Магічний ніж

11 Бельведер

Віл неспокійно розкидався на ліжку у великій білій віллі поруч із парком — його сни були просякнуті тривогою й радістю, тому, прокинувшись, він водночас полегшено зітхнув та подумав, що хотілося б поспати ще трохи. Розплющивши очі, він відчув себе таким в'ялим, що ледь міг рухатися, а коли сів на ліжку, то побачив, що його пов'язка ослабла, а постіль стала малиновою.

Він вибрався з ліжка, пройшов по засипаному пилом та залитому сонцем тихому будинку на кухню. Вони з Лірою спали в кімнатах слуг під горищем — величні ліжка із завісами, що стояли у великих кімнатах унизу, здалися їм вчора надто пишними, — тому шлях до кухні виявився досить тривалим і важким.

— Віле… — стривоженим голосом промовила Ліра, почувши його непевні кроки та повернувшись від плити, на якій вона щось готувала. Дівчинка допомогла йому сісти у крісло.

Віл відчував запаморочення. Він подумав, що, мабуть, утратив чимало крові — на це вказувало все довкола, до того ж його рани й досі кровоточили.

— Я саме робила каву, — сказала Ліра. — Спочатку поп'єш її чи зробити тобі перев'язку? Я зроблю для тебе що завгодно. А в тому холодному ящику є яйця, але я не знайшла печених бобів.

— У такому будинку їх і не може бути. Спочатку перев'яжи мені руку. У крані є гаряча вода? Я хочу помитися — мені аж гидко, що я весь покритий цим…

Ліра пустила воду, а Віл роздягся до спідньої білизни. Він почував себе надто слабким, щоб соромитися через це, але Ліра відчула ніяковість за нього та вийшла з кухні. Хлопець як міг вимився та витерся кухонним рушником, що висів біля плити.

За декілька хвилин Ліра повернулася, несучи одяг для нього — сорочку, парусинові штани та ремінь. Віл одягся, а Ліра розірвала новий рушник на смуги та знову міцно перев'язала йому руку. Її дуже непокоїв стан його ран, і не лише тому, що з них і досі вільно текла кров, а й тому, що вся рука набрякла та почервоніла. Але Віл нічого не сказав з цього приводу, тому промовчала й вона.

Потім вона налила в чашки каву та підсмажила черствого хліба. Вони віднесли все це у зал в передній частині будинку — з вікон цієї кімнати добре було видно місто, що лежало внизу. Поївши та допивши каву, хлопець відчув себе трохи краще.

— Спитай алетіометр, що робити далі, — запропонував він Лірі. — Ти вже зверталася до нього?

— Ні, — відповіла вона. — Відтепер я робитиму лише те, що ти мені скажеш. Минулої ночі мені спало на думку це зробити, але я не стала. І я не робитиму цього в майбутньому, доки ти мене не попросиш.

— Що ж, тоді зроби це просто зараз, — сказав Віл. — Тепер цей світ є не менш небезпечним, ніж мій. По-перше, тут залишається брат Анжеліки. І якщо…

Він зупинився, побачивши, що дівчинка щось почала казати, але вона замовкла водночас із ним. За мить Ліра опанувала себе та вимовила:

— Віле, учора відбулося дещо таке, про що я не хотіла тобі розповідати. Мені слід було це зробити, але в нас і так було багато справ. Мені шкода…

Вона розповіла йому про все, що бачила з вікна Башти Ангелів, поки Джакомо Парадізі перев'язував йому рану: про те, як на Туліо накинулися примари, як Анжеліка побачила її та з ненавистю на неї подивилася, про погрозу Паоло.

— Ти пам'ятаєш, — спитала дівчинка, — нашу першу розмову з нею? її брат щось сказав про те, що вони тут роблять. Хлопчик сказав: «Він хотів узяти…» — але вона не дала йому закінчити речення — смикнула його, згадав? Я впевнена, він збирався сказати, що Туліо хоче здобути ніж, і саме тому всі діти прийшли туди. Адже якби в них був ніж, вони могли б робити що завгодно, і навіть коли б вони виросли, їм можна було б не боятися примар.

— А який він мав вигляд, коли на нього накинулися ті потвори? — спитав Віл. На подив Ліри, він сидів увесь напружений, а його очі були вимогливими та наполегливими.

— Він… — дівчинка замовкла, спробувавши згадати все достеменно. — Він почав лічити камені в мурі. Він ніби обмацував їх усі, але не встиг цього зробити. Зрештою він наче втратив цікавість до того, що відбувається, зупинився та скам'янів. А що таке? — спитала вона, побачивши вираз Вілова обличчя.

— Річ у тому… Я гадаю, що вони, ці примари, прийшли з мого світу. Якщо вони змушують людей так поводитися, то я не здивуюся, дізнавшись, що вони дійсно з'явилися з мого світу. А коли ті люди з Гільдії відчинили перше вікно туди, примари могли пройти крізь нього.

— Але у твоєму світі немає цих примар! Ти ж ніколи не чув про них, так?

— Може, їх просто якось інакше називають.

Ліра не зовсім розуміла, що Віл має на увазі, але не хотіла тиснути на нього. Його щоки почервоніли, а очі палали.

— Хай там як, — сказала вона, відвернувшись, — значення має те, що Анжеліка бачила мене у вікні. Тепер вона знає, що ніж у нас, і вона розповість це всім дітям. Вона вважає, нібито в тому, що її брата схопили примари, винні ми. Мені шкода, Віле, я повинна була повідомити це тобі раніше. Але в нас зовсім не було вільної хвилинки…

— Мені здається, — відповів хлопець, — що це нічого не змінює. Він катував старого, а щойно дізнавшись, як користуватися ножем, він убив би й нас із тобою. Нам довелося рятувати своє життя.

— Мене все одно непокоїть усе це, Віле. Я маю на увазі, він був братом Анжеліки, і якби ми були на їхньому місці, то також схотіли б здобути ніж.

— Ти маєш рацію, — відповів Віл, — але ми не можемо просто піти туди та змінити те, що вже відбулося. Нам потрібен був ніж, аби повернути алетіометр, і якби ми могли отримати його без бійки, ми б це зробили.

— Так, звичайно, — погодилася з ним Ліра.

Як і Йорик Бернісон, Віл, без сумніву, був воїном, і коли він казав, що було б краще обійтися без бійки, Ліра знала, що ліпше з ним погодитися: це було не боягузтво, а стратегія. Віл поступово заспокоївся, і його щоки знову зблідли. Його очі дивилися в нікуди — він щось обмірковував. Нарешті він сказав:

— Гадаю, наразі важливіше подумати, що робитимуть сер Чарльз та пані Кольтер. Можливо, той її особливий охоронець, про якого вони розмовляли, солдат з відрізаним деймоном, дійсно може не звертати уваги на примар. Знаєш, що я думаю? Мені здається, що примари пожирають людських деймонів.

— Але в дітей також є деймони, проте примари на них не нападають. Щось тут не так.

— Тоді має існувати різниця між деймонами дітей і дорослих, — припустив Віл. — Адже така відмінність існує, чи не так? Ти казала мені, що деймони дорослих не змінюють вигляду. Мабуть, річ саме в цьому — і якщо ті солдати взагалі не мають деймонів, це повинно бути все одно що мати деймона дитячого.

— Можливо, — відповіла Ліра. — Та пані Кольтер все одно не боїться примар — вона нічого не боїться. До того ж, Віле, вона така розумна, така безжальна та жорстока, що могла б підкорити їх своїй волі. Вона могла б командувати ними так, як командує людьми, і вони змушені були б коритися їй. Лорд Боріель сильний і розумний, але вона за мить змусила його робити те, що їй потрібно… О, Віле, думаючи про те, що вона могла б зробити, я знову починаю тремтіти від страху. Треба спитати в алетіометра, що робити. Дякувати Богові, він знову в нас.

З цими словами дівчинка розгорнула оксамитовий пакунок і з любов'ю провела руками по золотих ручках.

— Я збираюся спитати про твого батька, — сказала вона, — про те, як його можна відшукати. Дивись, я повертаю стрілки на…

— Ні, спочатку спитай про мою матір. Я хочу знати, чи з нею все гаразд.

Ліра кивнула, повернула ручки, потім поклала алетіометр на коліна, заправила волосся за вуха та почала зосереджуватися. Віл побачив, що тоненька стрілка цілеспрямовано смикається по циферблату, переміщаючись, зупиняючись і знову майже невловимо рухаючись уперед. Очі дівчинки стали якимись дивними — голубими, як небо, та напруженими. А потім у них з'явилося розуміння.

Вона моргнула та підвелася.

— З нею наразі все гаразд, — сказала вона. — Та приятелька доглядає за нею, вона дуже добра. Ніхто не знає, де твоя мати, а та жінка її не зрадить.

Лише зараз Віл зрозумів, як сильно він хвилювався за неї. Почувши добрі новини, він розслабився й відразу різкіше відчув біль у ранах.

— Дякую, — промовив він. — Гаразд, а тепер спита і і про мого батька.

Але не встигла Ліра почати, як ззовні долетів якийсь крик.

Вони разом визирнули у вікно. Біля нижньої межі пар ку, перед першими будинками міста височіла смуга де рев, і вони побачили там якесь ворушіння. Пантелеймон відразу став риссю, м'яко пострибав до вхідних дверей, сів там та почав удивлятися в далечінь.

— Це діти, — промовив він.

Віл із Лірою скочили на ноги. Діти один за одним ви ходили з-за дерев, їх було десь сорок чи п'ятдесят. У багатьох із них в руках були ціпки. Попереду йшов уже знайомий Вілові хлопець у смугастій футболці, але ніс він не ціпок, а пістолет.

— Он Анжеліка, — прошепотіла Ліра.

Та йшла поруч із ватажком, тягнучи за руку і кваплячи його. У них за спинами щось збуджено вигукував її братик Паоло, інші діти також щось кричали та здіймали в повітря кулаки. Двоє з них несли з собою важкі рушниці. Вілові вже доводилося бачити дітей у такому настрої, але не в такій кількості, до того ж у його рідному місті діти не мали при собі зброї.

Віл розчув посеред їхніх криків верескливий голос Анжеліки:

— Ви вбили мого брата та вкрали ніж! Ви вбивці! Ви зробили так, аби його схопили примари! Ви вбили його, а ми вб'ємо вас! Ви не втечете! Ми вб'ємо вас, як ви вбили його!

— Віле, ти можеш прорізати вікно? — збуджено запитала Ліра, схопившись за його здорову руку.

— Можу, й куди ми потрапимо? До Оксфорда, на місце за декілька футів від будинку сера Чарльза, до того ж удень. Можливо навіть, що ми вийдемо на вулицю під колеса автобуса. Не можна прорізати вікно абиде та очікувати, що все буде гаразд: спочатку слід подивитися, де ми знаходимося, а на це знадобиться чимало часу. За цим будинком є ліс чи щось таке, і якщо ми дістанемося до дерев, то зможемо сховатися. Розлючена, Ліра визирнула у вікно.

— Мені слід було вбити її вчора! — вигукнула вона. — Вона анітрохи не краща, ніж її брат. Я б хотіла…

— Досить базікати, ходімо, — перервав її Віл.

Він перевірив, чи висить ніж на ремені, а Ліра наділа на плечі рюкзачок з алетіометром та листами від батька Віла. Вони пробігли лунким коридором на кухню та вийшли через боковий вихідна бруковане подвір'я за віллою. Хвіртка в мурі вела до городу з залитими ранковим сонцем грядками з овочами та травами.

Узлісся було за декілька сотень ярдів від них, і, щоб до нього дістатися, довелося б піднятися порослим травою схилом, на якому вони були б як на долоні. На пагорбі ліворуч, зовсім близько від дерев, стояла невелика кругла будівля, схожа на храм. Її верхній ярус являв собою відкриту терасу, що виходила на місто.

— Біжімо! — скомандував Віл, хоча йому набагато більше хотілося лягти куди-небудь та заплющити очі.

Вони щодуху кинулися бігти по високій кущуватій траві. Пантелеймон пурхав над ними, спостерігаючи за віллою в них за спиною. Але за декілька кроків Віл відчув, що йому несила бігти далі: в голові у нього запаморочилося, і він уповільнив хід.

Ліра озирнулася. Діти ще не помітили їх — наразі вони були з іншого боку вілли, і, мабуть, їм знадобиться декілька хвилин, щоб оглянути кімнати…

Але тут Пантелеймон тривожно зацвірінчав: біля відчиненого вікна на другому поверсі будинку стояв якийсь хлопець і показував на них рукою. До них долетів його крик.

— Нумо, Віле! — вигукнула Ліра та потягнула його за здорову руку, допомагаючи підвестися. Хлопець спробував зібратися з силами, але їх у нього не залишилося — він міг лише йти.

— Добре, — сказав він, — до дерев ми не дістанемо ся — надто далеко. Отже, підемо до цього храму. Якщо ми замкнемо двері, то, може, нам пощастить протриматися досить довго, щоб прорізати вікно…

Пантелеймон кинувся вперед, і Ліра різко видихнула повітря та тихо покликала його, закликаючи зупинитися. Вілу здалося, що він майже побачив зв'язок між ними — деймон смикав за невидиму нитку, а дівчинка відповідала йому. Він пошкутильгав густою травою, а Ліра то бігла вперед подивитися, що там таке, то поверталася, щоб допомогти йому. Нарешті вони досягли бруківки, що оточувала храм.

Двері під маленьким портиком були незамкнені, і вони заскочили всередину та побачили, що опинилися в майже порожньому круглому приміщенні, прикрашеному лише декількома статуями якихось богинь, котрі стояли в нішах біля стіни. Просто в центрі стояли спіральні сходи з кованого заліза, що вели на другий поверх. Ключа від замка на дверях не було, тому вони піднялися сходами на терасу, котра дійсно являла собою оглядовий майданчик, де люди збиралися, щоб подихати свіжим повітрям та подивитися на місто: там не було ні стін, ні вікон, лише низка відкритих арок, що підтримували круглий дах. У кожній арці було підвіконня на рівні пояса, досить широке, щоб можна було на нього сперти ся; внизу був покритий жолобчастою черепицею дах першого поверху, трохи похилий назовні.

Виглянувши, вони побачили з одного боку такий дражливо близький ліс, з іншого віллу, а за нею — парк і червоно-коричневі дахи міста. Ліворуч височіла Башта Ангелів. Над її сірими зубцями кружляли круки, і Віл, зрозумівши, що принадило їх туди, відчув миттєвий напад нудоти.

Але часу на те, щоб милуватися краєвидом, не було: спочатку слід було впоратися з дітьми, котрі бігли по траві до храму, верещачи від люті та збудження. Їхній ватажок на мить зупинився, підняв пістолет та два чи три рази вистрілив наосліп у бік храму, потім діти знову кинулися бігти, вигукуючи на бігу:

— Злодії!

— Убивці!

— Ми вас уб'ємо!

— Ви вкрали наш ніж!

— Ви звідси не вийдете!

— Ви помрете!

Віл не звертав на це ніякої уваги: в руках у нього був ніж, і він різав у повітрі вікно — дуже маленьке, лише щоб подивитися, де вони знаходяться. Але зазирнувши до іншого світу, він одразу відсахнувся. Ліра також подивилася у вікно та розчаровано відійшла: вони були за п'ятдесят футів над поверхнею землі, високо над дорогою з безліччю машин.

— Звичайно, — гірко промовив Віл, — ми піднялися на пагорб… Що ж, ми у пастці. Доведеться затримати їх, скільки можна.

Минуло ще декілька секунд, і крізь двері храму почали протискуватися перші діти. Їхні крики луною відбилися від стін, і це ще посилило їхню лють. Пролунав постріл рушниці, потім ще один, крики стали ще пронизливішими, і за мить сходи затремтіли під ногами перших переслідувачів.

Паралізована жахом Ліра скорчилася біля стіни, але Віл усе ще тримав у руці ніж. Він протиснувся до отвору в підлозі, став на коліна та перерізав залізну балку так, ніби це був папір. Без опори та під вагою дітей, що дерлися догори, сходи відразу почали прогинатися, потім хитнулися та з тріском обрушилися. Крики посилилися, внизу запанував хаос. Здається, там хтось серйозно постраждав — крики сочилися болем, і Віл зазирнув донизу та побачив клубок тіл, що звивалися, вкриті штукатуркою, пилом та кров'ю.

Це були вже не окремі діти, а єдина маса, схожа на приплив. Вони бушували внизу — в люті підстрибували, тягли до нього руки, верещали, плювалися, але дотягнутися не могли.

Потім хтось покликав їх ззовні, і ті з них, що здатні були рухатися, хвилею кинулися на вулицю, залишивши всередині декілька тіл, привалених сходами. Більшість із них щосили намагалися підвестися з облицьованої камінням підлоги.

Невдовзі Віл зрозумів, куди побігли діти. З даху під арками долетіла якась скреготня, він підбіг до підвіконня та побачив, як перша пара рук хапається за черепицю й підтягується. З'явилася голова. Мабуть, хтось підштовхував верхолазів знизу — за мить Віл побачив ще одного хлопця, потім ще одного, діти все дерлися по спинах тих, хто заліз першими, та незабаром, мов мурахи, вкрили дах.

Але йти по нерівній черепиці було важко, і перші діти опустилися на коліна, хоча їхні шалені очі ні на мить не відривалися від обличчя Віла. Ліра стала поруч із ним, а Пантелеймон набув вигляду леопарда та голосно ричав, шкірячи ікла та сперши лапи на підвіконня. Перші діти зупинилися, але ззаду на них напирали інші, і вал з їхніх тіл невпинно наближався.

Хтось закричав: «Убий! Убий!», до нього приєдналися інші, вигукуючи це слово щоразу голосніше та голосніше, потім почулося ритмічне тупотіння по черепичному даху, хоча, бачачи рикаючого леопарда, наближуватися вони все ще не насмілювалися. Черепиця не витримала їхньої ваги, й один із хлопців послизнувся та впав, але інший, що стояв поруч із ним, узяв відламану цеглину та кинув її в Ліру.

Вона пригнулася, і цеглина розбилася об колону за нею. Трохи раніше Віл швидко відрізав ножем від перил, що огороджували отвір над сходами, два прути завдовжки з меч і дав один із них Лірі, і вона щосили махнула своїм знаряддям та влучила у скроню першому із хлопців. Він відразу впав, але на його місці миттєво з'явився інший — вірніше, це була Анжеліка, рудоволоса, з білим як сніг обличчям та шаленими очима. Вона підскочила до підвіконня, однак Ліра вдарила її прутом, вона впала вниз.

Поруч у такий самий спосіб оборонявся Віл. Ніж лежав у піхвах у нього на поясі, а сам він колов, рубавт а бив залізним прутом, і хоча декілька дітей впали, на їхнє місце відразу ж з'являлися інші, бо черепиці вже майже не було видно за тими, хто виліз на дах. Потім з'явився хлопець у смугастій футболці. В руках у нього вже не було пістолета — або він загубив його, коли звалилися сходи, або в нього скінчилися набої. Утім, його очі зустрілися з очима Віла, і кожен із них зрозумів, що зараз відбудеться: вони битимуться, і ця бійка буде смертельно жорстокою.

— Іди сюди! — вигукнув Віл, відчуваючи, як його охоплює пристрасне бажання розірвати супротивника на шматки. — Підходь ближче!

Ще мить, і бійка почалася б.

Але тут сталася дуже дивна річ: з неба, розпроставши широкі крила, на них падав великий білий гусак, крякаючи так гучно, що навіть оскаженілі діти на даху почули його та повернулися подивитися, що відбувається.

— Каїсо! — радісно вигукнула Ліра, впізнавши деймона Серафіни Пеккала.

Гусак знову пронизливо крякнув, продовжуючи каменем падати на них згори. За дюйм від хлопця у смугастій футболці він розвернувся та злетів у небо, і той, наляканий, відскочив на край даху. У цю мить інші діти почали стривожено кричати — в небі було щось ще. Побачивши невеличкі чорні силуети, що швидко набли жалися до них на тлі всеосяжної голубизни, Ліра радісно заволала:

— Серафіно Пеккала! Ми тут! Допоможіть нам! Ми тут, у храмі!

Повітря зі свистінням пронизав десяток стріл, потім ще десяток, за ним ще — швидкість стрільби була такою великою, що коли останні стріли злетіли в повітря, перші ще не торкнулися цілі. Стріли гучно за барабанили по даху над галереєю. Вражені та розгублені, діти на даху відчули, як агресивність миттєво залишила їхні серця, поступившись місцем жахливій паніці: хто ці одягнені в чорне жінки в небі? Як це могло статися? Чи вони привиди, чи, може, якийсь різновид примар?

З пхиканням та криками вони пострибали з даху; деякі з них приземлилися невдало і тепер відповзали чи кульгали геть, інші котилися вниз по схилу, подалі від цього небезпечного місця — вони вже були не бандою, а купкою переляканих дітлахів. За хвилину після появи гусака у храмі не залишилося дітей, здатних пересуватися, і було чути лише свистіння повітря в гілках — це кружляли над бельведером відьми.

Віл звів очі та мовчки спостерігав за цим видовищем, надто вражений, щоб щось сказати, але Ліра у захваті підстрибувала та кричала:

— Серафіно Пеккала! Як ви нас відшукали? Дякую вам, дякую вам! Вони б убили нас! Приземляйтеся!

Але Серафіна та її товаришки похитали головами, знову піднялися вище та почали кружляти над храмом. Деймон-гусак розвернувся та полетів до даху, за декілька метрів від черепиці він забив крилами, гальмуючи, та опустився на дах під підвіконням.

— Вітаю, Ліро, — сказав він. — Серафіна Пеккала не може спуститися на землю, так само як й інші відьми. Тут повно примар — будинок оточений більш ніж сотнею цих потвор, і ще більше насуваються по траві. Хіба ти їх не бачиш?

— Ні, жодної!

— Ми вже втратили одну відьму і більше не можемо ризикувати. Ви можете вибратися з будинку?

— Якщо зіскочимо з даху, як ті діти. Але як ви нас підшукали? І де…

— Потім поговоримо. Насуваються нові, ще більші неприємності. Спускайтеся на землю та йдіть до тих дерев.

Віл і Ліра перелізли через підвіконня та по розбитій черепиці обережно наблизилися до ринви, що оперізувала дах. Було не дуже високо, до того ж унизу, на трохи похилій донизу землі росла трава. Першою зістрибнула Ліра, за нею — Віл. Щоб не пошкодити поранену руку, хлопець перекотився через голову — рука знову кровоточила та дуже боліла. Його пов'язка розмоталася та волочилася за ним по траві, і коли він почав намотувати її на руку, поруч із ним приземлився білий гусак.

— Ліро, хто це? — спитала Каїса.

— Його звати Віл. Він піде з нами…

— Чому примари уникають тебе? — звернувся гусак до Віла.

Хлопця вже важко було чимось здивувати, і він просто відповів:

— Я не знаю, ми їх не бачимо. Ні, почекайте! — він підвівся, вирішивши перевірити ідею, що раптом спала йому на думку. — Де вони? — спитав він. — Де найближча з них?

— За десять кроків від тебе, вниз по схилу, — повідомив деймон. — Ближче вони підійти не можуть, це очевидно.

Віл узяв ніж, глянув у цьому напрямку та почув, як деймон здивовано зашипів.

Але хлопець не зміг зробити те, що намірявся — цієї миті на землю поруч із ним зіскочила зі своєї гілки відьма Його приголомшила не так її здатність літати, як враж. І юча граціозність, пронизлива холодна ясність погляду та бліді оголені кінцівки, на вигляд юні, але водночас далеко не молоді.

— Тебе звати Віл? — спитала жінка.

— Так, але…

— Чому примари тебе бояться?

— Тому що в мене цей ніж. Де найближча? Скажіть мені, я хочу її вбити!

Але до того, як відьма встигла йому відповісти, під бігла Ліра.

— Серафіна Пеккала! — вигукнула вона, обвила відьму руками та стиснула її так міцно, що жінка аж розсміялася та поцілувала її в маківку. — О, Серафіно, звідки ви з'явилися? Ми… ті діти… вони збирали ся нас убити… ви їх бачили? Ми гадали, що загинемо… о, я так рада вас бачити! Я думала, що ніколи вже вас не зустріну!

Серафіна Пеккала подивилася через голову Ліри на те місце, де, судячи з усього, скупчилися примари, а поті м повернулася до Віла.

— Слухай мене уважно, — сказала вона. — Неподалік від цього місця в лісі є печера. Підіймайся по схилу, потім пройди ліворуч уздовж гребеня гори. Ми можемо перенести Ліру на невелику відстань, але ти надто важкий, тож тобі доведеться йти пішки. Примар там не буде: поки ми в повітрі, вони нас не бачать, до того ж вони тебе бояться. Зустрінемося в печері — ви дійдете туди за півгодини.

З цими словами вона злетіла у повітря. Віл прикрий очі долонею й деякий час спостерігав, як елегантні силуети в чорному шовку кружляють у небі та зникають за деревами.

— О Віле, відтепер ми в безпеці! З Серафіною Пеккала нам нічого не загрожує! — промовила Ліра. — Не знала, що побачу її знову. І вона з'явилася саме вчасно, тобі не здається? Так само, як тоді, в Больвангарі…

Щасливо цвенькаючи — про бійку вона забула умить, — дівчинка повела Віла вгору по схилу, до лісу. Але хлопець ішов за нею мовчки: в його руці пульсував біль, до того ж із кожним ударом серця ще трохи крові витікало і його тіла. Він притиснув руку до грудей та спробував не думати про неї.

Щоб дістатися до печери, їм знадобилося не півгодини, 1 сорок п'ять хвилин — декілька разів Віл змушений був зупинятися, щоб перепочити. Біля печери горіло багаття, на якому підсмажувався кролик, а Серафіна Пеккала помішувала щось у залізному казані.

— Покажи мені свою рану, — відразу звернулася вона до Віла, і хлопець мовчки простягнув їй руку.

Пантелеймон-кіт подивився на них із цікавістю, а сам Віл відвернувся — йому дуже не подобався вигляд його понівечених пальців.

Відьми тихо перекинулися якимись фразами, потім Серафіна Пеккала спитала:

— Яка зброя заподіяла цю рану? Віл витягнув ніж та без жодного слова передав його відьмі. Її товаришки підозріло та здивовано оглянули його — вони ніколи ще не бачили такого дивовижного леза.

— Аби твоя рана загоїлася, самих цілющих трав буде замало. Слід накласти заклинання, — промовила Серафіна Пеккала. — Що ж, зараз ми підготуємося. Почнемо, коли зійде місяць, а ти поки що можеш поспати.

Вона дала хлопцю роговий кубок з якимось зіллям, гіркота якого була пом'якшена медом, і за хвилину він відкинувся на спину та заснув. Відьма вкрила його листям та повернулася до Ліри, котра ще досі гризла кролика.

— А тепер, Ліро, — сказала вона, — розкажи мені, хто цей хлопець, а також що ти знаєш про цей світ і про ніж.

Ліра глибоко зітхнула та почала розповідь.