Малий апокаліпсис

Здавалося, що я мало його цікавив. Він дивився за вікно на почорнілий неохайний комітет партії, над яким лопотів величезний червоний прапор з єдвабу.

— Не люблю інтелектуалів, — мовив Цабан після хвилинної паузи.

Я спантеличено подивився на нього. Але він і далі сидів нерухомо, обернутий до мене профілем. Ще один гурт нетверезих маніфестантів прямував серединою проїжджої частини в бік Алей. Несли транспарант з якоюсь нечитабельною датою.

— Вони істерики. Надміру чутливі, мов баби.

— Ви хотіли зі мною порозмовляти.

— От я й розмовляю.

Він був знахабнілий від своєї місії, звик до послуху. Із задоволенням грав диктатора. А засмальцьована фланель на ньому здавалася королівською мантією.

— Слухаю, — сказав я.

— Уже багато років, як ви усунулися від усього. Самоцензура не дозволяла?

— Чому самоцензура? Купа всіляких причин.

— Ну, яких, наприклад?

— Я зобов’язаний перед вами сповідатися? — запитав я дещо гостріше.

Він блиснув білком у кутику ока, проте не повернувся в мій бік.

— Чого ви боїтеся?

— Як це чого?

— Ну, боїтеся в’язниці, допитів, переслідувань?

— Я боюся не за себе.

— Ну, ну, — підганяв він. — Тоді за кого? За нас? За всю країну? Що, зітруть нас, з лиця землі через вашу книжку?

Я дивився на нього й не вірив власним очам. Він мав щось від отих. Анонімне простакувате обличчя і прозорі очі.

— Знаєте, я звик до іншого підпілля.

— Ну, до якого?

— Такого, що творилося у повстаннях, військових організаціях ППС[10] і аж до АК. Ви почали від іншої пічки.

— Тобто?

— Вас створив цей режим. Ви — неперетравлені рештки системи, ребро з тіла цієї тиранії. Ви походите з «Бісів» Достоєвського, а не з оповідань Жеромського чи Струга.

Нарешті він повернувся до мене. Я побачив, що його обличчя все ж не надто анонімне й простакувате. В очах, звичайно, досить невиразних, з’явилися навіть відблиски усміху.

— Ну, і що ви порадите? — запитав він.

— Не знаю, що радити. Це не моя справа. Я самітник, поза угрупованнями. І таким хочу лишатися до своєї останньої хвилини. Якщо вам потрібна порада, то одну можу підсунути. Будьте схожими на давніх підпільників. Суспільна підсвідомість зберігає ті архетипи. Вони є власністю колективної пам’яті. І тільки вони можуть чимось допомогти.

— У точність, будь ласка, такий архетип.

— По-перше, добровільність. Ви полюбляєте шантаж, паскудний, задушливий моральний шантаж. По-друге, безкорисливість. Ви полюбляєте моментальну винагороду, ви надто діловиті. По-третє, згода на поразку. Ви не любите програвати. Не любите за всяку ціну. Ви плід свого часу. Ви такі ж негарні, як і час, що породив вас на світ.

— Є в тому, що ви кажете, трохи здорового глузду. Мабуть, ми справді такі, як наш час. А якими ще могли б ми бути? Яким чином перестрибнули б через обставини часу, суспільну ментальність, політичні умови, особливості історичного етапу, напругу чи занепад моральний у дану хвилину або епоху? Як ми можемо бути з дев’ятнадцятого століття, коли замикаємо собою двадцяте? Яким чином могли б ми стати антикапіталістичними, якщо ми антикомуністичні? Ви що, романтик? Чи дурень?

— Говорите розважливо, як марксист. Не помічаєте зовсім тих морально-ідейних факторів, які завжди вирішували долю цього народу. Ви просто тіньовий кабінет тієї команди.

— Ну, то не варто вам і турбуватися. Я чув, що ви взагалі кривитеся, мудруєте. Нам таких тепер не треба. Може, колись, як усе буде добре, тоді дозволимо собі. А тепер нема часу. Тепер багато людей і багато народів покладають у труну. Це останній дзвінок. Знак Ангела Божого. Ви увільнюєтеся від слова. Не потребуємо вас. Можете вертатися додому.

Я підвівся з-за столу, але не відходив.

— А хто ж це надав тобі життя моє для маніпуляцій? Повільно й тяжко сходжу на вогнище, бо так воно буде по-людськи. І чому це мій моральний інстинкт слабший від твого чи вашого? І хто це сказав, що моя смерть мусить бути тобою схвалена?

Цабан знову дивився крізь запилюжений тюль на отой будинок, розсвітлений незначною кількістю віконних прямокутників. Стиснув губи, звів докупи брови, і здавалося, що він ледь стримує вибух гніву, чи, може, просто схлип. Я думав, що він відповість, але не сказав нічого. Мені зробилося прикро, я хотів ще заговорити, але промовчав і повернувся до свого столика.

Оркестр усе ще грав вальс і ніяк не міг його закінчити.

— Ну, що? — спитав Рисьо.

— Я мав недобру розмову.

Ми помовчали. Хтось коло бару обернувся в наш бік. То був брат Рися, той філософ над алюзіями. Не вітаючись, дивився на нас досить глузливо. Шмідт, очевидно, відчув братів погляд, бо підняв голову і глянув у бік бару.

— Ще тільки цього бракувало, — зойкнув він. — Що ця дупа тут робить?

— Ми сьогодні зустрілися в молочному барі. Він веде у цензорів семінар з політичної алюзії. По-сусідськи забіг на чарчину.

— Едек-педик, хай йому дідько!

— Ви близнюки?

— Але двояйцеві. Він з іншого яйця.

— Що ти верзеш? Такого не буває.

— Не маю бажання це з’ясовувати. Спитай у якого-небудь лікаря. Така можливість існує, якщо жінка через пару годин має статеві зносини з іншим чоловіком і якщо зійдуться два яєчка. Мені не хочеться говорити про всю цю гидоту. Матуся, царство їй небесне, була доброю штучкою. Але завдяки цьому Едек є для мене тільки далеким родичем.

— Це ти вигадав, Рисю. Протягом одної з безсонних ночей витворив концепцію з медичною енциклопедією під рукою. Хіба можна так ненавидіти власного брата?

— Він не є моїм братом, повторюю ще раз. Усього лиш кузен, хай йому дідько.

Едек-філософ уже лигнув чарочку і не тільки дивився на нас глузливо, але й зневажливо усміхався.

— Не звертай на нього уваги, — шепнув Рисьо. — Удаваймо, що ми заглиблені в розмову.

— Знаєш, Рисю, я вертаюся додому. А ти візьми собі каністру з гардероба. Може, знайдеш іншого бажаючого.

— Ти здурів?

— Усе воно якесь двозначне. Я двозначний, ви двозначні, увесь світ двозначний. Я зле почуваюся, і годі.

— У педиків гівно під носом. Зневажають увесь світ, — скаржився Рисьо, пронизуваний братовим поглядом. — Може, дати йому в пику?

— Слухай, я вертаюся додому, — і я підвівся зі стільця.

Але в цю мить з’явився Колька Нахалов, що обережно супроводжував пані Госю. Вони люб’язно посміювалися одне до одного, він ніс її торбу завбільшки з банківський сейф. Не згаяли даремно час на кухні, бо струмував від них різкий запах невідомого алкогольного напою. Наближалися до нас під пронизливий зойк велетенської флейти, проте це всього лиш запнувся орган Хеммонда з інвалідського оркестру. Музиканти відклали набік інструменти і придивлялися до боротьби свого товариша з таємничим звуковим пристроєм.

— Це мій приятель, — відрекомендував я Рися, але вони не звернули на нього уваги.

— Всім, всім, всім! — сурмив Колька крізь складені долоні. — Найкраща нагода перед справжнім кінцем світу. Пані Гося запрошує, Госенька просить, Госюня частує. За мною. Вперед. До перемоги.

Він почав штовхати нас у бік кухні при активній допомозі пані Госі. Дорогою ми перекинули два столики. Хтось хотів втрутитися в події, але тут-таки дістав по пиці від чорнявого офіціанта, котрий з самого ранку чекав такої нагоди.

А на кухні нас привітали хорові співи. Кухарі з кухарками, а також кухонні помічники, усі разом, однак дуже нескладно, витягали на найвищих регістрах відому пісню волзьких бурлаків «Дубінушка». Шеф-кухар, величезний радісний хлописько з помідором, розплесканим спереду високого білого ковпака, танцював соло навкіл казана, що небезпечно пускав пару з-під накривки. А той розчавлений помідор скидався на рубінову брошку з гетьманської шапки. Забачивши нас, шеф підвівся з присяду і вгатив кулаком по накривці.

— Мовчок! Морди в парашу! Я говорю!

Але не мав що сказати, виконав лише хитромудре на, перекидаючи відро з начищеною картоплею.

— Ей да ухнєм!

Потім, розкарячивши ноги, почав манити нас величезним пальцем.

— Ходіть, ходіть, мої ви тельбушечки!

І раптом схопив пані Госю на руки й стрімко поніс її до темного входу у знане приміщення. Збуджені якимось веселим жахом, ми рушили слідом. То була велика комора з майже порожніми полицями. Запорошена електрична лампочка гойдалася під низькою стелею.

Шеф поставив Госю не цементну підлогу.

— Тихо! Я командую!

По-змовницьки всміхаючись, він почав нишпорити в кишенях під фартухом. Нарешті витягнув в’язку різнокольорових ключів. Великий пальчище приклав до вуст і звів догори густі чорні брови.

— Цс-с-с. Знаєте, що це? — і брязнув ключами.

— Ура! — влесливо крикнув Нахалов. — Полковнику, під вашим керівництвом!..

Шеф-кухар вхопився за краєчок полиці з томатними пастами. Шарпнув її з силою литовського ведмедя, а полиця, скреготнувши на шарнірах, відслонила охайні металеві двері, схожі на ті, що вже розкривалися переді мною. Полковник-кухар, мугикаючи «Дубінушку», трохи помайстрував коло замка, натиснув на кнопки, що світилися, знов заскреготіло, десь блиснуло якесь світло — і ми ринули в глибину низького, мов штольня, коридора.

Мій рахунок сумління. Мій акт відчаю. Спокута за гріхи. Моя біографія в кольорах посередності. Спершу я ненавидів оту посередність, зневажав її, нарешті влаштувався у ній. Велич у посередності. Посередність як найвища форма аристократизму. Посередність як аскетизм, як горде усамітнення в буденності, сіра одіж зарозумілого ченця. Посередність як остання стадія піднесення.

Чи посередність є безгрішною й невинною? Я був чистий до тієї хвилини, коли пробудилися інстинкти, ставав знову чистим, коли інстинкти почали поволі згасати. Моя епоха гріховності — це кільканадцять років, стрімко гнаних розбурханою біологією. Якийсь дослідник прищепив мені інстинкти, потяги, рефлекси, а тоді спостерігав, що з того вийде. Я був піддослідним кроликом. Чи відповідає кролик за експеримент?

Я стежив за тим, аби не переступити температуру посередності. В охолодженому мікрокліматі моєї власної спроби я не впадав у крайність, таким чином зіпсувавши експеримент, розпочатий Найвищим Розумом на моїй особі. Може, я згрішив тим, що не грішив?

Посередність була актом моєї вільної волі. Проте розумові й фізичні умови для задоволення посередністю, для її добровільного прийняття я успадкував з генетичного ланцюга, несеного протягом століть і тисячоліть якимись не відомими мені типами, добродіями, суб’єктами, про яких нічого не знаю й знати не хочу, і які уявити собі не могли письменника, що перейме ненадовго цей генетичний код і, можливо, пошкодить його, зіпсує або змінить. Тож і посередність, ця пихата посередність є для мене трохи вимушеною. Чи посередність, отримана всупереч моїй волі, хоч і визнана мною актом вільної волі, чи ця посередність є безгрішною?

Я не вкрав якоїсь значної суми, не вчинив любовного шаленства, не виступав проти законів природи, не скоював злочинів. Тримався стада і був покірний. Пильно вслухався у нечутний голос стада людського, що його називаємо суспільством. Допускав дрібні порушення, що не впливало на загальний процес, і тут-таки їх затирав, виправлюваний невидимим суспільним оком. А проте я маю почуття гріховності і є грішним.

Можливо, первородним гріхом є ця рибонуклеїнова кислота, яку я успадкував невідомо від кого? Цей таємничий шифр, посланий з далеких і велетенських галактик гріховності. Може, гріхом є ця вперта цікавість, ненаситна жадоба пізнання непізнаванного, огидна спокуса зірвати чорну запону, що ховає від нас Найдосконаліше Існування або мертве ніщо? Може, гріхом є Всесвіт з мільярдами галактик, більйонами сонць, трильйонами зірок, що з болем народжуються і з болем конають?

Відлітають у міжпланетний простір за вітром часу розблиски хвиль, що є моєю долею. Мить, коли я тонув у залитій сонцем літній річці з гірким рослинним запахом на вустах. Секунда, коли побачив дикий, приголомшливий акт спарування двох людей. Чи коли стріляв у приятеля морозної, зоряної ночі, сповненої вовчими хорами. Хвилина, коли зрадив себе і своїх товаришів. Найкоротша вічність, коли я чекав на спалах оргазму в очах чужої жінки. Миготіння розпачливих, самовбивчих ночей. Ці розблиски хвиль летять, наче світлячки у вічній темряві, гнані вітром часу. Схожі одні на других, сотих, мільйонних. Такі ж нерозпізнавальні, однакові. Молочний шлях з окрушин нашого існування. Великий гомін людського буття.

Може, байдужість, дочка посередності, є тією млистою матерією, що кам’яніє у скелі, об’єднується в хребти, виростає гірським масивом аж до неба, пригноблюючи наше марнотне життя? Може, прозора, безбарвна, позбавлена запаху і форми, оспала, всюдисуща, невинна, затишна і мила байдужість є єдиним гріхом, що його виловлюють сіті Провидіння? Може, тільки за цей гріх-негріх будемо суджені в день Остаточного Суду?

Тримаючись за стіни, спотикаючись, хихочучи, мов на шкільній екскурсії, ми продиралися крізь льох, надійно обмурований, з педантичним освітленням, зі стрілками, вималюваними у двох кольорах — білому й червоному. Білі вели нас за собою, червоні вказували зворотний шлях.

— Слухай, тут пахне оргією, — шепнув мені Рисьо у спітнілу потилицю. — Хтось уже розповідав про таке.

— Мабуть, ми йдемо під вулицею. Я чую вгорі кроки маніфестантів.

— Але під якою вулицею? Невже під Новим Світом? Може, ти здогадаєшся?

Я почув за собою відлуння кроків. Машинально обернувся й побачив, що то не відлуння, а живі люди сунуть слідом за нами. Кухонний персонал рушив за своїм провідником.

— Ти тут? — запитував спереду Колька.

— Тут.

— Ти не пожалкуєш про свою відвагу. Знаєш, скільки коштує ця закордонна прогулянка? Увесь виторг з фільму «Переливання крові». Така вона, Госька. Ти її не знаєш, але ще взнаєш.

— А куди ми йдемо, Кольша? Я обмежений у часі.

— Знаю твоє обмеження. Встигнеш. Кожен встигне на свій строк.

Перед нами завищала пані Гося.

— Полковнику! Там щур!

— Йди до мене, лялечко, лапко! Ходи ближче, дитинко!

— Але ви сильний!

— Моя сила дорого коштує.

— Боже, тільки не за груди, дядечку.

— Я ж мушу за щось триматися, рибонько.

Нас підганяв тупіт персоналу і впертий голос тієї флейти, на якому затнувся орган Хеммонда.

— Прогулянка до пекла, — мовив я тихо.

— Ні, до раю, — захрипів спереду Колька. — Варто побачити. Бо, можливо, такої нагоди більше не трапиться. Навіть після смерті.

Щось затримало нашу процесію. Пані Гося все ще повискувала.

— Тільки без рук, полковнику. В мене дорослі діти.

— Гу, гу! — гудів полковник-кухар. — Аж язик свербить щось на це відповісти!

— У мене чутливі груди, вибачте, бо я розсерджуся.

— Тихо, ша, тепер ані мур-мур, — низьким шепотом наказав полковник. — Підійдіть ближче, клієнти, щось маю вам сказати.

Почекав, щоб усі підтягнулися до таких самих дверей, крізь які ми увійшли на початку.

— Кого там дідько несе, — гнівно подивився він у глибину коридора. — От засранці! Лишили кухню на Божу ласку. Ви щось мали в торбинці, щебетушко моя?

Забулькав, наче дубова бочечка, витер губи рукавом білого фартуха і запхав пляшчину з рештою рідини до власної кишені.

— Попереджаю: нічого не рухати і не торкати пальцями. Дивитися можна, але куштувати забороняю. Чуєте?

— Пане полковнику, кому ви це кажете? Адже ви запрошуєте митців, свідків епохи.

— Колись я працював у секторі культури. Одного так притис, що, вибачте на слові, ногами вкрився. Але це лірика. Отже, не мацати руками і не галасувати. Усі зрозуміли?

— Всі, всі, — відказав Колька.

— А цей пугач? — шеф-кухар вказав на мою скромну особу, коли я відхекувався при одвірку. — Чого в тебе так оченята вилазять?

— З похмілля, страшного похмілля.

— Може, ти, нещасний, їв рагу?

— Їв, батьку.

— То випий духом мірку на три бульки, — він подав мені пляшчину — ту саму, що виманив у пані Госі. — Куховарити, любі мої, я, правду кажучи, не вмію. Не вмію й не люблю.

— Полковнику, нам нічим дихати, — застогнала Гося.

— Відкриваю, вже відкриваю.

Заскреготів ключами, натиснув на кольорові кнопки і відчинив залізні двері. Ми знову опинилися в коморі, але цього разу в добре напакованій коморі. На високих полицях лежали, сяючи кольоровими етикетками, великі бляшанки з консервованою шинкою. Праворуч стояли ящики з пляшками, яких упродовж років не бачили наші очі.

— Не роззявлятися, — квапив шеф-кухар. — Гайда на сходи!

Перед нами були круті кам’яні сходинки, що спиналися кудись аж під чорну стелю.

Полковник затримався на вершині і сказав сам до себе:

— А якщо мені голову знімуть? Лише три роки до пенсії.

— Полковнику, — озвався нетерпляче Колька Нахалов. — Ми тільки оком кинемо і підемо геть на пальчиках. Їй-Богу, навіщо це зволікання?

— Твій татко був моїм наставником, — заспокоював себе кухар-полковник. — Що ж, гуляти, то гуляти. А ворогів, яких-небудь підривних елементів, нема серед вас? Ну, гаразд. У такий день, напевно, можна.

Він урочисто зітхнув, при світлі оплетеної дротом електричної лампочки роздивився найважливіший ключ, поцілував його, наче реліквію. А потім почав припасовувати ключ до шпарини в замку звичайних білих дверей, з яких фарба геть пооблазила. На його неприродно великому обличчі, ніби збільшеному внаслідок якогось біологічного катаклізму, отже, на його обличчі, що було симпатичне й огидне водночас, на отій колосальній мармизі з’явився вираз якоїсь непристойної насолоди. Він длубався у замковій щілині й дедалі сильніше червонів. З глибини коридора аж сюди, до цієї королівської комори, долітали безвладні звуки органа Хеммонда. Нарешті замок радісно брязнув, і чергові двері було подолано.

— Півроку не відчиняв, — з полегкістю сказав полковник. — Кожних півроку я роблю перевірку. Але тільки я особисто. Ще ніколи не було потреби скористатися цим шляхом. Дай, Боже, щоб і надалі.

Ми з’юрмилися в тісному приміщенні, повному старих віників, порожніх слоїків з-під мастики і зіпсованих деталей від пилососів.

— Готові? — спитав кухар, виструнчившись перед останніми дверима.

— Завжди готові, — урочисто шепнула пані Гося.

Тоді він поклав долоню на золотисту кульку останнього замка. Поволі крутив її ліворуч, а ми вже чули піднесену музику, що її виконують по костьолах або крематоріях. Двері неспішно розхилилися, відкриваючи нашим очам чудове приміщення завбільшки з каплицю. Стіни й колони були з мармуру, щоправда, де-не-де потрісканого, проте ці тріщини чиясь турботлива рука старанно позашпакльовувала відповідного кольору замазкою. З високої стелі, оздобленої класицистичним ліпленням, звисали ваговито позолочені жирандолі, що мінилися всіма веселковими барвами щирого кришталю. Але все це було нічим у порівнянні зі столами. Столи нагадували про часи Радзивіллів або королів саксонських на польському троні. Застелені історичними обрусами, прикрашені зеленню, переобтяжені фантастичним музейним посудом, вони вгиналися од вишуканих наїдків і пляшок із трунками.

— Ви це самі все наготували? — спитав приголомшений Колька Нахалов.

— Я не вмію готувати, — відказав зворушеним тоном кухар-полковник. — Увесь світ готував, смажив, тушкував, випікав оці дива. Наша партія протягом двох років заощаджувала кожен цент валюти на цей таємний бенкет для найвищого керівництва. Чи знаєтесь ви, дорогі клієнти, про те, що міністр закордонних справ уже три місяці не може поїхати в ООН, бо не має грошей на поїздку? Щойно сьогодні з’явилися перші долари, бо хтось придбав у валютному магазині шведські сірники, крім того, якийсь араб купив собі три дюжини гандонів, тож нарешті було виплачено рахунок за квиток для міністра. Дуже прошу вас заходити обережно, бо підлога тут слизька, і, Боже збав, нічого тільки не чіпайте. Попереджаю: в мене добре око.

Ми навшпиньки увійшли до бенкетного залу, який, хоч і був освітлений жирандолями з епохи Йосифа Віссаріоновича, зоставався у золотистому напівмороці, який по нішах між колонами переходив у таємничу темряву коралових гротів.

— Здогадуєшся, де ми? — запитав Колька Нахалов.

— Я певен, що у святая святих. Це арка єднання. Єднання між партією-королівною й партією-покоївкою.

— Ходи, подивимось.

А через вхід до приміщення увесь час лізли якісь типи. Кухонна обслуга і зачмелені відвідувачі, навіть хтось із музикантів, що володів ногами. Прегарна музика, не знати ким укладена, сочилася з невидимих динаміків. Може, цю музику скомпонували разом усі партійні ректори всіх музичних навчальних закладів?

Ми спинилися перед головним столом, де на галявинці з петрушки лежав здоровенний осетр, цар-осетр, обкладений смарагдової барви мерехтливими драглями, що асоціювалися з глибинами озера Байкал. Осетр дивився на нас поважним і мудрим оком. Неподалік височіли жолобкуваті брили блакитного льоду, в якому іскрився червоний та чорний кав’яр. На обох краях столу скромно принишкли старопольські шинки з оголеною золотавою кісткою, що нагадувала королівське берло. А поміж тими велетнями кулінарного мистецтва несміливо залягали старожитні полумиски з корейками, полядвицями, литовськими ковбасами. На цьому столі було багато й таких страв, яких ми ніколи не зустрічали протягом нашого довгого життя.

— Востаннє такий бенкет відбувся у Кремлі ще за Сталіна. Перш ніж звихнутися, він наказав підготувати подібну учту. Нікого не запрошував. Сам їв і пив і розмовляв з духами російських імператорів. А потім закрився у спеціально збудованій в’язниці на одну особу і там самотньо відкинув копита. — Голос Кольки ледь тремтів.

Щойно тепер я зауважив, що під головною стіною було невеличке підвищення, а на ньому спочивали коронаційні реліквії польських монархів разом зі славнозвісним Щербцем[11]. На стіні партійний обер-хоронитель повісив образи — святині цього народу.

Колька Нахалов спостеріг, що я розглядаю той блюзнірський вівтарик.

— Хай знають кацапи, кого купують. Ясну Пані Річ Посполиту. Рімскую блядь.

Сказав і сам злякався свого голосу. Але ще бриніла та сповнена гідності музика, яку протягом довгих місяців затверджував і повертав на допрацювання відділ пропаганди Центрального Комітету. Проте якийсь прибулий із підземель захмелений дух уже допався до підсилювачів, уже майстрував щось коло величезного магнітофона.

— Ой, і тягне мене до тої осетрини, — зітхнув Колька Нахалов. — Полковник не бачить, ходи, скубнемо собі біля голови трошки м’ясця.

— Колька, але ж це безумство. Відразу ж увірветься варта й постріляє нас отут під колонами.

— Ніхто не увірветься, бо всі двері запечатані ззовні. Лише за п’ять восьма комендант палацу зірве контрольні пломби.

Ми схилилися над столом саме в тому місці, де в п’ятнадцять хвилин на дев’яту стоятимуть обидва секретарі, наш королевич і тамтешній цар. Колька розсунув тоненьку єдвабну шкірку на осетровому карку, видлубав шматок золото-рожевого м’ясива і подав мені, зберігаючи якнайсуворішу обережність. Я почекав, аж поки він приготує подібну порцію і для себе. Тоді ми заплющили очі, аби не каламутити свідомості сторонніми враженнями. З ритуальною повільністю, немов облатку причастя, поклали на язики екзотичну смаковину.

Але Колька Нахалов одразу ж й похлинувся, відчувши на спині тяжкий удар полковникової долоні.

— Не можна! Скільки вам повторювати? Пашлі вон! — кричав той здавленим голосом.

Смачнющий кусень випав із Кольки на підлогу, зате я встиг проковтнути. Ми сховалися за мармуровою колоною, зашпакльованою імпортованим шмаровидлом, де якийсь тип саме дудлив просто із пляшки французький коньяк.

Полковник, люто бурмочучи, почав своїм велетенським пальцем заліплювати провалля на осетровому карку. Однак робив це так незграбно, що розквацяв хребет рибини аж до плавальної перетинки. Врешті розглянувся довкола, чи ніхто не бачить, і ковтнув добрячий шмат м’ясця, який щойно вивалився у драглі. А оскільки вже закусив, то машинально сягнув по пляшку арманьяку.

Таємничий кухонний привид, що длубався коло магнітофона, знайшов на котрійсь із доріжок танцювальну музику. Якесь танго раптом заповнило простір цієї передапокаліптичної святині. Підпилий Рисьо працював за найдальшими столами. Пожирав шинки, лишаючи на тарелях мої талони на м’ясо. Хтось уже, на жаль, блював під сусідньою колоною.

Із золотистого мороку випливла пані Гося. Боролася з переповненою торбою, що ніяк не хотіла закриватися. Мені стало прикро через її нетактовність. Скуштувати делікатесів — то одне, але виносити шинку у торбі — то вже зовсім інше.

— Я скоро змиваюся, хоч тут тільки забава розкручується. Але в мене ще бенкет на честь фільму. Продаємо «Переливання крові» покупцям із Австралії. Бо якщо хочете знати, ми отримали дозвіл на закордон лише в межах інших континентів, поза Європою. Хіба не скандал?

Пані Гося підхопила зворушливі скрипкові акорди танцю і виконала зі своєю торбою кілька на, наче із партнером.

— Неповторний настрій, — шепнула вона. — Як вам подобається, молодий чоловіче? Це правда, що ви бавитеся в опір?

— Я не ваблюся, люба пані. Застарий для забав.

Вона схопила мене під руку, потягла за собою в таємничий напівморок колонади. Я йшов гідно, наче з дружиною якогось члена Політбюро. Ритм танго додавав величі нашому шестю.

— Я мушу вам щось сказати. Це мій обов’язок старої баби, — вона на мить завагалась. — Ну, можливо, не такої й старої, але досвідченої. Слухайте уважно. Я не вірю в усю цю опозицію. Остерігайтеся он того, — і показала пальчиком на Рися Шмідта. — Усі вони на державному утриманні. Все це одна велика провокація. Хіба вас не дивує, що роки летять, а вони преспокійно, як селяни навесні, стругають свої протести, резолюції, публікації, демонстрації. Посивіли, розповніли, і що з того? Режим також розповнів і посивів. Ворон воронові ока не виклює. А вас шкода. Ви маєте жваве око. Потребуєте керівника для свого творчого процесу. В мене можна заробити. Боже, чудова музика. А я мушу втікати. Але що побачили, то побачили. Цього в нас уже ніхто не відбере. Знаєте, здається, кінець світу недалечко. Чому все валиться? І Схід, і Захід. Початок кінця світу. Втім, цей кінець може тривати довго. Цілі століття.

— Відчепися, корово, — мляво сказав я. — Твою пику я бачу щодня з усіх боків. Пику демонародної міщанки, яка любить поживитися на нашій тризні.

— Хам!

— Хто хам? — вискочив з-за колони кухмістер. — Я хам? Я командуючий евакуацією Центрального Комітету.

— Мене тут ображають. Покажіть, будь ласка, де вихід, пане полковнику.

— О, курка мама! Ми не дозволимо ані ображати, ані виходити. Але в тебе циці, жіночко, можна сказати, радянські.

— Полковнику, схаменіться!

— Потанцюймо, Кицю. Після нас — хоч потоп. Бачиш, колись я читав книжки. Тарара-бум-бам-бом.

— Пардон, вибачте, — хтось тягнув мене за полу куртки в інший бік. — Іх бін доктор Ганс Юрген Гонсьорек. Де тут сортир, ви не скажете?

— Не знаю. Поки що, будь ласка, стримайтеся. Пошукаємо пізніше.

— Я заблукав. І колеги пропали, — говорив він правильно, але з відчутним німецьким акцентом. — Не пригадую, як називається мій готель.

— А ви з цього будинку чи ззовні?

— З тієї кухні, шановний пане, що була на початку.

Підійшов Рисьо Шмідт з оселедцем в одній ручі і з повного склянкою джину в другій.

— Про що йдеться?

— Цей пан шукає туалет. Може, я спершу познайомлю вас. Пан Шмідт, письменник, пан Гонсьорек, доктор.

— Мені дуже приємно, — мовив скривлений німець. — Я керівник делегації на переговорах із польським урядом з питань купівлі зеленогурського воєводства. Колишнього Грюнберга.

Дедалі більше пар крутилося у золотому мороці, виконуючи складні фігури класичного танго. За вікнами, завішеними парчевими портьєрами, гуркотіла остання буря цього року.

— А, це ви? — з-за столу неподалік підвівся Едек Шмідт. — Це просто доля! Я експерт польської комісії з питань продажу зеленогурського воєводства.

— Доктор Ганс Юрген Гонсьорек.

— Доцент Едвард Шмідт.

— Яз вами вже знайомий.

— То був мій брат-близнюк.

Рисьо пожбурив оселедцем у темряву нефу.

— Я йду звідсіля. Кінець. Крапка. Вистачить на сьогодні.

Філософа трохи віднесло у бік столу.

— Братику, почекай. Підемо разом. Увесь день я думав про тебе.

— Перепрошую, — втрутився доктор Гонсьорек, підтримуючи Едварда. — Це ви лідер опозиції? Я читав про вас у газетах.

— То оцей остолоп. Мій брат-близнюк. Я в урядовому таборі, гер доктор. Завтра, як протверезіємо, зустрінемося за одним столом.

— Я волів би не говорити нині про справи.

— Чому, любий докторе? В моїх жилах тече німецька кров.

— А в моїх польська.

Рисьо розмахнувся й кинув у глибину залу порожню пляшку з-під вина. Ми чекали, що пляшка з дзенькотом розлетиться, вдарившись об мармур, а вона як у воду впала.

— Ви, гівнюки, забагато маєте нашої крові, а замало нашого сумління. Розступіться, я виходжу!

Але не виходив. Тяжко припав до мармурової колони і тер зрошене потом чоло.

— Ми, німці пережили великий історичний шок, — сумовито озвався доктор Гонсьорек. — Тож я репрезентую інших, а саме нових німців. Ми вже ніколи не вдамося до насильства.

Філософ Шмідт хотів затанцювати тропака, проте мусив відмовитися від наміру.

— Тирипири, — сказав він, упавши на одне коліно. — Наш кордон тягнеться передмістями вашої столиці. Йосиф Віссаріонович повісив нам на шию незлі жорна. Рисю, що я кажу! Братику, пильнуй за мною. Адже я єдиний тут репрезентую державну точку зору. Завтра маю лекції, ні, засідання комісії, а тут розгул реакції. Торговиця, попереодягувана в артистичні пелерини, грошороби, підвішені не до тих клямок, що треба. Споїли мене, лайдаки. На коліна, голото! І ти, німче з великою грошвою! Тут наша національна базиліка, п’ястівський храм, цоколь Святовита! Варта, до мене! Товариші і товаришки!

— Рисю, він буде роздягатися, — мовив я з жахом.

— Я б йому допоміг, але він не роздягнеться. У нього пісюн завбільшки з нігтик. Мама навіть замовляла службу Божу, але не допомогло.

З-поміж танцюючих пар виділився полковник-кухмістер, командуючий евакуацією. Понуро йшов до нас із розстебнутими штанами і розхристаним фартухом.

— Що тут діється? — грізно запитав він. — А де Госька? Хто з вас украв мені дівчину? Може, цей жевжик в окулярах?

— Це товариш німець. А ви станьте струнко. Перед вами я — член ревізійної комісії.

— Я всіх вас порозганяю… Розбусурманилися, розперезалися, тільки й можуть, що жлуктити дармову горілку і сальцесони тсрасти. Ану танцювати! Бери німця під пахви і галсуй, бо тім’я розвалю! — зненацька він вихопив з-під сорочки великий, облізлий наган, певно, якусь дорогу пам’ятку з давніх часів. — Ну, всі до танцю! Ей да ухнєм!

— Хто, я?

— Так, ти, члене голландський!

Кухмістер брутально пхнув Едварда, і той слухняно обійняв доктора Гонсьорека. Почали дриґатися на місці, бо мелодія танго і їх підхопила.

— Пане полковнику, — сказав я довірливо. — Отам у кутку, здається, пані Гося. Якийсь типчик щось при ній майструє.

— О, курка мама! — ринув у морок ошалілий полковник.

Криваво блиснуло, розлігся постріл, хтось кинувся втікати поперек залу із хвостом осетра в руках.

— Зірвуть пломби і виламають двері, — мовив я до Рися. — Тут проллється кров.

— Ходімо звідси. Я за тебе відповідаю.

— А, може, залишимось? Останні Петронії в останні хвилини конаючого тисячоліття.

Рисьо потягнув мене знов до тієї комори. Довелося дорогою переступити сплячого на підлозі Кольку Нахалова. Спав, але щось казав сам до себе мовою свого дитинства.

— Іди, йди, я дожену тебе. Тільки візьму пляшчину.

Чому я не люблю цього міста? Ні, це не так. Просто я не кохаю його так, як всі оті віслюки, що збивають собі готівку на любові до Варшави. Зранку, напевно, допінгуються наркотиками, а потім до самого вечора кохають, кохають і кажуть, аби їм за це платили. Більше ніж півжиття прожив я в цьому зболеному місті. У граді, скаліченому від самого виникнення свого, ґвалтованому окупантами, четвертованому загарбниками, здавленому арканом азійських орд.

Колись я вповз у його труп. Місто важко реанімувалося, і я теж повільно, вперше у житті повертався до життя. Ми з ним ровесники. Нас поєднав випадок. Як згодом виявилося, поєднав на смерть і на життя.

Моїм останнім літературним твором буде цей останній день життя. День скромного хепенінгу. Але щось вийшло з ладу. Мене охоплює втома і знемога. Моє життя повторюється, і я повторююсь. Замість неповторності — серійність. Мою творчість, як і життя моє, можна різати на шматки, наче ковбасу. От як воно виходить.

Наді мною тільки моє місто новеньких пам’яток і старих сучасних будівель. Нічого поза цим я не маю. Спільна мова, спільна мука, спільне нерозуміння. Що вони винні і що винен я?

Увіходжу в евакуаційний коридор. Тепер мене ведуть червоні стрілки. Якась пара вовтузиться в ніші для протипожежного гідранта. Хтось дрімає, спершися на стіну, наче мумія у стародавніх катакомбах. Здається, що я спинаюся на поверхню землі, а насправді я сходжу в льохи «Парадизу».

Моє місто нагадує славетний Іркутськ. Колись було скаліченим європейським містом, тепер є здоровим азіатським кишлаком. Я в неволі цього міста. Або, краще сказати, я вибрав тут оселю своїй неволі.

Входжу до кухні, спустошеної немов після татарської навали. Спустошені котли, побиті в друзки тарелі, з відкритих кранів біжить вода. Якийсь щур «по-собачому» пливе океаном кухні.

Я знаю причину цього похмілля. Тотального похмілля. Воно трапляється зі мною систематично, через певний час. Через певний лихий час. І тоді я граю з долею в кості. На життя. Не в кості, а у склянку води і від трьох до п’яти снодійних порошків. Це рулетка білих людей. У неї грають президенти і курви, духовенство й поети, пролетарі й капіталісти.

Оркестр товариства інвалідів виконує попурі з американських мелодій, а для того, щоб не впізнали, грає ззаду наперед, аби не сплачувати валютою. Хтось приязно торкається моєї ноги.

— Пікусю, ти шукав мене? Я вже тут. Скоро підемо.

А він високо підскакує, намагаючись лизнути мою руку. З нудьги помив собі шерсть і виглядає тепер як новенький. Рудий песик з волохатими лапками.

— Марш, Пікусю, до гардероба! Пильнуй тої посудини, що я ношу за собою, наче кров для переливання.

Пікусь робить сумні очі й, підібгавши огризок хвоста, повертається до гардеробника, що смачно похропує; музика не заважає йому, як не заважають верески, не заважає кінець світу, який триватиме кілька мільйонів років, взагалі ніщо йому не заважає.

Я сідаю коло нашого столика. Тут кочували чужі племена. Чужі недопалки, чужі сліди від помади, чужий розхлюпаний лимонад. Довкола сонний рух. Одні прагнуть устигнути через кухню до збезчещуваного святилища партії, інші бредуть назад, по коліна мокрі, пересичені оргією. Сизі обличчя, червоні обличчя. Довгасті, овальні, кострубаті, лискучі від поту. Меланхолійні та знахабнілі.

Насилу підводжуся з-за столика. Простягаю руку, аби зупинити оркестр. Широко, як тільки можу, відкриваю рот.

— Люди! — кричу я. — Антихрист зійшов на землю. Кульгаво зістрибнув із сусідньої галактики. Може, хотів куди-інде, але потрапив до нас.

Якийсь тип подає мені знаки.

— Туалет отам, друже. За гардеробом.

А я підношу догори обидві руки.

— Люди, подивіться на себе! Зійшов він на всіх вас і на мене! Уже не очікуйте Антихриста, бо він на землі. Антихрист розпилений, подрібнений, згранульований. Міні-антихрист у кожному з вас і в мені.

Оркестр грає шосту мелодію, хтось танцює, хтось дрімає. Блимає то червоне, то блакитне світло. Угорі бліді пики помічників Люципера. Чекають своєї години.

— Ніхто мене не слухає, — кажу з розчаруванням. — Антихрист прищеплений усім нам, і тому його нема. Ніхто мене не чує.

— Я чую! — виліз звідкілясь Едек Шмідт, розчухраний, з перекривленою краваткою. — Фе, негарно. Якісь ненаукові, старосвітські теревені. Як вам не соромно?

Перед баром сидів Жорж, колишній Жоржик. Сидів на високому стільці й погойдував однією ногою. Цідить щось із склянки через зігнуту соломинку.

— Доценте, учора п’ять снодійних порошків я запив склянкою горілки. І кілька годин не міг заснути. Бо це лотерея. Або відразу звалить з ніг, або паскудно протидіє. Тобто, протягом кількох годин я засинав і не засинав. Переступав поріг і відступав. І щоразу входив у інший сектор цього невідомого виміру. Входив у лагідність молодечих споминів, у тінь докорів сумління, входив у червінь ночі навісних демонів. А одного разу увійшов у ясність розуміння, в яскраву ясність, прокреслену виразними знаками. І все осягнув, і все зробилося очевидним і якнайзрозумілішим. Однак тоді хтось покарав мене і в останню хвилину, за мить перед вигуком тріумфу й полегшення, зіпхнув у чорну безодню сну без сновидінь.

— А ти знаєш, з чого живе Рисьо, мій брат-близнюк?

— Не знаю. Я відійшов від літературних справ і позбувся амбіцій. Чекаю свого строку.

— А варто знати. Рисьо живе з маленької книжечки, написаної в давні, давноминулі часи, коли він був ще слухняним сином партії й засідав по всіляких поважних інстанціях, в яких тепер засідаю я. Може, пригадуєш її назву? Та книжечка, написана не без таланту, не без деякого блиску, славить насильство, узаконює поневолення, погоджується з лихою дочасністю. Ту книжечку перевидають щороку два рази і тичуть її кожній дитині у школі, аби вона отруїла дитину, аби витравила з неї найперший моральний інстинкт, тільки-но він з’явиться, аби навчила її двоєдушності і найпершої втіхи від цинізму. Завдяки тій книжечці Рисьо живий-здоровий ходить по місту. Завдяки їй живе, вранці попиваючи молочко, а ввечері горілочку. Завдяки цьому творові Рисьо може провадити безкомпромісну боротьбу з режимом і будити наше запаскуджене сумління. І тут ми вдруге здибуємося з діалектикою нашого часу, любий друже.

— А де доктор Гонсьорек?

— Пропав. Певно, пропав у туалеті.

— Боже, все запало в морок. Лишилося похмілля, яке не хоче минати.

— Ми всього лише крихти білка в жахному кремово-вогнистому Всесвіті.

— Одначе ви вірите в Бога.

— Якщо я вірю, то в іншого, ніж ви, дурні.

Жорж поглядом прочісував зал. Шукав нової жертви. Я хотів сховатися за розкуйовдженою головою філософа, але було вже пізно. Він зауважив мене, по-змовницькому усміхнувся й зістрибнув зі стільця. Втікати я не міг, бо він перекрив мені шлях до сходів.

— Ви ще тут? — запитав Жорж, безцеремонно відпихаючи доцента. — Це недобре місце. Харчівня з поганою репутацією.

— Я саме хотів розрахуватися. Але офіціанти кудись поділися.

— До речі, про рахунок. Знаєте, дурна ситуація. Може, навіть не годиться з таким до вас звертатися. Мені трохи не вистачає для розрахунку.

— Скільки?

— Небагато. Двадцять тисяч.

Я намацав у кишені скільки було треба. Мені траплялися такі субчики. Як побачать гармошку з банкнотів, то відразу просять більше.

Він розуміюче опустив руку, я в темряві намацав його кістляву долоню і всунув туди дві банкноти. Добре сприйняв мою делікатність і приязно відповів на потиск.

— Завтра вранці поверну з нарочним, — сказав упівголоса.

— Але ж ви добре знаєте, що завтра вранці не буде кредитора.

Він засміявся, поплескав мене по плечу.

— Якби я знав це напевно, то стрільнув би більше.

І повернувся до бару, кинув на стойку мої гроші, наче власні. Бармен подав йому нову склянку, але з тією ж зігнутою соломкою.

З гардеробу, наштовхуючись на стіни, дибав Ганс Юрген Гонсьорек.

— Гергот, я вже нічого не хочу. Хочу лише до готелю, — стогнав він, тримаючись за поперек.

— А там, у тому святилищі?

— Там кінець світу. І тут кінець світу. Я хочу додому.

— До вашого дому теж наближається кінець світу.

— Але хай він застане мене в моєму власному ліжку.

У цю мить я побачив, що Рисьо стоїть перед стойкою і попиває зі склянки Жоржа, який заговорився з барменом.

— Рисю! — закричав я трохи заголосно, аж оркестр умовк.

Шмідт статечно подивився на мене, тоді загасив недопалок у Жоржевій склянці й підійшов нетвердим кроком.

— А, знову тут Едек-педик. Певно, наговорював на мене поза очі. Знаєш, він щодня лежить хрестом біля Святого Хреста. Між нарадою в ЦК та лекцією в цензурі мчить до костьолу, простягається на підлозі й набирається сили для подальших лайдацтв. Бач, як призвичаїв до себе Господа.

— Панове, я користуюся дипломатичним імунітетом, — поскаржився доктор Гонсьорек.

— Ми плювали на імунітети, — відповів Едвард Шмідт.

— У нас ви запросто можете поїхати в Сибір, — додав Рисьо Шмідт.

Однак тут доктор раптово протверезів і пронизливо всміхнувся.

— Можу поїхати на Канарські острови або в Каракас, але не в Сибір. У Сибір тепер не вивозять. То стратегічний простір.

І рожевими пальчиками постукав по своєму солідному носі, ув’язненому в золотих окулярах. Водночас з оркестру розлігся металевий брязкіт. Один з музикантів, певно, ударник, упав зі стільця й, тіпаючись у всі боки, вдаряв головою по тарелях. Ніхто не поспішав до нього з поміччю, тільки той, що біля зіпсованого органа Хеммонда, ліниво зрушив зі свого місця.

— Є лікар у залі? — неквапно запитав він у клієнтів з найближчих столиків.

Підвівся якийсь добродій, попередивши, що він усього лишень біолог. Виліз на підвищення й почав на всі боки обертати запамороченого ударника.

— Впився. Ударники полюбляють хильнути, — висловив свою точку зору Едвард Шмідт.

— Філософи полюбляють хильнути, — з ненавистю просичав Рисьо. — Аби хробака заморити. Той чоловік заслаб. Усі слабнуть з неволі.

— О Боже, — зітхнув я. — Мені пригадався Губерт. Ми тут дудлимо, а він зав’язав. Один з останніх моїх друзів. Люди, я сирота. Сирота на чужій планеті.

Поміж столиками лазив Колька Нахалов, полишаючи на підлозі добрячі плями. Уплав перетнув потоп на кухні. Украй виснажений, він упав у чуже крісло.

— Хлопці, позичте сірників. Ти, здається, маєш шведські. Я підпалю цей бардак.

— А навіщо хочеш підпалити? — протягло запитав Рисьо.

— Щоб усе згоріло. Впень. Увесь бруд, увесь гріх, усе це лайно сатанинське!

Рисьо ударив його в чоло розкритою долонею. Колька перевернувся разом із фотелем, а тоді звівся з підлоги.

— Ти вдарив Кольку Нахалова, — сказав він здавленим голосом.

— Так, я вдарив Кольку Нахалова.

— Мій батько за вас кров проливав.

— Твій батько заснував нам соціалізм.

— Росіяни дотепер їдять гнилу картоплю, аби вам було добре.

— То катайте звідси до дідька. Їстимете устриць.

— Оце вдячність! Докторе, ви свідок. Ще мене згадаєте!

Втрутився Едвард Шмідт.

— Товаришу Нахалов…

— Я тобі не товариш!

Я допоміг йому всістися у крісло, але він сердито відпихав мої руки.

— Колька, — сказав я, — він хотів як краще.

— Як то краще?

— Ми повинні трохи дрочитися з вами. Білополяки вас на ногах тримають, додають вам азарту. Святий заклик зрусифікувати Польщу, проголошений Іваном Калитою, веде вас по історії, наче провідна зоря. Ти хочеш, аби ми відразу підцалися. Хочеш усе зіпсувати?

Колька Нахалов довго, через силу дивився на мене. Нарешті він засміявся, спробував підвести з крісла своє важкеньке черевце.

— Я тебе люблю. Ти найфальшивіший, а я тебе люблю. Дай пику, земляче.

Але до поцілунку не дійшло, бо з’явилася Зосенька, клозетярка-практикант.

— До вас хтось прийшов, — сказала вона.

— До мене? — спитав я здивовано. — Я нікого не чекаю.

— Ніколи не відомо, чого слід чекати.

Я рушив поперед неї, торуючи шлях поміж спустошеними столиками і сонними відвідувачами.

— Нема за чим жалкувати, — потішила вона мене. — Уже кінчається перша зміна. Зараз усіх їх звідси повипихають. Треба поприбирати для арабів. Вони починають о шостій.

— Зосю, кохана, збирався до тебе, збирався, і якось не вийшло.

— Навіщо ви це кажете! Я вже все знаю. Ось вам ваші шістсот злотих. Ви не користувалися кабіною, а я зі злості на вас напала.

— Ні, ні, дай спокій!

Однак вона втиснула той дріб’язок мені в долоню. У гардеробі пробуджений майор байдужим оком дивився в екран портативного телевізора, де приїжджий секретар, надсекретар, суперсекретар саме закінчив промову і тепер вислуховував овації. Кілька одягнутих у чорне типів коронували його шахтарським капелюхом з розкішним султаном. Але зображення йшло безгучно. Майор теж, за звичаєм своїх співвітчизників, вимкнув звук.

— Майоре, я забираю багаж і песика. Відпливаю в далекі світи.

Він підняв каністру, булькаючи нею, аби показати, що нічого не пропало.

— Усе нормально? — спитав він.

Я запхав Зосині дрібні в його спітнілу долоню.

— Піку сю, ходімо.

Песик жваво вистрибнув з-за перегородки, готовий до мандрів. За нашими спинами кудись несли ударника.

— Пам’ятай! — з пащеки залу вигукнув Рисьо.

Я ступив на першу сходинку, Пікусь запопадливо побіг переді мною. Озирнувшись, я побачив Зосю, що сперлася на одвірок свого закладу.

— До побачення. Може, забіжу до тебе колись увечері.

— Напевно, не забіжите, — відповіла вона, розглядаючи свої нігті.

Я почав підійматися сходами, вкритими червоним килимом, що був заляпаний всіляких ґатунків неперетравленими харчами. А нагорі, біля дверей з вибитим склом, стояла Надежда.

— Виганяють нас, — мовив я. — Увечері цей заклад діє тільки для нафтодоларових арабів.

Вона співчутливо кивала рудою головою.

— Дуже гарно! Доводиться витягати вас із цієї харчівні. Ну й вигляд ви маєте!

Я засоромливо пригладив не надто буйне волосся на тімені. А Пікусь уже обнюхував її повні, але не товсті ноги — саме такі, як я люблю і які він теж одразу полюбив.

— Це ваш пес?

— Моїх друзів. Він колись пропав, і ми роками оплакували його, а він снився нам у зворушливих снах, пророслих із докорів сумління, а ось тепер ні сіло ні впало знайшовся. Пікусю, подай пані лапку.

— Ви пили?

— Трішечки. Зате що я їв! Кремлівський ленч! Навіть якщо розповім, ви не повірите.

Ми вийшли на вулицю, де вже чекали араби. Вони стояли малими групками, майже однаково зодягнуті, і розмовляли між собою гортанними голосами. Чомусь вони не зв’язувалися з місцевим населенням. Жили у Варшаві своїм життям, нікого не питаючи про дорогу, не шукаючи помочі ані приязні. Лише з усіх сил пекли надвіслянських панянок, і то був, окрім валюти, єдиний відчутний слід їхньої присутності.

— Надєждо, почекай! Який гарний день…

Справді, хмари розійшлися до далеких овидів, вітер стих, сонце лагідно вигрівало це зіщулене, бідне, хоч і святкове, місто. У гарячому повітрі метушилися залишки всілякої мошви, і навіть якийсь понівечений метелик перелетів над проїжджою частиною в бік будинку партії.

— Будинок партії, — мовив я сам до себе, і серце в мене стиснулося.

Агенти, переодягнуті міліціонерами з безпеки руху, знуджено притупували на розі будинку, а всередині, в самому його серці — содом і гоморра. Чи встигне хто-небудь своєчасно зліпити докупи того осетра, поновити розшарпану вудженину, долити води до початих пляшок, помити загиджену підлогу? Бідолашний кухмістре в чині полковника, останній варшавський сміливцю!

— Надіє, я візьму вас під руку.

— Може, хочете чогось заспокійливого? У мене все при собі.

— А навіщо мені заспокоєння?

— Постарайтеся витверезіти.

— Я тверезий.

— Маємо з вами самі клопоти.

— Але ж Цабан увільнив мене від слова.

— Хіба Цабан може вас увільнити? Хіба ви потребуєте звільнення? Хіба хто-небудь коли-небудь зміг вас до чогось змусити?

— Надєждо, ви мені лестите.

— Зрештою, він жалкує про ту розмову. Буває, що чоловіки ні з того ні з сього раптом посваряться.

Ми йшли повз продуктову крамницю. Терміново викликана бригада продавців косо-криво монтувала у вітрині осучаснений герб вітчизни; маленького орлика, обкладеного величезними снопами збіжжя.

Далі була площа Трьох Хрестів. На бетонованому майданчику, поруч із старовинним сортиром, вилежував гурт нетверезих демонстрантів. Під голови собі поклали транспарант з нечитабельним гаслом і пошкодженою датою.

Серед міцних іще будинків бовваніла руїна. То був дім, у якому протягом багатьох років містилася редакція сатиричного тижневика «Шпількі». Котроїсь весни він чомусь завалився, і ніхто не міг зібратися на силі, щоб відбудувати його.

— Ходи, Надіє, сядемо тут і подивимось на світ Божий.

Я потягнув її до розваленого будинку. Ми сіли на вигрітій сходинці. Пікусь клубочком згорнувся коло моїх ніг. А маніфестації поволі, хоч і передчасно, вже затихали. Звідкись од Вісли, чи, можливо, від майдану Урочистостей ще відлунювали оркестри, звідкись із мілких вуличних каньйонів вирвався якийсь вигук, може, поурядовий, а, може, пияцький. А проте моє місто знов огортала своїм оксамитним покровом апатія.

— Це добрий знак, що ми знову побачилися, — мовив я.

Вона мовчала, дивлячись перед собою, в імлисту перспективу Алей Уяздовських.

— Знаєш, учора вночі я мав одкровення. Тобі розкажу, бо вже тебе не соромлюся. Отож я мав одкровення, як стара баба, але не зовсім, бо мої видіння можна зраціоналізувати. Тому сьогодні в мене так болить голова. Бо я все життя чекав цього одкровення. Я хотів безкорисливо заповісти його суспільству. Так музеям заповідають безцінні картини або реліквії.

— Тобі снився Антихрист.

Я завмер, поклавши руку на Пікусеві кудли.

— Звідки ти знаєш?

— Не знаю. Мені снився Антихрист. Не вперше. Той сон мені повторюється. І завжди в кольорах. Хоча ні, якось, за кілька днів перед виїздом до Польщі, був чорно-білий.

— Але нині вже нічого не пам’ятаю, ніби хтось сокирою відрубав. Лише чомусь боюся людей. Не так, як звичайно боїться людина, просто відчуваю страх перед людьми.

Вона раптом поклала голову мені на плече. Руду, пухнасту, легеньку голову.

— Ох, любий мій!

— Що, Надіє, що?

— Ох, тяжко жити.

— І вмирати тяжко.

Надєжда притулилася до мене. Самотня повітряна кулька, що загубила свого власника, вона блукала у високості під свіжоумитим небом.

Перепилий маніфестант зненацька прокинувся, підніс тяжку довбешку і хрипко заволав у саме небо:

— Польска! Польща! Мать вашу!

Східним боком площі поверталися з прогулянки мої товариші А. М. І Й. Г. У руках вони несли паперові квіти, погублені маніфестантами. Через це набули святкового вигляду, хоча Й. Г. тепер не мав змоги жестикулювати, напираючи на А. М., що утруднювало літературну бесіду. Я вдивлявся у них здалеку, наче з неба. Зворушено і безсило.

Сонце було низенько, воно слало вже майже горизонтальні промені. Несподівана спека літнього надвечір’я, хоч лука, вздовж якої йшли мої товариші, давно зруділа й померла. Тільки система квітничків, вишукано укладена цифрою X, ще жила, інформуючи, що міське квітникарство випереджує всі плани і відзначає шістдесятиріччя ПНР. На цій луці, після розчищення її від воєнних руїн, хтось повинен був будувати щось важливе. Але потім забули, хто і що.

По моїй каністрі сполохано, мов по незнаній планеті, бігали маленькі чорні мурашки. Мабуть, мурашки фараона або П’яста Колодія. Ця блакитна каністра для них — зла, неприхильна планета або, просто кажучи, гігантський атомний реактор.

— Надіє, ти спиш?

— Так, коротеньку хвилинку. Лишила тебе самого, любий, на уламок секунди.

— Зло наче темрява. Триває вічно. А добро — тільки проблиск, миттєва перемога над темрявою. Добро смертне.

— Думаєш про наші сни?

— Думаю, що робити. Моїм останнім літературним витвором буде цей день. Чи шліфувати кожне слово і кожну ситуацію на зразок старих майстрів, чи здатися на волю стихії, на хаотичну графоманську спонтанність? Ні, Надіє, я жартую. Насправді я думаю про тебе. Уранці пізнав навіжену, поетизовану, трохи звихнуту російську дівчину, а тепер…

— А тепер?

— А тепер сиджу з моєю жінкою. Ти моя жінка?

— Так.

— Хоч це недобре звучить.

— Хоч це тривіально звучить.

— Яке ж воно гнітюче, яке брехливе все те, що зводиться до кількох питань з монологу Гамлета! Минули століття, загинули цивілізації, відійшло в небуття стільки поколінь, а ніщо не змінилося, бо так мало змінилося, і це кляте провидіння забирає в. нас оманливу втіху першості, позбавляє нас авторства, робить вічними плагіаторами.

— Що тебе мучить, милий?

— Гріх прибрав собі тіло цноти. Засада моральності провалилися, а з-під їхніх контурів вималювалися, немов із перефарбованої матерії, засади аморальності. Аморальність розпоряджається моральними правами, користується моральною номенклатурою, вибудовує свої позитивні системи, нагороджує святість і скидає до пекла. Зло проникло в наші етичні коди і зробилося добром. Фатальним, хворим на рак добром.

— Ти шкодуєш, що пристав до нас? Що не виклопотав собі урядового патенту на розсудливе споглядання, на неагресивний захист людської гідності, на безкровну боротьбу з насильством і неволею?

— Я мусив до вас пристати. Так мені було визначено.

— Тоді не шкодуй за своєю голодною пихою. Хай страждає, хай заздрить, хай мучиться.

— Все одно.

— Не все одно.

— Гадаєш, що можна спокутувати? Що можна струсонути Боже сумління?

— Треба намагатися. Аж до кінця світу.

— Ви любите гріх.

— Хто?

— Ви розпусно бабралися в гріхах, аби здобути благодать розгрішення. Бо не може бути відпущення гріхів без гріховності, правда?

— Ти плутаєш літературу з життям.

— Як ти сказала?

— Плутаєш блюзнірські уявлення доведених до розпачу людей з їхніми щоденними вчинками.

— Плутаю літературу з життям. Свій пересічний життєпис проголошую твором літератури.

Пікусь співчутливо лизнув мене в оголену литку. Високо над дахами миготіли ластівки, що колись провіщало гарну погоду, а тепер нічого не провіщає. Раптова спека. Може, це кінець літа або початок майбутньої весни?

— Покажися, Надіє.

Вона підвела голову, червонясте волосся, безперечно, волосся Леніна, розсипалося навколо обличчя, впало на рамена. Одне око було, справді зелене, а друге фіалкове. В цілому — гарна моя Надежда, бентежно і ризиковано гарна. А я на цьому розуміюся.

Я міцно обійняв її. Вона закрила очі, і я закрив. Навпомацки ми зустрілися губами. Її губи мали таке власне агресивне й чутливе життя, що в мене аж мурахи по спині побігли.

Десь годинник вибивав час. Вибивав так довго, що ми врешті розплющили очі. Але то не був годинник. У костьолі святого Александра дзвін передчасно скликав на Ангела Божого.

Нічого не кажучи, без жодного слова, ми підвелися з тієї цементової сходинки, яка уже вбирала вечірній холод, й увійшли до затишного склепу зруйнованої редакції. Тільки сходи звисали в цьому порожньому просторі, наче зім’ятий килим. Залишки стін, перегородок і склепінь лежали посеред будівлі, ті мальовничі руїни ніби скомпонував якийсь архітектор-романтик. Напрочуд буйна рослинність оплела ці бетонні розлами, гори цеглин і спорожнілого вапна. Скісні сонячні промені розпікали профілі великих почорнілих лопухів, визолочували дорідну папороть, підпалювали кущі вовчих ягід. Навіть осінні айстри прокралися до цього зачарованого саду, що вибуяв на смітнику старої редакції.

Сходи запрошували до неба, яке інтенсивно мінилося й переливалося над нашими головами. Ногою згорнувши з першої сходинки засохле листя і шматки тиньку, я подав їй руку, вона ступила на Перший щабель. Я очищав перед нею дорогу, вона слухняно йшла за мною, аж врешті ми опинилися на майданчику зі слідами паркетної підлоги. На самотньому, невеличкому дереві сидів неймовірно великий гурт горобців. Про щось верескливо радився, схований у жовкнучому листі. З цього вереску народжувалася гучна й несамовита музика, одноманітний, металевий зойк пронизливого неспокою.

Надєжда припала плечима до шкарубкої стіни. Закрила очі й чекала. Я знову поцілував її в уста, які вже встигли охолонути. Знайшов оті великі перса, двійко моїх добрих знайомих. Надєжда зіщулилася, ніби зі страху переді мною, а, може, з переляку перед раптовим подувом холоду непевності. Щедрі соски настовбурчилися спазматичною колючістю, запахло розігрітим на сонці садом, я відчув гострий, звабливий дух березового листя. Надєжда щось мовила пошепки, але я не дочув. Вона обважніла, я мусив притримувати її, аби не впала на прогнилу підлогу.

Ми відчували розпачливе биття пульсів. Чули і пташине багатоголосся, що немов підганяло нас. Колінами я розсунув її ноги. Вдерся в неї. Вдерся глибоко.

Вона щось безгучно казала, ніби промовляла літанію. Міцно стиснула повіки, аж побіліли. У вересовій рожевості вуст хижо світилися гострі зуби.

— Надіє, — шепнув я, — Надіє, це я…

— Знаю. Це тільки ти. І назавжди ти.

Плечима вона вперлася у стіну, ніби хотіла відіпхнути її аж до обрію, де сонце шикувалося до заходу. В обидві руки схопила мою долоню, коротко і здавлено крикнула і враз зробилася такою важкою, що я не міг її втримати. Зсунулася на підлогу, ховаючи лице у червоному прядиві волосся. Десь із уламків стелі крапала вода. Із саду заблукала сюди оса. Почала кружляти над головою в дівчини. Я намагався відігнати її, схилився по стеблинку зруділої кропиви, але тут розлігся брязкіт кимось топтаного скла. У дверному прорізі стояв немолодий добродій в червоному кашкеті з довгастим дашком і шкіряною торбою на животі — такі носять доглядачі на автостоянках. Відсалютував двома пальцями під дашок кашкета, оздобленого невідомою мені емблемою. Щойно зараз я зауважив, що в другій руці він тримав червоний папірець, схожий на квитанцію.

— Добрий день, — привітався чоловік бадьорим тоном. — Десять тисяч злотих.

— Десять тисяч злотих? За що? — спитав я.

— За любовне злягання у громадському будинку.

— А що, це заборонено?

— Не заборонено, але треба платити.

— Це штраф?

— Ні, такса. Увійшла в дію з першого. Якби ви до мене зголосилися, то було б зручніше і вам, і дівчині: я видаю напрокат надувні матраци.

Я ошелешено стояв над зіщуленою Надєждою. Оса тепер кружляла навколо моєї голови.

— Людей багато, квартир мало, тож держава пішла назустріч, — інформував функціонер. — 3 часом буде більше комфорту. Повинні запровадити маскувальний брезент і подушки. То ви платите, чи кликати міліціонера?

— Плачу, плачу, — сказав я неохоче, спускаючись на перший поверх. — Але звідки ви знаєте, що ми тут робили?

— У нас добирають професіоналів. Мабуть, не станете заперечувати? Я звідкись вас знаю, га? Може, вас показували на телебаченні?

— Може, й показували. Не пам’ятаю, — я знайшов десятитисячну купюру.

Він узяв її з моїх рук чемно, але рішуче.

— Бо я перед тим, як пішов на пенсію, був директором на телебаченні.

Чоловік подав мені червону картку з багатозначним написом: «Міська квитанція».

— Можете тут залишатися, скільки хочете. Я пильнуватиму.

Увічливо засалютував, купюру сховав у торбі і вийшов на вулицю.

Десь у глибинах середмістя знов озвалися оркестри. Долітали також поодинокі пронизливі крики з сусідніх брам. Крики, що нагадували зимове виття вовків. Але ж вовків на землі вже не було. Залишилися тільки люди. Місто, як завжди в надвечір’я, лізло у пляшку.

— Надєждо, прокинься, — я торкнувся її рамена.

Вона не відповідала, вклякнувши у кротовинні старого попелу, затуливши голову раменами, ніби стримувала жахливий нездоланний біль.

Я почав піднімати її, страшенно важку й безвладну. Десь поруч сипався спорохнявілий тиньк. Оса настирливо дзижчала, б’ючись об моє вухо.

— Надю, — шепнув я в червоне пасемко її волосся.

Вона раптово заточилася на стіну. Якусь мить я бачив її очі, здичавілі і трохи навіть скошені. Відштовхнула мене і стала втікати отими розбитими сходами. Потім метнулася вбік, у гущавину зачарованого саду, мабуть, зачепивши при цьому шмат старої бляхи, бо з дерева раптом угору зметнулася тінь, що заслонила небо. А то просто зірвалися горобці й з оглушливим лопотінням понеслися углиб міста.

Тож знову відкрилося небо, таке ж невинне й чисте, як колись, коли справді було невинним і чистим. Нині його засмерділи ракети, потоптали беручкі філософи в пошуках істини, якої, можливо, взагалі нема. Але тепер, на одне-єдине надвечір’я небо причепурилося, намалювалося, порум’янішало й виглядало як молоде.

— Надю! — неголосно покликав я.

Понівечений метелик, може, й той самий, що літав до ЦК, тепер неквапливо здіймався над дорідним кущем осоту, виструнченим, наче гусар. Павутиння сріблилося по затемнених бурих кутках.

Вона з’явилася несподівано, як це було їй притаманно. Вийшла гойдливою ходою з-за дерева, покинутого горобцями. Йшла своєю прегарною, хоч і обважнілою, ходою, наче пливла човником по збуруненій поверхні озера.

Уже здалека вона всміхалася до мене, долонею витираючи кутики очей. Я чекав її, стоячи по появ у папоротях, обсипаних білими, таємничими щупальцями, що залишилися їм з давніх добрих часів, коли були вони ще на землі деревами.

Підійшла, обійняла мене за шию, обличчя сховала на моєму плечі.

— Я стомилася, — шепнула вона. — Сюди хтось приходив?

— Старенький, що «солись працював у цьому будинку. Побажав нам щастя і благословив.

— Так, я, власне, хотіла, аби нас хтось поблагословив. У вас теж є добрі, мудрі, старі люди.

— Бували і в нас шляхетні, розумні, достойні старі люди.

Вона крутила своєю великою кучмою волосся. Божа корівка поспішала її широким кучером, просвітленим від сонця.

— Слухай, — мовила пошепки.

— Слухаю, Надіє.

— Я піду з тобою.

— Куди, кохана?

— Туди, до Палацу культури. Зроблю те саме, що й ти, милий.

— Ні, Надєждо, я режисер свого останнього оповідання. З точки зору композиційної та настроєної краще буде, коли зостанешся і тужитимеш за мною до кінця життя.

Надєжда підвела голову, розважена моїм помислом. Дивилась на мене великими сяйними очима, з яких одне могло бути більш зелене, а друге більш фіалкове. Малими зграйками горобці поверталися на те дерево, де містився їхній парламент. Я легенько поцілував її ліве око, потім праве.

— Ти справді не хочеш?

Я заперечливо покрутив головою. Вона знову сховала обличчя на моєму плечі.

— Чекай, я мушу подумати, — шепнула.

Я пригорнув її, одразу знайшовши ті дивовижні перса, такі доброзичливі і прихильні до мене. Вони теж були стомлені, зворушливо сонливі.

— Ні. Не треба, — відштовхнула мене ліктями. — Хай так лишається. На все життя.

— Буду чекати тебе в понурому, бородатому, православному небі.

Вона міцніше притиснула обличчя до моєї куртки, обплетеної прозорим павутинням.

— Що мені робити? — спитала. — Усе змінилося за кілька годин Але я знала про це. Здогадувалася, що зустріну тебе.

— Таких, як я, багато. Я в кожному з них. Мене самого по собі немає. Ти обіймаєш манекена, одягнутого в куртку і штани з універсального магазину.

— Ти — це ти. Я знаю. Я бачила у снах Польщу зі зруйнованими палацами і тебе з рюкзаком на довгій, звивистій дорозі.

— Ми мусимо розстатися, Надіє.

— Аж до зустрічі.

— Там.

— Або ще тут. Хочеш чогось заспокійливого?

— Ні. Вже не хочу. Я спокійний, хоч і не знаю, що зроблю.

— Зробиш, як захоче Бог, у якого ти віриш.

— Однак найкраще, аби стався кінець світу. Тоді ми б разом, обійнявшись, пішли до чистилища. Разом з ворогами і друзями. З маленькою валізою святості й здоровенним вагоном гріхів.

— Так, було б добре, щоб настав кінець світу, на який люди чекають півмільйона років.

— Надєждо, в мене є ще кілька останніх незалагоджених справ.

Вона притягнула мене до себе. Я знову відчув легесенький запах сухих березових гілок. А потім легко відштовхнула на віддаль подиху.

— То йди, милий. Я молитимусь за тебе.

Перехрестила мене православним, російським хрестом, а я поцілував кінчики її пальців. Горобці зчинили свій верескливий китайський хорал. Клубища комарів збилися над кущами саду, що о цій порі був повен злота і криничної пітьми.

— Почекай тут, поки я піду, — мовила Надєжда, дивлячись кудись убік. — Обіцяєш?

— Обіцяю.

Перевела погляд на мої очі. Зіниці розширились від ледь помітної усмішки, а в кутиках повік раптом блиснула волога.

— Обійми мене. Міцно, ще міцніше.

— Міцніше не можу.

— Міцніше, милий, щоб я запам’ятала.

Ми поцілувалися мокрими й солоними губами. А потім вона відвернулася з розпачливою рішучістю і побігла, трохи обважніло, але напрочуд плавно, углиб сонячної вулиці. Я машинально розглянувся, шукаючи каністру. Але знаряддя моїх тортур ніде не було. Зненацька я відчув у голові тягар — і від похмілля, і від злих думок. З глибин саду прилетіла та сама оса, якій недавно я припав до вподоби. Знову билася об мої щоки, вуха. Разом із нею я вийшов на вулицю.

А там, коло завалених стін міської вбиральні, стояв усміхнений Тадзьо зі Старогарда з блакитною каністрою в руках.

— Бо, може, колись у черговому колі нескінченності, я ще кохатиму. Це теж ваше, — сказав він, колишучи посудиною. — Я потурбувався про бензин. Ви лишили на вулиці.

П’яні маніфестанти прокидалися з пообідньої дрімоти на бетонованому майданчику. Один із них здирав з полотнища паперову літеру і., аби замотати скривавлений палець.

Я перетнув проїжджу частину, що тхнула розм’яклим асфальтом, і підійшов до усміхненого Тадзя з провінції. Він підняв посудину, хотів її вручити мені. Але несподівано для нього я схопив його за вуха комірця на фланелевій сорочці і так стиснув їх на худій шиї, що з орбіт йому полізли дурнуваті, поштиві очі.

— Ти, лайдаче, вивів мене на Жоржа. Відколи на них працюєш?

Злякано відпихаючи мене руками, він невиразно забелькотів:

— Три роки.

Я навідліг пальнув по тій мармизі без заросту. Він упав на коліна, але якось так уміло, щоб не пошкодити каністру. Схопив мою руку й почав цілувати її огидно мокрими й слизькими губами. Щойно зараз я спостеріг, що він зовсім не такий молодий. Мав щось по-старечому хитре в інфантильному обличчі, позбавленому рослинності.

— Скільки тобі років, свинтусу?

— Тридцять три, — простогнав Тадзьо у відповідь, вкриваючи мою долоню відданими цілунками.

Я вдарив його ще раз. Тоді він витер рукою ніс, аби пересвідчитися, чи нема крові, і зайойкав:

— Сорок. Богом клянуся, кажу правду.

— Як тебе завербували?

— Я пишу для них вірші. Вигадую анекдоти. Для відділу пропаганди і вивчення суспільних настроїв.

— Вставай, падлюко. І не блазнюй, бо розкажу людям, хто ти такий.

Він почав підійматися з колін, хлипаючи носом. Рукавом старанно протер поверхню каністри. Демонстрував свою відданість.

— Що то за вірші? — спитав я, знову схопивши його за комір огидної, просяклої потом сорочки.

— Сатиричні. На всіляких опозиціонерів, сектантів, узагалі на ворогів.

— А анекдоти?

— Анекдоти на урядовців. Два різновиди. Одні для зондування, аби знати, як реагує юрба, інші проти діячів, що вилітають з обігу.

— Почваро. Я все-таки покличу людей, аби лінчували тебе.

Він знову впав на коліна і своїми ящірячими лапками схопив мою руку.

— Благаю, прошу мене вибачити. Адже я признався. Що було робити? Що міг діяти чоловік зі Старогарда, до того ж іще й каліка? Двадцять років я писав вірші, і навіть пес кульгавий доброго слова не сказав. Усі листи з редакцій та видавництв починалися: «З прикрістю повідомляємо, що, на жаль…» Урешті я зненавидів пошту. Ви мене зрозумієте і пробачите. Інші ще й не такі паскудства витворяють! Прошу вас від імені моїх батьків, бо я сирота.

— Тобі стільки ж років, як і ПНР. І стільки ж у тобі підлоти, як і в ній. Може, процитуєш іще що-небудь з моїх текстів?

— Будь ласка, — втішився продажний Тадзьо. — Ось відповідна цитата…

Я заніс кулак, аби його вдарити. А він зіщулився й заплакав.

— Але ж я справді кохаюсь у вашій прозі. Одне з другим не має нічого спільного. Я перебуваю у вашій літературній школі. У моїй поезії відчутні ваші впливи. Керівництво відділу навіть закидає мені, що я надихаюся вашою творчістю. А я вас люблю. Не можу без вас жити.

П’янюги не надто прихильно спостерігали за мною. Стороннім навіть могло видатися, що я знущаюсь над неповнолітнім.

— Вставай, луцько старогардська! І геть мені з очей!

Він підвівся з хідника, витираючи ніс і очі.

— Я пережив сьогодні шок, — мовив плаксиво. — Даруйте мені. Починаю нове життя. По обіді я відмовився від праці у відділі. Тепер я така ж людина, як і ви.

Стиснувши кулак, я ступив крок до нього, а він затулився брудними руками.

— Ти, фіфак, ану лиши малого! — крикнув маніфестант, підносячи держак від транспаранту.

— Гаразд, — мовив я. — Давай каністру і геть!

— Я носитиму її за вами, — розхлипався Тадзьо.

Я зиркнув у бік пробуджених п’яничок. Нетвердо зводилися на ноги.

— Як добре, що я зустрів вас. То був переломний момент. У моєму житті і в моїй творчості. Ви врятували людину. Хіба є в цьому світі щось важливіше?

— Закрий писок і пішли звідси, бо зараз нам навтикають, — буркнув я.

І рушив у бік Нового Світу, а сорокарічний Тадзьо за мною. Ледь протверезілі демонстранти провели нас підозріливими, неприхильними поглядами.

— Стільки років змарновано, — бідкався Тадзьо позаду. — Так, я згрішив, не відпиратимусь. А наші сучасні класики не грішать? Подивіться лишень, — він зловив мене за руку й потяг до вітрини галантерейної крамнині.

А там поміж гасел стояв розладнаний телевізор. Проте зіпсований не настільки, щоб не можна було роздивитися чергову подію на з’їзді. Отже, тепер шану обом секретарям складали голови творчих спілок. Голова, спілки художників був одягнутий у накидку з дев’ятнадцятого сторіччя, величезний оксамитовий берет, у руці тримав палітру і пензель. Другий у білому хітоні ніс велетенське гусяче перо і сувій паперу. Третій у римській тозі тримав перед обличчям античну маску. Четвертий з вінком на голові смикав струни ліри. Але один з них був у цивільному, не скористався символічним реквізитом, хоча, як і всі інші, клякнув на одне коліно перед секретарями. Мене заінтригував той цивільний голова, зненацька захотілося будь-якою ціною довідатися, кого він репрезентує. Тадзьо напевно знав, але не випадало в нього питатися.

— Бачите, їм можна? Усе мають. Грошву, гарних жінок, славу в нас і за кордоном, а стоять на колінах перед тими бевзями. То чого ви хочете від мене?

— Тадзю, ти бридкий, — зітхнув я.

— Я хіба це моя провина? Я хотів би бути таким, як ви. А що можу вдіяти, коли Господь мав інший намір?

Я лиш крекнув, не знаючи, що на це сказати.

— Віддай каністру, — мовив урешті.

— Тоді я покінчу з собою.

— Можеш іти за мною, як хочеш, але віддай каністру.

— Ви мене зневажаєте?

Я кинувся до нього, але він спритно відскочив.

— Віддай каністру, сучий сину!

Несподівано Тадзьо образився і подав мені каністру з ручкою, мокрою від його паршивого поту.

— Гадаєте, я нічого не знаю, — сказав він багатозначним тоном.

Під «Парадизом» було порожньо. Араби вже всередині мацали наших дівчат у ритмі орієнтальних мелодій. Я спинився перед кришталевими дверима, з яких колись вибито шиби. Від легкого надвечірнього вітру тріпотіла картонна табличка з написом «Вільних місць немає».

— Знаєте, — озвався примирливо сорокарічний Тадзьо, — арабові достатньо торкнутись ноги білої жінки, як він кінчає.

— Тепер будеш мені всілякі паскудства розповідати? — вереснув я.

— Це правда, щира правда. Спитайте в панянок.

Я пішов у бік площі. Будинок партії сонно лежав на великій кам’яній платформі. Старий, стомлений звір з осліплими очима. Легке тремтіння пробігло моєю спиною, бо я знову згадав таємний бенкет для найвищого керівництва, означений незрозумілою абревіатурою ТБДНК, Чи мої товариші по пиятиці встигнуть затерти сліди? А мій рахунок! Я ж забув сплатити вартість рагу. Що поробиш, мабуть, потонула в загальних збитках.

На площі дрімав порожній трамвай. Настирливі пасажири оточили водія, що стояв біля вагона й огризався:

— Я сказав, що не поїду, то не поїду.

— Але ж, пане золотенький, що сталося?

— Просто мені не хочеться, і по всьому. Йду додому.

— Пане механік, ви ж тепер маєте коротший маршрут. Тільки від мосту Понятовського, який завалився.

— Коротший маршрут теж до одного місця.

— О Боже, чоловіче, будьте людиною.

— А я не хочу й не буду виправдуватись. Розступіться, будь ласка.

— Дорогенький, я їду до хворої матері з обідом.

— Це мене не стосується.

— Маю чверть кілограма сальцесону. Хочете?

— Та йдіть ви. Мені сальцесон шкодить. Мені все шкодить, кажу вам по-людськи. Дайте пройти.

— Благаємо, будьте поляком.

— Поляком, першим кандидатом? — запитав трамвайник.

Раптом зробилося тихо. Хтось закашляв, хтось інший відхаркнув. Якась дитина почала плакати.

— Ох, курдифрак, — зітхнув водій. — Маю м’яке серце. Завезу, але тільки до площі Нарутовича, а потім шлюс[12]. Сідайте, поляки.

Ми швиденько стрибнули в понищені вагони. Я чув за собою захеканого Тадзя. Трамвай люто задзвонив, і ми з брязкотом полинули у призахідному сонці.

— Іще до того ж, мабуть, плутаєш мене з якимось іншим письменником, капустяна довбешко, — буркнув я, втупившись у запилюжене вікно.

— Як можна?! Адже я добре знаю. Ви Ришард Шмідт, правда?

Хотілося вдарити його ногою.

— Ти ж мене цитував, дурню.

— То були ваші тексти? А мені здавалося, що пана Ришарда.

Я обернувся. Це безвусе, хлопчакувате і зморщене обличчя всміхалося з панібратською зверхністю.

— Не бійтесь, будь ласка. То ваші золоті слова, і я знаю, хто ви такий.

— Можеш декламувати, кого схочеш. Я на це чхав.

— Але ж це добрі тексти, хоч до кінця ви їх не дотягли. Все одно я вам відплачу, коли отримаю Нобеля.

Я тихо застогнав, відвертаючись до вікна. Він присів на трубу опалення і м’яко забрав мені з руки блакитну каністру. Обхопив її колінами й весело дивився перед себе, по-змовницькому підморгуючи.

Раптом я відчув, що хтось лагідно штовхає мене в праву ногу. Звичайно, то був Пікусь. Віддано дивився мені в очі й метляв сумним залишком хвостика.

— Пікусю, куди ж ти знову подівся?

А він вчепився волохатими лапками в мої штани і з любов’ю попискував, щасливий, що справив мені приємність своєю несподіваною з явою.

— Відведемо тебе, песику, до твоїх близьких коло площі Збавителя. Вони вже стільки років не можуть про тебе забути. Вони люблять звірят. І людей також.

Пікусь тішився, радісно закручуючи млинка довкола власного хвостика, якого, власне кажучи, не було. Ми проїхали площу на перехресті Маршалковської з Алеями. Тепер у вітринах і вікнах помешкань показалося відображення кам’яної гори Палацу культури. Бризкало світло військових прожекторів. Між ними пульсував напис, складений з підсвічених дитячих пластикових ванночок: «Ми збудували соціалізм!». Але ванночки були з забракованих експортних партій: подекуди тріснули, оголивши в середині своїй сховані електричні лампочки, з яких більшість уже перегоріла.

Щось мене змушувало обернутися й поглянути на мій майбутній величезний нагробок, прикрашений давнім гербом Польщі і сучасним радянської держави. Навіть було цікаво, чи нашого орла вже обкладено гербовими снопиками збіжжя, перев’язаними стрічкою з гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Проте я не оглянувся, паралізований якимось забобонним чи магічним спротивом. Гляну на цей будинок тоді, як буде треба. Гляну на нього ввечері о восьмій, якщо взагалі гляну.

Ми проїхали центральний вокзал, що застиг серед озера з потовченого скла, що повилітало з останніх вікон од артилерійського салюту. На цій потрісканій скляній поверхні відбивалося призахідне сонце. Тож, тільки-но ми проминули криваву заводь довкола почорнілого вокзального бункера, трамвай наш почав смикатися, наче хотів зірватися з прив’язі, тріщали металеві з’єднання, аж нарешті стих і ще кількадесят метрів проплив, мов корабель, що чалить до берега. Нарешті зупинився, ще хитнувся вперед, назад, а тоді завмер.

Пасажири бігли до передньої кабіни, з якої невпевнено вилазив водій.

— Пане, ви ж обіцяли до площі Нарутовича.

— Обіцяв, бо маю власну гідність. Але вимкнули струм. Ох, люди, як мене сушить, — обмахувався він латунною корбою, що її забрав з пульта керування.

— Бреше! Знов йому розхотілося! А я везу обід для хворої матері, — вереснула якась жінка.

— Прошу дуже, — вклонився водій, стримуючи гикавку. — Беріть корбу і їдьте!

Кілька молодиків уже нишпорили по його кабіні.

— Правду каже. Немає струму! — закричали вони.

Розляглися не надто динамічні прокляття. Невеличкий натовп почав розтікатися по сусідніх вулицях. Водій сів на передньому буфері, виставив до сонця синю мармизу і з полегкістю заплющив очі.

— Йдемо, хлопці, пішки, — вирішив я.

Пікусь побіг першим, я посередині, а Тадзьо з посудиною ззаду. Ми вийшли на вулицю Очкі, підчервонену сонячним заходом. Простували понурим каньйоном поміж цвинтарними деревами. Я знав, що за цим в’язничним муром ховаються міські трупарні та прозекторські. Але в цю мить ми почули позад себе істеричне завивання сирени. Серединою проїжджої частини гнала карета «швидкої» з зіпсованим, мертвим сигналізаційним ліхтарем. Тому водій усе навантаження поклав на клаксон. Карета обігнала нас, здіймаючи з асфальту хмари всохлого листя, і раптом почала різко гальмувати. Її трохи кинуло в бік тротуару, але водій опанував машину і за мить уже повертав її заднім ходом. Розчахнулися двері, з яких визирнув радісний Кобялка.

— Бачите, який маю мундир, — показав він на свою бездоганно чисту одіж буйного психа. Міг навіть злегка ворушити руками, бо завдяки протекції йому досить вільно зв’язали рукави на спині. — Нарешті я дочекався каретки! Потрапили в аварію. Ну, але вже, слава Богу, все гаразд. Женемо до Творок. Може, вас підкинути, якщо по дорозі?

— Дякуємо, сусіде, — сказав я сердечно. — Нам недалеко. Власне кажучи, ми вже на місці.

— По-старому. Святкуємо.

— Ще якийсь день — і ми зрівняємося з Заходом. Тобто він зрівняється з нами. Тоді буде краще. Взагалі буде краще.

— Чому ви думаєте, що може бути краще?

— Тому, дорогий сусіде, що всі почнемо спочатку. Тобто відіб’ємося від дна, коротше, світ відіб’ється від тотального дна, як від космічної підлоги. Перепрошую, сусіде, але я вже став оптимістом. Маю власний, вільний, незалежний дім — і ейфорійно гримнув рукою в дах каретки.

Водій хотів тут-таки рушити, але Кобялка скомандував гучним голосом:

— Стій! Стій! Іще хвильку. Обійняв би вас, коханий сусіде, але бачите: я невідповідно вдягнутий.

— Бажаю вам здоров’я.

— Здоров’я в мене є. Щастя, пане, всім нам треба зичити на новому етапі, в епоху, що надходить, у наступному світі. Пам’ятайте: я завжди любив усіх вас! — Він зауважив Пікуся, котрий з цікавості зазирав до карети. — І звірят завжди любив! І ця любов мене згубила! Та що я кажу, ця любов зробила мене вільним! Хай живе вільна, незалежна Польська Радянська Республіка!

І відбарабанив якийсь африканський ритм на поїденому корозією даху «швидкої» з урядової психіатричної лікарні. А зважився він на таку демонстрацію, певно, тому, що з бічного віконця виглянув Зенек, пильно прислухаючись до освідчень пацієнта.

Карета рушила, буксуючи колесами на дорозі, встеленій листям кленів, а тоді помчала в бік вулиці Груєцької.

— Ти бачив щасливу людину, дурню, — звернувся я до Тадзя Скурки. — Дай каністру.

— Навіщо?

— Бо вона мені буде потрібна. Я тут зайду в лікарню, а ви мене почекайте.

— Бережіть себе, благаю вас. Я теж люблю вас, як батька.

Я хотів його пнути, але він передбачливо відстрибнув.

— Я за вас помщуся. Світ мене ще взнає.

Тадзьо вовтузився з кишенею, силкуючись видобути якийсь пакет.

— Я почав писати прозу. Маю вже три розділи. Світ ще не бачив такої прози.

Задуманий, я рушив до лікарняного входу. Кілька нетверезих хворих лежали на порослих травою сходах. Я хотів застерегти їх від запалення легень, але вони дивились на мене ворожо, як зазвичай хворі дивляться на здорових.

— Антихрист, — мовив я. — Антихрист під личиною віруса. Епідемія. Щось, наче грип або холера. Епідемія з глибин космосу.

Я йшов коридором, освітленим маленькими електричними лампочками, що засвічувалися й гасли. Лікарня отримувала струм від власного агрегату. Темними закамарками снували підпилі пацієнти. Легкохворі без ентузіазму допомагали тяжкохворим. Няньок і санітарів уже давно не видно було в наших лікарнях. Вийшли з моди.

Нарешті я побачив скляну стіну реанімаційного залу. У ньому стояли три фотелі або ліжка, а скорше всього рахітичні катафалки, на яких посіпувалися три безвладні тіла. Двері були нещільно зачинені, тож я без зусиль увійшов до зеленавого приміщення, наповненого годинниковими звуками: цоканням, дзеньканням і бринінням. Миготіли кольорові лампочки, з крана текла вода, в повітрі висів тяжкий дух карболки чи, можливо, валер’яни.

По черзі я вдивився у три безкровні обличчя. Той посередині, темноволосий, сивуватий, трохи наче з негритянськими рисами, міг бути Губертом. Його обвивали якісь дроти, а в горло вп’ялася грубо карбована трубка. Він здригався, істерично підкидуваний ритмом апаратів, і вдивлявся в мене єдиним сліпим оком, котре не бачило. Вишкірив зуби, дивовижно збільшені в багато разів, але вишкірив їх уже, мабуть, давно, бо в кутиках сірих вуст застигла жовта піна. Дивився на мене тим сліпим оком і нічого не казав, бо вже не міг щось сказати. Мені раптом здалося, що тут пахне трупом. Що в цьому скляному кіоску, де не прибирали кілька тижнів, у цьому зеленавому чистилищі тхне смертю.

Я не міг витримати його погляду, тобто не міг витримати того білого ока, що свердлувало мене смарагдовим, фосфоричним промінчиком. Тож я став навколішки в ногах ліжка, маючи перед носом воскові ступні Губерта, обтягнуті неживою шкірою, кістляві, жилаві, немов оброблені формаліном.

— Ну як, Губерте? — мовив я впівголоса. — Набігався по світах за своє середньотривале життя. Набігався по нашому маленькому мікросвіту міста, що конає посеред Європи. Що гнало тебе вперед, яка сила, яка віра?

Хтось розпачливо зітхнув. Я підняв голову, але то тільки якась із машин, може, штучна легеня, штучна нирка або штучне серце, один зі штучних органів людини змінив ритм, як змінюють утомлену руку.

— Ну, що, монаше занепадницької доби, Савонароло кінця старого світу? Марне було твоє життя, мізерне існування, нещасна доля. Ти завжди був проти, тож казали, що постійно змінюєш погляди. Притлумлював у собі людські прагнення, а, може, філістерські звички і в ближніх своїх викорінював міщанина або філістера. Мало хто любив тебе, багато хто ненавидів. Любили тебе абияк, ненавиділи з усієї сили. Яка моральна логіка керувала твоїми вчинками, блідий мій, сумирний, нелюдський докоре сумління?

Тоді звідкись із напівтемряви підлоги з’явився Пікусь, який потрапив сюди тільки йому знаними шляхами. Почав нюшити з нашорошеними вушками високі, потворні ноги тих ліжок, якісь відра, згортки бинтів. Машини рівномірно сапали, мигочучи слабенькими лампами.

— Коли ти почав друкуватися в еміграції й тутешньому самвидаві, мистецькі урядові салони глузливо зареготали, що ти прагнеш собі компенсацій, що підлизуєшся до вільного Заходу, що хочеш на політиці збудувати свою літературну кар’єру. Коли студенти ночами розмножували тебе на гектографах, коли старі маніячки крадькома виклацували на машинках твої есе, коли твої плоди, твої розпачливі думки й безнадійні надії розходилися по всій країні тиражем у кілька десятків примірників, твої колеги, твої вірні друзі, вартові народного вогнища, весталки вітчизняної ватри, поринали у двозначний, але добре оплачуваний флірт із безмозким режимом. Лізли вгору на батьківщині, згортаючи до кишень грошву і визнання, лізли вгору за кордоном, використовуючи підтримку режиму, дипломатію, готівку, величезну державну машину. Вони багатозначно підморгували у вільному світі, мовляв, вони оті моральні сили творять і їх очолюють. А тобі, бідако середньовічного виховання, тобі не шкодували копняків ані одні, ані другі. Тиснеш на важіль, що замкне твою долю. І з яким сальдо? Чи хтось розцвів у тих наших казематах, окрім мене? Чи хтось увійшов до вогню, аби згрішити й образити Бога, окрім мене?

Пікусь сів посередині залу. Не дивився на мене, не дивився на вмираючих. Підняв голову і втупив очі, мов пацьорки, у зеленаву кахляну стелю, в зеленаву барву безнадійної надії.

— Маєш рацію, шантажисте, що вмираєш. Вислизаєш крадькома, мов сантехнік, що не зумів полагодити кран. Світ вирівнявся. Немає злих і добрих. Є великий, нещасний натовп, який топчеться по власних ногах. Висохли і всякли в пісок забуття цілющі джерела колишньої моральності. Нема звідки черпати, нема того місця, де можна освіжитися. Нема прикладу, нема натхнення. Є тільки ніч. Ніч байдужості, ніч апатії, ніч хаосу.

На столику під зіпсованою лампою стоїть канцелярський календар. Пожовклий, з загнутими краями, покреслений чиєюсь рукою. На ньому дата 22 липня 1979 року, ще одна з багатьох дат, які нас оточують.

— Зарано ти вмираєш, Губерте. Усі вони, свідомі лакизи часу або історії, всі вони чекають твоєї голови. Вони жадають, аби ти їм скорився і визнав їхню правоту. Вони хочуть повісити на груди скальп із твоєї голови, як іще один орден. А, може, ти вже скорився? Може, ти життям платиш за капітуляцію?

Гіпсові ноги Губерта злегка тремтіли. Простирадло повільно зсувалося, відкриваючи зарослі, мертві литки. Десь стукнули двері, але Пікусь не змінив позиції на середині залу. Нахиливши вбік голову, дивився у стелю або в щось таке, що було над стелею.

— Губерте, ми з тобою були найдальші й найближчі. Без тебе мені було б зле на землі. Тобі без мене було б зле на тому світі. Пора прощатися на коротку мить, поки змигне мертвим оком Господь.

Я підвівся, підійшов до узголів’я. Машини не надто сильно шарпали тією сивуватою головою з обличчям, спотвореним болем або очікуванням. Я нахилився, торкнув устами зимне і мокре чоло. Не мав на це бажання, але знав, що так треба.

Тоді Пікусь почав вити. Вив, ніби на місяць, на оті зелені кахлі надії. А я чомусь боявся заборонити йому це. Тож завмерлим серцем слухав жалобний гімн пса Пікуся, який пропав і несподівано знайшовся.

Коридором хтось ішов непевними кроками. То був молодий лікар у несвіжому халаті. Мабуть, ми перебили йому сон, бо позіхав так щиро, аж тріщало йому в щелепах.

— Хто вам дозволив? До того ж із псом? — лікар дихнув на мене запахом медичного спирту. — Це реанімація!

— Ви бачите той календар? — спитав я.

— Бачу, — відповів той здивовано.

— Це сьогоднішня дата?

— Хіба я знаю? Ви повинні вийти з залу.

— Я прийшов попрощатися з товаришем. Це був пророк. Хотів вивести нас із неволі.

— Котрий із них?

— Той посередині.

— Ага. Щиро кажучи, ці машини створюють лише видимість життя. Він уже далеко. Ви розумієте.

— Ні, він не був пророк. Це був, можливо, порядний чоловік, а, можливо, й маніяк. Це був скромний докір сумління, а, може, маяк сумління, який виникає час від часу перед нашими очима. Просто відірваний шматок нашого спільного життєпису. Ах, як у мене болить голова.

— У мене теж болить, — утішив доктор. — І слушно, бо що б то було, якби після чарки не боліла. Мусить бути хоч якась справедливість, ні?

— Так, у кінці; десь у незнаному кінці мусить бути справедливість.

— Я його не буду мучити, хоч у нього ніщо вже не болить, — молодий лікар кивнув на розшарпаного Губерта. — О сьомій відімкну.

Пікусь трохи притих, болісно скімлячи й поглядаючи в наш бік.

— А ви не могли б о восьмій?

Лікар полоскотав Губертові закляклі ступні і тверезо подивився мені в очі.

— Ви ще маєте надію?

— Ні. Але мені дуже залежить на тому, щоб о восьмій.

— Шкода апаратури.

— Дуже вас прошу. Це невелике прохання. Може, доля вам віддячить.

— Кажете, о восьмій?

— Так. Рівно.

— Ну, гаразд. Заведу будильник. Але прошу вас вийти звідси. Пес, мабуть, лишив блохи.

Лікар випхав нас у коридор, зачинив двері, а сам закрився в кімнаті чергового. Я ще раз подивився через вікно з відбитками пальців, як у міліцейському комісаріаті, на оті три фотелі-катафалки в ореолі спалахів сигналізаційних ламп.

— Так багато хотів тобі сказати. Здавалось мені, що про життя, але, виявляється, тільки про себе. Про себе в тобі. Або краще про тебе в мені. Як відокремити мої власні, скажу так, гормональні розпачі та недоліки від загальних, повсюдних, що їх прищепив мені мій час, мій шматочок історії? Благаю, мов жебрак, справедливості, а скільки разів сам був справедливим? Волаю про моральний лад, а скільки років топтався по ньому? Вию, звертаючись зі скаргою до Бога, а чи вірю в нього так, як треба вірити?

Я махнув рукою. Хтось кричав десь у глибині лікарні. Червоне призахідне світло виповнило коридор.

— Я повторююсь. Усе це ти знаєш. Мене вже теж нудить. Вибач.

Я пройшов кілька кроків углиб коридору, там спинився, вражений злою думкою.

— І хвалебний похорон відберуть у тебе. Я відберу, твій випадковий брат. Вибач.

Пікусь вів безпомилково. Уже запам’ятав дорогу. Ми пройшли кілька коридорів, забитих ліжками з тяжкохворими, вийшли до неохайного вестибюля.

— А бензин? — спитав я самого себе. — Є, лепече-булькає у блакитній каністрі.

Мій заповіт. Мої щедрі записи для ближніх. Безнадійна епоха в подіях. Ні, не епоха. Хвилини, секунди, яких було багато. Було життя перед нами, буде життя після нас. Часом краще, часом гірше. Може, завтра буде краще. Досить одного непомітного струсу, дрібного зсуву в таємничому всесвіті сучасних психологій, в цьому велетенському банку суспільної вразливості. Епідемії поганого самопочуття, повсюдної депресії, тотального безвір’я раптово приходять і раптово зникають, ніби зметені життєдайним сонячним вітром. Ми просто погано втрапили, не в той проміжок у безконечності часу або існування.

Тіло маємо звірине, а прагнення Божі. Гормони переступили бар’єр, поставлений біологією, законом звіриного світу. Наші гормони виробляють мікроби невтоленного голоду, нездійсненних марень, незаглушуваної туги. І я в самій гущавині з великою пустою головою, з набряклим серцем без крові, з розрідженою душею антиматерії. Виснажений собою та своїм часом. Виснажений обмеженнями, безсиллям, нерозумінням. Я — середнє статистичне Великого Рахунку.

Що заповісти живим, опріч несплачених боргів? Визначні інтелектуальні заповіти потрапляють в архіви, не дочитаними до кінця. Спрямовані в небо моральні апеляції стають текстами шлягерів. Тож моя перечуленість тайкома переходить до всіляких бевзів, невдах, недотеп. Я хотів би шепнути їм на вухо добру пораду, хотів би підбадьорити, запалити бажанням опору проти лихої долі.

Слухайте, братове бідолахи, підійдіть ближче і наставте вуха, бо я знову казатиму про справи сороміцькі, яких краще б не було, але які все-таки існують. Ходіть сюди, недорайди, що мучитеся по ночах з дружинами й коханками. Я читав ваші листи під рубриками сексологічних порад. Скаржитеся, що супружниці й сожительки невдоволені, що нарікають, що насміхаються. Запитуєте, вкриті жахним рум’янцем ганьби чоловічої, як би це продовжити в часі, як його опанувати, як довести до щасливого закінчення.

А хотілося б вам, швидкі мої зайчики, блискавичні кролики, бодай у тиші нічній заімпонувати мужністю, характером, успіхом? То запитайте мене, хтивого старигана. Не шукайте рятунку в сексологів, бо їхніх жінок шпарять усі друзі й знайомі.

Передовсім я раджу бути впертими й витривалими. У цій конкуренції немає сильних, а є лише витривалі й працьовиті. Треба старатися о будь-якій порі, зранку й пополудні, увечері й на світанку, і доля якоїсь миті щедро вас винагородить. На цьому полі, власне кажучи, полі битви, буває так, що успіх породжує успіх. Що перша звитяга спричинює ланцюжок наступних звитяг.

Як і в кожному мистецтві, тут адепти мусять також підлягати ретельній дисципліні. Індивідуум скромний, що не розраховує на легкий успіх, готовий до нищівних поразок, має більше шансів від самовпевненого, егоцентричного типа, ласого до негайних перемог. Покірні та працьовиті піднесли до вершин нелегке мистецтво кохання.

Сприятливим часом для ризикованих намірів є похмілля, вже зм’якшене, злагідніле, вечірнє похмілля. О цій порі — лінивій, просяклій метафізичним страхом, — багато пересічних від природи претендентів пожинали лаври. Горілка примхлива, й наслідки від неї непередбачені. Похмілля — ласкаве, добродушне і стимулююче.

Це мистецтво відрізняється від інших тим, що не терпить пустих ефектів, показної чванливості, будь-якої бравади. Не можна стартувати напоказ, аби похизуватися чи заімпонувати. Якщо не мусиш, не починай. Якщо можеш уникнути сутички, уникай. Тільки двобої, яких уникнути неможливо, які благословило небо, увінчує перемога.

Я хотів би додати до цього рецепт мого приятеля Здзіслава М. Метод, перевірений наукою і загалом безвідмовний. Отже, Здзісьо порадив своєму знайомому акторові, що славився поквапністю в таких справах, наступне: аби панувати над ситуацією, мусиш зайняти чимось голову, мислити про абстрактне. Наприклад, непогано повторювати подумки якийсь текст. Тобі, як акторові, це неважко. Який текст, порівняно довгий, ти міг би собі нишком декламувати? — Може, «Пана Тадеуша»? — несміливо запитав актор. — Дуже добре, — похвалив Здзісьо. — Дванадцять книг. Гарна дистанція. — Через тиждень вони випадково стрічаються. — Ну, як? — питає Здзісьо. — Йшло мов по маслу, але після слів «де дівочим рум’янцем люцерна палає» випало мені з пам’яті словечко, я забув текст, — каже актор. — І сталася катастрофа.

Тож насамперед тренуймо пам’ять.

Ось і під’їзд. А обрій нагадує доменну піч. Завтра буде вітер, може, навіть ураганний. Завтра буде для живих.

— Я повторююсь, — шепочу. — Повторююсь, бо повторюється ситуація. Та сама ситуація кожного дня.

— Ви з собою розмовляєте? — почув я чийсь голос.

Я одвернувся в бік Алей, де на півночі виринули з-над горизонту чорні хмари. Переді мною постав Захер зі своєю нерозлучною течкою. Перший присмерк пригасив фанатичні вогники в очах старого.

— Мені трапляється дедалі менше прихильних співрозмовників.

— Отож-то. Ви входите чи виходите?

— Виходжу.

— Ну, то ввійдімо на хвильку. Бо я сюди до давнього товариша, старого революціонера й старого впертюха. Йому належиться урядова лікарня, а він нишком шасть поміж хворий люд, і аж тут, нарешті, щасливий.

— Мені здається, — мовив я глузливо, — що це діти по знайомству прилаштували його на болюче і довге конання.

— Ну, знаєте, він у непоганій формі. Ге, ге, ще як бик! Але, може, ходімо у вестибюль, бо вітер дає про себе знати? Ви, бачу, послухалися моєї ради і прогулюєтеся містом.

Захер затягнув мене назад до понурого приміщення, де було повно скляних кіосків, завалених перегородок і неактуальних гасел.

Він фамільярно потягнув мене за ґудзик на куртці. Пильно дивився в очі.

— Це ви мене виключили з партії?

— Ні. Це ви мене й моїх друзів виключили з партії.

— Можливо. Поплуталось мені, — сказав він заклопотано. — Але в мене до вас якась інстинктивна довіра. Знаєте, — підозріливо розглянувся навколо, — я пишу мемуари. Постійно ношу їх із собою, в цій течці, бо за мною стежать. До крамниці, на прогулянку, до знайомих — усюди з течкою. Боюся лишати вдома. Вломляться і знищать. Ви чули про такі випадки?

— Усі пишуть і ніхто не читає.

— Що, не чую? — він приклав долоню до вуха, з якого стирчали кущики сивого волосся.

— Може, й слава Богу, що хтось іще хоче читати. Рветься до незавершеного рукопису. От де читацька пристрасть!

— Знаєте, мені потрібна віддана людина. На смерть і життя. Аби стерегла рукопис. Так я собі подумав… так я подумав під час обіду…

— Держави стають тотальними, футбол зробився тотальним і весь світ уже також тотальний. Чому б літературі не бути тотальною?

— А, може, ви, молодий чоловіче? Будете стерегти правду. Єдину правду про наші часи. Зараз я пишу розділ про Бога. Бога, зневаженого партією. Дослідження протистояння двох божеств. Розтин тотальних заздрощів й ненависті.

— Проза використовує всі допустимі і недопустимі засоби. Вона виходить за межі тексту, закінчуючись кривавою розв’язкою в житті. Смерть у машинописі мертва, а в житті жива, приголомшлива і правдива. Ти, дідусю, яку прозу пишеш? Надивився всіляких крайностей! Жодних тобі сходів і заходів сонця, жодних любощів двох закоханих, жодних сліз старих дівок. Тільки голови падають. Горді, дурні, боягузливі, святі голови летять з ешафота. Покажи свою прозу, дідусю, подивимось, що ти там носиш у розпухлій течці.

— Геть! — шарпнув він течку, вириваючи її мені з рук. — Ви хворий! Марш назад до лікарні!

— Зараз, зараз. Я шукаю правду. Прогулююся туди й назад і шукаю правдиву правду. Відкрийте-но течку, яка носила колись вироки смерті. Я понюхаю й знатиму, яка то правда.

— Чого це ви торочите про смерть? Що ви про неї знаєте, засранцю? Я, десять років перебуваючи в Політбюро, відчував на шиї мотузку, затягувану петлю. Смерть — моя сестра. Щойно на старість випустила мене з обіймів, відійшла недалечко і чекає.

— Болить у мене голова. Учора вночі якусь коротку мить я все розумів. Від початку до кінця. Погляньте в небо. Ніч буде зоряна. Може, почекати, може, повториться те одкровення, той приголомшливий блиск розуміння всього у складній простоті чи в простій складності?

— Я не знаю. Надходить мій кінець світу.

— О, вибачте. Це кінець мого світу насувається.

— Мушу йти. Товариш чекає. Прочитаю йому перший розділ. Генезис його і мій. Присплю його гарним спогадом, поки не відберуть у мене мою правду. Я навчив їх, як це робити? Помиляєтесь.

— Антихрист. Ніщо, просякле нічим, дає зло. Чорт забирай, які хмари! Господь затулив димохід чи, скорше, накрив баняк. Залишає нас сам на сам із ним, ви розумієте?

Не маю часу. Тобто маю небагато часу. До побачення, до побачення, — і побіг розсмиканим, нерівним кроком углиб чорного коридора, де набухані пацієнти співали непристойних пісень.

Пікусь, дещо ошелешений, вичікувально дивився на мене. Надворі сутеніло. З півночі валили потужні, чорнильного кольору хмари, яких не пам’ятали й настаріші люди.

— Ходімо, песику, — я потрусив каністрою, своїм дорожнім саквояжем.

Пікусь гавкнув і рушив у темряву. Але ми не відійшли далеко. Зі скверу Старинкевича обережно висунулося кілька згорблених постатей.

— Руки вгору! — скомандував один із них і штурхонув мене у бік обрізом, себто карабіном з утятим стволом. Я спостеріг, що в інших були гарцерські ножі, приточені до модних плетених ременів, тож підняв руки, в тому числі й праву, обтяжену каністрою.

Ватажок обшукав мої кишені й одразу сконфіскував готівку.

— А де партійний квиток? — запитав грізно.

— Я не належу до партії.

— Не належить до партії, — глузливо повторив ватажок, хотів огріти мене прикладом, але я відхилився, і він зачепив обрізом товариша.

— А ви хто такі, якщо можна дізнатися? — спитав я.

— Ми — міські партизани. Не чули про нас?

— Щось ніби чув. Але, здається, не в Польщі.

— У Польщі, у Польщі. Почуєте ще. Що несете в каністрі?

— Бензин.

— Зараз перевіримо. Пройдіть уперед, туди, до міської вбиральні.

— Але ж вона зачинена ще від десятого з’їзду.

— Це не має значення.

Ми зійшли сходами, заваленими сміттям. Звичайно, двері були забиті дошками, які хтось скрупульозно поламав. Один з партизанів засвітив ліхтарик, інший викрутив герметичний корок у каністрі.

— Бензин. Розчинник, — ствердив понуро.

Тепер ватажок пустив мені в очі струмінь світла.

— Навіщо вам бензин?

— Щоб облити себе і спалитися.

Ошелешений ватажок погасив ліхтарик.

— Ви що, здуріли?

— Ходімо, братове, разом обіллємося. Маю добрі шведські сірники.

Я схопив ватажка за піджак. Він намагався вирватися з моїх рук, але я тримав міцно.

— Рятуйте! — вереснув. — Псих!

— Хлопці, як ваша ласка, дайте каністру. Він досить гладкий, якраз годиться.

Але я почув лише тупіт ніг у кущах. Моя жертва теж кинулася навтьоки. Я не зміг утримати красеня. А ліхтарик, покинутий на сходах, світив просто в чорне небо. Я знайшов каністру, підняв ліхтарик, який може знадобитись. Обдивився кишені. Забрали навіть отой клапоть «Трибуни люду», що його я здобув уранці.

— Усе ти, Пікусю, проґавив, не захищав господаря.

Пес засоромився, з гавкотом кинувся в кущі.

— Дай спокій! Може, вони хотіли, як краще. Може, рачкують, як уміють. Антихрист чи перст Божий, вже й сам не знаю. От ліг би і заснув. Назавжди.

Тоді з темряви виліз Тадзьо Скурка. Цього разу обійшлося без цитати.

— Ну, що, гидото? — спитав я.

— Вони там, у міській каналізації мають криївку, — показав у бік площі Старинкевича. — Звичайні злодюжки. Давайте каністру. Ви стомилися.

— А ти, осле, маєш копію того листа у відділ? Маєш якийсь доказ, що вже не працюєш на них?

— Звичайно.

— То покажи.

Тадзьо закрутився, відганяючи невидимого комара.

— Не соромся. Покажи.

— Таж я не маю.

— Тобто, ти не подав заяви?

— Не подав, — нахабно зізнався він. — Але завтра подам.

— Бачиш, Тадзю, який ти. А я вже хотів повірити тобі.

— Адже сьогодні свято. Відділ кадрів не працює. Завтра відмовлюся, їй-Богу.

— Тобто, ходиш за мною зі службового обов’язку.

— Та ні! Цілком особисто. Як шанувальник вашої прози. Вашого останнього оповідання. Тотальна новела!

Сполохана зграйка якихось лісових птахів пролетіла над нами. Дедалі більше диких тварин горнулося до здичавілих міст.

— Я молодий, — тихо мовив Тадзьо. — Маю багато сили. Ну, і ваш досвід я увібрав. Не зроблю ваших помилок. Куплю стос паперу і завтра поїду до Старогарда. Через рік про мене всі почують. Я завершу вашу справу.

— Ти страшенна почвара. Ох, і щастить мені!

— Я страшенна почвара, — визнав діловито. — І цей мій жереб. Ви були за крок від почварності, але Богові затремтіла рука з жалощів. Решту ви зробили самі. Усе життя приховували свою почварність, удаючи естета. Але я за вас відомщу. За нас обидвох відомщу.

— Дідько його знає. Може, я справді був боягузливим. І зараз боюся, лякаюся дурості, презирства. Моя пихатість лише сприяла цьому.

— А я теж пихатий, — спокійно мовив Тадзьо. — Може, навіть пихатіший од вас. Тому й дозволяю усі ці не надто винахідливі образи. Ваша пихатість назавжди залишиться голодною, а я свою нагодую.

Я посвітив на нього ліхтариком. Стояв з каністрою, сповнений гідності, виструнчений і навіть не мружив очей від світла. Якусь хвилину мені здавалося, не знати чому, що він має рацію. Якусь свою нерозгадану рацію. Навіть Пікусь витріщив на нього свої зелені, фосфоризуючі очі.

Я вже був геть пропащий. Голова нестерпно боліла, наче хтось скрутив мені в’язи. Голова боліла, бо то був найкращий для неї вихід. Десь угорі розчинилося вікно, і молода жінка вихлюпнула щось на хідник. На мить у сірій віконній рамі зачервоніло її довге волосся. Але то не була Надежда, і не мала та молода жінка червоного волосся. Гасова лампа в червоному абажурі світила у вікно червоним, як за давніх часів, коли народжувався цей мій кепський світ.

Я пішов у бік Алей, а вони за мною. На другому боці вулиці починалися садові ділянки, розбиті на місці колишньої стоянки автомобілів. А ту стоянку було збудовано в кінці сімдесятих на величезній плиті, що прикривала тунель Центрального вокзалу. Послабшала автомобільна манія, стоянку ліквідували, і привілейовані громадяни почали звозити на ту бетонну плиту вантажівки землі для садів, узялися розводити фруктові дерева, помідори й капусту. Наскільки добре росла городина на цій пласкій поверхні, вирівнюючи державний дефіцит щодо овочів, настільки ж яблуньки, груші, сливи виявилися хирлявими, не хотіли рости посеред байдужого до них міста. Тобто росли, але неохоче, непереконливо, і жодне з тих дерев не перевищувало півтора метра. Тому власники ділянок, аби сховатися від настирливого ока роззявляк, змушені були безперервно присідати. Звідти й пішла, безперечно, назва Присядьки, якою охрестили цей район.

З боку Старого вокзалу котився зиґзаґами міліційний «газик» з однією сліпою фарою. Пригальмував коло нас. З нього вихилився підхмелений міліціонер.

— Може, вас підкинути? Дорого не візьмемо.

За його плечима хтось безвладно лежав у півтемряві буди, слабо підсвіченої вогником біля контрольного годинника.

— Не маю грошей. Хулігани відібрали.

— Не треба швендяти бічними вулицями. Можу підкинути за який-небудь фант.

— Дякую. Мені недалеко. Йду розважатися до палацу.

Міліціонер відразу споважнів. Оглянув мене з голови до п’ят. Але тут з-поза його спини визирнуло бліде, непритомне лице Жоржа.

— Хапайте його! — прохрипів Жорж. — Він хоче підпалити місто. Це Антихрист.

Міліціонер обійняв Жоржа й почав Запихати в середину «газика».

— Спокійно, полковнику. Не піднімайте, будь ласка, голови, бо вам знову стане погано.

— Лайдаки! Я завтра згною вас! Струнко! Рукі по швах!

Тепер водій машини, що досі мовчав, обернувся і втелющив полковника кулаком по лобі.

— Ти диви, курва мама, який поліглот! — сказав і завів мотор.

Наш міліціонер запобігливо всміхнувся, прикладаючи два пальці до дашка.

— Догодив собі. Ну, але ж нині свято. Кожний має право, ні?

— У нас кожний має право на чарку, — погодився я.

— Завдяки цьому можна жити.

— Завдяки цьому можна жити аж до смерті.

«Газик» від’їхав, повернувши в бік Мокотова. Деякий час ми мовчали. Нарешті озвався замислений Тадзьо зі Старогарду:

— Бачили, як знущаються над людиною? Ціле міністерство труситься перед ним.

— Сьогодні вони знущаються, завтра він знущатиметься.

— Йому вже давно мали присвоїти генерала, але любить випити і трохи повидурюватись. Митецька натура.

— Так, забагато митців.

— Ну, бо митці все це вигадали. Ви знаєте віршик Сталіна про весну?

Ми перейшли на другий бік широкої, порожньої вулиці. Мілким водостоком бігла запінена вода з тріснутої десь там труби. Пікусь зацікавився поламаною огорожею, принюхувався до заржавілих стовпчиків і раз по раз підносив лапу.

— Я знав той віршик напам’ять, але вже забув, — мовив Тадзьо, перекладаючи каністру з однієї руки в другу.

— Бо почав учити мою прозу.

— А хоч би й так! Курйозно, але у вас трапляються подібні метафори в описах природи.

Я не розпочав дискусії. На садових ділянках було темно. Між карликовими деревами стояли малесенькі альтанки, наглухо зачинені. Але десь у глибині миготів якийсь вогник. Коли ми підійшли ближче, виявилося, що на одній з ділянок горить багаття, навколо нього сидять якісь зіщулені постаті. Лише тут ми відчули холодний вечірній вітер. Він летів з північного заходу, несучи на спині велетенське стовпище зловісних хмар.

Зараз, зараз. Адже колись я мав дитинство, юність. Дитинство і юність на іншій планеті. Що сталося з тією планетою, подібною до Землі, по якій я ходжу, і водночас такою неподібною? Якщо зробити зусилля, то можна пригадати, як уже пригадував я невідомо навіщо протягом стількох безсонних ночей. Гасова лампа, багаття з їдким димом, що розповзався навколишніми луками, вітер, що гнав страшні хмари по небу, нікому ще не знаному. Нічний жах перед життям, яке чекає десь за лісами, за морями, повільне містечко, що існуватиме вічно — до найближчої війни, дідова молитва, в’язанка грізних і прекрасних заклять, складених із патетичних незрозумілостей, потяг, що гуде о тій самій порі щоденно, кохання, до дівчини з іще якоїсь планети, бо дівчата тоді походили з інших, таємничих планет, звірина, нестерпна туга за жіночим тілом, в якому сидів диявол і ангел білокрилий, туга за майбутнім, незвичайним життям, якісь бентежні настрої під час блукань у лісі, незабутні пахощі левкоїв і якихось диких рослин, якісь бурі, котрі щоліта провіщали кінець світу, якісь смутки, якісь раптові надії та радощі, якісь потрясіння з приводу магічної ясноволосої місяцевої голови з фальшивими рисами добродушного демона. Де ця моя планета, щільно вкрита атмосферою дрібних передчуттів, малих радостей, крихких надій? Може, летить, як голуб, серед чужих і далеких галактик?

Навіщо я стільки років мучився? Бо я мучився не тільки болями життя, але й його радощами. Бо я мучився, дивлячись на нестерпно гарний схід сонця і розпачливо кохаючи жадану жінку. Мучився, вириваючи із рук долі мінливий успіх і промовляючи до Бога вдячну молитву. Мучився навіть у снах, коли відривався від землі і линув до далеких островів обітованого раю. Але разом зі мною мучилися всі інші люди, за винятком тих, які не мучилися. І в тому стражданні найдошкульнішою була мука усвідомлення, що все це банальне, давно вже відкрите і пережите вмерлими поколіннями, серійне і повторюване, як у генетичному штампі. Що Всесвіт до краю наповнився зойками, схожими один на одного, як дві ноти, що ті окремі зойки утворили єдиний великий зойк, котрий нагадує вищання дебатуючих горобців, і зробився той зойк міжзоряним шумом, незримим стогоном старіючого космосу.

— Гей! — озвався хтось із-за огорожі.

— Гей! — відповів я.

— Чому ти спізнився?

— Я спізнився?

— Бачиш, забув. Хтось є з тобою?

— Молодий поет і пес.

— То заходьте. Чекаємо.

Ми перелізли через діряву загорожу. За метровою сливою стояла Людина в старому плащі і в капелюсі з перами. Одягнена так, як ходили дівчата двадцять років тому.

— Печемо власну картоплю з городу, ворожимо на вуглях і згадуємо Казя. Бо сьогодні річниця нашого шлюбу.

— Твого з Казьом?

— Мого з Казьом. Не пам’ятаєш?

Я пам’ятав, що Казьо помер багато років тому. Вона взяла мене за руку, повела до вогнища. Ми йшли алейкою, вузькою, наче кладка, поміж городами завбільшки з клітку для птиці. Від Палацу культури линув фіолетовий, ніби від блискавки, що завмерла навіки, блиск військових прожекторів. Йшли повз кущики порічки, плантаційки малини, могилки грядок із цвітною капустою, морквою, часником. Повз деревця, на яких не помістився б навіть голуб, але вони родили здрібнілі плоди, кожне підперте гілкою чи засохлим бадиллям. Ми увійшли в тепле коло багаття, з якого вітер відривав іскри і ніс їх у дедалі щільнішу темряву.