Магомет і Хадіза

ПІСНЯ ПЕРВА

І.

Аравія… Се тут Египетські божища.

Онуфіси та Мневіси забулись;

Се тут, скитаючись без хатнього жилища.

Жиди до Господа свого вернулись.

Тут, на горі, гримів крізь тучи голос Бога.

Єдиного предвічного владики;

Тут полум’ям в ночі значилася дорога;

Тут сяєвом сияв пророк великий,

І покорявсь йому в пустині камінь дикий.

ІІ.

В землі, рекомій Уц, мудрець тут проявився.

Що Бога звав на суд за горе жизні.

І перед ним умом і серцем покорився

Як полились величні укоризни.

Упавши ниць, тремтів од слова, як од грому,

Все твориво в душі одмалювалось.

І Богу вишньому, єдиному святому,

Безсмертна в серці піснь озвалась,

Народам і вікам насліддям вічним сталась

III.

Аравіє! Ти, мов той ум фундаментальний,

На камені твердому оснувалась.

Ти маєш строгий вид, задумчиво-печальний,

І Каменистою в сусід назвалась.

За те ж тебе лихі сусіди оббігали,

Не товпились в суху твою пустиню.

Твої джигитарі тиранії не знали,

Хранили волю й правду, як святиню,

Творили сильним суд, а вбогим милостиню.

IV.

Аравіє! Ти, мов той Бедуін ревнивий,

Камінням та песком обгородилась,

Сховалась од чужих у затишок щасливий,

Над морем, як над зеркалом, схилилась.

Там раєм пишним ти, барвистим зеленіла,

Про твій оазис мореходи знали,

До тебе паруси носили їх, мов крила;

Щасливою вони тебе прозвали,

І про тебе казки дивовижні казали.

V.

З тебе, Аравіє, з твого двойного лона,

Як з древньої Юдеї й Самарії,

Повинен в мир прийти новий творець закона,

Возвишенний, як оний Син Марії…

Вже він прийшов, пророк, пустині просвітитель.

І шествує, незнаний ще нікому,

Ні родичам близьким, од них далекий житель,

Ні рідній ненці, ні собі самому,

Спасенних задумів поету мовчазному.

VI.

Не ключа журавлів по-над степом неслася,

Не з вирію летіли сірі гуси,

Не низка байдаків по морю простяглася:

То степові човни пливли по сусі.

Безпарусні човни, безвесельні галери,

Гуськом пливли і пливучи хитались:

Двугорбі в’ючаки, цібаті дромадери

В піску глибокому немов купались,

І порохи стовпом за ними підіймались.

VII.

Се з Мекки караван до Сйрії прямує,

Із здобиччю морсьских пучин глибоких,

Щоб накупить всього, що женщину чарує,

І нарядить Арабок світлооких.

Корали дорогі та жемчуги Цейлонські,

З бальзамами, алоем, камфорою,

Нав’ючять караван блаватусом Сидонським.

Кармазином, серпанками, тафтою

І білою, як на Ливані сніг, габою.

VIII.

Та Магомет не мав у всьому каравані

Ні зернятка. Се все було Хадізи,

Багатої вдови, між паніями пані,

Що торг вела від Інда до Тавризи.

Він — хлопець молодий, підпарубочий,

Вдовиченко убогий, та вродливий

Псував не знаючи солодкий сон дівочий…

Високий був, рум’яний, чорнобривий;

Мов та Полярниця, ясні блищали очі.

IX.

А голос — водопад, гучний, дзвінкий, грімучий,

В саду в Хадізи, у раю земному,

Що рине кришталем з нахиленої кручи

І по піску шумує золотому.

Ніхто в Аравії на дикій кобилиці,

Що в табуні залигало арканом,

На вихрі степовім, блискавконогій птиці,

Не мчавсь таким орланом-гурриканом:

Так тілько смерті дух летить над океаном.

X.

Ніхто стріли в орла так не пускав високо,

Не здобував його з-за хмар летучих;

Ніхто не поринав у море так глибоко,

І в герці не являвсь, так гордо звучи.

В розмові ж і діди його остерігались,

Щоб не довів до сорома стареньких,

А друзі розумом живим його пишались,

На нього надились дівчачі неньки,

І бігали за ним хлоп’ята молоденькі.

XI.

Хлоп’ят любив, з дітьми, мов сам дитина, грався.

Вони йому здавалися пташками

Їх реготом та скоками втішався,

І веселивсь забутими піснями.

А послі пустотні впадав у сум глибокий,

Під пальмами ховався мовчазливий,

Скитавсь по кам’яній пустині одинокий,

Мов заходень, стратенець нещасливий,

Серед чужих людей безлюдник боязливий.

XII.

То не була журба, що він малий і вбогий

Поміж, великими багатирями:

Що цілини йому не орють круторогі,

Не ходять коні в нього табунами;

Що чабани отар у нього не пильнують;

Що не його верблюди караваном

Од моря Красного до Чорного прямують;

Що не зовуть його великим паном,

Ні шейхом-дідичем, ні князем, ні гетьманом.

XIII.

Журився він, чого його народ кумирам,

Мов Господу живому, покланявся!

Чому славетникам, тим шейхам, тим емірам,

Так як йому, Бог жизні не являвся!

Про Бога жизні він, ще хлопчиком маленьким,

Чував у Бозрасі, Фортеці Грецькій,

Як в Сирію ходив із дідусем стареньким

Та гостював в обителі чернецькій.

І снивсь йому той Бог в землі його отецькій.

XIV.

Там, в Мецці городі, над водянистим лугом,

В найстаршому зо всіх старих святилищ,

Стояло годовим, чи повсякденним, кругом

Три сотні шістдесят гидких страшилищ;

А серед них лежав, замість живого Бога,

Бездушний камінь, що упав із хмари

І назначив щодня чудовища святого,

Щоб честь йому і шану воздавали,

Творили молитви, акафісти співали.

XV.

Гордуючи дурним, паскудним суєвірством,

Заводив Магомет про нього мову,

Та, за рахованим попівським лицемірством,

Перенято дорогу його слову,

І названо його недовірком проклятим,

Що по дідах насліддя не шанує,

Що, догоджаючи вольнодумцям завзятим,

Перекази спасенницькі руйнує,

І розумом мирським гріховно коверзує.

XVI.

«Во ім’я Бога, ви, що звище просвітились,

Ви, що з небес премудрість осягнули,

Що для громадського спасіння народились,

І весь народ у темряву втягнули!

Промовив Магомет жерцям серед Кааби:

Возьміть меча Дамаського ясного,

Що на його клинок не впало око баби,

І виберіть бойця найголінного,

Котрого чествують по всій землі Араби.

XVII.

Я, сирота малий, убогий і незнаний,

Що в Бозі вся мояй надія й сила,

Піду з шаблюкою на первого між вами,

І Асмодею обрубаю крила.

Коли сі кам’яні боги очима бачять,

Коли сі глушани ушима чують,

Нехай вони тому кінець із нас призначить,

Кого жерці безбожним іменують,

Недовірком зовуть, кощунником плямують».

XVIII.

Тоді вчинився гук в святилищі страшенний

Всі кулаки угору підіймали.

Заверещав народ, завив, мов пес скажений.

Жерці одежу на собі подрали.

Сто рук жорстких, міцних вхопило Магомета.

І волокло із капища на страту.

Кипіла клекотом попівська ворожнета,

Без суду віддавала в руки кату,

І обіцялась дать з Кааби щедру плату.

XIX.

Під сей безумний час Хадіза з улемами

Несла в святилище дари великі,

Щоб караван жерці своїми молитвами

Перевели через пустині дикі.

Побачивши свого коханця молодого

В руках у душманів лихих, запеклих,

Мов у стальних кліщах і ледве вже живого,

Озвалась у словах ніжних та теплих.

Через приятелів і слуг своїх дотепних.

XX.

Як віск од сонечка, так змякнули від злота

Лихі жерці. Пригасла ворожнета,

І навіженная, розлючена темнота

Покинула душити Магомета.

І, вирвавши із рук попихачів жерецьких,

Хадіза в караван його послала,

У Сирію, до городів торгових грецьких,

Іти через сухі степи казала,

І так слугу свого від смерті рятувала

XXI.

Синаю, горо славна і свята во віки!

Чи чуєш, хто се, в образі смиреннім.

Наближивсь до тебе? Се знов пророк великий,

Крушитель ідольства в вертепі темнім,

В вертепі, де попи прославились розбоєм,

І «чорну дань» на всіх нас наложили,

І повеліли нам щоб ми кривавим боєм

І ядом підступу людей душили,

А їм, із віку в вік, сліпуючи служили.

XXII.

Загледівши твою священную вершину,

З верблюда зсів слуга Хадізи дивний,

Розкинув подрану в Каабі жупанину.

І сотворив намаз, обряд старинний.

Крижем простершися, облобизав ту землю,

Що вождь Ізраїльский топтав ногами,

Як пищу з небеси випрошував даремно

І воду з каменя точив річками.

І напував народ з верблюдами й биками

XXIII.

Був ранок, і земля ще тілько нагрівалась.

Під подихом ночної прохолоди.

Крізь прозирний туман, гора Синай здавалась

Ковчегом золотим, вінцем природи, —

Ковчегом тим святим, що двоє херувимів,

Таінственними крільми осіняли,

І безтілесного Владику серафимів

У сяєві своїм ізображали

Перед тілесними Ізраїля очами.

XXIV.

«Якою був еси ти силою натхненний,

Пророче Божий, духу яснозрячий?

Промовив Магомет в душі своїй смиренній,

В душі на правду і любов гарячій:

Чого жезлу твому і камінь покорявся,

І небо слухало твого глаголу?

Як ти над всі гріхи Ізраїля піднявся?

Як серед блискавиць зійшов на гору,

І удостоївся із Вічним розговору»?

XXV.

Стояли всі кругом і дивом дивувались

Тому намазові серед дороги,

Поклонам тим земним, що з ними виривались

Слова якісь душевної тривоги…

«Ось слухай, Магомет, сказав отаман сивий:

Ми бачимо, що ти, через ту сварку

З жерцями в капищі, зробивсь мов юродивий,

А був ти хлопець дуже добрий змалку,

І бачити тебе таким химерним жалко.

XXVI.

«Та ще ж Хадіза нам, кохана наша пані,

Наказ дала — тебе, як око в лобі,

В дорозі берегти. Святе ії бажання:

Бо так тебе терзали там жорстоко

(Оці самі слова мені вложила в ухо).

Що, дивлячись на тебе, вся тремтіла,

Коли б не визівнув еси між злюк і духа…

І відойти до дому не хотіла,

А все тобі у слід, мов синові, гляділа

XXVII.

«Ще вельми молода, сестра тобі літами,

Та не було дітей в її старого,

То й ми, отамани, їй здаємось синами.

Пожалься Боже, віку молодого!

Казав мені факир, що хоче йти в черниці

І все добро на монастир оддати.

Такої другої й не знаю молодиці,

Вона не пані нам, а рідна мати:

То мусимо їй всяк служити і вгождати

XXVIII.

«Встань, Магомете: ось колодязь при дорозі,

Що людям не дає від спраги вмерти.

Хтось викопав у помислах о Бозі:

Надписано: Благотвори й по смерті.

Тут буде нам гаразд верблюди попасати

Поснідаймо: бо ти вже цілі сутки

Не їв, не пив води, мов хочеш помирати.

Тебе гнітуть якісь таємні думки…

Молись, то й закінчиш із совістю рахунки».

XXIX.

— «Рахунки з совістю!… Ось подивись на зорю,

Як перлами лилію обсипає,

Або на лебеді, як плещуться на морю:

Так дух мій перед Господом сияє».

І Магомет устав, і виріс перед ними.

Товариші його не впізнавали…

Якимись дивними, усім немов чужими.

Його і постать і обличчя стали.

Всі оступилися, ззирались і мовчали.

XXX.

«Господь мене крепить не хлібом, іншим брашном,

А напоїв водою благодаті:

Трапезуватиму під небесами смачно

На тій горі, мов у царскій палаті».

І пішки він пішов степом від каравана —

Ніхто не смів його впинять словами, —

І в мареві світивсь, мов серед океана

Сияє молодик над облаками.

Дивились йому в слід, розводючи руками.

XXXI.

«Хлоп’ята! обізвавсь акга, отаман сивий,

Візьміть ви по шматку павидла з медом,

Сідайте на свої бахмати довгогриві,

І їдьте назирцем за Магометом.

Луки і ратища заздалегідь готуйте:

Бо в тій горі непевно по байраках.

Мов на розбійника, на звіря там чатуйте…

Не знає Магомет із роду страха:

То ви глядіть, щоб як не згинув бідолаха».

XXXII.

Розлігся караван при степовій дорозі,

Навколішки попадали верблюди.

Мов у чумацькому укладистому возі,

Харчей у в’юках повно і посуди.

«Нехай в Едемі той мов пальма процвітає,

Хто викопав колодязь сей спасенний»!

Рече старий акга, і брашно розділяє:

Фініки, смокви, в маслі сир пряжений,

Павидло медове і кофій лікарственний.

XXXIII.

Коли ж курить-летить до них щось по пустині,

Мов страус той цібатий, довгоногий.

«Се з Мекки шлють до нас якісь нові новини…

Коли б не надали печалі та тревоги»!

Прибіг їздець, як жар. Коняка важко дише;

Весь піною, мов корабель, окрився;

Боками, мов той міх у коваля, колише;

В пісок ногами по борідки врився.

Знеможений їздець на гриву похилився.

XXXIV.

Се від Хадізи лист, довженний, кручковатий…

По чорному червоним пописала.

Не кожен би й факир зумів його читати.

В тому листі так до акги казала:

«Благополучен будь у пищі і в напої,

Отамане акго, во вік щасливий,

І догоди мені в моїй вельможній волі,

Хадізі, госпожі твоїй правдивій.

Бувайте й юнаки із ним щасливі й живі»!

XXXV.

До серця руку всі, як личить, прикладали,

Хилили голову к землі смиренно;

Як бодяки верблюд, слова з письма ковтали,

Від повісти ж в очах робилось темно.

«На морі синьому вві сні я опинилась.

Ревли, мов бугаї, страшенні хвилі

Одним одна звізда на небесах світилась.

Вітри вовками скиглили та вили,

І з Магометом ми, мов два листки, тремтіли.

XXXVI.

Нехай мене простить: бо він не знає страху.

Так снилось. Аж дивлюсь, його не стало…

Його нещасного, блідого бідолаху,

Морське чудовище вхопило й ростерзало.

Я гірко, плакала, і слізьми доповняла

Ревуче море, глибину бездонну.

У груди билась, на собі одежу рвала.

Розбуджено мене плачущу-сонну,

І я тоді свою судьбу благословляла.

XXXVII.

«І знов заснула я; знов сон мені приснився:

Сиділи ми удвох із ним над морем;

У море-дзеркало небесний склеп дивився

І дух, утомлений недавнім горем,

Відпочивав. Аж ось вода заколихалась,

І з під води чудовище страшенне

На берег лапами дереться. Я перелякалась,

А він: «Не бійсь нічого коло мене:

«Дивись, як лащиться це чудище мерзенне».

XXXVIII.

«І справді приповзло воно; мов пес ласкавий,

Хвостом виляло і заговорило:

«Ти — світ землі новий, новий архангел слави,

«Ти — віковічне правоти світило»…

Тут море заревло, земля заколихалась,

І все під небесами стрепенулось:

Морська вода з огнем в хаос перемішалась…

Я серцем як дитя мале вжахнулась,

І з криком і плачем трепещучи проснулась.

XXXIX.

«Тепер, подумавши над сими снами

І всі видіння вваживши глибоко,

Я бачу, що не спить, а світиться над нами

Аллахове всевидящее око.

Аллах, його се Бог, єдиний, безконечний…

Не раз я чула, як він озивався

Серед людей сліпих, на істину безпечних,

Як духа в них свого влить силкувався,

І той Аллах мені у сяєві являвся.

XL.

«Нехай же Магомет над вами старшинує.

Я мушу і сама йому коритись:

Він на своїй главі десницю Божу чує,

Владикою дав Бог йому родитись.

Корітеся йому, і що він вам накаже,

Моя під тим рука і підпис власна.

Да не смущаеться сим словом серце ваше:

В моїм добрі я самовластна.

Нехай же служить вам в дорозі доля щасна»!

XLI.

На світі не одна Марія Магдалина

Пророчими очима прозирала,

Що в нужденнім лиці сияла Божа сила.

І на віки віків мир озаряла.

Хадіза сталася звіздою на Востоці,

Новоявленною зорею правди:

Не помилилася вона в своїм Пророці.

Благовістителі любви й одради,

Гонителі в людях олжи, лукавства, зради.

XLII.

Та де ж те серденько жіноче, повне жару,

Щоб наскрізь не пробив його міч лютий,

Щоб не досталося тривогам на поталу,

Котрих йому й на небі не забути?

Хадізо! Ти вві сні завагоніла горем;

Під серцем будеш ваготу носити;

Гарячих виллєш ти не річку, ціле море,

І будеш смерті в Господа просити,

Щоб сю страшну на світ дитину не родити

XLIII.

Де ж Магомет, отаман каравана,

Новий пророк, посвячений любов’ю?

Тепер за нього всі, як за свого гетьмана,

Готові йти до смертяного бою.

Далеко вже забравсь у степ: бо він ходою

Був другий Митрадат Понтійський,

Що насміяв не раз над кінською ступою,

Як уганяв за ним диктатор Римський

За той, що дався нам взнаки, півострів Кримський.

XLIV.

Жива від серця річ небесну силу має:

Бо женщина — пророк нової віри.

Не так, як письмаки, вона ум обертає,

Не так слова кує, як лицеміри.

Хадізина душа у слуг її вселилась,

І Магомет для них преобразився,

Немов сперед очей завіса відслонилась,

Немов їх розум зразу просвітився,

Або в перепутті їм херувим явився.

XLV.

«Не дармо звір приснивсь Хадізі милостивій!

Рече старий акга в тяжкій тревозі.

Коня мені, коня!… О часу нещасливий»!

І страусом помчався по дорозі.

Як серце закипить чи радістю, чи горем,

Він старість, мов одежу, з пліч скидає,

І дух його палкий широким грає морем,

І полум’ям у голову бурхає…

Такий Араб, таким його вселенна знає.

XLVI.

Арабе, посланцю святої правди з неба!

Ти, чистий ключу честі і свободи!

Красо високих дум, квіток ясного Феба.

Короно чоловіцької природи!

Ми, дзеркало німе народів благородних,

Твій образ носимо в душі убогій,

І, серед всіх твоїх забутків інородних

На манівцях вселенської дороги,

Найвиразніш твій тип ховаєм чистий, строгий.

XLVII.

Тим я один дзвоню у струни золотиї

Про те, що вороги твої лукаві

Осміюють-хулять, мов дуросвітські мрії, —

Твої культурні праці величаві.

Коли б хоч стих один з бандури мовчазної

З вітрами залетів у славну Мекку, —

Він, може б, доторкнувсь крилом душі чуткої,

Мов той зефір у полуденну спеку,

І спогадали б там про родичку далеку…