Маленька принцеса

Розділ 8 На горищі

Перша ніч, яку Сара провела на горищі, закарбувалась в її пам’яті на все життя. Тоді вона пережила страхітливе, нелюдське горе, про яке ніколи нікому не розповідала. Ніхто б її не зрозумів. Навіть добре було, що вона опинилась у незвичному оточенні й лежала без сну, відволікаючись від своїх страждань. Незручності, яких вона зазнала, повертали її до реального світу. Хтозна, може, якби все склалось не так, її страждання виявились би завеликими, щоб їх пережити.

Адже ніч спливала, а дівчинка не згадувала ні про що, крім однієї думки, яка цілком заполонила її існування.

— Мій татко помер! — шепотіла вона знову і знову. — Мій татко помер!

Згодом, коли минув якийсь час, вона пригадала, що в ту першу ніч ліжко було таким твердим, і вона безупину крутилась на ньому, намагаючись зручніше вмостись. Темрява здавалась непроглядною — Сарі ще ніколи не доводилось опинятись у такому темному приміщенні. А над дахом і в димарях завивав вітер — пронизливо, страхітливо, наче жива істота. Потім почалося ще гірше. Щось шкрябалося, дріботіло й попискувало за стінами і попід дошками підлоги. Сара знала, що це означає, — їй розказувала Беккі. Це пацюки та миші чи то боролись, чи то гралися. Раз чи двічі дівчинка навіть чула, як лапки з гострими кігтиками біжать просто по підлозі, і вона пригадувала згодом, що тоді, почувши цей звук, підхопилась на ліжку й сіла тремтячи, а потім лягла й залізла з головою під свою ковдру.

Зміни в її житті стались надто раптово — ніхто не дбав про те, щоб зробити їх поступовими.

— Вона мусить звикати до умов, у яких житиме, — сказала міс Мінчін міс Амелії. — Їй треба зрозуміти, чого чекати надалі.

Марієт звільнили наступного ж ранку. Колишня вітальня Сари змінилась до невпізнання — дівчинка краєчком ока зазирнула туди крізь відчинені двері. Прибрали всі оздоби й предмети розкоші, а в куток уже поставили ліжко. Кімната перетворилась на спальню для якоїсь нової учениці.

Коли Сара спустилась на сніданок, то побачила, що її місце біля міс Мінчін уже зайняла Лавінія. Сама міс Мінчін холодно звернулась до колишньої взірцевої учениці:

— Можете братись до своїх нових обов’язків, Саро, — сказала вона. — Займіть місце біля наймолодших учениць за меншим столом. Ваше завдання — стежити, щоб вони поводились тихо і не переводили їжу. Ви б мусили з’явитись тут раніше. Лотті вже розлила свій чай.

Це був початок, і з кожним днем у Сари ставало все більше обов’язків. Вона навчала наймолодших учениць французької мови й перевіряла їхні завдання з інших предметів, але це була лише маленька частка її роботи. Виявилося, що їй можна загадувати значно більше. Сару посилали виконувати доручення у будь-яку пору дня та за будь-якої погоди. Вона весь час отримувала накази зробити те, що було не до душі іншим. Кухарка й покоївки перебрали тон розмови від міс Мінчін і насолоджувались тим, що можна ганяти «дівчисько», з яким раніше всі носилися, як з писаною торбою. Вони були обслугою не найліпшого штибу, не відрізнялись ані гарними манерами, ані приємним характером, тож частенько не відмовляли собі в задоволенні скористатись тим, що під рукою була Сара, і перекладали свою роботу на неї.

Протягом першого місяця чи двох Сара думала, що її прагнення робити загадане якомога краще й мовчання у відповідь на докори може пом’якшити серця її мучителів. У її гордому сердечку жевріла думка, що вона зможе довести їм: свій шматок хліба вона заробляє сама, а не приймає якусь подачку. Однак минав час, і Сара побачила, що годі сподіватись на чиєсь добре ставлення. Що більше вона старалася зробити все якнайкраще, то більш деспотичними та вимогливими ставали покоївки і більше лайки виливала їй на голову сварлива кухарка.

Якби вона була доросліша, міс Мінчін, можливо, загадала би їй навчати старших дівчаток, і таким чином заощадила б гроші на викладачів. Та доки вона ще дитина, її можна було використовувати як дівчинку на побігеньках і хатню робітницю для найчорнішої праці. Від звичайного хлопчика-розсильного годі було б вимагати такої метикуватості й моторності. Сарі можна було доручити найважчі завдання і найскладніші повідомлення. Вона навіть могла сплачувати рахунки, а на додачу їй можна було загадати ретельно поприбирати в кімнаті й навести лад у речах.

Її власне навчання лишилось у минулому. Сару нічого не вчили. І лише після довгого дня, що минав у клопотах і біганині туди-сюди за дорученнями всіх, кому не лінь, її без особливої охоти відпускали до порожньої класної кімнати зі стосиком старих підручників. Там вона могла ночами навчатися самотужки.

— Якщо я не буду весь час пригадувати те, що вже вивчила, то просто все забуду, — казала Сара сама собі. — Зараз я — майже посудомийка, і якщо я стану посудомийкою, яка нічого не знає, то буду точнісінько як Беккі. Цікаво, чи могла би я все-все забути — почати говорити неправильно і не пам’ятати про те, що король Генріх Восьмий мав шість дружин?

Зміни в її становищі мали ще один прояв — тепер дівчатка зі школи ставились до неї по-іншому. Раніше Сара поміж них була ледве не юною особою королівського роду, а тепер, здавалося, взагалі не належала до їхнього кола. Її так завантажували роботою, що майже не було можливості поговорити з ними. До того ж Сара не могла не помітити, що міс Мінчін намагалася обмежити її спілкування з ученицями.

— Мені б не хотілося, щоб вона приятелювала і вела задушевні бесіди з моїми вихованками, — казала власниця пансіону. — Дівчатка схильні приязно ставитись до знедолених. Якщо вона розповідатиме про себе різні романтичні історії, то перетвориться в їхніх очах на ображену героїню. Тож батьки учениць можуть зробити небажані висновки. Буде краще, якщо вона триматиметься осібно — це більше пасує її обставинам. Я дала їй дах над головою, більше їй годі від мене очікувати.

Сара не очікувала забагато і була занадто горда, щоб нав’язувати свою дружбу дівчаткам, які, без сумніву, почувались непевно і розгублено, спілкуючись із нею. Правда полягала в тому, що ученицями міс Мінчін були обмежені, розпещені юні панночки. Вони звикли до багатства й розкошів, а Сарині сукні дедалі більше зношувались і маліли, черевики зовсім стопталися, саму Сару посилали по продукти, і вона, придбавши все загадане, поспішала додому, власноруч несучи їжу в кошику. Тож не дивно, що учениці з часом почали звертатись до неї, як до служниці.

— Подумати лишень, вона була спадкоємицею діамантових копалень! — казала Лавінія. — А тепер наче обідранка на вигляд. І стала ще дивнішою, ніж раніше. Вона мені ніколи не подобалась, але зараз я просто не витримую її манеру мовчки дивитися на людей. Таке враження, ніби вона намагається зазирнути всередину.

— А так і є, — відказала Сара, не задумуючись, коли почула про це. — Саме для цього я і дивлюсь на деяких людей. Я хочу їх зрозуміти, а потім обмізкувати.

І справді, Сарі вдалося кілька разів уберегтись від неприємностей завдяки таким вичікувальним поглядам, спрямованим на Лавінію, якій так і кортіло зробити капость, щоб відігратись на колишній взірцевій учениці.

Сама Сара ніколи нікому не завдавала прикрощів і не скаржилась. Вона важко працювала. Поспішала у негоду вулицями, несучи пакунки та кошики. Займалась французькою з молодшими ученицями, які частенько були неуважними. Вбрання її заносилось, і сама Сара змарніла, їла вона на кухні. Нікому не було до неї діла, через що їй жилося ще важче. У її серці наростали гордість і гіркота, але вона ніколи нікому не розповідала, що відчуває.

— Солдати не скаржаться, — казала вона сама собі, зціпивши зуби. — І я не буду. Вдаватиму, ніби я на війні.

Втім, бували моменти, коли дитяче серце розірвалося б від самотності, якби не троє людей.

Першою розрадницею була Беккі — всього лишень Беккі. Ще в ту першу ніч на горищі Сарі було якось спокійніше від знання, що десь там, за стіною, де шкребуться і попискують миші, є ще одна знедолена дівчина. Наступним ночами вона сильніше відчувала присутність Беккі. У дівчаток було не надто багато можливостей поговорити вдень. Кожна з них мала свою роботу, і будь-яка спроба спинитися, щоб порозмовляти, була б розцінена як лінощі й марнування часу.

— Міс, не звертайте на мене уваги, — прошепотіла Беккі ще першого ранку, — якщо я не буду чемною. Нас із вами покарають, якщо почують щось таке. То знайте, що я хочу сказати «будь ласка», «дякую», «вибачте», але в мене просто часу не вистачає.

На світанку Беккі крадькома приходила до Сариної кімнатки, щоб защебнути їй сукню або допомогти ще якоюсь дрібничкою, що була їй під силу, а потім спускалась на кухню, щоб розпалити багаття. А вночі Сара завжди чула обережний стукіт у двері. Він означав, що її подруга готова допомогти, якщо їй щось потрібно. Перші кілька тижнів після того, як сталося горе, Сара почувалась надто пригніченою, щоб розмовляти. Тож минув якийсь час, доки дівчатка почали бачитись більше й навідувати одна одну. Серце Беккі підказало їй, що людину, яка так горює, найкраще лишити в спокої.

Другою подругою була Ерменґарда. Але до того, як їй вдалося зайняти своє місце в Сариному житті, сталися дивні події.

Коли Сара оговталась від горя і почала сприймати життя довкола себе, вона зрозуміла, що зовсім забула про існування Ерменґарди. Вони завжди дружили, але Сара почувалася значно старшою. Важко було не визнати те, що Ерменґарда простакувата, але при цьому щиро любить Сару. Вона прив’язалась до Сари віддано і нелукаво: просила допомоги з домашніми завданнями, дослухалась до кожного слова, випрошувала розказувати історії. Проте самій Ерменґарді не було чого розповісти цікавого — вона ненавиділа всі без винятку книжки. По правді, міс Сент-Джон була не тією людиною, про яку пам’ятатимеш у вирі життєвих перипетій. Тож Сара забула про неї.

Та ще й так сталося, що Ерменґарду саме раптово відкликали додому на кілька тижнів. Після повернення вона ще два дні не бачила Сару, доки випадково не зіткнулась із нею в коридорі — Сара несла в руках цілий оберемок речей, які слід було зашити. Її вже навчили, як зашивати одяг. Вона виглядала блідою і несхожою на себе: з-під короткого подолу сукні стирчали занадто худі ноги в чорних панчохах.

Ерменґарда не була метикуватою і відразу розгубилася. Звісно, вона знала, що сталось, але навіть подумати не могла, що Сара так зміниться — вона була схожа на служницю. Ерменґарді серце краялось, але вона не знала, що сказати, — лишень істерично хихонула і вигукнула:

— Саро, це що, ти?

— Так, — відповіла Сара.

Раптова дивна думка промайнула в її голові, від чого дівчинка спаленіла.

У руках Сара несла великий стос одягу, притримуючи його підборіддям. Щось у прямому погляді її очей змусило Ерменґарду розгубитися ще більше. Здавалося, що Сара зовсім змінилася — стала якоюсь незнайомою дівчинкою. Може, так сталося тому, що Сара зненацька збідніла й тепер мусила латати чужі речі та працювати, як Беккі.

— Ой, — затнулась Ерменґарда, — як… як ти взагалі-то?

— Не знаю, — відповіла Сара. — А ти як?

— Ну, я… У мене все добре, — мовила Ерменґарда, відчувши збентеження. Вона гарячково подумала про те, що треба сказати щось більш особисте, проникливе. — Ти зараз дуже… дуже нещасна? — похапцем спитала вона.

Згодом Сара картала себе за несправедливість. Але тієї миті її зранене серце зайшлося від болю, і їй здалося, що такій обмеженій людині, як Ерменґарда, ліпше триматись від неї подалі.

— А як ти гадаєш? — запитала вона. — Невже ти думаєш, що я страшенно щаслива?

І вона пройшла повз подругу, не промовивши більше ні слова.

З часом Сара зрозуміла, що це власне нещастя змусило її забути очевидні речі. Їй слід було пам’ятати, що не можна звинувачувати бідолашну Ерменґарду в тому, що вона щось говорить або робить незугарно. Власне, вона завжди була незугарною, і що більше переймалась, то нездаліші вчинки робила.

Однак та раптова думка, що промайнула в Сариній голові, зробила її байдужою до чужих почуттів.

«Вона така ж, як і всі інші, — подумала Сара. — Їй насправді не хочеться зі мною говорити. Вона знає, що ніхто не говорить».

Тож протягом кількох тижнів між ними стояла якась перепона. Коли вони випадково зустрічались, Сара дивилася в інший бік, тоді як Ерменґарда почувалася надто напруженою і збентеженою, щоб почати розмову. Інколи дівчатка кивали одна одній, проходячи повз, але бували випадки, коли навіть не обмінювались вітаннями.

«Якщо вона не хоче зі мною розмовляти, — думала Сара, — я буду її уникати. Завдяки міс Мінчін це зробити легко».

Зусилля міс Мінчін сприяли тому, що тепер подруги майже не бачились. У цей час усі помітили, що Ерменґарда стала навіть простакуватіша, ніж раніше. Вона виглядала байдужою і нещасною, часто сиділа, скоцюбившись на лаві у віконній ніші, й безцільно дивилась у вікно, ні з ким не розмовляючи. Якось Джессі, проходячи повз неї, зацікавлено спинилася.

— Чого це ти плачеш, Ерменґардо? — запитала вона.

— Я не плачу, — відповіла та глухим, здавленим голосом.

— Ні, плачеш, — наполягала Джессі. — По твоєму носу щойно скотилася велика сльозина й капнула з кінчика. А ось іще одна.

— Добре, я плачу, — зізналась Ерменґарда. — Плачу, бо мені сумно. Але яке вам усім до того діло!

Вона повернулась до Джессі спиною, дістала носовичок і заховала у ньому обличчя.

Тієї ночі Сара поверталась до своєї кімнатки на горищі пізніше, ніж зазвичай. Вихованки пансіону вже лягали спати, а їй усе знаходилася робота, після чого вона ще повчилася в порожньому класі. Коли Сара піднялася сходами нагору, то була дуже здивована, побачивши, що зі щілини під дверима пробивається смужечка світла.

«Сюди ніхто, крім мене, не заходить, — швидко промайнула думка. — Але хтось же запалив свічку!».

І справді, хтось запалив свічку. До того ж вона була не в кухонному підсвічнику, які ті, що використовувала Сара, а в кращому — зі спалень учениць. На старенькій лавочці для ніг виднілась постать, одягнута в нічну сорочку й закутана червоною шаллю. Це була Ерменґарда.

— Ерменґардо! — вигукнула Сара і налякалась, що її почують. — Тобі влетить!

Ерменґарда підхопилась із лавочки. Вона зачовгала по горищу — її пантофлі були завеликі на неї. Очі та ніс дівчинки почервоніли від плачу.

— Я знаю, що мене покарають, коли дізнаються, що я була тут, — мовила вона. — Та мені байдуже. Саро, будь ласочка, скажи мені, в чому річ? Ти більше не хочеш зі мною дружити?

Вона мовила це так щиро, ніжно і просто, що Сарі підкотився клубок до горла. Перед нею стояла колишня Ерменґарда, яка запитувала, чи зможуть вони бути найкращими подругами. Запитання пролунало так, ніби вона не сердилась на подругу протягом останніх кількох тижнів.

— Я з тобою хочу дружити, — відповіла Сара. — Просто я подумала, що… Розумієш, зараз усе змінилось. І я подумала, що ти змінилася теж.

Зарюмсані очі Ерменґарди стали ще більшими.

— Але це ж ти змінилася! — крикнула вона. — Ти не хотіла говорити зі мною. Я вже просто не знала, що робити. Це ти змінилася після того, як я повернулась.

Сара задумалась на хвильку. Вона зрозуміла, що припустилася помилки.

— Я справді змінилася, — пояснила вона, — хоча не так, як ти думаєш. Міс Мінчін не хоче, щоб я розмовляла з вихованками. Більшість із них не бажає розмовляти зі мною. Я подумала, що, може, й ти не хочеш. Тому я намагалася триматись від тебе подалі.

— Ох, Саро! — докірливо зойкнула Ерменґарда, відчувши, як розвіюються її страхи.

Ще раз поглянувши одна на одну, дівчатка кинулися в обійми. Сара притулилася головою до червоної шалі, якою були вкутані плечі подруги. Коли їй здавалось, що Ерменґарда покинула її, Сара почувалася страшенно самотньою.

Після цього вони вдвох сиділи на підлозі. Сара обхопила коліна руками, а Ерменґарда куталась у шаль, вдивляючись у дивне обличчя подруги з обожненням.

— Я більше не могла витримати, — сказала вона. — Думаю, ти змогла би жити без мене, Саро, але я без тебе — ні. Я вже майже померла. Тож сьогодні, плачучи під ковдрою, я раптом вирішила прокрастись сюди і благати тебе, щоб ти знову погодилась зі мною дружити.

— Ти краща, ніж я, — відповіла Сара. — Я була занадто горда, щоб просити про дружбу. Бачиш, зараз, коли мене спіткали випробування, вони показали, що я зовсім не така вже хороша дитина. Я боялася, що так і буде. Може, — вона наморщила лоба, роздумуючи, — для цього мені й послали випробування.

— А я нічого хорошого в них не бачу, — переконано заявила Ерменґарда.

— По правді кажучи, я теж, — приязно погодилася Сара. — Та гадаю, що в усьому мусить бути щось хороше, навіть якщо ми його одразу не помічаємо. Без сумніву, навіть у міс Мінчін має бути щось хороше.

Ерменґарда із похмурою зацікавленістю оглядала горище.

— Саро, — спитала вона, — думаєш, ти зможеш тут жити?

Сара озирнулася.

— Якщо уявлятиму, що тут усе зовсім по-іншому, то зможу, — відповіла вона. — Або якщо вдаватиму, що це місце з якоїсь історії.

Дівчинка говорила повільно. Її уява нарешті почала оживати. Відколи трапилося нещастя, Сара перестала фантазувати. Вона почувалася ніби в страшному сні — на уяву не вистачало сил.

— Іншим людям доводилося жити й у значно гірших місцях. Згадай хоча б графа Монте-Крісто, який мучився у підземеллях замку Іф. Або в’язнів Бастилії!

— Бастилії, — майже прошепотіла Ерменґарда. Вона дивилась на подругу, підпадаючи під чарівливий вплив її фантазії. Ерменґарда пам’ятала, як Сара розповідала їй про Французьку революцію так натхненно і полум’яно, що забути було неможливо. Так розказувати вміла лише вона.

— Добре, — мовила вона, — думаю, треба уявляти все саме так. Я — в’язень у Бастилії. Я провела тут уже багато-багато років. Усі забули про мене. Міс Мінчін — наглядач, а Беккі, — очі оповідачки засвітилися від раптової знахідки, — а Беккі сидить у сусідній камері.

Вона повернулась до Ерменґарди, і цю в мить виглядала точнісінько як колишня Сара.

— Я буду вдавати, що це справді так, — сказала вона. — І це мені допомагатиме.

Ерменґарда аж тремтіла від захвату.

— А ти мені про це розкажеш? Можна, я буду сюди тихенько приходити ночами, коли всі поснуть, і слухати, що ти робила вдень? Тоді мені здаватиметься, що ми стали найкращими подругами, навіть більше, ніж раніше.

— Так, — відповіла Сара, киваючи. — Біди випробовують людей. Лихо, яке сталося зі мною, випробувало тебе і довело, наскільки ти хороша.