Маг

Частина третя

Рим.

Здавалося, Греція віддалилася від мене на кілька тижнів, а не годин. Тут таке саме яскраве сонце, натомість архітектура й мистецтво помітно багатші. Тут значно елеґантніші від греків італійці, на зразок римлян, їхніх предків, носять маску розкоші поверх косметики надто вже розпещених відчуттів — відгороджуються від світла й правди, від свого справжнього «я». А я ніяк не можу примиритися з втратою прекрасної еллінської наготи й людяности. Нудить мене від цих пишних римлян, як і від свого відображення у дзеркалі.

Прилетівши сюди, я рано-вранці встиг на електричку до Тіволі й Альбанських пагорбів, а тоді пересів на автобус і довго їхав до Суб’яко. Перекусивши, пустився гірським шляхом — понад зеленим проваллям. І добрався до вузької безлюдної долини. З її глибини долинали жебоніння струмка й спів птахів. Тут дорога дійшла кінця. Через прохолодний гай падубів стежка привела до вузьких вирубаних сходів, що обвивали круту скелю. Стало видно обитель Сакро-Спеко. Вона притулилася до кам’яної стіни, як ластівчине гніздо, а тому скидалася на грецький православний монастир. Над проваллям мальовничо нависала ґотична лоджія. Під нею в’юнилися невеличкі сільськогосподарські тераси. На внутрішній стіні красувалися вишукані фрески. Прохолода й тиша.

Біля дверей ґалереї сидів старий монах у чорній сутані. Я спитав, чи можна побачитися з Джоном Левер’є — англійцем, який тут знайшов притулок. На щастя, в мене був при собі лист від Левер’є. Старий став уважно розглядати підпис. Коли я вже вирішив, що даремні мої старання, він кивнув і мовчки спустився сходами в нетрі монастиря. Я ввійшов до передпокою, прикрашеного несамовитими мальовидлами. Смерть проколює мечем груди юного сокольничого. А це середньовічний комікс. Ось дівчина чепуриться перед дзеркалом, ось вона лежить у домовині, ось її кості пробиваються крізь шкіру, а ось рештки — голий скелет.

Пролунав сміх. Старий чернець весело докоряв по-французьки молодому. Вони наближалися до мене.

— Oh, si tu penses que le football est un digne sujet de meditation…[256]

З’явився ще один монах. Здригнувшись, я вгадав у ньому Левер’є.

Високий, коротко стрижений, подовгасте засмагле обличчя, окуляри в стандартній британській оправі. Достеменний англієць. Він махнув мені рукою. Мовляв, це ж, мабуть, ви хотіли побачитися зі мною.

— Я Ніколас Ерфе. З Фраксосу.

На його обличчі відбилися водночас здивування, збентеження й досада. Добру хвилину повагавшись, Левер’є подав мені руку. Його долоня була суха й холодна, а моя — розігріта й спітніла після ходьби. Дюймів на чотири вищий від мене, десь на стільки ж років старший, він поводився іронічно й зверхньо, як ото «дід» із «салагою».

— То ви приїхали в таку далечінь?

— Мені було зручно зробити пересадку в Римі.

— Здається, я виразно дав зрозуміти, що…

— Так, але…

Обмінявшись цими уривками речень, ми блідо усміхнулися. Левер’є подивився мені у вічі — підтвердив своє попереднє рішення.

— Боюся, ви все-таки даремно приїхали.

— Правду кажучи, я й не подумав, що ви… — Я кивнув на його сутану. — Мабуть, вам годилося б підписати листа…

— Ваш брат у Христі? — криво всміхнувся він. — Що ж, навіть тут ми боїмося видаватися претензійними.

Левер’є опустив очі. Ми стояли ні в сих ні в тих. Щоб якось позбутися цього зніяковіння, він пом’якшав.

— Гаразд. Раз уже ви тут, покажу вам монастир.

Закортіло відказати, що я не туристом сюди приїхав, але він уже вів мене на внутрішнє подвір’я. Показав традиційних круків та ворон[257], показав священну ожину, що розцвіла трояндами після того, як на неї впав святий Бенедикт. Як завжди, в моєму дуже вже буквальному сприйнятті святість ось такого мордування плоті блідла на тлі картини оголеного чоловіка, який біжить по твердій землі й з розгону скаче в колючий кущ… Я відчув ще більшу пошану до художника Перуджино.

Про літо 1951 року я нічогісінько не дізнався, зате довідався трохи більше про самого Левер’є. У Сакро-Спеко він живе кілька тижнів, а раніше відбував послух в одному зі швейцарських монастирів. Вивчав історію в Кембриджі, вільно говорив по-італійському, «цілком незаслужено вважався» знавцем англійського чернецтва перед Реформацією. Він тому й потрапив у Сакро-Спеко, щоб ознайомитися з документами на цю тему в тутешній славетній бібліотеці. До Греції ні разу не повертався. Левер’є залишився англійським інтелектуалом — свідомим того, що справляє враження перерядженого, маскарадного монаха, ще й трохи гордого з такої ролі. Насамкінець він вивів мене поза монастир. Як і годиться, я захоплювався городами та виноградниками на терасах.

Дійшовши до дерев’яної лави під інжирним деревом, ми сіли. Левер’є й далі відводив очі.

— Ви розчаровані. Але ж я попередив.

— Це ж полегша — зустріти товариша в нещасті. Навіть якщо він німий.

Він задивився понад обсадженою самшитом клумбою на блакитне марево розпеченого сонцем провалля. Було чути шум води десь у глибині.

— Товариша — так. Але не в нещасті.

— Я тільки хотів порівняти наші враження.

Помовчавши, Левер’є зауважив:

— Суть його… системи полягає саме в тому, щоб навчити людину не «порівнювати враження».

Він постарався, щоб ці слова прозвучали в’їдливо. Хотів, щоб я забрався звідси якнайскоріш. Я крадькома зиркнув на свого співрозмовника.

— Чи були б ви нині тут, якби…

— Факт, що вас підвезли в довгій пішій мандрівці, відповідає на питання «коли?». Але не на питання «чому?».

— Мабуть, наші пережиття дуже відрізняються.

— А чого б це вони мали бути однакові? Ви католик? — Я заперечно похитав головою. — Принаймні християнин?

Я знову заперечив. Левер’є знизав плечима. Він мав під очима темні кола. Видавався втомленим.

— Але я вірю в… милосердя.

— Друже, ви від мене хочете не милосердя, а признання, до якого я не готовий. Вважаю, що справжнє милосердя — не йти на ці признання. Якби ви були мною, то зрозуміли б. Коли розійдемося, зрозумієте.

Левер’є сказав це холодно. Змовк, а тоді додав:

— Вибачайте. Ви мене змусили до різкого тону.

— Мабуть, пора мені йти.

Скориставшись нагодою, він звівся.

— Я не хотів вас образити.

— Звичайно ж.

— Відпроваджу вас до брами.

Через побілені двері, вставлені в прорубаний отвір у скелі, повз келії, схожі на тюремні камери, ми прийшли до передпокою із смертельно понурими фресками — невеселим дзеркалом вічности.

— Я забув розпитати вас про школу, — сказав він. — Там був дуже здібний учень — Афендакіс. Я давав йому додаткові уроки.

Ми трохи постояли на лоджії, біля фресок Перуджино, й перекинулися кількома словами про школу. Було видно, що вона не цікавить Левер’є, що він просто силкується на приємність, старається приборкати гординю. Навіть у цьому він контролював сам себе.

Ми потиснули один одному руки.

— Це одна з європейських святинь, — мовив Левер’є. — Нам кажуть, що наші гості, хай якої вони конфесії, мають виходити звідси… як це сформульовано… «оновленими і втішеними». — Він замовк, ніби очікував заперечень і кпин, але я не сказав ані слова. — Ще раз попрошу повірити мені, що я мовчу задля свого і вашого добра.

— Хочеться вірити.

Він ввічливо вклонився, скоріше на італійський, ніж на британський манір, а я подався кам’яними сходами до стежки серед падубів.

У Суб’яко аж до вечора довелося чекати автобуса. Він мчав повз зелені долини, гірські селища й осикові гаї, вже трохи пожовклі по-осінньому. Небо з ніжно-блакитного стало бурштиново-рожевим. На порогах своїх жител сиділи старі селяни. Траплялися обличчя, як у греків, — непроникні, шляхетні й спокійні. Мабуть, завдяки пляшці вердикйо, яку випив, коротаючи час, я зрозумів, що належу до значно давнішого світу, ніж той, у якому пробуває Левер’є. Не подобався мені ані він сам, ані його віра. Здавалося, ця неприязнь зливалась в одне ціле з напівп’яною любов’ю до давньої, незмінної греко-латинської цивілізації. Я поганин; у всьому найкращому — стоїк, у всьому найгіршому — сибарит. Таким і залишусь.

Чекаючи потяга, я взяв ще спиртного. Якомусь чолов’язі у станційному барі вдалося мені розтлумачити, що он там, на синюватому пагорбі під цитриново-зеленкуватим небом, було помістя поета Горація. Я пив за здоров’я Сабінського пагорба. Один Горацій кращий, ніж десять святих Бенедиктів. Один вірш кращий, ніж десять тисяч проповідей. З часом я зрозумів, що в цьому разі Левер’є, напевно, погодився б зі мною. Адже й він теж вибрав собі вигнання. Адже бувають миті, коли мовчання стає поезією.

Після Греції навіть Рим із його вульгарним життям-буттям справляє гнітюче враження, ну а мертвотно-сірий Лондон стократ гірший. На безлюдних просторах Егейського моря я геть забув, як він рябить безліччю вулиць, кишить людьми-мурахами й ріже око потворністю. Твань після діамантів, мокрі хащі після залитого сонцем мармуру. Поки автобус із летовища волікся безконечним передмістям між Нортолтом і Кенсинґтоном, я розмірковував над тим, чому люди добровільно повертаються до таких краєвидів, погоди й суспільства. По сіруватому небі спроквола сунули дуті білі хмари, а поряд хтось сказав: «Гарна сьогодні днина, правда ж?» Оті несвіжі зелено-сіро-брунатні барви… Вони немовби обмежували рухи перехожих за вікнами автобуса, зводили до нудної одноманітности. У Греції я так звик, що кожне обличчя різко й по-своєму виділяється на загальному тлі, що вже й не помічав цієї особливости. З усіх греків не знайдеш двох подібних, натомість того дня всі англійці видавалися схожими як дві краплі води.

Десь о четвертій я зайшов до готелю біля аеровокзалу й задумався, що ж його робити. За десять хвилин набрав телефонний номер Енн Тейлор. Ніхто не відповів. За півгодини я спробував ще раз. Знову те саме. Я змусив себе цілу годину читати журнал, а тоді втретє спіймав облизня. Знайшовши таксі, поїхав на Рассел-сквер. Був дуже збуджений. Там мене чекає Алісон, а якщо ні, то принаймні знайдеться якийсь ключ до таємниці. Щось та й з’ясується. Невідь-чому я забрів до пабу, замовив віскі й вичекав ще чверть години.

Нарешті я рушив до будинку. Двері в під’їзді, як завжди, на засуві. Біля кнопки дзвінка на четвертий поверх немає таблички з прізвищем. Я зійшов угору, зупинився біля дверей і прислухався. Нічого не почувши, постукав. Тиша. Ще раз постукав, і ще раз. О, чутно музику. Ба, вона долинає згори. Зробивши останню спробу, я піднявся на п’ятий поверх. Згадався вечір, коли Алісон потребувала викупатися й ми з нею йшли цими сходами. Скільки ж це світів щезло відтоді? Однак Алісон і досі тут. Поряд, у моєму колишньому помешканні. Сам не знаю, чому я так вирішив і на які наслідки розраховував. З емоцій враз постало рішення.

Я заплющив очі, полічив до десяти й постукав.

Кроки.

Двері відчинила огрядна дівчина років дев’ятнадцяти, в окулярах, з надто вже наквацьованими губами. За нею було видно кімнату. Посеред неї застигли юнак і ще одна дівчина. Напевно, показують якийсь новий танець. Звучить джаз, всю кімнату заливає проміння призахідного сонця. Три завмерлі на мить постаті неначе зійшли з полотна сучасного Вермеєра[258]. Мені не вдалося приховати розчарування. Господиня оселі підбадьорливо усміхнулася.

— Перепрошую. Не та квартира, — позадкувавши, бовкнув я, обернувся й рушив до сходів. Дівчина спитала навздогін, хто мені потрібен. Я відповів, що спитаю ще на третьому поверсі. І зник їй з очей, поки ще не встигла зіставити докупи мою південну засмагу, ось цю поспішну втечу й загадковий телефонний дзвінок із Афін.

Я повернувся до пабу, а ввечері пішов до італійського ресторанчика, який ми з Алісон колись уподобали. Особливо вона. Тут нічого не змінилося. Сюди й далі учащають небагаті люди з академічного та мистецького прошарку Блумсбері — випускники вишів, безробітні актори, молоді газетярі й учителі, як-от я. Завсідники не змінилися, на відміну від мене. Я прислухався до балаканини й почував несмак та відчуження. Вражала наївність цих острів’ян, їхня раптово розпізнана обмеженість. Я розглядався, шукаючи очима людину, з якою мені захотілося б познайомитися й заприятелювати. Не було тут такої. Ще одне додаткове підтвердження того, що я втратив джонбулівські риси. Сяйнула думка: либонь, і Алісон не раз ось так вражали та дратували англійці. Ця дівчина тямила, що — попри спільність мови, крови й багато чого іншого — ніколи не стане однією з них. Почувалася не те що позбавленою коріння. Гірше — безрідною.

Я знову подався на Рассел-сквер. На четвертому поверсі не світилося. Довелося ні з чим їхати до готелю, почуваючись столітнім дідуганом.

Вранці я вибрався до житлової аґенції, що наглядала за будинком на Рассел-сквері, — низки неохайних, помальованих зеленою фарбою кімнаток над крамничкою на Саутгемптон-роу. За столом сидів той самий хворий на горло службовець, з яким я мав справу торік. Він теж запам’ятав мене, і невдовзі я витягнув із нього всі потрібні дані. Небагато їх було. Квартиру переписано на Алісон у перших числах липня — зо два тижні після нашої мандрівки на Парнас. Урядовець не знав, чи й далі проживає Алісон у цьому помешканні. Він подивився на копію нового договору. Адреса попередньої квартиронаймачки не змінилася.

— Мабуть, разом мешкали, — припустив службовець.

Ото й усе.

А мені що до того? Навіщо я її й далі шукаю?

Однак, повернувшись з аґенції, я весь вечір просидів у готельному номері, сподіваючись на якусь вістку. Наступного дня перебрався до готелю «Рассел». Тепер мені досить було вийти надвір, щоб перевірити, чи світиться на четвертому поверсі будинку по той бік майдану. Минуло чотири дні, у вікнах не світилося. Ані листів, ані телефонних дзвінків. Нічогісінько.

Мене просто-таки підкосило це незрозуміле затишшя. Палила нетерплячка, муляло розчарування. Я гризся тим, що вони, втративши мій слід, не знають, де я. І сердився сам на себе, що гризуся.

Усе поглинала потреба побачити Алісон. Побачити. Хоч би й кліщами, а таки витягти з неї розгадку таємниці. А тоді ще… я й сам не знав, що ще. Минув тиждень. Весь цей час я ходив на кінофільми й театральні вистави. Переважно ж лежав на готельному ліжку, втупившись у стелю й надіючись, що цей телефон-мовчун поряд постелі зглянеться й обізветься. Я мало не надіслав до «Бурані» телеграму зі своєю адресою, та в останню мить схаменувся. Гордість допомогла.

Нарешті я піддався. Остогидли мені готель, Рассел-сквер і темні вікна порожнього помешкання. Дуже доречно на вітрині тютюнової крамнички трапилося оголошення про винайм квартири. То була занедбана мансарда над триповерховою швейною майстернею на північному кінці Шарлотт-стрит, по той бік вулиці Тоттнем-Корт-роуд. Чимале комірне за таку нору, зате вона з телефоном. Сама господиня мешкала в напівпідвалі, й з першого погляду було видно, що ця бита життям нечупара, заядла курильниця належить до шарлоттстритської богеми тридцятих років. У перші ж п’ять хвилин нашого знайомства вона сказала, що ось у цьому домі бував Ділан Томас[259] — її щирий приятель. «Господи, скільки разів я його, бідолаху, вкладала в постіль». Я не повірив. Тут, на Шарлотт-стрит, слова «Ділан тут ночував» (або ж «відсипáвся») звучать так само часто, як у провінційних англійських готелях подібні твердження про Єлизавету Другу. Господиня припала мені до душі. «Я Джоан, але всі мене називають Кемп». У голові Кемп, як і на її кухні, як і на її полотнах, панував цілковитий розгардіяш. На місці було тільки її добре серце.

— Гаразд, — сказала Кемп на порозі, коли я згодився винайняти квартиру. — Поки платите, живіть собі. Можете приводити сюди будь-кого й будь-коли. Перед вами тут мешкав один гомик. Такий миленький, така ціпонька… Цього тижня хапнули ціпоньку кляті фашисти.

— Господи Ісусе.

— Он ті вилупки, — кивнула вона.

Озирнувшись, я побачив на розі вулиці двох молодих полісменів.

Невдовзі я придбав старе авто «Ем-Джі». Кузов побитий і проржавілий, дах протікав, але мотор міг ще, мабуть, протягти рік чи два. Щоб гідно «замочити» купівлю, я повіз Кемп до пабу «Замок Джека Соломинки». Вона пила, як швець, і лаялася, як биндюжник, але в усій решті виправдала мої сподівання. Я потребував такої щирої приятельки, що безперестанку розповідала про себе й без розпитувань взяла до відома мої пояснення, чому я не влаштовуюся на роботу. Завдяки її грубуватій сердечності я трохи примирився з Лондоном і своєю англійською сутністю. Принаймні на першій порі не так гостро відчував неприкаяність і самотність.

Помалу тягнувся серпень, а в мене напади гострої депресії чергувалися з нападами тупої байдужости. Я задихався в сірятині Англії, як риба в тухлій воді. Вигнаний із раю Адам, я відтворював в уяві осяйні краєвиди — сіль і чебрець Фраксосу й розмірковував про неймовірні події в «Бурані», до яких могло б не дійти, а проте дійшло. І ось одного нудного лондонського передвечір’я я почувся нездатним шкодувати, що так сталося, як і пробачити Кончісу за вділену мені роль. Зрештою втямив, що насправді йдеться про те, аби вибачити й забути зазнану кривду. А однак досі боліла душа — і то так, що я бачив тільки заподіяне мені зло. Не міг навіть припустити, що сам його комусь заподіяв.

Подібно склалося в мене з Лілі. Якось я мало не розбив машини — різко загальмував, побачивши струнку довговолосу білявку, що йшла бічною вулицею. Зупинивши авто на бордюрі, я побіг за цією дівчиною. Ще не встиг побачити її обличчя, а вже зрозумів, що це не Лілі. І кинувся за цією незнайомкою не тому, що тужив за своєю колишньою коханою. Я тільки хотів подивитись їй у вічі, випитати її геть про все й кінець кінцем збагнути незбагненне. Можна було б потужити за деякими рисами, за деякими сценічними втіленнями, але власне ця вибірковість свідчила, що я не кохав і не міг кохати Лілі. Міг згадувати її як світлий образ, як милу давноминулу дрібку поезії й водночас ненавидіти нинішній темний образ — справжній.

Треба було щось та й робити, поки тривало вичікування, поки досвід пережитого просочувався в повсякдення. Тож усю другу половину серпня я шукав сліди Кончіса та Лілі в Англії, щоб знайти Алісон. У такий спосіб примудрявся далі брати участь — хай незримо й на правах дублера — в маскараді та глушити нестерпну тугу за Алісон. Нестерпну, бо в мені заклюнулося й наростало нове почуття. Годі було його викоренити. Я ж бо знав, що це почуття посіяв у моїй душі Кончіс, а тепер оточив мене порожнечею й тишею, щоб воно буяло. Це почуття не відчіплялося ні вдень ні вночі. Я зневажав його, проганяв геть, доводив сам собі, що це обман, нічого більш. А воно знай розвивалося, як розвивається небажаний плід у череві, доводить вагітну до шалу, хоч подеколи переповнює їй серце… ні, я не міг сказати чим.

На якийсь час його вдавалося придушити купою листів, скиртою випитувань і домислів. Я вирішив відкинути все, що чув від Кончіса та дівчат, і не з’ясовувати, де правда, а де брехня. Прагнув попросту розшукати хоч якийсь слід, хоч якийсь знак по вмочених пальцях — спіймати на помилці цих віртуозів обману.

Газетний витинок про смерть Алісон. Інший шрифт, ніж у «Голборн ґазетт», де буцімто надруковано репортаж про самогубство і слідство.

Брошура Фоукса. Фігурує в каталогу Британського музею. Кончісових брошур там не згадано.

Воєнна історія. Лист від майора Артура Лі-Джоунза.

Шановний пане Ерфе!

Мені дуже прикро, але Ви, як самі вказали, хочете неможливого. У воєнній операції біля Нев-Шапелль взяли участь переважно відділи регулярної армії. Малоймовірно, щоб туди потрапили добровольці Кенсинґтонського полку принцеси Луїзи, навіть за обставин, які Ви описали.

Зрештою, тоді панував хаос, і наші документи далеко не повні. Я можу тільки робити припущення.

Мені не вдалося розшукати хоч якусь згадку про капітана Монтаґю. Зазвичай буває легко знайти дані про офіцерів. Мабуть, його тимчасово прикомандирували з якогось полку графства.

Де Декан. Такого прізвища я не знайшов ні в Ґотському альманаху, ні в інших джерелах. Жівре-ле-Дюк не позначено навіть на дуже детальних мапах Франції. Павука Theridion deukansii немає. Є тільки рід Theridion.

Сейдеварре. Лист від Югана Фредріксена.

Шановний пане!

Мер Кіркенеса передав мені, шкільному вчителеві, Вашого листа, щоб я написав відповідь. У Пасвікдалі є місцина Сейдеварре. Багато років тому в ній мешкала родина Нюґорів. На жаль, не знаю, де тепер ці люди й що з ними.

Мені було дуже приємно Вам допомогти.

Мені було ще приємніше від такої допомоги. Кончіс таки побував у Сейдеварре, й там щось діялося. Не всі його оповіді брехливі.

Мати Лілі й Рози. Я поїхав до Серн-Аббаса, не сподіваючись знайти там Ансті-коттедж чи взагалі щось путнє. І не знайшов. Полуднуючи в тамтешньому готельчику, я сказав господині, що колись познайомився з двома дівчатами із Серн-Аббаса, дуже милими близнятками. Шкода, забув їхнє прізвище. Жінка спантеличилася. Вона знала всіх жителів села, але ніяк не могла добрати, про кого я веду мову. Виявилося, що директор тутешньої школи не чоловік, а жінка. Очевидно, листи від неї підроблено на Фраксосі.

Шарль-Віктор Брюно. У словнику Ґроува[260] такого немає. Я спитав фахівця з Королівської музичної академії. Він ніколи не чув про Брюно, а про Кончіса й поготів.

Костюм Кончіса на судилищі. Повертаючись із Серн-Аббаса, я спинився в Ганґерфорді пообідати й по дорозі до готелю побачив антикварну крамничку. На її вітрині стояло п’ять старовинних карт таро. Одна з них зображала чоловіка, зодягненого точнісінько так, як Кончіс на тому «процесі». Навіть емблеми на плащі ті самі. Внизу підписано по-французьки «Le Sorcier» — чародій. Антикваріат був зачинений, але я записав адресу, й невдовзі мені надіслали цю карту — «чарівливу річ із вісімнадцятого сторіччя». Вперше побачивши її на вітрині, я здригнувся й розглянувся на всі боки. Хто його зна, чи не виставили її спеціально для мене, а тепер спостерігають, як я поводжуся.

«Психологи» на судилищі. Я звернувся до Тавістоцької клініки й до американського посольства. Прізвищ, що я назвав, там ніхто не знав. Гаразд, що хоч кілька інститутів не вигадано. Дальші пошуки не дали ніяких відомостей про Кончіса.

Невінсон. Він учителював у школі імени лорда Байрона перед війною. Те, що Невінсон закінчив Оксфордський університет, я дізнався з книжки, натрапивши на неї в шкільній бібліотеці. Канцелярія Бейлліольського коледжу[261] повідомила мені його теперішню адресу — в Японії. Я написав туди. За два тижні прийшла відповідь.

Факультет англійської мови і літератури

Осакського університету

Шановний пане Ерфе!

Дякую Вам за листа. Він прийшов ніби з далекого минулого й дуже мене здивував. Я дуже радий дізнатися, що школа перебула воєнне лихоліття. Сподіваюся, Вам так само подобалося в ній учителювати, як колись мені.

Про «Бурані» я вже й забув. Тепер пригадую і віллу, і (дуже невиразно) її господаря. Чи не з ним я так завзято сперечався про Расіна й про визначену наперед долю? Здається, таки з ним, хоч не можу сказати напевно. Це ж стільки води збігло…

На жаль, про інших передвоєнних «жертв» небагато можу повідомити. З моїм попередником я ніколи не зустрічався. Знав тільки Джеффрі Саґдена, він там працював за три роки після мене. Саґден ніколи не заводив мови про «Бурані».

Якщо опинитеся в наших краях, буду радий побалакати з Вами про старі добрі часи й пригостити Вас якщо й не узо, то принаймні саке «пу на пінете».

Щиро Ваш Даґлас Невінсон

Віммель. Наприкінці серпня несподівано поталанило. Мені заболів зуб, і Кемп порадила піти до її дантиста. Сидячи у приймальні, я знічев’я гортав старий кіножурнал, ще за січень минулого року. І раптом наткнувся на фото — лже-Віммель у нацистському мундирі. Під знімком стояв підпис:

Іґнац Прушинський зіграв роль жорстокого німця, коменданта міста, у розхваленому польському фільмі про рух Опору «Важке випробування». У житті цьому акторові випала зовсім інша роль. Під час окупації він очолював підпільну групу, й за це його нагородили польським орденом — відповідником нашого «Хреста Вікторії».

Гіпноз. Я прочитав про нього кілька книжок. Безперечно, Кончіс — професіонал у цій галузі. Постгіпнотичне навіювання — команди, які виконуються відповідно до заданого сигналу, коли піддослідний уже вийшов із трансу і загалом повернувся до нормального стану, — «цілком здійсниме й часто демонструється». Хоч як я старався, та не зміг пригадати випадку, коли під впливом підсвідомости я поводився інакше, ніж веліла свідомість. Під час гіпнотичного сеансу мене, звичайно, «помпували». Хай як там воно, а я з власної волі поводився так, що всякі навіювання та маніпуляції ставали зовсім зайві. Окрім випадків, коли йшлося про якісь дрібниці.

Руки над головою. Кончіс запозичив цей жест із давньоєгипетської релігії. То був знак Ка, яким послуговувалися втаємничені люди, щоб «опанувати космічні сили великої таємниці». Він часто трапляється на мальовидлах у гробівцях. Дослівне значення цього жесту: «Я повелитель магії. Я маю силу. Я наділяю силою». Ще один єгипетський символ — хрест із кільцем на вершині, намальований на стіні судової зали. Це так званий ключ життя.

Колесо. «Мандала, або ж колесо, — це загальний символ буття».

Стрічка на нозі, оголене плече. Атрибути масонських ритуалів. Походять, згідно з поширеною думкою, із елевсинських містерій[262]. Пов’язані з обрядом посвячення.

«Марія». Мабуть, вона справді селянка, напрочуд кмітлива. По-французькому сказала мені всього два-три слова, а на судилищі сиділа мовчки. Було видно, що вона не на місці. На відміну від інших дійових осіб, ця жінка могла бути тим, чим видавалася з самого початку.

Банк Лілі. Я написав туди ще одного листа, й мені відповів справжній директор філіалу банку Барклі. Звався він не П. Дж. Ферн. Бланк був інший, ніж той, що я одержав на острові.

Школа Лілі. Ніхто нічого не знає про Жулі Гоумз.

Мітфорд. Я надіслав листівку на торішню нортумберлендську адресу й дістав відповідь від його матері. Александер тепер супроводжує групу туристів в Іспанії. Я зв’язався з аґенцією, де він працював. Мітфорд повернеться у вересні. Я залишив йому записку.

Картини в «Бурані». Я почав із Боннара. І в першому ж альбомі натрапив на дівчину, що витиралася рушником. Заглянув у список ілюстрацій. Оригінал картини перебуває в Музеї мистецтва округу Лос-Анджелес. Альбом видано 1950 року. Згодом знайшлося ще одне Боннарове полотно — в Бостонському музеї вишуканого мистецтва. Отже, у віллі висіли копії. Картини Модільяні я так і не розшукав. Судячи з очей на портреті, дуже схожих на Кончісові, це була навіть не копія.

«Івнінґ стандард» від 8 січня 1953 року. В жодному з випусків немає фото «таланливих близнят» Жулі та Джун. Тобто Лілі та Рози.

«Астрея». Чи випадково згадав її Кончіс, почувши, що я вважаю себе далеким нащадком письменника Д’Юрфе? Сюжет цього роману такий. Почувши наклеп про свого коханого — пастуха Селадона, пастушка Астрея проганяє його. Почалася війна, Астрея потрапляє в полон. Селадонові вдається визволити бранку, але вона не хоче пробачити йому. Селадон здобув її руку й серце допіру тоді, коли обернув кам’яними статуями лева та однорогів, що пожирали невірних коханців.

Шаляпін. У червні 1914 року він справді співав у «Ковент-Ґардені», причому саме в «Князі Ігорі».

«Мені видається, що ви обранець». Мовивши це під час нашої чудної першої зустрічі, Кончіс мав на увазі ось що: «Я вирішив вас використати». Ото й усе. Так само треба розуміти і його прощальні слова: «Ви належите до числа обранців». Тобто: «Ми скористалися вами».

Лілі і Роза. В Оксфорді чи Кембриджі сестри-близнята, дуже вродливі й здібні (хоча класична освіта Лілі тепер викликала сумнів), мали б стати чимсь на зразок подвійної Зулейки Добсон[263]. Оксфорд відпав одразу, бо ж тоді я сам у ньому навчався. Треба спробувати щастя в інших вишах. Я гортав університетські журнали, розглядав поміщені в них знімки сцен із студентських спектаклів, навіть наважився порушити спокій у канцеляріях кількох жіночих коледжів… Марно. У Ґертоні, нібито Розиній альма-матер, — жодної підхожої кандидатури. Так само, як і в Лондонському університеті.

Я звертався й до столичних театральних аґенцій. Тричі мені показали фотографії близнят і щоразу розчаровували. У Бермана й інших театральних костюмерів мені теж не поталанило. «Тавісток» ніколи не ставив «Лісістрати». У Королівській академії драматичного мистецтва нічим не могли мені допомогти. Всі мої пошуки (причому для кожного запиту доводилося придумувати нове переконливе обґрунтування) вилилися в одне-єдине — запізнілий і заздрісний захват сестричками-близнятами, великими майстринями імпровізованої брехні.

Óбраз «Жулі Гоумз» хитро задумано на основі однієї психологічної особливости. Ми завжди схильні довіряти людям, у яких життєвий шлях подібний до нашого. Вона вчилася в Кембриджі, я — в Оксфорді і так далі. Цитую:

«Отелло», дія I, сцена 3.

Славетна повія Іо. Лампрієр[265]: «У ґотській мові слова “іо” і “ґіо” позначають землю, тоді як “ісі” або “іса” — лід, тобто воду в її первинному стані. Ці назви також правили за ім’я богині, що уособлювала здатність землі плодити й годувати». Індійська Калі, сирійська Астарта (Аштарот), єгипетська Ісіда й грецька Іо, як вважають, — це одна й та сама богиня. Її репрезентували три кольори (вони переважали в залі судилища) — білий, червоний і чорний. У неї були фази Місяця й періоди життя жінки (дівчина, мати, стара баба). Очевидно, Лілі грала роль богині в білому, дівочому періоді. Мабуть, і в чорному теж. Червоний період припав би Розі, якби не з’явилась Алісон.

Кіностудія «Полім Філмз». Ох, запізно я зауважив очевидну річ: у першому слові букву переставлено з кінця на початок.

Тартар. Що більше я читав, то чіткіше ототожнював «Бурані» — особливо наприкінці спектаклю — з Тартаром. Там правив цар Гадес (Кончіс). Цариця Персефона, повелителька руйнування (Лілі), «шість місяців року перебувала з Гадесом у царстві мерців, а шість — на землі, зі своєю матір’ю Деметрою». Був у Тартарі також найвищий суддя — Мінос (бородатий голова судилища?), ну й, звичайно, Анубіс-Цербер, чорний пес із трьома головами (три ролі?). Саме в Тартар зійшла Еврідіка, коли Орфей її втратив.

Я усвідомив, що знову відіграю роль нишпорки й ловця, від якої вже був відмовився. Отож під впливом цього усвідомлення кілька разів переривав пошуки. Але зненацька один із напрямків цієї детективної діяльности, причому аж ніяк не великонадійний, дав вагомі плоди.

Якось у понеділок мені стукнуло в голову сумнівне припущення. Може, й справді Кончіс провів дитинство в Лондоні, а в Сент-Джонс-Вуді жила Лілі Монтґомері. Отож я про всяк випадок вибрався до Марилебонської центральної бібліотеки й попросив переглянути адресні книги 1912–1914 років. Кончіс у них, звичайно, не значився. Я став шукати Монтґомері. Екейше-роуд, Принс-Альберт-роуд, Генстридж-плейс, Квінз-ґроув… Маючи під рукою перелік лондонських вулиць, я прочісував міські дільниці на схід від Веллінґтон-роуд. І раптом мене охопило збудження. У вічі впав напис: «Монтґомері, Фредерік, Аллітсен-роуд, 20». Прізвища сусідів — Сміт і Маннінґем. 1914 року другий із них виїхав, і на його місці оселився Гакстепп. Занотувавши цю адресу, я пішов далі, тут же натрапив на його однофамільця з Елм-Трі-роуд і розчарувався. Сер Чарлз-Пенн Монтґомері, а на додачу довга низка абревіатур. Це світило хірургії, не про нього розповідав Кончіс. Сусіди — Гамілтон-Дьюкс і Чарлзворт. На Елм-Трі-роуд мешкав ще один титулований панисько. Як видно, престижний район. Більше нічого вартого уваги в цих книгах не було.

Я взявся до інших, пізнішої дати. Монтґомері з Аллітсен-роуд забрався звідти в 1922 році. Його однофамільці з Елм-Трі-роуд протрималися на місці значно довше. Сер Чарлз помер 1922 року. Відтоді й до 1938-го домовласницею була леді Флоренс Монтґомері.

Пополуднувавши, я поїхав на Аллітсен-роуд. І зразу ж побачив, що не туди потрапив. Такі собі котеджики замість «білих палациків», які описував Кончіс.

За п’ять хвилин я був на Елм-Трі-роуд. Тут уже правдоподібніша картина. Вулиця вигнулася мальовничою дугою з великих домів, вікторіанських конюшень і будиночків середини минулого сторіччя. Час ніби зупинився. Будинок під сорок шостим номером виявився одним із найбільших. Запаркувавши авто, я підійшов обсадженою гортензіями доріжкою до солідних дверей і подзвонив.

Ба, дзвінок пролунав у порожньому помешканні, й скільки я сюди не ходив, так було аж до кінця серпня. Мабуть, господарі поїхали відпочивати. В адресній книзі за останній рік я вичитав, що цей будинок належить Саймонові Марксу, а зі старого видання «Хто є хто» дізнався, що славетний сер Чарлз-Пенн Монтґомері мав трьох дочок. Мабуть, я зміг би з’ясувати їхні імена та прізвища, але в ті дні мені хотілось якнайдовше розтягти пошуки, як ото дитина не квапиться кинути в рот свого останнього цукерка. Тому-то на початку вересня мене прикро заскочила машина, запаркована під цим будинком. Я передчував, що ось-ось розвіється котра вже з ліку хирлява надія.

Двері відчинив італієць у білому халаті.

— Я хотів би побачитися з господарем або господинею.

— А ви умовилися з ними про зустріч?

— Ні.

— Хочете щось продати?

Мене порятував чийсь пронизливий голос.

— Хто там, Ерколе?

З’явилася коштовно вбрана літня єврейка з розумними очима.

— Проваджу наукові дослідження, — пояснив я. — Тому мені потрібні дані про родину Монтґомері.

— Про сера Чарлза-Пенна? Хірурга?

— Здається, він тут жив.

— Так, тут.

Слуга стояв і вичікував. Владним, великопанським рухом руки вона спровадила його. Почасти цей жест стосувався й мене.

— Щиро кажучи… — затнувся я. — Як би це простіше пояснити… Власне, я розшукую Лілі Монтґомері.

— Так. Я її знаю. — Єврейці явно не сподобалася моя ошелешена дурнувата усмішка. — Хочете з нею зустрітися?

— Бачте, я пишу монографію про відомого грецького письменника… Тобто відомого в Греції. Наскільки знаю, він був знайомий із міс Монтґомері, коли жив в Англії багато років тому.

— Як його звуть?

— Моріс Кончіс.

Було видно, що господиня дому вперше чує це ім’я. Вона трохи повагалася, та зрештою зацікавленість моїми пошуками переборола недовіру.

— Зараз знайду її адресу. Прошу зайти.

Я почекав у розкішному передпокої. Підкреслена пишність мармуру та позолоченої бронзи, великі дзеркала між вікнами. Щось у дусі Фраґонара[266]. Закам’янілий надмір, напружений захват. За хвилину дама принесла візитну картку. «Лілі де Сейтас, Динсфорд-гаус, Мач-Гадем, Гертфордшир», — прочитав я.

— Ми не бачилися кілька років, — сказала вона.

— Дуже дякую. — Я позадкував до дверей.

— Може, чаю? Або чогось міцнішого?

Її очі набули хижого, пожадливого блиску. Мабуть, шукаючи візитівку, вона вирішила всмак посотати з мене новин, а заодно й крівці поссати. Жінка-богомол, зголодована в розкоші. Я був радий утекти.

Від’їжджаючи, я придивлявся до сусідніх будинків. Мабуть, в одному з них минули Кончісові юні літа. За житлом богомолихи височіло щось подібне до фабрики, але з довідника вулиць я знав, що це трибуни крикетного стадіону імени Лорда. За високими стінами не видно фруктових дерев. Отой Кончісів «занедбаний, зате буйний» сад тепер, либонь, захирів під навислими трибунами. Їх, напевно, спорудили вже після Першої світової війни.

Наступного ранку я добрався до Мач-Гадема на одинадцяту годину. Днина випала погожа, безхмарна, по-вересневому блакитна. Можна було б її порівняти з тими, що в Греції.

Динсфорд-гаус стояв осторонь села. Хоча й не хороми, як можна було б судити з назви, але й не халупа. Стильовий і стильний будинок, елеґантний фасад з п’ятьма еркерами, білі вікна й двері на тлі червоної цегли. Плекана садиба завбільшки з акр.

Цього разу мені відчинила служниця-скандинавка. Так, пані де Сейтас удома. Зараз вона в конюшні. Он там, за рогом будинку.

Жорствяна доріжка привела мене до цегляної арки й вивела на подвір’я. За двома гаражами було видно конюшню. Також її було чути носом. На порозі конюшні з’явився хлопчик з відром. Побачивши мене, гукнув: «Мамо! До тебе хтось прийшов!» З-за його плечей вийшла струнка жінка в бриджах для верхової їзди й червоній картатій сорочці, з червоною косинкою на голові. У свої сорок років досі приваблива й жвава. Видно, що багато часу проводить на повітрі.

— Чим можу служити? — озвалася вона.

— Мені треба побачитися з пані де Сейтас.

— Це я.

А я гадав, що це сива бабуся, Кончісова ровесниця. Зблизька помітно зморщечки біля очей і хоч неглибокі, але промовисті брижі на шиї. Густе каштанове волосся, скоріш за все, пофарбоване. Їй, мабуть, ближче до п’ятдесятки, ніж до сороківки. Хай так, але все одно цій жінці бракує десяти років до віку, що випливає з розрахунків.

— Пані Лілі де Сейтас?

— Так.

— Вашу адресу мені дала дружина Саймона Маркса. — Вираз на обличчі де Сейтас трішки змінився, і я зрозумів, що сам собі нашкодив цими словами. — Чи не могли б ви допомогти мені в одній справі, що стосується літературно-дослідницької роботи?

— Я?

— Так. Якщо ваше дівоче прізвище Монтґомері.

— Але мій батько…

— Йдеться не про вашого батька.

У стайні заіржав поні. Хлопчик недовірливо придивлявся до мене, й мати наказала йому піти й наповнити відро.

Я напустив на себе весь свій оксфордський шарм.

— Якщо я прийшов невчасно, то дозвольте навідатися до вас іншим разом.

— Ми просто гній виносимо. — Де Сейтас відставила мітлу, яку досі тримала в руці. — Про кого ж тоді йдеться?

— Я пишу розвідку про… Моріса Кончіса.

Я видивлявся на неї соколиними очима. Даремно, соколику. На полі жодної миші.

— Моріса… як ви сказали?

— Кон-чі-са. Це видатний грецький письменник. Замолоду жив в Англії.

Не скинувши рукавички, вона незграбно відкинула з лоба пасмо волосся. Все ясно. Це одна з тих обмежених англійських селючок, які знаються тільки на господарюванні, конях і дітях.

— Їй-бо, мені дуже прикро, але тут якась помилка.

— Ви могли знати його як… Чарлзворта. Або Гамілтона-Дьюкса. Колись давно. Під час Першої світової війни.

— Але, любий мій… ой, перепрошую, зовсім не любий…

Чарівливо ляпнула. Мабуть, скільки живе, стільки й меле дурниці. Гаразд, за ясні блакитні очі на тлі засмаглої шкіри, за досі молоде тіло можна вибачити таку ваду.

— Як вас звати? — спитала вона.

Я відрекомендувався.

— Пане Ерфе, чи знаєте, скільки мені було років у тисяча дев’ятсот чотирнадцятому?

— Судячи з вашого вигляду, дуже мало.

Вона усміхнулась, але так, ніби вважала компліменти недоречними й обтяжливими.

— Десять. — Кивнула на конюшню, де син набирав гній у відро. — Була в тому самому віці, що й Бенджі.

— А ці інші прізвища вам теж незнайомі?

— Боже мій, звичайно, знайомі… А цей Моріс, як там його… Він що, бував у них?

Я похитав головою. Кончіс знову пошив мене в дурні. Либонь, тицьнув пальцем у стару адресну книгу, вибрав навмання прізвище Монтґомері, а тоді йому залишилося тільки дізнатися ім’я однієї з дочок. Ну а мені доводиться діяти навмання.

— Він доводився сином комусь із них. Здається, був одинак. Дуже обдарований музично.

— Боюся, ви помилились. Чарлзворти були бездітні, а син Гамілтона-Дьюкса… — Вона завагалася, пригадуючи. — Він загинув на війні.

— У мене таке враження, що ви ще щось пригадали.

— Ні… тобто так. Не знаю. Ви сказали «обдарований музично»? Невже мали на увазі пана Щура? — засміялася де Сейтас і засунула руки в кишені бриджів. — З «Вітру у верболозі»[267]. Я кажу про італійця, що вчив нас грати на фортеп’яно. Мене і сестру.

— Молодий?

Вона стенула плечима.

— Ніби так.

— Чи не могли б ви ще щось про нього сказати?

Вона опустила очі.

— Ґамбелліно, Ґамбарделло… щось таке. Чи не Ґамбарделло.

Вимовила це прізвище так, ніби їй досі смішно з нього.

— А як його звали?

Вона не запам’ятала.

— Чому «пан Щур»?

— Бо мав звичку втуплюватися в нас витрішкуватими карими очима. Ми йому страшенно докучали.

Зніяковівши, де Сейтас оглянулася на сина, що підштовхував її ззаду так, ніби докучали саме йому. Вона не помітила, що я пожвавішав. Еге ж, Кончіс не з пальця виссав це прізвище.

— Він був низький? Нижчий, ніж я?

Силкуючись згадати, вона пожмакала кінці косинки й спантеличено подивилася на мене.

— Ви знаєте, нижчий… Неймовірна річ…

— Дозвольте мені розпитати вас. Десять хвилин, не більше.

Де Сейтас завагалася. Я був ввічливий, але не відступав від свого: всього десять хвилин.

— Бенджі, побіжи-но до Ґунгільди й скажи, щоб запарила нам кави й принесла в сад.

Син кинув оком на конюшню.

— А Лінюшок?

— Хай Лінюшок трохи почекає.

Бенджі побіг доріжкою, а пані де Сейтас, на ходу стягуючи рукавички й розв’язуючи косинку, повела мене вербовою алеєю, вздовж цегляної стіни, через хвіртку, до чудового старого саду. Тут розлилось озеро осінніх квітів, край будинку простягався моріжок, на якому ріс кедр. Ми зійшли на лоджію з кріслом-гойдалкою та елеґантними чавунними стільцями, помальованими білою фарбою. Зразу можна зробити висновок, що в сера Чарлза-Пенна Монтґомері був воістину золотий скальпель. Господиня сіла в крісла, а мені вказала на стілець. Я пробурмотів щось похвальне про сад.

— Нічогенький, правда? Мій чоловік самотужки тут усе обладнав, а тепер, горопаха, дуже рідко бачить своє творіння, — усміхнулася вона, помахуючи ногами. — Він економіст. Засів у Страсбурзі.

Ця жінка поводилася надто вже по-дівочому, трохи понад міру гордилася своїм струнким станом. Це, мабуть, від нудьги на селі.

— Нумо до справи, — заохотила вона мене. — Розкажіть про вашого славного письменника. Уперше про такого чую. Ви з ним знайомі?

— Він помер під час німецької окупації.

— Бідолашний. З якої причини?

— Від раку. — Я квапливо повів далі. — Цей поет був дуже потайний, і багато чого з його минулого доводиться висновувати з його ж таки творів. Знаємо, що він був грек, але міг подаватися й за італійця.

Зірвавшись із місця, я дав їй прикурити.

— Навряд чи це пан Щур, наш потішний коротунчик.

— А чи не грав він, крім як на фортеп’яно, ще й на клавесині?

— Клавесин — це така дзенькотлива штука? — Я кивнув, вона труснула головою. — Ви ж сказали, що він письменник.

— Від музики він перейшов до літератури. Бачите, в його ранніх віршах і в цьому… в романі є багато натяків про нещасливе, зате глибоке кохання, яке він замолоду пережив в Англії. Звичайно, поки що ми не знаємо, скільки в цьому правди й скільки домислу.

— Невже він мене згадав у цих творах?

— Багато чого вказує на те, що ім’я дівчини — це назва квітки. Що вона мешкала неподалік. І що їх обох поєднала любов до музики.

Зацікавившись, де Сейтас випросталася.

— Але звідки ви взяли, що йдеться саме про мене?

— Е-е-е… з різних джерел. Про це є згадки в літературі. Відомо, що поряд був крикетний стадіон імени Лорда. В одному… фраґменті Кончіс пише, що в дівчини старовинне британське прізвище. Ага, і що її батько — відомий лікар. Ото я й почав нишпорити в адресних книгах…

— Неймовірно.

— Це лише один із випадків у нашій роботі. Сотні разів потрапляєш у глухий кут, поки вийдеш на пряму дорогу.

Усміхнувшись, господиня глянула на свій будинок.

— А ось і Ґунгільда.

За дві-три хвилини, поки наливали каву, довелося сказати Ґунгільді кілька приємних слів про Норвегію. Виявилося, що вона не бувала далі на північ від Тронгейма. Від стола спровадили Бенджі, й я знову залишився віч-на-віч із Лілі.

Задля солідности я видобув блокнота.

— Дозвольте поставити вам кілька запитань.

— Ого! Нарешті я прославлюся, — доволі дурнувато гигикнула вона, очевидно задоволена сама собою.

— Я гадав, що Кончіс був ваш сусід. З’ясувалося, що ні. Де ж він мешкав?

— Не маю зеленого поняття. Зрозумійте, в моєму тодішньому віці…

— Чи знаєте щось про його батьків? — Де Сейтас похитала головою. — Може, щось запам’яталося вашим сестрам?

Вона спохмурніла.

— Старша сестра — в Чилі. Старша від мене на десять років. А Роза…

— Роза?!

Вона сумно всміхнулась.

— Так, Роза.

— Господи, це ж дивовижно. Все збігається. У циклі, присвяченому вам, є… один загадковий вірш. Дуже туманний, але тепер, коли ми знаємо, що у вас є сестра…

— Була. Роза померла. У 1916 році.

— Від черевного тифу?

Я сказав це з такою певністю, що вона розгубилась. І зразу ж оговталась.

— Ні. Від якогось рідкісного ускладнення після жовтяниці. — Де Сейтас задивилася в глибину саду. — Велика трагедія мого дитинства.

— А чи не було у вас відчуття, що він ставиться… з якоюсь особливою прихильністю до вас або до ваших сестер?

Вона знову всміхнулася, згадуючи.

— Ми з Розою гадали, що він потайки закохався в Мей — нашу старшу сестру. Вона, звичайно, була заручена, але приходила на уроки музики й сиділа з нами. І ось… Боже мій, як дивно, що все це спливає в пам’яті… Коли приходила Мей, то пан Щур починав хизуватися. Ми казали, що він вимахується. Грав складнющі, карколомні уривки. А їй подобався один твір Бетговена. «Для Елізи», ніби так він називається. Сестра і я часто мугикали цю річ, щоб дошкулити йому.

— Роза була старша, ніж ви?

— На два роки.

— Отже, маємо таку картину. Дві малі збиточниці дошкуляють чужоземному вчителеві.

Лілі почала вигойдуватися.

— Знаєте, це жахливо, але я дуже мало пам’ятаю. Тобто так, ми його дражнили, малі набриди. А коли вибухла війна, він зник.

— Куди подівся?

— Ой, уже й не скажу. Не знаю. Замість нього з’явилося якесь страшне бабище-солдафонище. Ми її ненавиділи. Ось тоді затужили по ньому. Раніше мали себе за щось, а його за ніщо. У ті часи багато хто так ставив себе.

— Чи довго він давав вам уроки?

— Я знаю? Може, зо два роки.

Відповідь прозвучала з питальним відтінком.

— Чи не було якихось ознак, що… ви йому подобаєтеся?

Де Сейтас задумалася. І похитала головою.

— Ви ж, мабуть, не маєте на думці… чогось бридкого?

— Ні-ні. Але, наприклад, ви хоч раз залишилися з ним віч-на-віч?

Лілі вдала прикро вражену.

— Ні разу. З нами завжди була ґувернантка або сестра. Або мати.

— То ви зовсім нічого не можете сказати про його характер?

— Якби я зустрілася з ним сьогодні, то подумала б, що це дуже милий чоловічок. Більш нічого…

— Може, ви або ваша сестра грали на флейті чи на рекордері?

— Ні, — усміхнулася вона, почувши це дивне для неї запитання.

— А тепер вибачайте за нетактовність. Чи вважали ви себе змалку красунею?.. Я впевнений, що ви були вродливі, але не про те йдеться. Чи усвідомлювали ви, що у вас є щось виняткове?

Де Сейтас глянула на свою сигарету.

— Для добра ваших… як би то його точніше висловитися… Для добра ваших пошуків я, бідна багатодітна мати, можу відповісти: так. З мене написали портрет. Він доволі-таки відомий. Наробив шуму на виставці Королівської академії в 1913 році. Зараз покажу його вам.

Я зазирнув у блокнот.

— То ви справді не можете згадати, куди він подівся, коли почалася війна?

Вона затулила обличчя долонями.

— Невже ви й досі не розумієте… Мабуть, його інтернували… слово чести…

— Може, ваша сестра в Чилі краще пам’ятає? Чи можна до неї написати?

— Звичайно. Дати вам адресу?

Я записав — з її слів.

Прибіг Бенджі й зупинився за двадцять ярдів від нас, біля астролябії на кам’яному постаменті. Було виразно видно, що в хлопчика ось-ось лусне терпець. Де Сейтас підкликала його й ласкаво відвела назад чубчик, що впав на лоба.

— Любий синку, твоя бідна стара мамця сама не своя з радости. Тільки що дізналася, що вона муза. — Глянула на мене. — Чи правильно я сказала?

— Що таке муза? — спитав Бенджі.

— Це дама, яка надихає поета писати вірші.

— Ось цього пана?

Засміявшись, вона обернулася до мене.

— Він справді славетний?

— Як гадаю, колись буде.

— Я б хотіла почитати ці вірші.

— Їх ще не переклали. Але перекладуть.

— Може, ви це зробите?

— Може…

Я дав зрозуміти, що маю такий намір.

— Правду кажучи, навряд чи я зможу ще щось додати до сказаного, — мовила де Сейтас. Бенджі зашепотів їй на вухо. Засміявшись, вона звелася й взяла його за руку. — Ось покажемо панові Орфе портрет і візьмемося до роботи.

— Правильно буде не Орфе, а Ерфе.

Засоромившись, вона затулила рота долонею.

— Господи, я знову ляпнула…

Хлопчик тягнув матір за собою, йому теж стало соромно за її промах.

Пройшовши через салон та простору вітальню, ми опинилися в боковій кімнаті. Довгий обідній стіл, срібні канделябри. На стіні поміж вікнами висів портрет. Бенджі скоренько ввімкнув лампочку для підсвічення.

Подібна до керроллівської Аліси, довговолоса дівчинка в матросці визирає з-за дверей. Вона ніби сховалася й бачить усіх, що ніяк не можуть її знайти. Жваве, напружене, схвильоване, зовсім ще дитяче личко. На чорній табличці під портретом написано позолоченими буквами: «Сер Вільям Блант[268], Королівська академія. “Пустунка”».

— Чарівливо, — зауважив я.

Бенджі змусив матір нахилитися й щось шепнув їй на вухо.

— Він хоче сказати, як ми між собою називаємо цю картину.

Де Сейтас кивнула, й хлопчик вигукнув:

— «Хіба можна ось так розпускати нюні?»!

Широко усміхнувся, а мама злегка смикнула йому за волосся.

Ще одна чарівлива картина.

Господиня дому вибачилася, що не запрошує мене залишитися на полудник. Треба поїхати до Гертфорда у справах Жіночого інституту[269]. Я пообіцяв, що як тільки Кончісові вірші вийдуть в англійському перекладі, неодмінно надішлю їй примірник.

Під час розмови з Лілі де Сейтас я усвідомив, що досі залишаюся жертвою Кончіса. Досі наполовину вірю баєчкам про барвисте космополітичне минуле старигана, які він втовкував мені в голову, а «Джун» підтакувала. Тепер згадалося, що в його оповідках раз у раз відлунював крутий поворот долі у двадцятих роках. Я знову взявся до здогадів. Цілком можливо, що це талановитий син бідного грека — еміґранта з Корфу чи з Іонічних островів. Соромлячись свого грецького імени, він міг прибрати собі італійське. Силкуючись вивищитися в чужому едвардіанському світі Лондона, перерубав корені, що зав’язли в минулому. Вже тоді він провадив подвійне життя… А потім ми всі, піддослідні в «Бурані», правили йому за жертовних козлів, розплачувалися за всі прикрощі й приниження, зазнані колись давно в домі Монтґомері та інших багачів.

Їдучи, я усміхався. Почасти тому, що за всім його наукоподібним патяканням відкрилася суто людська злоба скривдженого чоловіка. Почасти тому, що з’явилася великонадійна нитка, яка може допровадити куди треба.

Я виїхав на головну вулицю Мач-Гадема. Пів на першу. До Лондона далекувато. Добре було б тут перекусити. Припаркувавши машину, я зайшов до невеликого пабу, збудованого з цегли й деревини. Тут нікого не було, крім господаря.

— Ви тут проїздом? — спитав він, наливаючи пиво.

— Ні. Побував у Динсфорд-гаусі.

— Непогана в неї садиба.

— Ви знаєте цю родину?

Хазяїн носив краватку-метелика й говорив з якимсь бридким невизначеним акцентом.

— Чув про цих людей. За закуску я візьму окремо, — забряжчав він монетами в шухляді. — Їхні діти часто бувають у селі.

— Я там був у справах.

— Ага.

З-за дверей визирнула вибілена пергідролем жіноча голова. Відтак з’явилася сама жінка й принесла тацю з канапками. Простягнувши мені решту дрібняками, хазяїн запитав:

— Вона в опері співає, правда?

— Мабуть, ні.

— Люди кажуть, що співає.

Я чекав, що він поведе далі, але його, видно, мало цікавила ця тема. З’ївши півканапки, я задумався.

— Що робить її чоловік?

— Чоловіка нема. — Корчмар зловив мій бистрий погляд. — Я вже два роки тут, а про нього ні слуху ні духу. Подейкують, що в неї є… приятелі, — підморгнув він.

— Он як.

— Ця сімеєчка, як і я, з Лондона. — Він узяв склянку. — Вродлива жінка. Бачили її дочок? — Я похитав головою. Корчмар протер склянку. — Секс-бомби.

— Скільки їм років?

— А мені тепер однаково, що двадцять, а що тридцять. Дві найстарші — це близнючки.

Якби він не так старанно протирав склянку (знаю ці старі хитрощі; хоче, щоб його пригостити), то зауважив би, що моє обличчя скам’яніло.

— Є просто собі двійнята, — торочив він, дивлячись через склянку на світло, — а є подібні як дві краплі води. Як-от ці. Кажуть, їх навіть рідна мама розрізняє чи то за шрамом, чи то ще за чимсь…

Зірвавшись, я кинувся надвір. Корчмар і рота не встиг роззявити.

Я мчав так прудко, що мало не збив велосипедиста. Не мав злости, майже весь час усміхався. Цього разу я не став паркувати машину біля брами. Безцеремонно заїхав на подвір’я, спинився на жорствяній доріжці біля чорного ходу, а тоді завдав дверному молотку з лев’ячою головою таких побоїв, яких він не зазнав за всі двісті років.

Двері відчинила сама пані де Сейтас, уже не в бриджах, а у звичайних штанах. Подивилася повз мене на моє авто так, ніби сподівалася від нього пояснення, чому повернувся непроханий гість.

— Бачу, що ви так і не вибралися до Гертфорда, — підсміхнувся я.

— Угу, я переплутала дні. — Де Сейтас стягла докупи комірець сорочки. — Мабуть, ви щось забули?

— Так.

— Он як. — Я змовчав, і вона жваво, ось тільки трішки пізнувато, спитала: — Що саме?

— Забув спитати про ваших дочок-двійнят.

Хоч вираз її обличчя змінився, та в ньому зовсім не відчувалося провини й наміру щось заперечувати. Глянувши на мене, де Сейтас блідо усміхнулась. Дивно, що я не зауважив очевидної подібности матері й дочок. Очі, широкий рот… Надто вже міцно в моїй пам’яті засів фальшивий знімок жінки з пухнастим волоссям, який колись показала Лілі.

— Еге ж. Ви таки забули, — відступила вбік господиня, пропускаючи мене до оселі.

У далекому кінці передпокою з’явився Бенджі. Зачиняючи вхідні двері, вона спокійно сказала:

— Все гаразд. Іди їж.

Я скоренько підійшов до хлопчика й нахилився над ним.

— Бенджі, скажи-но, як звуть твоїх сестер-двійнят.

Він дивився на мене з колишньою підозрілістю, та тепер до неї домішалася дрібка страху. Малюк, викритий у своєму сховку. Бенджі глянув на матір. Мабуть, вона кивнула.

— Лілі й Роза.

— Дякую.

Кинувши на мене наостанок недовірливим оком, він зник. Я повернувся до Лілі де Сейтас.

Невимушено провадячи мене до вітальні, вона пояснила:

— Ми назвали їх так, щоб догодити моїй матері. Своєрідна жертва голодній богині.

Її манери змінилися, як і одежа. Зник контраст зовнішности й способу висловлюватися. Тепер можна було повірити, що цій жінці п’ятдесят. Не вірилося, що вона видалась обмеженою селючкою.

— Я перебив вам обід, — бовкнув я.

Вона холодно глянула на мене через плече.

— Ось уже кілька тижнів чекаю, коли ви нарешті щось мені переб’єте.

Сівши в крісло, вона вказала мені на величезну канапу посеред кімнати, але я похитав головою. Де Сейтас не нервувалася, ба навіть усміхалась.

— Слухаю вас, шановний пане.

— Почнімо з того, що у вас є дві заповзятливі дочки. Охоче послухаю, що ви про них вигадаєте.

— На жаль, моя винахідливість уже вичерпується. Відтепер можу казати тільки правду. — З її обличчя не зникала усмішка. Мабуть, кумедна була моя понурість. — Моріс — хрещений батько Лілі та Рози.

— А чи знаєте, хто я?

Дивний оцей її спокій. Навряд чи вона знає, що коїлося в «Бурані».

— Так, пане Ерфе. Чудово знаю, хто ви. — Її очі застерігали, а тим самим дратували.

— І знаєте про те, що сталося?

Де Сейтас глянула на свої долоні, а тоді на мене.

— Мій чоловік загинув у сорок третьому. На Далекому Сході. Так і не побачив Бенджі. — І додала, зваживши на мою помітну нетерплячку: — Він був першим учителем англійської мови в школі імени лорда Байрона.

— Не був. Я переглянув усі старі шкільні програмки.

— Якщо так, тоді ви мали б запам’ятати прізвище Г’юз.

— Досі пам’ятаю.

Вона заклала ногу на ногу. Сиділа, випроставшись, у старому кріслі, оббитому золотистим оксамитом. Куди й поділася провінційна неотесаність.

— Я б воліла, щоб ви сіли.

— Волію стояти.

На таку шорсткість вона злегка стенула плечима й подивилася мені у вічі. Проникливий, зарозумілий, зверхній погляд. А тоді повела далі.

— Мені було вісімнадцять, коли помер батько. Головно для того, щоб утекти з дому, я вискочила заміж. Як виявилося, зробила дуже дурну помилку. В 1928 році познайомилася з моїм другим чоловіком. Наступного року я розлучилася з першим і вийшла заміж вдруге. Нам хотілося на якийсь час виїхати з Англії, а з грошима було туго. Мій чоловік розстарався собі місця вчителя в Греції. Він був фахівець у галузі античної філології… любив Грецію. Ми познайомилися з Морісом. Лілі і Роза зачаті на Фраксосі. У тому будинку, що дав нам на тимчасове проживання Моріс.

— Не вірю ні в одне слово. Але розповідайте.

— Я побоялася родити в Греції, й довелося повернутися до Англії.

Моя співрозмовниця взяла сигарету із срібної коробки, що стояла на триногому столику біля крісла. Запропонувала й мені, але я відмовився. І вогню їй не подав. Вона поводилася дуже спокійно. Справді, її дім — її фортеця.

— Де Сейтас — це дівоче прізвище моєї матері, — пояснила господиня. — Можете перевірити в Соммерсет-гаусі[270]. У неї був брат — старий парубок, дуже заможний. Дядько ставився до мене, особливо після батькової смерти, як до дочки. Не переступав межі, яку визначила моя мати — дуже владна жінка.

Мені спали на гадку Кончісові слова, що вперше він побачив «Бурані» у квітні 1928-го.

— То ви кажете, що не зналися з… Морісом до 1929 року? — спитав я.

— Звичайно, не зналися, — усміхнулася вона. — Всі подробиці відповідного розділу його оповіді Моріс дізнався від мене згодом.

— А як щодо сестри Рози?

— Підіть до Соммерсет-гаусу.

— Неодмінно піду.

Вона споглядала на кінчик сигарети. Змусила мене трохи почекати.

— Народилися близнята. Наступного року помер дядько. Виявилося, він заповів мені майже все, що мав. Одна умова — мій Білл за одностороннім зобов’язанням змінить своє прізвище на де Сейтас. Навіть не де Сейтас-Г’юз. Ось таку підлість учинила моя мати. — Господиня дому кинула оком на ряд мініатюр, що висіли біля камінної полиці. — Дядько був останній чоловік у роді де Сейтасів. Отже, Білл узяв моє прізвище. В японському дусі. Це теж можна перевірити. Ось ніби й усе.

— Як це все? Господи!

— Чи можна мені звертатися до вас по імені? Я ж стільки про вас знаю…

— Не можна.

Вона опустила очі. І знову ця особлива, нестерпно дразлива усмішечка — завсідниця на обличчях її дочок, Кончіса, ба навіть Антона і Марії (хоч у них вона трохи інакша). Їх усіх ніби хтось навчив усміхатися так загадково і зверхньо. Як гадаю, не хто інший, як ось ця жінка.

— Не думайте, що ви перший стоїте передо мною, ображений і розлючений на Моріса та на всіх нас, його помічників. Але з усіх отих скривджених і сердитих молодиків ви перший відкидаєте мою пропозицію заприятелювати.

— Я б хотів поставити вам кілька прикрих питань.

— Будь ласка.

— Але почну не з них. Чому в селі вас мають за оперну діву?

— Кілька разів я співала на місцевих концертах. Мене навчали музики.

— «Клавесин — це така дзенькотлива штука»?

— А хіба він не дзенькає?

Я відвернувся від цієї жінки. Від її лагідности й світськости, що слугували зброєю.

— Шановна пані де Сейтас, ані чарівливість, ані розум, ані гра у слова не допоможуть вам вибратися з цього глухого кута.

— Ви і самі заходите, і когось заводите до глухого кута, — помовчавши, відповіла вона. — Напевно, вам не раз це казали. Ви прийшли сюди з цілком хибних міркувань і стали мене дурити. Я відповіла такою самою брехнею. Ось вам і відбилися ці хибні мотиви.

— Ваші дочки тут?

— Ні.

Я повернувся до неї.

— А Алісон?

— Ми з нею добрі приятельки.

— Де вона?

Замість відповіді — вперте похитування головою.

— Вимагаю, щоб ви призналися, де вона.

— У цьому домі ніхто ніколи нічого не вимагав.

Господиня дому мовила це доволі байдужим тоном. Але дивилася на мене насторожено й уважно, як ото шахіст на дошку.

— Чудово. Побачимо, що на те скаже поліція.

— Наперед знаю. Скаже, що у вас не всі вдома.

Я знову відвернувся. Може, хоч у такий спосіб вдасться ще щось вивудити. Але де Сейтас мовчки сиділа у кріслі. Її погляд я відчував спиною. Не дивлячись, бачив її у пшенично-золотому кріслі, подібну до Деметри, Церери, богині на троні. Це не просто собі п’ятдесятилітня розумниця в сучасній кімнаті, куди з полів долинає гуркіт трактора. Це актриса — така вже віддана ідеям, які мені несила пізнати, така вже вірна людям, яких мені несила простити, що її роль уже перестає бути роллю.

Вона звелася, підійшла до бюрка в кутку, взяла якісь фотографії й виклала їх на столі біля канапи. Відтак знову сіла в крісло й жестом руки запросила мене подивитися. Ось вона в кріслі-гойдалці перед лоджією. Поряд сидить Кончіс, а між ними двома стоїть Бенджі. Ось Лілі та Роза. Перша усміхається в об’єктив, а друга сміється, повернувшись у профіль і ніби проходячи за сестриними плечима. Тлом править та сама лоджія. А ось стара світлина. Це «Бурані». На сходах перед віллою стоять п’ятеро. Посередині Кончіс, поруч нього вродлива жінка — безперечно Лілі де Сейтас. Її обіймає за плечі високий чоловік. На звороті напис: «“Бурані”, 1935 рік».

— А хто ці двоє?

— Наш приятель і один із ваших попередників.

— Джеффрі Саґден?

Вона кивнула, трохи здивована. Вирішивши взяти реванш, я відклав світлину.

— Я знайшов викладача, який працював у тій школі перед війною. Він чимало мені розповів.

— Навіть так?

Спокійний тон, з відтінком сумніву.

— Тож тримаймося ближче до правди, — сказав я.

Запала коротка обтяжлива мовчанка. Де Сейтас випробовувала мене поглядом.

— І що ж він розповів?

— Цього вистачає для висновків.

Ми видивлялись одне на одного. Де Сейтас встала й підійшла до письмового стола. Вийняла з шухляди кілька аркушів, глянула на останню сторінку й простягнула її мені. То була копія листа, якого написав мені Невінсон. Нагорі набазґрано: «Сподіваюсь, ось цей напущений дим не виїсть очей адресатові».

Тим часом моя співрозмовниця чогось шукала на книжкових полицях поряд стола. Відтак підійшла до мене, мовчки забрала листа й простягла три книжки. Утримавшись від іронічних зауваг, я глянув на одну з них — шкільну хрестоматію у блакитній полотняній палітурці. «Антологія грецької літератури для позакласного читання у середніх школах. Упорядкував і дав коментарі маґістр Вільям Г’юз. Кембридж, 1932 рік».

— Ось цю він написав задля хліба. А дві інші — для душі, — пояснила де Сейтас.

Друга книжка — малотиражне видання Лонга[271] в англійському перекладі, датоване 1936 роком.

— Тисяча дев’ятсот тридцять шостий, — наголосив я. — Як це так, що ваш чоловік і далі Г’юз?

— Автор може писати під яким хоч іменем.

Г’юз, Гоумз… Мені спала на гадку одна подробиця з того, що розказувала її дочка.

— Чи викладав він у Вінчестері?

— Недовго, — усміхнулася вона. — Перед нашим весіллям.

Третя книжка містила переклади віршів Паламаса, Соломоса та інших сучасних грецьких поетів, серед них навіть Сеферіса.

— Моріс Кончіс, славетний поет, — кисло буркнув я. — Ото попав я пальцем у небо…

Забравши в мене книжки, де Сейтас поклала їх на стіл.

— Як на мене, ви мудро й винахідливо це придумали.

— Попри те, що в мене «не всі вдома».

— Розум і глупота можуть легко уживатися одне з одним. Особливо в чоловіків вашого віку.

Вона знову вмостилась у кріслі й знову всміхнулася мені, набурмосеному. По-зрадливому тепла й приязна усмішка в цієї розумної й розсудливої жінки. А чи розсудливої? Я підійшов до вікна. Сонячне проміння торкнулося моїх рук. Біля лоджії Бенджі грався у квача з норвежкою. Час від часу до нас долинали їхні вигуки.

— А якби я взяв та й повірив у байку про пана Щура?

— Тоді мені довелося б пригадати щось цікаве про нього.

— І що?

— Ви ж приїхали б сюди ще раз, щоб дізнатися ще більш?

— А якби я вас взагалі не знайшов?

— У такому разі пані Г’юз запросила б вас до себе на обід.

— Ні з того ні з сього?

— Ні, звичайно. Вона написала б вам листа. — Відкинувшись на спинку крісла, вона заплющила очі. — Шановний пане Ерфе, вашу адресу я дізналась у Британській раді. Мій чоловік, перший учитель англійської мови в школі імени лорда Байрона, недавно помер, і в його паперах я натрапила на опис незвичних подій, про які досі нічого не знала… — Розплющивши очі, вона питально звела брови.

— І коли б я мав дістати листа? Скільки ще довелося б чекати?

— На жаль, не можу цього сказати.

— Не хочете.

— Це не я вирішую.

— Очевидно, це вирішує одна-єдина особа. Якщо вона…

— Саме так.

Де Сейтас простягла руку до камінної полиці й з-поза якоїсь фігурки видобула знімок.

— Якість не найкраща. Це Бенджі сфографував своїм «брауні».

Три жінки на конях. Лілі де Сейтас, Ґунгільда, а між ними — Алісон. Тримається не дуже певно, але сміється, дивлячись в об’єктив.

— А з вашими дочками вона… вже познайомилася?

Сіро-блакитні очі втупились у мене.

— Можете взяти це фото, якщо хочете.

Я вперся, наче бик.

— Де вона?

— Можете обшукати весь будинок.

Де Сейтас спостерігала мене, спершись підборіддям на руку. Жовте крісло, незворушність і одержимість. У чому полягала ця одержимість — незрозуміло, але вона була. Я почувався недосвідченим цуциком, що ганяється за бувалим зайцем, наскакує на нього й щоразу хапає зубами порожнечу. Ще раз зиркнувши на знімок, я розірвав його начетверо й кинув у попільницю на столику біля вікна.

— Щось вам скажу, сердитий скривджений юначе, — озвалася де Сейтас після довгої мовчанки. — Часто буває, що кохання постає завдяки твоїй здатності кохати, а не завдяки тому, що твоя обраниця варта такого почуття. Вважаю, що Алісон наділена рідкісним даром відданости й вірности. Такою обдарованою я ніколи не була. Як на мене, це неймовірно цінна риса характеру. Я тільки переконала цю дівчину, що не можна легковажити своє багатство, а вона, як видно, досі його недооцінювала.

— Дуже мило з вашого боку.

Вона зітхнула.

— Знову іронія.

— А ви чого сподівалися? Сліз каяття?

— Іронія — бридка річ. Вона виставляє напоказ нутро.

Помовчавши, де Сейтас повела далі.

— Ви щасливчик і сліпець водночас. Щасливчик, бо маєте вроджений талант заворожувати жінок, хоч при мені ані не гадаєте показати свої здібності. А сліпець, бо не побачили поруч себе коштовної дрібки істинного жіноцтва. Невже ви не втямили, що Алісон має одну важливу прикмету, якою нам, жінкам, належить скрашувати життя? Порівняно з цією властивістю освіта, походження, місце в суспільстві нічого не значать. А ви випустили це з рук.

— З допомогою ваших чарівливих донечок.

— Мої доньки стали втіленням вашого егоїзму.

У моєму нутрі закипала тупа й сліпа лють.

— В одну з них я закохався. Запевняю вас, що з дурного розуму.

— Ось так нерозбірливий у засобах колекціонер закохується в омріяну картину. І ладен піти на все, аби тільки запопасти її.

— Еге ж, та тільки це була не картина, а дівуля, в якої стільки ж порядности, скільки в зужиткованої повії на майдані Піґалль[272].

Зробивши маленьку паузу, — елеґантний салонний докір, — вона стримано мовила:

— Сильно сказано.

Я обернувся до неї.

— Цікаво, що ви знаєте, а чого не знаєте. По-перше, ваша далеко не цнотлива дочка…

— Мені відомо до найменших подробиць усе, що вона робила. — Де Сейтас дивилася на мене спокійно, трохи випроставшись. — Знаю й мотиви, якими вона керувалася. Але розказати про них — це викласти вам усе до решти.

— Може, мені покликати оцю норвежку й вашого синочка? Чи не варто було б описати йому, як сестричка крутить фіґлі-міґлі — мабуть, це підхожий евфемізм — тиждень зі мною, а тиждень із негром?

Знову запала тиша. Очевидно, де Сейтас хотіла мовчанням відтінити мої слова. На нахабне питання не відповідають тому, щоб поставити на місце нечему.

— Невже вам гірше від того, що Джо негр?

— Але й не краще.

— Це дуже розумний, чарівливий молодик. Вони вже віддавна сплять разом.

— І ви це схвалюєте?

— Ніхто не просить мого схвалення. Зрештою, воно зайве. Лілі вже доросла.

Криво усміхнувшись, я глянув у вікно.

— Я вже знаю, навіщо вам стільки квітів. Щоб перебити сморід сірки.

Вона звелася. Стояла, спершись рукою на камін, і спостерігала, як я міряю кімнату вздовж і впоперек. Спокійна й обачлива, вона бавилася мною, як повітряним змієм. Хоч злітай угору, хоч шугай униз, а шнурок у її руках.

— Ви в змозі вислухати мене й не перебивати?

Я глянув на неї й непевно знизав плечима.

— Гаразд. Покладемо край балачкам про те, що в сексі пристойне, а що ні. — Голос звучав розмірено, по-діловому. Як у тих лікарок, що на роботі не визнають поділу на статі. — Я живу в кам’яниці часів королеви Анни[273], але це ще не означає, що й моя моральність, як ото в більшости нинішніх англійців, тодішня.

— А я такого ніколи й не припускав.

— То ви слухаєте чи ні? — Я став біля вікна, відвернувшись від неї. Треба, конче треба, нарешті приперти її до стіни. — Як же вам пояснити… Якби тут був Моріс, то він сказав би, що секс нічим не відрізняється від інших радощів життя, хіба тільки гостротою насолоди. Що це тільки частина, причому не найважливіша, тих стосунків між людьми, які ми називаємо коханням. Що головна частина — це щирість, це довіра, яку кожне з двох людей плекає у своєму єстві. Або ж у серці — на ваш вибір. І що зрадити по-справжньому — це приховати фізичну зраду. Бо люди, які подарували одне одному кохання, не мають права брехати.

Я задивився в далину понад моріжком. Усе, що вона каже, заготовлено наперед. Либонь, вивчила напам’ять цю ключову промову.

— Як ви смієте мені проповідувати, пані де Сейтас?

— А як ви, пане Ерфе, смієте вдавати, що не потребуєте такої проповіді?

— Послухайте…

— Ні, це ви послухайте, будь ласка. — Я б і далі перечив, якби в її голосі була хоч дрібка різкости чи зверхности. Але ці слова прозвучали лагідно, майже прохально. — Я ж намагаюся пояснити, що ми за одні. Понад двадцять років тому Моріс переконав нас, що треба відмовитися від звичних сексуальних табу. Не тому, що ми розпусніші, ніж інші люди. Навпаки — тому, що чистіші. Тож ми постаралися це зробити. І дітей я виховувала в такому дусі. Зрозумійте нарешті, що ми, Морісові помічники, вважаємо секс не дуже важливою річчю. Принаймні не так високо його ставимо, як більшість наших співвітчизників. Маємо важливіші справи.

Я й далі стояв спиною до неї.

— Перед війною мені двічі випала роль, чимсь подібна до тієї, яку зіграла перед вами Лілі. Вона готова на такі речі, які мені не до снаги. Надто вже багато табу я мусила переступити. У мене ж іще був чоловік, якого я любила тілом і душею. Раз уже ми так істотно втрутились у вашу долю, то відкрию вам ось що. Ще за життя чоловіка я подеколи, щоразу з його відома та згоди, віддавалася Морісові. А на війні Білл своєю чергою завів собі коханку-індійку — теж із мого відома та згоди. Попри те, наша сім’я була міцна й щаслива, бо ми додержували двох головних правил. По-перше, ніколи не брехали одне одному, а по-друге… Ні, це я скажу тоді, коли краще вас пізнаю.

Я кинув через плече погордливий погляд. Її спокій виводив із рівноваги, під ним крилося безумство. Вона знову сіла.

— Звісно, якщо ви волієте жити у світі загальновизнаних норм і накинутих ідей, то наша з дочкою поведінка видаватиметься вам огидною. Гаразд, хай так. Але майте на увазі, що можливий також інший кут зору. Якщо ви з нього подивитеся, то захопитеся відвагою Лілі. Ні я, ні мої діти не підлаштовуємося під сіру людську масу. Вони не так виховані, щоби бути як усі. Ми багаті, розумні, тож наше життя має точитися по-щедрому й по-мудрому.

— Ви щасливчики.

— Еге ж. Щасливчики. Але ми беремо на себе відповідальність, яку накладає виграш у лотереї життя.

— Відповідальність? — Я знову різко обернувся.

— Невже ви справді вважаєте, що ми тільки задля вас усе це затіяли? Невже гадаєте, що на наших… мапах не прокладено маршруту?.. — Де Сейтас додала, вже спокійніше: — Ми все робимо задля конечної потреби, а не задля потурання забаганкам.

— Конечна потреба виробляти нічим не виправдані соромітні штучки.

— Потреба ставити дуже складні експерименти.

— Мені подобаються прості.

— Час простих давно минув.

Між нами запало мовчання. Я й досі лютував, а тепер до гніву домішався страх за Алісон, що потрапила в лабети цій жінці. Так боїшся, дізнавшись, що твою улюблену місцину продали забудовникам. Мене знову покинули, знову відкинули, як непотріб. Я чужинець у цьому позаземному світі.

— Я знаю багатьох молодиків, що позаздрили б вам.

— Навряд, якби я їм усе розказав.

— Тоді вони поспівчували б вам за таку обмеженість.

Вона підійшла, взяла мене за плече й змусила обернутися.

— Невже я схожа на лиху жінку? Або мої дочки?

— Йдеться про ваші справи. Не про схожість.

У мене зірвався голос. Хотілося скинути її руку й вирватися звідси.

— Ви цілком певні, що набралися від нас тільки лиха й нічого більш?

Я опустив очі. Не відповів. Де Сейтас забрала руку, але не відійшла.

— Повірте мені… Хоч на крихту повірте. — Я змовчав, вона повела далі. — Ви завжди можете до мене зателефонувати — в будь-яку пору. Можете стежити за будинком. Але попереджаю, що не вистежите потрібної вам особи. Побачите тільки Бенджі, Ґунгільду та ще двох моїх середульших дітей, що цього тижня приїдуть із Франції. Тепер тільки ця особа змушує вас чекати.

— Вона мала б сама поговорити зі мною.

Де Сейтас глянула у вікно й перевела погляд на мене.

— Мені так хочеться допомогти вам…

— Я потребую Алісон, а не допомоги.

— А тепер можна називати вас Ніколасом? — Я відвернувся, підійшов до стола біля канапи й став розглядати світлини. — Гаразд. Більше не проситиму.

— Ось піду до будь-якої газетної редакції й розкажу там усю цю історію. І зруйную ваше кляте…

— Не підете. Ви ж не змогли відшмагати мою дочку.

Я злобно зиркнув на неї.

— То це ви сиділи в портшезі?

— Ні.

— Може, Алісон?

— Таж вам сказали, що портшез порожній. — Де Сейтас упіймала мій недовірливий погляд. — Слово чести, не Алісон. І не я. — Я не вірив, вона усміхнулася. — Добре. Мабуть, там хтось і сидів.

— Хто?

— Одна… відома у світі людина. Мабуть, ви впізнали б її. Ото й усе.

Щупальці її вкрадливої доброзичливости таки знайшли шпарини в моєму гніві й пробралися до живого. Востаннє кинувши на неї лихим оком, я рвучко крутнувся й попрямував до виходу. Де Сейтас рушила за мною, взявши зі стола папірець.

— Візьміть, будь ласка.

То був список імен, прізвищ і дат народження. Вказано, що «Г’юз» змінено на «де Сейтас» 22 лютого 1933 року. Подано телефонний номер.

— Це нічого не доводить.

— Ще й як доводить. Відвідайте Соммерсет-гаус.

Знизавши плечима й запхавши папірця в кишеню, я пішов далі. Навіть не оглянувся на де Сейтас. Розчахнув навстіж вхідні двері, спустився сходами. Вона зупинилася на порозі. Перш ніж сісти в авто, я прошив її злобним оком.

— Я повернуся сюди тільки тоді, коли знайду Алісон у пеклі.

Вона вже роззявила була рота, щоб відповісти, але передумала. На її обличчя наплив вираз лагідного докору, а тоді терплячої поблажливости. Так дивляться на неслухняну дитину. Перше я вважав незаслуженим, друге — нестерпним. Забравшись у машину, я ввімкнув запалювання. Виїжджаючи з брами, побачив де Сейтас у дзеркальці. Смішно, вона й досі стояла на тосканському ґанку, ніби шкодувала, що я від’їжджаю.

Однак я ще на цій нашій зустрічі усвідомлював, що мій гнів значною мірою напускний. Своєю ворожістю я силкувався зламати спокій Лілі де Сейтас — так само, як вона цим спокоєм силкувалася розтопити мою ворожість. Тепер зовсім не жалкував, що повівся по-грубіянському й відкинув усі її спроби зблизитися. Ну а про Алісон я висловився майже щиро. І влучно.

Бо ж тепер головна загадка — те, що мені не дозволяють побачитися з Алісон. Либонь, сподіваються від мене якихось Орфеєвих подвигів, що відкривають дорогу до підземного світу, де її сховали… або й сама ховається. Знову мене випробовують. Причому ніхто ані не натякнув, у чому полягає це випробування. Без сумніву, я знайшов вхід до Тартару. Але це не допомогло мені наблизитися до Еврідіки, тобто Алісон.

Так само й оповідь Лілі де Сейтас нічого не дала для того, щоб розгадати давню таємницю. Що за курс? Яке ще, к бісу, прокладання наперед?

Увесь день мене тіпала злість. Назавтра я подався до Соммерсет-гаусу, й там виявилося, що все написане на папірці пані де Сейтас відповідає правді. Відтак мій гнів чомусь переріс у пригнічення. Увечері я зателефонував до Мач-Гадема. Трубку взяла норвежка.

— Динсфорд-гаус. Хто це? Вас не чутно.

Я мовчав.

— Ніхто не озивається, — сказала вона. Мабуть, відповіла на чиєсь запитання.

У слухавці пролунав голос пані де Сейтас.

— Алло! Алло!

Я перервав дзвінок. Вона ще там. Але ніхто й ніщо не змусить мене заговорити з нею.

Наступного дня — вже третього після візиту в Динсфорд-гаусі — я з самого ранку пиячив і компонував повного гіркоти листа до Австралії. Чомусь вирішив, що Алісон саме там.

Отож я вилив усе, що наболіло. Разів двадцять перечитав написане, наче це допомогло б зробити його достовірним свідченням про мою невинність і її віроломність. Я так і не наважився надіслати цього листа, й кінець кінцем він заночував на каміні.

У мене виробилася звичка сходити вранці вниз і снідати з Кемп, але впродовж тих останніх днів я, ображений на все людське поріддя, тричі зрадив цю звичку. Кемп не марнувала часу на варіння-смаження, зате запарювала добрячу каву. На четвертий ранок мені запраглося цього напою.

Коли я ввійшов, вона відклала «Дейлі воркер» (у «Воркері» Кемп шукала «щиру правду», а в інших газетах — «куревську брехню») й сиділа, пускаючи клуби диму. Без сигарети її рот скидався на яхту без щогли — провість катастрофи. Ми перекинулися кількома словами. Вона замовкла.

А невдовзі я відчув, що перебуваю під пильним спостереженням. Воно велося крізь пелену тютюнового диму — милосердне прикриття для пики, схожої на Горгонину, особливо вранці. Я вдав, що читаю, але її не ошукаєш.

— Що з тобою діється, Ніку?

— Зі мною?

— У тебе нема ні друзів, ні дівок. Нікого.

— Не кажи мені такого рано-вранці. Будь ласка.

Зодягнена у поношений червоний шляфрок, Кемп розвалилася на стільці. Нечесана, стара як світ.

— Ти не шукаєш роботи. Це я, манда отака, винна.

— Говори здорова.

— Я стараюся допомогти тобі.

— Знаю, Кемп.

Я подивився на її обличчя. Одутле, набрякле, очі завжди примружені, щоб не сльозитися від диму. Схоже на маску з театру но[274], дивним чином гармонує з акцентом кокні та навмисно грубуватими манерами. Враз із несподіваною й невластивою їй сердечністю Кемп перехилилася через стіл і поплескала мене по руці. На п’ять років молодша від Лілі де Сейтас, вона видавалася років на десять старшою. За загальноприйнятими мірками, Кемп була лихослівниця. Належала до «Патлатої Бригади», яку мій батько ненавидів і зневажав ще дужче, ніж «Клятих Соціалістів» і «Паскудних Мрійників із Вайтголлу». На мить мені привиділося, що він стоїть на порозі цієї майстерні. Кущуваті полковницькі вуса, лютий погляд блакитних очей на незастелену кушетку, на смердючий заіржавілий керогаз, на захаращений стіл, на стіни, розцяцьковані крикливими абстрактними олійними мальовидлами, що зображають секс і розвиток плода в утробі; на гори зужиткованого посуду, старої одежі й пожовклих газет. Еге ж, у скупому жесті Кемп, у кинутому на мене погляді було більше людяности й щирого тепла, ніж мені перепало за все життя в батьківському домі. А проте цей дім і довгі роки в ньому досі правили моїм єством. Я не спромігся повестися природно. Наші з Кемп погляди зустрілися над прірвою, через яку я не міг перекинути міст. Мені грубувато запропонували материнську опіку, а я на те відповів утечею до самого себе — блудного сина. Вона забрала руку.

— Це дуже непроста історія, — сказав я.

— У мене весь день на те, щоб її збагнути.

Зненацька її обличчя за пеленою сизого диму видалося непроникним і загрозливим, як у слідчого на допиті. Я справді вподобав Кемп, але її цікавість обплутує мене, немов сітка рибу. Я схожий на химерного паразита, що може існувати тільки за вдалого збігу обставин, у якомусь нестійкому симбіозі. Помилились оті мудрагелі на судилищі, назвавши мене мисливцем на жінок. Насправді ж я можу знайти доступ до людства, до порядних стосунків, до щирих сердець тільки завдяки жінкам, які полюють на мене. У ролі жертви виступаю я, а не вони. На світі є тільки одна особа, з якою мені конче треба поговорити. Поки не дійшло до цієї розмови, я не здатен ані на крок просунутися вперед, снувати плани, розвиватися та вдосконалюватись як людина. Поти й кутатимусь у покривало своєї таємниці й загадки. Воно — мій єдиний товариш, який виручає й захищає.

— Іншим разом, Кемп. Не тепер.

Знизавши плечима, вона кинула на мене кам’яний погляд Сівілли — провість неминучого лиха.

За дверима гукнула бабуся, яка раз на два тижні прибирала сходи. У моїй кімнаті задзвонив телефон. Я прожогом метнувся до нього й встиг-таки вчасно підняти трубку.

— Слухаю вас. Ніколас Ерфе.

— Доброго ранку, Ерфе. Це я. Санді Мітфорд.

— Ти вже повернувся?!

— Знаєш, старий, повернулися рештки того, що колись було Мітфордом. Десь так. — Він кашлянув. — Я дістав твою записку. Ти б не хотів кинути чогось на зуб зі мною?

За якусь хвилину, вмовившись про час і місце, я перечитав листа до Алісон. З-за кожного рядка визирав скривджений Мальволіо. Минула ще одна хвилина — й лист, як і все, що пов’язувало мене зі світом людей, перетворився на болячку з попелу. Дивне порівняння, зате точне.

Мітфорд анітрохи не змінився. Я міг би заприсягтися, що й одежа на ньому та сама: темно-синій піджак, темно-сірі фланелеві штани й клубна краватка. Все це трохи зносилося й підупало, як і сам власник. Він поводився вже не так розв’язно, як раніше, хоча кілька чарок джину відродили в ньому колишню партизанську задерикуватість. Усе літо Мітфорд «возив по Іспанії кодло американців». Ні, він не дістав мого листа з Фраксосу. Мабуть, вони знищили це послання. Побоювалися, що адресат може щось не те збовкнути.

Закушуючи канапками, ми побалакали про школу. Ані словом не обмовилися про «Бурані». Він в одно товк, що застеріг мене, а я підтакував: атож, застеріг. Треба було знайти зачіпку, щоб перейти на єдину тему, що мене цікавила. Як я й сподівався, він сам заговорив на цю тему.

— То як, ти побував у почекальні?

Я зразу відчув, що недбалий тон запитання награний, що Мітфорду і хочеться і колеться випитувати; що ми обидва прийшли на цю зустріч, маючи на меті одне й те саме.

— Господи, я ж якраз хотів поспитати, — відповів я. — Пам’ятаєш, Санді, ми з тобою розпрощалися й не встигли…

— Пам’ятаю, — насторожено глипнув він на мене. — То ти бачив затоку, що зветься Муца? Вона з південного боку острова. Нічогенька, га?

— Еге ж. Я там бував.

— А чи помітив віллу на східному мисі?

— Угу. Там ніхто не живе. Так мені сказали.

— Aгa. Цікаво. Дуже цікаво. — Буцімто щось пригадуючи, він задивився в нікуди. Випробовував мій терпець. Помалу й нестерпно, плавною висхідною дугою Мітфорд підніс сигарету до рота. Відтак ніздрями випустив дим. — Ото ж то, старий. Нема про що балакати.

— Але чому ти попередив остерігатися почекальні?

— Ет, дурниці. Дур-ни-ці.

— То розкажи, якщо це дурниці.

— Та я вже розказав.

— Хіба?!

— Про те, як я зчепився з колабораціоністом. Пригадуєш?

— Так.

— Тобто з власником вілли.

— Хвилиночку… — Я клацнув пальцями. — Підожди-но. Як його звуть?

— Кончіс. — Мітфорд самовдоволено усміхнувся, ніби знав наперед моє запитання. Торкнувся пальцем вусиків. Тільки й знає, що чепуритися.

— А я чув, що він зробив чимало корисного під час діяльности руху Опору.

— Авжеж, щоб не часом! Якщо й робив щось корисне, то німакам. Сам влаштував розстріл вісімдесяти мужиків. А тоді намовив своїх приятелів-фріців, щоб і його записали в перелік розстріляних. Розумієш? Зробив себе сміливцем і праведником.

— Його ж, здається, важко поранили. Хіба ні?

Мітфорд пихнув димом, кепкуючи з моєї наївности.

— Послухай, старий, коли розстрілюють німці, то нізащо не порятуєшся. Ні, цей паскуда дуже спритно все підлаштував. Зрадник зрадником, а зумів прославитися як великий герой. Він навіть склепав фальшивий німецький рапорт про цю історію. Одне з найхитріших шахрайств за всю війну.

Я кинув на нього оком. Майнула гостра підозра. У лабіринті з’явилися нові відгалуження.

— Невже ніхто…

Мітфорд потер великий палець вказівним. Таким жестом у Греції позначають хабар.

— Ти так і не пояснив, що й до чого з тою почекальнею, — зауважив я.

— Так він назвав свою віллу. Чекання на смерть чи щось таке. Прибив до дерева табличку з написом. Не по-нашому, мовою отих жабоїдів. — Пальцем у повітрі він зобразив літери. — Salle d’attente.

— А чого ви не поділили?

— Нічого, старий. Не було що ділити.

— Не маніжся, — заохочувально усміхнувся я. — Я ж побував на острові.

Пригадалося, колись у Гемпширі я, ще дитина, сидів на вербовій гілці, навислій над струмком, і спостерігав, як батько ловить форель. Він це робив дуже делікатно. Закидав вудку так, щоб штучна наживка — буцімто справжня муха — лягала на воду легесенько, як пух чортополоху. Було видно обдурену форель, що знімається з дна. Пам’ятаю мить, коли рибина повагом підпливає й зависає над приманкою. Ця мить триває цілу вічність, дарує захват, спиняє серцебиття. І враз — удар хвостом, батько блискавично підсікає, шпулька торохтить і стрекоче.

— Старий, воно виїденого яйця не варте. Справді.

— Ради бога. Кажи, в чому річ.

— Дурня сталася. — О, риба клюнула. — Якось я пішов прогулятися. Чи то у травні, чи то в червні, вже й не пригадаю. Школа мені вже в печінках сиділа. Рушив до Муци скупатися. Ото спускаюся, знаєш, між дерев. І раптом бачу двох дівчаток. Мало не голі. Я відразу пішов у розвідку. Прямим курсом підрулюю до них, кажу щось по-грецьки, а вони відказують по-нашому. Виявилося, англійки. Розкішні дівчатка. Двійнята.

— Господи Ісусе, оце так-так. Піду ще принесу джину.

Стоячи біля шинквасу й чекаючи, поки наллють, я дивився на своє відображення в дзеркалі. Ледь помітно підморгнув сам собі.

— Сигія, — підніс чарку Мітфорд. — Уяви собі, пішов я в атаку. І тили забезпечив. Вивідав, що вони за одні. Хрещениці старого шкарбуна, господаря вілли. Найвищий світ, навчались у Швейцарії. Цяці-лялі. Приїхали сюди на літо, стариган буде радий познайомитися зі мною. Отож чом би нам не піти туди на чашку чаю. Гаразд. Прийшли. Знайомлюся зі старим. П’ємо чай.

Як і торік, Мітфорд мав звичку поводити підборіддям, ніби комірець тисне. Це щоб показати свою світськість.

— А той, як там його, вмів говорити по-англійському?

— Супер. Усе життя валандався по Європі. Вершки суспільства і все таке. Одна з тих близнючок не дуже мені годилася. Не на мій смак. То я й зосередив вогонь на другу. Гаразд, стариган і не та близнючка після чаю кудись щезли, а Джун, так її звали, повела мене подивитися на маєтність.

— Гарно тобі вдалося.

— До лобового зіткнення у нас із Джун наразі не дійшло, але я відчув, що вона на все готова. Знаєш, як воно на острові. Повний магазин патронів, а нема в кого стріляти.

— Саме так.

Він пригладив волосся на потилиці.

— Ото ж бо. Я помарширував до школи. Ніжне прощання. Запросила мене повечеряти в суботу. Минув тиждень — я там, у повному параді. І при всьому потрібному обладунку. П’ємо. Дівчатка — пальчики оближеш. А тоді ота друга, не Джун… — значуще, щоб підсилити напругу, глянув на мене Мітфорд. — Одне слово, напосілася на мене.

— Ісусе Христе.

— Я її зразу розкусив, з першого погляду. Одна з тих задрипаних інтелектуалок. Вдають із себе чортзна-що, а після чарки-другої джину тратять голову. Отож бачу, смаленим пахне. Я ні в сих ні в тих. А та Жулі цапки стає проти мене. Спочатку я не зважав на те. Гадав, що просто зайвого хильнула. Може, в неї ще й місячні. І тут вона стала з мене кепкувати, причому геть по-дурному.

— Як саме?

— Ну… розумієш, передражнювала мене. Мій голос, мою мову. Дуже добре їй це вдавалося. А мені прикро до чортиків.

— Що ж вона говорила?

— Наговорила цілу купу гівна про пацифізм і атомну бомбу. Знаєш таких розумниць. А я з ними не лигаюся.

— Що ж на те решта людей за столом?

— Та вони й слова не писнули. Розгубилися по саме нікуди. Раптом Жулі стала викрикати розмаїті паскудства на мою адресу. Одне за одним. Як із ланцюга зірвалася. І почалася веремія. Джун кинулася до неї. Стариган вимахував руками, як підбита ворона крилами. Жулі вибігла. Сестра за нею. За столом залишилися тільки ми з цим дідом. Він мені торочить, що це сироти. Меле таке, що купи не тримається. Ніби виправдовує їх.

— Що ж це за паскудства вона викрикувала?

— Старий, я вже й не пригадаю. Їй наче скипидару під хвіст хлюпнули. — Мітфорд задумався. — Обізвала мене нациком.

— Нацистом?!

— Ми посперечалися про Мослі[275].

— Ти ж, мабуть, не…

— Звичайно, ні, старий. Ради бога. — Реготнувши, Мітфорд зиркнув на мене. — Але подивімося тверезо. Не завжди Мослі верзе дурниці. Якби так мене хто спитав, то скажу, що з нашої країни зробили бордель. — Він смикнув підборіддям. — Придалося б трохи більше дисципліни. Національна гордість…

— Може, й так, але Мослі…

— Старий, зрозумій мене правильно. Проти кого ж, хай йому біс, я воював на війні? Ось так воно… А візьми-но Іспанію. Подивися, скільки зробив для неї Франко.

— Наскільки знаю, він набудував у Барселоні бозна-скільки в’язниць, оце й уся робота.

— А ти сам бував в Іспанії?

— Правду кажучи, ні.

— То поїдь туди й подивися. Тоді поясню тобі, що Франко зробив, а чого не зробив.

Подумки я полічив до п’яти.

— Вибачай, Санді. Перебив я тебе. Веди далі.

— Якось мені трапилося почитати писанину Мослі, й там було чимало слушного, — карбував він слова. — Дуже багато слушного.

— Певна річ.

У цю мить Мітфорд був схожий на птаха, що чистить дзьобом настовбурчене пір’ячко.

— Моя близнючка повернулася, старий шкарбун ненадовго відлучився кудись, а вона як цукерка, — повів він далі. — Само собою, я розігрую з себе скривдженого й натякаю, що дійти до норми мені допоможе невелика прогулянка під місяцем. А вона на те: «Прогулянка? Може, краще було б нам скупатися?» Повір мені, старий, коли б ти почув, як вона це сказала, то теж був би певен, що після купання дійде до цікавіших справ. Опівночі на умовленому місці, біля брами. Гаразд, об одинадцятій ми розпрощалися на добраніч. Я сиджу й чекаю. Вислизаю з вілли. Без проблем. Іду до брами. Хвилин за п’ять приходить вона. Слухай, старий, мені не з одною дівкою доводилося мати діло, але ця Джун справдешня бомба. Хоче, аж муркоче. Я вже подумав, що замість операції «Нічне купання» буде інша, важливіша. А вона каже, що хоче освіжитися.

— Добре, що ти не розказав мені це перед від’їздом. Я б не пережив розчарування.

Він поблажливо усміхнувся.

— Ми зійшли на пляж. Вона каже, що не має купальника, то нехай я першим піду. Чи то соромиться, чи то в кущики їй захотілося перед ділом. Гаразд. Почалося з операції «Роздягання». Тоді Джун пішла до лісу, а я, лопух, виконую команду. Відплив від берега ярдів на п’ятдесят й бовтаюсь у воді. Чекаю дві хвилини, три, чотири. Минуло десять хвилин, я вже мерзну, а її нема.

— І твого одягу теж не стало.

— Ти вгадав, старий. Стою голий, у чому мама народила, на тому громадському пляжі й упівголоса кличу кляту сучку. — Я засміявся, Мітфорд кисло усміхнувся. — Еге ж. Непоганий жарт. Нарешті до мене дійшло. Можеш собі уявити, як я лютував. Півгодини дожидався її. Обшукав усе навколо — нуль. Помаршував до вілли. Потовк босі ноги об каміння. Відламав соснову гілку — в разі чого прикрити інструмент.

— Неймовірно.

Мітфорд очікував, що я поділю його обурення, а мені насилу вдавалося стримувати сміх.

— Проминаю браму, йду доріжкою. Завертаю за ріг вілли. Як гадаєш, що я там бачу? — Я похитав головою. — Вішальника.

— Жартуєш.

— Ні, старий. Це вони пожартували. Повісили опудальце. Як на штикових навчаннях. Напхане соломою. На шиї зашморг. У моїй одежі. З виду подібне до Гітлера.

— Господи. І що ж ти зробив, Санді?

— А що мав робити? Відв’язав оте паскудство й скинув з нього мій одяг.

— Ну а далі?

— Далі нічого. Намилилися.

— Втекли?

— На каїку. Я ще на Муці почув його. Подумав, що це якийсь рибалка в морі. Вони залишили мою сумку надворі. Нічого не поцупили. Ось тільки довелося перти чотири милі до школи.

— Ти, мабуть, лютував.

— Трохи понервувався. Не без того.

— Але ти ж не вибачив їм такого свинства.

— Не вибачив, — усміхнувся він сам собі. — Я зробив просто. Написав рапортик. По-перше, про історію під час окупації. По-друге, про теперішні політичні погляди нашого приятеля — пана Кончіса. І надіслав куди треба.

— Ти написав, що він комуніст?

У Греції цькували комуністів з 1950 року, коли закінчилася громадянська війна.

— Я був знайомий з кількома комуняками на Криті. Ото й доповів, що побачив їх на Фраксосі й ішов за ними назирці аж до вілли. А владі й не треба чогось більшого. Досить учепитися за дрібничку, а там далі до серйозного потягнеться. Тепер розумієш, чому тебе не залучили.

Бавлячись ніжкою свого келишка, я міркував. Якраз навпаки — залучили, і то завдяки ось цьому нетямі, що сидить поряд мене. «Джун» сама призналася, що торік вони прорахувалися й мусили відмовитися від продовження. Лисиці забракло хитрости, й полювання обірвалося на самому початку. Кончіс сказав, що мене вибрали для участи в маскараді чисто випадково. Я принаймні виправдав довіру.

— Отже, ти сміявся останнім? — усміхнувся я Мітфорду.

— Така вже в мене звичка, старий. Відповідна до мого характеру.

— Але навіщо їм це здалося? Гаразд, ти їм не сподобався… У такому разі треба було зразу ж тебе спровадити.

— Всі ці балачки про хрещених дочок — брехня й дурня. Це першокласні проститутки. Ота Жулі говорила такою мовою, що годі сумніватися. А як вони дивляться… З натяком, із заохотою. — Мітфорд зиркнув на мене. — На такий бордель часто натрапиш у Середземномор’ї, особливо у Східному. Я не вперше на таке наткнувся.

— Хочеш сказати…

— Скажу навпростець. Багатій Кончіс сам уже не може того… але, мабуть, має втіху, підглядаючи, як інші цим ділом забавляються.

Заблукавши в безконечному лабіринті відголосків, я знову крадькома глянув на Мітфорда. Невже він…

— Але ж вони тобі нічого такого не пропонували?

— Натякали. Я вже потім зміркував, що це були натяки.

Він приніс ще дві чарки джину.

— Санді, ти мав би застерегти мене.

— Старий, я ж застеріг.

— Не дуже виразно.

— Знаєш, як поводився Ксан, Ксан Філдінґ, з парашутистами, яких скидали до нас, у Лефка-Орі?[276] Зразу ж посилав на завдання. Ніяких застережень і напучень. Казав одне-єдине: «Спостерігай і не лови ґав». Розумієш?

Мітфорд був мені прикрий не так своєю обмеженістю й підлістю, як тим, що я бачив у ньому карикатуру на самого себе, в якій випиналися мої вади. Ракова пухлина, яку я старанно ховав усередині, в нього росла зовні, на шкірі. За давньою хворобливою звичкою, я мав би запідозрити в ньому підсадну качку, призначену випробувати чи провчити мене, але не вірилося, що комусь вдалося б так переконливо зіграти роль самозакоханого бевзя, глухого геть до всього. Згадалася Лілі де Сейтас. Мабуть, бачить у мені те саме, що я в Мітфорді. Вáрвара.

Ми вийшли з «Мандраґори» на хідник.

— У жовтні поїду до Греції, — сказав Мітфорд.

— Ого.

— Влітку наступного року моя фірма має там організувати літні тури.

— Господи, тільки не те.

— Грекам це піде на користь. Виб’є їм із голови дурні ідеї.

Я глянув на людну вулицю Сохо.

— Сподіваюся, Зевс ударить тебе блискавицею, щойно приїдеш.

Він сприйняв мої слова як жарт.

— Епоха звичайної людини, старий. Сірої людини.

Він простягнув руку. Якби я знав прийоми, залюбки викрутив би її й жбурнув би Мітфорда через себе. Його темно-синя спина віддалялася до Шефтсбері-авеню. Вічний тріумфатор на війні, в якій перемагають переможені.

За кілька років з’ясувалося, що того дня він справді грав роль, хоча й не ту, якої я побоювався. Я натрапив на його ім’я в газеті. Мітфорда заарештували в Торкі за махлювання з емісійними чеками. Таке він виробляв по всій Англії, подаючи себе капітаном, кавалером орденів «За видатні заслуги» і «Воєнний хрест».

«Справді, — сказав обвинувач, — після поразки німців підсудний прибув до Греції, будучи у складі окупаційних британських військ, але він ніколи не брав участи в русі Опору». І далі: «Демобілізувавшись, Мітфорд невдовзі повернувся до Греції й дістав там посаду вчителя, подавши підроблені рекомендації. Його звільнили за професійну непридатність».

Надвечір цього самого дня я зателефонував до Мач-Гадема. Довго звучали гудки, й нарешті обізвалася Лілі де Сейтас. Вона захекалась.

— Динсфорд-гаус.

— Це я. Ніколас Ерфе.

— Привіт, — підкреслено байдуже сказала вона. — Вибачте, я була в саду.

— Мені треба з вами зустрітися.

Коротка пауза.

— Але я не скажу вам нічого нового.

— Все одно мені треба.

Запала тиша. Я відчував, що де Сейтас усміхається.

— Коли? — спитала вона.

Наcтупного ранку мене не було вдома. Повернувшись близько другої години, я знайшов засунуту під двері записку від Кемп: «Приходив якийсь янкі. Сказав, що має до Тебе пильну справу. Буде тут о четвертій».

Я зайшов до майстерні. Великим пальцем Кемп розмазувала тлусті черв’яки зеленого хрому поверх бурих умбрових ляпок на чорному тлі. Вона не терпіла, коли хтось відривав її від «малярської творчости».

— Хто це був? — спитав я.

— Сказав, що йому треба побалакати з тобою.

— Про що?

— Він має поїхати до Греції. — Вайлувато відступивши від мольберта, вона з сигаретою в роті споглядала свою мазанину. — На твою попередню роботу, здається.

— Звідки він дізнався, де я мешкаю?

— А звідки мені знати?

Я задивився на записку.

— Який він на вигляд?

— Сили небесні, невже ти не можеш почекати годину-другу?! — Кемп обернулася до мене. — Забирайся звідси.

Він прийшов на п’ять хвилин раніше, ніж пообіцяв. Худий, довгов’язий, з типовою американською зачіскою, в окулярах. На рік-два молодший від мене. Приємне обличчя, приємна усмішка, приємне геть усе. Молодий та зелений, як салат. Простягнув мені руку.

— Джон Бріґґз.

— Привіт.

— Ніколас Ерфе — це ви? Чи правильно я вимовив? Ця пані, що на першому поверсі…

Я запросив його увійти.

— На жаль, це далеко не хороми.

— Тут дуже мила… — Він розглядався, добираючи потрібне слово.

— Атмосфера, — підказав я. Ми рушили вгору крутими сходами. — Я не сподівався побачити американця.

— Еге ж. Мабуть, мене взяли, врахувавши ситуацію на Кіпрі[277].

— Ага.

— Останній рік я навчався в Лондонському університеті. Весь цей час міркував, як би так влаштуватись у Греції, перш ніж поїхати додому. Ви й не уявляєте, який я радий.

Ми зійшли на сходовий майданчик. Бріґґз заглянув у відчинені двері й побачив швачок за роботою. Дві з них присвиснули.

— Дуже мило, — сказав він, помахавши їм рукою. — Мені згадався вірш Томаса Гуда[278].

— Звідки ви дізналися про цю роботу?

— З оголошення в «Таймс едьюкейшнл сапплмент».

Звичну назву англійської установи він вимовив таким тоном, ніби я про неї ніколи не чув.

Ми ввійшли до моєї оселі. Я зачинив двері.

— А я гадав, що Британська рада вже припинила вербування.

— Справді? Мабуть, у шкільному комітеті вирішили, що раз пан Кончіс усе одно тут, то міг би й сам провести вступну співбесіду зі мною. — Мій гість підійшов до вікна й подивився на похмуру стару Шарлотт-стрит. — Чудовий краєвид. Знаєте, я закоханий у ваше місто.

Я вказав йому на найменш заяложене крісло.

— То це пан Кончіс дав вам мою адресу?

— Еге ж. Може, не мав на те права?

— Та ні. Все гаразд. — Я сів біля вікна. — Чи розповідав він щось про мене?

Бріґґз звів руку, ніби вважав, що мене треба заспокоїти.

— Так, він… я дізнався… тобто він попередив мене, що інтриґи вчителів можуть довести до лиха. Як я зрозумів, вам не поталанило… — Бріґґз облишив добирати слова. — Вам і досі прикро?

Я знизав плечима.

— Греція є Греція.

— Я певен, вони вже потирають руки, дізнавшись, що працюватимуть зі справжнім американцем.

— Мабуть, потирають.

Він труснув головою. Видно, навіть подумки не може припустити, що комусь таки вдасться втягти справжнього американця в левантійську шкільну інтриґу.

— Коли ви бачилися з паном Кончісом? — спитав я.

— Три тижні тому, коли він був тут, у Лондоні. Я б ще раніше сконтактувався з вами, але він загубив вашу адресу. Надіслав її вже з Греції. Сьогодні вранці.

— Допіру сьогодні вранці?

— Так. Телеграмою, — усміхнувся він. — Я теж здивувався. Гадав, що він забув про це. А ви… ви з ним близькі знайомі?

— Та… зустрілися кілька разів. Я так і не добрав, яку посаду він обіймає у шкільному комітеті.

— Він сказав, що офіційно не належить до членів комітету. Просто допомагає їм. Господи, яка в нього добірна англійська мова!

— І не кажіть.

Ми придивлялись один до одного. Поводився він вільно й невимушено, але така поведінка видавалася запозиченою з книжок на зразок «Як налагоджувати приязні стосунки з незнайомцями». Відчувалося, що досі в його житті не траплялися промахи та збої. Однак навіть недоброзичливий заздрісник не заперечив би, що Бріґґзові притаманні дитяча наївність, юначе завзяття й зріла енергійність.

Я розважав над ситуацією. Припущення, що поява Бріґґза ніяк не пов’язана з моїм телефонним дзвінком до Мач-Гадема, видавалося таким абсурдним, що напрошувався висновок про наївність цього американця. З другого боку, пані де Сейтас могла сприйняти цей дзвінок як ознаку того, що я змінив гнів на милість. Отож вирішила, що пора перевірити, чи так воно насправді. Бріґґз сказав про телеграму — ось ще одне свідчення про те, що він таки безневинний. Як мені раніше сказали, «об’єкта» вибирають випадково. Але тепер через якусь причину — цілком можливо, пов’язану з подіями цього літа, Кончіс вирішив сам вибрати наступного піддослідного кролика. Розглядаючи простодушного безневинного Бріґґза, я пройнявся дрібкою злорадства, яке, мабуть, почував Мітфорд, дивлячись на мене. Нині ж до такого почуття домішалася втіха європейця: невдовзі самовпевнену Америку-вискочку пошиють у дурні. Крім того, я щиро бажав цьому молодикові (про те я нізащо не признався б ні Кончісові, ні Лілі де Сейтас) сповна пережити свою пригоду. Я не хотів зіпсувати її.

Якщо Бріґґз справді ні при чому, то Кончіс і його приспішники ризикують. Я ж можу геть усе розказати цьому молодикові. Втім, вони певні того, що я знаю ціну такої відвертої оповіді. Це признання означало б, що я так нічого й не засвоїв, а отже, й не заслуговую на якісь поблажки. Вони поставили на кін мій вибір. Я розриваюся між спокусою помститися й принукою захоплюватися. Знову стою з нагайкою в руці й знову не здатен ударити.

Бріґґз вийняв блокнот із портфеля.

— Чи можна вам поставити кілька питань? Я приготував цілий список.

Що це — ще один збіг обставин? Він повівся так само, як я в Динсфорд-гаусі кілька днів тому. Відкрито й щиро усміхається. Я відповів тим же.

— Вперед!

До смутку докладним виявився цей американець. Педагогічні методи, підручники, клімат, одяг, харчування, конче потрібні там ліки, можливість займатися спортом, обсяг бібліотеки, пам’ятки історії й культури, коротка характеристика майбутніх колег — він хотів знати все до решти про Фраксос. Кінець кінцем допитливець відклав олівця та блокнота з обширними нотатками й узявся до пива, яким я його пригостив.

— Дуже й дуже вам дякую. Чудово. Ми нічого не оминули увагою.

— Не згадали тільки, що там треба ще навчитися жити.

Він кивнув.

— Пан Кончіс застеріг мене.

— По-грецькому говорите?

— Поганенько. По-латині трохи краще.

— Нічого, наловчитесь.

— Я вже беру уроки.

— Там доведеться обходитися без жінок.

— Прикра обставина, — відповів Бріґґз. — Але я заручений, так що мене це мало хвилює.

Він видобув із портмоне фото чорнявки з силуваною усмішкою невеликих уст. Уже проглядають риси кошмарної личини, яку носить розбещена богиня на ім’я Амбіція.

— На вигляд англійка, — сказав я, повертаючи світлину.

— Так і є. Точніше, валлійка. Тепер вона тут, учиться на актрису.

— Он як.

— Сподіваюся, наступного літа вона зможе вибратися на Фраксос. Якщо мене до того часу не потурять.

— А ви про це говорили з паном Кончісом?

— Так. Він люб’язно й доволі несподівано запропонував, щоб вона поселилася в його будинку.

— Цікаво, в котрому. Він має їх два.

— Здається, в сільському, — всміхнувся він. — Правда, попередив, що мені доведеться за це віддячитися.

— Як саме?

— Хоче, щоб я допоміг йому… ну, в цьому…

Бріґґз повів рукою. Мовляв, ви самі знаєте.

— В чому?

— А ви хіба не… — З виразу мого обличчя він зрозумів, що я таки «не». — Тоді, мабуть…

— Господи! Кому-кому, а мені можна сказати.

Повагавшись, він усміхнувся.

— Це тільки з огляду на пана Кончіса. Він хоче тримати цю справу в секреті. Я гадав, що ви знаєте… правда, ви з ним рідко бачилися… що чули про цінну знахідку на його садибі.

— Яку знахідку?

— Ви ж, напевно, бачили його віллу? Вона на тому боці острова.

— Бачив.

— Цього літа там від скелі відкололася брила й оголився фундамент палацу. Пан Кончіс вважає, що це пам’ятка мікенської епохи.

— Цього не вдасться втримати під секретом.

— Звісно, ні. Але він хоче, щоб хоч якийсь час про цю пам’ятку ніхто не знав. Наразі замаскував її землею. Навесні почнуться розкопки. Не бажано, щоб там вештали всі, кому не ліньки.

— Слушно.

— Отож сподіваюся, що не нудьгуватиму.

Я уявив Лілі в ролі кносської богині-змії, Електри, Клітемнестри і, нарешті, талановитого молодого археолога — доктора Ванесси Максвелл.

— Схоже, що не нудьгуватимете.

Бріґґз допив пиво й глянув на годинник.

— Боже мій, я вже запізнююся. О шостій маю зустрітися з Амандою. — Він потиснув мені руку. — Годі й уявити, як мені придалася ваша допомога. Слово чести, напишу вам і повідомлю, як справи.

— Напишіть. Цікаво знати.

Спускаючись сходами й розглядаючи флотську стрижку мого гостя, я почав здогадуватися, чому Кончіс вибрав саме його. Якщо взяти мільйон молодих американців із вищою освітою й визначити їхнє середнє арифметичне, то вийде щось на зразок Бріґґза. Мені не до вподоби, що всюдисущі американці добираються до найінтимнішої серцевини Європи. Втім, «Джон Бріґґз» звучить англійською мовою значно природніше, ніж «Ніколас Ерфе». Зрештою, на острові вже є Джо й ця обвинувачка — доктор Маркус…

Ми вийшли на вулицю.

— Може, скажете мені наостанок якісь напучення? — спитав Бріґґз.

— А чи варто? Просто побажаю вам на все добре.

— Дякую.

Ми ще раз поручкалися.

— Все буде добре, — запевнив я.

— Ви справді так вважаєте?

— Хоча багато чого видаватиметься вам дуже дивним.

— Певна річ. У мене широкі погляди, не сумнівайтеся в тому. Я готовий на все. Завдяки вам.

Довгу мить я усміхався. Хотілося, щоб він затямив цю усмішку, красномовнішу від слів, яких не можна було мовити. Він звів руку, обернувся й рушив. Ступивши кілька кроків, зиркнув на годинника, перейшов на біг, а я подумки поставив свічку Джонові Левер’є.

Вона запізнилася на десять хвилин. Прудко підійшла до прилавка з листівками, біля якого я стояв. На її обличчі відображалася досада.

— Пробачте. Таксі повзло як черепаха.

Я потис простягнену руку Лілі де Сейтас. Як на жінку з півстоліттям за плечима, вона напрочуд добре збереглася. Виклично не носила капелюшка, вбралася з тонким смаком — біло-сірий костюм підкреслював її засмагу та ясні очі. Того похмурого ранку відвідувачі музею Вікторії і Альберта проти неї видавалися тьмяніші, ніж були насправді.

— По-ідіотському невідповідне місце для зустрічі я призначила. Ви не сердитеся?

— Анітрохи.

— Днями я купила таріль вісімнадцятого сторіччя. Тут чудові експерти. Оцінювання триватиме недовго.

В музеї вона добре орієнтувалася — зразу ж попровадила мене до ліфтів. Довелося почекати.

Вона усміхалась. Ця кланова усмішка вициганювала в мене те, чого я досі не був готовий дати. Аби і їй догодити, і свою гідність уберегти, я запасся добрим десятком підхожих фраз, а тепер усі вони видалися недоречними. Ото побачив, як квапиться де Сейтас, й відчув, що відбираю в неї час, перебиваю діловий, напружений день.

— У вівторок я зустрівся з Джоном Бріґґзом, — бовкнув я.

— Цікаво. Я з ним не знайома.

Сказано таким тоном, ніби йшлося про нового вікарія. Приїхав ліфт, ми ввійшли в кабіну.

— Я розказав йому все, що знав. Все про віллу «Бурані» й про її несподіванки.

— Ми наперед знали, що ви це зробите. Тому й послали його до вас.

Ми блідо усміхнулись одне одному. Запала напружена тиша.

— А я міг би й розказати.

— Так. — Ліфт зупинився. Ми вийшли на поверху з виставкою меблів. — Так. Могли б.

— Мабуть, мене захотіли перевірити, — припустив я.

— Перевірка тут зайва.

— Щось ви надто вже впевнені в цьому.

Де Сейтас глянула на мене широко розкритими очима — так само, як тоді, коли простягла копію листа від Невінсона. Ми дійшли до кінця ґалереї й стали під дверима з написом «Відділ кераміки». Моя супутниця натиснула на кнопку дзвінка.

— Здається, ми почали не з того боку, — зауважив я.

Вона опустила очі.

— Так. Спробуємо ще раз? Почекайте хвилинку, будь ласка.

Двері відчинилися, її впустили. Все діялося похапцем і шарпано, ця жінка не давала мені зосередитися. Перш ніж увійти, вона кинула погляд — немовби перепрошення. Наче боялася, що я втечу.

Повернулася за якихось дві хвилини.

— Все гаразд? — поцікавився я.

— Так. Як я й гадала. Це Боу[279].

— Отже, ви не в усьому покладаєтеся на інтуїцію?

Де Сейтас кинула на мене веселим оком.

— Якби тут був відділ молодиків…

— То ви б почепили на мене етикетку й поставили на полицю?

Вона знову всміхнулась і окинула поглядом залу.

— Мені не дуже-то подобаються музеї. Особливо ті, що захрясли у старих ідеях та поняттях. — Вона рушила з місця. — Експерти сказали, що в експозиції є подібний таріль. Он там.

Ми потрапили до довгої безлюдної ґалереї з порцеляною. Я почав підозрівати, що ця сцена розігрується за сценарієм. Жінка зразу ж рушила до однієї з вітрин, вийняла таріль із кошичка й, помалу пройшовши повз розставлене начиння, знайшла майже такого самого, блакитно-білого. Я наблизився до неї.

— Ось він.

Порівнявши тарелі, вона недбало загорнула свого власного в цигарковий папір і несподівано простягла мені.

— Це вам.

— Але ж…

— Прошу вас. — Не зважала на те, що я мало не образився. — Його купили ми з Алісон. Тобто Алісон була зі мною, коли я купила цю річ.

Де Сейтас м’яко, але рішуче всунула таріль у мої руки. Розгубившись, я розгорнув подарунок і втупився в наївно намальованого китайця з жінкою і двома дітьми — вічні допотопні скам’янілості. Чомусь на гадку спали селяни на палубі, розбурхане море й нічний вітер.

— Вам, пане Ерфе, варто було б навчитися, як поводитися з крихкими й тендітними предметами. Зокрема, з набагато ціннішими, ніж цей таріль.

Я не відривав очей від синіх фігурок.

— Саме тому я й попросив вас зустрітися зі мною.

Ми подивились одне одному в очі. Я вперше відчув, що мене не тільки оцінюють.

— Чи не випити б нам чаю? — запропонував я.

Знайшовся вільний столик у куті. Нас обслужили.

— А чому ви захотіли зустрітися зі мною? — спитала де Сейтас.

— Через Алісон.

— Я ж вам сказала. — Вона підняла чайник. — Усе залежить від неї.

— І від вас.

— Ні. Від мене — анітрохи.

— Вона в Лондоні?

— Я пообіцяла Алісон, що не скажу вам, де вона.

— Послухайте-но, шановна пані, мені здається… — але я прикусив язика. Вона наливала чай. Не хотіла допомогти мені. — Хай йому біс, чого вона від мене ще хоче? Що я маю зробити?

— Може, я вам надто міцного налила?

Я нетерпляче труснув головою, беручи простягнене горнятко. Вона долила собі молока, передала мені молочник й тонко всміхнулася.

— Я ніколи не сприймаю всерйоз чийогось гніву.

Мені кортіло огризнутися. Так само, як тиждень тому хотілося скинути з плеча її руку. Одначе відчувалося, що під оболонкою позірної зверхности криється непохитна переконаність у перевазі, викликаній різницею наших поглядів на життя. У словах де Сейтас було щось невловимо материнське; вони нагадували мені, що бунтувати проти її тверезих суджень і культурности означає бунтувати проти своєї незрілости й неотесаности. Я потупився.

— Мені вже несила чекати далі.

— У такому разі вона спекається вас.

Я надпив чаю. Де Сейтас спокійно намазувала медом грінку.

— Мене звуть Ніколасом, — сказав я. На мить завмерши, її рука й далі розмазувала мед. Либонь, символічна дія. — Чи годиться така покута?

— Так, якщо вона від щирого серця.

— Від такого самого, як було ваше, коли ви запропонували мені допомогу.

— Чи побували ви в Соммерсет-гаусі?

— Побував.

Відклавши ножа, вона глянула на мене.

— Вам доведеться чекати стільки, скільки захоче Алісон. Припускаю, це не дуже довго триватиме. Я не можу наблизити час цієї зустрічі. Тепер усе залежить тільки від вас двох. Сподіваюся, вона простить вам. Але не дуже на це надійтеся. Вам ще належить знову здобути цю дівчину.

— Як і їй — мене.

— Мабуть. Це вже вам удвох вирішувати. — Зиркнувши на грінку у своїй руці, де Сейтас усміхнулася. — Скінчилася забава в бога.

— Яка забава?

— В бога. — Її очі зблисли лукавством і злостивістю. — Якщо нема Бога, то нема й забави.

Вона почала їсти грінку, а я обвів оком чайну — буденну й банальну. Стиха подзенькують ножі та ложечки, жебонять голоси відвідувачів — усе звичне, як цвірінькання горобців.

— Ось так ви це називаєте?

— Це в нас поточна умовна назва.

— Якби в мене залишилася хоч крихта гордости, я б встав та й пішов геть.

— А я сподівалася, що ви допоможете мені спіймати таксі. Треба купити деякі шкільні речі для Бенджі.

— Деметра в універмазі?

— Чом би й ні? Їй би там сподобалось. Навіть ґабардинові макінтоші та ґумові кеди.

— А чи подобалося б їй відповідати на питання?

— Залежно які.

— Чи дізнаюсь я колись вашу думку про те, що ви робите?

— Вам про те не раз казали.

— І щоразу брехали.

— А може, це наш спосіб відкривати правду. — Облишивши іронізувати, вона опустила очі й швидко додала: — Якось я поставила Морісові подібне питання, а він сказав: «Всяка відповідь — це завжди форма смерти».

Вираз на її обличчі змінився. Став не те що невблаганним — непроникним.

— Як на мене, запитання — це форма життя. — Я зробив паузу, але де Сейтас промовчала. — Гаразд. Я паскудно повівся з Алісон. Називайте мене ким хочете — негідником, падлюкою, свинюкою. Та невже ви влаштували таке грандіозне видовище тільки для того, аби довести цьому негідникові, що він нікчемний моральний банкрут?

— А ви коли-небудь задумалися, навіщо в природі створено стільки різноманітних форм життя? Це ж також може видатися грандіозним видовищем — надміром.

— Подібну думку я чув від Моріса. Розумію, що ви маєте на увазі в метафізичному плані, але…

— Я б хотіла впевнитися в тому, що ви справді розумієте. Кажіть.

— Вам ідеться про те, що неспроста всі ми не ідеальні й не схожі одне на одного. Має бути якийсь промисел.

— У чому він полягає?

Я стенув плечима.

— Мабуть, у тому, що шалапути на зразок мене можуть, кожний по-своєму, хоч трохи наблизитися до ідеалу.

— Ви це усвідомлювали перед подіями останнього літа?

— Дуже добре усвідомлював, що я далекий від ідеалу.

— І не старалися хоч на дрібку змінитися?

— Не дуже. Правду сказати, зовсім не старався.

— Чому?

— Бо… — глибоко втягнувши повітря, я опустив очі. — Я ж не виправдовую себе самого — такого, яким був раніше.

— Але й досі вперто не хочете примиритися з самим собою — таким, яким ви могли б стати.

— Я не проти того, щоб уділяти мені науки. Йдеться про те, як саме її уділяють.

Завагавшись, вона знову кинула на мене оцінним оком, але її голос звучав уже не так безапеляційно.

— Знаю, Ніколасе, що на тій пародії судового процесу ви наслухалися жахливих речей про себе. Але ж суддею були ви самі. Якби про вас не було чого сказати, крім гидоти, ви б ухвалили зовсім інший вирок. Всі це розуміли, а передусім — мої дочки.

— Чому Лілі впустила мене в ліжко?

— На те була її воля. Її рішення.

— Це не відповідь.

— Мабуть, тому впустила, аби показати вам, що фізична насолода й моральна відповідальність — це зовсім різні речі.

Я згадав останні слова Лілі, сказані в постелі, й подумав, що й у мене теж є свій маленький секрет. Події тієї ночі не вкладалися в рамки наперед визначеного уроку, а якщо вони й були уроком, то не тільки для мене.

— Ніколасе, — повела далі де Сейтас, — якщо хтось захоче принаймні почасти відтворити таємничий промисел, що керує нашим життям, то цьому розумнику доведеться вийти поза рамки певних умовностей, придуманих саме для того, щоб уникнути промислу. Звісно, в повсякденному житті не варто переступати рамки. Вони — фікція, але потрібна й корисна. А гра в бога передбачає, що в дійсності все наше оточення — не що інше, як фікція, ілюзія. І немає такої ілюзії, без якої не можна було б обійтися… Щось я в дуже вже глибокі матерії поринула, — усміхнулася моя співрозмовниця.

Я відповів їй блідою усмішкою.

— Але ви ще не так глибоко добралися, щоб пояснити, чому вибрали саме мене.

— Головний принцип буття — випадок. Моріс каже, що ніхто цього не ставить під сумнів. На рівні атомів і молекул світом править чиста випадковість. Звичайно, ми всі плекаємо ілюзію, що це не так.

— Але наступного літа ви трохи покеруєте випадковістю?

— Навряд. Хто зможе передбачити, як поведеться цей молодик?

— А що сталося б, якби я привіз Алісон на острів? Раз мені таке запропонували.

— Можу вас запевнити в одному. Моріс зразу розпізнав би, що немає жодної потреби випробовувати її щирість і порядність.

Я глянув під ноги.

— Чи знає вона про…

— Знає нашу мету. А подробиці… ні.

— І вона зразу згодилася?

— На те, щоб інсценувати самогубство, — не зразу, та й то з умовою, що невдовзі ви довідаєтеся правду.

Я навмисно витримав паузу.

— Чи сказали ви Алісон, що я хочу з нею побачитися?

— Їй відома моя думка про це бажання.

— Гадаєте, що мене вже не варто й до уваги брати?

— Якщо ставитимете нерозумні запитання, то так і гадатиму.

Я креслив виделочкою візерунки на скатертині. Хотів справити враження опанованого й не переконаного.

— А що ви самі, пані де Сейтас, зазнали цього першого року на острові?

— У мене було бажання допомагати Морісові… Все почалось одного вихідного дня, а точніше — довгої ночі, яку ми з Морісом провели в розмові про чуття провини. Після смерти мого дядька виявилося, що я і Білл добряче розбагатіли. І зазнали того, що тепер називається психотравмою. Отож побалакали на цю тему з Морісом. Під час розмови випало… не раз стрибати через прірви та провалля та прокладати через них мости. Мені здається… мабуть, вам теж, що ось так приходять осяяння й відкриття. Раптово. У цілості. І відтоді мусиш досліджувати їх до решти.

— Так само, як і жертв цих відкриттів?

— Ніколасе, ми ніколи не знаємо наперед, вдасться чи не вдасться. Пізнавши нашу таємницю, ви стали чимсь на зразок радіоактивної речовини. Сподіваємося, що не почнеться ланцюгова реакція. Але ми цього не певні. — Де Сейтас опустила очі. — Один чоловік… десь у такому становищі, як ваше… сказав мені, що я схожа на ставок, у який кортить кинути камінь. У подібних випадках я далеко не така спокійна, як могло б видатися збоку.

— Гадаю, в таких випадках ви дуже спритно маніпулюєте цими невдахами.

— Туше! Ви поклали мене на лопатки, — вклонилася вона. — Наступного тижня від’їжджаю. Як завжди, у вересні, коли не треба пильнувати дітей. Я нічого не приховую. Роблю це щороку.

— Їдете до нього?

— Так.

Між нами зависло щось схоже на її мовчазні перепросини. Ця жінка відчула, що на мене хлинули заздрощі й я визнав їх природними. Бо ж пересвідчився, що скарб зв’язку двох людей і поділеної на двох долі — це дійсність, а не виплід моєї уяви.

Де Сейтас глянула на годинник.

— Ой леле! Шкода, мушу йти. Маю зустрітися з Ґунгільдою та Бенджі біля Кінґз-Кросс. Такі вже смаковиті ці тістечка…

Вони лежали неторкані — бридка барвиста розкіш.

— Варто заплатити за насолоду не їсти їх, — зауважив я.

На знак згоди де Сейтас скорчила веселу гримаску, й я махнув рукою офіціантці. Поки ми чекали на рахунок, моя співрозмовниця сказала:

— Ще одне. За останні три роки Моріс двічі перебув важкий інфаркт. Так що наступного літа… може й не бути.

— Так. Я чув про це від нього самого.

— Ви повірили?

— Ні.

— А мені вірите?

— З усього сказаного аж ніяк не випливає, що з його смертю не буде наступного літа, — ухильно відповів я.

Вона скинула рукавички.

— Навіщо ви це сказали?

Я відповів усмішкою — її власною.

Де Сейтас розтулила була вуста, але змовчала. Я згадав свої слова про Лілі: «випала з ролі». В очах матері відображалася дочка. Лабіринт, даровані й відкинуті привілеї. Примирення.

За хвилину ми йшли коридором до виходу. Назустріч наближалися два чоловіки. Порівнявшись з нами, один із них хапнув ротом повітря, мало не схлипнув. Де Сейтас зупинилася, теж заскочена. Випадковий стрічний був у темно-синьому костюмі й носив краватку-метелика. Густа, рано посивіла шевелюра, рум’яні щоки, пухлі губи. Жінка рвучко повернула голову до мене.

— Вибачте, Ніколасе… Ви б не могли спіймати мені таксі?

Обличчя цього солідного пана кумедно змінилося. Несподівана зустріч ураз обернула його юнаком, занурила в спомини про давно минуле. З надмірною чемністю я дав дорогу людям, що йшли попити чаю, й таким чином зміг затриматися на кілька секунд. Супутник чоловіка в синьому відійшов до дверей чайної і там чекав, а той тримав де Сейтас за руки, відводив убік. Вона чудно всміхалася, неначе Церера, що знову зійшла на пустище. Не випадало стояти біля них, я рушив. Біля виходу озирнувся. Двоє непорушно стоять. Зморщечки ніжности біля кутиків його очей, вона з усмішкою приймає данину.

Стоячи на краю хідника й дожидаючись таксі, я застановився, чи не був це «відомий у світі чоловік», що тоді сидів у портшезі. Та ні, я ж бо його не впізнав. Розпізнав тільки благоговіння на обличчі. Він бачив тільки її, усі важливі справи канули в безвість.

За хвилину-дві до мене підбігла де Сейтас.

— Може, вас підвезти?

Вона ані не гадала вдаватися до пояснень, і щось досадно потайне у виразі її обличчя давало зрозуміти, що розпитувати недоречно, ба навіть вульгарно. Ця дама не те що з добрими манерами — вона вміє вправно ними послуговуватися, як підоймою, щоб пересувати мою неотесану тушу куди треба.

— Та ні, дякую. Мені треба до Челсі, — збрехав я. Хотів якнайскоріш спекатися цієї жінки.

Крадькома поспостерігавши її, я сказав:

— Під час зустрічей з вашою дочкою мені не раз спадала на гадку така собі історична легенда. Вам вона навіть більше личить. — Де Сейтас непевно усміхнулась. — Про Марію-Антуанетту і різника. Він привів юрбу до версальського палацу. Вимахував ножакою й волав, що переріже горло Марії-Антуанетті. Натовп розправився зі стражниками, і різник виламав двері, що вели до королівських покоїв. Він увірвався до спальні. Марія-Антуанетта була одна. Стояла край вікна. Нікого більш. Тільки різник з ножем і королева.

— І що далі?

Я побачив таксі, яке їхало не в тому напрямку, й махнув водієві, щоб той розвернувся.

— Він упав на коліна й заридав.

Вона помовчала.

— Бідолашний різник.

— Здається, те саме сказала й Марія-Антуанетта.

Де Сейтас задивилася на машину, що наближалася до нас.

— А чи не стоїть увесь світ на причині, з якої заридав різник?

Я відвів очі.

— Гадаю, ні.

Таксі зупинилось, я відчинив дверцята. Дивлячись на мене, вона хотіла щось сказати, але передумала. Згадала про інше. Вийняла з кошика таріль.

— Ось вам.

— Постараюся не розбити.

— На ньому лежать мої найкращі побажання, — мовила де Сейтас, простягнувши руку. — А ось Алісон вам ніхто не подарує. Доведеться заплатити за неї.

— Алісон уже дістала від мене відшкодування.

На якусь мить вона подовжила рукостискання.

— Ніколасе, я так і не висловила другої заповіді, якої ми з чоловіком додержували все життя.

І тут же висловила цю заповідь, не усміхнувшись. Ще трохи дивилася мені у вічі, а тоді сіла в таксі. Я проводжав авто невідривним поглядом, поки воно зникло за Бромптонською каплицею. Я нагадував собою того сердешного різника, що втупився в обюссонський килим. Одна-єдина різниця — я не плакав.

Отож я чекав.

Здавалося, ця пустеля порожніх днів наділена садистичністю. Здавалося, немовби Кончіс, зі згоди Алісон, розпоряджається відповідно до засад вікторіанської дієтичної моралі: не дістанеш джему — тобто солодких радощів життя, поки не наглитаєшся по саму зав’язку черствого хліба — тобто терпіння від змарнованого часу. Однак я був нездатен філософувати. Ці останні тижні виродилися в ненастанну боротьбу. Нетерплячка гострішала, її притуплював навмисно для цього вибраний спосіб життя. Мало не кожного вечора я знаходив сам для себе причину пройтися Рассел-сквером. У тому був подібний до моряцьких жінок та наречених, яких спонукує учащати на причал скоріш нудьга, ніж надія побачити свого милого. Вогнів мого корабля я так і не побачив. Два-три рази поїхав до Мач-Гадема, але в Динсфорд-гаусі панувала така сама темнота, як у помешканні на Рассел-сквері.

Цілими годинами я висиджував у кінотеатрах, а вдома зачитувався всіляким непотребом — тільки задля того, щоб одурманюватися. Ночами часто їздив туди, куди мені зовсім не хотілося, — до Оксфорда, до Брайтона, до Бата. Такі далекі поїздки заспокоювали й навіювали враження, ніби я не знічев’я, а задля чогось путнього мчу в пітьмі, пролітаю заснулими містечками, вдосвіта опиняюся в Лондоні й тоді, вимордуваний, сплю до четвертої-п’ятої години дня.

Мало того, що доводилося розвіювати нудьгу й тугу. На додачу я ще й напитав мороки — якраз перед знайомством із Лілі де Сейтас.

Чимало часу я проводив на прогулянках у Сохо та Челсі, куди вірні наречені не потикаються, хіба що дуже вже хочуть виставляти свою вірність на випробування. У цих нетрях було вдосталь чудовиськ — від розмальованих шкап у підворіттях вулиці Ґрік-стрит до таких самих легких на підойму, але трохи апетитніших «модельок» і пансіонних панночок на Кінґз-роуд. Траплялися й такі, що збуджували мене. Спершу я вимітав із голови думки про таке, але згодом примирився з ними. Бокував і задкував від цієї спокуси з багатьох причин — і мотиви були радше егоїстичні, ніж шляхетні. Якщо Кончісові посіпаки стежать за мною, а така можливість завжди є, то хай побачать, що я можу обійтися й без жінок. Півсвідомо я хотів це довести самому собі й скористатися цим як зброєю проти Алісон, як додатковим ремінцем у нагайці, коли дійде до биття.

Правду кажучи, мої теперішні почуття до цієї дівчини не мали нічого спільного з сексом. Мабуть, тут відіграло свою роль моє відчуження від Англії і всього англійського, моя безрідність, неприкаяність. Я знав одне — хай навіть щодня матиму нову партнерку в ліжку, а все одно тужитиму за Алісон. Я сподівався від неї зовсім іншого, і тільки вона могла вділити це мені. У тому-то й різниця. Побавитись у постелі можу з першою-ліпшою, але лише Алісон може мені дати… ні, це не назвеш коханням. Радше — чимось пробним. Ще перед тим, як почнеться саме випробування, воно залежить від глибини її каяття, від щирости признання, від того, чи переконливо зможе вона довести, що досі кохає мене й що до зради її довела невдача в коханні. Ось така гра в бога викликала в мені мішане почуття захвату й огиди, як і всяка хитромудра релігія. Мабуть, щось у тому і є, але ж я не належу до побожних. Зрештою, дедалі виразніша різниця між коханням і сексом аж ніяк не може стати стимулом увійти у світ цнотливої вірности. У тому сенсі пані де Сейтас проповідувала істину, яку неофіт і без того вже взяв на віру: конче треба розсікти скальпелем зв’язок між серцем і череслами.

Водночас щось у глибині моєї душі ще опиралося. У шлунку залягли неперетравлені оповідки та нотації, якими годувала мене ця дама. Вони не тільки суперечили загальновизнаним нормам і накинутим ідеям. Вони чинили наругу над моїм підсвідомим переконанням — тільки в Алісон мені належить шукати все те, чого потребую. А якщо не знайду, то це означатиме одне-єдине — втрутилося щось вище від моральности та чуттєвости, щось неописанне, водночас матеріальне й духовне, пов’язане з уявою і смертю. Либонь, де Сейтас керується засадами сексуальної моральности, які, на її думку, стануть загальноприйнятими у двадцять першому сторіччі. На щось вони хибують, бракує їм чогось такого, що забезпечує конче потрібну певність. Ну а я, мабуть, узяв за основу норми двадцять другого сторіччя.

Легко сказати, та важко втілити сказане. Ми ж то живемо у двадцятому столітті, коли на волю вириваються інстинкти, а почуття й прагнення дедалі мінливіші. Вікторіанець мого віку вважав природним чекати на свою кохану хоч п’ятдесят навіть не днів — місяців, причому ні разу не згрішити не те що на ділі — навіть подумки. Бувало, вранці я прокидався в настрої молодого вікторіанця, а вдень, стоячи в книгарні поруч гарненької дівчини, молив Бога, в якого не вірив, щоб вона не обернулася й не усміхнулася до мене.

Та ось одного вечора в бейзвотерській кав’ярні мені таки усміхнулася дівчина, і обертатися їй не треба було. Вона сиділа напроти мене й балакала з приятелем, а я дивився, забувши про їжу, на оголені руки й звабливі груди. З вигляду схожа на італійку — чорнява й волоока. Приятель вийшов, а дівчина глянула на мене й доволі приємно усміхнулася — не вустами, тільки очима. Це не повія. Просто дала знати, що я можу з нею заговорити.

Незграбно звівшись, я рушив до виходу й стовбичив там, поки не розрахувався з офіціанткою. Таку ганебну втечу викликала моя тепер уже параноїдальна підозріливість. Дівчина з приятелем увійшли після мене й сіли так, що хоч-не-хоч, а я мусив на них дивитися. Суще божевілля. Я став підозрівати всіх стрічних жінок у тому, що їх найняли й послали мучити та випробовувати мене. Перш ніж увійти до кафе чи ресторану, я заглядав у вікно й наперед вибирав собі місце в кутку, де мене не побачать і не почують ці жахливі істоти. Моя поведінка вже нагадувала виступ клоуна в цирку, і я набирався злости на людей, що довели мене до такого. І тут з’явилася Джоджо.

То було наприкінці вересня, два тижні після моєї останньої зустрічі з Лілі де Сейтас. Смертельно знудившись самим собою, під вечір я пішов на старий фільм Рене Клера. Сів поруч якоїсь згорбленої постаті й став дивитися безсмертний «Солом’яний капелюшок». З сопіння й пошморгування носом постаті, ніби живцем узятої з творів Беккетта, я розпізнав, що вона жіночої статі. Минуло півгодини, моя сусідка повернула до мене голову й попросила прикурити. Я побачив каштановий чубчик, кущуваті брови на округлому обличчі без сліду косметики, пальці з брудними нігтями й недокурок. Коли в залі засвітилося й глядачі чекали наступного фільму, вона стала зі мною загравати — невміло, ба навіть жалюгідно. На ній були джинси, засмальцьований сірий светр із високим коміром і старезна чоловіча вовняна куртка. Ця дівчина відзначалася трьома химерними, зовсім не сексуальними принадами — широкою усмішкою від вуха до вуха, хрипким голосом із шотландським акцентом і такою зворушливою розхлябаністю, що я зразу розпізнав рідну душу, гідну пера новітнього Генрі Мейг’ю[280]. Ця усмішка видавалася неприродною, як на обличчі маріонетки, сіпаному ниткою. Скулившись, як цуценя, схожа на скривдженого товстунчика, дівчина безуспішно силкувалася витягти з мене, хто я, що я й де живу. І тут я піддався цій жаб’ячій усмішці. Був твердо певен, що наша зустріч не підлаштована, а отже, цілком безпечна, тож запропонував піти на каву.

Ми зайшли до бару. Я сказав, що зголоднів і добре було б замовити спаґеті. Спершу навідріз відмовившись від пригощення, за якусь хвилину моя супутниця призналася, що витратила останні гроші на кіно. А тоді накинулася на їжу, як збідований вовк на вівцю. Я повнився зворушенням, споглядаючи на безсловесне створіння.

Перекусивши, ми подалися до пабу. Місяців два тому вона приїхала з Ґлазґо, щоб студіювати мистецтво в Лондоні. Там лигалася з якимись богемними кельтськими марґіналами, а тут протирала штани в кафе й кінотеатрах: «колєґи троха помагают». Покінчила з мистецтвом ця навіки провінційна мандрьошка.

При ній я почувався дедалі спокійнішим за свою вірність і цнотливість. Мабуть, тому дуже скоро вподобав цю охриплу дівчину — потішну й своєрідну, ґротескно визбуту всіх ознак жіночности. Вона анітрохи не жаліла сама себе, й саме тому хотілося пожаліти її.

Я довіз її до Ноттинґ-гіллу, до самих дверей якогось пансіону. Вона, очевидно, гадала, що я чекаю запрошення ввійти. Даремно сподівалася.

— То ми вже не здибаємося?

— Чому ж… — Я глянув на її похнюплену постать. — Скільки тобі років?

— Двайцять один.

— Не заливай.

— Двайцять.

— Вісімнадцять?

— Йди до дідька. Мені вже поза двайцять.

— Я хотів би заручитися… — Вона пирхнула. — …твоєю допомогою, не подумай чогось іншого. Розумієш, я тепер чекаю на приїзд однієї особи… з Австралії. Добре було б, якби так хтось підтримував мені компанію ці два-три тижні. — Дівчина усміхнулася від вуха до вуха. — Я ж тобі роботу пропоную. В Лондоні є аґенції, що достачають кавалерів і дам для спільного проведення часу.

Вона досі усміхалася.

— Дуже й дуже ся тішу, що ти мені трафився.

— Розумій мене дослівно. Поки що ти валандаєшся без діла. Я теж. Нумо валандатись удвох… Я оплачуватиму всі витрати. Ніякого сексу. Тільки приятелювання.

Вона знизала плечима. А тоді вищирилася й потерла руки. Мовляв, на одну дурість більше чи менше — однаково.

Отож ми стали зустрічатися. Якщо за мною й далі стежать, то мали б якось на те відповісти. Цілком можливо, що перебіг подій прискориться.

Джоджо була дивна істота — лагідна, як дощ. Лондонський дощ, бо вона рідко бувала чистою. Не претензійна й не дріб’язкова, вона ідеально вписалася в роль, яку я їй призначив. Ми вешталися по кінотеатрах, барах і виставках. Інколи з ранку до вечора висиджували в мене. Але надвечір я відсилав її додому, до тієї комірчини. Бувало, ми годинами сиділи за столом, читаючи газети та журнали й не перекидаючись ані словом. Після семи днів знайомства здавалося, що воно триває сім років. Щотижня я платив Джоджо чотири фунти. Крім того, напрошувався оплатити їй комірне й купити щось із одягу. Вона відмовилася. Взяла тільки синій плетений жакет від Маркса і Спенсера. Вона чудово виконувала свій обов’язок — відлякувати від мене дівчат, а я віддячувався тим, що вділяв і їй частку маніякальної вірности, призначеної для Алісон.

Джоджо завжди була врівноважена й вдячна за найменшу дрібничку, як ото старий кундель за кістку. До всього терпляча, ні на що не ображалася й не зважала на дурниці. Я не хотів говорити про Алісон, і Джоджо, либонь, уже й не вірила, що є на світі така дівчина. Спокійно, як у неї повелося, взяла до відома те, що я «троха пришиблений».

Якось у жовтні я відчув, що навряд чи засну, й запропонував гайнути машиною куди хоч, на її вибір, аби тільки до ранку повернутися. Трохи поміркувавши, Джоджо бозна-чому вибрала Стоунгендж.

Отож ми приїхали туди й о третій ночі ходили поміж величезних непривітних менгірів[281]. Дув пронизливий вітер, над нами сунули залиті місячним світлом перисті хмари, схожі на водорості. Змерзнувши, ми забралися в машину й підкріпилися шоколадом. Переді мною маячило її обличчя. Тільки й видно було, що шпарини очей і губи, розтягнені в наївній усмішці.

— Чому всміхаєшся, Джоджо?

— Бо я щаслива.

— Не втомилася?

— Нє.

Нахилившись, я цмокнув її в скроню. Перед тим ні разу не цілував її, а тепер, зробивши це, зразу ж крутнув ключем запалювання. Невдовзі вона заснула й помалу сповзла мені на плече. Видавалася п’ятнадцятирічною, не більш. Час від часу до мого носа долітав душок давно не митого волосся Джоджо. Я почував до неї майже те саме, що й до Кемп, — велику щиру приязнь. Ані дрібки похоті.

Через кілька днів ми пішли на вечірній кіносеанс. З нами була Кемп. Вона вважала, що в мене не всі вдома, таж сплю з такою бридкою мавпою, а я ані не гадав тлумачити, як воно є насправді. Втім, моя господиня була рада, що принаймні з сексом у мене складається як у людей. Повернувшись, ми засіли в її «студії» й попивали какао та рештки по пляшці рому. Десь о першій годині Кемп спровадила нас. Їй хотілося спати. Мені теж. Ми з Джоджо зупинилися в підворітті. Вперше за всю осінь випала по-зимовому холодна ніч, та ще й лило як із відра. Ми подивилися на вулицю.

— Ніку, я заночую в тебе. Положуся в кріслі.

— Ні. Відвезу тебе додому. Підожди-но. Зараз піджену авто.

Машина стояла, як завжди, в бічній вуличці. Примудрившись завести мотор, я рушив із місця. Недалеко від’їхав, переднє колесо спустило. Вибравшись із машини під дощ, я зиркнув на шину, лайнувся й відчинив багажник. Там не було помпи. Востаннє я нею користувався днів десять тому. Ось за той час її й поцупили. Я торохнув накривкою й кинувся до підворіття.

— Джоджо, не зможу тебе відвезти. Послухай, у мене ж нема де приткнутися.

— Нє. В тебе дуже файно.

— Спасибі за комплімент.

— Ніку, не грай вар’ята. Я передрімаю у твоїм старім фотелі.

Я подумав був, чи не варто було б розбудити Кемп. Але зразу ж відмовився від такої думки, уявивши, як вона лаятиметься. Ми зійшли вгору сходами, проминули порожню кравецьку майстерню й увійшли до мого помешкання.

— Джоджо, лягай у ліжко. А я вже тут перебуду.

Витерши носа пальцем, вона кивнула й рушила до ванної. Повернувшись, вклалася на незастеленому ліжку й накрилася своєю благенькою курткою. У глибині серця я сердився на неї, бо ж утомився, а лягти нема де. Що ж, довелося зсунути докупи два стільці й якось вмоститися на них. Минуло п’ять хвилин. У дверях з’явилася Джоджо.

— Ніку.

— Га?

— Ходи сюда.

— Куди?

— Сам знаєш.

— Не знаю.

Вона стояла й мовчала. За звичкою, міркувала, перш ніж щось сказати.

— Я хочу, щоб ти прийшов до мене.

Дивовижа. Досі ця дівчина ні разу не вжила дієслова «хотіти» в першій особі.

— Ми ж друзяки. Не годиться нам з тобою до ліжка.

— Ми тілько покуняємо разом.

— Ні.

— Один разок.

— Ні.

Вона стояла на порозі, товстунка у джинсах і синьому жакеті, — темна пляма безмовного докору. У світлі вуличного ліхтаря її постать кинула потворну тінь, на чорному тлі дверної пройми вирізьбилося обличчя. Схоже на Мункову[282] літографію під назвою чи то «Ревнощі», чи то «Заздрість», чи то «Невинність».

— Мені дуже зимно.

— То залізь під ковдру.

Побарившись, Джоджо поволоклася до ліжка. Минуло ще п’ять хвилин. У мене затерпла шия.

— Я вже лягла. Ніку, міг-бись положитися коло мене, на покривалі. — Я зачерпнув повітря. — Чуєш?

— Чую.

Мовчанка.

— Я гадала, що ти спиш.

Дощ лив, хлюпотів у ринвах. У кімнату сочилася сира лондонська імла. Самотність. Зима.

— Можна мені запалити газ?

— Бога ради.

— Я тихенько. Не потривожу тебе.

— І на тому спасибі.

Джоджо почалапала до плити. Чиркнув сірник. Пихнувши, зашипів газ. Стіни замерехтіли рожевими відблисками.

Вона завмерла. Перегодивши, я махнув рукою й важко сів.

— Не дивися. Я не вбрана.

Але я подивився. Джоджо стояла біля вогню й натягала на коліна мою спідню сорочку. Прикро вразило те, що у світлі газу ця дівчина видалася майже гарною, принаймні жіночною. Відвернувшись, я видобув сигарету.

— Послухай, Джоджо, з того пива не буде дива. Я ані не гадаю спати з тобою.

— Я поскидала всьо з себе, бо не сміла полізти в брудних лахах на твою чисту постіль.

— Зігрійся. А тоді — марш до ліжка.

Я встиг викурити півсигарети, поки вона знову заговорила:

— Всьо через те, що ти такий добрий до мене. — Я промовчав. — Я тілько хтіла віддячити добром.

— Якщо тільки в тому річ, то не турбуйся. Ти мені не заборгувала.

Я глянув через плече на Джоджо. Вона сиділа на підлозі, пухкою спиною до мене, обійнявши коліна й задивившись на пломінець. Знову задумалася над відповіддю.

— Не тілько в тому, — нарешті сказала вона.

— Іди й одягнися. Або ляж. Тоді побалакаємо.

Конфорка вже не шипіла. Я прикурив нову сигарету від тієї першої.

— Я знаю, чому ти мене не хочеш.

— То скажи чому.

— Бо гадаєш, що я тут у Лондоні заразилася якоюсь вашою францою.

— Джоджо!

— Може, й заразилася. То байка, що нема жодних ознак тої франци. Можна бути нібито здоровим і при тому носити її мікроби.

— Припини.

— Я ж кажу те, що ти думаєш.

— Я ніколи такого не думав.

— Ти не винен. Не засуджую тебе.

— Заткнися, Джоджо. Сиди тихо.

Посидівши тихо, вона озвалася.

— Правда в тому, що ти не хочеш загидити своїх люксусових англосаксонських яєць.

Босі ноги почалапали до спальні. Двері торохнули так, що знову відчинилися. Стало чути схлипування. Я кляв сам себе за тупість і нездогадливість. Мав би зауважити, що сьогодні вона була не така, як завжди. Неспроста ж помила голову, зробила зачіску «кінський хвіст» і якось дивно поглядала на мене.

В уяві постала кошмарна картина — Алісон стоїть за дверима й настирливо стукає. Тлом правило прикре враження від Джоджо. Вона ж ніколи не лаялася. Висловлювалася набагато делікатніше, ніж панночки з вершків суспільства, завжди вживала словозамінники. Тому-то й допекли мені до живого її останні слова.

Полежавши якусь хвилину, я звівся й зайшов до спальні. Сюди теж досягало тепле світло газового пломінця. Я натягнув ковдру на її плечі.

— Ой, Джоджо. Паяцику ти мій.

Я гладив її по голові, а водночас притримував ковдру, щоб Джоджо часом не кинулась мені на шию. Вона зашморгала носом. Я подав їй носовичка.

— Ніку, можна тобі щось сказати?

— Кажи.

— Я ні разу не пробувала. Ні з ким ще не була.

— Господи.

— Я чиста, як немовля.

— І слава богу.

Перевернувшись на плечі, вона задивилася мені у вічі.

— І тепер мене не захочеш?

Ось це речення зіпсувало два попередні. Торкнувшись її щоки, я похитав головою.

— Ніку, я в тебе ся залюбила.

— Ні, Джоджо. Тобі здається. Та й не варто в мене закохуватися.

Вона знову заплакала — мені на досаду. Раптом я зорієнтувався.

— Слухай, ти що, навмисно пробила колесо?

Мабуть, так. Поки Кемп варила какао, Джоджо ненадовго вийшла. Пояснила, що їй треба нагору.

— Я вже не витримувала. Тої ночі, коли ми поверталися зі Стоунгенджу, мені ся не спало. Я вдавала, що сплю.

— Джоджо… Можна розказати тобі довгу історію? Досі я нікому її не розповідав. Хочеш?

Я витер їй очі хусточкою й повів оповідь, відвернувшись від Джоджо й сидячи на краю ліжка. Не прикрашаючи й не вигороджуючи себе, розповів усе про Алісон, про те, як я покинув її. Про Грецію. Описав роман із Лілі. Не вдавався в подробиці, зате передав суть. Розповів про Парнас, про всі свої огріхи та прогріхи. Довів оповідь аж до знайомства з Джоджо. Пояснив, навіщо вона мені потрібна. Я відкрився перед дуже незвичною сповідницею, але далеко не найгіршою. Вона відпустила мені гріхи. Якби ж то я з самого початку та розповів цю історію… Мабуть, тоді Джоджо поводилася б розумніше.

— Я був сліпий. Пробач.

— Інакше я не могла.

— Вибачай. Мені дуже шкода.

— Перестань. Я ж тілько смарката вар’ятка з Ґлазґо, — глянула на мене Джоджо й мало не урочисто додала: — Мені сімнайцять. Я тобі набрехала.

— А якби я купив тобі квиток…

Але вона зразу ж труснула головою.

Залягла тиша. Я розмірковував про те, що, загалом узявши, є тільки одна істина, одна мораль, один гріх і один злочин. Прощаючись зі мною, Лілі де Сейтас сформулювала цю думку іншими словами. Я гадав, що йдеться про моє минуле, що це коментар до моєї притчі про різника. А тепер утямив, що йшлося про моє майбутнє.

Історія витіснила з нашого життя десять біблійних заповідей. Для мене вони нічого не значили, були хіба що засадами пристосування в житті. А тепер, сидячи у спальні й споглядаючи відблиск вогню на одвірку, я нарешті відчув силу цієї найвищої заповіді — квінтесенції усіх десяти. Утямив, що мушу вибрати її за основу життя, що кожного дня робитиму такий вибір, а проте не додержуватиму її. Кончіс говорив про поворотні миті, коли зустрічаєшся зі своєю прийдешністю. А тепер я збагнув, що ця заповідь пов’язана з Алісон, з моїм вибором цієї дівчини — конечним і щоденним. Зрілість схожа на льодяну гору. Я стояв біля підніжжя цієї величезної брили — незбутнього й нездоланного «Не терзай ближнього свого всує».

— Ніку, дай пакнути.

Я приніс сигарету. Джоджо курила, раз у раз освітлюючи свої рум’яні щоки, й спостерігала мене. Я взяв її за руку.

— Про що думаєш, Джоджо?

— А якщо вона…

— Не повернеться?

— Так.

— Тоді одружуся з тобою.

— Бреши на здоровля.

— І ти народиш цілий виводок товстеньких діточок з пухкими щічками й мавпячою усмішкою.

— Ой, потворо ти жорстока.

Джоджо дивилася на мене. Мовчання. Пітьма. Обманута, даремна ніжність. Згадалося, як торік у жовтні ми разом з Алісон провели ніч у квартирі на вулиці Бейкер-стрит. Пам’ять просто й відверто сказала, що відтоді я дуже змінився.

— Колись вийдеш заміж за когось кращого, ніж я.

— Вона подібна до мене?

— Так.

— Знову мене дуриш.

— Ви подібні в тому, що… не такі, як усі.

— Всі люди різні.

Я підійшов до газового лічильника, вкинув у нього шилінґ і спинився на порозі спальні.

— Тобі, Джоджо, треба жити під містом. Або працювати на фабриці. Або ходити до школи. Або обідати в посольстві.

За вікном завив юстонський поїзд. Він їхав на північ.

Вона відвернулася й згасила сигарету.

— Хтіла-бим бути красунею.

Джоджо підтягла ковдру до підборіддя. Ніби ховаючи свою непривабливість.

— Врода — це щось на зразок додатка, доважка. Як обгортка подарунка. Але не сам подарунок.

Довга мовчанка. Милосердна брехня. Підстелена солома, щоб менш боліло від падіння.

— Ти забудеш за мене.

— Не забуду. Завжди пам’ятатиму.

— Може, хоть зрідка згадаєш, — позіхнула вона. — А я тебе запам’ятаю. — І за хвилину-дві додала таким тоном, ніби дійсність минулася, стала дитячим сном: — У цій старій засмердженій Англії.

Я заснув десь після шостої й кілька разів прокидався. Допіру об одинадцятій постановив стати віч-на-віч із білим днем. Зайшов до спальні. По Джоджо й слід прохолов. Я заглянув у кухню, що правила також ванною. На дзеркалі стояв набазґраний змилком напис: «Цьом-цьом-цьом. Бувай здоров. Джоджо». Вона вислизла з мого життя так само легко, як і вслизла. На кухонному столі лежала помпа.

Знизу долинало торохтіння швейних машинок, жіночі голоси й занудна мелодійка з радіоприймача. А я був один на весь поверх.

Чекання. Вічне чекання.

Спершись на стару дерев’яну сушарку, я запивав відсиріле печиво розчинною кавою. Як завжди, забув купити хліба. Я втупився в порожню пачку з-під вівсяних пластівців. На ній зображено до нудоти щасливу «середньостатистичну» сімеєчку за сніданком. Жвавий засмаглий татусь, приваблива молоденька мамця, синочок і донечка — рай земний. Подумки я сплюнув. Утім, мабуть-таки, криється якась життєва правда, якийсь потяг до порядку та гармонії за цим боягузливо-підленьким старанням бути як усі, за егоїстичним прагненням, щоб хтось прав тобі білизну й пришивав ґудзики, варив щось їстівне, задовольняв твою похіть і забезпечував тяглість твого роду.

Я зготував ще одну чашку кави й спом’янув лихим словом Алісон, оту кляту сучку. З якого це дива я мушу її дожидатися? І то де — в Лондоні! Таж тут на одиницю площі припадає більше легких на підмову дівчат, ніж у будь-якому іншому європейському місті. Сюди ж цілими зграями злітаються непосидливі красунечки, аби їх хапали й роздягали, аби вранці доводилося прокидатися в ліжку якогось незнайомця…

А тут ще й Джоджо — остання з черги людина на світі, яку я хотів би скривдити. Та це все одно, що кόпнути голодного безпритульного пса по випнутих сухих ребрах.

Мене раптово залила хвиля огиди до самого себе й образи на весь світ. Я завжди стояв скелею проти всіляких впливів, умовлянь та навіювань. А тепер розм’як і розплився. До свободи мені ген далеко, далі, ніж будь-коли.

Трохи додала мені духу думка — розпочати б нове життя без Алісон, пуститися в незнане… Самотнім, зате вільним. То було б навіть по-шляхетному, бо ж хоч що роблю, а виходить на одне — завдаю болю. Може б, так вирушити до Америки? До Південної Америки…

Свобода полягає в тому, щоб зробити остаточний вибір і згідно з ним рішуче діяти. Так було в Оксфорді, коли вільна воля й непогамований інстинкт запускали мене повз усі перепони в нове середовище. Треба заризикувати. Мушу вирватися з цієї почекальні.

Я походжав по кімнатах. Вони ніяк не могли надихнути на щось рішуче. Над каміном висів китайський таріль. Знову родина, лад і обов’язок. В’язниця. А на просторах сіре небо пливе під напором вітру й проливається дощем. Обвівши оком Шарлотт-стрит, я вирішив випровадитися звідси, і то негайно, зараз же. Аби довести собі, що я ще здатен рухатися й змагатися, що я вільний.

Я зійшов до Кемп. Вона холодно вислухала цю новину від мене. Либонь, знала, що сталося між мною і Джоджо. Дуже вже помітно в очах Кемп зблисло презирство, коли вона відмахнулася від моїх виправдань. Мовляв, хочу винайняти будиночок за містом і писати там книжку.

— А Джоджо з собою візьмеш?

— Ні. Ми вирішили розійтися.

— Це ти вирішив.

Атож, Кемп усе знає.

— Гаразд. Хай буде, що я.

— Я наперед знала, що тобі набридне моя собача буда.

— Не мели дурниць.

— Бозна-чому ти підчепив цю нещасну мавпочку, а коли вона вклепалася в тебе по вуха, поводишся воістину по-джентльменськи. Проганяєш її на всі чотири вітри.

— Послухай…

— Не заговорюй мені зубів, хлопче. — Вона сиділа переді мною, незворушна й невблаганна. — Вимітайся звідси. Втікай додому.

— Господи, та в мене ні кола ні двора.

— Є в тебе кілок. Є й двір. Його звуть буржуазією.

— Дай спокій з тими дурницями.

— Я вже сто разів таке бачила. Паничик раптом утямив, що ми теж люди. І з прикрої несподіванки напудив у штани, — сказала вона і зневажливо, зверхньо докинула: — Не твоя вина. Ти жертва діалектичних процесів.

— А ти нестерпна стара…

— Йди до сраки!

Кемп відвернулася, ніби їй наплювати. Ніби весь світ, як ось ця «студія», — суцільний розгардіяш, просяклий невдачами та провалами, і в ньому нема як панькатися зі мною, бо всі сили витрачаються на виживання. Геть скисла, матінка Кураж[283] підійшла до мольберта й стала марудити з фарбами та пензлями.

Я вийшов. Не встиг вибратися на другий поверх — вона стала на порозі й гаркнула мені навздогін:

— Послухай-но, самозакоханий гівнюку! — Я обернувся. — Знаєш, що тепер буде з тою нещасною дитиною? Піде на панель! А чи знаєш, хто в цьому винен? — Її вказівний палець, як дуло пістолета, вицілив у мене звинувачення. — Не хто, як святий Ніколас Ерфе, есквайр.

Останнє слово прозвучало так, що видалося найбруднішою лайкою. Ошпаривши мене оком, Кемп крутнулась, ступила крок у майстерню й торохнула дверима за собою. Еге ж бо, нікуди не дінешся. Як не схрумає тебе Сцілла — себто Лілі де Сейтас, то глитне Харібда — себто Кемп.

Пройнятий холодною люттю, я заходився пакувати манатки. Захопившись уявною суперечкою, в якій нещадно громив Кемп, я недбало зняв підвішений над каміном таріль. Він вислизнув із пальців, ударився об край газового пальника й упав на під.

Я втупився у дві рівні половинки, що розлетілися на боки. Опустився на коліна. Кусав губи, щоб не заридати. Стояв навколішки, тримав осколки. Навіть не пробував скласти їх докупи. Навіть не рушився, коли від сходів долинув звук кроків Кемп. Вона ввійшла, а я й далі клячав. Не знаю, що вона хотіла сказати. Змовчала, побачивши моє обличчя.

Я показав їй осколки. Ось моє життя, ось моє минуле й майбутнє. Ніхто не зможе стулити докупи те, що розбилося. Ані королівська кіннота, ані королівська рать…[284]

Кемп довго мовчала, споглядаючи недопаковану валізу, звалище книжок і паперів на столі. Самозакоханий гівнюк, розбитий горем різник клячить перед каміном.

— Сили небесні, — проказала вона. — У твоєму віці…

Отож я залишився жити в Кемп.

Крихта надії, сама можливість якось існувати — цього цілком досить, щоб забезпечити прийдешність антигероя. Покинь цього героя, підказує наше двадцяте сторіччя, покинь там, де завжди перебуває людство, — на роздоріжжі, перед вічним вибором: або втратити все набуте, або наростити його на якусь дещицю. Дай героєві вижити, але не став дороговказів, не обіцяй винагороди. Ми ж бо всі чекаємо, самотні в оселях, де ніколи не дзвонить телефон. Ми всі поодинці дожидаємося, коли ж нарешті повернеться ця дівчина, ця істина, цей кристал людяности, ця дійсність, заблудла в хащах ілюзій. І насамкінець кажемо: «Оте повернення — облуда, нічого більш».

У лабіринті немає осердя. Кінець — це тільки крапка в реченні, цяхкання ножиць. Бенедикт нарешті поцілував Беатріче[285]. А що сталося за десять років? Що діялося в Ельсинорі[286], коли надійшла весна?

Отже, ще десять днів. А те, що трапиться в наступні роки, оточене мовчанням, закутане в таємницю.

Минуло десять днів, за які ні разу не озвався телефон.

Натомість 31 жовтня, перед днем Усіх святих, Кемп потягла мене на пообідню прогулянку. Ця вельми незвична річ насторожила б мене, якби день не видався таким розкішним, з небом із нетутешньої весни, блакитним, як пелюстка дельфінію, з брунатними, янтарними й жовтогарячими кронами дерев, з нерухомим, наче вві сні, повітрям.

Тим паче, що Кемп помаленьку ставала мені нянькою. Цей процес вимагав щедрої компенсації — потоку лихослів’я і грубощів, тож форма наших стосунків цілковито суперечила їх змісту та вмісту. І ми зіпсували б геть усе, якби спробували висловити цей зміст і вміст, якби припинили вдавати, що навіть не здогадуємося про нього. Дивно, але таке вдавання видавалося неодмінним і незамінним складником нашої взаємної прив’язаности. Не признаючись одне одному в обопільній симпатії, кожне з нас керувалося делікатністю — запорукою і доказом цієї прив’язаности. За останні десять днів я трохи збадьорився — завдяки чи то старанням Кемп, чи то наслідкам зустрічей із Джоджо, хоч і не янголицею, а однак волею випадку зісланою мені зі світу янголів. А може, я попросту відчув, що можу чекати довше, ніж досі гадав. Чи так, чи сяк, а в мені щось та й змінилося. Я й далі був мішенню, однак уже не тією, що раніше. У мені визрівала Кончісова правда, вистрелена багатьма кулями, особливо ж тією, що втілилась у Лілі. Я помалу вчився усміхатися, причому вкладати в усмішку те саме, що й Кончіс. Еге ж, можна переймати й приймати, та не прощати. Можна багато чого вирішувати, але сидіти склавши руки.

Ми подалися на північ — перетнули Юстон-роуд й рушили кільцевою вулицею Аутер-Серкл, поки дійшли до входу в Риджентс-парк. Кемп одяглась у чорні кльоші й засмальцьований старий светр. Згаслий недокурок у її роті застерігав свіже повітря, що недовго воно потраплятиме в легені.

У парку простягалися зелені моріжки. Тут роїлося від людей — закоханих, сімейних і самотніх. Ті гуляли з псами. Барви приємно пом’якшувала ледь помітна імла, як на приморських пейзажах Будена[287].

Ми проходжалися, із замилуванням споглядаючи качок. Натомість хокеїстів — із погордою.

— Ніку, хлопче мій, — сказала Кемп, — я б лигнула нашого, національного напою.

Ці слова теж мали б мене насторожити. Адже її патлаті однодумці п’ють тільки каву.

Отож ми зайшли до чайного павільйону, вистояли в черзі й знайшли два вільні стільці.

Кемп відлучилася на хвилинку. Я вийняв із кишені книжку. Парочка, що сиділа за нашим столиком, вийшла. Гармидер, метушня, дешеві страви, довга низка замовників біля шинквасу. Мабуть, у жіночому туалеті теж черга. Я занурився в читання.

Та ось — на стільці за моїм столиком, навскіс від мене…

Так спокійно, так просто.

Вона дивилася не на мене — на скатертину. Я озирнувся, шукаючи поглядом Кемп. Однак уже був певен, що Кемп подалася додому.

Вона мовчала. Вичікувала.

Весь час я сподівався ефектного виходу на сцену, загадкового телефонного дзвінка, сходження — може, й у прямому розумінні — до якогось новітнього Тартару. Тепер же, дивлячись на неї, не можу й слова мовити. Алісон ховає очі, а я тямлю, що тільки так вона могла повернутися — вигулькнути в банальній сцені, у звичному лондонському шарварку, в сіренькій дійсності — нехитрій і прісній, як хліб. Їй дали роль Дійсности, і виконання було відповідне, хоча й з якимсь відтінком вищости, відчужености, в аурі іншого світу. Не в натовпі, а на його тлі.

На ній був костюм, пошитий із вигадливо тканого твіду: осінь, припорошена зимою. Голова по-селянському пов’язана темно-зеленою хустиною. Алісон сиділа, добропристойно склавши руки на колінах. Сповнила обов’язок — прийшла сюди. Тепер моя черга зробити хід. Ба, в цю довгождану мить я не в змозі рухатися, говорити й мислити. Я по-різному уявляв нашу зустріч, але ніколи не гадав, що вона випаде ось такою. Ні в сих ні в тих, я втупився в книжку, буцімто й знати не хотів Алісон, а тоді сердито видивився на сімеєчку дурноверхих ґаволовів, що сиділи по той бік проходу й витріщалися, смакуючи наперед нашу сцену. В цю мить Алісон нарешті зиркнула на мене. І побачила гримасу гніву, призначену не для неї — для ґаволовів.

Враз Алісон звелася й рушила до виходу. Я дивився, як вона петляє між столиками — дрібненька й тендітна. Оця трохи понура тендітність і була природним складником привабливости. Чоловіки проводжали очима Алісон до дверей.

Розгублений, заціпенілий, я втратив кілька секунд. Тоді пустився навздогін, розпихаючи людей. Вона помалу простувала по траві на схід. Я догнав Алісон, вона глянула на мої туфлі. Ми й далі мовчали. Зустріч застукала мене зненацька, навіть моя одежа про це свідчить. Я збайдужів до свого вигляду… перейняв захисні барви світу Кемп і Джоджо. А тепер, почувшись обірванцем проти Алісон, обурився. Вона не мала права з’явитись ось такою вдоволеною своїм ганчір’ям, самовпевненою міщанкою. Ніби хотіла підкреслити те, що ми помінялися ролями й долями. Я розглянувся навколо. Людей багато, а облич не розпізнаєш, усі вони далеко. Риджентс-парк. Згадалась інша зустріч — юного дезертира з коханою. Пахощі бузку й бездонна пітьма.

— Де вони? — нарешті озвався я.

Алісон злегка стенула плечима.

— Я тут одна.

— Заливай далі.

Вона змовчала. Кивнула на вільну лавочку біля алейки під деревами. Така вже холодна й незворушна, немовби справді вийшла з Тартару.

Ми підійшли до лавки. Алісон сіла скраю, а я посередині, лицем до неї. В мені закипала лють: ані крихти покаяння, ані оком не кине на мене, ані слова не скаже, наче в рот води набрала.

— Чекаю, — сказав я. — Ось уже три з половиною місяці чекаю.

Алісон розв’язала хустку й труснула головою. Розсипалося волосся — довге, як тоді, коли я побачив її вперше. Золотава засмага. З першого ж погляду я відчув, — і це мене роздратувало, — що вимріяний образ ідеалізованої Лілі спотворив реальний образ Алісон; у спогадах ця друга поставала такою, якою бувала у свої найгірші миті. У розрізі піджака видно світло-брунатну блузку. Чудово пошитий цей костюм. Либонь, Кончіс непогано заплатив. Вродливиця. Принадна навіть без… я згадав Парнас, згадав її інші втілення. Алісон втупилась у свої туфлі на низьких підборах.

— Хочу з самого початку з’ясувати одну річ, — сказав я. — Прощаю тобі той підлий обман улітку. Прощаю дріб’язкову бабську мстивість… через неї ти змусила мене так довго чекати…

Вона знизала плечима. Не відразу зволила відповісти.

— Ну?

— Я хотів би дізнатися, до холери-мами, що означала твоя поява в Афінах. Хотів би втямити, що діється відтоді й про що йдеться.

— І що тоді робитимеш?

— Побачимо.

Алісон вийняла з сумочки сигарети й закурила. Відтак простягла мені пачку. Аж ніяк не по-приятельському.

— Ні, дякую, — сказав я.

Вона задивилася в далину, на Камберленд-Террейс — низку великопанських будинків, що тягнеться аж до парку. Кремовий тиньк, білі статуї над карнизами, тло вицвіло-блакитного неба.

До нас підбіг пудель. Я відмахнувся ногою, натомість Алісон погладила собачку по голові. «Тіно! Золотко моє! До ноги!» — озвався жіночий голос. На таке ми б колись насмішкувато переглянулися. Нині ж вона знову задивилася на розкішні будинки, а я озираюся.

Що не крок, то лавка. Що не крок, то сидять і витріщаються. Раптом цей людний парк видався сценою. На тлі декорацій — замасковані вивідувачі. Видобувши сигарету й закуривши, я подумки принукував Алісон глянути на мене. Не глянула.

— Алісон.

Ковзнула по мені оком. Сиділа, тримаючи сигарету. Здавалося, ніщо не спонукає її заговорити. З платана зірвався жовтий листок, закружляв і зачепив спідницю. Алісон нахилилася, підняла його й розгладила на коліні. На краєчку нашої лавки підсів індус. Кістляве обличчя, білий шарф, потертий чорний плащ. Маленький, нещасний, чужий у цій країні. Мабуть, офіціант — невільник дешевої їдальні зі стравами, приправленими карі. Я підсунувся до Алісон і стишив голос. Постарався, щоб слова звучали так само холодно, як у неї.

— А що ти мені скажеш про Кемп?

— Ніко, припини мене допитувати. Зараз же. Я тебе прошу.

Ого, вимовила моє ім’я. Хоч якийсь зсув на краще. Ба ні — й далі безмовна неприступність.

— Це ж вони, мабуть, спостерігають нас? Вони десь тут?

Знуджене зітхання.

— Тут? — наполягав я.

— Ні. — І зразу виправила себе: — Не знаю.

— Тобто знаєш.

Вона й далі відводила очі. Відповіла тихо й ніби на відчіпного:

— Тепер річ не в них.

Довга пауза.

— Коли ми віч-на-віч, тобі нізащо не вдасться мене обдурити, — сказав я.

Алісон торкнулася свого волосся. Волосся, зап’ясток, манера трішки зводити обличчя при такому жесті… Кинувши погляд на її вухо, я пройнявся люттю. Почувався так, ніби мене не впускали до моєї власної оселі.

— Я завжди вважав тебе єдиною на світі особою, яка не може мені брехати. Чи ти можеш принаймні уявити те, що я пережив улітку? Тоді, коли дістав листа з тими квітами…

— Якби ми почали згадувати, хто що пережив… — відказала вона.

Всі мої спроби помиритися пропадали намарно, Алісон думала про щось інше. Я намацав у кишені сухого гладкого каштанчика. Мій талісман. Якось на вечірньому кіносеансі Джоджо вручила мені цю річ в цукерковій обгортці — хитро пожартувала. Либонь, Джоджо десь за милю-дві звідси, за цегляними стінами, за балаганом людей і машин. Мабуть, підчепила когось та й сидить із ним, помалу прощаючись з дівочою цнотливістю. Згадавши її пухку долоню в пітьмі кінозалу, я раптом запрагнув взяти Алісон за руку.

Я знову вимовив її ім’я.

Але Алісон, видно, вже постановила залишатися недоторканною.

— Я приїхала до Лондона, щоб переоформити квартиру, — сказала вона, відкинувши листок. — А тоді повернуся до Австралії.

— Так далеко їхати задля такої дрібниці?

— І щоб побачитися з тобою.

— Задля ось такого приємного побачення?

— Задля того, щоб переконатися, чи я ще…

Урвала, не договорила.

— Ти про що?

— Я не хотіла сюди йти.

— То чого прийшла, раз не хотіла?

Алісон знизала плечима. Не відповіла.

Загадкова, майже чужа. Відступи назад — спробуй ще раз. Виїдь на чужину — звідти вперше побачиш свій край. Те, що колись в Алісон було податливе й доступне, як сільничка на обідньому столі, нині запечатане в сакральній посудині, стало недоторканним. Але я знаю Алісон. Знаю, як легко вона переймає манери та звички тих, кого любить чи шанує, хоч у нутрі залишається непокірною й незалежною. І знаю, звідки взялася ця слизька непроникність. Поруч мене сидить жриця храму Деметри.

Я спробував перевести мову на щось конкретне.

— Де ти була після Афін? Вдома?

— Мабуть.

Я зачерпнув повітря.

— Ти хоч згадувала про мене?

— Інколи.

— Маєш когось?

— Ні, — побарившись, відповіла вона.

— Не чую певности в голосі.

— Завжди хтось та й знайдеться… якщо розглянутися.

— А ти розглядалася?

— Нікого не маю, — відрубала Алісон.

— Якщо нікого, то й мене теж?

— І тебе. З… того самого дня.

Понурий профіль, упертий погляд у далину. Відчувши на собі моє око, Алісон стала стежити за якимсь перехожим, буцімто зацікавилася ним більше, ніж мною.

— То що мені робити? Згребти тебе в обійми? Впасти на коліна? Чого вони хочуть?

— Не розумію, про що ти.

— Дуже добре розумієш, хай тобі пусто!

Глипнувши на мене, вона опустила очі.

— Того дня я побачила тебе наскрізь. Ото й усе. Таке не забувається.

— Але того самого дня ми ще й кохалися. Таке теж не забувається.

Я спостерігав, як вона набирає повітря, ніби ось-ось скаже щось ущипливе й погордливе. Чекав, що таки скаже, нехай навіть зневагу висловить. Стримуючи лють, я старався говорити спокійно.

— Там, на тій горі, була мить, коли я відчув, що кохаю тебе. І знаю, що ти це теж відчула. Я ж бачив. Дуже добре тебе вивчив, тому й не міг помилитися. Не про секс кажу.

Вона знову перегодила, перш ніж відповісти.

— А навіщо мені це пам’ятати? Чому б мені не робити все для того, щоб якнайскоріш забути?

— На ці питання ти сама знаєш відповідь.

— Невже?

— Алісон… — сказав я.

— Не підсувайся до мене. Відсунься, будь ласка.

В її голосі затремтіло щось дуже глибоке. Немовби забриніли самі нервові клітини.

— Так, я відчула. — Ховаючи від мене очі, Алісон дістала ще одну сигарету й закурила. — Тобто завжди відчувала. Коли кохала тебе. Мені було важливе все, що ти казав і робив. На рівні емоцій. Усе мене хвилювало й збуджувало. Або ж пригнічувало й доводило мене до… — Вона перевела подих. — Як-от сьогодні. Після всього того, що сталося, ти сидиш отут у павільйоні й дивишся на мене, як на проститутку абощо, і…

— Я зазнав шоку. Розгубився. Бога ради…

Я доторкнувся до неї, поклав руку на плече, але Алісон скинула її. Все одно мені довелося присунутися ближче, бо інакше не розчув би сказаного.

— Бути з тобою наодинці — це все одно, що прийти до когось і безперестанку просити: «Муч мене, катуй. Влаштуй мені пекло». Бо ж…

— Алісон.

— Ага, тепер ти милий. Дуже миленький. Милішого не придумаєш. Отаким будеш тиждень, місяць. А тоді — знову все спочатку.

Вона не плакала — я заглянув їй в обличчя. Здогадувався, що вона грає роль і водночас не грає. Мабуть, наперед приготувала цей текст, а однак промовляє щиро.

— Ти ж усе одно повертаєшся до Австралії…

Я сказав це легким, зовсім не іронічним тоном, однак Алісон кинула такий нищівний погляд, ніби почула якісь грубощі. А ще смикнуло мене в той мент усміхнутися й простягти руку. Враз Алісон зірвалася з лавки, перетнула алейку й вийшла на ґазон за деревами. Ступила кілька кроків по траві — й раптом спинилася.

Цілком природний відрух. Ось тільки його сценічне втілення не дуже переконливе, особливо ця раптова зупинка. В якійсь дивній позі завмерла Алісон. А перед тим рушила в незвичному напрямку — ось так навпростець… і тут мене осінило. Таж ґазон простягається на чверть милі, аж до межі парку. А далі височіють фасади Камберленд-Террейс із розкішними статуями та вишуканими вікнами періоду Реґентства[288].

Низки вікон, лави античних богів. Своєрідний бельетаж, звідти видно весь парк як на долоні. Натомість із мого місця видно явні докази співучасти Алісон у ганебній грі. Вона виманила мене з павільйону, вибрала відповідну лавочку, а тепер стоїть на видноті й вичікує. Годі, це вже занадто.

Я підійшов до неї й затулив собою великопанські будинки. Алісон потупилася. Простенька роль — скриви-но личенько й доведи себе до слізоньок. Наразі їх немає.

— Послухай-но, Алісон. Я знаю, хто й звідки за нами стежить. Знаю, чому ми тут опинились. Отже, по-перше. Я сів на мілину. Не маю й не матиму доброї роботи. Перед тобою стоїть одна з найгірших кандидатур на жениха в Лондоні. По-друге. Якби тепер на алейці з’явилася Лілі й поманила мене пальцем… Не знаю, як би я повівся. Хочу, щоб ти затямила: не знаю й ніколи не знатиму. Раз уже на те пішло, то май на увазі, що вона не просто собі Лілі, а зразок розлучниці. — Я зробив паузу. — І по-третє. Я далеко не ідеал у постелі. В Афінах ти дуже люб’язно повідомила мене про це.

— Такого я не казала.

Задивившись на маківку Алісон, я відчував спиною порожні погляди вікон і білокам’яних богів Камберленд-Террейс.

— По-четверте. Колись Кончіс сказав мені одну мудру річ. Про чоловіків і жінок. Ми бачимо речі зокрема, натомість жінки — залежність, зв’язок між речами. Гаразд. Ти завжди відчувала те, що… як би це назвати… було між нами. Те, що пов’язувало нас. А я не відчував. Можу запропонувати тобі одне-єдине — надію, що колись і я це відчуватиму.

— Чи можна мені вставити слово?

— Не можна. Вибирай. І то вже. Або я, або вони. Але остаточно.

— Ти не маєш права…

— Маю таке саме право, як ти тої ночі в пірейському готелі. Повне право. І на тій самій підставі.

— Це зовсім інші випадки.

— Такі самісінькі. Тобі перепала моя колишня роль. — Я тицьнув великим пальцем за плече, в бік хоромів на Камберленд-Террейс. — Вони можуть тобі запропонувати все що хоч. А я, як і ти тоді, — тільки одну-єдину річ. Не стану тебе звинувачувати, якщо ти повториш мою помилку — вибереш їхні розкоші, а не наше невідь-яке майбутнє. А вибрати мусиш. Тут, щоб вони бачили. І тепер.

Вона глянула на будинки, я теж обернувся. Облиті надвечірнім сонцем, вони променіли сяйвом — ясним, вишнім, милостивим олімпійським еліксиром, який часом забарвлює хмари влітку.

— Я повертаюся до Австралії, — відказала Алісон таким тоном, ніби зрікалась і мене, і їх.

Між нами неначе пролягла прірва — бездонна, але така вузька, що її можна подолати, ступивши один крок тут, на ґазоні. Я не зводив погляду з її обличчя, спотвореного впертістю й негнучкістю. Запахло димом багаття. Ярдів за сто від нас ішов сліпець — вільно й упевнено, як зрячий. Тільки білий ціпок свідчив про його каліцтво.

Я рушив до алеї, що вела до південної брами, до моєї оселі. Два кроки, чотири, шість. Десять.

— Ніко!

Вигук прозвучав владно й гостро. Ані натяку на примирення. Я спинився, повернув голову й ледве здобувся на те, щоб іти далі. Почувши, що Алісон біжить, не обертався, поки вона не догнала мене. Стала на відстані трьох-чотирьох кроків, трохи задихавшись. Еге, вона таки не обманювала. Справді повертається до Австралії. Якщо й не справжньої, то уявної — Австралії думок і почуттів, аби без мене провести в ній решту життя. А проте не може мені дозволити ось так просто відійти. Її очі налилися болем і люттю. Видно, що я їй нестерпний, як ніколи.

Підступивши до неї, я звів пальця, як гнівний ментор.

— Ти так нічого й не навчилася. Досі граєш накинуту роль.

Алісон витримала мій жовчний погляд. У неї був такий самий.

— Я прийшла, бо сподівалася, що ти змінився.

Не знаю, чому я так повівся в наступну мить — не обдумано і не відрухово, не холоднокровно і не зопалу. Мною керувала потреба, і я не порушив заповіді. Моя рука сама розмахнулася й з усієї сили вимірила ляпаса. Застукана зненацька, Алісон заточилася, заблимала очима, а тоді помалу приклала долоню до щоки. Ми довго дивились одне одному у вічі — ошалілі й нажахані. Розтанув навколишній світ, ми падали в космічну порожнечу. Прірва хоч і вузька, та бездонна.

На доріжці, за спиною Алісон, зупинилося кілька осіб. З лавочки скочив якийсь чоловік. Індус сидів нерухомо й спостерігав нас. Алісон не відривала руки від обличчя, очі набігали сльозами — звичайно ж, від болю. Мабуть, трохи й від несподіванки.

Нарешті передо мною відкрилась істина, поки ми стояли й тремтіли, намацуючи щось певне між нашим минулим і майбутнім. У мить, коли розриву не дає перекинутися поєднанням лише дрібничка — ледь помітний порух, нерозумне непорозуміння, пам’ятлива пам’ять про колишню зраду.

Насправді за нами ніхто не стежить. Вікна сліпі, якими й видавалися. Театр порожній. Зрештою, його й немає. Вони натуркали Алісон, що це театр, і вона повірила, ну а я повірив їй. Мабуть, зробили це, щоб довести мене до крайности, востаннє дати доброї науки й піддати остаточному випробуванню… Мабуть, я, як ото герой «Астреї», мушу обернути кам’яними бовванами левів, однорогів, магів та інших міфічних монстрів.

Я перевів око з Алісон на далекі вікна й фасади, увінчані білими помпезними статуями. Цілком логічна кульмінація гри в бога. Вони здиміли, залишивши нас двох віч-на-віч. Я певен цього… але хіба можеш бути в чомусь твердо певним після всього, що сталося? Невже вони такі холодні, нелюдські… й позбавлені цікавости? Невже вони, сфальшувавши кості, виходять із гри?

Я подивився на алейку. Значно матеріальніші спостерігачі нашої сцени помалу розходилися. Їх уже не цікавив вияв банальної чоловічої брутальности, що обіцяв перерости у скандал. Алісон не рухалася. Не віднімала долоні від щоки, тільки голову опустила. Судомно зітхнула, втримуючись від плачу, а тоді ледь чутно озвалася уривчастим, розпачливим голосом, ніби сама з себе дивувалася.

— Ненавиджу тебе. Ненавиджу.

Я змовчав. Не пробував доторкнутися до неї. За якусь мить Алісон звела голову. На обличчі, як і в голосі, був вираз ненависти, страждання, вираз жіночого жалю, нагромадженого ще від створення світу. Та в сірих очах чаїлося щось інше, чого я досі ніколи не помічав (або ж помічав, та боявся усвідомити побачене), — відблиск сутности, що просвічував крізь ненависть, біль і сльози. Відрух завис у повітрі, розбитий кристал чекає нового життя. І все-таки Алісон знову проказала те саме — нищила побачене.

— Так, ненавиджу.

— То чому не відпускаєш мене?

Вона труснула похиленою головою так, ніби моє питання було геть нескромне.

— Сам знаєш чому.

— Не знаю.

— А я знаю. З першої миті, коли побачила тебе.

Я підійшов ближче. Вона затулила другу щоку, ніби боялася дістати ще одного ляпаса.

— Послухай, Алісон, я витлумачив це слово. Твоє слово. — Вона чекала, сховавши обличчя в долонях, ніби слухала вістку про непоправну втрату. — Ти ж не можеш ненавидіти того, хто перед тобою стоїть навколішки. Того, хто без тебе не людина — лишень півлюдини.

Схилена голова, затулене долонями лице.

Мовчить, не скаже ні слова, не простягне руки, не вийде із замороженого теперішнього часу. Все завмерло, зависло в очікуванні. Застигли пожовклі дерева, осіннє небо, безіменні люди. Дурненький дрізд завів весняної пісеньки на вербі край озерця. Зграя голубів понад дахами. Фраґменти свободи й випадку, втілена анаграма. Звідкись долітає їдкий димок спаленого листя.

Сras amet qui nunquam amavit

quique amavit сras amet[289].