Магічний ніж

12 Мова екрана

Доктор Олівер Пейн та доктор Мері Мелоун сиділи в маленькій лабораторії, вікна котрої виходили на парк.

— Давай спочатку, — сказав чоловік. — Або я тебе недочув, або ти верзеш нісенітниці. Дитина з іншого світу?

— Так вона каже. Гаразд, це нісенітниці, але вислухай мене, Олівере, добре? — промовила жінка. — Вона знає про Тіні, щоправда, називає вона їх Пилом, але це те саме. Це наші тіньові частинки. І кажу тобі, коли я прилучила до її голови електроди та приєднала її до Печери, на екрані почало з'являтися щось неймовірне: картинки, знаки… У неї також був певний прилад, щось на кшталт золотого компаса з різноманітними символами, зображеними по краях циферблата. І вона сказала, що може читати його так само, як ми читаємо комп'ютер, а ще вона добре знала, яким має бути при цьому стан розуму.

Був початок робочого дня, але очі доктора Мелоун були червоними від недосипання. Її колега, котрий тільки-но повернувся з Женеви, був охоплений нетерпінням почути все й водночас налаштований досить скептично.

— Олівере, головне те, що вона спілкувалася з ними. У них дійсно є свідомість, і вони здатні відповідати нам. Ти пам'ятаєш наші черепи? Так от, дівчинка згадувала про якісь черепи в музеї Піт-Риверз — за допомогою того свого компаса вона дізналася, що вони набагато старіші, ніж це стверджує табличка в музеї, і що там були Тіні…

— Зачекай. Я хотів би, щоб ти повідомляла мені інформацію впорядковано. Скажи мені, вона лише підтвердила те, що ми вже знаємо, чи сказала нам щось нове?

— І те, й те… Припустімо, тридцять чи сорок тисяч років тому дещо відбулося. Очевидно, тіньові частинки й до того були повсюди — вони існують у всесвіті з моменту Великого Вибуху, — але не існувало фізичного способу посилювати їхній вплив на нашому рівні, рівні людей. А потім щось сталося, навіть гадки не маю, що саме, але ця річ пов'язана з еволюцією. Пам'ятаєш свою здогадку про черепи — нібито до того часу Тіней не було, після того ж їх стало сила-силенна? Так от, щодо тих черепів, що їх дівчинка побачила в музеї, вона повідомила мені те саме. Я хочу сказати, що в ті часи людський мозок став досконалим інструментом для нашого процесу посилення. Ми раптом здобули свідомість.

Доктор Пейн підніс свою пластмасову чашку до губ і допив решту кави.

— А чому це мало відбутися саме в той час? — запитав він. — Чому саме тридцять п'ять тисяч років тому?

— Хтозна. Ми ж не палеонтологи. Я цього не знаю, Олівере, я просто висловлюю свої припущення. Як ти вважаєш, це принаймні можливо?

— Розкажи мені про того поліцейського. Доктор Мелоун протерла очі.

— Його звали Волтерз, — сказала вона. — За його словами, він з якогось особливого відділу. Може, в цій справі замішана політика чи щось ще?

— Тероризм, підривна діяльність, шпигунство — будь-що з цього… Продовжуй. Чого йому було треба? Навіщо він сюди прийшов?

— Через дівчинку. Він сказав, що шукає хлопця приблизно такого самого віку і що того бачили разом із дівчинкою, але не повідомив мені, нащо він йому. Проте це ще не все, Олівере. Він знав про наше дослідження, він навіть цікавився…

У цю мить задзвонив телефон, і доктор Мелоун знизала плечима та замовкла. Слухавку взяв доктор Пейн. Швидко щось промовивши, він поклав її та сказав:

— У нас гості.

— Хто саме?

— Мені це ім'я нічого не сказало. Сер Хтозна-хто. ослухай, Мері, я тут уже не працюю, ти ж розумієш це?

— Так, тобі запропонували роботу.

— І я мушу прийняти цю пропозицію — розумієш?

— Що ж, тоді нашому проекту кінець.

Доктор Пейн безпорадно розвів руками та відповів:

— Відверто кажучи… Я не вбачаю сенсу в тому, що ти мені кажеш. Діти з іншого світу та допотопні Тіні? Усе це надто схоже на божевілля, і я не бажаю брати в цьому участі. Мені слід дбати про свою кар'єру, Мері.

— А як же черепи, котрі ти перевіряв? Як же Тіні навколо кістяної статуетки?

Олівер похитав головою та відвернувся. Відповісти він не встиг: у двері постукали, і він із відчуттям полегшення відчинив їх.

До помешкання увійшов сер Чарльз.

— Доброго дня, — привітався він. — Доктор Пейн? Доктор Мелоун? Мене звати Чарльз Летром. Дуже люб'язно з вашого боку, що ви погодилися прийняти мене без попередження.

— Заходьте, — сказала доктор Мелоун, попри всю свою втому дещо здивована. — Здається, Олівер вимовив слово «сер»? Чим можемо вам допомогти?

— Либонь, це я можу вам допомогти, — була від повідь. — Я знаю, що ви чекаєте на результати вашої заявки на продовження фінансування.

— Звідки ж це вам відомо? — поцікавився доктор Пейн.

— Колись я був державним службовцем та бран участь у розробці напрямів наукових досліджень. У мене й досі залишилися певні зв'язки в цій галузі, і я чув… Чи можу я присісти?

— О, будь ласка, — сказала доктор Мелоун. Вона підсунула Летрому стілець, і той сів — з таким виглядом, ніби головував на зборах.

— Дякую. Я чув від одного свого знайомого — дозвольте не згадувати його ім'я, адже це було би порушенням Закону про державну таємницю, — отож я чув, що наразі саме розглядають вашу заявку, і почуте так заінтригувало мене, що, зізнаюся, я попросив показати мені результати вашої роботи. Взагалі це не моя справа — якщо не враховувати того, що я й досі виступаю в ролі неофіційного консультанта, і я використав цю обставину як привід для втручання. Так от, те, що я побачив, було просто неймовірним.

— Чи означає це, що, на вашу думку, на нас чекає успіх? — спитала доктор Мелоун. Вона аж нахилилася вперед — так їй хотілося йому повірити.

— На жаль, ні. Я мушу бути відвертим — схоже, ваш грант не буде поновлено.

Плечі доктора Мелоун опустилися. Доктор Пейн спостерігав за старим з обережною цікавістю.

— Тоді чому ви прийшли сюди? — спитав він.

— Річ у тому, що офіційне рішення досі не ухвалено. Роботи в цьому напрямі комітет з питань фінансування не вважає корисними — навіть з огляду на майбутні перспективи. Утім, не виключено, що якби хтось замовив за вас слівце, позиція комітету змінилася б.

— Замовив слівце? Ви маєте на увазі себе? — випросталася доктор Мелоун. — Я гадала, що вони просто прислухаються до думки експертів…

— У принципі так воно зазвичай і відбувається, — сказав сер Чарльз, — але корисно також знати, як насправді працюють такі комітети, і мати зв'язки серед їх членів. І тут я можу стати вам у пригоді. Мене вельми цікавить ваша робота, я вважаю, що вона може дати дуже цінні висновки, і вона просто мусить тривати й надалі. Чи дозволите ви мені стати вашим неформальним представником?

У доктора Мелоун було таке відчуття, ніби їй, моряку, що тоне, раптом кинули рятувальний круг.

— Та… Та звичайно! Звичайно, так! Дякую вам! А ви дійсно гадаєте, що ваше слово важитиме? Я не хочу сказати… Навіть не знаю, що я хочу сказати… Звичайно, ми згодні! — вигукувала вона.

— А чого ви очікуєте від нас? — спитав доктор Пейн, сідаючи.

Доктор Мелоун здивовано на нього подивилася. Хіба пін не казав декілька хвилин тому, що відтепер працюватиме в Женеві? Але він, здається, розумів слова сера Чарльза краще, ніж вона — їй навіть здалося, ніби між чоловіками декілька разів проскакували іскри взаєморозуміння.

— Радий, що ви мене добре розумієте, — відповів старий. — Існує напрям, що особливо мене цікавить. І за умови, що ми дійдемо згоди, я навіть міг би забезпечити вас додатковим фінансуванням з одного побічного джерела.

— Почекайте, — перервала його доктор Мелоун, — почекайте хвилинку. Напрям дослідження має для нас неабияку вагу. Я згодна обговорювати результати, але не напрям. Звісно, ви розумієте…

Сер Чарльз співчутливо розвів руками та підвівся. Слідом за ним скочив на ноги і схвильований Олівер Пейн.

— Сер Чарльз, зачекайте, будь ласка, — промови н він. — Я певен, що доктор Мелоун вислухає вас. Мері, якщо ти послухаєш сера Чарльза, це нікому не зашкодити, але ж може бути вельми важливо — хіба ти цього не ро зумієш?

— Здається, ти збирався до Женеви? — спитала жінка.

— До Женеви? — перепитав Летром. — Чудове місце. Там широкі можливості, повно грошей… Не хотів би втримувати вас.

— Та ні, це питання ще не вирішилося остаточно, — квапливо промовив доктор Пейн. — Обставини можуть і змінитися. Будь ласка, сідайте, сер Чарльз. Не бажаєте кави?

— Це було б дуже люб'язно з вашого боку, — відповів сер Чарльз і з виглядом задоволеного кота знову сів на стілець.

Доктор Мелоун уперше пильно подивилася на нього. Це був впевнений у собі чоловік під сімдесят, чудово вдягнений, явно заможний і звиклий до всього найкращого, також було очевидно, що він давно обертається у найвищих колах і має вихід на дуже поважних людей. Олівер мав рацію: йому дійсно було щось потрібно, і якщо вони не дадуть йому цього, то можуть і не розраховувати на його підтримку.

Вона схрестила руки на грудях.

Доктор Пейн подав Летрому чашку, сказавши при цьому:

— Вибачте, що кава не дуже добра.

— Усе гаразд. Так мені продовжувати?

— Будь ласка, — відповів доктор Пейн.

— Отож я розумію, що ви зробили певні вражаючі відкриття у сфері свідомості. Я також знаю, що вони досі не оприлюднені, до того початкова мета вашого дослідження була дещо іншою. Утім, інформація про це вже встигла просочитися, а мене ця тема особливо цікавить.

Я був би дуже задоволений, якби ви, скажімо, зосередили свої зусилля на дослідженні питань, пов'язаних із маніпулюванням свідомістю. По-друге, мене цікавить гіпотеза про множинність світів — якщо пам'ятаєте, її висловив Еверет, здається, 1957 року. Я гадаю, що ви перебуваєте на порозі відкриттів, котрі значною мірою просунуть цю теорію вперед. Варто також повідомити вам, що такий напрям досліджень напевно зацікавить Міністерство оборони, а це, як ви розумієте, навіть за нинішнього становища у світі пов'язане з дуже широкими можливостями в аспекті фінансування — принаймні вам не доведеться турбуватися з приводу всіх цих заявок на поновлення грантів. Але не очікуйте, що я розкрию вам джерела своїх можливостей, — зауважив він, побачивши, що доктор Мелоун випросталася на стільці, збираючись перервати його. — Я вже згадував Закон про державну таємницю; так, він, може, й застарів, але закон с закон. Я сподіваюся, що ви досягнете серйозного прогресу в царині множинності світів — схоже, ви саме ті люди, котрим варто доручити це завдання. Існує ще одне питання, яке дуже цікавить мене — йдеться про відому вам дитину.

Він замовк і відсьорбнув кави. Після останнього речення у доктора Мелоун відібрало мову, вона страшенно зблідла — сама вона цього не знала, але відчувала, що може знепритомніти.

— У мене є на те свої причини, — вів далі сер Чарльз. — ' Я підтримую контакт із секретними службами, а їх дуже цікавить дівчинка, що має незвичайне обладнання — старовинний науковий інструмент, напевно викрадений. Він має потрапити до рук, безпечніших від її. Існує також такий собі хлопець приблизно одного з нею віку — десь років дванадцяти, — котрого розшукують у зв'язку з убивством. Звісно, це суперечливе питання, чи здатна дитина його віку на вбивство — але в усякому разі він має пряме відношення до смерті одного чоловіка. До того ж його бачили разом із тією дівчинкою. Так от, докторе Мелоун, не виключено, що ви зустрінете когось із цих дітей або їх обох. У такому разі з вашого боку цілком слушно було б сповістити про це поліцію, але якщо ви повідомите про це мені у приватному порядку, то зробите мені величезну ласку. Я можу влаштувати так, щоб із цим питанням швидко та без зайвого шуму розібралися відповідні служби. Я знаю, що вчора сюди приходив інспектор Волтерз, і знаю, що тут була та дівчинка — як бачите, я знайомий із цією справою аж ніяк не з чуток. І я напевно дізнаюся, що ви зустрілися з нею та не повідомили про це мене — тож вам краще як слід обміркувати все це, а також спробувати достеменно згадати, що вона казала та робила, коли була тут і розмовляла з вами. Це питання національної безпеки — я гадаю, ви мене розумієте? Що ж, на цьому зупинімося. Ось моя візитна картка на той випадок, якщо вам потрібно буде терміново зі мною зв'язатися. Незабаром ми з вами знову побачимося — як ви знаєте, комітет з питань фінансування засідатиме завтра, — але за цим номером ви зможете відшукати мене в будь-який час.

Він дав одну картку Оліверу Пейну, другу ж, побачивши, що руки доктора Мелоун і досі схрещені на грудях, поклав на лаву поруч із нею. Доктор Пейн відчинив перед ним двері, і сер Олівер Летром, спочатку урочисто насунувши на голову капелюх, широко їм посміхнувся і вийшов.

Коли двері за ним зачинилися, доктор Пейн звернувся до жінки:

— Мері, ти що, божевільна? Хіба можна так поводитися?

— Перепрошую? Тебе що, вже переманив на свій бік цей старий слимак?

— На такі пропозиції не можна відповідати відмовою! Ти ж хочеш, аби цей проект існував і надалі?

— Це була не пропозиція, — різко відказала доктор Мелоун, — а ультиматум! «Робіть те, що я вам кажу, або збирайте свої речі та вимітайтеся». Заради Бога, Олівере, хіба ти не розумієш, про що свідчать усі ці товсті натяки та погрози щодо національної безпеки?

— Що ж, гадаю, я розумію це набагато краще, ніж ти. Якби ти відмовилася, вони вмить закрили б нас. Якщо ж вони зацікавлені так, як це каже сер Чарльз, то схочуть, аби наша робота тривала — однак лише на їхніх умовах.

— Але ці умови означають… Чорт забирай, хіба ти не бачиш, що тут ідеться аж ніяк не про оборону — вони бажають відкрити нові способи вбивати людей! А згадай, що він сказав про свідомість — він хоче маніпулювати нею! Олівере, я не збираюся брати в цьому участь!

— Вони все одно працюватимуть у цьому напрямі, а ти втратиш роботу. Натомість залишившись, ти зможеш непомітно спрямовувати дослідження у слушному, на твою думку, напрямі. До того ж усе обладнання, як і раніше, буде у твоїх руках, і ти матимеш змогу робити те, чого хочеш сама.

— До речі, навіщо все це тобі? — спитала доктор Мелоун. — Мені здавалося, питання з Женевою вже вирішене.

Доктор Олівер провів рукою по волоссю:

— Узагалі-то не вирішене — я ще нічого не підписував. До того ж там мені довелося б працювати в дещо іншому напрямі, і я не облишу все це тоді, коли, здається, у нас з'явилися перші значущі результати…

— Ти про що?

— Ти розумієш, про що я.

— Ні, я маю на увазі, що ти збираєшся робити?

Доктор Пейн почав ходити по лабораторії, розвів руки, знизав плечима, похитав головою… Нарешті він сказав:

— Ну що ж, коли ти не хочеш співпрацювати з ним, я обійдуся без тебе.

— Зрозуміло, — помовчавши, промовила доктор Мелоун.

— Мері, я маю подумати про…

— Звичайно.

— Річ не в тому, що…

— Я все розумію.

— Ні, ти не розумієш…

— Та що тут незрозумілого? Ти робитимеш усе, що L він тобі скаже, він забезпечить тобі фінансування, я звільняюся, ти стаєш головою проекту… Усе просто. У тебе буде більший бюджет, сила нового обладнання, під твоїм головуванням працюватимуть самі доктори наук. Непогана ідея, Олівере. Уперед! Але все це не для мене, на жаль. Від цієї справи смердить, як від купи гною.

— Ти не…

Але, побачивши вираз її обличчя, він одразу змовк. Доктор Мелоун скинула свій білий халат та повісила його на двері, потім кинула в сумку декілька паперів і мовчки вийшла. Щойно двері за нею зачинилися, Олівер узяв картку сера Чарльза та набрав його номер.

Увечері того самого дня, ближче до півночі, доктор Мелоун припаркувала авто біля будівлі науково-дослідницького центру та через бокові двері увійшла до будинку. Але тільки-но вона повернула на сходи, з бокового коридору вийшов якийсь кремезний чоловік у формі, і вона так налякалася, що ледь не впустила портфель.

— Куди ви йдете? — спитав чоловік.

Він став у неї на шляху, з-під козирка його кепки майже не видно було очей.

— У свою лабораторію, я тут працюю. А ви хто? — спитала доктор Мелоун, відчуваючи суміш роздратування та страху.

— Служба безпеки. Ви маєте якісь документи?

— Яка ще служба безпеки? Я вийшла з цього будинку о третій годині пополудні, й тут, як зазвичай, був лише консьєрж. За таких обставин це я мала б попросити у вас показати документи. Хто вас поставив сюди? І навіщо?

— Ось мої документи, — відповів чоловік та показав їй картку — надто швидко, щоб вона змогла прочитати її. — Будь ласка, покажіть свої.

Доктор Мелоун помітила, що в кобурі на стегні охоронця лежить мобільний телефон — чи то пістолет? Та ні, в неї, мабуть, манія переслідування. Але ж він не відповів на її запитання! Проте якщо спитати ще раз, це змусить його щось запідозрити, а їй конче потрібно було пройти до лабораторії. «Що ж, заспокоймо його, як собаку», — подумала вона, опустила руку до своєї сумочки та знайшла гаманець.

— Це згодиться? — спитала вона, показавши картку з автостоянки.

Чоловік кинув на картку побіжний погляд.

— Що ви робите тут уночі? — поцікавився він.

— Наразі нагорі триває експеримент, і я мушу час від часу перевіряти комп'ютер.

Здавалося, охоронець шукав підставу не пустити її — або, може, просто перевіряв свою владу? Нарешті він відійшов, і доктор Мелоун, посміхнувшись до нього, пройшла далі. Обличчя чоловіка залишилося кам'яним.

Зайшовши до лабораторії, жінка все ще тремтіла. У будинку ніколи не було іншої охорони, крім замка на дверях та підстаркуватого консьєржа, і вона здогадувалася про причини змін. Але це означало, що часу в неї обмаль: слід відразу ж починати те, заради чого прийшла, адже щойно вони зрозуміють, що вона робить, увійти сюди вона більше не зможе.

Отже, доктор Мелоун замкнула за собою двері та опустила жалюзі. Потім вона увімкнула детектор, дістала з кишені дискету та засунула її в комп'ютер, що керував Печерою. За хвилину вона вже маніпулювала цифрами на екрані, користуючись наполовину логікою, наполовину своїми здогадами, а наполовину досвідом роботи з програмою, котрою вона весь вечір займалася вдома. Та її завдання було не менш складним, ніж завдання зробити одне ціле із трьох половинок.

Нарешті вона відкинула з очей волосся, прилаштувала до голови електроди та почала друкувати. Розум її був прозорим, ніби скло.

Слова з'явилися на лівій половині екрана, що стало для доктора Мелоун першою несподіванкою. Вона не користувалася жодним текстовим редактором — насправді операційна система комп'ютера була для неї майже темним лісом, — і хай там яким було форматування цих слів, зробила це не вона. У неї виникло відчуття, що волосся на її потилиці стало дибки, а потім її свідомість наче охопила весь будинок навколо неї: темряву коридорів, дрімоту обладнання, численні експерименти, що відбувалися в автономному режимі, комп'ютери, що відстежували поведінку різноманітних параметрів та фіксували результати, кондиціонери, які регулювали температуру та вологість повітря в кімнатах, усі труби, кабелі та дроти — нервову та кровоносну системи будинку, котрий, ніби свідомий живий організм, не спав та пильно стежив за тим, що відбувається в ньому…

Вона спробувала ще раз.

Ще до того, як вона завершила речення, курсор пробіг по правій половині екрана та залишив за собою слова:

У доктора Мелоун було відчуття, наче вона провалилася в глибоку яму. Всередині в неї все стиснулося від шоку, і їй знадобилося з півхвилини, щоб заспокоїтися й розпочати все спочатку. Вона знову почала друкувати, притому відповіді з'являлися у правій частині екрана водночас із тим, як вона додруковувала останнє слово.

Доктор Мелоун зупинилася, відсунула стілець від столу та поворушила пальцями. Її серце калатало так, що вона майже чула його. Усе те, що відбувалося, було неможливим; її освіта, її уявлення про світ та місце в ньому науковця доктора Мелоун волали, що діється щось таке, чого взагалі не може бути. «Усього цього немає! Ти спиш!» — кричав їй власний розум. Але ж на екрані вона бачила свої запитання та відповіді, що їх дав якийсь інший розум! Вона опанувала себе та почала друкувати питання, і знову відповіді з'являлися майже миттєво.

У голові Мері Мелоун загуло. Батьки виховали її в католицькій вірі, навіть більше: як дізналася Ліра, вона колись була черницею. У неї не залишилося анітрохи колишньої віри, але про ангелів вона знала. Святий Августин колись сказав: ««Ангел»— це назва посади, але не природи. Якщо ви шукаєте назву для природи цих істот, скористайтеся словом «дух»; якщо ж вам потрібна назва їхньої посади, то це буде «ангел». Те, чим вони є — дух; те, що вони роблять, вони роблять як ангели». Відчуваючи запаморочення та тремтіння в тілі, вона надрукувала:

Доктор Мелоун здригнулася — вони слухали її думки!

Доктор Мелоун прибрала руки з клавіатури та протерла очі. Коли вона знову подивилася на екран, ті слона й досі були там.

Мері Мелоун відсунула стілець та підвелася, тремтячи. Потім вона притиснула пальці до скронь, відчула, що електроди й досі прикріплені до її шкіри, і машинально їх зняла. Вона могла мати сумнів у тому, що робила досі, й у тому, що й тепер бачила на екрані, але останні півгодини для неї промайнули десь за межею сумнівів і віри. Щось сталося, і вона брала в цьому безпосередню участь.

Вона вимкнула детектор і підсилювач, після чого відповіла на всі запити, що з'являлися на екрані, ввела всі паролі та відформатувала вінчестер комп'ютера, стерши з нього всю інформацію. Потім взяла пристрій сполучення між детектором і підсилювачем, вміщений на спеціальній платі, поклала плату на лаву та розтрощила її своїм каблуком — нічого важкого їй не вдалося відшукати. Далі вона витягла дроти, що з'єднували електромагнітний екран і детектор, відшукала в шафі з документацією креслення відповідної схеми та підпалила його. Либонь, можна розбити щось ще? Вона нічого не могла вдіяти з тим, що Олівер Пейн добре знає програму, але всю спеціальну апаратуру вона геть знищила.

Ще раз оглянувши лабораторію, вона запхнула собі в портфель папери з шухляди, в якій лежало креслення, і наостанку зірвала з дверей плакат з гексаграмами Книги Змін, склала його та сунула в кишеню. Потім вимкнула світло й вийшла.

Охоронець стояв біля підніжжя сходів та розмовляй по своєму мобільному телефону. Коли Мері проходила повз нього, він опустив телефон та мовчки провів її до бокового входу. Коли вона від'їжджала, він усе ще спостерігав за нею крізь скляні двері.

За півгодини по тому Мері Мелоун вже під'їжджала до Сандерленд-авеню. Цієї частини міста вона не знала, тому їй довелося скористатися мапою. До цієї миті нею рухало стримуване збудження, але щойно вона вийшла з машини в темряву передсвітанкових годин та відчула тишу і свіжість ночі, її голова наче почала прояснюватися. А що, як вона просто бачила сон? Що, як вона стала жертвою ретельно спланованого розіграшу?

Що ж, хвилюватися з цього приводу було вже запізно. Мері підняла рюкзак, котрий часто брала з собою в поїздки до Шотландії та Альп, і подумала, що принаймні має деяке уявлення про те, як виживати в дикій природі; в екстремальній ситуації завжди можна буде втекти та загубитися у горах…

«Це просто смішно», — промайнуло в її голові. Але потім вона вийшла з автомобіля, наділа рюкзак, повернула на Банбері-ровд і за кілька сотень кроків вийшла на те місце, де Сандерленд-авеню після перехрестя завертала ліворуч. Мабуть, ще ніколи в житті вона не опинялася в такому дурному становищі.

Проте коли вона побачила за поворотом ті дивовижні, наче намальовані дитячою рукою дерева, на які кілька днів тому звернув увагу Віл, то зрозуміла, що принаймні щось із того, що їй повідомили, було правдою. Під деревами на протилежному боці дороги стояв на траві невеликий квадратний намет з біло-червоного нейлону, схожий на ті, що встановлюють електрики в разі, коли дощ заважає їм працювати. Неподалік стояв білий «Форд-Транзит» без номерів і з затемненими вікнами.

Відкинувши вагання, Мері перетнула дорогу та наблизилася до намету. Коли вона була за декілька метрів від нього, задні дверцята фургона відчинилися, і звідти вийшов полісмен. Без каски він видавався дуже молодим, і світло ліхтаря, простромивши рясне зелене листя, відлискувало на його обличчі.

— Пані, дозвольте поцікавитися, куди ви прямуєте? — спитав він.

— До намету.

— Боюся, вам туди не можна. В мене є наказ нікого туди не пускати.

— От і добре, — відповіла Мері. — Нарешті біля цього місця поставлено охорону! Але я з відділу фізичних досліджень — сер Чарльз Летром наказав мені провести попередній огляд цього об'єкта та подати йому повідомлення. Дуже важливо зробити це тоді, коли навколо немає сторонніх очей — я впевнена, ви розумієте, навіщо це потрібно.

— Так, звичайно, — відповів поліцейський. — Але будь ласка, покажіть мені якісь документи, що посвідчують вашу особу.

— Одну хвилинку, — сказала Мері, скинула з плечей рюкзак та почала порпатися там у пошуках гаманця. Серед речей, котрі вона взяла з шухляди в лабораторії, був і старий читацький квиток на ім'я Олівера Пейна. Вона витратила чверть години на те, щоб наклеїти на нього свою фотографію з паспорта, і тепер сподівалася, що він буде хоча би трохи схожим на справжній документ. Полісмен узяв ламіновану картку та пильно її оглянув.

— Доктор Олівія Пейн, — прочитав він. — Ви часом не знайомі з доктором Мері Мелоун?

— Так, звісно, — відповіла Мері. — Ми працюємо разом.

— А ви не знаєте, де вона наразі?

— Вдома, в ліжку — якщо в неї є бодай крихта здорового глузду. А що таке?

— Наскільки я знаю, відсьогодні вона вже не є вашим співробітником, і в мене є наказ в жодному випадку не дозволяти їй наближуватися до цього місця, а в разі, якщо вона таки спробує це зробити, негайно затримати її. Побачивши жінку, я, цілком природно, подумав, що ви могли бути нею — ви розумієте, що я маю на увазі? Вибачте, що потурбував вас, докторе Пейн.

— О, розумію, — промовила Мері Мелоун. Поліцейський ще раз подивився на квиток.

— Що ж, із вашими документами, здається, все гаразд, — сказав він та віддав картку Мері. Було видно, що він нервується й не проти поспілкуватися. Декілька секунд помовчавши, він спитав:

— А ви не знаєте, що там, під наметом?

— Особисто я цієї штуки не бачила, — відповіла жінка. — Саме тому мене сюди прислали.

— Так, розумію. Тож проходьте, докторе Пейн.

Чоловік відійшов убік та дозволив їй розшнурувати вхід до намету. Мері сподівалася, що він не помітить, як тремтять її руки. Притиснувши рюкзак до грудей, вона ступнула всередину. «Обдури охоронця», — гаразд, це вона зробила, але в неї й досі не було жодної здогадки про те, що вона побачить у наметі. Вона не дуже здивувалася б, побачивши місце археологічних розкопок, труп чи навіть метеорит, але досвід її попереднього життя нітрохи не підготував її до квадратного метра отвору в нікуди, що висів у повітрі, або до виду мовчазного сплячого міста біля моря, котре вона побачила, пройшовши крізь цей отвір.