Марафон завдовжки в тиждень

– Без кашкета?.. – зрадів Бобрьонок.

– Отож…

Бобрьонок подумав: без кашкета кожен військовий викликатиме підозру, патруль обов'язково затримає його, а перехожий мусить запам'ятати.

Вони обстежили бічні вулиці, розпитуючії людей, але ніхто не навів їх на слід Гаркуші – шпигун наче у воду провалився.

Хвилин через п'ять, упевнившись, що Гаркуші їм уже не наздогнати, Бобрьонок наказав зупинитися біля відчиненого магазину. Запитавши в продавця, чи є телефон, посунув до пїдсобки. Попросив залишити приміщення і набрав номер. Почувши знайомий голос, все ж уточнив:

– Юрко? Чудово, ти чуєш, хто це? Так, Бобрьонок, слухай мене уважно. Мабуть, скоро до тебе завітає майор. Ні, ти його не знаєш, слухай не перебиваючи, бо дорога кожна хвилина. Цей майор може прийти з хвилини на хвилину. Розсунь зараз фіранки на вікні, що виходить на вулицю. Ми будемо біля твого дому хвилин через вісім. Якщо за цей час майор не з'явиться, зсунеш фіранки. Ключ від квартири поклади під килимок біля дверей навпроти. Точно, там мешкає ця стара карга. Все. Ти мене зрозумів? Чекай, ні в чому не переч тому майорові, виконуй всі його накази, лягай на підлогу чи заховайся, коли ми увірвемось до квартири. Все.

– Ти вважаєш?.. – нетерпляче видихнув йому у вухо Толкунов, та Бобрьонок лише відмахнувся. Набрав телефон Карого й коротко доповів про події. Попросив оточити квартал, де стояв будинок Сороки.

Полковник не став вичитувати їм за те, що випустили Гаркушу, лише запитав:

– Гадаєш, шпигун подасться до Сороки?

– Він без кашкета. І мусить розуміти, що ми зараз прочісуватимемо все місто.

– Ну, кашкет він може дістати.

– Не так просто.

– Згоден, не просто.

– А до Сорочиного дому йому хвилин двадцять ходу. Минуло ж, – зиркнув на годинник, – п'ятнадцять, ми з Толкуновим рвемо туди.

Вони з капітаном вискочили з магазину, й «віліс» помчав до вулиці Зеленої. Ось і Сорочин будинок – другий від рогу. Розшукувачі лишили машину у завулку поблизу вулиці Кохановського й рушили далі пішки.

Діставшись рогу, Бобрьонок жестом зупинив Толкунова й визирнув обережно. Другий поверх, четверте вікно скраю. Фіранки розсунуті, а після його телефонної розмови із Штунем минуло дев'ять хвилин. Отже, Гаркуша тут.

– Ну? – запитав нетерпляче Толкунов.

Бобрьонок озирнувся і посміхнувся так, що слова були зайвими.

– Як діятимемо? – поцікавився капітан. Бобрьонок подумав і наказав:

– Лишаєшся, тут. Спостерігатимеш за брамою, якщо Гаркуша вийде, діятимеш згідна обставин. А я обійду будинок з того завулка, – сказав. – Шпигун не повинен побачити нас з вікна. Коли перейду на той бік, подам тобі знак. Йтимеш за мною. Не барись.

Через п'ять-шість хвилин вони стояли попід Сорочиним будинком. Переклавши пістолети до кишень, рушили до брами, притискаючись до стіни, з другого поверху їх не могли побачити.

Пірнули до брами. Бобрьонок затримався на мить і засміявся вдоволено.

– Ти чого? – не зрозумів Толкунов.

– Квартал уже оточено. – Майор похилитав рукою з годинником. – Тепер Гаркуші нікуди не дітися.

– Чого звеселився? Наче він уже в наших руках…

– У наших, каштане.

– Знаєш, коли кажуть «гоп»?

– Коли візьмемо його живим і здоровим. Здається, хтось обіцяв це полковникові.

– Не хтось, а я.

Вони ступали обережно, та все ж дерев'яні сходи рипіли, здається, на весь будинок. Нарешті дісталися другого поверху, Толкунов навшпиньки пробіг до дверей Сорочиної квартири, а Бобрьонок пошукав рукою під килимком пані Радловської, знайшов ключ і приєднався до капітана. Приклав вухо до дверей, – здається, в квартирі розмовляли й двері з кімнати до передпокою лишили відчиненими.

«Погано, – подумав Бобрьонок, – невже Юрко не зміг причинити їх? Біс його зна, що тут за замок, може, клацне, і Гаркуша почує…»

А в тому, що резидент досвідчений, обережний і винахідливий, вже мав змогу переконатися.

Майор потихеньку вставив ключ до шпарини, наче виконував роботу філігранної точності, почав повертати, відчуваючи рух замкової пружини кожним своїм нервом, а Толкунов, стискаючи пістолет, приготувався кинутися до квартири – нахилився й втягнув голову в плечі.

Замок нарешті клацнув, але ледь-ледь, навіть Бобрьонок майже не почув звуку, проте в нього не було часу на роздуми, він упевнився, що ключ далі не повертається й потягнув двері на себе, вони піддалися м'яко, й Толкунов прослизнув до квартири – знав, що з кімнати його побачити не можна, й просувався до неї навшпиньки, притискаючись спиною до стіни передпокою.

Збігши сходами з горища, Гаркуша вискочив на вулицю і тільки тоді згадав, що не мав кашкета, а без кашкета на нього б звертали увагу всі перехожі, не кажучи вже про патрульних. Та не мав іншого виходу-лишалося пристрелити першого ж військового, що трапиться на шляху, краще оглушити руків'ям пістолета, звичайно, вдень, та ще на людних вулицях, вчинити таке неможливо, однак можа вдати, що виконує якесь важливе завдання, переслідує когось і загубив кашкет, – аби не потрапити на очі патрульним, там не пройде нічого: єдиний вихід – відбитися, відстрілятися, втекти, але спробуй втекти від солдатів, озброєних автоматами!

Вискочивши з парадного, Гаркуша метнувся до кривулястого завулка, цілком резонно розрахувавши, що на людні вулиці потикатися не слід, і ледь не потрапив під колеса вантажівки, старого ГАЗ-АА з сержантом за кермом.

Гаркуша підвів руку з пістолетом і на ходу скочив на підніжку машини. Рвонув дверцята, перевалився на сидіння.

– Швидше, сержанте, – вигукнув, – переслідую злочинця, давай праворуч – і швидше!..

Сержантові не треба було повторювати, натиснув на газ, розвернувся круто й тільки тоді скосив уважне око на розхристаного майора.,

– З комендатури? – запитав.

– Смерш! – одповів Гаркуша й зробив застережливий жест, попереджаючи, що зайві запитання недоречні.

Видно, сержант усвідомив усю значущість події, бо посуворішав і до кінця натиснув на акселератор – вантажівка вискочила на Костьольну за три квартали від Стефаніїного будинку й помчала до центру.

Гаркуша швидко прикинув: з міста йому зараз не вирватися, звичайно, контррозвідники перекрили всі виїзди й через кілька хвилин вулиці будуть блоковані посиленими патрулями.

Де заховатися? Лишалася тільки Сорочина квартира, правда, там племінник Палківа, який не викликав у нього довіри, однак де інший вихід? Так, іншого виходу не бачив, а племінника він нікуди не випустить, не спускатиме з нього очей. Зрештою, йому треба перебути в Сороки кілька годин – подзвонити й викликати його. Пан Палків знайде спосіб вивезти його з міста, забезпечить провідника, виведе, зрештою, сам.

Гаркуша зупинив вантажівку за кілька кварталів до Зеленої. Наказавши сержантові мовчати, зірвав з нього пілотку і югнув до завулка, що вів у протилежний від Зеленої бік. Якщо контррозвідники вийдуть на шофера, сержант поведе їх до центру, а йому потрібно лише кілька годин. Кілька рятівних годин, а фортуна, здається, сьогодні на його боці.

Відчинив Гаркуші високий юнак. Не питаючи, хто й для чого, пропустив до квартири. Упевнившись, що замок клацнув і двері замкнуті, Гаркуша запитав:

– Ти – племінник Палківа?

– Так.

– Знаю про тебе. Де дядько?

– Уже тиждень не показується. Я вже турбуюсь…

– Нічого – Гаркуша зняв промаслену шоферську пілотку, з огидою обтер піт з чола, мовив: – Мені відомо про тебе все: що був Гімназистом і виконував наші завдання.

– Готовий виконувати й зараз.

Гаркуша не відчув у цій відповіді фальшу й вирішив, що даремно наказав Сороці піти з квартири. Здається, юнак надійний і можна на нього покластися.

– Йди… – пропустив хлопця поперед себе до кімнати. Огледівся і перевів дух. У квартирі спокійно й затишно, на столі у вазочці стоять жоржини. Чомусь саме ці ідилічні жоржини остаточно заспокоїли Гаркушу, й він запитав: – Ти що робиш?

Юнак знизав плечима.

– А нічого. От повернувся з роботи.

– Влаштувався?

– Як і наказував вуєк: учнем слюсаря до вагоно-ремонтного заводу.

– Це добре, – схвалив Гаркуша, хоч і розумів: усі клопоти вже позаду і йому байдуже, яку інформацію зможе поставляти цей хлопець. Сів до столу, поклавши долоні на скатертину. Кивнув на телефон, що стояв поруч на тум бочці. – Подай сюди, – наказав.

Юнак, не гаючись, поставив апарат перед ним – видно, слухняний і покірливий, а ці якості Гаркуша особливо цінував у підлеглих. Посміхнувся Гімназистові приязно й подумав, що тепер можна й не поспішати, можна розгледітися і все спокійно обміркувати. Звичайно, порадившись із Сорокою.

Набрав номер ї, почувши жіночий голос, попросив:

– Покличте, будь ласка, Панаса Никаноровича. Сорока взяв трубку відразу, немов чекав Гаркушиного дзвінка. Дізнавшись, хто говорить, не здивувався, мовив коротко:

– Слухаю.

– Я сиджу разом з вашим племінником, шановний… – іромуркотів Гаркуша й додав, буцім запрошував Сороку дружню вечерю: – Ми з нетерпінням чекаємо на вас. Одразу, не гайтеся.

– Зрозумів, – одповів Сорока так само сухо и поклав трубку. – Приємно мати справу з тямущими людьми. – Гаркуша для чогось ще потримав трубку й кинув її на важіль. – З надійними. – Помітив, що юнак наблизився до вікна, наказав зовсім іншим тоном: – Відійди. Сядь тут, – тицьнув на крісло в кутку, – посидь, поки не прийде дядько.

Хлопець знизав плечима, проте заперечувати не став. Гаркуша присунувся до вікна боком визирнув обережно, постояв, роздивляючись, та не побачив нічого тривожного. У цей передвечірній час вулиця спорожніла, й тільки якісь жінки на тротуарі жваво перемовляються.

Ці жінки, вирішив Гаркуша, коли б на вулиці сталося щось підозріле або цікаве, не базікали б так, жінки – спостережливі й допитливі, від їхнього ока не приховається ніщо. Отже, на вулиці порядок і можна, не хвилюючись, дочекатися Сороки. Шановного і улюбленого Панаса Никаноровича Палківа.

Гаркуша відчув, що до нього повернувся не тільки спокій, а й добрий гумор, якщо ж людина в доброму гуморі, справи її не такі вже й кепські.

На мить згадав вузький карниз над безоднею, гострий черепичний гребінь і падіння на нього – під грудьми засмоктало, але тільки на якусь секунду чи дві, справжній чоловік тому і вважається справжнім, що нема для нього безвиході, що знайдеться за будь-яких обставин і здолає все.

Так, як він, – недарма сам гауптштурмфюрер Кранке призначив його резидентом у Львові.

Гаркуша подумав, що попереду неприємні розмови з гауптштурмфюрером, різні пояснення, однак до провалу Грижовської вони передавали надзвичайно цінну інформацію. І ще встиг подумати Гаркуша, що, можливо, йому зараз краще удати з себе інваліда війни – Палків дістане йому милиці…

Як він ходитиме на милицях, Гаркуша не встиг уявити, бо почув у передпокої шерех. Рука сама потягнулася до кишені за пістолетом, але все ж він згаяв якісь півсекунди чи навіть менше, і цієї миті Толкунову вистачило, щоби послати кулю йому в праву руку, – Гаркушу відкинуло назад, -він почав падати на стіл, та, навіть падаючи, вистрілив – і влучив, бо Толкунов випустив пістолет.

Гаркуша перекинув свій вальтер у ліву руку, він стріляв однаково влучно з обох рук, і другою кулею обов'язково звалив би Толкунова, та Юрко встиг кинути в нього стілець, куля вдарила в стіну, а вже набігав Бобрьонок, він перекинув на Гаркушу стіл і притиснув шпигуна до підлоги, з ходу вдарив його пістолетом по голові, завченим і виваженим рухом, щоб не вбити, і Гаркуша обм'як і простягнувся на підлозі.

Бобрьонок перевернув його обличчям униз, скримцював руки і лише по тому обернувся до капітана.

– Що? – запитав.

Толкунов поморщився зневажливо.

– Здається, зачепив…

По правому плечу в нього вже розтікалася кров, Бобрьонок хотів розірвати гімнастерку від коміра, але Толкунов не дав і стягнув її акуратно, як дбайливий господар. Скосував на рану й мовив байдуже, ніби куля не пробила йому ключицю, а тільки подряпала шкіру:

– Тиждень у медсанбаті…

Бобрьонок похитав головою – капітан явно казав неправду – і витягнув індивідуальний пакет. Але Толкунов відсторонив його, обійшов стіл, зиркнув на Гаркушу, який вже подавав ознаки життя, і обійняв здоровою рукою Юрка.

– Спасибі, хлопче, – тільки й мовив. Він не сказав більше ні слова, проте Юркові вистачило й цього, він зашарівся і мовив перше, що спало на думку:

– Дуже прошу, мені приємно, що став у нагоді. Бобрьонок нараз зареготав щасливо.

– Став у нагоді… – повторив крізь сміх. – 3 тебе, капітан, великий могорич, слава богу, хлопець не п'є, але цукерки…

Юркові на мить зробилося образливо, що його вважають мало не дитиною, та, дивлячись на справді щасливе й усміхнене майорове обличчя, і сам посміхнувся весело й з полегшенням. Він відсунув стіл, що придавив шпигунові ноги, Бобрьонок нахилився над Гаркушею, підвів за комір йому голову й мовив мало не ласкаво:

– Ну, досить придурюватися, Гаркушо. Помотав ти нам нерви, це точно, тиждень ганялися за тобою, цілий марафон…

Чесно кажучи, Толкунов не знав, що таке марафон, але, змагаючи біль у плечі, кивнув і ствердив:

– Побігав, і досить. Усьому приходить кінець. Хіба ти ве знав? Точно – кінець..,

– Ну, знову пішло-поїхало! – радісно мовив підполковник Чанов і відклав газету.

Толкунов сів у ліжку, підмостивши під спину подушку.

– Чого радієте, підполковнику? – запитав. Лейтенант Мамаладзе, який стояв посеред палати, спершись на милиці, вигукнув докірливо:

– Слухай, він ще не чув останнього зведення! Піхота пішла, а танки поїхали, збагнув? Наш новий наступ у Польщі, бої на Сандомирському плацдармі… А там до рейху – тьху, рукою подати.

Толкунов, забувши про біль у плечі, різко повернувся до підполковника.

– Він не бреше, Семене Семеновичу? – запитав.

– Звичайно, Мамаладзе – тріпло, – лукаво примружився той. – Але зараз усе точно.

– Послухай, дарагой, – підвів милицю лейтенант, – шпигуни тебе не добили, доб'ю я, ти знаєш, що таке східний характер?

Толкунов підвівся з ліжка й ступив до Мамаладзе. – Бий… – махнув здоровою рукою. – За таку гарну звістку все витерплю.

– Для чого бити героя? – Мамаладзе, підвівши милиці, закружляв на одній нозі. – Чудову людину, в тумбочці якої зовсім без діла лежить пляшка. А за таку звістку…

– Так, – погодився Толкунов і позадкував до ліжка: спалах емоцій відізвався різким болем у плечі, але капітан, стиснувши зуби, нахилився до тумбочки й дістав пляшку коньяку, принесену вчора Бобрьонком. – Наливай, лейтенанте.

Мамаладзе застрибав по палаті, збираючи склянки, сторожко озирнувся на двері, налив усім рівно по півсклянки.

– За перемогу! – мовив Чанов, по праву старшого.

– Скоро, вже скоро, дарагіє! – вигукнув Мамаладзе і одним ковтком спорожнив склянку.

Підполковник випив коньяк, не поспішаючи, примружився від задоволення і побажав:

– Аби не остання…

Приємна млість розпливлася тілом Толкунова, біль зник; і в голові трохи запаморочилося. Подумав, лише сто грамів, а вдарило в голову – цей клятий шпигун все ж вибив його з колії.

– Для чого остання? – оптимістично вигукнув Мамаладзе і знову взявся до пляшки, та Чанов зупинив його.

– Досить, – наказав. – Тепер наші пішли, й кожного дня буде привід.

Лейтенант незадоволено покалатав залишками коньяку в пляшці і заховав її в глиб тумбочки, затуливши банкою з компотом.

– Уже тисячу років не пив коньяку, – зізнався з жалем. – Випили б за здоров'я твого друга, капітане… За таких людей пити кожного дня треба.

– Відвоюємось – пий, – осмикнув його Чанов.

– Якщо знайдеться, – пожартував Толкунов, – за перемогу все вип'ють, без останку.

– Ти до мене в Гагру приїжджай, – замахав руками Мамаладзе. – Вино питимемо, чачу. Ти знаєш, що таке справжня чача? Вогонь! – Він примружився і облизав губи, немов чача вже обпалила їх. – А знаєш, що таке «Ізабелла»?»

– Ні, – чесно признався Толкунов.

– Вино з чорного винограду, дарагой, це вино можна пити все життя і навіть після смерті. Так, дарагой, є у нас такий звичай: поставлять тобі на могилу глечик, пий, скільки хочеш… А знаєш, як «Ізабелла» пахне?

Толкунов не знав, але чомусь йому здалося, що вино з чорного винограду мусить обов'язково пахнути гвоздиками й свіжим сіном, цей гострий запах раптом ударив йому в ніздрі, він заплющив очі й відкинувся на подушку.

Мамаладзе хотів щось сказати, стрибнув на одній нозі до ліжка, та підполковник підвів руку, зупиняючи. Показав очима, щоб не тривожив, – капітан лише третій ден у шпиталі, рана, правда, не дуже серйозна, проте болюча, й Толкунову потрібен спокій.

Лейтенант закружляв по палаті, беззвучно, самими губами наспівуючи щось, потім підхопив милиці й пошкандибав до виходу – емоції, підігріті коньяком, мусив негайно вихлюпнути.

А Толкунов лежав з заплющеними очима – біль уже відпустив його, плече лише ледь-ледь свербіло, буцім після бджолиного укусу. Думав: почався новий наступ, їхня армія рушить уперед, звичайно, передові частини вже шматують гітлерівську оборону, скоро підтягуватимуться і тили, можливо, господарство Карого уже знялося…

Ні вирішив, Бобрьонок обов'язково забіг би до нього, що б не сталося. Он учора приніс авоську фруктів і пляшку коньяку, і де тільки дістав її, певно, Щеглов видобув, з якихось генеральських запасів – на базарі навіть горілка коштує скажені гроші, а коньяком узагалі не пахне…

Згадавши Бобрьонка, капітан відчув напад суму. Зараз, під час наступу, у контррозвідників роботи по горло, а він валяється в ліжку, професор сказав, не менше місяця, дурниці, він не може дозволити собі вилежуватися аж місяць. Десяти днів вистачить поза очі, аби тільки відступила проклята слабкість і з очей не сипалися іскри при необережному русі.

Толкунов витягнувся на ліжку. Тепер – спокій, спокій – найкращі ліки, він знає це чітко, не перший раз у шпиталі, професори орієнтуються на пересічну людину, а в нього зовсім інший організм, десяти днів відпочинку та пристойного харчування йому вистачить, навіть сьогоднішні сто грамів коньяку – тільки на користь.

Толкунов подумав, що, зрештою, він може дозволити собі короткочасний відпочинок: вони з Бобрьонком виконали завдання, майор розповідав йому, що Сороку й машиніста із Стрия, здається, його прізвище Іванців, заарештовано, знешкоджено всю львівську резидентуру, не взяли тільки зчіплювача Рубаса, але біс з ним, його справу передали територіалам – нікуди не дінеться.

І ще приємна звістка. Карий сказав, що сам командувач просив передати їм подяку. Полковник натякнув також, що будуть нагороди, Толкунов з приємністю подумав, що скоро в нього на гімнастерці не вистачить місця для орденів, однак тут же заперечив сам собі: були б ордени, місце знайдеться.

Шкода, Гаркуша все ж виявився спритнішим, ніж він гадав, реакція в нього відмінна, й невідомо, чим би все це скінчилося, якби Штунь не кинув у Гаркушу стільця. Гарний хлопець, раптом розчулився Толкунов, він узаалі рідко коли розчулювався, але цього разу легка посмішка все ж майнула обличчям. Нехай щастить хлопцеві, подумав, добре, війна скоро кінчиться, може, лишиться живим, цікаво б зустрітися після війни.

І з Бобрьонком цікаво – років так через десять-п'ятнадцять, що з цих усіх вийде в полудень життя?

Толкунов ще подумав, що десять-п'ятнадцять років – неймовірно довго, он вони воюють уже три роки, а здається – безконечно, він ще не знав, що мирні роки втричі чи навіть більше коротші за воєнні, колись він обов'язково з жалем усвідомить це, проте тоді йому навіть десять днів у шпитальній палаті видавалися нескінченними – Толкунов зітхнув і вирішив подрімати, уві сні години біжать швидше, та двері зарипіли, капітан побачив усміхнене обличчя Мамаладзе – лейтенант дивився на нього і всміхався якось загадково, нарешті підморгнув капітанові й мовив не без багатозначного підтексту:

– Гості до вас, дарагой капітане…

Він розчинив двері, Толкунов побачив високу Бобрьонкову постать, устиг подумати, що майор усе ж вибрав час і прийшов попрощатися, – для чого ж лейтенантові загадковість і багатозначність? Але серце в нього одразу тенькнуло, бо майор пропустив поперед себе в палату жінку в маленькому капелюшку над високо закрученою косою – Толкунов уже знав, хто це, він одразу впізнав пані Марію, та все ще не вірив, лежав, не рухаючись, і тихо дихав.

А жінка вже йшла до нього навскіс через палату, за нею Бобрьонок, Мамаладзе зупинився в дверях, наче вартовий, котрому доручено охороняти їхній спокій.

Толкунов лежав з широко розплющеними очима й боявся ворухнутися, щоби видіння не зникло, бо справді це могло тільки примаритися йому: струнка постать у білому халаті, висока зачіска й капелюшок, що якимсь чудом тримався на ній, нарешті капітан посміхнувся чомусь жалібно й збентежено й зробив спробу підвестися.

Та жінка нахилилася над ним, розправивши ковдру, й зупинила легким доторком руки, вона опустилася на стілець зовсім поруч і мовила так, як уміють казати лише, жінки, ніжно, але в той же час владно:

– Не рухайтесь, вам не можна, лежіть спокійно.

Вона нахилилася над Толкуновим близько-близько, певно, хотіла сказати зовсім інше, не ці банальні слова, що злетіли з вуст, і капітан одразу зрозумів її, він посміхнувся якось беззахисно, пані Марія поставила поруч ліжка сумку й обвела палату вивчаючим поглядом.

– Я принесла вам, – пані Марія сказала це так, що всі зрозуміли: її дарунки адресуються всім у палаті, – фруктів і печива. – Почала викладати на тумбочку, а Толкунов нарешті відірвав від неї очі, подивився на Мамаладзе, що астиг біля дверей, не спускаючи захопленого погляду з пані Марії, побачив, що Бобрьонок з підполковником Чановим, перезирнувшись, прямують до виходу, він зрозумів їх і був вдячний, бо справді нікого не хотів бачити, крім жінки, що так просто й по-господарському порядкувала біля його ліжка.

Мамалздзе все стояв у дверях, він навіть зробив спробу прицмокнути язиком, однак Чанов ледь не виштовхав його по коридрра – тепер нарешті вони лишилися в палаті на самоті, Толкунов хотів скористатися з цього й сказати пані Марії, що вона зовсім змінила його життя і він тепер не уявляє його без неї, але лежав тихо, боявся дихати і, здається, розгубив усі слова.

Мабуть, жінка зрозуміла його, вона відірвалася від напівспорожпеної сумки, поклала йому долоню на щоку й погладила, Толкунов уперше в житті відчув оксамитову м'якість жіночої долоні, він накрив руку пані Марії своєю загрубілою і шорсткою – для чого слова, коли й так усе мовлено?