, ледь помітно усміхнувся він.

У той час він ще не вчителював. Отже, гостював у «Бурані». Я глянув на стіл.

— Я хочу виїхати звідси якнайскоріше. Ще сьогодні.

— Зрозуміло. А скандалів більш не буде? Як-от сьогодні під час сніданку?

— Побачимо. Раз уже… — я повів рукою навколо себе. — Тільки заради цього.

Bien[247].

Мавроміхаліс мовив це доволі теплим тоном і обійшов стіл, щоб потиснути мені руку. Навіть по плечі поплескав, як ото робив Кончіс, коли хотів показати, що вірить на слово.

А тоді прудко, сягнистим кроком попростував до дверей.

Ось так мене й потурили. Щойно він вийшов, я знову переповнився злістю. Знову не здобувся на те, щоб ударити нагайкою. Не жаль покинути школу. Годі й уявити, щоб я животів тут ще цілий рік, переконував себе, що на острові нема вілли «Бурані», й порпався в прокислих спогадах. Але покинути Фраксос, світло, море… Я повів оком понад оливковими гаями. Виїхати звідси — це все одно, що втратити руку чи ногу. Скандалити справді не варто, це нічого не дасть. Хай там як, а на острові я вже ніколи не житиму.

За якусь хвилину я принукав себе пакувати валізи. Із канцелярії мені принесли чек і адресу афінської транспортної аґенції, до якої належало звернутися, щоб узяти квиток до Англії. Ополудні я востаннє вийшов шкільною брамою.

І попрямував до оселі Патареску. На порозі стала якась селянка. Пан лікар поїхав на Родос, повернеться за місяць. Я рушив до будинку на пагорбі. Постукав у хвіртку. Ніхто не вийшов, на воротах висіла колодка. Тоді я через село добрався до старої гавані, до таверни, де колись зустрівся зі старим барбою Димітракі. Як я й сподівався, Георгіу допоміг мені винайняти кімнату в одній із сусідніх хат. Я послав хлопця з рибальським візком, щоб привіз мої речі, а сам перекусив хлібом і оливками.

О другій годині, під пекучим сонячним промінням, я поліз крізь колючі хащі на хребет острова. Взяв із собою ліхтар, ломик і лучкову пилку. Пообіцяв не скандалити, але про відмову від слідства нічого не сказав.

Розділ 65

До «Бурані» я дістався о пів на четверту. Лазівку в огорожі залатано, поверх брами натягнуто колючий дріт, а табличку «Зала очікування» покрито іншою — з грецьким написом «Приватна власність, входити суворо заборонено». Однак через огорожу було легко перелізти. Я не встиг цього зробити. Почув чиїсь голоси з-за лісу, з Муци. Сховавши в кущах інструменти та ліхтаря, я знову забрався на пагорб.

Обережно, як кіт на ловах, я спускався стежкою, поки побачив пляж. До нього причалив каїк. Приплило шість осіб — не острів’ян — у барвистих купальних костюмах. Два чоловіки схопили дівчину, потягли по жорстві й вкинули у воду. Дівчина верещала, гримів транзистор. Я підібрався трохи ближче, сподіваючись, що впізнаю когось із давніх знайомих. Але ні. Криклива купальниця була невисока й смаглява — пересічна грекиня. Їй товаришували дві товсті жінки, чоловік років тридцяти і ще два, старші за нього. Нікого з них я раніше не бачив.

Ззаду мене долинули кроки. З каплички вийшов босоногий рибалка у рваних сірих штанах, власник каїка. Я спитав, кого він сюди привіз. Афінян — пана Сотіріадеса з родиною. Вони щоліта приїжджають на острів.

А чи багато людей зі столиці тут відпочиває? Багато, дуже багато. Рибалка тицьнув пальцем на пляж. За два тижні там стоятиме десять-п’ятнадцять каїків, а людей буде більше, ніж води в морі.

Бурані захворів на многолюддя — ось для мене й остаточна причина покинути острів.

На віллі не було чого робити: замкнуто всі двері й зачинено всі віконниці. Перелізши через яр, я дійшов до Окопу. Ще раз помилувався, як спритно замаскували вхід, підняв люк і забрався в темну трубу. Внизу засвітив ліхтаря, поставив його на підлозі й поліз назовні по знаряддя. Довелося наполовину перепиляти засув на дверях першої бічної кімнати, поки він переламався під натиском лома. Взявши ліхтаря, я відкинув засув, штовхнув масивні двері й опинився в північно-західному куті прямокутного приміщення. Переді мною манячили дві замуровані амбразури з вентиляційними решітками, крізь які сюди надходило повітря. Під північною стіною стояла довга вбудована шафа. Під східною — два ліжка, двоспальне й односпальне. Столи і стільці. Три крісла. Підлогу застелено грубим домотканим килимом поверх повсті. Три стіни побілено, тож кімната, хоч і без вікон, справляла не таке гнітюче враження, яке поставало за її дверима. На західній стіні, над ліжком, велика фреска зображала тирольський танець. Селянин у шкіряних штанцях і дівчина. Її спідниця підбилася вгору й оголює ноги понад квітчастими панчохами. Кольори досі яскраві. Або добре збереглись, або їх освіжили.

У шафі висіла добра дюжина костюмів для Лілі й десь вісім копій для її сестри. Кілька уборів я бачив уперше. В шухлядах лежали старомодні рукавички, сумочки, панчохи, капелюшки, ба навіть старосвітський полотняний купальник у комплекті з там-о-шантером — по-дурнуватому прикрашеним стрічками беретиком, що ввійшов у моду на початку двадцятих років.

На матрацах стояли стосики акуратно складених покривал і постільної білизни. Я понюхав подушку, але не відчув аромату духів Лілі. Над столом, між замурованими бійницями, висіла книжкова полиця. Я взяв одну з книжок. «Ідеальна господиня. Короткий трактат про засади й правила хорошого тону, прийняті й практиковані у найкращому товаристві. Лондон, 1901». Дюжина едвардіанських романів. На кількох форзацах видно помітки олівцем. «Доречний діалог». «Корисні мовні кліше на стор. 98 і 164». Або ж «Див. епізод на стор. 203». Я заглянув на цю сторінку. «Невже ви просите мене подарувати вам поцілунок? — засміялася пустотлива Фанні».

Комод порожній. Уся кімната якась безлика, не відчувається обжитости. Вийшовши, я перепиляв засув на дверях другої кімнати. Тут усе майже таке саме, як і в першій, тільки фреска зображала покриті снігом гори. У шафі я знайшов ріг «Аполлона», одежу «Роберта Фоукса», кухарський фартух з великим ковпаком, лапландську блузу й мундир капітана стрілецької бригади часів Першої світової війни.

Зрештою я повернувся до першої кімнати. Спересердя вивалив усі книжки з полиці на стіл. Із підшивки «Панча» за 1914 рік (багато картинок відзначено червоним олівцем) випала пачечка складених аркушиків. На перший погляд, листи. Але це були якісь розмножені на копіювальній машині циркуляри. Всі не датовані.


1. Утоплений італійський пілот.

Ми вирішили оминути цей епізод.

2. Норвегія.

Ми вирішили обійтися без візитів у цьому епізоді.

3. Ластівка.

Поводитися обережно. Справа досі делікатна.

4. На випадок, якщо об’єкт виявить Окоп.

Прошу до кінця тижня ознайомитися з новим планом дій, передбаченим на цей випадок. Лілі вважає, що об’єкт цілком здатний довести ситуацію до крайности.

«Ага, все-таки Лілі», — зауважив я.

5. Ластівка.

Відтепер у розмовах з об’єктом уникайте згадок про неї.

6. Останній етап.

До кінця липня закінчується вся діяльність, крім основної.

7. Стан об’єкта.

Моріс вважає, що в об’єкта настала фаза піддатливости. Майте на увазі, що тепер об’єкт віддає перевагу грі перед дійсністю. Змінюйте настрої, посилюйте різкість переходів і відходів.

На восьмому аркушику — надрукований на машинці монолог із «Бурі», який задекламувала мені Лілі. І, нарешті, на зовсім іншому папірці набазґрано:

Скажи Бо, щоб не забув про спідню білизну та книжки. І про серветки, будь ласка.

На звороті кожного листка — чорнові записи Лілі (або ж їх імітація) з багатьма правками. Почерк ніби її.

1. Що це?

Коли вам назовуть це,

Не зрозумієте.

Навіщо воно?

Коли вам скажуть причини,

Не збагнете їх.

Чи є воно насправді?

І в цьому теж не зможете упевнитись,

Ви, жалюгідні кроки в порожній кімнаті.

2. Кохання — це перебіг досліду

Аж до меж уяви.

Кохання — це твій чоловічий дух у моїх садах,

Твоє темне обличчя, схилене над цими рядками,

Твоє темне лагідне лице й ніжні долоні.

Чи Дездемона

На цьому вірш обірвався.

3. ВИБІР

Бережи його, поки не вмер.

Катуй його, поки живе.

4. Ominus dominus

Nicholas

homullus est

ridiculus

igitur meus

parvus pediculus

multo vult dare

sine morari

in culus illius

ridiculus

Nicholas

colossicus ciculus [248]

5. Невдало Захер-Мазох сів на шило —

Іще раз сів, щоб дужче заболіло.

Платон сказав: «Нема краси

Понад ідею чарки й ковбаси».

Проте воліють темнії людці

Відчуть ідею цю на язиці.

— Не страшно ходить з чоловіком у сад? —

Спитала подружка в маркізи де Сад.

— Не страшно. Дороги нема вже назад,

Покритий-бо шрамами пишний мій зад.

Подай штани обтислі,

Дай волю мрії й мислі.

Строфи почергово написані двома різними почерками. Либонь, сестри влаштували собі поетичний турнір.

6. Опівдні досить таїни.

На диких тропах глушини,

Що в’ються понад людний пляж,

Є лабіринт і маскарад.

Не жди ж бо ночі ти, що рад

Секретам. Он стрімчак завваж.

Там у сліпучім світлі дня

Тебе чекає таїна.

На звороті трьох останніх аркушів написано казку.


ПРИНЦ І ЧАРОДІЙ

Жив собі колись юний принц. Він вірив геть у все. Ось тільки не йняв віри, що є на світі острови, принцеси і Бог. Король, принців батько, ствердив, що таких речей нема й не може бути. Син не перечив, бо ж у королівстві не було ні островів, ні принцес, та й Бог не давав про Себе знати.

Але якогось дня принц утік із палацу й помандрував до сусідньої держави. У ній — диво дивне — з кожного місця на узбережжі було видно острови з чудними бентежливими створіннями, яких він і подумки не посмів назвати. Поки юнак шукав човна край моря, з’явився хтось зодягнений у парадний вечірній костюм.

— Це справжні острови? — спитав принц.

— Авжеж, справжні, — відповів прибулець.

— А що це за чудні бентежливі створіння?

— Це справжні, достеменні принцеси.

— Якщо так, то, мабуть, і Бог є на світі! — вигукнув юнак.

— Є. Бог — це я, — вклонившись, мовив чоловік у вечірньому костюмі.

Юний принц тут же рушив додому. Добирався так швидко, як тільки міг.

— Ось ти й повернувся, — сказав його батько, старий король.

— Я побачив острови та принцес. І Бога теж побачив, — докірливо проказав принц.

Король і оком не моргнув.

— Немає справжніх островів і принцес. І справжнього Бога теж немає.

— Але я ж їх бачив на свої очі!

— Скажи-но, в чому був Бог.

— У вечірньому вбранні.

— А чи не закотив він рукави фрака?

Принц згадав, що таки закотив. Король усміхнувся.

— Та це ж шати чародія. Одурив він тебе.

Тож принц знову подався до сусідньої держави. На тому самому узбережжі, на тому самому місці він зустрів того самого чоловіка у вечірньому костюмі.

— Мій батько-король сказав мені, хто ти такий, — сердито озвався принц. — Тобі вдалось ошукати мене. Вже не вдасться. Знаю, що острови та принцеси не справжні, а ти не Бог, а чародій.

Чоловік з узбережжя усміхнувся.

— Не я тебе ошукав, хлопче. У королівстві твого батька безліч островів і принцес. Але він тебе заворожив, тому й не бачиш їх.

Принц задумався. Тоді пустився додому. Прийшовши до батька, подивився йому у вічі.

— Тату, чи правда, що ти не справжній король, а тільки чародій?

Король усміхнувся й закотив рукави.

— Так, сину. Я тільки чародій.

— Отже, той, що на узбережжі, — Бог.

— Ні. Він теж чародій.

— Але я хочу знати правду. Те, що є насправді, а не під впливом чарів.

— Нема іншої правди, крім чарів, — відрік король.

Засумував принц, затужив.

— Накладу на себе руки, — сказав він.

Отож король викликав чарами смерть. Стала вона у дверях і поманила пальцем принца. Він задрижав. Згадав острови — прегарні, та несправжні; згадав принцес — хоч несправжніх, зате прегарних.

— Гаразд, — промимрив принц, — якось перетерплю цю біду.

— Ось і ти, сину, — відповів король, — помалу стаєш чародієм.


Підозрілі ці «циркуляри». Таке враження, що їх надруковано одного й того самого дня. Та й вірші написано одним і тим самим олівцем, з однаковим натиском, немовби навмисно й за одним махом. Годі повірити, що ці розпорядження й інструкції слугували для чогось практичного. А ця Ластівка… «Справа досі делікатна». «Відтепер у розмовах з об’єктом уникайте згадок про неї»… Мабуть, це якась призначена для мене несподіванка, якийсь епізод, що не випало реалізувати. Значно простіше з віршами та епістемологічною казочкою, їх мета цілком прозора. Звичайно ж, Кончіс і його підлеглі не могли бути певні того, що я вломлюся в Окоп. Либонь, такі підказки розсіяно по всій садибі «Бурані» — з розрахунком, що я щось та й знайду, нехай тільки мізерну їх частину. Те, що на ці записки я натрапив інакше, ніж на виставлену напоказ підказку, додавало їм переконливости. Хоча могли бути й оманою, як і решта запропонованих мені досі ключів до загадок.

Я марную час. Хоч що тут знайду, воно не прояснить, а тільки затемнить картину. У тому-то й суть казки. Вдарившись у завзяті пошуки, я поставився до подій цього літа як до кримінального роману. Ну а сприймати життя як детектив, як об’єкт слідства, вистежування й арештування — це така сама далека від дійсности (вже й не кажучи про поезію) річ, як вважати кримінальний роман найважливішим жанром літератури, а не одним із другорядних.

Побачивши на Муці гурт людей, я, всупереч усьому пережитому, злинув духом, а коли з’ясувалося, що це звичайні відпочивальники, розчарувався. Мабуть, почуваю найбільший жаль до Кончіса не за те, що той коїв неподобства, а за те, що припинив коїти.

Спершу мені кортіло вломитися також у віллу й там дати волю помсті. Але раптом цей намір видався дріб’язковим і підлим. Ще й малодійовим. Я ж і досі не відмовився від помсти, а тепер уже зміркував, як її здійснити. Еге ж, мене потурили із школи. Але ніхто не заборонить мені повернутися на острів влітку наступного року. А тоді побачимо, хто сміятиметься останнім…

Вибравшись з Окопу, я подався до вілли. Наостанок пройшовся під колонадою. Звідси забрали шезлонґи, навіть дзвіночок. На грядках пожовкло й зсохлося огіркове огудиння. Не стало Пріапа.

Я пройнявся смутком по минулому, теперішньому й майбутньому. Тинявся отут не тільки задля того, щоб розпрощатися з пережитим. Я ще мав якусь надію зустріти когось із знайомих дійових осіб. Не знав, як поводитимусь, якщо таке станеться. Не знав, що робитиму, коли опинюся в Афінах. Не знав, чи захочеться мені повернутися до Англії. Не знав, як жити далі. Знову в мене той самий стан невизначености, як тоді, після університету: знаєш тільки те, чого не хочеш робити. Відтоді в моєму виборі покликання мало що змінилося. Визріла тверда постанова — ніколи й нізащо не вчителювати. Краще вже бути сміттярем, аніж викладачем.

Передо мною простяглася порожнеча без почуттів. Після символічної смерти Лілі й справдешньої смерти Алісон я вже ніколи й нікого не зможу покохати. Дезінтоксикація пішла на користь, але біда в тому, що розчарування від невдачі з Лілі виродилося в розчарування самим собою. Постало прикре й невідчіпне передчуття, що Лілі псуватиме всі мої стосунки з жінками, стоятиме контрастним привидом за кожною моєю симпатією з ознаками несмаку й дурости. Тільки Алісон могла б прогнати цього привида. Згадалася полегша, яку я відчув у Монемвасії та на палубі пароплава, що підпливав до Фраксосу. Тоді звичайнісінькі речі видавалися прекрасними й жаданими — носіями чудесної буденности. Таку саму рису я міг би раніше відкрити і в Алісон. Її особливий дар і рідкісний талант полягали у звичайності, природності й передбачуваності. Кришталеве ядро незрадливости. Пошана до всього на світі, якої зовсім не відчувала Лілі.

Я загубився в житті, безкрилий і обважнілий. Немовби мене на мить оточила й одразу ж покинула зграйка дивовижних крилатих істот. Вільні й загадкові, вони відлетіли, промайнули співочими птахами, залишивши по собі тишу, вичерпану голосами.

З-понад затоки долинали надто вже звичайні голоси — крик і регіт. Тривала гучна забава. Теперішнє роз’їдало минуле. Скісні промені сонця пробивалися крізь крони піній. Наостанок я рушив до статуї.

Величний, дужий і спокійний, Посейдон стояв, нахилившись над своїм божественним морем. Правічна незглибима Еллада, прозора й безстрашна, країна полудневої таїни. Мабуть, ця статуя й була осердям Бурані, його пупом-омфалосом. Не вілла, не Окоп, не Кончіс і не Лілі, а саме ця мовчазна постать — милостива й всемогутня, хоча й нездатна втручатися дією та мовою. Здатна тільки існувати й узаконювати.

Розділ 66

Зупинившись в афінському готелі «Ґранд-Бретань», я зразу ж зателефонував до аеропорту. Мене з’єднали з відповідним відділом. Слухавку взяв чоловік.

Та ні, такого прізвища він не знає. Я повторив по буквах. Спитавши, як мене звуть, він попросив хвилиночку почекати.

Чекати довелося добру хвилину. Нарешті я почув жіночий голос із грецько-американським акцентом. Як у тієї дівчини, що чергувала, коли ми зустрілися з Алісон на летовищі.

— Прошу сказати, хто ви.

— Її знайомий.

— Ви тут живете?

— Так.

Запала мовчанка. Зрозуміло. Кілька годин я гарячково плекав цю крихітну надію. Мій погляд завмер на потертому зеленому килимі на підлозі.

— Хіба ви не знаєте?

— Про що?

— Вона померла.

— Померла?

Мабуть, у моєму голосі не відчувалося здивування.

— Минулого місяця. В Лондоні. Я гадала, що всі вже про це довідалися. Зажила надмірну…

Поклавши трубку, я ліг на постіль і задивився на стелю. Довго набирався сили зійти вниз і розпочати пиятику.

Вранці я вибрався до Британської ради. Сказав там своєму кураторові, що довелося звільнитися «з особистих причин», і, не зламавши слова-півслова, даного Мавроміхалісові, натякнув, що не варто посилати людей у таку глушину. Мій співрозмовник хибно витлумачив цей натяк.

— Я не кохаюсь у хлопчиках. Причина інша, — сказав я.

— Шановний колего, я не те мав на увазі. Їй-бо.

Зніяковілий куратор пригостив мене сигаретою.

Ми побалакали про самотність, про життя на островах. Він понарікав на посольських службовців. Ці бевзі ніяк не втямлять, що Британська рада їм не підпорядковується. Насамкінець я ніби між іншим поцікавився, чи не чував він про такого собі Конхіса. Не чував.

— А хто це?

— Я з цим типом випадково познайомився на острові. Здається, недолюблює Англію.

— У греків нова політична забава — нацьковувати нас на янкі й навпаки. — Чиновник розмашисто закрив папку з моїми документами. — Що ж, Ерфе, дуже вам дякую за корисну й плідну розмову. Шкода, що у вас так сталося. Але не журіться. Усе, що ви сказали, ми візьмемо до уваги.

Мабуть, я таки викликав співчуття, бо вже під дверима він запросив мене на вечерю.

Дійшовши до середини майдану Колонакі, а це поряд із Радою, я вже й не рад був, що згодився. Ніколи досі не видавалася такою чужою суто англійська, задушлива атмосфера цієї установи. Я жахнувся, зловивши себе на тому, що силкуюся пристосуватися, приладнатися до неї й догодити чиновникам. Як ото сказали про мене на суді? Об’єкт свідомо вибирає ситуації, які спонукають його бунтувати. Я відмовлявся бути жертвою нав’язливої дії, а раз так, то треба було набратися мужности на те, щоб відкинути все своє минуле й зректися соціального середовища, з якого я походив. Треба було приготуватися до роботи сміттяра не тільки задля того, щоб не вчителювати. Передусім — задля того, щоб не скніти з англійськими філістерами.

Співробітники Британської ради видавалися мені геть чужими іноземцями, натомість безіменні греки на афінських вулицях — знайомими співвітчизниками.

Реєструючись у «Ґранд-Бретані», я спитав, чи не мешкали тут недавно білявенькі англійки-двійнята, років двадцяти з гаком. Портьє відповів, що таких не бачив. Іншої відповіді я не сподівався й дав йому спокій.

З майдану Колонакі я подався до міністерства внутрішніх справ. Під претекстом роботи над книжкою дорожніх записок я потрапив до відділу, в якому зберігалися документи про воєнні злочини. Вже за чверть години мав у руках англійський переклад рапорту, якого написав автентичний Антон. Я прочитав. Усе, крім незначних подробиць, збігалося з Кончісовою розповіддю.

Я поцікавився, чи живе ще пан Конхіс. Урядовець погортав папери в папці, до якої належав рапорт. Написано тільки адресу на Фраксосі, ото й усе. Про Конхіса він уперше чує, а в архіві працює віднедавна.

Свій третій візит я зробив у французьке посольство. Дівчині, що приймала відвідувачів, таки вдалося виманити культурницького аташе з його кабінету. Відрекомендувавшись, я пояснив, що мені конче треба почитати працю видатного французького психолога про мистецтво як узаконену галюцинацію. Пан аташе пожвавішав, але коли я обмовився про Сорбонну, почалася морока. Дуже шкода, але тут якесь непорозуміння: в цьому вищому навчальному закладі немає медичного факультету. Однак він запровадив мене до бібліотеки. Невдовзі виявилося чимало цікавих речей. Кончіс ніколи не працював у Сорбонні (як, зрештою, і в решті французьких університетів), не був зареєстрований як доктор у цій країні й не опублікував жодної праці французькою мовою. Натомість знайшовся професор Моріс-Анрі де Конше-Віронве з Тулузи, автор цілої низки трактатів про хвороби виноградної лози, але я зразу ж відмовився від такого замінника. Розпрощавшись з аташе, я відчував, що принаймні зробив скромний внесок у порозуміння між нашими народами. Аж ніяк не похитнув усталеної думки ґаллів про британців як схиблених неуків.

У пополудневій спеці я потягся до готелю. Крім ключа від номера, портьє подав мені листа. На конверті написано тільки моє прізвище і ще одне слово — «Терміново». Я вийняв аркушик. На ньому стояло: «Вулиця Сингру, 184». Більш нічого.

— Хто це приніс?

— Якийсь хлопець на побігеньках.

— Звідки?

Портьє розвів руками. Невідь-звідки.

Мені доводилося бувати на Сингру — широкому бульварі, що біг від Афін до Пірея. Не зволікаючи, я вийшов із готелю й зловив таксі. Обігнувши три колони храму Олімпійського Зевса, воно помчало в бік Пірея. Незабаром водій загальмував біля будинку, що стояв у глибині величенького саду. На облупленій емальованій табличці виднів номер 184.

Сад якийсь підозрілий на вигляд, вікна забито дошками. Продавець лотерейних квитків, що сидів неподалік під перцевим деревом, спитав, чого мені треба. Пропустивши питання повз вуха, я попростував до вхідних дверей, а тоді обійшов навколо будинок, тобто його стіни. Плоский дах провалився всередину. Видно, кілька років тому тут сталася пожежа. Я оглянув сад. На задвірку він теж занедбаний, глухий, повен сухостою. Кухонні двері розчахнуті навстіж. За ними, на тлі обвалених кроков і обсмалених стін, видно познаку по волоцюгах — ймовірно, волоських циганах. У старій печі хтось недавно розводив вогонь. Повагавшись, я відчув, що тут нема чого робити. Хибний слід.

Мене чекало жовте таксі. Бриз крутив пилюку по сухій землі, здіймав увись і осипав на листя кволих олеандрів, і без того буре. Бульваром шмигали автомобілі, біля воріт шелестіла пальма. Продавець квитків балакав із водієм. Коли я підійшов, він повернув до мене голову.

— Зітас каненан? — Шукаєте когось?

— Чий це дім? — поцікавився я.

Був він неголений, ходив у поношеному сірому костюмі й брудній білій сорочці без краватки, носив у руці бурштинові вервиці. Підніс їх угору. Мовляв, це хіба що Всевишній відає.

— Не знаю. Нічий.

Я подивився на продавця крізь темні окуляри. І поставив ще коротше питання.

— Кончіса?

Його обличчя враз прояснилося. Буцім він тільки-но здогадався, в чому річ.

— Ага. Розумію. Ви шукаєте киріоса Конхіса?

— Так.

Продавець розвів руками.

— Він помер.

— Коли?

— Чотири чи п’ять років тому. — Провівши ребром долоні по горлі, він додав: — Капут.

Я кинув оком поза нього, на довгу, обперту до стільця палицю. На ній повівали прикріплені лотерейки. А тоді, в’їдливо усміхнувшись, спитав по-англійськи:

— Звідки ви? Часом не з Народного театру?

Продавець труснув головою, ніби нічого не втямив.

— Великий багач, — глипнув лотерейник на водія так, наче розраховував, що принаймні той зрозуміє, раз уже до мене не доходить. — Похований на Святого Георгія. Дуже гарний цвинтар.

Оця усмішка пересічного грецького нероби, оцей спосіб ділитись із співрозмовником зовсім непотрібними відомостями здавалися достеменними й зовсім не награними. Я мало не повірив, що він справді той, за кого подається.

— Оце й усе? — спитав я.

— Не, не[249]. Підіть подивитися на могилу. Дуже гарна.

Я забрався в машину. Він підбіг із палицею й встромив її у вікно.

— Купіть. Вам пощастить. Англійцям завжди щастить. — Відчепивши один квиток, подав мені. І раптом заговорив по-англійському: — Ну ж бо. Візьміть одну-єдину лотереєчку.

Я наказав шоферові рушати. Розвернувши авто, він поїхав, а ярдів за п’ятдесят, біля кафе, я зупинив його. Підкликав офіціанта й спитав, чий це будинок он там, позаду.

Це дім вдови Раллі. Вона мешкає на Корфу.

Я глянув у заднє вікно. Продавець швидко, надто вже швидко віддалявся. Він повернув у першу ж бічну вуличку.

О четвертій, коли трохи спала спека, я добрався автобусом до кладовища. Воно простяглося за межами міста, на лісистому схилі гори Егалеос. Звертаючись до старого воротаря, я передчував, що той витріщиться на мене, замість відповісти. Однак дідок дошкандибав до сторожки, погортав товстий реєстр і сказав, що до могили треба йти головною алеєю, а тоді повернути ліворуч у п’яте з ліку відгалуження.

Я йшов повз іграшкові іонічні храми, вигадливі стели та бюсти на колонах — повз хащі еллінського несмаку. Гаразд, що він тонув у зелені й тіні.

П’ятий поворот наліво. Ось тут, між двох кипарисів, у тіні схожої на аспідистру рослини, лежала скромна плита з пентеліцького мармуру. Під розп’яттям викарбувано:

ΜΩΡΙΣ ΚΟΓΧΙΣ

1896–1949

Помер чотири роки тому.

Перед плитою стояв зелений вазончик з дрібними білими квіточками, понад якими випиналися білосніжна арумна лілія й криваво-червона рожа. Присівши навпочіпки, я вийняв квіти з вазонка. Стяли їх недавно, чи не сьогодні вранці. Вода чиста й свіжа. Зрозуміло. У такий спосіб Кончіс підказав мені те, що я вже й без того знав: детективне розслідування заведе до глухого кута, до фальшивого гробу, до котрого вже розіграшу, до усмішки, яка розтане в повітрі[250].

Я знову поставив квіти у воду й ненароком впустив на землю одне зі скромних суцвіть, що правили за тло. Підібравши, понюхав. Солодкуватий, медовий аромат. Якщо вже тут рожа та лілія, то, мабуть, і ці квіточки щось та й означають. Я засунув суцвіття в петлицю й забув про нього.

Біля брами я спитав воротаря, чи були в покійного Моріса Конхіса родичі. Старий знову заглянув у книгу. Нікого. Хто б міг принести квіти на його могилу? Та тут багато хто приходить з квітами. Вітерець термосив кущики рідкого волоссячка над його зморшкуватим лобом. Стара, втомлена людина.

Небо було блакитне, як ніколи. По той бік Аттичної рівнини гудів літак, спускаючись на летовище. Прийшли інші відвідувачі цвинтаря, дідок пошкутильгав до них.

Ота жахлива звана вечеря стала класичним зразком англійського пустослів’я. Йдучи на неї, я гадав, що трохи розкажу про «Бурані». Вже й уявляв, як ото люди за столом розпускають вуха. Та вже по п’яти хвилинах розмови це припущення луснуло, як мильна булька. Крім мене, було ще сім персон: п’ять співробітників Британської ради, секретар нашого посольства й підтоптаний куций гомик — літературний критик, що приїхав до Афін прочитати кілька лекцій. Точилися теревені про літературу. Переказувалися плітки про літераторів. Гомик, як той стерв’ятник, чигав на кожне згадане прізвище.

— Чи хтось із вас читав останню річ Генрі Ґріна?[251] — спитав секретар.

— Я не міг її дочитати.

— А мені вона сподобалася.

— Ви ж, звичайно, знаєте, — втрутився гомик, поправляючи метелика на шиї, — що сказав наш миленький Генрі, коли його…

Після доброго десятка таких втручань я повів оком по учасниках застілля. Сподівався побачити серед них свого однодумця, якому теж кортить крикнути, що красне письменство — це книжки, а не брудна білизна їх авторів. Та всі вони були однакові. У кожного мізки крилися за химерними мідними заборолами, за археозавровими щитками, за частоколом бурульок. Весь вечір я тільки йчув, що дзенькіт битої криги. Раз у раз люди несміло й безуспішно пробували пробратися крізь льодяний тин банальних словес і, теленькнувши бурульками, відступали назад. Ніхто ані не обмовився про свої справдешні бажання, почуття та помисли. Ніхто не поводився природно, щиро та безпосередньо. Постала жалюгідна картина. Було видно, що господар і його жінка справді люблять Грецію, але ця любов застрявала їм у горлянці. Критик дохідливо й влучно висловився про Лівіса[252], але зразу ж обгидив сказане дешевим лихослів’ям. Усі ми були однакові. Я переважно мовчав, та від того не набрався щирости й не звільнився від умовностей. Навколо стола маячили урочисті примари Старої Доброї Англії, Її Королівської Величности, Ексклюзивної Школи, Університетської Освіти, Добірної Мови і Людей Нашого Кола. Чигали, наче аґенти державної безпеки, готові придушити кожну спробу наблизитися до здорового європейського гуманізму.

Прикметна річ — невидимим, всюдисущим і непозбувним авторитетом у розмові став «дехто». Дехто вважає, що… дехто приятелює з… дехто наймає слуг… дехто найвище цінує письменника… дехто, мандруючи в Греції… І потворно безликий, мстивий Ідол Британської Буржуазії — ДЕХТО — затьмарив сажово-чорним обеліском усю вечірку.

Повертаючись до готелю разом із критиком, я болюче затужив по світлоносній самоті на Фраксосі, по зазнаній втраті.

— Страшенні зануди оті хлоп’ята з Британської ради, — зауважив мій супутник. — Але життя є життя, без них не обійдешся.

Біля входу до готелю він сказав, що піде прогулятися до Акрополя. Однак рушив до Заппіону. В цьому парку збиралися одурілі від недоїдання хлопчаки з провінції, які приїхали до Афін продавати свої сухоребрі тіла за ціну одного обіду.

Натомість я доплентав до ресторану Зонара, що на вулиці Панепістеміу, і замовив велику чарку бренді. Почувався прибитим, підсвідомість не хотіла примиритися з поверненням до Англії. Чи там, чи тут я вічний ізгой. Вигнання ще якось витерплю, але самотність у вигнанні — навряд.

О пів на першу я приволікся до свого номера. Тут панувала звична духота афінської літньої ночі. Роздягнувшись, я пустив воду з душу. Раптом біля ліжка задзвонив телефон. Голий, у чому мама народила, я підійшов до апарата. Майнув понурий здогад, що це критик телефонує. Либонь, упіймав облизня в Заппіоні, а тепер шукає, кому б ото вилити спогади про безліч миленьких хлоп’яток.

— Алло, — буркнув я.

— Містер Урф? — озвався нічний портьє. — Тут до вас телефонують.

У слухавці заклацало.

— Алло?

— Це пан Ерфе?

Незнайомий чоловічий голос. Ледь відчутний грецький акцент.

— Слухаю. З ким я говорю?

— Подивіться у вікно, будь ласка.

Клацнуло. Запала тиша. Я постукав по важільцях — безрезультатно. Чолов’яга повісив трубку. Прихопивши шляфрока з постелі, я вимкнув світло й кинувся до вікна.

З моєї кімнати на четвертому поверсі видно бічну вуличку. По той бік цієї вулички, на пологому схилі, стояло задом до мене жовте таксі. Звична річ. Саме тут таксисти й чекали клієнтів із готелю.

З’явився чоловік у білій сорочці, проминув авто й швидким кроком перетнув вуличку, якраз під моїм вікном. Нічого особливого. Безлюдні хідники, яскраві ліхтарі, зачинені крамниці, темні вікна контор, одне-єдине таксі. Перехожий зник із поля зору. І тут почалося…

Навпроти мого вікна, трохи нижче, світив ліхтар над входом до торговельного пасажу. Зі свого місця я не міг заглянути в цей пасаж.

Звідти вийшла дівчина.

Загурчав таксомотор.

Вона знала, де я. Тендітна, ніби й така, якою була колись, а проте не така, стояла на краю хідника, задивившись на моє вікно. Світло ліхтаря падало на її засмаглі руки, але обличчя залишалося в тіні. Чорна сукня, чорні туфлі, чорна вечірня сумочка в руці.

Ось вона вийшла з тіні на світло. Як повія, як Роберт Фоукс. Обличчя без виразу, очі вперлись у мене. Це тривало якихось п’ятнадцять секунд. Заднім ходом до неї під’їхало таксі. Відчинилися дверцята, дівчина югнула на сидіння. Жовте авто зірвалося з місця. Їдко завищали шини на повороті.

Розбився чистий кришталик.

Усе пойняла зрада.

Розділ 67

В останню мить я сердито окликнув її на ім’я. Спершу припустив був, що Кончіс і компанія примудрилися розшукати жінку, подібну до неї як дві краплі води. Та ні, таку ходу й поставу не підробиш.

Метнувшись до телефону, я викликав портьє.

— Цей дзвінок… Можете з’ясувати, з якого апарата телефонували? — Він не зрозумів, що означає «з’ясувати». — Звідки дзвонили, з якого номера?

Ні, він не може.

— А чи не було за останню годину когось стороннього у вестибюлі? Може, хтось когось чекав?

— Ні, містере Урф, нікого тут не було.

Закрутивши кран у ванній, я похапцем одягнувся й вибіг на майдан Конституції.

Я обійшов усі кафе, позазирав у всі таксі, а тоді подався на друге коло — знову до Зонара, до Тома, до Запоріті, до всіх найближчих фешенебельних закладів. Не міг зібрати думки й робити щось путнє. Міг тільки ненастанно повторяти її ім’я, люто молоти його між зубами.

Алісон. Алісон. Алісон.

Ось тепер я втямив, ще б не втямити. Нікуди не дінешся, треба згодитися з дивовижею — Алісон згодилася перейти на їхній бік. Як вона могла? І чому? Знову й знову — чому?

Я повернувся до готелю.

Очевидно, Кончіс довідався про нашу сварку, а то й підслухав її. Якщо він послуговується кінокамерою, то може послуговуватися також мікрофонами та магнітофонами. Зв’язався з нею ще тієї ночі або вранці… У циркулярах в Окопі написано про Ластівку. Люди в пірейському готелі бачили, як я вмовляю Алісон, щоб впустила мене в номер. Уперше почувши від мене про Алісон, Кончіс нашорошив вуха. Дізнавшись, що вона приїжджає до Афін, зразу ж ускладнив сценарій. Мабуть, стежив за нами вже з миті нашої зустрічі, а тої останньої ночі в готелі натуркав їй вуха, зачарував, а насамперед — добряче прибрехав… Якусь мить я ревнував — дивно, не на сексуальному ґрунті — Алісон до Кончіса. Уявив, як він викладає їй нібито правду. Мовляв, хочу дати вашому самолюбному залицяльникові доброї науки, щоб на все життя її затямив. Згадалися, і не без причини, наші з Алісон суперечки про сучасних письменників і художників. Я вже волів наголошувати на їхніх вадах, аніж вислуховувати від неї хвалу їхнім чеснотам. Почувався тоді обділеним увагою… а вона, розумниця, частенько дорікала мені за те.

А може, Алісон з самого початку працювала на Кончіса? Хіба не він присилував мене поїхати до Афін, скасувавши запрошення на віллу? Хіба не він запропонував свій сільський дім про випадок, якщо я захочу оселитися з Алісон на острові? Пам’ятаю, «Джун» в останній розмові зі мною сказала, що вони імпровізують, що «миша», в чомусь рівноправна з експериментатором, теж визначає візерунок лабіринту. В таке я ладен повірити. Після колотнечі в пірейському готелі вони знайшли спосіб залучити Алісон — з тією їхньою перехнябленою логікою, маніякальною брехнею, з їхніми грошима… Цілком можливо, що й відкрили їй велику таємницю, якої мені не дано пізнати: чому саме мене вибрали на піддослідну мишу. А тепер пригадую, скільки я їм набрехав про Алісон, коли вони вже знали всю правду, й крекчу.

На подив, вони чомусь рідко й мало залучали «Джун», тоді як в Окопі чимало її маскарадних костюмів. Видно, цій сестричці призначили значно важливішу роль ще перед тим, як вигулькнула Алісон. Їхні плани виявила моя перша зустріч із «Джун» — віч-на-віч, уста до уст, приховане глузування з моєї мінливости й зрадливости. Про це свідчила також товкмачена нісенітниця про повість «Три серця». А ще — неділя, пляж, безсоромне виставляння напоказ голого тіла… Мабуть, Кончіс спершу не дуже-то покладався на Алісон, а тому довелося подбати про запасні варіанти. Згодом вона таки переважила, й «Джун» усунули з дії. Тому-то Лілі довелося раптово змінити свій образ і грати роль Цирцеї.

А цей портшез-катафалк… Аж ніяк не порожній він був. Вони захотіли, щоб Алісон наочно пересвідчилась у тому, що їхній спосіб дуже дієвий. І моя душа корчилася від такої жорстокости, від безконечного виставляння на глум і посміх. Про оте згадане на суді «емоціональне й сексуальне паразитування на численних молодих жінках» не хто інший, а вона їм розповіла. І про свій самогубний настрій перед моїм від’їздом із Лондона. Вони дізналися від неї про все моє минуле.

Я кипів гнівом. Згадував ту непідробну нестерпну тугу, якою я пройнявся, дізнавшись про її смерть. А тим часом Алісон сиділа собі чи то в Афінах, чи то в сільській хаті, чи то в «Бурані». Ще й спостерігала за мною. Грала роль невидимої Марії, тоді як Лілі була Олівією, а я — Мальволіо. Куди не ткнешся — всюди відлуння шекспірівських сюжетів[253].

Я ходив із кутка в куток кімнати, потішаючи себе уявною сценою з Алісон на моїй ласці. Уявляв, як до крови лупцюю оту невірницю, а вона обливається гіркими сльозами каяття.

І знову все зійшлося на Кончісові, на таємниці його могуття, уміння обробляти кмітливих та норовистих дівчат, як-от Лілі й Алісон, орудувати ними на свій розсуд. Він немовби відкрив перед дівчатами якусь таємницю й тим самим здобув владу над ними. Ну а я — як завжди — невтаємничений нетяма, вічна мішень для кпин. Не Гамлет, що оплакує Офелію. Я Мальволіо.

Не спалося. Кортіло поїхати до летовища «Елленікон» і скрутити шию тій мавпі, що говорила зі мною по телефону. Вона, як і чолов’яга, що взяв трубку, дуже вже напористо з’ясовувала, хто я такий. Безперечно, їх обох хтось намовив підсобляти Кончісу. Не хто, як сама Алісон. Там я нічого не доможуся. Скоріш за все покажуть мені ті самі фальшовані газетні витинки.

Але щось та й треба було робити. Я зійшов униз і розшукав нічного портьє.

— Хочу подзвонити до Лондона. Ось на цей телефон.

Я записав номер на папірці. За кілька хвилин портьє кивнув на кабінку.

Стоячи, я слухав хрипкі гудки у своїй колишній квартирі на майдані Рассел-сквер. Довго це тяглося. Нарешті там узяли трубку.

— Господи… Хто це?

— Це до вас із Афін дзвонять, — пояснила телефоністка.

— Звідки?

— Все гаразд, пані телефоністко, — обізвався я. — Алло.

— Хто говорить?

Приємна співбесідниця мені трапилася, ось тільки напівпритомна зі сну. Розмова з нею обійшлася мені чотири фунти, але була варта того. Так, Енн Тейлор справді повернулася до Австралії, вже півтора місяця тому. Ніхто не скоїв самогубства. Помешкання Енн перейшло до якоїсь дівчини — «здається, її подруги». Моя співрозмовниця «ось уже кілька тижнів» не бачила цієї подруги. Еге ж, блондинка. Вони тільки два рази й бачилися. Так, ніби теж з Австралії. Але, ради бога, хто…

Повернувшись до своєї кімнати, я згадав про квітку, якою ввечері прикрасив собі піджак. Добряче підв’яла ця бутоньєрка, однак я вийняв її з петлиці й поставив у склянку з водою. І ліг спати.

Я прокинувся пізно. Сон випав міцніший, ніж можна було сподіватися. Я трохи полежав у постелі, прислухаючись до гуркоту машин на вулиці й роздумуючи про Алісон. Спробував відтворити в пам’яті вираз на її обличчі кілька годин тому. Втіха, співчуття? Та чи взагалі воно щось виражало? Природно, що Алісон квапилася «воскреснути». Приїхавши до Лондона, я зразу ж з’ясував би, в чому річ. Саме тому «небіжка» й вигулькнула тут, в Афінах.

А я мушу розшукати її.

Треба, конче треба зустрітися з нею, а тоді витягти чи вибити всю правду й дати урок на все життя. Хай осягне всю підлість своєї зради. Хай почує, що я такого не прощу, навіть якщо вона прочовгає навколішки круг усієї земної кулі. Хай знає, що я з нею порвав, що гидую такою зрадницею, що вилікувався від неї, як і від Лілі, завдяки ось цьому другому сеансу дезінтоксикації. Ісусе Христе, аби тільки до неї добратися… Втім, не варто — навіть не можна — її шукати.

Треба тільки виждати. Вони самі приведуть Алісон до мене. А тоді вже я поорудую нагайкою.

Опівдні я зійшов на перший поверх — поснідати. Виявилося, що не доведеться вичікувати. Мені надійшла ще одна цидулка. Цього разу з одним-єдиним словом — «Лондон». Згадався циркуляр, знайдений в Окопі: «До кінця липня закінчується вся діяльність, крім основної». Цю діяльність тепер провадить Алісон — ядро проекту, Незрима Астарта.

Я пішов до транспортної аґенції й дістав там квиток на вечірній лондонський рейс. На стіні висіла мапа Італії. Поки оформляли квиток, я знайшов на ній Суб’яко й вирішив заризикувати — задля різноманітности. Маріонетка змусить ляльководів почекати на неї день-два.

На зворотній дорозі я зайшов до найбільшої афінської книгарні, що на розі вулиці Стадіу, й попросив визначник квіткових рослин. Шкода, що вранці не вдалося «воскресити» бутоньєрку й довелося її викинути. Продавчиня сказала, що в книгарні немає таких довідкових видань англійською мовою. Є докладний французький визначник. У ньому подано назви рослин різними мовами. Вдавши замилування барвистими ілюстраціями, я заглянув у перелік і знайшов потрібне. Alyssum, сторінка 69.

Ось вона, віч-на-віч зі мною. Вузькі делікатні листочки, дрібні білі квіточки. Alysson maritime… parfum de miel…[254] Грецька назва походить від заперечного префікса «а» й «лісса» — безумство. По-італійському та по-німецькому називається так і так.

А по-англійському — Sweet Alison.

Солодка Алісон.

Загрузка...