Марія Стюарт

Розділ 4 Повернення в Шотландію Серпень 1561 року

Густий туман, що влітку лише вкрай рідко огортає ті північні береги, закутував землю, коли 19 серпня 1561 року Марія Стюарт висадилася в Літі. Але як відрізняється прибуття в Шотландію від прощання з милою Францією! Там у величній процесії її супроводив цвіт французької аристократії, принци і графи, поети й музики ґречно вшановували і вітали її. А тут ніхто не чекав її, тільки тоді, коли човни торкнулися берега, зібрався здивований і цікавий люд: кілька рибалок у грубому робочому вбранні, кілька солдатів, що тинялися без діла, кілька крамарів і селян, що прийшли до міста продавати вівці. Більше з переляком, ніж із захватом, спостерігали вони, як шляхетні дами й аристократи в багатих уборах і з пишними прикрасами сходять із човнів на берег. Відчужено поглядають вони одні на одних. Неприязне вітання, суворе й черстве, як і душа цієї північної землі. Вже в перші години Марія Стюарт із болем помічає страхітливу бідність своєї батьківщини і що за п’ять днів морської подорожі вона насправді повернулася на сторіччя назад, із великої, багатої, щедрої, марнотратної культури, яка насолоджувалась і пишалася собою, приїхала у вузький, темний і трагічний світ. Адже місто Літ, яке десятки разів грабували і спалювали дощенту англійці та бунтівники, не має жодного палацу, жодного аристократичного дому, що міг би гідно прийняти її; королева країни змушена ночувати у звичайного купця, щоб мати бодай дах над головою.

Перші враження мають велику силу над душею, глибоко вкарбовуються і накладають відбиток на долю. Мабуть, навіть сама юна жінка не знає, що так опанувало її, коли вона тепер повернулася в своє королівство, мов чужинка, після тринадцятирічної відсутності. Може, це туга за втраченим, неусвідомлене прагнення теплоти і приємності життя, що їх вона навчилася любити на французькому дворі; може, це тінь сірих чужих небес, може, передчуття лиха, яке насувається? Хай там як, Марія Стюарт, тільки-но опинилася сама, – про це розповідає Брантом, – розплакалася. Не як Вільгельм Завойовник сильно і впевнено, зі справжнім чуттям володаря ступає вона ногою на британський острів, бо її першими почуттями є збентеженість, розгубленість і страх перед майбутніми подіями.

Наступного дня примчали учвал регент, якого тим часом уже повідомили, єдинокровний брат Джеймс Стюарт, відомий під ім’ям графа Морея, та кілька інших аристократів, щоб правити Марії Стюарт за бодай трохи гідний почет по дорозі до близького Единбурґа. Але то була аж ніяк не пишна процесія. Англійці, скориставшись надуманим приводом, ніби вони ганяються за піратами, затримали один з кораблів, на якому везли двірських коней, а в містечку Літі тільки для королеви знайшли більш-менш годящого коня зі стерпною збруєю, натомість її дами та аристократичний почет, хоч які сердиті, були змушені вдовольнитися неоковирними селянськими шкапами, яких поспіхом поприганяли з навколишніх клунь і стаєнь. У Марії Стюарт, коли вона побачила цю картину, проступили сльози на очах, вона знову відчула, як багато забрала з собою смерть її чоловіка і наскільки менше означає бути лише королевою Шотландії, ніж королевою Франції, якою вона була. Гордість забороняє Марії Стюарт показатися підданим на чолі такої злиденної, жалюгідної кавалькади. Замість запланованого “joyeuse entrée”, «радісного приїзду», в Единбурґ із юрбами вздовж вулиць Марія Стюарт зі своїм почтом одразу подається в замок Голіруд, що стоїть за межами міських мурів. Споруда з круглими баштами, яку збудував її батько, бовваніє темною плямою в глибині краєвиду, над яким уперто здіймаються лише зубці замкових мурів, і ззовні видається на перший погляд гарною своїми виразними формами і могутністю тесаного каменю.

Але як зимно, як пусто, як несвятково вітають усередині кімнати жінку, розбещену Францією! Немає гобеленів, немає яскравого світла, що в італійських дзеркалах поширюється далі від стіни до стіни, немає коштовних тканин, не полискують срібло та золото. Багато років тут не було двору, жоден сміх не гніздиться в покинутих залах, жодна монарша рука не оновлювала й не прикрашала замок після батькової смерті: тут теж на Марію Стюарт дивляться пустими очима злидні, цей давній проклін її королівства.

Тільки-но единбуржці дізналися, що їхня королева приїхала в Голіруд, то вийшли всі ще вночі привітати її. Нема чого дивуватися, що витонченому й розбещеному смакові французької аристократії це вітання видалося трохи селянським і грубим: адже единбуржці не мають musiciens de la cour, придворних музик, щоб тішити ученицю Ронсара ніжними мадригалами і вигадливо складеними канцонами. Вони можуть привітати королеву країни тільки прадавнім способом, тож і складають на площах колоди, – єдине, чого в цьому негостинному краї є вдосталь, – щоб вони як bonfires, вогнища, яскраво палали цілу ніч. Потім люди зібралися під вікнами Марії Стюарт і з козами, дудками та іншими недоладними інструментами заграли, як їм здавалося, музику, хоч освічені гості слухали її як пекельний гармидер. При цьому люди ще й грубими чоловічими голосами виспівували – адже світські пісні заборонили їм кальвіністські священики – псалми та побожні пісні; навіть із найщирішим бажанням запропонувати щось більше вони не могли. Але Марія Стюарт радіє доброму прийняттю або принаймні засвідчує приязність і радість. Принаймні в перші години після прибуття вперше за десятиріччя знову панує гармонія між володаркою та її народом.

На цю політично цілком недосвідчену володарку чекає незмірно важке завдання, щодо цього не мають ілюзій ані сама королева, ані її радники. Мейтленд Лесінґтон, найрозумніша голова серед шотландської високої аристократії, пророче написав про прибуття Марії Стюарт, що вона ненастанно спричинятиме надзвичайні трагедії (“it could not fail to raise wonderful tragedies”). Навіть енергійний, рішучий чоловік із залізним кулаком не зміг би надовго запровадити спокій у країні, а що вже казати про дев’ятнадцятирічну жінку, відчужену від рідної землі й таку недосвідчену у володарюванні! Злиденна країна, корумпована аристократія, що вітає будь-який привід до бунту та війни, незліченні клани, що живуть у вічних суперечках і чварах між собою і всякчас шукають причини обернути ненависть у громадянську війну, католицьке і протестантське духівництва, які нещадно борються за зверхність, пильна і небезпечна сусідка, що вправною рукою, скориставшись будь-яким приводом, підбурює до заворушень, а до цього ще й ворожість світових держав, які безжально прагнуть утягнути Шотландію в свою криваву гру: ось який стан застала Марія Стюарт.

Тієї миті, коли вона приїхала в країну, та боротьба зависла в хиткій рівновазі. Замість скринь, наповнених грішми, Марія Стюарт переймає від матері згубну спадщину, справді damnosa hereditas: релігійні чвари, які тут лютіше, ніж деінде, руйнують душі. Протягом років, поки Марія Стюарт, ні про що не здогадуючись, тішилася щастям у Франції, Реформації вдалося переможно проникнути в Шотландію. Через двір і замок, через села і міста, через клани й родини проходить тепер страхітливий розлам: одна частина аристократії протестантська, друга – католицька, міста прихилилися до нової віри, села дотримуються старої, клан стоїть проти клану, покоління проти покоління, і ненависть обох сторін усякчас роздмухують фанатичні священики і політично підтримують іноземні держави. Але найбільша небезпека для Марії Стюарт полягає в тому, що якраз наймогутніша і найвпливовіша частина аристократії перебуває у ворожому таборі, в таборі кальвіністів: адже нагода загарбати багаті церковні маєтності дивом подіяла на цю пожадливу до влади бунтівливу зграю. Нарешті лорди мають чудовий псевдоморальний привід повстати проти своєї володарки як оборонці істинної церкви, як “Lords of the Congregation”, і для цього опору вони щоразу знаходять в Англії вже готового помічника. Загалом ощадлива Єлизавета пожертвувала понад двісті тисяч фунтів стерлінгів, щоб, удавшись до повстань і воєнних походів, вирвати Шотландію в католиків Стюартів, тож і тепер після врочисто укладеного миру велика частина підданих Марії Стюарт потай перебуває на утриманні англійської королеви. Марія Стюарт тепер могла б одним ударом відновити рівновагу, якби й сама навернулася до протестантської віри, до чого її найенергійніше спонукала частина радників. Але Марія Стюарт з роду Ґізів. Вона походить із родини несамовитих оборонців католицизму і сама, хоч і не фанатично побожна, все-таки невідступно та ревно дотримується віри батька-матері й предків. Вона ніколи не відступить від своїх переконань і навіть у крайній небезпеці відповідно до своєї сміливої вдачі краще обере вічну боротьбу, ніж бодай одну боягузливу дію всупереч своєму сумлінню. Внаслідок цього виник незціленний розкол між нею і аристократією; завжди небезпечно, коли володар дотримується іншої релігії, ніж його піддані. Бо між такими гострими протилежностями терези не можуть коливатися вічно, коли-небудь усе має вирішитись, і Марії Стюарт лишається, власне, тільки один вибір: або стати господарем Реформації, або загинути від неї. Невпинна суперечка між Лютером, Кальвіном і Римом унаслідок дивовижної випадковості драматично вирішилася саме в її долі; особиста боротьба між Єлизаветою і Марією Стюарт, між Англією і Шотландією вирішила – саме тому вона така важлива – й результат боротьби між Англією та Іспанією, між Реформацією і Контрреформацією.

Ця сама по собі фатальна ситуація обтяжена обставиною, що релігійний розкол дійшов і до родини Марії Стюарт, до її замку, до кімнати нарад. Її єдинокровний брат Джеймс Стюарт, граф Морей, цей найвпливовіший чоловік Шотландії, якому вона змушена довірити провадження державних справ, – рішучий протестант і патрон тієї kirk, яку вона, ревна католичка, має проклинати як єресь. Він першим ще чотири роки тому поставив підпис під присягою покровителів, “Lords of Congregation”, які зобов’язалися «зректися вчення сатани, його забобону та поклоніння іконам і віднині проголосити себе його відвертим ворогом». Та сатанинська релігія (“Congregation of Satan”), якої вони зрікаються, – не що інше, як католицька віра, отже, віра Марії Стюарт. Тому між королевою і регентом від самого початку виникає розкол у сфері останніх, найістотніших поглядів на життя, і такий стан не обіцяє миру. Адже в глибинах серця королева має лише одну думку: придушити Реформацію в Шотландії, а її регент і брат – лише одне прагнення: утвердити її в Шотландії як єдину панівну релігію. Така гостра протилежність переконань має при першій нагоді неминуче призвести до конфлікту.

Джеймсу Стюарту судилося бути однією з найвирішальніших постатей у драмі Марії Стюарт, доля приготувала йому велику роль, і він уміє майстерно грати її. Син того самого батька, але від його багаторічного любовного зв’язку з Марґріт Ерскін, донькою однієї з найшляхетніших родин Шотландії, він, здається, завдяки своїй королівській крові й не меншою мірою завдяки залізній енергії самою природою покликаний бути найгіднішим спадкоємцем корони. Тільки слабкість політичної позиції змусила свого часу Якова V відмовитись від законного шлюбу з коханою леді Ерскін і задля зміцнення своєї влади та фінансів укласти шлюб із французькою принцесою, матір’ю Марії Стюарт. Тож цього честолюбного королівського сина гнітило тавро нешлюбного народження, яке назавжди загородило йому шлях до трону. Навіть якщо на прохання Якова V папа прилюдно визнав у ньому разом із п’ятьма іншими нешлюбними дітьми його батька королівську кров, Морей, незважаючи на це, був бастардом, що не міг мати ніяких претензій на батьків трон.

Історія та її найвидатніший наслідувач – Шекспір – безліч разів зображували душевну трагедію бастардів, цих синів і все-таки не-синів, у яких державні, церковні та земні закони нещадно відбирали право, яке природа закарбувала в їхній крові та на обличчі. Засуджених упередженням, – цей присуд найсуворіший і найнесхитніший, – тих байстрюків, зачатих не на королівському ложі, зневажають, віддаючи перевагу здебільшого слабшим, бо ж народженим завдяки не коханню, а політичним розрахункам, спадкоємцям; їх вічно відсувають назад та відкидають, прирікаючи на жебри там, де вони мали б наказувати й володіти. А коли на людині ставлять видне для всіх тавро меншовартості, тривале чуття меншовартості неминуче вирішальною мірою або ослаблює цю людину, або зміцнює; такий тиск може або зламати характер, або на диво загартувати його. Унаслідок такого приниження боягузливі та мляві характери стають ще дрібніші, ніж були, і бастарди як прохачі та лестуни приймають подарунки й посади від визнаних легітимних спадкоємців. Зате в сильних натур така зневага зміцнює всі невидні та скуті сили; там, де прямий шлях до влади їм не прокладають добровільно, вони самі навчаються бути осереддям влади.

Морей належить до сильних натур. Несамовита рішучість його королівських предків Стюартів, їхня гордість і прагнення владарювати вирують у його крові як могутня й темна сила; як людина, як феномен він своїм розумом та ясною рішучістю на цілу голову вищий від дрібного й зажерливого поріддя інших лордів і баронів. Він визначив собі далекосяжні цілі, продумав свої політичні плани; розумний, як і сестра, тридцятирічний чоловік завдяки своїй розважливості та чоловічому досвідові незмірно вищий від неї. Він приглядається до сестри, мов до дитини, що грається, і дає їй гратися, поки та гра не порушує його сфер. Адже як зрілий чоловік він, на відміну від сестри, не дослухається до могутніх, нервозних і романтичних імпульсів, як володар він не має в собі нічого героїчного, натомість знає таємницю чекання і терпіння, що становлять певнішу запоруку успіху, ніж швидкий і палкий порив.

Першою ознакою справжнього політичного обдаровання завжди було те, що людина одразу зрікається вимагати для себе недосяжного. Цим недосяжним для того нешлюбного сина є королівська корона. Морей знає, що ніколи не зможе назватися Яковом VI. Тому цей розважливий політик від самого початку утримується від претензії стати коли-небудь королем Шотландії, щоб завдяки цій відмові з більшою впевненістю почуватися володарем Шотландії: регентом, бо ж він ніколи не зможе стати королем. Морей зрікається регалій влади, видимих знаків, але тільки на те, щоб ще цупкіше тримати в руках реальну владу. Ще замолоду він хапається за найвідчутнішу форму влади: багатство. Морей успадкував чимало статків від батька і чимало отримав від інших людей як подарунки, він користається ліквідацією монастирських маєтків, наживається на війні й під час кожної риболовлі першим наповнює свої мережі. Анітрохи не бентежачись, він бере субсидії від Єлизавети, і коли тепер його сестра Марія Стюарт повертається в країну як королева, вона змушена визнати брата як найбагатшу і наймогутнішу постать країни, досить сильну, щоб уже ніхто не міг відсунути її вбік. Унаслідок не так щирої прихильності, як необхідності Марія Стюарт домагається його дружби; дає своєму єдинокровному братові, щоб забезпечити власне панування, в руки все, чого той бажає, живить його невситиму жадобу багатства і влади. Тепер ті руки Морея – на щастя для Марії Стюарт – справді надійні, вміють тримати і вміють поступатися. Природжений державний діяч, Морей дотримується середини: він протестант, але не іконоборець, шотландський патріот, а проте має прихильність Єлизавети, більш-менш приятелює з лордами, а проте тямить слушної миті показати їм кулак; загалом це холодний, позбавлений нервів рахівник, якого не засліплює подоба влади і задовольняє лише сама влада.

Такий незвичайний чоловік – незмірний здобуток для Марії Стюарт, поки стоїть на її боці. І незмірна небезпека, тільки-но він виступить проти неї. Як брат, поєднаний однією кров’ю, Морей і з суто егоїстичних міркувань має всі інтереси підтримувати сестру на чолі влади, бо який-небудь Гамільтон або Ґордон на її місці не давав би йому таку необмежену владу і свободу врядування, тому він охоче дає сестрі змогу представляти владу, без заздрощів приглядається, як із різних урочистих нагод несуть попереду її скіпетр та корону, – але тільки тому, що знає: реальна влада перебуває в його руках. Але тієї миті, коли Марія Стюарт сама намагається правити й обмежувати його повноваження, тверда, мов залізо, гордість Стюартів стикається з гордістю Стюартів. Ніяка ворожнеча не така страхітлива, як та, коли змагаються між собою, корячись одним імпульсам і з однаковою силою, схоже зі схожим.

Та й Мейтленд Лесінґтон, друга за важливістю постать двору Марії Стюарт, її державний секретар, теж протестант. Але спершу й він стоїть на її боці. Мейтленд, цей витончений розум, гнучкий, освічений дух, the flower of wits, квіт розуму, як називала його Єлизавета, не любить, на відміну від Морея, гордо й суто по-панському владу. Як дипломата його тішить тільки плутана й бентежна гра політиканства та інтриг, мистецтво комбінацій; для нього не мають значення тверді принципи, релігія і батьківщина, королева та держава, – важить тільки витончене мистецтво всюди запускати свої руки до гри і зв’язувати або розривати ниточки, як йому заманеться. Він ані по-справжньому вірний, ані по-справжньому невірний Марії Стюарт, хоч особисто дуже прихильний до неї, а Мері Флемінґ, одна з чотирьох Мері, стала його дружиною. Він служитиме Марії Стюарт, поки вона матиме успіх, і покине її в мить небезпеки; глянувши на нього, цей барвистий флюгер, вона може дізнатися, сприятливий вітер чи ні. Бо, як справжній політик, Мейтленд служитиме не їй, не королеві, не подрузі, а тільки її щастю.

Отже, і там, і там, і в місті, і у своєму замку – поганий провісник! – Марія Стюарт, приїхавши, не знаходить жодного надійного друга. Але все-таки і з Мореєм, і з Мейтлендом можна правити й домовлятися, натомість від першої миті вона непримиренно і нещадно, як невблаганна, налаштована на вбивство суперниця ставиться до наймогутнішого народного проводиря: Джона Нокса, единбурзького народного проповідника, організатора й господаря шотландської kirk, майстра релігійної демагогії. З ним вона провадить боротьбу, яка визначить бути чи не бути, боротьбу на життя і смерть.

Адже кальвінізм Джона Нокса – аж ніяк не суто реформаторське оновлення церкви, це тільки закостеніла система Божої держави, а отже, в певному розумінні, найвища форма протестантизму. Нокс виступає владно як справжній володар і фанатично вимагає від самої королеви рабського підпорядкування своїм теократичним наказам. З англіканською церквою, з лютеранською церквою, з якоюсь лагіднішою формою Реформації Марія Стюарт відповідно до своєї м’якої й податливої натури, можливо, порозумілась би. Натомість диктаторська самовладність кальвінізму наперед відкидає будь-яку можливість порозуміння для справжнього володаря, і навіть Єлизавета, використовуючи Нокса в своїх політичних цілях, щоб дошкулити суперниці, сама відчуває до нього огиду з огляду на його нестерпні претензії. Тож як цей похмурий фанатизм мав дратувати наскрізь людську і по-гуманістичному настроєну Марію Стюарт! Для її натури, що радіє життю, полюбляє насолоди, схильна до музики, ніщо не може бути незбагненнішим, ніж твереза суворість, ворожість до життя та іконоборча ненависть до мистецтва, ненависть до радості, властиві женевському вченню, ніщо не може бути нестерпнішим за зарозумілу впертість, яка забороняє сміх і засуджує красу як злочин, прагне зруйнувати все, що дороге їй, радісні форми звичаїв, музику, поезію і танок і, крім того, надає цьому вже й так похмурому світові ще більшої похмурості.

Цей твердий, як камінь, старозаповітний характер став притаманним в Единбурґу й kirk, церкві, Джона Нокса, цього найфанатичнішого, найнещаднішого, найтвердолобішого з-поміж усіх засновників церков, що своєю невблаганністю й нетерпимістю перевершив навіть свого вчителя Кальвіна. Попервах дрібний католицький священик невисокого рангу, він кинувся в Реформацію з усією несамовитістю і люттю своєї свавільної душі й був учнем Джорджа Вішарта, якого мати Марії Стюарт звеліла як єретика спалити живцем. Цей вогонь, у якому загинув наставник Нокса, горить далі в його душі. Французькі допоміжні війська схопили його як одного з проводирів повстання проти регентші й прикували у Франції до галер. Там він довго сидів у кайданах, але його воля невдовзі стала не менш залізною, ніж кайдани. Звільнений, він утік до Кальвіна, навчився там красномовства і нещадної пуританської ненависті до всього ясного і еллінського, а тільки-но повернувшись до Шотландії, за кілька років завдяки генію свого насильства змусив і лордів, і народ схилитися до Реформації.

Джон Нокс – мабуть, найдовершеніший тип релігійного фанатика, якого знала історія, він суворіший за Лютера, що інколи перебував під впливом веселощів, притаманних його душі, жорсткіший за Савонаролу, бо ж позбавлений блиску і містичного осяяння мови. Абсолютно щирий у своїй прямолінійності, він унаслідок страхітливої зашореності мислення став обмеженим і суворим духом, для якого правдивою є лише своя правда, чеснотливою – лише власна чеснота, християнським – лише власне християнство. Той, хто не дотримується таких думок, як він, – уже злочинець, той, хто бодай на одну літеру відхилиться від його вимог, – уже слуга сатани. Ноксу властива підозрілість людини, одержимої собою, пристрасть обмеженого і схильного до екстазу розуму, огидна гордість людини, впевненої в своїй непогрішності: в його суворості надимається водночас небезпечна радість із приводу власної твердості, в його нетерпінні – похмура насолода своєю непомильністю. Цей шотландський Єгова з хвилястою бородою стоїть щонеділі на амвоні собору Св. Егідія і гримить ненавистю і прокльонами проти всіх, хто не слухає його проповідь; цей kill joy, убивця радості, люто метає лайки на адресу «сатанинського покоління» безжурних і безтурботних, які не служать Господу в точній відповідності з його приписами і його особистими поглядами. Адже старий фанатик не знає ніякої іншої радості, крім тріумфу непоступливості, ніякої іншої справедливості, крім перемоги своєї справи. Він наївно радіє, тільки-но усунуть або принизять якогось католика чи іншого супротивника, а коли завдяки рукам убивці котрогось ворога kirk прибирають із дороги, то, зрозуміла річ, сам Господь прагнув цієї похвальної дії і посприяв їй. Нокс, коли в бідолашного миршавого юнака Франциска II, чоловіка Марії Стюарт, потік гній із вуха, спричинивши його смерть, виспівував на амвоні тріумфальних пісень, кажучи, що він «не хотів слухати голосу Бога», а коли Марія де Ґіз, мати Марії Стюарт, померла, він натхненно проповідував: «Нехай нас Господь у своїй великій ласці невдовзі позбавить і решти, хто має в собі кров Валуа. Амінь! Амінь!» У промовах Нокса не чути навіть сліду лагідності й божественної доброти Євангелія, він промовляє так, немов грізно вимахує батогами, його Бог – лише Бог помсти, ревнивий і нещадний, його властива Біблія – лише Старий Заповіт, кровожерний і по-варварському суворий. Грізні проповіді Нокса ненастанно спрямовані проти Моава, Амалика, всіх ворогів народу Ізраїля, яких треба знищити вогнем і мечем, – а отже, і проти ворогів істинної віри, тобто його власної. А коли він лютими словами бичує біблійну царицю Єзавель, його слухачі добре знають, яку володарку він має насправді на увазі. Наче буря, темна й велична, що запинає хмарами ясне небо і тріпотливими блискавками та приголомшливим громом вічно лякає душу, огорнув кальвінізм шотландську землю, і напруга щомиті може розрядитись нищівним руйнуванням.

З таким непомильним і непідкупним чоловіком, що прагне тільки наказувати й мириться тільки з покірною побожністю, неможливі ніякі компроміси; всілякі приманювання і намагання догодити лише посилюють його жорсткість, глузливість та претензійність. Об кам’яну брилу такої самозакоханої впертості розбиваються всі спроби порозуміння. Ті, хто вдає, ніби обстоює Бога, – завжди найбільші вороги миру на землі; гадаючи, ніби вони чують небесне послання, вони абсолютно глухі до кожного слова людяності.

Марія Стюарт не прожила в своїй країні й тижня, як уже була змушена відчути похмуру присутність того фанатика. Перше ніж приступити до володарювання, вона не тільки гарантувала повну свободу віровизнання всім своїм підданим, – що навряд чи означало жертву для її толерантної вдачі, – а й змирилася з законом, який забороняв у Шотландії прилюдну відправу меси, то була болісна поступка прихильникам Джона Нокса, що йому, за його словами, «було б краще, якби в Шотландію прийшло десять тисяч ворогів, ніж знати, що відправили бодай одну месу». Але, зрозуміла річ, побожна католичка, небога Ґізів, зберегла за собою право мати змогу безперешкодно відправляти обряди своєї релігії у власній домашній каплиці, і парламент без дискусій погодився з цією справедливою вимогою. Але тільки-но першої неділі в її домі, в каплиці замку Голіруд, приготувалися до католицької відправи, грізно підступила аж до дверей під’юджена юрба; в служки, що мав нести до вівтаря освячені свічки, їх силоміць вирвали й поламали. Дедалі гучніше ремство вимагало усунути, ба навіть убити «священика, що обожнює кумирів», лунають дедалі несамовитіші крики проти «сатанинської служби», будь-якої миті може початися штурм церкви у власному домі королеви. На щастя, лорд Морей, хоч і сам оборонець kirk, вийшов назустріч фанатичній юрбі й загородив вхід. Після полохливо закінченої Божої служби він завів переляканого священика цілим до його кімнати; відвертому лиху запобігли, авторитет королеви на превелику силу врятували. Але веселим святам на честь її приїзду, отим joyousities, як люто глузував із них Нокс, на його радість, брутально поклали край: романтична королева вперше відчула в своїй країні опір дійсності.

На цю образу Марія Стюарт відповіла вибухом гніву. Зі сльозами і жорсткими словами вона вихлюпнула своє застояне озлоблення. Завдяки цьому на її доти ще невиразний характер падає яскравіше світло. Ця юна жінка, з самого малку розбещена долею, в глибинах свого єства витончена й ніжна, поступлива та люб’язна; всі – від перших аристократів двору аж до її покоївок та служниць – вихваляють її приязну, негорду і щиру вдачу. Вона кожного вміє прихилити до себе, бо ніколи, розмовляючи з кимсь, не наполягає суворо і зверхньо на своєму високому статусі, а завдяки природній невимушеності спонукає забути про свою вищість. Але в основі цієї щирої ласкавості лежить могутнє чуття власної гідності, що, невидиме доти, доки ніхто не зачепить його, палко проривається, тільки-но хтось наважиться суперечити або бунтувати. Ця дивовижна жінка часто вміла забути особисту кривду, але ніколи не прощала найменшого порушення свого королівського права.

Тому Марія Стюарт ані на мить не хоче терпіти цієї першої образи. Такому зухвальству слід одразу й найрішучіше покласти край. І вона знає, за кого треба братися, знає про того бороданя в єретичній церкві, що нацьковує народ проти її церкви і привів оту зграю в її дім. Вона миттю вирішує як слід розібратися з ним. Адже Марія Стюарт, звикнувши з дитинства до монаршої всемогутності у Франції, до послуху, і вихована з чуттям, що їй судилася Божа ласка, аж ніяк не здатна уявити собі протестів із боку підданого, звичайного міщанина. Вона готова радше піти на все, ніж терпіти, щоб хтось відкрито, ба навіть нечемно наважився суперечити їй. Але Джон Нокс готовий до такого повороту подій і навіть радіє йому. «Чому я маю лякатися гарненького личка аристократки, якщо дивився у вічі багатьом розгніваним чоловікам і все-таки ніколи не відчув негідного страху?» Нокс натхненно квапиться до палацу, бо суперечка – він думає, суперечка за Бога – найбільша насолода для кожного фанатика. Якщо Господь дав королям корону, то своїх священиків і посланців наділив вогненним словом. Над королем, на думку Джона Нокса, стоїть священик kirk як охоронець божественного права. Його завдання – захищати Царство Боже на землі, він не повинен вагатися карати непокірних твердими палицями свого гніву, як карав колись Самуїл і біблійні судді. Отож дійшло до сцени, як у Старому Заповіті, коли королівська гордість і священицька зарозумілість зіткнулися лоб у лоб; тут не змагаються жінка і чоловік за те, хто візьме гору, а дві прадавні ідеї зіткнулися в лютому двобої, як уже тисячі й багато тисяч разів давніше. Марія Стюарт намагається бути лагідною, приховує озлоблення, бо хотіла б миру в країні й тому чемно провадить розмову. Натомість Джон Нокс вирішив бути нечемним і показати «ідолопоклонниці», що він перед земними можновладцями не згинається ні на дюйм. Мовчки й похмуро, не як обвинувачений, а як обвинувач слухає він королеву, коли вона дорікає йому за його книжку “The first blast of trumpet against the monstrous regiment of women”,[6] книжку, в якій він заперечує будь-яке монарше право жінок. Але цей самий Нокс, що через цю саму книжку після її виходу в світ смиренно перепрошував протестантку Єлизавету, перед своєю «папською» володаркою наполягає, вдаючись до різних двозначних слів, на своїй думці. Мало-помалу розмова жвавішає. Марія Стюарт прямо запитує Нокса, чи піддані безумовно мають коритися своєму володареві чи ні. Але замість відповісти на це запитання словом «Зрозуміло», як і сподівалася Марія Стюарт, вправний тактик обмежує обов’язок покори порівнянням: коли батько втрачає розум і хоче вбити своїх дітей, діти мають право забрати в нього меч і зв’язати йому руки. Коли князі переслідують дітей церкви, ті діти мають право на опір. Королева в цих умовах одразу відчуває бунт теократа проти її права володарювати. «Тож мої піддані, – запитує вона, – мають коритися не мені, а вам? Тож я піддана вам, а не ви мені?»

Джон Нокс і справді дотримується такої думки. Проте надто обережний, щоб у присутності Морея цілком виразно висловити її.

– Ні, – ухильно відповідає він, – і князь, і піддані мають коритися Богові. Королі мають бути годувальниками церкви, а королеви – її годувальницями.

– Але ваша церква не та, яку я хочу годувати, – відказує на те королева, роздратована двозначністю Нокса. – Я хочу дбати про католицьку церкву, яку вважаю за Господню церкву.

Тепер нарешті найшла коса на камінь. Дійшли до точки, де вже не може бути ніякого порозуміння між побожною католичкою і фанатичним протестантом. Нокс стає вкрай нечемним і називає католицьку церкву блудницею, яка не може бути нареченою Бога. Коли королева забороняє йому вимовляти ці слова, які ображають її сумління, Нокс виклично відповідає: «Сумління потребує знань», а він боїться, що королеві бракує належних знань. Замість примирення перша розмова призвела тільки до зміцнення протилежностей. Нокс тепер знає, що цей «сатана могутній» і він не може сподіватися поступливості від юної володарки. «Під час суперечки з нею я зіткнувся з рішучістю, якої я в таких молодих людей досі ще ніколи не бачив. Відтепер двір для мене помер, а я – для двору», – з гіркотою пише Нокс. А з другого боку, молода жінка вперше відчула межі своєї королівської влади. Нокс виходить із кімнати з випростаною головою, задоволений собою і гордий, що сперечався з королевою, Марія Стюарт збентежена і, з прикрістю усвідомивши своє безсилля, розплакалася гарячими сльозами. Але вони будуть не останні. Невдовзі вона дізнається, що тут владу не просто успадковують по крові, а змушені невпинно знову здобувати її боротьбою і приниженнями.