Маленька принцеса

Розділ 7 Знову діамантові копальні

Коли Сара ввійшла до класу, прикрашеного гірляндами з гостролисту, її супроводжувала своєрідна процесія. Міс Мінчін, вбрана у свою найпишнішу шовкову сукню, вела дівчинку за руку. Слідом крокував слуга, несучи коробку, в якій була Остання Лялька. Потім ішла служниця з іншою коробкою в руках, а замикала ходу Беккі, вбрана в чистий фартух і новий чепчик, — вона несла третю коробку. Сарі більше до душі було би увійти до кімнати, як зазвичай, але міс Мінчін послала по неї й у розмові, що відбулась у її власній вітальні, висловила своє бачення.

— Це особлива подія, — сказала вона. — Тому я не бажаю, щоб усе пройшло буденно.

Тож Сару завели з помпезністю, від чого іменинниця дуже засоромилась, адже великі дівчатка пильно дивились на неї та штурхали одна одну ліктями, а менші учениці весело крутилися на своїх місцях.

— Тиша, панночки, тиша! — промовила міс Мінчін, щоб угамувати жваве перешіптування. — Джеймсе, поклади коробку на стіл і відкрий кришку. Еммо, постав ту, що в тебе, на стілець. Беккі! — вигукнула вона несподівано суворо.

Беккі від хвилювання майже забула, що відбувається, — вона посміхалася, дивлячись, як Лотті нетерпляче крутиться у радісному передчутті. Роздратований голос так настрашив Беккі, що вона ледь не випустила з рук коробку, і коли налякано, незграбно присіла, щоб вибачитися, це було так смішно, що Лавінія і Джессі захихотіли.

— Тобі не дозволено дивитись на юних панночок, — сказала міс Мінчін. — Ти забуваєшся. Постав свою коробку.

Беккі мерщій виконала наказ і налякано позадкувала до дверей.

— Можете іти, — міс Мінчін відпустила слуг, махнувши рукою.

Беккі шанобливо ступила убік, щоб пропустити старших слуг. Вона не змогла стриматися, щоб не кинути сумовитий погляд на коробку, яка стояла на столі. Щось зроблене з блакитного атласу просвічувалось між сувоями тонкого обгорткового паперу.

— Якщо ваша ласка, міс Мінчін, — раптом промовила Сара, — чи не дозволите ви Беккі зостатись?

Це був дуже сміливий учинок. Від несподіванки міс Мінчін ледве не підскочила. Вона одягнула свій монокль і пильно, стривожено поглянула на свою зразкову вихованку.

— Беккі! — вигукнула вона. — Моя дорогенька Саро!

Сара зробила крок до міс Мінчін.

— Будь ласка, дозвольте, я ж знаю, що їй теж дуже хочеться подивитися на подарунки, — пояснила Сара. — Вона теж дівчинка, ви ж розумієте.

Міс Мінчін була просто шокована. Вона переводила погляд з однієї постаті на іншу.

— Дорога моя Саро, — сказала вона. — Беккі — просто посудомийка. А посудомийки — е-е… — вони не дівчатка.

Вона й справді раніше ніколи про це не замислювалась. Посудомийки були для неї механізмами, які носили кошики з вугіллям і розпалювали вогонь.

— Але Беккі — дівчинка, — спокійно заперечила Сара. — І я знаю, що їй би дуже сподобалося. Будь ласка, дозвольте їй лишитися, на честь мого дня народження.

Міс Мінчін відповіла з почуттям власної гідності:

— Ну, якщо це ваше бажання на день народження, думаю, я можу дозволити їй лишитися. Ребеко, подякуй міс Сарі за її велику доброту.

Беккі в цей час стояла, сховавшись у куток, і від хвилювання м’яла край фартуха. Вона підійшла, щоб поклонитися і подякувати. Між нею і Сарою ковзнув погляд дружнього взаєморозуміння, доки вона сама безладно плуталась у словах.

— Дякую, міс! Я така вам вдячна, міс! Справді дуже хотіла на ляльку подивитися, міс, дуже хотіла. Дякую вам, міс. І вам дякую, пані, — Беккі повернулась і злякано поклонилася міс Мінчін, — за те, що дозволили мені побути тут.

Міс Мінчін знову махнула рукою — цього разу в напрямку кутка біля дверей.

— Іди туди, — наказала вона. — І не наближайся до юних панночок.

Беккі пішла на своє місце, усміхаючись. Їй було байдуже, де їй накажуть стати, адже вона дуже раділа, що залишилася в класі, замість того, щоби бути відісланою на кухню, коли тут відбуватимуться такі цікаві речі. Вона навіть не помітила, як міс Мінчін прокашлялась і знову заговорила.

— А тепер, юні леді, я маю сказати вам кілька слів, — повідомила вона.

— Вона збирається виголосити промову, — прошепотіла одна з дівчат. — Швидше вже б це закінчилось.

Сара почувалася дуже незручно. Оскільки це було святкування її дня народження, ймовірно, що й промова буде про неї. А це було б не дуже приємно — стояти серед класу і слухати, як говорять про тебе.

— Як ви знаєте, юні леді, — промова таки почалася, — нашій дорогенькій Сарі сьогодні виповнилось одинадцять років.

— Дорогенькій Сарі! — невдоволено буркнула Лавінія.

— Кільком із вас теж уже виповнилось одинадцять, але Сарин день народження дуже відрізняється від дня народження будь-якої іншої дівчинки. Коли вона подорослішає, то стане спадкоємицею великого багатства, а це накладає на неї обов’язок гідно ним розпорядитись.

— Діамантові копальні, — тихенько захихотіла Джессі.

Сара її не чула. Вона стояла, не зводячи своїх зелено-сірих очей з міс Мінчін, і відчувала, як її кидає в жар. Коли міс Мінчін говорила про гроші, Сара відчувала, що всередині наростає ненависть до неї, — а ненавидіти дорослих було, звісно, дуже нечемно.

— Коли її люблячий тато, капітан Кру, привіз свою донечку з Індії, щоб передати під мою опіку, — промова лунала далі, — він жартома сказав мені: «Боюсь, міс Мінчін, вона буде дуже багата». А я відповіла: «Освіта в моєму пансіоні, капітане, виховає з дівчинки окрасу для найбільших статків». Сара стала моєю найзразковішою ученицею. Її французька мова і талант до танців — безсумнівна окраса пансіону. Її манери досконалі, саме завдяки ним ви назвали її Принцесою Сарою. Для того, щоб показати своє приязне ставлення, вона влаштувала сьогоднішнє святкування. Ви всі мусите цінувати таку великодушність. Хочу, щоб кожна з вас висловила подяку — промовте всі разом уголос: «Дякуємо, Саро!»

Усі учениці підвелися, точно як того пам’ятного ранку, коли вона розпочала своє навчання тут.

— Дякуємо, Саро! — промовили вони, а Лотті аж підстрибнула.

Сара цієї миті виглядала геть зніяковіло. Вона присіла в граційному реверансі.

— Дякую вам, — сказала іменинниця, — за те, що приєдналися до святкування.

— Дуже мило, Сарочко, — схвально мовила міс Мінчін. — Саме так поводяться справжні принцеси, коли народ їм аплодує. Лавініє, — в’їдливо додала вона, — мені здалося, чи ви справді щойно пхикнули або навіть захропіли. Якщо ви заздрите своїй співучениці, будьте ласкаві, виявляйте свої почуття у спосіб, більш гідний справжньої леді. А тепер я залишу вас — насолоджуйтеся святкуванням.

Щойно вона вийшла з кімнати, як немовби зруйнувалося закляття, яке на дівчаток накладала її присутність. Ледве зачинилися двері, як усі місця вже були порожні. Менші дівчатка посхоплювалися з лав. Старші не марнували часу — мерщій облишили свої крісла. Усі кинулися до коробок. Сара схилилася над одним із пакунків — радість осяяла її обличчя.

— Там книги, я впевнена, — промовила вона.

Менші учениці розчаровано зашепотіли, а Ерменґарда виглядала враженою.

— Твій татко прислав тобі книги у подарунок на день народження? — вигукнула вона. — Та він такий самий, як і мій! Не відкривай їх, Саро!

— Я люблю книги, — засміялася Сара, але повернулась до найбільшої коробки. Коли вона дістала Останню Ляльку, та виглядала так приголомшливо, що дівчатка не стрималися, аби не зітхнути від захвату, й аж відступили назад, щоб помилуватися нею.

— Вона завбільшки майже як Лотті, — зауважив хтось.

Лотті заплескала в долоні й заходилась танцювати довкруг, сміючись.

— Лялька вбрана, як до театру, — мовила Лавінія. — Її мантія оторочена горностаєм.

— Погляньте, — вигукнула Ерменґарда, підбігаючи ближче, — у неї в руці бінокль для театру, ось — синьо-золотий.

— А оце її дорожня валіза, — сказала Сара. — Давайте відкриємо і поглянемо на її вбрання.

Вона сіла просто на підлогу і повернула ключ. Дівчатка скупчилися довкола неї галасливою юрмою, доки Сара виймала пакунок за пакунком і діставала їх уміст. Ще ніколи у класі не було так гамірно. У валізі лежали мереживні комірці, шовкові панчохи та носовички. Там була скринька для прикрас із намистом та діадемою, що виглядали так, наче зроблені зі справжніх діамантів. Була і шубка з хутра морського котика, муфта, вечірні сукні й вбрання для прогулянок, капелюхи, віяла й одяг для прийому гостей. Навіть Лавінія та Джессі забули, що вони вже занадто дорослі для того, щоби бавитись ляльками, і разом з усіма зойкали від захвату та вихоплювали речі, щоб роздивитися.

— Сподіваюся, — мовила Сара, стоячи за столом і вдягаючи крислатого капелюха з чорного оксамиту на власницю усього цього добра, яка байдуже усміхалася, — сподіваюсь, вона розуміє, про що ми говоримо, і пишається тим, як ми милуємось.

— Ти завжди на щось сподіваєшся, — зверхньо пхикнула Лавінія.

— Знаю, — незворушно відповіла Сара. — І мені це подобається. Немає нічого кращого, ніж сподівання. Здається, ніби ти перетворюєшся на фею. Якщо ти сподіваєшся на щось недосяжне, починає здаватися, що твоє бажання реальне.

— Дуже легко сподіватись, коли ти все маєш, — сказала Лавінія. — А чи змогла б ти сподіватись і мріяти, якби була голодранкою і жила на горищі?

Сара припинила поправляти страусові пера на капелюсі Останньої Ляльки й задумливо поглянула на Лавінію.

— Вірю, що змогла б, — мовила вона. — Якби я була бідною, постійно мусила би на щось сподіватися і вдавати, ніби в мене все добре. А це зовсім не легко.

Саме на цих словах до кімнати зайшла міс Амелія. Згодом Сара не раз подумки поверталась до цієї миті. Її дивувало, що це сталося точнісінько тоді, коли вона промовила ту фразу.

— Саро, — сказала міс Амелія, — прийшов адвокат вашого тата, містер Берроу, щоб побачити міс Мінчін. Вони мають поговорити наодинці. У кабінеті міс Мінчін уже накриті столи з частуванням. Тож ліпше йдіть туди і беріться до ласощів, а моя сестра прийме адвоката тут, у класі.

Хто ж відмовиться від ласощів? Не одна пара очей засяяла від обіцянки частування. Міс Амелія вишикувала дівчаток і повела з кімнати, очолюючи процесію разом із Сарою. Вони залишили Останню Ляльку сидіти на кріслі в оточенні її розкішного гардероба. Сукні та пальта звисали зі спинок стільців, а на сидіннях громадились купи оздоблених рюшами нижніх спідниць.

Беккі, звісно ж, не очікувала, що її запросять приєднатися до святкування. І все ж вона мала необережність затриматися на хвильку, щоб помилуватися всією цією красою, — з її боку це й справді було вільністю.

— Беккі, повертайся до роботи, — наказала міс Амелія.

Однак дівчина лишилася, щоб спершу підняти ляльчині муфту й пальто. І доки вона захоплено їх розглядала, то почула, що на порозі вже з’явилася міс Мінчін. Беккі дуже злякалася — думала, що її звинуватять у надмірній вільності. Тож вона нерозважливо пірнула під стіл і сховалася за скатертиною.

До кімнати увійшла міс Мінчін. З нею був невисокий худорлявий джентльмен із різкими рисами обличчя — він виглядав знервовано. Треба визнати, що й міс Мінчін була дещо схвильована, адже поглядала на худорлявого джентльмена роздратовано і з нерозумінням.

Вона бундючно опустилася в крісло і вказала джентльмену на стілець:

— Прошу, сідайте.

Містер Берроу відразу не сів. Здавалось, його увага була прикута до Останньої Ляльки й речей, розкиданих довкола неї. Адвокат поправив свої окуляри й поглянув на все це з роздратуванням і осудом. Сама Остання Лялька, здавалось, анітрошки на це не зважала. Вона просто сиділа і незворушно дивилась на джентльмена.

— Сотні фунтів, — коротко відмітив містер Берроу. — Дуже дорогі тканини, все пошите паризькими модистками. Цей молодик не відмовляв собі у марнотратності.

Міс Мінчін відчула себе ображеною. Зневажливий тон стосовно людини, яка їй щедро платила, був безцеремонним. І навіть адвокати не мали права на таку безцеремонність.

— Перепрошую, містере Берроу, — сухо мовила вона. — Не розумію, до чого ви хилите.

— Подарунки на день народження, — критикував далі містер Берроу, — для дитини, якій виповнилось одинадцять років! Божевільні примхи, ось як я це називаю.

Міс Мінчін напружилася ще більше.

— Капітан Кру — багата людина, — сказала вона. — Самі лишень його діамантові копальні…

Містер Берроу різко обернувся до неї.

— Діамантові копальні! — перебив він. — Нема ніяких діамантових копалень! І не було ніколи!

Міс Мінчін підвелася.

— Що? — скрикнула вона. — Що ви маєте на увазі?

— У кожному разі, — роздратовано відповів містер Берроу, — було би значно краще, якби їх ніколи не існувало.

— Нема діамантових копалень? — перепитала міс Мінчін, спершись на спинку стільця. Вона відчувала, ніби довкола неї розвіюється прекрасний сон.

— Діамантові копальні частіше несуть розорення, ніж багатство, — сказав містер Берроу. — Коли чоловік потрапляє до рук вірного друга, а сам нічого не тямить у бізнесі, йому краще триматись подалі від діамантових копалень, чи золотих копалень, чи будь-яких інших копалень цього друга, бо найпевніше, що друг хоче, аби він сам вклав у цю справу гроші. Покійний капітан Кру…

Тут міс Мінчін перебила його.

— Покійний капітан Кру! — скрикнула вона. — Покійний! Чи ж не хочете ви мені сказати, що капітан Кру…

— Він помер, пані, — різко, без зайвих церемоній відповів містер Берроу. — Помер від тропічної лихоманки й проблем у справах. Тропічна лихоманка, може, й не вбила би його, якби він не втратив голову через клопоти в бізнесі, а клопоти в бізнесі не загнали б його в могилу, якби не допомогла тропічна лихоманка. Капітан Кру мертвий!

Міс Мінчін опустилася на стілець. Сказані слова неабияк стривожили її.

— А що це за клопоти в бізнесі? — спитала вона. — Які клопоти?

— Діамантові копальні, — відповів адвокат, — його вірний друг. І розорення.

Міс Мінчін перехопило подих.

— Розорення! — зойкнула вона.

— Він втратив усе, до останнього пенні. У цього молодика було забагато грошей. Його вірний друг геть схибнувся з цими діамантовими копальнями. Він вклав у них всі свої гроші й усе, що мав капітан Кру. А потім накивав п’ятами. Капітан Кру вже лежав, прикутий до ліжка лихоманкою, коли дізнався новини. Це для нього виявилося завеликим потрясінням. Він помер, не приходячи до тями — усе марив про свою маленьку дівчинку. І не лишив по собі ані пенні.

Тепер міс Мінчін зрозуміла, що в її житті раніше не було такого провалу. Її взірцеву ученицю разом із багатим батьком немовби одним подувом вітру віднесло від її пансіону. Вона почувалася ображеною та обдуреною і була впевнена, що всі: капітан Кру, Сара, містер Берроу — винні у цьому.

— Ви хочете мені сказати, — вигукнула вона, — що не лишилось нічого? Що Сара не матиме багатства? Що це дівчисько бідне, мов церковна миша? Що в мене на шиї замість багатої спадкоємиці сидить злидарка?

Містер Берроу був хвацьким ділком. Він відчув, що зараз — чудова мить, аби одним махом позбутись будь-якої відповідальності.

— Справді, вона тепер злидарка, — відповів він. — І справді, вона на вашій шиї, пані. У цілому світі в неї не лишилося рідної душі, про яку мені було би відомо.

Міс Мінчін дивилась просто себе. Здавалося, зараз вона відчинить двері, вибіжить із кімнати і припинить гучні веселощі, що долинали з вітальні, де святкували день народження.

— Це жахливо! — мовила міс Мінчін. — Цієї миті вона сидить у моїй вітальні, вбрана у розкішну шовкову сукню й мережива, та святкує свій день народження за мій кошт!

— Звісно, якщо вона святкує, то тільки за ваш кошт, пані, — спокійно відказав містер Берроу. — Контора «Берроу і Скіпворс» не несе жодної відповідальності. Мені ще не доводилося чути про таке раптове розорення. Капітан Кру помер, не оплативши й наш останній рахунок — а він був чималий, повірте.

Міс Мінчін повернулася до дверей. Її обурення наростало. Сталося найгірше з усього, що тільки могло намаритися.

— Зі мною сталось те саме! — скрикнула вона. — Я завжди була так упевнена в оплаті, що дозволяла будь-які найбезглуздіші витрати для цієї дитини. Я оплатила рахунок за цю несосвітенно дорогу ляльку і за її неподобно розкішний гардероб. Ця дитина завжди мала все, що тільки хотіла. У неї був екіпаж, поні й власна покоївка. І я все це оплачувала з того часу, як прийшов останній чек!

Містер Берроу очевидно не збирався вислуховувати розповідь про образи міс Мінчін після того, як висвітлив позицію своєї контори й виклав сухі факти. Розлючені власниці пансіонів не викликали в нього ані найменшої симпатії.

— То ліпше не платіть ні за що, пані, — зауважив він. — Хіба що ви хочете зробити юній панночці подарунок. Вам ніхто «дякую» за це не скаже. А вона сама не має за душею ані пенні.

— Але що ж мені тепер робити? — вимогливо запитала міс Мінчін, ніби вважала, що адвокат зможе дати всьому раду. — Що ж мені робити?

— Тут уже нічого не зробиш, — сказав містер Берроу, знімаючи окуляри й кладучи їх до кишені. — Капітан Кру помер. Його дитина лишилася без грошей. Відповідальності за неї не несе ніхто, крім вас.

— Я не відповідальна за неї, я відмовляюся нести відповідальність!

Міс Мінчін аж зблідла від люті.

Містер Берроу розвернувся, щоб іти.

— Нічого не можу вдіяти, пані, — мовив він байдуже. — Контора «Берроу і Скіпворс» не несе жодної відповідальності. Звісно ж, мені дуже прикро, що так сталось.

— Якщо ви думаєте, що її ось так можна мені нав’язати, то дуже помиляєтесь, — лютувала міс Мінчін. — Мене ошукали, обвели довкола пальця! Я викину її на вулицю.

Якби власниця пансіону не захлиналася від обурення, вона була б обережніша у словах. Але ж зараз вона зрозуміла, що на неї скидають розпещене дівчисько, яке до того ж завжди її дратувало, — тож міс Мінчін втратила самовладання.

Містер Берроу спокійно рушив до дверей.

— Я би не робив цього, пані, — зронив він. — Це виглядало б не надто добре. Неприємна історія, навряд чи вона посприяє репутації закладу. Учениця, яку викинули геть, — без грошей і знайомих.

Він був розумний ділок і добре знав, про що каже. А ще покладався на здоровий глузд міс Мінчін — вона теж неабияк зналася на справах, тож могла розібратись у ситуації. Вона б не допустила вчинку, який міг дати підстави людям осуджувати її за жорстокість і безсердечність.

— Краще б ви лишили її тут і залучили до якоїсь роботи, — додав адвокат. — Гадаю, вона — розумна дівчинка. З неї буде багато користі, коли підросте.

— З неї буде багато користі ще до того, як вона підросте! — вигукнула міс Мінчін.

— Упевнений, ви цього доможетесь, — мовив містер Берроу, скрививши губи в посмішці. — Переконаний, так і буде. На все добре!

Він поклонився і зачинив за собою двері. Міс Мінчін кілька хвилин стояла непорушно, втупившись перед собою. Усе, що сказав адвокат, було правдою. Вона це розуміла. Збитків їй ніхто не відшкодує. Її зразкова учениця розтанула, мов сон, а замість неї лишилося маленька голодранка, без друзів і родини. Гроші, які вона витратила на власний розсуд, було втрачено, й надії на їх повернення не лишалося.

Коли міс Мінчін стояла так, пригнічена усвідомленням своїх втрат, до її вух долинули веселі голоси з вітальні, де й досі тривало святкування. Що ж, принаймні це вона може зупинити.

Міс Мінчін уже рушила до дверей, аж тут вони відчинились і на порозі з’явилася міс Амелія. Зауваживши змінене, розлючене обличчя сестри, вона стривожено ступила крок назад.

— Що сталося, сестро? — вигукнула вона.

У голосі міс Мінчін звучала неприхована лють.

— Де Сара Кру?

Міс Амелія була спантеличена.

— Сара? — перепитала, затинаючись. — Вона з дітьми в твоїй кімнаті, звісно.

— У її розкішному гардеробі знайдеться чорна сукня? — поцікавилася власниця пансіону з гіркою іронією.

— Чорна сукня? — міс Амелія знову почувалася спантеличеною. — Чорна?

— Вона має сукні яких завгодно кольорів. А чорна в неї є?

Міс Амелія зблідла.

— Ні… Та-ак! — мовила вона. — Правда, сукня вже закоротка для дівчинки. Старенька чорна оксамитова сукня, але Сара вже з неї виросла.

— Тоді піди й накажи їй зняти те сміховинне рожеве вбрання. Хай одягне чорню сукню, байдуже, коротка вона на неї, чи ні. Розкіш для неї закінчилась!

Міс Амелія заламала свої пухкі руки й розплакалась.

— Ох, сестро! — схлипувала вона. — Скажи мені, що сталось?

Міс Мінчін не витрачала зайвих слів.

— Капітан Кру помер, — сказала вона. — Помер, не лишивши ані пенні. Це зіпсоване, розманіжене, примхливе дівчисько тепер бідне, як церковна миша, — та ще лишилось у мене на руках!

Міс Амелія важко опустилася на найближчий стілець.

— Я витратила сотні фунтів на дурнички для неї. Мені ніхто й ніколи не поверне ані пенні за мої збитки. Іди і припини це безглузде святкування. І нехай мерщій переодягнеться!

— Я? — міс Амелія відчула, що їй забило дух. — Я м-мушу піти й сказати їй?

— Негайно! — пролунала сповнена люті відповідь. — Не сиди тут, вирячивши очі, як гуска! Іди!

Бідолашна міс Амелія вже звикла, що її називають гускою. Зрештою, вона й сама знала, що схожа на гуску, — кому ж, як не їй, належало виконувати різну неприємну роботу. Як це було важко — увійти до кімнати, повної веселих дітей, і сказати іменинниці, що та раптом стала маленькою злидаркою, що їй негайно слід піднятися нагору і вбрати чорну сукню, з якої вона вже давно виросла! Та навіть брудну роботу хтось мусить робити. Без сумніву, це був не той випадок, коли можна сперечатися або ставити запитання.

Міс Амелія терла очі хустинкою, доки вони не почервоніли. Потім підвелась і вийшла з кімнати, не ризикнувши промовити ані слова. Вона знала: коли старша сестра поводиться так, як зараз, найрозумніше — без заперечень виконувати всі її накази. Міс Мінчін крокувала кімнатою. Говорила вголос сама до себе, навіть не усвідомлюючи цього. Протягом усього минулого року вона тішилася надіями на те, що діамантові копальні відкривають перед нею неабиякі можливості. Навіть власниці пансіонів можуть розраховувати на те, що накопичать неабиякі статки, якщо в цьому їм допоможуть власники копалень. А тепер замість того щоб із нетерпінням очікувати на прибутки, їй не лишалося нічого, крім як озиратись назад, підраховуючи збитки.

— Принцеса Сара, аякже! — бурчала вона. — Цю дитину розпестили так, ніби вона гідна бути самою королевою!

У гніві міс Мінчін мало не зачепила стіл, аж раптом почула голосне схлипування, що долинало з-під нього.

— Що це? — злісно вигукнула вона.

Схлипування почулося знову. Міс Мінчін спинилась і підняла скатертину за край.

— Як ти посміла? — закричала вона. — Як ти посміла? Вилазь звідти негайно!

Це була бідолашна Беккі. Коли вона вилізла з-під столу, її ковпак збився набакир, а обличчя розчервонілося від стримуваних ридань.

— Вибачте, пані, то… то я, — почала вона пояснювати. — Знаю, не можна було. Але я просто дивилась на ляльку, пані… А потім злякалась, коли ви зайшли. Ну, і я залізла під стіл…

— Ти була тут весь час і підслуховувала, — просичала міс Мінчін.

— Ні, пані, — Беккі заходилася заперечувати, присідаючи. — Не підслуховувала, ні. Я думала, що зможу непомітно вибратись. Але в мене не вийшло… Довелось лишитися. Та я не підслуховувала, пані, що ви… Я б такого ніколи не зробила. Але все одно все чула — що я могла зробити?

Раптом вона ніби втратила страх перед грізною господинею, що стояла перед нею. Беккі розплакалась.

— Будь ласка, пані, — казала вона. — Може, ви мене виженете, пані, але мені так шкода бідолашну міс Сару, так шкода!

— Геть із кімнати! — гаркнула міс Мінчін.

Беккі знову присіла в поклоні, сльози струменіли по її щоках.

— Зараз, пані… Я вже йду, — сказала вона, тремтячи. — Та дозвольте, хочу вас просити… Міс Сара — вона ж завжди була багатою панночкою, всі їй прислуговували… Що ж вона тепер робитиме, пані, без своєї покоївки? Ох, пані, може, може б ви дозволити мені прислуговувати їй? Я б швиденько перемивала всі свої каструлі й чайники. Дуже швиденько, а потім, якби ви лиш дозволили, я би прислуговувала міс Сарі. Ох, вона тепер зовсім бідна! Лишенько, — і Беккі розплакалася знову, — нещасна міс Сара! А всі ж її називали принцесою!

Тут міс Мінчін розлютилася ще більше, ніж раніше. Нікчемна посудомийка вирішила заступитися за це дівчисько, яке їй самій ніколи не подобалось (власниця пансіону зараз це чітко зрозуміла), — це було вже занадто! Міс Мінчін спересердя аж тупнула ногою.

— Ні! — відмовила вона. — Звісно що, ні! Вона буде прислуговувати сама собі, та ще й іншим! А тепер негайно геть із кімнати — інакше вилетиш із роботи!

Беккі затулила обличчя фартушком і прожогом вискочила. Вона вибігла з кімнати, спустилася сходами на кухню, сіла там поміж своїх каструль та чайників і зайшлася таким гірким плачем, наче в неї розривалося сердечко.

— Усе це сталося точнісінько, як в одній з її казок, — схлипувала Беккі. — Коли бідну принцесу виганяють геть із дому.

Міс Мінчін ще ніколи не виглядала такою суворою і стриманою, як тоді, коли через кілька годин до неї прийшла Сара.

Тієї миті Сарі здавалося, що святкування дня народження було просто сном або ж відбувалося багато років тому, а може, з якоюсь зовсім іншою дівчинкою.

Забрали все, що могло нагадувати про святкування. Зі стін зняли гостролист, парти і лави пересунули на звичні місця. Вітальня міс Мінчін знову набула свого вигляду — усі сліди святкування зникли, а сама директорка переодягнулась у буденне вбрання. Ученицям теж наказали зняти ошатні сукенки. Потім вони повернулися до класу і, збившись у купки, заходилися пошепки обговорювати подію і збуджено перемовлятись.

— Скажи Сарі, хай зайде до мене, — наказала міс Мінчін сестрі. — І поясни їй так, щоб зрозуміла, що я не терпітиму сліз і бурхливих сцен.

— Сестро, — відповіла міс Амелія, — вона — найдивніша дитина, яку тільки мені доводилося бачити. Вона зовсім не галасувала. Пам’ятаєш, так само було, коли капітан Кру повернувся до Індії. Коли я почала казати їй, що сталося, вона просто завмерла і мовчки поглянула на мене. Її очі, здавалося, ставали все більшими і більшим, а вона сама зблідла на виду. Коли я закінчила, вона не зводила з мене погляду ще кілька митей, а потім її підборіддя затремтіло, вона розвернулась і вибігла з кімнати, помчавши сходами нагору. Кілька дівчаток заплакали, але вона нібито їх і не чула — таке враження, що вона не сприймала нічого, крім моїх слів. Мені було дивно, що вона нічого не відповіла. Коли доводиться повідомляєш комусь раптову чи неприємну новину, очікуєш, що тобі щось скажуть у відповідь — що завгодно, але скажуть.

Ніхто, крім самої Сари, не знав, що сталось у її кімнаті після того, як вона вибігла сходами наверх і зачинила свої двері. Якщо по правді, вона й сама невиразно пам’ятала, що було. Пригадувала тільки, що ходила кімнатою і повторювала раз по раз голосом, який здавався їй самій чужим:

— Мій татко помер! Мій татко помер!

Зненацька вона спинилась перед Емілі, яка спостерігала за нею, сидячи на своєму кріслі, й розпачливо скрикнула:

— Емілі! Ти чуєш? Ти чуєш — мій татко помер! Він помер у Індії, за тисячі миль звідси.

Коли дівчинка спустилась до міс Мінчін на її виклик, обличчя Сари досі було блідим, а довкола очей запали глибокі тіні. Губи були міцно стиснуті в твердому намірі не виказувати страждань. Сара більш не виглядала дівчинкою, схожою на рожевого метелика, що пурхає від одного подарунка до іншого у врочисто прикрашеній класній кімнаті. Натомість її маленька постать здавалася чужою, покинутою, навіть недоладною.

Сара сама, без допомоги Марієт, перебралась у стару сукню з чорного оксамиту. Вбрання й справді було закоротким і тісним, тож тоненькі ніжки стирчали з-під куцого подолу й виглядали занадто довгими й худими. Вона не знайшла чорної стрічки, тому її темне густе волосся вільно обрамляло обличчя і ще більше підкреслювало його блідість. Сара міцно притискала до себе Емілі, обгорнуту в клапоть чорної тканини.

— Покладіть кудись ту ляльку! — сказала міс Мінчін. — Як ви взагалі додумались її сюди принести?

— Ні, — відповіла Сара, — я не покладу її. Вона — єдине, що я маю. Її подарував мені мій татко.

Сара завжди примушувала міс Мінчін почуватися не в своїй тарілці, хоч та це й приховувала. Зараз теж так сталось. Відповідь дівчинки не була грубою, радше спокійною і зваженою. І саме це було для міс Мінчін найважчим — може, тому, що вона й сама знала, що збирається вчинити безсердечно і нелюдяно.

— Відтепер у вас не буде часу на ляльки, — сказала вона. — Ви муситимете працювати. Будете вчитися приносити користь!

Сара не зводила з міс Мінчін своїх великих дивних очей, проте не казала ані слова.

— Тепер усе для вас зміниться, — вела далі міс Мінчін. — Сподіваюсь, міс Амелія пояснила вам причини.

— Так, — відповіла Сара. — Мій татко помер. Він не залишив мені грошей. Тепер я бідна.

— Ви злиденна, — сказала міс Мінчін. Вона дедалі більше розпалювалась від згадки про обставини. — Виявилося, що у вас нема ані рідних, ані дому і взагалі нікого, хто міг би про вас подбати.

Сарине худеньке бліде обличчя раптом скривилося, проте дівчинка змовчала.

— На що це ви так дивитесь? — різко спитала міс Мінчін. — Вам бракує клепки, щоб зрозуміти мене? Я кажу вам, що ви тепер — одна-однісінька в цілому світі. Нема нікого, хто б вам допоміг. Хіба що я з милості дозволю вам лишитись тут.

— Я розумію, — тихенько відповіла Сара. Вона ледве стримувала клубок, що підіймався в горлі. — Розумію.

— Ця лялька, — закричала міс Мічін, показуючи на розкішний подарунок для іменинниці, — ця сміховинна лялька, з усім її дурнуватим дорогим вбранням! Та я вже заплатила за неї!

Сара повернула голову до стільця.

— Остання Лялька, — промовила вона. — Остання Лялька.

У її тихенькому голоску вчувалося щось дивне.

— Справді, остання лялька! — підтвердила міс Мінчін. — І вона належить мені, а не вам. Усе, чим ви володіли, тепер моє.

— Забирайте, будь ласка, — мовила Сара. — Мені воно не потрібне.

Якби дівчинка кричала, плакала і здавалась наляканою, міс Мінчін проявила б до неї більше терпіння. Вона була жінкою, що любила командувати й відчувати свою владу. А тепер, бачачи Сарине бліде обличчя, сповнене рішучості, й слухаючи, як гордо звучить її голосок, вона почувалась так, ніби її втоптали у землю.

— Досить цих величних замашок, — відрізала міс Мінчін. — Час для них минув. Ви більше не принцеса. Я відішлю ваш екіпаж і вашого поні, а вашу покоївку звільню. Тепер ви вдягатиметесь у свій найстаріший і найпростіший одяг — ваші екстравагантні сукні не пасують теперішньому становищу. Тепер ви така, як Беккі, — вам треба працювати, щоб заробити на життя.

На її здивування, у дитячих очах промайнув слабенький промінчик світла — тінь полегшення.

— Я зможу працювати? — запитала Сара. — Якщо ви дозволите мені працювати, то все це не так важливо. Що я зможу робити?

— Усе, що вам накажуть, — почулась відповідь. — Ви розумна дитина, схоплюєте все швидко. Якщо з вас буде користь, я дозволю вам тут лишитись. Ви добре говорите французькою і зможете допомагати в навчанні найменших учениць.

— Правда? — вигукнула Сара. — Ох, будь ласка, дозвольте мені це робити! Я знаю, що змогла би їх навчати. Вони мені подобаються, а я їм.

— Досить цих дурниць про симпатії, — сказала міс Мінчін. — Вам доведеться робити більше, ніж просто навчати учениць. Ви будете виконувати різні доручення на кухні й у класі. Якщо мене щось не влаштує, я вас просто вижену. Запам’ятайте це. А тепер ідіть.

Сара непорушно стояла якусь мить, дивлячись на міс Мінчін. У її голівці громадились глибокі й дивні думки. Потім вона розвернулась, щоб вийти.

— А заждіть-но! — вигукнула міс Мінчін. — Хіба ви не збираєтесь мені подякувати?

Сара спинилась, відчуваючи, як її обіймають дивні думки.

— За що? — спитала дівчинка.

— За мою доброту до вас, — відповіла міс Мінчін. — За те, що я по своїй доброті даю вам дім.

Сара зробила два чи три кроки до власниці пансіону. Дівчинка схвильовано дихала, і коли заговорила, в її голосі вчувалося дивне, недитяче обурення.

— Ви не добра, — сказала вона. — Ви не добра, і це не дім.

На цих словах Сара повернулась і вибігла з кімнати до того, як міс Мінчін встигла спинити її і зробити бодай щось замість того, щоб дивитись із німою злістю їй услід.

Дівчинка повільно піднімалася сходами, важко дихаючи, і міцно притискала до себе Емілі.

— Як би я хотіла, щоб вона розмовляла! — сказала Сара сама до себе. — Якби ж вона тільки вміла говорити.

Сара збиралася піти до своїх покоїв, лягти на шкуру тигра, притулитися щокою до голови великої кішки, а потім дивитись на вогонь і думати, думати, думати. Та щойно вона піднялась нагору, з її кімнати вийшла міс Амелія, зачинила за собою двері і стала перед дівчинкою. Вона виглядала знервованою і почувалась ніяково. Просто глибоко в душі соромилась того, що зараз мусила зробити за наказом сестри.

— Вам… Вам сюди не можна, — сказала вона.

Не можна сюди? — вигукнула Сара й відступила крок назад.

— Це більше не ваша кімната, — відповіла міс Амелія і трохи почервоніла.

І раптом Сара зрозуміла. Вона збагнула, що це був початок перемін, про які говорила міс Мінчін.

— А де моя кімната? — спитала вона, сподіваючись, що її голос не тремтітиме.

— Ви будете спати на горищі, в кімнаті біля комірчини Беккі.

Сара знала, де це. Їй розповідала Беккі. Вона повернулась і піднялася сходами ще на два переходи. Останній був дуже вузький, на підлозі лежав затертий смугастий килим. Вона почувалась так, ніби йде геть і лишає далеко позаду себе світ, у якому жила інша дитина, яка більше не здавалась їй нею самою. А нова дівчинка, яка зараз піднімалася сходами на горище, була зовсім іншою людиною.

Коли Сара дісталась до дверей, що вели на горище, її серце гучно забилося. Вона відчинила двері, спинилася навпроти них і озирнулась довкола себе.

Так, це був справді інший світ. Кімната зі скошеною стелею. Стіни побілені, проте вже потьмяніли, й місцями з них відлущувалася штукатурка. Іржава камінна решітка, старе тверде залізне ліжко, накрите вицвілою ковдрою. Старі пошарпані меблі, які вже відслужили свій вік унизу, тепер стояли тут. Крізь віконце в даху виднілося похмуре сіре небо. Під вікном стояв старий пуф для ніг, оббитий червоною тканиною. Сара підійшла до нього і сіла. Вона рідко плакала. Не заплакала й тепер. Поклала Емілі на коліна, схилила до неї голову й міцно її обняла. Так вона сиділа тут, понурившись, без жодного слова, без жодного звука.

Раптом почувся тихенький стукіт у двері — стукали так тихо й скромно, що Сара спершу навіть не почула. Вона оговталась лише тоді, коли двері тихенько відчинились і з-за них зазирнуло заплакане обличчя. Це була Беккі — вона потайки плакала кілька годин, витираючи свої очі кухонним фартушком, доки ті зовсім не почервоніли.

— Ох, міс, — ледь чутно мовила вона. — Можна мені… Чи дозволите ви мені зайти?

Сара підняла голову й подивилась на неї. Вона спробувала усміхнутись, але не змогла. Раптом — це відбулося через любов і співчуття, що струменіли з очей Беккі, — її обличчя стало по-дитячому беззахисним, втративши надто дорослий вираз, притаманний йому зазвичай. Вона простягнула руку і гірко зітхнула.

— Ох, Беккі, — мовила Сара. — Я ж казала тобі, що ми однакові. Просто дві дівчинки, дві звичайні дівчинки. Бачиш, це правда. Між нами тепер немає ніякої різниці. Я більше не принцеса.

Беккі підбігла до неї, схопила її руку й притисла до себе. Потім опустилась на коліна біля Сари і заплакала від любові й болю.

— Авжеж, міс, ви принцеса, — схлипувала вона, ковтаючи слова. — Хоч би що сталось… із вами… хоч би що сталось… Ви все одно будете… будете принцесою… Цього ніщо не змінить.