Марія Стюарт

Розділ 2 Юність у Франції

Французький двір украй досвідчений у шляхетних звичаях і бездоганний у таємничій науці церемоній. Генріх II, із династії Валуа, знає, що належить нареченій дофіна відповідно до її гідності. Ще до її приїзду він підписав доручення, щоб la reinette, маленьку королеву Шотландії, вітали в усіх містах і селах на її шляху з не меншими почестями, ніж якби вона була його рідна донька. Отож уже в Нанті на Марію Стюарт чекає ряснота чарівливих дивовиж. Не тільки на кожному розі спорудили галереї з античними символами, богинями, німфами та сиренами, не тільки настрій загону, що супроводив її, поліпшили кількома барилами дорогого вина, не тільки на її честь влаштували феєрверки і давали залпи з гармат, – ціла армія ліліпутів, сто п’ятдесят малих дітей, яким ще не виповнилося вісьмох років і з яких сформували почесний полк, у білих мундирах, із дудками й барабанами, з мініатюрними піками й алебардами радісно виступила назустріч малій королеві. Таке відбувається в кожному містечку та селі, й по тій нерозривній низці свят дитина-королева Марія Стюарт нарешті добувається до Сен-Жермену. Там дівчинка, якій не виповнилося навіть шістьох років, уперше побачила свого нареченого: хирного, блідого й рахітичного хлопчика, що мав чотири з половиною роки; отруєна кров наперед призначила його для тяжкої хвороби та ранньої смерті, і він несміливо й налякано вітає свою «наречену». Але тим щиріше вітають її інші члени королівської родини, в захваті від її дитячої привабливості, а Генріх II в одному листі захоплено охарактеризував її як “la plus parfayt entfant qu je vys jamès”, «найгарнішу дитину, яку я бачив коли-небудь».

Французький двір у ті роки був одним із найблискучіших і найпишніших у світі. Вже минуло середньовіччя з його похмурістю, але на тому перехідному поколінні ще лежить останній романтичний відблиск умирущого лицарства. Сила й відвага ще по-давньому суворо і мужньо виявляються в радощах полювання, лицарських каруселей зі списом і турнірів, у пригодах, на війні, але духівництво вже набуло прав господаря в колі можновладців, а гуманізм після монастирів та університетів здобув і королівські замки. Любов пап до розкоші, ренесансне духовно-чуттєве розкошування насолодами, втіха від красних мистецтв переможно дійшли з Італії до Франції, і тієї історичної миті в цій країні постає майже унікальне поєднання сили і краси, мужності й безтурботності: високе мистецтво не боятися смерті й водночас суто чуттєво любити життя. У вдачі французів природніше й вільніше, ніж деінде, поєднуються темперамент і легкість, а галльська chevalerie, лицарськість, напрочуд добре пасує до класичної культури Ренесансу. Водночас від кожного шляхтича вимагають, щоб він і в обладунку на турнірі мчав учвал на супротивника зі списом, і зі зграбними поворотами взірцево виконував вигадливі фігури танку; він повинен опанувати суворе мистецтво війни не гірше, ніж витончені закони двірської куртуазності; та сама рука, що в ближньому бою орудує важким дворучним мечем, повинна вміти видавати ніжні звуки й писати коханій жінці сонети; вміння поєднувати в собі силу і лагідність, брутальність і освіченість, вправність у битвах і обізнаність у мистецтвах – ось ідеал часу. Король і його аристократи цілісінькі дні з запіненими хортами полюють оленів і кабанів, ламають і трощать списи, а ввечері шляхетні кавалери і дами збираються в залах розкішно оновлених замків – у Луврі, Сен-Жермені, Блуа чи Амбуазі – для духовних розваг. Читають вірші, співають мадригали, компонують музику, в маскарадах пробуджують дух античної літератури. Присутність багатьох гарних і причепурених жінок, творчість таких поетів і художників, як Ронсар, Дю Белле і Клуе, надавали тому королівському двору неповторної барвистості й радості, що марнотратно виражалися в усіх формах мистецтва і життя. Як і всюди в Європі напередодні сумнозвісних релігійних війн, Франція стояла тоді перед поривом до високої культури.

Той, хто живе при такому дворі, а передусім той, хто на такому дворі колись має бути володарем, повинен припасуватися до нових культурних вимог. Він повинен прагнути досконалості в усіх мистецтвах та науках і кувати свій дух не меншою мірою, ніж тіло. В найпишнішій книзі слави гуманізму назавжди лишиться те, що саме тих, хто прагнув діяти у вищих колах життя, він зобов’язував бути обізнаним з усіма мистецтвами. Навряд чи коли-небудь так наполегливо дбали водночас про довершену освіту не тільки чоловіків шляхетного стану, а й шляхетних дам, і з цією турботою про їхню освіту почалася нова доба. Як і Марія, королева англійська, та Єлизавета, Марія Стюарт теж була змушена вивчати класичні мови, давньогрецьку й латину, а також сучасні: італійську, англійську та іспанську мови. Але завдяки ясному і проворному розумові та успадкованій від предків любові до культури обдарованій дитині кожне зусилля дається за іграшки. Вже в тринадцять років вона, навчившись латини з «Розмов» Еразма Роттердамського, читає перед усім двором у залі Лувру свою власну латинську промову, тож її дядько, кардинал Лотаринзький, гордо повідомляє Марії де Ґіз, матері Марії Стюарт: «Ваша донька так виросла і так росте день у день, набуваючи внутрішньої величі, краси та розуму, що в усьому доброму і почесному вона вже така довершена, як тільки можна, і в цьому королівстві серед доньок аристократів або людей інших станів із нею нікого не можна було б порівняти. Я можу повідомити, що вона так припала до вподоби королю, що він часто понад годину спілкується тільки з нею, і вона вміє дотепними й розумними словами розважати його так добре, немов двадцятип’ятирічна жінка!» Духовний розвиток Марії Стюарт і справді незвичайно ранній. Невдовзі вона опанувала французьку мову з такою впевненістю, що наважується на поетичний вислів і спромагається гідно відповідати на вірші, якими уславлюють її Ронсар і Дю Белле, проте не тільки під час принагідної двірської гри, а саме в миті душевного смутку свої почуття відтоді вона найлюбіше довіряє віршам, бо ж любить поезію, а її саму люблять усі поети. Але і в усіх інших видах мистецтва Марія Стюарт засвідчує незвичайний смак: вона гарно співає під лютню, її танок вихваляють як чарівливий, її вишивки – витвори не просто вправної, а дуже обдарованої руки, вона одягається скромно й не обтяжена помпезними сукнями, мов дзвін, у яких пишається Єлизавета; і в шотландській спідничці, і в урочистій шовковій сукні вона зі своєю дівчачою привабливістю видається цілком природною. Від самого початку такт і чуття краси в Марії Стюарт – природне обдаровання, і цю піднесеність (але все-таки не театральність), яка завжди надаватиме аури поетичності, ця донька Стюартів зберігатиме навіть у найтяжчі години як неоціненну спадщину своєї королівської крові і свого монаршого виховання. А втім, навіть у фізичних вправах Марія Стюарт навряд чи відстає від найвправніших цього лицарського двору, вона невтомна вершниця, завзята мисливиця, вправно грає в м’яча; її гінке, струнке дівоче тіло, попри всю притаманну йому тендітність, не знає ні втоми, ні знесилення. Ясна і весела, безтурботна й щаслива, ця багата й романтична юність п’є з усіх келихів, не здогадуючись, що вона тепер, навіть не усвідомивши, вже вичерпала найчистішу радість свого життя; навряд чи в якійсь іншій постаті жіночий ідеал французького Ренесансу знайшов таке лицарсько-романтичне втілення, як у постаті цієї веселої і палкої дитини-королеви.

Не тільки музи, а й боги благословляють це дитинство. На додачу до втішних духовних обдаровань Марія Стюарт має ще й незвичайну фізичну привабливість. Тільки-но дитина стала дівчинкою, жінкою, як уже змагаються всі поети, оспівуючи її красу. «На п’ятнадцятому році життя її краса вже проступає, наче світло серед білого дня», – повідомив Брантом, а Дю Белле – ще палкіше:

Лопе де Веґа мріє: «Зорі дають її очам свій найгарніший блиск, а її рисам – барви, які надають їм такої чарівності», а Ронсар приписує Карлу IX під час смерті його брата Франциска наступні слова майже заздрісного захвату:

А Дю Белле збирає всю похвалу багатьох описів і віршів у захоплений вигук:

Що ж, поети професійно перебільшують, а надто придворні поети, тільки-но йдеться про оспівування переваг їхньої володарки, тому ми з цікавістю поглядаємо на тогочасні картини, яким майстерна рука Клуе надала вірогідності, і ми ані розчаровані, ані цілковито опановані тим висловленим у гімнах захватом. Ми бачимо не променисту красу, а радше пікантну: ніжний привабливий овал, що завдяки гостренькому носикові набуває тієї легенької неправильності, яка завжди надає жіночому обличчю великої привабливості. М’які темні очі світяться таємницею і прихованим блиском, спокійно й мовчки спочиває рот: слід визнати, що природа дала цій королівській дитині свій справді найкоштовніший матеріал: дивовижну білу, чисту, осяйну шкіру, сіро-попелясті й пишні коси, привабливо засіяні перлинами, довгі, витончені білі, мов сніг, руки, довгастий гнучкий тулуб, де “dont le corsage laissait entrevoir la neige de sa poitrine et dont le collet relevé droit decouvrait le pur modelé de ses épaules”.[5] Жодної вади не можна помітити на цьому обличчі, але саме тому, що воно таке холодно бездоганне, таке просто гарне, йому бракує будь-якої вирішальної риси. Ми нічого не знаємо про цю привабливу дівчинку, дивлячись на її портрет, а вона сама теж ще нічого не знає про свою справжню сутність. Те обличчя ще не пронизане зсередини душею і чуттєвістю, жінка ще не озвалася в цій жінці; на нас приязно й мило дивиться гарненька й лагідна дівчинка з пансіонату.

Цю неготовність і непробудженість підтверджують, незважаючи на красномовну балакучість Марії Стюарт, і всі усні повідомлення. Адже саме тому, що люди завжди вихваляють тільки бездоганність, надто вже добру вихованість, завзяття і коректність Марії Стюарт, вони говорять про неї, немов про зразкову ученицю. Ми дізнаємося, що вона напрочуд добре вчиться, люб’язна в розмовах, ґречна й побожна, що вона досконала в усіх мистецтвах та іграх, проте не має ніякого особливого, вирішального обдаровання в якомусь мистецтві; що вона сміливо й слухняно опановує всю освітню програму, приписану нареченій короля. Але всі завжди в захваті від товариських, двірських умінь та здібностей Марії Стюарт, від неособистого в ній замість особистого; про людське, про її характер немає жодного конкретного повідомлення, і це свідчить, що властиві, істотні риси її натури поки що приховані від кожного погляду, і то тільки тому, що ще не розквітли. Ще довгі роки добра вихованість і світські манери принцеси не дають змоги здогадатися про внутрішню силу пристрастей, на яку буде здатна душа цієї жінки, найглибше зворушившись і наважившись. Її біле чоло ще сяйливе й холодне, вуста всміхаються приязно й ніжно, око, що дивиться тільки у світ, а не зазирає у власні глибини, бачить і шукає, мов у тумані; і люди, і Марія Стюарт ще нічого не знають про спадщину, притаєну в її крові; не знає вона й про властиву їй небезпеку. Завжди тільки пристрасть розкриває в жінці її найпотаємнішу душу, завжди тільки в коханні та стражданні досягає вона власного виміру.

Побачивши, що дитина так чудово набуває рис майбутньої володарки, весілля влаштували раніше, ніж передбачали: Марії Стюарт знову судилося, щоб її життєвий годинник у будь-якому розумінні йшов швидше, ніж у її однолітків. Щоправда, дофінові, призначеному їй договором, ледве минуло чотирнадцять років, крім того, це дуже кволий, блідий, хирний хлопець. Але політика тут нетерплячіша за природу, вона не хоче і не може чекати. На французькому королівському дворі панував досить підозрілий поспіх укласти зрештою шлюб, дарма що з тривожних повідомлень лікарів знали про немічність і небезпечну хворобливість спадкоємця трону. Найважливіше для Валуа в цьому шлюбі – лише намагання забезпечити собі шотландську корону, саме тому обох дітей так похапцем тягнуть до вівтаря. Згідно зі шлюбним контрактом, укладеним спільно з послами шотландського парламенту, дофін отримував «матримоніальну корону», тобто корону короля Шотландії внаслідок шлюбу, а водночас Ґізів, родичів Марії Стюарт, п’ятнадцятирічної дівчинки, яка ще не усвідомлює своєї відповідальності, змусили цілком таємно підписати другий документ, який мали приховати від шотландського парламенту і згідно з яким Ґізи наперед зобов’язувалися – в разі передчасної смерті Марії Стюарт або її смерті без спадкоємця – віддати французькій короні країну Марії Стюарт (наче то була приватна власність), а також її спадкові права на Англію та Ірландію.

Річ зрозуміла, цей договір – нечесний, і про це свідчить сама таємність його підписання. Адже Марія Стюарт не має ніякого права свавільно змінювати порядок успадкування і віддавати в разі своєї смерті свою батьківщину чужій династії, немов мантію або якесь інше майно, але її дядькам потрібна для підпису рука, яка ще ні про що не здогадується. Трагічний символ: перший підпис, який Марія Стюарт ставить на політичний документ під тиском пальця свого родича, становить водночас першу брехню цієї глибоко щирої, довірливої і недвозначної натури. Але, щоб стати королевою, щоб бути королевою, їй відтепер уже ніколи не дозволятимуть бути цілком правдивою: людина, яка склала присягу політиці, вже не належить собі й повинна дослухатися до інших законів, а не до святого закону своєї природи.

Але всі ці таємні махінації чудово приховані від світу пишною виставою весілля. Понад двісті років жоден дофін Франції не брав шлюб у межах своєї батьківщини, і тому двір Валуа вважав, що повинен показати своєму загалом не розбещеному народові приклад нечуваної пишноти. Катерина Медичі ще зі своєї батьківщини обізнана з урочистими святами, програми яких складали перші митці Ренесансу, і повниться честолюбним прагненням перевершити на весіллі рідної дитини найбучнішу пишноту свого дитинства: Париж 24 квітня 1558 року став святковою столицею світу. Перед собором Матері Божої Паризької спорудили відкритий павільйон, накритий синім кіпрським шовком із витканими на ньому золотими лілеями, до павільйону вів синій килим, теж із вишитими на ньому лілеями. Попереду йшли музики в червоних та жовтих убраннях, грали на різноманітних інструментах, за ними під вітальні вигуки юрби ступала в розкішних уборах королівська процесія. Шлюб відбуватиметься перед очима народу, тисячі, багато тисяч очей зачудовано вітають наречену поруч із хирним блідим хлопчиком, майже пригніченим своїм помпезним убором. Придворні поети перевершують самі себе, маючи такий привід для екстатичного зображення краси Марії Стюарт. «Вона видається, – пише, вдавшись до гімну, Брантом, що загалом полюбляв розповідати галантні анекдоти, – у сто разів гарнішою за небесну богиню», і, мабуть, справді тієї хвилини блиск щастя надавав цій страшенно честолюбній жінці особливої аури. Адже тієї пори ця усміхнена, юна, квітуча чудова дівчина, яку вітають зусібіч, бажаючи щастя, пережила, мабуть, найрозкішнішу мить свого життя. Навколо Марії Стюарт уже ніколи не буде стільки багатства, зачудування й радості, як тепер, коли вона поряд із сином першого володаря всієї Європи, на чолі пишно прикрашеної кавалькади їде ступою по вулицях, де аж до покрівель злітають крики радості й захвату. Ввечері в Палаці правосуддя накрили доступний для всіх стіл, тепер увесь Париж тиснеться в радісному збудженні, щоб милуватися юною дівчиною, яка до корони Франції додала нову корону. Славетний день закінчується балом, для якого митці повигадували найдивовижніші несподіванки. Невидимі механіки затягли в залу шість геть усюди оздоблених золотом кораблів із вітрилами зі срібної парчі, й ті судна майстерно відтворювали плавання по бурхливому морю. На кожному сидить, у золотих уборах і в масці зі штофу, принц, і кожен галантним жестом заводить у свій корабель якусь придворну даму: Катерину Медичі, королеву, Марію Стюарт, наступницю трону, королеву Наваррську і принцес Єлизавету, Марґариту і Клавдію. Ця вистава має символічно натякати на щасливу подорож по життю серед пишноти та розкоші. Але доля не підпорядковується людським бажанням, до інших, небезпечних берегів пливе від цієї єдиної безтурботної миті життєвий корабель Марії Стюарт.

Перша небезпека приходить цілком несподівано. Марія Стюарт давно вже помазана як королева Шотландії, а тепер, коли вона вийшла заміж за дофіна, наступника французького трону, над її головою невидимо ширяє друга, ще коштовніша корона. Але доля тримає перед нею як згубну спокусу ще й третю корону, і вона по-дитячому, безпорадними, засліпленими руками хапається за її оманливий блиск. Того самого 1558 року, коли Марія Стюарт стала дружиною спадкоємця французького трону, померла Марія, англійська королева, і на англійський трон одразу зійшла її єдинокровна сестра Єлизавета. Але чи справді Єлизавета – королева, яка має право стати наступницею на троні? Генріх VIII, цей багатий на дружин Синя Борода, лишив трьох дітей: Едварда і двох доньок, Марія була від його шлюбу з Катериною Араґонською, а Єлизавета – від шлюбу з Анною Булин. Після ранньої смерті Едварда спадкоємицею трону стала Марія як старша донька, народжена в безперечно законному шлюбі, але тепер, коли вона померла, не лишивши дітей, чи є законною спадкоємицею трону ще й Єлизавета? Так, стверджують англійські придворні правники, бо єпископ уклав той шлюб, а папа визнав. Ні, заперечують французькі придворні юристи, бо Генріх VIII згодом оголосив свій шлюб з Анною Булин нечинним, а Єлизавету завдяки постанові парламенту – бастардом. Якщо Єлизавета – згідно з цим підтвердженим усім католицьким світом розумінням – негідна трону як бастард, право на королівський трон Англії дістається не кому іншому, як Марії Стюарт, правнучці Генріха VII.

Отже, шістнадцятирічна недосвідчена дівчина раптом постає перед незмірно важливою постановою, наслідки якої матимуть значення для історії всього світу. Марія Стюарт має дві можливості. Вона може бути поступливою й діяти політично, може визнати свою родичку Єлизавету законною королевою Англії і відмовитися від власних претензій, які, безперечно, можна обстояти тільки зброєю. Або ж може сміливо й рішуче назвати Єлизавету узурпаторкою і просити французьку та шотландську армії силою зброї усунути узурпаторку з трону. На лихо, Марія Стюарт та її радники обирають третій шлях, найгірший, який є в політиці: середній шлях. Замість сильного й рішучого удару по Єлизаветі французький двір лише хвальковито струшує повітря: з наказу Генріха II подружжя наступників трону запроваджує до свого герба ще й англійську королівську корону, тож згодом Марія Стюарт велить прилюдно і в усіх документах називати себе “Regina Franciae, Scotiae, Angliae et Hiberniae”, «Королевою Франції, Шотландії, Англії та Ірландії». Отже, претензію висувають, але не захищають її. З Єлизаветою не воюють, а тільки розсердили її. Замість справжньої дії залізом і мечем обирають безсилий жест претензії на мальованому дереві й писаному папері, тож унаслідок була створена тривала двозначність, бо в такій формі претензія Марії Стюарт на англійський трон начебто є, а водночас її немає. Залежно від того, як заманеться, її то приховують, то знову дістають на світ Божий. Отож Генріх II відповідає Єлизаветі, коли вона згідно з договором вимагає повернути Кале: «В такому разі Кале слід повернути дружині дофіна, королеві Шотландії, яку ми всі вважаємо за королеву Англії». А з другого боку, Генріх II пальцем не ворушить, щоб захистити цю претензію своєї невістки, а далі провадить справи з начебто узурпаторкою трону, немов із законною монархинею.

Унаслідок цього безглуздого пустого жесту, по-дитячому й марнославно примальованого герба, Марія Стюарт нічого не здобула і все занапастила. В житті кожної людини трапляється помилка, якої вже ніколи не можна виправити. Тож і тут ця політична невправність Марії Стюарт, скоєна в дитячому віці радше з упертості та пихи, ніж унаслідок усвідомлених роздумів, занапастила все її життя, бо через цю образу наймогутніша жінка Європи стала її непримиренним ворогом. Справжня володарка все може дозволити й терпіти, крім одного: щоб хтось інший засумнівався в її праві володарювати. Тож немає нічого природнішого, – і тут годі звинувачувати Єлизавету, – якщо вона відтоді вважає Марію Стюарт за найнебезпечнішу суперницю, за тінь позаду її трону. Те, що вони обидві відтепер скажуть або напишуть між собою, буде тільки видимістю і облудними словесами, щоб приховати внутрішнє суперництво, але під тим покровом однаково існує незціленна розколина. Половинчастість і нечесність у політиці та житті завжди завдають більше шкоди, ніж енергійні та гострі постанови. Лише символічно примальована англійська корона на гербі Марії Стюарт призвела до більшого проливу крові, ніж справжня війна за справжню корону. Адже відкрита боротьба вирішила б ситуацію раз і назавжди, а ця, підступна боротьба, поновлюється щоразу і занапащає обом жінкам володарювання і життя.

У липні 1559 року цей згубний герб з англійською державною емблемою несли, гордо показуючи всім, перед королем-дофіном і королевою-дофіною в Парижі під час турніру, яким відзначили укладання Като-Камбрезійського миру. Король-лицар Генріх II не позбавляє себе втіхи зламати спис pour l’amour des dames, «задля любові дам», і кожен знає, яку він даму має на увазі: Діану Пуатьє, що, пишна й горда, поглядає з ложі на свого королівського коханця. Але розвага раптом обернулася страхітливою трагедією. Цей двобій вирішив долю світової історії. Адже Монтґомері, капітан шотландської гвардії, з уже розщепленим списом, так невправно і з такою силою мчав із тим обрубком на короля, свого супротивника на турнірі, що одна скалка крізь забороло встряла глибоко в око і король, непритомний, упав із коня. Спершу ту рану не вважали за небезпечну, але король уже не опритомнів, перелякана родина обступила ліжко вмирущого, що знемагав від гарячки. Могутня натура відважного Валуа ще кілька днів бореться зі смертю, аж поки 10 липня його серце зупинилося.

Але навіть у найтяжчому горі французький двір однаково вшановує звичай як найвищого господаря життя. Коли королівська родина виходить із замку, Катерина Медичі, дружина Генріха II, раптом зупиняється на порозі. Від миті, коли вона овдовіла, не їй уже годиться йти попереду, а жінці, яка тієї самої миті піднеслася до королеви. Несміливим кроком, збентежено і спантеличено Марія Стюарт як дружина нового короля Франції змушена проминати вчорашню королеву. Цим єдиним кроком вона, сімнадцятирічна, перегнала всіх своїх перевесниць і ступила на найвищий щабель влади.