Магомет і Хадіза

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДНЬОГО СЛОВА про МАГОМЕТА.

Не говори зо мною про кохання,

Про жизні цвіт, про щастє… Ти не знаєш.

Яку своїм дівочим залицянням

Тонку струну в душі моїй торкаєш.

Аєшо люба, соняшне серденько!

Ти всі квітки хотіла б осияти,

Заговорити з кожною любенько

І приголубить, як дитину мати

Та мій цвіток незримо процвітає,

Незримо дише сонця красотою;

Над ним і в день і по ночам сияє

Світило щастя вічною любов’ю.

І поки тху мого, поки Аллаху

Угодно на землі мене держати,

Не буде той, хто не доступен страху

Очима іншої собі шукати.

Ти кажеш, лучча, краща? Ні одної

Нема на світі луччої й не буде…

Во ім’я Бога, красоти такої

Не бачили ніколи грішні люде!

Возьми у мене очі, подивися

На неї з висока, з небес пречистих,

Звідкіль всі помисли святі взялися

І чувства праведні сердець огнистих.

Як в глибиню бездонну океана

Аллах всезрячим прозирає оком,

Як до схід сонця над ночним туманом,

Зоря над сонним світиться востоком:

Так в Магометову прозріла душу

Хадіза, Боже око, сонце ясне,

І зрозуміла все, про що я мушу

Віщати миру, доки й жизнь погасне.

Я був малий, мізерний і незнаний,

Вона мене між тисячами взріла,

І золото й верблюдів каравани,

І всю судьбу мені свою вручила.

Мене лиха тіснила ворожнета,

Вона мов скеля при мені стояла,

І оклеветаного Магомета

На всю всєлєнную б не проміняла.

Тинявся я проміж людьми чужими,

Вона мені мов сонце осміхалась,

І помишленнями її святими

Моя душа, мов перлами, втішалась.

У ніщеті я нею був багатий,

В багатстві нею був я милостивий:

Вона робила, що з моєї хати

Утішеним виходив нещасливий.

Нехай Аллах усю красу по світу

В один алмаз безцінний позбірає,

Не засияє він так Магомету,

Як дух Хадізи перед ним сияє.