— Власне кажучи, я кваплюся, котра година?
— Рання. Скоро сьома. Дивися, впізнаєш?
Довкола вогнища сиділо кільканадцять жінок. І здалося мені, що це сон, що я уві сні підбиваю грішний підсумок сумління. Бо все це були жінки, яких я колись кохав і з якими, сором казати, жив. Одних кохав драматично й напружено, інших — бо так вийшло і не годилось інакше, а ще інших — наївно, з острахом і ощадливо, ніби вживаючи якийсь підступний еліксир. Жив із ними всіма теж по-різному, по всій країні і в деяких куточках Європи, часом успішно, частіше ганебно, або й донині сам не знаю як.
Я дивився на них із побожним страхом. Усі вони вдови, розлучені, старі панни з бурхливим минулим. Слава Богу, що жодна не знає про іншу всієї правди, тож, може, якось уникну викриття і лінчування. Але що вже лінчувати після стількох років, яких, можливо, й не було зовсім.
Ледь помітно вклоняюся, щоб не привертати до себе уваги.
— Сідай, — каже Уля, в якої колись були перса без сосків, гарний бюст, позначений індивідуальністю.
Украй схвильований, я всівся на холодному камені. Пікусь вивалив язик за моїми плечима, з цікавістю роззираючись. А Тадзьо зі Старогарда вже правив Малгосі примітивні компліменти, які вона слухала з захопленням.
— Ось, це твоя порція, — сказала Рена, з якою колись пішло кепсько, і подала мені скляночку, наповнену по вінця. — Чекала тебе, аж вихолола.
— Ну, то за Казика, — салютує своїм звичаєм Люцина.
— І за тебе, — додаю.
Я не повинен пити, але вип’ю. Вони вже під мухою. Кілька порожніх пляшок поневіряється під кущами. Боже, зроби так, аби вони не поверталися до минулого, аби не чіпали тих меандрів алюзій, тих феєрверків невідповідних любовних зустрічей. Палац культури, ніби набряклий член, непристойно світив у низьке захмарене небо. Над Віслою бризнула перша пробна ракета.
— Я бачила тебе недавно на вулиці, — сказала Лідка, яку колись я тягав по всіляких повітових готелях.
— Так, іноді я ходжу по вулицях.
З мороку виринає обличчя Касі.
— Чому ти ховаєшся в кутку? Ходи до нас. Дамо тобі гарячу картоплину.
Ця Кася мала такий апетит, що замалим не загнала мене в безсилля.
Завжди їй було мало. Люди, я справді кохав її, бо сентиментальний і підлеглий інстинктам природи. І нічого осудливого немає в цих проблисках моєї засоромленої пам’яті. Просто життя було життям.
— Може, поспіваємо? — пропонує Оля, що мала золоте волосся й чорне хутерко.
Я закрив повіки, аби вже нічого не згадувати.
— Здуріла. Відразу ж Примчить міліція. Сьогодні не можна співати просто так.
На щастя, вітер дедалі частіше зазирає до цього міні-саду. Шелестить деревами так, наче вони справжні, відриває листочки й несе їх у бік тьмяно освітленого вокзалу.
— Маєш якусь дівчину? — спитала Рися, про яку краще не згадувати.
— Дай спокій! — відповів я. — Надходить страшна ніч.
Вона схилилася й поцілувала мене коло вуха.
— Я дуже тебе кохала.
— І я тебе.
— Ти це сказав якось так банально.
З неприємної ситуації мене порятував Тадзьо. П’є на брудершафт із Люциною. Вони цілуються стримано, але я вже нічому не вірю.
— Ти якось мені снився, — крикнула з того боку вогнища Кася.
— Ого, і в якій ситуації? — запитує котрась.
— А не скажу, вгадайте.
— Дівчата, за ваше здоров’я! — підняв я недопиту склянку.
— Він хитрує. Долийте йому, баби.
— Справді, єдиний наш мужчина.
— А я? — втручається знахабнілий Тадзьо.
— Ти ще молодий. Сиди тихо.
— Я молодий? Я вам зараз покажу!
З темряви вийшла Ганя, яка через мене хотіла покінчити з собою. Така ж таємнича та істерична, як і тоді.
— Гей, — вітається зі мною.
— Гей.
— Здається, ти зробив кар’єру. Люди по закладах шепочуться про тебе під час перерви на сніданок.
— Може, плутають мене з кимось іншим.
— Ти завше вдавав скромного.
— Дай спокій.
— Боїшся спогадів. Ну, знайди в собі сміливість сказати: геть, стара бабо.
— Чудово виглядаєш, слово честі.
— Ти завше був свинею, але я люблю тебе.
Мені стало жарко, забракло повітря, хоч вітер приносив тонни життєдайного озону.
— Може, зіграємо на нього? — трохи заголосно пропонує Кася.
Я свердлив поглядом темінь, аби переконатися, що нас ніхто не підслуховує. Але місто дрімало, святково підпиле. Коли стихав вітер, од Вісли долітав слабенький, анемічний голос оркестрів, які з естрад розважали волоцюг і лунатиків. З вежі палацу раптом відламався шмат пісковика, який обірвав гірлянду електричних лампочок. Це був знак, що змінюється погода.
Котрась із моїх колишніх дівчат кинула картоплиною. Перекидаю з долоні на долоню недопечену бульбу з ракоподібними наростами. Вітчизняна. Моїм дівчатам несолодко ведеться.
— То як? Зіграємо на цього єдиного мужчину?
— Але в що?
— Шкода зусиль.
— Може, у пляшечку?
— Я відмовляюся.
— А я беру його без пляшки.
— Дулі з маком. Чому ти?
— Ну, то граймо.
— Тадзю, знайди пляшку.
— Навіть не подумаю. На мене теж можна грати. Маю свої роки.
— Не сміши мене.
— Де ж та пляшка?
— Почекайте, треба спитати в нього. Може, він сам вибере котрусь із нас.
— Він не вибере. Несміливий. Нерішучий.
— А звідки ти так добре його знаєш?
— Мені розказувала подруга.
— Не дурійте, Люцина плаче.
— Не плаче, просто їй попіл в око попав.
— Ну, то що, граємо? Боже, як нудно!
— У мене теж був тяжкий день.
— Дедалі тяжче жити.
— Зранку я подивилася в дзеркало.
— Краще не дивитися.
— Ох, де наші хлопці!
— Це вже минуло, пропало.
— Чому? Я почуваюся молодою.
— А Геня має тридцятирічного.
— Я вже не маю сили.
— Перестаньте. Досить цих нарікань. Вип’ємо, дівчата.
— За нашу молодість.
— Але ж ми молоді.
— Чого, дурна, ревеш?
— А ти чого гарчиш?
— У мене туш потекла на віях.
— А в мене все потекло.
— То граємо на нього?
— Протестую. Чого це ми, баби, повинні грати на приблуду? Проминув нас і йшов далі. Дурна Люцина побігла за ним.
— Казик його любив.
— Я його теж любила.
— Дивно, але я теж.
— Неможливо, що ви говорите?
— Може, скажеш, що ти ні? Усе місто пліткувало.
— Він добра штучка!
— Так, добрий свинтус.
— З однією кінчав, з іншою починав.
— З двома відразу романи крутив. Що вже я, дурна, наплакалася!
— Знаєте що, дамо йому по шиї!
— За нашу і вашу кривду.
Декілька з них уже нетвердо підвелися на ноги. Рена виламувала гілку з усохлої яблуні.
— За яку кривду? — спитав я, встаючи з каменя. — Дівчата, я ж старався. Хотів кохати вас, як ніхто на світі. Може, коли б не ви, нині я був би Шекспіром. Так, це правда. Заради вас я змарнував півжиття.
— Безсоромний.
— Ще й докоряє нам.
— Ну, це вже занадто.
— Хай котиться до дідька.
Я витягнув з багаття головешку, наче смолоскип. Трохи для ефекту, трохи для самозахисту. Вітер шарпав убогим пломінчиком, наче шматком єдвабу.
— Мої кохані, найдорожчі. Перед нами ще ціла ніч. Пригадайте собі ті весни, літа, осені, навіть зими. Світанки, полудні й вечори. Шовкові постелі, лісові мохи й кухонні закапелки. Зважте все по-справедливості й щойно тоді винесіть вирок самосуду.
— Я ж його майже не знаю, — озвалася через хвилину Рена.
— А я знала його тільки з обличчя, — додала Рися.
— Більше диму, ніж вогню.
— Випиймо за нас, дівчат.
— Аби до весни.
— Аби до Нового року.
— Аби до завтра.
Я спокійно відклав убік обвуглену гілку. Обережно, крок за кроком, відійшов за низьку грушу. І, немов шукаючи в лісі грибів, пригнувшись до землі, помчав на другий бік городів. А коли кущі й деревця вже сховали вогнище і промерзлих моїх дівчат, я випрямився. Був вільний.
— Гей, — мовив хтось зовсім тихо.
— Гей!
Вона підійшла до мене, смаглява в сутінках, прегарна в сутінках, юна в сутінках. Взяла моє обличчя в долоні, немов хотіла роздивитися у світлі несподіваного місяця, що визирнув з-поміж роздертих хмар.
— Я тебе дотепер кохаю, — прошепотіла.
— А хто ти?
— Твоя давня дівчина.
Я намагався розпізнати її за голосом, проте вона говорила пошепки. А шепіт — це тільки відлуння голосу.
— І я тебе кохаю.
— Часом ти згадуєш мене серед інших і не знаєш, що це я.
Поцілувала мене в уста молодими вустами.
— Знаєш, я йду звідсіля.
— Я знала, що підеш.
— Іду на другий берег.
— Що ти кажеш? Що сталося?
— Виникла така необхідність.
— Що це означає?
— Що скінчилися жарти. Мої жарти.
— Ти мені недобре снився. Ніс до мене малу дитину. Не твою й не мою.
— Я буду тебе завжди пам’ятати.
— Ти ж не знаєш, хто я.
— Буду пам’ятати тебе молодою, таємничою, у літніх присмерках, як слов’янська мадонна. Хочеш?
— Добре, пам’ятай мене такою.
— І ти мене добре згадуй.
— Завжди буду згадувати.
— Якщо я дав тобі бодай щось.
— І якщо я могла тобі щось дати.
Ми поцілувалися довго і сердечно, як двійко скривджених. Вітер уже носився садом в осінньому шаленстві, зривав дахи з альтанок, перевертав залишки огорожі, штучним голосом завивав у щілинах алейок.
— Гей, — сказала вона.
— Гей.
І вже її не було. Я хвильку постояв, збираючись із думками. Голова ніби набубнявіла і спухла після тієї скляночки дамського пійла. Я рушив на північ, перетинаючи ущелину з карликових садів.
Це неправда. Увесь час я пам’ятаю про Надію. На цьому звалищі кохань або коханнячок перед моїми очима маячить статуя Надєжди. З розвіяним червоним волоссям, з простягнутою до мене рукою, з розтуленими для крику вустами. Страшенно жаль мені чогось. Що це? Що трапилося в останні години перед останньою ніччю?
Нічого не трапилося. Маю багато свідків, з наукою біологією включно, що нічого не могло трапитись. Випадково я зустрів дівчину, якої взагалі міг не зустріти. Дівчину з червоним волоссям, нібито від дідуся, дівчину в тілі, білошкіру, з повними, широкими губами, з одним оком блідо-зеленим, а другим небесно-фіалковим, зі спорадичною зизоокістю, вагою близько п’ятдесяти восьми кілограмів. П’ятдесят вісім кілограмів води з домішками вапна, фосфору, заліза, а також незначної кількості інших мінералів. П’ятдесят вісім кілограмів води і дрібка елементів з таблиці її земляка Менделєєва. Десять відер води, оживлених великою еволюцією або нашим закутнім Богом. Нічого не трапилося. Випадково ми спарувалися, спонукувані тваринним інстинктом, на відлюдних руїнах, на сплюгавлених пияками сходах. Я ввів у її дітородний орган свій дітородний орган, вона повисла на закляклих ногах у міліметрі над обгорілим паркетом, ритмічно совгаючи безвладними ступнями крихкі уламки тиньку, що лежав на підлозі. З-під її спини сипалося вапно, в тілі її відбувалася швидка хімічно-електрична реакція, навколо її тіла виникало своєрідне магнітне поле, яке взаємодіяло зі сферою моїх біострумів. Потім настало, умовне розслаблення нервових систем, і нічого не трапилось, нічого не трапилось.
Власними стежками ми розійшлися по джунглях, які всихають і пустішають напередодні знищення. Можливо, вже ніколи не зустрінемося, і наші незустрічі не значать так само нічого, як і наші поодинокі чи багаторазові злягання. Нічого не трапилось. Слава Богу, що нічого не трапилось. Втім, це неправда. Щось усе-таки трапилось. Вона йшла до мене повз мільйон випадковостей, поминувши мільйони альтернатив, і я йшов до неї подібним чином. Безліч зірок засвітилося й погасло за той час, поки ми йшли назустріч одне одному. Безліч малих усесвітів народилося і сконало, поки ми зустрілися в будинку, призначеному для знесення, де лежить паралізований ветеран великої війни або воєн наступних, які ритмічно потрясають нашою малесенькою кулею. Доброго нічого не трапилось.
Трапилось фатальне. В останню хвилину. Може, скочити до мишачої нірки на цьому великому цвинтарі? Звити кубельце, в якому вже ніщо не вродиться? Ох, Надіє, моя Надіє.
— Гей, — почув я перед собою. — Ви не загубили банку?
Тадзьо і Пікусь стояли на болотистій, розгрузлій дорозі біля парканів, що оточували початі й занедбані будови. Колись тут повинен був вирости район висотних будинків. Декотрі не доросли до кінця, інші померли в зародку.
— Ну, і що? — спитав я самого себе.
— Закохалася в мене.
— Хто?
— Люцина. Не поїду до Старогарда, бо завтра маю з нею зустрітися.
— Тадзю, ти страшенний йолоп.
— Прошу вас рахуватися зі словами. Ще побачимо, хто йолоп. Я мав трьох жінок, усі секретарі. Я розігнав половину партії у Старогарді.
— Може, вже розійдемося? Чи мусиш за мною ходити?
— Мушу. Збираю матеріал для великого репортажу про ваш останній шлях. Зроблю вас безсмертним.
Я обійшов його зліва по кладці з прогнилих дощок. Ніколи добре не знав я цього району, але був упевнений, що вийду. Роками тут увечері не засвічувались ліхтарі з багатьох причин, а передусім з ощадливості.
— Якщо ви маєте якісь нотатки, розпочату прозу або цікаві листи, то лишіть їх мені, — добалакував ззаду Тадзьо Скурко. Пікусь вирвався уперед, уміло ведучи мене бездоріжжям. Я змушений був присвічувати собі ліхтариком.
Нарешті я побачив людей, що сиділи на бетонних трубах. Деякі з них тримали переносні вівтарики й церковні корогви. Кілька дівчат, одягнутих у біле, затуляли долонями вогники старовинних воскових свічок. Біля них стояли ноші з гіпсовою фігурою святого. Усі мугикали сонними голосами повільну релігійну пісню.
— Згасити світло! Не сліпити! — почув я напрочуд знайомий голос.
Пікусь приязно замахав хвостом, а я сховав до кишені трофейний ліхтарик.
— Кого я бачу? — виринув із темряви Колька Нахалов з підбитим оком. — Що ви тут робите, мушкетери?
— Повертаємося з вечірки. Може, підеш туди? Дівчатка чекають на садових ділянках.
— Та ні, не можу. Вночі вирушаю до Ченстохови з прочанами.
— Ти що, Колька, перехрестився? Коли? Може, тебе брати Шмідти навернули?
— Та ні, я атеїст. Зустрів друзяку з молодіжної організації. Нині він за ксьондза. Веде прочан і має колективний паспорт. Я приєднався, бо в Ченстохові зноситимуть металургійний завод імені Берута. Тепер у нас великий попит на металургійні заводи. Потрібен тобі конвертор?
З мороку увесь час хтось нишком виходив і, назвавшися ксьондзові, приєднувався до очікуючих прочан.
— Зютек, можна тебе на хвильку? — покликав Колька.
Молодий священик із требником, священик із прозорими очима, які, хоч і не дивляться, але бачать усе до дрібниць, священик нової формації неспішно підійшов до нас.
— Познайомтеся. Товариство йде з вечірки, але невинної. Може, благословиш їх, бо блукають серед ночі, мов грішні душі.
— Колька, я беру тебе при умові, що поводитимешся пристойно. У мене забагато людей, і можуть бути неприємності.
Ми обмінялися поклонами. Ксьондз мимохідь, але уважно придивився до Тадзя.
— Може, по чарці? — запропонував Колька, вказуючи пальцем на свою куртку, здуту на грудях. Напевно, поцупив пляшку з ЦК.
— Пізніше. В дорозі. Попереджую тебе, Колька. Віруючі дивляться, — суворо мовив молодий панотець.
— Ну, то бажаємо щасливої подорожі, — сказав я.
— Вам також, — відповів Колька, а ксьондз уклонився з гідністю.
Ми проминули збірний пункт для прочан і рушили в бік Свєнтокшиської. Обіч височів здоровенний білий стовп Палацу культури.
— Я звідкілясь знаю того ксьондза, — мовив Тадзьо. — Мої батьки були релігійні. А я не дуже. Часом вірю, часом не вірю. А той, що роздягнувся на з’їзді, здається, хотів поєднати марксизм і релігію.
Звідкись із безкраїх просторів налетів вихор, замалим не поваливши нас. Мене пройняв раптовий холод. Може, в мене гарячка? Можливо, що й гарячка. Мені однаково.
Проминули Свєнтокшиську. Десь на чорних пагорбах міста грав оркестр. Гучномовці замовкли, тільки вітер висвистував усередині їхніх мертвих заґратованих бебехів. Ви зауважили, яке велике коло роблю я довкруг цього вибіленого прожекторами палацу, що облущується з кам’яних плит, наче велетенська риба? Як я не спускаю його з очей, як пильную його і водночас тримаюся від нього на відстані? Я давно передчував, що то моя гробниця.
Ось і будинок Яна. Допотопна кам’яниця, але здоровіша від отих сучасних. У вікнах — мертвий привид мого палацу. Будинок дрімає. Усі будинки цієї пори дрімають. Люди також дрімають. Окрім тих, яким не можна, які змушені веселитися і святкувати.
— Почекайте мене хвилинку, — звернувся я до свого почту.
— Але ж зимно. Ще катар схоплю, — мовив Тадзьо. — А я домовився з Люциною про здибанку. Знаєте, вона діє на мене. Шикарна жінка, хоч я назагал маю нехіть до вдів.
— Сховайтеся на сходовій клітці! — наказав я.
Але на сходах нас затримує пенсіонер з підрозділу будинкової самооборони.
— До пана Яна, — кажу.
— Того, що на другому поверсі?
— Так. Ви вгадали.
— Усі?
— Ні, вони почекають.
— Але просимо поводитись тихо. Там часто галасують. Приходять якісь люди, ніби порядні, а потім крики і співи.
— Я тільки на хвилинку.
— Пам’ятайте, що о дев’ятій ми барикадуємо браму.
Я підіймаюся на Другий поверх. Усюди тхне сечею, хоч будинок охороняється підрозділом самооборони. Дзвоню в знайомі двері, в які дзвонив стільки разів за життя.
Відчиняє листоноша у службовому кашкеті на голові.
— Відкрито, — каже. — Чи, може, ви родич?
— Приятель, — відповідаю.
Листоноша завів мене до Янового кабінету. Стіна над письмовим столом обвішана фотографіями та поштівками. Фотографії друзів і дівчат з різних поколінь, які любили Яна, або яких Ян колись любив на довгому шляху. На поштівках краєвиди незвичайних міст і незвичайних куточків світу, в яких побували його друзі або він сам. Старі чудернацькі квитанції, рахунки, застарілі листи з відомих закладів, від славнозвісних людей. Великий архів людини, що п’ялася до світової еліти, але так нічого й не досягла. Посеред кімнати шипів електричний зволожувач повітря, бо Ян страждав від астми.
— Знаєте, маю клопіт, — озвався листоноша. — Приніс йому пенсію, а приношу я навмисне під вечір, бо ж маестро зазвичай спить до обіду. Ну, і треба ж такому статися, що маестро, певно, захворів. Замкнувся у ванні й не виходить. Стукаю, грюкаю, вмовляю. Нуль уваги.
— Може, дасте мені?
Листоноша придивлявся до мене, сумніваючись.
— А ви хто?
— Приятель. Близький. Не бачили мене тут?
— Може, бачив. Але це велика пенсія, для заслужених. Понад мільйон злотих.
Помічаю телевізор, увімкнутий під вікном. Великий кольоровий телевізор, що його прислали Янові приятелі з Заходу, коли ще з Заходу було що присилати. На екрані в усій кольоровій гамі знову президія з’їзду і знову діти. Тепер діти нічні, а зранку були діти ранкові. Нічні діти обв’язують шиї сановників червоними галстуками, хоч сановники вже обв’язані ранковими дітьми. Кожен член президії бере свою дитину на руки і цілує в губи. А деякі з дітей — то вже грудасті дівчата. Найжагучіше бабенятко дістав секретар-гість. У нього вже каламутні очі, бо хильнув трохи під час перерви, до того ж він скривив нудотну гримасу, але мусить цілувати в губи нашу дитинку з непоганими цицями. Зображення йде безгучно. Хтось вимкнув звук, бо всюди вимикають звук під час таких передач.
— Може, показати вам паспорт? — питаю я занепокоєного листоношу, який з радістю позбувся би клопітної готівки.
— А ви розпишетеся його прізвищем?
— Звичайно. Я вже не раз розписувався.
Листоноша перевіряє мій паспорт, зиркаючи на каністру. Каністра, не знати чому, розвіює сумніви.
— Розпишіться, — каже чоловік, зітхнувши.
Потім відраховує мільйон двісті тисяч злотих новими банкнотами, щедро наслинюючи пальці.
— Шкода людини, — бубонить він до себе. — Раніше це був порядний дім. Але як утекла жінка, ота акторка, то почали тут всілякі збиратися. Кажуть, нібито митці. Я знаю митців. Мій шваґер порцеляну клеїть. Поки тверезий, ви не знайдете більшого митця, але як дорветься до горіляки, то кінець світу. Порахуйте, коли ваша ласка, пане.
Я вдаю, що швидко рахую. На письмовому столі в друкарській машинці закладений аркуш з кількома рядками літер. Бачу ще усілякі розпочаті рукописи, незакінчені малюнки, навіть нотний папір. Бо Ян займається багатьма мистецтвами. Точнісінько, як Леонардо да Вінчі. У малих країнах великі митці різнобічні. Чим менша країна, тим більша різнобічність.
— Порядок, — каже він, і одну тисячку я впихаю в його тверду ревматичну руку поштового функціонера.
— Красно дякую, — відповідає з полегкістю, бо відчув у мені пана, а такий не зазіхне на чужі гроші. — Бажаю доброї ночі.
Листоноша виходить, а я зачиняю двері на ключ. Скільки ж то днів і ночей провів я в цьому домі, який бував то заможним, багатим, з коньяками, лососями, дичиною, то нужденним, з останньою копійчиною, запеченою корейкою і вареними бобами! Тепер ця кімната стоїть переді мною оголена, зганьблена. Можу зазирнути в рукописи, можу відкрити шухляди письмового столу, можу сховати в кишеню гроші.
Ян був нашим старцем Зосимою. Бо, власне, ніхто не знав його молодим. Може, він узагалі не мав молодості. Може, одразу з’явився на землі сивеньким, сухим, літнім добродієм з величезним чолом, на якому з успіхом можна розмістити добрячу новелу або романтичний сільський пейзаж. До Яна приходили за моральною підтримкою, чаркою горілки або компліментом. Ніхто ніколи нічого не приносив до Яна, усі завжди щось від нього виносили.
Я підходжу до дверей ванної, делікатно стукаю.
— Я не, це я.
Тиша, навіть вода не стогнала в трубах.
— Яне, я прийшов попрощатися.
Ванна немов лежала в руїнах. Тільки ззаду за вікном завивав, зойкав і тупотів вихор.
Натискаю на клямку. Двері зсередини не зачинені. Розхиляються з легким скрипінням. На краєчку ванни мигоче вогник свічки, вигорілої майже до кінця. Великі стеаринові бурульки звисають аж до підлоги. Мабуть, лампочка перегоріла в цьому домі, де геть усе руйнується.
Стаю на якесь шмаття, розкидане по підлозі. Щойно тепер бачу, що Ян лежить у ванні. На собі має тільки сорочку, задерту так, що з-під неї видно жалюгідну голизну старої людини. Безвладні руки торкаються підібганих ніг, що облиті якоюсь рідиною, може, ліками, а, може, й рештками якогось лікеру.
І Ян дивиться на мене з-під примружених повік. Дивиться, але не реагує. Не тішиться, не соромиться, не журиться.
— Як ся маєш, Яне. Відпочиваєш? — питаю, щоб хоч якось зробити природнішою цю неприродну ситуацію.
Він мовчить, але виразно дивиться крізь оті косі шпаринки просто в очі.
Я схиляюся над ним.
— Зле почуваєшся?
Він злегка заперечує головою. Тож я сідаю на краєчку ванни поруч зі свічкою, яка вже тільки коптить.
— Може, тобі чимось допомогти?
Ян нерухомо дивиться на мене. Щоки й підборіддя вкриті білим, убогим заростом. Вогник у газовій колонці перекривлює пломінчик свічки. Змагаються кожен по-своєму.
— Знаєш, Яне, я вирішив зробити щось страшне.
Він почав рухати спеченими губами. Щойно тепер я помітив, що стіна ванни за ним обляпана блювотинням. Якоюсь жахливою речовиною зі шлунка, годованого виключно алкоголем.
Прислухаюся до його шепоту і чую:
— Ми заблукали у великому лісі нікчемності народів та окремих людей.
— Ясю, чому ти вбиваєш себе так жорстоко, протягом років?
— А ти?
— Я спокушаю долю час від часу. Коли настає найгірша година.
— Земля, тотальний розпад. Невпинна вічна агонія. Розтягнена в часі смерть. Планета смерті.
— Яне, всі ми вийшли з тебе. Ти годував нас, зігрівав, навчав цілими століттями. Що трапилось?
Стільки років я боявся Яна. Кожний свій вчинок, перш ніж його здійснити, я подумки давав йому на схвалення. Скільки разів, сказавши «так», я думав про Яна, скільки разів, сказавши «ні», я бачив перед собою його обличчя. А тепер я вже не мусив боятися. Він лежав переді мною голий, сплюгавлений, позбавлений людських рис. Навіть без отієї найсумнішої гідності, гідності вмирання.
— Ясю, я хочу вирватися в останній політ, аби впасти у льодовиту прірву. Бачиш оту каністру? Це бензин. Піду до Палацу культури, бо я вже наважився, і там з болем закінчу життя. Я, представник дурних і розумних, хитрих і наївних, шахраїв і святих. Скажи, чи варто? Чи не шкода мого нужденного життя задля прекрасних ідей?
Ян намагався ковтнути слину. Я підняв йому голову з отим срібним волоссям, що злиплося, мов мишача шерсть.
— Історія, — прошепотів він, — історія зблизька є огидною, дурною. Щойно з відстані постає трагедійною, прекрасною і величною.
— Що мені робити, Янку?
Він насилу підняв повіки, але я й так бачив лише шпаринки червоних і хворих очних яблук. Вдивлявся настирливо, ніби перемагав страшенний біль. Колись він теж був пихатий. Пихатіший від усіх нас. Людські недобитки в моїй країні усе ще чекають його слова.
— Хтось повинен перервати летаргію, Яне. Диким зойком розбудити сплячих.
Він намагався хитнути головою. У сусідів спускали воду. Маленький водоспад стікав трубами коло самої скроні цього старця, який ніколи не був старцем, хоч ніхто не знав його молодим.
Сам собі дивуючись, я підношу його мокру, брудну руку з жахливо довгими пальцями. Цілую еластичну шкіру долоні. Рука, відпущена мною, спадає по стіні ванни, аж знаходить своє місце на задертій сорочці, коло пахвини, зарослої зеленавим волоссям.
— До побачення, Яне. Молися, якщо зможеш, якщо тобі проясняться думки, якщо добрий ангел прийде до тебе вдосвіта зі злою вісткою.
Я причинив двері ванної, залишив широку щілину: хай він бачить свою кімнату, свою камеру засудженого, і хай ті, що, можливо, прийдуть, відшукають нашого старця Зосиму.
Хочу ще раз роздивитися і назавжди запам’ятати малий всесвіт Яна. Його книжки всіма мовами, книжки, які ніхто не читав, фотокадри з фільмів, що потерпіли невдачі в кінотеатрах п’яти континентів, полотна живопису, донині не виставлені на громадський огляд. Порожні стіни в очікуванні лаврів, яких ніхто не послав з неба.
Раптом задзвонив телефон, і це було дивно, бо я не пригадував, щоб він був у цій хаті. Але таки стояв поруч із телевізором, на підвіконнику і заклично стрекотав.
Я підняв трубку.
— Алло?
— Це номер 8713? — спитав хтось не найкращою польською.
— Так, — поглянув я на картку, прикріплену до апарату. Відповідає.
— Можу я розмовляти з господарем?
— На жаль, він тяжко захворів.
— А ви хто?
— Я його приятель.
— Ага, розумію. Це говорить Крулік, старший публіцист із Ассошіейтед Пресс. Хотів запитати, що нині чутно у Варшаві?
— Нічого цікавого. Малі святкові заворушення.
— Ага, розумію. Це так, як і в нас. Малі щоденні заворушення. Дякую. До побачення вам.
— На добраніч.
Він повісив трубку. Треба було поспішати. Головуючий на з’їзді зачитував привітальні телеграми, які йому подавали з великого стосу. Скоро відспівають «Інтернаціонал» і поїдуть на бенкет, фондований ощадливістю нашої партії.
Але знову задзвонив телефон.
— Алло?
— З яким номером ви розмовляли? — спитав нервовий, агресивний чоловічий голос.
— Бог його знає. Знаю тільки, що з Америкою.
— Це і ми знаємо. Назвіть точний номер, бо відключимо телефон аж до особливого розпорядження.
— Ну, то відключіть і повісьте його собі на Пуцюринському.
— На чому?
— На пуцюрині.
Щось пронизливо задеренчало у мембрані, а я повісив трубку. За вікном без фіранок, за голою шибою, позначеною віспуватими слідами дощових крапель, тихенько лежало зіщулене місто. Якщо б я напружив погляд, то міг би побачити Жолібож і Бєляни, великий простір з убогими, криво збудованими будиночками і здичавілою зеленню. Бо це місто віками будувалося з-під батога, і палив його кожен, хто захотів. А я це місто лиш трохи люблю, не так, як оті зграї лакейських митців, що люблять його міцно, шалено, люблять за гроші, видурювані в сентиментальних мешканців, які змушені любити своє місто, бо більше не мають що любити, і за гроші, видурювані в хитрої партії, що ототожнила себе з містом, державою і Господом.
Десь там, у нічній безодні вмирає Україна, конає Литва, лежить при останньому подиху Білорусія, в далеку мандрівку до Магометового раю відходить Татарія. Десь там, на баговинні, на мочарях малої, мов атом, Землі, вмирають люди і передчасно конають нещасливі народи. Дзвін міжзоряний скликає на Ангела Божого. Серце космосу б’є тривогу.
Сходжу вниз, де коло вхідних дверей мене чекають Тадзьо і Пікусь.
— Закінчується ще одна безконечність. Минає чергова вічність, — цитує замість привітання хлопець у підтоптаному віці зі Старогарда. — Але ж ми геть задубіли! Бачите, що робиться?
Бачу й очам не вірю. З неба летять ріденькі клапті снігу. Після спекотного, задушливого пополудня насувалася коротка нічна зима. Пікусь відганяв ці повільні сніжинки, що нагадували йому веселе собаче Різдво.
Тадзьо конфіденційно підсунувся до мене, несміливо узяв за рукав.
— Я знаю, — злякано прошепотів він, — усе знаю. Ви заміряєтесь на власне життя, бо не мали успіху.
Десь на сусідній вулиці щось завалилося з похоронним гуркотом. Але, на щастя, обійшлося, мабуть, без жертв, бо не було чути людських криків.
— Я за вас помщуся.
Входжу без слова у цегляну загорожу для ящиків зі сміттям, якого ніхто вже не вивозить. Під пірамідою смердючих покидьків знаходжу міцну цеглину.
— Тадзю, можна тебе на хвилинку?
Зацікавлений поет зі Старогарда довірливо входить до цього смердючого крематорію. Я ставлю вбік каністру, притримуючи Тадзя за мокрий комір куртки.
— У чому справа? — намагається він звільнитися.
— Знаєш що, знаєш, — кажу задумливо, — я вирішив насамкінець убити тебе. Можеш кричати скільки завгодно. Ніхто навіть не вигляне з вікна. У мене тут чимала цеглина. Добрий варшавський головолом. Обірвемо науково твоє даремне життя.
— Ви жартуєте. Ви любите вбивати лише в романах.
— Ні, Тадзю, я не жартую. Досить вимислів, досить фікцій. Учинимо нормальний банальний злочин.
— Бачите, я не кричу, не хапаю вас за горло. Ви тільки залякуєте.
— Ні. Дивися, підношу цеглину вгору і зараз розтрощу нею твоє веснянкувате чоло. Побачимо, як це буває в житті, насправді.
Тадзьо без страху дивився на щербату цеглину, яку я тримав над його головою.
— Маю бажання, мені страшенно кортить спокусити долю. Аж мурахи бігають мені по спині. І потім одразу ж зустрінемося, добре? Я буду вас чекати рівно на п’ятдесятому кілометрі понад шпилем Палацу культури, там, де кінчається наша атмосфера, наше мале земне буття. Але ви цього не зробите, бо дві тисячі років тому один молодий арамеєць мовив до своїх жорстоких сучасників: замість приносити в жертву ягнятко, сусіда чи брата свого, принеси в жертву самого себе. У мене міститься сім атомів Антихриста, однак у вас — принаймні сімдесят сім.
— Дивись-но, Тадзю, як легко вбити людину. Через півроку з ініціативи трудящих тебе разом зі сміттям вивезли б до приміського лісу, де ростуть останні гриби-псюрки й останні отруйні трави. Як легко обірвати чуже існування.
— А своє власне?
Він витяг з моєї руки цеглину, зважив її на долоні.
— Заберу собі на пам’ять. Буде моїм талісманом. Шматок смерті. Може, ви зголодніли? Я маю два шматочки цукру.
— Що ти верзеш?
— Я повинен би витерти вам лице. Але не маю хустини.
— То була остання зупинка нашої муки?
— Так. Попереду вівтар для офірування, — і він показав рукою на біліючий в імлі іконостас палацу заввишки аж до неба.
— Чому я не вбив тебе, якщо міг убити?
— У мене в кишенях нема срібняків. Моїм гонораром будуть п’ять сторінок прози, якщо тим часом хтось не вкраде в мене тему. Ви знаєте, як то нині буває. Я зранку працюю в поті чола, проводирюю вам, немов сліпому, спрямовуючи до мети, а в останню хвилину вискочить спритняк, який і перехопить ідею, останню передпосилку, загальну метафору.
— Тадзю, я дарую тобі життя.
— Добре, добре. Уже пора. Не можна запізнюватися.
Швидким кроком ми рушили навпростець до Палацу культури. Я мусив дістати з кишені ліхтарик, аби присвічувати на цьому бездоріжжі. Пікусь делікатно чекав, поки ми з’ясуємо стосунки, і тепер бадьоро гнав переді мною, вибираючи безперечніший шлях. Сніг дедалі густішав.
Тут нас зачепила якась занепокоєна молодиця.
— Панове, не знаєте, де збірний пункт для прочан до Ченстохови?
Голос здався мені знайомим. Я посвітив їй в очі. Побачив велике лице, пооране енергійними зморшками, з розмазаною на всі боки яскравою помадою.
— Недалечко, пані Госю. Треба піти праворуч — туди, де оті незакінчені висотні будівлі.
— А, це ви, — сказала вона, анітрохи не здивувавшись. — Гарна була забава, нічого не скажеш. Той хам оволодів мною. Я збезчещена. За свої власні гроші.
— Але ксьондз, який веде прочан, також виглядає підозріло.
— Це дрібниця. Ксьондз, може, й фальшивий, аби покута була справжньою. Ви маєте якийсь виступ перед палацом?
— Хто вам сказав?
— Уже не пригадую. Бідна моя голова. Стільки неприємностей одразу. А ви знаєте, яка та дорога до Ченстохови? Половина шляху стала пустелею після всіх отих відкритих розробок корисних копалин. Опустили ґрунтові води, зруйнували екологію, повсюди піски і дикі пси. Раніше треба було йти тиждень, а тепер, може, навіть до Нового року мандруватимемо. Я збанкрутувала.
— Помоліться ласкаво і за мою душу.
— Не знаю, чи власну спокутую. Але ж хам, та який здоровий! Ледве вирвалася живою.
Пані Гося пішла не попрощавшись, проклинаючи кухмістра-полковника. Пікусь хотів було гавкнути, але передумав. Тільки вишкірив свої не надто гарні зуби і загарчав у темряву.
Аби спокута була справжньою. Ось і виходить із темряви Палац культури, що, наче місяць, світиться чужим світлом прожекторів. Наближається до нас, бреде крізь летючі хмарини снігопаду. Я вже бачу вмонтовані в аттик над залом з’їздів сталеві стовпи, велику огорожу, яка повинна вберегти делегатів від несподіваного падіння великих пісковикових блоків. А на тій огорожі розіп’ята величезна веселка з кольорових електричних лампочок, яка несе на своїй дузі кривавий напис: «Ми збудували соціалізм».
Я ще можу втекти у мишачу нірку. Ще маю останню хвилину для цього. Сховатися в яку-небудь діру, наприклад, у Старогарді, змінити прізвище, вступити в партію, створити нову сім’ю. Врятувати кілька років для Надєжди, себто Надії. Але якраз тоді її втрачу. Помре у мене на руках або в думках моїх. Надєжда з великими персами, степовий еліксир жіночності, блаженна втіха і розрада, за якими я все життя тужив. Бо щойно зараз я несподівано зрозумів, що означає той таємничий першоелемент жіночності, принесений сонячними вітрами з надр космосу. Усе життя я спав з напівбабами, напівхлопами, пестив білкових роботів, кохав безтілесних біоманекенів. Я хотів би покласти голову на лоно Надії й заснути навіки.
Переді мною цією ж дорогою йшли на вогнище буддійські ченці, один чех, якісь литовці. Перед ними цією палахкою стежкою йшли люди різних рас, з різними мовами й віросповіданнями. Чому самогубство у самоті є жалюгідним діяннячком? Чому привселюдне самогубство в усій обрядовій величі є вознесінням? Чому самотня смерть від власних рук є гріховним запереченням заповідей Божих, а смерть на очах у ближніх є переможним викликом Богові?
Де ви, душі покутні, що безсило супроводжуєте нас у цій земній метушні? Розмовляю з вами від самого ранку, снуючи оповідь, котра лише збільшить число повторень. Повторююся по-невільницьки, бо неволя повторюється щодня. Знудив уже і вас, тому мовчки очікуєте фіналу, коли я ввійду поміж грішні, покутні душі, які нікого не лякають по ночах, яких ніхто з живих не боїться, які нікого з живих ще ніколи не втримали від злочину.
За своє життя я не створив чогось солідного, епічного, об’єктивного, всеохопного, багатозначного і місткого, як, скажімо, Біблія чи Коран. Мій час змушував мене до монотонності, до одноманітного жалісливого бубоніння, до огидних історій, квапливого белькотання, до однобічних звинувачень, до нестерпної бридоти. Змушував мене, безіменного літератора, невідому людину, досконалу посередність занепадницької епохи, посередність із розперезаними амбіціями.
Стій, затримайся. Хіба не шкода отих бодай кількох місяців або блідих осінніх днів, які ще може тобі подарувати доля? Годин, підтримуваних надією, та навіть відсутністю надії, бо відсутність надії — це понурий різновид надії. А, може, станеться щось таке, чого Земля чекає вже мільйони років?
Ось ми і на майдані Урочистостей. Перед нами облуплена колонада залу з’їздів. Довкола неї розставлені прожектори, спрямовані на шерегу вхідних дверей, а, можливо, на оте кам’яне підвищення, яке чекає мене, мов батьківська земля. Бачу дві камери, схожі на кулемети, приготовлені до розстрілу. А посередині кінотабору стоїть Владислав Булат у важкому кожусі. Відклав свій від’їзд до Америки й має рацію. Зніматиме вихід делегатів, але зніме мою смерть. Ті кілька десятків метрів плівки, наповнених людською смертю, зроблять його невмирущим.
Помічаю моїх близьких. Надєжду з патлатим хлопцем, Рися Шмідта, похмурого Цабана, з яким я балакав, коли надворі було ще літо, помічаю також одного жебрака з мого району, чоловіка непевного віку, з лисим черепом, схожою на лопату бородою, з пастушою ґирлиґою у руці. Доцент Едвард Шмідт, ревучи від задоволення, мочиться просто серед натовпу, що останнім часом входить у повсюдний звичай. Усі вони стоять в ажурному півколі роззяв, поміж активом демонстрантів, серед делегацій сонної громадськості, серед метких, наче горобці, дітей. А перед тією публікою виставлено кілька моніторів, що передають репортаж із засідання. У цю мить саме встає президія, за нею зал. Безладними голосами починають співати «Інтернаціонал». Наш секретар сплітає долоню з долонею найвищого секретаря, що керує цілим світом.
Але хто насправді керує цілим світом? Адже я невільник, наш секретар невільник, невільником є і той владар імперії з ледь ображеним виразом на калмицькому обличчі, І нами, й цілим світом керує політичне бюро упирів, первинна організація відьом, чрезвичайка грішно-струхлявілих Сталіна, Дзержинського, Жданова, Берії та всіх інших, що криються у цвинтарному мороці.
Хтось ззаду обіймає мене. То Цабан. Не кажучи ні слова, цілує мене в рамено, як колись цілувалися поляки. Струшує мною, закляклим від холоду, і відступає вбік. Підбігає Надєжда. Починає схлипувати, чіпляючись мого рукава.
— Не треба плакати. Тепер уже навіть не можна, — кажу я.
Зойк «Інтернаціоналу» пробивається понад стінами аж до нас. Це схоже на стогін живцем замурованих людей.
— Я піду з тобою. Може, тобі буде легше, — крізь сльози шепоче Надєжда.
— Ні, лишайся. Хтось мусить лишитися. Забереш Пікуся. Пса-мандрівника. Він уже все про мене знає.
Підходить той молодик, зарослий, наче Іоанн Хреститель.
— Оголіть, будь ласка, передпліччя, — наказує він.
— Але навіщо? Дайте мені тепер спокій.
— Марек замість Галини. Її пополудні заарештували, а його випустили, — шепоче Надєжда.
Поки я намагався протестувати, він підкотив рукав і загнав голку шприца мені під шкіру. Я неголосно крикнув, а він уже прикладався до вколеного місця мокрим тампоном.
— Знеболюючий засіб, — повідомив молодик.
— Це вже другий укол сьогодні.
Вона підносить мою руку. Холодними вустами цілує скалічене місце. Стій, затримайся. Чи не шкода тобі цього мізерного світу? Чи не жаль щоденних життєвих невдач, нещасливих кохань, вічного страху перед невідомим?
— У мені сидять усі покутні душі, — шепоче ззаду Тадзьо. — Ви роззираєтеся, шукаючи їх. Чекаєте їхнього знаку. Це я, це я. Наче скрип підлоги вночі, наче місячний маяк, наче здавлене горло у страшному сні.
На моніторах увесь зал, сплетений ланцюгами долонь, співає пісню, яка колись, замолоду, була прекрасна, а на старість лунає, мов невільничий плач. І наш секретар співає, але якось анемічніше, ніж інші, зупиняється, озирається назад, ковтає слину, нарешті відпускає руку радянського секретаря, цю свою опору, і починає падати навзнак, просто на другий ряд президії, і вже безвладно валиться під стіл з вибалушеними передсмертно очима. Проте ззаду його підхоплює чуйний шеф його особистої охорони, дебелий добродій з обличчям вепра і напрочуд тоненьким шпичастим носом, наче хтось довго витягував цей орган. Ловить секретаря під пахви, підбігають інші, після короткої шарпанини волочать його за куліси. Однак по дорозі міняють рішення, садять його у вільне крісло, і в цю мить зображення залу зникає, а з’являється заставка з двома червоними пташками, одна з яких має білий хвостик.
— Він теж накінець заслаб. Усі слабнуть, — озивається Рисьо Шмідт. — Слухай, старий, аби не було ніяких непорозумінь. Пам’ятаєш, що Едек казав про оту мою підрежимну книжку, з якої я живу і вся опозиція живе? То моя штрафна квитанція, данина, відміряна жорстокій державі, контрибуція, здерта гнобителями з невільника.
Хтось із ошелешених глядачів починає тоненьким голосом скандувати:
— Польска! Польша! Вперьод, до пшоду!
— Пора, — шепоче Цабан.
— Ні, ні, — закриває мене собою моя Надія. Вона розпачливо плаче, а я гладжу її мокре волосся, яке при денному світлі червоне.
Сніг сипле, ніби хоче заспокоїти, знечулити, приспати. Чорне місто дивиться на мене невидющими очима. А проте це моє місто. Воно додавало мені страждань, і я не жалів страждання для нього. Місто невинних грішників, схожих на мене, грішного.
Коли піду з життя безсило,
Благаю вас не допустити,
Аби несли труну із тілом
Ті, кого я не міг терпіти.
Так написав мені перед смертю мій приятель, мій опікун, мій хрещений батько, поет Антоні С. Несли його найближчі, і я теж його ніс. Увірвуся до вас раптово, дещо завчасно, як ви мене приймете, друзі? Увійду до вас обвугленим, зі страшним тавром смертного гріха на чолі. Боже, з любові до Твоїх заповідей зламаю цю Твою найсвятішу заповідь.
Є каністра, зрошена снігом, немов сльозами. Є сірники у тремкій долоні. У голові гупає. Водоспад розсипаних думок, дзеркальні відблиски подій, спів, як зойк, зойк, як гімн.
Засвічуються всі вогні в напівкруглій колонаді. Агенти починають відкривати тяжкі брами до пекла або раю. Рушили кінокамери, моргаючи червоними очицями контрольних ламп.
Міцно цілую Надєждині вуста, що розкриваються з безгучним риданням. Хочу закрити їх своїми губами, аби змовкли і не нагадували про недожите життя, незавершені мрії, незакінчені кохання.
Краєм ока бачу, що Тадзьо тяжко падає навколішки на розталий сніг. Пікусь кидається в сум’ятті, хоче бігти за мною, але якась раптова мудрість наказує йому лишатися серед живих. Рисьо Шмідт опустив голову, клапті нежданого снігу сиплються йому за комір. Цабан піднімає руку, немов подає знак, а, може, тільки благословляє.
— Прощай, Надіє. Якщо не після мене, то після кого-небудь наступного поета, робітника чи студента прийде раптова свобода, як несподіваний початок літа.
— Я кохала тебе все життя.
— І я тебе, мила, кохатиму так довго, скільки зможу.
Осяяння сяйвом. Так, бачу, пригадую вчорашню ніч. Несподівана ясність на порозі осінньої або літньої ночі. Раптова, всеохопна упевненість, що це ми, люди, ця ріка біологічної матерії, що плине з нікуди в нікуди, це ми створили Бога. Не за сім днів, а протягом століть льодовиків і тропіків, століть континентів, що народжувалися, й морів, що пересихали, століть розростання мозкових півкуль і відмирання зябрів, століть добрих і лихих, епох досліджених і досі вкритих таємницею, протягом усієї нашої людської вічності, ми з муками і болем, у поті чола свого, створили нашого Бога, Бога добра і милосердя, аби захистив нас від усесвітнього зла, зла космічного або принаймні від отого блакитного неба, що мече в нас блискавицями. Аби захистив нас від нас.
Бог існує. Бог, виліплений з наших електромагнітних хвиль або з якихось інших — породжених нашим стражданням, нашим розпачем, нашим гнівом. Бог, що протистоїть іншим богам.
Бог наш набирає сили, охоплює якнайдальші галактики, врешті колись він запанує над Всесвітом, нашим Всесвітом, бо нам нічого невідомо про інші всесвіти, і зробить нас обраним родом землі обітованої. Бог милосердя. Бог людей.
Я починаю поволі йти до того кам’яного підвищення, яке вінчає невисокі сходи. Ноги робляться важкими, і голова тяжіє до землі, з якої колись я виник і в яку мушу добровільно повернутися. Люди, додайте мені сили. Люди, додайте сили кожному на світі, хто зараз, о цій порі, йде разом зі мною на самоспалення.
Люди, додайте сили. Люди…