Магічний ніж

14 Ущелина Аламо

Лі Скоресбі подивився вниз і побачив, що ліворуч розкинувся спокійний океан, а праворуч простягнувся зелений берег. Аеронавт прикрив очі та пошукав ознак людського життя. Відтоді, як вони вилетіли з гирла Снісею, минула вже повна доба.

— Це і є новий світ? — спитав він.

— Новий для тих, хто народився в іншому, — відповів Станіслав Груман. — Узагалі-то він такий самий старий, як ваш і мій. Ізраель своїми діями зворушив усе на світі, пане Скоресбі, зворушив сильніше, ніж будь-хто чи будь-що в минулому. Ті двері та вікна, що їх я згадував, наразі відчиняються у найнесподіваніших місцях. Плавати та лі гати стало дуже важко, але вітру, що несе нас, все це не стосується.

— Старий цей світ чи новий, але він дуже дивний, — сказав Лі.

— Так, — погодився Станіслав Груман. — Це дивовижний світ, хоча дехто, безперечно, почувається в ньому як удома.

— Схоже, він порожній, — зауважив аеронавт.

— Це не так. За тим мисом ви побачите місто, що колись було заможним і могутнім. У ньому й досі мешкають нащадки тих купців й аристократів, котрі збудували його, хоча три століття тому тут настали лихі часи…

За декілька хвилин Лі побачив спочатку маяк, потім Криву кам'яного хвилеріза, а потім — вежі, куполи та червоно-коричневі дахи чудового міста біля гавані.

У пишному саду на мисі стояла розкішна будівля на кшталт оперного театру, широкі бульвари рясніли елегантними готелями, а вулички втопали у квітучій зелені, що нависала над балконами будинків.

Груман мав рацію — люди тут були. Але коли воші наблизилися, Лі з подивом побачив, що всі вони були дітьми: жоден дорослий так і не з'явився в його полі зору. Діти гралися на пляжі, бігали по кафе, їли, пили, виносили повні торби товарів із будинків і магазинів. Декілька хлопців билися, їх підштрикувала рудоволосі дівчинка, а хлопчик меншого віку кидав каміння у вікна сусіднього будинку. Здавалося, це був дитячий майданчик розміром з місто, але вихователів чи вчителів не було видно. «Дитячий світ», — промайнуло в голові Лі Скоресбі.

Але в місті були не лише діти. Коли Лі вперше побачив цих створінь, він протер очі, але вони, без сумніву, існували, ці стовбури туману або чогось ще більш розрідженого, ніж туман — просто згустки повітря. Хай там чим вони були, в місті їх було повнісінько: вони дрейфу вали над бульварами, проникали до будинків, скупчувалися на площах і перехрестях. Діти, здавалося, зовсім не помічали їх.

Але створіння бачили дітей. Поки куля летіла над містом, Лі поступово усвідомив закономірність у їхній поведінці: безперечно, деякі діти — а саме ті, що пере бували на межі між дитинством і юністю — цих при мар цікавили, і вони пересувалися за ними назирці. Один високий худорлявий хлопець із копицею чорного волосся, вже майже юнак, був оточений створіння ми так щільно, що обриси його постаті, здавалося, мерехтіли в повітрі. Створіння нагадували Лі мух, що злетілися на м'ясо, але хлопець їх не бачив — хоча час від часу він протирав очі чи трусив головою, наче хотів прояснити зір.

— Хто ці бісові створіння? — спитав Лі.

— Тутешні люди звуть їх примарами.

— А що саме вони роблять?

— Ви чули про упирів?

— У казках.

— Примари живляться так само, як вампіри годуються кров'ю, але їжа примар — це увага, свідомий інтерес до світу. Незрілість дітей майже не приваблює їх.

— Тоді вони являють собою протилежність тим дияволам із Больвангара.

— Навпаки. Й Облаткове братство, і примари байдужості зачаровані тим, що в людей незнання кардинально відрізняється від досвідченості. Облаткове братство ненавидить Пил і боїться його, а примари живляться ним, але й ті, й інші надзвичайно небайдужі до нього.

— Вони скупчилися навколо того хлопця…

— Він дорослішає. Невдовзі вони накинуться на нього, і його життя перетвориться на байдуже, рослинне страждання. Він приречений.

— Святий Петре! А ми не можемо його врятувати?

— Ні. Примари відразу схоплять нас. Поки ми в повітрі, вони нас не чіпатимуть, і нам залишається тільки спостерігати та летіти далі.

— Але де дорослі? Ви що, хочете сказати, що в цьому світі живуть лише діти?

— Ці діти через примар стали сиротами. У цьому світі чимало груп таких дітей — вони блукають тут, живучи тим, що знаходять, коли дорослі втікають. А, як ви бачите, тут є що знайти: хай там як, але діти не голодують. Схоже, місто заполонили великі зграї примар, і дорослі втекли, щоб залишитися живими. Ви помітили, як мало кораблів і човнів було в гавані? А дітям це лише на руку.

— Але не старшим — як тому бідолашному хлопцеві.

— Пане Скоресбі, цей світ є таким, яким є. І якщо ви бажаєте покласти край жорстокості та несправедливості, то маєте везти мене далі. У мене є тут важливі справи.

— Мені здається… — Лі помовчав, підшукуючи слушні слова, — мені здається, що жорстокість є там, де ви її бачите, і допомагати слід тому, хто, як ви бачите, потребує вашої допомоги. Чи, може, я помиляюся, докторе Груман? Либонь, я лише темний аеронавт — настільки темний, що коли мені казали, ніби шамани вміють літати, я вірив цьому. Але — ви шаман, і ви не літаєте.

— Знаєте, таки літаю.

— Тобто?

Повітряна куля знижувалася, а місцевість під ними підвищувалася. Просто в них на шляху стояла величезна квадратна башта з каміння, але Лі, здається, цього не помічав.

— Мені треба було полетіти, я викликав вас, і тепер я лечу, — промовив Груман.

Він добре бачив небезпеку, котра їм загрожувала, але, покладаючись на досвід аеронавта, вирішив не втручатися. І в останню мить Лі Скоресбі нахилився над бортом гондоли та потягнув за мотузку, що втримувала один із мішків баласту. З мішка посипався пісок, куля трохи піднялася та пролетіла за шість футів від верхівки башти. З десяток круків, потурбовані, злетіли в повітря та, каркаючи, закружляли довкола них.

— Так, справді, — погодився Лі. — Ви дуже незвичайна людина, докторе Груман. Вам не доводилося жити серед відьом?

— Доводилося, — відповів шаман. — А також серед академіків і серед духів. Повсюди можна побачити дурість, але так само повсюди розпорошені крупинки мудрості. І, без сумніву, чимало проявів мудрості мені не вдалося роздивитися. Життя — це складна річ, пане Скоресбі, але ми все одно мусимо чіплятися за нього.

— А цей наш вояж — це прояв дурості чи мудрості?

— Це наймудріший вчинок, про який я будь-коли чув.

— Скажіть мені ще раз, яка в нас мета: ви збираєтеся відшукати хранителя магічного ножа, а що потім?

— Потім я повідомлю йому його завдання.

— І це завдання включає в себе захист Ліри, — нагадав аеронавт.

— Ніж захистить нас усіх.

Вони полетіли далі, і незабаром місто зникло з поля зору.

Лі подивився на свої прилади. Стрілка компаса й досі крутилася, мов скажена, проте, судячи з усього, альтиметр[3] працював справно — згідно з його показаннями, вони летіли приблизно на відстані тисячі футів над рівнем моря, паралельно до лінії берега. Попереду з'явилася низка високих зелених пагорбів, і Лі похвалив себе за те, що взяв досить баласту.

Але коли він знову оглянув горизонт, то відчув, що його серце трохи стиснулося. Гестер також це відчув, смикнув вухами та став вдивлятися вдалечінь золотаво-карим оком. Лі взяв деймона на руки, засунув його за пазуху та знов подивився в телескоп.

Ні, він не помилився. Далеко на півдні (якщо напрямок, з котрого вони прилетіли, дійсно був півднем) крізь туман летіла інша повітряна куля. Спричинене спекою тремтіння повітря та велика відстань не дозволяли роздивитися деталі, але та куля була більшою і летіла вище.

Груман також її побачив.

— Вороги, пане Скоресбі? — спитав він, прикриваючи очі долонею.

— Сумнівів бути не може. Я не знаю, чи варто скидати баласт та підійматися вище, чи, може, доцільно залишитися внизу, сподіваючись, що вони нас не помітять. Добре, що то не цепелін — вони наздогнали б нас за пару годин. Та ні, чорт забирай, я підіймаюся, докторе Груман: якби я був у тій кулі, то вже помітив би нашу, до того ж я впевнений, що з зором у них усе гаразд.

Лі знову посадив Тестера на лаву, нахилився і скинув три мішки з піском. Куля відразу піднялася, а Лі обернувся до телескопа.

За хвилину він переконався, що їх таки помітили — туман поруч із другою кулею наче ворухнувся та за мить перетворився на смугу диму, що під кутом поринула вгору від кулі. За декілька секунд дим обернувся на спалах полум'я, котре потім знову стало сірим димом. Без сумніву, це був сигнал.

— Чи можете ви викликати сильніший вітер, докторе Груман? — попросив Лі. — Я хотів би до темряви дістатися до тих пагорбів.

Наразі вони віддалялися від узбережжя, і їхній шлях пролягав над затокою завширшки тридцять чи сорок миль, над другим берегом якої здіймалася гряда пагорбів. Утім, коли вони набрали висоту, Лі побачив, що ті пагорби було б правильніше назвати горами.

Аеронавт повернувся до Грумана, але побачив, що той перебуває у глибокому трансі. Очі шамана були заплющені, на його чолі виступили краплі поту, він гойдався назад-уперед. Його горлянка видавала низькі ритмічні стогони, а його деймон, також у трансі, вчепився у край гондоли.

Чи то внаслідок того, що вони набрали висоту, чи то завдяки зусиллям шамана, але вітер справді посилювався. Лі подивився на балон і побачив, що той нахилився на декілька градусів у бік пагорбів.

Але вітер, що прискорював їхній політ, діяв і на іншу кулю. Вона не наближувалася, але й не віддалялася. А коли Лі навів на неї телескоп, то побачив позаду неї якісь темніші, менші за розміром силуети. Вони були розташовані в чіткому порядку, і щохвилини їх ставало дедалі краще видно.

— Цепеліни, — промовив Лі. — Що ж, нам важко буде сховатися.

Він спробував оцінити відстань між ними та переслідувачами й ними та горами, до яких вони летіли. Їхня швидкість, безсумнівно, зросла, і вітер зривав із хвиль далеко внизу білі баранчики.

Лі побачив, що Груман відпочиває в куті гондоли, а його деймон чистить пір'я. Очі шамана були заплющені, проте аеронавт знав, що той не спить.

— Ось що ми маємо, докторе Груман, — сказав він. — Я не хочу, щоб цепеліни наздогнали нас у повітрі. В такому разі нічого не зможемо зробити — вони зіб'ють нас умить. Але не бажаю я й сідати на воду — чи то з власної волі, чи то ні. Ми деякий час утримаємося на воді, але вони легко дістануть нас гранатами. Ось чому я хотів би дістатися до тих пагорбів і приземлитися. Я бачу там ліс, і ми могли б деякий час ховатися серед дерев. Між іншим, сонце сідає. За моїми підрахунками, до його заходу залишається десь три години. За цей час, як мені здається, цепеліни наполовину скоротять відстань до нас, а ми вже досягнемо узбережжя. Ви розумієте, що це означає? Я збираюся підняти кулю в ті гори та приземлитися там, бо інше рішення означатиме неминучу загибель. На цей час вони вже напевно пов'язали той перстень, котрий я показав їм. зі скролінгом, якого я вбив на Новій Земблі, і, безперечно, вони переслідують нас так уперто не для того, щоб повідомити мені, що я забув на конторці гаманець. Отже, докторе Груман, десь уночі наш політ завершиться. Вам коли-небудь доводилося саджати повітряну кулю?

— Ні, — відповів шаман. — Але я довіряю вашому вмінню.

— Я спробую піднятися в ті гори якомога вище — не знаю ще, до якої саме висоти, адже чим далі ми просунемося, тим ближче вони опиняться до нас. Якщо я сяду, коли вони будуть надто близько, вони зможуть побачити, де ми знаходимося, але якщо я приземлюся дуже рано, ми не зможемо сховатися в лісі. Хай там як, але невдовзі в тих горах розпочнеться стрілянина.

Груман сидів спокійно, лише смикав руками якийсь магічний предмет із пір'я та намистин. Але потім Лі побачив, що його рухи є впорядкованими — та річ Постійно рухалася по одній траєкторії. Очі яструба-деймона ні на мить не відривалися від цепелінів, що їх переслідували.

Минула година, потім ще одна. Лі весь час жував незапалену сигару та відсьорбував із жерстяної фляги холодну каву. Сонце поступово наближувалося до моря, що лежало під ними, — Лі побачив, як на узбережжі на підніжжя гір впали вечірні тіні, хоча їхня куля та вершини гір і досі купалися в золоті.

А позаду, майже невидимі у призахідному сонячному сяйві, поступово зростали та ставали чіткішими маленькі цятки цепелінів. Вони вже обігнали другу кулю, і їх легко можна було побачити неозброєним оком: їх було четверо, й летіли вони шеренгою. Невдовзі над широкою мовчазною затокою залунав шум їхніх двигунів, схожий на тихе, але безперервне дзижчання комара.

Коли до берега біля підніжжя гір залишалося кілька хвилин, Лі побачив у небі за дирижаблями дещо нове. Там розросталася величезна грозова хмара, з усіх боків оточена яскраво-голубим небом. «Як це я не помітив її раніше?» — промайнуло в голові Лі. Якщо наближується шторм, то чим раніше вони приземляться, тим краще для них.

А потім під хмарами повисла темно-зелена завіса дощу — здавалося, шторм женеться за цепелінами так само, як вони гналися за повітряною кулею Лі, тягнучи до них дощові руки. Коли сонце нарешті поринуло у воду, хмари освітив потужний спалах, за декілька секунд до них долетів тріск грому, такий гучний, що, здавалося, здригнулася кожна ниточка повітряної кулі. Луна цього удару ще довго відбивалася від гір.

Невдовзі вони знову побачили спалах блискавки, і цього разу зубцювата двоголова стріла вдарила з осердя грози прямо в один із цепелінів. Газ миттєво спалахнув: під свинцево-чорними хмарами розцвіла вогняна квітка, і дирижабль повільно поплив донизу, сяючи, мов величезний маяк. Нарешті він, усе ще палаючи, опустився на воду.

Лі перевів дух. Груман стояв поруч із ним, однією рукою тримаючись за борт гондоли, і його обличчя було якимось виснаженим.

— Це ви викликали шторм? — спитав Лі.

Груман ствердно кивнув.

Небо своїм забарвленням було схоже на шкіру тигра: смуги золотого кольору чергувалися з ділянками темно-коричневого, майже чорного. Утім, щохвилини цей візерунок змінювався — золото швидко згасало, і його поглинала чорнота. Море під кулею було схоже на строкату ковдру — чорна вода, сяюча піна, полум'я над залишками палаючого цепеліна, котрі, поступово занурюючись у воду, дрейфували на північ.

Утім, три інші дирижаблі дедалі наближувалися. Було видно, що буря добряче їх торсає, але вони не відхилялися від свого курсу. Навколо них, як і раніше, били численні блискавки, і коли шторм наблизився до повітряної кулі, Лі стало страшно за газ у балоні. Один удар — і вони, охоплені полум'ям, полетять на землю. Аеронавт поду мав, що, хай там як уміло Груман керував штормом, навряд чи він був у змозі цього уникнути.

— Добре, докторе Груман, — промовив він. — Наразі я не звертатиму уваги на цепеліни, бо зосереджусь на тому, щоб ми цілими досягли гір і приземлилися. Я хотів би, щоб ви сіли на лаву, взялися за щось та були готові за моїм наказом зіскочити. Я попереджу вас, і, звичайно, спробую приземлитися якомога м'якше, але за таких умов важить не лише кваліфікація, а й удача.

— Я довіряю вам, пане Скоресбі, — була відповідь.

Шаман сів у куті гондоли, а його деймон вмостився на кільці, що до нього кріпилися стропи, і пазурами вчепився у шкіру, якою воно було обтягнуте.

Вітер став майже ураганом, і балон із газом здіймався та опадав під його поривами. Стропи скрипіли та натягувалися, але Лі не боявся, що вони порвуться. Він скинув ще трохи баласту та почав уважно стежити за альтиметром. Під час шторму слід обов'язково враховувати те, що атмосферний тиск падає, та вносити поправки до показань приладу, і часто такі розрахунки стають майже довільними. Двічі перевіривши показання, Лі вирішив скинути решту баласту — відтепер єдиним засобом керування кулею залишався газовий клапан. Піднятися він уже не міг — лише знизитися.

Аеронавт почав удивлятися в бурхливе повітря й нарешті розгледів темне громаддя гір на тлі трохи світлішого неба. Знизу долетіло якесь ревіння та шипіння, схоже на удари прибою об кам'яний берег, але Лі знав, що це вітер рве крону дерев — вони вже були над лісом! Отже, вони долетіли швидше, ніж він очікував.

І тепер не слід було баритися з приземленням. Лі був надто спокійним від природи, щоб гніватися на долю — зазвичай він лише зводив брови та коротко вітав те, що вона йому давала. Але цього разу він відчув, як його охоплює розпач, адже саме те, що йому слід було робити за такої ситуації — летіти перед бурею, щоб вона пронесла кулю над лісом, — було гарантією того, що їх просто застрелять.

Він підхопив Гестера, запхнув його собі за пазуху та застебнув полотняну робу на всі ґудзики. Груман тихо сидів у своєму куті, а його деймон зі скуйовдженим пір'ям настовбурчився на кільці, увігнавши пазурі глибоко у шкіру — вітер наче намагався віднести його геть.

— Спробую приземлитися, докторе Груман! — вигукнув Лі, перекриваючи ревіння вітру. — Встаньте та приготуйтеся зістрибнути. Тримайтеся за кільце, а коли я покличу вас, вистрибуйте з гондоли.

Груман послухався. Лі вдивлявся то вперед, то вниз, стежачи за кожним нечітким обрисом, що його висвітлювали блискавки, та моргаючи, коли дощ бив йому в очі, — налетів шквал, і краплі, що за розміром і вагою нагадували гравій, барабанили по балону так, що грому майже не було чути.

— Чудово! — прокричав він. — Ви зчинили прегарний шторм!

Він смикнув за шнур газового клапана, відкриваючи його, і газ зі свистінням почав виходити. За хвилину там, де тільки-но була гладка сфера, був уже зморщений, за формою схожий на довгастий лимон мішок.

Гондола смикалася та хилилася так, а пориви вітру були настільки сильними, що важко було сказати, чи вони знижувалися, чи, може, їх піднесло високо в небо. Але потім Лі відчув, що вони різко зупинилися, та зрозумів, що металевий захват на канаті зачепився за якусь гілку. Це була лише тимчасова перешкода — гілка відразу зламалася, — але вона показала, що невдовзі з'являться інші.

Він вигукнув:

— П'ятнадцять футів до крони лісу!

Шаман кивнув.

Тоді вони відчули ще один поштовх, цього разу набагато різкіший, і їх з розмаху відкинуло на борі гондоли. Лі чекав на щось подібне й відразу понови в рівновагу, але Грумана сила удару застала зненацька Утім, він не випустив кільця, і Лі побачив, що він непохитно стоїть на своєму місці, готовий будь-якої миті вистрибнути.

За секунду кулю стусонуло так, що всі її частини аж заскиглили — захват відшукав гілку, що нарешті зупинила їх політ. Гондола відразу нахилилася та врізалася у верхівки дерев; почулися удари по ній мокрого листя, тріск гілочок та хруск більших гілок, і за мить Лі Скоресбі зрозумів, що вони вже не рухаються — можливо, лише тимчасово.

— Ви ще тут, докторе Груман? — вигукнув він, бо побачити щось не можна було.

— Ще тут, пане Скоресбі.

— Поки що не рухайтеся, а я спробую з'ясувати ситуацію, — проговорив Лі. У бік гондоли бив вітер, і Лі відчував, що вони потроху просідають — мабуть, те, що їх тримало, поступово піддається під вагою кулі.

Балон був уже майже порожнім, а тому, наче вітрило, ловив пориви вітру, і їх усе ще тягло вперед. У голові Лі промайнула думка перерізати стропи, але ж балон усе одно не полетів би — він міцно зачепився за гілки, і завтра переслідувачі легко відшукають місце їхнього приземлення. Тож краще було спробувати затягти його в гондолу.

Знову вдарила блискавка, і за секунду пролунав гуркіт грому. Центр шторму перебував наразі в них над головою. Спалах освітив стовбур дуба з величезним білим шрамом там, де від нього відламалася гілка — але відламалася лише частково, адже гондола стояла на ній майже в тій точці, де вона відходила від стовбура.

— Я скину канат та спущуся по ньому, — прокричав Лі. — Коли ми відчуємо під ногами землю, то подумаємо, що робити далі.

— Я полізу за вами, пане Скоресбі, — відповів Груман. — Мій деймон повідомляє мені, що до землі сорок футів.

Цієї миті Лі чи то побачив, чи то відчув, як яструб, змахнувши могутніми крилами, сів на борт гондоли.

— Він може відлітати від вас так далеко? — спитав здивований аеронавт, але відразу викинув це з голови та зайнявся канатом: як слід прив'язав його спочатку до кільця для строп, а потім до гілки. Тепер навіть якби гондола впала, вона повисла б у повітрі.

Здається, у какофонії, що вирувала навколо них, з'явився новий звук? Він прислухався і дійсно почув мотор цепеліна — можливо, навіть кількох. Важко було сказати, як високо чи в якому напрямку той летів, але звук тривав приблизно хвилину, а потім зник.

Шаман нарешті досяг землі.

— Ви це чули? — спитав у нього Лі.

— Так. Здається, вони підіймаються вище в гори. Вітаю вас з успішним приземленням, пане Скоресбі.

— Це ще не все. Я хотів би до світанку сховати балон у наметі, бо в іншому разі місце нашої посадки буде видно з відстані декількох миль. Ви здатні на фізичну працю, докторе Груман?

— Скажіть мені, що робити.

— Я залізу в гондолу та спущу вам деякі речі, зокрема намет. Ви можете поставити його, а я тим часом спробую зняти та сховати балон.

На все це пішло чимало часу, й одного разу ледь не трапилося лихо — гілка, що втримувала гондолу, нарешті зламалася, і Лі разом із корзиною полетів униз. Але падіння тривало недовго: газовий балон і досі був зачеплений за верхівки дерев, і це втримало гондолу над землею.

Насправді це падіння можна було навіть назвати вдалим, бо тепер завдання сховати кулю дещо полегшилося — нижню частину балона затягло всередину крони. У спалахах блискавок Лі виліз на верхівку та, смикаючи, тягнучи й розрізаючи тканину на шматки, врешті-решт прибрав балон униз.

Вітер усе ще розгойдував і струшував верхівки дерен, але, коли Лі вирішив, що він не зможе більше нічого вдіяти, буря почала вщухати. Аеронавт спустився на землю та побачив, що Груман не лише поставив намет, а й розпалив під ним багаття й наразі готував на ньому каву.

— Це магія? — поцікавився мокрий та змерзлий Лі після того, як заліз до намету та взяв гарячу кружку, подану Груманом.

— Ні, за це вам слід подякувати бойскаутам, — від повів Груман. — У вашому світі є бойскаути? Дуже корисна школа. З усіх способів розпалити багаття найкращий — це скористатися сухими сірниками. Я ніколи не подорожую без них. Ми могли б розпалити вогонь і на гіршому місці, пане Скоресбі.

— Здається, знову цепеліни?

Груман глянув угору, Лі також прислухався. Ні, він не помилився — тепер, коли дощ ущух, розчути звук мотора було легше, ніж до того.

— Вони вже вдруге пролітають над нами, — сказав Груман. — Де ми, вони не знають, але знають, що ми десь неподалік.

За хвилину в тому напрямку, куди полетів цепелін, вони побачили якесь мерехтіння. Воно було не таким яскравим, як блискавка, але тривалішим, і Лі зрозумів, що це освітлювальна ракета.

— Докторе Груман, нам краще загасити багаття, — сказав він, — хоча воно було дуже доречним. Гадаю, тканина намету досить цупка, але хто знає? А тепер, мокрий чи сухий, але я спатиму.

— Вранці ви будете сухим, — пообіцяв шаман. Він узяв жменю вогкої землі та загасив багаття, а Лі, насилу вмостившись у крихітному наметі, заплющив очі.

Його сни були дивовижними й дуже яскравими. Якоїсь миті йому здалося, що він прокинувся та бачить, як шаман сидить, схрестивши ноги, а полум'я швидко поглинає його плоть — невдовзі на його місці сидів лише білий скелет у купці димуватого попелу. Стривожений, Лі подивився на Гестера, але його небагатослівний деймон міцно спав, такий уразливий і тихий — чого ніколи не бувало, коли сам він не спав. Отже, це був лише сон, і в цьому сні він не спав. Відчуваючи всю незвичайність ситуації, Лі Скоресбі ліг поруч із зайцем, і йому снилося, що він лежав так доволі довго.

У центрі іншого сну також був Груман. Лі здалося, що він бачить, як шаман трясе облямовану пір'ям тріскачку і наказує якійсь істоті підкоритися йому. Потім Лі відчув нудоту — він побачив, що цією істотою була одна з бачених ними сьогодні примар. Вона була високою та майже невидимою і викликала в Лі таку відразу, що йому аж скрутило нутрощі, і він ледь не прокинувся в холодному поті. Але Груман без страху давав їй указівки, і вона дійсно не завдала шаману жодної шкоди — уважно вислухавши його, вона, як мильна бульбашка, піднялася вгору та пройшла крізь брезент намету.

Тоді ця знесилююча ніч увійшла в нову стадію — він був у кабіні цепеліна та спостерігав за пілотом. Насправді він навіть сидів у кріслі другого пілота, і вони дрейфували над лісом, уважно спостерігаючи за сплетінням гілок і листям унизу. А потім у кабіні з'явилася та примара.

Як це часто буває уві сні, Лі не міг ані крикнути, ані ворухнутися, але добре відчував увесь жах, котрий охопив пілота, коли той побачив, що з ним відбувається.

Примара нахилилася над чоловіком та притиснула до нього те, що було її обличчям. Його деймон-зяблик затріпотів, пронизливо заверещав та спробував вирватися, але лише упав, напівживий, на панель приладу Пілот повернув обличчя до Лі та простяг йому руку, проте Лі не мав сили ворухнутися. Страждання в очах чоловіка вивертало його єство: примара висмоктувала з чоловіка щось справжнє й живе, і його деймон ледве стрепенувся та видав високий крик — але було видно, що це лише агонія.

За мить зяблик зник, однак пілот був ще живий. Його очі стали туманними та тьмяними, а рука, котру він тягнув до Лі, із глухим стуком упала на важелі керування цепеліном. Він був живим, але водночас і неживим: його охопила байдужість до всього.

І Лі залишалося тільки сидіти та безпомічно спостерігати, як цепелін летить назустріч скелястому обриву перед ними. Пілот напевно це бачив, однак його ніщо не цікавило. Охоплений жахом, Лі втиснувся у крісло, але нічого не відбулося, і в мить удару він вигукнув: «Тестер!» — та прокинувся.

Він був у наметі, йому нічого не загрожувало, а деймон м'яко покусував його за підборіддя. Шаман сидів, схрестивши ноги, але Лі із трепетом відзначив, що його деймона-яструба не було в наметі. Безперечно, цей ліс був лихим місцем, повним нав'язливих мар.

Потім він усвідомив, що хоча багаття вже давно згасло, а в лісі панувала непроглядна темрява, побачити шамана йому дозволяє якесь світло. Від стовбурів дерев та нижньої поверхні листя відбивалося далеке мерехтіння, і Лі відразу зрозумів, що це було: його сон був не зовсім сном, бо цепелін дійсно врізався в гору.

— Чорт забирай, Лі, ти тремтиш, мов осиковий листок. Що з тобою? — пробурчав Тестер, прядучи довгими вухами.

— Хіба ти не бачив той сон, Тестере? — спитав аеронавт.

— Це був не сон — ти бачив справжні події. Якби я знав, що ти ясновидець, то вже давно б вилікував тебе від цієї недуги. Забудь про це, добре?

Лі почухав потилицю, а Тестер поворушив вухами.

А потім, без найменшого проміжку, Лі Скоресбі побачив, що летить у повітрі поруч із деймоном шамана, яструбом на ім'я Саяна Кетора. Він перебував поруч із деймоном іншої людини, далеко від свого власного, і усвідомлення цього пронизало його дивовижною сумішшю вини та задоволення. Вони ширяли в бурхливих потоках повітря над лісом — наче він сам був птахом, — і Лі озирнувся та побачив, що темне повітря тепер трохи наповнене мертвотно-блідим світлом повного місяця, який час від часу визирав крізь дірку в завісі хмар і заливав верхівки дерев сріблом.

Деймон-яструб гортанно закричав, і знизу залунали у відповідь тисячі голосів інших птахів: гукання сов, стриножене цвірінькання горобців, мелодійний спів солов'я. Саяна Кетора кликала їх усіх, і вони не забарилися з'явитися — усі до єдиного птахи лісу: і ті, хто був на нічному полюванні, і ті, хто мирно спав. Умить тисячі птахів наводнили повітря, і в ньому наче стало тісно.

Лі відчув, що пташина частина його природи — виявляється, вона в нього була — радо реагує на заклик яструба-королеви, а людська його частина охоплена найдивовижнішим із задоволень: активно запропонувати свої послуги потужній та справедливій силі. Він разом із рештою величезної зграї — сотнею видів, зібраних воєдино гіпнотичною волею яструба, — описав коло та побачив на тлі сріблястої хмари ненависні правильні Обриси цепеліна.

Усі вони достеменно знали, що мусять зробити: величезна зграя потекла до цепеліна. Найшвидші досягли його першими, але ніхто не випередив Саяну Кетору. Крихітні кропив'янки та зяблики, сови з безшумними крилами, швидкі стрижі — за хвилину весь корпус дирижабля був усипаний ними, а їхні пазурі шкрябали та протикали промаслений шовк.

Птахи намагалися триматися подалі від мотора, хоча деяких із них затягло туди повітрям, і їхні тільця почикрижили великі пропелери. Більшість із крилатих створінь просто всілися на цепелін, а ті, хто прибули пізніше, зачепилися за перших, тож невдовзі птахи покрили не лише весь корпус повітряного корабля, а й вікна кабіни, і розпірки та кабелі — на кожному квадратному дюймі сидів птах, а то й два-три. За мить водень почав виходити з корпусу цепеліна крізь тисячі дрібненьких дірок, створених пташиними пазурами.

Пілот нічого не міг вдіяти. Під вагою птахів дирижабль почав знижуватися, а крилаті нападники дедалі прибували й прибували з темряви, невидимі для людей у цепеліні, котрим залишалося тільки розгублено смикати рушниця ми та стріляти в білий світ, як у копійку.

Цієї миті Саяна Кетора крикнула, і грім ударів крил по повітрю заглушив навіть шум двигуна — усі птахи разом злетіли в повітря. Солдатам у кабіні залишилося тільки чотири-п'ять жахливих секунд, щоб зрозуміти: зараз цепелін вріжеться в гору та спалахне.

Вогонь, жар, язики полум'я… Лі знову прокинувся, і цього разу його тіло було таким сухим, ніби він декілька годин пролежав під сонцем пустелі.

По брезенту намету, як і раніше, нескінченно бара банили краплі, що зривалися з мокрого листя, але буря скінчилася. Небо було вже блідо-сірим, Лі підскочив та побачив, що Гестер блимає очима поруч із ним, а шаман, загорнутий у ковдру, спить так міцно, що Лі подумав би, ніби він мертвий — якби на гілці, що лежала на землі поруч із наметом, не сиділа спляча Саяна Кетора.

Окрім капання води, було чути лише звичайний для лісу пташиний спів. Ані моторів, ані ворожих голосів не було чути, і Лі вирішив, що можна запалити вогонь. Після кількох невдалих спроб багаття нарешті зайнялося, і він зварив каву.

— Що тепер, Тестере? — спитав він у деймона.

— Хто знає? Цепелінів було чотири, а він знищив лише три.

— Я маю на увазі, чи вільні ми тепер від узятих на себе зобов'язань?

Заєць повів вухами і відповів:

— За контрактом — так.

— Тут ідеться не про контракт — це питання моральне.

— До того, як ти почнеш хвилюватися з приводу моралі, Лі, спочатку подумай про четвертий цепелін. Нас шукають тридцять-сорок чоловіків із рушницями — солдати імперської армії, чорт забирай! Спочатку треба вижити, а вже потім розглядати етичні питання.

Звичайно, деймон мав рацію, і Лі сьорбнув гарячущого напою та запалив сигару. Небо поступово світлішало, і він подумав, що б він зробив, якби був командиром останнього цепеліна. Без сумніву, він відступив би та дочекався, поки розвидніється, а тоді піднявся вгору достатньо високо, щоб бачити весь ліс та помітити, коли Лі та Груман вийдуть із нього.

Деймон-яструб Саяна Кетора прокинулася та простягла в обидва боки свої величезні крила. Гестер підвів голову та подивився на могутнього деймона кожним золотавим оком по черзі. За мить із намету вийшов і шаман.

— Важка ніч видалася, — зауважив Лі.

— День буде не легшим. Маємо негайно залишити ліс, пане Скоресбі. Вони збираються його спалити.

Лі недовірливо оглянув мокру рослинність та спитав:

— Але як?

— У них є пристрій, що викидає пальну суміш — гас із поташем, здається, — котра спалахує, коли торкається води. Імперський флот використовував цей винахід у війні з Японією. Якщо ліс насичений вологою, він запалає ще швидше.

— А як ви про це дізналися?

— Приблизно так само, як ви побачили, що відбулося з цепелінами вночі. Збирайте все, що ви хотіли б узяти з собою, та ходімо.

Лі потер потилицю. Найцінніші речі з тих, що він мав, були також найтранспортабельнішими — йшлося про прилади повітряної кулі. Він зняв їх з гондоли, обережно поклав у ранець та перевірив, чи не відволожилися набої в його гвинтівці. Гондолу, балон та оснащення він залишив там, де вони лежали, — під деревами. Відтепер він уже не аеронавт — коли якесь диво не дозволить йому вціліти в цій колотнечі та відшукати достатньо грошей, аби придбати нову кулю. Віднині він мав пересуватися, як комаха, — поверхнею землі.

Вони відчули запах диму ще до того, як побачили полум'я — вітер дув з боку моря. Коли вони нарешті вийшли на узлісся, позаду них уже жадібно ревіла лісова пожежа.

— А чому вони не зробили цього вночі? — поцікавився Лі. — Вони могли б засмажити нас уві сні.

— Гадаю, вони бажають схопити нас живцем, — відповів Груман, обдираючи листя з гілки, — щоб іти, йому потрібна була палиця. — Вони чекають, доки ми вийдемо з лісу.

І справді — невдовзі дзижчання мотора цепеліна заглушило навіть ревіння полум'я та їхнє важке дихання. Вони рухалися так швидко, як тільки міг Груман — пере лазили через корені, пробиралися буреломом, стрибали з каменя на камінь і лише іноді на мить зупинялися, щоб перевести подих. Над ними летіла Саяна Кетора, час від часу знижуючись, аби повідомити, скільки їм залишилося до краю лісу і як далеко від них фронт пожежі. Вогонь усе наближався, а дим утруднював дихання.

Мешканці лісу — білки, птахи, дикі свині — мчали пліч-о-пліч з ними, з усіх боків лунав хор стривожених голосів тварин: верещання, писки, крики… Обидва мандрівники уже бачили перед собою відкриту місцевість. Коли вони нарешті досягли її, ззаду на них почали накочуватися спекотні хвилі від рокітливої стіни вогню, що сягала п'ятдесяти футів. Дерева спалахували, мов смолоскипи, сік у їхніх венах разом скипав та розколював їх уздовж. Смола хвойних дерев палала, як бензин, а гілки, здавалося, вмить розцвітали яскравими оранжевими квітами.

Лі та Груман, задихаючись, просувалися вгору крутим каменистим схилом. Половина неба була затягнута гарячим димом, але вгорі все одно залишався схожий на величезну сигару цепелін — як сподівався Лі, надто далеко, щоб роздивитися їх навіть у бінокль.

Перед ними з'явилася стрімка, майже непрохідна кам'яна стіна. З пастки, у якій вони опинилися, залишався тільки один вихід — у вузьку ущелину попереду, внизу якої з-за повороту виднілося дно висохлої річки.

Лі показав туди рукою, і Груман відповів:

— Я подумав те саме, пане Скоресбі.

Деймон шамана, що кружляв у них над головами, склав крила та на висхідному потоці повітря кинувся до каньйону. Чоловіки ні на мить не уповільнили своєї ходи, однак захеканий Лі не втримався:

— Даруйте за недоречне питання, але я ніколи не бачив, щоб деймон так віддалявся від людини — якщо не враховувати відьом, звичайно. Ви цього навчилися чи це вміння було у вас від природи?

— Жодне вміння не дається людям від природи, — відповів Груман. — Маємо вчитися всього, що робимо. Саяна Кетора повідомляє мені, що ущелина веде до перевалу. Якщо ми дістанемося туди раніше ніж вони нас побачать, то зможемо врятуватися.

Яструб знову каменем полетів униз, назустріч чоловікам, що дерлися вгору по камінню. Гестер вирішив, що й сам відшукає дорогу між скель, і Лі просто йшов за ним, намагаючись не ступати на розхитані камені й обираючи натомість великі валуни. Він бачив лише невелику ущелину попереду.

Його дуже непокоїв стан Грумана — той важко дихав, був блідим і дуже виснаженим на вигляд. Мабуть, його нічні зусилля витягли з нього багацько енергії. Лі не хотілося перейматися питанням, скільки вони ще зможуть пройти, але коли вони вже майже дісталися до входу в ущелину та ступили на сухе дно річки, він почув, що звук мотора цепеліна змінився.

— Вони нас побачили, — промовив він.

І це означало, що їм ухвалено смертний вирок. Навіть спокійний і стриманий Гестер спіткнувся, почувши це. Груман оперся на палицю, яку він ніс, прикрив очі долонею та подивився на цепелін. Лі зробив те саме.

Аеростат швидко знижувався, прямуючи просто на похилий майданчик, трохи нижчий від них. Стало зрозуміло, що переслідувачі хотіли схопити їх живцем, а не вбити — залп гармат чи навіть рушниць умить покінчив би з ними. Натомість пілот уміло зупинив цепелін над самою землею, на найвищій приступній йому точці схилу, і з дверей кабіни посунув на землю потік людей у синій формі та їхніх деймонів-вовків. Солдати відразу кинулися схилом догори.

Лі та Груман були за шістсот ярдів над ними, неподалік від входу в ущелину. Досягши його, вони змогли б стримувати солдат доти, доки в них не скінчаться боєприпаси — але ж у них була лише одна гвинтівка.

— Пане Скоресбі, їм потрібен я, а не ви, — сказав Груман. — Якщо ви віддасте мені рушницю та здастеся в полон, то виживете. Це дисципліновані вояки, і ви будете військовополоненим.

Лі ніяк не відреагував на його слова, лише промовив:

— Ходімо. Коли ми потрапимо в ущелину, я зможу затримати їх на кілька хвилин, а ви тим часом дістанетесь до виходу. Я вже довів вас до цього місця й не збираюся відійти вбік та дозволити їм схопити вас.

Солдати підіймалися набагато швидше від них — вони були добре натреновані та невиснажені. Груман кивнув.

— У мене не залишалося сили збити четвертий цепелін, — тільки й вимовив він, і вони продовжили свій виснажливий підйом.

— Перед тим як піти, скажіть мені одну річ, — звернувся до шамана Лі. — Якщо ви цього не зробите, я не і знайду спокою. Я не знаю, на чиєму боці б'юся, та мені взагалі-то й байдуже. Скажіть лише мені ось що: чи допоможе те, що я робитиму за хвилину, маленькій дівчинці Лірі, чи це їй зашкодить?

— Це допоможе їй, — відповів Груман.

— І ще одне. Ви не забули про клятву, яку дали мені?

— І ніколи не забуду.

— Докторе Груман, або Джоне Пері, або ким там ви називатиметеся в хоч якому зі світів, попереджаю вас: не забувайте про неї. Я люблю цю дівчинку, як власну дочку, і навіть якби в мене була дочка, я не міг би любити її більше. Якщо ви порушите цю клятву, те, що залишиться від мене, не даватиме спокою тому, що залишиться від вас, і ви весь залишок вічності шкодуватимете, що колись існували. Тепер ви розумієте, що ця присяга — не просто слова?

— Розумію. І даю вам слово.

— Це все, що мені було потрібно. Щасти вам!

Шаман простягнув руку, і Лі потиснув її. Потім Груман повернувся та пішов угору ущелиною, а Лі озирнувся, шукаючи найкращу позицію.

— Тільки не той великий валун, Лі, — промовив Гестер. — Ти не бачитимеш, що відбувається праворуч, і вони вмить наблизяться до нас. Обери менший.

У вухах Лі лунало ревіння, ніяк не пов'язане з пожежею внизу чи з натужним дзижчанням цепеліна, котрий знову намагався піднятися в повітря. Він ніби разом поринув у своє дитинство, у героїчну гру під назвою «Взяття фортеці Аламо», що стільки разів відбувалася на руїнах старовинного форту — тоді вони по черзі грали то за данців, то за французів. Його дитинство поверталося до нього, прагнучи помсти. Він дістав перстень племені навахо, що колись належав його матері, та поклав його на камінь поруч із собою. У тих дитячих іграх Гестер зазвичай був або пумою, або вовком, раз чи два гримучою змією, але найчастіше — птахом-пересмішником. А тепер…

— Прокидайся та дивися вниз, Лі, — сказав заєць. — Це вже не гра.

Солдати, що просувалися вгору по схилу, розсипалися віялом та вповільнили ходу — вони усвідомлювали проблему не гірше, ніж Лі. Вони знали, що їм доведеться прорватися до ущелини й що одна людина з гвинтівкою ладна затримати їх надовго. На подив Лі, цепелін у них за спинами все ще намагався піднятися. Можливо, в нього скінчилося пальне чи витік газ із корпусу, але, хай там як, він ще досі не злетів, і це надихнуло Лі на одну ідею.

Він трохи пересунувся, припав до прицілу старого «вінчестера», знайшов мушкою лівий двигун аеростата та спустив курок. Тріск змусив солдатів, що дерлися до нього, підвести голови, але за мить мотор раптом заревів, щоб так само несподівано захлинутися й замовкнути. Цепелін нахилився в один бік. Другий мотор і досі ревів, але цепелін Лі нейтралізував.

Солдати зупинилися та сховалися хто за чим. Лі було добре їх видно, й він підрахував їх — ворогів було двадцять п'ять. Патронів же в нього було тридцять.

Гестер припав до землі біля його лівого плеча.

— Я стежитиму за цим флангом, — сказав він.

Він притиснув вуха до спини, і його можна було б прийняти за сірувато-коричневий камінець, що лежить на більшому камені — якби не очі. Гестера важко було назвати красивою твариною — він виглядав нк звичайнісінький худорлявий заєць, — але очі його мали чудове забарвлення: вони були золотаво-карі із вкрапленнями кольорів торфу та лісової зелені. Тепер ці очі дивилися на останній краєвид у їхньому житті: голий схил, безладно усипаний камінням усіх Гатунків, а за ним — палаючий ліс. Ані трав'яного лужка, ані клаптика зелені, на якому можна було б відпочити…

Очі зайця мружилися.

— Вони розмовляють, — сказав він. — Я все чую, але по розумію.

— Це російська мова, — відповів Лі. — Вони готуються кинутися на нас усі разом, бо розуміють, що це буде для нас найгірше.

— Цілься краще, — промовив Гестер.

— Доведеться, але, чорт забирай, мені не подобається позбавляти цих людей життя.

— То вони позбавлять життя нас.

— Ні, річ навіть не в тому, — сказав Лі Скоресбі. — Або ми вб'ємо їх, або вони вб'ють Ліру. Не знаю як, але ми пов'язані з цією дівчинкою, і це мене радує.

— Чоловік ліворуч зараз вистрелить, — сказав Гестер. Тієї самої миті рушниця того чоловіка видала тріск, і за фут від того місця, де сидів заєць, від валуна відлетіли кам'яні крихти. Куля, цвенькнувши, зрикошетила в бік ущелини, але жоден м'яз деймона не здригнувся.

— Що ж, це поліпшує мені настрій, — зауважив Лі й пильно прицілився.

Пролунав постріл. Цілитися йому довелося в невеличкий клаптик синьої тканини, але він влучив: здивовано зойкнувши, чоловік упав на спину, смикнувся кілька разів і вмер.

І бій почався. За хвилину тріск гвинтівок, підвивання куль, які рикошетили від валуна, та гуркіт скель, що їх кулі розколювали на шматки, вже відлунювалися від гірської гряди й гулкої ущелини за спиною Лі. Запах пороху та пилу, на який кулі обертали камінь, здавалися лише варіацією на тему лісової пожежі — наче горів цілий світ.

Валун, за яким сидів Лі, невдовзі вкрився шрамами та вибоями, і коли в нього влучали кулі, Лі всім тілом відчував глухий удар. Одного разу він побачив, як хутро на спині Гестера колихнулося від кулі, що пролетіла поруч, але заєць, очевидно, не збирався кланятися шматочкам свинцю — так само, як Лі не збирався припиняти вогонь.

Перша хвилина виявилася дуже гарячою. А коли настала невеличка пауза, Лі побачив, що його поранили — на камені під його щокою була кров, а його права рука та рушниця стали червоними.

Гестер оглянув ушкодження.

— Нічого серйозного, — втішив він Лі. — Куля лише зняла з тебе шматочок скальпа.

— Ти рахував, скількох ми поцілили, Гестере?

— Ні. Мені постійно доводилося ухилятися. Перезаряди гвинтівку, поки можеш, вояко.

Лі перекотився за каменем і пересмикнув затвор. Було спекотно, і кров, що лилася на рушницю з рани на його черепі, швидко висихала та перешкоджала роботі механізму. Лі в декількох місцях плюнув на зброю та протер її рукавом.

Потім він повернувся на свою позицію, і ще до того, як він встиг щось роздивитися, в нього влучила куля.

Це було схоже на вибух у лівому плечі. На декілька секунд він утратив орієнтацію, а коли прийшов до тями, його ліва рука безвільно звисала вздовж тіла — він її зовсім не відчував. Всередині нього ніби причаїлася гостра пружина болю, але поки що їй бракувало хоробрості, і ця думка допомогла Лі знову зосередитися на перестрілці.

Він обпер гвинтівку на свою мертву, непотрібну тепер руку, котра ще хвилину назад була такою живою, і почав видихати, концентруючись: один, два, три… І кожного разу його постріл досягав цілі.

— Як у нас справи? — пробурмотів він.

— Непогано стріляєш, — прошепотів у відповідь деймон, котрий тепер сидів біля його щоки. — Не зупиняйся. Дивись, біля чорного валуна…

Лі подивився, прицілився, вистрелив. Солдат упав на камінь.

— Прокляття, вони такі самі люди, як я, — промовив Лі.

— Безглузде зауваження, — відповів заєць. — Ти все одно маєш це робити.

— А ти йому віриш? Груману?

— Звичайно. Прямо попереду, Лі.

Пролунав постріл, упав ще один солдат, і його деймон розтанув, як свічка.

Запанувала тиша. Лі порився у кишені та знайшов і це декілька набоїв. Перезарядивши рушницю, він відчув щось таке рідкісне, що його серце ледь не зупинилося — мокра від сліз морда Гестера притиснулася до його обличчя.

— Лі, це моя провина, — сказав деймон.

— Що?

— Я про скролінга. Це я сказав тобі взяти перстень. Якби ми цього не зробили, то не потрапили б у таку халепу.

— Ти гадаєш, що я колись прислухувався до твоїх слів? Я взяв перстень, тому що відьма…

Він не завершив фрази — його відшукала ще одна куля. Цього разу вона влучила йому в ліву ногу, і не встиг він подивитися на рану, його голову зачепила третя — наче до його черепа приклали розпечену кочергу.

— Залишилося недовго, Гестере, — пробурмотів він, намагаючись триматися прямо.

— Відьма, Лі! Ти щось казав про відьму, пам'ятаєш?

Бідолашний Гестер — він лежав на камені, безпомічний і зовсім не схожий на того Гестера, котрим він був усе доросле життя Лі. А його чудові золотаво-карі очі тьмяніли.

— Й досі чудово, — промовив Лі. — Так, Гестере, відьма. Вона дала мені…

— … квітку!

— Вона в моїй нагрудній кишені. Візьми її, Гестере, я не в силах ворухнутися.

Це виявилося нелегко, але заєць таки витяг своїми міцними зубами червону квіточку та поклав її біля правої руки Лі. Напруживши волю, Лі стиснув квітку в кулаці та проговорив:

— Серафіно Пеккала! Допоможіть мені, благаю…

Він помітив рух унизу, випустив квітку, видихнув, вистрілив. Знову стало тихо.

Гестер слабшав на очах.

— Гестере, не вмирай, поки я не вмру, — прошепотів Лі.

— Лі, ти ж знаєш, що я не можу навіть секунду провести далеко від тебе, — пролунав у відповідь шепіт деймона.

— Як ти гадаєш, відьма прилетить?

— Звісно, прилетить. Нам слід було викликати її раніше.

— Нам слід було багато чого зробити раніше.

— Може, й так…

Знову пролунав постріл знизу, і цього разу куля влучила всередину тіла Лі, шукаючи ниточку його життя. Він подумав: «Кулі не знайти її там — осердям мого тіла є Гестер». Потім він помітив унизу щось синє та, напруживши всі сили, спробував навести на солдата дуло.

— Інших не видно, — ледь чутно видихнув Гестер.

Виявилося, що спустити курок дуже важко. І навіть більше: важко стало зробити будь-що. Лі знадобилися три спроби, поки нарешті не пролунав постріл. Чоловік у синій формі покотився вниз по схилу.

Знову запала тиша. Біль уже майже сказився, дошкуляючи чоловікові. Він був схожий на зграю шакалів, що кружляли навколо, принюхувалися та поступово наближалися, і Лі знав, що ці шакали не залишать його, доки не обгризуть його кістки добіла.

— Залишився тільки один солдат, — пробурмотів Гестер. — Він відступає до цепеліна.

Лі наче крізь туман побачив його — солдата Імперської Гвардії, що втікає з поля бою, на якому зазнав поразки його загін.

— Я не можу стріляти людині у спину, — промовив Лі.

— Але соромно вмирати, коли в тебе залишилася одна куля.

Отже, Лі Скоресбі прицілився останньою кулею в сам цепелін, котрий і досі ревів, намагаючись злетіти на одному двигуні. Мабуть, ця куля була розпеченою, чи, може, з лісу, що палав унизу, долетіла на висхідному потоці повітря палаюча головешка — газ раптом перетворився на оранжеву вогняну кулю, що миттю розрослася вусібіч, а оболонка та металевий скелет трохи піднялися й дуже м'яко та повільно упали вниз, несучи, втім, із собою вогняну смерть.

І солдат, що тікав з поля бою, і шість чи сім інших гвардійців, котрі не наважилися наблизитися до чоловіка, який утримував вхід до ущелини, разом були поглинуті полум'ям, що впало на них згори.

Лі побачив вогняну кулю та крізь ревіння у вухах почув, як Гестер сказав йому:

— З ними покінчено, Лі.

І він відповів — чи то подумав:

— Цим бідолахам не варто було доводити справу до цього — втім, як і нам.

— Однак ми стримали їх. Ми втрималися й допомогли Лірі, — промовив деймон, притис своє ослабле, але сповнене гордості маленьке тільце до обличчя Лі — і вони вмерли.