Малий апокаліпсис

Цей сивий чоловік, жива реліквія або звичайний нагонич, цей сивий святий підняв праву руку, ніби прощаючись чи благословляючи мене.

— Ну, годі, — мовив я і вийшов.

На сходах я роздивився посудину з вогнистим бальзамом. Містила в собі десь зо п’ять літрів. Я спробував відкрутити ковпачок. Функціонував справно. Блакитний колір — колір невинності. Невинність не кидається в очі. Можна йти, треба йти. Куди? Дорогою побачимо.

На площадці між поверхами я відламав шматок шибки. З невідомої причини скло було закіптюжене. Я глянув крізь нього на небо, де знову поблискували миттєві сонячні спалахи. Але в наш час ніхто вже не спостерігає ані затемнень сонця, ані місяця. Остогидли людям усі дати і терміни в усіх соціальних та мілітарних системах. І я теж нічого цікавого не побачив на стомленім небі, небі, виснаженому кліматичними аномаліями, тож кинув оком на стіни, проте й там знайшов лише віддавна знані антидержавні написи, стирати й зафарбовувати які держава вже не мала сили.

Я зійшов униз і там при виході зіткнувся із Захером, отим перестарілим революціонером з фанатичними очима. Він повертався з черги, несучи якусь здобич, бо його старий портфель спух, наче ситий пітон.

— Я звідкись вас знаю, еге ж? — Захер зупинився, перегородивши мені двері.

— Так, знаєте. Ми зустрічалися тільки раз, але за драматичних обставин.

— Я вручав вам орден? Нагороду? Призначав на посаду?

— Ні. Виганяли мене з партії.

Він усміхнувся, пригашуючи холодні зблиски фанатизму в очах. Фанатизму неактуального, як забута подряпина.

— Я нікого не виганяв з партії. Ви помиляєтесь.

— Одного разу виганяли. Групу прихильників професора-марксиста.

— Ага, так. Що з ним тоді вирішили?

— Це не має значення. Має значення, що я не тримаю на вас зла.

— Ми мусили так учинити. На тодішньому етапі це було необхідно. Потім настав бардак. Але в ті часи я ще міг порятувати країну.

— Як вам живеться?

— Дякую. Я повернувся до філософії. Власне, до історії філософських доктрин. Повернувся на своє місце. Я вільний. Нарешті вільний.

— І ви вільний?

— А що, ви теж?

— Звичайно. Дедалі більше зустрічаю вільних людей.

— Бо справді вільним можна бути лише в неволі. Даруйте мені цю банальність, молодий чоловіче. Ви любите ходити?

— Здається, люблю.

— Обов’язково ходіть. Пішки. Багато. Принаймні десять кілометрів. Тоді найкраще думається. Спостереження за природою, людською поведінкою, навіть за небом. На небі теж є рух. Як у прямому, так і в переносному значенні. А рух, молодий чоловіче, якщо сягнемо до класичних філософів… Може, вам не цікаво?

— Ви щасливі? Чи не шкода вам влади, безкарності, пов’язаної з пануванням над людьми, отих злетів пихатості, коли порівняють себе з Богом?

Захер щиро засміявся, витягнув не надто чисту хустинку, аби втерти очі.

— Я філософ. А філософ уміє вибачати і собі, й ближнім.

— Що вибачати?

— Що не склали іспиту. Це наш гріх первородний.

— Знаєте, я дуже добре пам’ятаю вечір, коли, обмацані десятком агентів, просвітлені рентгенами, обнюхані наглядачами, дісталися ми до того святилища партії, де пильнувало політичне бюро. Пам’ятаю всі оті фізіономії довкола круглого столу — перед цим я бачив їх лишень пласкими, повішеними на стінах. То були наші судді.

— Але ж ви не жалкуєте?

— Аж ніяк. Ваш порух у мій бік і слова «Відмовити у членстві в партії» повернули мені свободу.

— Я пережив те саме кільканадцятьма роками пізніше. Чи в середині засідання було оголошено перерву на вечерю?

— Так, ви встали і мовили неофіційним, людським голосом: «Пора, товариші, щось перекусити».

— На моєму персональному хтось також виголосив ті слова. А як виглядало меню у вас?

— Не в мене, це, власне, у вас. Ми перейшли до другого залу, де на столах, прикрашених ікебанами, громадилися полядвиці, осетри, шинки, може, навіть кав’яр. Запивали все це імперіалістичними соками. Плямкали всі разом; кати і жертви, крадькома втираючи майонез із підборідь, розриваючи на чверті соковиті помаранчі, хоч у місті було сутужно, бракувало цитрин навіть для хворих грипом.

— Бачте, усе так само було і на моєму персональному. Хоча кав’яру щось уже не пригадую. Може, це і є соціалістичний гуманізм, якого ані ви, молодий чоловіче, ані я не змогли зауважити. То що, ми з вами квити?

— Мені байдуже, — і я подивився на свою каністру, по якій пересувався павук.

— Обов’язково ходіть пішки. Якомога більше. Це вам моя порада. Біжу додому, до телеприймача, бо нині по обіді «Малятам про звірят», моя улюблена програма, і мої друзі-звірята виступатимуть у ній.

— Не побачите ви своїх безгріховних звірят. Бо сьогодні з’їзд партії. З ранку до ночі. У телебаченні, в газетах, у кіно. В кожному домі.

— О Мати Божа, ну й засмутили ж ви мене! Нічого не вдієш, піду на прогулянку. І бажаю вам успіхів, молодий чоловіче!

Його смолянисті очі знову засвітилися, ніби в кота, що скрадається в темряві, і, постогнуючи, він рушив нагору вищербленими східцями.

Я вийшов надвір. Якась дама, добряче підхмелена, штовхала візочок з дитиною. Задля різноманітності, вона пускала його далеко вперед, пізніше наздоганяла, вдаючи, ніби хоче копнути брезентовий кіш. Її сильно зносило в бік проїжджої частини, засипаної клаптиками різнокольорового паперу й відірваних від транспарантів літер.

Тоді я зненацька побачив, що над мостом Понятовського звівся великий стовп куряви, і середній прогін, наче потужний ліфт, величаво зсунувся до води, яка на коротку мить немов скипіла. Щойно тепер я почув гомін глухого тупотіння. Крихітні людські постаті розбігалися з руїн мосту на всі боки.

— Ох, курва, — захоплено мовила нетвереза пані. — Ну й закурилося! Спи, маленький, спи, — погойдала вона дитину у візочку. — Вперше бачу щось подібне.

— Я теж. Будинки на моїх очах валилися, але мости ніколи, — приязно сказав я. — Напевно, демонстранти йшли в ногу.

— То пусте, іще кілька мостів лишилося. А що ви несете у цьому дзбані?

— Бензин.

— Шкода. Мене так сушить, а газводи немає, бо не довезли газу. Спи, маленький, спи, бо як дам…

І легенькими зиґзаґами вона погалсувала в бік Вісли, де серединою течії плинуло гасло, скомпоноване з вінків і палаючих свічок: «Ми збудували соціалізм!». Але закінчення гасла було вже знівечене, бо побувало поблизу мостової катастрофи. Останні дві літери, добряче пошарпані, відносило до протилежного берега. Знак оклику тонув, захоплений чорториями.

— А, може, створили мене, наче хмару космічного пилу, ваші мрії, тортури, нещастя і смутки.

Я рвучко обернувся. Той хлопець із провінції стояв переді мною з кленовим листком у руці і несміливо всміхався.

— Що це таке? — спитав я.

— Ваші тексти. Я знаю їх напам’ять.

— А звідки ти тут узявся?

— Приїхав зі Старогарда.

— До мене?

— Так. Тільки не мав відваги прийти до вас додому. Пригощайтесь, будь ласка, — і він простягнув мені розв’язаний солдатський мішок, повний райських яблучок. — З нашого саду.

Я надкусив солодкий соковитий плід, не знаний, ні, швидше забутий у нашій країні.

— Ти, мабуть, пишеш вірші.

— Ні, прозу.

— Але я вже не поможу тобі. Випав з процесу.

— Мені не потрібна поміч. Я хотів тільки познайомитися з вами. Вечорами читаємо вас. Усією родиною. Татко розповідав, що ви зналися в дитинстві.

— А як твоє прізвище?

— Скурко. Тадзьо Скурко.

— Не пригадую. Можливо. І що від мене хочеш?

— Нічого. Тільки дозвольте, щоб я разом з вами ходив.

— Поганий ти день вибрав.

— Я знаю. Але дозвольте. Увечері поїду.

Я критично придивлявся до Тадзя зі Старогарда, і в моїй спустошеній душі не заквилило марнославство, не застогнала пиха, бо я був тертий калач. Добре знав отих здібних, вихованих, делікатних молодиків, які хутко виростали у продажних, брутальних хамів.

— Я понесу вашу посудину.

— Як хочеш, неси. Але не того ти вибрав, Тадзю. Я можу подати тобі адреси куди значніших митців, від яких більше матимеш користі.

— Дозвольте мені, пане. Благаю вас. Це дуже важливо для мене.

Він одвернувся й крадькома витер сльози. Але я був непідкупний, став лише обережнішим. Як хоче, нехай іде. Однак мене не розжалобить. У наш час ніхто вже не читає книжок так, як читали їх сто років тому. За моєї молодості з однаковим зацікавленням поглинали комуністичні брошури і Пруста, сенсаційні американські повістини і Джойса. Пожирали ті кишки, начинені чорними літерами, і тут-таки перетравлювали. Ніхто не пускав собі кулю в лоб з приводу печального закінчення роману. Взагалі, ніхто не пам’ятав його вже наступного дня. А цей тут сипле мені цитатами, які можуть бути моїми, а можуть бути також власністю будь-якого іншого писаки.

Брязнула шиба й відчинилося вікно.

— Почекайте! Почекайте! — хтось покликав мене.

Я озирнувся й побачив Галину над трухлявим підвіконням.

— Почекайте! Я йду до вас!

Може, відмовилися, подумав я. І раптом мені зробилося шкода. Шкода того розчинника, шкода моїх нервів і шкода нагоди. Я вже трохи звик. Та й пора, власне, відповідна. Надходять дні зимові, страшні, темні й короткі дні, перемішані з іще темнішими, довгими, безконечними ночами. А мій абонемент на життя вже давно вичерпався. Живу поза лімітом. Усіх дратую, і Господа Бога теж.

— Дайте, будь ласка, посудину, — тихо мовив Тадзьо.

— Тримай, але обережно, не розлий, — сказав я невпевнено.

Повернемо її до крамниці. Може, віддадуть гроші. Ще хвилину тому це була жахлива, смертоносна рідина. Тепер, здавалося мені, була варта лимонаду, що вже забродив.

Галина вибігла з будинку, квапливо надягаючи зелений светр, який пам’ятав іще велику війну. До неї приєднався якийсь песик, біг, наче хотів зубами схопити за литку, і пронизливо гавкотів.

— Губерт захворів, — мовила, відсапуючись.

— Де він?

— У кінотеатрі «Волга».

— Сьогодні вранці в нього вже був напад.

— Він помирає. Звідти дзвонили. Ми мусимо туди встигнути.

Бігцем ми пустилися в бік набережної. Знову виглянуло сонце, немов після довгих роздумів наставала весна. У місті позойкували оркестри, дивно відлунював низький рокіт гучномовців, наче громовий голос Бога в день Страшного суду. Песик причепився до нас остаточно, обравши собі Тадзя за товариша.

Але тут нас пригальмував міліційний свисток. Звісно, двоє молодих функціонерів поманили мене пальцями.

— Копну в черево, — сказав я. — Нехай діється воля Божа.

— Не можна піддаватися на провокацію, — засичала Галина. — Забороняю вам. Я відповідаю за акцію.

Міліціонери не зрушили з місця. Стояли, чекаючи на мене. Я йшов лінивим провокаційним кроком, задивлений у флорентійське небо над Варшавою. Навмисне запнув верхній ґудзик на куртці, аби знали, що не збираюся показувати паспорт.

Проте вони чемно віддали честь і один з них мовив, затинаючись:

— Вибачте, бубудь лаласка, як потрапити нана майдан Урочистостей?

— Ідіть прямо. Вздовж набережної, а потім далі, аж до майдану. Ви що, міста не знаєте? Чого вас там навчають, в отих школах, — відповів я досить нахабно.

Бо мені сяйнула думка: якби мене арештували, проблема вирішилася б сама собою. Це також вихід. Якимось чином навіть почесний.

Але міліціонери, замість того, щоб відіпнути від пояса метрові киї, запроваджені з нагоди котроїсь річниці, зніяковіли ще дужче, а заїка зняв з голови кашкета і по-селянськи покірно вклонився мені.

— Ми не місцеві. Дудуже перепрошуємо і дякуємо.

— Що ж, надалі справуйтеся, — мовив я, повертаючись до Галини, яка нервово стискала пальці.

Ми бігли під гору старою брукованою вуличкою, що віддавна заростала агресивною травою, званою в моїх краях подорожником. Попереду всіх дерлася Галина. Я бачив її ноги без панчіх, негарні, занадто худі, порослі короткими, жорсткими волосинами. Вона належала до цих останніх, виснажених фізично поколінь. Усі вони були маленькі, худорляві, волохаті. Але тільки в них іще жеврів опір проти влади, яка з плином років теж споганіла, щоправда, в інший бік: розтовстіла, виросла ушир, обабилася. Тож, кваплячись за Галиною, я з подивом усвідомив, що вона також самиця, але самиця якогось іншого виду, з якою ми несумісні. Іноді вона озиралася на нас, і я бачив її лице, власне, нічого собі лице, може, хтось інший з її племені добачив би в ньому якісь готичні або візантійські риси. Але мені вона була чужою, як чужим було все її поріддя, можливо, поріддя перших християн в умираючому Римі комунізму. Раптом я відчув себе старим, однак це усвідомлення не справило мені прикрості. Мій світ був барвистіший, світ ієрархічний, світ суспільної несправедливості, світ брутальної боротьби за існування. І моя боротьба була інша, і моя пасивність інша. І падіння ніби глибші, і злети ніби вищі. Знаю, що це самопочуття поколінь, які відходять у небуття. Знаю, що теперішній час присудить їм малість і велич, напевно, такі ж, як наші, хоч і пристосовані до вимірів майбутнього. Але, Їй-Богу, мені шкода їх, а себе не шкода.

Отак ми добігли до кінотеатру «Волга», який за моїх часів називався ще «Прибережний». На фронтоні вищерблений неон анонсував радянську музично-сатиричну комедію «Світле майбуття», але я знав, що під цією вивіскою тут демонструють прем’єру вітчизняного фільму «Переливання крові», поставленого режисером Владиславом Булатом. За останні роки усталилася практика, коли польські фільми, яких режим із певних міркувань соромився перед Москвою, показували нишком під радянським прикриттям. Таким чином вони потрапляли до багатьох кінозалів при значній кількості глядачів, а режисери, шановані владою, зарубіжжям і місцевою опозицією, вдавалися до такої форми прокату.

На цьому тлі траплялися навіть афери з хабарами.

Мій заповіт. Моя остання воля. Марудний документ, бо ж спадщини як такої немає. Нічого я не заробив і нічого не досяг. Навіть отой мемуарний дріб’язок не тримався в мене. Жодного цікавого листа від видатних людей. Жодного сувеніра з подорожі, жодного сліду літературного становлення. Єдину матеріальну цінність, якщо це можна так назвати, моє мертве тіло, з радістю заповідаю анатомічному театрові для занять молодих хірургів.

Але ж соромно йти, нічого не залишаючи. Треба б щось заповісти живим, аби була хоч найменша користь від мого життя, від моєї короткої присутності на землі, де я займав місце інших, де відривав від рота ближніх ласі шматки, де нерідко псував кров сучасникам.

Подумки нишпорю в отих кількох шухлядах, де зберігається мій духовний і матеріальний набуток. Кілька старих фотографій, купка непотрібних документів, засохлі авторучки, зіпсоване перо, яке колись приносило щастя, а потім перестало приносити. Запонки до манжетів, подаровані мені колись на іменини, маленькі електричні лампочки не знати до чого, чиясь дипломна робота про мене, коли я недовгий час був модним, якийсь лист із компліментами від каліки, не знищений хіба через неуважність, вивітріла пігулка від підвищеної кислотності, крихти тютюну, сліди загашених і забутих цигарок.

А проте бачу щось, що з певними сумнівами я міг би офірувати нащадкам. Це два старі, безліч разів поновлювані рецепти, дві рожеві паперові смужки з немодним допотопним написом. Колись, не пам’ятаю вже й коли, мені їх виписав знайомий лікар, який давно виїхав за кордон, пропав безвісти, випав з нашого життя. Ці два рецепти стосуються пустої й ганебної хворості. І тому згадую про них з деяким зніяковінням. Проте я знаю, що такі паскудні, неприємні, ганебні відхилення приносять найбільше страждань. А люди вразливі не наважуються з кимось порадитись і протягом літ борюкаються з цією негідною гризотою. Тож, неспроможний на щось більше, хочу бути — за прикладом своїх учителів — корисним у малому.

Переходячи до суті справи, заповідаю своїм бідолашним нащадкам, які страждатимуть від лупи, випробуваний засіб. Він позбавить їх комплексів, хоча б ненадовго зробивши щасливими.

Ось рецепт мазі:

А ось рецепт мікстури:

Таке лікування, навіть одноразове, дасть, без сумніву, позитивний наслідок. Аби підтримувати в охайності шкіру на голові, пропоную натирати її раз на тиждень ще тією мікстурою. Якщо через деякий час недуга повернеться, слід повторити лікування маззю. А мікстуру рекомендую щотижня, посередині часового відтинку між одним миттям голови і другим.

Делікатно торкнуся іншого, не менш огидного нездужання. Отже, навіть у найчудовіших, найкращих і найдуховніших осіб бувають так звані запори, іноді короткочасні, спорадичні, іноді жахливі, що тягнуться місяцями. А такі довготривалі запори, сором казати, здатні зіпсувати і найпіднесеніше існування. Тому і в цьому питанні я звертаюся з делікатною поміччю. Звичайно, моя порада не всім допоможе, але багатьом шанованим людям може принести полегшення.

Тож я закликаю тих, що мені довіряють, прокинувшись уранці, натщесерце випити скляночку холодної кип’яченої води. Чимало користі принесуть також спожиті увечері, перед сном, сушені сливи. У критичні хвилини, коли і життя остогидне, слід у милому товаристві хильнути горілочки, але підкреслюю: не менше, ніж двісті, а найліпше так близько трьохсот.

Якщо мої рецепти в поодиноких випадках не дадуть потрібних наслідків, що цілком можливо, то я дуже прошу вибачити мені і задля розради я дарую потерпілим надзвичайно ефективну інструкцію, як добитися успіху в картярській грі під назвою «очко». Мене навчили цьому в дитинстві, і пізніше я безліч разів перемагав запеклих картярів. Цю штучку мені показав якийсь народний знахар, таємничий волоцюга, чи, може, старий циган, перед своєю смертю. У будь-якому випадку то була постать магічна, не від світу сього.

Подаю два способи, бо в моїх краях в «очко» грали у двох варіантах: колодою до дев’яток і цілою колодою. Отже, коли ти, брате, банкуєш при колоді до дев’яток, відбери на два окремі стосики усі «фігури» і окремо десятки з дев’ятками. Тоді обидві ці купки потасуй недбало-зневажливо. Ясна річ, котрийсь із гравців, зауваживши твої маніпуляції, закине тобі, що ти підтасовуєш карти, отож запропонуй йому, щоб сам потасував. А він із мстивою посмішкою довго їх тасуватиме, можливо, що й кілька хвилин, аби ліквідувати наслідки твоїх маніпуляцій. Приглядайся до цього нібито з острахом, але будь спокійний: чим довше він тасує, тим невідпорніше наближає власну невдачу. Бо майже в кожному турі, чи, принаймні, у статистичній більшості, твій суперник матиме так званий «перебір».

При повній колоді на два окремі стосики слід розділити «фігури» разом із десятками й дев’ятками, а також решту від вісімок і нижче. Тасувати так само.

Скажу щиро: я не знаю, в чому суть цієї штуки. І ніколи не намагався це осягнути. Вважаю навіть, що ліпше не пхати туди носа. Досить того, що спосіб є ефективним.

Натомість можна мати сумніви, чи годиться в заповітному слові зраджувати таємниці шахрайства. Проте я свідомий того, що ті, кому все життя до рук пливе карта, лише розсміються з оцих наївних забобонів. У той же час невдахи випробують раз-другий мій спосіб і часом переможуть картярів-щасливців, досягаючи бодай миттєвої рівноваги на терезах Немезіди.

Біля кінотеатру добряча юрма чекала не знати чого, адже сеанс уже розпочався. На другому боці вулиці величезну вітрину м’ясного магазину заповнила здоровезна цифра 50, викладена з ковбас. М’ясна промисловість святкувала п’ятдесятиріччя ПНР. Але ковбаси були муляжами, з деяких, певно, пошкоджених, навіть сипалася тирса. Під золочено-кришталевими дверима куняли в черзі старі жінки. Сьогодні крамниця була зачинена з нагоди свята, перед дверима стояла перша зміна покупців назавтра. Поблизу вулиці Фоксаль звивалася й заточувалась черга нетверезих добродіїв, що чекали таксі. На цій зупинці обслуговували виключно п’яних. Сюди приїздили тільки водії, що працювали в секторі алкоголіків.

Отож ці три натовпи незграбно вовтузилися, вкриті сірими своїми одежами й безнадійністю байдужого до них світу. Низько понад дахами будинків летів туристичний аеробус, який у святкові дні кружляв над містом. Але сьогодні щось не склалося, і срібляста, надгризена іржею машина через якусь несправність залягала в піке у бік пляжу на другому боці Вісли з виразним наміром гепнутися на золотистий пісок просторого берега.

Ми увійшли до кінотеатру разом з отим псом-приблудою і з Тадзьом, який двиганив мою каністру. А у фойє саме тріумфували — відкривалась персональна виставка колишнього міністра культури і члена Центрального Комітету. Усе своє неспокійне життя він присвятив гноїнню митців і цькуванню зубожілого мистецтва, а тепер, вийшовши на пенсію, раптом позаздрив своїм жертвам і сам узявся до малювання. Сеанс уже почався, але купки шанувальників екс— міністрової музи ще товпилися довкола ярмаркових мальовил, а на кожному підрамнику красувалася гола панночка із сором’язливо ретушованими піхвами, то заклавши ручки за голову, то піднявши вгору, то підтримуючи ними вилизаний бюстик. І назви, надумані протягом безсонних міністерських ночей: «Мрія», «Передчуття», «Поклик статі».

Сам автор з чарочкою в руці крутився коло своїх гостей, сласно позираючи на якихось дрібнотілих дівчаток, які не потрапили на сеанс. А гості його — теж сановники: генерали Безпеки, воєводські секретарі, керівні діячі цензури, віце-міністри. Вони також увійшли до складу митецької еліти. Пишуть мемуари і гостросюжетні повісті, займаються коренепластикою, компонують естрадні мелодії, різьблять погруддя вмерлих товаришів. А своїх дітей, тих, які не хотіли політичної кар’єри, поприлаштовували в мистецькі навчальні заклади. Тож режим тепер має власне мистецтво. Він самодостатній. Сам творить дійсність і сам відбиває її в мистецтві.

— Вибачте, — я підійшов до автора картин, — тут комусь погано?

Автор фамільярно взяв мене під руку.

— Що ви! Ми почуваємося чудово. Прошу вас до столу. Рекомендую радянське вино з Кавказу. Ми звідкись знайомі, чи не так?

— Давня історія. Колись я був вашим клієнтом, пане міністре.

— Я так і думав. Багато людей підходять до мене на вулиці. Згадують із вдячністю. Могло бути гірше, правда? Багатьох дурниць удалося щасливо уникнути, бо я завжди, шановний колего, передусім залишався людиною.

— Я вже перестав бути митцем.

— А я лишень починаю, — засміявся колишній міністр. — Ще про мене згадуватимуть. Ви не тримаєте на мене зла у душі?

— Боронь Боже.

— Ну, то вип’ємо на «ти», мене звуть Лютек.

— Вибачте, але я кваплюся. Мій товариш захворів.

— Це не в нас. Можливо, у залі. Там гаряча атмосфера. Спритник цей Булат. Він знає, як із ними, — і пальцем показав угору, де мешкає Бог і звідки керує Політбюро.

Я прослизнув поміж пальмами, що їх установили колись при відкритті тримісячника радянських фільмів, а потім забули. Пес віддано тримався моєї ноги.

— Пане, — звернувся я до контролера, — шукаю товариша, який захворів.

— У мене цей номер не пройде. Зал уже переповнений. Геть з кінотеатру, бо викличу міліцію.

— До нас подзвонили, клянуся. Він наш родич. Кожна хвилина дорога.

Контролер завагався, просвічуючи нас підозріливим оком. Але, мабуть, пес справив на нього добре враження, бо, повільно розсунувши смугасту завісу, він суворо сказав:

— Туди, ліворуч. Спитаєте директора. Тільки щоб ніхто не смів заходити до залу.

З чорного масиву, вщерть заповненого глядачами, торохкотіли діалоги фільму. Навшпиньки ми пройшли коридором ліворуч. Якісь двері були відхилені, і ясне крило світла падало з них на підлогу.

— О Боже, — шепнула Галина.

У кабінеті на зсунутих кріслах лежав Губерт, головою вкладений на власну чорну течку, яка понесла у світ стільки шляхетних відозв. Рисьо, зблідлий і врочистий, присів біля хворого навпочіпки, ніби ловлячи його тихі слова. А директор кінотеатру монотонно набирав три телефонні дев’ятки, номер «швидкої допомоги».

— Я знаю секретний номер керівника зміни на «швидкій», — прошепотів я, виходячи на середину цього керівного приміщення.

— Усі знаємо, — буркнув директор. — Але той пройда увімкнув автовідповідач: «Апарат на ремонті. Просимо дзвонити дев’ятсот дев’яносто десять. Дякуємо».

— Що, Рисю? — присів я в ногах у хворого.

— Убили його, — урочисто відповів Рисьо.

— Хто вбив?

— Пане, вони там на екрані таке верзуть, що й мені зробилося зле, — озвався директор, вправно накручуючи телефонний диск. — Як вони таке пропустили?!

З другого боку опустилася коло хворого Галина. За завісою, на виставці, вибухнув сміх і швидко погас.

— Убили його, — вперто повторив Рисьо.

Пес обнюхував Губертові ноги в старих понівечених черевиках.

— Не дозволю. Звернуся до Центрального Комітету, — гримів голос із невидимого екрана.

Я дивився на темну, сивувату голову Губерта. Здавалося, він задрімав. Під повіками час від часу здригалися очні яблука. Чорний заріст протягом дня пробився крізь шкіру. Чорною тінню окреслив і без того запалі щоки. Звідки в такому худому тілі завжди бралося стільки сили?

— Ага, додзвонився, сукині діти! — неголосно вигукнув директор.

Губерт поволі підняв повіки й побачив мене.

— Котра година? — ледь чутно спитав він.

— Не має значення. Як ти себе почуваєш? — спитав я.

— Тут, — показав на груди, — дірка, холодно.

Губерт потроху очунював. Пес раптом заскавулів, але ніхто не зацитькував його. Поруч із головою хворого сповзав по невидимій нитці павук-хрестовик.

— Може, хочеш сказати щось важливе? — схлипнув Рисьо.

Губерт із болісним зусиллям дивився на мене.

— Йдеш туди?

— Так.

— Не спасуєш?

— Маю вже все, що треба, — очима я вказав на Тадзя, котрий двома руками тримав блакитну каністру.

Хлопець, немов здогадавшись, про що ми говоримо, забулькав посудиною. Губерт зімкнув повіки.

— Бачиш, я піду раніше, — прошепотів він.

— Ні. Зараз приїде реанімаційна карета. Ти ще напишеш плач на мою смерть.

Губерт намагався всміхнутися.

— А де Булат?

— Слідкує за показом, — квапливо відповів Рисьо. — Хочеш, аби він прийшов?

Губерт дав згоду повіками. Рисьо підвівся з колін.

— Усі ми відповідальні, — продирався з кіноекрана баритон актора.

— Ти любиш його? — тихо спитав я.

Губерт знову спробував усміхнутися. Галина витерла хусткою дрібненькі краплини поту з його чола.

— Ти захистив його від смерті. Мене посилаєш замість нього.

— Я щасливий, що жив за його життя, — шепнув у відповідь.

Мені знову зробилося прикро. Не досить, що я гірший, то ще й мушу здохнути. А я ж уже сховався було від людських очей. Решту долі я давно вже віддав борцям. Одначе згадали. Про мене завжди згадували у лихі години.

— Їде швидка! — переможно гукнув директор. — Я налякав їх, що на прем’єрі сидить радянський аташе.

Галина принесла звідкілясь склянку води. Знову сипонуло градом, дрібним, як сіль. Ми мимоволі подивились на вікна, по яких шмагав морозяний вітер.

— Треба будувати не тільки нові будинки, а й нову мораль, — озвався голос із невидимого екрана. Його бурхливо привітали вигуками «браво» глядачі із втопленого у темряві залу.

— Вони приходять у кіно, як на сповідь. Очиститися від гріхів у спільнім причасті під прикриттям алюзій. У безпечному мороці залу підморгують авторові, а він підморгує їм. На килимку, підсунутому режисером, гаптують свій осуд насильства. Це одноразовий сеанс гіпнозу, котрий закінчується тієї миті, коли вони виходять із залу, звільнені від докорів сумління, від моральних страждань, від примари відповідальності. Повертаються, аби знову грішити користолюбством, прислужництвом, зрадництвом.

Губерт дивився на мене, але не слухав. Тобто слухав, однак не брав до відома.

— Терор посилюється, а потім слабне, — мовив він ледь чутно. — Скільки вже ми пережили заморозків та відлиг, лютувань режиму та несподіваних апатій. Найважливіше, щоб люди чекали.

— Хто чекає? Маленький відсоток навіжених, непристосованих і калік зі схильністю до збочень. У кожній системі вони шукали б якогось застосування для своїх дефектів. Записувалися б до Армії Спасіння, вступали до екстремістських релігійних сект, приєднувалися б до анархічних угруповань. Мовчазна більшість перебуває в летаргійному сні. Якось улаштувалася, познаходила теплі куточки, обросла коконами відносного добробуту. Велика епідемія хабарів порятувала систему. Бакшиші й калими згуманізували нелюдський устрій. Від найвищого секретаря до нічного сторожа — всі беруть на лапу і всі крадуть. Пливемо безмежним океаном санкціонованого злодійства. Корабель наш ніколи не розіб’ється на прибережних скелях, бо ми вже ніколи не побачимо берега. Ця система почала свою кар’єру з ленінського гасла: «Грабь награбленное».

— Чуєш, вони знову кричать «браво», — прошепотів Губерт. — Ще бачать і чують. Ти воскресиш або викупиш їх своєю смертю.

Контролер заглянув до кімнати. Переконався, що ми не ошукали його. Пес приліг коло мене й почав зубами ганяти бліх, як і властиво його природі. Галина схилила голову, занурившись у молитву, чи, може, в розпач за всі наші гріхи.

— Цей пан з опозиції? — запитав директор, конфіденційно наближаючи губи до мого вуха.

— Так, але про це всі знають. Тож не журіться.

— Недобре, нехай йому грець! Уже мають на мене кілька гачків. Як такий хворий, то навіщо йде в кіно. Хай коло телевізора сидить, холера ясна, — і розлючено ввімкнув телевізійний приймач.

Щось застогнало в телевізійних нутрощах, пішли білі й чорні смуги, вималювалося зображення з’їзду партії. Обидва секретарі — наш і радянський — вручали один одному якісь медалі, а потім поцілувалися в губи.

— Настане час, коли спитаємо кожного: ким ти був і якому панові служив, — озвався голос з екрана. Знову зірвалися оплески. Хтось неподалік, схований за смугастою завісою, плескав найголосніше. Може, контролер або художник — колишній міністр.

До кімнати увійшов навшпиньки Рисьо, ведучи за собою Булата. Давно не бачив я маестро. Постарів, але й пошляхетнішав. Високо тримав голову з гривою довгого, сивого волосся. Жорсткі борозни з обох боків охопили стиснуті вуста. Він підійшов до катафалка з крісел, підняв безвладну Губертову долоню.

— Я тут, любий, тут. Уже їде швидка. Вибач, будь ласка, що я мусив відходити.

— Знаю, розумію. Чудово реагують, правда?

— Так, непогане прийняття. Тішуся, що задовольнив їхні потреби.

— Ні, не кажи так. Це найважливіший фільм останніх років, а, може, й усього нашого життя. Уперше твір мистецтва є мудрішим від мене, від усіх нас.

Я повинен був забитися в якийсь куток і перечекати до вечора. Вони деморалізують мене, відбирають віру в сенс мого вечірнього вчинку. Що таке мій замах проти безсмертної величі мистецького твору, який століттями надихатиме людей! Відхотілося мені раптом геройства і нікчемності, самопожертви й боягузтва. Відхотілося мені геть усього. З огидою дивився я на посудину з блакитного пластику, що її тримав отой придурок із провінції.

— Посунься, — засичав Рисьо. — Не бачиш, вони хочуть поговорити без свідків.

Я відступив на крок, при цьому ставши псові на хвіст. Той зірвався й завищав, показавши мені досить люте піднебіння. Так, пиха гнітить мене, деморалізує й мучить, немов хвороба. Усі більш-менш задоволені місцями, що їх визначили для них доля і генетичний ланцюг. Скромно виконують те, що велить їм Всемогутня Ентропія. А я ображаюся на долю, на свою обмеженість, на Господа Бога. Прагну чогось, чого не можу. Мрію про те, чого не буде. Тону в шістдесяти літрах власної отруйної води. Я дефективний двоногий ссавець.

Хіба це не сприятлива хвилина, аби вдатися до покори? Посипати лисіючий череп жменею попелу і зійти на вогнище?

Раптом зайшло двоє санітарів з ношами, а також лікар-молокосос. Цей фахівець церемонно розстебнув Губертову сорочку, послухав серце, потім поміряв тиск. Ми побожно придивлялися.

Лікар подав знак санітарам, які вправно поклали Губерта на ноші.

— До урядової клініки чи до звичайної лікарні? — спитав лікар.

Ми безпорадно перезирнулися. Булат першим урвав мовчанку.

— Може, краще до урядової клініки. Я зараз подзвоню у Центральний Комітет.

— Ясно, — робить висновок лікар. — Значить, поки що їдемо до чергової лікарні. Пацієнт безпільговий.

Булат увесь час тримав Губерта за руку. Вони дивилися один одному в очі.

— Дякую, Владеку, дякую, — тихо мовив Губерт.

— І я тобі дякую. Ти багато дав мені, Губерте.

— Я щасливий, коли це правда.

Його почали виносити. Не пролазив у двері. Треба було перехилити ноші. Я підбігаю на допомогу. Тоді хворий помічає й мене.

— Зустрінемося невдовзі, — шепоче він.

— Якщо зустрінемося.

— А якщо не зустрінемося, то це нічого не міняє.

Нарешті двері подолано. Вони виходять у темряву коридора.

— Губерте, нічого не обіцяю, сам ще не знаю! — гукнув я за ним у червонястий морок кінотеатру.

— Тихо, не верещи. Хтось інший зробить це, — іще почув я погірдливий Губертів шепіт. — Ми дали тобі шанс. Один з багатьох шансів на маленьке безсмертя.

Я побіг за ним.

— Губерте, оце й усе, що ти можеш мені сказати?

— Слухай: ти завжди був істерик.

— Бо істерика — це моє паливо, це моє енергетичне джерело.

— Мені погано. До побачення. Витримай. Адже мусить бути якийсь сенс. Я тебе не покину. Буду коло тебе. О Боже, я вже поринаю.

Його понесли через те фойє, де були голі панночки на картинах колишнього міністра. Перш ніж упала завіса, я встиг іще зауважити гостей, що снували з чарочками радянського вина в руках. Без особливого зацікавлення вони споглядали на брудні ноші і на нерухоме, паралізоване хворістю тіло борця, який століттями дражнив їхнє сумління, заганяв їх у безсоння, відбирав апетит. А, може, взагалі не дражнив, не заганяв, не відбирав. Був тільки пунктом, позицією в дільничних поліційних звітах, немов пияцька «маліна» чи автомобільна пригода, чи вкрадена бочка з оселедцями, чи щоденність безконечно вмираючої маленької нещасної країни.

Хтось стояв коло завіси, що заслоняла Собою вхід у зал для глядачів, краєчок плюшу тримав у руці, тож утворилася широка щілина, крізь яку було видно екран, а на ньому велетенські плечі чоловіка, що дивиться у вікно.

— Це ти? — шепнув хтось, і я впізнав голос Булата.

— Я.

— Досить давно не бачив тебе. Думав, що ти виїхав, хтось якось за чаркою горілки присягав, що ти помер за кордоном.

— Ще живу. Це вже кінець фільму?

— Остання сцена. Не люблю її, але мусить такою бути.

На екрані відкривається вікно, показане ззовні. На підвіконня видряпується чоловік непевного віку, зарослий, укритий смертельним потом. За його спиною цокає годинник чи, може, капле з крану вода. Десь під ним, у безодні двору, галасують, бавлячись, діти. Чоловік стає на підвіконня, тримаючись рами. Дивиться у небо, і ми бачимо хмари, що квапливо сунуть над містом, дивиться вниз, і ми бачимо кам’яний паділ, а також дитину, що їде на велосипеді. Потім чоловік намагається ковтнути слину, захлинається, озирається вглибину кімнати і врешті шепоче сам до себе:

— Мене вбила брехня.

Сонним порухом напливає на камеру, наче виривається з чиїхось рук, і летить на нас. І ми бачимо згори, як він падає, перевертаючись у повітрі, шарпаний зустрічними потоками, як жахливо й повільно падає, немов уві сні, як наближається до кам’яної землі і як застигає зовсім низько над нею, навіки зупинений у стоп-кадрі.

Якусь хвилину триває пронизлива тиша. Проектори згасли. Поволі засвічуються люстри і плафони. Вибухає ентузіазмом зал, глядачі підводяться з місць, щось кричать, щось просять, хтось біжить уздовж іще не заслоненого екрана.

— Тебе викликають, Владеку, — я виштовхую його з-за завіси. — Вийди, вони хочуть тобі подякувати.

— Не треб». Так буде краще.

Булат відступає в темний коридор, тягнучи мене за собою. Зупиняємося за стелажем із фотокадрами радянського фільму «Світле майбуття».

Юрба вивалюється крізь виходи, товчеться, треться об скляну вітрину, але нас не бачить. Із завмиранням серця слухаємо уривки розмов, якісь зітхання, чиїсь схлипування.

— Це твій тріумф, — мовлю півголосом.

Він машинально куйовдить своє біле волосся молодого старця.

— Тільки я знаю правду. Але не знаю, чи це добра, чи зла правда.

Колись ми товаришували. Я написав для нього кілька сценаріїв, залицявся до котроїсь з його жінок. Хтозна, може, в його тріумфі є і моя частка?

— Пам’ятаєш свою першу прем’єру?

— Ох, не нагадуй. Коли подумки перебираю свої фільми, мене раптом починає душити жах. Адже цей натовп повинен би повалити вітрину й лінчувати мене серед вернісажу нашого колишнього міністра. Подумай, я почав з фільму, який паплюжив АК, тобто те середовище, з якого сам вийшов, далі я зварганив картину, що прославляла ту нещасну АК. Коли ж наша земля завмерла у маразмі, пригноблена безнадійною напівокупацією-напівсвободою, я робив психологічне кіно, підхоплюючи все, що міг, намагаючись триматися поблизу певних світових віянь. А потім я зробив фільм-памфлет на інтелектуальну еліту, пізніше виконав щось, що тхнуло антисемітизмом, хоч насправді його там не було. Ти не знаходиш у цьому. моєму шляху залізної логіки?

— Ти робив те, що й інші.

— О ні, помиляєшся. Мій життєпис у мистецтві — то curriculum vitae попутника. Завжди мені здавалося, що я роблю те, що можна робити в дану хвилину. Та придивися пильніше до цієї послідовної лінії моїх тез і висновків. Я в кольорах реалізовував політику партії, разом із нею кульгаючи від помилки до помилки.

— Ні, Владеку, просто в тебе поганий день, хоч мав би бути добрий. Це неправда. Публіка завжди любила тебе, а глядачі не помиляються.

Коридор поволі спорожнів. Десь знову озвалися оркестри, пробиваючись крізь монотонність вуличних гучномовців. А ще я почув гавкіт приблудного пса. Галина і Тадзьо з провінції шукали мене по закапелках кінотеатру.

— Глядачі мене люблять, бо я один із них. Знаєш, знаєш що я скажу по-блюзнірськи: Польщу зґвалтовано. Вона довго захищалася — зубами, пазурами, аж врешті скорилася. І знайшла насолоду в отій пасивній, знеохоченій покірності. Відчула двозначну, дивну, дещо безсоромну приємність від зґвалтування. Лежить на роздоріжжях Європи, а її грають хами. Я також зґвалтований. Мене деруть різні тварюки, а я піддаюся й не піддаюся водночас, тихенько постогную й кусаю, де можу. Мене ґвалтують, і я не приховую цього, що ґвалтують. Може, тому мені вибачають мої фільми, може, тому їх люблять. Я з примусу відкрив нові збочення, нові відхилення з волі Божої. А ти, чому про тебе не чути? Що робиш?

За великими, брудними вікнами блиснуло сонце.

— Пишу. Власне, лише тепер почав знову писати. Сьогодні вранці.

Булат тремтів, я зауважив, що в нього трусяться руки і він сховав їх до кишень старого смокінга, який я пам’ятаю ще з перших прем’єр і перших успіхів, несміливих, половинчастих, що не провіщали великої кар’єри.

— Тільки Губерт, — сказав він, дивлячись у вікно, — тільки Губерт спокусив мене на нову слизьку, небезпечну дорогу.

— Маєш на увазі «Переливання крові».

— Маю на увазі «Переливання крові», це його твір, хоч він не написав для мене ані слова, не підкинув і найдурнуватішого трюку. Тепер я буду битися й кусати, як тільки зможу. Тобто, наскільки мені дозволить цензура. А дозволить більше, аніж іншим, бо я зробив собі ім’я, бо країна чекає моїх фільмів. Бачиш, який тут виник зворотний зв’язок. Можу лупити в зуби партію, бо маю право, а маю право, бо я прислужував партії. Ти щось приховуєш від мене?

— Нічого не приховую, Владеку. Що ти маєш на думці?

— Губерт благав мене, аби я разом з акторами підійшов увечері до залу з’їздів. Ніколи не просив підписатися, ніколи не змушував мене до ризикованих учинків. А нині зажадав моєї присутності перед Палацом культури.

— Може, сподівається, що життя підтвердить твій фільм.

— Скажи ясніше. Я сьогодні геть заморочений, забув удома ліки. І ще цей приступ у Губерта. Він викарабкається з цього, правда?

— Може, й видряпається.

— Сьогодні я вперше подумав, коли стояв, учепившися в завісу, що, мабуть, я таки потрібен людям. І мушу братися до роботи. Робота мене підносить, а я, коли піднесений, краще працюю. Знову виходить зв’язок. Причепився й не відпускає. Я тепер знервований, починаю розуміти більше, Бог усе це розсудить. Бо, напевно, він є. Я завжди крадькома так собі думав. У лихі і в добрі хвилини.

— А я образився, Владеку.

— На кого?

— На все. Стільки років не пишу. Я втратив віру. Це не для мене. Забагато поверхів.

— Яких ще поверхів?

— Ну, тих, всіляких поверхів існування. Тут у нас, внизу, і там, високо, під склепіннями Всесвіту. Я вибрав небуття.

— Але ж ти пишеш.

— Пишу. Пишу заповіт. Проте не знаю, чи закінчу. Я вибрав інший шлях. Може, гірший від твого, а, може, ліпший. Не дізнаємося про це ніколи.

— Маєш до мене якісь претензії?

— Часом здавалося мені, що маю. Часом, що не маю.

— Я покажу тобі мій шлях. Стань на нього. Він дуже простий. Достатньо дивитися людям у вічі і стежити, чи вони з тобою погоджуються. Роби те, чого хочуть люди.

— Пізно. Робитиму те, що я захочу.

— Ти робиш, гадаючи, що вони так хочуть, а вони не хочуть. Послухайся мене і перестань дутися. Прийди до мене, я з радістю тобі допоможу. Якщо, звичайно, ти згоден зі мною.

— Власне, я не знаю, чи згоден з тобою.

Він здригнувся, витяг руки з кишень і гарячково потер їх.

— Зимно, Боже, як мені зимно.

Тоді зненацька загасло світло. Зробилося сіро й понуро в усьому просторі коридора. На півслові спинився кіножурнал, що розпочинав наступний, тепер уже нормальний сеанс.

— Вимкнули світло! — гукнув десь під стелею, з тісненької гальорки, механік.

— А хай їм дідько! — вилаявся в темряві директор кінотеатру.

— Гей, де ви? — волала Галина, блукаючи лабіринтом завіс.

— Учителю! — вторував їй Тадзьо з провінції.

І я раптом згадав собі чотиривірш одного померлого приятеля, Вільгельма М., який колись удосвіта підняв з-над недопитої склянки голову і промовив, задивлений у невидиме небо:

— Знаєш що, Владеку?

— Ну? — озвався той з напівмороку, усе ще розтираючи закоцюблі руки.

— Усе не так. Я не образився. Просто я не вмію або не хочу грати крапленими картами. Я надто старомодний.

— Не дуже розумію, про що йдеться.

— Усе проти мене. Мій світ, не знаю, лихий чи добрий, але мій власний, котрий зачав мене, народив і навчив правил, цей світ геть розсипався після великої війни. Ота срана війна завершила якийсь цикл, якесь чергове коло на біговій доріжці безконечності. А тепер фініш навкарачки, занепад, кінець перед незнаним початком.

— Ах, усі завжди нарікали на аморальність світу.

— Мені від цього не легше. Я все ще маленький хлопчик з провінції, що тягнеться до чоловіків. Справжніх чоловіків з честю, з гідністю. Стриманих, мужніх, аскетичних, лицарських. А тут повсюди лиш маленькі жіночки в штанах. Чоловіки-жіночки з довгим волоссям, жаба і декольте. Хтиві, зажерливі, безсоромні курви з пенісами, захованими в мережаних трусиках. Владеку, я спраглий чоловік. Моє покоління чоловіків вимерло. Я лишився сам на сам із хвойдами, пиздами, з бабнотою, я гину, бо все проти мене. Усе мене шмагає, ображає, виштовхує з життя.

У кінозалі свистіли. За вікном вітер зганяв хмарини золотого листя на оті дві черги біля м’ясного магазину і зупинки таксі. Персонал кінотеатру розпачливо носився коридорами.

— Ти просто слабий, — тихо мовив Булат. — Не можеш вижити у світі, позбавленому ієрархії. Не маєш сміливості збудувати власну систему цінностей, чіпляєшся за руїни, які млин часу перемелює на атоми, що стануть зародком наступної цивілізації, якщо вона взагалі колись виникне. Але ж і тіпає мене! Бачиш, як я пережив ці дві жахливі години мого повторного народження.

— Владеку, знаєш, куди я зараз піду?

— Додому або пообідати.

— Але ж Губерт сказав тобі. Навіщо ти прикидаєшся?

Булат скуйовдив свого сивого чуба і знову сховав руки в кишенях смокінга.

— Сьогодні вночі я від’їжджаю до Південної Америки. Боюся, що поїду з грипом.

— Хочеш зі мною помінятися?

— Але ж ти не можеш замість мене поїхати до Америки.

— Зате ти можеш замість мене отам, перед Палацом з’їздів…

— Ти так гадаєш? — спитав протягло.

— Просто запитую.

— Вибач, але це твоя справа. Твоя і їхня. Від мене хочуть фільмів. Я робитиму для них. А потім побачу. Може піду твоїми слідами, а, може, тоді вже ніхто не жадатиме таких офірувань.

— Чому я?

— Не знаю. Питайся в тих людей у черзі або в залі, питайся в Губерта або в Центрального Комітету. А найкраще — спитай себе. Я все життя виступав проти смертної кари. Від власних рук чи від катових.

— Ну, то прощавай.

Він пригорнув мене до себе, обійняв тремтячими руками. На якусь хвилину ми завмерли в братерських обіймах. Він, певно, думав про свій наступний фільм, можливо, я підкинув йому ідею непоганої сцени. А я все ще не міг зібратися з думками до такої міри, аби з їхньої магми видобути зміст, ясний і простий, ніби прислів’я.

Загавкав пес. То був наш багатопородний цуцик з лапками короткими й волохатими. Усі кольори псячої гармонії прикрашали його шерсть. І я знав, що кликатиму його Пікусем на згадку про песика, колись мені знаного, що загинув не знати де, як справжній приблудний пес.

— Куди ви поділися? — сердито мовила Галина. — Ми вже навіть у підвалах вас шукали.

— Вибачте, це я винен, — уклонився Булат, а вона відразу полагідніла — приємна чоловіча врода робить жінок лагідними. І навпаки. — Ми давно не бачилися. Обидва рушаємо в далеку подорож. Це мій приятель. Товариш моєї молодості.

Він обійняв мене. У залі глядачі люто тупотіли. Світло на мить блиснуло і тут-таки знову погасло.

— Чи можу попросити ваш автограф? — Тадзьо підсунув Булатові пожмаканий блокнотик. Той розпачливо зітхнув, а тоді щось довго писав.

— Ну, то бувай, — сказав я.

— Бувай.

Проте я чомусь не міг рушити з місця. Пікусь віддано лизав мені кінчики пальців, підскакуючи на своїх коротеньких лапках.

— Отже, до побачення, — повторив я.

— Бувай, любий.

— Усього тобі.

— І тобі всього.

Ми підняли руки, прощаючись, мов капітани двох кораблів, що йдуть на дно. Це правда, мій ішов на дно, але його виходив на океанські води. Ми розійшлися сторожко, як двоє зарізяк із давнього вестерну.

Я знов опинився у фойє, де була виставка. Останні з гостей вже у плащах перемовлялися коло виходу. Автор, міністр на пенсії, зауважив мене. Підбіг жвавим крочком. Мав уже добре в чубі, тобто у злотисто-червоній лисині. Взяв мене під лікоть з приязною ласкавістю.

— Що, любий колего, махнемо разом з товаришами до дівчаток?

— До яких дівчаток?

— Під Варшавою. Знаєте, колего, у провінції ще можна трапити на дєвочок, які дають за наші рідні польські злоті.

— Багато беруть?

— Приступно. До ста тисяч, але можна знайти й за п’ятдесят.

— Дорого, пане міністре.

— Я нині ставлю. Ходімо, машини чекають. А виставка, яке враження?

— Позитивне.

— Та теж так думаю. Людям тепер подобаються такі речі. Трохи естетики, трохи еротики і головне, що без політики. Ми, здається, вже перейшли на «ти».

— Звичайно, пане міністре.

— То ходімо, братику, поїдеш з товаришем Макольонгвою. Якщо потрібен паспорт, то він це залагодить махом.

— Ні, дякую, може, іншим разом.

— Іншого разу дівчатка будуть уже за валюту. Але як хочеш. Маєш мій телефон?

— Лютек! Лютек! Ми вже замерзли коло дверей. Ходи, уже не викрутишся! — гукали товариші від дверей.

— Пожалкуєш. Але нічого не вдієш! Бувай здоровий! — і побіг отим своїм секс-крочком до групи товаришів, що вирушали назустріч підваршавській людності.

Я дивився на нього без злості. Давні емоції вже позгасали, немов перебута в дитинстві лихоманка. Він не пам’ятав тих часів, і ми не пам’ятали його. У новому контексті він був кумедним паном старшого віку з легкими сексуальними відхиленнями.

— Ви увесь час ніби викручуєтесь, — неприязно сказала Галина.

— Як це викручуюсь? А ти, сестро, що, слідкуєш за мною?

— Ну, бо ми йдемо, йдемо і не можемо ніяк дійти.

— А куди, чи смію спитати?

— До валютної крамниці. Щоб купити сірники.

— Перепрошую, я забув.

Ми вийшли на поламані східці перед кінотеатром. Товариші заводили корбами свої автомобілі з двотактовими моторами. Вони знову входили в нас у моду, бо були дешевші й простіші в експлуатації. Крім того, виношувано надії, що вдасться в них застосувати сироватку як паливо.

Вулицею Коперніка, з невідомих причин розкопаною, дефілювала ватага підлітків, що наслідували маніфестацію. Несли старий транспарант, чи, може, новий, бо всі вони сьогодні були пошарпані вітром, отже, несли транспарант «Хай живе тридцятип’ятиліття ПНР!» і кричали тонкими, захриплими голосами:

— Польска! Польша! Чемодан! Польска, Польша, Барабан!

Ми рушили за цією процесією в бік Ординацької. Під мурами лежали, на очах танучи, клапті свіжого снігу або граду. Тадзьо недбало розмахував моєю каністрою.

— А Надежда, — спитав я, — а Надежда звідки тут узялася?

Галина уважно подивилася на мене.

— Як це звідки? Так, як усі інші. Вийшла заміж за нашого дипломата і виїхала до Польщі разом із ним, коли скінчився строк його перебування. У Варшаві розвелася і вдруге вийшла за журналіста. А тепер вона наречена інженера-лісівника, але не знаю, чи вийде щось із цього, бо в неї закохався Рисьо Шмідт.

— Я цьому не вірю.

— Чому ви мені не вірите?

— Бо вона ніколи не була заміжньою. Може, її привезла сюди ота бабця, яку кохав Ленін.

Галина досить довго йшла не відповідаючи.

— Може, і привезла, — сказала вона нарешті. — Вас це дуже цікавить? Щораз більше росіян у Польщі.

— І щораз більше поляків у Росії.

Мені подумалося, що ця нікудишня молодь теж займається між собою коханням, хоч це і здається неймовірним. Лише тепер я зауважив, що Галина якимось чином усе-таки пам’ятає про свої жіночі обов’язки. Її очі були ледь підмальовані, а на вузеньких губах лежав тонкий наліт безбарвної помади. Чим довше я дивився на неї, тим більше переконувався, що вона, однак, може подобатися. Було у ній навіть щось трошечки непристойного, як у молодесенької черниці. Вона також дивилася на мене лагідніше. Словом, ми вже зчепилися незримою ниткою двозначного порозуміння, з якого ніщо не виникне, але яке допомагає витпимувати взаємну присутність.

— Ви трохи шовініст.

— Трохи. Старого гарту. А ви ні?

— А ми вже ні. Ми навіть дещо соромимося ваших провінційних комплексів, болячок, марень.

— Ви універсальні, правда?

— А ви іронізуєте, правда?

— Ні, я просто скрупульозний. Хотів би добре все зрозуміти.

— Нас цікавить людина. Де б вона не перебувала, в якому б часі не жила. Людина передусім. Поодинока, безпорадна, самотня.

— Це мій портрет. Поодинокий, безпорадний, самотній.

— Ви просто нахаба. Я почитувала дещо з ваших творів.

— Мене вважають поміркованим моралістом.

— Не треба. Батьки видирали мені з рук ваші писання й били за них по лапах.

Десь за рогом гриміли святкові оркестри. А під небом пропливали ключі дивовижних, кольорових хмарин.

— Може, зайдемо на каву, Галинко, — запропонував я. — Мені зле. Учора щось зі мною трапилося, проте нічого не пам’ятаю.

— Ви, мабуть, лише зараз прокинулись?

— Ні. Ти з самого початку мені подобаєшся. Коли ми здіймалися на вал над набережною, я придивлявся до твоїх ніг.

— Знаєте, я воліла би дещо офіційніший тон.

— Напевно, в тебе є хлопець?

— У мене було багато хлопців. Вас це не обурює?

— Швидше розчаровує.

Услід за хмаринами тягнувся довгий напис, укладений з кольорових повітряних куль: «Ми збудували соціалізм. Мы построили социализм». Ошелешені птахи неспокійно кружляли під отією яскравою пасмугою.

— Галинко, вам не шкода мене?

Вона прискорила крок. Ми були вже недалеко Нового Світу, де на час урочистостей поставили ярмаркові буди, стилізовані під фольклорні корчми, слов’янські капища і російські лазні. Сільські ансамблі завзято витинали улюблені частівки.

— Старий дід, — буркнула Галина, поглядаючи на мене без гніву.

Після довголітнього простою, варто лиш було висунути на світ мою зачмелену голову — і відразу стільки несподіваних спокус. Гаразд, нехай купить оті сірники. Застосуємо їх для розпалення вогнища над Віслою.

Ми спинилися перед валютною крамницею, відкритою на місці колишньої ятки. Галина зазирнула до торбинки.

— Галинко, знову ви платите.

— Знаєте, це вже недотепно.

І увійшла до крамниці, а ми зосталися під кришталевими, тріснутими впоперек дверима. Пікусь присів біля моєї ноги, почав приглядатися до мене, наче впізнавав з давніх часів.

Туди й сюди перевалювали святкові юрми. Але вони не йшли гідно, з гордовито піднесеними головами, оглядаючи світ доброзичливим поглядом, як пригадується мені з часів дитинства. Ці юрми гнали, немов під час нервового збирання грибів. Нюшили по прилавках, зазирали в тили ларків, формували стихійні черги і з невідомих причин умить ліквідовували їх безповоротно. Ці юрми шукали здобичі, їдла, нагоди купити щось необхідне для прожиття, щасливого випадку в лотереї хитрої держави.

О Боже, куди поділися колишні фізіономії моїх краян! Де ота розмаїтість облич? Гарних і кострубатих, пристойних і зіпсованих, приязних і трохи скривлених. А ті кострубаті, зіпсовані й скривлені теж могли здатися цікавими і привабливими. Де розмаїтість рис, типів, колоритів? Де та чарівність і врода звабливих мешканців, що виросли над берегами рік посеред Європи?

Ось пливуть в один бік і в другий якісь прикрі мордяки. Злі, незугарні, затавровані спадковою й невідворотною бридотою. Часом промайне між ними тупезна пиха-кавунисько на плечах державного чи партійного функціонера. Вони вирізняються якоюсь алкогольною запухлістю, паскудним рідким волоссячком, що неприємними кучериками вкладається на спітнілих черепах. Їх вирізняють маленькі, швидкі й підозріливі очиці, пухкі надуті щоки, їх вирізняє відсутність ротів, замість яких вони мають шпаринку для виголошування доповідей. Христе Боже, коли ж це сталося, коли й за що зла відьма перетворила цей люд у табун неандертальців?

Пригадую той час, пригадую той страшний період упочварювання. Було це під кінець шістдесятих або на початку сімдесятих. Тоді прийшов на світ контингент, породжений секретарями, завідувачами, міліціонерами, цензорами, так званими доцентами, директорами в’язниць і продажними митцями. У фізії їхніх нащадків безжальні гени перенесли гидотність усього, чим займалися батьки, лишаї моральної мерзотності, карбункули зрадництва. Фатальна доля батьків і матерів назавше зіпсувала вигляд дітям. Ніхто вже не оспівує в піснях вроду польок, ніхто й ніде не подивляє шляхетності й лицарства поляків.

— І зрозумів я, що немає вже країни мого дитинства. Що живе вона тільки в мені й разом зі мною розсиплеться в порох котроїсь години, що вже надходить із небуття, — озвався раптом провінційний Тадзьо.

— Це з мене? — спитав я.

— Так, з вас.

— У вас вдома тепер, певно, квасять капусту? Батько на зиму розкладає яблука на соломі.

— Ще рано. Адже тільки середина літа.

— Якого літа, хлопче? Не бачиш снігу під ринвою?

— Кліматична аномалія. У нас кажуть, що насувається льодовикова доба.

— Можливо, вона усе і залагодить? Льодовикова доба справедлива, як ти гадаєш?

— Ви захворіли. Може, краще підіть додому. Це недалеко.

— Треба щось з’їсти. Аби мати силу. Я запрошую тебе, хлопче, що пишеш вірші.

З крамниці вийшла Галина з ваговитою пачкою сірників. Пікусь привітав її як добру знайому.

— Шведські. Найкращі з тих, що були, — сказала вона.

— Шведи вже теж роблять халтуру.

— Я загаялася, бо не було в них здачі. Видали в індонезійській валюті. Спершу перевірте ці сірники.

— Перевірю на собі, Галинко.

— Тепер я вас покину. Але ви будете під нашою опікою. До побачення.

— То ще побачимось? — запитав я з дивною надією.

Вона вперше приязно посміхнулася.

— Не бійтеся, будь ласка. Звичайно, ще побачимося.

— Галинко, — я притримав її за руку. — Щось хочу сказати, але не знаю що. Мусите йти?

— Мушу.

— А що з Губертом?

— Я телефонувала з крамниці. Він у реанімації. Стан критичний, — і раптом відвернула обличчя.

— Ви, ви, — я завагався, — ви кохали його?

— Забагато хочете знати.

— Мене багато єднає з ним. Його зі мною менше. Я препогано чуюся нині, а повинен би мати руку, як у годинникаря. Галинко, що все це означає?

— Ідіть уже. Усім важко. Дуже важко.

Вона обернулася й пішла углиб натовпу, який нічого про неї не знав і ніколи про неї не дізнається. Її сіра курточка швидко зникла у безбарвній тисняві.

— Я запросив тебе на обід? — спитав я Тадзя.

— Так, дуже дякую.

— І тебе, ГІікусю, запрошую. Ходімо до «Парадизу», в якому колись, коли він називався ще «Парадісом», я розпочав своє засране життя. Вас не вражають бридкі слова?

— Трохи неприємно, — відказав Тадзьо. — Моя родина дуже шанує вас.

— Розумієш, я теж не люблю бридких слів. Але брутальне слово — це часом ніби ковток свіжого повітря. Знаєте, хлопці, така раптова зміна настрою, щось на кшталт миттєвого оновлення. Але оскільки я вже полюбив вас обох, то буду уникати деяких висловів, хоч, далебі, так і пхаються на вуста.

— Може, краще присядьмо на хвильку. Відпочинете.

— Не треба. Я знаю свій організм. Розумієш, хлопче, зранку я поснідав маслянкою, потім мене почастували сибірським напоєм. Від цього мала би статися катастрофа, а я, бачиш, стою на ногах, хоч це і дивно. Ну, то рушаймо обідати. І пильнуй мою посудину.

— Пильную, пильную.

— Ми рушили до майдану Трьох Хрестів, а вів нас Пікусь, раз по раз перевіряючи, чи встигаємо його кривулястим слідом.

Від Алей Єрусалимських валив гурт немолодих типів, переодягнутих продавцями газет. То був якийсь актив, мабуть, молодіжний. Розкидали спеціальні додатки до «Трибуни люду», засоромлено вигукуючи:

— Польща відзначена почесним званням Першого Кандидата до входження у склад Союзу Радянських Соціалістичних Республік!

— Спеціальний додаток! Польща є кандидатом до Радянського Союзу!

— Величезна подія в нашій історії на порозі нового тисячоліття. Спеціальний додаток!

Ніхто не піднімав з землі тих газеток, але й ніхто не потоптав їх розгнівано. Далекозорі, викручуючи голови, намагалися крадькома прочитати вступне повідомлення, видрукуване червоними літерами. Новий Світ, вкритий безліччю прапорів, мав радісний вигляд. За тими прапорами не видно було облупленого тиньку і побитих ринв. Тільки кам’яниця, коло якої впритул проросла славнозвісна берізка, що пам’ятала часи німецької окупації, тільки ота кам’яниця під натиском невинного деревця, якось запала, осіла, а в її чорному виломі вмостився кіоск з народними виробами, і провінційний гончар, вижилий з розуму дідок, непритомно крутив босою ногою слизький гончарний круг.

Так ми дійшли до площі на перехресті Нового Світу з Алеями. Тут я раптом побачив моїх друзів, Анджея М. І Юзефа Г., які вийшли на традиційну прогулянку в бік Окульника. Юзеф Г. жестикулював, напираючи раменом на Анджея М., заступав йому дорогу. Увесь був перейнятий своїми буденними, скромними одкровеннями. Анджей М., трохи зігнутий, наче йому вирізали шлунок, слухав товаришеві висновки з болісним виразом на лиці, очевидно, занурений у власні думки. Так проминули мене на відстані двадцяти кроків, не зауваживши нас, спрямованих в інший бік. Ми завжди разом ходили на такі прогулянки. Сьогодні вони пішли без мене, І нічого не сталося. Може, навіть відчули себе вільніше.

Під занепалим, подекуди облупленим будинком комітету партії було святково і тихо. Агенти Безпеки, з метою конспірації перевдягнуті міліціонерами з автоінспекції, апатично снували на розі будинку. На довгій стіні тріпотів величезний напис: «Ми збудували соціалізм!», багато разів повторюваний, він мав, очевидно, розвіювати сумніви окремих членів партії.

Якось несподівано й без причини мені захотілося глянути на довколишній світ і на осінню, чи то пак літню природу, на те, що на очах помирає і що колись люди оплакували, аж поки остаточно не збайдужіли. Тож я спинився коло цензурного комітету, охайного будинку, не так давно підмальованого ззовні олійною фарбою, і дивився в бік мосту Понятовського, що так фатально завалився пару годин тому. Але нема великої біди, бо ж існують ще інші мости. Отже, я дивився в бік Вісли і бачив почорнілі дахи Повісля, бачив отруйну річкову заплаву, пляжі Праги і сковтунілу, пожовклу рослинність Гоцлавка і Грохова, ці просторі пошарпані луки, які, однак, не здавалися. Поволі дрібніючи й маліючи, вони щороку вдиралися до тісного міста. Цей скалічений пейзаж, незугарний, але й прекрасний водночас, бо єдиний, який нам лишився, цей сумовитий краєвидець, обвіюваний вітриськом, щочверть години битий градом, усе ж збадьорив мене. Пікусь вертівся під ногами і скавулів, вимагаючи обіду.

Так, по обіді почитаю той клаптик газети, який вранці видер у дідуся. Прогляну некрологи, бо з наших некрологів, хоч і вони проходили цензуру, можна про життя дізнатися більше, аніж із статистичних щорічників. Отже, подивимось.

Мої друзі вже розтанули в напівмороці Смольної, за тим постаментиком, де, здається, пам’ятник матері партизана, такий собі пам’ятничок, що нагадує бронзове прес-пап’є на секретарському столі. У нашому місті пам’ятники дуже рідко щось означають, присвячені комусь відомому або якійсь близькій для всіх події. Наші пам’ятники присвячені ідеям, абстракціям, метафорам. Тому ніхто й не пам’ятає про них, сердешних, навіть режим, неуважний їхній фундатор, назагал забуває про ці жалюгідні тонни чавуну.

— Дай каністру, — сказав я.

Тадзьо віддав посудину. Посудину з чим? Я потрусив нею. Бензин непристойно забулькотів. Ми рушили в бік скляних, але саме розбитих дверей ресторану «Парадиз».

Так, останні двоє приятелів пройшли повз мене не привітавшись. А всі інші в могилі. Помаленьку, непомітно я лишився на землі сам. Коли нападає нудьга, не маю до кого подзвонити. Беру телефонну трубку, граюся її шнуром, набираю якісь випадкові цифри і кладу назад ебонітову білу кістку. Але ж урешті всі або майже всі лишаються самі на світі. І якось витримують. Бо немає кому й поскаржитися. Ті, що могли б зрозуміти, давно відійшли, а ті, що лишилися, ще не розуміють.

Гардеробник чемно кланяється, хоч міг би взагалі не відповідати на привітання. Бо гардеробники в нашій країні — це мільйонери. Таємничі владарі наших нічних слабинок.

— Пане майор, — кажу, — я хотів би лишити свою посудинку і песика.

— Домашня, — сміється гардеробник, ховаючи каністру під прилавок.

— Майже. А, може, для песика знайдеться якась кістка? Ходи, Пікусю, до дядечка. Пан майор любить звіряток.

— Ви ніби вгадали. У мене вдома є басет. Знайомий міністр привіз мені з відрядження. Не скривджу Пікуся.

Я розглядаю себе в дзеркалі. Батьки в мене були пристойні, проте фізіономію маю не надто. Пристосувався до оточення. Принаймні ніхто не має до мене претензій, що я застарий чи замолодий. Що надто гарний або надто потворний. Просто, як на такі часи, то я в сам раз. О Боже, вечір наближається. У що я вплутався? Голова обважніла, розумовий апарат розладнаний. Адже я прокинувся в певній психологічній аурі, можливо, паскудній, проте добре мені знайомій, виробленій звичкою і врешті-решт безпечній. Тепер становище жахливе, хаос сумнівів і безпідставних самозаспокоєнь. У цілому щось нелогічне, позбавлене вірогідності, несерйозне. Несерйозне? У кишені шведські сірники, а в гардеробі п’ять літрів бензину. Тим гірше, що несерйозне.

Тадзьо повертається з туалету, обсмикуючи на собі провінційну коротку курточку.

— Якийсь пан просить, — сказав він, боязко усміхаючись.

— Кого просить? — спитав я.

— Вас. Там, у коридорі.

— То почекай мене. І ти, Пікусю, який отак щасливо знайшовся, теж почекай. Пікусю, який знайшовся, аби товаришувати мені в останні години. Я не забагато балакаю, пане майоре?

— О, ви любите побалакати, — сміється мордатий гардеробник. — У нас завжди знайдеться нагода погомоніти.

Якось дивно він це сказав. Віщим тоном. А я всього лише хочу заговорити той колючий кусень, що випирає з мене. Кусень, який я не ковтав.

— Зараз повернуся, хлоп’ята, — сказав я, занурюючись у блакитну тьмяність коридорчика.

Поруч із молоденькою, зальотною на вигляд клозетовою доглядачкою стояв тип з обрезклою пикою, в стандартному вбранні.

— Прошу сюди, — він показав мені червоні двері — так ніби мене уже введено у курс справи.

Штовхаю прочинені двері, входимо до білого коридорчика — такі трапляються в підвалах деяких ошатніших варшавських кам’яниць. Він обганяє мене, повертає залізний замок у металевих дверях. Свій чи чужий. Опікун чи агент, що перевіряє документи відвідувачів. Пхає мене до просторого приміщення, де кілька чоловік роздивляються з-за масивного стола залу з’їздів, зображену на екрані кольорового, виготовленого за кордоном телевізора.

— А, це ви? — дивується рослий добродій, зовні привабливий, але з зіпсованими зубами. Одягнутий у твід, який знову став модним. Виглядає, ніби митець, що переживає депресію. Меланхолія і занедбаність на обличчі.

— Що доброго скажете? — запитує він, не зводячи очей з телевізора.

— Усе по-старому. Зайшов пообідати.

— Пообідати? — риторично, зі зловісною фамільярністю питає цей скислий красень.

Деякий час усі мовчки дивимося на промовця, який працьовито читає щось із великого стосу паперів. Ставить якісь дурнуваті наголоси, послуговуючись дивною, нібито народною вимовою, якої в народу не почуєш. Але вражає своїм запалом, що аж бризкає йому з метких очей.

Красень переводить на мене свій крижаний погляд. Вдивляється довго, і нелегко вгадати його діагноз.

— Обшукай гостя, Зенеку.

Той, що мене привів, — майстер. За мить я опинився під білою шкарубкою стіною з руками, піднятими вгору. Мене обмацали по плечах, під пахвами, навіть поміж ногами.

— Купа готівки, ключі від помешкання, шматок газети та імпортні сірники шведські, — немов для протоколу, відтарабанив Зенек.

— А цигарки? — спитав красень.

— Немає.

— Тоді навіщо сірники?

— У мене цигарки скінчилися. Хотів купити в гардеробі, — мовив я байдужим тоном, аби не роздмухувати інциденту.

— Покажи газету, — сказав красень і неохоче почав роздивлятися клапоть «Трибуни люду». Намагався скласти клапті докупи, немов таємничий лист.

— Ну, то що з тобою зробити, — зітхнув красень, відмовляючись від газетної версії.

Я помірковано мовчав. У підвальному приміщенні не було вікна, хоч виглядало воно як тимчасово обжите. У кутку стояла навіть софа, вкрита ковдрою. Я здогадався, що це кімната побачень.

— Як гадаєте, колеги, звільнити громадянина? — спитав красень.

Вони невиразно всміхалися, очевидно, звикли до шефового стилю.

— Ну й розверещався той хрін моржовий! Зенеку, зроби тихіше.

Зенек слухняно підійшов до приймача і посунув регулятор.

— Холера, навіть говорити не вміє по-людськи. Тебе це, мабуть, дратує? — звернувся він до мене.

— Я не прислухався.

— Ага. Щось цікаве пишеш?

— Подумки.

— Подумки пишеш? — красень розсміявся. — Ну й хитрун, га? І про що це буде?

— Як завше, про життя.

— Ну так, у тебе була довга перерва. Ми це знаємо, кілька разів провідували тебе. Пам’ятаєш, як робив заяви в міліцію про зламування дверей? Одного разу ми випили в тебе коньячок, іншого — забрали порнографічні виданнячка. Ну?

— Що ну?

— Не дивували тебе такі дотепні грабіжники?

— Мене вже ніщо не дивує. Навіть те, що звертаєтесь до мене на «ти», хоч могли б бути моїм сином.

Красень поглянув на дружків, ті силувано всміхнулися.

— Я до всіх так звертаюся. Звичка.

— Колись я врізав би по мармизі за таку звичку. Але тепер мені все одно.

Зенек і компанія при столі напружено завмерли. Поруч у клозетах голосно зашуміла вода. Клозетова дівка заволала до когось розлюченим голосом:

— За двісті злотих хочеш висратися, жаднюго!

Красень-шеф ліниво, як вони це полюбляють, — всі вони в усьому світі, — неквапно підвівся, з зловісною церемонністю озвірілого поліцая, підійшов до мене, якийсь час настирливо придивлявся.

— Що ви тут чаклуєте? — мляво сказав я. — Усе це вже бувало зі мною в гестапо, енкаведе і в нашій старенькій шановній міліції, яка ненавиділа так званих інтелектуалів. Мені стає нудно.

— Отже, ви порівнюєте нас із гестапо?

— Ви самі це сказали.

Зненацька він ударив мене в щелепу, і я відразу почув теплий, солонуватий смак крові у роті. Колись я мав кращі ясна. Тепер кривавлять навіть від зубної щіточки.

— Зенеку, зафіксуй затриманого. Поводиться по-хуліганськи.

Тільки того й добився, що він перестав тикати. Його підлеглий з виконавською старанністю одягнув на мене наручники.

— То на чому ми спинилися? — сказав красень, повертаючись до столу.

Цідив слова, як і раніше, але я розумів, що він трохи випав із ритму.

Мабуть, не знав, що в гардеробі я залишив своє знаряддя. Мене охопила якась двозначна мстива зловтіха щодо цього сердеги, який намагався грати щось дуже старосвітське перед самим собою та своїми підлеглими, і щодо моїх натхненників, які випхали мене на шлях страдництва.

Підлеглі поштиво мовчали. Але це мовчання якимось чином було проти нього.

— Порцію уланських без картоплі! — кричав хтось за стіною.

Шеф, імітуючи роздуми, перегорнув кілька чистих аркушів на столі.

От якби він забив мене тут, подумав я з дивною надією. Майстерно, без болю, за одну мить. Для нього то дрібниця, а для мене значне полегшення.

І наші на цьому багато не втратили б. Бо завше щось корисне витиснеш зі смерті ув’язненого письменника. А я, бідолашний, похмільний, не мусив би поневірятися аж до вечора, по тисячу разів переживаючи свою недалеку смерть.

— Що ви сьогодні робили? Розкажіть, будь ласка, все послідовно, — сказав нарешті шеф, сідаючи за стіл.

— Я прокинувся у кепському настрої. Лежав у ліжку, думаючи про себе, про свої невдачі і про те, що, власне кажучи, не варто жити. Уявив собі, як було б добре, якби випадок або вміюча людина, щось або хтось відібрали в мене це нудне, паршиве життя.

— Ну, а далі?

— Далі я почав митися, одягатися, все ще потопаючи в песимістичних роздумах.

— До вас хто-небудь приходив?

— Так, спершу начальник будинку. Радив набрати води, бо перекриють.

— А потім?

— Потім сантехнік, аби вимкнути газ.

— А чого це вони так за вас узялися?

Тоді один з помічників сказав, заскрипівши:

— На всій дільниці перекрили воду. У мене теж. Я вмивався на роботі. Кари божої на тих лайдаків немає!

— Усю вулицю Фоксаль перекопали, — додав другий.

— А навесні рили Новий Світ, — втрутився Зенек. — Принагідно пошкодили телефонний кабель. Стільки вже місяців мушу щоразу чухрати до будки. Може, гадаєте, хоч будка постійно працює? Дулі! Через день лобурня вириває телефонну трубку з м’ясом!

— У нас на Колі, — почав другий помічник, — у будинку тріснула стіна. Від даху до підвалу.

— Гаразд, гаразд, — гидливо перебив його шеф, бо цей потік оскаржень якось применшував значимість допиту. — Повернемося до справи. Ніхто більше вас не провідував?

— Ніхто. Я відразу ж вийшов з дому.

— Навіщо?

— Поснідати. Я харчуюся в барі «Родинному», ви, може, знаєте. Поруч із валютною кав’ярнею, де раніше була фірма Блікле.

— А після сніданку?

— Після сніданку прогулявся і заглянув на прем’єру фільму «Переливання крові». Цікаві зйомки, багато сміливих висловів, аж дивно, що пропустили. Рекомендую. Варто подивитися.

У підвалі труби заграли кілька тактів з Прокоф’єва.

— Ви зле почуваєтесь? — несподівано спитав шеф.

— Не надто. Мене мучить похмілля невідомого походження.

— Зенеку, зроби панові укол.

Умить я виявився прибитим до крісла. Але цього разу допомагали обидва шефові асистенти. За якусь частку секунди мені закотили рукави куртки й сорочки. Хтось джгутом перев’язав мені рамено, а Зенек задоволено уже мацав мою делікатну вену.

— Протестую! — хотів я крикнути пронизливим тенором, але тільки невдало закашлявся.

Я знав, що сильний, гучний крик є ефективною формою боротьби зі сваволею. Але по всій харчівні безперервно кричали, і надворі кричали маніфестанти, і партійні делегати на телеекрані вигукували прізвища обидвох секретарів, нашого і радянського. Власне, на крик не варто було розраховувати.

Зенек енергійно загнав голку у вену. Куточком ока я спостеріг, що шприц був одноразовий. При цілковитій відсутності гуманізму принаймні це було гуманним. А я ж знаю, що навіть у першорядних лікарнях користувалися вживаними, сяк-так випраними в теплій воді бинтами.

Він втиснув у мене здоровенну дозу, а я нічого не відчував. Мені спало на думку, що ампула була з дефектом. Траплялися такі уколи, з самим лише фізіологічним розчином, без ліків. Фармацевтична промисловість теж віддавна вже розвалювалася.

Зенек, напевно, вичитав недовіру на моєму обличчі. Закрив вену брудним шматочком вати і лагідно мовив:

— Добрий укольчик. Справжній. Американський.

— Ти хотів сказати «радянський», — виправив шеф.

— Так, радянський.

Вони відступили від мене. Я стягнув рукав на зболену руку.

— Ну, почнемо спочатку, — мовив шеф. — Хто до вас приходив?

— Начальник будинку, а потім сантехнік.

Красень підвівся, звичним кроком підійшов і кінчиками двох пальців плеснув мене по щоці, наче хотів скинути павучка, а я завив, зриваючись на рівні ноги. Мені здалося, що то невидимі обценьки намагалися зірвати мою бідолашну голову, нагвинчену на хребет.

— От бачите, укольчик діє, — панібратськи мовив Зенек. — Краще казати правду.

— Тепер ви чутливий, наче суцільне велике яєчко. Навіть протяг завдасть болю, — шеф повернувся до столу. — Отже, хто склав до вас візит уранці?

— Губерт і Ришард Шмідт.

— Дуже добре, — похвалив шеф. — І хто ще?

— Тільки вони.

Шеф підвівся з крісла і рушив до мене.

— Губерт і Ришард! — вереснув я. — Тільки вони.

— Правду каже? — спитав красень у своїх товаришів. Ті ухильно стенули плечима, але він повернувся на місце.

— Хай буде. А кого ви зустріли під час прогулянки?

Шеф зіжмакав аркуш паперу в кульку, споглядаючи мене діловитим, холодним оком.

— Я зустрів пса. Пікуся. Пропав багато років тому, жив серед чужих людей, певно, страждав і тужив за мною, а тепер знайшовся на Повіслі.

Стрільнув у мене паперовою кулькою, що попала в чоло. Я завив і упав з крісла. А від цього стало ще гірше. Я довго і важко підводився з бетонної підлоги.

— Під час прогулянки я зустрів знайому дівчину.

— Як її прізвище?

— Я не так висловився. Мав на увазі, що я підчепив її під час прогулянки. Тому не знаю прізвища.

— А ім’я?

— Галина.

— Галина, — повторив шеф і глянув на своїх спільників.

Десь там, за котроюсь стіною раптом розлігся гуркіт, наче хтось із каналізації пробивався до нас.

— Рятуйте, мене отруїли! Боже, де тут убиральня! — Нормальні, зрештою, відлуння наших ресторанів.

— Щось ви геть ослабли, — потвердив красень.

Міг би вважатися навіть привабливим, якби не ті зуби. Вочевидь, боявся стоматолога або не мав часу.

— Ослаб, — визнав я. — Кепсько сьогодні почуваю себе.

— Як ви гадаєте, навіщо ми запросили вас на розмову?

— Не знаю, — відповів я апатично. — Усіх викликають на розмови.

— Вам у нас не подобається, правда?

— Паскудна кімнатка, звісно.

— Ні. Я маю на увазі взагалі.

— Взагалі теж не подобається.

— О, власне. Мені також багато що не подобається. І вам, хлопці, правду я кажу? — Вони мляво підтвердили. — Наприклад, мені не подобається моя робота. Це вигадка усіляких там писак, що людині приємно катувати іншу людину. Я від своєї роботи вже аж блюю. Не вірите?

— Трохи сумніваюся. Забагато, мабуть, я начитався отих писак.

Шеф знову підвівся, навмисне запалив цигарку моїм шведським сірником.

Задивився на її бадьорий імпортований вогник, а потім задмухав його. Підійшов до мене, наче стурбований лікар, і ткнув у груди вказівним пальцем. Я зойкнув, зриваючись на ноги.

— Не знаю, як її прізвище, але знаю, де вона мешкає.

Він засміявся нормальним сміхом, цілком уже позбувшися демонізму, і навіть хотів мене поплескати, проте схаменувся.

— А ви гадаєте, що ми не знаємо? Я ткнув вас, бо хотів перевірити, чи діє укол. На чому ми спинилися? Ага, так. Отже, моя робота відразлива і гідна всілякого осуду. Але її можна виконувати і так, і сяк. Я, власне, виконую її сяк, правда, хлопці? — і затримав на них погляд. Ті охоче підтакнули. — Йдеться про те, аби на кожному щаблі були наші люди, тобто такі, як ви і я. Бо ми з вами опозиціонери, хоч ви опозиціонер негативний, а я позитивний. Ви уособлюєте церемоніал, надбудову, естетичну форму, а я прагматизм, буденність, функціонування інфраструктури. Ви репрезентуєте шляхетну пасивність, а я тривіальну дію.

Він погладив мене по голові, аж я застогнав.

— Тільки не соромтесь, будь ласка. Ваші крики, зойки, плачі доводять, що ми працюємо успішно. Нас також контролюють, і мусимо слідкувати за тим, аби в наші шереги не проліз якийсь кон’юнктурник, що не належить до кола ідейних опозиціонерів.

— А радянські інструктори? — спитав я і тут-таки знепритомнів.

Я прийшов до тями на шкарубкій підлозі. Зенек поливав мене водою з відра., У лівому вусі гучали якісь альпійські водоспади, якісь торнадо з Індійського океану. Вушна раковина спухала, розростаючись на всю голову. Зенек, стогнучи, підняв мене з підлоги й посадив у крісло.

— На цю тему говорити не будемо, — суворо мовив шеф. — Сподіваюсь, ви запам’ятаєте.

— Так, постараюся, — куточком рота я дмухав у бік роздутого вуха.

На телеекрані нестор польських діячів культури, майже столітній старець, що нагадував неживу черепаху, складав шану керівникам обидвох партій.

З одного боку його підтримував — на мій подив — Булат, з другого молода талановита піаністка. Власне кажучи, несли його, стиснувши за сухі, як солома, лікті, а він монотонно кивав лисою, схиленою головою. Президія щось скандувала, вельмишановний старець у ритмі цього скандування посіпував давно вмерлим черепом.

— Скажу вам більше, — озвався красень. — Перший секретар також наша людина. Належить до великої армії позитивних опозиціонерів, хоч не очолює їх, — і знову засміявся, звівши догори палець, яким нещодавно ткнув мене. — І тут ми стикаємося зі специфічною діалектикою нашої, так би мовити, часосистеми. Ви з неспокоєм поглядаєте на моїх співробітників? Не бійтеся, вони віддані і лояльні. Крім того, не наважились би донести, адже боялися б усе це повторити, не видушили б із себе. Отак стають співучасниками. Як і ви.

— Я можу задати одне питання?

— Слухаю.

— Чому ж тоді ми в неволі?

Повернувся до столу і сів. Схилившись, він понишпорив по ньому, ніби шукаючи потрібного папірця.

— Бо таке співвідношення сил. Горотворчі процеси світової політики.

— Самі себе забрали в неволю і тримаємо за гратами? — здогадався я.

Він допитливо блиснув оком.

— Отож-то. Ми врятувалися від поневолювача. Перехитрували його. Тепер ми вільні завдяки тому, що самі себе поневолили.

— Хто цей наш поневолювач? Історія?

— А як би вам хотілося?

— Хотілося б, щоб історія, так почесніше.

— Історія, історія, — посміхнувся він, гасячи недокурок об підошву, бо не було попільнички. — Таємнича незнайомка. Рухи людських мас, тупики в економіці, епідемії психологічних збочень, аспірації деяких, зіпсованих збунтованими генами, осіб й ота метафізика часу, без якої не було б історії. Ми тут собі варнякаємо, а ви ж, мабуть, мрієте про обід. То як, може, побачимося увечері?

Я мовчки намагався підвестися з крісла.

— Зенеку, допоможи людині. Отже, до вечора?

— Не знаю, що ви маєте на увазі.

— Час покаже, саме так, історія покаже. Бачите, все пройшло гладенько. Навіть не вимагаю жодних зобов’язань щодо секретності. За давніх печерних часів у нас підсовували на підпис папірці про нерозголошення. А я тільки потисну вам руку. Бо ми з одного дерева, або, якщо хочете, одного поля ягоди. До речі, чому ви не пишете?

— Ви гадаєте, що варто писати?

— Мудрагелі стверджують, що не варто. А коли мудрагелі так кажуть, то це значить, що варто. У мене навіть є одна ідея. Ви пишіть для конкретного читача, це завжди краще. Наприклад, для мене. Відкиньте цензуру, інтереси держави, всілякі побоювання і пишіть, як вільний для вільних. Ви завжди були гордим, але не марнославним. Тираж не відіграє для вас важливої ролі. Краще один розумний читач зі справжньою літературою в руці, аніж десятки дуболобів з туалетним папером у жмені. У мене ваша книжка не пропаде. Тільки в моїй руці вона має шанси зберегтися на віки.

Він подав мені руку обережно, аби не додати болю.

— До побачення.

І, — о диво! — випередивши мене, першим вийшов з приміщення. Тоді підійшов Зенек, м’яко повалив мене на землю і з дивовижною делікатністю почав бити ногою в ребра, але робив це так уміло, ніби просто хотів носаком черевика розправити складки на моїй зім’ятій куртці. Легко витримуючи ці чи то пестощі, чи тортури, я придивлявся до одного з помічників шефа, який досить професійно фотографував мене, жваво приклацуючи спалахом. Потім Зенек підняв мене з підлоги, обтрусив мій одяг, зняв наручники і несильно підштовхнув до виходу. Отже, безладна вистава скінчилася, і перебіг її ошелешив не тільки мене, а й мовчазних режисерів.

Я увійшов до коридорчика біля вбиралень, хотів попрямувати до ресторанного залу, однак мене спинив суворий голос негидкої з вигляду клозетярки.

— З вас шістсот.

— Я не користався.

— Півгодини сидів і не користався.

— Але чому аж шістсот?

— Тому. Усі щось комбінують, аби не платити. Сором треба мати.

Тож я дав тисячу і, штовхнувши прочинені двері, увійшов до ресторану, але то не був ресторан. Двері замкнулися за мною, неприємно клацнув якийсь механізм. Я опинився в почекальні з фотелями і всохлою кімнатною рослинністю. На одному з фотелів напівлежав мій знайомий сановник товариш Кобялка. Видно, одягнутий був силоміць, бо сорочку мав вивернуту на лівий бік, черевики незашнуровані, а краватка звисала з фотельного бильця.

Він глянув на мене цілком притомно.

— Добрий день, сусіде, — сказав стомленим голосом.

— Добрий. Ви впізнали мене?

— Завжди впізнавав, щодня, але ви самі розумієте, що тоді я не міг виявляти ввічливості. Де ви роздягнулися?

— Я завжди був одягнутий. Прийшов на обід до «Парадизу».

— Недобре ви втрапили. Хто вас пустив сюди?

— Певно, Зенек.

Він подивився уважно і жестом запросив мене сісти поруч у фотель.

— Це значить, що вас допитували. Мабуть, у зв’язку з моєю справою?

— Ні. З моєю власного.

— Але ж ви не роздягалися?

— Я тут з інших причин.

— Зробили вам укол?

— Зробили.

— Мені також. Але вже майже не болить, — він ущипнув себе в долоню. — Хочете цукерочку зі з’їзду?

— Волів би пообідати.

— Ну, то спробуйте піти, — мовив Кобялка, хитаючи головою.

Я підійшов до дверей, натис на клямку. Навіть не здригнулась. Тоді я боком ударив у двері. Мов у камінь.

— Бачите, які штучки. І як їм досі не набридло! Я знаю, чого тут сиджу. Чекаю лікарняної карети, але я третій у черзі. Фатальний день. Щогодини хтось роздягається. Знаєте, це висить у повітрі, нагромаджується, мов перед бурею. А одного дня люди вже не витримують. Величезне напруження.

Його очі криваво поблискували, але фанатизму в них не було. Швидше здичавіння, істерика і рішучість.

— Знаєте, сусіде, я відчув полегшення. Уперше за багато років я розслабився. Я стомлений, хворий, але мені добре. Уже тиждень не сплю. Сьогодні вранці, коли ви мене бачили, я ледве стримувався, щоб не скреготіти зубами. Цього дня я чекав від попереднього з’їзду. Текст виступу я писав у суворій секретності, не в хаті, уявляєте, а просто на полюванні. Ховав його у дуплі й щонеділі їздив учити напам’ять. Учив і забував. Бо під час конференцій, нарад або на пленумі я зненацька з жахом усвідомлював, що такі слова не пройдуть мені крізь горло. Тож я забував їх і писав нові, потім у приступі сміливості або розпачу стирав із пам’яті оці нові й повертався до старих. Отак, дорогий сусіде, я вовтузився добрих кілька років. Ночами подумки сам до себе виголошував ту промову. Убивчо, розгнівано, місцями патетично. Я робив паузи, чекаючи оплесків, підносив голос до крику, аби перекрити тупіт і ґвалт несхвалення. Усе сам перед собою, вночі. На минулому з’їзді я важив дев’яносто п’ять кілограмів. А тепер мене отут зважили, і вгадайте, скільки?

— Тяжко сказати. Вісімдесят. © http://kompas.co.ua

— Шістдесят сім, — тріумфально прохрипів Кобялка. — Стільки ж, як і радянський кольоровий телевізор.

— Здається, на три кілограми більше?

— Я, пане сусіде, діяч старого гарту. Усе витримав, але цих часів витримати не можу. Вичерпався, кінець, крапка. Потримають мене у божевільні, але, напевно, в отій урядовій, потримають з півроку і випустять на пенсію. Може, навіть видадуть мені паспорт на виїзд до іншого воєводства.

Він говорив безперервно, і було ясно, що скоро не зупиниться. Роками стримуваний потік слів і хаотичних думок ринув тепер на мою бідолашну похмільну голову. Що похмільну, це так, але від чого?

Кобялка зірвав сухий листок і почав його нервово жувати.

— Ви теж на пенсії, сусіде? Бачу з вікна, що ви цілими днями або в хаті, або на прогулянці.

— Я сам собі призначив пенсію. Але тепер переходжу на дійсну службу.

— Ви збожеволіли? Вони вже доходять, так, здається, вже доходять, — останні слова він вимовив поволі й ніби без переконаності. — Стільки років я подумки говорив це сам собі. У першого секретаря і в прем’єра, а також на Президії Ради Міністрів. Як ви вважаєте, вони доходять? Доходять кінця?

— Усе доходить кінця. Вода, вугілля, увесь світ.

— Слабенька втіха. Знаєте, сусіде, я такий підкований, такий вчений, а затявся, чорт забирай. Вигукнув оті слова, ви, мабуть, чули: «Товариші лайдаки, товаришки свині». Може, такому вигукові бракує доброго смаку, це дійсно таки негарно, цілком несерйозно, але я призвичаївся. Вагався, вагався і врешті призвичаївся. Просто не міг я від цього відмовитись. Тож вигукнув оті епітети і затявся, чорт забирай. Жодного наступного слова вже не пам’ятав. Та що там слова! Складу жодного не пам’ятаю, хай йому чорт, теми виступу не пам’ятаю. Гаряче стало, і вата в голові. Ну, я й почав випалювати з тієї голови, з тієї вати, аби лиш їм допекти. Може, це й не було доречно, дорогий сусіде, але кажуть, що на телебаченні вимкнули звук. Втім, нема біди, люди бачили, що я протестую, правда?

— Заспокойтесь, будь ласка. Дихайте повільно, ритмічно.

— Я заспокоюся разом з божевільними. Але ж там нема божевільних. Самі колеги. Хтозна, як там буде, але, мабуть, не гірше, ніж у міністерстві.

На мить він замовк, аби виплюнути геть зжований листок. Тремтячими пальцями здряпав його з язика і спробував струсити на підлогу.

— Може, ви знаєте, яка сьогодні насправді дата? — скористався я з нагоди.

Великим пальцем він показав на сусідню стіну.

— Тільки вони знають. Безпека. Але теж, певно, не знають. Лише міністр і вузька колегія. Закордонний календар висить у сейфі завбільшки зі справжню кімнату. Щодня міністр із дотриманням церемоніалу входить туди і суворо секретно зриває картку, що її тут-таки автомат спалює на попіл. Ніхто не знає дати, бо ми роками або випереджали строки, або завалювали їх. То доганяли Захід і переганяли його, то залишалися далеко позаду. Кожна галузь промисловості, кожен заклад, кожне ДЗГ[9] мали свій календар і з ним змагалися. П’ять місяців уперед, тоді дванадцять назад. 1974 у 1972, потім 1977 у 1979.1 все переплуталося. Ніхто нічого не знає. По сонцю, пане сусіде, сяк-так рухаємося. Але бардак шалений!

— Можна дізнаватись на Заході. Я вже давно не слухав вільних радіостанцій.

— Можна, — засміявся Кобялка, аж похлинувся. — Вони прийняли виклик. Почали то втікати від нашого доганяння, то сповільнювати, коли ми попускали. Вони теж подуріли. Теж рухаються в цілковитому безладі.

— Звідки ж тоді календар у міністерстві безпеки?

Кобялка безпорадно розвів руками.

— От цього і я не знаю.

Я підійшов до дверей і прислухався. Десь за червоними дверима одноманітно шуміла вода, як сільський потічок.

— Все це ще тримається, — намагався раціоналізувати свій внутрішній хаос нещасний Кобялка, — все ще тримається на шнурочку, на шпагаті національного виробництва, на павутинці надії. Ми здеморалізували капіталізм. Дощенту, цілковито. Своїм страшним прикладом. Ми так позв’язували їх угодами господарчими, науковими, культурними, спортивними і якими завгодно ще, так їх позв’язували, ніби колючим дротом, і — давай завалювати строки, фальшувати якість, недоплачувати готівкою, обдурювати й заливати горілкою, що через деякий час і в них зненацька вишкірив зуби наш власний, нами винайдений і нами ж виплеканий тотальний соціалістичний бардак. Зверніть, будь ласка, увагу, любий сусіде, на те, що протягом якогось часу від нас пускали людей за кордон. І що вони там робили? Псували телефонні автомати, на халяву їздили в метро, усюди пхалися без черги, крали ножі й виделки по ресторанах, не платили рахунків за готель, споювали тубільців, загиджували громадські вбиральні і, де лише мали змогу, зловживали тубільними дівчатами. Пане сусіде, якщо все це зібрати й підсумувати, то кого нині здивуєш тим, що так званий вільний світ щоразу більше нагадує совдепію. І ось вам, любий сусіде, остання незаяложена доктрина, можливо, й самого Леніна: якщо ми не доженемо капіталізм, то капіталізм на нас почекає.

Він закінчив свій монолог і понуро задумався. За стіною озвалася музичка. Гладенька, справна, в якомусь сенсі понадчасова й універсальна ресторанна музика. Усе-таки ми були десь поруч із рестораном. Тільки як до нього втрапити? Я обнюшив двері. Двері як двері, досить брудні, там і сям потріскані, з банальною клямкою, а в цілому панцерна завіса. Якийсь песик гавкав у пащеці цього царства тіней, певно, мій Пікусь.

— Ляжте зручніше, — звернувся я до Кобялки. — Таке потрясіння могло вас забити. Треба щадити себе.

— Я, пане сусіде, проста й порядна людина. Мудрувати не вмію. Як бачу чорне, то й кажу, що чорне. А як біле, то біле. Ви зауважили, що вони увесь час мудрують? Чим гірше, тим більше філософів. Чим очевидніше безглуздя, тим глибші думки. Чим більше сваволі, тим щедріші права. Чим повсюдніший хаос, тим упертіше замилування симетрією. Нагромадили цілі гори філософського мотлоху. Не просто гори — Гімалаї! Якби отими гіпотезами, тезами, аксіомами, істинами, теоріями й догматами запалити в печах, то енергії вистачило б до кінця світу.

— Але ж ви також мудруєте.

— Я мудрую? — здивувався Кобялка. — Я лишень кажу, як воно є. О Боже всемогутній, скоро вже відпочину. Одягнуся в теплу гамівну сорочку божевільного, ляжу на підлогу затишної кімнатки, оббитої запобіжною стьобаною матерією, дивитимуся в стелю, дріматиму, думатиму про всіх тих паннусь, яких свого часу не притиснув, бо не пасувало, часом отямлюся, наблазнююся досхочу, викричу кілька найогидніших проклять — як польських, так і російських, які здавна у мене на язиці. Пане сусіде, в нас уже починають шанувати божевільних, як у Росії. Раніше, любий сусіде, хіба антиурядову погань запаковували до психіатра на дослідження. Мовляв, якщо ти проти народовладдя, то божевільний. Тепер — щось неймовірне. Порахуйте лишень, пане сусіде, скільки наших прем’єрів, секретарів, професорів марксизму-ленінізму гостює нині по дурках! У наш час психлікарні — це наче філії державних академій.

Кобялка явно насолоджувався візіями своєї подальшої кар’єри. Але в цьому самоствердженні бринів, однак, неспокій. Я мовчав, думаючи про власні справи, і це врешті пробудило в ньому підозру.

— А, може, я зле зробив? — забідкався він. — Що це дасть? Все одно стіну головою не проб’єш. Хіба я мушу рятувати світ? Чому я, а не, наприклад, Бохенек? Якось усе-таки жилося, навіть іншим людям міг допомогти.

— Бохенек теж роздягнеться, — безапеляційно сказав я.

— Думаєте? — зойкнув Кобялка.

— Ви коли-небудь придивіться до його очей.

— А при чому тут очі?

— Очі важать найбільше. Якщо вони такі боязкі, страдницькі, повні сліз, то це значить, що він роздягнеться.

— Багато б я дав, аби той сучий син роздягнувся, — зітхнув Кобялка. — Отже, гадаєте, що жалкувати не варто?

— Ні за чим не варто жалкувати. Ви тільки прискорили хід історії.

— О, хай йому чорт, — здивувався Кобялка.

У цю мить заскреготав замок. Двері легенько відкрилися, немов єдвабна фіранка, і увійшов Зенек.

— В ім’я Отця і Сина, — мовив він, здивований моєю присутністю. — Що ви тут робите? Там ваш обід вихолоне.

— Я гадав, що входжу до ресторану. Помилився.

— То треба було вийти. Вам справді не можна тут бути.

— Я не міг відкрити двері.

— Ви що, дитина? — він тричі зачинив і відчинив двері, немов штукар. — Ласкаво прошу.

— Як звати вашого шефа? — спитав я, не знати для чого.

— Це не таємниця. Жорж, раніше Жоржик. Коли був молодий.

Кобялка знову впав на вилинялий фотель, вибалушив очі, почав дригати ногами й харчати. Зенек подивився на нього з огидою.

— Нема чого придурюватися. Вас уже зарахували до психів. Був дзвінок із ЦК.

— Справді? — ожив Кобялка. — То дуже дякую.

— Нема за що.

Я підійшов до дверей, натис на ще теплу від Зенекової долоні клямку.

— Я вже можу йти?

— Хвилинку, — сказав Зенек і наблизився до мене, копирсаючись за пазухою. — Знаєте, я вирішив прочитати якусь вашу писанину. Шеф казав, що варто, а я вас полюбив. Звичайно, в мене ще немає вашої книжки, але ось мій записничок, то, може, залишите свій автограф?

І підсунув мені календарик з чистою сторінкою, на якій був тільки один запис: «Геня 63-24-71». Я розписався під Генею, а він потиснув мені руку.

— Бачу, вже не болить, — зичливо посміхнувся Зенек. — Я для вас, як для брата. Отой укол.

— До побачення, пане Кобялка.

Сусід печально посміхнувся.

— Я вже вас не побачу.

— Може, і я вас не побачу.

— Побачитеся, побачитеся, — добродушно засміявся Зенек. — У нас усі зустрічаються.

— Доброго вам здоров’я, — сказав я.

— Щастя вам, — відповів Кобялка.

Я був уже в дверях, коли Зенек знову поманив мене гвинтоподібним пальцем.

— Якщо ви дозволите. Я дещо маю для вас.

І подав мені оту коробку шведських сірників, якою покористувався шеф Жоржик.

— У нас ніщо не пропадає.

На нижчих щаблях іще чаклують, подумав я, нарешті виходячи з тієї почекальні. Ще пам’ятають давні часи і давні методи свого ордену. Колись були митцями, тепер стали філософами.

— Гей, ви знову не заплатили, — крикнула молода клозетярка.

Я повернувся до її службового столика, на якому стояв полумисок у ролі каси.

— Люба дитино, — мовив я. — Адже я виходжу з оцих дверей, а не з кабінки, дорученої вам у керівництво. Хочу також нагадати, що одного разу вже залишив тут тисячку.

— А, ну то вибачте, звичайно.

— Мене дивує тільки ваша ретельність. Така гарна, мила дитина — і така агресивна.

— Бо я тут на практиці.

— На якій практиці?

— На студентській.

— З якого фаху?

— З археології. І мене тут контролюють, якщо хочете знати. Одного разу підкрався командир нашого студзагону, такий капосний доцент, а я не зауважила, і потім мала неприємності. А як наберу багато балів за цю практику, то мене звільнять від екзамену з пропедевтики філософії.

— Ну що ж, Зосенько, то зовсім інша справа.

— А звідки ви знаєте моє ім’я?

— Я все знаю. Може, ще провідаю тебе. Але приватно. Можна?

— Ох, не знаю. А як прийде перевірка?

— То сховаюся в кабіні.

Урешті її очі блиснули сміхом. Ця інтрига сподобалася молодій клозетярці.

— Тоді приходьте, лишень обережно.

Я погладив її по голові, шорсткій, мов вершечок копички. Трапляються ще і в нас гарні дівчата, хоч дедалі рідше. Невдовзі вони перестануть подобатися хлопцям через те, що нетипові, в іншому стилі, немов чужі біологічно. Шкода, що мене вже не буде.

Гардеробник мав каламутні очі, чіпко тримався за перегородку. Він поволі виходив на орбіту. Здається, о цій порі любив починати.

— Ви вже йдете? — спитав.

— Ні. Щойно заходжу.

— А мені здається, що ви були тут і щось залишали. Навіть пригадую що.

— Ви маєте рацію. Я на хвильку вискочив і знову повертаюся.

Він був увічливий, але водночас суворий. Його поведінка щодо відвідувачів мала підстави, оскільки багато гостей чекали на вільне місце, черга спиналася сходами догори й кінчалася десь аж на вулиці.

Я увійшов до залу. Не був тут багато років, хоч саме в цьому місці розпочинав свою біографію. Звичайно, цей зал неодноразово перебудовували, проте він зберіг свій первинний вигляд глибокої криниці, вгорі обрамленої галереєю, на якій висиджували менш шановані гості, переважно всілякі жевжики у службових відрядженнях. Тепер «Парадиз» репрезентував стиль модерн у стані руїни. Тобто в сенсі архітектури й інтер’єру тягнувся до світових стандартів, але водночас нагадував халабуду, що от-от завалиться. Зрештою, то був стиль усієї держави. Так, наче всі оці люди чекали скорого переїзду до якоїсь нової країни.

Всі столики були зайняті. Офіціанти насилу протискалися вузькими ущелинами в бік кухні. На паркеті ковзало кілька пар. Для них грав збірний інвалідський оркестр спілки столичних музикантів. Про це повідомляв напис на колоні зі штучного пісковика. Інший напис оголошував, що офіціанти заступили на вахту соціалістичного змагання.

Проте місця не було. Я зупинився збоку, просвердлюючи поглядом блакитно-червоний півморок. Нарешті побачив Кольку Нахалова, котрий сидів за величеньким столом з якоюсь блондинкою. Вона мала велике червоне обличчя з чіткими мімічними зморшками, великий рот, іще збільшений щедро накладеною, криваво-червоною помадою; розмір бюста теж не був замалим. Не лишалося іншого виходу: довелося шукати порятунку у Кольки.

Я підійшов до столика, церемонно вклонився.

— Шукаєш місця? — спитав Нахалов. — Сідай, братухо, не стидайся. Дозвольте познайомити, це мій товариш, відомий письменник.

Було видно, що таке знайомство лестить йому, підносить його в очах блондинки.

— Дуже дякую. Я ненадовго. З’їм що-небудь й одразу втікаю.

— Можеш лишатися навіть до ранку, правда, пані Госю?

Блондинка схилила вишукано начесану, схожу на золотисте осине гніздо голову, а я поцілував їй ручку з темнуватими веснянками.

— Це добре знайомство, братухо, — мовив Колька. — Пані Гося керує кінематографом.

— Ого, — ввічливо здивувався я.

— Її спеціальність — приймати від держави занепалі підприємства. Колись це були фабрики, універсальні магазини, торгові кораблі, а тепер вона перекинулась на культуру.

Пані Гося мило всміхнулася.

— Колька, як завжди, перебільшує. Знаєте, я відкуповую в міністерства культури покинуті фільми. Розумієте, такі, що їх не вдалося закінчити. Бо виробництво йде щоразу важче. Режисер, оператор деякий час борються із загальною неспроможністю. З тим, що люди спізнюються, не постачають реквізиту, забувають про строки, гублять відзняту плівку, а найбільше хлищуть горілку. Тож через кілька тижнів виробництво гасне само по собі. Усі зникають, залишається порожня контора, а ще режисер, близький до самогубства. Тоді зголошуюсь я, беру фільм за півціни й закінчую зі своєю командою.

— Це вона закінчила «Переливання крові», — похвалився Колька.

— Бо я даю гроші. В мене не треба красти.

— Це чудовий винахід.

— Аби ви знали. У моїй команді провадять дослідження науковці з Головного інституту планування і статистики. Я піддослідний кролик, — і засміялася, показуючи зубки, вимазані тією ж помадою.

Колька покликав офіціанта. То був похмурий брюнет у заплямованій білій куртці. Злостиво чекав на наше замовлення з олівцем і блокнотом у руці.

— Взяв би рагу, — невпевнено сказав я, — але з чого воно, це рагу?

— Не знаю. Мене це не стосується. Є в меню — і добре. Що, маю залазити на кухню і заглядати по баняках? — заводився офіціант.

— Ви знервовані, — хотів я його задобрити.

— Вас це дивує? Всі жеруть, а я мушу працювати.

— То прошу рагу.

— Усе? Бо я не буду десять разів підходити.

— Дякую. Все.

Офіціант відійшов кудись у теМряву. Колька примирливо всміхнувся.

— Він завжди такий на початку. А над ранок виставляє гостям «Золоту осінь». До речі, вихилиш чарку?

— Спробую, — відповів я.

Він по вінця наповнив кришталеву чарку «білою», з імпортованої картоплі. Але з боків поверхнею чарки потекли сріблисті краплини.

— Ну, то не гаймося, — мовив Колька. — Шліфувальник різьбив кришталь від усього серця, тому протікає. За шліфувальника!

Ми обережно цокнулися чарками. В моєму рукаві вже було мокро. Мене аж пересмикнуло, але, зробивши над собою зусилля, я таки проковтнув пекучу рідину.

— А, може, стане краще, — тихо сказав я.

— Звичайно, стане. Чому б ні, — мовив Колька.

Оркестр заграв якийсь амбітний витвір сучасного вітчизняного композитора. У країні не вистачало валюти на гонорари зарубіжним авторам. Ніхто не протестував, усі вже звикли. Пари з паркету розійшлися до столиків. Я закрив очі, й мені здалося, що все, як тоді. Того вечора хтось так само грав на фортепіано власний витвір. А я сидів поруч із дівчиною, яка потім стала моєю дружиною.

— Здається, я звідкись знаю вас, — озвалася пані Гося.

— Я всім когось нагадую. Точніше, кожному я нагадую когось іншого. Так, ніби мене взагалі немає. Мене окремого, індивідуального, з власним неповторним генетичним кодом. Я є кожним, шановна пані, я рядовий перехожий, я трохи Колька, трохи офіціант, а, може, навіть, лестячи собі, скажу: я трохи ви, вельмишановна продуцентка «Переливання крові».

Щойно зараз я зауважив, що там і сям під стінами стоять покинуті транспаранти, власники яких, вочевидь, повтікали з демонстрації до «Парадизу».

— Це нова секта чи взагалі якась нова релігія? — запитує Гося.

— Вибачте, не дочув.

— Те, що ви кажете.

Стіни полупані, ржава позолота, зіпсоване освітлення блимає. Сучасність, що помирає від інфаркту. Блакитно-червоний півморок, переповнений злочинними пиками. Кожна мармиза — то смертний гріх. Кожен звук — блюзнірство. Ревіння в мурах, стугоніння в голові, завивання на горищах. Голос гніву Божого.

— Так. Є. Нарешті згадав.

— Що згадали?

— Звідки в мене похмілля.

Оркестр перестав грати і тут-таки запав у дрімоту. Просто музиканти поклали голови на інструменти та й сплять.

— Вип’ємо, — каже Колька. — Гляну, чому не несуть з кухні.

Тепер пішло гладко. Маслянка, сибірський еліксир, трохи кавказького вина, ну і наша вітчизняна картоплянка. Ще живу, але вже наздоганяю долю. Колька непевно підвівся з-за столу і рушив у бік таємничих присмерків кухні, де вартують невидимі духи нашої гастрономії.

— Ви контестатор, — півголосом каже пані Гося. — Я завжди уявляла собі контестаторів молодими й дикими, з довгим волоссям.

— Що ви хочете, режим постарів, і ми постаріли. Надто довго все це триває. Увесь цей спектакль хибує на розтягнутості. Драматургія вкрай слабка.

— Ви створюєте чи вже створили нову секту?

— Моя секта — це я сам. Я сам у кожному з вас. Бо мене реального, біологічного, з адресою й життєписом взагалі не існує. Живу, як вірус, як моральний вірус, або як бактерія сумління. А може, як мікроб розпусти. Йдеться про те, пані Госю, що я неприсутній, чи радше, що мене немає. Ви чуєте тексти з динаміка, заблукані хвилі з ефіру, ніким цілеспрямовано не трансльовані, просто якісь відлуння, рикошети ваших хвиль, одноманітний шепіт з Божої горлянки.

— Коли ви це собі видумали?

— Я цього не видумував. Це було одкровення.

— Сьогодні? Опівдні, коли гримнув артилерійський салют?

— Ні. Учора вночі. Тому в мене похмілля.

Крізь овальний просвіт я частково бачив гардероб. Пікусь саме вискочив на слизьку перегородку й, любовно дивлячись у мій бік, огризком хвостика подавав знаки, що він тут і чекає. Я показав йому, що ще не пора.

Виплинув Колька Нахалов, зарожевілий на один відтінок сильніше.

— Госю, шеф-кухар запрошує тебе.

— Вибачте, я на хвилинку, — жінка підвелася зі стільця, і тоді я побачив, що вона в штанах. Розповнілі жінки люблять ходити в штанах.

Довкола гуло, мов у долині Йосафата в передвечір дня останнього. Усі голоси зливалися в єдиний пронизливо-жалісний стогін. Згори, немов із чистилища, стежили за нами обличчя злих ангелів. Але то були всього лиш нешановані гості з провінції, ті, котрим пощастило оформити паспорт для виїзду до столиці у день найбільшого свята століття.

— З ким ти тут сидиш? — почув я глузливий голос.

То був Рисьо Шмідт, проте зовсім інакший. Він наче схуд, наче побільшало в нього сріблястого волосся.

— З такими, що мають грошву. Сідай, поставлять і тобі.

— Мені не треба, — сказав зневажливо і присів. — Можна? — показав на пляшку «білої» з імпортованої картоплі.

Налив у скляночку для води содової, випив і подивився мені в очі.

— Він помер, — мовив Рисьо.

— Коли це сталося?

— Його ще шарпають реанімаційні машини, але я знаю, що помер. Уже бачить Господа. Витріщився й надивитись не може. Він уже по той бік.

Музиканти раптово прокинулися й почали грати переінакшений варіант вальсу «На сопках Маньчжурії». Аби не платити гонорару. Мені зробилося ще печальніше.

— Я хотів би його побачити. Знаю, що він не сказав мені всього.

— Невдовзі побачитеся.

Підійшов офіціант з тарілкою.

— Ви замовляли рагу?

— Так. Дякую.

— Дайте талон на м’ясні страви.

Я витягнув цілу жменю, призначену на місяць.

— Можете забрати всі. Мені вже не будуть потрібні.

Офіціант звів брови.

— Ви що, мене за жебрака маєте? — спитав. — Можете віддати у фонд боротьби з колоніалізмом.

Старанно вибрав один талон, решту жбурнув переді мною на стіл. Лежали безсоромно, наче зневажена готівка.

— Вибачте, — сказав я.

Але він уже повертався на кухню, гнівно посунувши з дороги якогось провінційного клієнта.

— Він лишень так, — мовив я. — Колька обіцяє, що надранок почастує «Золотою осінню».

— Тобі справді не потрібні ці талони? — спитав Рисьо.

— Я вже давно не їм м’яса. Світоглядне рішення. Примха старого добродія.

— М’ясо дає силу.

— Мені вже непотрібна сила.

— А дівчата? Ти завше був на них ласий. Хоча в місті кажуть, що тільки й того, що ласий.

— Бачу, що ти маєш бажання, то забирай. Тобі знадобиться сила.

— Якщо хочеш, я можу взяти. Щоб не пропали.

Засоромлено розглядаючись навсібіч, він сховав червоні папірці до внутрішньої кишені. Якісь пари дриґалися на маленькій вільній місцинці паркету.

— Котра зараз година? — отямився я.

— Пів на третю.

— Море часу. Ціле життя.

— А де це, як він, бензин? — шепнув Рисьо Шмідт.

— Не хвилюйся, є. Чекає в гардеробному холодочку. Набирає сили.

— Боже, Боже, Губерт, сердешний Губерт.

Оркестр терликав вальса, що сплітався в мені з Надеждою. Мені стало гірко, але й страшенно солодко. Чи зустріну її ще? Здається, зустріну, таке в мене було передчуття. А коли йшлося про жінок, моє про чуття ніколи мене не підводило. І в злому, і в доброму.

Рисьо Шмідт писав елегантну прозу, інтелігентну. Тримався з гідністю і майстерно створював довкола себе атмосферу, зрештою, трохи старомодну атмосферу артистизму. Сьогодні вранці удавав простого душею хлопця, шанувальника моєї творчості, але то була тактика. Я тією штучною сердечністю не перейнявся. Рисьо дещо зверхньо ставився до мого доробку. Любив мене, але прози моєї не шанував. Він був професіонал, а я аматор. Професіонали не люблять аматорів. Знав він і те, що я розумію, що він пише книжки таким чином, аби їх легко було перекладати. Рисьо заповзявся і все життя присвятив тому, щоб зробити світову кар’єру. Так страшенно цього прагнув, що врешті таки досягне свого.

А тепер він дивився, як я без апетиту дзьобаю дивовижну страву, примхливо названу рагу.

— Спалив себе, — мовив я.

Рисьо остовпів. Завмер із пляшкою в руці.

— Хто?

— Губерт спалив себе зсередини. Жив на жорстоких обертах. Знаєш, я ніяк не можу зібратися не те що з думками, навіть із самопочуттям. Як із ланцюга зірвався. Якісь протяги рвуть мене на всі боки. Я мав би впасти на землю й завити. А тим часом ремигаю оце рагу.

Рисьо дивився угору в бік чистилища, де сріблилися попелясті відблиски денного світла.

— Слухай, слухай, — мовив він повільно, — там сидить Цабан. Хоче з тобою поговорити.

— Де, не бачу.

— На галереї. Поруч із вікнами. Галина покаже тобі.

— Яка Галина?

— Ота, яку вже знаєш. Бачиш, вона чекає на сходах.

Справді, на сходах, за спинами оркестру, стояла Галина. А музиканти усе ще грали «Сопки Маньчжурії», й мені здавалося, що вони це грають з самого ранку. Я підвівся, проліз поза спинами інвалідів.

— Так, він хоче познайомитися з вами, — шепнула вона.

Я йшов за нею й дорогою придивлявся до огрядного чоловіка у зім’ятому фланелевому вбранні, який самотньо сидів за округлим столиком біля вікна, заслоненого прозорим тюлем. Я увійшов у денне світло, в пухнасте світло осіннього пополудня.

— Це він, — вказала Галина на мене, коли ми спинилися коло столика.

Я хотів крикнути, щоб лишилася, але вона відійшла до золотих дверей з вибитою кришталевою шибкою.

— Сідайте, будь ласка, — сказав він півголосом, у якому, проте, бринів метал.

Я слухняно сів, хоч був старший від нього на добрий десяток років. Столик був порожній, якщо не рахувати великої попільнички, переповненої ще за попередніх відвідувачів недопалками.