Мальвіль - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Робер Мерль (ч. 7)

Примітка Тома

Завершити цю розповідь судилося мені.Передусім кілька слів про себе. Після лінчування Фюльбера Емманюель записав, щовін прочитав у моєму погляді “любов і антипатію”, які я завжди виявляв донього.“Любов” - тут слово неточне, “антипатія” - тим більше. Мені було двадцять п’ять років, коли відбувалися ті події, життєвий досвід мій був ще невеликий, йЕмманюелева спритність мене приголомшила. Я вважав її цинічною.Тепер я досяг зрілості й більше не думаю так. Навпаки, я вважаю, що трохилукавства ніколи не завадить тому, хто хоче керувати людьми, якщо навіть він їхлюбить.Емманюель завжди був задоволений собою і надто самовпевнений. Я не серджусьбільше на нього за ці вади. Вони не що інше, як зворотний бік самовпевненості,котра була йому потрібна, щоб керувати нами.І нарешті, я хотів би сказати ще й таке: я зовсім не вважаю, що менше чи більшеугруповання людей завжди знаходить у своєму середовищі велику людину, яка йомупотрібна. Скорше навпаки: в історії не раз траплялося, що в слушну мить не булоналежного ватажка й усе зазнавало невдачі.Нам у Мальвілі дуже поталанило, що ми мали Емманюеля. Він дбав про злагоду йнавчив нас боронитися. А Мейссоньє під його керівництвом перетворив Ла-Рок унеприступну фортецю.Якщо навіть Емманюель пожертвував ним в ім’я спільних інтересів, то треба визнати, що в цьому справді була доконечнапотреба. Він підняв фортечні мури довкола міста й, головне, спорудив між двомаукріпленими брамами велику квадратну башту, на третьому поверсі якої,перетвореному на постійну вартівню, був камін, а з зовнішнього боку - бійниці,з яких відкривався краєвид на неосяжні поля.Навколо фортечних мурів Мейссоньє створив ЗПО з мережею таких самих пасток ікапканів, як біля Мальвіля. Гористі околиці не дозволяли збудуватизагородження, але Мейссоньє знайшов у закапелках замку мотки колючого дроту івикористав їх для того, щоб перекрити два підхідні шляхи - гудронниймальвільський і той, що вів до головного міста департаменту, - цілою системоюперегородок, відчинених удень і зачинених уночі.Якщо Мейссоньє (частково завдяки Жюдіті, яка високо цінувала його) знаходивзавжди спільну мову з радою та своїми підлеглими, то з Газелем вони постійносварилися. Вірний обіцянці, яку він дав Емманюелеві, Мейссоньє й далі ходив намесу і причащався, але від сповіді відмовився. Газель, перебравши в свої рукисмолоскип правовірності, вирішив, як і свого часу Фюльбер, поєднати причастя ізсповіддю. Він вирішив поговорити про це з Мейссоньє на засіданні ради. Виникласварка, бо Мейссоньє відмовився йти на будь-яку поступку. “Я можу прилюдновдатися до самокритики, - твердо сказав Мейссоньє, - якщо зробив якусь дурницю,але не розумію, чому повинен сповідатися тільки перед вами”.Врешті-решт вони звернулися до Емманюеля як до єпіскопа ла-рокського. Вінуважно вислухав обидві сторони й запровадив прилюдні колективні сповіді, щомали відбуватися щонеділі вранці. Кожен по черзі мав признатися, в чому докорявсобі й іншим, знаючи, що звинувачені, в свою чергу, мали право абопротестувати, або визнати свою провину. Емманюель був присутній на першій такійсповіді, йому це страшенно сподобалося, і він переконав мешканців Мальвіля йсобі запозичити цей метод, назвавши його “пранням білизни вдома”. “Це дужездоровий і навіть розумний захід”, - сказав він мені.Про індивідуальну сповідь питання більше не ставилося, і Газель мусиввідмовитися від привілею “прощати” й “відпускати” гріхи іншим, привілею, щойого Емманюель вважав “невиправданим” і ніколи не користався ним без докорівсумління.Перш ніж знайти це хитре рішення, яке мало покласти край “сваволі” ла-рокськогосвященика, Емманюель не раз скаржився мені на чвари між Газелем і Мейссоньє. Цебуло тоді, коли ми вдвох сиділи один навпроти одного в його кімнаті, а Евеліна,бліда й знесилена, лежала на великому ліжку з нападом астми, спричиненим, намою думку, тим, що в Мальвілі з’явилася Аньєса Пімон.- Розумієш, Тома, в одній общині не варто мати аж двох ватажків: духовного йсвітського. Інакше будуть нескінченні конфлікти й чвари. Той, хто командуєМальвілем, має бути також його абатом. Якщо колись, після моєї смерті, тебеоберуть військовим начальником, тобі доведеться також...- Нізащо в світі! - вигукнув я. - Це суперечить моїм поглядам!- Твої особисті погляди в цьому випадку не мають ніякісінького значення!Передусім Мальвіль і його єдність! Зрозумій: якщо не буде єдності, ніхто з насне виживе! - гарячково заявив Еімманюель.- Облиш, Емманюелю. Ти уявляєш собі, що я зможу стати перед товаришами й читатимолитви?- А чому б і ні?- Я матиму кумедний вигляд! - Чого це раптом?Його запитання прозвучало так категорично, що я затнувся.Мені дуже прикро писати про те, що сталося потім, тому розповім про все сухо йкоротко.Впродовж весни й літа 1978 та 1979 років Мальвіль і Ла-Рок, об’єднавши свої сили, розгромили ще дві ватаги грабіжників. Ми налагодили з нашимсусідою систему зорового та слухового зв’язку, що дозволяла нам попереджати один одного про небезпеку й негайно вирушатина допомогу.Найсерйознішу тривогу було оголошено 17 березня 1979 року. Дзвін на ла-рокськійкаплиці вдарив на сполох і попередив нас про серйозну небезпеку. Емманюельзалишив у Мальвілі Жаке та двох жінок, а з рештою кинувся на допомогу Ла-Року.Через три чверті години ми дісталися до узлісся. Те, що ми побачили,приголомшило нас. Незважаючи на пастки, незважаючи на колючий дріт, незважаючина запеклий вогонь захисників, п’ять чи шість драбин уже стояли зіперті до фортечних мурів. Ватага нараховувалаз півсотні одчайдушних головорізів, і близько десятка вже проникло за мур. Минапали на них із тилу й вогнем з рушниць та базуки (вона була тоді в нас)перебили багатьох із них. Решта кинулася тікати. Емманюель зразу ж організувавпереслідування вцілілих бандитів, які, поділившись на невеличкі групки,сховалися в лісових хащах. Полювання на них тривало цілий тиждень.25 березня ми впевнилися, що вбито останнього грабіжника. Цього дня Емманюель,зіскочивши з Вурки, відчув у животі різкий біль. Його почало нудити, підняласятемпература. Він ліг у ліжко, і на його прохання я помацав йому живіт інатиснув чотирма пальцями в тому місці, де він мені показав. Емманюель закричавне своїм голосом і, кинувши на мене погляд, який я ніколи не забуду, кволосказав: “Це приступ апендициту. Вже третій”.В наступні дні Емманюель розповів мені, що в нього вже були два приступи 1976року й що його мали оперувати перед самим різдвом. Він навіть побував улікарні, й для нього вже приготували окрему палату, та в останню хвилинуЕмманюель, обтяжений роботою й до того ж почуваючи себе трохи краще, відклавоперацію на весну. “Я вчинив нерозважливо і тепер розплачуюсь за це”, - сказаввін, навіть не глянувши на мене.Однак через тиждень після серйозного приступу Емманюель уже знову був на ногах.Але я помітив, що він більше не їздив верхи, намагався не натужуватись, їв дужемало, часто лягав і скаржився на нудоту. Цілий місяць перебував Емманюель утакому стані, і ми потай сподівались, що він скоро видужає, але насправдіхвороба тільки на якийсь час відступила.27 травня, коли він сидів за столом, у нього знов почався приступ. Ми перенеслийого до кімнати. Його морозило, термометр показував 41 градус; живіт бувнапружений і твердий. Емманюель страшно мучився й почав танути як свічка. Меншяк за три дні очі його глибоко позападали, а обличчя, недавно ще повне й рум’яне, змарніло, стало попелясто-сірим. Ми не могли нічим допомогти йому, в насне було навіть аспірину. Ми сновигали біля його кімнати, плакали від люті йбезсилля і думали про те, що Емманюель незабаром помре. За нормальних часівйого врятувала б операція, яка триває всього десять хвилин.На шостий день біль трохи попустив, й Емманюель випив півкухля молока, яке яприніс йому вранці. У нас знову зажевріла надія.По обіді, як і в попередні дні, з Ла-Рока прийшов Мейссоньє. Емманюель, хоч віні дуже ослаб, розпитав Мейссоньє про його взаємини з Газелем і був радийпочути, що вони поліпшилися. Він ані на хвилину не втрачав свідомості.Ввечері Емманюель попросив мене скликати всіх мешканців Мальвіля до йогокімнати. Коли ми зібралися, він по черзі подивився на кожного з нас, неначехотів навіки запам’ятати наші обличчя. Він ще міг тоді розмовляти, але не сказав ні слова. Може,боявся, що піддасться своїм почуттям і розплачеться перед нами. Удовольнившисьтим, що побачив нас, він махнув рукою, щоб ми йшли собі, заплющив очі, зновурозплющив їх і попросив мене й Евеліну залишитись. Після цього ми не почули віднього більше ні слова. Десь близько сьомої години вечора він міцно стиснувЕвелінину руку й помер.Евеліна попросила, щоб я залишив її біля небіжчика. Я дозволив їй, нічого непідозрюючи, бо вона просилася цілком спокійним голосом і не зронивши жодноїсльозини. А коли ми зайшли через дві години, то побачили, що вона лежить наЕммангоелеві. Евеліна встромила собі в серце той кинджалик, який носила напоясі.Хоч ніхто з нас не був прихильником самогубства, проте це нікого не здивувало.Евелінин вчинок тільки випередив імовірну розв’язку. Емманюель завжди намагався підбадьорити її, а вона, здавалось, народиласядля того, щоб ніколи не розлучатися з ним. Ми порадилися між собою й, завинятком Колена, дійшли одностайної згоди не розлучати Евеліпу з Емманюелем іпоховати їх разом.Розміркувавши про те, що сталося, мене більше пе дивували взаємини між Евеліноюі Емманюелем. Хоча до вибуху бомби Емманюель висловлювався проти моногамії йнавіть наполягав на своїй думці, прагнення великого кохання не було йому чуже.Саме цим прагненням і можна було пояснити його взаємини з Евеліною.Крім двох вартових, яких Мейссоньє залишив на фортечних мурах, усі ла-рокціприйшли на Емманюелів похорон. Для цього їм довелося зробити в обидва кінцідвадцять п’ять кілометрів. Згодом вони щороку приходитимуть на могилу свого визволителя, іце стане для них снравжнім паломництвом.На прохання муніципальної ради Жюдіта Медар виголосила досить довгу промову,деякі слова якої слухачі пропускали повз вуха. Наголосивши на Емманюелевійлюдяності, вона сказала про “його фантастичну любов до людей і майженезбагненне прагнення продовжити рід людський”, Я запам’ятав це речення, бо мені здалося, що його не зрозуміли. Наприкінці промовиЖюдіта зробила паузу, щоб витерти сльози, й ми відчули до неї вдячність.Але на цьому наші випробування не скінчилися. Десь через тиждень після похоронуМену припинила будь-яке спілкування з нами, перестала їсти і впала в станпрострації й мовчазності, вивести з якого її не могло вже ніщо. Вона ні на щоне скаржилася, ми не помічали якогось певного симптому. Вдень вона мовчкисиділа на ріжку каміна й порожніми очима дивилася на вогонь. Спочатку, коли мипросили її встати й піти щось поїсти, Мену відповідала так само, як відповідавза життя Момо: “Та дайте мені спокій, ради бога!” А потім пересталавідповідати, й одного дня, коли ми всі сиділи за столом, вона зсунулася з ріжкакаміна і впала у вогонь. Ми кинулись до неї. Мену була мертва, її смертьзасмутила нас. Ми гадали, що Мену переживе смерть Емманюеля, як пережилазагибель Момо. Ці дві втрати були для неї надто тяжкими. До того ж ми зовсім нерозуміли, що Мену мала постійну потребу спиратись на когось, хто вселяв би внеї впевненість, і що цією людиною був для неї Емманюель.Після похорону мальвільці хотіли призначити мене своїм військовим начальником,а Колена обрати абатом. Я відмовився, пам’ятаючи про те, що Емманюель був проти поділу духовної й світської влади. Тодімені запропонували взяти на себе й обов’язки духівника. Я знову відмовився, і з мого боку це була велика помилка. Всювладу в Мальвілі, духовну і світську, захопив Колен.За життя Емманюеля Колен був дотепний, чемний, послужливий і веселий. Але вінбув таким через прихильність Емманюеля, який завжди захищав його. Після смертіЕмманюеля Колен уявив себе його наступником і, не маючи ні авторитетуЕмманюеля, ні вміння переконувати, став тираном, бо його ніхто не поважав.Подумати тільки: я боявся, що Емманюель стане феодалом! А він же був ангеломдемократії порівняно зі своїм наступником! Тільки-но ми встигли обрати Колена,як він перестав скликати збори й правив, наче самодержець.У Мальвілі майже щодень виникали серйозні сварки “ватажка” з Пейссу, зі мною,Ерве, Морісом і навіть Жаке. Сперечаючись із чоловіками, Колен не мирився такожі з жінками. Він посварився з Аньєсою Пімон, бо хотів, до речі даремно,примусити її покохати його. Не знаходив він спільної мови й з Ла-Роком, який,довідавшись від нас про Коленів абсолютизм, не захотів обрати його єпіскопом.Колена це дуже прикро вразило, він посварився з Мейссоньє й спробував підбуритипроти нього й нас, але марно.Звичайно, замінити Емманюеля було нелегко, але Коленова пиха й бажаннянаслідувати його викликали в нас осуд. Як тільки його обрали абатом ікомандиром Мальвіля, голос його зазвучав поважно, він, як кажуть, тримав нас навідстані, мовчав і супився, коли хтось озивався перший. Він буквальнопо-дитячому домагався для себе різних привілеїв, вдавав старшого, тож цілкомприродно, що кожен намагався чимось дошкулити йому. Коленова дотепність, що неютак захоплювався Емманюель, цього разу не врятувала його, він почувавсясамотнім, бо ізолювався від нас.В Мальвілі почався розлад. Усі недовірливо позирали один на одного, стосункиміж людьмрі стали напруженими. Аньєса Пімон і Каті двічі попереджали, щоповернуться до Ла-Рока. На Колена це нітрохи не вплинуло. Нарешті Колен дійшовтого, що почав удавати, ніби йому загрожує смертельна небезпека. Він постійноносив на поясі пістолет, не розлучався з ним навіть за столом, зиркав на насполохливими й гнівними очима.Ми перестали розмовляти за обідом, бо Колена все дратувало.Атмосфера напруженості в Мальвілі не спадала. Й через високі темні мури довеличезного замку почали проникати нудьга і страх.Колен страшенно боявся нашої змови, й зрештою ми справді вдалися до неї.Вирішили всупереч його волі скликати в Мальвілі збори і скинути його. Проте митак і не встигли втілити в життя свій план, бо Колен загинув під час битви змалочисельною й погано озброєною бандою грабіжників. Мабуть, розраховуючиповернути нашу повагу, Колен кинувся на них, і в нього впритул вистрелили змисливської рушниці.Після смерті Колена я погодився взяти в свої руки духовну й світську владу вМальвілі, знову налагодив дружні зв’язки з Ла-Роком, і через рік Ла-Рок обрав мене своїм єпіскопом.Жнива 1978 року були гарні, але ще кращі були жнива наступні. Не без труднощівмені вдалося переконати ла-рокців, що в майбутньому весь хліб буде спільним дляМальв і ля й Ла-Рока і розподілятиметься відповідно до кількості мешканців. Двічастини - Ла-Рокові й одна - нам, бо нас було десятеро, а ла-рокців -двадцятеро. В спокійний час ми багато вигравали від цієї угоди, зважаючи народючість грунтів навколо Ла-Рока. Але я наполіг (гадаю, небезпідставно) натому, що рівнині більше загрожували навали, ніж нашим пагорбам, і якщо поляла-рокців спустошать грабіжники, то ми не дамо їм померти з голоду - вониодержать дві третини нашого врожаю.Під час цих переговорів Мейссоньє, який аж занадто захищав ла-рокців, не зробивмені жодної поступки. Але я поводився терпляче і, як сказав би Емманюель,“гнучко”. Коли я досяг успіху в цій справі, збори мальвільців палко менепривітали. “Навіть сам Емманюель не зміг би зробити краще, - сказав Пейссу. -Пригадуєш, як він виміняв у Фюльбера рушниці на корову?”Ще за життя Емманюеля в Мальвілі виник справжній культ дитини, коли 1977 року внашому замку з’явилася Крістіна Пімон, якій було тоді шість місяців. Ми удочерили її, постійногралися з нею, й Крістіна почала на всіх мальвільських жінок казати “мамо”, ана чоловіків - “тату”.Коли мене обрали на місце Колена, за згодою зборів, я вирішив узаконити цемимовільне звертання. Тим більше, що згодом у Мальвілі з’явилося троє інших дітей: М’єтта народила Жерара, Каті - Бріжітту, Аньєса - Марселя, який народився черезчотири місяці після смерті Емманюеля. З цілком очевидних міркувань Аньєсахотіла дати йому ім’я Емманюеля, але я відрадив її, і на мою пропозицію збори засудили такожнамагання знайти фізичну схожість дитини з її батьком.Переїзд Аньєси Пімон до Мальвіля порушив рівновагу між жіноцтвом. Аньєса незабарилася скористатися незалежністю, яку їй гарантував Емманюель. Як і Каті,вона вередувала й кокетувала з тими, хто їх подобався. Але в неї це виходилокраще й вишуканіше. В обіймах Каті почуваєшся так, ніби танцюєш на вулкані,перед тим як звалитися в його кратер. Аньєса, “ніжна й спокійна, наче веснянийструмок” (слова Емманюеля), спершу приваблює до себе свіжістю, а потім ужероздмухує в тобі полум’я.Суперництво цих двох жінок, трохи приглушене під час Емманюелевого правління,після смерті Мену вилилося у відверту боротьбу за владу. Словесна війналютувала цілі тижні, аж поки не перейшла в справжню бійку. Тоді між нихутрутилася М’єтта і в присутності єдиного свідка, отетерілого Пейссу, “всипала перцю їмобом”.Коленова тиранія змусила обох суперниць помиритись. Вони об’єдналися проти нього й шпигали його, де тільки могли. На жаль, у цій своїй грівони зайшли надто далеко, глузували й з інших товаришів, а після загибеліКолена зовсім стали непокірними. Довелося докласти багатьох зусиль, щобохолодити їхній войовничий запал. Причиною тут, мабуть, була незалежність, якуми гарантували їм, хоча, з другого боку, вони навряд чи стали б терпіти, якбими загнуздали їх. До всього цього долучалася ще й смерть Емманюеля, якого вонивважали своїм батьком. Довідавшись, що Аньєса, Каті й М’єтта збираються в М’єттиній кімнаті, я застав їх там, коли вони плакали й молилися біля столу, наякому, наче на престолі, стояв Емманюелів портрет. Не знаю, чи правильно язробив, але я не став їм заважати і вийшов. А незабаром їхній прикладнаслідували й ла-рокські жінки, і зрештою виник справжній культ померлогоЕмманюеля, і цей культ став у нас трохи не другою релігією.Почасти завдяки двом урожайним рокам, а почасти завдяки нашій справедливійугоді з Ла-Роком, у нас було вдосталь зерна, фуражу, м’яса й молока. 1979 року ми зазнали також лише одного нападу грабіжників, підчас якого й загинув Колен. І далі не послаблюючи своєї пильності, я вирішивпорадитися з Мейссоньє про те, що ми робитимемо за мирного часу, а точніше, вдні затишшя, яких, мабуть, тепер випадатиме щораз більше.Спершу ми поговорили про це втрьох, Мейссоньє, Жюдіта і я, відтак скликализагальні збори, які й затвердили наше рішення.По суті, перед нами виникло те саме питання, яке поставили собі Мейссоньє йЕмманюель ще тоді, коли ми визволили Ла-Рок від Фюльберової тиранії. Крімневеличкої бібліотеки в Мальвілї, до наших послуг була також бібліотека зла-рокського замку, що нараховувала багато наукових праць, бо пан Лормйонавчався свого часу в політехнічному інституті. Ми постали перед вибором: чинам, скориставшись цими скарбами і своїми власними скромними знаннями,заходитись виготовляти знаряддя, щоб полегшити собі працю, й зброю, щобзахистити своє життя, а чи, знаючи з гіркого досвіду всю небезпеку, яку криє всобі техніка, раз і назавжди оголосити поза законом науковий прогрес і машинневиробництво?Я гадаю, що ми обрали б другу частину цієї альтернативи, якби мали певність, щоінші угруповання людей, котрі вціліли у Франції або в інших країнах, не оберутьпершу. Де гарантія, що ці угруповання, маючи велику технічну перевагу над нами,не захочуть поневолити нас?Отже, ми висловилися за науку, але без будь-якого оптимізму, бо знали, що певнісили знову зможуть її використати нам на шкоду.На загальних зборах мешканців Ла-Рока й Мальвіля, на яких обговорювалася цяпроблема, Фабрелятр, якого ла-рокці призначили комірником, звернув увагу на тойфакт, що почали вичерпуватися патрони до рушниць моделі 36 і що ці рушницібудуть нам ні до чого, коли ми вистрелимо останній патрон. Мейссоньє на цевідповів, що в нас є можливість виготовляти чорний порох: у нашому районі єстара вугільна шахта, ми роздобудемо сірки, бо тут були сірчані води. Щодометалу, то його аж занадто багато в Фабрелятровому магазині залізних товарів іколишній Коленовій майстерні. Залишається тільки розв’язати проблему литва, але це не так уже й складно.Зрештою 18 серпня 1980 року на загальних зборах було ухвалено початиексперименти над виготовленням патронів до рушниць моделі 36.Відтоді минув рік, і нині я можу цілком певно сказати, що результатиперевершили всі наші сподівання, й ми поставили перед собою в галузі оборонинабагато складніші завдання. Тепер ми можемо з надією дивитися в майбутнє.