Магомет і Хадіза

ПРОЛОГ

I.

Розкинулась еси по всій землі широко;

Імперія Всемирна звесся згорда.

Моря, земля і все на ній, що бачить око,

Усе твоє, неволя і свобода.

Свобода тисячам, неволя милліонам:

На тім стоїш, пануєш, порядкуєш.

Все покоряється тобі й твоїм законам,

А хто б оперсь, до кореня зруйнуєш.

Так правиш світом ти і над царьми царюєш.

II.

Один був тільки царь, та не від сього миру,

Що нехтував страшну твою потугу.

Носив корону він із терну, а порфиру

С кармазину, невірам на наругу.

Ти віддала й його, через свого Пилата,

Лихим Жидам на муку й на проп’яття;

І хоч були в твого помиті руки ката,

Та заслужила вічне ти прокляття,

І не спасе тебе ні розум, ні завзяття.

ІІІ.

Прокляв Господь всі п’ять столиць твоїх великих,

Почавши від тебе, Єрусалиме:

Розсіяв Жидову́ проміж чужі язики…

Тебе ж останнього прокляв він, Риме:

Щоб ти побачив, як стовпи твої крушились,

Що ти на них свою главу возносив,

Як там по іншому законові молились,

Куди нові скрижалі ти приносив

І, замість Господа, себе в них превозносив.

IV.

На всій імперії, що Римською прозвали,

Лягла печать проклятія страшного,

Що духа Божого в живому не познали,

Аз мертвого собі зробили Бога,

І поглумилися над правдою святою,

Котрою дух Господень в нас сияє,

Над вічним Божеством і неба висотою,

Куди і розум наш не досягає,

Котру один Творець всього живого знає.

V–VIII.

Озвався був против великого скандалу

Святий філософ, Нестор Царіградський,

Та оддано його безбожним на поталу,

Що їх родив на світ владика адський.

Замучили його, як і того, що Богом

Зробили мертвого, на глум розсудку:

На клевети клевет нагромоздили стогом,

А з мук його тяжких зробили шутку,

Приправу до свого попівського прибутку.

IX.

«Ой хто б нам дав крилі, крилі мов голубині.

Мовляли тайкома Несторияне,

Щоб звідси нам летіть в далекі україни,

Покинувши се зборище погане!

Особмося, брати, як птах на зді високім,

Рятуймо чистую любви науку,

Злучаймо праведність із розумом глибоким,

Нехай достанеться від діда внуку,

І всолодить його потомкам жизні муку».

X.

І забирали все своє добро убоге,

І до степів Арабських прямували,

І, проклинаючи золочені чертоги,

Собі хати в пустині будували.

І вірні, бачивши, що сі Несторияне

Немов свічки у Церкві погасили, —

Як серцем і умом справдешні Християне,

Притулку серед них собі просили,

І порох від чобіт Царградський обтрусили.