Магічний ніж

6 Летючі вогники

— Груман? — перепитав чорнобородий торговець оптовими партіями хутра. — З Берлінської академії? А, той зайдиголова! П'ять років тому я зустрічав його на півночі Уральських гір, але тепер, я думаю, він уже мертвий.

Сем Канзіно, старий знайомий Лі Скоресбі та його земляк, сидів у пропахлому гасом, задимленому барі готелю «Самірскі» та невеличкими ковтками пив із чарки крижану горілку. Він підштовхнув Лі тарілку солоної риби та чорний хліб, і той, набивши рота, кивнув приятелю, щоб той продовжував.

— Він потрапив у капкан, розставлений тим дурнем Яковлєвим, — сказав торговець хутром, — і порізав ногу до кістки. Замість того щоб використовувати традиційні медикаменти, він схотів скористатися засобом, що його полюбляють ведмеді. То був так званий мох-кров'янка, хоча насправді це не мох, а лишайник. Отже, Груман ле-жав на санях, поперемінно рикаючи від болю та віддаючи вказівки своїм людям. Вони разом із ним вимірювали світло зірок, і коли вони робили щось хибно, він відразу починав їх лаяти — а язик у нього гострий і колючий, немов той дріт. Це був худорлявий, але міцний і сильний чоловік, і його цікавило все на світі. Ти знав, що він пройшов посвячення в татарському племені?

— Та ти що? — вимовив Лі Скоресбі, підливаючи горілки в чарку Сема. Деймон Лі Гестер сидів на стійці бару біля його ліктя, його очі, як завжди, були напівзаплющені, а вуха лежали вздовж спини.

Лі прибув удень, принесений на Нову Земблю вітром, що його викликали відьми, і, щойно склавши своє устаткування, пішов до готелю «Самірскі», розташованого поруч із рибопереробною факторією. У цьому місті часто зупинялися арктичні рибалки — обмінятися новинами, підшукати собі нову роботу чи залишити повідомлення один одному, — Лі Скоресбі й сам прожив тут не один день, чекаючи пропозиції контракту, пасажира чи сприятливого вітру, отже, в його нинішній поведінці не було нічого незвичайного.

А позаяк люди відчували, що у світі навколо них відбуваються якісь великі зрушення, вони, цілком природно, збиралися обговорити це. З дня на день надходили нові звістки: річка Єнісей звільнилася від льоду — і це взимку! — океан відступив, оголивши дивні кам'яні утворення правильної форми, розташовані на дні; кальмар завдовжки сто футів стягнув з корабля трьох рибалок та розірвав їх на шматки…

Крім того, з півночі, як і раніше, надходив туман, густий і холодний, час від часу його опромінював якийсь, дивовижний, наче потойбічний світ, і тоді можна було невиразно розгледіти якісь громадини та почути загадкові голоси.

Без сумніву, це були не найкращі часи для роботи, тож бар готелю «Самірскі» був повний.

— Ви згадали ім'я Грумана? — спитав літній чоловік, який сидів неподалік. Він був одягнений як мисливець на тюленів, його деймон-лемінг похмуро дивився на них із кишені. — Він був справжнім татарином, я сам бачив, як його приймали до племені. Тоді йому просвердлили чеpeп і дали інше ім'я — татарське. Зараз я спробую його згадати.

— Давай я куплю тобі випивку, друже, — запропонував Лі Скоресбі. — Я шукаю інформацію про цю люди ну. До якого племені його прийняли?

— До Єнісейських Пахтарів. Вони живуть біля підніжжя хребта Семенова, там, де в Єнісей впадає якась річка, забув, як вона зветься. Вона стікає з сопок, а ще там біля причалу стоїть камінь розміром із будинок.

— А, зрозуміло, — відповів Лі. — Я згадав, якось я пролітав над цим місцем. Так ти кажеш, що Груману просвердлили череп? Навіщо це йому було потрібно?

— Він був шаманом, — сказав старий мисливець на тюленів. — Я гадаю, до того як плем'я прийняло його до своїх лав, воно визнало його за шамана. Це свердління було чимось на кшталт бізнесу. Така операція триває дві ночі й день. Вони використовують для цього лучковий дриль — як для того, щоб розпалити вогонь.

— А, ось чому його люди так беззастережно йому підкорялися, — зауважив Сем Канзіно. — Вони являли собою найгіршу банду негідників з тих, що я бачив у своєму житті, але виконували його накази так, як діти слухаються суворого вчителя. Я думаю, річ у його прокляттях — коли вони мали його за шамана, то гадали, що ці прокляття можуть здійснитися. Але, чи знаєш, цікавість цього чоловіка є не менш чіпкою, ніж щелепи вовка — він нічого не пропускає. Він змусив мене переказати дослівно все, що я знав про місцезнаходження тієї землі та звички росомах і лисиць. І весь цей час у нього дуже боліла рана, завдана капканом Яковлєва — його нога була оголеною, а він записував результати застосування моху-кров'янки, міряв собі температуру, спостерігав за формою шраму, звертав увагу на все без винятку… Дуже дивна людина. Одна відьма хотіла, щоб він був її коханцем, але він відмовив їй.

— Правда? — здивовано перепитав Лі, згадавши про красу Серафіни Пеккали.

— Йому не слід було цього робити, — сказав мисливець на тюленів. — Коли відьма пропонує тобі кохання, слід погоджуватися. Якщо ти відмовишся, то будеш сам винний у всіх тих негараздах, що відбуватимуться з тобою. Це як робити обов'язковий вибір між благословенням і прокляттям.

— Можливо, в нього були на те свої причини, — за уважив Лі.

— Якби він був хоч трохи розумним, то зрозумів би, яка причина вагоміша.

— Він був дуже впертим, — сказав Сем Канзіно.

— Може, він зберігав вірність іншій жінці? — припустив Лі Скоресбі. — Я чув про нього дещо інше: нібито він знав місце знаходження певної магічної речі, не знаю, якої саме, але вона буцімто здатна захистити свого хазяїна від усякого лиха. Ви нічого про це не чули?

— Я чув, — відповів мисливець. — В нього тієї речі не було, але він знав, де вона знаходиться. Один чоловік спробував змусити Грумана розповісти це йому, але той його убив.

— Що було справді цікавим, — сказав Сем Канзіно, — так це його деймон. Це був орел, чорний орел із білою головою та білими грудьми. Я ніколи не бачив такого виду, тому навіть не знаю, як його називати.

— Це був яструб, — утрутився бармен, який прислухався до бесіди. — Ви говорите про Станіслава Грумана? Його деймон був яструбом.

— А що з ним сталося? — спитав Лі Скоресбі.

— О, він утрутився у Скролінгську війну, що спалахнула на Землі Беринга. Останнє, що я про нього чув, так це те, що його застрелили, — сказав мисливець на тюленів. — Він мертвий.

— Я чув, йому відрізали голову, — повідомив Лі Скоресбі.

— Ні, ви обидва помиляєтесь, — промовив бармен. — Я знаю це напевно, бо чув від ескімоса, котрий був одним із його людей. Здається, вони поставили табір десь на Сахаліні, а потім стався обвал. Грумана засипало тисячею тонн каміння. Той ескімос, або інуїт, як вони себе називають, сам бачив, як це сталося.

— Чого я не розумію, — сказав Лі Скоресбі, передаючи пляшку по колу, — то це його дій. Може, він шукав нафту? Або був військовим? Чи займався якимись науковими пошуками? Семе, ти щось говорив про вимірювапня — що то було?

— Вони вимірювали зоряне світло, а також Північне сяйво. Він був небайдужим до Північного сяйва. Утім, на мою думку, найбільше його цікавили руїни та різноманітні старовинні речі.

— Я знаю, хто міг би розповісти вам більше, — сказав мисливець. — Високо в горах є обсерваторія, що належить Московітській Імперській Академії. Тамтешні працівники знають про Грумана більше, ніж я. Я знаю, цо він неодноразово там бував.

— До речі, навіщо це тобі, Лі? — спитав Сем Канзіно.

— Він заборгував мені гроші, — відповів Скоресбі.

Пояснення було таким переконливим, що відразу задовольнило цікавість усіх. Розмова перейшла на тему, що була небайдужа всім: катастрофічні зміни, які відбувалися зовсім поруч, але зрозумілішими від цього не ставали.

— Рибалки кажуть, — промовив мисливець на тюленів, — що нині можна проплисти прямо до нового світу.

— Так що, цей новий світ існує? — спитав Лі.

— Як тільки цей клятий туман розвіється, ми відразу його побачимо, — впевнено повідомив мисливець. — Коли це почалося, я плив у своєму каяку та якраз дивився на північ. Я ніколи не забуду те, що побачив тоді. Земля замість того, щоб загинатися та зникати за горизонтом, стала геть прямою. Наскільки сягав мій погляд, там були земля та берег, гори, гавані, зелені дерева та кукурудзяні поля, і все це здіймалося до неба. Кажу вам, друзі, побачити це було вартим навіть п'ятдесяти років тяжкої праці. Я б поплив уперед тим спокійним морем і навіть не озирнувся б назад, але потім з'явився туман.

— Я ніколи ще не бачив такого туману, — пробурчав Сем Канзіно. — Згадайте — він тримається вже місяць, а може, й більше. Ось що я тобі скажу, Лі: якщо ти хотів отримати гроші від Станіслава Грумана, тобі не поталанило — його немає серед живих.

— Я згадав його татарське ім'я! — вигукнув мисливець. — Вони назвали його так, коли свердлили йому череп. Воно звучить якось на кшталт Джопарі.

— Джопарі? Ніколи не чув такого імені, — сказав Лі. — Може, воно японське? Що ж, коли я хочу отримати свої гроші, мені, мабуть, доведеться відшукати його спадкоємців і правонаступників. Чи, може, борг погасить Берлінська академія? Треба відвідати ту обсерваторію, може, в них є адреса, на яку можна звертатися.

Обсерваторія була розташована досить далеко на півночі, й Лі найняв собачий запряг та погонича. Знайти людину, яка наважилася б на подорож у тумані, виявилося нелегко, але Лі вмів переконувати — а може, переконливими були його гроші. Врешті-решт старий татарин родом із берегів Обі після тривалої торгівлі погодився відвезти його.

Погонич не покладався на компас, бо наразі це було безнадійно. Він орієнтувався за іншими ознаками, і в цьому йому допомагав його деймон-полярна лисиця, котрий сидів спереду саней та постійно принюхувався до чогось.

Коли вони зупинилися, щоб зварити каву, старий погонич сказав:

— Це вже траплялося раніше.

— Ти маєш на увазі діру в небі? Вона вже з'являлася?

— Багато тисяч колін тому. Мій народ зберіг пам'ять про це. Це сталося дуже давно, тисячі поколінь тому.

— І що ти чув про це?

— Відкрилося небо, і духи почали пересуватися між цим світом й іншим. Уся земля заворушилася. Лід розтанув, потім знову замерз. А потім духи зачинили діру, запечатали її. Проте відьми кажуть, що там, за Північним сяйвом, небо вельми тонке.

— А що буде далі, Умагу?

— Те, що раніше. Усе стане на своє місце, але спочатку буде велике лихо, велика війна. Війна духів.

Погонич більше нічого не сказав, і невдовзі вони вирушили далі, повільно просуваючись пагорбами та западинами повз сірі скелі, майже непомітні у мертвотно-блідому тумані. Нарешті старий сказав:

— Обсерваторія он там. Ти підеш пішки. Шлях надто нерівний, аби можна було проїхати туди. Якщо ти збираєшся повернутися, я почекаю.

— Так, зробивши свої справи, я відразу поїду додому, Умагу. Розведи багаття, друже, та трохи відпочинь. Я повернуся за три, щонайбільше чотири години.

Лі Скоресбі з Гестером у кишені пішов до обсерваторії й за півгодини важкого шляху крізь нагромадження скель раптом побачив над собою купку будівель — ніби якась велетенська рука тільки-но поставила їх туди. Але причиною цього ефекту було те, що туман зненацька розсіявся, аби за хвилину згуститися знов. Лі побачив великий купол головної обсерваторії, трохи далі — ще одну, меншу обсерваторію, а між ними — групу адміністративних і житлових будинків. Вогнів не було, адже, щоб не заважати телескопам, вікна постійно були затемнені.

П'ять хвилин потому Лі вже розмовляв із групою астрономів, котрим не терпілося дізнатися, які новини він приніс. Серед них було також декілька натуралістів, не менш, ніж астрономи, засмучених туманом. Він розповів їм про все, що чув, а коли обговорення скінчилося, спитав про Станіслава Грумана. До астрономів уже декілька тижнів ніхто не навідувався, й вони були раді побалакати.

— Груман? Так, мені є що сказати вам про нього, — заявив директор обсерваторії. — Попри своє ім'я, він англієць. Я пам'ятаю…

— Та ні, — заперечив його заступник. — Він був членом Імперської Берлінської академії. Я зустрічався з ним у Берліні й був упевнений, що він німець.

— Ні, я гадаю, він був-таки англійцем. Хай там як, його володіння цією мовою було бездоганним, — сказав директор. — Утім, він дійсно був членом Берлінської академії. Він геолог…

— Ні, ви помиляєтесь, — промовив хтось ще. — Його цікавила земля, але він не був геологом. Одного разу я мав із ним тривалу бесіду. Думаю, його краще назвати палеоархеологом…

Вони вп'ятьох сиділи довкола стола у приміщенні, що водночас слугувало їм їдальнею, вітальнею, баром, кімнатою відпочинку та ще багато чим. Двоє з них були московітами, один поляком, один — представником африканського народу йоруба, а ще один — скролінгом. Лі Скоресбі відчув, що ця невеличка громада рада бачити гостя, і якщо не зупиняти цих людей, вони розмовлятимуть ще довго. Остання репліка належала полякові, але африканець перервав його:

— Як це — «палеоархеолог»? Археологи й так вивчають залишки давнини, тож навіщо ставити перед цим словом ще один префікс «давній»?

— Предметом його інтересу є час, набагато віддалені-ший від нас, ніж ви можете це уявити. Він шукає сліди цивілізацій, що існували двадцять, тридцять тисяч років тому, — відповів поляк.

— Дурниці! — вигукнув директор. — Цілковиті дурниці! Він глузував з вас. Цивілізації, що існували тридцяті, тисяч років тому? Ха-ха! Де докази?

— Під льодом, — сказав поляк. — У тому-то й річ. Груман стверджував, що в минулому магнітне поле Землі декілька разів різко змінювалося, а земна вісь переміщувалася, тому райони з помірним кліматом скувало кригою.

— І як же це сталося? — запитав йоруба.

— О, він розробив досить складну теорію. Головне її положення — що можливі докази існування давніх цивілізацій поховані під льодом. Він стверджував, що в нього є якісь фотограми незвичайних кам'яних утворень…

— Ха! І це все? — спитав директор.

— Я лише переказую його слова, а не захищаю його погляди, — відповів поляк.

— Панове, а як давно ви знаєте Грумана? — поцікавився Лі Скоресбі.

— Одну хвилинку, спробую згадати, — сказав директор. — Уперше я побачив його сім років тому.

— На той час його ім'я вже рік чи два було відомо в наукових колах — він оприлюднив гіпотезу про коливання магнітного полюса, — повідомив африканець. — Але з'явився він нізвідки. Я хочу сказати, ніхто не знав його студентом та не бачив його попередніх праць.

Вони ще деякий час розмовляли, згадуючи, що знали про Грумана, та висловлюючи припущення щодо того, що з ним могло статися, хоча більшість із них вважали, що він, швидше за все, мертвий. Коли ж поляк пішов приготувати ще кави, деймон-заєць Гестер дуже тихо сказав Лі:

— Зверни увагу на скролінга.

Той майже не брав участі в бесіді. Лі вирішив, що він просто мовчазний від природи, але прислухався до поради Гестера і під час наступної паузи в розмові подивився на деймона цієї людини — це була біла сова, вона не мигаючи дивилася на нього яскравими оранжевими очима. Що ж, сови завжди дивляться на світ саме так, але Гестер мав рацію: на обличчі деймона можна було роздивитися підозрілість і ворожість, хоча обличчя людини було непроникною маскою.

А потім Лі побачив щось ще: на пальці скролінга був перстень з вигравіюваним на ньому знаком Церкви. Він раптом зрозумів причину мовчання скролінга: як він чув, будь-яка організація, що виконує дослідження в галузі природничих наук, повинна мати у штаті представника Магістрату, котрий мав виконувати роль цензора — не дозволяти поширення новин про будь-які єретичні відкриття.

Зрозумівши це, а також згадавши дещо, сказане Лірою, аеронавт спитав:

— Скажіть мені, панове, ви не знаєте, чи займався Груман питанням Пилу?

У невеликій задушливій кімнаті відразу запанувала тиша. Загальна увага зосередилася на скролінгу, хоча прямо на нього ніхто не дивився. Лі знав, що Гестер нічим не видасть своїх думок — той, як завше, напівзаплющив очі та притиснув вуха до спини. Сам він надав своєму обличчю виразу бадьорої простодушності й почав послідовно дивитися в очі кожному з чоловіків.

Врешті-решт він зупинився на скролінгу та запитав:

— Перепрошую — хіба я торкнувся питання, яке заборонено обговорювати?

Скролінг відповів запитанням на запитання:

— Хто розмовляв із вами на цю тему, пане Скоресбі?

— Один пасажир, котрого я доволі давно перевозив через море, — спокійно відповів Лі. — Що це таке, я так і не дізнався, але з манери, в якій була згадана ця річ, я припустив, що вона могла б бути предметом інтересу доктора Грумана. Я сприйняв її ніби якесь небесне явище — на кшталт Північного сяйва. Але вона заінтригувала мене, адже як аеронавт я знаю небо досить непогано, проте з цим явищем я ніколи не зустрічався.

— Це дійсно небесне явище, — сказав скролінг, — і практичної значущості воно не має.

Лі вирішив, що йому час прощатися: він не дізнався нічого нового, до того ж йому не хотілося змушувати Умага чекати. Він залишив астрономів у їхній заполоненій туманом обсерваторії та пішов через нагромадження скель, знаходячи шлях лише завдяки своєму деймону, очі котрого були ближчими до землі, тому він краще бачив нерівності ґрунту.

За десять хвилин після виходу з обсерваторії мимо голови Лі щось просвистіло. Це був деймон-сова скролінга, він кинувся на Гестера.

Але той вчасно відчув його наближення та розпластався на землі, і кігті сови промахнулися. Гестер не був безпомічним — у нього також були гострі кігті, до того ж він був сильним і хоробрим. Лі знав, що скролінг також має бути неподалік, тому дістав револьвер.

— Позаду, Лі! — попередив Гестер, і Скоресбі, швидко обернувшись, кинувся на землю. Над його плечем просвистіла стріла.

Він вистрелив у відповідь. Застогнавши, скролінг упав на землю — куля влучила йому в ногу. За мить деймон-сова, важко змахуючи ослабілими крилами, незграбно присів на сніг поруч із чоловіком і простяг крила.

Лі звів курок свого пістолета та наставив його в голову скролінгу.

— Ось так, клятий дурню, — сказав він. — Навіщо це тобі знадобилося? Хіба ти не бачиш, що тепер, коли з небом це відбувається, ми всі опинилися в одному човні?

— Надто пізно, — вимовив скролінг.

— Пізно для чого?

— Пізно зупинятися. Я вже відіслав поштового птаха, і Магістрат дізнається про твою цікавість. Вони будуть раді почути, що Грумана…

— Ну?

— Що його шукають. Це підтверджує наші здогадки: про Пил знають й інші люди. Ти ворог Церкви, Лі Скоресбі. За плодами їхніми (Матвій 7:16) пізнаєте ви їх. За їхніми питаннями пізнаєте ви змія, що роз'їдає їхні серця…

Сова тихо гукала та судорожно здіймала й опускала крила. Її яскраво-оранжеві очі ставали скляними від болю. На снігу під скролінгом розтікалася червона пляма, і навіть у туманному півмороку Лі бачив, що церковник незабаром помре.

— Здається, моя куля поцілила тобі в артерію, — сказав аеронавт. — Давай я відірву собі рукав та зроблю джгут.

— Ні! — рішуче відмовився скролінг. — Я щасливий померти! Я здобуду пальмову гілку мученика! Ти не позбавиш мене цього!

— Тоді вмирай, якщо бажаєш. Скажи мені лише… Але йому так і не вдалося завершити запитання — дрібно затремтівши, сова щезла. Душа скролінга відлетіла геть. Колись Лі бачив у церкві картину, де було зображено святого, на якого напали вбивці. Коли вони добивали святого ціпками, херувими піднесли його деймона та дали йому пальмову гілку, символ страждань. Лі побачив на обличчі скролінга той самий вираз, який був на лиці святого з картини — екзальтоване прагнення забуття, — та з відразою випустив тіло з рук. Гестер здивовано клацнув язиком.

— Отже, він відіслав повідомлення, — промовив заєць. — Візьми його перстень.

— На біса він нам? Ми ж не злодії!

— Ні, ми віровідступники, — відповів деймон. — Не за власним вибором, а через злостивість цієї людини. Однаково, щойно Церква про це дізнається, ми вже не жильці, тому слід скористатися всім, чим можна. Нумо, візьми перстень та сховай його — може, він нам колись стане в пригоді.

Лі побачив, що деймон має рацію, та стягнув перстень із пальця мертвого скролінга. Вдивившись у сутінь, він побачив, що з одного боку стежки глибочить прірва, і зіштовхнув туди тіло. Удар відлунив нескоро. Лі ніколи не подобалося насильство, особливо ж він не любив убивати, хоча за своє попереднє життя тричі змушений був це зробити.

— Не варто про це думати, — зауважив Гестер. — Він не залишив нам вибору, до того ж, стріляючи, ми не збиралися його вбивати. Чорт забирай, Лі, він сам хотів умерти! Ці люди геть божевільні.

— Гадаю, ти маєш рацію, — відповів Лі та сховав пістолет.

Біля підніжжя стежки вони побачили погонича, котрий уже запряг собак і був готовий вирушати.

— Скажи мені, Умагу, — спитав Лі, коли вони вже їхали до рибопереробної фактори, — ти колись чув про Грумана?

— О, звичайно, — відповів погонич. — Хто ж не знає доктора Грумана?

— А ти знав, що в нього було татарське ім'я?

— Не татарське. Ти маєш на увазі плем'я джопарів? Вони не татари.

— А що з ним сталося? Він живий?

— Коли ти мене питаєш, я відповім, що не знаю цього. Я не зможу повідомити тобі правду.

— Зрозуміло. А в кого я можу це дізнатися?

— Краще спитай його плем'я. Їдь на Єнісей та спитай їх.

— Його плем'я? Ти говориш про тих людей, що здійснили його посвячення? Тих, що просвердлили йому череп?

— Так. Спитай у них. Може, він живий, може, мертвий, а може, ні те, ні друге.

— Як він може бути ні живим, ні мертвим?

— Можливо, він у світі духів. Усе, я й так сказав забагато. Більше я нічого не скажу.

І старий татарин дотримав свого слова.

Проте коли вони повернулися на факторію, Лі відразу пішов на пристань та дізнався, чи немає там корабля, що відвіз би його до гирла Єнісею.

Тим часом відьми також займалися пошуками. Латвійська королева Рута Скаді разом із Серафіною Пеккала та її відьмами багато днів і ночей крізь туман і бурхливі вітри літали над землями, спустошеними повенями та обвалами. Було зрозуміло, що вони знаходяться у світі, де жодна з них до того не бувала — там були дивні вітри, незвичайні запахи в повітрі, великі невідомі птахи, які, побачивши їх, відразу нападали, і їх доводилося стримувати градом стріл, нарешті, коли вони приземлялися, навіть рослини були дуже дивними.

Утім, деякі рослини були їстівними, крім того, відьми ловили істот, дещо схожих на кролів, і готували їхнє смачне м'ясо; з водою ж узагалі було все гаразд. Це міг би бути непоганий світ для мешкання в ньому, якби не примарні створіння, котрі, мов туман, плавали над лугами та збиралися біля струмків і стоячої води. Іноді їх зовсім не було видно, можна було розгледіти лише переливання світла, якесь мерехтіння, немов на дзеркало впала прозора завіса. Відьми нічого схожого ніколи не бачили, і це явище викликало в них інстинктивну недовіру.

— Як ти гадаєш, Серафіно, вони живі? — спитала Рута Скаді, коли вони кружляли над групою цих творінь, що застигли на узліссі.

— Живі чи ні, але вони сповнені злості, — відповіла Серафіна Пеккала. — Я відчуваю флюїди, що від них виходять. І я не хотіла б наближуватися до них, не знаючи, яка зброя проти них згодиться.

Здається, примари не могли відірватися від землі та злетіти — на щастя для відьом. Увечері того самого дня вони стали свідками того, на що ті здатні.

Це трапилося на переправі через річку, де курна дорога проходила через низький кам'яний міст, розташований неподалік від невеликого гаю. Промені вечірнього сонця скісно падали на траву, забарвлюючи землю в насичений зелений колір, а повітря перетворюючи на димне золото. Відьми побачили групу мандрівників, що наближалися до мосту — деякі з них ішли пішки, деякі їхали на запряжених кіньми візках, деякі пересувалися верхи. Вони не бачили відьом, бо не дивилися вгору, але це були перші люди, котрих відьми зустріли в цьому світі, і Серафіна вже збиралася знизитися та звернутися до них, коли пролунав тривожний окрик.

Це скрикнув чоловік, що їхав на коні попереду загону. Він показав на дерева, і відьми, глянувши туди, побачили потік примарних створінь, котрі, ніби не докладаючи для цього жодних зусиль, по траві насувалися на людей — свою здобич.

Люди кинулися врозтіч. Вражена Серафіна побачила, як перший вершник повернув коня та поскакав геть, кинувши своїх товаришів напризволяще, і те саме зробив другий вершник — але зник він в іншому напрямку.

— Знизьмося та спостерігаймо, сестри, — сказала Серафіна своїм товаришкам. — Але без моєї команди не втручайтесь.

Вони побачили, що в маленькому загоні були й діти, деякі з них їхали на візках, деякі пішки йшли поруч. Було очевидно, що діти не бачать примар, а примари ними не цікавляться: вони накинулися на дорослих. Одна стара жінка сиділа на візку, тримаючи дітей на колінах, і Рута Скаді з обуренням побачила, як вона намагається сховатися за дітьми, штовхнувши їх назустріч примарі, що наблизилася до неї, — жінка ніби пропонувала дітей в обмін на своє власне життя.

Діти вирвалися з рук жінки, зіскочили з візка та приєдналися до інших дітлахів, котрі, налякані, бігали туди-сюди або збиралися в купки та спостерігали, як примари нападають на дорослих. Літню жінку на візку огорнуло прозоре мерехтіння, що ніби копошилося, пожираючи щось невидиме. Побачивши це, Рута Скаді відчула нудоту. Така сама доля чекала й на інших дорослих у загоні — за винятком тих двох, що втекли на конях.

Зачарована й шокована, Серафіна Пеккала знизилася. Вона побачила батька, котрий, тримаючи дитину на руках, спробував перейти річку вбрід і втекти, але їх наздогнала примара. Дитина чіплялася за плечі батька, а той поступово уповільнив ходу і стояв по пояс у воді, неспроможний рухатися та безпомічний.

Намагаючись роздивитися, що з ним відбувається, Серафіна пролетіла над водою в декількох футах над ним — і, жахнувшись, застигла на місці. Від мандрівників свого світу вона чула легенди про вампірів, і, спостерігаючи, як примара жадібно пожирає щось таке, що було в чоловіка — либонь, його душу, деймона, — вона відразу згадала ці розповіді. Але в цьому світі, судячи з усього, деймони перебували всередині, а не зовні. Руки чоловіка, що стискували стегна дитини, ослабли, хлопчик упав у воду та, хапаючись за руку батька, кричав і марно намагався втриматися на поверхні. Але чоловік лише ледь повернув голову та цілком байдуже подивився, як поруч із ним тоне його син.

Це було для Серафіни занадто. Вона метнулася донизу та витягла дитину з води, й коли вона це робила, Рута Скаді вигукнула:

— Обережно, сестро! Позаду…

Серафіна на коротку мить відчула під серцем жахливу порожнечу, але потім руки Рути Скаді підхопили її й підняли над небезпекою. Вони разом із хлопцем, що верещав і вп'явся Серафіні в руку чіпкими пальцями, полетіли вгору, і Серафіна побачила позаду примару — хмарку туману, що клубочилася над водою, шукаючи свою зниклу здобич. Рута Скаді спрямувала в осердя хмарки стрілу, але це не подіяло.

Побачивши, що примари не являють собою загрози дітям, Серафіна поставила хлопця на берег ріки, і вони знову злетіли в повітря. Невеличкий загін мандрівників навічно зупинився: коні скубли траву чи відганяли мух, діти збилися у зграйку, кричали та спостерігали за тим, що відбувалося з дорослими, котрі всі як один застигли на місці. Їхні очі були розплющені, більшість з них сиділи, хоча дехто залишився стояти, а головне — усі вони ніби скам'яніли. Коли остання з примар, наївшись, відпливла геть, Серафіна знизилася та приземлилася поруч із жінкою, що сиділа на траві. Це була дужа, здорова на вигляд молодиця з рум'яними щоками та лискучим світлим волоссям.

— Жінко! — покликала її Серафіна, але не побачила ніякої реакції. — Ти мене чуєш? Ти мене бачиш?

Вона потрусила жінку за плече, й та з величезним зусиллям звела очі. Здається, вона майже не розуміла, що відбувається довкола: її очі були порожніми, а коли Серафіна вщипнула її за руку, вона просто повільно опустила очі й за мить знову їх підвела.

Інші відьми ходили між кинутими візками, налякано розглядаючи нещасних жертв. Тим часом усі діти зібралися на невеличкому пагорбі неподалік та наляканими очима дивилися на відьом, про щось перешіптуючись.

— За нами спостерігає вершник, — помітила одна з відьом.

Вона показала на місце, де дорога проходила через западину між буграми. Вершник, що втік, зупинив коня та повернувся, щоб роздивитися, що відбувається, при цьому він долонею прикривав очі від сонця.

— Ми поговоримо з ним, — вимовила Серафіна та злетіла в повітря.

Хай там як чоловік поводився, побачивши примар, боягузом він не був. Уздрівши наближення відьом, він стягнув з рамена рушницю, пришпорив коня та виїхав на відкриту місцевість. Він явно приготувався битися, але Серафіна Пеккала повільно знизилася, тримаючи у витягнутій руці лук, і поклала його на траву перед собою.

Незалежно від того, чи знали люди цього світу такий жест, у його значенні не могло бути сумнівів. Чоловік опустив рушницю та деякий час мовчки спостерігав за Серафіною та іншими відьмами, а також їхніми деймонами, що кружляли в небі в них над головами. Молоді та сильні жінки, що на соснових гілках літають у небі, одягнені у клаптики чорного шовку — такого в його світі явно не було, але він дивився на них зі спокійною обережністю. Наблизившись до нього, Серафіна побачила в його очах також скорботу та усвідомлення власної сили, і це було важко узгодити зі спогадом про те, як він утік, не оглядаючись, кинувши своїх товаришів на загибель.

— Хто ви такі? — спитав чоловік.

— Мене звати Серафіна Пеккала, я королева відьом озера Енара, розташованого в іншому світі. А як вас звати?

— Джоакім Лоренц. Кажете, ви відьми? Тоді ви, мабуть, знаєтесь із дияволом?

— Якщо й так, чи це зробить нас вашими ворогами? Чоловік декілька секунд подумав, потім поклав рушницю на сідло.

— Може, колись і зробило б, — сказав він, — але часи змінилися. Навіщо ви прийшли до нашого світу?

— Тому що часи змінилися. Що це за створіння, що напали на ваших супутників?

— Як, це примари, — чоловік знизав плечима, явно здивований. — Ви що, не знаєте про примар?

— У нашому світі їх немає — чи, може, ми просто їх не бачили. Ми спостерігали, як ви втікаєте, і не знали, що й подумати, але тепер мені все зрозуміло.

— Від них немає порятунку, — сказав Джоакім Лоренц. — Вони не чіпають лише дітей. За законом у кожному загоні мандрівників мають бути чоловік та жінка верхи, інакше нікому буде подбати про дітей. Але настали чорні часи: усі міста кишать примарами, а колись їх було не більше, ніж десяток на хоч яку велику країну.

Рута Скаді озирнулася та побачила, що до візків наближається другий вершник — це справді була жінка. Діти побігли їй назустріч.

— Але скажіть мені, чого ви шукаєте, — продовжував Джоакім Лоренц. — Я хотів би почути відповідь. Я знаю, просто так ви не прийшли б сюди.

— Ми шукаємо дитину, — сказала Серафіна Пеккала, — дівчинку з нашого світу. Її звати Ліра Белаква, також її називають Лірою Красномовною. Але ми й гадки не маємо, у якому куточку цього світу вона може бути. Ви не бачили самотню дивну дівчинку?

— Ні. Але днями я бачив ангелів, що летіли до полюса.

— Ангелів?

— Повітрям пересувалися цілі їх загони, вони були озброєні та сяяли на сонці. Останні роки вони стали рідкістю, хоча, коли мій батько був молодим, вони часто пролітали цим світом — принаймні він так казав.

Джоакім Лоренц прикрив рукою очі та оглянув кинуті в паніці візки й заціпенілих мандрівників. Вершниця вже спішилася та наразі заспокоювала дітей.

Серафіна побачила, куди він дивиться, та спитала:

— Якщо ми залишимося з вами на ніч і пильнуватимемо вас від примар, чи розповісте ви трохи більше про цей світ та про ангелів, котрих ви бачили?

— Звичайно, чом би й ні? Ходімо зі мною.

Відьми допомогли перетягнути візки через міст — подалі від дерев, з-під яких з'явилися примари. Скам'янілих дорослих залишили на своїх місцях — хоча відьмам боляче було дивитися, як діти чіпляються за матерів, котрі вже не відповідають їм, або смикають за рукав батька, що нічого не каже та відсутніми очами дивиться в нікуди. Діти молодшого віку ніяк не могли зрозуміти, чому вони мають розлучитися з батьками; старші, досвідченіші діти, деякі з котрих уже втратили батьків у минулому, просто похмуро мовчали. Серафіна несла хлопчика, що дві години тому впав у воду, а тепер плакав за батьком, над плечима відьми простягаючи ручки до мовчазної постаті, котра й досі нерухомо стояла в річці. На неприкриту одягом шкіру Серафіни капали гарячі дитячі сльози.

Одягнена у грубі полотняні штани вершниця, що сиділа на коні по-чоловічому, не сказала відьмам ані слова. Вона, час від часу кидаючи короткі накази й геть ігноруючи дитячі сльози, з похмурим обличчям перс водила дітей у новий табір. Вечірнє сонце забарвило повітря золотавим кольором, у якому все довкола здавалося красивішим і величнішим, ніж насправді, а обличчя дітей, чоловіка та жінки мали такий вигляд, ніби всі вони були прекрасними, потужними безсмертними істотами.

Пізніше, коли вуглини багаття вже червоніли в колі попелястих каменів, а великі пагорбки спокійно лежали, освітлені місяцем, Джоакім Лоренц розповів Серафіні та Руті Скаді історію цього світу.

За його словами, колись він був повним радості. Міста були великими та пишними, а поля — доглянути ми та родючими. Голубими океанами туди-сюди снува-ли торговельні кораблі, а рибалки витягали з води сіті, повні тріски й тунця, окуня й кефалі. Ліси рясніли дичиною, а діти ніколи не голодували. На вулицях і площах великих міст можна було побачити послів із Бразилії та Беніну, Ірландії та Кореї впереміш із продавцями тютюну, комедіантами з Бергамо та провісниками долі. Вночі під увінчаними трояндами колонадами чи в освітлених ліхтарями садках зустрічалися закохані в масках, а в повітрі висів густий аромат жасмину та дзвеніли струни мандарон.

Відьми із широко розкритими очима слухали казку про світ, такий схожий на їхній і водночас зовсім інший.

— Але потім усе змінилося, — розповідав далі Джоакім Лоренц. — Триста років тому все повернуло на гірше. Дехто вважає, що звинувачувати слід Гільдію Філософів з Торе делі Анжелі — Башти Ангелів, що була розташована в місті, з якого ми сьогодні виїхали. Інші кажуть, що це Божа кара за якийсь великий гріх, хоча згоди щодо того, яким може бути цей гріх, ніхто так і не дійшов. Хай там як, невідомо звідки з'явилися ці примари, і з того часу вони не дають нам ані миті спокою. Ви вже бачили, що вони роблять. А тепер уявіть, що таке жити у світі, в якому є примари. Як можна поліпшувати своє життя, коли ні в кого немає щонайменшої впевненості в майбутньому? Будь-коли вони можуть забрати батька чи мати, і родина розпадається; якщо вони заберуть купця, піде за вітром уся його справа, а його наймані працівники відразу втратять робочі місця; а як закохані можуть покладатися на клятви одне одного? Коли з'являються примари, вся довіра і всі чесноти відразу залишають цей світ.

— А хто такі ті філософи? — спитала Серафіна. — І де знаходиться та башта, про яку ви згадували?

— У місті, яке ми залишили, — Ситагазі. Місті сорок. Ви знаєте, чому його так називають? Бо сороки цуплять усе підряд, а тепер ми всі чинимо так само. Ми нічого не створюємо і вже декілька століть нічого не будуємо — усе, на що ми здатні, так це красти речі з інших світів. Так, ми знаємо про існування інших світів. Ті алхіміки з Тоределі Анжелі відкрили все, що нам треба було про це знати. Вони винайшли заклинання, котре, так би мовити, дозволяє тобі пройти крізь двері, яких перед тобою немає, й опинитися в іншому світі. Дехто з них стверджує, що це не заклинання, а ключ, здатний відкрити навіть те, на чому немає замка. Хто знає? Хай там як, але ця річ привела до нашого світу примар. Як я розумію, алхіміки й досі нею користуються: вони проникають до інших світів, крадуть там, що знайдуть, і приносять ці речі сюди. Звичайно, вони полюбляють брати золото та коштовні камені, але не нехтують й іншими речами — скажімо, ідеями, мішками кукурудзи та олівцями. Вони, ця Гільдія Злодіїв, являють собою джерело нашого багатства, — гірко додав Джоакім.

— А чому примари не завдають шкоди дітям? — запитала Рута Скаді.

— Це є найбільшою загадкою. У дитячій невинності є якась сила, що відштовхує примар. Але це ще не все. Діти просто їх не бачать, хоча ми й не розуміємо, чому це так, — ніколи не розуміли. Проте, як ви можете здогадатися, дітей, що їх примари зробили сиротами, забравши їхніх батьків, у нас чимало. Вони збираються в юрби та блукають країною: іноді наймаються до дорослих і шукають їжу та інші припаси в місцевостях, де панують примари, іноді ж вони просто нишпорять округою, роблячи, що їм заманеться.

Ось таким є наш світ. Проте нам удавалося жити всупереч цьому прокляттю. Вони справжні паразити: не вбивають свою жертву, хоча й висмоктують із неї більшу частину життя. Але все перебувало у стані приблизної рівноваги — до останнього часу, до великого шторму. О, який це був шторм! Усе виглядало так, ніби весь світ ламається й розпадається на шматки. На пам'яті нашого народу таких штормів ще ніколи не було. А потім з'явився туман, що стояв декілька днів й огорнув, наскільки я знаю, весь світ, і подорожувати стало неможливо. А коли туман розвіявся, міста були повними примар — їх там були тисячі. Отже, ми втекли в гори або вийшли в море, але цього разу це не допомогло. Та ви самі все бачили. Тепер ваша черга. Розкажіть мені про свій світ, а також чому ви залишили його та прийшли до цього.

Серафіна відверто розповіла Джоакіму Лоренцу все, що знала. Було видно, що він — людина честі, і вона не бачила потреби приховувати від нього щось. Він уважно вислухав розповідь, іноді здивовано похитуючи головою, а коли Серафіна закінчила, він сказав:

— Я розповів вам про можливості наших алхіміків, про їх здатність відкривати шлях до інших світів. Так от, дехто вважає, що іноді вони з неуважності залишають двері відчиненими. Мене не здивувало б, якби я почув, що прибульці з інших світів час від часу знаходять ці проходи. Зрештою, ми знаємо, що цими вікнами часто проходять ангели.

— Ангели? — перепитала Серафіна. — Ви вже згадували їх, але ми ніколи не чули про ангелів. Що вони собою являють?

— Бажаєте послухати про ангелів? — промовив Джо-акім Лоренц. — Що ж, гаразд. Мені казали, що вони називають себе «бен елім», дехто також зве їх Сторожами. Нони не є істотами із плоті та крові, як ми, вони — істоти духовні. Або, може, їхня плоть є тоншою, легшою та чистішою від нашої — хто знає? Хай там як, на нас вони не схожі. Вони приносять послання з неба — таким є їхнє покликання. Іноді ми бачимо їх у небі — вони проходять крізь цей світ на шляху до іншого, мов світлячки, сяючи високо-високо над землею. У тиху ніч можна навіть почути шелестіння їхніх крил. Їхні інтереси суттєво відрізняються від наших, хоча у давні часи вони сходили на землю та мали стосунки з людьми — і навіть дуже близькі стосунки. Ви розумієте, про що я? Так от, коли після великого шторму прийшов туман, примари оточили мене на узвишші за містом Сант-Елія — я повертався додому.

Я знайшов притулок у хатині пастуха біля джерела, поруч із березовим гаєм, і всю ніч згори, з туману, лунали удари крилами та чиїсь голоси. В них було чути тривогу та лють, а ближче до світанку я почув шум бою, свистіння стріл та брязкіт мечів. Я не наважувався вийти та по дивитися, що відбувається — мене роздирала цікавість, але страх пересилив. Правду кажучи, я тремтів від жаху, Коли небо осяяв спалах, я таки насмілився виглянути —і побачив величезну істоту, що поранена лежала біля джерела. У мене з'явилося відчуття, ніби я побачив речі, яких не повинно бачити людське око — речі, пов'язані з вищими силами. Я змушений був відвести погляд, а коли знову подивився туди, істоти там уже не було, Саме тоді я бачив ангела з найближчої відстані. Але, як я вже казав вам, ми бачили їх декілька днів тому — вони, мов флот із потужних кораблів під усіма вітрилами, летіли високо під зірками, прямуючи до полюса… Щось, відбувається, але ми, земні люди, не знаємо, що саме. Либонь, спалахує якась війна. Колись у небі вже точилася війна — це було багато тисяч років тому, але я не знаю, якими були її наслідки. Отже, цілком можливо, що ми станемо свідками ще однієї. Але спустошення землі буде просто величезним, а щодо наслідків для нас. Навіть не можу уявити їх собі.

Джоакім Лоренц підвівся, аби поворушити вуглини багаття, і продовжив:

— Утім, усе це може закінчитися краще, ніж я гадаю Може, небесна війна очистить цей світ від примар, вигнавши їх у діру, з якої вони прийшли. Якою радістю це було б! Як вільно й щасливо ми могли б зажити, якби над нами не тяжіло це прокляття!

Щоправда, у погляді, який Лоренц спрямував на вогонь, було що завгодно, але не надія. На обличчі чоловіка грали відблиски полум'я, проте його вираз був незворушним: воно було ніби скуте тугою та сумом.

— А полюс, пане? — спитала Рута Скалі. — Ви сказали, що ті ангели прямували на полюс. Ви не знаєте, що вони там могли робити? Може, через нього пролягає шлях на небо?

— Навіть не знаю. Мене важко назвати мудрим всезнавцем, і ви добре це бачите. Але кажуть, що північ нашого світу здавна уподобана духами. Якби ангелам потрібно було десь зібратися, вони збиралися б саме там, а якби вони задумали напасти на небо, то, скажімо так, те місце було б найзручнішим плацдармом для наступу.

Він звів очі вгору, й те саме зробили відьми. Зорі цього світу були такими самими, як їхні: через небесне склепіння яскравим розсипом срібного пилу пролягав Чумацький Шлях, а весь небокрай був усіяний незліченними крапками зірок, що кидали на землю своє прозоре світло.

— Пане, — поцікавилася Серафіна, — а ви не чули про Пил?

— Пил? Я гадаю, ви маєте на увазі не пил на дорогах, а щось інше. Ні, не чув. Але подивіться — он там загін ангелів…

Він вказав на сузір'я Змієносця… І справді, там щось рухалося, якась зграйка світлячків. І вони не пливли по небу, а летіли цілеспрямовано — як гуси чи лебеді.

Рута Скаді підвелася та сказала Серафіні:

— Сестро, настав час мені розпрощатися з вами. Я збиваюся поговорити з тими ангелами, хай там ким вони є. Якщо вони прямують до лорда Ізраеля, я полечу з ними, а якщо ні, то шукатиму його самотужки. Дякую за компанію та бажаю тобі удачі.

Вони поцілувалися, Рута Скаді взяла свою соснову гілку та злетіла в небо. Її деймон Сергій, набувши вигляду якоїсь невідомої Серафіні пташки із синіми грудьми, зник у темряві слідом на нею.

— Високо ми летимо? — спитав деймон.

— Дуже високо — до тих світлячків у Змієносці. Вони пересуваються дуже швидко, Сергію, тож поспішімо!

Відьма та її деймон швидше від іскор багаття понеслися крізь темряву. Вітер свистів у голках Рутиної гілки, а її волосся розвівалося позаду чорною хмаркою. Вона навіть не озирнулася назад — на маленьке багаття посеред темряви, сплячих дітей та своїх товаришок-відьом. Ця частина її подорожі скінчилася, до того ж ті сяючі створіння попереду, здається, не стали анітрохи ближчими, і щоб не загубити їх серед розсипу зірок, не слід було відривати від них очей.

Так вона й летіла слідом за ангелами, потроху наближаючись до них, доки, нарешті, не спромоглася краще роздивитися, що вони собою являють.

Вони світилися не так, ніби горіли, а так, наче, попри темряву ночі, їх осявало сонячне світло. Схожі на людей, вони, втім, були вищі на зріст і мали крила, а позаяк вони були оголеними, відьма побачила, що троє з них були чоловіками, а двоє — жінками. Їхні крила відходили від тулуба в ділянці лопаток, а спини та груди були вельми мус кулистими. Рута Скаді деякий час трималася за ними, оцінюючи їхню силу на той випадок, якщо їй доведеться битися з ними. Вони були неозброєні, але, з іншого боку, летіли, явно не докладаючи великих зусиль, і вона вирі шила, що, коли дійде до погоні, вони, мабуть, швидко на здоженуть її.

Про всяк випадок підготувавши лук, вона підвищила швидкість та полетіла поруч із ними, кричачи:

— Ангели! Зупиніться та послухайте мене! Я відьма Рута Скаді, і я хочу поговорити з вами!

Вони повернулися та, сповільнюючи рух, замахали крилами. Нижні половини їхніх тіл опустилися донизу, і тепер здавалося, ніби вони стоять у повітрі, підтримуючи себе в такому положенні за допомогою змахів крил.

Вони оточили Руту Скаді — п'ять велетенських постатей у темному повітрі, освітлених невидимим сонцем.

Відьма з гордовитим та незалежним виглядом випростувалася на гілці, хоча її серце аж тремтіло від незвичайності ситуації. Її деймон усівся на гілку поближче до тепла її тіла.

Кожен з ангелів мав певні індивідуальні риси, втім, усі вони мали між собою більше спільного, ніж з будь-яким із бачених нею людей. Їх об'єднувала якась блискавична гра розуму та почуттів у виразах їхніх облич — здавалося, що всі вони відчували одне. Вони були оголені, але під їхнім пронизливим поглядом голою себе відчула вона — здається, їхні очі зазирали прямо їй у душу.

Однак Руті Скаді нічого було соромитися, і вона зустріла їхню увагу сміливим поглядом.

— Отже, ви ангели, — промовила вона, — або Сторожі, або ж «бен елім». Дозвольте поцікавитися, куди ви прямуєте?

— Ми летимо на заклик, — була відповідь.

Рута не зрозуміла, хто з них заговорив — це міг бути будь-хто з них чи всі вони разом.

— Чий заклик? — спитала вона.

— Людини.

— Лорда Ізраеля?

— Можливо.

— А чому ви летите туди?

— Бо бажаємо цього, — відповіли їй.

— Тоді супроводьте мене туди, де він знаходиться, — наказала відьма.

Руті Скаді було чотириста шістнадцять років, і в неї була вся гідність та знання дорослої королеви відьом. Вона була набагато мудрішою від будь-кого з людей з їхнім коротким терміном життя, але вона й гадки не мала, якою дитиною вона здається поруч із цими старезними істотами. Не уявляла вона й того, як їхня свідомість, мов тоненькі щупальця, простягається у найвіддаленіші куточки всесвіту; вона сприймала їх як людей лише тому, що її очі на це очікували. Якби вона могла сприйняти їхню справжню форму, вони здалися б їй радше структурою, ніж організмом — величезною структурою з розуму та чуттів.

Але вони й не чекали нічого іншого — вона була та кою молоденькою!

Вони відразу вдарили по повітрю крилами й понесли ся вперед, і Рута Скаді кинулася слідом за ними, мов хвиля, осідлавши те зворушення, що його спричинили в небі змахи їхніх крил.

Вони полетіли крізь ніч. Небокрай поступово повертався над ними, і нарешті зірки зблідли та зникли у світлі зорі, що розгоралася над горизонтом. Показався крап сонця, і світ вибухнув блиском. Тепер вони летіли голубим небом, простромлюючи свіже та вологе ясне повітря.

У світлі дня ангелів було видно гірше, хоча вони однаково б здалися будь-кому дуже й дуже незвичайними істотами. Те світло, завдяки котрому Рута Скаді їх бачила, не було світлом сонця, що наразі сходило над горизонтом джерело цього світіння знаходилося десь в іншому місці.

Вони без утоми летіли далі й далі, і відьмі залишалося тільки триматися за ними. Вона відчувала бурхливу радість — авжеж, ці безсмертні сутності виконують її накази! Раділа її плоть і кров, раділа груба кора сосни, притиснута до її шкіри, радість вирувала в її серці та органах чуття, захватом був просякнутий навіть голод, яки її вона відчувала — не кажучи про її солодкоголосого деймона-птаха, землю під нею та кожну земну тварину й рос лину. Вона відчувала радість від того, що її тіло складається з тієї самої матерії, що й тіла усіх дітей землі, і що коли вона помре, її плоть годуватиме інші життя так, як вони годують її. І, звичайно, вона раділа з того, що знову побачить лорда Ізраеля.

Минув день, і настала ніч, а ангели далі летіли вперед. Якоїсь миті якість повітря раптом змінилася — воно не стало ні кращим, ні гіршим, воно просто було іншим, і Рута Скаді зрозуміла, що вони перейшли з одного світу до іншого. Як це могло статися, вона не розуміла.

— Ангели! — вигукнула вона, відчувши зміну. — Як ви залишили світ, у якому я вас зустріла? Де знаходиться межа?

— У повітрі існують невидимі місця, — надійшла відповідь, — котрі являють собою ворота до інших світів. Ми їх бачимо, а ви — ні.

Рута Скаді не бачила невидимі ворота, але в цьому й не було потреби: відьми орієнтуються у просторі краще від птахів. Почувши відповідь ангелів, вона зосередила увагу на трьох зубцюватих скелях під собою та достеменно запам'ятала, які вони на вигляд. Відтепер у разі потреби вона могла відшукати це місце — що б там не казали ангели.

Вони полетіли далі, і через деякий час вона почула ангельський голос:

— Лорд Ізраель нині в цьому світі, він будує тут фортецю…

Наразі вони летіли повільніше, мов орли, кружляючи над землею. Рута Скаді подивилася, куди вказує один з ангелів. Край неба вже починав сіріти, хоча зірки сяяли на тлі чорного оксамиту глибокого неба так само яскраво, як раніше. На самісінькому краю світу, там, де щомиті розгорялося світло, височіли верхівки величезного гірського хребта — ламані шпилі чорних скель, міцні нерівні плити та зубцюваті гребені, схожі на безладно нагромаджені залишки всесвітньої катастрофи. Але на найвищому піку, котрий в ту мить, коли Рута Скаді на нього подивилася, забарвився першими променями ранкового сонця та засяяв у них, мов діамант, знаходилася споруда правильної форми: величезна фортеця, зубці якої — заввишки з дерево — складалися із суцільних плит базальту. Було очевидно, що осягнути розмір споруди можна лише з висоти орлиного польоту.

Під цією колосальною фортецею в пітьмі світанку горіли вогнища та диміли печі, і Рута Скаді навіть із відстані в багато миль чула удари молотів і скрегіт великих млинів, котрі щось перемелювали. Вона також бачила, що звідусюди до фортеці наближуються ангели — і не лише ангели, а й якісь машини: летючі кораблі зі сталевими крилами, що линули небом, мов альбатроси, скляні хатинки під мигтючими бабчиними крилами, дирижаблі, що дзижчали, наче джмелі. Й усе це прямувало до фортеці, що її лорд Ізраель будував у горах на самісінькому краю світу.

— А лорд Ізраель тут? — спитала вона.

— Так, він тут, — відповіли ангели.

— Тоді летімо на зустріч із ним. А ви будете моєю почесною вартою.

Ангели слухняно розправили крила й полетіли до забарвленої сонцем у золото фортеці, і услід за ними, охоплена нетерпінням, летіла відьма.