Магомет і Хадіза

ПІСНЯ ДРУГА

I.

«Господь мене пасе», казав колись щасливий

Ізраїльский народ у Палестині.

Як зацвіли сади над водами та ниви.

Немов у нашій рідній Україні.

Мовляла сі слова і в городі Хадізи

Душа лагідна, богобоязлива.

Скрізь пишно слалися, мов златоткані ризи.

Лани хвилястого, густого жнива,

І обіймалася з виноградом олива.

II.

А тихі річеньки леліли проміж ними,

І надили дівчат у чисту воду,

Щоб сміхом, жартами, піснями голосними.

Мов чарами, надихали природу.

Зійди, хто світ видав, на ті підгірря пишні,

Що пальмами й платанами окрились.

Зійди, хто світ видав, на горі ті велишні,

Що понад хмарами затуманились:

Такі дива тобі хиба у мріях снились.

III.

Чатують велетні свій рай, свою долину;

І сніговими чалмами сияють;

Кедрами-бурками окрили плечі й спину:

Чатовників громами окликають.

Між тими горами, стовпами мирозданія.

Хадіза пишним займищем сиділа,

І на всі чудеса Господнього созданія

Мов із висот підоблачних гляділа.

А мислями в сухі степи й поля летіла.

IV.

Там, на пісковому, безострівному морі.

Плив корабель-верблюд, що всі її надії,

Всі радощі її, всі уповання в горі

І всі затаєні жіночі мрії

Містив, хранив і крив, невідомий нікому,

Аллаху одному, любови Богу,

Його Аллахові, єдиному святому,

Одкриті. На її тяжку тревогу,

Верстав той корабель непевную дорогу.

V.

Тут і хати й лавки всі килимами криті;

Тут завісі густі од вітру захищають;

Тут мури кам’яниць у землю твердо вриті:

Громи з землею разом їх хитають.

А там, на морі тім пісковому хибкому,

Верблюда ураган із ніг валяє,

І хвилями піску, мов човнику легкому,

Затоплені боки б’є-заливає…

О Господи! Твоя рука його спасає.

VI.

Спасе твоя міцна десниця й Магомета,

Сей світ у темряві сердець жорстоких,

І не радітиме запекла ворожнета

По капищах блискучих та високих,

Що, мов той гад в раю, в роскішних вертоградах,

Звивається, сичить, жолом колише,

Ховає смерті яд в цяцькованих принадах,

На праведність важенним духом дише,

І присуди страшні народолюбцям пише.

VII.

Такі-то помисли одрадні і сумнії

Літали над самотньою душею,

Фарбовесельчаті, мов хмари дощовиї,

Що й сяють і гримлять понад землею.

О вродо пишная, людських очей утіхо!

Про що тебе нам доля посилає?

Хіба про те, щоб ми ще глибше чули лихо,

Як нам воно на серце налягає,

І наш едем земний в геєнну обертає?

VIII.

Хіба ж про те?… Вона, краса людей, Хадіза,

Вродилась, мов та жемчужина в морі,

Без плями, осяйна як в Азраїла риза,

Та й потонула у сирітства горі.

Тепер, немов піснопісенній Суламиті,

Аллах з небес їй «брата» посилає,

Усі веселощі, всі солодощі в світі

Очам її душі, мов сон, являє, —

І в неї з рук його, як вихрем, вириває.

IX.

«Ні, не Аллах, жерці, кощунники Аллаха,

Нечиста сила розуму людського.

Спокійсь, душе моя, не завмирай від страха:

Жив Бог на небесах! Вповай на нього.

Нехай вони в мене однімуть ці палати,

Широкоплечі під кедрами гори,

Мої сади, луги, мої поля багаті,

Верблюди у степах і судна в морі, —

Не мушу я тонуть, як у безодні, в горі!

X.

«Аби він тільки був на світі, сонце правди…

Краса людського розуму і серця,

Перенесу тоді я всі людські неправди…

Нехай із мене й ворог насміється;

Нехай мене із ним ледачі проклинають,

Безбожеством зовуть святе натхнення;

Нехай на посміх нас всесвітній виставляють,

І обрекають на дурне гонення:

Для мене буде це — небес благословення»!

XI.

Так у сумній душі Хадіза промовляла,

Зітхаючи від серця в самотині,

Немов з зефірами тридцятострунна грала,

Сумуючи по рідній Україні;

Немов на могилках вітри листочки рвали

Із повних роз, над прахом серцю любим,

І благовонієм одрадним ісповняли

Жилище споминок, котрі голубим,

Дарма що через те свою веселість губим.

XII.

Хадізо! Подивись: чи то орел крилатий

За дрофою між нивами шугає,

Чи кінь під їздецем, дракон вогнедихатий,

Летить і мов дорогу пожирає?

Жере дорогу кінь, жере не нажереться…

Палкий їздець, як ратище схилився…

Чого ж так серденько завмерло? Чом не б’ється?

Мов лютий звір зубами в нього впився.

І Божий світ сукном похоронним окрився.

XIII.

«О сни мої страшні, моє пророкування»!

Рекла Хадіза, і нежива впала.

Над нею мамка в плач; між слугами ридання…

Вона, мов білий віск, німа лежала.

Іде з листом їздець, у землю втупив очі…

Так! Серце здалеку біду почуло…

Справдились віщі сни, ясновиддя пророчі!

Ви, радощі, до раю полинули,

І землю травуром на віки обгорнули!

XIV.

Вона злила всіх слуг в одне духовне тіло,

Надихала їх вірою святою,

І, мов той херувим, на небо відлетіла,

Сияючи, як сонце, красотою.

«О, положу ж на ній страшне рукописання!

Рече їздець, облиншися сльозами:

Нехай їй Азраїл несе, на привітання,

Туди, де сльози не течуть річками,

А райськими цвітуть цілющими квітками»!

XV.

Почула віддалік Хадіза віщим духом

Самун той, що на світі звуть бідою.

Його познаємо не оком і не вухом:

Він віє сном лихим, гнете журбою.

Тепер, мов під ножем, нещасна стрепенулась;

Очима повела і стиха встала.

Взяла той лист страшний. Мов на кинджал наткнулась

З такою болестю його читала,

І, як од холоду, читаючи дрижала.

XVI.

Старий акга писав: «Хадізо милостива!

Да буде тінь твоя широка й довга!

Да будеш ти во вік весела і щаслива!

І щоб лиліями цвіла твоя дорога!

Не відпускали ми гонця твого бистрого,

Задержали, як вітра у печері:

Бо відповідне в нас було б непевне слово,

Писали б до тебе одні химери.

Тепер же широко розчиним правді двері.

XVII.

«Хадізо! Спогадай, що все зникає з світа…

Земля стоїть, а люди переходять.

Сього небесного вселенського завіта

Ніякі мудрощі не перешкодять.

Усякий чоловік — трава на злачнім полі,

А дні його — квітки на стебелині…

Чи жити, чи вмирать, воно не в нашій волі…

Одцвітемо в одній малій часині,

Цвістимуть інші там, де цвітемо ми нині».

XVIII.

«Як лист прийшов до нас, якась чудова сила

Вхопила з каравана Магомета,

І понесла степом туди, де б не посміла

Людська рука розоп’ясти намета.

В захмарну висоту, на гору кам’янисту

Бажав летіти, як орли літають,

Щоб там трапезувать трапезу Божу чисту,

Де блискавиць зубчасті стріли сяють,

Громи про Господа до смертних промовляють».

XIX.

«Я нагонцем побіг моїм конем крилатим,

І верхи розіслав хлоп’ят моторних,

Щоб на горі його з очей нам не втіряти,

Серед тих скель, стовпів предвічних чорних.

І саме довелось тоді його здогнати,

Як лютий барс до нього із-за кручі,

Мов кіт страшний, рябий мургуро-полосатий,

Плигнув і притаївсь, здобичі ждучи.

Я ратищем метнув, як блискавка з-за тучі».

XX.

«Звірюка, мов дракон, круг ратища обвився;

Хлоп’ята із луків його добили,

І кожен з нас умом і серцем веселився,

Що Магомета ми оборонили.

Аж дивимось кругом — нема його між нами.

Шукати, кликати, — луна лунає,

І проміж скелями сумними голосами

Наш гук гучніш зникає, замовкає…

Мовчить пустиня знов, як смерті сон німая».

XXI.

«Коротке слово: вже сім день, як під горою

Ми стоїмо, кочуєм караваном.

Сім день шукаємо усякою порою, —

Обманює надія нас обманом…

А шкуру барсову, на доказ піклування

Про нашого отамана і пана,

Шлемо тобі з листом, вельможна наша пані.

Бувай по старому до нас ласкава,

І да возвиситься твоя під небо слава»!

XXII.

Розпластаний лежить звірюка перед нею,

Мов спить, наївшись людського мясива,

І, так як на труну, з убитою душею,

Схилилася Хадіза, ледве жива:

«Не хочу іншого, поки ще дишу, ложа:

Умру на цім страшеннім кладовищі!

Прими мене, руко всемилостива Божа,

Жарину в попелі на пожарищі!

Покинь, душе моя, покинь своє жилище»!

XXIII.

І, як по матері малолітки сумують,

Так сум німий обняв усю господу.

Її великий жаль роздертим серцем чують,

І всіх немов опущено у воду.

Веселе займище зробилось могилками.

Оплакують Хадізу вірні слуги.

Свій плач із теплими мішають молитвами,

Всесвітнім врачевством тяжкої туги

І безконечної сердечної недуги.

XXIV.

Безуміє любви, безуміє печалі!

Найлучші ліки ви у Бога жизні:

Ви, мов ті одводні спасительні канали,

Рятуєте наш дух в його отчизні:

Не даєте гіркій печалі ви залити

Отчизну духа, розум благородний.

І мріями, мов сном, одводите неситий

Одчаянням той бистрень переходний,

Що обернув би дух у степ сухий, жорсткий, безплодний.

XXV.

Безуміє любви з безумієм печалі

Хадізу, мов джума, опанували,

І всі заповідні, святі її скрижалі

Мережками фантазії заткали.

Природа не змогла з недугою боротись,

Із безладом духовним і тілесним,

І здобула зі дна душі свою літопись

Тим помишлєніям величночесним,

Котрі наш дух ведуть по мановцям небесним.

XXVI.

Літопись писано ще в оні літа юні,

Як Магомет із Сирії вернувся,

І в серці у його нові озвались струни.

І дух новий в його душі протнувся,

І проповідував він дівчині Хадізі

Слова любви Пророка з Назарета,

І, мов в архангельскій ясній небесній ризі,

Являлась їй природа Магомета,

Ще з отрочеських літ великого поета.

XXVII.

Чужий поезії, поганий і в святому,

Світ возмутив її істочник чистий,

І діду сивому, сатрапові скупому,

Законно сочетав сей дух огнистий.

Зробив с Хадізи він немов Магдалу другу…

Та смерть косою узи розв’язала,

І волю їй дала; і тяжкую наругу

Вона умом просвітленим познала,

І серцем над людьми, як Божество, сияла.

XXVIII.

Ці гори-велетні окутані кедрами,

Дзвінкоголосі в скелях водопади.

Сади з Едемськими живущими квітками,

З котрих плели вінки собі дрияди.

Усі вони про те Хадізі свідкували,

Як Магомет малий став перед нею

З словами істини, що душу підіймали

Над мертвою в олжі своїй землею,

І до небесної, нової жизні звали.

XXIX.

Тепер всі ті слова в душі її озвались,

І серце в полум’я, і розум обернули;

Всі речі видимі з незримими змішались,

І в безумі, як в морі, утонули.

Вона не на землі витає, а на небі,

І в царство Боже немічних скликає;

Плачущих, мов дітей, кукобить коло себе:

Смиренним світ в наслідство розділяє,

А правди жаждущих на віки вдовольняє.

XXX.

То здасця їй, що ось вона якась блудниця,

Сосуд нечистоти да перелюбства,

На райськім дереві отруйлива гнилиця,

Знаряддя підступу і душогубства.

І, руки ламючи з душевної тревоги,

До ніг свойму Пророкові впадає;

Потоком сліз гірких йому обмивши ноги,

Розпущеним волоссям обтирає,

Стогнанням жалібним серця всім роздирає.

XXXI.

Знов, заспокоївшись, сидить коло криниці,

Приход Учителя благословляє,

І, мов у віщої посвяченої жриці,

Із уст її пророцтво ізлетає:

«Ти жизні вічної водою нас напоїш,

Що жажди вже не знатимем ніколи;

Ти храм невидимий, храм духа нам построїш,

Созиждуть нам його твої глаголи,

Любови й істини незиблемі престоли».

XXXII.

То ходить по садах, немов кого шукає.

«Де ти? Де ти? Куди від мене скрився?

О Магомете! Де твій молодик сияє?

В які блискучі води задивився?

Ти перейшов у рай по шаблі Азраїла;

Я гину тут серед людей мерзених,

Що і твоя душа ясна не освітила

Розбійницьких вертепів, душ їх темних,

Жилищ духів лихих, вигнанників підземних».

XXXIII.

Аж поки вернеться знеможена додому,

Поки її під руки у світлицю

Зомлілу приведуть. В одчаянні німому

Вертається в будинок, як в темницю,

І мертва падає на барса, мов стрілою

Її страшенна думка пробиває.

Кругом прислужниці, отарою німою,

Стоять плачущі, і ніхто не знає,

Чи ще зісталась в ній хоч іскорка живая.

XXXIV.

І так минають дні, минають тижні цілі.

Її годують, як малу дитину.

То гаснуть, як вогонь її духовні сили,

То запалають на якусь часину.

У дворі стукотять черниці з молитвами,

Жерці несуть кумири чудотворні…

З плачем від них вона, закривши вид руками,

Біжить у сад між кипариси чорні.

Ненавиден їй став жерецький торг тлетворний.

XXXV.

Хадізо, чистая любови жемчужино

На дні глибокого розлуки моря!

Природи матері пещена ти дитино,

Розкішна квітко під морозом горя!

Ще сонечко твоє ясне не закотилось,

І смерть його проміння не згасила:

Від тебе хмарами лице його закрилось,

Та й знов себе на світі проявила

Його спасительна, животворяща сила.

XXXVI.

По тій тобі страшній і пам’ятній дорозі,

Де кінь жер землю, мов дракон крилатий,

І де письмо, в твоїй презирливій тревозі,

Зуміла ти віддалеки читати, —

Стовп куряви іде, мов облако в пустині,

Що нужденний народ вело на спеці

До медових річок в блаженній Палестині

По дну морському, мов по певній стежці,

Пророче облако впокою й благостині.

XXXVII.

В тім облаці немов у морі потопають

Верблюди, байдаки пісків сипучих,

І чалми над ними біліючи сияють,

Як вічний сніг на горах із-за тучи.

А перед облаком, немов на малюванні,

Рисується виразно кінь гривастий,

І на коні їздець, в кармазиннім жупані,

Тонкий, легкий, плечистий і грудастий,

Мов царственний орел на скелі в океані.

XXXVIII.

О, не кажіть хто це! Сама Хадіза знає:

У неї в серденьку для нього очі.

Душа її немов із мертвих воскресає,

Їй світ зассяв, як сонце серед ночи

«Летіть, вітри, його на крила підхопіте,

Як Вічного небесні херувими,

І швидше блискавки до мене принесіте!

Умру, не доживу я до хвилини,

Що осяйне мене очима він своїми».

XXXIX.

Настала ж та хвилина неймовірна,

І перед нею він, мов рай, сияє.

Кругом — як сад цвіте: зібралась челядь вірна,

Його слова ушима пожирає.

«Благословенна будь між женами, Хадізо!

Тебе вітаю з Божого веління.

О світозарная святого духа ризо!

Сияй на всі грядущі покоління,

Як вічна праведність, що не дознає тління.

XL.

«Водив мене Аллах по кам’яній пустині.

Я звіря бив очима, як стрілою,

І дивного дознав в заоблачній святині,

І дивне сталося там надо мною.

І де ставав ступнем, де з рєччю обернувся

Усюди до мене серця хилились.

З багатством до тебе, Хадізо, я вернувся:

Під здобиччю верблюди ввередились,

І люде, мов квітки, в саєти нарядились.

XLI.

«Та всі шовки, парчі, кармазини, блавати,

Це все — мов прах дорожній на жупані

Против великої спасіння благодати,

Котру привіз я милостивій пані.

Що на Синай горі Мойсею возвістилось,

Те поновив безсмертний Син Марії:

Йому вся істина божественна відкрилась;

Розмаяв, мов туман, він дикі мрії.

Що змислено, ждучи Жидівського Мессії.

XLII.

«Сього великого Пророка із пророків

Носив я змалку в серці чистім, тихім.

Він сохранив мене од всіх мирських пороків.

Зробив мене з мізерного великим.

Я крильми полетів туди з гори Синая,

Де притаїлися Несторіяне,

Куди загнала їх рука попів лихая,

Що хиляться під неї Християне,

Як під жерців у нас нагнулися Погане.

XLIII.

«І, мов той олень, пив живу у них я воду,

І потечуть річки животворящі

Із черева мого. Від сходу до заходу

Зассяє світ, і люди будуть зрящі.

Аллах мене послав. Я тінь його побачив

Очима смертними на тім Синаю.

Аллах мені владіть народами призначив,

І просвітив мене дивами свого раю…

Се вам, як посланець Аллаха, возвіщаю».

XLIV.

Схилились всі кругом, і в ноги впала

Пророкові Хадіза милостива;

Як вранішня роса блискуча, трепетала,

Священною покорою щаслива.

«Однині я твоя раба, і всі мої достатки,

І все, що маю, все тобі вручаю:

Срібло і золото, маєтки й статки.

Нічого для себе не зоставляю,

І дяки від тебе, Пророче, не бажаю».

XLV.

— «Ти не раба, о, ні! Владичиця ти пишна.

Сидітимеш у мене на престолі,

Як сонце осяйна, як Божество велична,

Свободна як той вітер в чистім полі

Устань, внемли і знай: Всевишнього устами,

В моїм пості й молитві семидневній,

Благословен во вік союз любви між нами,

Як дано зріть мені дива Едемні

В Аллаховій обителі надземній ".

XLVI.

Ревнули казани, і загули тимнани.

Мов Соломон во дні своєї слави,

Багатством, вродою, премудростю вінчанний,

Оддав Пророк день брачний на забави.

Зраділи всі холми у займищі Хадізи,

І гори радістю препоясались;

Поля світилися, мов херувимські ризи;

Із сонцем любо води цілувались,

А небеса благі дивились осміхались.