Малий апокаліпсис

От і настає кінець світу. Насувається, ближчає, чи, скоріше, наповзає мій власний кінець світу. Кінець мого особистого світу. Але перше ніж мій всесвіт розпадеться на уламки, розсиплеться на атоми, вибухне в порожнечу, переді мною ще останній кілометр моєї Голгофи, останнє коло цього марафону, кілька останніх щаблів угору чи вниз по драбині безглуздя.

Я прокинувся о тій тьмяній годині, коли починається безнадійний день осені. Лежу і дивлюся у вікно, заповнене хмарами, власне, однією хмарою, — немов почорнілою старою шпалерою. Це година підбиття життєвого підсумку, година щоденного порахунку. Колись люди підбивали підсумок опівночі, перед тим, як провалитися у важкий сон, тепер — б’ються у груди вдосвіта, розбуджені гуркотом конаючого серця.

Поруч, у шухлядці, лежить чистий папір. Нітрогліцерин для сучасного літератора, наркотичний засіб для зболеного індивіда. Можна зануритись у мілку білість сторінки, сховатися від себе і від особистого всесвіту, який незабаром вибухне і щезне. Можна цю беззахисну білість загидити лихою кров’ю, лютим трійлом, смердючою мокротою — а цього ніхто не любить, навіть сам автор. Можна цю безглузду білість полити солодощами штучної злагоди, нектаром фальшивих надій, нудотним сиропом лестощів — а це люблять усі, навіть сам автор.

Куди, в який бік повернути на цьому останньому колі? У гірке ліворуч чи в солодке праворуч? За вікном та сама хмара, або ж групка знеосіблених хмар. По заіржавілому підвіконню пробіг дощ на довгих тоненьких ногах. Щось там було колись. Поривний рух форм, барв, уламків з емоцій. Моє життя і чуже. Найвірогідніше, чиєсь вигадане. Зліпок з прочитаного, нездійсненого, старих фільмів, незавершених марень, почутих легенд, невиснених снів. Моє життя. Котлета з білка і космічного пилу.

У ту хмару, чи пак в оту щільну групку осінніх хмар, занурився Палац культури, що колись, замолоду, був Палацом культури й науки імені Йосифа Сталіна. Величезна, шпиляста будівля викликала страх, ненависть, магічне почуття жаху. Пам’ятник пихи, меморіал неволі, кам’яний торт перестороги. А тепер це був лише великий барак, поставлений на ребро. Зжертий грибком і пліснявою старий громадський туалет, забутий на роздоріжжі посеред Європи.

Він моргає до мене кількома чахлими пломінчиками вікон. Кокетує з улесливою фамільярністю. А хто мене поставив на ребро? Мене покладено на бік. Лежу на лівім боці й дослухаюсь до свого серця, якого не чути. І думаю про слабесенький ланцюжок хімічних реакцій, який спричинює те, що я підношу повіки, що мені бурчить у шлунку, що морщиться шкіра на лобі, що ниє від притлумленого болю брутальний міхур. Що в голові чи поза нею відбувається рух слів, уявлень, які ми називаємо думками, що з’являється хмарка хвиль, яка є смутком або спазмом ненависті, що вистрелює в космічний простір снаряд жаху перед вічним незнаним або набій радощів від пізнання якоїсь частинки правди. У багатьох моїх друзів одного разу зненацька урвався той ланцюжок хімічних реакцій, і я не знаю, де вони тепер, чи перебувають у жменьці фосфору, що мізерніє в землі цвинтарній, чи віддаляються з конвульсіями і трепетом, властивими для хвиль, чи мчать углиб безконечності й, відбившись від чорного муру в кінці тієї безконечності, повернуться сюди, де мене вже не буде.

У будинку чути перші відгомони життя. Цей великий локомобіль у вигляді прибуткового дому поволі рушає в буденність. Отож і я сягаю по першу цигарку. Найсмачнішою є цигарка перед сніданком. Скорочує життя. Вже багато років я ретельно скорочую собі життя. І всі потайки скорочують своє існування. Щось у цьому повинно бути. Якийсь вищий наказ, чи, може, закон природи на переповненій людьми земній кулі.

Люблю це імлаве запаморочення, коли добре затягнешся гірким димом. Я хотів би гідно розпрощатися зі світом. Бо я з дитинства розстаюся з життям і не можу розстатися. Тиняюся по залізничних переїздах, броджу попід стінами, з яких падають цеглини, напиваюся до безтями, чіпляюсь до хуліганів. І таким робом наближаюся до мети. Я вже на фінішній прямій, тож хотів би якось попрощатися з вами. Прагну завити нелюдським голосом, аби почули мене в найдальшому куточку планети, а може, навіть, у сусідніх сузір’ях, а може, навіть, у Господній садибі. Це марнославство? Чи обов’язок? Чи інстинкт, що, немов потерпілим від космічного лиха, наказує нам кричати крізь віки у зоряний простір?

Ми знахабніли у стосунках із Всесвітом. Космосом витирає собі писок продажний поет, придуркуватий гуморист, зрадливий газетяр, тож чому б і мені не звести голову до неба, де носяться заіржавілі супутники і на камінь замерзлий послід космонавтів.

Отже, я хотів би якось попрощатися. Цілу ніч мені снилися зуби. Я тримав повну жменю зубів, наче кукурудзяні зерна. В одному навіть пломба стирчала, дешева варшавська пломба зі стоматологічної амбулаторії. Щось сказати про себе самого остаточне. Не для перестороги, ані для науки, ані навіть не для розваги. Просто сказати щось, чого ніхто більше не зможе відкрити. Бо я, коли засинаю, чи, може, в найпершій мінливій хмарці сну, починаю розуміти сенс існування, сенс часу і буття за життєвими межами. Розумію цю таємницю протягом якогось уламка секунди, якоїсь миті далеких споминів, короткої хвильки заспокійливих або жахних почуттів, а тоді падаю кудись на кам’янисте дно недобрих снів. Усі з більшою або меншою мірою скривавленим мозком напружують рештки сил, аби зрозуміти. А я вже близький до того. Тобто, буваю близько. І віддав би все, чим володію, до останньої крихти, — хоч я, власне, нічим не володію, тож віддав би все своє ніщо, аби побачити таємницю в усій її простоті, побачити одного разу і запам’ятати назавжди.

Я двонога істота, народжена неподалік берегів Вісли старими батьками, і це означає, що я успадкував у генах увесь їхній двоногий досвід. Я сам бачив війну, це жахливе безумство ссавців, котрі мордують одне одного аж до остаточного знесилення. Мені доводилося спостерігати народження і останню межу життя, себто дійство, яке називаємо смертю. Я пізнав усю звірячість свого біологічного виду і всю його незвичайну янголиність. Пройшов отим тернистим шляхом особистої еволюції, котрий називають долею. Я — один із вас. Я — досконалий безіменний гомо сапієнс. То чом би примхливому випадкові не довірити мені таємницю, якщо тільки відкриття її взагалі передбачено.

Те, що я кажу, схоже на якусь нікчемну балаканину, на неробські забаганки або на рефлексії збочення. Але ж ви, хто бодай час від часу приводить у рух свої ліниві звивини мозку, підлягаєте таким самим страхам і рефлексам самознищення. Таким самим бунтам і розчаруванням.

Дві п’яні молочарки завалили високий стіс ящиків з білими пляшками. Тепер, завмерши, вони спостерігають наслідки катаклізму, переживаючи складний і простий водночас процес трансформації переляку в легковажне полегшення. Прозорий дощ торкнувся своїм крилом нашого трухлявого від старості будинку. Нашого варшавського будинку з епохи пізнього сталінізму, з ери декадентського сталінізму, з часів ополяченого і здряхлілого сталінізму.

Треба вставати. Треба підвестися з ліжка й виконати п’ятнадцять дій, над змістом яких не слід замислюватись. Автоматичне нашарування звичок. Благословенна пухлина безглуздого ладу і традиції. Проте остання війна не тільки забила кілька десятків мільйонів людей. Остання війна мимоволі, ненароком зруйнувала великий палац культури європейської моральності, естетики і звичаїв. У «роллс-ройсах», «мерседесах» і «москвичах» людство в’їхало назад до тьмяних печер і льодовикових яскинь.

За вікном моє місто під хмарою, подібною до старої почорнілої шпалери. Місто, в яке долу загнала мене з мого власного міста, якого я вже не пам’ятаю і яке щораз рідше бачу уві сні. Доля перекинула мене лише на кілька сотень кілометрів, але віддалила від нездійсненого існування на цілу вічність перевтілення. Це місто є столицею народу, який провалюється в небуття. Про це теж треба сказати. Але кому? Тим, кого вже немає, чи тим, хто відходить у непам’ять? А, може, тим, що пожирають окремих людей і цілі народи?

Місто починає гриміти, наче велетенський механізм. Рушило з нічної летаргії. Рушило назустріч своїй долі, яку я знаю і яку хочу відвернути.

Павук з’їжджає зі стелі по невидимій нитці. Схуд, бідолаха, змалів, бо мух щоразу менше. Квартирує в мене ще з весни. Свого часу я помагав йому полювати. Ми потоваришували з необхідності. Він чомусь не має друзів, а з моїми друзями вже по всьому.

Отже, найперше помолюся. За себе, за ближніх і за померлих товаришів. Моя молитва, складена практично й компактно мною ж, подібна до слізливого ультиматуму. Самі лише вимоги і трохи загравань. Коли я молюся, полохливі й блюзнірські думки дзижчать над головою. Рвійно відганяю їх, хоч вони лише приміряють мої скромні знання до величезної старосвітської конструкції релігійних аксіом, які інкрустовано в оту понуру й меланхолійну будівлю, зведену людьми епох світлих і темних, гарних і жахливих. Потім я довго хрещуся, розпачливо й безконечно хрещуся, аби оцим ритуальним жестом відігнати злі думки, злі прагнення і злих духів.

Я вільний. Я один з небагатьох вільних людей у цій країні відвертого поневолення. Поневолення, недбало вкритого лаком сучасності. Я довго і безкровно боровся за цю нікчемну особисту свободу. Боровся за свою волю з спокусами, амбіціями й нестатками, які наосліп женуть усіх на заріз. До начебто сучасних різниць людської гідності, честі й чогось там іще, про що ми давно забули.

Я вільний і самотній. Бо самотність є досить низькою ціною за цю мою невеличку вигоду. Я визволився на останньому колі, звідки мету вже видно неозброєним оком. Я вільний анонім. Мої злети й падіння пішли від мене в шапках-невидимках, мої успіхи та гріхи відпливли в корветах-невидимках, а мої фільми і навіть книжки полетіли в безодню у сейфах-невидимках. Я вільний анонім.

У зв’язку з цим закурю собі ще одну цигарку. Натщесерце. От і настає мій кінець світу. Це я знаю напевно. Мій передчасний кінець світу. Що звістує його? Наглий пронизливий біль у грудях? Чи жахне вищання автомобільних гальм? Чи ворог, — а, може, товариш?

Ті баби за вікном і досі обговорюють катастрофу з молоком. Присіли собі на старих контейнерах з темно-сірого пластику, закурили і спостерігають, як водянисте молоко стікає до каналізаційного колодязя, звідки бухає пара, бо, мабуть, знов помилково пустили до водотягу гарячу воду з електроцентралі. І раптом я усвідомлюю, що вже роками ніхто не розносить молоко; жінки-робітниці непевного віку, котрі пхають поперед себе візки з молочними пляшками, — таке видовище я давно вже забув, ця картина асоціюється у моїй свідомості з далекими роками, коли я був молодий і світ теж був молодий.

Певно, знімають якийсь фільм, думаю собі й припадаю чолом до вологої шиби. Але за вікном нормальна, як завжди заболочена вулиця. Гурти людей поспішають попід стінами будинків до своїх справ. Від Палацу культури, як і щодня зранку, коли зростає температура повітря, відривається струхлявіла брила кам’яного оздоблення і з гуркотом котиться вниз по вищерблених розколинах будівлі. Лише тепер я зауважую на стіні тієї почвари великого орла на червоному тлі, тобто на червоному, але почорнілому від дощу. Білий наш орел незле тримається, бо знизу його підпирає велетенська земна куля, тісно обвита серпом і молотом. Якась ринва відлунює глибоким голосом окарини. То вітер, може, ще літній, а може, вже й зимовий дме з майдану Урочистостей, обертаючи тополі срібним боком до сонця, що погрузло в мокрому хмаровинні.

Закінчилися цигарки. А як тільки закінчуються цигарки, людину охоплює раптове бажання затягнутися димом. Отож відчиняю подальші шухляди своєї скарбнички, в якій зберігаю образливі листи, старі рахунки, зіпсовані запальнички і квитанції фінансових органів, фотографії з часів молодості і снодійні засоби. Аж ось поміж ватяним клоччям і бинтами зі старих добрих часів, коли для мене ще був сенс піддаватися медицині, отже, в тому замшілому від старості закамарку знаходжу пожовклу сторінку багаторічної давності, схожу на картуш архітектурної пам’ятки чи на могильну плиту, сторінку, на якій я колись розпочав нову прозу, але так і не закінчив її. А розпочинав я в оту чудову епоху, на Новий рік, відразу ж після Сильвестра, і приємне похмілля пульсувало у моїй ще здоровій голові. А розпочинав я на Новий рік тому, що в ті часи схилявся перед забобонами, тож хотів пошанувати працею новий біологічний та астрономічний цикли. Пізніше я зрозумів, що мій власний Новий рік починається десь наприкінці літа або на початку осені, й, мабуть, припинив писання і вже не написав більше ані слова.

Отже, лежав той аркуш, колись білий, тепер жовтий, недовершений, попри довгі місяці, квартали й роки, незаповнений, з вицвілим епіграфом, який повинен був благословити на зворушливі сцени, піднесені думки і прегарні описи природи. Здмухнувши пил варшавських фабрик з цього воскованого мертвяка моєї фантазії, читаю слова, котрі були життєвим гаслом старого польського магната з XIX сторіччя: «Якщо мені дозволяють інтереси Росії, то я охоче звертаюсь почуттями до первинної своєї вітчизни». Що я тоді мав на увазі? Може, хотів щоранку, натщесерце проголошувати це визнання своїм дітям? Чи мав намір розіслати його на святкових листівках до тодішніх магнатів науки, літератури, кіно? Чи намагався у цензора здобути ласки для прози, що померла, щойно народившися з анемічного натхнення?

Шиби у вікнах болісно брязнули. Звідкись із бічної вулиці вихопився істеричний сигнал міліційних машин. Я глянув на годинника, що його колись привіз для мене мій приятель Станіслав Д. З Радянського Союзу. Доходила восьма. Я знав, що це означає. Як і щоднини, у цей час містом гнали оточений зусібіч міліційними автомашинами броньований рефрижератор з харчовими продуктами для міністрів і партсекретарів. Кавалькада машин пронеслася повз мій будинок, розбризкуючи молочну калюжу по бруківці. Архаїчні молочарки, видобуті на цей день з якогось притулку для старих, затоптували недопалки в багнюці хідника, крадькома прощаючись.

Зненацька хтось подзвонив у мої двері. Я завмер коло вікна, не вірячи власним вухам. Був переконаний, що той пристрій — дзвінок — не функціонує вже багато років. Але вишуканий ксилофонний звук повторився настирливіше. Натягаючи на плечі старий халат, подарунок шваґра, Яна А., я сторожко рушив до дверей. Відчинив їх. На площадці сходів стояли Губерт і Рисьо, обидва у святкових костюмах, що пам’ятали ще середину погідних сімдесятих. Губерт тримав у правій руці ціпок, а в лівій — грізну на вигляд течку. Серце моє забилося швидше й не без підстави на те, бо обидва з’являлися в мене не частіше, як двічі на рік, і кожен візит означав радикальні зміни в моєму житті.

— Ми не занадто рано? — веселенько спитав Губерт.

Я добре знав оті їхні вдавані посмішки, за якими ховався удар, націлений в мене.

Я також невимушено всміхнувся, гостинно розчахнув двері й, коли вони церемонно заходили до передпокою, почав гарячково відгадувати мету їхніх відвідин. Завдяки їм я підписав десятки петицій, меморіалів і протестів, що роками адресувалися до нашого малослівного під цим кутом зору режиму. Кілька разів я втрачав роботу, багато разів мене нишком позбавляли громадянських прав, майже щодня я підлягав якомусь дрібному, прихованому цькуванню, про яке соромно навіть згадувати, але роки зробили своє — я геть утратив інтерес до життя. Отже, ми сердечно обіймалися, штовхаючись у тісному коридорі, все ще з тими посмішками старих друзяк, але я вже був добряче напружений і відчував, як пересохло мені в горлі.

Нарешті ми опинилися в моїй кімнаті і посідали в дерев’яні крісла, усі в ряд, наче в літаку, що мчить нас до незнаних і захоплюючих пригод.

— Добре виглядаєш, — мовив Губерт, кладучи біля себе оту зловісну теку.

— З тобою теж ніби все гаразд, — відповів я доброзичливо.

Якусь мить ми стримано придивлялись один до одного. Жилавими долонями Губерт спирався на ціпок. Осліпле око було нерухоме, друге він мружив, придивляючись до мене чи то приязно, чи іронічно. Колись, за давніх часів, він зазнав катувань, здається, від антикомуністичних підпільників, а може, й від слідчих офіцерів з Безпеки, й після того вже забутого всіма інциденту завше ходив з ціпком і слабував. Рисьо, якого я пам’ятаю ще ясноволосим ангеликом, тепер зробився розповнілим лисявим блондином, жерцем безсюжетних повістей, позбавлених розділових знаків та діалогів.

Ми незле виглядали як на старих шкарбунів, таки справді. Однак ця мовчазна пауза тривала трохи задовго і слід було уже щось сказати.

— Може, вип’єте по чарці?

— Чарка не зашкодить, — відповів Губерт. — А що маєш?

— Білу. Картопляну. З імпортованої картоплі.

— Тоді тим більше не слід відмовлятися, — Губертів голос був гучний, немов розрахований на більше приміщення, аніж моя захаращена кімната.

Коли я діставав із шафки пляшку з чарками, обидва стримано розглянулись по кімнаті. Забулькала рідина з імпортованої сировини, я присів на краєчку крісла. Цигарка натщесерце шкодить здоров’ю, однак сто грамів картоплянки — то взагалі смерть. Може, і на краще. Я підніс чарку.

— За успіхи.

— Дай Боже, — озвався нарешті Рисьо й умить спорожнив чарку.

За вікном стих на хвильку вітер, і тополі повернулися до нас своєю стиглою статечною зеленню. У будинку, як навмисне, була виняткова тиша, і мовчанка наша робилася все гучнішою. Проте я твердо вирішив не озиватись, змусити їх самих розкрити карти.

Губерт обережно відсунув чарку.

— Ти рідко виходиш з хати, — мовив він.

— Так. Осінь засмучує мене.

— Депресійка?

— Певно. Щось на зразок.

— Що-небудь пишеш?

— Саме розпочав.

Він придивлявся до мене якось недовірливо. Рисьо налив собі ще одну.

— І що це буде?

— Нічого особливого. Закортіло мені написати трохи дурниць про себе.

— Ти завше писав про себе.

— Напевно, маєш рацію. Але я хотів і про інших.

— Давно пора.

— Щоб забутися.

Усе це було схоже на іспит. І я почував себе як школяр. Але ж я все життя чувся школярем, щонайвище студентом.

— То що, Рисю, — раптом сказав Губерт. — Час, гадаю, перейти до діла.

Рисьо кивнув.

— Що-небудь підписати? — чемно вгадував я, позираючи на чорну теку.

— Ні, цього разу маємо іншу справу. Може, Рисю, ти почнеш?

— Говори ти, якщо вже почав, — квапливо кинув Рисьо.

Якесь дурнувате тепло розтікалося по мені. Я машинально потягнувся до пляшки. Принагідно хотів налити й Губертові.

— Дякую. Достатньо, — стримав він мене дещо офіційно.

Я подумав, що то недобрий знак.

Власне кажучи, мені байдуже. Я вільна людина, що зависла високо над оцим містом і звіддалік зачудовано придивляється до дивних людей з їхніми дивними справами. Я бездумно ввімкнув свій маленький настільний телевізор. З нього полинуло завивання вітру, лопотіння якихось полотнищ, а за хвильку зі сріблястого кружечка виросло зображення врочисто прикрашеного аеропорту. На екрані мерзла почесна варта, якісь цивільні затулялися пальтечками од вітру, а над ними здіймалися, наче вітрила, червоні знамена, лиш де-не-де сором’язливо переплетені з біло-червоними прапорами.

— Отже, — наважився перервати мовчанку Губерт, — ми давно не говорили з тобою.

Я зітхнув, соромлячись того свого зітхання й глибше опускаючись у крісло.

— Так. Втрачаємо наші зв’язки, — сказав я з інтонацією світського пана. — А нас дедалі менше.

— Кожен в собі, як у гробі, — додав Рисьо.

— Але я стежу за вашою діяльністю.

— Яка вже там діяльність, — махнув Губерт. — Підтримуємо вогник, що ледь жевріє.

— Це правда. Маю таке враження, що ця країна справді вмирає, — мовив я, не знаючи, до чого вони ведуть.

— Стільки років шарпанини. Ми зістарілися, змізерніли, видаючи оті напівлегальні вісники, газетки, відозви, які мало хто читає. Хіба що молодь. Але молодь одружується, народжує дітей, купує малого «фіата», бере в оренду городню ділянку, садить помідори. Нас затоплює міщанство, «совдепівське» міщанство.

— Гаплик. Могила, — додав Рисьо, наливаючи собі чарку.

З-під нещільно припасованих балконних дверей на підлогу просочується вода. Треба б знайти ганчірку і запобігти шкоді, але мені не надто хочеться, та й трохи соромлюся друзів. Тяжко йде наша розмова. Непросто говорити про те, про що думаєш увесь Божий день, що навіть сниться в паскудні ночі. Колись усе було краще. Ми були дітьми XIX століття. Наші батьки брали участь у Легіонах[1] або в ПОВі[2], ми перебували в АК[3] чи в СВМ[4]. Це значить, — як би це тепер сказати, це значить, — як би це пояснити через стільки років, це значить, це нічого, до дідька, не значить наприкінці нашого чудового XX віку, віку тиранії та розперезаної демократії, дурнуватого святенництва і геніальної мерзоти, звироднілого мистецтва і розгнузданої графоманії.

Я бачу втуплене в мене видюще Губертове око.

— Чуєш? — запитує.

— Так, звичайно.

— Ми хочемо тобі дещо запропонувати. Від імені всіх нас.

Відчуваю якийсь холодок на спині. Дуже повільно відсуваю недопиту чарку.

— Що саме ви хочете запропонувати?

— Аби ти сьогодні о восьмій вечора спалив себе перед будинком Центрального Комітету партії.

У телевізійному зображенні ніщо не змінилося. Вітер, поривне лопотіння знамен й очікування. Тільки тепер пробивається ще музика, її передають зі студії, поштиву і врочисту.

Ковтаю важко слину, перемішану з горілкою.

— Жартуєш, Губерте?

— Ні. Не жартую, — і він витер невидимий піт з чола.

— Але чому я? Чому ви приходите з цим до мене?

— Ну, а до кого ж? Хтось повинен це зробити.

— Розумію, все розумію, лише не розумію, чому саме я?

Губерт дивиться на Рися.

— Я казав, що так буде.

Рисьо втупився у підлогу.

— Слухай, — насилу озивається він. — Ми довго міркували над цим. Проаналізували всі кандидатури. Випало тобі.

На підвіконні стоїть моє деревце щастя. Щойно зараз помічаю, як воно віднедавна вибуяло, як обросло молодим, сильним листям. Стільки років хирлявіло, а тепер зненацька без жодної зовнішньої причини скинулося вгору, пустивши навсібіч повно міцних вузлуватих пагонів.

— Розумієш, — тихо каже Губерт, — такий вчинок лише тоді матиме сенс, якщо приголомшить людей тут, у нас, і всюди за кордоном. Ти знаний серед наших читачів, і на Заході де-не-де відомо про тебе. Твій життєвий шлях, як і твій характер, якнайкраще годяться для такої акції. Ясна річ, ми не можемо вмовляти тебе і не робитимемо цього, бо це — справа твоя і твого сумління. Я тільки хочу переказати тобі точку зору не лише мою чи Рися, але і всіх тих кіл, які намагаються боротись. Вибач, але не вживатиму голосніших слів.

— Сумніваюся, чи моя смерть виконає ту роль, якої ви сподіваєтесь від неї. Я знаю таких, кого ця жертва піднесла б на рівень світового символу.

Вони подивилися на мене зацікавлено. Губерт старанно розтирав синіючі пальці.

— Певно, маєш на увазі Яна? — запитав він.

— Хоч би і його. Янові фільми знані в усьому світі, а книжки читаються в багатьох країнах на правах універсальної літератури. Щороку із завмиранням серця чекаємо, що він отримає Оскара або Нобеля.

Губерт ледь помітно всміхнувся.

— Це забагато, завелика ціна для такої країни й такого суспільства. Ти сам собі відповів.

— Гаразд А наші кінорежисери, наші композитори. Я хоч зараз можу назвати кілька імен, більш гідних від мого.

— Твоє якраз годиться, старий, — мовив Рисьо і потягнувся до пляшки. Певно, відчув, що я слабну, й хотів набратися духу.

— Життям і кров’ю слід розпоряджатися мудро, — обізвався стомленим голосом Губерт. — Вони повинні виконати іншу роль. У цьому знекровленому народі кожний самородок генія набуває якнайвищої ціни. Їхня смерть не надто збагатила б нас, навпаки — страшенно збіднила б.

— А чому не ти, Рисю?

Вони кисло переглянулися, ніби засоромившись мого плаксійства.

— Навіщо б ми до тебе приходили? — спитав Губерт. — Будьмо відвертими: твоя смерть є на цілий порядок більш презентативною. Хіба ти не розумієш цього?

— Старий, ти справді у самий раз, — додав Рисьо, який мав м’яке серце і страждав у цю мить разом зі мною.

— Послухай мене, Губерте. Я ніколи не втручався у функціонування нашого мистецького організму. До ваших справ, справ замученої опозиції в нікому не потрібній країні, до отих ваших справ я теж ніколи не втручався. Але тепер мушу сказати, що я про все це думаю. Ви зростили глухих і сліпих деміургів. Таких, що в чарівному мистецькому піднесенні, творячи прегарні універсальні шедеври, не зауважили ані нас, котрі човгають у багнюці, ані щоденних страждань суспільства. Вони ретельно доглядали той вируючий у них вогонь геніальності й похапцем користалися оваціями масової пропаганди режиму, яка щодня вихвалялася ними, а їхньою світовою славою підгодовувала свої комплекси. Ви, збідована опозиція, так само не шкодували для них овацій, помазуючи харизмою[5] морального схвалення. Вони роз’їлися завдяки нашому поневірянню, нашому впокоренню, нашій безіменності. Вони вільно гасали урочищами держмистецтва, бо нас звідтіля повиганяли, або ми самі, з власної волі, забралися геть. Коли ви ходили канючити їхній підпис під щонайскромнішу гуманітарну відозву, яка не подобалася розперезаній правлячій команді, вони знахабніло відсилали вас із нічим, підморгуючи прихвосням зі своєї свити, — мовляв, ви — провокатори, агенти Безпеки. Їхня велич походить із нашого добровільного здрібніння. Їхній геній виріс на наших творчих могилах. Чому б котромусь із них не заплатити жахливою фізичною смертю за десятиліття краденої, надлюдської величі?

Я вимкнув телевізор, де військові разом з цивільними вперто чекали на когось і не могли ніяк дочекатися. Балконом пройшовся град, скидаючи у прірву презервативи, зів’ялі на залізній балюстраді. Ті презервативи були свого роду букетиками конвалій, якими мене обдаровували сусіди з верхніх поверхів у вихідні та святкові дні.

— Кожного з нас більшою чи меншою мірою печуть заздрощі, — знічено мовив Губерт. Він був блідий і дедалі старанніше розтирав синіючі пальці. — Але про це нині не будемо, може, колись, іншим разом.

— А яким же іншим, коли я нині послухаюсь твого наказу?

— Ну, знаєш, старий, — Рисьо відставив чарку. — То недостойні аргументи.

— Я ніколи нічого не казав, хоча в мені тельбухи переверталися. Чи, може, Губерте, я повинен назвати тих, що все життя крокували попід ручку з владою, вдаючи, ніби йдуть самі по собі? А свої творива найспритніші з них зодягали в шмаття універсальної моди, всесвітніх фрустрацій[6], західних меланхолій і начебто лівацьких невралгій. Коли ми засовдепилися до такої міри, що і в нас виник культ недозволеного, двозначний голос забороненого лизання, жалюгідна втіха від політичної порнографії, коли і в нас з’явилося оте збочення — хитрозаде позерство заради самовідпущення усіх гріхів колаборації, то вони перші, спраглі оплесків, жадібні успіху, вхопилися за нову кон’юнктуру і засмітили мистецтво облудними жестами підбурливих Рейтанів[7], заморочили те наше бідне мистецтво, затоптали в ньому рештки сумління. Чому ти стелишся перед ними, коли вони по твоїх плечах спинаються до золотих яблучок, аби наситити свою пиху? Навіщо куриш перед ними фіміам обожнення, коли їхня доля заперечує долю твою?

— Ти сам вибрав собі долю. Зараз не час на такі дискусії. Що ж, Рисю, мабуть, нам пора? — Губерт обважніло схилився і витягнув з-під столу оту чорну теку, що могла містити в собі відозву про скасування смертної кари, збірку нецензурних віршів або звичайну бомбу домашнього виробництва.

— Почекай, Губерте, — я притримав його руку. — Скажи мені відверто, як людина людині, чому ти визначив мене?

Губерт вирвав руку з моєї долоні.

— Я нікого не визначаю. Мої права такі ж, як і твої. І обов’язки теж.

— Але щось у мені мусить бути таке, чому я підходжу, а інші — ні.

Дощ затуманив вікна. Якась дитина за стіною грала одним пальцем мелодію, що її я пам’ятаю з давніх, давноминулих років.

— Адже ти живеш спогляданням смерті, — хрипко прошепотів Губерт. — Я ніколи не ставився до твого комплексу як до письменницької манери. Ти зі смертю запанібрата і не повинен її боятися. Ти якнайстаранніше приготував себе і всіх нас до твоєї смерті. Про що ти думав перед тим, як ми прийшли?

— Про смерть.

— Бачиш, вона коло тебе. Досить простягти руку.

— Досить простягти руку.

— Так, і тільки.

— Сьогодні?

— Сьогодні о восьмій вечора, коли скінчиться засідання партійного з’їзду і делегати з усієї країни вийдуть із палацу.

— А всі вони?

— Хто?

— Ті, що потрібні народові.

— Вони у гріху і святості, в конформізмі й бунтарстві, у зраді й спокуті понесуть у вічність душу народу.

— Брешеш. Подавишся тією брехнею. Очі тобі вже вилазять з орбіт.

Рисьо зірвався на рівні, перекидаючи чарку.

— Не руш його! — крикнув він і почав копирсатися в Губертовій пазусі, а той закляк, витягнувши ноги, ніби хотів роздивитися свої заляпані черевики.

Рисьо намагався пропхати йому в посинілі губи білі горошини пігулок. Насилу влив між затиснуті зуби кілька крапель горілки. Губерт зарухав щелепами, зімкнув повіки, потім розгриз одну пігулку і спробував ковтнути.

Хтось дзвонив у двері. Я відчинив тремтячими руками. На порозі стояв підпилий тип, тримаючись одвірка.

— Наберіть води, бо перекриваємо.

— Мені вода вже не потрібна.

— Напустіть у ванну і куди там ще можете. Перекриваємо на цілу добу.

— Дякую. Певно, труба лопнула?

— Все на світі лопається. Можна у вас посидіти з чверть годинки, бо я ледве на ногах стою?

— Перепрошую, але приятель захворів. Мушу викликати «швидку».

— Усі хворіють у наш час. Не смію заважати. Бувайте здорові.

Чоловік пішов стукати до сусідів, а я бігцем повернувся до кімнати. Губерт, випрямившись, уже сидів у кріслі. Він змучено всміхався, аби приховати раптовий переляк.

— Дзвонити до лікаря?

— Не треба. Вже добре. То на чому ми спинилися?

Наче великий паперовий змій, линув понад дахами міста сніп сонячного світла. Знайомий горобець вистрибнув на прут балюстради, здивований, чому я не вітаюся з ним.

— Губерте, чи є в цьому сенс? Чи віриш ти у той сенс?

— Тільки тепер питаєш?

— Чому ти все життя був такий запеклий? В усіх відношеннях… Справа в гормонах чи у всевишній волі?

— Облиш його, він мусить іти додому, — відштовхував мене Рисьо.

— А чи не ближче до будинку партії?

— Розумієш, смерть смерті не рівня, — притлумленим голосом відказав Губерт. — Усім нам потрібна піднесена, велична, свята. Саме таку ти можеш принести нам жертву.

— За гріхи, старий, — додав Рисьо, силкуючись посміхнутися. — Маєш багацько своїх і наших гріхів за душею.

— Але всі вони мають стільки ж, — мовив я з розпачем, бо й мені передалася істерика цього паскудного осіннього дня.

— Їх уже немає. Лишаєшся сам на сам із Богом або, якщо хочеш, із власним сумлінням.

— А де вони?

— Зосталися далеко на малій нещасливій планеті.

— Губерте, це якийсь дурний жарт. Хтось вас намовив.

— Ні, це не жарт. Сам добре знаєш. Ти чекав нас багато років. Будь нарешті відвертим і скажи — чекав?

Він довго дивився на мене своїм здоровим оком, а тоді почав шукати течку, закинуту під стіл ногами під час приступу.

— І все ж, Губерте, скажи, ти віриш, що це потрібно?

Він насилу підійшов до мене, обійняв і поцілував зимними вустами в обидві щоки.

— Об одинадцятій приходь на вулицю Вісляну, 63. Там на тебе чекатимуть Галина і Надежда. Вони відповідають за техніку.

— За техніку самоспалення?

— Не ускладнюй, старий, — кинув Рисьо.

Мене раптово охопила лють.

— Досить уже вдавати раденького дурника з-під пивного кіоска! Почни ліпше, курва мать, розставляти коми і крапки де треба.

Рисьо знітився, відійшов до дверей.

— Тобі заважає відсутність крапок? — невпевнено мовив він.

— Якби ти вживав розділові знаки, то, може, й не довелося б у цій країні вмирати напоказ.

Лінивий гуркіт перекотився з одного кінця міста у другий. Балконні двері зі стогоном прочинилися під поривом вітру. Я хотів закрити, але відламалася клямка.

— Старий, позич іще п’ять тисяч на таксі. Він не дійде до хати в таку погоду, — Рисьо забрав від Губерта зачаровану теку й визирав уже в коридорний морок.

Я видобув з кишені п’ятитисячну банкноту. Вони взяли, не подякувавши, й рушили до передпокою. Тут почулося якесь гудіння, високий звук телефонних дротів, що віщує негоду. Так само деренчали вони, немов скло у шибках, протягом довгих років, коли світ був іще нормальний і спокійний.

Губерт затримався біля купи старих капців, яких стільки назбиралося за все життя.

— Коли ти перестав писати? Я вже не пам’ятаю, — мовив він, скоса поглядаючи невидющим оком на той непотріб, розкиданий під ногами.

— Але ж я пишу.

— Ти щойно почав знову писати. Пишеш свій заповіт. А я питаю про белетристику.

— Не пригадую. Може, п’ять, а, може, й сім років тому. За одним помахом я скасував тоді аж дві цензури — особисту і державну. Написав оповідання для підпільного виданнячка — ото і був мій останній текст. Я став вільним імпотентом.

— Ти вроджений невільник. Неволя тебе піднесла, наділила тебе крилами й зробила з тебе провінційного класика. А потім, наче зла чаклунка, покарала, відібравши все.

— Неволя завжди гинула від рук невільників, — озвався Рисьо. — Розумієш мене, старий?

Цей дивний звук з’явився в нашому будинку кілька місяців тому. Протягом тижнів я шукав його витоків, дослідив горища й погреби, однак не знайшов нічого. Виринав він раптово і так само зненацька вщухав за кілька чвертей години. І вночі, і вдень. Усіх мешканців той звук тримав у постійному істеричному напруженні.

— Але цей звіт я напишу до кінця. Не звіт, а плач жалобний. Напишу подумки й одразу ж забуду. Художній твір для єдиного читача.

— Бережи слова. Найкращі притримай до вечора. Муситимеш там кричати з усієї сили. Самими тільки золотими словами. Люди все це запишуть і увічнять, немов біблійні строфи. Твій літературний шедевр.

Губерт відшукав у темряві мою руку і міцно стиснув її. Мені здалося, що я бачу різкі іронічні спалахи в його здоровому оці. І я знову відчув, як мене охопила лють.

— Хто вас намовив? Який сучий син нацькував на мене?

— Хтось мусить це зробити. Даємо тобі шанс. Ти будеш перший. Випередиш усіх суперників. Вони тишком применшуватимуть твій учинок. А ти вперше переможеш їх безумовно.

— Чи варто? Треба щоденно спалюватися там, у центрі, під Кремлівською стіною. Такі пожежі захоплюють роззяв з усього світу. А наші регіональні спалахи вогню лише дратують світову публіку, спричинюють зайві ускладнення для хвилюючого видовища боротьби добра зі злом. Слухай, Губерте, а може, наша Сонячна система зійшла зі шляху, визначеного для неї провидінням, і тепер жене у глибини Всесвіту, де всіх нас примирить незнана, космічна доля? Може, нас чекає спільна перемога або спільна поразка?

— Хіба можна щось виграти чи програти, окрім того, що ми маємо тут?

— Гаразд, ідіть собі.

Я відчинив двері. Вони тягнули з відходом. Губерт почав читати візитку на сусідських дверях. Їх завжди трохи цікавило моє життя, хоча добрим тоном вважалася зневага до мого існування. Отже, він читав ту візитку, наче табличку на дверях у секретаря ЦК, і не здогадувався, що за тими дверима вже десять років помирає старий пенсіонер, з муками помирає день у день і ніяк не може померти. Згори, по сходах і перилах, стікала брудна вода. То наш двірник, у теперішні часи званий вже начальником будинку, невиправний кретин, мив сходову клітку. Його вже стільки разів показували на телебаченні, описували в газетах, а він і далі з такою ж упертістю щокварталу мив наші сходи, єдиний начальник будинку в цілій країні, який практикував щось подібне.

— Не наклади в штани, старий, — озвався Рисьо.

— Я мушу подумати.

— Вони чекають об одинадцятій. Галина й Надєжда, — додав Губерт.

— А якщо я не зроблю цього?

— Житимеш так, як жив раніше.

Вони йшли сходами вниз, підтримуючи один одного, як двійко святих, як Кирило і Мефодій. А я ж пам’ятаю Рися з давніх часів, коли ми були ще молодими. Пригадую одну пияцьку ніч у якійсь садибі під Варшавою і спільний нічліг покотом на соломі. Рисьо тоді був чи то критиком, чи то кінознавцем і лежав поруч, а між нами — п’яна дівчина, якої я більше ніколи потім не бачив. Напівпритомні, ми лежали на моєму зеленому брезентовому плащі, що його я люб’язно постелив; дівчина постогнувала крізь тяжкий п’яний сон, Рисьо чимось там при ній займався, хрипливо посопуючи від раптової хоті, тож вона відвернулась обличчям до мене, а спиною до Рися. Тепер я відчував її вологий сонний подих на своїй щоці. Рисьо не заспокоївся, непритомний, проте активний, порпався в чомусь там, шарпав її одіж, підлазив під її безвладне тіло, істерично задихаючись. А потім, коли я вже провалювався в маячню, Рисьо, мабуть, таки доп’яв свого, бо зненацька заскавучав, зашамотів у розкиданій соломі. А вона, не здогадуючись про сусідів екстаз, овіювала мене легким спокійним подихом. Лише вранці, коли ми, похмільні, попідводилися з тієї сільської постелі, я натягнув на плечі свій брезентовий плащ, мимоволі сягнув рукою до кишені і з жахом переконався, що саме моя кишеня у темряві нічній стала жертвою Рисьової пристрасті, що то її, кишеню, кохав він по-юнацькому, самовіддано, може, навіть першим своїм коханням.

А тепер Рисьо пише аморфну прозу без розділових знаків, ходить ад’ютантом при Губерті і є шанованою постаттю в літературному світі. Я повернувся до своєї кімнати, аби глянути на них із вікна. Якимсь дивом їм саме трапилося вільне таксі, але вони обійшли його й поважно закрокували в бік Нового Світу. Мене цікавило, чи за ними стежать. Однак жодне авто не зрушило з хідника й ніхто не вибіг за ними з-поза сусіднього будинку. Нині в агентів були важливіші справи.

Свого часу Губерт повісився в шафі — так зацькували його у черговій кампанії, бо тоді, наприкінці шістдесятих, режим іще мав силу на жахні видовища і злочинні акції. Отож Губерт повісився, але вчинив це, напевно, вперше у житті, тож забракло вправності. Вішак зірвався, шафа перекинулась, а Губерт вижив. Так, вижив, аби через багато років прийти до мене зі смертним вироком.

Знов загриміло в тісному й низькому небі. Я пішов до ванної, аби вмитися. Труба болісно захарчала, гикнула, проте рештки води ще текли. Я мився машинально, думаючи при цьому, чи добре, що я миюся й одягаюся з точки зору такої перспективи. Але ж смерть треба прийняти, як причастя, натщесерце й охайно. Однак хіба я мушу вмирати? Хіба хтось силою зіпхне мене з мосту чи обіллє бензином? Адже рішення залежить від мене. Можу померти з честю або ганебно жити далі.

Знову хтось подзвонив. Я подумав: може, Рисьо і Губерт щось забули, а може, повертаються, аби скасувати вирок. Трохи мокрий, я підбіг до дверей. На сходинці сидів дідусь із великою шкіряною торбою.

— Ви до мене? — спитав я.

— Так, до вас. Маю вказівку вимкнути газ.

— Таж цього року ви вже тричі вимикали.

— Пане, що я знаю, мені кажуть — я вимикаю, кажуть — вмикаю. Вони, пане, геть погубили голови. Щодня якийсь будинок злітає в повітря, то, щоби застрахуватися, кажуть вимикати. Ще добре, що ваша квартира взагалі існує, бо в мене тут, пане, є такі номери, яких немає в цілому будинку, — і показав мені брудний папірець.

— Ну, то вже за одним разом і світло вимкніть. Мені все одно.

— Вам усе одно, — хитро осміхнувся дідусь і спритно заскочив до ванної кімнати. — Але мені не все одно. Я вповноважений тільки до газу.

Ясна річ, він умить закрутив вентиль, демонтував запальник у колонці і тут-таки присів на краєчку ванни, закурюючи розклеєну цигарку.

— Приємно скупатися в теплій воді, ну хоч би, перепрошую, зад помити, — правив своєї старий, розглядаючись по ванній. — Але що зробиш, наказ є наказ. Хіба якось побалакати з начальником, ви розумієте. Дати на лапу.

— Мені не хочеться розмовляти з начальником. Я нині помру.

Старий сантехнік весело захихотів.

— Чому саме на сьогодні ви це запланували? Не шкода нагоди? Нині той їхній російський секретар приїжджає. Ціле місто прикрасили, з самого ранку оркестри всюди грають. Кажуть, пане, що відбувається фестиваль якийсь, велике їхнє свято, а, може, й наше. Кинули товар на прилавки, всюди, пане, під Палацом культури, над Віслою, люди з самого ранку стоять у чергах, а ви намірилися вмирати.

— То помру їм на зло.

Літній майстер витирав сльози радості.

— Але ж ви комік, пане. Якби можна було вмерти їм на зло, то не було би вже поляків. Знаєте що, підключу я вам газ, а вентилі запломбую. Зроблю таку широку петлю, і ви зможете користуватися газом, лишень обережно.

— Не потребую більше газу. Візьміть собі колонку на пам’ять.

— Ви образилися. Як ні, то ні. Прошу ось тут розписатися.

Я відпровадив його у коридор. Старий принагідно помацав моє пальто, яке висіло біля дверей.

— Гарна вовна. Закордонна.

— Беріть на здоров’я.

— Та що ви, я можу заплатити. Дам п’ятдесят тисяч.

— Віддаю задарма. Тільки, вдягаючи це пальто, спом’яніть мою душу.

— Ви, певно, артист? Пожартувати любите, правда?

Але пальто спритно згорнув, запакував його до торби — й уже стояв перед дверима в сусіда. З суворим виразом на обличчі він тиснув на дзвінок.

Я повернувся до своєї кімнати, сів у крісло, яке ще не охололо після Губерта. Справді, вітер розносив понад містом якісь розшарпані звуки музики. Добре, що я віддав пальто, одягнуся легше, то легше буде перестрибнути на той світ. Так ніби я від них отримав життя — і розгнівано їм його повертаю. Якийсь символ. Ще один символ. Щодо вічності чи щодо сучасних ідіотів? Ускладнений і незрозумілий жест. Жест, що таврує наш маріонетковий, заплутаний у прислужництві режим, чи жест, що засуджує вічну Русь, приховану за прогнилою ширмою Радянського Союзу. Протест проти неволі суспільства чи проти неволі нації? Про яку свободу тут ідеться, за яку з багатьох свобод увійду до вогню, до святого вогню смерті? Це блазенство? Чи вознесіння?

— Я завжди зможу в останню мить сховатися до якоїсь мишачої нірки, — кажу, сам себе втішаючи, але знаю, що нікуди не сховаюся, піду лише туди, куди треба, куди мені наказано. Одягаюся скромно, але охайно. Наказують кричати, а це найгірше для мене. Вогонь я, може, й витерплю, а от ганьби не переживу. Борець мусить бути нахабним і безсоромним. А я втратив безліч еротичних нагод тільки через те, що соромився розстібати штани.

Вмикаю телевізор, щось треба робити, руки тремтять, не можу зібратися з думками. На маленькому екрані бачу літак, а під ним двох огрядних типів, що цілуються в губи. Це наш секретар і той їхній, російський, цар царів, володар половини світу. Наш має добродушне обличчя кардинала чи то двірника, якого нині йменують начальником будинку. Їхнього історія та гени наділили калмицькою зовнішністю. Секретарі пообнімалися й тепер слухають гімни. А нашим гімном тепер став «Інтернаціонал». Дістався нам від старшого брата, мов камізелька.

Ховаю в кишеню паспорт. Без нього ані руш. Прізвище, ім’я, рік народження, батько, мати, зріст, очі, — все це не має значення. Значення має мій код, кілька літер і ряд цифр. Таким мене знає поліція, міська влада, служба здоров’я. Таким мене знають комп’ютери і пильнують, аби не вислизнув, не сховався від гнобителів, не відкрутився від нахабної опіки. Вийду з дому. Треба вийти з цих чотирьох стін. Вийти з квартири — то ще нічого не значить. Попереду цілий день. Протягом дванадцяти годин народжувалися фортуни і відходили в небуття династії, протягом дванадцяти годин виникали й гинули імперії.

Спускаючись по сходах, я зазирнув до поштової скриньки, навіть відкрив її про всяк випадок. Скринька заскреготала, посипалась іржа. Всередині було трохи зітлілої павутини. Ну й слава Богу! Гарних листів пошта не приносить уже роками.

На вулиці в мене вдарив потужний сплеск музики. Ревли гучномовці, підвивали якісь оркестрики, десь там із понурою впертістю гримав військовий барабан. А під Палацом культури, який раніше зачаровував мене, мов урочище, мов жахний курган, у якому мучаться злі духи, отже, під палацом на естраді гасало безліч зграбних пар у краківських керезійках та жилетках, обшитих бляшками, з павичевими перами та живецьким мереживом. А заводій, притупуючи, підспівував з кепською вимовою: «Кракав’як, вот так я!»

За старою звичкою, я став у чергу до газетного кіоска, купив пачку цигарок, але газет не стало. Це теж лиха прикмета. Купівля газети вранці завжди була нашим найпершим успіхом. Людина з газетою привертала до себе увагу. Колись я навіть завів інтимні стосунки з дівчиною, що ласо дивилась на мою газету. Газет ніхто не читав, хоча здобуття їх вимагало значних зусиль. Але газету годилося мати. Такий усталився звичай.

З будинку на другому боці вулиці вийшов добродій з дещо нездоровими очима на худому обличчі. Я вже знав його з вигляду та й уся вулиця його знала. То був оригінал і дивак, сановник, який з невідомих причин не вибудував для себе замкоподібної вілли в урядовому районі й далі мешкав разом з нами, простим пеенерівським бидлом. Він поглянув на мене, і я на нього, ми не вклонилися один одному, бо йому це не личило, а мені гідність не дозволяла.

Сановник сів у чорний «мерседес» і рушив вулицею, а за ним потяглася машина з охороною.

Я завжди мав якесь дивне передчуття, що моя доля переплететься з його долею. Підозрюю, що він також побоювався цього. Тому я нишком спостерігав за вбогим сановниковим життям, його від’їздами і поверненнями, його нудними, довжелезними телевізійними виступами, стежив у газетах за його службовими подорожами, зичливо вітав появу урядового рефрижератора, який привозив для нього сервелати, ошийки, ліверні ковбаси і сирки з низьким вмістом жиру. Припускаю, що він так само, пройнятий якоюсь лихою думкою, тайкома цікавився моїм, не менш сірим життям.

Я вийшов на Новий Світ, порослий кущами знамен, червоних і біло-червоних. Але в отих наших біло-червоних кількість червоного протягом років зросла, а білого — зменшилась. І тепер наші знамена теж були червоні, тільки з невеличкою білою каймою угорі. Отже, ці старі будиночки, немов цегляні. личинки, що безупинно вилуплюються з коконів тиньку, випустили назовні злу кров святкових прапорів і дрімали понад вузьким каньйоном вулиці, якою крокувала шкільна малеча й бригади заводів та фабрик. А над святковим юрмищем лопотів велетенський транспарант з написом: «Хай живе сорокова річниця Польської Народної Республіки!».

Я замислився над цим закликом, чим звернув на себе увагу пенсіонера з газетою під пахвою. З розумінням він усміхнувся до мене.

— Ви теж зауважили?

— Вибачте, що?

— Тільки не вдавайте.

— Маєте на увазі сорокову річницю?

— Додали собі пару добрих років, — захихотів. — У мене гарна пам’ять.

— Гадаєте, що додали?

— Я не гадаю, я знаю.

— Покажіть-но газету. Подивимось на дату.

— Ви не досить спостережливий. Вже віддавна дати в газетах такі розмиті, ніби хтось на літери наступав підошвою. Погляньте самі.

Старий подав мені газету, а я міцно схопив її.

— О, тільки не це, — запротестував пенсіонер. — Моя жінка ще не читала.

— Я вас благаю, мушу мати цю газету.

Старий почав виривати з моєї долоні тонкий сувій «Трибуни люду».

— Пусти, бо міліцію покличу.

— Я тяжко хворий, може, покладуть у лікарню, чи взагалі помру.

— Усі так кажуть.

У цю мить газета розірвалася, в моїй долоні лишилася коштовна половина з репертуаром кіно, театрів, з програмою телебачення, з телефонними номерами чергових лікарень та аптек, з повідомленнями про лекції та ліквідовані транспортні лінії. Йому дісталася друга половина, якої ніхто ніколи не читав: політичні звіти, промови, в тому числі й промова мого знайомого сановника, есе про розпад капіталізму і заклик до підвищення ідейності.

— Жулік, жулік! — вереснув потерпілий дідок, але ніхто не зважав на нього, оскільки всі щось кричали цього святкового дня.

Я поквапом втиснувся в юрбу, тікаючи зі своєю здобиччю. Мені було приємно, що він означив мене отим старим прізвиськом, яке я пам’ятаю з дитинства. Крім того, у руці я тримав газету — путівник по сьогоднішній Варшаві. Але тієї ж миті мені ввічливо віддали честь два молоді міліціонери, і — Просимо зайти до брами.

Ми увійшли до короткого тунелю із засцяними стінами. Саме вчасно, бо знову пішов дощ.

— Ваш паспорт, — сказав вищий на зріст міліціонер.

Я подав йому цю заяложену книжечку, що вже у першу чверть години моєї подорожі виявилась потрібного. Подорожі куди? Мені зробилося зимно.

— Яке сьогодні число? — спитав я.

— А навіщо вам? — озвався з недовірою нижчий.

— Варто знати.

Міліціонери подивились один на одного, і той, вищий, мовив з притиском:

— Двадцять друге липня.

— Хіба липня? Так уже пізня осінь. Град падає.

Вищий, не відповівши, почав переписувати мої дані. Нижчий неприязно розглядав мене. Коли напарник щось показав йому в паспорті, він кивнув, мовляв, розуміє.

— Вас не дивує, що ми переписали ваші дані? — запитав міліціонер.

— У мене їх часто переписують.

— Це погано. А куди ви йдете?

— До «Родинного».

— Що це таке?

— Молочний бар, мій улюблений.

Я хотів ще запитати, який зараз рік, але відчув, що струна не витримає. Хтось вигулькнув з напівмороку брами, по-панібратськи ляснув мене по плечі.

— Здаров, дядя. — Я впізнав Кольку Нахалова. — Це мій знайомий. У чому справа?

— Ідіть звідсіля, — з притиском сказав вищий.

— Ей, маладєц, патіше. Гдє твой номер?

— Що ви сказали?

— Номер должен бить, — потягнув його за рукав форми Колька.

— Ми зі школи міліції. З Голендинова.

— Всьо-такі номер должен бить!

Дещо знічені, силкуючись зберігати гідність, міліціонери повернули мені паспорт і пішли.

— Цегли тобі не треба? Доброї, сталінської?

— Здурів, чи що? Навіщо мені цегла?

— На дачу або на особняк. Варшавський металургійний розбирають. Можна дешево купити.

— Ні, дякую.

— Маю презервативи з урядової крамниці. Державна ціна, п’ятсот злотих.

— Не користуюся.

— То, може, хоч півлітру заквасимо?

— Дякую, але я захворів.

— Хочеш, продам бальзам Шостаковського. Щойно з Прибалтики.

Кольку Нахалова я знав невідомо звідки. Крутився по Варшаві вже кілька років, здійснюючи якісь дивовижні гешефти. Здається, його батько, генерал КДБ, був радником Безпеки у Щеціні. Коли пішов на пенсію, зняв польську форму, одягнув радянську, спакувався й поїхав з родиною додому, в Москву. А Колька лишився. Йому сподобалось у Польщі, хоч іноді сп’яну діставав від кого-небудь по мармизі.

— Я мушу йти, — сказав я, аби щось казати.

— Я теж біжу. В який бік, ліворуч чи праворуч?

— Уперед. На той бік вулиці.

— Ну, то будь здаров. Як матимеш клопіт, завжди знайдеш мене в «Парадизі».

Колька майже побіг, а я в просвіті брами побачив провінційно зодягнутого молодика, який з пошаною вклонився мені чи комусь за моєю спиною. Однак за мною нікого не було, тож я віддав уклін з деяким здивуванням. Хлопець несміливо всміхнувся, ясноволосий хлопець зі щирими очима, таких було багато під час війни в аківському підпіллі.

— І тоді зненацька прийшла смерть. Тої зимової, розіскреної зірками ночі прийшла жахлива смерть, — продекламував стишеним голосом хлопець із провінції.

Дедалі частіше зустрічалися божевільні, на яких ніхто вже не зважав, бо психіатричні лікарні були переповнені міністрами, секретарями, директорами. Раніше траплялись опозиціонери, що їх запроторювано туди для перестороги. Та невдовзі для них забракло місць, бо серед сановників виникла мода рятуватися в божевільнях від падіння, детронізації або криміналу.

Удаючи байдужого, я проминув хлопця і перейшов на другий бік вулиці. Занурився в парке, просякле згірклим духом приміщення молочного бару під вивіскою «Родинний». До каси тягнулася довжелезна черга. Мене спантеличила ця нова невдача, я нерішуче тупцяв довкола скляних, потрісканих столиків і вже намірився йти геть, коли з черги хтось дружньо погукав:

— Пане колего!

Я хотів утекти, бо впізнав Рисьового брата, але було вже запізно.

— Це ви? — проказав я з гіркотою.

— Що замовити?

— Може, гаряче молоко і якусь булку.

— Молоко сьогодні скінчилося. Але є маслянка.

— Хай буде маслянка.

Чекаючи Рисьового брата і свій сніданок, я мучився: ніяк не міг пригадати його імені. Гарячково перебирав у голові слов’янські імена, потім західні, тоді всі античного походження, але жодне з них якось не пасувало до суворої постаті філософа-марксиста, що його так люто ненавидів Рисьо. Брати не підтримували ніяких стосунків, зневажаючи один одного.

Через двадцять хвилин ми вже сиділи за столиком, заставленим неприбраним посудом.

— Як воно життя, пане доценте? — спитав я, аби виявити чемність.

Філософ похлинувся ковтком маслянки.

— Не вживайте, будь ласка, цей титул.

— Вибачте, я не мав нічого злого на думці.

Філософ розгриз суху булку і звичним для себе лекторським тоном пояснив:

— У наш час «доцент» звучить образливо.

— Я не знав.

— Будь ласка, не перебивайте. Ця форма відзначення шляхом надавання титулу доцента на практиці не витримала іспиту. Тепер маємо велику армію доцентів і безліч клопотів з ними. Розумієте, декотрі заледве тягнуть на середню освіту, але й та «освіта» — не дай, Боже. А які амбіції! Мусимо робити перепідготовки, довчати. Ми створили спеціальні курси підвищення кваліфікації доцентів. Я директор тих курсів. Знаєте, що це таке? Велетенська програма, гігантський матеріал, слід було би по дванадцять годин щодня проводити заняття, а вони, знай, прогулюють. Лікарняні листки, телефонні дзвінки від дружин або, що найгірше, з Центрального Комітету. Мені вже бракне терпіння. О, власне! — він глянув на годинник. — Через п’ять хвилин починається лекція. Мушу бігти. Шкода.

— До доцентів?

— Та ні. До цензорів. Я повинен прочитати лекцію для цензорів.

— Серед них теж є доценти?

— Є і доценти. Але не про це йдеться. У цензурі засновано самостійне управління алюзій. Читаю для них лекції за домовленістю. Алюзія в галузі мистецтва, алюзія в засобах масової інформації. Ви кривитесь? Завжди ви маєте кислий вигляд.

— Маслянка прогіркла, тільки тому.

— Я, щоб ви знали, прибічник алюзій. Створив теорію функціонування алюзій у соціалістичному суспільстві. Але ви не слухаєте?

— Слухаю, слухаю. Трохи задумався.

У кутку зали сидів отой провінційний юнак; він знову всміхався.

— Отже, алюзія в наших умовах, — вів далі філософ, — відіграє значну роль. Не називаючи речі своїми іменами, усе-таки виявляє їх, наштовхує на якусь думку і залишає у підсвідомості людини, що сприймає цю інформацію. Таким чином, правда непроголошена робиться правдою публічною. Напруга, викликана голосом правди чи, вірніше, комплексом правди, ця небезпечна напруга успішно анулюється саме через уміло застосовані алюзії. Тому алюзійність не можна переслідувати, якраз навпаки, її слід підтримувати, навіть навчати розумній, виваженій алюзії. Через деякий час приймаючий підноситиме алюзію на правду вище за саму правду. Бо алюзія є своєрідною формою мистецтв. Алюзія — це правда, зодягнута в метафоричні шати.

— Я завжди дивувався цензурі.

— Будьмо відвертими, не все ще функціонує в нас як слід. Постійно відчуваємо всілякі дошкульні недоліки. Але, ясна річ, треба визнати, що цензура має певні амбіції, і слід віддати їй належне, що саме вона в авангарді наших динамічних суспільних перетворень. І це не випадково, скажу я вам. Наша система є системою інтелектуальною, народженою інтелектуалами. А хто вигадає кращу цензуру, ніж інтелектуал?

— Сьогодні в мене був Рисьо.

— Який Рисьо?

— Ваш брат.

— Він ідіот. Кажу так, бо, врешті, він мій брат. Тому не застосую гіршого слова — провокатор. Ідіот з розперезаними амбіціями. Мене дивує, що він не став доцентом. Йому сниться світова слава. Тому пише опозиційну прозу без розділових знаків. Проте він не розуміє моєї теорії про алюзію у прозі. Тому його твори нібито правдиві, а в дійсності неправдиві, нібито сучасні, а в цілому старосвітські. Це віслюк, скажу я вам.

Провінційний юнак і досі дивився на мене, безгучно ворушачи губами. Хтось голосно сварився, повертаючи несвіже яйце біля кухонного віконечка. Уражена кухарка розплакалася, почала скидати фартух і службовий очіпок, маючи намір лишити роботу. Касирка витягла касу і з касою в обіймах побігла заспокоювати кухарку. Вулицею прогримотів оркестр. Усі уставилися в тьмяні від пилюки вікна. Але то був усього лише оркестр вихованців з дитячого садка.

— Ви з ними навіть не вітайтеся, — сказав доцент.

— Із ким?

— З отими вашими опозиціонерами. Це такі ж апаратчики, як і державні, Штатні, збюрократизовані, на все життя. Режим призвичаївся до них, а вони до режиму. Така опозиція, який режим. Вони плоть від плоті режиму. А ви пишіть для цензури. Вона вас цінує. Тільки вона любить вас. Ви мали кебету до алюзій. А алюзія — це найвище таїнство мистецтва. Пам’ятаєте, що казав Джойс? Що навіть через триста років літературні копирсальники не розшифрують його алюзій. Він не мав цензури державної, тож покликав до життя свою власну і встановив її над собою.

На стіні висів календар, добряче запаскуджений мухами. Показував квітень 1980 року. І я не знав, чи це старий, забутий календар, чи новий, який ще не розпочав свого відліку. Касирка повернулася до каси. Кухарка стала перед плитою на кухні. Переможений відвідувач розпачливо їв несвіже яйце.

— Я пам’ятаю вас молодим геніальним філософом, — озвався за хвилину я, а він завмер з піднесеним до рота куснем черствої булки. — Ви крутилися коло молодої католицької інтелігенції. Що штовхнуло вас до марксизму? Лінощі, еге ж?

Філософ розлючено кинув булку на стіл. Відбившись від порожньої сільнички, вона впала на підлогу. Тої ж миті її підняв жебрак, який тулився десь на нашій вулиці. Спирався на двометрову, зі свіжознятою корою палицю, як апостол.

— Слухаю, кажіть далі, — мовив філософ, намагаючись погамувати обурення.

Ми обидва глянули на телевізор, що висів під стелею бару. Попри неймовірні перешкоди, у зображенні вималювався велетенський автомобіль, в якому їхали обидва секретарі, наш і радянський. Їх саме зупиняли металурги, одягнуті в біле, наче кухарі. З апатичним ентузіазмом вони почали цілувати в губи наших володарів.

— Ви боялися відповідальності за життя на власний кошт, — сказав я, допиваючи маслянку. — Боялися чистого паперу, боялися цензури, боялися конкуренції з боку інших перспективних філософів. Отож ви сховалися за іконостас партії, засіли в колегіях, комітетах, запаніли в директорських й секретарських кріслах. Тепер ви керуєте, а інші працюють. Тепер ви цензуруєте чужі тексти. Тепер ви зробилися гидким, лінивим, злим богом для своїх обдарованих колег.

Я зауважив дрібні краплини поту на філософовому чолі, він нахилився до мене з зарозумілою посмішечкою. Але його долоні, хоч і сперті на стіл, нервово тремтіли.

— Ви також дурень. Чи ви не розумієте, що ми переживаємо черговий потоп? Океан лайна зі сходу затопив нас від Бугу по Лабу. І треба пережити цей катаклізм. Урятуватися біологічно. Зберегти власну душу. Маємо щастя, що росіяни ринули на нашу землю, прожерті лепрою комунізму. Щодня дякуйте в молитві богам за те, що нинішні росіяни скуті ідіотичною доктриною, здеморалізовані жахливим життям, виснажені кретинською економічною системою. Щовечора дякуйте небові, що в них графоманське мистецтво, що в головах їхніх блукають уривки якихось думок ідеалістів минулого віку, що вони вистоюють у чергах, що ласі до модного шмаття, що читають міщанські польські тижневики, що, коротше, бабраються в багнюці вселюдської каналізації. Уявіть-но собі Росію вільною, демократичною, з капіталістичною системою економіки. Така Росія за кілька років народить геніальне мистецтво, котре повалить світ на коліна. Така Росія, само собою, перевершить Америку у виробництві. А нас така Росія ковтне, як пилосос плавучка. Без танків, без підступу, без вивезень у Сибір розчинить у собі на правах культурної та цивілізаційної вищості. Усі пхатимуться туди, як. нині до Америки. Ви теж пошукаєте серед своїх предків російських бабусь та дідусів, теж захочете їхати на Камчатку в рамках гуманітарної акції возз’єднання родин. Бачите, вони цілують вдавано, з примусу, — показав філософ на телевізор, де саме обох секретарів цілувала молодь. — А повинні тому калмикові цілувати ноги зі справжньої, розумної та глибокої вдячності.

Я сидів, трохи збентежений промовою філософа. Хотів йому заперечити і жалкував, що поруч немає Губерта. А він дивився на мене, як вуж на лабораторну мишку. В кутиках його вуст засохла жовтава піна чи, може, рештки маслянки.

— При нагоді скажіть про це Рисьові, — знущався далі, бачачи мою слабкість. — Цей віслюк разом з бандою зацькованих і дурнуватих дружків старанно пиляє гілку, на якій вони сидять. Гілка зламається, і всі разом полетять у величезний російський казан. І, падаючи в оту прірву, поскидають і нас, немов грушки.

— Ви просто Кассандра. Несамовита пророчиця польського націоналізму, — мовив я стомлено. — А наш шовінізм — це ніщо, нуль, плювок на світовій магістралі. Туди ми не проб’ємося, колишній спеціалісте з Паскаля і Сартра. Я нікому не скажу про цю розмову. Нехай вона забудеться.

— Ви все поставили на них і боїтеся програти, — глузливо засміявся філософ. — Мені воно як звук порожній. Я продемонстрував вам тільки ще одну точку зору. Я — краплина білка в океані хаосу, який називаємо Всесвітом. Мені все одно.

Він рвучко підвівся з-за столу, взяв свій кухоль, тарілку й відніс усе до віконця з брудним посудом. Був дуже точний навіть у цьому. А потім вийшов не попрощавшись.

Юнак з провінції тепер сидів ближче, за сусіднім столиком. Він знову декламував, ніби в мою честь, знайомі мені звідкись рядки.

— І зачинилися глухо двері за ним, як закривають книгу або тяжко опускають віко на труні.

Я вийшов з бару. Хлопець також схопився з місця, злякавшись, що втратить мене з-перед очей. Він не був схожий на нишпорку. Наші гицелі вдягаються модно, то європейці зі званнями докторів соціології або права. А цей мав саму лише поштивість на обличчі, ще не торканому бритвою.

Я брів у густому натовпі, а він скрадався за мною, але робив це геть незграбно, немов селюк, раз по раз наштовхуючись на перехожих. Серединою вулиці, розганяючи колону школярів з прапорцями, мчала міліційна машина. Вихилившися з відкритого вікна, офіцер міліції подавав якісь знаки курсантам з Голендинова.

До мене підійшов молодик, зодягнутий у модні бежеві кольори, в дзеркальних окулярах від сонця, хоча, далебі, сонця не бачено вже протягом тижнів.

— Чи не можна у вас припалити? — спитав молодик, мотлошачи в пальцях «голуазку».

— Вибачте, Не палю.

— То нічого. Пройдіть-но зі мною до брами.

— А навіщо до брами?

— А ось навіщо, — і показав мені металеву бляшку агента.

— Мої дані вже сьогодні переписали. Он у тій брамі на другому боці.

— То нічого. Перепишемо ще раз. Покажіть, будь ласка, паспорт.

Я подав йому свій документ, затертий, залитий одного разу чаєм чи то якоюсь підливою. Агент узяв його в руки і вдавав, ніби читає. У подвір’ї цього будинку, а був то будинок, де на Новому Світі розташовано дві зоологічні крамниці, — отже, в подвір’ї з боку вулиці Гурського на асфальтованому майданчику зібралася велика мовчазна юрба. Усі тримали в руках банки, пластикові мішечки з водою, акваріуми, а всередині цих посудин Мляво ворушилися рибки. Червоні, золоті, сірі, чорні, білі. Рибки мовчали, і гендлярі, чи, може, експерти, теж не подавали голосу. Отож вони стояли з кришталево освітленими пригорщами води і придивлялися до своїх рибок.

— Цікаво, що завжди і всюди тільки мене перевіряють, — звернувся я до агента, що з успіхом міг би зніматися в американських фільмах.

— Часом так буває, — байдуже відповів молодик.

Його тон можна було сприйняти навіть за прихильний. З усього, що може осучаснитись у відсталій країні, найпершою осучаснюється поліція. І ця його сучасність немов посідала ознаки вищості над моєю нижчістю. Я почувався трохи знічено.

Тим часом за моєю спиною, на вулиці, завили сирени міліційних автомобілів, розлігся оглушливий рев мотоциклів почесного супроводу, зірвалися ріденькі мляві оплески. Агент глянув поверх моєї голови, глянув без піднесення й зацікавлення, так як дивиться механік на справну роботу машини.

— Хіба я схожий на терориста?

— Спитайте свою жінку, — мовив мій елегантний агент, закриваючи паспорт. — Дякую, можете йти.

Я повернувся на вулицю, обходячи хлопця з провінції, котрий цього разу, безперечно, тільки заради мене продекламував сценічним шепотом:

— Гине земля чаклунів і ворожбитів, гине земля пророків і месій, що вже не встигли врятувати світ.

Я міг би заручитися, що знаю цю цитату. Схоже було на шматок із Губертової поеми або Рисьової аморфної прози, але скорше на Рися, бо він полюбляв без потреби натискати на патетичну педаль.

Мілким ровом Нового Світу повзла велика хмара отруйних вихлопів з невідрегульованих моторів. Шкільна. малеча, супроводжувана оркестром дошкільнят, віддалялася в бік Свєнтокшиської вулиці. Обидва секретарі, сплетені в обіймах, бовваніли десь у перспективі Краківського передмістя.

Я вийшов з дому сповнений рішучості. Щось виразно відчував і чогось безперечно прагнув. А тепер усе якось розмилося. З задушливою недовірою я згадував про візит Губерта і Рися. Може, вони взагалі мені приснилися?

Таке зі мною вже бувало. Кілька років тому я вранці подзвонив у видавництво й попросив змінити назву моєї нової книжки. Редакторка була чемна, але здивована. Твердила, що нічого не знає про таку позицію, що не бачить її у плані, але зараз піде й дізнається, а потім подзвонить. Проте, коли вона скінчила Свою ввічливу, але з нотками подиву й переляку промову, я раптом зрозумів, що реалізую свій сон кількагодинної давності. Сон, у якому я мучився від сорому над назвою книжки, якої не написав і ніколи не напишу. Я одразу ж вимкнув телефон, аби вона не могла вже до мене додзвонитися.

У крамниці з музичними інструментами поміж тромбоном і тарелями висить календар. Виразно показує жовтень 1979 року.

— Пане, який сьогодні день і рік? — запитую я в типа, що обслуговує вуличний сатуратор.

— Не морочте мені, пане, голову дурницями, — відповідає той злостиво. — Бачите, який рух. А газу не довезли.

— Так, замало газу. Взагалі замало газу.

Зараз, зараз. Я вийшов з чітким рішенням. Увечері спалити себе. Чому саме спалити себе? Знову визирнуло сонце. Місто повеселішало. Навіщо я взагалі їх вислуховував? Як завжди, забракло мені характеру? А що таке характер? Я ж це чудово знаю, давно осягнув. Характер — це відсутність сумнівів, характер — це наполегливість у здійсненні своїх намірів, хай навіть безглуздих, характер — це відсутність фантазії, характер — це вроджена тупість, характер — це нещастя людства.

Забракло мені характеру. Я йтиму так аж до вечора. Але можу звернути вбік. І якоїсь миті зроблю це. Я опинився на автобусній зупинці. Біля стовпа походжала контролерка, ширша, ніж вища, приголомшлива слониха міського транспорту. Вона підозріливо придивлялась до потенційних пасажирів.

— Скажіть, будь ласка, — несміливо звернувся я, — чи ходить ще 155-й автобус, бо я чув, нібито його зняли?

— Хіба я знаю? Позавчора ще був на маршруті. Постоїте — побачите.

Характер зжив себе. За давніх примітивних часів боротьби із всемогутньою природою і з біологічною слабкістю людини характер був необхідний, приносив користь, штовхав уперед з мозольною впертістю тяжку брилу людської немічності. Ми навчилися вихвалятися, звеличувати характер, стелитися перед ним, робити з нього фетиш. А нині всім бракує відваги його скомпрометувати, хоча він зробився психологічною категорією, безперечно, консервативною, навіть реакційною. У сьогоднішньому багатозначному світі характер — це деспотизм, тиранія і загальна нетерпимість. Урешті настав час звеличити відсутність характеру і внутрішню слабкість людини. Наша епоха — це шляхетні сумніви, благословенна непевність, надмірна вразливість, свята і божа нерішучість.

Я втиснувся до переповненого автобуса. Учаділий від духу потомлених людей, я нарешті пригадав собі, що погіршує моє самопочуття, мою загальну ситуацію. Звичайно, похмілля. Щонайважче похмілля, похмілля-супер. Звідки воно взялося? Чим спричинене?

У моїй країні немає нужди. Мало хто жебрає на розі вулиць, а якщо й жебрає, то якось непереконливо, без тієї внутрішньої сили, без о»—: моральних прав, властивих для справжнього жебрацтва. Ніхто не ділить сірник начетверо й ніхто не лічить зернятка солі. Зрештою, ділити сірник геть невигідно в наш час. Навряд чи й кожен третій запалюється.

Наша сучасна нужда прозора, ніби скло, і незрима, як повітря. Наша нужда — це кілометрові черги, це ненастанна штовханина ліктями, це злостивий службовець, це запізнений без причини поїзд, це перекрита якимись фатальними силами вода, тобто відсутність води, це несподівано зачинена крамниця, це розлючений сусід, це брехлива газета і довготривала телевізійна промова замість спортивного репортажу, це обов’язкова приналежність до партії, це зіпсута пральна машина, куплена в державному магазині, це спеціальні розподільники, в яких можеш дещо купити за долари, це монотонне життя без жодних надій, це занепад древніх міст, це спорожнілі провінції та отруєні річки. Наша нужда — це милість тоталітарної держави, милість, з якої ми живемо.

Так, це похмілля мене знесилює. А вони вдалися до шантажу. Бо як інакше назвати отой Губертів приступ. Вони старанно зрежисерували не підлеглий оскарженню смертний вирок. Певно, експерт-психолог передбачив усі мої реакції й навчив, як їх розрядити. Може, і в це похмілля втягнули мене навмисне. Похмілля-велетень, тотальне похмілля.

Проте з деякого часу в мене буває сухе похмілля, похмілля без причини, похмілля само по собі. Після якнайпристойнішого дня, після нудного вечора з телевізором, після приємного засинання прокидаюся вранці з тяжким похміллям. Більше того, лежачи тихенько у ліжку, зусиллями самої лише тренованої все життя уяви, з допомогою розуму я доводжу себе до надзвичайного похмілля. Воно — мій найвірніший супутник, мій двійник.

Як тільки ми з’їхали Тамкою на Повісля, автобус без причини зіпсувався. Просто водій з’їхав на бровку, вимкнув мотор і зі зловтіхою повідомив, що далі не поїде, бо в нього аварія. Пасажири тихо, не ремствуючи, як слухняні польові мишки, звільнили салон, обклеєний гучними гаслами.

Я рушив до Вісли, здогадуючись, що Вісляна вулиця повинна знаходитись неподалік від річки. Обдурю їх, в останню мить вислизну до дідька. Але до вечора мушу вдавати-слухняність. Стійко долатиму оті етапи хресного шляху, що їх визначив для мене таємничий ареопаг заколотників. Незриме політичне бюро останніх, що страждають безсонням у заснулій країні.

Чесно кажучи, не можу зібратися з думками і ще не знаю, що вдіяти. Як згадаю собі отой візит Губерта і Рися, мені здається, що то був зловісний вранішній сон. Але мені стає задушливо, бракне повітря, хочу втікати у спазмах істерики. Та куди втікати?

Вісла несе буру, мулисту, весняну воду. Кілька вітрильників, по-святковому прикрашених прапорами, боролися посеред течії з неприхильним вітром. На другому боці, понад марніючими джунглями зоопарку засвічується і гасне велетенський неоновий напис: «Ми збудували соціалізм!»

Над цією річкою я просидів безліч тяжких хвилин. Ці поламані хуліганами зарості — мої колишні схрони. Я годинами дивився на світлий простір води, тоді ще чистої, і плекав у собі солодку гіркоту від любовних поразок чи гірку оскомину літературних невдач. Мої гріхи, мої болі, мої наруги, наче купальські вінки, відпливали в далеке море.

Добре було б назавжди зникнути у воді. Але мої нещасливі братове хочуть, аби я зник у вогні.

Хотілося довго, якнайдовше шукати той будинок на Вісляній вулиці. А він, як навмисне, трапився відразу. Будинок зі сталінської епохи. Уже напередодні кінця свого існування. Призначений на знесення. Стомлений багаторічним животінням. Ніколи не пещений ремонтом, не лікований від цвілі, покинутий сам на себе, як і всі будинки наших міст. Вже тільки один поверх був придатний для життя. На інших — вибито вікна, виламано двері, обісцяно стіни. Але то пусте, бо ж на обрії видніються вже майже збудовані стрункі блочні коробки, яким відміряно коротеньке, нелегке життя метеликів.

— Польська, Польща, Польська, Польща! — скандувала ріденька юрба, маршируючи набережним бульваром з величезним портретом суворого калмика, нашого гостя.

Вітер шарпав над їхніми головами державний прапор, увесь червоний, лише з білою облямівкою угорі. На другому березі рухалася така ж юрба маніфестантів. Зауваживши одні одних, вони почали махати портретами і прапорами, звичайно, поза програмою, просто бешкетуючи.

А на розі Вісляної стояв той хлопець із провінції й невиразно всміхався. Він супроводжував мене, як пес. У руці тримав жовто-червоний кленовий листок.

Я вже перейшов вулицю і хотів увійти до розпанаханої сходової клітки, але озвався пронизливий міліційний свисток. Командир взводу з безпеки руху, в білому забрудненому кашкеті, неохоче наближався до мене.

— Ви перейшли вулицю в недозволеному місці, — байдужним тоном сказав він. — Покажіть паспорт.

— Мене вже перевіряли сьогодні. Двічі.

Міліціонер подивився з легкою зневагою.

— Гадаєте, мені дуже хочеться вас чіпати? Я теж людина.

А все ж узяв мій бідний документ і без зацікавлення оглянув його.

— То скільки заплатимо? — спитав.

— Скільки скажете.

— Чого ви такий скорий. Забагато маєте грошей?

— Забагато. Вже не встигну їх витратити.

Йому не хотілося відкривати сумку, шукати в ній квитанції. Певно, так само мав кепську ніч. З дашка на кашкеті ще скрапувала вода останнього дощу. Говорити теж не мав бажання. Отож лише насварив на мене пальцем і повернув документ.

Проте, коли я вже був на сходах, він через силу кинув мені вслід:

— Будьте уважні. Взагалі будьте уважні.

Десь у глибині міста гриміли оркестри. Щось гухнуло на празькому березі. По сусідству аж вікна задеренчали. То був, мабуть, артилерійський салют.

На площадці між першим і другим поверхом повз мене пройшов вихудлий дідок у зім’ятому вбранні, зі старосвітською текою, обв’язаною паском. На мить я перетнувся з його поглядом, усе ще похмурим, з відблисками згаслого фанатизму. То був товариш Захер, колишній член Політбюро. Я здивовано спинився коло потрощеної балюстради і глянув на спину цього нужденного старця, котрого возили колись у броньованих лімузинах з охороною, наче королівський діамант. Йому досить було кивнути — і змінювали назви міст або стинали людям голови. Тепер він був усього лиш беззахисним стариганом на пенсії, і йшов, напевно, зайняти чергу під магазином з низькосортними макаронами.

Зненацька він озирнувся і знизу глянув на мене очима, що колись гіпнотизували старих, відданих революції товаришок.

— Добрий день, — сказав я мимоволі.

— Добрий, — відповів дідок захриплим голосом і вийшов надвір.

Я натис на дзвінок при дверях, пофарбованих у сіро-синій колір. Довго ніхто не відчиняв, хоча за дверима я чув владний голос, що кидав важкі слова, і чиюсь бурхливу реакцію на них. Нарешті двері відхилилися на довжину ланцюжка, і я побачив анемічну, безбарвну дівчину.

— Я від Губерта. До пані Галини й пані Надєжди.

Дівчина зняла ланцюжок і впустила мене до передпокою, забитого старим мотлохом, кошиками з непотрібним шматтям, жалюгідними репродукціями на стінах і безліччю павутини.

— Ви у справі техніки?

— Так. Можна це і так назвати.

— Проходьте.

Вона зовсім не цікавилася мною, так ніби я прийшов з пральні по брудну білизну. Мені від того зробилося прикро. Я чинитиму опір. Пасивний опір.

Кімната навдивовижу нагадувала тимчасово обладнані кімнати з часів німецької окупації. Якісь національні килимки на стінах, якісь дерев’яні меблі з «Цепелії»[8], трохи засохлих квітів у глиняному горщику. В одному кутку світився телевізор, в іншому на тапчані лежав чоловік з білою бородою.

— Я приготувала для вас трохи брошур, — озвалася дівчина.

Вона була тоненька, дрібна, змаліла, як уся теперішня молодь, що застала вже готовий, нами збудований соціалізм.

— Які брошури? — здивовано спитав я.

— Стосовно техніки. Ваших попередників. З усіх кінців світу. Це варто знати.

Я взяв кілька книжечок і не знав, що робити з ними. Знав лише, що ніколи в них не загляну. З настінної полиці до мене шкірилися обшарпані корінці класичних творів російських дисидентів.

— Увага! Зараз він роздягнеться! — крикнув чоловік з білою бородою, вказуючи на телевізор.

Ми підійшли ближче до екрана, дівчина пересунула регулятор, аби збільшити звук. На великому екрані старосвітського телевізора було видно президію академії. Посередині сиділи наш секретар і той радянський з азіатськими рисами. Вони тримали один одного за руки. Над ними виднілася величезна римська цифра XI., а внизу — гасло, написане по-польськи і по-російськи: «Ми збудували соціалізм!»

Якраз за спинами президії підходив до трибуни черговий доповідач, і я відразу розпізнав у ньому знайомого сановника, що мешкав навпроти мого будинку. Він неквапно йшов до трибуни, прикрашеної зіркою, ще не радянською, але вже трохи схожою на неї.

— Товариш Кобялка, — озвався схвильований чоловік на тапчані. — Я стежу за ним багато місяців. Побачите, він сьогодні роздягнеться.

З’їздівський зал притих, і ми також затамували подих. То був страшний фатум, незрозуміла хвороба, неприборкана епідемія, що охопила всю партію. Дотепер ніхто ще не зміг їй запобігти. Усім зганяла сон із повік, прискорювала серцебиття і водночас позбавляла сили волі. Учасників і спостерігачів. Гебістів і реакціонерів.

Мій товариш Кобялка дійшов до трибуни, тримаючи перед собою, наче алібі, стосик аркушів із промовою. Великими, страдницькими очима подивився у стелю, потім перевів погляд на зал і повільно, ледь помітно, почав розтягувати губи в огидному, непристойному, приголомшливому усміхові.

— Ні! Ні! — крикнув хтось у залі з’їзду нелюдським голосом.

Але товариш Кобялка, немов керований позаземними силами, захитався на трибуні й повільно, розтягуючи цю дію, порвав машинопис промови на чотири частини, а тоді безтурботно викинув їх; папірці з агресивним поспіхом спурхнули на перші ряди делегатів, і саме в тих рядах одразу ж виникло якесь дивне, істеричне шамотіння.

Товариш Кобялка розтулив уста, якусь мить подратував мовчанням застиглий у лихому передчутті зал, а потім озвався голосно і рішуче:

— Товариші зрадники! Товаришки свині!

У цю мить почалися в ефірі перешкоди. Білі смуги перетяли екран, щось задеренчало, зображення з’являлося і зникало, наче хтось хотів його вимкнути, але з якихось причин не міг. Отож товариш Кобялка показувався на мить й одразу щезав. А коли з’являвся, різко ворушив губами, та нічого не було чути, бо звук усе-таки прибрали. Тож товариш Кобялка виголошував свою німотну обвинувальну промову, до якої готувався чверть століття, своє кредо, формоване протягом багатьох безсонних ночей, свою сповідь, пронесену в пересохлому горлі через усі падоли упокорень, отже, товариш Кобялка кричав німим голосом, а зал на кілька секунд занурився в якусь надприродну летаргію.

Нарешті, як уві сні, хтось повільно підвівся зі свого сидіння, хтось інший відірвався від стіни, чиїсь руки трохи благально, а трохи агресивно простяглися з непорушного муру президії, і тоді зображення знову стало нормальним. Товариш Кобялка, який усе ще безгучно кричав, скинув піджак і пожбурив його на сходи, вкриті кумачем, розв’язав краватку, повісив її на мікрофон, не розстібаючи ґудзиків, зірвав із себе білу святкову сорочку і врешті почав знімати штани. Але агенти були вже поруч. Він заплутався у спадаючому одязі, небезпечно похитнувся, вони запопали його, схопили за руки й за ноги і потягли геть за плечима в президії. А він шарпався, вислизав їм з рук, плювався піною на всі боки, дриґав ногами, трусив головою, мов епілептик, і врешті зник за смугастою портьєрою, востаннє блиснувши сніжно-білими кальсонами радянського виробництва.

На екрані виникла заставка з двома голубами, що цілуються. Один був червоний і другий теж був червоний, але з білим хвостиком. Під ними пишалася магічна римська цифра: ХІ. Залунали величні акорди П’ятої симфонії Чайковського.

Ми хвильку помовчали, мов над труною, в яку щойно покладено небіжчика.

— Це мій сусід, — нарешті сказав я.

— А я любив його, — мовив чоловік з білою бородою. — Певно, був добрим пияком.

— Усі пиячать, — озвалася Галина.

— Але пиячив він щиро. Тому отак закінчив, — чоловік з білою бородою хотів повернутися на другий бік, та після короткого зусилля від свого наміру відмовився.

Галина підійшла до дверей, що вели в глибину помешкання.

— Вибачте, я вас на хвильку залишу.

Ми лишилися удвох із чоловіком на тапчані. Дивився він на мене досить довго, врешті ворухнув губами і сказав:

— Це ви.

— Так. Я.

— Підійдіть ближче. Сядьте коло мене, будь ласка. Я паралізований. — А коли я присів на краєчку тапчана, він додав: — Частково. Ви пам’ятаєте війну?

— Яку саме?

— Ну, оту нашу. Велику нашу війну.

— Я брав у ній участь. Мені здавалося, що не забуду її до кінця життя. А вже давно забув.

— А я пам’ятаю. Для мене вона тривала довго. Ще десять років по закінченні. Я був у совітських таборах.

Чоловік уважно придивлявся до мене.

— Ні, не те, що ви подумали. Не за комунізм. Я був у таборах для аківців, тобто не тільки для аківців, для усіх. Табори, як вежа Вавілонська. Але нас, аківців, там було повно. Тому я так висловився.

Чайковський ставав дедалі патетичнішим під прикриттям отих червоних голубів, з яких один мав білий хвостик. Старий аківець нервово рухав пальцями правої руки, яка лежала на складці ковдри. Я здогадався, що крововилив уразив праву півкулю його мозку. І ця рука жила своїм власним життям.

— Ви хотіли повернутися на другий бік? — запитав я.

— Так. Ви зауважили?

Я допоміг перевалити худе і страшенно важке тіло на другий бік. Він утупився в обдерту стіну. І так було краще.

— Ви, мабуть, боїтеся? — тихо озвався чоловік.

— Я ще не знаю, чи зроблю це.

— Страх — це нормально для людини. Я також боявся до того часу, коли мені сказали, що жінка і дочка померли у в’язниці. Відтоді перестав боятися. А тортури страшніші від смерті.

— Взагалі я зранку не можу зібратися з думками. Хочу зосередитися, усвідомити свою ситуацію, хочу наважитись і не можу.

— А жінка і дочка не померли. Жили на волі. Хотіли зламати мене, натомість допомогли розпрямитися.

— Я повинен це зробити?

— Не знаю. Тоді ми знали все, тепер не знаємо нічого. Тоді світ був простий. Тепер він заплутався. Сам себе заплутав, а, може, його заплутали оті протяги ідеологічні, немов урагани. Може, це буде слабкістю, а, може, силою.

— Що буде слабкістю або силою?

— Ваша смерть.

— Моя непередчасна смерть. Моя вчасна смерть.

— Однаково ми повільно вмираємо з кожною хвилиною. І світ помирає з нами, хіба не так?

— Світ не може померти. Багатьом поколінням уже здавалося, що світ помирає. Але то тільки їхній власний світ помирав.

— Добре ви це сказали. Та якщо світ не вмирає, то мусить жити з чогось.

— Що ви маєте на увазі?

— Що світ потребує людської смерті.

Заставка зникла. З’явилося зображення з’їздівського залу. Хтось виступав, зал вибухав оплесками, а ще хтось в ентузіазмі щось вигукував. Усе повернулося до норми. До ненормальної норми на певний час.

— Ви тут лежите і бачите лише жменьку молодих, цю групку навіжених. Щось на кшталт докору сумління за гріхи батьків, ніби відплата за паскудне існування, ніби спазм колективної моральності. Вони ж пливуть проти течії, але стоять на місці.

— Жахна ніч. Страхітливий сон. Треба крикнути, аби збудити людей.

— Брате мій з лісів, з таборів, з поневірянь, з розпачу, із розпаскудженого життя, брате, що мені робити?

— Сам знатимеш. Як настане час.

Відчинилися двері, і я побачив Галину, яка затуляла собою другу кімнату.

— Можна вас попросити сюди?

Я увійшов, а вона зачинила двері. Біля вікна, яскраво освітлена, стояла дівчина з величезною, наче у повсть збитою, шапкою волосся з рудим блиском.

— Це Надєжда.

Я вклонився, проте дівчина з рудим волоссям навіть не ворухнулася. Попеляста тінь падала їй на обличчя.

— Вам відомо, де це повинно відбутися? — спитала Галина.

— Під будинком партії.

— Ні, рішення змінено. Перед залою засідань, де відбувається з’їзд.

Хто змінив рішення, подумав я. Оці діти, масонська ложа чи невідомий деміург, прикутий до варшавських підземель?

— Мені однаково, — сказав я і тут-таки усвідомив, що то слова філософа, Рисьового брата.

Здригнулися стіни, щось гримнуло з боку Вісли. Останній запізнілий салют. Хтось щось проґавив, чи, може, затнулася гармата.

— Потрібен бензин і надійні сірники. Ви, я бачу, нічого з собою не маєте?

— Я думав, можна купити на автозаправці.

— Для цього потрібні талони. Крім того, бензозаправники шахрують. Доливають води.

— То що робити? — спитав я з деякою надією.

— Залишитесь тут. З Надєждою. Вона познайомить вас із деталями. А я пройдуся до знайомої крамниці і куплю розчинник.

— Але ж сьогодні національне свято.

— Це пусте. У них тепер переоблік. Грошей на хабар вистачить.

— Я теж трохи маю. Може, хай буде за мій рахунок?

— До вечора далеко. Устигнете ще витратити, — і раптом, зовсім несподівано всміхнувшись, вона додала: — А бабуся Надєжди була коханкою Леніна, ви це знаєте?

— Ні. Вперше чую, — знову вклонився я нерухомій дівчині біля вікна.

Галина вдягнула коротеньку курточку, бо вітер знову заатакував вікна, і вийшла, тихо замкнувши двері. Деренчали під вітром погано припасовані шибки. Вихор приносив із собою далекі і скаламучені звуки музики або вигуки тріумфуючих натовпів. Ми завмерли одне навпроти одного, вона бачила мене, а я не міг роздивитися риси її обличчя. Ми довго-довго мовчали, але я, о диво, не відчував незручності. Міг би отак стояти до вечора. Зрештою вона рушила до мене, спершу поволі, ніби уві сні, потім чимраз швидше, а тоді впала на коліна, схопила мою руку, притулилась до неї вустами і мовила напрочуд низьким голосом:

— Ви геній.

Я здогадався, що то якийсь незаслужений комплімент, хотів її підняти, однак лише заплутався в її волоссі, сухому, нерозчесаному й рудому, як у Леніна замолоду.

Вона глибоко зітхнула і, несподівано схопившись на ноги, вибігла у ту кімнату, де лежав сивобородий.

— Ось так, — мовив я сам до себе, бо мусив щось сказати, а ніщо інше не спало мені на думку. Крадькома роззирнувся по кімнаті. Це, мабуть, була кімната Надєжди, бо з усіх стін на мене дивилися бородаті й суворі фізіономії російських дисидентів.

За хвильку вона повернулася з веселою посмішкою, але долонею витирала кутики очей.

— Ви на мене не гніваєтеся? — спитала низьким, як я вже казав, гортанним голосом.

— Та ні, чого б це.

— Я завжди щось дурне утну, а потім соромно. Не можу звикнути до ваших звичаїв. У нас простіше. Як кохаєш, то кохаєш. А як ненавидиш, то ненавидиш.

— Що не край, то свій звичай, — відказав я дипломатично.

Надежда дістала з шафки пляшку з чорною рідиною і дві малі склянки.

— Вип’ємо за згоду? — спитала вона, ще трохи плачучи, але й сміючись водночас досить заразливо. Мала зелені очі, ямочки на щоках і взагалі була в тілі.

— Але ж ми не сварилися.

Налила чималенько до обох склянок.

— Це моя сибірська наливка. Я привезла її з Москви і сказала собі, що вип’ю при найважливішій нагоді. Знаєте, я дуже любила вас.

— Я і тепер вас люблю.

— Вам би лишень іронізувати. А я правду кажу. Колись мені здалека показали вас, і я закохалась, як остання дурепа.

— Може, ви мене з кимось плутаєте?

— Ні. Я вас навіть читала. У вас наша душа. Тільки в ній часом відчуваєш щось таке тутешнє. Таке несправжнє.

За дивним збігом обставин десь неподалік, на якійсь естраді над Віслою, духовий оркестр заграв мелодію старого вальсу «На сопках Маньчжурії», а для мене це був чарівний і фатальний твір.

Вона подала склянку з таємничим, настояним на травах напоєм, і не забирала руки. Отож ми вдвох трималися за скло, наповнене сибірською вогняною водою. Я прислухався до старосвітського вальсу і щось стискало мені серце.

— За ваше здоров’я.

— За ваше здоров’я.

— За наше здоров'я.

Якась гіркота вмить озвалася в мені. Так, тост був недоречний. Але що вже там, — і одним духом я вихилив свою цикуту.

— Може, сядете, — вона вказала на залізне ліжко, вкрите якимось хутром. Певно, сибірським. — Це шкідливо — увесь час стояти.

— Правду кажучи, мені вже ніщо не шкідливо.

Я дивився на дно склянки, де лежали рештки якогось зілля. Бозна-якого і з якою дією.

— У вас похмілля. Я одразу це зрозуміла. Ви не ображаєтеся, правда?

— Пані Надєждо, по-польськи Надіє…

— Ах, як ви гарно сказали. Я б вас поцілувала.

Що, звичайно, і зробила. І я на мить відчув її гарячі, досить широкі вуста коло своїх губів. А оркестр і досі грав «На сопках Маньчжурії», мелодію, під яку я, здається, багато років тому побачив світло дня або ночі, себто прийшов на світ.

— Що ви про мене подумаєте, — сказала Надєжда, заплющуючи ледь розкосі, зелені очі. Я принагідно зауважив, що під дивовижно прозорою одіжжю, яка нагадувала величезну хустку або театральне пончо, або ж досить ризиковану чернечу рясу, що під тими шатами не було ліфчика. Видно, вже трохи здеморалізувалася на нашому напівзаході.

— Подумаю якнайкраще, дочко степів і полів.

— Вам, полякам, не можна вірити.

— Можна ще трохи тієї амброзії російського народу?

Ми цокнулися склянками. Мелодія старого вальсу ширяла над нашим будинком, як білий кавказький лебідь, хоч я не був певен, чи зустрічаються на Кавказі лебеді.

— Ах, як я вас кохала.

— Чому тільки в минулому часі, чарівна Надєждо, тобто Надіє?

— Я навіть хотіла покінчити з собою.

Знов легенькі мурашки побігли в мене по спині. Вона або неделікатна, або занадто по-свійському зі смертю.

— Ваша проза впливає на мене просто фізично.

— Я вже не пишу.

— О Боже, чому?

— Набридло.

— Як може набриднути література! Вам не можна таке казати. Ви вєдь творець, геній, на вас цілий світ дивиться.

Сибірська наливка робила своє. Кімната вихилялася на всі боки, немов запрошуючи до козачка. А той оркестр закінчив грати «На сопках Маньчжурії» і ще раз почав «На сопках Маньчжурії». Але тепер наче повільніше, наче збираючись кожну ноту вписати у мій розм’яклий мозок.

— А як ти почуваєшся, дитинко, в нашій напів-Європі? В нашій колишній напів-Європі?

— Не дуже.

— Ти інакшою уявляла собі Польщу?

— А звідки ви знаєте?

— Бо я вас знаю.

— Нас, росіян?

— Ні, росіянок. Росіян знаю також.

— А звідки ви знаєте росіянок? З Тургенєва, Толстого, Лєскова?

— Ти ж казала, що я маю вашу душу.

— Я казала?

— На початку.

— Ви, однак, не такий.

— І Польща не така.

— Не така.

— Ліпша чи гірша?

— І те, й те.

— Як тебе розуміти?

— Я сумую за Москвою.

— Хіба можна сумувати за тим містом?

— Я босою пішла б по снігу.

— До Москви?

— Так, до Москви.

Мені кортіло спитати, чому взутою не летить «Аерофлотом», але не спитав.

— Ти, Надєждо, патріотка?

— Це ви польські націоналісти.

— Бачиш, дитя косооке, така наша доля. Що б ми вам не сказали, завжди почуємо у відповідь, що ми шовіністи.

Вона раптом притулилася до мене. Зворушливі акорди вальсу з мого дитинства, немов цигарковий дим, снувалися в цій дівочій, зрусифікованій кімнаті.

— Ах, навіщо ці вічні чвари поміж нами і вами. Адже всі ми слов’яни. Чи не краще було б, якби ви приєдналися до нас добровільно. І ми разом забули б про всі образи, непотрібні претензії, прокляття, котрі стільки віків розділяли нас. Ми зможемо вас любити, тільки ви полюбіть нас.

— Але ж вас, росіян, уже немає. Останніх слов’ян, тобто вищі верстви, вимордував твій дєдушка Ленін. Від Бугу до Хабаровська хазяйнує Азія.

Вона відштовхнула мене так сильно, що я впав на подушку.

— Я знала, що розчаруюся. Боже, яка я нещасна.

І знову вибігла з кімнати. Насилу підвівшись, я сів на жорсткому краєчку ліжка. Той сибірський бальзам здолав мене остаточно. Упав на сприятливий ґрунт. Тобто пролився на моє бідне, беззахисне похмілля, на оту старечу мою хворість. Так, пригадую, вчора я пив сам із собою. Скатертиною накрив стіл, дістав тарілку, ніж, виделку і кусень сиру. Неквапно, з гідністю, мов на поважному прийомі, видудлив півлітра чистої горілки з вітчизняної картоплі. Розмовляв із собою спершу чемно, з гумором, потім, здається, трохи по-хамському. За вікном до півночі випробували гучномовці. Навпереміну лунали дика музика і вибачення анонімного спікера за галас о такій пізній порі.

Надежда повернулася, знову сміючись і витираючи розкосі, зелені очі.

— Я все сприймаю всерйоз, а ви, мабуть, жартували.

— Мабуть, жартував, моя Надєждо.

— А я вас зараз задушу і матиму спокій.

— Не можна мене душити передчасно.

Але вона не звернула уваги на мою алюзію. Підійшла до мене, вперлася тендітними, так, справді тендітними колінами в мої коліна і поклала обидві долоні на мою пульсуючу шию.

— Ви боїтеся?

— Як кожна людина. Боюся, що боятимусь дедалі сильніше.

— Мій університетський товариш учинив те саме. Біля Кремля.

— Багато хто вже так учинив.

— Хочете цим сказати, що не варто.

— Не знаю, чи не варто. Колись виявиться, що варто.

— А ви ніколи не чули, що я про вас думаю?

— Я взагалі не знав, що ти існуєш, Надіє.

— Ах, недобре ви кажете. Ви такий звичайний, а я гадала…

— У звичайності вся моя сила.

— Ви погоджуєтесь на звичайність?

— Давно погодився.

— Не можна. Людина — це дивна, незвичайна, чудова істота.

— А надто російська людина. Богоносец.

— Ви знову за своє.

Я відвів її долоні, що легенько стискали мою шию. А оркестр усе ще грав мені на згубу «Сопки Маньчжурії».

— У цій країні ти мусиш звикнути до звичайності. Вона здається тобі пласкою, міщанською, безкрилою, але вона теж має певні переваги, які інколи виявляються потрібними. Ти пишеш вірші, Надіє?

— Пишу.

— Щотижня?

— Буває й частіше. Я не можу жити так нормально, як ви отут живете.

— Ми не живемо нормально. Живемо так, як нам велять.

— Ви вірите в Бога?

— Вірю. Тобто намагаюся вірити.

— От бачите. Ви тільки намагаєтесь. Як і всі ви.

Соромно казати, але від неї струмувала теплінь ваговитого російського тіла. Мені здавалося, що серед кольорових плямок, яким всипана була її одіж, серед отих пастельних вічок бачу й мигдалеві, широко посаджені очі її сосків. Я уявив собі під прозорою тканиною масивні, жіночні, гарячі перса. Такі перса, яких уже не мають на захід од Вісли. І раптом я відчув у своєму немолодому вже, змордованому похміллям тілі якісь непристойні позиви.

— Я забрала б вас до себе, у стару Русь. Там небокрай далекий, як ніде більше, і небо велике, найбільше. Ви ховаєтеся від усього великого, бо не маєте відваги. Плюньте на все і йдіть шукати Бога.

— Вже запізно, спізніла Надіє.

Вона відчувала мій пульс, але і я вловлював удари її крові в напрочуд тонких і ніжних суглобах пальців. Зніяковілий, я визнав, що думки мої потроху шаліють. Що я прошиваю поглядом оцей єдваб чи, може, батист її дивовижної ряси. Дисиденти з усіх стін осудливо дивились на мене.

— Знаєте, давайте втечемо, — раптом сказала Надєжда.

— Що ви таке кажете?!

— Ходи, ніхто не побачить нас. Утечемо від людей.

— Але куди, онуко Чінгісхана?

— Побачимо. Завжди знайдеться трохи місця для нас двох.

— Покинеш їх самих? А хто врятує світ?

— Ви цинік. Боже, чому я покохала вас. Якби я знала…

Хмари несподівано розійшлися, відкривши яскраво-блакитне небо. Запалало величезне чисте сонце і зробилося гаряче, мов у серпні. Великий прямокутник світла розгорівся на підлозі. А оркестр усе ще грав «На сопках Маньчжурії».

— Я позитивний цинік. Тому і знадобився вам. Мені по дорозі з вами.

— Ви не вмієте отак зненацька кинутися в божевілля, правда ж? Ніколи б не змогли.

— Люба Надєждо, негоже робити мені такі докори, тоді як Галина пішла купувати розчинник.

Вона хотіла щось відповісти, але змовчала. Дивилась на мене своїми розкосими очима, котрі зовсім не були зелені, хоч мали б бути зеленими. Її очі мали інтенсивну фіалкову глибінь, і мені здавалося, що вони трішечки фосфоризують.

Надєжда присіла переді мною навпочіпки.

— Шкода, що я не наважилась познайомитися з вами раніше.

— Ти мене з кимось плутаєш.

— Ні, їй-Богу. Запитай у Галини.

— Ти відчула себе серед нас загубленою й шукала рідної душі. Кацапської, дикої, шаленої душі.

— За що ви нас так не любите?

— Я всіх не люблю. Або, коли хочеш, люблю всіх. Навіть отих бідолашних секретарів — нашого й вашого, котрі, можливо, саме в цю мить без охоти цілуються в губи. А тебе, Надєждо, я просто кохаю. Закохався з першого погляду.

— Ти, одначе, польський пан. Білополяк.

— Ходи, сядь коло мене.

— Ще чого. Мені вже минулося.

— Але так буде зручніше.

— Ви мені байдужий.

— Гаразд. Тим більше можеш сісти на своєму дівочому ліжкові.

— А звідки ви знаєте, що я дівчина? Може, я мала вже трьох чоловіків.

— Перший був митець, другий керував сектором у ЦК, а третій — поляк, який вивіз тебе з батьківщини.

— Говоріть далі. Я відчуваю огиду. Принаймні звільнюся від цього дурману.

Вона пахла хною чи, може, якимось сибірським зіллям. Її волосся могло б бути й водоростями з таємничого дна Уссурі. Сіла, зрештою, поруч мене із сердитим виразом на обличчі.

— Мила Надєждо, ти глузуєш з мене. Усі ви трішечки глузуєте з літнього чоловіка, який годиться вже хіба що на підпал.

— Не маю бажання розмовляти.

— Мусиш зі мною розмовляти, це твій обов’язок. Ти повинна заглушувати, приглушувати, знечулювати мене.

Я здивовано зауважив, що її велетенська кучма волосся, ця корона зі щирого злота, злегка тремтить, а вона ховає обличчя в її гущавині.

— Ну ні, Надєждо, так не можна. Чого плачеш?

Я обійняв її й пригорнув до себе.

— Сама не знаю, — схлипнула вона. — Такий настрій.

Я поцілував її в щоку, по якій біг струмочок сліз.

— Я кохаю тебе. Покохав протягом години, чи то пак цілої епохи, останньої ери моєї земної безконечності. Віриш мені?

Надєжда слухняно кивнула. Я відчував у руках її гарячу ваготу. Так було багато разів. Як було безліч ночей, світанків, надвечір’їв. Але зараз мені здавалося, що тримаю тіло, освячене провидінням, магічне тіло жінки, що сниться протягом усього життя. Тіло дівоче й жіноче, тіло-пригода і тіло-притулок. І вперше мене огорнула пронизлива туга за молодою жінкою, що єдналася зі мною тільки сестринськими, а, можливо, й просто людськими обіймами.

Словом, мене охопив досі не знаний зворушливо-неспокійний стан, настрій блаженної легкості й недобрих передчуттів. За вікном здіймалася гучна музика духового оркестру, а в мені росло хаотичне жадання. Надєжда тулилася щораз міцніше, немов хотіла придавити мене до прозорої стіни неминучого.

Тож я поліз до її чернечої ряси й, несподівано знайшовши серед торочок просвіти, упевнився, що вона гола під отією шаллю-пончо. Я хотів твердо поміркувати на цю тему, але не встиг, бо побачив перед собою два якнайлагідніші пагорби її персів і мені здалося, що вперше у житті бачу гарні жіночі груди, і я шалено здивувався, і з тамуючою насолодою схилив голову у тінистому видолинку між отими персами.

Десь там у звивинах мого мозку пульсувало притьмарене усвідомлення того, що я беру участь у магічному обряді, і той сполох, те затемнення, та гарячка, що завше супроводять мене в ці гріховні хвилини, уся двозначна тваринність щезли в мелодії наших безладних шепотінь та цілунків.

Потім я хотів увійти в неї й не міг. Ошелешений, я боровся з її опором, але то не був її опір, бо вона жадала мене, то був опір її невинності. Нарешті я вдерся в гарячу, пронизливу темряву.

— О Боже, — прошепотіла вона.

І в цю мить деренчливо озвався телефон над нашими головами. А мені він здався гуркотом пневматичного молота. По-зрадницьки сховавшися на підвіконні, він алярмував до нас із усіх своїх механічних сил.

Я завмер, вона також притихла. Дзвінок хрипів над нами, підганяючи, з докором, з огудою.

— Телефон! — крикнув хворий з другої кімнати.

Я підвівся, накрив її тією рясою, а вона затулила обличчя раменом, кращого понад яке я ніколи й ніде не бачив. Справді, зігнута в лікті рука молодої жінки здалася мені в ту мить до болю досконалою. Не відриваючи очей від тих дивовижних овалів у золотисто-прозорому затінку, я підняв тяжку, як весло, телефонну трубку.

А волосся Надєжди, червонясте, страшенно живе й жадливе волосся розсипалося по буденній сірій ковдрі на тому шпиталевому чи в’язничному ліжку.

— Слухаю, — хрипко вимовив я.

— Це Галина. Усе гаразд. Тільки яку каністру воліли б ви мати? Бо тут є вибір. Червоні, жовті, блакитні.

— Каністру?

— Не здогадуєтесь навіщо? Отже, якого кольору?

— Хіба це має значення?

— Не знаю. Може мати. Я вважала за краще довідатись.

— Гаразд. Нехай буде блакитна.

— Ну, бувайте! Я скоро повернуся.

По небу знову пливли хмари, просяклі грозовою чорнотою. Мій оркестр не знати коли замовк. Під будинком марширував невеличкий натовп, скандуючи нерівними голосами:

— Польська, Польща!

Маніфестанти несли зім’ятий транспарант з напіводірваними літерами, що становили гасло: «Хай живе 22 липня 1999 року». Я поклав трубку на апарат.

Надєжда раптово підвелася і, не глянувши в мій бік, наче сновида, вийшла з кімнати. Я дещо остовпіло дивився за вікно. Тоді угледів залишки сибірської наливки в моїй чи в Надєждиній склянці. Машинально підніс її до вуст і випив гірко-солодкий ковток зернистого осаду. Я прагнув опанувати хаотичні думки, надати якогось ладу цій дивовижній ситуації.

Унизу, під розбитим вуличним ліхтарем стояв той хлопець із провінції. Він грався жовто-червоним кленовим листочком, чекаючи на мене.

Найліпше було би нишком вийти й дочекатись Галини на сходах. Але як це зробити? Кімната мала тільки одні двері, за котрими були моя несповнена Надія і паралізований дідок, що найбільше бентежив мене. Я потрапив у пастку, як полюбляли висловлюватися старосвітські письменники. У пастку власної легковажності. У пастку чарів розкосої російської дівчини. Та ще й похмілля мене трусить, тяжке похмілля, спричинене вчорашнім днем.

З гуркотом відчинилися двері. Увійшла Надєжда, несучи в обох руках склянки з чаєм. Вона усміхнулась, наче нічого й не було, хоч у її розкосих очах іще бриніли сльози.

— Нап’єшся чаю? — спитала своїм нормальним, напрочуд низьким голосом.

Я мовчки узяв свою склянку. Прямокутник сонячного світла вже поліз на протилежну стіну. Знову десь грали оркестри, але серед них не було нашого, із «Сопками Маньчжурії».

— Галина вже йде, — сказала Надєжда.

— Ти гніваєшся на мене? — невпевнено спитав я.

— Може, й гніваюся, — відповіла, а тоді квапливо додала: — Гніваюся, що взагалі тебе зустріла.

Я дивився на неї, і серце мені стискалося. Вона відкинула на плечі важку фату з червоного волосся і, замислившись, пила міцний, гарячий чай.

— Надіє, ти не збожеволіла? — озвався я нарешті.

— Чому? Що ти маєш на увазі?

Знічений, я теж дивився у свою склянку.

— Ти знаєш, про що йдеться. Я перехожий. Завтра буду вже дуже далеко. Чому ти це зробила? Чому погодилась?

— Може, саме тому.

— Як узагалі ти збереглася в цьому нинішньому світі?

— Розумієш, я російська панночка, — засміялась вона й помішала ложечкою чай, в якому вже не було цукру.

— Колись сказав би: яка шкода, дівчино, що ми не зустрілися раніше.

— Але тепер ти знаєш, що ми зустрілися саме вчасно.

— Не знаю, Надіє. У мене розколюється голова, і здається, що все це неправда. Мені траплялися дуже реальні сни.

— Нині вже ніхто не вірить у сни. Сни — це сміття лихого дня. Сни — це графоманські, ненаписані вірші.

— Ти дедалі краще говориш по-польськи.

— Як захочу, то дуже добре говорю по-польськи.

— Я стільки хотів би тобі сказати. Якби не соромився і якби мав на те час.

— Я знаю все, що ти хочеш сказати.

— Так добре знаєш мене?

— Взагалі не знаю. Побачила тебе сьогодні уперше в житті.

— Ти казала, що читаєш мої твори.

— Я казала? Усі поляки і всі росіяни пишуть. Я могла таке сказати, але не здогадувалась, що ти пишеш.

— Надіє, що це означає?

— Що я закохалася в тебе протягом чверті години, так само, як і ти в мене.

— Жартуєш, хоч росіяни, здається, не жартують.

— Залишається ще кілька секунд на роздуми. Маєш відвагу втекти?

— Не звільнивши світ із неволі?

— Ми будемо вільні.

— Я вже вільний.

— То і я стану вільною. Двоє людей — це початок суспільства.

У глибині помешкання грюкнули двері. Надєжда відсунула порожню склянку, підійшла до мене. Дивилася, широко розплющивши очі, які все-таки були зелені, мов старовинні бутлі для вина.

Несподівано обняла мене.

— Ну, що, любий, що?

— Гадаєш, ми були суджені одне одному, тільки розминулися на кілька десятків років?

— Ми суджені одне одному.

— Але яким чином, дитинко?

— Маємо ще цілих сім годин. Сім годин вічності. Гарна погана назва.

Вона ніжно поцілувала мене в губи.

— Там добре.

— Де?

— Там. Сам знаєш. Я там була.

— Про що ти знову?

— Я замерзла у тайзі, але мене врятували. Кільканадцять хвилин, а мені здавалося, що то ціле життя.

— Надіє.

— Що, любий?

— Ще нічого не відомо. Усе в моїх, усе в твоїх руках.

— Ми вже не встигнемо утекти. Проґавили останню мить.

Ми поцілувалися солоними вустами.

— Хочеш, я піду з тобою у вогнище?

Але в цю мить хтось постукав у двері. Ми відступили одне від одного. Увійшла Галина з блакитною пластиковою каністрою в руці. Зняла з голови берет і почала діловито обтріпувати його об бильце крісла.

— Знову ллє? — спитав я, аби щось запитати.

— Поплуталися навіть пори року, — відповіла вона. — Усе на купу: сніг, сонце, вітрюган, дощ. Найкращий розчинник, імпортований з Нової Зеландії. Сірники придбаємо у валютному магазині і донесемо пізніше. Надєжда увела в суть усіх деталей?

— Так.

— Може, маєте запитання чи сумніви?

— Не знаю, що з собою робити.

— Я ж вам дала брошури.

— Так. Але я не знаю, що робити до восьмої вечора.

— Я теж не знаю. Може, вам хочеться попрощатися з друзями, з містом.

— Це не моє місто.

— Найкраще проковтнути порошок і заснути. Ми вас розбудимо.

— Дякую, якось собі зараджу.

— Надєждо, чого втелющилася у вікно?

— Задумалась.

Я взяв у руку блакитну каністру. Добряче важив мій ручний багаж як на таку далеку подорож.

— Ну, я пішов, — мовив я нерішуче.

— Ви будете під нашою опікою. Можете нічого не боятися. І рівно о восьмій перед залою з’їздів. Ми також туди прийдемо.

Я вклонився, а бензин неприємно забулькав у пластиковій посудині. Надєжда стояла, повернувшись обличчям до вікна. З її волосся струмувала лагідна червінь, немов від жаринок у зимовій печі. Я вийшов до другої кімнати.

— Вже йдете? — спитав хворий.

— Так. Пора.

— А я лишаюся. Забув про мене Господь. Я пережив свій час і свою легенду. Це найстрашніша мука, а я ж бо знаю, що таке мука. Я заздрю вам.

— Щойно я пригадав, що свого часу дещо чув про вас.

— Могли чути. Мої спогади перекладено тринадцятьма мовами. А в нас ними гендлювали на чорному ринку. Потім пройшло кілька поколінь, і все стерлося. Ніхто вже не пам’ятає.

Я жваво забулькав своєю блакитною каністрою.

— Про мене теж забудуть.

— Не дай, Боже. Гадаєте, що ми свідки загибелі народу?

— Цього ніхто не знає. Це чудово і страшно, що ніхто не знає, що означають його жести, вчинки, шаленства. Журимося смертю народів, а тим часом уся Галактика летить у прірву небуття. Знову град. Що за осінь.

— Як на мене, то ще літо. Не люблю, пане, придивлятися до планетарних систем. Поки ми на землі, тримаймося її пазурами. Мені можна так казати, бо я тримався єдиним зламаним пазуром.

— Отже, ви благословляєте мене в дорогу? — я стукнув по шкарубкій поверхні каністри.

— Не варто так далі жити, — мовив хворий і зімкнув повіки.

Попри білу бороду й посивіле волосся, виглядав він напрочуд молодо.

— Знаєте, мені здається, що безліч людей в усьому світі купують бензин і шукають, як я, каністри. Бо я маю незвичайний наслідувальний інстинкт. Що б я не зробив, виявлялося, що і всі інші зробили те саме. Я опинявся посередині. У статистичній пересічній серединці. Так уже мені не поталанило.

— Не можете бути першим, то будьте останнім. Це теж незла позиція.

Я придивлявся до нього без симпатії. Знав, що він теж спостерігає за мною крізь шпарини у повіках. Може, його поклали отут, аби й він підштовхнув мене пальцем до мого вироку? Може, він лежить під оцією зім’ятою ковдрою у сорочці для візитів та напрасованих штанах, щомиті готовий, тільки-но я піду, побігти на святковий бенкетик?

У телевізорі все ще показували з’їзд. Радянський секретар з лисніючою міною на обличчі саме вручав прапор чи вимпел нашому секретареві, який став на коліно і чолобитно поцілував краєчок гаптованої матерії. У залі, а його тут-таки показали, усі моментально позривалися з місць, з ентузіазмом аплодуючи цій події, дехто з піднесеними руками щось волав у екстазі, але що саме — я не чув, позаяк за загальним звичаєм і в цьому домі відключали звук під час офіційних передач.