Мальвіль

IV

Я щойно знову прочитав свою розповідь, і мені впали в око деякі деталі, які непомітив до того, як сів писати. Наприклад, я запитую себе, як сердешний Жермен,агонізуючи, попечений, знайшов у собі сили дістатися до нас. Припускаю, що вінодержав на фермі “Сім буків” невідкладне доручення від якогось клієнта й не мігподзвонити мені, бо я був у льоху, тому він поїхав мотоциклом, і коли в’їздив до Мальвіля, його захопило це лихо саме в тому місці, де його вже трохизахищала скеля від моря вогню. За цією гіпотезою, його, так би мовити, лишекраєчком лизнув велетенський язик полум’я, що, наче блискавка, пробіг з півночі на південь. Гадаю, саме тому його й незжер вогонь, як мешканців Мальжака, від яких під товщею попелу лишилися тількиобвуглені кістки.Якби Жермен зумів дістатися до двору біля головної башти на кілька секундраніше, то, мабуть, врятувався б. Сам замок, по суті, не пошкоджений: величезнаскеля, що височить з північного боку, захистила його від вогненного урагану.Ще одна річ дивує мене: починаючи з тієї миті, коли пролунав у льоху гуркітпоїзда (знову ж таки цей вислів здається мені сміховинним), після якого насталажахлива пекельна спека, моїх товаришів і мене мовби паралізувало, ми не здатнібули рухатись, говорити, навіть думати. Ми розмовляли дуже мало, рухалися щеменше, й що найбільш дивно, як я завважив, я ніяк не міг втямити, щовідбувалося за межами льоху, аж доки не з’явився Жермен. Мій мозок працював дуже мляво й не робив ніякого висновку зтого, що перестав надходити струм, замовкли радіостанції, пролунав нечуванийгрім і страхітливо підвищилася температура.Водночас разом зі здатністю міркувати я втратив і відчуття часу. Навітьсьогодні не можу сказати, скільки збігло хвилин після того, як погаслоелектричне світло й відчинилися двері, в які ввійшов Жермен. Гадаю, це тому, щочас од часу я втрачав здатність сприймати навколишній світ, мій мозок мовбизавмирав.Я втратив навіть людську гідність. Втратив її не одразу, бо спочатку спробувавдопомогти Мейссонье. Але це було, якщо можна так сказати, останнім їївідблиском. Мені й на думку не спало, що то зовсім негуманно захопити єдинийцебер, що був у нас, пірнути в нього й надовго лишатися зануреним у воді. Зіншого боку, якщо б я не зробив цього, то хіба в мене вистачило б сили поповзтий причинити двері, які залишив відчиненими Жермен? Пізніше помітив, що ніхто змоїх товаришів і не ворухнувся, хоч їхні сповнені смутку очі прикипіли довідчинених дверей.Я сказав, що, знесилений, стоячи навкарачки з опущеною головою за якийсь метрвід Жермена, не міг зібратися з силами, щоб наблизитися до нього. Мабуть, слідповести мову скоріше про відвагу, ніж про сили, оскільки їх мені такивистачило, щоб дістатися до цебра. Справді ж, я ще перебував у полоні тогостраху, що опосів мене тоді, коли я побачив, як випросталася кривава й одутлаЖерменова постать й напіводірвані клапті тіла звисали з неї, наче лахміття зпорваної під час бійки сорочки. Жермен був високий і кремезний, і, можливо,тому, що я скоцюрбився, а на склепіння льоху відкинулася від свічок надмірновидовжена його тінь, він видався мені велетом і страховищем, мовби сама смерть,а не її жертва щойно ввійшла до льоху. До того ж він стояв на ногах, а ми,безсилі, валялися на землі. І, нарешті, він похитувався, втупивши в менепронизливі голубі очі; здавалося, він збирався кинутися на мене.Я дістався до цебра, однак, на свій великий подив, не став пірнати в нього, бовода видалася мені гарячою. Мав би дотямкувати, що навколишнє повітря почалоохолоджуватися, але я не замислився над цим ні на хвилину, тим більше нездогадався поглянути на термометр над краном. Мені хотілося лише одного:уникнути гарячих кахлів. Не без труднощів я виліз на дві бочки, що лежалипоряд. Я розпростерся на них. Дерево було прохолодним, але недовго, страхітливімуки тривали, хоч вони й зменшилися. Я не так уже пітнів і не задихався, аледолоні, коліна, стегна, одне слово, всі частини тіла, що раніше торкалисяземлі, боліли. Почув біля себе тихий стогін, якусь мить занепокоєно подумав просвоїх товаришів, але тут же із соромом збагнув, що то стогнав я сам. Пізніше язрозумів: ніщо не буває таким суб’єктивним, як біль.Мої опіки були не такі вже й серйозні, бо я задрімав і, мабуть, спав довгенько:прокинувшись, помітив, що великі свічки на бра згоріли й хтось трохи далізасвітив інші. Тоді відчув усім тілом крижаний холод, особливо змерзла в менеспина. Я тремтів. Пошукав очима свій одяг, але не побачив його, тоді я вирішивзлізти з бочок і піти подивитися на термометр. Пересуватися мені було дужеважко. М’язи напружилися, майже задерев’яніли, ‘від кожного руху боліли долоні. Термометр показував плюс тридцять градусів,однак дарма я намагався переконати себе, що це ще тепло й нема підстав тактремтіти, але озноб не припинявся. Обернувшись, я побачив Пейссу, який,зіпершись на бочку, одягався. Цікава річ, я бачив тільки його одного, хоч рештап’ятеро теж були там. Мабуть, мої стомлені очі могли сприймати тільки один об’єкт.- Одягаєшся? - спитав я безглуздо.- Так, - відповів він тихо, але цілком природно, - одягаюся. Піду додому. МояІветта, певне, хвилюється.Я подивився на нього. Коли Пейссу заговорив про дружину, мені в очах зовсімрозвиднілося. Я дивився, як Пейссу одягався, й ось тут уперше справді зрозумів,що сталося.- Чому ти так дивишся на мене? - войовниче запитав Пейссу.Я опустив голову. Не знаю чому, але я почував себе страшенно винним перед ним.- Та нічого, друже Пейссу, нічого, - відказав я тихим голосом.- Ти подивився на мене, - мовив Пейссу так само спокійно, але у нього тактремтіли руки, що він ніяк не міг натягти штани.Я не відповів.- Ти подивився на мене, цього не можеш заперечити, - сказав він знову, кинувшина мене лютий, сповнений ненависті погляд.Я мовчав. Хотів щось сказати йому, але не знаходив потрібних слів. Озирнувсядовкола. Й ураз побачив усіх своїх приятелів.Мертвотно-бліда Мену, в якої на колінах лежала голова Момо, сиділа й худимипальцями ніжно гладила його брудне волосся. Мейссонье й Колен, закоцюблі,суворі, сиділи пліч-о-пліч, поопускавши очі. Тома стояв, зіпершись на бочку, водній руці тримав увімкнутий транзистор Момо, а другою безперестану крутивручку, марно шукаючи, чи не озветься яка радіостанція. Він скидався на кам’яну статую.Ніхто з них і не глянув на мене. Пригадую, тієї хвилини я страшенно зненавидівїх, мене пойняла непогамовна лють, така сама, з якою Пейссу подивився на мене.Ми довго мовчали, замкнувшись кожен у собі.Я вирішив дати Пейссу спокій, хай діє на власний розсуд. Я роздратованоподумав: “Що ж, баба з воза - кобилі легше”. Але враз засоромився цієї своєїпідлості й навіть розчулився: “Пейссу, мій друже Пейссу”.Я похнюпив голову. Вкрай розгубився. Моє зворушення було надмірним, і воноанітрохи не пасувало мені.Я промовив трохи засоромлено, ніби відчував, що помиляюся:- Можливо, зараз ще небезпечно виходити.Тільки-но я вимовив цю фразу, вона видалася мені майже комічною. Але навіть івона розгнівала Пейссу, який, зціпивши зуби, люто, але так само тихо, як і я,мовив:- Небезпечно? Чому небезпечно? Що ти знаєш про небезпеку?Тон цих слів видався мені ще фальшивішим. Здавалося, розігрувалася якаськомедія. Я розумів, яка саме, й мені захотілося плакати. Я опустив голову, аколи підвів її знову, стрівся з очима Пейссу. Вони були несамовиті, алеводночас у них прозирало якесь благання. Вони просили мене не казати нічого,залишити Пейссу якнайдовше в невіданні, наче мої слова могли навіки зробитийого дуже нещасливою людиною.Тепер я переконався, що він усе зрозумів, як Колен і Мейссонье. Однак вонинамагалися забути про свої непоправні втрати, були мовчазні й нерухомі, аПейссу рвався вперед, заперечував усе й готовий був бігти наосліп до свогодому, що перетворився на попіл.Я починав подумки багато речень і майже зупинився на одному з них: “Розумієш,Пейссу, коли зважити на температуру, яка була тут...” Та ні, я не міг цьогосказати. То було б надто виразно. Опустив голову й уперто сказав:- Ти не можеш піти так просто.- А що, ти мені станеш на заваді? - сказав Пейссу з викликом. Він говорив тихо й водночас докладав чимало зусиль, щоб розправити широкіплечі.Я не відповів. Мені в ніздрі й у глибину горла вдарив якийсь солодкуватийзапах, що викликав у мене огиду. Коли двоє бра, на кожному з яких було по двісвічки, погасли, хтось, певне Тома, засвітив наступне бра, причому так удало,що та частина льоху, де біля крана стояв я, майже цілком опинилася в темряві.Лише за якусь хвилину я здогадався, що той запах, який викликав у мене відразу,ішов од Жерменового тіла, що лежало біля дверей.Я помітив, що навіть забув про нього. Пейссу, очі якого, сповнені ненависті йблагання, втупилися в мої, також зиркнув у той бік, що й я, і, загледівши труп,здавалося, на мить заціпенів. Потім він швидко відвів очі й засоромився, щоніби раніше хотів заперечити те, що тільки-но побачив. Тепер серед нас лише вінбув одягнений, але, хоч шлях до дверей був вільний і я не міг йому перешкодитивийти, Пейссу навіть не ворухнувся.Я повторив наполегливо, проте не настирно:- Справді, Пейссу, ти не можеш піти так просто.Однак я припустився помилки, заговоривши, бо моя фраза тільки підштовхнулайого, й він, не обертаючись до нас спиною, але й не задкуючи, ступив кільканесмілих і незграбних кроків до дверей.Цієї миті я одержав підтримку з того боку, звідки найменше сподівався. Менурозплющила очі й сказала місцевою говіркою так просто, наче сиділа на кухні внадбрамній башті, а не лежала в льоху гола й мертвотно-бліда:- Емманюель має рацію, здорованю, ти не можеш так просто піти. Тобі треба щосьперекусити.- Ні, ні, - заперечив Пейссу також місцевою говіркою. - Дякую. Мені нехочеться. Дякую.Проте, впіймавшись у пастку щирих селянських запрошень, він зупинився.- І все-таки, - провадила Мену, - тобі не зашкодить щось перекусити. Й намтакож. Пане Ле-Культр, - заговорила вона літературною мовою, обернувшись доТома, - чи не могли б ви дати мені свого ножа?- Кажу ж тобі, що мені не хочеться, - відповів Пейссу, якого ці слова дужезворушили. Він дивився на неї з дитячою вдячністю, наче вона була для ньогочимось дуже знайомим і заспокійливим.- Та ні, ні, - сказала Мену з таким переконливим спокоєм, що він мусивпогодитися. - Гей, ти, - звернулася вона до сина, знявши його голову зі своїхколін, - відсунься трохи, щоб я могла підвестися. - Момо вхопився за її колінай застогнав. - Та ну ж бо, дурню, перестань, - докинула вона місцевою говіркою,добре-таки ляснувши долонею його по щоці.Де в неї взялося стільки сили, не відаю, бо, коли підвелася, гола, мала йкощава, я жахнувся від її немічного вигляду. Однак вона без будь-якої допомогирозв’язала нейлонову мотузку, на якій висів над нашими головами один з окостів,опустила й відв’язала його, а Момо, блідий і переляканий, тим часом дивився на неї й белькотів,наче немовля. Коли Мену вернулася до нього й поклала окіст на бочку над синовоюголовою, той перестав пхикати, лише заходився ссати її великий палець, ніби донього раптом знову повернулося дитинство.Я дивився на Мену, коли вона, приклавши окіст до бочки й міцно тримаючи в руціножа, з великими труднощами нарізала невеличкі, але досить товсті шматочкишинки. Можливо, думав я, це єдина жінка, яка вціліла, і я, завваживши їїдряхлість, відчув безмежний смуток.Мену взяла в праву руку шматки шинки, наче гральні карги, й заходиласяроздавати їх, почавши з мене й скінчивши Момо. Той ухопив свій шматок з дикимзойком і цілісінький кинув у рот, запихаючи його пальцями. Зразу ж побагровіві, либонь, таки вдавився б, коли б мати не розімкнула силоміць йому щелепи й незасунула свою крихітну руку в самісіньку горлянку та не вийняла звідти шинку.Потім вона порізала ножем заслинену шинку на дрібні шматочки й один за однимкидала їх у рот Момо, щоразу гримаючи й ляскаючи його по обличчю, коли вінкусав її за пальці.Я дивився на цю сцену байдуже, не посміхаючись і не відчуваючи огиди. Як тількиодержав свою порцію, в мене потекла слина, і я, тримаючи шматок обома руками,заходився рвати його зубами з не меншою пожадливістю, ніж Момо. Шинка буланадто солона, й, коли я їв цю сіль з м’ясом, в яке вона всмокталася, це викликало в мене нечувано приємне задоволення.Я помітив, що мої приятелі, серед них і Пейссу, їли також жадібно, відійшовшиодин від одного й майже з люттю озираючись довкола, мовби побоювалися, що хтосьвідбере в них їхню шинку.Я скінчив їсти раніше за інших і, шукаючи поглядом кошик з наповненимипляшками, помітив, що він був порожній. Отже, не тільки я сам угамовувавспрагу; від цього почував себе щасливо, бо мені вже почало докоряти сумління,що на такий тривалий час захопив собі цебер. “Узяв дві порожні пляшки,попрямував до лійки-пістолета, наповнив їх і, роздавши знову склянки, по черзіналив у них вина. Мої приятелі, які вже з’їли свою шинку, пили й мовчки дивилися запалими очима на окіст, що лежав набочці. Мену зрозуміла їхні погляди, але й не ворухнулася. Скінчивши пити, Менузнову дбайливо загорнула окіст і підвісила на те ж місце в нас над головами таквисоко, щоб не можна було дотягнутися до нього. Крім Пейссу, ми всі стояли щеголі й мовчки, напівзігнувшись від утоми, з пожадливістю дивилися на м’ясо, що висіло в пітьмі під склепінням. Ми не дуже відрізнялися від родинимавпоподібних, які жили неподалік Мальвіля на берегах Рюнів у мамонтовій печерів ті часи, коли людина тільки-но вибивалася з первісного стану.Мої коліна й долоні ще боліли, але до мене вже поверталися сила й свідомість. Яраптом відчув сором, що стою голий. Мабуть, Мену відчула те саме, бо півголосомзасоромлено мовила:- Ой, та що ж це я!Вона заговорила літературною мовою, офіційним і чемним тоном. І одразу ж почалаодягатися, ми теж наслідували її приклад, а одягатись, Мену сказала місцевоюговіркою вголос і зовсім іншим тоном:- Я не така вже, щоб зваблювати чоловіків.Одягаючись, я дивився крадькома на Колена й Мейссоньє, а також на Пейссу.Обличчя Мейссоньє витягнулося й змарніло, очі безперестану кліпали. ЗКоленового обличчя ще не зникла кругла, але дивовижно штучна й застиглапосмішка, яка зовсім не відповідала тому смутку, що я прочитав у його очах. АПейссу, який, попоївши й випивши, вже більше не мав підстав лишатися тут,навіть не подавав знаку, що збиравться йти; я всіляко намагався не дивитися нанього, щоб не сполохати його. Його добродушні повні вуста тремтіли, широкі щокисудорожно сіпалися, руки звисали вниз, ноги в колінах злегка підігнулися. Япомітив, що Пейссу часто зиркав на Мену, ніби чекав, що вона звелить йомуробити далі.Я наблизився до Тома. Бачив його досить невиразно, бо та частина льохуопинилася в темряві.- Як ти вважаєш, - сказав я тихо, - зараз небезпечно виходити?- Якщо ти маєш на увазі температуру, то цілком безпечно. Вона впала.- Є щось інше?- Звичайно. Опади.Я подивився на нього. Не подумав про опади. Я зрозумів також, що в Тома не булоніякого сумніву щодо причини, яка викликала все це,- Отже, - мовив я, - краще зачекати?Тома знизав плечима. Обличчя в нього було невиразне, голос сумовитий.- Опади можуть випадати й через місяць, і через два, й три...- Ну то що ж нам робити?- Якщо дозволиш, я піду візьму в твоїй шафі лічильник Гейгера. Тоді ми зможемопересвідчитися. Принаймні на цей момент.- Але ж ти ризикуєш!Обличчя в нього залишилося незворушним, наче кам’яне.- Розумієш, - сказав він таким же безбарвним і холодним голосом, - шанси вижитив нас дуже малі...Ні флори, ні фауни; без них довго не проживеш.- Тихше, - сказав я, помітивши, що друзі, не наважуючись підійти, нашорошиливуха.Без єдиного слова я дістав з кишені ключа від своєї шафи й подав його Тома. Тойодразу ж повільно вдяг дощовик, шолом мотоцикліста, великі газонепроникніокуляри й рукавиці. В цьому вбранні він мав досить страшний вигляд, бо дощовикі шолом були чорні.- Це може захистити? - спитав я тихо, доторкнувшись до нього рукою.Очі Тома за скельцями лишалися похмурі, але його застиглим обличчям промайнулаякась м’яка тінь.- Так усе-таки краще, ніж бути напівголим. Коли він пішов, до мене наблизивсяМейссоньє.- Що він збирається робити? - спитав він тихо.- Виміряти радіоактивність.Мейссоньє глянув на мене запалими очима. Губи в нього тремтіли.- Він думає, що це бомба?- Так.- А ти?- Я також.- Ох! - зітхнув Мейссоньє й замовк.Я поглянув на Колена й Пейссу. Вони дивилися на нас, але не зважувалисянаблизитися. Їм і хотілося про щось дізнатися, але водночас вони боялисядовідатися про найгірше, тому стояли з розгубленими обличчями, начепаралізовані.Через десять хвилин повернувся Тома в навушниках і з лічильником Гейгера вруці. Він сказав коротко:- У дворі за другою огорожею радіації немає. Поки що. Потім став на коліна біля Жермена й повів лічильником над його тілом.- Також немає.Я обернувся до приятелів і поважним тоном сказав:- Зараз ми з Тома піднімемося на головну башту, щоб роздивитися, що сталося. Вине йдіть звідси нікуди. Ми повернемося за кілька хвилин.Я чекав, що троє інших почнуть заперечувати, однак вони перебували в такомустані, що готові були виконати будь-який наказ. Я був певен, що з льоху вонинікуди не підуть.Коли ми дісталися до невеличкого подвір’я між головною баштою, звідним мостом та будиночком епохи Відродження, Томаподав мені знак зупинитися й почав водити лічильником над землею. Я дивився нанього з пересохлим горлом, не віддаляючись ні на крок від входу до льоху.Відразу ж на мене війнуло гарячим повітрям, набагато гарячішим, ніж те, що булов льоху. Однак сам не відаю, чому я й не глянув на термометр, якого захопив ізсобою.Небо було свинцево-сіре, надворі все потопало в сутінках. Я подивився нагодинник: десять хвилин після дев’ятої. Розгубившись, нетямлячись, запитав себе напівсвідомо, чи то був вечір дня“Д”, а чи вже настав ранок наступного дня. Запитання безглузде - я дійшовтакого висновку, коли примусив себе поміркувати, й з болем згадав: на великденьо дев’ятій вечора вже було б зовсім темно. Отже, то був ранок дня “Д-2”: ми просиділив льоху цілу добу.Вгорі я не бачив ні небесної блакиті, ні хмар, здавалося, ми опинилися підодноманітним темно-сірим ковпаком. Слово “ковпак” цілком передає те враженнятемряви, тягару й задухи, що його викликало в мене небо. Я підвів угору очі. Наперший погляд, замок не пошкоджено, лише на тій частині головної башти, яказдіймалася над скелею, поруділо каміння.Піт знову почав заливати мені обличчя, й нарешті я здогадався подивитися натермометр. Він показував плюс п’ятдесят градусів. На віковій бруківці, над якою Тома водив лічильником, лежалинапівобвуглені птахи - сороки й голуби. То були постійні гості головної башти,й я інколи нарікав на воркування голубів і скрекіт сорок. Більше не матиму нащо нарікати. Довкола зависла тиша, тільки здалеку, коли я прислухався,безперервно долинали якийсь хрускіт і посвистування.- Немає, - озвався Тома, повернувшись до мене, обличчя його заливав піт.Я зрозумів його, але те, що він був небагатослівний, мене дратувало. Запаламовчанка, й оскільки він не ворушився, вдавши, що уважно прислухається дочогось, я нетерпляче запитав:- Підемо далі?Тома мовчки подивився на небо.- Що ж, ходімо далі, - сказав я, ледь тамуючи роздратування. Гадаю, його викликали в мене надмірна втома, страх і спека. Слухати людей,розмовляти з ними й навіть дивитися на них - усе це було для мене обтяжливим. Ядодав:- У мене є бінокль, зараз я візьму його.У моїй кімнаті на третьому поверсі стояла неймовірна спека, але все залишалосянепошкодженим, тільки свинець, у який були вставлені маленькі шибки вікон,подекуди розтопившись, позатікав на скло. Доки я розшукував бінокль у всіхшухлядах комода, Тома зняв телефонну трубку, підніс її до вуха й кілька разівклацнув важільцем. По щоках моїх струмував піт, я гнівно глянув на нього, нібидокоряв йому за те, що своєю спробою зв’язатися зі світом він запалив у мені вогник надії.- Мертво, - сказав Тома. Я сердито знизав плечима.- Однак треба добре перевірити, - мовив він тоном, у якому, здавалося, бринілинотки досади.- Ось він, - промовив я трохи ніяково.Проте я був не здатний погамувати якусь злобливу й безпорадну неприязнь, щотепер відчував до людей. Почепив на шию ремінець бінокля й почав підніматисякрученими сходами на останній поверх, Тома йшов слідом за мною. Багато разівспотикаючись на вичовганих кам’яних східцях, я хапався рукою за поручень, - і долоня в мене знову запекла.Бінокль теліпався на грудях. Він здавався неймовірно важким.Коли ми вийшли крученими сходами головної башти під відкрите небо, то непобачили нічого: навколо тераси квадратом стояв мур заввишки в два з половиноюметри. Кам’яні східці, вмуровані в стіну, вели на парапет з метр завширшки, що був безпоруччя. Саме в цьому парапеті, звідки відкривався широкий краєвид, дядьковбачав небезпеку для мене, коли мені було дванадцять років.Я зупинився, щоб перевести віддих. Неба не видно. Той самий свинцево-сірийковпак сягав аж до обрію. Повітря було розпечене, й у мене затремтіли коліна,коли я з останніх сил долав східці; дихалося важко, і з чола на каміння капавпіт. Я не піднявся на парапет. Не певен був, чи втримаю рівновагу. Зупинився наостанній сходинці, а Тома - на передостанній.Я огледівся довкола себе й сторопів. Мабуть, похитнувся, бо відчув, як рукаТома лягла на моє плече й притиснула мене до муру.Те, що мені насамперед упало в око, я міг побачити й без бінокля. Ферма “Сімбуків” уже догоряла. Не видно було більше нічого - ні даху, ні вікон, нідверей. Стояли лише почорнілі стіни, де-не-де впиралися в сіре небо оцупкидерев, що стирчали з землі, паче палі. А повітря й не дихне. Чорний густий димпрямовисно здіймався вгору з руїн, червоне полум’я суцільним ланцюжком бігло по землі, то зводячись угору, то опускаючись, нібинабирало розгону.Трохи віддалік, праворуч, мабуть, я розпізнав Мальжак. Дзвіниця зникла. Поштатакож. Раніше її легко можна було впізнати, бо її негарна двоповерхова будовависочіла на передньому плані над шляхом, що, огинаючи пагорб, стелився доЛа-Рока. Здавалося, що все село приплескали важенним кулаком і зрівняли його зземлею. Не видно було більше жодного листка на деревах, жодного черепичногодаху. Все мало попелястий, чорний і сірий колір, лиш інколи то тут, то тамспалахувало полум’я й одразу ж гаснуло.Я підніс до очей бінокль і тремтячими руками відрегулював його. Колен іМейссоньє мали будинки, перший - у селі, другий - на околиці, на схилі, щозбігав до Рюнів. Я не побачив і знаку від першого, але впізнав другий пострімкому даху з уцілілим гребенем. Від ферми Пейссу й гарних ялин, щооточували її, зосталася на землі тільки купа попелу.Я опустив бінокль і тихо сказав:- Самі руїни.Тома похилив голову, нічого не відповівши.Я мав би сказати, що не залишилося жодної людини, бо було цілком очевидно, що,за винятком нашої жменьки, всі люди навколо загинули, місцевість спустошена.Краєвид, що відкривався з висоти головної башти, здавна був знайомий мені. Колидядько вперше дав мені свій бінокль, я пролежав півдня з друзями з “Гуртка” напарапеті (досі відчуваю приємне тепло каміння, що зігрівало тоді мої голістегна), розпізнаючи всі ферми, які тулилися до пагорба.На місці ферм “Фавлар”, “Кюссак”, “Галіна”, “Борі”, “Вольпіньєра” та інших,назви яких я знав, але не завжди знав їхніх господарів, тепер бачив тількичорні руїни та дерева, що тліли.У нашім краї не бракувало дерев. Улітку, коли дивитися на краєвид з висотиголовної башти, можна побачити безмежне темно-зелене море каштанових лісів, щоде-не-де перетиналося смугами сосен та дубів, а в долинах - ланцюжками тополь,що, здіймаючись увись, прикрашали пейзаж, так само як і провансальськікипариси, що самотньо височіли обіч ферм, бо це були екзотичні дерева й садилиїх тут задля краси.А тепер більшість тополь, кипарисів, дубів і сосен зовсім зникла. Каштани, якіцілком укривали пагорби, залишаючи тільки окремі прогалини на вершинах, дерозкинулися луки й тулилися будинки, тепер були охоплені полум’ям, з якого визирали почорнілі палі, котрі догоряли з хрускотом іпосвистуванням, - саме це я й почув, коли вийшов з льоху. Водночас гілля,опавши з дерев, горіло далі, причому так, що велетенське вогнище, яке охопилосхили пагорбів, створювало враження, мовби земля також горіла.На шляху, що вів до Рюнів, трохи нижче зруйнованого й почорнілого замку Рузі, япомітив неживого собаку. Побачив його дуже виразно, бо шлях пролягав близько йскельця бінокля добре збільшували. Ви скажете, що таке неживий собака, колистільки людей загинуло! Це правда, але є певна різниця між тим, що ти знаєш, ітим, що бачиш. Я знав, що в селах і на фермах навколо Мальвіля сотні істотзгоріли, наче віхтики соломи, але цей собака після птахів у дворі був єдинимтрупом, якого я побачив, і в його смерті була одна жахлива деталь, якаприголомшила мене. Бідолашна тварина, мабуть, бігла з поля чи з-за огорожі, девона перебувала, й, коли опинилася на шляху, яким раніше не раз бігала, її ланизастрягли в розтопленому бітумі; потрапивши в таку пастку, вона спеклася намісці. Я виразно бачив у бінокль чотири кінцівки, обліплені чорним, перемішанимз рінню тістом, яке тієї миті, коли собака звалився на землю, щільно обляглойого лапи, утворивши навколо кожної невеличкі конуси, наче кайдани.Не дивлячись на Тома, навіть не помічаючи його, ніби після того, що відбулося,людські взаємини стали неможливі, я повторив півголосом: “Жахливо, жахливо,жахливо”. То була маніакальна літанія, що її я не міг зупинити. Щось лещатамистискало мені горло, тремтіли руки, очі заливав піт; я відчував лише страх, адуша моя була спустошена. Повіяв вітерець. Я глибоко вдихнув повітря, й одразуж неприємний запах загнивання й горілого тіла огорнув мене з такою силою, щоздалося, ніби він тхнув від мене. Аж замлоїло мені в грудях. То був гострий,затхлий і солодкуватий запах, який мовби вселився в мене, і я мусив нести йогов собі до кінця свого життя. Світ скидався на братську могилу, а мене разом зтоваришами, здавалося, залишили на цьому побоїщі для того, щоб ми поховалимертвих і жили в цьому запахові.Я міркував нерозумно й, певне, схаменувся, бо оглянувся й подав знак Тома, щохочу зійти вниз. Як тільки опинився на кахлях головної башти, високий парапет,що оточував нас, закрив від мене вогонь, і я, спустошений і немічний, присівнавпочіпки. Не знаю, скільки часу тривав цей жахливий стан, що нагадував ужесмерть. Це скидалося на психологічно коматозний стан, коли, зовсім не втрачаючисвідомості, людина втрачає рефлекс і волю.Я відчув дотик плеча Тома й, душе повільно повернувши голову в його бік,побачив, що він утупився в мене очима. Мені важко було зосередитися, однак,коли я цього домігся, збагнув, що хотіли сказати його очі.Я подивився на губи Тома. Вони були безкровні й сухі, коли він заговорив, ледверозтуливши їх й промовивши єдине слово:- ...рішення...В очах моїх мерехтіло, я знову, докладаючи всіх зусиль, дивився на нього, бовідчував, що ось-ось знепритомнію. Промовив, насилу видобуваючи з горла слова,й злякався надзвичайної кволості свого голосу:- Яке... рішення?Відповіді не було так довго, що я вже подумав, чи не втратив Тома свідомість.Але з того, що він натиснув своїм плечем на моє, я зрозумів, що Тома збирався зсилою, щоб заговорити. Я почув, як він озвався:- Піднятися...Кажучи це, Тома зробив ледь помітний болісний жест розігнутим вказівнимпальцем, показавши на парапет. І докинув одним подихом:- ...кинутися... І край.Я подивився на нього. Потім одвів очі. Знову відчув своє безсилля. В головімоїй роїлися безладні, невиразні думки. Однак із того рою виринула одна, більшвиразна. Коли б я, як Колен, Мейссоньє, Пейссу, мав дружину й дітей, які заразбули б живі, то людський рід не був би приречений на вимирання, і я знав би, закого маю боротися. А тепер мусив повертатися до льоху й сказати друзям, що вонивтратили свої сім’ї, й разом з ними чекати вимирання людини.- Ну? - озвався ледь чутний голос Тома. Я похитав головою.- Ні.- Чому? - беззвучно заплямкав губами Тома.- Інші.Я сказав це цілком виразно, й мені полегшало. В мене почався нестримний кашель,і мені спало на думку, що я, мабуть, просто очманів од диму, якого наковтався.Я рвучко підвівся.- До льоху.Спотикаючись, я пішов униз вузенькими крученими сходами, не чекаючи на Тома,або точніше - покотився клубком. На щастя, колись, чекаючи туристів доМальвіля, приробив був залізний поручень, і тепер, коли хапався за нього, вінобпікав мені долоню. У дворі, що між головною баштою й будиночком, мененаздогнав Тома й сказав: “Коні твої”. Я заперечливо похитав головою й наддавходи, стримуючи ридання. Сама вже тільки думка побачити їх сповнила мене жахом.Я був певен, що всі вони загинули. Думав лише про одне: якомога швидше втектидо підземелля.Ввійшовши до льоху, я весь тремтів, настільки він видався холодним, і перше, щоя зробив, - це накинув собі на плечі пуловер, зв’язавши рукави на шиї. Колен саме цідив вино, Мейссоньє носив наповнені пляшкидо Мену, а та закорковувала їх. Я був певен, що цю ініціативу виявила Мену,яка, мабуть, вирішила, що негоже не доводити до кінця розпочату справу, Вусякому разі, їхнє заняття справило на мене велике враження. Я ступив кількакроків уперед, схопив пляшку, напився, потім передав її Тома й опустився набочку, витерши рукавом пуловера піт, який, хоч я й весь тремтів, заливав меніобличчя. Поволі мені почало прояснюватися в голові.Трохи згодом я роздивився, що приятелі стояли нерухомо й мовчки, з виразомсмутку й навіть благання на обличчі дивилися на мене. Мабуть, вони знали вже,що сталося, бо ні Мейссоньє, ні Колен, ні Пейссу не відважилися про щось менезапитувати. Тільки Мену, здавалося, хотіла послухати мене, однак не промовилажодного слова, лише втупилася очима в трьох чоловіків, розуміючи, що, власне,для них означала моя мовчанка.Я не можу сказати, скільки часу вона тривала. Зрештою, мені здалося, щонабагато краще заговорити, ніж мовчати, й, дивлячись на них, я промовив тихимголосом:- Ми не ходили далеко. Піднялися на головну башту. - Й, хоч у мене пересохлогорло, я провадив далі: - Так воно й є, як ви думали. Нічого не лишилося.Вони чекали цього, проте, тільки-но я розтулив рота, мої слова мовбиприголомшили їх. Лише Пейссу зреагував на них, він, витріщивши очі,похитуючись, ступив три кроки до мене й, ухопивши мене за рукави пуловера,щосили заволав:- Неправда!Я не відповів. Забракло сміливості. Але, взявши Пейссу за руки, що вчепилися вмій пуловер, спробував їх відірвати. Помітивши в мене на грудях бінокль, Пейссузі страхом уп’явся в нього очима. Я певен, що цієї миті він згадав про той далекий день, колими сиділи на парапеті головної башти й дивилися на ферми. На його обличчі з’явився вираз відчаю, руки його відпустили пуловер, і, схиливши голову мені наплече, він голосно заридав, наче дитина.Тоді в льоху всі заметушилися, причому одночасно, хоч і не змовлялися, цезворушило мене й, здається, викликало ще більше бажання жити. Я обняв дебелогоПейссу (він на півтори голови вищий за мене), й одразу ж Колен та Мейссоньєпідбігли до нас, один поклав руку йому на плече, другий на потилицю йзаходилися заспокоювати його. Я заціпенів, побачивши, як вони, незважаючи нате, що самі все втратили, намагалися втішити товариша. Водночас, сам не відаючому, мені пригадалося, як востаннє, коли нам було по дванадцять років, я зКоленом так міцно тримав Пейссу, щоб Мейссоньє міг йому “заткнути пельку”. Алецей спогад не погамував мого збудження, навпаки, ще підсилив його. Ми всі троєобступили цього великого неотесаного ведмедя, говорили до нього, обмацувалийого, плескали по плечах і тихим голосом соромили: “Та ну ж бо, здорованю,перестань”. А він на це з вдячністю крізь сльози відповідав: “Дайте меніспокій, я обійдуся без вас!”Коли Пейссу почав потроху заспокоюватися, ми відійшли від нього.- Треба було б усе ж таки навідатися туди, - мовив блідий, із запалими очимаМейссоньє.- Так, - голосно промовив Колен, - треба було б.Але ніхто з них і не ворухнувся.- Не знаю, чи вам вдасться дістатися туди, - озвався Тома. - Дерева ще горять.А звідси аж до Мальжака обабіч шляху багато дерев. Не кажучи вже прорадіоактивність. Бо подвір’я замку все ж таки добре захищене. Ви ризикуєте.- Ризикуємо? - мовив Пейссу, прибравши руки од обличчя. - А навіщо мені жити?Запала мовчанка.- А нам навіщо? - перепитав я, змірявши його поглядом.Пейссу знизав плечима, розтулив рота, бажаючи щось сказати, але передумав.Тоді заговорила Мену. Вона повела мову не так, як завжди, коли спершу бурмотілащось собі під носа, а вже потім зверталася до інших, або після короткогорозмірковування місцевою говіркою швидко вступала в розмову. Цього разу вонавиголосила цілу промову, причому літературною мовою, а це означало, що вонанадавала великого значення своїм словам, хоч і не випускала закорковувача зрук.- Хлопче мій, - сказала Мену, дивлячись на Пейссу, - не нам судити, житимемо мичи помремо. Якщо ми зараз живі, то це для того, щоб далі жити. Життя - якпраця. Набагато доцільніше доводити її до кінця, аніж залишати в планах, колинам стає важко.Вона натиснула на важілець свого закорковувача, й корок безгучно ввійшов ушийку пляшки. Пейссу зиркнув на неї, розтулив рота, але знову передумав і непромовив ні слова. Я гадав, що Мену вже скінчила, проте вона поставила другупляшку під закорковувач і повела далі:- Ти міркуєш так: “Мену не втратила нічого, її Момо залишився живий”. З одногобоку, це правильно. Але коли б я навіть утратила Момо, - вона випустила з рукважілець закорковувача й перехрестилася, - то не сказала б того, що ти сказав.Хлопче мій, ти живеш, бо так тобі судилося. Не слід нарікати на це. Адже смерть- не подруга людини.- Твоя правда, мамо, - сказав Колен.Справді, коли зважити на її вік, вона могла б бути йому за матір, та досі ніхтопро це не думав.- Ходімо, - промовив Мейссоньє, несміливо рушивши до дверей.Я зупинив його й відвів убік.- Намагайся з Коленом не залишати Пейссу самого, - шепнув я йому. - Розумієшчому. Найліпше було б, коли б ви всі троє трималися разом.- Про це я вже також подумав, - відповів Мейссоньє. Тома з лічильником Гейгера в руці теж ступив кілька кроків уперед.- Я йду з вами, - звернувся він до Мейссоньє тоді, коли Колен і Пейссунаблизилися до нас.Вони всі троє зупинилися й зміряли його поглядом.- Тобі нема потреби йти, особливо, коли є певний ризик, - сказав Колен Тома,забувши, що досі звертався до нього на “ви”.- Я знадоблюся вам, - мовив Тома, показавши на лічильник.По мовчанці Мейссоньє озвався хриплим голосом:- Зараз ми винесемо Жерменове тіло й покладемо на вході першої огорожі, щобпотім поховати його.Я подякував йому. Тома з навушниками, які тримав напоготові, й з лічильником уруці рушив першим. За ним ступали Мейссоньє та Пейссу, важко несучи Жермена.Колен ішов останнім, як ніколи раніше, тепер він здавався надто маленьким ітендітним.Двері зачинилися, й я залишився нерухомо стояти перед ними, занепокоєний долеюдрузів; я запитував себе, чи не піти й собі з ними.- У мене нема більше наповнених пляшок, щоб їх закорковувати, - озвавсяспокійний голос Мену за моєю спиною. - Можливо, ти б їх наповнив?Я повернувся до свого табурета, сів на нього й заходився цідити вино. Був дужеголодний, але не хотів подавати прикладу недисциплінованості, скористатисястановищем господаря і ласувати шинкою. Мену взяла харчі в свої руки й добрезробила. Певне, вона буде справедливою.- Агов, Момо! - гукнула вона, побачивши, що незабаром мені забракне порожніхпляшок.Момо підвівся й заходився складати пляшки в кошик, Мену, не підвищуючи голосу,рішуче докинула:- І не смій пити, коли нестимеш, бо якщо питимеш багато, це означатиме, що тикривдиш інших.Я сподівався, що Момо лишиться глухим до цього застереження, але помилився. Вінусе зрозумів. А може, зрозумів тільки тон матері.- Сьогодні вранці ти надто економила ту шинку, - мовив я трохи згодом. - У менемало радості від того, що вони пішли з порожніми животами. - А відтак, кивнувшипід склепіння, провадив далі: - Особливо, коли тут стільки цього добра.- Нас семеро, - сказала Мену, також подивившись угору, - а коли все те, що тамвисить, скінчиться, нам навряд чи доведеться ще колись їсти свинину. Або питивино. І чи взагалі поталанить колись зібрати якийсь урожай,Я поглянув на неї. Мену мала сімдесят шість років. Вона передбачила цілкомвиразно, що ми можемо померти з голоду, однак прагнення жити в неї булонепогамовне.Раптом відчинилися двері до льоху, в них з’явилася голова Тома, й він заволав:- Емманюелю! Твої тварини живі!І зник. Я підвівся, роззявивши рота й запитуючи себе, чи добре розчув.Підвелася й Мену, подивилася на мене й промовила місцевою говіркою, мовбизасумнівалася, що правильно зрозуміла літературну мову Тома:- Він сказав, що тварини живі?- Яду! (Я йду!), - вигукнув Момо й стрімголов кинувся до дверей.- Почекай, почекай! Кажу, почекай на мене! - закричала Мену, швиденькоподріботівши слідом за ним, вона скидалася на невеличку стару мишу.Я почув, як зацокали на сходах ковані черевики Момо. Й собі кинувся бігти,випередивши Мену, я наздогнав Момо саме тоді, коли той минав звідний міст івбігав на подвір’я за першою огорожею. Ні Тома, ні решти друзів ніде не було. Очевидно, Тома,повідомивши мене, що тварини живі, побіг за товаришами, які подалися доМальжака.Неподалік од нас озвалося слабке іржання, мукання й рохкання. Усе це долинало зпечери, що її Біргітта назвала “Материнством”.Я побіг щодуху, обігнав Момо й примчав туди, захекавшись, обливаючись потом,серце несамовито калатало в моїх грудях. У відокремлених одне від одногоневеликих стійлах у глибині печери я побачив Любоньку - чотирнадцятилітнюулюблену кобилу Момо, яка ось-ось мала ожеребитися, Принцесу - одну зголландських корів Мену, також тільну, й мою Бурку - ще молоду, щоб їїпарувати, але вона опинилася там, бо захворіла на тик, і, нарешті, велетенськульоху, що незабаром мала опороситися. Мену без мого дозволу назвала їїАделаїдою.Тварини дуже постраждали, але були живі - їх врятувала прохолода глибокоїпечери. Я не зумів наблизитися до Любоньки, бо Момо вже кинувся їй на шию,качаючись біля неї в кінському гною й стогнучи. Але коли я ввійшов до стійлаБурки, голова якої лежала на соломі, вона підвела її й присунула писок до моїхпальців, щоб понюхати їх. Мену, прибігши, не стала гримати на Момо, що вінзабруднив одяг у гною, а заходилася заклопотано розглядати Принцесу. (“Ну, моястаренька, ну, моя старенька”). Потім пішла до льохи, але не наближалася донеї, бо та кусалася.Я перевірив автонапувалки. Вода в них була тепла, але вони працювали,- Ядупояч! (Я йду по ячмінь!), - сказав Момо, підіймаючись драбиною, що велатуди, де я зберігав сіно.- Ні, ні! - заперечила Мену. - Не треба ячменю! Ми дамо їм висівок з водою тавином. Злазь звідти, йолопе, - гримнула вона на Момо, - в тебе штани у гною, тисмердітимеш гірше, ніж Аделаїда!Я залишив Бурку, і в мене вистачило мужності заглянути до інших стійл. Позапаху здогадався про все наперед і затулив носа хустинкою, інакше вчадів бивід того смороду. Всі тварини загинули, не згоріли, а задушилися від спеки.Стійла, що тулилися до скелі й були захищені нею, не зайнялися. Однак великікам’яні плити, якими були вкриті стійла, мабуть, душе розпеклися, бо сволоки підними - старі, дубові й тверді, як метал, - зовні аж обвуглилися.Мену повернулася з двома пляшками вина й, перемішавши його з водою тависівками, приготувала густе пійло й розлила в тазики. Я ввійшов до стійлаБурки, яка не вставала, й, зачерпнувши пригорщу цього пійла, підніс їй доморди. Вона понюхала його, видихнула повітря й, з огидою відкопиливши губи,стала неохоче, без будь-якого бажання пити. Коли скінчила, я набрав ще однупригорщу пійла й підніс їй знову. Вона пила потрошку й надто повільно. В цьомубула якась іронія, бо мене самого мучив голод, і я охоче покуштував би цихвисівок, які вона не хотіла їсти. Водночас нишком прислухався до лайок іласкавих слів, які неподалік од мене Момо кидав на адресу Любоньки, намагаючисьпримусити її пити, а також до того, як Мену сумним голосом підбадьорювалаПринцесу. Потім Мену підсунула миску до льохи, й, судячи зі звуків, що долинализвідти, тільки льоха з апетитом наминала свій делікатес.- Усе гаразд, Мену? - спитав я, підвищивши голос.- Не дуже, а в тебе?- Теж не дуже. А в тебе, Момо?- Вонадуна! (Вона дурна!), - гнівно промовив Момо.- Шкода, що не можна їм пояснити, - провадила далі Мену. - Мова й здоровийглузд - речі все ж таки корисні. Взяти хоча б Принцесу. Вона голодна, аленастільки ослабла, що навіть не відає про це.Присівши й майже не рухаючись, я чекав, поки Бурка проковтне другу пригорщупійла. Водночас із подивом помітив, що я теж її картав і пестив. Усвідомив, щозавдяки цим тваринам ми зможемо вижити. У нас навіть є коні, без яких тепер,коли скінчиться бензин і дизельне пальне, неможливо виорати поле.Бурка раз у раз відмовлялася їсти. Знесилено клала морду на землю, й це нічогодоброго не віщувало. Я хапав її за пасмо шерсті між вухами, примушував підвестиголову й підносив до морди пійло. Вона й не торкалася його, лише сумними йлагідними очима дивилася на мене, ніби хотіла сказати: “Та облиш. Навіщо тимучиш мене?” Мену не могла всидіти на місці, безперестанку бігала то сюди, тотуди, заходила до льохи, поверталася до Принцеси й без упину бурмотіла щосьсама до себе й до мене.- Подивись-но на цю нечупару Аделаїду, вона вже висьорбала своє пійло, зараздам їй ще якоїсь їжі. Ці свині справжні хвойди. Тільки подумати, скільки явтратила корів, коли вони телилися. А скільки клопоту з твоїми кіньми, коливони вхоплять жменю свіжої люцерни або тисового листя. Коні здихають, колиобжираються, а корови, коли теляться. А спробуй доконати цю льоху! Тільки йтого, що в неї багато сосків. Вона тобі опоросить дванадцятеро поросят і нікомуклопоту не завдасть. Одного разу шістнадцятеро мені привела, шістнадцятеро!Я дуже хвилювався за Бурку, але коли слухав, як спокійно, по-буденному, наченічого й не сталося, гомоніла Мену, мені легшало на душі. Момо домігся більшогоз Любонькою, ніж я, про це можна було судити з того, що він уже не лютував і непогрожував, а пестив тварину й щось промовляв до неї. Мену просунула голову вдвері стійла.- Все гаразд, Емманюелю?- Ні, зовсім ні.Вона подивилася на Бурку.- Я зараз дам їй води з вином і цукром. Доглянь Принцесу.Я перейшов до стійла Принцеси. Дядько таки прищепив мені свою неприязнь докорів, однак ця повненька Принцеса з квадратною мордою розчулила мене. Вона,по-материнському терпляча, лежала боком, виставивши своє велике черево й дійки,які в мабутньому мали годувати нас. Я був дуже знесилений, ноги підкошувалися,шлунок був геть порожній, аж під грудьми боліло, а коли побачив Принцесу, менізахотілося молока. Я не забував, що вона ще не отелилася, але це мене неспантеличило. Мені аж у голові наморочилося від голоду, і подумки я вже уявлявсобі, що, наче Рем або Ромул, яких вигодувала вовчиця, лежу під Принцесою й знасолодою ссу її велику зморщену дійку, з якої в моє горло цвіркає струмоктеплої рідини.Я був увесь у полоні мрій, коли повернулася з надбрамної башти Мену, принісшикілограм цукру в коробці каштанового кольору. Ну, звісно, вона не скупилася длятварин. Я підвівся й, зачарований, наблизився до неї. Втупився очима (аж слинакотилася в мене в роті) в білі, блискучі грудки цукру, що їх Мену брала худоючорною рукою й кидала у відро з водою. Вона помітила мій погляд.- Бідолашний Емманюелю, ти голодний!- Навіть дуже.- Не можу тобі нічого дати, поки не повернуться інші.- Та я й не прохаю в тебе нічого, - відказав я удавано гордо, але Мену ненадала цьому значення, бо все-таки вділила мені три грудки цукру, від яких я невідмовився. Стільки ж дала вона й Момо, який усі три грудки упхав собі вширокий рот. А я старанно розламував кожну грудку навпіл, щоб якомога довшесмоктати їх. Мені впало в око, що Мену не взяла собі жодної грудочки.- Ну, а ти, Мену?- О, - мовила вона, - я маленька, мені не потрібно стільки, як вам.Тепла, підсолоджена й змішана з вином вода сподобалася Бурці, вона жадібновипила її й тепер змогла вже з’їсти й висівки. Я був дуже радий, коли дивився, як вона поїдала висівки,пригорщу за пригорщею, що їх я їй підносив. Я подумав: раніше моя любов дотварин, та й не лише моя, а всіх людей, навіть селян, була нещирою, бо мивідводили їм роль рабів - годувати нас, возити, пра. цювати за нас. Я дививсяна Бурку, на чорну цятку її зіниці, що трохи злякано виблискувала, й думав: минедостатньо завдячуємо тваринам, недостатньо винагороджуємо їх.Я підвівся. Подивився на годинника. Вже три години минуло, як ми тут.Похитуючись, я вийшов зі стійла й згадав, що поклав собі поховати Жермена доповернення друзів. Мену й Момо підійшли до мене.- Гадаю, все буде гаразд, - сказала Мену.Нізащо в світі вона б не сказала, що тварини врятовані. Боялася прогнівити богачи чорта - ту силу, яка чатувала тепер на слова людей, аби покарати їх за те,що вони висловлювали надто велику надію.

V

Вони повернулися о першій годині дня, із запалими й сумними очима, з ніг доголови в попелі, з почорнілими руками й обличчями. Пейссу був до пояса голий.Він зробив із сорочки ворочок, в якому приніс кості чи скорше уламки кісток, щоїх вони знайшли в своїх домівках. Вони не промовили жодного слова, лишеМейссоньє попрохав у мене дощок і столярського знаряддя; їм не хотілося ніїсти, ні вмиватися, доки не змайстрували невеличку скриньку - шістдесятсантиметрів на тридцять. Мені знов уявляються їхні обличчя тієї миті, колиМейссоньє, скінчивши майструвати, брав кістку за кісткою й клав їх у скриньку.Ми вирішили закопати її в паркінгу перед першою огорожею, в тому місці, де підскелею було трохи землі, - поряд з могилкою Жермена, якого я щойно поховав.Пейссу викопав ямку завглибшки шістдесят сантиметрів, викинувши землю ліворучвід себе. Маленька скринька лежала біля нього. Навіть у тому, що вона такакрихітна, було щось жалісливе. Важко було собі уявити, що в цій невеличкійдомовині вмістилося все те, що залишилося від трьох сімей.Мені впало в око, що Пейссу, опустивши скриньку в яму, поклав на неї кількакаменюк, ніби боявся, що її може вигребти якийсь собака або лис. То булодаремне побоювання, бо, мабуть, усе живе загинуло. Закидавши яму, Пейссувисипав із землі, що зосталася, невеличкий прямокутний горбик, прямовисні країякого підрівняв лезом заступа. Тоді обернувся до мене.- Не можна ховати їх просто так. Треба прочитати молитви.- Але ж я їх не знаю, - спантеличено відказав я.- В тебе є книга, в якій усе це написано? Я кивнув.- Може, підеш пошукаєш її? Я сказав півголосом:- Однак, Пейссу, ти знаєш мої погляди на релігію.- Та це нічого. Ти читатимеш для них, а не для себе.- Молитви! - вигукнув Мейссоньє, втупившись очима перед себе.- А хіба твоя Матільда не ходила на месу? - обернувся до нього Пейссу.- Зрідка.Ця суперечка велася тихим голосом і стримано, а між репліками западали триваліпаузи.- Моя Іветта, - мовив Пейссу, опустивши очі, - ходила до церкви щонеділі, ащовечора проказувала “отче наш” і “Я вклоняюсь вам у нічнім одіянні біля ложасвого”. - Цей спогад зворушив його. Голос у нього змінився, й він стояв якусьмить, наче заворожений, перш ніж повести мову далі. - Гаразд, - нарештіозвався, - якщо вона не мала нічого проти молитов, то я кажу тепер, колипрощаюся з нею, що не залишу її без них. А дітей тим більше.- Він має рацію, - озвався Колен.Ніхто не знав, що думала Мену, бо вона не промовила й слова.- Піду пошукаю молитовника, - сказав я.Трохи пізніше я довідався, що під час моєї відсутності Пейссу попрохавМейссоньє змайструвати хрест, щоб поставити на могилі, й той погодився. Коли яповернувся, Пейссу сказав мені:- Ти дуже люб’язний, але якщо це для тебе занадто обтяжливо, то молитви може прочитати Коленабо я.- Та ні, - заперечив я, - мені не важко це зробити, адже ти сказав, що це дляних.Свою думку з приводу цього Мену висловила мені тоді, коли ми опинилися з неюнаодинці. “Коли б тит Емманюелю, відмовився, то я тобі нічого не сказала б, борелігія - питання трохи делікатне, однак не виправдала б тебе. Тим більше, щоти добре прочитав молитви, краще, ніж священик, який бурмоче так швидко, щоніхто нічогісінько не втямить, та й, здається, думає він зовсім про інше. Ти,Емманюелю, читав з почуттям”.Час було вже думати про те, де ми ночуватимемо. Я запропонував Тома лягти наканапу в моїй кімнаті, Мейссоньє в кімнаті поряд з моєю, а для Колена та Пейссувиділив кімнату на другому поверсі.Я лежав у ліжку з розплющеними очима, виснажений, і ніяк не міг заснути.Навколо була суцільна пітьма. Звичайна ніч - це якесь поєднання сірих барв.Сьогоднішня ж мала чорнильний колір. Я не бачив у пітьмі нічогісінько, навітьнайневиразніших обрисів, навіть свою руку, яку тримав за три сантиметри відочей. Поряд зі мною, біля вікна, безперестанку крутився в ліжку Тома. Я чувтільки порипування ліжка, але самого Тома не бачив.Хтось постукав у двері. Я підстрибнув і машинально вигукнув: “Прошу”. Двері,порипуючи, відчинилися. Всі шуми здавалися в темряві якимись незвичними.- Це я, - озвався Мейссоньє. Я обернувся на його голос.- Заходь же. Ми не спимо.- Я теж, - сказав Мейссоньє.Він стояв нерухомо на порозі, не наважуючись увійти. Принаймні я уявляв собітаке, бо зовсім не бачив його.- Сідай. Крісло навпроти тебе.Про його рухи я судив із звуків. Він причинив двері, ступив уперед і спіткнувсяоб крісло. Певне, був босий, бо вилаявся. Потім я почув, як під ним зарипілистарі пружини крісла.Я гадав, що Мейссоньє зараз заговорить, але він мовчав. Колен і Пейссу буливдвох у кімнаті на другому поверсі, ми з Тома - на третьому, а Мейссоньєопинився сам у Біргіттиній кімнаті. Він не міг збороти одночасно темряву,безсоння й самотність.Цієї миті я згадав його Матільду і їхні вічні сварки. Почував себе трохивинним, бо ніяк не міг згадати імена його двох хлоп’ят. Хотів би знати, як Мейссоньє ще вдавалося жити. Якщо не брати до увагиМальвіль та моє ремесло, то життя в мене було порожнє. А в нього! Який можебути настрій у людини, коли все, що вона любила, опинилося в землі в маленькійскриньці?Я лежав голий в ліжку, й піт градом котився з мене. Ми наважилися відчинитивікно. Стіни в кімнаті аж пашіли теплом, і ми спершу розчинили вікно на всюширину. Однак не змогли довго дихати гострим запахом згарищ. Надворі природадогоряла в найбільшому за всі століття аутодафе. Більше не видно було полум’я. За хвилину я попрохав Тома зачинити вікно.У цілковитій пітьмі кімнати чулося лише дихання трьох чоловіків, а там, по тойбік розігрітих стін, була мертва планета. Її спустошили в розпалі весни,знищили ще не розквітлі бруньки, вбили щойно народжених у нірках землікроликів. Не зосталося жодної тварини. Жодного птаха. Жодної комахи. Землявигоріла. Будинки перетворилися на попіл. Де-не-де стирчали обчухрані почорнілістовбури, що колись були деревами. А посеред усього цього - жменька людей.Може, їм поталанило вижити, наче якимсь піддослідним кроликам? Який сміх!Посеред цієї пустки вціліло кілька пар легенів, що дихали повітрям. Сердець, щоперекачували кров. Людських мозків, що мислили. А про що вони мислили?Я заговорив тільки через Мейссоньє. Не міг довго терпіти; щоб він, сидячи втемряві перед моїм письмовим столом, сумував.- Тома.- Що?- Як ти поясниш те, що немає радіації?- Мабуть, то була літієва бомба, - сказав Тома. Він докинув тихим, але виразнимі байдужим голосом: - Це була чиста бомба.Я почув, як Мейссоньє засовався у кріслі.- Чиста! - вимовив він сумним голосом.- Це означає, що радіоактивних опадів не буде, - озвався Тома.- Я зрозумів, - відказав Мейссоньє.Знову настала тиша. Тільки було чути дихання. Я обхопив руками голову. Якщобомба була чиста, то це означає, що той, хто кинув її, мав намір загарбати цютериторію. Він не загарбає її. Він загинув також: це підтверджує мовчаннярадіостанцій. А щодо Франції, то навіть важко припустити, що вона встиглавступити у війну. Нападник сплюндрував Францію, здійснюючи свою глобальнустратегію, щоб закріпитися на її території. Або щоб завадити супротивниковізакріпитися тут. Звичайний пішак, заздалегідь принесений у жертву. Одне слово,“деструкція”, як висловлюються військові.- І вистачило тільки однієї бомби, Тома?Я не додав: “Щоб сплюндрувати Францію”. Він зрозумів мене.- Однієї великої бомби, яка вибухнула над Парижем на висоті сорока кілометрів,- сказав Тома.Вій замовк, вважаючи, що не варто вести мову далі. Голос у нього був чіткий ібайдужий, наче він диктував учням умову задачі. І мені здалося, мовби то моїмучням, коли я вчителював. Та все ж ця задача була трохи сучаснішою, ніж та продва крани. Знаючи, що вибухова хвиля не поширюється, бо повітря на великійвисоті розріджене, водночас знаючи, що тепло з тієї ж причини поширюється навідстань, яка зростає пропорціонально до висоти вибуху, на якій висоті надПарижем і якої потужності треба підірвати бомбу, щоб спалити Страсбург,Дюнкерк, Брест, Біарріц, Пор-Вандр і Марсель? До речі, я міг би варіювати.Застосувати два “х” замість одного: підрахувати одночасно необхідну потужність у мегатоннах івисоту вибуху.- Загинула не тільки Франція, - озвався раптом Тома. - Загинула вся Європа.Весь світ. Інакше ми зловили б інші радіостанції.Цієї миті я пригадав, як Тома в льоху, тримаючи в руках транзистор Момо,безперестанку водив стрілкою по шкалі радіостанцій. Цього разу йогодоскіпливість математика врятувала йому життя. Якби не оте незрозуміле мовчаннярадіостанцій, Тома вийшов би надвір.- А все-таки, - мовив я, - припусти, що виникне якась перепона між тепловимпроменем і тобою. Гора або скеля, як біля Мальвіля.- Еге ж, - сказав Тома, - подекуди.Оте “подекуди” в розумінні Тома було якимсь звуженим поняттям. Але я йогозрозумів інакше. Він тільки підтвердив мої думки. Цілком імовірно, що у Франціїлишилися інші непошкоджені місцевості й де-не-де окремим групам людей пощастиловціліти. Я виразно відчув, як мене поймала палка надія.- Іду спати, - озвався Мейссоньє.Лише якихось двадцять хвилин він побув тут і сказав тільки кілька слів. Прийшовдо нас, щоб розвіяти свою самотність, але самотність причаїлася в ньому.Мейссоньє приніс її з собою до нашої кімнати й забере її знову.- На добраніч, - сказав я.- На добраніч, - сказав Тома.Мейссоньє не відповів. Я почув, як рипнули двері й зачинилися. Десь за чвертьгодини я підвівся й постукав у двері Мейссоньє.- Тома спить, - збрехав я. - Не заважатиму тобі?- Ні, ні, - відказав він глухим голосом.Я пішов навпомацки до плетеного з пруття письмового столика, що колись поставивтут для Біргітти. Й заговорив, щоб порушити тишу:- Темно, хоч в око стрель.І Мейссоньє промовив таким самим млявим голосом:- Я запитую себе, чи взагалі завтра розвидниться.Я знайшов Біргіттине невеличке плетене крісло і, доторкнувшись до нього,згадав, що востаннє сидів тут тоді, коли Біргітта стояла гола біля мене і япестив її. Не знаю, чи цей спомин уплинув на мене, але я не сів, залишивсястояти, зіпершись обома руками на спинку крісла.- Ти, Мейссоньє, не нудьгуєш тут сам? Не хочеш, щоб я поселив тебе до Колена іПейссу?- Ні, дякую, - відказав він такиїи самим тихим і сумним голосом. - Слухати, якПейссу без угаву говоритиме про свою родину. Дякую. Мені вистачить і свогогоря.Я чекав, що він скаже ще щось, але він мовчав. Я знав уже: він і не скажебільше нічого. Не промовить ні слова. Ні про Матільду, ні про своїх двох хлоп’ят. І ось тепер несподівано я згадав їхні імена: Франсіс і Жерар. Шести йчотирьох років.- Як собі хочеш, - сказав я.- Дякую, ти, Емманюелю, досить-таки люб’язний, - його голос був спокійний.- Що ж, тоді я йду собі, - сказав я.- Я не проганяю тебе, - відповів він таким самим тоном. - Ти вдома.- Ти також, - промовив я жваво. - Мальвіль належить тепер нам усім.Однак Мейссоньє нічого на це не сказав.- Гаразд, до завтра.- Все ж таки, - озвався його приглушений голос, - у сорок років людина не такавже й стара.Я мовчав, але й він не сказав більше нічого.- Не стара для чого? - спитав я перегодя.- Ну, - мовив він, - якщо ми виживемо, в нас попереду - принаймні тридцятьроків. І доведеться жити без нічого.- Хочеш сказати, без дружини?- Не тільки.Він хотів сказати насправді “без дітей”, проте не міг вимовити цих слів.- Прощавай, - мовив я, - йду до себе.Я розшукав навпомацки його руку й потиснув її. Вія відповів ледь відчутнимпотиском.Все, що він відчував, передалося мені майже фізично, і то було таким жахливим,що мені аж полегшало, коли я повернувся до своєї кімнати. Але тут, здається,мене охопило ще гірше почуття - якоїсь неймовірної замкнутості й ніяковості.- Йому погано? - спитав Тома півголосом, і в думці я подякував йому за те, щовін цікавився Мейссоньє.- Можеш собі уявити.- Еге ж, - відказав Тома й додав: - У XIV районі жили мої племінники.І також, я знав про це, дві сестри й батьки. Усі вони жили в Парижі. Япромовив:- Мейссоньє мав двох хлоп’ят. Він їх дуже любив.- А дружину?- Менше. Вона влаштовувала йому сцени за його політику. Вважала, що через цевін втрачав клієнтів.- А то справді було так?- Так, справді. В Мальжаку сердешному Мейссоньє доводилося воювати на двафронти. Проти мера й клерикальної кліки. А вдома - проти дружини.- Розумію, - мовив Тома.Однак сказав це якимсь трохи сухим і роздратованим голосом, наче не мав намірупоспівчувати Мейссоньє. По суті, тільки я й Мену могли йому поспівчувати, бо мине втратили нікого з близьких. Своїх сестер я вважав чужими.Поки Тома мовчав у пітьмі, я, користуючись тим, що ніяк не міг заснути,намагався хоч трохи підбадьорити себе. Думав про Ла-Рок. Це невеличкестаровинне містечко, яке було за п’ятнадцять кілометрів од нас і яке тулилося до підніжжя пагорба, з півночі, як іМальвіль, захищала скеля. Сьогодні вранці, перебуваючи на головній башті, меніне вдалося щось побачити по той бік скелі, бо Ла-Рок можна розгледіти зМальвіля тільки дуже ясного дня. Якщо зважити, скільки часу витратив Тома здрузями, долаючи півторакілометрову відстань, що відділяла нас од Мальжака, томи ще довго не зможемо дістатися пішки до Ла-Рока, щоб у всьому переконатися.- Метро або підземні автостоянки, - озвався раптом Тома.В його голосі, як і в голосі Мейссоньє і, мабуть, моєму, бринів не біль, аякийсь сумовитий подив. Думки оберталися в моїй голові надзвичайно повільно.Мені не вдавалося навіть знайти логічний зв’язок між ними. Тільки згодом я збагнув, що хотів сказати Тома.- Ти знаєш автостоянку на Єлісейських Полях? - повів далі Тома тихим, алечітким голосом.- Авжеж.- Шанси нікчемні, - мовив Тома. - Цілком вірогідно, що люди, які перебували впідземних автостоянках і метро, врятувалися. Поки що. Але потім?- Що потім?- Там і їм каюк. Бігатимуть від виходу до виходу, а в результаті виявиться, щовсі виходи завалені руїнами.- Можливо, не всі, - сказав я.І знову запала мовчанка, цього разу триваліша, вона тільки підсилила в менедивне враження, нібито темрява, в якій ми перебували, згущувалася. Потім язрозумів-таки, що Тома, зважуючи шанси на порятунок жменьки парижан, думав просвою родину. Я повторив:- Можливо, не всі.- Припустімо, - мовив Тома. - Але це тільки відстрочує день їхньої загибелі. Вселі у вас автаркія. Ви маєте все: ковбасні вироби, зерно, багато консервів,варення, мед, бочки олії і навіть сіль, якою солите сіно. А в Парижі?- В Парижі є великі продуктові магазини.- Зруйновані або спалені, - сказав Тома суворо, мовби вирішив не плекати вженіяких надій.Я замовк. Так, він мав рацію. Зруйновані, спалені або пограбовані магазини.Пограбовані ордами тих, що вижили, які воюють між собою. Й раптом цілкомвиразно уявив собі страшну картину величезних міських руїн. Тонни зваленого накупи бетону. Кілометри зруйнованих будинків. Справжній хаос, в якому нічого незбагнеш, навіть не розшукаєш вулиці. Навкруги цілковита пустеля, тиша, запахзгарищ. А під розбитими будинками - мільйони трупів.Я добре знав автостоянку на Єлісейських Полях. Попереднього літа залишав тамсвоє авто, коли возив на два дні Біргітту до Парижа. Власне, сама обстановкавже страхітлива. Я уявив собі, як люди, що вижили, безнадійно бігають у темрявіпідземель, щоразу наштовхуючись на засипані виходи.Тепер, сам не знаю як, мабуть, виснажившись до краю, я заснув, і меніприснилися жахливі кошмари: підземна автостоянка на Єлісейських Поляхпереплуталася з метро, а метро - з мережею каналізації, а гурт людей, щовижили, - з пацюками. Я також був одним із тих пацюків і, водночас нібироздвоївшись, з жахом дивився збоку на свою метушню.Наступного ранку нас розбудив Момо, гамселячи кулаками в двері. На сніданокМену приготувала для нас невеличкий сюрприз. На довгий монастирський стіл убудиночку накинула строкату, трохи вже полатану баскську скатертину (найстарішуз дванадцяти скатертин, що їх тітка тримала складеними в шафі й що їх Мену дужедбайливо зберігала для мене, начебто я збирався жити два століття), наскатертину поставила пляшку вина, склянки, на кожну тарілку поклала по шматочкусала й шинки - це була ознака того, що Мену трохи розщедрилася відтоді, якдізналася, що Аделаїда житиме й опороситься, - а біля тарілок - по великійнамащеній смальцем скибці хліба.Коли зібралися всі, я сів, давши волю кожному вибирати собі місце. Тома сівправоруч від мене, Пейссу - ліворуч. Навпроти вмостився Мейссоньє. Праворуч віднього - Колен, ліворуч - Момо, а поряд з ним, на самому краєчку стола, - Мену.Не знаю, чи звичка в людей виробляється з першого разу, але цей порядок незмінювався в майбутньому, принаймні доти, доки нас було семеро в Мальвілі.Я відчував якусь нереальність, коли їв цей сніданок, який мало відрізнявся відтого, що його кожного ранку Мену пропонувала листоноші Будно; їв його задопомогою ножа й виделки, сидячи на стільці перед чистенькою скатертиною, йзовсім ніщо не нагадувало в великій залі будиночка про подію, яку недавно мипережили, хіба що патьоки розтопленого свинцю на каламутних невеличких шибкахвікон і сірий прошарок пороху та попелу на сволоках під стелею. Але Мену вжездогадалася підмести й помити кахляну підлогу, дбайливо начистити горіховімеблі, мовби цією заповзятливістю до життя й відновленням щоденних буднівпрагнула зовсім стерти зі своєї пам’яті страшну подію.Однак вона не змогла стерти той вираз, що був на обличчі в моїх приятелів. Усівони їли, ні на кого не дивлячись, не розмовляючи й майже не ворушачись, нібипогляди й рухи могли вивести їх зі стану оціпенйшя, яке анестезувало їхнєстраждання. Я передбачав, що пробудження буде страшним і викличе в них,особливо в Пейссу, нову хвилю відчаю. Після розмови з Тома й кошмарів, щоприснилися мені, цілу ніч я міркував і дійшов висновку, що єдиний спосібзапобігти шокові, що чекав на них, - це негайно знайти для них роботу й самомупрацювати разом з ними. Перечекав, доки вони не скінчили їсти, й мовив:- Послухайте, хлопці, хочу попросити у вас допомоги й поради.Вони підвели голови. Які в них були насуплені погляди! Однак завважив, що вонизреагували на мов звертання. Я сказав “хлопці” - так я не звертався до них ще зчасів “Гуртка”. Вимовивши це слово, я почав поводитися так, як поводився тоді,в дитинстві, й сподівався, що вони будуть наслідувати мій приклад. До того жслово “хлопці” означало також, що нам доведеться разом виконувати складнезавдання. Отже, крім прямого, це слово мало ще й переносне значення.Я провадив далі:- Завдання номер один. За першою огорожею лежать трупи двадцять одної тварини -одинадцятьох коней, шістьох корів і чотирьох свиней. Не кажу нічого про сморід,бо я не сам дихаю ним, але цілком очевидно, що більше не можна жити в такихумовах. Це може скінчитися тим, що ми також поздихаємо. Ну ось, - вів далі я, -перше й найневідкладніше завдання: що нам слід зробити, аби позбутися цихтрупів? На щастя, мій трактор, якого я поставив у “Материнстві”, непошкоджений. У мене є дизельне пальне, не дуже багато, але є. Маю такожвірьовки й навіть линви. Ну, то що ми можемо вдіяти з оцим причандаллям?Вони пожвавішали. Пейссу запропонував вивезти “бідних тварин” на смітник, щобіля Мальжака, й залишити їх там. Але Колен зауважив, що в нашій місцевостівітри віють переважно із заходу й вони доноситимуть до нас сморід від цієїмогили трупів. Мейссоньє наполягав розвести багаття біля шляху над смітником іспалити їх. Проте я не погодився спалювати двадцять одну тварину, бо треба булоб дуже багато дров. Адже нам потрібно буде чимало дров узимку, щоб варити їжу йзігрівати свою оселю. Мабуть, то буде нашим найважчим завданням - рубати йзбирати то тут, то там, часто навіть досить далеко, напівобгорілі стовбури йгілляки і тягти їх аж сюди.Коленові спав на думку піщаний кар’єр у Рюнах. Він містився неподалік. До нього вниз збігав шлях, туди легко можнабуло дістатися возом. А поскидавши тварин у кар’єр, ми могли б присипати їх піском.Хтось, не пригадую, хто саме, зауважив, що доведеться довго працюватизаступами. Тома обернувся до мене:- Ти ж казав мені, що разом із Жерменом застосовував вибухівку в скелястихмісцях, коли копали канаву для електричного кабеля до Мальвіля?- Так.- У тебе залишилося хоч трохи вибухівки?- Дюжина зарядів.- Більше нам і не треба, - сказав Тома. - Не доведеться працювати заступами.Беруся обвалити на тварин стіну кар’єру.Ми перезирнулися. Теоретично справу було розв’язано, але кожен знав, що виконувати її практично буде не дуже приємно.Мені не хотілося, щоб вони замислилися над цим.- Треба також ухвалити ще одне рішення, і то дуже швидко. Маю на оці поля. Осьяка проблема хвилює мене: чи варто знову пересівати їх? У мене досить ячменю йсіна. Одне слово, маю чим прогодувати двадцять тварин аж до нового врожаю.Звісно, як ви самі знайте, врожаю сімдесят сьомого року! Але з іншого боку,оскільки в мено залишилися тільки три тварини, то мені вистачить, сіяай ячменю,щоб прогодувати їх аж до сімдесят восьмого року. Є також чим годувати й льоху.Це скоріше перед нами самими виникає проблема хліба, адже в мене нема зерна,хіба що тільки на насіння.Раптом у всіх обличчя споважніли. Було страшно залишитися без хліба, якого здавніх-давен вони наїдалися досхочу. Адже вони не знали ніколи, що таке бутибез хліба, не знали цього й їхні батьки, навіть під час війни. Мені часторозповідав дядько, що в нашій місцевості в 1940 році, незважаючи на картковусистему, що її запровадив Віші, використовувалися старі пекарні й нишкомвипікали вдосталь хліба. “Так, - казала Мену, - мій дідусь не раз розповідавпро тяжкі часи. Але, Емманюелю, я не чула ніколи від нього, що йому бракувалохліба”.Це було доказом того, що забулися перекази про колишні голодовки, але не зникспоконвічний страх у свідомості селянина.- Я погоджуюся з тобою щодо врожаю нинішнього року, - озвався Пейссу. - Вчора,повертаючись із Мальжака, я копнув патиком пшеничну ниву. - Це здалося менідоброю ознакою, що йому спав на думку такий спогад після того, що тільки-но вінвідчув. - І я не знайшов нічого, - мовив він, одночасно розтуливши долоні надстолом, - нічогісінько. Земля неначе спечена. Можна подумати, що вонаперетворилася на порох.- Скільки в тебе насіння пшениці? - спитав мене Колен.- Вистачить, щоб засіяти два гектари.- Ох, усе ж таки, - зітхнув Мейссонье.Мену стояла трохи осторонь, не хотіла заважати чоловікам розмовляти, але уважноприслухалася до кожного слова. А коли Момо почав бігати навколо столу, вонаперегородила йому шлях і дала ляпаса, після чого той забився в куток і тамзаскімлив.- На мою думку, - мовив Мейссонье, - ти не ризикуєш нічим, якщо зореш і засієшпівгектара.- Ти не ризикуєш нічим! - роздратовано повторив дебелий Пейссу, з докоромглянувши на Мейссонье. - Ти не ризикуєш нічим, тільки можеш втратити насіння,яким засієш півгектара землі. І ти, столяре, вважаєш, що це тобі ніщо? (Цяіронічна й водночас добродушна манера називати людей за їх фахом була властивачленам “Гуртка”). А я кажу тобі, що на землі тепер за цілісіньке літо невиросте жодна кульбаба. Якщо навіть поливатимеш її.Він поклав на стіл руку й, посунувши її вперед, схопив склянку й спорожниводним духом, ніби бажав надати вагомості своїм словам. Я подивився на нього зполегшенням: у суперечці Пейссу був знову самим собою.- Згоден з Пейссу, - сказав Колен. - Те місце на луках, де на Великдень тиспалюєш стару траву, стоїть голе цілісіньке літо. Тільки наступної весни вонопочинає зеленіти. А що таке купка спаленої трави проти того, що зазнала теперземля?- Та все ж, - озвався Мейссонье, - якщо глибоко зорати, добре перегорнутиземлю, то не бачу причини, чому б вона не вродила.Я слухав і дивився на них. Мене переконало зовсім інше міркування, а неаргумент Мейссонье. Не міг я повернути їм сім’ї, але принаймні міг поставити перед ними мету, спонукати їх до дії. Інакше,закопавши коней, вони зниділи б потім від бездіяльності,- Вислухайте мене, - сказав я. - В принципі я цілком згоден з тим, що казалиПейссу й Колен. Однак усе ж таки можна спробувати, хоча б задля експерименту. -Я трохи помовчав, щоб це вагоме слово якось вплинуло на них. - І це забере внас небагато насіння.- Я ж те саме казав, - докинув Мейссонье. Я провадив далі:- Справді, в мене є невеличка нива в Рюнах, з півгектара, не більше. Вонаодразу ж за рукавом, що тече попід скелею, але дядько добре осушив її, воначудово збереглася. Минулої осені я добре угноїв цю ниву, і можна спробувати щераз зорати й пересіяти її. На півгектара небагато піде зерна. Якщо веснавидасться сухою, ми зможемо навіть її зрошувати, адже Рюна зовсім поряд... Менебентежить інше, чи вистачить у нас пального, коли ми закопаємо тварин.Доведеться змайструвати якийсь плуг, - я подивився на Мейссонье та Колена, - йнавчити Бурку тягнути його, - я подивився на Пейссу, бо той мав коня, якимобробляв свій виноградник.- Я дуже хотів би побачити, - несподівано здався Пейссу, - що ти збереш насвоїй ниві, якщо засієш її.- Не кажи “ти”, Пейссу, кажи “ми”.- Все ж таки, - мовив Пейссу, - Мальвіль належить тобі.- О ні, - сказав я, похитавши головою, - так було досі. Уяви собі, що завтра япомру від якоїсь хвороби або під час якогось нещасливого випадку, що тоді буде?Хіба є десь нотар, який би оберігав права на спадщину? Або якийсь спадкоємець?Мальвіль належить тим, хто в ньому працює.- Я теж такої думки, - озвався Мейссонье, задоволений тим, що хоч раз мої словазбіглися з його принципами.- І все ж таки,.. - недовірливо мовив Пейссу.Колен мовчав, але подивився на мене, й на обличчі в нього з’явилася тінь його давньої усмішки. Здавалося, він погоджувався, але що відцього змінювалося?- Отже, домовилися? - сказав я. - Коли закопаємо тварин, змайструємо собі цьогоплуга й сіятимемо в Рюнах.Хтось пробурмотів на знак згоди, я підвівся, а Мену з осудливим виглядомзаходилася прибирати зі столу. Сказавши, що Мальвіль залежить тепер усім, япоставив її на один рівень з іншими й відібрав у неї всю її силу й славу єдиноїтут після мене господині. Однак пізніше вона дійшла висновку, що колективізаціяМальвіля - це, з мого беку, лише ввічлива форма розмови, щоб підбадьорити своїхгостей, і заспокоїлася.Я не хочу розповідати, як ми закопували тварин, бо то було жахливо. Найважче,мабуть, було витягувати коней зі стаєнь, бо вони набрякли й довелося ламатистіни.Треба також подумати про одяг, бо Колен, Мейссоньє та Пейссу мали тільки робочевбрання, в якому прийшли до мене в день події. Завдяки тому, що я зберіг усюдядькову одежу, до послуг Мейссоньє був цілий гардероб. А ось екіпіровка Коленазавдала чимало клопоту. Довелося переконуваги Мену, щоб вона віддала йому одягсвого чоловіка, який зберігала в нафташні ось уже два десятки років, навіть несподіваючись колись вбрати в нього Момо, бо той був набагато вищий на зріст. Таце все-таки не причина, щоб віддавати комусь чоловіків одяг! О ні! НавітьКоленові! Довелося всім нагримати на неї й пригрозити, що заберемо силоміць, ажпоки вона нарешті поступилася. Але віддала тільки половину свого скарбу.Щодо Пейссу, то все було безнадійно. Пейссу на півтори голови вищий заМейссонье й за мене, він був дуже широкий у плечах, тому не міг одягти моїпіджаки. Сердега відчував страх від самої думки, що колись залишиться зовсімголий. На щастя, він виплутався з цієї біди, а як саме, розповім пізніше.Мену бурчала від ранку до вечора, шкодуючи за всіма вигодами, яких тепер більшене мала. Двічі на день клацала еяектровимикачем або за звичкою вмикала велектромережу млинок, на якому молола каву (в запасі в неї залишилося кількакілограмів немеленої), й щоразу лаялася. Вона надто звикла до своєї пральноїмашини, електричної праски, дека, радіо, що його слухала (або не слухала), колипоралася на кухні, до телевізора, якого дивилася кожного вечора до кінцяпрограми. Полюбляла авто й за життя дядька вигадувала різні причини, щоб середтижня її везли до Ла-Рока, не рахуючи суботи, коли їздила туди на ринок. Навітьлікарів, до яких ніколи раніше не ходила, почало бракувати їй відтоді, як їх нестало. Її прагнення побити рекорд рідної матері й “розміняти сотню років”здалося їй нездійсненним, і вона нарікалана це щодня. “Я згадую про всі тідурниці, - казав мені Мейссоньє, - що їх говорили “ліваки” про суспільствоспоживання. Послухай трохи Мену: що для неї гірше від суспільства, в якому немабільше чого споживати?”Або від суспільства, в якому не можна більше почитати пресу своєї партії. БоМейссоньє дуже бракує його преси.Нарешті Мейссоньє розшукав у кочегарці стару підшивку газети “Монд” (за 1956рік - рік республіканського фронту!). Він схопив її і сказав мені зпрезирством:- “Монд”! Але ж ти знаєш, що я думаю про об’єктивність цієї газети!Однак він з цікавістю прочитав усі номери, один за одним, від першої доостанньої сторінки. Навіть хотів нам прочитати окремі уривки. Та Колен, забувшипро будь-яку поштивість, закричав:- Наплювати нам на твого Гі Молле і його війну в Алжірі! Двадцять років спливловідтоді, коли усе це відбувалося!- “Мій” Гі Молле! - обурено вимовив Мейссоньє, обернувшись до мене.Від Мену я довідався, що Колен і Пейссу не зовсім мирилися в своїй кімнаті,потім час од часу кожен з них скаржився мені на свого товариша.Я спитав Мейссоньє, чи не погодився б він оселитися в кімнаті Пейссу замістьКолена. Бо твердо вирішив: Пейссу не повинен лишатися сам.- Взагалі, - сказав Мейссоньє, - я завжди належав до тих, кого приносили вжертву. Ще за часів “Гуртка” мені набридли ці коники. Пейссу - не дужерозумний, а Колен не відповідає; за свої вчинки. Ти ж надто полюбляєшкомандувати. Не кажу вже про інших.- Ну, ну, - мовив я, всміхнувшись, - ти, як секретар первинного осередку, все жтаки звик до отих коників.Мейссоньє не підвів голови.- Запам’ятай, - провадив він далі, - я ставлю Пейссу на двадцять голів вище від Колена,навіть якщо Колен завжди був твоїм улюбленцем. Колен може бути люб’язним, однак він буває й дуже уїдливим. Пейссу - золотий хлопець. Та все ж,якщо я оселюся в кімнаті Пейссу, треба попросити його, щоб він менше вдававсядо спогадів, бо від них у мене вже розколюється голова.Він мовби заціпенів і поринув раптом у задуму, кутики його вуст опустилися, івін навіть похилив голову.- Ну ось, щодо спогадів, то один з них мені допікає особливо, і я хочуподілитися ним з тобою, щоб більше не згадувати про нього. Я не хотів бипережовувати одне й те саме багато разів. Уранці дня “Д” мій маленький Франсісхотів піти зі мною до Мальвіля, щоб подивитися на замок, і я вже був дозволивйому, але Матільда затялася, мовляв, не вплутуй дитину з самого малку у своюбрудну політику. Я завагався. І мій хлопчик дуже засмутився. Але напередодніввечері я посварився з Матільдою “через свою політику” - ти ж бо знаєш жінок.Спершу я вмовляв, вмовляв її, а потім буркнув: “Та невже ти ніколи невгамуєшся”. Однак раптом відчув, що мені набридли ці сварки, й сказав: “Гаразд,я піду сам”. Одне слово, не хотілося мені ще однієї сварки. Я виявивлегкодухість. І Франсіс залишився вдома. Дивився на мене, і з очей йогокотилися сльози. А якби я не був таким боягузом, Емманюелю, мій Франсіс був биживий.Він замовк. Я також мовчав. Сподіваюся, йому полегшало на душі, коли вінподілився зі мною своїм лихом. Не знаю, про що ми ще з ним розмовляли, алерозмовляли. Й увесь цей час я запитую себе, як мені тактовно сказати Пейссу,щоб він менше згадував про своє горе.Аделаїда зачекала, поки ми закопаємо тварин, а тоді народила з дюжину поросят.Та ми змогли порахувати їх лише тоді, коли вона підвелася, - їх було аж п’ятнадцятеро. І ми, зіпершися підборіддям на дерев’яний брус перегородки, одразу ж почали дискутувати про те, що в нас з’явився надлишок нових харчів, і міркували, як найрозумніше використати їх. Бо,на жаль, ми не мали чим вигодувати п’ятнадцятеро свиней. Доведеться одразу ж, як тільки вони перестануть ссати,пожертвувати деякими з них. Ми вдавали, що глибоко цим засмучені, хоч у самихуже котилася слина в роті від думки про молоде порося, підсмажене на вогнікаміна. Я помітив тоді, що ця пожадливість викликала в нас якусь гарячковість.Вона не мала ніякого зв’язку, як бувало раніше, з життєрадісністю, а скоріше виникла зі страху передмайбутнім. Спогади про колишні бенкети відігравали тепер у нашій розмові якусьнезвичну роль - це доказ того, що страх зостатися без нічого й далі потай наскатував.За два дні Принцеса народила бичка, який зможе в майбутньому ціною змішанняродинної крові забезпечити можливість своєму поріддю вижити. Все це відбувалосяне так просто, тому мусила втрутитися Мену, яка покликала на допомогу Пейссу.Але той відмовився. Справді, й у своєму домі він не любив цього, боявся, щозробить щось не так; то завжди його Іветта допомагала корові отелитися, а колибули якісь ускладнення, він біг по Колена. “Ну що ж, хай тоді буде Колен”, -коротко сказала Меяу. Цієї ночі ми зібралися всі тут, щоб допомогти Мену, яприсів навпочіпки й тримав велику свічку, взяту з льоху. Я весь спітнів одзбудження, а також від різкого запаху. Отелення тривало чотири години, й ми,хвилюючись, мовчали. За якусь мить мені набридли й свічка, й тварина, тому япередав свічку Мейссоньє; через кожні чверть годили вона переходила з рук уруки, аж доки знову не опинилася в мене. З Момо не було ніякої користі, вінплакав у стійлі Любоньки від самої думки, що ми можемо втратити єдину нашукорову і, хто знає, може, й Любоньку також, яка не забариться ожеребитися. Вінвисловлював свої побоювання вголос, монотонно бурчав і скиглив, раз чи двічіМену підводила голову й картала його, однак без звичних різких слів, бо самабула надто стривожена. Момо відчув, а не осягнув розумом материнськупересторогу, й перестав скиглити.Коли нарешті бичок з’явився на світ, у якому тепер не було більше випасів, Мену, не довго думаючи,назвала його Принцом.Швидке одужання матері й поява її нащадка трохи нас заспокоїли, й знову до насповернувся оптимізм, який, на жаль, розвіявся за кілька днів, коли Любоньканародила лошичку.Любоньці було чотирнадцять років, Бурці - три. А Насмішці (саме так назвавлошичку Момо, мабуть, тому, що вона нас розчарувала) - один день. Три кобилицірізного віку й різної породи, але всі три приречені померти, не залишивши пособі нащадків.Цього вечора ми довго сиділи сумні в будиночку.Коли ми закопали тварин, витративши решту дизельного пального, я вирішиввикористати свій запас бензину - за винятком п’ятилітрового бідона, що його залишив про всяк випадок, - для роботи бензопилки.Й поки Мейссоньє та Колен переробляли плуг, що його колись тягав мій трактор,на кінний, я з Пейссу й Тома почав запасатися дровами на зиму, намагаючись нечіпати навіть покалічені стовбури, під корою в яких ще був сік.Бурка стояла покірно, коли на неї надів посторонки, адже вона вже звикла досідла й тепер дозволила впрягти себе в голоблі, що їх Мейссоньє припасував домого причепа. Почорнілі дерева, що їх ми поскидали на купи то тут, то там,інколи навіть далеченько від Мальвіля, ми везли до замку й складали в одному ізстійл за першою огорожею.. Від дня події над нашими головами висіло темно-сіре небо. Було холодно. Сонцене з’являлося. Й ні разу не випадав дощ. Від посухи земля, вкрита попелом,перетворилася на порох, і за найменшого подиху вітру здіймалися чорні хмари, щебільше затягуючи обрій. Притиснувшись один до одного за столом у Мальвілі, якийзахищали вікові мури, ми ще трохи відчували життя. Але тільки-но ступали зафортечну стіну, нас огортав смуток. Нас гнітило все: обгорілий краєвид, скелетипочорнілих дерев, свинцевий ковнак над нами, тиша спустошених рівнин. Язавважив, що ми розмовляли мало й тихенько, наче на цвинтарі. Коли сірістьтрохи розсіялася, ми сподівалися, що з’явиться сонце, однак вона знову згущалася, з ранку до вечора огортаюча настьмяними сутінками.Тома казав, що це після атомних вибухів надто багато пилу здійнялося встратосферу, який тепер і перепиняв шлях сонячному промінню. Однак він вважав,що було б добре, якби дощ якомога довше не випадав. Бо якщо це вибухнули“брудні бомби” навіть на великій відстані від Франції, дощ міг принести наземлю радіоактивні опади. Щоразу, коли ми виїздили возом з Мальвіля, віннаполягав, щоб брали з собою дощовики, рукавиці, чоботи й головні убори,наголошуючи, що й цього для захисту замало.Вечорами в будиночку епохи Відродження, незважаючи на весняну пору, була надтохолодно, й ми, повсідавшись у залі навколо одного з двох камінів і підтримуючив ньому невеличкий вогонь, якийсь час розмовляли, щоб, як казала Мену, “не йтилягати спати, мов тварини”.Я брав участь у розмові, але іноді, сидячи на низенькому табуреті, зіпершисьплечима на камін, читав біблію. Мену, вмостившись біля каміна, поправлялаполінця, коли полум’я опускалося надто низько, або підкладала під них гілочки, які тримала підлавою.У своєму посмертному листі, який я знав напам’ять, дядько радив мені читати біблію: “В цій книзі важливі не звичаї, важливамудрість”, проте я настільки був зайнятий Мальвілем і турботами про худобупісля його смерті, що “не встигав” цього робити. А тепер, хоч я ще більшевтомлювався, ніж раніше, час, дивна річ, змінився, він став сприятливіший, і япомітив, що можу “встигнути”, коли цього захочу.Того вечора, коли Любонька народила Насмішку, - не наважуся думати, що на насвплинуло її ім’я, скоріше її лагідна мати, яка ніколи раніше не була такою примхливою, -розмова, як я уже зазначав, була в нас дуже сумна. Спершу під час вечері насгнітила нестерпна тиша. Потім, коли Мену й Момо розставили стільці й посідалибіля вогню (одне навпроти одного, а я читав, зіпершись спиною на камін,мовчання тривало так довго, що ми майже прочитали в Коленових очах його дутмки:через двадцять п’ять років не залишиться більше жодного коня.- Двадцять п’ять років, - озвався Пейссу, - це надто мало! А я, скажу тобі, бачив у Жіро -не в того з “Вольпіньєра”, а з “Кюссака” - одного мерина, якому йшов двадцятьвосьмий рік. Правда, він був трохи підсліпуватий і аж скрипів од ревматизму,але ще добре виорював виноградник Жіро.- Ну, окажімо, тридцять років, - мовив ‘Колен, - додамо ще п’ять років. Більш як тридцять років Насмішка не протягне. Й Бурка теж. АЛюбоньчині й кості давно згниють.- Замовкни, - гримнула Мену на Момо, який сидів, точніше майже лежав білякаміна навпроти неї й залився слізьми, коли почув про майбутню смерть Любоньки.- Це буде не завтра, а через тридцять років. А що з тобою, дурнем, буде черезтридцять років? Ти хіба знаєш?- Усе ж таїш, - озвався Мейссоньє, - Момо зараз сорок дев’ять років. За тридцять років він матиме сімдесят дев’ять і буде ще не дуже старий.- А я скажу тобі, - мовила Мену, - моя мати вмерла в дев’яносто сім років, але я не сподіваюся прожити стільки, особливо тепер, колинемає медицини, бо навіть звичайнісінький грип може загнати в могилу.- Це ще не доказ, - сказав Пейссу. - Навіть у ті часи, коли в селі буламедицина, ти не так уже й часто зверталася по допомогу до неї. А були ж люди,що дожили до глибокої старості. Наприклад, мій дід.- Ну, скажімо, п’ятдесят років, - мовив Колен, і в його голосі забринів гнів. - За п’ятдесят років усі ми повмираємо, геть усі, за винятком хіба Тома, який матиметоді сімдесят п’ять. Ну, хлопче, - докинув він, обернувшись до Тома, - тобі буде весело, колизостанешся сам у Мальвілі.Запало гнітюче мовчання. Я не міг бачити Мену, бо вона сиділа позаду, невиразнобачив і Момо, який розлігся навпроти мене, бо його прикривало полум’я й дим. Однак мені зручно було дивитися на чотирьох чоловіків, які сиділиобличчям до мене, оскільки я сидів спиною до вогню, який зігрівав мені тількиправий бік, а лівий так змерз, що невдовзі я перебрався з табуретом і книжкоюна другий бік каміна.Тома, як і завжди, був байдужий. На доброму круглому обличчі Пейссу з широкимротом, довгим носом, великими, трохи вибалушеними очима й таким вузенькимчолом, що здавалося - чуб починався майже біля брів, залягла тінь смутку. Тагоре малюка Колена було найболючішим. Бо воно, хоч і не стерло з його обличчяусмішки, вбило в ньому всю радість. Мейссоньє виглядав знебарвленим, наче давняфотографія. Обличчя в нього було худе, очі сірі, надто близько посаджені, лобвузький і високий, чуб підстрижений коротко, під щіточку.- О ні, - сказав Пейссу, повернувши голову до Колена. - Ніхто не можезапевнити, що Тома, хоч він і наймолодший, залишиться тут останнім. У такомуразі на мальжакському цвинтарі лежали б тільки літні люди, але ти знаєш, що цене так. Кажучи це, я не хотів образити Тома, - додав він ввічливо, трохинахилившись до Тома.- В усякому разі, - озвався байдужим голосом Тома, - якщо я залишуся сам, топроблеми не виникне. Вилізу на головну башту й стрибну звідти.Мені не сподобалися його слова, надто тепер, коли всі перебували в пригніченомустані.- Бачиш, синку, - мовила Мену, - а я іншої думки. Якщо б я зосталася сама вМальвілі, то не наклала б на себе рук, бо залишаться ще тварини, яких требадоглядати.- Справді ж бо, тварини, - озвався Пейссу.Я був вдячний йому, що він одразу ж підхопив тон Мену.- Тварини, - сказав малюк Колен з прикрістю, яка була цілковитим контрастом дойого грайливої й пустотливої веселості, що її колись він вкладав у свої слова,- зуміють прожити й без тебе. О, звісно, не тепер, коли все згоріло. Але тоді,коли трава виросте знову, варто тільки тобі відчинити ворота, й Аделаїда таПринцеса щось собі знайдуть.- Тварини, - мовила Мену, - це також товариство. Ось пригадую, як Поліназалишилася сама на фермі, коли її чоловік помер від апоплексичного удару, асина вбили на алжірській війні. Вона казала мені: “Мену, не повіриш, але ярозмовляю зі своїми тваринами цілісінький день”.- Поліна була стара, - сказав Пейссу, - а чим люди старіші, тим більше хочутьжити. Сам не розумію чому.- Зрозумієш, коли постарієш, - відповіла Мену.- Я сказав це не про тебе, - мовив дебелий Пейссу, намагаючись нікого необразити, - до того ж тебе не порівняєш з Поліною. Вона вже майже неворушилася. А ти ще, нівроку, бігаєш.- О так! - вигукнула Мену. - Я бігаю! І бігаю так добре, що колись забіжу аж нацвинтар. Та замовкни ж, дурню, - звернулася вона до Момо, - ми ж говоримо непро завтрашній день.- А мене лякає інше, - озвався Мейссоньє. - Думаю про це відтоді, як Аделаїдата Принцеса привели на світ своє потомство. За п’ятдесят років на землі не залишиться жодної людини, а худоба й свині ажкишітимуть.- Справді, - сказав Пейссу, спершись ліктями на коліна й схилившись уперед. - Ятакож думаю про це. Й скажу тобі, Мейссоньє, одна й та ж думка не дає меніспокою: Мальжак з лісами, луками, худобою - й без жодної людини.Запала тиша, й усі, насупившись, обернулися обличчям до полум’я, немовби могли розгледіти в ньому те майбутнє, що його описував Пейссу:Мальжак з лісами, луками, худобою - й без жодної людини. Я дивився на приятеліві пізнавав себе в них. Людина - єдина жива істота, яка може подумати про власнусмерть, і тільки її єдину ця думка доводить до розпачу. Яке дивне створіння:воно так прагне водночас самознищення й самозбереження.- Авжеж, - провадив далі Пейссу, мовби підсумовуючи тривалі роздуми, - замаловижити самому. Треба подбати, щоб життя тривало й після тебе.Мовивши ці слова, він, мабуть, згадав Іветту й своїх двох дітей, бо раптомобличчя в нього закам’яніло.- Ми не знаємо, чи то тільки нам пощастило вижити, - сказав я перегодя. -Мальвіль захистила скеля. Цілком вірогідно, що є інші куточки й, можливо,зовсім недалеко від нас, де теж врятувалися люди.Однак я не хотів вести мову про Ла-Рок, не бажаючи викликати в них марнихсподівань.- Та все ж, - мовив Мейссоньє, - такий льох, як у Мальвілі, рідко де знайдеш.Я похитав головою..- Не так льох, як скелю. Візьмімо хоча б тварин з “Материнства”, вони жвитримали.- “Материнство”, - сказав Колен, - це печера, причому дуже глибока. До того жневідомо, може, тварини витриваліші від нас.- Гадаю, - сказав я, - що ми духовно набагато стійкіші.- Як на мене, - озвався Тома, - то тварини постраждали менше. Спекота в“Материнстві” була більша, але, мабуть, не така тривала. Повітря охолодилосянабагато швидше. Там не було того пекла, що його ми звідали в льоху. -Подивившись на мене, він додав: - Але я такої думки, як і ти. Всюди мали бякісь люди вціліти. Навіть у містах.Він раптом замовк і міцно стис губи, ніби боявся сказати ще щось.- Розумієш, я щось не вірю в це, - сказав Мейссоньє, похитавшж/головоЮі Колензнову звів брови, а Пейссу знизав плечима.Вони дуже довго мовчали. Я подивився на годинник: не було ще й дев’яти. Не всі виділені на сьогодні дрова згоріли; в каміні. Шкода булорозлучатися з теплом і йти так рано лягати спати в холодних кімнатах. Я почавзнову читатми, але недовго.- Що ти читаєш, бідолашний Емманюелю? - спитала Мену.Слово “бідолашний” було виявом прихильності, але воно не означало, що Менужаліє мене.- “Старий завіт”. - І додав: - Святе письмо, якщо хочеш знати.Я був переконаний, що Мену знала з біблії тільки стисло викладені йпідсолоджені версії, що їх читали їй з катехізису.- Еге ж, - сказала вона, - тепер я впізнаю цю книжку, твій дядько її частотримав у руках.- Як, - спитав Мейссоньє, - ти читаєш оце?- Я пообіцяв дядькові, - відповів я коротко, відтак додав: - До того ж меніздається, що це цікаво.- Та ну ж бо, Мейссоньє, - сказав Колен і, здалося, усміхнувся, як колись. - Тизабуваєш, що був найкращим учнем на уроках із закону божого.- Мейссоньє вислуговувався, - сказав Пейссу з ледь помітним спалахом веселості,- Він тобі читав усе це напам’ять, наче по писаному. А мені особливо запам’яталося хлоп’я та його брати, які продали це хлоп’я, наче раба. Авжеж, - мовив він, хвилину подумавши, - в сім’ї теж вдаються іноді до підлості.Запала тиша.- Може, прочитаєш нам уголос? - сказала Мену.- Вголос? - спитав я.- Щодо мене, - сказав Пейссу, - то я із задоволенням послухаю всі ті історії,яких не знаю.- Емманюелів дядько, - мовила Ману, - вечорами читав мені окремі місця зі своєїкнижки.- Емманюелю, ти примушуєш себе просити, - сказав Колен.- Та ну ж бо, - наполягав Пейссу.- Боюся, що це нажене на вас нудьгу, - сказав я, намагаючись не дивитися наТома.- Ні, ні, - відказала Мену, - так набагато краще, ніж гомоніти або думатихтозна-що. - Й вона додала: - Особливо тепер, коли немає телебачення.- Згоден з тобою, - сказав Пейссу.Я подивився на Мейссоньє, потім на Тома, однак ні один, ні другий і не глянулина мене.- Я хотів би, щоб усі були згодні, - сказав я перегодя, а оскільки вони й далімовчки дивилися на вогонь, я звернувся до Мейссоньє: - Ну, а ти що скажеш,Мейссоньє?Він не сподівався такого відвертого наступу, випростався й зіперся плечима наспинку стільця.- Я - матеріаліст, - мовив з гідністю. - Але тепер, коли мене не примушуютьвірити в бога, я хоче послухаю історію іудейського народу.- А ти, Тома?Розслабившись, тримаючи руки в кишенях, Тома прикипів очима до носків своїхчеревиків.- Якщо ти читаєш біблію собі, - сказав він безбарвним тоном, - то чому б тобіне читати її вголос?То була двозначна відповідь, але я вдовольнився й нею. Я подумав також, щочитання принесе розраду моїм приятелям. Удень вони працювали, а ввечерінаставали для них тяжкі хвилини, їм бракувало родинного затишку. До того жжиття первісних племен, описане в біблії, мало відрізнялося тепер від нашогожиття.Я перейшов із згорненою книжкою й табуретом на другий бік каміна. Менупідкинула у вогонь гілок, щоб присвітити мені; я розгорнув біблію на першійсторінці й почав читати “Буття”.Мене пройняло почуття іронії. То була, безперечно, чудова поема. Вонаоспівувала створення світу, а я читав її в зруйнованому світі людям, які всевтратили.

Примітка Тома

Оскільки окремі деталі ще свіжі в пам’яті читача, я хотів би вказати на дві помилки в Емманюелевій розповіді.1. Гадаю, що Емманюель багато разів непритомнів у льоху, бо я ні на хвилину невідходив од нього, проте він не бачив мене й не відповідав мені, коли язвертався до нього. В усякому разі, запевняю: я не бачив, щоб він пірнав уцебер від машинки для миття пляшок. І ніхто інший не бачив цього. Мабуть,Емманюелеві все це примарилося, так само, як і докори сумління за свій“егоїзм”.2. То не Емманюель причинив двері льоху після “жахливої” появи Жермена. Їхзачинив Мейссоньє. Перебуваючи в напівпритомному стані, Емманюель, очевидно,уявив себе на місці Мейссоньє, рухи якого, дивна річ, описує достеменно так,ніби то були його рухи, зокрема те, як Мейссоньє порачкував аж до дверей, алене наближався до Жерменового тіла.Я хотів би додати ще одне зауваження.Хоч я й атеїст, однак нічого не маю проти церкви, і якщо поводився трохистримано, коли Емманюель почав читати біблію, то тому, що ця церемонія, -можливо, слово це не точне, але іншого не знаходжу, - здавалося мені, ще дужчепідсилить те, що вже було: майже релігійний характер впливу, який Емманюельсправляв на друзів. Тим більше, що Емманюель читає текст гарним, поваленим,сповненим почуття голосом. Я не маю нічого проти: Емманюель - людина зблискучою уявою й з хистом літератора. Однак мені здається небезпечним зовсімінше: сказати, що “Буття” - “чудова поема”, - означає забути про безлічнаукових помилок, якими воно рясніє.

VI

У перші тижні після події я був під враженням сірості - не тільки внавколишньому середовищі, а й у нашому житті, - глухого болю, тупцювання намісці, похмурого обрію, марних зусиль. Бо ми працюємо багато, часто керуючисьтільки мотивами дисципліни, а також тому, що прагнемо, хоч і не горимо великоюлюбов’ю до життя, організуватися., щоб вижити.Поки Мейссоньє й Колен домайстровують плуга, в який можна буде запрягти Бурку,ми, Тома, Пейссу й я, запрягаємося в працю менш нагальну, однак вона принесекористь у майбутньому: збираємо, лічимо й сортуємо в коморі всі металевіпредмети, навіть ті, які, на перший погляд, можуть видатися малозначними, але,оскільки їх більше неможливо виготовити, віднині вони стають неоціненними.Звісно, ми почали з сільськогосподарського реманенту та всілякого дріб’язку. З усім цим раніше я поводився не дуже дбайливо, бо якийсь лом, що йогозалишають іржавіти в траві або просто гублять, досі легко було замінити іншим.Відтепер слід переконувати себе, що таке недбальство - майже злочин.Комору я розмістив на першому поверсі головної башти, де стояли шафи для яблукз мого саду, якого нині вже не було. Знаряддя поскладав у скриньки, щозамикалися, й зі згоди Тома ми призначили його комірником. Це означало, щовідтепер жодне знаряддя не видаватиметься нікому й не зберігатиметься ні в когобез його запису й зазначення часу видачі.Скінчивши цю справу, я згадав, що під час відбудови Мальвіля поскладав у вільнестійло за першою огорожею старі дошки, в яких було повно цвяхів; ранішезбирався їх використати для розпалювання взимку камінів. Які то були колисьзабаганки! А тепер треба кінчати з цим март нотратством. Нічогісінько більше неможна викинути: жодного клаптя паперу, жодної обгортки, жодної порожньоїконсервної бляшанки, жодної пластикової пляшки, жодного шматка мотузки, жодногозігнутого або поіржавілого цвяха.Ми винесли зі стійла старі каштанові дошки. За допомогою молотка й кліщів,намагаючись не зруйнувати шапочки, повисмикували з них цвяхи. А вирівнявши їхна плескатому камені, поскладали відповідно до величини кожного з них ускриньку в коморі. Щоб зекономити бензин на бензопилці, ми відпилювализвичайною пилкою зогнилі й зіпсовані частини дерева (тільки вони призначалисятепер на дрова), очищали дошки від штукатурки й цементу, що прилип до них,сортували їх за величиною й акуратно складали на купу в стійлі, підкладаючи підних клинці, щоб взимку вони не покривилися.Сподіваючись відвідин туристів, я запасся велетенськими свічками. У мене їхзалишилося дві дюжини в пачці, чотири майже цілісінькі на бра в льоху і двіспалені до половини.Ми вирішили світити ними дуже ощадливо. В мене лишилося ще дві бочки олії, іКолен поробив каганці з циліндричних консервних бляшанок. Він пробив з одногобоку стінку бляшанки в такий спосіб, щоб на ній утворився своєрідний дзьобик, вякий просувався ґнотик - звичайнісінький пучечок конопляного повісемця, а зпротилежного від дзьобика боку припаяв до бляшанки металеве вушко, вирізане зкришки. Колен зробив стільки каганців, скільки було кімнат у Мальвілі, цебточотири. Після закінчення посиденьок кожен засвічував каганця і йшов з ним досвоєї кімнати. Розподіляти олію доручили Мену, вона також розпоряджалася йдругою бочкою олії, виділеною для споживання, проте поки що її не починали.Помивши й обстругавши планку, Мейссонье наніс на неї позначки, зробивши в такийспосіб своєрідну мірку, яка допомогла нам визначити, що за два тижні ми дужемало взяли олії з першої бочки. За підрахунками Тома, якщо дотримуватися такоїж дози, ми випорожнимо її аж через шість років. Потім доведеться шукати іншогоджерела освітлення, бо малоймовірно, що хоч один горіх виживе після того, щосталося.У мене були ще два електричні ліхтарики з двома майже новісінькими батарейками.Один я віддав Мену до надбрамної башти, а другий залишив у головній,домовившись, що ними будемо користуватися тільки у крайньому випадку.Тома подав думку, що, коли складати гній від трьох кобил на плити майданчикабіля водонапірної башти, можна буде поліпшити комфорт ванної кімнати. Під цимиплитами було прокладено водогінну трубу з холодною водою. І Тома вважав, щогній виділятиме достатньо тепла й підігріватиме воду. Спершу ми поставилися доцього надто скептично, але експеримент удався. Й не кажучи вже про тізручності, що він нам дав, цей експеримент за первісного стану, в якому миопинилися, був першим поступом, першою перемогою. Малюк Колен розміркував, що,якби він міг скористатися своєю ла-рокською майстернею, за таким же принципомпримусив би працювати центральне опалення.Пейссу був вельми радий жити в одній кімнаті з Мейссонье, однак довелосявдатися до дипломатичної хитрості й переконати Колена, щоб він поселився вВіргіттиній кімнаті сам. Гадаю, йому хотілося поселитися в моїй кімнаті замістьТома. Я не надав цьому значення. Друзі звинувачували мене в тому, що я надтолюблю Колена й “усе йому прощаю”. Але я вже був не настільки сліпий, щоб непомітити його вад. Певен, що зробив би собі надто погану послугу, коли бпоміняв на Колена такого спокій”. ного, скромного й стриманого співмешканця, якТома.До того ж Тома почував себе тут дуже самотньо, бо був наймолодший, а такожчерез своє міське походження, свої переконання, вдачу і незнання місцевоїговірки. Довелося сказати Мену й Пейссу, щоб вони не зловживали своєю рідноюмовою - літературна мова в них була на другому плані, - бо коли за столом вонипочинали розмовляти діалектом, поволі всі наслідували їхній приклад, і тодіТома почував себе чужинцем у нашому колі.Треба зазначити також, що Тома ставив друзів у незручне становище. На першийпогляд він дуже черствий. Розмовляв лаконічно й педантично точно. Йомубракувало гнучкості. А оскільки в нього було відсутнє почуття гумору, вінніколи не сміявся. Його незворушна серйозність здавалася нам пихою.Взагалі Тома важко дати вичерпну характеристику. Він зовсім не подобався Мену,яка, однак, відчувала симпатію до вродливих чоловіків, наприклад, до листоношіБудно. Але якщо Тома й був вродливий, то не такий, які подобаються нашимжінкам. Грецька статура й чудовий профіль - це не їхній смак. Для них нічого неварті отой товстий м’ясистий ніс і важке підборіддя, якщо в. душі небагато пристрасті. Їмподобаються дебелі широкоплечі молодики, що люблять сміятися, кепкувати йнавіть трохи хизуватися.До того ж Тома - “новачок”. Він не належав до “Гуртка”. Його не було в нашихспогадах. А що я, намагаючись розвіяти його самотність у Мальвілі, багатопіклувався про Тома, мене ревнували, особливо Колен, який дивився на ньогобасом. А Тома не вмів відповісти гострим слівцем. Він був важкодум. Не дававвідсічі. Його мовчанка здавалася зневагою, й Колен, поглузувавши з нього, почаввиявляти до Тома неприязнь. Знову довелося втрутитися мені - вплинути на Коленай спробувати все владнати.Читання біблії проводилося щовечора, причому не так уже й дуже монотонно, чогоя побоювався, бо його перебивали жвавими зауваженнями. Наприклад, Пейссу дужевразила дискримінація, якої зазнав Каїн від господа.- І ти вважаєш, що це справедливо? - запитав він мене. - Цей чолов’яга так тяжко працював, вирощуючи овочі. Він копав землю, поливав її, полов. Цяробота набагато важча, ніж прогулюватися з баранами, а господь і не глянув найого дари, А той жевжик тільки те й робив, що доглядав своїх овець, і йому такамилість?- Мабуть, господь, - озвалася Мену, - вже підозрював, що Каїн збирався вбитиАвеля.- Тим більше не було підстав несправедливістю сіяти чвари серед братів, - мовивКолен.Мейссоньє схилився до вогню, поклав лікті на коліна й мовив з прихованимзадоволенням:- Оскільки він був всевідаючий, то мав би передбачити вбивство. А якщо вінпередбачив убивство, то чому не став йому на заваді?Однак це міркування не вплинуло на його товаришів: надто воно було абстрактне.Що більше Пейссу розмірковував, то більше вподібнювався до Каїна.- Та що там казати, - мовив він, - хоч куди б ти ступив, усюди є свій любчик.Візьмімо хоча б пана Кутельє, шкільного вчителя: Колен сидів у нього за першоюпартою, біля пічки. А я тулився в куточку в глибині класу, тримаючи руки заспиною. А що я поганого вчинив? Нічогісінько!- Стривай, ти перебільшуєш, - сказав Колен, підбадьорливо посміхаючись. -Кутельє садовив тебе в куток, бо ти щось собі мацав у кишені.Всі засміялися з цього приємного спогаду.- Саме через це, - додав Колен, - він примушував тебе тримати руки за спиною!- Та все ж. - мовив Пейссу, - як тут не розгніватися, коли з тебе завждикепкують. Ось хоча б оцей славний Каїн, який виростив моркву й приніс їїгосподові. Куди там! Той і не поглянув на неї. Це тобі доказ, - додав зприкрістю Пейссу, - що зже тоді влада не цікавилася сільським господарством.Хоч влади тепер не було, це зауваження зустріло загальне схвалення. Тодінастала тиша, і я міг читати далі. Однак, тільки-но я наблизився до тогомоменту, коли Каїн познайомився зі своєю дружиною й мав від неї сина на йменняЕнох, Мену перебила мене.- А звідкіль узялася вона? - жваво запитала Мену. Вона сиділа біля камінапозаду мене, а навпроти неї дрімав Момо.Я обернувся до неї.- Хто, вона?- Каїнова дружина.Ми розгублено перезирнулися між собою.- Мабуть, господь, - сказав Колен, - створив ще одних Адама й Єву.- Ні, ні! - як завжди, розсудливо заперечив Мейссоньє. - Якби він створив щеодну подружню пару, то про це було б написано в книзі.- А може, це була сестра? - доскіпувався Колен.- Чия сестра? - перепитав Пейссу, схилившись, щоб роздивитися Колена.- Каїнова сестра.Пейссу мовчки подивився на Колена.- Нічого не вдієш, - озвалася Мену.- Та все ж, - докинув Пейссу.Запала коротка мовчанка. І дивно, що вони, такі охочі до дотепів, зосталисябайдужими до родинного кровозмішання. Можливо, тому, що в селах справді всілякетраплялося.Я знову почав читати.Судячи з того, як Тома зціпив зуби, схрестив руки й опустив підборіддя нагруди, випростав ноги поперед себе, його мало цікавила розмова, а ще менше -читання, яке викликало таке пожвавлення в товаришів. Гадаю, він пішов би спатиодразу ж після вечері, якби йому, як і всім нам, не треба було хоч трошкилюдського тепла після трудового дня.Спершу мені здалося дивним, що ми навіть сміялися на цих посиденьках. Але язгадав, що розповідав мені дядько про свої вечори в таборі військовополонених уНімеччині. “Не повіриш, Емманюелю, що ми в Східній Пруссії сиділи навколо пічкий не пхикали. Навпаки. Ми дивували наглядачів своєю веселістю. Ми розповідалисмішні історії, співали, сміялися. Але, по суті, сам розумієш, Емманюелю, ценічого не означало, то була монастирська веселість. За нею стояла порожнеча.Вона не дуже втішала друзів”.Авжеж, монастирська веселість, точно сказано, і я усвідомлюю це саме тоді, колислухаю, тримаючи на колінах перший том біблії, як приятелі сперечаються. В менедуже змерз лівий бік (яка низька температура в травні!), я підводжуся йперебираюся з табуретом та книгою на другий бік каміна.Я бачу, як за спинами друзів (і мені не потрібно багато зусиль, щоб визначитисеред них Тома, настільки він відрізняється від них) витяглися довгі тіні аж догрубих сволоків стелі. Не бачу краю зали, бо вона надто простора, однак, коли вкаміні спалахує полум’я, помічаю ліворуч від себе, на простінку між двома вікнами, холодну зброю.Позаду Пейссу вилискує довгий монастирський стіл, якого ганчіркою витерла Мену,а праворуч - два пузатих комоди з ферми “Велика стодола”. Під ногами в менеширокі кам’яні плити, якими вкрите також склепіння льоху.Це дуже сувора обстановка: кам’яна підлога, кам’яні стіни, ні килимів, ні занавісок, ніщо не говорить про присутність тутжінки. Світ самотніх чоловіків, у яких нема нащадків і які чекають смерті.Справжнісінький монастир. Усе тут є - праця, “веселощі”, благочестиві читання.Сам не відаю, як ми в розмові перейшли до проблеми, чи вцілів хто в Ла-Році.Про це ми тепер гомонимо щовечора. Обмірковуємо плани, як дістатися туди, однакце буде нелегко. Ми з великими труднощами розчистили дорогу від Мальвіля доМальжака від обгорілих дерев, а п’ятнадцятикілометровий шлях Мальжак - Ла-Рок поміж каштанових лісів був щенебезпечніший. Судячи навіть із того, що ми вже бачили, він також був дужезахаращений недогарками, й у нас немає більше пального, щоб очистити його.Колись треба було три години; щоб дістатися до Ла-Рока. А якщо ми станемопробиратися через оці недогарки, то доведеться витратити цілий день, а такождень, щоб повернутися до Мальвіля: сорок вісім годин, які, поки не посіємохліб, не можемо собі дозволити так бездумно змарнувати.Принаймні такої думки додержуюся я. Тримаючи свою велику книгу на колінах,мовчки слухаю приятелів. Саме я, оскільки мені першому спало це на думку,вселив у них надію, що хтось, може, вижив у Ла-Році. Й у міру того, як мирозмовляли про це щовечора, нашо припущення здавалося цілком реальним. Але щобільше воно здавалося реальним друзям, то більше зневірювався в ньому я. Ізовсім не заохочував їх спробувати вирушити в похід до Ла-Рока. Скоріше напаки.Поки Мейссоньє й Колеш майстрували плуга, я разом з Пейссу й Тома лишався вМальвілі, витягував цвяхи зі старих дощок і порався в коморі,Я відчував, що почав відступати назад, зрікатися власних припущень. З кожнимднем у всьому обмежував себе, вже став напівченцем. І ось тепер, слухаючи їхкраєчком вуха, запитую себе, що змінилося б, коли б справді я повірив у бога.О, звісно, це поставило б переді мною нові проблеми, зокрема таку: чому богдозволив одному своєму створінню знищити інше його створіння? Але облишмо ціміркування. Це навряд чи надихнуло б мене. Я - невіруючий. Усе це таке далекемені, таке абстрактне. Коли я марю про щось, то тілька не про бога,У мене два види марень - одні в години безсоння, а інші уві сні. Коли я несплю, уявляю собі Біргітту. Й коли зрештою вона виринає в моїй уяві, таказнадлива, я накидаюся на неї, пещу й кусаю її. Замало сказати, кусаю - я п’ю, поїдаю її. Ось чому, мабуть, вона так швидко зникає й дедалі мені важчеуявляти її.З усіх марень найменш оманливе те, яке я бачу уві сні, воно завжди майжеоднакове. Сонячного ранку я спускаюся сходами в Сім’єзі, що височить над Ніццою. Я добре знаю ці: сходи, хоч насправді спускавсяними лише єдиний раз у житті. Вони широкі й блискучі, через високі вікна їхщедро освітлює сонце. У своєму маренні я бачу, як мені назустріч легкою ходоюпідіймається дівчина, коси в неї розплетені, руки граціозно опущені. Коли вонаопиняється на площадці між двома поверхами, сонце заливає їй волосся. Вонапідіймається останніми приступками, підвівши голову до мене. Я не знаю її, алевона приязно усміхається мені. Й тут видіння зникає. Однак я відчуваю легкістьі свіжість у всьому тілі, мовби вдихнув бузкових пахощів.А минулої ночі одразу ж після такого сну я прокинувся й довго не міг прийти дотями. Я відчув себе страшенно самотнім. Фізично відчув. Аж серце стислося; Ясів на ліжку й почав глибоко дихати, на мій великий подив; це мені вдалося безбудь-яких труднощів. Серце, легені-все нормально функціонувало, ніщо незавдавало болю, тільки щось стискало горло й з’явилося дивне враження напруги, яка весь час зростає й яка, здається, ось-осьвибухне, - та, зрештою, все кінчається сльозами.Мене мучить одна й та сама думка, що часто навідує тепер мене: я не одружився,в мене не було дітей. Наближається вимирання людського роду. Я це побачу. Я,хоч як це безглуздо, чомусь упевнений: нібито всі мої приятелі, навіть Тома,який молодший від мене на п’ятнадцять років, помруть раніше, залишивши мене самого. Й уявляю себе старого йскоцюрбленого, що без упину блукає просторими кімнатами Мальвіля,прислухаючись, як луною відбиваються кроки під склепінням у льоху, никає увеликій залі будиночка, в своїй кімнаті головної башти.Це була перша світла ніч після дня події, а можливо, то вже був ранок. Наканапці, що неподалік від мене, виразно бачу обличчя Тома, заплющені очі, щоку,що безпорадно притиснулася до подушки, простирадло натягнуте до самогопідборіддя, а ззаду - до потилиці, щоб захиститися від протягу. Милуюся йогообличчям. Завважую, що під час сну в нього зникає вираз суворості, такийхарактерний для нього, коли він не спить. Більше того, тепер він якийсьдитинний і беззахисний. Біла борода в нього росте поволі. А що Тома поголивсявчора, то на його щоці жодної тіні. Вона здається мені гладенькою й м’якою, з ямочкою біля кутика губ, що її досі я ніколи не помічав. Білявийкучерявий чуб надає йому жіночного вигляду.Я раптово перекидаюся в ліжку, повертаюсь до Тома спиною й думаю, що треба будеколись знову перерозподілити кімнати, зробити нове переселення, бо Тома неповинен залишитися назавжди в моїй кімнаті. Водночас я відчуваю дивне почуттяскорботи й провини, причину якого не можу визначити, але воно не дає меніспати, навіює якісь невиразні думки й короткочасну сонливість. Однак сонливістьта сповнюється такими тяжкими й принизливими кошмарами, що я підводжуся, беруодяг, який жужмом лежав на стільці, й спускаюся поверхом нижче до ванноїкімнати. Проте тут марення, огидне й образливе, триває доти, доки я не скінчуголитися. Довго купаюся під душем. Мені здається, що я очищаюся від думок.Коли я виходжу з головної башти на подвір’я, на моєму наручному годинникові - п’ята. Як уже повелося після дня події, сьогодні холодно й хмарно. Тільки я одинвстав у Мальвілі. Мої кроки гупають кам’яним подвір’ям. Велетенська головна башта, фортечні мури й будиночок пригнічують мене своєюмасою. До сніданку в мене ще дві довгі години самотності.Я проминаю звідний міст, а звідти прямую за першу огорожу до “Материнства”.Любонька спить стоячи, її лоша також стоїть, зіпершись на неї; але тільки-но япросуваю підборіддя над перегородкою її стійла, вона нашорошує вуха, розплющуєочі й, уздрівши мене, видихає ніздрями повітря, лагідно й глухо заіржавши.Любонька ступає крок до мене, лоша, напівпрокинувшись, погойдується й теж ідевперед довгими й тендітними ніжками й спирається знов на ще розбухлий живітсвоєї матері. Любонька просуває голову над перегородкою й безцеремонно кладе їїмені на плече; я гладжу її щоку й милуюся лошам. Маленька тваринка завждизворушує, як і людське дитя. Насмішка теж темно-гніда, в неї така сама білапляма на чолі, як і в її матері, вона також дивиться на мене здивовано-наївнимиочима. Мені хотілося б піти до стійла й погладити Насмішку, однак не знаю, чице сподобається Любоньці, тому тамую в собі своє бажання. Любонька кладе меніна шию морду з такими ніжними й вогкими ніздрями й пирхає, Цілком очевидно,вона щаслива. Ми її голубимо, добре годуємо, й у неї є лоша. Однак вона незнає, що це останнє її лоша й що її рід, як і наш, приречений.День збігає в буденних справах. А ввечері знову та сама сцена: поклавши ліктіна біблію, я підпираю руками собі голову, мимохіть слухаючи розмову про Ла-Рок,Вогонь уже догоряє, й Мену, передрімавши біля каміна, підводиться, подаючи втакий спосіб сигнал, що посиденьки скінчилися. Тоді лунає тупіт ніг і грюкітстільців, які ми розставляємо навколо столу. Мену згортає на купу жар, щоб вінзберігся до наступного дня; а я залишаюся стояти із згорнутою біблією підпахвою, сміюся й гомоню з друзями, водночас боюсь знов опинитися в ліжку зісвоїми думками, наче в’язень у камері.Мені добре затямився той вечір і той страх, що опосів мене, коли я подумав пронову безсонну ніч. Я добре пам’ятаю все те, бо наступного дня в нашому житті сталося багато змін.Наче в класичній трагедії, подія дає про себе знати знаменнями, звістками йпередчуттями. Було так само холодно, як і в попередні дні, небо еіре й обрійзатягнутий. Відтоді, як народився Принцу ми мали на сніданок трохи молока,звісно, не по кухлеві на кожного, до того ж Тома довелося нас довгопереконувати, що воно дуже корисне для здоров’я й що всім треба пити його, бо ні Мейссоньє, ні Колен, ні Пейссу не любилимолока. Момо, навпаки, пив його з насолодою. Обхопивши кухоль брудними руками йзадоволено бурмочучи, він утуплювався чорними палючими очима в молоко і якусьмить милувався його сніжною білиною, перш ніж підносив кухоль до рота, й ковтавтак швидко, так жадібно, що аж дві тоненькі білі цівки стікали по підборіддю найого брудну шию.- Мену, - сказав я, коли Момо поставив кухля, - треба зважитися сьогодніпочистити твого пагінця.Я вибрав такі слова, щоб Момо до останньої миті не здогадався про операцію, яказаради успіху мала захопити його зненацька.- Я вже давно думаю про це, - відповіла Мену, навіть не глянувши на Момо, - Алесамій важко. - І додала: - Можна буде, коли твоя ласка.- Що ж, гаразд, після сніданку. Тоді, коли Пейссу поїде Буркою орати ниву вРидай. Вчотирьох ми легко впораємось.Я був певен, що Момо не збагнув ні слово “почистити”, ні слово “пагінець”. Таксамо, як і Мену, я намагався не дивитися на нього під час нашої розмови.Незважаючи на це, його інстинкт зробив своє. Момо зиркнув спершу на матір,потім на мене, нараз підстрибнув, перекинувши стільця, й заволав лютим голосом:“А дамеспо адибо нелюво!” (“Та дайте мені спокій, ради бога! Не люблю води!”).Відтак, схопивши скибку шинки зі своєї тарілки, щодуху кинувся до дверей.- Ну й обдурив він вас, - озвався дебелий Пейссу, засміявшись. - А тепер усепропало.- Та; ні, - мовила Мену, - ти не знаєш його. Він за хвилину все забуде. Йомудумка влітає з одного боку в голову, а з другого - вилітає. Ось чому він ніколине дбає про себе. Бо нічогісінько не запам’ятовує.- Йому пощастило, - сказав Колен, - А в мене голова аж гуде від думок. Як би яхотів бути ідіотом.- Він не ідіот, - жваво заперечила Мену. - Емманюелів дядько не раз казав:“Момо розумний. Тільки не вміє розмовляти. Тому й не може мислити”.- Я не хотів тебе образити, - вибачився Колен.- Ш не онрийняла це за образу, - мовила Мену, всміхнувшись Коленові. Її жвавіочі освітили мертвотну крихітну голівку, що стирчала на худій шиї. - А де можнарозшукати Момо після сніданку? Скажу тобі: в стійлі Любоньки, там він гладитимеїї. Ти даси змогу йому вийти, й тут ви зловите його. Для чотирьох - це просторозвага.- Розвага! - сказдв я. - Я волів би не мати такої розваги. Все-таки слідостерігатися його ніг. Ми з Мейссовьє візьмемо Момо за руки й покладемо наземлю. А ти, Колене, схопиш його за праву ногу, а Тома за ліву. Будьтеобережні, він хвицається. Має дуже багато сили в ногах.- Я згадав, що саме в такий спосіб колись ви надавали мені стусанів, - мовивПейссу, й на його круглому обличчі майнула посмішка. - Ватага негідників! -додав він лагідно.Всі засміялися, але нараз замовкли. Зненацька розчинилися двері зали, й напорозі з’явився Момо, збуджений і радісний. Піднісши вгору руки, він пританцьовував івигукував:- Євово! Євово!Хоч тепер я вже розумів мову Момо, принаймні так само, як його мати, однакцього разу не второпав, що він хотів сказати. Глипнув на Мену, але вона такожне розуміла сина.- Вово? - озвалася нарешті Мену, підвівшись. - Що це таке, вово?- Вово, адибо! - вигукнув Момо, підстрибнувши, ніби обурився, що ми ніяк невтямимо його мови.- Та ну ж бо, Момо, - сказав я, підвівшись і собі, і пддайшов до нього, -розтлумач! Що воно таке, вово?- Вово! - уперто повторював Момо й зі сльозами на очах вигукував щось хриплимголосом і тупотів ногами.Ми перезирнулися. Навіть зваживши на його звичне збудження, ми трохиздивувалися з цього шаленства.- Вово! - мимрив він знову. Й раптом, розставивши свої руки горизонтально, помахав ними згори вниз, мовбилетів.- Ворона? - спитав я навмання.- Угу! Угу! - закивав Момо, й обличчя в нього заясніло вдячністю, потім вінзаволав: - Луві Емамуель! Луві Емамуель! (Любий Емманюель! Любий Емманюель!), -і, мабуть, таки поцілував би мене, якби я не зупинив його.- Момо, ти певен? У Мальвілі є ворона?- Угу, угу!Ми недовірливо перезирнулися між собою. Після дня події птахи замовкли навіки.- Ди! Ди! - крикнув Момо, потягши мене за руку, якою я притримував його навідстані від себе.Я відпустив його, й він побіг, високо задираючи ноги. Я помчав за ним, за мноюпобігли всі інші, навіть Мену.Я побачив, як Момо принишк на звідному мосту. Я зупинився. Саме тут, за якихосьдвадцять метрів од нас, навпроти “Материнства”, важко підстрибувала цілкомздорова, з синювато-чорним пір’ям ворона, дзьобаючи довгим дзьобом зерно. Побачивши нас, вона зупинилася йобернулася, щоб розгледіти людей своїм маленьким чорним пильним оком, відтакпідвела голову, але їй не вдалося випрямити спину, тому вона скидалася назгорблену літню жінку, яка заклала руки за спину, схиливши голову трохи вбік, звиду мудру й обачну. Ніхто з нас не ворухнувся, й, певне, наша непорушністьнагнала на неї страху, бо ворона розпростерла широкі синювато-чорні крила й,крикнувши “кра-а!”, полетіла низько над землею, потім сіла на дах надбрамноїбашти й сховалася за комин, з-за якого по хвилі вистромився її довгий, загнутийуниз дзьоб, а пильне око втупилося в наш гурт.Ми пішли в двір, але очей з ворони не спускали.- Якби мені сказали, що колись я буду радий побачити ворону, не повірив би, -озвався дебелий Пейссу.- І ще до того так близько, - мовила Мену. - Адже тільки бог знає, чому ціптахи такі обережні й хитрі, що не встигнеш наблизитися до них і на сто метрів,як вони ховаються.- Принаймні якщо ти наближатимешся в автомобілі, - сказав Колен.Від слова “автомобіль” повіяло холодом, бо воно належало до “попередньогосвіту”, але холод швидко розтанув. Ми зійшлися на тому, що в день події чивипадково, чи інстинктивно ворона опинилася в одній з численних нечер, якимибули подірявлені довколишні скелі (в часи релігійних воєн у них ховалисягугеноти). Їй вистачило мудрості заглибитися в печеру й просидіти в ній доти,доки тривало це пекло. А коли спека спала, ворона харчувалася надлом, можливо,навіть нашими кіньми. Однак мотиви, які штовхнули її спробувати заприятелюватиз нами, були для нас незбагненні.- По-моєму, вона дуже рада зустріти людей, бо знає, що там, де є люди, завшезнайдеться щось для неї подзьобати, - сказав Пейссу.Але цей матеріалістичний аргумент сподобався нам тільки наполовину, й, дивнаріч, саме Мейссоньє відкинув його.- Я згоден, що вона шукає зерна, - компетентно заявив Мейссоньє. Він стояв,розчепіривши ноги й застромивши руки в кишені. - Але це все одно не пояснює,чому вона стала така відважна. Бо весь той ячмінь, який розсипається в“Материнстві”, - Бурка їсть так ненажерно, що кожного разу розсипає чвертьсвоєї порції, - вона могла б прийти позбирати вночі.- Згоден з тобою, - мовив Колен. - Ворона недовірлива, коли вона у зграї, бо їїб’ють. Але саму при бажанні можна приручити. Пам’ятаєш ла-рокського шевця?- Угу! Угу! - вигукнув Момо, який також згадав того шевця.- Цей птах з головою, - мовила Мену, - Пригадую, одного року Емманюелів дядькопонакладав вибухівки на кукурудзяному полі, бо ворони геть спустошили його. Ітам бахкало щогодини. Але ти не повіриш, ворони чхали на вибухівку. Вони навітьне втікали, а спокійнісінько дзьобали сходи.Пейссу зареготав.- Ця негідь мені теж зіпсувала багато крові! Але якось удалося вбити одну зних. З Емманюелевого довгостволого карабіна моделі 22.Потім ми почали на всі голоси вихваляти ворону, її розум, довговічність,можливу приязнь до людей. А коли Тома несміливо зауважив, що це все ж такишкідник, ніхто не надав значення такому недоречному зауваженню. Передусім тому,що колись ми легко могли боротися з цим шкідником, не відчуваючи до ньогоненависті. І ще тому, що ця ворона прибула до нас, наче посланець, вселяючинадію: десь є інші уцілілі істоти; вона стала для нас священною, відтепер мищодня даватимемо їй невеличку пайку зерна, вона вже належить Мальвілю.Пейссу обірвав розмову про ворону. Учора ввечері ми відвезли змайстрованогоМейссоньє та Колепом плуга на маленьку ниву, що на берегах Рюнів, і йому нетерпілося розпочати оранку. Коли він перевальцем попростував до стійла, япідморгнув Мейссоньє, й Момо не встиг навіть зорієнтуватись, як ми міцносхопили його за обидві руки й за ноги, відтак підняли вгору й, наче мішок,швиденько понесли до головної башти; Мену дріботіла за нами маленькими худиминіжками й щоразу, коли її син мимрив: “А дамесло а дибо”, - повторювала, веселосміючись: “Усе ж таки тебе треба помити, нечупаро!” Бо мити Момо, що вонаробить ось уже близько півстоліття від першого його сповитку, - для неї нетягар, а справжній ритуал, який і досі зворушував її, незважаючи на вік сина.Я розпорядився, щоб сьогодні вранці ніхто не займав душової, і тепер ми моглинаповнити ванну теплою водою і опустити в неї Момо, щоб він відмокав, аМейссоньє тим часом заходився його голити. Сердешний Момо, якого ми здолалигуртом, більше не чинив опору; за якусь хвилю я пішов геть, нагадавши перед цимКоленові, щоб він замкнув за мною двері на засув - Момо, чого доброго, ще мігнакивати п’ятами. Я пішов до своєї кімнати, взяв бінокль і піднявся на головну башту.Ще тоді, коли ми розмовляли на першому дворі, мені здалося, що небо трохипрояснилося, і я сподівався побачити Ла-Рок. Але то була ілюзія, і я зрозумівце відразу. Небо було свинцево-сіре, і вдалині я не побачив нічогісінько. Луги,на яких не було ані травинки, поля, на яких не видніло жодного паросткапшениці, здавалося, вкриті темно-сірим порохом. Колись люди, які навідувалимене й милувалися краєвидом з головної башти, вихваляли мальвільську “тишу”.Але такої думки були тільки городяни, бо сюди постійно долинав шуій автомобілівз рюнського шляху, гуркіт трактора з поля, пташиний щебіт, кукурікання півнів,гавкіт собак, а влітку, звісно, не змовкали цвіркуни, коники-стрибунці, бджолина винограднику. Тепер і справді тут панувала тиша. І небо, і земля булисвинцеві, застиглі, - пейзаж-труп. Планета здавалася мертвою.Приклавши до очей бінокль, я пильно дивився туди, де мав бути Ла-Рок, але небачив нічого, крім сіризни, й не міг навіть сказати, чи то сіріла земля, а чи.небесне склепіння, яке гнітило нас. Я опустив трохи бінокль, націлившись ним наниву в Рюнах, куди Пейссу поїхав орати Буркою. Намагався побачити кобилу,оскільки її найлегше було помітити, й, трохи нервуючись, бо ніяк не міг знайтиїї, опустив бінокль. Неозброєним оком раптом побачив плуг, що нерухомо стоявпосеред ниви, а поряд з ним лежав на землі Пейссу, розкинувши руки хрестом.Бурки ніде не було.Я хутко вбіг з третього поверху крученими сходами, накинувся на двері ванноїкімнати, стиснув ручку, забувши, що двері замкнені на засув, потім загамселив уних обома кулаками, гукаючи:- Швидше виходьте, з Пейссу щось скоїлося!Не чекаючи товаришів, я побіг. Щоб дістатися до ниви, треба було спуститисяшляхом, що вів попід скелею, аж на рівнину, а там звернути ліворуч, на стежку,перейти висохлий струмок і простувати далі до першого рукава Рюнів. Я бігщодуху, в скронях у мене гупало, я нічого не міг зрозуміти. Бурка була такапокірна й лагідна, що я не міг повірити, щоб вона заподіяла щось лихе Пейссу івтекла від нього. Втім, куди вона могла втекти? Адже ніде не лишилося жодноїтравинки, а в Мальвілі вона мала досхочу сіна і ячменю.За якусь хвилю почув позаду тупіт товаришів, які намагалися наздогнати мене. Засто метрів од ниви в Рюнах зі мною порівнявся Тома, який біг дуже швидко, апотім випередив мене.Здалеку я помітив, як Тома припав на коліна біля Пейссу, обережно повернув йогой підняв голову.- Він живий! - крикнув Тома.Я знесилено присів біля нього. Пейссу розплющив невидющі очі, він ніяк не мігзосередитись, ніс і ліва щока були вимащені землею, з потилиці цебеніла кров насорочку Тома, який підтримував його. Колен, Мейссоньє й Момо, голісінький імокрий, прибігли тоді, коли я оглядав рану - широку, але, на перший погляд,неглибоку. Останньою прибігла Мену. Вона прихопила в надбрамній башті пляшкугорілки, а також мій халат, в який закутала Момо.Я хлюпнув горілки на рану, й Пейссу застогнав. Відтак улив йому ковток у рот і,вмочивши носовичка, витер обличчя.- Це неможливо, щоб його вдарила Бурка, - мовив Колен. - Особливо, коли зважитина те, як він лежав.- Пейссу, - мовив я, розтираючи йому горілкою скроні, - ти чуєш мене? Щосталося?Пейсу тихо, але виразно прошепотів:- Емманюелю...Я дав йому знову ковтнути горілки й знову розтер скроні.- Що трапилося? - запитав я, поплескуючи його по щоках і намагаючись вловитийого погляд.- Його щось оглушило, - мовив Колен, підводячись. - Зараз він опритомніє, йомувже краще.- Пейссу! Ти чуєш мене? Пейссу! Я підвів голову.- Мену, дай мені пояс від мого халата.Я поклав пояс на коліна, згорнув учетверо носовичка, линувши на нього горілки,обережно притулив до рани, яка й досі кровоточила, й, попросивши Мену потриматицей компрес, закріпив його поясом Пейссу на голові.- Не знаю, - зненацька озвався Пейссу.- Не знаєш, як усе це трапилося?- Ні.Він знову заплющив очі.- Ходи-но сюди, Емманюелю! - покликав мене Колен. Він стояв біля плуга спиною до нас. Коли я підійшов, обличчя в нього булосхвильоване, очі втупилися в мене.- Подивись на це, - прошепотів він.Коли ми вперше запрягли Бурку, то помітили, що бракувало ремінця, яким прив’язувалася голобля. Ми замінили його нейлоновою мотузкою, що нею кілька разівобмотали голоблю й зав’язали. Ця мотузка була перерізана.- Це могла вчинити тільки людина, - сказав Колен. Він зблід, губи йомупересохли. Потім додав: - Перерізала ножем.Я підніс обидва кінці мотузки до очей. Переріз був рівний, без зазубрин, безрозсотаних ниток. Я опустив голову, не вимовивши ні слова.- Той, хто розпряг Бурку, - вів далі Колен, - розстебнув пряжки шлеї, лівупряжку попруги, однак, коли наштовхнувся на вузли з правого боку, розсердився йзастосував ножа.- Спершу, - мовив я тремтячим голосом, - він ударив ззаду Пейссу.До нас підійшли Мену, Мейссоньє й Момо і прикипіли до мене очима. Тома,опустившись на одне коліно, підтримував на руках Пейссу й також дивився намене.- Егей! Егей! - вигукнула Мену, тоді з жахом озирнулася довкола і, схопившиМомо за руку, пригорнула до себе.Запала мовчанка. Мене огорнуло змішане почуття страху й іронії. Тільки одингосподь відав, як палко молилися ми до нього, щоб десь уціліли ще люди. І теперпереконалися: вони є.