Маленька принцеса

Розділ 4 Лотті

Якби Сара була іншою дитиною, те життя, яке очікувало на неї у зразковому пансіоні міс Мінчін протягом наступних кількох років, не пішло би їй на користь. З нею поводились так, ніби вона була високоповажною гостею, а не просто маленькою дівчинкою. Якби Сара була самовпевненою, свавільною дитиною, то розбестилася б і стала зовсім нестерпною від такої кількості лестощів і потурань кожній примсі. Якби дівчинка була ледачою, то неодмінно закинула би навчання.

Потай міс Мінчін недолюблювала її, але вона була занадто практичною жінкою, аби сказати чи зробити щось, що змусило б таку бажану ученицю покинути її школу. Вона добре знала, що якби Сара тільки написала своєму таткові, що їй тут незатишно чи ж вона почувається нещасною, капітан Кру без зайвих міркувань одразу перевів би доньку до іншого навчального закладу. На думку міс Мінчін, якщо дитину весь час хвалити й не забороняти їй робити все, що заманеться, їй буде добре там, де з нею так поводяться. Тож Сару без угаву хвалили: і за те, як вона швидко вчиться на уроках, і за хороші манери, і за привітність до інших учениць, і за щедрість — варто їй було дати шість пенсів як милостиню зі свого завжди повного гаманця. Найзвичніші її вчинки вихваляли так, наче це були вияви найвищої чесноти, і якби вона не була така розумна й вимоглива до себе, то неодмінно стала би дуже самовдоволеною особою. Та, на щастя, Сара вміла безсторонньо сприймати себе саму і обставини, в яких опинилася. Вона не раз обговорювала ці думки з Ерменґардою.

— З людьми трапляються різні речі, — казала вона. — Зі мною трапилося дуже багато всього хорошого. Просто так сталося, що мені завжди подобалось учитися і читати книжки, до того ж я гарно запам’ятовую все, що маю вивчити. Так сталося, що я народилась у розумного, доброго, милого татка, який може дати мені все, що я тільки забажаю. Може, в мене насправді зовсім не такий хороший характер, але якщо ти маєш усе, що хочеш, і довкола всі до тебе добре ставляться, як тут не виявляти гарні риси? Я навіть не знаю, — серйозно вела вона далі, — як дізнатися, чи я справді мила дитина, чи, може, просто жахлива. Може, я найнестерпніша дитина у світі, просто про це не знають, бо мене ніхто не випробовував.

— Лавінію також ніхто не випробовував, — незворушно відповіла Ерменґарда, — але вона і так нестерпна.

Сара мимохіть потерла кінчик свого маленького носика, міркуючи над цією думкою.

— Можливо, — зрештою сказала вона, — можливо, це тому, що Лавінія росте.

Такий висновок послужливо підказала пам’ять — дівчинка пригадала, як міс Амелія казала якось, що Лавінія занадто швидко росте, і це не може не позначитись на її здоров’ї та характері.

Втім, Лавінія і справді була зла. Вона надміру заздрила Сарі. До того часу, як приїхала новенька учениця, вона почувалася головною в школі. Лавінія верховодила, бо вміла стати просто нестерпною, якщо інші не робили так, як вона казала. Командувала молодшими ученицями й задирала носа перед старшими, які вже годились їй у товаришки. Вона була досить-таки гарненькою і вдягалася найкраще серед усіх, коли зразковий пансіон виходив на прогулянку по двоє. Аж тут приїхала Сара зі своїми оксамитовими пальтами, соболиними муфтами і страусовими перами, що спадали вниз із капелюшків. Міс Мінчін поставила новеньку на чолі шеренги учениць. Спершу це неабияк допікало Лавінії, але згодом з’ясувалося, що Сара й сама була лідером — не тому, що вміла ставати нестерпною, а тому, що ніколи такою не бувала.

— Сара Кру має одну особливу рису, — Джессі доводила до сказу свою найкращу подругу, коли говорила те, що думає насправді. — Вона зовсім не пишається собою, ти знаєш, про що я, Лавві. Я впевнена, що не змогла би так — ну, хоч би трошки запишалась, — якби мала всі ці чудові речі й якби наді мною так трусились. Це просто гидко, як міс Мінчін демонструє її, коли приходять батьки.

— «Треба, щоб до нас у вітальню зайшла дорогенька Сарочка й розповіла місіс Масгрейв про Індію!», — перекривила Лавінія, дуже схоже імітуючи міс Мінчін. — «Дорогенька Сарочка мусить заговорити французькою до леді Піткін. У цієї дівчинки просто досконала вимова!» У кожному разі, французьку вона вивчила зовсім не в пансіоні. І нічого такого особливого в цьому немає. Вона каже, що взагалі її не вчила. Просто підхопила зльоту, бо ж її татко вільно говорить цією мовою. І, до речі, щодо її татка — не бачу нічого особливого в тому, щоб бути офіцером в Індії.

— Ну, — повільно мовила Джессі, — він убивав тигрів. Шкура одного тигра, якого він убив, лежить у Сариній кімнаті. Тому вона їй подобається. Сара лежить на ній, гладить хутро рукою і розмовляє з нею, ніби шкура — це кішка.

— Вона завжди робить щось дурнувате, — відрізала Лавінія. — Моя мама каже, що її звичка вигадувати різні речі — просто безглузда. Вона каже, що з неї виросте ексцентрична особа.

І справді, Сара ніколи не задирала носа. Вона була дуже дружньою і ділилась усім, що мала, щедрою рукою. Маленькі учениці, які вже звикли до того, що їх зневажають і зганяють зі свого шляху дорослі панночки десяти й дванадцяти років, ніколи не плакали через ту, якій найбільше заздрили старші учениці. Сара виявляла неабияку турботливість. Коли хтось із менших падав і обдирав собі колінце, вона неодмінно підбігала, щоб допомогти підвестися, і знаходила у кишені цукерку або якусь іншу дрібничку, аби втішити малечу. Вона ніколи не відштовхувала менших товаришок із дороги і не вважала їхній вік чимось принизливим, схожим на пляму на їхній репутації.

— То й що з того, що їй лише чотири, — суворо вичитувала вона Лавінію, коли та відшльопала Лотті та обізвала її немовлям. — Наступного року їй виповниться п’ять, а ще через рік — шість. А коли мине, — в Сариних очах читався осуд, — шістнадцять років, їй буде аж двадцять.

— Подумати тільки, — пхикнула Лавінія, — ми вміємо додавати!

Звісно, шістнадцять і чотири разом дорівнює двадцять — це незаперечний факт, проте навіть найсміливіші серед учениць не зважувалися мріяти про той час, коли їм виповниться двадцять.

Тож молодші учениці обожнювали Сару. Ще більшої популярності, ніж раніше, вона зажила, коли влаштувала у своїй кімнаті чаювання для дівчаток, яких старші зневажали. Вони гралися з Емілі, до того ж бавилися сервізом, що належав ляльці, — чашки з синіми квітами були наповнені неміцним, дуже солодким чаєм. Дівчаткам раніше не доводилося бачити лялькового сервізу, який був би так схожий на справжній. З того вечора поміж учениць-першоліток Сару визнали заледве не богинею та королевою.

Лотті Лег ставилася до неї з такою пошаною, що якби Сара не була настільки турботливою, подібне надміру уважне ставлення могло би її навіть стомлювати. Лотті віддав до школи дещо безтурботний молодий батько — він навіть не уявляв собі, що робити з донькою. Її матуся померла, і з дівчинкою змалку поводилися так, ніби вона була улюбленою лялькою або розбалуваною мавпочкою чи кімнатним песиком, тож вона росла просто нестерпною дитиною. Коли їй чогось кортіло або ж вона чогось не бажала, Лотті неодмінно скиглила і верещала. Слід зазначити, що вона завжди хотіла те, що не могла отримати, і не бажала терпіти речі, що були їй корисними. Завивання її пронизливого голоска постійно лунали то з одного, то з іншого закутка будинку.

Найсильніша зброя Лотті полягала в тому, що дивовижним чином вона дізналася: маленьку дівчинку, яка втратила матір, усі жаліють і приділяють їй багато уваги. Може, Лотті почула щось таке від дорослих, які говорили про неї невдовзі після смерті мами. А тепер усвідомлення цієї переваги стало її звичкою, і дівчинка невпинно користувалася цим знанням.

Сарине знайомство з нею зміцніло одного ранку, коли, проходячи повз вітальню, вона почула, як міс Мінчін разом із міс Амелією намагаються вгамувати якусь дитину, що без угаву кричала й, певно, не збиралася зупинятись. Завивання було таким невтомним, що міс Мінчін мусила майже кричати — поважно та суворо, як і зазвичай, — щоб її почули.

— Чому вона кричить? — роздратовано допитувалася міс Мінчін.

— Ой-йой-йой! — долинало до Сари. — У мене немає мам-маму-сі!..

— Ох, Лотті! — вигукнула міс Амелія. — Припини, дорогенька! Не кричи! Будь ласка, вгамуйся!

— Ой! Ой! Ой! Ой! — Лотті схлипувала і завивала. — Немає ма-ма-маму-сі!..

— Її треба відшмагати, — виголосила міс Мінчін. — Тебе треба відшмагати, нестерпна дитино!

Лотті завила ще голосніше, ніж до того. Міс Мінчін почала кричати. Сила її голосу наростала й наростала, доки крик не став громоподібним, і тут вона раптом підскочила зі свого стільця, сповнена безсилого обурення, й вибігла з кімнати, лишивши міс Амелію самотужки залагоджувати клопіт.

Сара спинилась у коридорі й міркувала над тим, чи варто їй увійти до кімнати. Вона нещодавно заприятелювала з Лотті й думала, що зможе заспокоїти її. Тут із кімнати вийшла міс Мінчін. Побачивши дівчинку, директорка відчула роздратування. Вона розуміла: її крик, що долинав із кімнати, не міг звучати ані велично, ані приязно.

— Саро! — вигукнула вона, намагаючись вичавити із себе усмішку, що пасувала би в цю мить.

— Я спинилася тут, — пояснила Сара, — бо знаю, що це Лотті. І я подумала, можливо, у мене вийде її заспокоїти. Дозволите мені спробувати, міс Мінчін?

— Якщо у вас вийде, будете розумницею, — відповіла міс Мінчін, міцно стиснувши губи. А потім, помітивши, що Сара дещо здивована її різкістю, змінила тон розмови: — Втім, ви в кожному разі розумниця, — схвально сказала вона. — Насмілюся припустити, що у вас вийде. Спробуйте.

І міс Мінчін пішла, лишивши Сару.

Коли Сара увійшла до кімнати, Лотті лежала на підлозі. Дівчинка нестримно кричала і скажено метеляла своїми маленькими пухкими ноженятами, а міс Амелія схилилася над нею, сповнена жаху і відчаю, — бідолашна жінка розчервонілася і змокла від зусиль. Лотті вже давно, ще вдома, у своїй власній дитячій кімнаті, зрозуміла, що для того, аби вгамувати її, коли вона плаче й колотить ногами по підлозі, їй дадуть усе, що тільки заманеться. Бідолашна товстуля міс Амелія спочатку пробувала один підхід, потім інший.

— Крихітко моя, — казала вона. — Я знаю, що в тебе, бідолашки, немає матусі…

Потім вона вела зовсім іншим тоном:

— Лотті, якщо ти не припиниш, я тобі дам добрячого прочухана… Бідне янголятко!.. Ну що ж це?.. Ти зла, погана, неслухняна дитина! Я тебе відшмагаю! От побачиш!..

Сара тихенько підійшла. Вона ще й сама не знала, що збирається робити, але мала внутрішнє переконання, що краще було би воднораз не казати таких різних слів, та ще й так безпорадно і схвильовано.

— Міс Амеліє, — тихенько сказала вона. — Міс Мінчін дозволила мені спробувати заспокоїти Лотті. Можна?

Міс Амелія повернулась і з відчаєм подивилася на дівчинку.

— Гадаєте, у вас вийде? — задихано запитала вона.

— Не знаю, чи вийде, — так само упівголоса відповіла Сара, — але я спробую.

Міс Амелія підвелася з колін, важко зітхнувши, а пухкенькі ніжки Лотті й далі колотили по підлозі.

— Ви можете тихенько вийти з кімнати, — сказала Сара, — я лишусь із нею.

— Ох, Саро! — у голосі міс Амелії вчувалося благання. — У нас ще ніколи раніше не було такої нестерпної вихованки. Думаю, ми не зможемо тут її тримати.

Проте вона тихенько полишила кімнату, відчуваючи несказанну радість.

Сара стояла кілька хвилин над верескливою дитиною і мовчки дивилася на неї. Потім вона сіла просто на підлогу біля Лотті й почала чекати. У кімнаті, крім невпинних дитячих криків, більш не лунало ані звука. Такий розвиток подій був для маленької міс Лег дивним, адже вона звикла, що у відповідь на її крики мали лунати вмовляння, протести, накази і спроби її переконати. Дівчинка лежала на підлозі, молотила руками й ногами та пронизливо верещала, аж раптом збагнула, що єдина людина, яка є біля неї, аніскілечки не звертає на крики уваги. Це зацікавило Лотті. Вона розплющила свої зарюмсані оченята, щоб подивитися, хто ж сидить біля неї. І раптом побачила, що це інша дівчинка. І ще й не абихто, а власниця Емілі та інших чудових речей. Вона спокійно дивилася на вередливу дівчинку і, здавалося, просто думала про щось своє. Спинившися на кілька секунд, щоб усе це роздивитися, Лотті збиралась було почати істерику наново, але тиша, яка панувала в кімнаті, й дивне, зацікавлене обличчя Сари завадили їй — її перше завивання вийшло якимось невпевненим.

— У мене немає ма-ту-сі-і-і! — почала вона, але її голос був уже не таким пронизливим.

Сара дивилась на неї з бажанням допомогти. Тепер у її очах світилося розуміння.

— І в мене теж, — промовила вона.

Це було так неочікувано, що дівчинка вражено заціпеніла. Лотті припинила смикати ніжками і вигинатися — просто лежала й дивилась. Коли заплакану дитину нічим не вдається вгамувати, найкраще може зарадити якась нова думка, що її відволіче. А ще, по правді, Лотті зовсім не подобались ані зла міс Мінчін, ані занадто поблажлива міс Амелія. Їй значно більше була до душі Сара, хоча вона знала її зовсім трішки. Дівчинці не хотілося забувати своєї образи, але вона почувалася дещо спантеличеною, тож, похмуро схлипнувши, спитала:

— А де вона?

Сара на хвильку задумалася. Їй казали про те, що її матуся була на небесах, і вона багато про це думала, — втім, її висновки відрізнялися від уявлень звичайних людей.

— Вона подалася на небеса, — сказала Сара. — Але я впевнена, що вона час від часу іде звідти, щоб подивитися на мене, хоча я її і не бачу. Так само і твоя. Може, вони обидві дивляться на нас зараз. Хтозна, можливо, вони обидві зараз тут, у цій кімнаті.

Лотті сиділа пряма, як струна, і дивилася просто поперед себе. Вона була гарненькою кучерявою дівчинкою, і її круглі оченята нагадували незабудки в росі. Та якби мама бачила її протягом останніх півгодини, вона навряд чи думала би про те, що ця неслухняна дитина заслуговує на матусю-янгола.

Сара розповідала і далі. Може, комусь її історія і здалась би більше схожою на казочку, але у її власній уяві все це було настільки реальним, що й Лотті дослухалась до кожного слова. Їй раніше вже розказували, що її мама тепер має крильця і корону, й показували картинки, на яких були зображенні панночки, вбрані у білі льолі, — казали, що це янголи. Проте Сара повідала, здавалося, цілком реальну історію про чудову країну, де живуть справжні люди.

— Там простираються цілісінькі поля квітів, — вела вона, віддаючись своїй історії аж до самозабуття. Здавалося, ніби вона розповідає все це уві сні. — Неозорі поля лілій! Коли над ними повіває легенький вітерець, він піднімає їхній приємний аромат у повітря, і люди вдихають його на повні груди — так там завжди, бо вітерець ніколи не вщухає. Дітки бігають полями поміж лілій, збирають повні оберемки квітів, сміються і плетуть вінки. Вулиці сяють. А люди ніколи не стомлюються, хоч би як далеко вони подались. Вони можуть літати, куди їм заманеться. А стіни довкола небесного міста зроблені з перлів та золота. Вони не надто високі, тож люди можуть підходити до них і перехилятися, мов через перила, щоб подивитись униз, на землю, усміхнутися і послати чудесні повідомлення.

Хоч би яку історію заходилася розповідати Сара, Лотті все одно перестала би плакати і зачаровано вслухалася б у її оповідь. Та ця була, безперечно, найчарівнішою серед усіх. Дівчинка присунулася поближче до Сари й жадібно ловила кожне слово, доки оповідь не скінчилася — надто швидко. Коли Сара змовкла, Лотті так засмутилася, що знову примхливо скривила губенята.

— Я хочу туди, — запхинькала вона. — У мене немає матусі у цій школі.

Сара помітила сигнал про небезпеку й повернулася зі своїх мрій. Вона взяла дівчинку за пухкеньку ручку і притягнула ближче до себе, примирливо засміявшись.

— Я буду твоєю матусею, — сказала вона. — Ми будемо грати, ніби ти — моя маленька донечка. А Емілі буде твоєю сестрою.

На щічках Лотті з’явились ямочки.

— Правда? — перепитала вона.

— Атож, — відповіла Сара і звелася на ноги. — Ходімо до Емілі, розкажемо їй. А потім я вмию твоє личко і розчешу твої кіски.

Лотті з радістю згодилася на це й швиденько подалась до кімнати нагорі, навіть не згадавши про те, що причиною трагедії, яка тривала протягом останньої години, було саме те, що вона відмовлялася вмиватись і розчісуватись до вечері, і міс Мінчін покликали якраз для того, аби вона застосувала свій безсумнівний авторитет.

З цього часу Сара стала названою матір’ю.