Марафон завдовжки в тиждень

Scan, OCR (c) gun-fan

Спочатку місто видалося сірим і непривітним. Хмари стояли низько, ледь не чіпляючи дахи, сіявся дрібний і нудний дощ, темні, старі будинки наче плакали й скаржились на долю, вода дзюркотіла по відполірованому камінню бруківки й розліталася чорними бризками з-під коліс «віліса».

Бобрьонок поправив комір мокрого плащ-намету й обернувся до Толкунова.

– На мені вже місця сухого нема, – поскаржився, – зовсім забучавів.

Капітан промовчав. Та й що казати, коли руки в мокрій кишенях замерзли, як узимку, а з носа дзюрочком стікає на шинелю вода.

Вони проминули залізничну станцію, забиту пасажирськими й товарними вагонами, кілька вузьких вулиць, перескочили трамвайну колію і раптом виїхали на широкий бульвар – будинки розступилися, даючи простір деревам і газонам, і Бобрьонок подумав, що перше враження часто помилкове і що місто зовсім не таке вже сіре й непривітне.

Дівчина в мокрій пілотці, що махала прапорцями на перехресті, вказала їм дорогу, і через кілька хвилин «віліс» зупинився біля штабу. Вартовий довго й прискіпливо перевіряв документи, Бобрьонок бачив, як нетерпляче переступає з ноги на ногу Толкунов, певно, ще кілька секунд і вибухнув би – майор заспокійливо поклав йому руку на плече, і саме в цей час вартовий повернув їм документи й пропустив до будинку.

У довгому коридорі стояли офіцери, вони жваво перемовлялися і курили, либонь, Бобрьонок з Толкуновим мали справді жалюгідний вигляд, бо провели їх співчутливими доглядами. Толкунов помітив це й сердито засопів – він не тернів жалю і співчуття, як і сам не жалів інших.

Карого викликав начальник штабу, і полковник мусив повернутися за кілька хвилин. Толкунов скинув шинелю, і ад'ютант, побачивши, що в капітана промокла навіть гімнастерка, заметушився і налив їм по склянці крутого чаю. Бобрьонок стиснув склянку долонями, відігріваючи руки, ковтав, обпалюючи губи, та не міг зупинитися.

Карий застав їх за чаюванням, попросив і собі склянку, так із склянками в руках дійшли до його кабінету й розсілися за столом. Сьорбнувши кілька разів, полковник поставив склянку, навіть відсунув її, немев заважала, й мовив так, наче вони перервали розмову лише чверть години тому:

– Погано ми працюємо, товариші, коли поруч, можливо, за кілька кварталів сидить ворожий резидент і перемовляється із своїм начальством по рації…

Бобрьонок мовчки ковтнув чаю – оце «погано ми працюємо» явно не стосувалося їх з Толкуновнм, бо і про рацію, і про резидента чули вперше. Видно, і Толкунов поділяв його точку зору, бо навіть не подивився на полковника, зайнятий солодким, ароматним чаєм.

Карий затамував посмішку на вустах і мовив лагідно:

– Даремно робите індиферентний вигляд, товариші офіцери. Тепер уже резидент має до вас безпосереднє відношення. Даю вам три години на відпочинок, на влаштування, а тоді за роботу.

І все ж Бобрьонкові вистачило характеру, щоб мовчки допити каву, – правда, лишалося всього кілька ковтків. Тільки по тому запитав:

– Коли він уперше вийшов в ефір?

– Учора ввечері.

– А сьогодні також – тільки з іншого місця? – Ні, приблизно з того ж району.

– А пеленгатори?

– Радист досвідчений, міняє час передач, хвилі й частоту. Щоб вийти на нього, потрібен не один день, а ми не можемо дозволити собі таких розкошів.

– Передачу розшифровано?

– Ще ні. Але сьогодні ввечері, в крайньому разі завтра вранці…

– Чому ж, товаришу полковник, вважаєте, що тут ціла резидентура?

– Маємо агентурні дані. Ще два тижні тому наш розвідник, що працює в «Цепеліні», повідомив, що німці лишили у Львові кілька досвідчених агентів. На жаль, у нього нема відомостей про них.

– Може, зараз щось прояснилося?

– 3 ним втрачено зв'язок. Зондеркоманда «Цепелін» передислокувалася кудись на захід, поки що не знаємо, куди саме.

– Суцільний туман?

– Туман, – погодився Карий. – Але командувач дає нам тільки тиждень і ні дня більше. Шпигунське кубло мусить бути ліквідоване.

Карий поплескав долонею по столу. Він не сказав розшукувачам, що командувач щойно розмовляв із ним різко. Траплялося це не так уже й часто, зрештою, генерала можна було зрозуміти: дивізії, розвиваючи наступ, вийшли в Карпати, на так звану «лінію Арпада», в тилу провадилась передислокація частин, і діяльність ворожої агентури загрожувала серйозними неприємностями.

Толкунов давно вже допив чай, але тримав порожню склянку в міцно стулених долонях. Карий помітив це й запитав:

– Ще чаю, капітане?

Толкунов похмуро похитав головою.

– Негідь надворі… – мовив невизначено, наче погана погода могла вплинути на затримання ворожих агентів.

– Гірше нема куди, – погодився Карий. – Але ми приготували вам пристойне помешкання. За два кроки звідси квартира з телефоном і ванною.

Толкунов заперечливо підвів угору пальця.

– Місто! – мовив розважливо. – До того ж велике місто. А ми з майором Бобрьонком не звикли працювати в містах.

– Нема в мене вузьких спеціалістів по містах, – сухо обірвав його полковник. – Влаштовуйтесь, черговий проведе вас. Прошу прибути сюди о двадцять першій тридцять.

Бобрьонок з огидою накинув на себе мокрий плащ-намет і відчуваючи на потилиці невдоволене дихання Толкунова, вийшов на вулицю. Дощ трохи вщух, але місто від цього не зробилося привітнішим. Величезне нагромадження кам'яних будинків з тисячами й тисячами людей, серед яких треба знайти лише кількох, – а шпигуни ходять вулицями, розмовляють, посміхаються, десь працюють, зовні вони нічим не відрізняються від інших, і спробуй визначити, хто друг, а хто ворог.

Будинок, де тепер мусили мешкати розшукувачі, стояв на вузькій вулиці, забрукованій вичовганим і блискучим від дощу гранітом. Офіцери піднялись на другий поверх дещо несподіваними для масивного кам'яного дому дерев'яними рипучими сходами, ад'ютант подзвонив, і старомодні різьблені двері одразу розчинилися, буцім гостей чекали з нетерпінням. На порозі стояла жінка у довгому квітчастому халаті, зовсім ще молода, років тридцяти, і вродлива. Запинаючи халат на грудях, відступила, та ад'ютант не зайшов.

– Оце, пані Маріє, ваші постояльці – майор Бобрьонок і капітан Толкунов, – представив. – Вибачте, в мене справи.

Він був абсолютно діловою людиною, цей підтягнутий, чисто виголений, у начищених хромових чоботях лейтенант, був упевнений у своїй значущості й вмів цінувати час – ідеальний ад'ютант чи помічник начальника штабу. Лейтенант повернувся й почав спускатися рипучими сходами, ні разу не озирнувшись, та й для чого озиратися, коли про все заздалегідь домовлено й не може бути жодних несподіванок?

– Прошу до покою…- жінка, все ще притримуючи халат, зробила ледь помітний рух, наче збиралася присісти в кніксені певно, вона роздумала, проте цей рух помітив навіть Толкунов – Бобрьонок побачив, як капітановим обличчям майнула невдоволена гримаса: що ж, Толкуиова можна було зрозуміти, каштан рішуче заперечував усілякі буржуазно-капіталістичні цирліхи-манірліхи, в їхньому селі жінки працювали нарівні з чоловіками, іноді й більше і квітчасті халати, парфуми, якими пахло від пані Марії, та й ще кніксен, природно, викликали в нього якщо не роздратування, то заперечення.

Бобрьонок, як і належало старшому за званням, пре йшов до передпокою першим. Тут стояли вішалка й трюмо, а на підлозі лежав килимок, либонь, не дуже дорогий, а на килимку притулилися якось очікувально й сиротливо дві пари домашніх капців без задників.

Чесно кажучи, Бобрьонок уже й не пам'ятав, коли бачів капці, а Толкунов, мабуть, не користувався ними ніколи, втім, його це аніскілечкн не хвилювало, бо кинув на стілець свій сидір і просто в чоботах попрямував до кімнати в кінці коридору.

– Чекай, – зупинив його Бобрьонок, – ноги в тебе промокли, знімай чоботи.

– Е-е… – махнув рукою Толкунов зневажливо, – не розкиснемо.

Справді, вони б не розкисли, бо звикли не тільки до мокрих онуч, спокійно спали під дощем, і загорнувшись у плащ-намет чи шинелю, але ж тут, у передпокої, все блищало мало не стерильною чистотою, і Бобрьонок мовив прямо:

– Наслідиш.

Толкунов зупинився і уважно подивився на підлогу. Нарешті збагнувши, чого хоче від нього майор, невизначено кахикнув, та все ж присунув до себе стілець, повернув його спинкою до господині й спритно, двома рухами скинув свої ялові, із збитими підборами чоботи. Запхав у халяви мокруваті й не дуже свіжі онучі й засунув чоботи під стілець.

Бобрьонок кинув капітанові капці, вони виявились малуватими й ледь трималися на ногах – Толкунов ступив кілька незручних кроків і озирнувся на майора якось безпомічно, в туфлях на босу ногу він щось одразу втратив, мабуть, впевненість, виглядав збентеженим і нерішучим, навіть переступав з ноги на ногу ніяково, буцім чекаючи, що ж буде далі.

Але далі нічого особливого не сталося. Бобрьонок насилу стягнув свої намоклі чоботи, й вони, пропустивши вперед господиню, зайшли до кімнати.

Просто перед ними стояли два притулені одне до одного ліжка, вкриті одним рожевим плюшевим покривалом, і по дві подушки в білосніжних пошивках лежали на кожному.

Пані Марія зупинилася біля дверей, очікувально дивлячись на офіцерів, а Толкунов підійшов до ліжок, постояв трохи, потім смикнув за мотузок, що звисав з торшера, – лампочка засвітилася, і капітан задоволено озирнувся на Бобрьонка.

– Сподіваюсь, панове офіціри матимуть задоволення від помешкання, – солодко мовила господиня й посміхнулась не менш солодко. – Є телефон і ванна, прошу панства, до того ж кімната сонячна…

Бобрьонок подумав: в таку мерзенну погоду навряд чи де має значення, і невідомо, чи ночуватимуть тут хоч раз – скільки вже доводилось лягати в ліжка з простирадлами, може, не такими свіжими й накрохмаленими, як тут, але із справжніми простирадлами, щоб через півгодини квапливо одягтися й іти під дощ чи на мороз по чергового диверсанта. А тут ще телефон поруч – зовсім як у генерала: простягнув руку й – «слухаю, алло, майор Бобрьонок на дроті…»

Майор обернувся до господині й сказав чесно, що думав:

– Нам тут дуже подобається.

– Почувайтеся, як удома.

– Спробуємо.

– То, може, пани офіцери хочуть кави?

Толкунов блиснув на господиню очима, мабуть, йому не зовсім сподобалося звертання «пани офіцери». Правда, тут, у західних областях, уже мусив звикнути до нюансів у поводженні місцевих жителів, але все ж міг щось бовкнути, і Бобрьонок, так би мовити, заступив йому дорогу.

– З задоволенням, – одповів. – Що може бути смачніше за гарячу каву!

– Тільки перепрошую, – пояснила господиня нерішуче, – тераз час воєнний і справжню каву дістати важко. Але маю трохи ерзацу…

Вона, звичайно, могла й не наголошувати на цьому: Бобрьонкові було важко навіть згадати, коли чув запах справжньої кави, либонь, просто забув його, але дав собі слово, поки мешкають у пані Марії, обов'язково дістати її. Він знав навіть через кого: Володька, порученець генерала Рубцова, може все на світі, і, якщо йому запропонувати трофейний бельгійський браунінг, організує не тільки каву, а й самого чорти на додачу до неї.

Пані Марія посміхнулася зовсім сонячно й побігла готувати каву, а Толкунов ще раз смикнув за торгнерний мотузок, задоволено гмикнув і всівся просто на плюшеве покривало під лампою, наче так, випадково, але його вчинок мав і очевидніш підтекст: Толкунов зайняв собі місце під шовковим абажуром, і Бобрьонок, у душі посміхнувшись цим маленьким капітановим хитрощам, вирішив не перечити. Тим більше, що йому справді було все одно де спати, навіть краще на другому ліжкові – саме поруч нього на тумбочці стояв старомодний телефонний апарат – з високим важелем для трубки.

Бобрьонок обійшов ліжко, але не сів на нього, зняв трубку, послухав і, почувши гудок, поклав на місце. Заніс до кімнати валізу й витягнув станок для гоління, поміняв лезо й попрямував до ванної, прихопивши все причиндалля й одеколон «Кармен» у трикутному флаконі.

Через кілька хвилин у квартирі гіркувато запахло кавою, Бобрьонок якраз закінчив гоління, зайшов до кімнати свіжий і енергійний, буцім скинув з плечей кількаденну втому й забув про наступні клопоти.

Толкунов сидів у тій же позі під торшером, трохи згорблений, руки на колінах. Почувши запах кави та одеколону й побачивши чисто виголеного майора в розстебнутій гімнастерці, капітан блаженно потягнувся, так, що захрускотіли суглоби, кілька разів присів, розминаючись, і почимчикував до передпокою за сидором. Він примостив його в себе на колінах і довго копирсався, наче й не заглядаючи, та, зрештою, все ж витягнув пару темних нитяних шкарпеток і повільно натягнув їх на потемнілі від холоду ноги. Як не дивно, а ця зовсім проста акція якось перевтілила його – виявляється, шкарпетки все ж мали якесь значення, принаймні капітан одразу перестав бути оголеним і безпомічним, мабуть, він відчув це, бо підтягнувся, розпростав гімнастерку під пасом і підійшов до трюмо, загородивши дорогу Бобрьонкові. Постояв, уважно розглядаючи себе, певно, лишився задоволений, бо випнув груди й поправив кобуру з пістолетом, подумав трохи і з явним небажанням скинув пас із зброєю та засунув під подушку. Тепер він остаточно зайняв собі спальне місце, озирнувся на Бобрьонка, аби побачити, як той зреагує, але майор стовбичив перед дзеркалом і був зайнятий тільки невеличкою подряпиною на підборідді – наче й не помітив капітанового маневру.

За дверима почулися легкі кроки, й пані Марія постукала легесенько, самими пучками.

– Прошу до кави, – покликала не заходячи. – І прошу по- домашньому, без церемоній.

Бобрьонок зрозумів її, та все ж застебнув непідперезану гімнастерку.

Пані Марія запросила їх не до кухні, а до своєї кімнати, певне, все ж надавала їхній першій зустрічі якесь значення, бо поставила на стіл парадний сервіз – фарфоровий розмальований кавник і такі ж чашки, не кажучи, вже про срібну чи, скоріше, під срібло тацю й три вишиті серветки попід чашками. Правда, крім паруючого кавника й чашок, на столі більш нічого не було, і пані Марія одразу поставила всі крапки над «і».

– Прошу, панове офіціри, вибачити мені, – мовила трохи маніжно, – але цукру чи взагалі чогось солодкого не маю зовсім. Дуже перепрошую, та за німців нічого не можна було дістати, й цукор на чорному ринку коштував скажені гроші. Ми навіть забули його смак, проте, якщо шановне панство не заперечує, то я маю трохи сахарину…

Толкунов мовчки повернувся до спальні – Бобрьонок знав, за чим, бо без церемоній ступив до кімнати й зовсім вільно розташувався за столом навпроти господині.

– Зараз… – мовив і покалатав мельхіоровою ложечкою в чашці.

Пані Марія зиркнула на нього нерозуміюче, однак цієї миті в кімнаті з'явився Толкунов з двома паперовими кульками, він поставив їх посеред столу й мовив коротко:

– Ось…

Бобрьонок розгорнув кульки й запитав у господині:

– Може, шановна пані знайде цукорницю? І ще якусь вазочку?

Пані Марія витягнула шию, з подивом розглядаючи повний кульок рафінаду. Заперечила:

– Але ж, панове, таке багатство, і я не насмілюсь… Панам офіцерам самим згодиться…

Толкунов посміхнувся зневажливо й висипав цукор з кулька просто на тацю.

– Пригощайтеся, – коротким рухом підсунув тацю господині. – їжте, прошу вас.

Пані Марія заметушилася, дістала з буфета сервізну цукорницю, почала збирати грудочки делікатно, щипчиками, але Толкунов набрав повну жменю рафінаду й висипав до цукорниці, заповнивши її одразу наполовину, ще жменя – й цукор уже випинавсь гіркою, лише тоді капітан узяв щипчиками одразу дві грудочки й кинув до господининої чашки, пані Марія, либонь, хотіла заперечити й замахала руками, однак Толкунов кинув ще дві – після Цього реготнув задоволено й мовив привітно й мало не ніжно:

– Самі кажете, скучили за солодким.

Собі ж поклав лише грудочку, відсьорбнув, не чекаючи, поки цукор розтане, оглянув кімнату й запитав;

– Ви, пробачаюсь, одна живете?

– Одна.

– А чоловік?

– Нема.

– І не було?

– Чому ж не було? Був, але ось уже рік…

– Помер?

Пані Марія поставила чашку на стіл і відповіла просто, наче йшлося про зовсім звичайну річ:

– Фашисти розстріляли. Толкунов похлинувся кавою.

– Вашого чоловіка? – перепитав.

– Мого. Вийшов і не повернувся. Фашисти часто брали заложників, ось мій Стефан і потрапив до облави.

– Як так?

– А дуже просто: за кожного вбитого фашиста розстрілювали заложників, і мого Стефана…

Толкунов пошкрябав підборіддя і запитав:

– А чоловік ваш десь працював?

– На пошті.

– І все одно?..

– Як бачите.

– А ви їжте печиво, – раптом заметушився Толкунов і підсунув пані Марії кульок. – Смачне, це нам з майором додпайок видали.

Пані Марія взяла делікатно, відставивши для чогось мізинець, це, певно, сподобалось капітанові, бо дивився захоплено, а потім розірвав кульок і розгорнув його на таці.

Бобрьонок і собі взяв печиво. Кава не дуже смакувала йому, та й хіба може взагалі смакувати ерзац, зроблений біс його зна з чого – єдина втіха: гаряча, солодка й сидиш у гарно вмебльованій кімнаті, на м'якому стільці і п'єш цю єрзац-бурду не з алюмінієвого кухля, а з чашки тонкого фарфору.

Майор поспішливо допив каву й демонстративно зиркнув на годинник – до призначеного полковником часу мав можливість годину поспати й після виснажливого дня гріх було не скористатися з такої нагоди.

Пані Марія одразу помітила цей жест і поставила свою чашку.

– Пани офіціри, певно, стомилися, – мовила й підвелася з-за столу. Бобрьонок одразу наслідував її приклад. Але Толкунов продовжував сидіти, невдоволено дивляічись на майора, й Бобрьонок поклав край його демаршу досить прямолінійно:

– Ходімо, капітане, нехай шановна пані Марія відпочине.

Господиня замахала руками, правда, не дуже рішуче, і Толкунову нічого не лишилося, як піти за майором. Але, побачивши дві подушки під торшером, він одразу забув своє невдоволення, швидко роздягнувся й пірнув під ковдру.

– Ну й живуть, кляті буржуї, – мовив не осудливо, а якось умиротворено.

– Знайшов буржуїв! – заперечив Бобрьонок. – Чув, чоловік її працював на пошті.

– Не кажи… – Толкунов потягнувся до торшера й смикнув за мотузок. – У нас цим і не пахне. Культура…

– Такої культури ще набачишся, – відмахнувся майор. Поставив будильник на дев'яту, й вони заснули одразу, так і не вимкнувши торшера.

Будильник дзвонив довго, Бобрьонок намацав його, зупинив і лише тоді ліниво виліз з теплої постелі. Толкунов уже стояв у брюках, похмурий і важкуватий від сну, майор зміряв його оцінюючим поглядом, нараз легко викинув тіло з ліжка, ступив крок, різко присів кілька разів, викидаючи вгору руки, – одразу зігнав сон і побіг до ванної вмиватися.

Думав: все ж життя гарна штука, коли спиш на свіжих простирадлах, маєш можливість почистити зуби, помити руки туалетним милом і коли шлях тобі освітлює модерний торшер з мотузком-вимикачем.

За три хвилини до призначеного строку вони вже входили до кабінету Карого. Полковник зустрів офіцерів заклопотано: розмовляв з кимось по телефону – вказав на стільці, нарешті поклав трубку й майже без перерви, наче продовжував уже розпочату розмову, сказав:

– Тепер прошу вас, товариші офіцери, ознайомитися з розшифрованими німецькими радіограмами. – Дістав із сейфа й подав два аркуші паперу.

Бобрьонок прочитав одну шифровку, зиркнув на полковника, прочитав другу й тільки по тому мовив упевнено:

– Працюють на залізниці. Толкунов гмикнув:

– Двох думок бути не може.

Справді, в розшифрованих повідомленнях гітлерівського резидента йшлося про передислокацію військ через Львівський залізничний вузол.

– Збігається? – запитав Бобрьонок у Карого.

– Вони інформовані майже так, як наш військовий комендант на станції.

Толкунов пожвавішав.

– Це дещо спрощує наше завдання, – сказав.

– Не радій, – остудив його майор, – вузол тут знаєш який: шпигун – як голка в сіні. – Кажучи це, був не зовсім щирий: звичайно, шукати шпигунське кубло серед залізничників дещо простіше, ніж блукати із зав'язаними очима по місту. Але ж, правда, могло статися, що ворожий агент чи агенти зібрали дані на залізничному вузлі, передали їх, а самі передислокувалися в інше місце.

– Начальник штабу дуже занепокоєний, – Карий забрав розшифровані радіограми й знову заховав їх до сейфа. – Розумієте, що означає, коли такі дані збираються в нас під носом?

Певно, розпгукувачам не треба було це пояснювати й Бобрьонок пробуркотів:

– Нема слів… Але за що зачепитися?.

Він був певен, що в Карого вже є якісь ідеї, можливо, вони ще остаточно не сформувалися, але принаймні перший хід полковник уже мусив визначити.

Однак цього разу Бобрьонок помилився, бо Карий, повернувшись до столу, дістав ще зовсім чистий аркуш паперу з єдиним написаним на ньому словом, поклав його перед собою й мовив:

– По-моєму, є ще одна зачіпка. Надійшло повідомлення, – він не сказав, коли й від кого надійшло, зрештою, для розшукувачів це не мало особливого значення, – так от, надійшло повідомлення, що в місті осів один з гітлерівських агентів, який був у бандерівській банді, – має псевдо «Сорока».

– А зараз він Іван Васильович Андрусишин, з надійними документами, обіймає непомітну посаду, – вставив Толкунов.

– Але ж мусять існувати люди, які знали його Сорокою і зустрічалися з ним.

– Такі люди до нас самі не приходять.

– Для чого ж тоді розшукувачі?

– Шукай і знайдеш, – погодився Толкунов, проте зовсім без ентузіазму.

Бобрьонок стежив за розмовою начебто без цікавості, але видно було: над чимось думав. Навіть на мить заплющив очі, й, певно, це допомогло йому, бо поворушився на стільці й підвів руку – зовсім як школяр, котрий хоче, щоб його викликали до дошки.

– Щось надумали, майоре? – побачив його жест Карий.

– Згадав. Пам'ятаєте того хлопця, який допоміг нам узяти диверсантів? У Квасові.

– Юрій Штунь?

– Він самий.

– Здається, він пішов до армії?

– Мусив, але треба негайно знайти його.

– Для чого?

– Оцей Юрій Штунь служив у курінного Сороки. Повідомлення Бобрьонка справило враження. Толкунов енергійно повернувся до нього й запитав:

– Звідки знаєш?

Бобрьонок постукав себе кулаком по чолу.

– А я розмовляв з ним. По душах… Толкунов посвітлішав обличчям.

– Уперше бачу користь від спасенних розмов, – сказав. А Карий уже тягнув до себе телефонну трубку. Викликав якогось капітана Іванченка й наказав:

– Негайно зв'яжіться з Ковельським військкоматом. Два тижні тому вони призвали до армії Штуня Юрія… – затулив трубку долонями, запитав у Бобрьонка: – Як по батькові? Не пам'ятаєте?.. Юрія, – повторив голосно, – по батькові невідомо. Нехай знайдуть його і відразу командирують до нас. Негайно, прошу це підкреслити. Дуже важливо…

Толкунов додав песимістично:

– А Юрій Штунь у складі запасного полку в цей час на шляху до фронту…

– Будемо сподіватися на краще, – заперечив Бобрьонок.

– Ну, приїде твій Штунь до Львова. Де йому шукати Сороку? Наче той сидить у центрі міста біля оперного театру й чекає на нашого пацана…

Бобрьонок не дослухав каштанового буркотіння: встиг звикнути й навіть пристосуватися до нього. Іноді майор, вислухавши заперечення Толкунова, погоджувався з ним, іноді ж капітан буркотів лише для годиться, за звичкою: адже невідомо, може, в цього Штуня і збереглися старі зв'язки, може, існує якийсь інший вихід на Сороку, зрештою, це був шанс чи півшансу, а в їхньому становищі й це мало значення.

У глибині душі Бобрьонок не думав, що через Сороку (якби навіть вдалося зачепитися за нього) вони вийдуть на гітлерівську резидентуру. Проте чого на світі не буває?..

Либонь, Карий поділяв майорову думку, бо мовив:

– Із Штунем вирішили. Якщо в запасному полку, завтра буде тут. Але не покладаймо на це великих надій. Головне – залізничний вузол. Зараз поїдемо туди й спробуємо передивитися всі особові справи залізничників. Усі без винятку. Чує моє серце: є серед них гад повзучий…

– Шиплячий і отруйний, – погодився Бобрьонок. – Але в пунктах справ це чомусь не передбачено…

– У розумінні отруйності? – цілком серйозно запитав Толкунов.

– Так, – погодився Бобрьонок. – Як на мій характер, запропонував би ще один пункт: на яку розвідку і з якого часу працюєте? Усе просто й зрозуміло. Завкадрами читає анкету, дзвонить нам, ми, звичайно, зважуємо, чи варто брати, потім викликаємо його, раба божого, бажано разом із шифрами та зброєю…

– Оце життя! – замріяно підтримав його Толкунов. – А ми з тобою, майоре, в цей час вигріваємось на простирадлах пані Марії.

– Сподобалось?

– Що? – смикнувся каштан.

– Не «що», а «хто». Простирадла не можуть не сподобатись, а от сама пані?..

– Пані як пані… – недбало махнув рукою Толкунов, проте майор помітив у цьому жесті якусь штучність, правда, може, це йому тільки видалося, бо Толкунов різко підвівся і попрямував до дверей першим – працювати випадало, мабуть, усю ніч, і кожна хвилина була на рахунку.

Уранці східний вітер розігнав над Високим Замком хмари, погнав їх кудись за Карпати, сонце, висушивши мокрі тротуари, заховалося за шпилі соборів і круті черепичні дахи, небо жахтіло червоним полум'ям, а над самим обрієм горіла й ніяк не могла згоріти поодинока хмарина: здавалося, зачепилася десь там за гори й не відчепиться.

Юрко Штунь доїхав трамваєм до Високого Замку, сів на порожню лавицю, щоб зібратися з духом і думками, але так і не міг зосередитись. Дивився на мерехтливу сонячну пожежу на спадні, на душі було тривожно ж лячно, гадав усе гаразд, усе обговорене, усе вивірене й несподіванки виключені, – та хробачок тривоги заліз у груди й ворушився під серцем.

Певно, подумав Юрко, це просто нерви, и варто трохи посидіти, подивитися, як заходить сонце, помилуватися вмитим вересневим дощем містом, і все минеться.

Зовсім поруч у кущах засквирила якась птаха – тужливо й пронизливо, і Юрко аж здригнувся од несподіванки. Взагалі, весь останній день був сповнений несподіванок. Почалося з того, що мало не одразу після відбою, коли, натомлений денними навчаннями, заснув як убитий, його підняв черговий по роті й наказав негайно з'явитися до командира частини. Мабуть, того також підняли з ліжка: дивився на Юрка невдоволено й підозріливо. Це був пернщй випадок на його пам'яті, коли якогось нікому не відомого рядового за розпорядженням найвищого начальства слід було негайно посадити на поїзд і відправити аж до штабу армії. До того ж переодягнувши у цивільне.

Майор довго дивився на Юрка, намагаючись збагнути, чому саме знадобився начальству цей високий, кирпатий солдат, у якого вуха випирали з-під засмальцьованої пілотки? Зовні абсолютно нічим не вирізняється: кліпає очима розгублено, ні виправки, ні військового досвіду – типовий салага, яких під його рукою зараз сотні…

Але начальству видніше, начальству завжди все зрозуміле, для того воно й створене, начальство, майор знав це давно й твердо, тому, може, й сам дослужився до такого високого чину, хоч освіту мав слабеньку – училище та якісь курси. І все ж не втримався від запитання:

– Знаєте, для чого наказано відкомандирувати вас до штабу армії?

Юрко виструнчився, притиснувши, як учив старшина, лікті до боків, але відповів зовсім не за статутом:

– Не знаю.

Майор невдоволено покрутив головою: ну хіба ж це солдат?

– Як вас учили відповідати? – запитав різко.

– Нікак нєт, – згадав Юрко й подивився відданими очима на майора.

– Отак краще, – пом'якшав той. – Ідіть, старшина у курсі…

У каптерці старшина кинув Юркові купу цивільного одягу, його власні речі знайти не вдалося, і хлопець довго приміряв і вибирав штани й піджак. Власне, штани знайшов одразу, ще мало ношені й якраз'на нього, а з піджаком вийшла заминка, все не налазили. Нарешті трапився, як сказав старшина, точно по мірці. Дзеркала, правда, не було, але Юрко відчував, що піджак завеликий і теліпається на плечах. Проте був ще пристойний: однобортний піджак у смужку, колись він виглядав зовсім піжонським, однак час наклав на нього відбиток, рукави вилискували й борти трохи обвисли, але носити його ще було можна.

З сорочками трохи поморочилися, нарешті знайшли підходящу тенетку з обтріпаними манжетами, вибрали навіть капелюх.

Переодягнутого Юрка знову привели до командира частини. Певно, Штунь тепер не виглядав так незграбно, як у пілотці та обхмотках, проте майор мав свої усталені смаки, все цивільне викликало в нього відразу, він несхвально подивився на Юрка й махнув рукою, відпускаючи.

– Старшина поїде з вами, – наказав. Власне, вказівки із штабу про це не надійшло, та майор зовсім справедливо вирішив, що першому-ліпшому патрулеві видасться підозрілим юнак з воїнськими документами, але в цивільному – обов'язково затримають для з'ясування особи. А поки з'ясовуватимуть, мине не одна година, мав же категоричний і ясний наказ: рядового Штуня відрядити негайно, а що таке негайно, майор знав добре.

Старшина з Юрком сіли в перший же поїзд і приїхали у Львів на світанку. О восьмій ранку Штунь уже сидів навпроти елегантного, затягнутого портупеями лейтенанта, і той дзвонив кудись, що наказ полковника Карого виконаний і що рядовий такий-то прибув. Либонь, одержав якесь розпорядження, бо одразу повів Юрка до їдальні. Тут їли тільки офіцери, і Юрко відчував себе трохи незручно під їхніми запитливими поглядами, тим більше в не дуже чистому й бахматому одязі. Це не завадило йому, правда, з апетитом з'їсти яєчню і випити склянку солодкої кави з молоком – під наглядом того ж лейтенанта повернувся до кімнати з телефонами, лейтенант дав йому навіть кілька газет, що було, мабуть, виявом чи то ґречності, чи то прихильності, і Юрко не знав, чому така увага до його особи з боку самого полковника Карого, котрий, як устиг збагнути з лейтенантових відповідей по телефону і його розмов з відвідувачами, був великим начальником.

Юрко чекав полковника якщо не зі страхом, то з тривогою читав газети, проте майже нічого не розумів. Думками був далеко й рознервувався зовсім – гадав, що до пього кабінету його привело не зовсім чисте минуле: що ж вій не відмовляється платити за вчинене, але ж уважав, що спокутував вину, принаймні так сказав йому колись чорний, чомусь схожий на ворона майор Бобрьонок. Щоправда, і в майорів є начальники, либонь, майор мав неприємності від полковника Карого, шкода, дуже гарна й душевна людина – за короткий час Юрко встиг відчути до нього симпатію.

Двері вкотре ляснули, й Юрко, сподіваючись побачити чергового відвідувача, підвів від газети очі, та, угледівши саме майора, про якого стільки думав, упустив газету й дивився розгублено, навіть злякано. А майор зовсім не почувався винним, навпаки, таким же впевненим і сильним, як і раніше, і ад'ютант поштиво підвівся, побачивши його.

Підвівся і Юрко, а майор, осміхаючись, потиснув йому руку, міцно й приязно, так не тиснуть руку негідникові чи людині, що завинила в чомусь, Юрко одразу збагнув це, й на душі полегшало – він посміхнувся майорові у відповідь щиро й весело, бо справді йому зробилося легко й гора спала з плечей.

Майор критично огледів Штуня. Видно, лишився задоволений, хоча, на глибоке Юркове переконання, його зовнішній вигляд міг викликати тільки негативні емоції, і обернувся до лейтенанта.

– Ми з товаришем Штунем трохи побалакаєм, – кивнув на двері кабінету. – Полковник скоро повернеться.

Ад'ютант послужливо розчинив перед ними двері, це сповнило Юрка гідністю, й він зайшов до кабінету вже без тривоги, а з цікавістю, бо тепер точно знав, що його викликали не для покарання й розносу, а в якійсь справі і зараз майор розповість, саме в якій.

Однак Бобрьонок не поспішав задовольнити Юрковий інтерес, він посадив хлопця на стілець під стіною, а сам улаштувався навпроти. Розглядав Штуня чіпкими й уважними очима, потім скрушно похитав головою і чи то запитав, чи то ствердив із жалем:

– Обкарнали…

– Обкарнали, – одповів Юрко і погладив долонею колючу голову. Додав: – Положено.

– Шкода.

– І мені шкода, – визнав хлопець зовсім щиро.

– Доведеться щось вигадувати, – задумливо мовив майор. – До того ж щось вагоме.

– Для чого?

– Зараз усе зрозумієш.

Юрко поклав зім'ятий капелюх поруч на стілець. Тепер мав вільні руки, поправив тіснуватий комір сорочки, хотів запитати, чому всю ніч теліпався у хиткому старому товарному вагоні, але промовчав. Кількаденне перебування в запасному палку все ж навчило його дечому, принаймні знав, що начальству, особливо такому великому, як майор, ставити запитання не можна, треба тільки відповідати, і дивно, що майор Бобрьонок не осмикнув його, коли Юрко припустився нетактовності, відповідаючи зовсім на рівних.

– Слухай, хлопче, – нараз мовив Бобрьонок зовсім довірливо й навіть якось прохально, – здається, ти був у курені Сороки… До того, як прийшов до нас?

– Був, – похмуро відповів Юрко. Йому зовсім не хотілося навіть подумки повертатися до минулого.

– І добре знаєш Сороку?

– Та трохи знаю… – ухильно відповів Юрко. – Зустріну на вулиці, впізнаю.

– А в яких стосунках перебували?

– Нормальних. Слухаюсь, друже курінний, буде зроблене, друже курінний… Звичайні стосунки рядового й начальства.

– А як він ставився до тебе? Довіряв?

– Так.

– Чому гадаєш?

– Писарем я в нього служив. Гріпси приходили, то до мене! І якщо написати щось секретне – знов-таки через мене.

– Так, – схвалив Бобрьонок, – це дуже добре.

– Чого ж доброго?

– Є до тебе прохання, хлопче, – роздумливо мовив майор, – не знаю тільки, чи погодишся…

– Я зроблю для вас усе! – це було мовлено так категорично й рішуче, що Бобрьонок не втримався від усмішки.

– Усе? Не кажи, поки не дізнаєшся.

– Можете покластися на мене.

– Мабуть, можу.

– Точно!

– Ти гарний хлопець, Юрко, – присунувся до нього майор, – тільки мусиш подумати. Бо завдання матимеш ризиковане й небезпечне.

– Чого як думати? Згоден.

– Не злякаєшся?

Штунь зробив спробу підвестися. Бобрьонок утримав його, і тоді хлопець мовив твердо:

– Накажіть відправити мене назад до полку, товаришу майоре, бо він скоро піде в бій, там лякатися не можна. До того ж мені соромно перед товаришами: вони вмиратимуть. а я тут…

– Помовч! – різко обірвав його майор. – Я розмовляю про серйозні речі, а ти… Коротше, ти нам потрібен, і, якщо згоден, одержиш завдання.

– Згоден.

– Мусиш знати: завдання небезпечне й цілком секретне, за розголошення таємниці покарання як за зраду Батьківщини.

– Ясно.

– А коли ясно, то слухай. За нашими даними Сорока зараз у Львові. Він зв'язаний з гітлерівцями й продовжує служити їм, можливо, через нього нам удасться вийти на ворожу резидентуру. Це шпигунський центр, – пояснив, – і ми мусимо ліквідувати його. Знайдеш у Львові Сороку?

Штунь замислився. Нарешті відповів чесно:

– Не знаю.

– Чому?

– Бо є тільки одна людина, котра може зв'язати нас.

– Хто?

– Священик, ну, отже, знайомий піп – з нашого села й товаришував з моїм батьком. Він колись мене до бандер благословляв.

– Прізвище?

– Отець Василь Загуменний. Править у церкві біля Личаківського кладовища. Вони з Сорокою у якихось стосунках.

– То в чому справа? Гадаєш?.. – Бобрьонок не встиг закінчити думку – двері відчинилися і до кабінету рвучко зайшов чоловік з полковницькими погонами. Майор підвівся, а Юрко дивився на полковника й сидів, наче ноги не слухалися його, потім також підвівся. Полковник зупинився навпроти нього, дивився запитально і, Штуню видалося, не дуже приязливо – пауза затягувалася, нарешті полковник присунув до себе стілець, сам не сів, але до- зволив:

– Сідайте.

– Юрій Штунь, – доповів Бобрьонок.

– Сам бачу, – обірвав його полковник. Сів, простягнувши ноги в хромових чоботах, і запитав: – І до чого ж ви домовилися?

Майор опустився на стілець і зробив знак Юркові, аби сів також.

– Є одна зачіпка, товаришу полковник… – почав. Потім вони просиділи півдня, обговорюючи ситуації, в які міг потрапити Юрій Штунь, пообідали втрьох у тій же їдальні, і Юрка вивезли з внутрішнього двору штабу в легковій машині. Автомобіль зупинився на якійсь порожній вулиці, і Бобрьонок випустив хлопця, дружньо стиснувши йому плече на прощання.

Сонце виринуло з хмари й торкнулося обрію. Юрко зітхнув і попрямував до бічної вулиці, де в симпатичному маленькому особняку за жоржиновими клумбами мешкав отець Василь Загуменний.

Хвіртка не піддалася, Юрко згадав, що її завжди замикали, він натиснув кнопку дзвінка, почекав трохи, однак ніхто не відгукнувся. Юрко подзвонив ще, йому здалося,, фіранка на вікні ворухнулася, але ніхто не виходив, і хлопець узявся за залізні прути огорожі – цей рух можна було витлумачити двояко: можливо, хотів посмикати хвіртку, щоб хоч якось подати сигнал мешканцям особняка, чи перескочити огорожу… Либонь, це не сподобалося тим, хто безмовно спостерігав за його діями, бо двері відчинилися і на ґанку з'явилася бабця в темній хустці.

– Чого тобі? – запитала не досить привітно й прикрила очі долонею, розглядаючи відвідувача.

– Це я, бабцю Віро.

Видно, таке звертання вплинуло на бабцю, бо рушила з ґанку, але все ж зупинилася на сходах і перепитала:

– Хто – «я»?

– Ви ж мене знаєте як облупленого, Штунь я, Юрій Штунь з Підгородища й маю справу до отця Василя.

– Штунь? І звідки ти взявся?

– З вулиці, звідки ж іще?

– Чим добрих людей турбувати, краще б там і лишався… – пробуркотіла, та все ж відімкнула хвіртку й пропустила хлопця до садиби.

– Отець Василь вдома?

– Відпочивають вони.

– То я почекаю.

– Авжеж. – Стара акуратно замкнула хвіртку й двері будинку на два оберти й пропустила хлопця з передпокою кухні. Мовчки вказала на табуретку й стала брязкати посудом.

Юрко зняв капелюха, пом яв його долонями и мовив нерішуче- прохально:

– Зголоднів я, оаоусю Віро, зранку не їв.

– Тераз багато голодних, – одповіла байдуже, навіть не глянувши в бік хлопця.

– Та я начебто й не чужий…

– Це як сказати… – не обернулася і продовжувала гуркотіти посудом. – Часи важкі, й кожен мусить дбати про себе.

– Свята церква, бабусю, – почав Юрко якомога м'якіше – вчить, що треба допомагати нужденним…

– І правильно вчить, – мовили за його спиною басом.

Юрко озирнувся й квапливо підвівся з табурета, бо в дверях стояв сам отець Василь Загуменний. Щоправда, зараз, у піжамних штанях і майці, він нічим не нагадував священнослужителя і позіхнув солодко, зовсім по-домашньому, прикривши долонею рота, проте звичним жестом простягнув хлопцеві правицю, і той схилився перед ним, поцілувавши руку.

– Добрий день, святий отче, – мовив поштиво. Отець Василь оглянув Штуня несхвально.

– Був справжній хлоп, – нарешті виніс присуд, – а став драбом. Звідки ти?

– Довго розповідати. – Юрко виразно подивився на спину бабці Віри, і отець Василь одразу зрозумів його.

– Нагодуйте нашого гостя, пані Віро, – наказав. – І добре. А я поки що одягнусь.

Бабця невдоволено кинула напівмокру тарілку на стіл, поклала поруч хліб, витягнула з шафи шмат сала, помідори та огірки. Подумала трохи, либонь, зважувала, що саме означав наказ святого отця нагодувати добре, нарешті дістала ще півкільця ковбаси.

Штунь, хоч і їв не так давно в офіцерській їдальні, присунувся до столу й апетитно захрумтів огірком. Подумав: оце справжня їжа – сало й ковбаса, а коли є ще помідори и цибулина, життя стає зовсім гарним і можна не зважати на явну недоброзичливість старої.

Юрко встиг згетелити мало не всю ковбасу, коли на кухню знову зазирнув отець Василь. Чисто виголений, У чорних вузьких штанях і білосніжній сорочці. Подивився, як наминає хлопець ковбасу, й наказав бабці:

– Зготуїїте нам кави, пані Віро, і подайте до вітальні. Справжньої кави, – уточнив, побачивши запитливий погляд старої, – бо маємо дорогого гостя.

Пані Віра, критично оглянула пожмаканий Штунів піджак, видно, не дуже-то й погодилася з визначенням «дорогий гість», але заперечити не насмілилась. А Юрко, дожувавши шматок сала, нарешті відірвався від столу й подякував поштиво. Знав, що отець Василь полюбляє поштивість, він звик до неї в церкві – підносила його над буденним світом, робила значнішим і впливовішим, ніж був насправді. Це, звичайно, не заважало святому отцю не цуратися мирських справ, особливо коли йшлося про пожертвування, бо справи церковні не відділяв від справ особистих, та й як може бути інакше: пастир завжди невіддільний від своєї пастви.

Вони всілися в модерно обставленій вітальні панотця обабіч журнального столика, на який пані Віра поставила паруючий кавник і чашечки, але отець Василь наче забув про каву, подивився на Юрка пильно й наказав:

– Розповідай.

Хлопець засовався на стільці.

– Але ж, святий отче, вийшло якесь дике глупство, навіть не знаю, з чого почати…

– Чому стрижений?

Юрко підібрався. Панотець одразу взяв бика за роги, стрижена голова виказувала Штуня, майор з полковником обговорили цю проблему й вирішили, що можна сказати правду, – брехня тут ніяк не пройде й можна тільки заплутати хлопця.

Тому Юрко й відповів, дивлячись на отця Василя чесними й чистими очима:

– Постригли. В армії постригли.

– Як так? – щиро здивувався священик. – Наскільки мені відомо, ти з Мухою…

Отже, подумав Штунь, Сорока справді у Львові, бачився з отцем Василем і розповів йому про гріпс і те, що сотник Муха з Гімназистом вирушили на зустріч з гітлерівськими диверсантами. Або довідався про це з інших джерел. Зрештою, це не мало значення, про події саме двох останніх тижнів ніхто знати не міг, і Штунь не зовсім тактовно перебив панотця:

– Це таємниця, святий отче, і я не маю права нічого казати про наше з Мухою завдання.

Єгомосць схвально нахилив голову.

– Так, догодився, – але чого ж ти тоді хочеш?

Ювко з'образив на обличчі щире здивування. Мовив настирливо:

– Святий отче, ви знаєте мене з дитинства, ви благоовили мене на тернистий шлях боротьби з совітами. Крім вас у мене тут нема нікого, невже ви залишите мене без допомоги, принаймні без поради?

Отець Василь нарешті згадав про каву, а може, це знадобилося йому, щоб виграти час і обмізкувати Штуневі слова. Налив Юркові півчашки, собі ж по вінця, відпив і сказав твердо:

– Ти мусиш розповісти все, розумієш, усе до дрібниць, де був і що робив два останніх тижні. Інакше розмови в нас не вийде і я нічого не зроблю для тебе.

– А служба безпеки! – удавано жахнувся Юрко. – Ви знаєте, що робить вона з базікалами?

– Зараз для тебе служба безпеки – один я.

– Слухаю і корюся.

– Це я слухаю.

Юрко важко зітхнув і почав розповідати. Спочатку правду: як велося в Сорочиному курені, як за завданням курінного вирушили з сотником Мухою та іншими стрільцями до Квасова, як зустріли там німецьких агентів. Як знайшли галявину для посадки літака, як агенти зв'язувалися з кимось по радіо, як чекали літака й так не дочекалися. Тоді старший групи наказав радистові терміново викликати якесь начальство, і його повідомили, що попереднє завдання відміняється. Тепер вони мусили збирати відомості про дислокацію та пересування військових частин, самі ж переховувалися в схроні під Квасовом.

Одного дня старший групи наказав Юркові разом із ще одним агентом вирушити до Ковеля, щоб зібрати відомості на залізничному вузлі. Агент був одягнутий у військову форму й мав солідні документи, а Юрка з його липовою сільрадівською довідкою затримав патруль – на цей раз довідка не спрацювала, його призвали до армії, кілька днів перебував у запасному полку, з якого за першої ж нагоди втік. Пробрався до квасівського схрону, але групи там уже не було, вночі дійшов до явки на селі, там одержав цивільний одяг і пішки, обходячи великі села, де могли затримати «яструбкові» засади, дістався Львова.

Священика наче й не дуже цікавила Юркова оповідь, потягував каву й буцім дрімав, та хлопець бачив: єгомосць пильно стежить за ним з-під опущених вій і жодне слово не пройшло повз його увагу.

– Документи маєш? – нарешті запитав отець Василь, коли Юрко закінчив.

Хлопець дістав з внутрішньої кишені піджака складе ний вчетверо папірець і кілька пожмаканих п'ятірок. Подав на долоні священикові.

– Оце, святий отче, все, що лишилося в мене. Тамтий квасівський мірошник попереджав, що бумага не дуже надійна й нею можна скористатися лише в крайньому разі. Крім того, – з відразою погладив себе по стриженій голові, – отут усе без довідок написано. Варто зняти капелюха – і усім зрозуміло: втік з частини й дезертир. А за це по голівці не гладять. – Все ж начебто наперекір усім і всьому він ще раз погладив себе по круглій голові й закінчив скрушно: – Отакої… Нема мені, бідному, куди подітися, і єдина надія на вас, святий отче.

– «Яструбки» перестрівали? – запитав по паузі отець Василь.

– Один раз трапилося – вже тут недалеко, під Жовквою. Слава богу, не дуже грамотні, відбрехався.

– Востаннє де ночував?

– За Куликовом, село Загайці.

– У кого?

– А я в цьому селі маю знайомого, Стефан Мигуля, прошу я вас, ґазда заможний, ще за тамтих часів, коли з паном курінним Сорокою гуляли, з ним спізнався.

– Як так «спізнайся»?

– А пан Мигуля мав зв'язок з рухом.

– Файно, – схвалив отець Василь і критично оглянув хлопця. – Я поміркую, що можна вдіяти.

– Єдина надія на вас, святий отче.

Отець Василь креснув долонями, і в двері зазирнула, точніше, просунула голову, пані Віра.

– Нагрійте йому ванну, – кивнув на хлопця. – Білизна знайдеться?

Стара несхвально поворушила губами:

– На такого бецмана…

– У вас, пані Віро, завжди все є.

– Де б були без мене?

Отець Василь на знак згоди опустив голову.

– То переодягнете?

– Спробую.

– Йди, – наказав отець Василь Юркові, – помиєшся, бо від тебе, того, пахне… – не без відрази втягнув ніздрями повітря. – Переночуєш на горищі, там у нас ліжко стоїть. На всяк випадок, – пояснив, – далі від людських очей. А завтра все вирішимо.

Хлопець пішов, стара рушила за ним, але єгомосць зупинив її. Наказав причинити двері й тільки по тому мовив притишено:

– Вночі підете до Загайців.

– Під Куликовом?

– Так.

– Десять верст, невже не можна почекати до ранку? Туди соша, й машини ходять. За три години обернуся.

– Можна і вранці.

– Заради цього шмаркача?

– Може знадобитись.

– Так, – погодилась, – людей мало, а він хлоп молодий і тямущий. Що в Загайцях?

– Знайдете Стефана Мигулю. Попитаєте, чи ночував у нього вчора Юрко Штунь. І що знає про цього молодика.

– Попитаю.

Отець Василь подумав трохи, й невдоволена зморшка лягла на його чоло.

– Пані нікого не має в Загайцях? – поцікавився.

– З довірених?

– Звичайно.

– На жаль. Хочете про Мигулю розпитати?

– Маєте не голову, а скарб.

– З дурною головою ви б мене не тримали, отче.

– Так, не тримав би.

– Я про Мигулю в отця Никанора попитаю. Єгомосць невдоволено поморщився.

– П'є й базікало.

– Але паству мусить знати.

– Однак він у Куликові…

– Повинен мати своє око у Загайцях.

– Та повинен.

– От і дізнаємось.

– Тільки не баріться, пані Віро, прошу вас поспішити. Цього хлопа нам у себе тримати не годиться. Все може трапитись, шановна, час воєнний, до гріха недалеко.

– Грішні й так.

– Та грішні, пані Віро, і бог простить.

– Простить, свічку поставлю – й простить.

– Не хуліть бога, шановна, мені, служителеві святої церкви, не слід чути блюзнірство.

– Годі вже. Повернусь пополудні. – Пані Віра пішла, а отець Василь ще посидів трохи за кавою і попрошкував до спальні, де змарнував час до сну читанням зовсім не спасенної літератури – егомосць полюбляв сучасних модних письменників, суха класика з довгими описами дратувала його, а про любов читав із задоволенням, до того ж про любов цілком земну, бажано з деталями й соковитим заглибленням у суть справи, даремно, що в нього все вже в минулому, людина живе, поки пам'ятає, і отець Василь хтиво постогнував, смакуючи особливо вдалі сцени.

На станцію прибув ешелон з танками. Бойові машини були вкриті брезентом, та навіть непризвичаєне око відразу визначило б, яка саме техніка просувається до фронту.

Ешелон постояв усього кілька хвилин і повільно, брязкаючи буферами, рушив. Він поступово набирав швидкість, гуркотів по рейках, на станції на нього ніхто не звертав уваги – тут звикли до безконечних ешелонів, літерних і таких, що можуть постояти на запасних коліях, тут увесь час щось рухалося, просувалося, відкочувалося і стояло, станція жила своїм буденним життям, кожен виконував свої обов'язки, звичайно, крім гомінливих солдатів з ешелонів: користуючись стоянками, бігали за окропом, вирішували справи в продпунктах, швидко знайомилися один з одним, курили, сміялися, жартували, обмінювалися новинами й на ходу стрибали у вагони…

Бобрьонок провів затяжним поглядом ешелон з танками, зиркнув на двох офіцерів, що з'ясовували якісь стосунки поруч на пероні, й подумав, що ось так поруч нього можуть стояти ворожі агенти, не написано ж у них на чолі, що саме вони – звичайнісінькі шпигуни й що тільки вдають заклопотаність. Насправді ж перерахували всі «тридцятьчетвірки» на платформах, і найпізніше сьогодні ввечері невідома рація передасть ворогові це повідомлення.

Майор пригадав шифровку, перехоплену вчора ввечері, – власне, заради неї він і стояв на пероні вокзалу й дивився вслід літерному військовому ешелонові: «Сьогодні зі станції Стрий на Сколе прослідувала сто двадцять четверта стрілецька дивізія. Четвертий танковий корпус передислокувався в район Дрогобич – Турка. Туди ж перекинуто сімдесят вісім танків Т-34. Прибув Окремий гаубичний дивізіон. Спостерігається пожвавлений рух військових частин на ділянці Стрий – Сколе. Сьомий».

Цей «сьомий» знав приблизно стільки ж, скільки й військовий комендант станції Стрий, літній хворобливий капітан, низький, бокатий, із спадистим чолом і зовсім позбавленою рослинності головою – вона чомусь нагадувала Бобрьонку крижану гірку, з якої зручно летіти на лижах, зірватися з носа й піднятися в повітря, зовсім як з трампліна.

Зараз комендант стояв поруч. Капітан обтер квітчастою, явно трофейною хусточкою краплини поту з носа й запитувально подивився на майора. Певно, вони подумали про одне й те ж, бо комендант сердито насупився й мовив:

– Ми робимо все, що можемо, по просуванню на фронт ешелонів і забезпеченню військової таємниці на станції. І я просто дивуюсь…

– А ти не дивуйся, – грубувато заперечив Толкунов. Він скинув шинелю, тримав її під пахвою і зсунув на потилицю кашкет, був схожий на вайлуватого інтенданта чи військового фельдшера, що відстав від ешелону й просить допомоги в коменданта. – Не дивуйся, капітане, – вів далі з натиском, – бо шпигуни також не з лика шиті. Навчають же їх чогось у школах, як гадаєш?

– Певно, навчають, – погодився комендант і знову обтер носа, до того ж голосно шморгнувши ним. – А в нас, самі бачите, яка веремія, за всім не вгледиш.

– Треба вгледіти, – жорстко заперечив Толкунов.

– Усе, що можна, я зробив.

Певно, він мав рацію, цей опасистий капітан. Розшуку-вачі вже могли переконатися, що, незважаючи на зовнішню непрезентабельність, комендант – енергійна й ділова людина. Він робив усе можливе й неможливе для швидкого просування військових ешелонів, та й підійти до станції, тим більше тривалий час перебувати на ній без діла не було можливості: військові патрулі систематично перевіряли документи в офіцерів та солдатів, цивільне населеная допускалося на перон лише під час посадки на поїзд, юрмилося далеко від ешелонів на привокзальному майдані, й ніхто з того галасливого натовпу не міг систематично спостерігати за їхнім проходженням. А ворожий агент був чудово поінформований: знав навіть номери частин, які передислокувалися вчора на різні ділянки фронту.

– І все ж ваші заходи недостатні, – зауважив Толкунов. Він також мав рацію, зрештою, нікого не цікавило, яких саме заходів по зміцненню охорони станції вжив комендант, бо факт залишається фактом: ворожа агентура діє на її території.

– Чи не здається вам, що і від Смершу також дещо залежить? – зауважив комендант не без єхидного підтексту.

Ця суперечка могла тривати безконечно, і Бобрьонок рішуче поклав їй край:

– Це наша спільна справа, товариші офіцери, і давайте не сперечатися.

Комендант на знак згоди кивнув, а Бобрьонок із задоволенням помітив, як до офіцерів на пероні, що привернули його увагу, підійшов патруль. Лейтенант прискіпливо перевірив документи, щось наказав офіцерам, ті, були старші за званням – підполковник і майор, засперечалися, але лейтенант, козирнувши, наполіг на своєму, і офіцери, підхопивши валізи, попрямували до вокзальної зали.

Справді, на станції зовні панував порядок, проте тільки зовні, і Бобрьонок зауважив:

– Можливо, агенти мають інформаторів серед залізничників. Давайте переглянемо особові справи.

– Ми так учинили у Львові, – пояснив Толкунов, – і не без користі.

– Чимало залізничників і тут працювало на німців, – сказав комендант. – Кадри засмічені, роботи й роботи…

– Так, – ствердив Бобрьонок, – почнемо з особових справ, крім того, капітане, сподіваюсь, у вас є довірені люди серед залізничників?

– Інформаторів не тримаю, – одповів той сердито. Бобрьонок скипів:

– Шпигуни працюють у вас під носом – знаєте, чого варта інформація, передана ними?

– Догадуюсь.

– А якщо догадуєшся, – вставив Толкунов, – то краще б подумав…

– Я розумію вас… – тепер комендант обтер піт на носі просто долонею, – звичайно, є у нас різні люди, одним можна довіряти більше, іншим менше, була тут у нас під час окупації невеличка підпільна організація, товариші зараз розбираються з нею, та мушу сказати: люди там працювали залізні.

– То що ж ти!.. – пожвавішав Толкунов. – Давай своїх підпільників, таке золото, а ти мовчиш.

– Товариші просили, поки остаточно не з'ясують справи, нікому не казати про них.

– Нам можна, навіть треба.

– Пішли,-вказав комендант на своє приміщення в кінці перону. – Зараз почнемо…

Слюсар паровозного депо Андрій Михайлович Будашик – високий і кремезний чоловік з великими, невідмитими від мастила руками – сів на запропонований Бобрьонком стілець і запитав не без іронії:

– Ще одна, перепрошую, комісія?

– Набридли?

– Та прошу я вас, ми тут уже більше розповіли, ніж за тамтих німців зробили.

– Але ж, – повчально зауважив Толкунов, – тепер стільки героїв розвелося! Кожен, фашистів бив, якщо підрахувати, тих фашистів давно б усіх знищили…

– Ми нікого не били, – з гідністю заперечив Будашик, – робили, що могли.

– І велика група була в депо? – поцікавився Бобрьонок.

– Та ні, прошу я вас, чотирнадцять чоловік, либонь, тому й врятувалися. Конспірація тобто була в нас, і кожен міг голову за іншого покласти.

– Чим займалася група?

– Я ж кажу, робили, що могли, паровози псували помаленьку, в букси пісок підсипали. Мін та вибухівки не мали, зброї також, та й для чого нам зброя? Ми до зброї не призвичаєні.

Бобрьонок дивився на цього трохи вайлуватого чоловіка з сильними і, мабуть, вмілими руками й думав: кожен робив на цій війні, що міг, ось вони скільки диверсантів затримали, скільки орденів одержали, у них усе, так би мовити, на виду, – а хто підрахує внесок у перемогу цього скромного чоловіка та його товаришів? Ніхто їх не силував, самі зорганізувалися – робочий чоловік завжди лишається робочим, і на нього можна покластися.

Тому й мовив прямо:

– Ми, товаришу Будашик, потребуємо вашої допомоги.

– А ми, товаришу офіцер, ніколи не відмовляємось. Іде війна, й самі розуміємо… Отже, коли десь натиснути треба, натиснемо, прошу я вас, можете не сумніватися.

– Інше маємо прохання.

– То кажіть.

– Хтось серед вас, дєповських, товаришу Будашик, певно, працює на німців.

Слюсар не здивувався, не заперечив, видно, був чоловік урівноважений, поміркований, не гарячкував і, либонь, не любив приймати швидких рішень.

– Серед нас, кажете?.. – повторив роздумливо. – Тобто гітлерівські шпигуни?

Бобрьонок помітив, що Толкунов робить йому застережливі жести – опустив вії на знак того, що побачив їх і бере всю відповідальність на себе.

– Так, на вузлі завелися шпигуни, – ствердив. – Або помічники шпигунів, які збирають інформацію і передають її агентам.

– Нема різниці, – резонно зауважив Будашик. – Головне – допомагають фашистам.

– Мусимо їх знешкодити.

– Авжеж. І хочете, що,б ми підказали?..

– Покладаємо на вас великі надії.

Будашик помовчав. Нарешті сказав не дуже рішуче:

– Непевна це справа, прошу я вас, товариші офіцери. Начебто незручно на людей наговорювати.

У Бобрьонка пролягли дві жорсткі зморшки від носа до куточків губів. І одповів жорстко:

– Ви, коли пісок у букси сипали, оглядалися? І знали: в разі чого – розстріл. Вас би фашистські поплічники не пожаліли!

– Звичайно.

– А ви: наговорювати…

– Так… – Будашик сплів загрубілі пальці, стиснув їх. – Пишіть, прошу я вас, тільки файно перевіряйте. Бо маю на вас надію, фашисти б одразу всіх до стінки, а тепер наша влада, отже, справедлива, і без перевірки ніяк не можна.

– Перевіримо, і уважно, – пообіцяв Бобрьонок.

– Пишіть. Вовчик Степан Микитович, помічник машиніста, він до нас із Дрогобича перейшов, там, кажуть, німцям лизав… Брат у нього був в есесівській дивізії. Ну, брат – ще не доказ, але Вовчика цього, є така чутка, гітлерівське начальство поважало, а воно знало, кого поважати. До того ж, подейкують, брат його десь тут поблизу обертається.

– У бандер?

– Де ж іще?

Бобрьонок куточками очей побачив, як поворушився Толкунов: що ж, капітан мав рацію, повідомлення було важливе й вимагало перевірки.

– А ви за цим Вовчиком нічого не помічали? – поцікавився майор у Будашика. Той ледь помітно посміхнувся.

– Коли б помітили, товаришу офіцере, не мовчали б.

Бобрьонок збагнув, що припустився похибки, й позадкував:.

– Але ж буває таке: нема нічого конкретного, тобто прямих доказів, проте побічні…

– Не братиму гріха на душу, ми з цього Вовчика самі очей не спускаємо. За німців він машиністом був, тепер помічником, працює начебто нормально.

Бобрьонок хотів пояснити, що ворожі агенти, як правило, всі працюють добре, знають, що завоювати довіру можна лише сумлінною працею, проте утримався: не мали часу на довгі розмови, рахували кожну хвилину, і, може, саме тепер Вовчик передавав інформацію зв'язковому, щоб увечері гітлерівський радист вийшов в ефір з шифровкою про пересування через стрийський залізничний вузол ешелону з новенькими Т-34.

– Так, – мовив сухо, – прошу далі.

– А далі Хвостяк. Петро Петрович Хвостяк, токар деповський, нас уже розпитували про нього, та нічого про Хвостяка ми вашим товаришам не сказали. Для чого казати, коли доказів нема? Вам першому відкриюсь: є підозра, стукав він фашистам на нас, і криємось ми від нього давно. Жінки казали, Хвостяк за окупації вночі щось додому корзинами носив, отже, продукти. Певно, так воно й було, бо часи голодні, а він, прошу я вас, завжди вгодований. І дехто помічав, він з начальником депо спілкувався, іноді той викликав Хвостяка до себе, не часто, звичайно, та все ж в око кидалось.

– Перевіримо, – пообіцяв Бобрьонок.

– Третій – Іванців Микола Миколайович. Машиніст. Літній уже, в Стриї живе, а всі родичі в селі приміському. Сини в нього кудись зникли, троє синів, за німців двоє поліцаями служили, третій ще раніше кудись подався, ходять чутки – під Лебедем в СБ ходив. Той Іванців – куркуль, він за копійку горлянку перегризе, жінка овочами торгує, будинок – два поверхи, йому за будь-якої влади добре. Сини, либонь, з німцями пішли, а може, в навколишніх лісах обертаються. Все може бути, прошу я вас, однак і брехати можу на чоловіка, вибачте, але не люблю його, погано, що наклепав на нього, негарно це.

– Припиніть, – різко обірвав Будашика майор, – не до вибачень, і ми вдячні вам.

– Тож прошу уважно перевірити… У вас усе? Бо там паровоз стоїть і без мене не вийде.

Бобрьонок потиснув слюсареві руку міцно, відчувши силу й зашкарублість його долоні, подивився Будашикові вслід і побачив, що комендант щось записує на чистому аркуші паперу.

– За всіма цими типами – нагляд, – наказав капітанові. – Зможете організувати?

– Звичайно.

– Зв'язки… – сказав Толкунов. – Особливо – їхні зв'язки. А якщо ні з ким не спілкуються, нічого й не роблять…

– Угу, я розумію це, – кивнув комендант.

– І попитати сусідів.

– Зробимо.

– Завтра повідомите.

– Якщо помітимо щось підозріле, до завтра чекати не будемо, – запевнив комендант.

– Не ловіть мене на слові.

– Не треба ображатись, капітане, – втомлено махнув рукою комендант. – Я на війні з сорок першого й всього набачився. Робимо спільну справу, чого вже…

Толкунов приязно поклав йому руку на плече.

– Але ж кляті шпигуни в нас під носом, – пояснив, – і не знаю, як з тебе, але з мене й з майора голови знімуть.

– Моя голова нічим не краща за ваші.

– Викличіть, капітане, коменданта міста, – попросив Бобрьонок. Той закрутив ручку телефонного апарата, а майор стояв і думав: можливо, ніхто з трьох, названих Будашиком, не має відношення до переданої в ефір шифровки: певно, на лінії залізниці Львів – Стрий, може, й далі, до Сколе, діє мобільна група гітлерівських агентів, яка довго не затримується на одному місці. Можливо, наступне повідомлення буде передане з Дрогобича чи Самбора, хто його зна звідки, найпевніше, знову зі Львова, там на залізничному вузлі можна розвідати все, треба тільки мати надійних інформаторів.

Зараз вони з Толкуновим шукають шпигунів у Стриї. Он яку діяльність розгорнули, а тут уже, либонь, давно нема жодного агента, і всі їхні зусилля, вибачте, до шмиги.

Ці невеселі майорові роздуми перервав комендант. Попав Бобрьонкові трубку, повідомивши:

– Підполковник Козлов на дроті.

– Чи не зареєстровані, підполковнику, останнім часом надзвичайні події? – запитав Бобрьонок. – Або просто випадки?

– П'яні бійки вас, мабуть, не цікавлять?

– Ні..

– Напад озброєної фашистської банди на бійців, що відстали від своєї частини…

– Де?

– На узліссі по дорозі на Сколе.

– Чим закінчилось?

– Бійці залягли й відстрілялися. З нашого боку один поранений, двоє бандитів убито.

– Упізнані?

– Так, селяни з найближчого хутора впізнали одного. Колишній поліцай, мабуть, не встиг утекти з німцями.

Бобрьонок подумав: навряд чи ворожі агенти вдаватимуться до таких акцій. Для чого їм розпочинати бій з озброєними солдатами? Заради зброї? Вона їм практично не потрібна. Ні, то справді банда з гітлерівських недобитків, яким знадобилось продовольство і зброя. І нехай підполковник Козлов сам сушить собі голову, як ліквідувати банду.

– Усе? – запитав.

– Вбито шофера «студебекера».

Бобрьонок насторожився. Можливо, гітлерівським агентам знадобився транспорт?

– Де?

– По дорозі на Миколаїв.

– Точніше?

– На вісімнадцятому кілометрі.

– Там ліс підходить до дороги?

– Впритул. І шофера вбито на узліссі.

– Як?

– Ударом ножа в спину.

– Як дізналися?

– Селянин пас худобу й побачив. Дістався до роз'їзду, звідки подзвонили.

– Хвилинку… – Бобрьонок дістав карту з планшета, звірився з нею і запитав: – На роз'їзді поїзди зупиняються?

– Звичайно.

– На місце пригоди вже виїхали?

– Збирається мій заступник.

– А давно подзвонили?

– З годину.

– Затримайте свого заступника. Ми візьмемо його собою.

– Вважаєте, німецькі агенти?..

– Все може бути.

Гнати дві машини на місце пригоди не було рації: на задньому сидінні «віліса» поруч Толкунова вмостились помічник коменданта старший лейтенант Васюков та щофер автобату – він мав доставити до міста «студебекер». Дорога була пошматована вщент наступаючого технікою, фактично, від неї лишилися окремі асфальтові острівки, і Віктор намагався триматися хоч і роз'їждженого, але все ж не так покарьоженого узбіччя. Все одно «віліс» немилосердно кидало на вибоях, і швидкість рідко коли перевершувала тридцять-сорок кілометрів.

– Повземо ж ми, гей! – жартував Віктор, скоса, позираючи на Бобрьонка, та майор не підганяв його – Віктор і сам знав, що у розшукувачів нема справ другорядних і маловажливих, вони завжди поспішають, і щоразу кожна хвилина має значення.

Справді, Бобрьонок сидів похмурий: виявили вбитого шофера понад годину тому, можливо, туди вже набігли цікаві – затопчуть сліди, а це ох як небажано… Але нічого не сказав Вікторові й тільки ще більше насунув на лоб кашкета. І

На вісімнадцятому кілометрі від ґрунтовки до лісу відходив путівець, і «віліс» звернув туди. Ліс підступав тут до путівця щільно, по дорозі мало хто їздив, і вона заросла травою – за крутим поворотом Віктор загальмував так, що Бобрьонок стукнувся чолом об лобове скло: потужний «студебекер» уткнувся капотом у ліщиновий кущ, перегородивши путівець. А поруч нього сидів сухий і зморщений, як висушений гриб, дідок у білій полотняній сорочці, таких же штанях і чорному капелюсі з заяложеними й обвислими від старості крисами. Він повільно підвівся, сповнений власної гідності, і дивився на офіцерів, що стрибали з «віліса».

– Ви знайшли? – запитав Бобрьонок.

– Та я ж.

– Нікого тут не бачили?

– На колію ходив, а потім ніц не бачив.

– Як вас величати діду?

– На селі дідом Михайлом звуть.

– Корови пасете?

– Пасу, – кивнув у бік череди, що ходила в рідких кущах узлісся.

Бобрьонок полегшено зітхнув: слава богу, ніхто поруч не вештався і, може, дещо й вдасться знайти. Він пропустив уперед Толкунова й затримав помічника коменданта, який рушив услід.

– Усім лишатися тут, – наказав. Побачив невдоволене обличчя старшого лейтенанта, але ніяк не зреагував на це – зараз не до амбіцій.

Шофер лежав у густих ліщинових заростях, метрів за двадцять від «студебекера», і знайти його можна було або випадково, або після уважного огляду підліска. Лежав, уткнувшись обличчям у траву й викинувши вперед руки.

Толкунов зупинився над тілом і мовив категорично:

– Його тягли за руки, кинули в кущах і пішли далі,- вказав на прим'яту траву, яка ще не встигла випростатися.

Бобрьонок обійшов труп і, нахилившись, почав вивчати сліди, що лишилися на м'якому ґрунті. Правда, тільки один слід зберігся досить виразно. Майор витягнув рулетку й зміряв його.

– Сорок третій розмір… – підвів очі на Толкунова.

– Звичайні ялові чоботи з трохи збитими підборами, – додав капітан. – В цього типа або криві ноги, або ходить клишаво.

Бобрьонок мимоволі перевів погляд на стоптані капітанові чоботи, і Толкунов одразу зрозумів його.

– Так, майоре, – ствердив, – маєш рацію, його хода схожа на мою.

Вони пройшли ще кілька метрів і недаремно, бо знайшли ще один слід, не такий виразний, як раніше, але все ж досить глибокий, і Толкунов констатував:

– А другий взутий у хромові чоботи. Приблизно сорок другого розміру, точно твердити важко, слід все ж не дуже виразний.

Далі сліди губилися, кущі тут розступалися і ґрунт міцнішав – двоє вийшли на галявину, либонь, проминули її, а далі починався кювет і розбита бруківка, там і сам чорт нічого не знайшов би.

Толкунов з Бобрьонком облазили кювет мало не на двісті метрів, але нічого не виявили.

Повернулись до «студебекера». Дід сидів просто на дорозі, спершись спиною на колесо «віліса», Віктор присів навкарачки перед ним, про щось розпитував, а помічник коменданта з шофером автобату простягнулись у затінку на травичці – вересневе сонце припікало й давно вже висушило мокрий ґрунт.

Побачивши розшукувачів, старший лейтенант сів і запитав зневажливо:

– Ну як, Шерлоки Холмси?

– А ніяк, – незлобливо відповів Бобрьонок, не звертаючи уваги на іронію.

– Напоровся на бандитів, – упевнено сказав старший лейтенант. – Або на випадкових німців, які лишилися і оточенні. Факт.

Толкунов зміряв його нищівним поглядом.

– Помовч, – порадив.

Помічник коменданта скочив на ноги й гнівно ступ.до капітана.

– Я б попросив!.. – вигукнув.

– А я тебе прошу: помовч! – Толкуиов відсторонив його й пройшов до «студебекера», не озираючись, наче й не було цього надокучливого старшого лейтенанта. Він обійшов вантажівку, низько пригнувшись, і опустився на коліна біля задніх коліс. Махнув рукою Бобрьонкові, підкликаючи. Коли той підійшов, тицьнув пальцем у прим'яту траву.

Бобрьонок став на коліна поруч.

– Він зістрибнув тут з кузова? – запитав.

– Той тип у ялових чоботах.

– А тип у хромових чоботах їхав у кабіні?

– Звичайно. І там прикінчив шофера.

Бобрьонок швидко підвівся, автоматично струсив пісок з колін і, обігнувши «студер», зупинився біля лівих дверцят кабіни. Він одразу помітив те, що шукав, – хвилюючись, покликав Толкунова.

– Ось, – вказав на руді краплі на підніжці, – бачиш, кров, капітане?

– Угу… – промимрив той. Піднявся в кабіну, сів за кермо. – Певно, воно відбулося так, – сказав. – Агенти попросили шофера з'їхати в ліс. Пообідати чи ще з якоюсь метою. Шофер зупинив машину, відчинив дверцята, щоб вийти, підставив спину тому, хто сидів у кабіні, і той вдарив його кинджалом.

– Точно, – погодився Бобрьонок.

Толкунов кинув кермо, підставивши спину удаваному пасажирові, потім, повільно заточившись назад, сповз на прИступку, полежав трохи в незручній позі, мовив:

– Поки ті двоє взялися за нього, кров накапала на підніжку. Потім вони відтягнули труп у кущі, а самі вийшли на дорогу.

– Для чого ж вбивати? – заперечив Бобрьонок. – Доїхали б на «студері» до Миколаєва!

– А вони сіли на поїзд. Треба попитати людей на роз'їзді.

– Ні, капітане, – заперечив Бобрьонок, – міцніше треба вузол в'язати. Певно, цим двом щось потрібно було в цьому лісі. Взяти чи заховати.

– Рація! – вигукнув Толкунов. – Невже рація?

– Отож, – поблажливо сказав Бобрьонок, – гадаю, ми не помилимся, якщо пошукаємо ще трохи.

– А як вчинити з ними? – кивнув Толкунов на помічника коменданта й шофера.

– Нехай їдуть.

Толкунов підкликав супутників. Витягнув кинджал із спини вбитого, загорнув у газету. Повернув труп горілиць.

– Ваш? – запитав у шофера.

– Сержант Харченко, – ствердив той. – Гаврилич тобто. – Зняв пілотку, мовив, бгаючи її: – Чудовий був чоловік, душевний і класний водій.

– Отак усім наука, – суворо заявив Толкунов, – щоб не підвозили першого-ліпшого…

Шофер заперечливо похитав головою.

– Так не розбереш, хто ж він насправді… Офіцер «голосує», хіба не візьмеш? Чи навіть солдата?

– Чому цей Харченко їхав на Миколаїв порожняком? – запитав Бобрьонок.

– По снаряди. Так воно виходить: один рейс – завантажений, у тил – порожній. Нам можна їхати? Бо комбат казав – швидше…

– Давайте, – дозволив Бобрьонок. Старший лейтенант запитав:

– Тіло сержанта можна забрати?

– Не можна, а треба, – роз'яснив Толкунов. Він заліз до кузова «студебекера» й відкинув задній борт, тіло вбитого поклали вглибині, запнувши брезентом, і шофер поліз до кабіни.

– Добре, хоч ключ лишили, – мовив задоволено, – а то заморочилися б… – Він натиснув на стартер, мотор загарчав, але машина не заводилася. Шофер тихо вилаявся підкачав бензин, мотор загарчав сердитіше, але машина й тепер не завелася. Шофер виматюкався голосніше, валіз з кабіни й підняв капот. Кілька хвилин покопирсався в моторі, знову знатиснув на стартер – машина загула викинула з глушника хмару ядучого диму.

Бобрьонок, який з цікавістю спостерігав за шоферовими маніпуляціями, запитав:

– Чому не заводилась?

– Клеми акумулятора окислились.

– І часто це трапляється?

– Та ні…

– А як дізнатися про цю несправність?

– Не заведеться машина, от і дізнаєтесь.

– Тобто можна їздити і їздити, весь час усе гаразд, а потім раз – і не заводиться?..

– Точно. Як зараз.

– Рушайте, – махнув рукою майор, і Толкунов помітив на його обличчі задоволення.

«Студебекер» від'їхав, і капітан запитав:

– Для чого це тобі?

– Що?

– Клеми, акумулятор…

– А ти ще не догадався?

– Куди мені, темному!

– А ти не думав: якщо в «студер» сіли справжні шпигуни, для чого їм убивати шофера? Просто зупинились на шосе, вийшли, – їм для чогось саме це місце знадобилося, – заглибилися б у ліс, уладнали свої справи, повернулися, знову «проголосували» – і до побачення. Тихо, мирно, без шуму, ніхто б нічого не побачив і не почув…

– Твоя правда. Тільки я от що думаю: коли це справді шпигуни, то йшли до тайника рацію ховати. Їм у Львів із рацією входити небезпечно, зараз на всіх. КП контроль жорсткий, сам знаєш, а вони поготів. От і вирішили рацію і в тайник покласти.

– І для цього скористатися «студером»… Умовили шофера звернути в ліс, убили, труп заховали, самі за кермо, машина не завелася. Шофер, звичайно, знайшов би несправність, а в них досвіду не вистачило: кинули «студер» і подалися пішки.

Толкунов замислився, нарешті енергійно хитнув головою.

– Шукати! – чи то запитав, чи то ствердив.

– Що поробиш, треба шукати.

– Ліс густий, а вони біс його зна де тайник, обладнали.

– І все ж доведеться. – Бобрьонок роззирнувся довкола й тільки тепер побачив оддалік на дорозі діда в чорному капелюсі. Той стояв, спершись спиною на молодий дубок, наче й не дивився на офіцерів але чекав, не смів іти, поки не відпустять.

Майор підійшов до старого. Дістав пачку цигарок, але дід відмовився. Трохи подумав і дав задній хід.,

– Візьму… – сказав не дуже рішуче. – У нас на хуторі буркун курять, а то, перепрошую, панська сигарета. Пригощу Степана, він таких і не бачив. – Дід узяв дві цигарки, заклав за стрічку капелюха.

– А скажіть, діду, ви нікого тут не бачили? Із сторонніх? – запитав Бобрьонок.

– По соші їздять, – пояснив старий. – Але ж на те вона й соша, щоб їздити.

У логіці йому, звичайно, не можна було відмовити, і майор кивнув схвально.

– А з шосе в ліс ніхто не звертав? – запитав.

– Для чого? Місця в нас тихі, навіть війна обійшла.

– Куди веде цей путівець? – вказав Бобрьонок на піщану дорогу, на якій лишилися сліди «студебекера».

– До Заліщиків.

– Велике село?

– Велике, хат двісті з гаком.

– І весь час лісом?

– Так. Ліс у нас усюди, прошу вас, у лісі жиемо, з лісу харчуємось.

– Ви з Заліщиків?

– Ні, з хутора Соснового. Недалеко, за версту.

– А військових ви, діду, не стрічали, коли корів пасли?

– Ні, прошу вас.

– Добре, діду, спасибі, що повідомили.

– А то мій обов'язок. – Старий торкнувся пальцями крисів капелюха, наче відкозиряв, певно, колись служив у цісарській армії й досі не забув військової науки.

– Якщо побачите когось у лісі, особливо військових, повідомте черговому на роз'їзді.

– Буде вроблено, – дід зробив спробу виструнчитися.

Толкунов уже заглибився в ліс, і майор наздогнав його галявині, де вони бачили сліди двох із «студебекера».

Сіди вели не до шосе, а в ліс, але від цього розшукувачам не стало легше, бо скоро загубили їх зовсім. Місця почи налися пропащі, мокрі, з невеличкими болотами, які доводилося весь час обходити. Розшукувані йшли метрів за сто один від одного, то зближуючись, то розходячись, від їхнього ока не вберігся жоден підозрілий кущ або вирва, але нічого так і не знайшли.

Ходили, поки не почало сутеніти, – лише тоді майор дав команду припинити розшук. Сів під вільхою на сухому місці, простягнув натруджені ноги, поскаржився:

– Собаче життя.

– Тут і роти мало, – згодився Толкунов похмуро. – Такий ліс прочесати!..

Бобрьоиок витягнув карту, звірився з нею. – Ми приблизно в цьому місці, – вказав олівцем, – до путівця метрів чотириста. – Потопали?

– Звичайно, їсти хочеться.., – Бобрьонок напрочуд легко підвівся. – Вітька зачекався.

«Віліс» стояв на галявині поруч дороги, й біля нього димувало вогнище. Розшукувачів чекав гарячий чай, і вони з задоволенням спорожнили по кухлю, запиваючи бутерброди з тушонкою – досить пристойна їжа для зголоднілих людей.

Юрко Штунь сидів на бічній алеї Стрийського парку й чекав, поки поруч на лавиці примоститься якийсь чоловік і мовить:

«Добрий день. Файно, тут у паркуі тихо й квітами пахне».

На що Юрко мусив відповісти: «Троянди відходять, а жоржини цвітуть».

Це й буде потрібний Штуневі чоловік, накази якого мусить тепер беззастережно виконувати.

Минуло хвилин п'ятнадцять по третій, потрібна людина все не йшла, і Юрко почав хвилюватися. Та ось з-за рогу виринув високий чоловік у військовій формі, але без погонів, він притишив крок біля лавки, і Юрко весь підібрався, очікуючи нарешті почути умовлене, та чоловік подивився на хлопця невдоволено й проминув не озирнувшись. Либонь, хотів відпочити на самоті й розгнівався, що лавку в затишному місці вже зайнято.

Людина у військовому зникла за бузковими кущами, мало не одразу звідти з'явився перехожий в сірому, добре шитому костюмі, м'якому велюровому капелюсі й краватці в смужку. Чоловік ішов повільно, з почуттям власної гідності, й Штунь подумав, що це, мабуть, якийсь наальник, елегантний костюм і впевнена хода свідчили про це. Юрко розчаровано зиркнув на годинник, подумавши: коли через десять хвилин ніхто не назве пароль, слід повертатися до отця Василя – так у них було умовлено, бо в чоловіка, котрий мусив зустрітися з Штунем, могли виникнути непередбачені обставини. Що ж, усе зрозуміло: ніхто не міг гарантувати точності.

Чоловік у сілому костюмі наблизився до лавки, зупинився й цікаво подивився на Штуня.

Юрко невдоволейо поворушився, підвів очі й здригнувся од несподіванки. Бо чоловік, який зняв капелюха і обтер піт з чола, був дивно схожий на його колишнього курінного Сороку.

Невже, встиг подумати хлопець, невже йому не мариться і справдилися сподівання майора Бобрьонка – чомусь той був переконаний: коли Сорока у Львові й потребує помічників, обов'язково захоче побачитися із Штунем. Старі кадри, як правило, цінуються високо, – й для чого ризикувати й налагоджувати нові зв'язки, коли є віддані й перевірені люди?

Але Штунь нічим не виказав свого збентеження, це, мабуть, сподобалося Сороці, бо акуратно склав хусточку, заховав до кишені й тільки по тому сказав умовлене;

– Добрий день, хлопче. Файно тут у паркуі тихо й квітами пахне.

Юрко відказав свою частину пароля, Сорока, підсмикнувши добре випрасувані брюки, опустився на лавицю й мовив задоволено:

– Справді файно, Гімназисте, що здибалися, ти мені потрібен, і отець Василь знову рекомендує тебе.

Штунь хотів відповісти, що йому приємніше в сто разів, і це було б чистою правдою, але відчув, що треба бути стриманішим. Втупився в Сороку відданими очима й сказав якомога проникливіше:

– Мені було добре з вами, друже курінний, сподіваюсь, що й тепер не прогадаю.

Сорока тривожно озирнувся. Потім, присунувшись до Юрка, мовив притишено:

– Ти це, хлопче, кинь: жодних курінних навіть у згадці. Я тепер Панас Михайлович Палків, збагнув?

На чолі в нього виступили дрібненькі крапельки поту, й Штунь зрозумів, що Сорока боїться і хвилюється. Він був тепер зовсім іншим, колишній всевладний курінний, це читалося навіть у його очах, в яких ховалися напруга й намагання збагнути більше, ніж він міг. Оце, певно, найбільше хвилювало Сороку: неспівмірність бажань і можливостей. Раніше, коли стояв над людьми й міг диктувати їм свою волю, все було просто: наказав – виконуй і для чого мені знати, що думаєш в цей час.

Тепер же долд колишнього курінного могла залежати від кмітливості й відданості інших; зокрема цього юнака в мішкуватому піджаці, і Сорока хотів визначити міру цієї відданості. Бачив її в Юркових очах, та природжені хитрість і підозріливість не дозволяли йому повірити в хлопчачу щирість.

І все ж Сороці полегшало, коли Юрко відповів дещо пишномовно, але, як йому здалося, чесно:

– Я називатиму вас, як накажете, але ж ви, пане Палків, завжди лишитесь для мене курінним, бо саме там ви змогли проявити свої здібності й таланти. Я кажу це зовсім відверто, бо тільки такими словами, можна охарактеризувати тодішню вашу діяльність.

Штунь знав, що каже: саме таке словоблудство імпонує розумові обмеженому, бив у десятку й влучив, бо остання тінь сумніву зникла з Сорочиного, обличчя і він поблажливо усміхнувся:

– Гаразд, – мовив лагідно, – гаразд, хлопче, а як ти тепер звешся? Єгомосць дістав тобі документи?

– Каже, найсправжнісінькі. І я тепер, прошу пана, Володимир Захарович Ящук, звільнений від призову до армії за серцевою хворобою.

Сорока пожвавішав.

– Тобто, – констатував, – можеш улаштуватися на будь-яку роботу? Тут, у місті?

– Туди, де вам потрібно, шановний пане Панасе. Сорока примружився; чи не кепкують з нього, проте не побачив у Юркових очах ані натяку на це – вільно розвалився на лавці й поклав ногу на ногу. Видно було, що на душі в нього полегшало, і Штунь цілком справедливо вирішив, що виграв оцей перший маленький, однак дуже важливий двобій. Щоправда, розумів – це тільки початок, але все ж серце його сповнилося гордістю, й посміхнувся зовсім щасливо.

Ця посмішка не пройшла повз Сорочину увагу, він був не такий уже й простий, Юрко одразу зрозумів це з поставленого запитання:

– Чого звеселився, хлопче? Гадаєш, вже зміг прихилити мене до себе?

– Радію з нашої зустрічі, пане Панасе, вибачте, ще важко так називати вас, та мушу призвичаїтись. Здається, ви ж самі цього хотіли?

Сорока вимушений був визнати справедливість цих слів.

– Маєш рацію, як там тебе зараз, здається, Володю?

– Володимир Ящук до ваших послуг.

– Так от, Володю, взагалі я задоволений тобою, ви з Мухою вчинили все штудерно й заслужили вдячність.

«Отже, Сорока мав розмову з єгомосцем, – зрозумів Штунь, – і той переповів йому все». Перехопив запитувальний Сорочин погляд і мовив трохи недбало, але тільки трохи, щоб не переграти:

– Сотник Муха примусить будь-кого робити все, що належить, і навіть те, що не належить. Але там коса найшла на камінь, і сотникові було непереливки. Старший групи, під руку якого ми потрапили, упосліджував Муху, як звичайного стрільця.

Сказавши це, Штунь одразу побачив, що влучив у ціль, – Сорока недолюблював Муху і Юркові слова припали йому до серця; але все ж удав, що це йому байдуже, бо махнув рукою і відповів:

– Тераз наші шляхи розійшлися. Забудь про Муху й загін, будеш допомагати мені, а це робота делікатна й вимагає кебети.

Юрко не втримався від усмішки, певно, вона тільки ледь-ледь майнула його обличчям, та Сорока помітив її, зсунув брови й хотів щось сказати, однак Штунь устиг попередити його гнів.

– Я буду щасливий працювати з вами, – збрехав безсоромно, проте досить переконливо, риси обличчя в Сороки розгладилися, – я не міг мріяти про це, йдучи до Львова: гадав, ви лишилися там, в лісах та на хуторах…

– Наш провід уміє цінувати людей і використовувати їх якнайкраще. – Тепер безсоромно брехав Сорока. Різниця полягала лише в тому, що Сорока повірив Юркові, а Штунь знав справжню ціну шефових запевнень. – Ми з тобою виконуватимемо завдання головного проводу, я б сказав, персональне завдання. Певен: ти зможеш оцінити всю важливість цього.

Штунь знав, що рештки Сорочиного куреня потрапили в засаду і були знищені. Сороці з кількома стрільцями дивом вдалося урятуватися, до Львова він прорвався з чужими документами і, либонь, виконує рядові завдання гітлерівського резидента. Але не хоче позбавитися колишньої пихи. Правда, він може помилятися і Сорока не зв'язаний безпосередньо з фашистськими агентами, зрештою, чи працював він прямо на німців, чи через представників головного проводу, це не мало принципового значення – основне, викрити колишнього курінного та його помічників, можливо, через нього і вийти на гітлерівьких агентів.

– Я з задоволенням виконуватиму всі ваші накази, шефе, – пообіцяв Юрко.

– Не сумніваюсь, і отець Василь про тебе гарної думки. А єгомосць не може помилятися.

Штунь знав причину впливу отця Василя на Сороку. Вони росли в одному селі, Василь Загуменний – син місцевого священника – був заводієм серед сільських хлопців. На кілька років старший від Сороки, він був для нього беззаперечним авторитетом і, як свідчили факти, не втратив цього впливу й по нинішній день.

– Отець Василь має світлу голову, – ствердив Юрко. – Крім того, він завжди дивував мене своєю освідченністю.

– Так, – задоволено кивнув Сорока, – його поручительства досить, і я беру тебе.

– Дякую.

– Нема за що, по лезу бритви ходитимеш.

– Але ж робитиму якусь справу.

– Навіть неабияку.

– То більше дякую. Бо там, – невизначено махнув рукою, – варив кашу для інших, а кухар з мене нікудишній.

Нагадування про спільну діяльність Штуня з Мухою знову насторожило Сороку, Юрко зрозумів це з того, як звузилися в нього зіниці. Підозріло втупився в хлопця і запитав:

– Коли в останнє бачив Муху?

Штунь беззвучно поворушив губами, наче рахуючи, і одповів упевнено:

– Давно. Два тижні.

– А скільки днів йшов сюди?

– П'ять з половиною.

– Швидко йшов.

– Швидко, – погодився Юрко, – бо поспішав.

– Чому так?

– Та з полку ж я втік.

– А-а… – удавв, що тільки зараз згадав Сорока. – Єгомосць розповідав… – Однак дивився пронизливо і хитро, все йому було відомо й намагався підловити Юрка на якійсь неточності. – То що звелів передати мені Муха?

Юрко в душі посміявся над грубо вигаданною пасткою, котру поставив йому Сорока. Відповів:

– Звідки ж сотник міг знати, що я побачусь з вами. Я розповідав єгомосцеві: мене перестріли «яструбки», слава богу, відбувся легким переляком і потрапив до війська.

– А Муха зостався з тамтими людьми?

– Так, як було наказано в грипсі. З німецькими агентами. – Кажучи це Штунь не зводив очей з Сороки, хотів побачити, як прореагує, але шеф не збентежився ані на мить. Поворушився, зручніше влаштовуючись на лавці, роззирнувся і, побачивши, що поблизу нікого нема, наказав:

– Зараз підеш зі мною. Поки житимеш в мене. – Критично огляну Штуня і додав: – Дам тобі грошей, завтра підеш на базар, купиш що- небудь з одягу. Ходиш, як батяр, а ми з тобою серьозні справи вірішуватимемо, це розуміти треба!

– Юрко хотів сказати, що серьозні справи можно вірішувати і в мішкуватому піджаку. Найпереконливіший приклад – саме їхня нинішня ситуація, але, звичайно, утримався і погодився:

– Як накажете.

– Купиш одяг, потім я скажу, що робити. Спробуємо влаштувати тебе на залізниці, шкода, не вмієш слюсарювати.

– Не вмію, – зітхнув Юрко.

– А хочь чорноробом… Нехай тебе не обходить – ким, най будеш останнім хлопчаком, аби десь у депо крутився, бо саме там потрібні люди, й шеф… – затнувся і поправився твердо, – тобто я вимагатиму від тебе, щоб усе бачив і запам'ятовував.

– Для чого? – запитав Штунь наївно.

– Невже не розумієш?

– Догадуюсь.

– А коли догадуєшся, помовчь. У нас з тобою тепер золоте правило: мовчати.

Штунь подумав: шеф йому трапився справді унікальний – закликає до мовчання й пильності, а сам розпатякав усе, що міг, – принаймні тепер Юрко знав, що полковник Карий та його помічники не помилилися і він потрапив саме туди, куди мріяли в Смерщі. І тепер усе залежить від його розуму, розважливості й сприту – прямий вихід на гітлерівську резидентуру забезпечений.

Штунь зрадів так, що навіть досить несимпатична й са- мовпевнена Сорочина пика видалася йому не такою вже й непривабливою, ледь утримався, щоб не сказати це шефові, та в останній момент осмикнув себе, зробив пісне обличчя і мовив:

– Мовчати я вмію, пане Панасе.

– Тото штудерно, – схвалив Сорока й додав: – Будеш моїм племінником. З села Дунаївці за Золочевом. Документи дам справжні, бо мій племінник, – торкнувся крисів капелюха, наче збирався зняти його, але передумав, – так, мій племінник підірвався на міні. А в селі про це не знають. Необов'язково людям знати про все, принаймні тераз. А попові документи заховаємо до гірших часів, сподіваюсь, не знадобляться. – Він уперше назвав отця Василя не єгомосцем, не святим отцем, а попом, певно, це свідчило про силу і вплив, які мав тепер звичайний і нічим не примітний громадянин Панас Михайлович Палків.

Цьому можна було тільки радіти, і Штунь погодився з ентузіазмом:

– Най буду вашим племінником, це ви файно вигадали – можна замельдуватися та й взагалі почуватися безпечніше.

Сорока підвівся статечно, осмикнув трохи зім'яті брюки, поправив капелюх й наказав:

– Поїдеш до мене, сам поїдеш трамваєм, бо я ще маю справи у місті. – Дістав з кишені ключ від звичайного англійського замка, але подав так, наче той був принаймпі від сейфа з коштовностями. – Вулиця Зелена, чотирнадцять, мешкання восьме на другому поверсі. Захочеш їсти, пошукай у шафі на кухні, я повернусь увечері. – Пішов, не озираючись і не чекаючи запитань, бо справді сказав усе, а Юрко посидів ще трохи на лавці, поки Сорока не зник за кущами бузку, й подався'до виходу з парку, тримаючи руку в кишені й обмацуючи ключ.

Розшукувачі повернулися додому вже по дванадцятій ночі, зайшли до передпокою, намагаючись не гупати підборами, та все ж пані Марія почула їх і визирнула з своєї кімнати. Заспана, в поспішливо зав'язаній хустці, з-під якої зрадливо стирчали бігуді.

– Нарешті… – мовила чи то докірливо, чи нетерпляче, й Толкунов визнав за можливе виправдатися!

– Служба…

– Так, я розумію, – заметушилася пані Марія. – Зараз поставлю чайник, бо шановні пани, певно, зголодніли й втомилися.

Бобрьонок енергійно захитав головою, хоч перспектива випити гарячого й солодкого чаю видалася справді спокусливою.

– Не треба турбуватися, – підтримав його Толкунов.

– Які ж турботи!.. – пані Марія пройшла на кухню, ледь не зачепивши капітана плечем, тепла й розморена сном, якась аатишна й домашня, і Толкунов раптом з жалем подумав, що в нього ніколи ще не було такого дому – з килимком на підлозі й телефоном біля ліжка, теплою, заспаною дружиною, котра о будь-якій годині зустріне й нагодує, – від цього зробилося щімко й стало шкода самого себе, своїх натруджених ніг і безперервного цілодобового мотання від Стрия до Львова в безрезультатних пошуках ворожих агентів.

Толкунов застиг, дивлячись услід пані Марії, хотів щось сказати, та передумав чи засоромився, скосував на Бобрьонка, але той стояв до нього боком і, мабуть, не бачив миттєвого капітанового збентеження. Толкунов, полегшено зітхнувши, сів на стілець і почав скидати чоботи. Потім прослизнув у капцях. до спальні, поклав під подушку кобуру з пістолетом і лише по тому запитав у Бобрьонка:

– Їсти будеш?

– Чомусь хочеться.

– І я голодний, як сто чортів. Мабуть, обійдемось хлібом з тушонкою?

– З чаєм.

– Так, з гарячим і солодким чаєм.

Але пані Марія розпорядилася, по-своєму. Визирнула кухні, – встигла поправити хустку, й бігуді вже не стирчали з-під неї, – й мовила:

– Маю холодну картоплю, то розігрію, вибачте, але крім картоплі…

Толкунов подав їй банку з тушонкою. – А це до картоплі.

– Царська їжа, – задоволено реготнув Бобрьонок. Через кілька хвилин квартиру сповнили справді божественні запахи – поєднання їхніх продовольчих запасів виявилося своєчасним і корисним, бо підчистили сковородку майже до блиску й взялися до вже холодного, але все ж смачного чаю,

Спати не хотілося, принаймні Толкунову, який сидів біля пані Марії, нараз він спіймав себе на думці, що йому взагалі зараз майже нічого не хочеться, лише отак от сидіти, сьорбати чай, чути жіноче щебетання. Він скосував на пані Марію, та, побачивши її оголену руку та звабливі форми, засоромився, відпив чаю, захлинувся і розкашлявся, це зіпсувало капітанові настрій, але жінка, здається, не звернула уваги на його, як він уважав, нетактовність, сокотіла, як і раніше, й Толкунов одразу заспокоївся і прислухався.

Виявляється, пані Марія розповідала Бобрьонкові про свої денні походеньки і що, здається, вона зможе влаштуватися на роботу – це не так просто в щойно звільненому місті, але ж треба якось жити.

– Де ж ви'хочете працювати? – запитав Бобрьонок.

– А тут неподалік поновлює роботу швейна фабрика, Кажуть, шитимуть військовий одяг і працею будемо забезпечені. Я бігала туди, й обіцяли взяти.

– Ким? – запитав Толкунов, зовсім оговтавшись.

– Я ж кажу: шитимемо військовий одяг.

– Тобто швачкою? – здивувався капітан. Пані Марія зареготала весело:

– А ви вважали – директоркою?

– Та ні, але ж…

– Це велике щастя – швачкою, – цілком щиро запевнила жінка. – У нас за Польщі знаєте як було з роботою? Коли чоловіка звільнили, я ледь прибиральницею влаштувалася.

Толкунов недовірливо обвів поглядом кухню з посудом на полицях і газовою плитою.

– Прибиральницею? – перепитав.

– Так, дякувати богові.

– Ви? А зараз на фабрику?

– Звичайно. – Видно, на капітановому обличчі було написано щире здивування, бо господиня додала: – А ви за кого мене маєте? Я людина проста…

Толкунов ще раз скосував на квітчастий довгий халат, і Бобрьонок зрозумів його: жінок у таких халатах Толкунов до війни, мабуть, не бачив, їх носили модниці у великих містах, де капітанові довелось побувати лише в останні роки. Тепер ці міста були розбиті й пограбовані, і жінкам, навіть молодим і вродливим, було не до халатів.

А де їх можна було взяти до війни, коли й бавовна продавалась не завжди, а про торшери не мали й уяви? 1 все ж Толкунов дивився на пані Марію дещо недовірливо й насторожено, хоча її зізнання приємно здивувало його. Поступово усвідомлював, що вона така ж, як і він, а квартира з двоспальним ліжком і дзеркалом у передпокої зовсім не професорська чи буржуйська – почервонів чи то від задоволення, чи то просто від гарячого чаю й вільніше розташувався на стільці. Однак Бобрьонок поклав край його безтурботності. Підвівся й подякував господині за піклування.

Пані Марія заходилася прибирати посуд, а Толкунов попростував до свого шикарного ліжка з жалем, хоч і стомився за день, – в дверях озирнувся, постояв трохи, чекаючи, чи не зиркне на нього господиня, мабуть, вона відчула це й стрільнула очима, лукаво й зовсім невинно, так стріляють очима жінки на вулицях незнайомим чоловікам, але Толкунов злякався чи засоромився, сам не знав, що з ним відбулося, проте не відповів на погляд, удав навіть, що не помітив його, різко повернувся й вийшов з кухні.

Бобрьонок уже лежав під ковдрою. Толкунов почав стягати гімнастерку, розклав її на стільці, потім підвів у простягнутих руках, роздивляючись, – вицвілу й пропотілу, свій улюблений бойовий одяг, та, певно, сьогодні гімнастерка чомусь не сподобалась йому, дістав з кишені папери й гроші, акуратно склав і, щось буркочучи під ніс, заховав гімнастерку до мішка. Натомість дістав майже нову, коверкотову, подумав трохи й витяг нові хромові чоботи. Крадькома озирнувся на Бобрьонка, та майор лежав до нього спиною і не міг помітити його маніпуляції.

Толкунов поставив чоботи під ліжко, вимкнув світло, хотів заснути одразу, та на цей раз звичка не спрацювала, лежав на спині, вдивлявся в стелю, та нічого не бачив – У очах чомусь мигтіли зірки й серце налаталося приспіпішливо.

– Не спиш? – запитав Бобрьонка.

– Ні… – сонно поворушився той.

– Що скажеш?

– Ти про що?

– Як про що? – здивувався щиро Толкунов. – Питаю як вона тобі?

– Пані Марія?

– А хто ж іще?

– Вродлива.

– І я гадаю: вродлива.

– Подобається?

– Ну, так одразу…

– Жінки, капітане, подобаються одразу.

– Не кажи. Я гадав, не нашого польоту, а, бачиш, виявляється…

Бобрьонок поправив подушку й мовив напутливо:

– Ти – офіцер, капітане, для неї це знаєш, скільки важить! Та й взагалі-мужчина ти показний.

– Молоденька ще…

– Не така вже й молода, під тридцять.

– Мало не десять років різниці.

– Нормально.

– Чесно вважаєш?

– Цілком.

Толкунов раптом тихо й радісно засміявся.

– Я одразу на неї око накинув, – признався. – А потім думаю: для чого нам буржуйка в халаті? Що мені з нею робити?.. А вона, виявляється, як наша тьотя Віра в ем-те-есі, звичайною прибиральницею… Я тобі чесно скажу, майоре, такої шикарної жінки не бачив.

– Нехай щастить, – цілком щиро побажав Бобрьонок, заплющив очі й нараз побачив Галю. Сидить вранці в саду чи на ґанку, ранки тепер уже холоднуваті, й Галя вийшла до саду в плащі, який він подарував їй, – чудовий, теплий плащ, модно пошитий, і сидить кохана жінка під деревом, яблука нападали в траву поруч, зелені й червоні, всюди трава, яблука й дерева, а Галя підвелася й походжає садом – найвродливіша й найкоханіша в світі.

Але про що питає Толкунов? Здається, його похмурому й відлюдкуватому капітанові нарешті сподобалась жінка. Раніше за ним цього не водилося, принаймні Бобрьонок ніколи не помічав.

– Скажи-но, майоре, – ліжко зарипіло під Толкуновим, либонь, підвівся на лікоть і намагається в темряві розгледіти Бобрьонка. – Скажи, як мені підійти до неї?

Бобрьонок пирснув у подушку.

– Тут, капітане, рецептів нема, – одповів цілком серйозно. – Дивлячись по ситуації. – Не вмію я.

– Ніхто цьому не навчений.

– Але ж ти, ну, вперше Галці як сказав?

Бобрьонок згадав, як ішли вони з Галиною обніжком серед нескошених житів з волошками десь у Білорусії, він нарвав волошок і подарував їй маленький букетик, Галя тримала квіти й дивилася на нього очікуюче, очі світилися синню, точно, як волошки, пахло гіркувато-солоддо, квітами й недостиглим хлібом, і він нічого не сказав їй, слів не було зовсім, вони якось дивно розтанули й загубилися, та й хіба потрібні слова, коли очі дівчини випромінюють волошкове світло й ніжність.

Саме тоді він уперше зрозумів, що таке кохана жінка, – поцілував її несміливо, як недосвідчене хлоп'я, зрештою, він ще й був недосвідченим хлоп'ям, хоч і носив майорські погони. Торкнувся її бажаних і солодких уст, одразу злякався, схопив за руку, й вони побігли навпростець житами, бо все вже було сказане, бігли й сміялися щасливо, як тільки вміють закохані.

Але як розповісти про це Толкунову?

Бобрьонок щільніше притиснувся щокою до подушки й мовив удавано сонно:

– Спи.

– Не хочеш? – ображено засопів Толкунов.

– Скажи просто: люблю тебе.

– А якщо вона?..

– Відмовить?

Толкунов помовчав, приглушено кахикнув і сказав те, Що, певно, найбільше тривожило його:

– А якщо обрегоче?

– Кинь, – цілком серйозно заперечив Бобрьонок, – З тебе ніхто не посміє сміятися.

– Вважаєш?.. – полегшено зітхнув Толкунов, і було розуміло, що майорові слова заспокоїли його. Він поставав Бобрьонкові ще якесь запитання, але майор уже не чув, точніше, знав, що Толкунов про щось каже й навіть усвідомлював зміст його слів, але відповісти не міг – спав, йому чомусь солодко пахло волошками… Найщасливіший запах у світі.

Бобрьонок прокинувся рано, проте Толкунова на ліжку не побачив – капітан плюскотівся у ванній, і Бобрьонок, чекаючи своєї черги, скинув ковдру й вільно простягнувся горілиць; мабуть, споглядання стелі ніколи й нікому не приросило задоволення, та майор, хоч і дивився пильно, не бачив нічого й не пам'ятав нічого, навіть волошкових снів – думав про денні турботи й почуття тривоги поступово огортало його.

Вони проспали ніч спокійно, ніхто не подзвонив, отже, вночі рація не виходила в ефір. Це означало: шпигуни або не зібрали матеріалу для шифровки, або передислокувалися кудись з міста, а може, просто зіпсувався передавач? Зрештою, могли бути й інші причини, і Бобрьонок мусив би радіти, що ворог мовчить, але нічого не міг зробити з собою: хробачок тривоги й невдоволення точив його. Тому й зиркнув на вмитого, чисто виголеного й навіть ро- жевощокого Толкунова похмуро, наче хороший настрій, запах одеколону й свіжа білизна не пасували капітанові.

Але Толкунов не помітив цього: був цілком заглиблений у себе, гарний настрій йому, либонь, не зіпсувало б повідомлення про цілий легіон диверсантів, не кажучи вже про якусь паршиву резидентуру, котру вони все одно ліквідують не сьогодні, то завтра.

Звичайно, Толкунов усвідомлював усю небезпеку діяльності ворожих агентів і знав, що означають для гітлерівського командування дані про передислокацію військових частин і прибуття нової техніки, проте гарний настрій не полишав його – капітан узув нові, майже не ношені хромові чоботи, пристукнув закаблуками й помилувався блискучими халявами, трохи збрижив їх, як роблять піжонисті лейтенанти, й потягнувся до гімнастерки – не звичайної, пропотілої й вилинялої, а парадної, коверкотової, Бобрьонок ніколи не бачив її на капітанові, знав про її існування, Толкунов іноді хвалився, що такої нема в самого полковника Карого, і саме цей факт – виголеність, наодеколоненість і піднесеність Толкунова свідчив про неординарність його задумів.

У передпокої продзеленчав дзвінок, Толкунов насторожився: чи не по них? – і визирнув у двері.

Тривога виявилась марною, прийшов сусід пані Марії, він мешкав навпроти, офіцери вже познайомились з ним. Повз капітана прошмигнула пані Марія, вона подала сусідові руку, й той, нахилившись, поцілував її.

Толкунов відступив до кімнати. Цей сусідів учинок не те що збентежив, уразив його. Капітан знав, що деяким жінкам цілують руки, читав або чув про це, але сам ніколи не бачив і в глибині душі вважав цей акт не те що безглуздим, протиприродним: руки жінкам цілували поміщики та буржуї, ну й нехай цілують, за цю та багато інших провинностей буржуїв знищено, нарешті жінки одержали права нарівні з чоловіками, – то для чого ж цілувати їм руку.

А може, цей сусід з недобитих?

Толкунов пильно зиркнув на нього, здається, ні, та й пані Марія казала, працює слюсарем на заводі, тобто свій чоловік, трудівник і робітничий клас, – чому ж панські звички? І кому цілує руку?

Своїй соратниці по класу, хоч і називають її панею Марією, але ж звичайна робітниця і завтра піде до фабричного цеху?

Толкунов обережно відступив до кімнати, побачене засмутило його, й захотілося усамітнитися, та господиня затримала капітана.

– Мій сусід питає, – мовила, – чи не потребують пани офіціри грибів? Родичі приїхали з села й привезли маслюків, продають недорого, й можна було б насмажити.

– Давайте ваші гриби! – відповів Толкунов різкувато. Сусід грюкнув дверима, і лише тепер пані Марія побачила зміни в зовнішньому вигляді Толкунова.

– Пан капітан сьогодні такий елегантський, – вигукнула схвально, – що в пана можна закохатися!

Нараз Толкунов почав червоніти. Відчув, як спочатку почервоніла в нього шия, потім щоки й навіть чоло.

– Вважаєте? – запитав і раптом чомусь хихотнув, тонко й зовсім не по-чоловічому.

– Чому ж ні? – пані Марія зміряла капітана оцінюючим поглядом. – Такий файний одяг, і пан вигльонда зовсім по-іншому.

– У нас сьогодні… – зробив незграбну спробу виправдатися Толкунов, та не знайшов, на що послатися, і невизначено покрутив у повітрі рукою, – Справи…

Пані Марія не була настирною, вона розуміла межі дозволеної фамільярності, тому й погодилася одразу:

– Звичайно, військові справи секретні… – Зробила втаємничене обличчя. – Але ж пани офіціри, можег знайдуть час? Я зготую гриби з картоплею, прощу зважити на це… – Мовила так, наче торкалася військової таємниці, немов дізналася про щодь конфіденціальне, очі в неї справді горіли цікавістю, темні, зволожені, гарні очі, – Толкунову раптом підступив до горла клубок, хотів сказати, що йому подобаються і очі пані Марії, і її зачіска, і рожеві губи, взагалі все в ній, але відступив до своєї кімнати й пробелькотів збентежено:

– Зважимо, звичайно, зважимо й постараємося прийти, шановна пані…

З ванної вийшов Бобрьонок.

– Я щось чув про гриби, – сказав, усміхаючись плотолюбно. – Чи просто видалося?

– Ні, – заперечила господиня, – сьогодні на обід будуть гриби з картоплею, – справжні маслюки, і я запрошую вас.

Вобрьонок, звичайно, не знав, куди закине їх доля не тільки в обідній час, а навіть через годину, проте погодився з ентузіазмом.

– Чудово!

– Ловлю вас на слові.

Тепер майор почав шукати лазівку для відступу:

– Спробуємо знайти час.

– Ніяких справ – обов'язково! – Як мало не кожна жінка, пані Марія була надто категоричною в своїх бажаннях і вимогах.

– Прийдемо, – пообіцяв нараз Толкунов.

– Якщо вже пан капітан вирішив… – рвучко обернулася до нього господиня.

– Чому «якщо»? – трохи образився Толкунов.

– Бо ви – уособлення акуратності.

Бобрьонок побачив, як задоволена посмішка майнула капітановим обличчям, і піддав жару:

– Капітан узагалі уособлення всіх чеснот.

– Ну, кинь, – заперечив Толкунов.

Але якийсь біс уже вселився в Бобрьонка. Вів далі твердо, наче писав характеристику:

– Капітан Толкунов – найхоробріша в світі людина, в цьому я абсолютно переконаний. Знаєте, скільки в нього орденів? Шість, я вже не рахую медалі, пані Маріє, от що таке капітан Толкунов.,

– Я завжди знала, що пан капітан,-господиня зро-. била великі очі, – дуже гарний.

Бобрьонок усміхнувся, але ледь помітно: отакої, вони знайомі третій день, а пані Марія вже «завжди знала»…

Да таке здатні тільки жінки, більше того, вони щиро вірять у мовлене, що ж, може, це й правильно. Принаймні. Толкунову сподобалась господинина рішучість: он як посвітлішав в обличчі…

Знову подзвонили – сусід приніс гриби, і пані Марія повела його на кухню.

Толкунов незлобливо штовхнув Бобрьонка в бік.

– Для чого ти? – запитав.

– Що?

– Про дуже гарного?

– А я переконаний в цьому.

– Щось раніше не помічав.

– Ти взагалі багато чого не помічаєш.

Толкунов витягнув з-під подушки ремінь з кобурою, акуратно підперезався.

– Скажеш… – протягнув невизначено.

– Ти їй подобаєшся, – Бобрьонкові захотілося зробити приємне цьому телепневі.

– Скажеш… – Толкунов був явно не оригінальним.

– Упевнений.

– З чого взяв?

– Ну, бачу…

– А що! – раптом підтягнув нас Толкунов і радісно підморгнув майорові. – І ми не в тім'я биті.

– Могорич з тебе, капітане.

– Чекай ще.

– Точно.

Толкунов нараз посерйознішав, підтягнувся, прохально зазирнув Бобрьонкові у вічі.

– Ти – нікому… – застережливо підвів руку. – Щоб ніхто… про пані Марію. Не дзвони, зрозумів?

– Я що, на дзвонаря схожий?

– Звичайно, ми з тобою вагон каші з'їли. Я тобі вірю. – Толкунов раптом замислився й запитав: – А ти в жінки руку цілував?

– Бувало.

– Невже!.. І Галці?

Бобрьонкові не сподобалась капітанова настирливість. Тим більше розпитування про Галю. Все, що було між ними, ніколи не виносив на людські пересуди, не так, як дехто з офіцерів, котрі полюбляли смакувати деталі стосунків з жінками. Тому й відповів ухильно:

– Яке це має значення… Та й для чого тобі?

– А він, – Толкунов кивнув на кухонні двері, з-за яких лунали голоси господині й сусіда, – ну, пей довгий так він цілував їй руку…

– Ну й що?

– Але ж наша господиня не буржуйкаї Це ж тільки паням…

– Кинь, тут, на заході, так заведено.

– Панських звичок ще не позбулися. Бобрьонок на мить задумався і запитав нараз:

– А тобі не приємно було б поцілувати їй руку? Толкунов похитав головою, не задумуючись. Але відповів не дуже впевнено: «А для чого?»

– Для того, що вона жінка, а коли ще кохана жінка!.. Уявляєш собі?

– Уявляю, – зітхнув Толкунов. Раптом справді уявив, як пестить його щоку пані Марія своєю ніжною ручкою, а він цілує її.

– Ні, – мовив рішуче й твердо, але чомусь затнувся. Певно, ні… – поправив кобуру з пістолетом. Подумав, що йому, мабуть, все ж більше личить стріляти, ніж розводити всякі цирлихи- манірлихи з жінками, навіть такими вродливими, як пані Марія. Але ця думка чомусь не принесла задоволення, і Толкунов мовив різко: – Розбазікалися ми з тобою, майоре, а для нас це зараз зайва розкіш. Бо ворог не спить!

– А Батьківщина-мати кличе! – в тон йому відповів Бобрьонок. Зиркнув на годинник. – У нас ще двадцять три хвилини. Якраз вистачить, щоб попити чаю й не запізнитися до Карого.

Наче у відповідь, грюкнули вхідні двері – сусід пішов, а пані Марія зазирнула до кімнати.

– Панове офіціри, – покликала, та дивилася тільки на Толкунова, – прошу до чаю.

Сорока йшов швидко, не озираючись, однак бачив усе, що робилося позаду. Переходячи вулицю, непомітно скосував через плече, потім удав, що спіткнувся, – цієї миті йому вистачило, аби побачити: ніхто за ним не йде. І все ж, повертаючи до вузького завулка, в кінці якого височів зелений паркан, Сорока зупинився і удав, що зав'язує шнурки на черевику – прийом не новий, та надійний. Тепер він остаточно впевнився, що, ніхто за ним не стежить – вулиці в цей час порожні, і тільки стара жінка, з якою він щойно розминувся, зупинилася біля крамнички.

Сорока дійшов до зеленого паркану, постояв кілька секунд біля хвіртки і, упевнившись, лцо ніхто не вийшов з-за рогу, рішуче відчинив її. Задзеленчав дзвіночок, попереджаючи про його прихід, та на ґанок будинку, що стояв у глибині садиби, ніхто не вийшов, але Сорока знав, що цей спокій оманливий і його прихід не лишився непоміченим – інстинктивно підтягнувся і попрошкував цегляною доріжкою до будинку повільно, щоб устигли подивитися і впізнати.

Сорока зайшов до передпокою. Тут уже стояв високий і кремезний чоловік з майорськими погонами, без паса й в капцях на босу ногу – дивився запитувально й насторожено.

– Нагальна справа, пане Ігоре, – поспішив пояснити Сорока, й лише по тому чоловік відступив, даючи йому дорогу. Сорока пройшов до кімнати, спиною відчуваючи важкий погляд високого.

– Ну, що за нагальна справа? – запитав той невдоволено.

– По-перше, – Сорока дістав з кишені маленький і акуратно згорнутий аркуш паперу, – нові повідомлення з залізничного вузла…

– Мусили покласти в тайник.

– Так, – погодився Сорока, – я це знаю й заради чергового зведення ніколи б не порушив порядок. Але є можливість залучити до нашої групи ще одну людину, а без вашого дозволу… – розвів руками.

– Хто? – коротко запитав майор, не запрошуючи Сороку сісти.

– Один хлоп, точніше, юнак, перебував у моєму курені, назвисько Гімназист. Його рекомендував та й зараз рекомендує отець Василь.

Видно, рекомендація егомосця і тут розцінювалась досить високо, бо майор пом'якшав і запропонував:

– Кави хочете?

– Не відмовлюсь.

– Федоре, – гукнув високий, – організуй кавки, і йди до нас. – Обернувся до Сороки. – Доповідайте.

Сорока дивився у спокійні й пронизливі очі майора і, як завжди, відчував свою нижчість і навіть ницість. Спочатку це сердило його – звик до влади й безсумнівної позірності підлеглих, але після того, як його курінь оточили а розбили в короткому бою в лісах за Бродами, довелося звикати до нового становища. Тоді йому вдалося з двома вірними людьми пробитися крізь чекістський, заслін, обійти вночі Броди й дістатися Львова. Тут одержав наказ головного проводу: осісти в місті, по можливості влаштуватися на залізниці чи пошті – тепер колишній курінний мусив підлягати гітлерівському резидентові Івану Строєву, який діяв під виглядом майора інтендантської служби Ігоря Ґаркуші і очолював групу шпигунів, залишену гітлерівцями – фашистським розвідорганом «Цепелін».

– То що ж це за один, ваш Гімназист? – повторив, запитання Гаркуша.

– Розумний хлоп, прошу вас, – догідливо мовив Сорока, – в моєму курені очолював канцелярію і вів усі справи. – Він свідомо сказав «в моєму курені очолював канцелярію», за цими словами ховався подвійний зміст. По-перше, Сорока ще раз нагадував: лише в недалекому минулому він очолював цілий загін, – ще невідомо, кому і які второвані шляхи; по-друге, курінь його був цілою бойовою частиною, котра мала навіть власну канцелярію.