Марія Стюарт

Розділ 3 Королева, вдова і все-таки королева Липень 1560-го – серпень 1561 року

Лінію життя Марії Стюарт ніщо так не повернуло в бік трагічності, як те, що доля вкрай оманливо й без зусиль з її боку дала їй у руки всю найвищу земну владу. Її злет відбувся по кривій, яку вона долала зі швидкістю ракети, – у шість днів королева Шотландії, в шість років наречена наймогутнішого принца Європи, в сімнадцять років королева Франції, – тож вона мала в своїх руках найвищий обсяг зовнішньої влади ще до того, як почалося по-справжньому її внутрішнє життя. Марії Стюарт падає все з невидимого рога достатку, що видається невичерпним, вона нічого не здобуває своєю волею, не виборює своєю силою, ніде немає ані зусиль, ані заслуг, усе – тільки спадщина, ласка і подарунок. Немов у сновидді, де пропливають барвисті й мінливі образи, Марія Стюарт бачить себе у весільній сукні, в коронаційній сукні, але, ще не здатна зрозуміти пробудженими чуттями цю передчасну весну, не помічає, що та вже відцвіла, зів’яла, минула, і дівчина прокидається розчарована, спустошена, пограбована й розгублена. У віці, коли інші люди тільки-но починають бажати, сподіватися, жадати, Марія Стюарт уже проминула всі можливості тріумфу, не мавши ані часу, ані дозвілля зрозуміти їх ще й душею. У цій поквапності її долі ще й криється, мов у насінині, таємниця її неспокою та невдоволеності: хто так рано став першим у країні, першим у світі, той уже ніколи не вдовольниться малою життєвою мірою. Тільки слабкі натури зрікаються й забувають, сильні не подаються і йдуть у боротьбу, кидаючи виклик навіть усемогутній долі.

І справді, мов сновиддя, минає короткий час королювання у Франції, мов квапливе, неспокійне сновиддя, сповнене страху і клопоту. Реймський собор, де архієпископ поклав корону на голову блідому хворому хлопчику, і гарна, прикрашена всіма самоцвітами скарбу королева, що немов маленька, зграбна, ще не зовсім розквітла лілея, зринає поміж аристократії, – ось єдина барвиста, сяйлива мить, подарована долею, хроніка не повідомляє ні про які свята та веселощі. Доля не лишає Марії Стюарт часу створити сповнений трубадурів двір мистецтв і поезії, про який вона мріяла, не лишає часу навіть художникам відтворити образ монарха і його прегарної дружини на пишному полотні, не лишає часу хроністам зобразити її характер, не лишає часу народові пізнати свого володаря чи навіть навчитися любити його; обидві дитячі постаті, немов квапливі тіні, гнані лихим вітром, проминають у довгій низці королів Франції.

Адже Франциск II хворий і від самого початку позначений, наче дерево в лісі, для ранньої смерті. Полохливо, важкими, втомленими очима, немов розплющеними після страшного сновиддя, на нас дивиться кругле, набрякле обличчя блідого хлопчика, а раптовий, отже, й неприродний розвиток ще більше ослаблює властиву йому силу опору. Навколо нього всякчас пильнують лікарі й наполегливо радять щадити себе. Але в хлопця озивається дурнувате дитяче честолюбство, він прагне не відставати від стрункої, жилавої дружини, що палко полюбляє полювання і фізичні розваги. Він силою примушує себе до нестямної їзди верхи та фізичних зусиль, щоб створити враження здоров’я й чоловічої сили, але природу годі одурити. Його кров невиліковно млява й отруєна, це лиха спадщина його діда Франциска I, в хлопця раз по раз трапляється гарячка, коли лютує негода, він завжди змушений сидіти вдома, нетерплячий, переляканий і втомлений, жалюгідна тінь, яку дбайливо обступають численні лікарі. Такий нещасний король породжує на своєму дворі радше співчуття, ніж шанобливу повагу, натомість серед народу поширилися невдовзі лихі чутки, мовляв, він хворіє на проказу, і купається, щоб зцілитися, в крові щойно вбитих дітей; похмуро поглядають селяни на жалюгідного блідого юнака, коли той повільно їде повз них на огирі, а придворні вже починають думати наперед і гуртуються навколо Катерини Медичі, королеви-матері, і Карла, спадкоємця трону. Такими млявими, кволими руками недовго можна напинати віжки влади; хлопчик уряди-годи малює жорстким, невправним письмом своє ім’я “François” під документами і декретами, але насправді керують замість нього Ґізи, родичі Марії Стюарт, а сам він бореться тільки за одне: якомога довше зберегти свою дрібку життя і сили.

Таке спільне перебування в кімнаті хворого, постійне піклування і догляд навряд чи можна назвати щасливим шлюбом, якщо він узагалі став справжнім шлюбом. Але ніщо не дає підстав і припускати, що ці обоє напівдітей не могли вживатися, бо навіть такий лихий і сповнений пліток двір, усі любовні зв’язки якого Брантом зобразив у своєму “Vie de dames galantes”, «Житті галантних дам», не знаходить жодного слова докору чи підозри для поведінки Марії Стюарт. Адже задовго до того, як державні міркування пов’язали Марію і Франциска перед вівтарем, вони здружилися, спільні дитячі ігри давно вже поєднали їх, і тому еротичний елемент навряд чи відігравав якусь суттєву роль у цих напівдітей; треба чекати ще роки, перше ніж у Марії Стюарт прокинеться здатність палко віддаватися, а Франциск, цей виснажений гарячкою хлопець, був би останнім, хто пробудив би цю здатність у стриманій, глибоко замкнутій у собі натурі. Звісно, відповідно до своєї співчутливої, люб’язної і зичливої вдачі Марія Стюарт найревніше дбала про чоловіка, бо, якщо не почуттям, то бодай розумом мала знати, що вся її могутність і влада залежать від віддиху та ударів серця бідолашного хирного хлопця і що, бережучи його життя, вона захищає власне щастя. Але в цьому періоді існування королівства взагалі не було місця для справжнього щастя: в країні вирувало гугенотське повстання, і після сумнозвісних заворушень у замку Амбуаз, які загрожували самій королівській парі, Марія Стюарт була змушена заплатити сумну данину обов’язкові володарки. Вона мусила бути присутньою під час страт бунтівників, мусила дивитись, – і цей момент глибоко закарбувався в її душі, можливо, згодом він спалахнув, немов магічне дзеркало, іншої, її власної миті, – як живих людей зі зв’язаними руками кладуть на колоду, як після замашного удару ката сокира з глухим, хрустким і деренчливим звуком рубає шию і голова, кривавлячи, котиться в пісок; цей образ був досить моторошний, щоб стерти блискучий образ коронування в Реймсі. А потім одна лиха звістка наздоганяла іншу: в червні 1560 року померла мати, Марія де Ґіз, що від ім’я Марії Стюарт правила в Шотландії, лишивши питомі володіння Стюартів у стані релігійних чвар і бунту, з війною на кордоні, з англійськими військами глибоко в країні, тож Марія Стюарт замість святкових уборів, про які по-дитячому мріяла, була змушена одягати жалобне вбрання. Музика, така люба серцю, повинна мовчати, немає вже танців. Але кістяна рука знову стукає в серце та дім. Франциск II день у день слабшає, отруєна кров у його жилах неспокійно б’ється на скронях і шумить у вухах. Він уже не може ходити, не здатний їздити верхи, і його лише в ліжку переносять із місця на місце. Нарешті проривається гнояк у його вусі, лікарі нічим не можуть зарадити, і 6 грудня 1560 року страждання бідолашного хлопчика скінчилися.

Знову повторюється – трагічний символ – сцена між двома жінками, Катериною Медичі і Марією Стюарт, коло ліжка вмирущого. Тільки-но Франциск II зітхнув востаннє, Марія Стюарт, бо ж вона вже не королева Франції, поступається в дверях Катерині Медичі, молодша королівська вдова має пускати попереду старшу. Вона вже не перша жінка держави, а знову лише друга; за один рік мрія скінчилася, Марія Стюарт уже не королева Франції, а лише та, якою була від першої миті й лишиться до останньої: королева Шотландії.

Згідно з церемоніалом французького двору найсуворіша жалоба вдови короля триває сорок днів. Протягом цього нещадного життя взаперті вдова ні на мить не може покидати своїх покоїв, перші два тижні ніхто, крім нового короля і її найближчих родичів, не має права провідувати її в штучному склепі, в затемненій кімнаті, освітленій тільки свічками. Але, на відміну від жінок із простолюду, королівська вдова не вдягається в ті дні в похмурі чорні убори, в завжди доречний колір жалоби, бо тільки їй одній личить “deuil blanc”, «біла жалоба». Білий чепчик над блідим обличчям, білий парчевий одяг, білі туфлі, панчохи, лише темніє флер над тим дивним світінням – такою ходить Марія Стюарт у ті дні, такою зображує її Жане на своєму відомому портреті, такою описує її Ронсар у своєму вірші:

І справді, навряд чи на якійсь іншій картині симпатичність і лагідність цього юного обличчя відтворені з більшою переконливістю, ніж на тому портреті, бо поважна задума оповила спокоєм жваві за інших обставин очі й надала ще більшої ясності однорідній, чистій блідості шкіри, де не видно ніяких прикрас; у жалобі ми відчуваємо шляхетне й королівське, притаманне людській натурі Марії Стюарт, набагато виразніше, ніж на давніших картинах, які зображували її, надміру рясно прикрашену самоцвітами і всіма регаліями влади, серед розкоші та пишноти монаршої гідності.

Цей шляхетний смуток промовляє й у строфах, які вона сама в ті дні присвячує як погребовий плач померлому чоловікові. Ці вірші цілком гідні її наставника і вчителя Ронсара. Навіть якби цей тихий жалобний плач не був написаний королівською рукою, він промовляв би до серця завдяки простому тонові своєї щирості. Адже овдовіла дружина аж ніяк не вихваляється палкою любов’ю до небіжчика, – Марія Стюарт ніколи не брехала в поезії, завжди тільки в політиці, – а дає висловитися чуттю, що вона покинута й розгублена:

Годі сумніватися, що жалоба Марії Стюарт за Франциском II – не просто поетична вигадка, а щирий і відвертий жаль. Адже в постаті Франциска II Марія Стюарт утратила не тільки зичливого і поступливого товариша, ніжного друга, а й своє європейське становище, свою владу, свою безпеку. Невдовзі дитина-вдова вже відчула різницю, як багато означає бути першою на своєму дворі, бути королевою і як мало – раптом стати другою, утриманкою на ласці наступника трону. Це вже й так гнітюче становище було обтяжене ворожістю, яку засвідчувала їй свекруха, Катерина Медичі, тільки-но знову ставши першою дамою двору; здається, ніби Марія Стюарт колись нерозумним словом смертельно образила ту зарозумілу й підступну представницю роду Медичі, зневажливо порівнявши незначний рід «купецької доньки» зі своєю успадкованою протягом низки поколінь королівською гідністю. Така бездумність – супроти Єлизавети поривна, позбавлена доброї поради дівчинка теж припустилася такої помилки – згубніша між жінками, ніж відверта образа. Тільки-но Катерина Медичі, змушена два десятки років приборкувати своє честолюбство, спершу через Діану Пуатьє, а потім через Марію Стюарт, здобула політичну владу, вона жорстко і виклично дає відчути свою ненависть обом поваленим.

Але Марія Стюарт – саме тепер виразно проступає визначальна риса її характеру: нестримна, несхитна, по-чоловічому непоступлива гордість – не хоче лишатися ніде, де вона тільки друга, її високе й запальне серце ніколи не вдовольниться непомітним становищем, якимсь проміжним рангом. Вона радше обрала б небуття, обрала б смерть. Якусь мить Марія Стюарт думає назавжди податись у монастир, зректися всіх рангів, якщо вже не можна досягти найвищого в цій країні. Але спокуса жити ще надто велика, довічне зречення суперечило б природній вдачі вісімнадцятирічної дівчини. Крім того, втрачену корону вона й досі може поміняти на іншу, не менш коштовну. Посол іспанського короля вже приходить як сват від ім’я дона Карлоса, майбутнього володаря двох світів, австрійський двір уже посилає таємного посередника, королі Швеції і Данії просять її трону і руки. Зрештою, Марії Стюарт і досі належить спадкова корона, корона Шотландії і ще й тепер витає претензія на другу, сусідню, англійську корону. Цю дівчинку, що стала королівською вдовою, цю жінку, що тільки-но розквітла до своєї повної краси, ще чекають незмірні можливості. Але тепер уже не так, як раніше, коли доля дарувала їй усе й підносила, відтепер вона сама має виборювати все, з допомогою спритності та терпіння брати гору над непоступливими суперниками. А втім, із такою відвагою в серці, з такою красою на обличчі, з такою молодістю в гарячому, квітучому тілі можна бездумно наважитись і на найвищу гру. З рішучою душею Марія Стюарт вступає в боротьбу за свою спадщину.

Щоправда, розстатися з Францією їй нелегко. Дванадцять років прожила вона на французькому монаршому дворі, і гарна, багата, радісна й мила країна стала їй рідніша за Шотландію, де минули дитячі літа. У Франції Марія Стюарт має материних родичів, які дбають про неї, тут є замки, в яких вона була щаслива, є поети, які вихваляли її і розуміли, тут панує легка, лицарська привабливість життя, і в глибинах душі вона знає, що народилася для неї. Тому Марія Стюарт зволікає місяць у місяць, хоча її вже давно закликали негайно повернутися у власне королівство. Вона відвідує своїх родичів у Жуанвілі, в Нансі, присутня в Реймсі під час коронації свого десятирічного шваґра Карла IX і завжди шукає, немов попереджена таємничим здогадом, той або той привід, щоб відсунути від’їзд. Марія Стюарт, власне, немов чекає на якийсь перст долі, який позбавить її потреби повертатися в Шотландію.

Адже, хоч яка, можливо, нова й недосвідчена Марія Стюарт у державних справах, ця вісімнадцятирічна дівчина все-таки мала зрозуміти, що в Шотландії на неї чекають суворі випробування. Після смерті матері, що замість неї керувала як регент її спадщиною, протестантські лорди, її найзапекліші супротивники, взяли гору і навряд чи приховують прагнення чинити опір наміру закликати в країну правовірну католичку, прихильницю проклятої меси. Вони відверто заявляють, – про це в захваті повідомляє в Лондон англійський посол, – що «приїзд королеви Шотландії слід відкласти ще на кілька місяців, і, якби вони не були зобов’язані до послуху, то взагалі навряд чи мали б бажання бачити її». Потай вони давно вже вдаються до підступної гри й намагалися запропонувати англійській королеві як чоловіка наступного законного претендента на шотландський трон: протестантського графа Аррана, а отже, всупереч праву віддати в руку Єлизаветі корону, яка безперечно належить Марії Стюарт. Не більше вона може довіряти й своєму єдинокровному братові Джеймсу Стюарту, графу Морею, що за дорученням шотландського парламенту приїздить до неї у Францію, бо він перебуває в небезпечно близьких стосунках із Єлизаветою і, можливо, навіть отримує платню, перебуваючи в неї на службі. Тільки швидке повернення Марії Стюарт на батьківщину здатне вчасно розбити всі ті темні й туманні інтриги, тільки з допомогою успадкованої від своїх предків, королів із династії Стюартів, мужності зможе вона утвердити свою королівську владу. Отже, зрештою Марія Стюарт, щоб не втратити того самого року після першої корони ще й другу, вирішила з пригніченим серцем і похмурими здогадами дослухатися до заклику, який ішов не від щирого серця і якому вона сама вірила тільки наполовину.

Але, ще навіть не ступивши на землю свого королівства, Марія Стюарт змушена відчути, що Шотландія має кордон з Англією і що королева там не вона, а інша жінка. Єлизавета не має ніяких підстав і ще менше – схильності полегшувати життя цій суперниці й претендентці на трон, і тому її державний міністр Сесіл із цинічною відвертістю підтримує кожну ворожу дію: «Що довше справи шотландської королеви будуть непевні, то краще для справи Вашої Величності». Адже суперечка, породжена тією паперовою і мальованою претензією на трон ще не вирішена. Щоправда, шотландські делегати в Единбурзі уклали з англійським послом договір, у якому від ім’я Марії Стюарт зобов’язалися визнати Єлизавету “for all times coming”, отже, назавжди, законною королевою Англії. Але, коли той договір привезли в Париж і треба було поставити підпис під безперечно слушною угодою, Марія Стюарт та її чоловік Франциск II відмовилися; визнання не набігає їй на перо, і вона ніколи, дозволивши одного разу нести перед собою в гербі, немов прапор, претензію на англійську корону, не опускає той прапор. У крайньому разі Марія Стюарт готова з політичних міркувань відкласти своє право, але ніколи не подумає відкрито й чесно зректися предківської спадщини.

Єлизавета не годна терпіти таку двозначність «так» і «ні». Посли шотландської королеви підписали від її ім’я договір в Единбурзі, отже, пояснює вона, Марія Стюарт зобов’язана схвалити ті підписи. Але визнання без оголошення, таємної згоди Єлизаветі не досить, бо для неї як протестантки, половина держави якої й далі ревно дотримується католицизму, претендентка-католичка означає небезпеку не тільки для трону, а й для життя. Якщо королева-суперниця не зречеться виразно всіх претензій, Єлизавета не буде справжньою королевою.

У цьому суперечливому питанні право, без сумніву, належить Єлизаветі, і цього ніхто не може заперечити, але вона сама мерщій удається до протиправних дій, намагаючись вирішити великий політичний конфлікт дріб’язковим і вбогим способом. Жінки в політиці завжди мають небезпечну властивість колоти суперницю тільки шпилькою і отруювати антагонізм особистою злобою, тож і тепер ця загалом видюща володарка коїть вічну помилку жінок-політиків. Маючи намір плисти до Шотландії, Марія Стюарт суто формально звернулася з проханням про “safe conduct”, «гарантію безпеки», – сьогодні ми б сказали про транзитну візу, – і з її боку це був лише акт куртуазії, який можна інтерпретувати як офіційну ґречність, бо прямий морський шлях на батьківщину був їй і так відкритий; а якби вона хотіла їхати через Англію, то мовчки просила б отак суперницю про можливість дружньої розмови. Проте Єлизавета одразу хапається за нагоду вколоти конкурентку. На чемність вона відповідає грубою нечемністю і каже, що відмовляє Марії Стюарт у “safe conduct”, поки та не підпише Единбурзький договір. Щоб поцілити королеву, Єлизавета ображає жінку. Замість сильного жесту погрози війною вона обирає злобну й безсильну особисту образу.

З внутрішнього конфлікту обох жінок тепер уже зірвано покривало, суворими, гарячими очима дивиться гордість на гордість. Марія Стюарт, не зволікаючи, звеліла викликати до себе англійського посла і гостро нападається на нього: «Мені ніщо так не болить, як те, що я могла так забутися й просити у вашої володарки, королеви ласки, якої мені аж ніяк не годилося просити. Я потребую її згоди для своєї подорожі не більше, ніж вона – моєї для своїх подорожей, і можу повернутися в своє королівство й без її паспорта та дозволу. Адже, хоча покійний король створив усі перешкоди, щоб піймати мене, коли я їхала в цю країну, знайте, пане амбасадоре, що я приїхала сюди жива та ціла і так само я знайшла б добрі засоби і шляхи повернутися такою й на батьківщину, якби погукала своїх друзів… Ви відверто казали мені, що дружба між королевою і мною була б бажана й вигідна нам обом. Тепер я припускаю наявність певних причин, що королева вже не дотримується цієї думки, бо інакше не відкидала б так неприязно моє прохання. Створюється враження, ніби вона більше покладається на дружбу непокірних із числа моїх підданих, ніж на мою, дружбу володарки, а я їй усе-таки рівня за рангом, хоч і маю менше розуму та досвіду, і я їй найближча родичка і найближча сусідка… Я нічого не прошу від неї, крім дружби, я не збурюю її держави, не веду переговорів із її підданими, хоч і знаю, що в її королівстві досить тих, хто залюбки б слухав мої пропозиції».

Це вже сильна погроза, можливо, більш сильна, ніж розумна. Бо, ще не ступивши ногою на шотландську землю, Марія Стюарт уже виказує свій потаємний намір: у разі потреби провадити боротьбу з Єлизаветою навіть в Англії. Посол чемно ухиляється. Всі труднощі породжені тільки обставиною, що Марія Стюарт свого часу додала до свого герба ще й англійський. На цей закид Марія Стюарт швидко дає відповідь: «Пане амбасадоре, я перебувала тоді під впливом короля Генріха, мого свекра, і короля, мого пана і чоловіка, і те, що сталося, сталося з їхнього наказу та за їхнім розпорядженням. Ви знаєте, що після їхньої смерті я ніколи не мала ані герба, ані титулу королеви Англії. Думаю, таке пояснення має заспокоїти королеву. А втім, для моєї родички, королеви, не було б ніяким нечестям, якби я як королева теж мала б герб Англії, бо я знаю, що й інші люди, рангом нижчі від мене й не так близько споріднені, мають цей герб. Зрештою, ви ж не можете заперечити, що моя бабуся була однією з двох сестер короля, її батька, і то старшою сестрою».

Під приязною формою знову проблискує небезпечне нагадування: Марія Стюарт, наголошуючи на своєму походженні від старшої лінії, ще раз підтверджує своє право. А коли тепер посол заспокійливо благає її, щоб уникнути прикрого інциденту, все-таки дотриматися даного слова й підписати Единбурзький договір, Марія Стюарт, як і завжди, коли йдеться про делікатне питання, тікає, прикриваючись зволіканнями: ні, вона ніяк не може підписати, не порадившись із шотландським парламентом; але й посол теж не хоче давати їй зі свого боку запевнень від ім’я Єлизавети. Завжди, коли переговори доходять до критичного пункту, де та або та королева має ясно й виразно відступити дещо від своїх прав, починається нещирість. Кожна судомно тримає в руці свій козир, тож гра безкінечно й трагічно триває далі. Зрештою Марія Стюарт гостро уриває переговори про вільний проїзд, здавалося, ніби раптом роздерли тканину: «Якби мої готування не зайшли так далеко, то, можливо, неприязнь королеви, вашої володарки, ще могла б перешкодити моїй подорожі. А тепер я вирішила наважитись на подорож, хоч би що потім сталося. Сподіваюся, вітер буде ходовий і я не матиму потреби приставати до англійського берега. А якщо таке станеться, тоді я дістанусь у руки королеві, вашій володарці. В такому випадку вона може робити зі мною що завгодно, а коли в неї таке черстве серце, що вона вимагатиме моєї смерті, то нехай собі діє на свій розсуд і жертвує мною. Можливо, таке вирішення було б кращим для мене, ніж жити далі. У такому разі нехай тільки справдиться воля Божа».

У цих словах Марії Стюарт знову лунає небезпечний, впевнений і рішучий тон. Від природи досить м’яка, недбала, легковажна й створена радше для насолод життя, ніж для боротьби, ця жінка одразу стає тверда, мов криця, вперта і смілива, тільки-но йдеться про її честь, тільки-но порушено її право, якого вона вимагає як королева. Краще загинути, ніж схилитися, краще королівська дурниця, ніж дрібна слабкість. Посол приголомшено повідомляє в Лондон про свою невдачу, і тепер Єлизавета, наділена гнучким державницьким розумом, швиденько поступається. Виготовляють паспорт і посилають його в Кале. Але він спізнився на два дні. Адже Марія Стюарт вирішила тим часом наважитися на подорож, навіть якщо натрапить у Ла-Манші на англійські каперські судна; їй краще вільно і сміливо обрати небезпечний шлях, ніж безпечний коштом приниження. Єлизавета проґавила єдину нагоду усунути своєю великодушністю зі світу загрозу конфлікту, зобов’язати як гостя ту, кого боялась як суперницю. Але розум і політика рідко ходять однією дорогою: мабуть, драматичне формування світової історії завжди є наслідком лише втрачених можливостей.

Ще раз, коли проміння вечірнього сонця оманливо осяяло й позолотило краєвиди, Марія Стюарт у мить прощання тішиться розкішшю і пишнотою французького церемоніалу на свою честь. Адже та, що ступила на цю землю як наречена короля, аж ніяк без почету і супроводу має покинути місце свого втраченого володарювання; слід показати всім, що королева Шотландії повертається на батьківщину не як бідна покинута вдова, не як слабка й безпорадна жінка, а має позаду своєї долі всю озброєну честь Франції. Від замку Сен-Жермен за Марією Стюарт їде в Кале пишна кавалькада. На конях, прикрашених багатими попонами, марнотратно вбравшись у щедру пишноту французького Ренесансу, брязкаючи зброєю та позолоченими й вишукано інкрустованими обладунками, разом із королівською вдовою їде вся еліта французької аристократії, і попереду в пишних каретах троє її дядьків: герцог де Ґіз і кардинали Лотаринзький і Ґіз. Навколо самої Марії Стюарт їдуть її чотири вірні Мері, шляхетні дами й служниці, пажі, поети і музики, за барвистою процесією везуть важкі вантажі коштовного хатнього начиння, а в замкненій скрині – коронні прикраси. Як королева, так само, як і приїхала, в повазі та честі, в блиску та величі їде Марія Стюарт із країни, до якої прикипіло її серце. Бракує тільки радості, яка колись із такою чудовою безтурботністю сяяла в дитячих очах. Прощання – це завжди сяєво вечірнього сонця, наполовину ще світло і наполовину вже пітьма.

У Кале більша частина монаршої процесії лишається на березі. Аристократи повертаються додому. Завтра в Луврі вони служитимуть уже іншій королеві, бо придворним завжди йдеться тільки про титул і ніколи не йдеться про людину, якій він належить. Усі вони забудуть про Марію Стюарт, тільки-но вітер напне вітрила галіонів, усі, хто тепер із зачарованим поглядом схиляє перед нею коліна й обіцяє вічну вірність на далеку дорогу, забудуть її в своєму серці: для лицарів цього прощального почту це лише патетична церемонія, як і коронація або похорон, більш нічого. Щирий смуток, справжню тугу відчувають під час від’їзду Марії Стюарт лише поети, бо обдаровані тоншим чуттям, щоб передчувати й попереджати. Вони знають, що з цією молодою жінкою, яка прагнула створити двір веселощів і краси, Францію покидає все пов’язане з музами, тепер настають похмурі роки і для неї, і для всіх: політична доба, чвари і розбрат, боротьба з гугенотами, Варфоломіївська ніч, пора забіяк і фанатиків. Із цією юною постаттю минули лицарські й романтичні часи, ясність і безтурботна краса, тріумф мистецтва. Поетичне сузір’я Pléiade, Плеяд, невдовзі зблідне на потьмянілому небі війни. З Марією Стюарт, нарікають вони, тікає геть мила духовна радість:

Ронсар, чиє серце по-юному захоплюється всім молодим і привабливим, у своїй елегії “Au depart”, «На прощання», ще раз вихваляє всю красу Марії Стюарт, наче хотів принаймні у вірші зберегти вже назавжди втрачене для свого гарячого ока, і в щирості смутку пише справді зворушливу красномовну скаргу:

Якщо двір, аристократія і лицарство Франції невдовзі вже забули відсутню, тільки поети й далі лишилися на службі своїй королеві, бо нещастя для поетів – нова шляхетність, і ті, хто вихваляв Марію Стюарт як володарку за її красу, тепер любитимуть її вдвічі дужче в скорботі. Вірно аж до кінця оспівуватимуть вони її життя і смерть. Завжди, де життя високої людини минає як поезія, як драма, як балада, знаходяться поети, щоб сформувати те життя по-новому і до завжди нового життя.

У гавані в Кале чекає пишний, пофарбований у білий колір галіон; на цьому адміральському кораблі, що підняв поряд із шотландським французький королівський прапор, проводжають Марію Стюарт троє родовитих дядьків, обрані лицарі двору і чотири Мері, вірні подруги; ще два кораблі правлять за ескорт. Але, коли корабель ще не виплив із внутрішньої гавані, коли ще не підняли вітрила, перший погляд Марії Стюарт натрапляє на непевній поверхні моря на лихого провісника: барка, яку заводили в гавань, розбилася об скелі, морякам і пасажирам загрожує загибель. Перший образ, який бачить Марія Стюарт, покидаючи Францію, щоб стати володаркою, став похмурим символом: корабель, що мав кепського стерничого, занурився в глибини.

Чи то через потаємний страх, пробуджений тим провісником, чи то через чуття втраченої батьківщини, чи то через здогад, що повернення не буде вже ніколи, Марія Стюарт не може відірвати закриті пеленою сліз очі від землі, де вона була юною і нетямущою, а отже, щасливою. Брантом зворушливо описує тупий біль її прощання: «Тільки-но корабель вивели з гавані й піднявся бриз, почали напинати вітрила. Поклавши обидві руки на корму коло стерна, Марія Стюарт розридалася, раз по раз поглядаючи своїми гарними очима на гавань і місце, від якого відплив корабель, і щоразу повторювала сумні слова “Прощавай, Франціє!”, аж поки споночіло. Їй запропонували відпочити і спуститися в приміщення з правого борту, але вона рішуче відсилала всіх геть. Отож їй приготували постіль на палубі. Вона твердо наказала другому стерничому, щоб він, тільки-но розвидніє, а вдалині ще можна буде добачити французький берег, одразу розбудив її і не боявся при тому голосно гукнути. Марії Стюарт справді пощастило задовольнити своє бажання. Адже вітер ущух і довелось братися за весла, тож цієї ночі корабель відплив недалеко. На світанку вдалині ще справді виднів французький берег. Скоро лиш стерничий виконав вимогу Марії Стюарт, вона підвелася з ліжка і знай поглядала на землю, поки ще можна було бачити її, і знову раз по раз проказувала слова: “Прощавай, Франціє, прощавай, Франціє! Певне, я вже ніколи не побачу тебе”».