Марафон завдовжки в тиждень

– Списочний склад весь в наявності?

Та посміхнулася одними очима.

– Рахуйте, – відповіла іронічно, але Коротюк сприйняв її дозвіл зовсім серйозно й попростував уздовж столу.

– Однй… дві… три… – почав рахувати, тицяючи в кармеліток пальцем. А ті сиділи відчужено й нерухомо, наче вся ця процедура зовсім не стосувалася їх. – Сорок п'ять… – нарешті закінчив підрахунок Коротюк і задоволено потер руки, наче успіх операції залежав саме від нього.

– Прошу вас, починайте, – легенько підштовхнув Павлова майор.

Старший лейтенант ступив крок і зупинився навпроти черниці, що сиділа скраю.

Монахиня не підвела на нього очей – ворушила губами, і очі бігали по молитовнику.

Павлов зітхнув якось ображено, мов дитина, котру знехтували, хотів щось сказати, бо озирнувся на Бобрьонка, але тільки махнув рукою і рушіїв далі.

Він проминув кілька літніх кармеліток і зупинився біля жінки років тридцяти п'яти – сорока, навіть присів, розглядаючи, і Бобрьонок напружився, приготувавшись прийти на допомогу старшому лейтенантові. Але той випростався й посунув далі, ступаючи обережно, ледь не навшпиньки, – все ж монастирська тиша й суворість подіяли на нього й зробили обережним і стриманим.

Він знову зупинився навпроти зовсім ще молодої і вродливої дівчини – її свіжість і вроду не міг приглушити ні чернечий одяг, ні блідість щік, ні зовнішня замкнутість, вона виглядала наївною ластівкою серед старих, досвідчених і злих ворон, либонь, старший лейтенант одразу збагнув це, бо похитав головою осудливо, навіть махнув рукою, висловлюючи свою незгоду й протест, і посунув далі вже впевнено, голосно гупаючи підборами міцних чобіт по фарбованих дошках підлоги.

Він проминув одну сторону столу, обігнув його і просувався з протилежного боку. Тепер Бобрьонок міг бачити обличчя старшого лейтенанта – зосереджене, з прищуленими очима. Майорові здалося, що Павлов навіть зблід і змарнів, певно, він усе ж помилявся, але було безперечним, що старшин лейтенант напружився й підібрався, як буває з людиною в хвилину небезпеки або перед рішучим вибором.

Знову Павлов зупинився і завагався. І знову його напруженість передалася майорові – Бобрьонок відчув, як похолола спина між лопатками й засвербіли кінчики пальців, однак старший лейтенант заперечливо хитнув головою і пішов далі.

Бобрьонок зітхнув полегшено і сам здивувався цьому, бо старший лейтенант уже наближався до краю столу і їхні шанси знайти черницю, що переодягалася в блакитну кофту й роз'їжджала на велосипеді по місту, стали зовсім мізерними.

А якщо, подумав нараз Бобрьонок, шпигунка просто дістала десь чернечий одяг і давно вже скинула його й розкошує на іншій квартирі зовсім у протилежному кінці міста. Правда, в такому разі в них лишалася надія, що вона не помітила стеження і повернеться назад до конспіративного мешкання з рацією.

А якщо все ж помітила?..

Саме в цей момент Павлов зупинився знову, подивився на черницю, що сиділа навпроти, перевів погляд на Бобрьонка, і майор прочитав в очах старшого лейтенанта переляк. А може, це тільки здалося йому, бо Павлов підвів руку й рішуче тицьнув вказівним пальцем у жінку, яка меланхолійно перебирала чотки, й мовив голосно й твердо:

– Вона!

Бобрьонок рвонувся до жінки, зачепивши ігуменю, навіть трохи штовхнув її, певно, мусив пробачитись, але зараз було не до церемоній, став поруч Павлова, трохи відтерши його, й втупився у монахиню в чорній рясі, сподіваючись прочитати в її очах якщо не переляк, то хоча б збентеження. Проте жінка дивилася спокійно, не відвела погляду, навіть якусь зверхність і насмішкуватість побачив майор у її очах. Цей спокій і впевненість так подіяли на Бобрьонка, що він перевів погляд на Павлова й запитав:

– Не помиляєтесь?

– Вона, – повторив старший лейтенант твердо, – я впевнений в цьому.

Лише тепер по обличчю кармелітки ковзнула ледь відчутна посмішка, навіть не посмішка, куточки губів опустилися, і стали помітнішими легкі зморшки під очима. Раптом черниця зітхнула й відвернулася від військових зовсім байдуже, буцім їх і не було в трапезній і їхня поява нічого не означала для неї.

– Як звати? – запитав Бобрьонок, автоматично поклавши РУКУ на кобуру пістолета, але одразу засоромився цього жесту і вдав, що поправляє пас.

Кармелітка підвела на нього очі, і в них майор не прочитав нічого, крім зневаги, проте це не розізлило його, не вибухнув сердито, не підвищив голос – просто повторив запитання, рівно й спокійна:

– Як вас звати?

Черниця знову опустила очі й почала зосереджено перебирати чотки, і тоді Бобрьонок звернувся до ігумені:

– Хто вона?

Мати Тереза стояла в кінці столу, вона височіла над двома чорними смугами, які утворювали черниці обабіч столу, – підвела руку, немов захищаючись від незваних гостей, які порушили цей вічний монастирський спокій. Очі її блищали гнівно, але одповіла напрочуд спокійно:

– Сестру звуть Надією.

– Нам треба з нею побалакати, – сказав Бобрьонок.

– Певно, якщо шукали, – знизала плечима ігуменя.

– На самоті.

Ігуменя махнула рукою на двері:

– Сестри, ідіть по своїх келіях.

– У якій мешкає сестра Надія? – запитав Бобрьонок.

– Тут поруч – друга келія ліворуч по коридору. Майор визирнув до коридора, де ніс охорону старший патруля. Наказав:

– Бачите он ті двері. Другі ліворуч. Подивіться, щоб ніхто не заходив туди.

Черниці підвелись, як по команді. І рушили до дверей повільно, одна за одною, довгою похмурою вервечкою – ішли, втупившись у підлогу, буцім усе, що відбулося в трапезній, не стосувалося й не цікавило їх, однак Бобрьонок усе ж перехопив два чи три запитальних погляди, крадькома кинуті спідлоба. Все ж ніщо людське не чуже навіть черницям, подумав і, побачивши, що ігуменя також збирається залишити трапезну, попросив:

– Зостаньтесь, будь ласка.

Мати Тереза зупинилась одразу, не зробивши жодної спроби заперечити, і майор вирішив, що його пропозиція припала їй до душі й навіть обрадувала. Та ігуменя через якусь мить схаменулася й заперечила:

– Певно, у вас будуть мирські розмови, а ніщо мирське мене не мусить цікавити.

Вона зблиснула очима, сама спростовуючі ці слова, проте опустила їх і скорботно стулила вуста, склала руки на грудях і не сіла на лаву біля столу, все ще стояла, немов підкреслюючи свою незацікавленість.

Бобрьонок пошукав очима стілець і не знайшов його – у трапезній стояли тільки стіл і лави, ще великий буфет з посудом, і майор невдоволено знизав плечима: сідати поруч черниці не випадало, стояти ж перед нею не хотілося, але не мав іншого виходу – випростався, заклав кінчики пальців за пас і запитав:

– Сьогбдні вдень ви виходили з монастиря, чи не так? Гадав, черниця й надалі ігноруватиме його запитання, однак вона одірвалася від чоток і одповіла, підвівши на нього погляд:

– Звичайно.

У її очах майор не побачив ляку, навіть тривоги – подумав, що Павлов міг помилитися або ж сестра Надія мала неабияку силу волі. Мабуть, друге припущення було ближче до істини, і майор зрозумів, що поєдинок з цією, жінкою, либонь, не віщує йому нічого доброго. Тому й запитав одверто:

– Для чого переодягалися в голубу кофту і їздили по місту на велосипеді?

У кармелітки ледь-ледь затремтіли вії, проте не відвела очей і відповіла спокійно:

– Мене з кимось сплутали.

Бобрьонок озирнувся на старшого лейтенанта, але той похитав головою.

– І ви не заходили до будинку у Вишневому завулку?

– Навіть не знаю, де він.

– Припустимо. Розкажіть тоді, що робили в місті й да були? Прошу детально.

Черниця знову взялася за чотки. Потримала одну білими випещеними пальцями із вхоженими нігтями, стиснула її так, що ніготь побілів, – лише це виказало її хвилювання, бо відповіла рівно й впевнено:

– Уранці я завітала до лікарні, як завжди, допомагала хворим, а потім молилася у святого Юра.

– До котрої години?

– Вийшла з собору на початку четвертої. Бобрьонок знову мимовільно озирнувся на Павлова, хоч ї знав, що о третій годині старший лейтенант уже послав своїх людей, щоб подзвонили до комендатури.

– Хто може підтвердити, що ви кажете правду? – запитав у черниці.

Сестра Надія ображено смикнулася, але одразу опанувала себе й одповіла:

– У лікарні є багато хворж, яким допомагала. А у Юра… – розвела руки. – Там я спілкуюсь з богом, а не з людьми…

– До котрої години перебували в лікарні?

– До дванадцятої.

Отже, кармелітка мала аж три години – досить часу, щоб об'їхати на велосипеді півміста.

– Може, бачили в соборі когось із знайомих? Сестра Надія подивилася на майора докірливо.

– Коли я молюсь, то не бачу нікого.

– І десь о четвертій були вже в монастирі? – просто так, для годиться поставив ще одне запитання Бобрьонок.

– Так, о четвертій,-ствердила кармелітка й скоса зиркнула на ігуменю, наче чекаючи підтвердження, однак мати Тереза стояла з кам'яним обличчям, немов і не чула їхньої розмови.

– Отже, ви твердите, що не були у восьмому домі Вишневого завулка? – іронічно посміхнувся Бобрьонок.

– Ніколи.

Майор замислився на кілька секунд і запитав:

– Давно ви постриглися? – Помітив, якась тінь майнула в очах черниці, і повторив: – У монахині коли пішли?

– Ще до війни. – Підвела на Бобрьонка очі й посміхнулася самими губами, сумно й навіть скорботно, буцім вибачала цьому чужинцеві його нетактовну настирливість.

– І весь час у цьому монастирі?

Сестра Надія знову скосувала на ігуменю, буцім чекаючи від неї підтримки, але не одержала її й відповіла:

– Ні, тут я зовсім недавно.

«Так, – подумав Бобрьонок, – у цьому щось є, певно, відповідь на всі наші запитання». Але вів далі рівно, нічим е виказавши свого зацікавлення:

– З якого місяця?

– З червня.

– Цього року?

– Так.

– А в якому монастирі перебували раніше?

– У Кракові.

«Звичайно, – посміхнувся про себе майор, – спробуй перевірити, коли Краків ще під німцями».

– Чому ж вирішили перебратися саме до Львова? – запитав.

– Бо тут я народилася, – одповіла черниця впевнено, – У селі під містом. Воля-Висоцька поблизу Жовкви.

– І маєте у цій Волі родичів?

– На жаль, ні. Однак односельці мусять пам'ятати мого батька. Стефан Кундяк. Він помер ще перед війною, і мати переїхала до брата у Краків.

– І саме тепер вас потягнуло в рідні місця? Але ж де та Воля- Висоцька, а де Львів?

– На жаль, у Волі-Висоцькій нема монастиря, – одповіла сухо.

– Не все одно, де молитися богу: у Кракові чи Львові?

– Під цим містом похований мій батько!

– Звичайно, причина поважна, – не без іронії погодився Бобрьонок. Озирнувся до ігумені. – Це справді так? – запитав.

– За сестру просив сам митрополит, – пояснила та.

– Шептицький?

– Так, святий отець, і ми молимося за упокій його душі.

– Він сам наказав, щоб ви взяли сестру Надію?

– Так, покликав мене й сказав, що це бажано.

– І нічим не пояснив своє рішення?

– Не мені обговорювати його.

Нараз у Бобрьонка майнула одна думка, він наморщив чоло, намагаючись зосередитись, виключився на якусь невловиму мить, певно, ніхто не помітив цього, але майорові вистачило, кількох секунд, щоб утвердитися в своєму рішенні, й він запитав:

– Митрополит попередив вас, щоб сестру Надію не обтяжували монастирськими турботами?

– Звідки знаєте?

– Але ж це так?

– Святий отець попередив, що сестра мусить користуватися повною свободою.

– І це не здивувало вас?

– Усе від бога, і святому отцю видніше.

– Отже, сестра Надія могла залишати монастир, коли хотіла? І повертатися?

Ігуменя нахилила голову, погоджуючись.

– Ви не розпитували сестру Надію, куди й для чого вона ходить? І що робить?

– Я не з цікавих… – холодно блиснула очима мати Тереза, але це зовсім не переконало Бобрьонка.

– І ви не знали, що ваша черниця переодягається і їздить містом на велосипеді? – вів далі.

– Уперше чую.

– Спробуємо повірити вам.

– Але це – грубе порушення монастирського статуту, – раптом утрутився Коротюк, який до цього сидів мовчки, цікаво стежачи за розмовою.

– Звичайно, – посміхнувся майор, – і сестра Надія добре знала, що робить.

– Не треба, – підвела руку ігуменя. – Я зрозуміла, ви в чомусь звинувачуєте її. Але сестра Надія – зразок доброчесності, вона щодня ходить за тяжкими хворими, і її набожність відома всім.

– Може, ви зараз переконаєтесь у зовсім протилежному… – відповів майор. – 3 вашого дозволу ми оглянемо келію сестри.

– Обшук? Для чого?

Майор дивився на ігумею, але куточками очей побачив, як тривожно поворушилася черниця.

– Повторюю, ви самі переконаєтесь, що ми не помилилися, – одповів.

– Робіть, як знаєте, – втомлено махнула рукою мати Тереза. – А я знімаю з себе всяку відповідальність. І, певно, вже нічого не розумію…

– Ні, – заперечив Коротюк, – в разі чого – доведеться й відповідати. Церкву в нас відділено від держави, та закон обов'язковий для кожного. І для вас, громадянко ігуменя.

Бобрьонок скосував на уповноваженого насмішкувате око – Коротюкова прямолінійність трохи дратувала його, хоча в принципі той мав рацію. Розпорядився:

– Отже, пройдемо до келії. Прошу вас з нами, сестро Надіє, і вас прошу… – ледь вклонився ігумені.

Черниця підвелася – вперше Бобрьонок побачив її на повний зріст. Сестра Надія виявилась високою і стрункою, незважаючи на мало не сорокарічний вік. Цю стрункість не міг приховати навіть монастирський одяг, і рухалась вона рвучко, зовсім як молода дівчина.

Черниця проминула майора, навіть не глянувши на нього, але і в цій рвучкості, стрімкості відчувалася тривога, якщо не відчай, і Бобрьонок зупинив монахиню.

– Стривайте, – наказав, – прошу не заходити до келії без нашого дозволу.

Кармелітка скривила губи в зневажливій посмішці, вийшла в коридор і зупинилася біля постаті гіпсового святого, відвернувшись від живих, наче й не було нікого поруч а тільки він, гіпсовий святий, у довгому розмальованому одязі і з німбом навколо голови, буцім тільки він уособлював життя на землі, справді спілкувався з монахинею і міг їй допомогти.

Бобрьонок зайшов до келії перший – не без цікавості адже ніколи раніше не переступав порога черничого мешкання, правда, уявляв собі його подумки, і дійсність не зовсім розійшлася з уявою. Вузька кімната з залізним ліжком і маленьким віконечком. Стіл з грубих дощок, два стільці. Власне, всі меблі, ще, правда, старовинна скриня, замість шафи ніша в стіні за бавовняною завіскою.

Бобрьонок одразу попрямував до скрині, побачивши, що вона замкнена, озирнувся на черницю.

– Ключ… – попросив.

Сестра Надія глянула на нього люто. Куточки губів у неї опустилися, брови зсунулися і ніс загострився. Стояла нерухомо, наче майорове прохання зовсім не стосувалося її.

– Ключ! – повторив Бобрьонок. – Бо інакше доведеться скористатися сокирою.

– Рубайте! – ледь чутно, одними губами мовила черниця. – Якщо вам не соромно.

– Мусимо, – одповів Бобрьонок і попросив ігуменю: – Нехай принесуть сокиру.

Мати Тереза наче пробудилася від сну, повернулася до сестри Надії, зміряла її нищівним поглядом.

– Невже?.. – запитала. – Невже ви, сестро, дозволили собі?.. – Повернулася до неї й підвела руку, немов хотіла вдарити, та нараз зітхнула й мовила розгублено й скорботно: – Нехай вам бог буде суддею…

– Поки що судять мене вони! – черниця тицьнула в Бобрьонка пальцем.

Ігуменя перехрестилася.

– На все божа воля… – прошамкотіла й порадила: – Віддайте ключ, сестро, не супротивтеся.

Але цих секунд вистачило черниці, аби збагнути, що опір марний і може лише ускладнити її становище. Витягнула з кишені ключ, але подала не майорові, а ігумені, схилившись і буцім чекаючи захисту. Однак мати Тереза відступила від неї і взяла ключ двома пальцями, наче гидуючи. Коротюк вихопив його, переможно підкинув на долоні й сам опустився на коліна перед скринею – либонь, йому набридло грати роль стороннього спостерігача й хотілося якнайактивніше прилучитися до справи. Майор не заперечував – вони відкинули важке віко й попросили ігуменю підійти ближче.

Скриня мала два відділення: праворуч невеличке, оббите оксамитом – в ньому стояли флакони з парфумами, лежали два золотих персні, один з досить великим діамантом, і медальйон на золотому ланцюжку.

– Ось тобі й обітниця бідності! – докірливо похитав Коротюк. Він показав перстень з діамантом ігумені й запитав: – Як це зрозуміти?

Мати Тереза нічого не відповіла, тільки блиснула очима на черницю – і в цьому погляді не було сумирності.

Коротюк для чогось витягнув корок з кришталевого флакона, понюхав парфуми й констатував:

– Запах приємний…

Бобрьонок дістав із скрині білизну, кілька шовкових суконь, вовняний костюм і демісезонне пальто. Більше в скрині не було нічого. Звичайно, і золоті речі, і парфуми, і модйі сукні свідчили проти черниці, але ж майор шукав інше – невже помилився?

На мить Бобрьонок розгубився, озирнувся на кармелітку і, перехопивши її погляд, підвівся з колін. В очах черниці світилося неприховане торжество, певно, її зовсім не хвилювало, що подумають і скажуть про неї ігуменя та всі сестри-кармелітки, зрештою, і золото, і мирський одяг свідчили, що келія для неї тільки тимчасовий притулок і що вона нічого не втратить, залишивши його.

Але для чого заховалася сюди і чому клопотався за неї сам покійний митрополит Шептицький?

Бобрьонок відсунув завісу на ніші, перебрав речі, які лежали там на полицях, і знову нічого не знайшов. Обмацав тонкий і жорсткий матрац, подушку – і тут нічого. Мабуть, він тягне пустий номер, можливо, правда, обладнаний тайник і треба вистукати підлогу… Майор задумався, гадаючи, з чого почати, – уважно оглянув стіни и склеписту стелю. Стіни сірі, давно не білені, й схованку в них одразу б помітили. '»

Що ж, доведеться вистукувати підлогу…

Зітхнувши ще раз, майор відсунув залізне ліжко, зачепивши скриню, важке віко захиталося, і Бобрьонок притримав її, щоб не впала. Ще раз уважно подивився на скриню – ні подвійного дна нема, він одразу б помітив його, – але чому такі товсті стінки в оббитому оксамитом закапелку?

Майор обмацав їх пучками, натиснув на одну з стінок і посунув угору – вона піддалася і вийшла з пазів. Бобрьонок витягнув її і побачив те, що шукав: блокнот і кілька радіоламп. Швидко погортав блокнот і переможно глянув на кармелітку. Показав блокнот Коротюкові та ігумені.

– З його допомогою сестра Надія, чи, точніше, пані Грижовська, передавала німцям шифровані шпигунські повідомлення, – сказав.- Ми мусимо вас затримати, – обернувся до черниці й наказав Павлову: – Доставити до комендатури!

Почувши умовлений стук, Толкунов подивився в замкову шпарину й побачив лейтенанта Щеглова. Не дуже зрадів: вважав лейтенанта типовим кабінетним щуром, нездатним до оперативної роботи. Правда, полковник Карий цінував його і ось уже другий рік тримав ад'ютантом, – але що таке, коли розібратися, ад'ютант? Просиджує казенні штани в кабінеті, жонглює паперами, шпигунів чи диверсантів бачить уже під конвоєм та в наручниках – отже, на глибоке капітанове переконання, є людиною другого сорту.

Чи буде якась користь від нього тут, у засідці? Зітхнувши, Толкунов відчинив двері й пропустив Щеглова до передпокою.

Либонь, лейтенант уперше одержав оперативне завдання, бо ступив до квартири ледь не навшпиньки, тривожно роззирнувся довкола, але, нічого не побачивши, крім дзеркала й вішалки, заспокоєно кахикнув і поклав на стілець чимось набиту польову сумку.

Толкунов задоволено потер руки. Важка лейтенантова сумка про щось свідчила, капітанове серце віщувало, що набита вона речами, безумовно, вартими уваги, певно, там їстівне, не може бути, щоб ад'ютант самого Карого не мав зв'язків з інтендантами, а такі зв'язки завжди означали додаткові блага у вигляді шоколаду чи шинки.

Однак Толкунов нічим не виказав свого зацікавлення капітанською сумкою, резонно вирішивши, що тепер вона нікуди не дінеться.

– Завдання ясне? – запитав лаконічно.

Лейтенант огледівся розгублено й одповів не дуже впевнено:

– Полковник наказав виконувати всі ваші розпорядження.

Толкунов згадав лейтенантову впевненість і зверхність у приймальні і задоволено гмикнув. Вільно простягнувся в кріслі й мовив тоном, що виключав заперечення:

– Мусимо затримувати всіх, хто зайде чи намагатиметься зайти до цієї квартири.

– Так, – охоче погодився Щеглов, – мусимо й зробимо. Тобто «мишоловка».

– Називайте це, лейтенанте, як хочете, але попереджую: не так усе просто, як здається. Сюди можуть наскочити озброєні й досвідчені вороги.

Нараз Щеглов посміхнувся відкрито і якось зовсім по-дитячому. Одповів:

– Я командував взводом розвідки, капітане, й брав «язиків».

– Ви? – обличчя в Толкунова витягнулося. Щеглов знову посміхнувся.

– Я знаю, що ви, мабуть, думаєте про мене: звичайний канцелярський щур…

Капітан енергійно захитав головою, проте одразу махнув рукою і посміхнувся приязно. Підвівся з крісла й мовив:

– Чесно кажучи, не думав… Але все це міняє справу, і я дуже радий.

Лейтенант підійшов до вікна, Толкунов хотів попередити його, щоб не висовувався, та Щеглов визирнув на вулицю обережно, з-за фіранки.

– Усе видно, – схвалив, – хто входить до нашого будинку і хто виходить.

– Чергуватимемо біля вікна по черзі.

– Слухаюсь.

– Візьміть стілець, у ногах правди нема.

– Потім, ще не втомився.

Лейтенант глянув на вулицю і, переконавшись, що нікого поблизу нема, вийшов до передпокою і повернувся з сумкою. Толкунов подивився на нього поблажливо: голоду не відчував – підкріпився хлібом з маслом із запасів пані Грижовської, але проти шинки й ковбаси не заперечував. Проте Щеглов витягнув з сумки товсту й пошарпану книжку, зиркнув на Толкунова і, прочитавши в його погляді розчарування, тонко посміхнувся і зауважив:

– Тут є і дещо з їстівного, капітане, прошу… – протягнув Толкунову сумку.

Капітан удав, що їжа не цікавить його, узяв сумку непоспішливо, та й не відмовився, зрештою, йому належав сухпайок, і фактично він не був зобов'язаний лейтенатові.

Капітан витрусив усе з сумки на стіл і глипнув задоволено. Все ж його передбачення справдилися: замість звичайного чорного хліба – півбуханки білого, кільце копченої ковбаси, шинка, шоколаду, правда, нема, але цукру інтенданти не пошкодували.

– Я вже обідав, – обізвався від вікна Щеглов. Капітан відломив шмат ковбаси, зажував просто так, без хліба, і кімнату заполонив запах добре прокопченого м'яса.

– Я на вашому місці не відмовлявся б, лейтенанте, Така смачнятина!

– Не голодний, – повторив Щеглов сухо, і капітан, жуючи, попростував до кухні ставити чайник. Він визирнув звідти через кілька хвилин і побачив, що Щеглов, стоячи біля вікна, читає книжку. Це не сподобалося йому, й зауважив:

– Ви на посту, лейтенанте.

– Добре усвідомлюю це.

– На посту не читають.

– Ви міркуєте як сержант-розводящий.

– Його права і обов'язки визначені статутом.

– Невже ви такий формаліст, капітане?

Толкунов куточками очей подивився на апетитну рожеву шинку на столі й подумав: Щеглов, коли був би формалістом, обмежився б яєчним порошком і банкою консервів, і взагалі, хіба може найдосконаліший статут передбачити й регламентувати все, що відбувається в житті? Тим більше, тренована людина, навіть читаючи, другим зором бачить усе, що відбувається неподалік, принаймні мусить побачити людину в цьому тихому завулку. Мовив примирливо:

– Але ж дивіться, лейтенанте, аби не проґавити…

– Можете покластися на мене, – одповів Щеглов упевнено, й капітан остаточно заспокоївся.

На кухні вже свистів паром чайник, капітан заварив чай, і не шкодуючи заварки, понюхав, як апетитно пахне, й налив у дві великі розмальовані філіжанки міцного, аж чорного, чаю. Виніс до кімнати й подав одну з філіжанок Щеглову..

– Від такого чаю гріх відмовлятися, лейтенанте, – сказав повчально. – Хто його зна, скільки нам тут ще стирчати, а міцний чай бадьорить і додає настрою.

– Бадьорить – точно, – погодився Щеглов і відсьорбнув з задоволенням. Засунув книжку під пахву, вмостився на стільці і, обхопивши чашку обома долонями, вдихнув аромат чаю і щасливо посміхнувся.

Толкунов подумав, що лейтенант справді провів у окопах не один місяць, саме там виробляється звичка тримати долонями гарячу алюмінієву кварту, аби хоч трохи зігріти руки. Він, правда, знав про бойове минуле Щеглова й раніше, точніше, для всіх в армійському Смеріпі не було секретом, що Карий познайомився з лейтенантом у медсанбаті – обох легко поранило, тиждень полковник мусив пролежати, поки загоювалася рана. В одній палаті з ним лежав і Щеглов – куля зачепила йому стегно: ще шкутильгав, коли вперше з'явився в приймальні полковника, і всі дивувалися: бойовий офіцер, а погодився…

Але, чесно кажучи, Толкунов не дуже вірив у окопне минуле Щеглова – виходить, помилявся.

Капітан спорудив собі бутерброд із шинкою – справді, спорудив, бо хліба відрізав на півтора пальця, намастив маслом, а зверху поклав аж два шматки шинки, бутерброд ледь пролазив до рота, однак капітан якось управлявся з ним, запиваючи солодким чаєм.

Смачна їжа настроїла Толкунова добросердно, й він запитав у Щеглова просто так, щоб почати розмову й хоч трохи зійтися з цим, як виявилось, не таким уже й примітивним канцелярським щуром:

– Що читаєш, лейтенанте?

Уже те, що він перейшов на «ти», свідчило про різкий поворот у ставленні до Щеглова, мабуть, лейтенант одразу збагнув це, бо знову посміхнувся Толкунову відкрито й щиро, – стосунки з цим нелюдимим і суворим капітаном, якогр дехто недолюблював, а дехто навіть боявся, почали складатися напрочуд гарно, й Щеглов відповів так, наче відкривав Толкунову таємницю і трохи соромився цього:

– Достоєвського. «Брати Карамазови».

Либонь, він був упевнений, що капітан якщо й не читав, то чув про цю книжку, але Толкунов, відверто кажучи, нб чув навіть про Достоєвеького, взагалі читав мало, до війни за повсякденною роботою бракувало часу, тепер ще більше. Читав «Як гартувалася сталь», ще кілька книжок, осилив навіть три чи чотири оповідання Горького, на більше його не вистачило, але завжди заздрив людям, котрі не розлучалися з книжками, і десь у глибині душі сподівався, що й сам колись трохи завикне до науки й почне читати розумні книжки. Тому не признався, що не чув про Достоевською, й багатозначно промимрив якісь схвальні слова. Але Щеглов сприйняв ці слова за чисту монету бо, допивши чай, поставив філіжанку на етажерку й мовив, любовно погладивши книжкову обкладинку:

– Просто неймовірно, як він розумів людей!

– Цей Достоєвський? – не втримався, щоб не перепитати Толкунов.

Певно, одної цієї репліки було достатньо, аби збагнути, що з каштаном не варто обговорювати достоїнства прози Достоєвського, але Щеглов не помітив нічого, бо одповів:

– Хто ж інший?.. І як точно відчував людську психологію. От читаю, здається, встиг уже зрозуміти і Олексія, і Дмитра, а що вони зроблять, що утнуть, ніхто не знає. Бо й справді, кому відомо, як поведеться людина в тих або інших обставинах?

– Що ж тут хорошого? – не витримав Толкунов.

– Як що? Адже людина вміщує в собі цілий світ, вона неповторна й реагує на явища цього світу по-своєму.

– Якщо кожен – по-своєму?.. – Толкунов відкусив шматок бутерброда й замовк.

Прожувавши, пояснив свою думку:

– Нічого доброго не вийде, якщо кожен по-своєму.

– Це чому ж?

– Бо нам це не підходить, – категорично заявив Толкунов. – Там, серед цивільних, на гражданці тобто, можливо, кожен має право гнути свою лінію, а в нас – наказ, і будь здоров.

Щеглов досадливо поморщився:

– Ви не так зрозуміли мене. Одна справа – наказ, тобто регламентована поведінка людини, наперед передбачена, а от що ви зробите, коли вийдете з цієї квартири?

– Піду спати, – відповів Толкунов.

– А раптом завернете до скверу, там цвітуть жоржини, можна помилуватися ними, а потім… ну що можна потім? Змогли б ви просто так, з клумби нарвати квітів і подарувати комусь? Першій зустрічній дівчині?

Толкунов скептично гмикнув.

– Ну, скажете!.. – заперечив. – Для чого? – Нараз уявив, що дарує квіти пані Марії. Вона стоїть у передпокої в своєму квітчастому халаті, а він приніс цілий оберемок жоржин. Пані Марія вдячно посміхається йому, так вона ще нікому не посміхалася, і від цього Толкунову зробилося якось щімко, але подивився на Щеглова, на його самовпевнене обличчя, згадав зверхній тон і повторив уперто! – Піду спати! – Подумав трохи й пояснив свою впертість: – Бо ніхто не знає, що зі мною трапиться через годину, а ви спатися ніколи не завадить. Але Щеглов не думав здаватися.

– Ну, добре, – сказав докірливо. – Згоден, коли ви на службі, мусите виконувати накази і йти просто, не збочуючи. А коли не на службі? Коли на відпочинку або видалася вільна година чи день?

– А я завжди на службі, – похмуро заперечив Толкунов, але раптом із жахом зрозумів, що навряд чи справді пішов би спати, що точно подався б до скверу і як останній злодюжка нарвав би жоржин чи якихось інших квітів, он тут, за квартал від їхнього завулка, не клумба, а червоний килим – квіти зримо уявилися йому, наче стояв посеред клумби й відчував їхній запах, чомусь вони запахли йому гіркувато-солодко, як волошки, і Толкунов запитав, зовсім забувши про свою суперечку із Щегловим і своє категоричне твердження: – А скажіть, лейтенанте, як звуться червоні квіти? Може, помітили клумбу тут поруч, за квартал?

Щеглов здивовано підвів брови. Цей легендарний капітан, відомий не тільки в їхньому армійському Смерші, певно, всьому фронтові, здавалося, був уже в нього в кулаці, принаймні лейтенант не сумнівався, що розкусив його до кінця, і ось тобі – вислизнув.

– Либонь, ви маєте на увазі сальвію, – згадав Щеглов червону клумбу за ажурною решіткою біля особняка на проспекті, і широка посмішка розтягнула його вуста. Адже Толкунов цим запитанням мимовільно стверджував його думку про незбагненність людини й непередбаченість її поведінки.

– Сальвія? – перепитав Толкунов так, наче від того, як зветься ця червона квітка, залежало бог його зна що. – Гарна назва. – Нараз згадав Карого, як екзаменував його полковник на підготовленому ними посадочному майданчику, коли зустрічали того типа, на якого гітлерівці покладали величезні надії, згадав і жовту квітку, котру зірвав арий, вона називалася не зовсім красиво, чистотілом, або бородавником, слово «сальвія» було милозвучніше, це чомусь обрадувало капітана, подумав: ось він тепер знав ще одне слово, одне з багатьох тисяч, лячно навіть подумати, ільки існує ще в світі слів і понять, котрих йому ніколи не збагнути й не осягнути, та все ж ще одне, хоча б одце слово наближає його до неосяжного, і каштан крадькома одними губами повторив: «Сальвія…» '

Він хотів запитати лейтенанта, чим саме знаменитий отой Достоєвський, певно, знаменитий, бо книжка он яка пошарпана, зачитана, мабуть, прочитало її не менше сотні чоловік, а може, й більше. Толкунов дав собі слово й самому обов'язково прочитати. Капітан ковтнув чаю, запиваючи бутерброд, і повернувся до Щеглова, не знаючи, як почати, але побачив, що лейтенант аж перегнувся до вікна, виглядаючи когось на вулиці, – легко підвівся з крісла й присунувся до Щеглова.

У кінці завулка з'явився чоловік у капелюсі, темному костюмі і з валізкою в правиці. Й, наче чекаючи на нього, з під'їзду вийшов двірник – був він у фартусі і з мітлою, випхався аж на середину проїжджої частини й почав підмітати, іноді скоса зиркаючи на вікно, за яким причаїлися Толкунов із Щегловим.

Почувши на потилиці гаряче капітанове дихання, Щеглов мовив пошепки:

– Бачите?.. Он того, з валізкою?

– Угу…

Вони замовкли, дивлячись, як наближається чоловік у темному костюмі, здавалося, ішов невпевнено, немов боявся чогось, і Щеглов штовхнув капітана ліктем, звертаючи увагу саме на це. Толкунов у відповідь поклав йому руку на плече, стверджуючи, що сигнал прийняв і згоден з ним.

А чоловік притишив ходу й непомітно озирнувся, мабуть, хотів переконатися, що ніхто не стежить за ним. Звичайно, ніхто, злостиво подумав Толкунов, але тут, у помешканні пані Грижовської, чекає на нього несподівана зустріч – іди, дорогий, іди й не сумнівайся, певно, у твоїй валізці знайдеться щось цікаве для контррозвідки, навіть дуже цікаве.

Наче послухавшись капітанового наказу, чоловік рушив – ішов він краем тротуару і вдавав, ніби ніщо навколо не цікавить його. Толкунов це знав майже точно, що той удавав, він не знімав долоню з лейтенантового плеча й легко стискував його. Обоє не спускали очей з чоловіка, і жоден його рух не проходив повз їхню увагу.

Чоловік порівнявся з будинком, тепер він стояв під вікном квартири Грижовської, – зняв капелюха й зовсім несподівано привітався з двірником. Чого-чого, а цього Толкунов не чекав від нього, тим більше, що було чути кожне його слово:

– Доброго дня, пане Синяк, як ся маєте?

Двірник припинив підмітати, також чемно торкнувся присів ношеного капелюха.

– А нічого, пане Вікторе, з божою поміччю.

Чоловік з валізкою, певно, хотів додати щось, але передумав, махнув рукою і почимчикував до під'їзду.

Толкунов нечутно метнувся до передпокою, прилип оком до замкової шпарини. Побачив ноги чоловіка з валізкою – той, не зупиняючись, пройшов до дверей квартири навпроти, відімкнув їх ключем, якого дістав з кишені. Толкунов почув, як клацнув замок за ним, і повільно, немов скидав з плечей тягар, розпростувався. Повернувся до Щеглова, який все ще стовбичив біля вікна.

Лейтенант запитально озирнувся.

– Ми помилилися, – упевнено мовив Толкунов. – То – сусід Грижовської, тепер я згадав: про нього розповідав старший лейтенант Павлов, а потім Бобрьонок був у його квартирі. Віктор Іванович Колодяжний, слюсар трамвайного депо.

Щеглов полегшено зітхнув і потягнувся.до відставленої чашки з чаєм…

– Зовсім охолов, – сказав невдоволено, немов це й була найбільша вина чоловіка з валізкою, котрий виявився зовсім не шпигуном, а звичайним трамвайним слюсарем.

– Ідіть підігрійте, а я постежу, – запропонував Толкунов, та лейтенант похитав головою і кількома ковтками спорожнив чашку. Толкунов узяв недоїдений бутерброд, однак їсти вже розхотілося, поклав назад на газету: побачив, що лейтенант знову втупився в книжку, подумав, ось людина, котра не марнує жодної хвилини і за цей час, що вони чекають шпигуна, встигла дізнатися про щось нове и цікаве, не те що він – «сальвія»… Це чомусь образило Толкунова й навіть трохи розсердило, але подумав: Щеглов з усією його освіченістю ходить ще в лейтенантах, а він капітан, на два щаблі обігнав цього самовпевненого молодика. Проте навіть це не принесло Толкунову бажаного заспокоєння, він сердито зиркнув на Щеглова й запитав:

– Яка у вас освіта, лейтенанте?

– Чотири курси університету. Через рік би закінчили?

– Якби не війна, – одповів Щеглов.

Толкунов подумав, що саме на війні він нарешті знайшов себе й зміг на повну силу розгорнутися, але не сказав нічого, бо відчув якусь незручність: все ж війна, крім страждань, нічого не принесла людям.

– І ким би ви стали? – з'апйтав.

– Геоботаніком.

– З чим це їдять?

– Досліджуємо рослинність різних зон.

Толкунов не дуже-то й зрозумів, для чого це, проте кивнув схвально. Подумав: певно, тому Щеглов і знає, що червоні квіти звуться сальвією.

– Війна скінчиться, поїду на Таймир. – Щеглов склав книгу й засунув її під пахву: видно, розмова зацікавила його.

– Для чого? – здивувався Толкунов. – Кажуть, там, крім моху, ніщо не росте.

Щеглов посміхнувся поблажливо.

– Цей мох називається ягелем, – пояснив. – А його їдять олені. І я мушу визначити перспективи розвитку оленярства.

Толкунов подумав: Бобрьонок мріє повернутися до своєї геології, Щеглов поїде на богом забутий Таймир до ненців і оленів, а от йому не дуже хочеться вертатися до своєї МТС, може, тому, що не зжився з директором, самовпевненим і обмеженим, який фактично нічого не знав та й не хотів знати – це, правда, не заважало йому пхати носа куди треба й куди не треба, повчати всіх, примушувати робити по-своєму – в результаті їхня МТС пасла задніх не тільки в районі, а у всій області. Подумав він також, яке щастя мати розумного й досвідченого начальника, як Карий, з таким би працював усе життя, і слід буде якось порозмовляти з полковником: сам казав колись, що вже зараз пропонують начальником держбезпеки області – мусить знати, що капітан Толкунов завжди стане йому в нагоді.

Зітхнув непомітно: з Карим не скучиш, полковник примусить вчитися, але, зрештою, хіба капітан Толкунов проти? Він хотів запитати Щеглова, які книжки той мав і чи не дав би почитати, та лейтенант сам покликав його. На цей раз у завулку з'явилися двоє: жінка з авоською, повною картоплі, й військовий – він ішов тротуаром на протилежному боці завулка в офіцерському плащі- наметі: крокував широко й впевнено, не роззираючись довкола.

Жінка з авоською проминула їхній будинок і зайшла до наступного парадного, військовий, який трохи відстав від неї зупинився і почав розглядати номер будинку навпроти. Нараз швидко перетнув завулок, сковзнув очима по вікну, за яким причаїлися Толкунов із Щегловим, і югнув до їхнього під'їзду.

І знову Толкунов метнувся до передпокою і опустився 0а коліна перед замковою шпариною. Якраз вчасно: побачив начищені хромові чоботи – чоловік не зупинився, пройшов повз їхні двері й почав підніматися сходами, але Толкунов міг дати голову на відсіч, що офіцер притишив крок на першому поверсі, саме навпроти квартири Грижовської, мало не зупинився – може, шукав щось очима на дверях, а може, просто розглядав нумерацію квартир.

Кроки віддалялися, і капітан припав вухом до шпарини. Військовий не зупинився на другому поверсі, почав підніматися на третій – цікаво, до кого?

На третьому – дві квартири, в одній мешкає Софія з матір'ю, у другій – сім'я Книшів. Василь Семенович Книш – метранпаж друкарні, і, певно, це до нього завітав офіцер, навряд чи до Софії з матір'ю, дівчина повідомила б їх з Бобрьонком, коли б мала знайомих військових, у її щирості капітан не сумнівався.

Толкунов зиркнув на годинник, запам'ятовуючи час, і насварився пальцем на Щеглова, котрий зазирнув до передпокою і заважав слухати.

А кроки вже затихли на третьому поверсі…

Толкунов ще раз глянув на годинник, уявив, як військовий дзвонить до квартири Книшів, старого нема дома, проте його дружина нікуди не відлучалася, коли Бобрьонок завітав до неї, лежала в ліжку й скаржилася на ревматизм.

Не минуло й хвилини, коли сходи зарипіли під важкими кроками, й Толкунов знову припав оком до шпарини. Знав: вертається військовий, він постояв на горішній площадці лише секунд тридцять- сорок, тільки удав, що завітав до знайомих і не застав удома, – Софія також нікуди не виходила…

Отже, приходив до Грижовської й недаремно притишив рок біля дверей її квартири. Однак чому не подзвонив? Виходить, існує умовний сигнал, якого вони не знають. Цей тип в офіцерському плащі відчув небезпеку – тому проминув «мишоловку», удав, що шукає когось на третьому поверсі.

Затримати?

Толкунов узявся за ручку дверей, прислухаючись до рипіння сходів, був упевнений в своїх силах, знав, що легко упорається сам і Щеглов тільки заважатиме на тісному майданчику…

Так, затримати, вирішив, – інтуїція рідко підводила його.

Але ж, подумав нараз, цей тип може виявитись міцним горішком, либонь, він зв'язковий чи рядовий член групи, резидент навряд чи пішов би сам до Грижовської.

А якщо зв'язковий мовчатиме?

Їхнє ж завдання – знешкодити все шпигунське кубло.

Виходить, не затримувати, постежити за чоловіком в офіцерському плащі – мусить вивести на резидента.

Тепер хромові чоботи проминули сходовий майданчик поспішливо, звичайно, тип у плащ-наметі щось відчув і хотів швидше залишити приміщення – Толкунов почекав секунд вісім-десять і висковзнув з квартири: зв'язковий уже вийшов на вулицю і мусив трохи віддалитися від негостинного будинку.

Капітан непомітно визирнув з парадного – побачив плащ-намет метрів за п'ятнадцять, чоловік ішов швидко й не озираючись, однак Толкунов все стояв у парадному – знав, що озирнеться, і не хотів виказувати себе: тепер головне – терпіння, хто кого перехитрує…

Офіцер у плащ-наметі озирнувся лише тоді, коли вийшов із завулка на проспект, озирнувся лише на мить, нікого не побачив і, певно, заспокоївся, бо, не поспішаючи, повернув до трамвайної зупинки.

Толкунов вислизнув з парадного на вулицю. Порівнявшись з вікном Грижовської, скосував туди – нікого не помітив, та, знаючи, що лейтенант обов'язково бачить його, подав знак лишатися – сам же поспішив до проспекту.

Офіцер у плащ-наметі підходив до зупинки, а з-за рогу вискочив трамвай. Це не стурбувало капітана, хоч він і не встиг би сісти у вагон. У сусідньому завулку стояв «віліс» Віктора, Толкунов уже побачив шофера й подав сигнал заводити мотор – той тип тепер нікуди не дінеться – у «вілісі», крім Віктора, сидів старшина з контррозвідки, вдвох вони «поведуть» зв'язкового, акуратно й непомітно, і, дасть бог, уже сьогодні вийдуть на резидента.

Трамвай зупинився, і кілька пасажирів, у тому числі і офіцер, сіли до нього. Толкунов провів вагон довгим поглядом і озирнувся на завулок – «віліс» все ще стояв,-' невже Віктор не помітив сигналу?

Наступної миті капітан зрозумів: трапилось щось непередбачене, бо Віктор вистрибнув з машини й підняв капот «віліса». А трамвай, набираючи швидкість, віддалявся: метрів за триста наступна зупинка, потім підйом і крутий поворот – шукай вітра в полі…

Капітан стиснув кулаки й пошепки вилаявся. Це ж треба не шофер, а нехлюй, під трибунал його – зірвати таку операцію…

З «віліса» вистрибнув старшина, також нахилився над мотором – невже не заведеться?

Толкунов, як заворожений, давився вслід трамваю, вагон проминув наступну зупинку й заховався за рогом. Капітан спересердя плюнув і побіг до машини – тепер тип у плащ-наметі не міг бачити його й не було сенсу критися…

І, як на зло, саме в цей час мотор «віліса» заревів, Віктор кинувся за кермо, й машина, вистрибнувши на тротуар, рвонула до капітана. Толкунов скочив до неї на ходу, крикнувши:

– За трамваєм!..

Але Віктор сам розумів це – «віліс» вискочив на проспект і, ледь не вдаривши старого і обшарпаного ЗІМа, перетнув рейки й помчав услід за трамваєм.

– Ти!.. – видихнув люто Толкунов, повернувшись до Віктора. – Ти знаєш, що наробив?

Шофер лише покрутив головою.

– Контакти… – почав виправдовуватися. – У трамблері підгоріли контакти…

– Плювати я хотів на твої контакти! Хто мусить їх чистити? Може, я?

– Але ж весь час заводилася.

– Знаєш, що буде, коли впустимо шпигуна?

Віктор не відповів і лише шморгнув носом, і Толкунов прдумав: даремно він нагримав на Віктора, машина справді вимагає хоча б елементарної профілактики, й шофер не раз попереджував, що може відмовити. Але молодець, не став виправдовуватись, лише вуха почервоніли…

Вони наздогнали трамвай уже після другої зупинки, обігнали його, Віктор пригальмував на наступній зупинці, и старшина на ходу вискочив з машини. Дочекався трамвая і зайшов у вагон – маленький, розбитий, обшарпаний вагон, котрий якимсь чудом ще бігав по рейках.

Пасажирів було небагато, і старшина, пройшовши до передньої площадки, одразу встановив, що офіцера у плащ-наметі в трамваї нема. Попитав у вагоновода, проте той не міг сказати нічого певного, мабуть, офіцер зіскочив на ходу або зійшов на попередній зупинці.

Трамвай якраз порівнявся з «вілісом», котрий, зважаючи на ширину вулиці, заїхав правими колесами на тротуар старшина наказав зупинитися, і вагоновод, невдоволено блиснувши на нього очима, виконав наказ.

– Ну й ну.,. – тільки й мовив Толкунов, вислухавши старшину. Віктор круто розвернув машину, й вони обстежили бічні вулиці за другою зупинкою, але, як і гадав Толкунов, даремно.

Певно, офіцер у плащі, який ішов на побачення з Грижовською, все ж помітив щось недобре й накивав п'ятами. А може, просто мешкав десь неподалік – спробуй знайти його в міському безладді!

І Толкунов наказав вертатися до штабу.

Кармелітка сиділа, втупивши очі в підлогу й переби раючи чотки, зовсім як там, за столом у монастирській трапезній, наче й нічого не сталося, наче молиться разом з сестрами-черницями і перед нею не майор контррозвідки, а мати-ігуменя.

«Певно, – подумав Бобрьонок, – це один, з видів самозахисту. Зрештою, що їй лишається робити?»

Майор обійшов стіл, який відгороджував його від кармелітки, сів навпроти і запитав:

– Чим ви можете пояснити, сестро Надіє, що у вашій скрині зберігалися шифрувальний блокнот і радіолампи? Кармелітка відірвалася від чоток одразу й підвела на майора напружений погляд. Їхні очі зустрілися лише на мить, черниця одразу опустила їх, але Бобрьонок устиг прочитати в них тривогу й запитання – певно, сестра Надія напружено думала, що відомо цьому настирливому майорові: адже прийшли до монастиря недаремно і старший лейтенант точно вказав на неї. Крім того, вже питали про будинок у Вишневому завулку… Виходить, в чомусь вона схибила, однак у чому?

Зітхнула й, либонь нарешті обравши лінію поведінки, одповіла:

– Не знаю, повірите мені чи ні, розумію, виправдовуватись важко, та казатиму лише правду.

Це буде вам тільки на користь, – підбадьорив її Бобрьонок.

– Гріх! – кармелітка перехрестилася. – Взяла на душу гріх і нехай бог простить мені.

– Якби тільки бог… – не утримався від іронії майор.

– У бога важче одержати прощення, – заперечила черниця – бо господь бог бачить усе.

Бобрьонок подумав, що він, звичайно, не бог, а відомо йому дай боже скільки, і кармелітка навряд чи дочекається від нього прощення.

– То в чому ж ваш гріх? – уточнив.

– Митрополит… – зітхнула черниця. – Святий отець Андрій дав мені ту скриню і сказав, що за нею прийдуть.

– Коли й хто?

– Це мені невідомо.

– А якщо б прийшов я? Сестра Надія похитала головою:

– Цей чоловік чи жінка мусили назвати пароль.

– Який?

– Сестра Ганна благословляє мене й просить молитися за неї.

– І ви не знали, що скриня має потаємне відділення? І що ховається в ньому?

– Це мене не обходило.

– А парфуми? І золоті речі? Ваші чи також були в скрині?

– Сестри-кармелітки дали обітницю бідності й не користуються парфумами.

– Для чого ж ви поклали до чужої скрині свої речі?

– Не все одно, де їм лежати! Там – зручніше.

– Скажіть, сестро Надіє, а що ви робили сьогодні у восьмому будинку Вишневого завулка?

– Я? – перепитала одразу. – Сьогодні на Вишневому? – Нервово смикнула чотки й стиснула бусинку. Однак одразу опанувала себе й відповіла розважливо:

– А-а, на Вишневому… Ви вже питали про це, ї я згадала: поРомилилася адресою. В одному з тих завулків метає мій хворий. Ці завулки так схожі один на одний…

Борьонок покивав головою, буцім погоджуючись, і запитав, втупившись у кармелітку:

– Ви, сестро Надіє, звичайно, не знаєте пані Грижовську й не чули про неї?

– Не чула, – ні на мить не збентежилась черниця.

– І ніхто не знає, – скрушно зауважив Бобрьонок, – хто ви насправді: сестра Надія чи пані Грижовська, котра роз'їжджає по місту на велосипеді…

– Ви мене з кимось переплутали, – одповіла черниця впевнено, і майор подумав, що цій жінці характеру не позичати й навряд чи вона добровільно зізнається в чомусь. Але все ж вирішив лишити їй якийсь шанс. Сказав рівно, навіть не без доброзичливості:

– Я б радив вам зізнатися щиросердно у всьому, бо тільки таке зізнання може полегшити вашу долю. Ми знаємо значно більше, ніж ви гадаєте, і зовсім не дурники, як ввижається декому. Зараз ми візьмемо у вас відбитки пальців, гадаю, ви лишили їх і на шифрувальному блокнот. Я вже не кажу про рацію на квартирі у Вишневому завулку. До речі, вас дуже добре знають мешканці цього будинку, не кажучи вже про двірника Синяка. Впевнений: всі вони впізнають вас. Що скажете на це? Черниця нідвела на майора потемнілі люті очі.

– Цей Синяк – типове хамло й бидло, – одповіла з ненавистю.

– Ну, це вже із сфери емоцій, – заперечив Бобрьонок. – Як на мене, розумна й делікатна людина. Й дуже спостережлива. – Нахилився до кармелітки й перепитав: – Я так зрозумів: ви зізнаєтесь, що вели подвійне життя і зберігали в своїй кімнаті шпигунську рацію? Прошу назвати спільників. Хто поставляв вам інформацію? З ким тримали зв'язок?

– Чи не забагато хочете від мене?

– Ні, запитання тільки починаються.

– А якщо я не відповідатиму?

Бобрьонок із жалем покрутив головою.

– Сподіваюсь, ви знаєте закони воєнного часу?

– І те, що ви називаєте Смершем!

– Так, смерть шпигунам, – серйозно ствердив майор. – Ніхто не робить з цього таємниці.

– Дайте закурити, – попросила кармелітка.

Майор витягнув із шухляди коробку «Казбеку». Кармелітка жадібно схопила цигарку, й Бобрьонок дав їй прикурити.

– Скучили за куривом? – запитав.

– У цьому чернечому кублі можна було жити, – одповіла. – Найважче було обходитися без сигарет. – Затягнулася і додала: – Цигарки у вас якісь кислуваті…

– А ви що звикли курити?

– Болгарські сигарети.

– Радий би пригостити, та не маю. Однак ми відволіклися…

– Ви й справді гадаєте, що я когось викажу?

– По-моєму, у вас нема іншого виходу.

Шпигунка презирливо скривила губи:

– Ваша впевненість мені подобається.

Бобрьонок бачив, як билася в неї жилка на скроні, пульсувала часто-часто у такт приспішеним ударам серця – пя жінка, попри її зовнішній спокій, нервувала, але трималася з останніх сил.

– А що вам лишається робити? – запитав.

– Мовчати, – одповіла одразу.

– Але ж ви програли!

Грижовська затягнулася кілька разів цигарковим димом так, що загорівся картон, люто розчавила недопалок у попільниці і знову потягнулася до коробки.

– Ненавиджу! – вигукнула раптом. – Я вас ненавиджу, й ви з мене нічого не витягнете. Катуйте, я готова до всього!..

– От що, – перебив її майор різко, – досить істерик. Ви не в гестапо, й ніхто вас і пальцем не зачепить. Це ви звикли не церемонитися в методах допиту – давно вже переплюнули найсвятішу інквізицію.

Грижовська підвела руки, буцім хотіла відгородитися від Бобрьонка.

– Гестапо! – заперечила. – Там справді м'ясники.

– А ви?

– Я офіцер розвідки, і це – велика різниця.

Майор іронічно посміхнувся, подумав: «Цепелін» не згадує».

Я міг би навести факти, коли розвідка передавала полонених гестапо. Одна шайка-лійка…

– Можливо, – нараз зовсім несподівано погодилася Грижовська. – Хочете сказати, що винен – оддати повинен? Я готова до всього, але навряд чи витягнете з мене хоч слово.

– Я ж сказав, – розсердився Бобрьонок, – ми не використовуємо гестапівські методи, але й не панькаємося із шпигунами. І єдиний вихід пом'якшити свою долю – бути кінця відвертою і хоч трохи спокутувати вину.

– Вину? Я не відчуваю за собою вини, майоре, ми и вороги, мені нема чого спокутувати, я знала, на що йду і що чекає на мене. Я нічого не скажу, пане майоре.

– Звідки стільки люті? – здивувався Бобрьонок. – Наче ми в чомусь завинили перед вами, наче це ми почали, наче ми прийшли до вас і топчемо вашу землю. До речі наскільки я розумію, ви не німкеня – акценту нема й прислів'я наші знаєте…

Грижовська зиркнула на нього якимись згаслими очима, Одповіла:

– Німкеня давно вже виклала б вам усе… Мій батько – дворянин з діда-прадіда, я ненавиджу вас, і смерть в ім'я батьківщини не лякає мене.

Майор ледь не вибухнув од люті, однак стримався і сказав з гіркотою:

– Так, дворяни давно не рахувалися з народом, він був для них бидлом. Але більшість з вас, навіть ненавидячи свій народ, рідко коли відверто спілкувалася з його лютими ворогами. І рідко хто, звичайно, крім покидьків, ішов на свою землю з ворожими військами. Правда, у родині не без виродка, були Лжедмитрій і бояри разом з ним, дехто водив і ханські орди на Москву, але ж, повторюю, це виродки і нема за них нічого гіршого в роді людському. – Він рішуче заховав до шухляди коробку «Казбеку» й запитав: – Прізвище? Ваше справжнє прізвище й хто залишив вас у місті?

Грижовська помахала рукою з затиснутою між пальцями цигаркою, немов відганяючи дим від себе. Одповіла напрочуд спокійно:

– Ми по-різному дивимося на речі, майоре. І ніколи не внайдемо спільної точки зору. Я вам більше нічого не скажу.

– Шкода, – цілком щиро зізнався Бобрьонок, – мені шкода вас.

І викликав конвоїра.

– Як справи? – запитав Гаркуша, та, побачивши Федорове обличчя, різко підвівся з дивана. – Щось трапилось?

Федір обтер піт з чола.

– Погано, шефе, – тільки й мовив.

– Що?

– Пані Грижовська – тю-тю…

– Невже?

– Упевнений.

Гаркуша інстинктивно озирнувся.

– А ти?

– Не хвилюйтеся, нікого не привів.

– Розказуй.

– Чекайте. – Федір скинув гімнастерку, підставив голову просто під умивальник, з насолодою змив піт з обличчя. Обтерся рушником і тільки тоді почав: – Пішов я, отже, до старої лахудри. Як і було умовлено, від четвертої до пів на шосту. Вона жінка акуратна й ніколи не підводила. Заходжу до парадного, слава богу, на скриньку глянув, а то б… – махнув безнадійно рукою. – Зеленого журналу нема, отже, нема й пані Грижовської. Нема то й нема, нічого до неї й пхатися, можна було б одразу назад, та щось мене штрикнуло, ну, сигнал якийсь про небезпеку, пам'ятаєте, гауптштурмфюрер Кранке нам про «мишоловки» розповідав і як поводитися у таких випадках…

– І ти, звичайно, піднявся на другий поверх?

– Аж на третій, шефе. Пані Грижовська казала: там друкарський робітник мешкає, і жінка в нього ревматичка, поки відчинить, сказитися можна. Отже, завжди щось би вигадав, подзвонив навіть для переконливості й трохи почекав, проте не дочекався й накивав п'ятами.

– А може, воно того!.. – клацнув пальцями Гаркуша. – Може, даремно запанікував? Пані Грижовська просто десь затрималась…

– У мене на роздуми часу не було, – зауважив Федір. – Я себе рятував і вас також.

– Звичайно, – одразу погодився Гаркуша. – Хто ж заперечує?

– Мені здалося…

– Тільки здалося.

– Слухайте далі. Спускаюсь сходами, самі розумієте, чекаю всього, тому й напоготові. Тобто голими руками мене б не взяли.

– Знаю, – кивнув Гаркуша, – й не голими…

– Так, але все спокійно, анічичирк. Виходжу на вулицю, й там усе гаразд. Ну, зітхнув я вільно, подумав, у Грижовської щось непередбачене, монастир усе ж не дансинг, аі свої складності, і завтра пані кармелітка буде як штик.

Виходжу, отже, на проспект, озирнувся – нікого. Тут мені зовсім на серці полегшало, та раптом бачу в сусіднім завулку «віліс». Пам'ятаєте, зовсім маленький і спокійний тупик, машинами там і не пахло…

– Може, хтось з військових поселився?

– І я так подумав. Та на всяк випадок став за дерево дивлюсь, а з дому Грижовської військовий виходить. Мороз у мене по шкірі – у «вілісі» ще двоє, куди подітися? Єдиний рятунок – трамвай, й то сумнівно, машина в них… Правда, фора в мене, я то зрозумів, що на мене полюють, а вони ж цього не знають, певно, водитимуть і одразу не братимуть.

– А не перебільшуєш?

– Е-е.. – безнадійно махнув рукою Федір, – вони б мене не випустили…

– То що ж?

– Чекайте, отже, рвонув я до зупинки, й трамвай підходить. Той військовий, що з будинку Грижовської вискочив, на розі зупинився, либонь, у них знак є, хлопці на «вілісі» заметушилися, але є бог на небі – сів я до трамвая, дивлюсь, а в них щось трапилося, мабуть, машина ве завелася, бо капот підняли й копирсаються…

Гаркуша полегшено зітхнув.

– Так, є бог, – мовив упевнено, – і він поки що на нашому боці.

– На бога сподівайся… – посміхнувся Федір. – А трамвай хоч і старий, та, виходить, надійніший. Я їду, а вони облизуються.

– Могли завести мотор і наздогнати.

– А я що – лисий? Звичайно, могли, але ж я через зупинку за поворотом зіскочив і до брами. Перечекав трохи, бачив навіть, як вони «вілісом» по вулиці нишпорили, однак пізно, голубчики, я потім на Городецьку пішки дістався, завулками, гаку дав, проте не жалкую.

– Далі трамваєм?

– Грузовика зупинив. Шоферові – тридцятку, і йому добре, й мені…

– Чому ж так захекався?

– Дурний я до воріт під'їжджати! На Городецькій і вийшов, потім пішки й швидко, щоб роздивитися…

– Так, це не жарт, – кивнув Гаркуша. – Слава богу, минулося.

– Грижовська ж не знає, де ми?

– Ніхто не знає, крім залізничника та Сороки.

– Краще б взагалі – ніхто.

– Так уже сталося. Але їм довіряє сам гауптштурмфюрер Кранке, залізничник за його завданням і знайшов цей будинок – бачиш, не помилився, поки все гаразд.

– Поки…

– Не каркай,

– Але як смершисти вийшли на Грижовську?

– Не ламай собі голову: вийшли, то й вийшли, а нам своє робити.

– Дайте випити.

– Так, тобі сьогодні треба, – погодився Гаркуша. Він підвівся на засклену веранду й виніс до саду пляшку горілки. Хліб і якісь недоїдки лежали на столі під грушею, Федір налив собі мало не повну склянку й вихилив жадібно. Вдихнув повітря, похитав головою і обтер губи, не закушуючи. Гаркуша присунув йому хліб, Федір відщипнув шматочок, пожував і подивився на Гаркушу просвітлілими очима.

– Гарно, – мовив, – усе добре, але ж мусили сьогодні виходити в ефір…

– Поїдеш завтра до лісу, Федір зітхнув, та погодився:

– Так, іншого виходу нема.

– На світанку вирушиш.

І все ж Федір зробив останню спробу:

– А якщо послати залізничника?

– Ні-ні, – заперечив Гаркуша, – він до станції прив'язаний, хто його відпустить?

– Міг би щось вигадати.

– Залізничника не чіпатимемо, – відрубав Гаркуша. – Основна інформація йде від нього, це перше. По-друге, він просто відмовиться. Обов'язки чітко розмежовані, за передачу інформації відповідаємо ми, отже, нам і морочитися з рацією. Залізничник підстрахує тебе на вокзалі, сьогодні ввечері я побачу його. А ти злякався, – раптом зауважив.

Федір зиркнув похмуро.

– Сьогодні я вислизнув просто з їхніх рук, – одповів.

– Знаєш, снаряди до одної воронки не лягають.

– Догадуюсь.

– То повечеряй і лягай. Виїдеш о пів на шосту, я тебе підійму.

Федір потягнувся до пляшки, та Гаркуша рішуче відсунув її.

– Завтра мусиш мати світлу голову, – заперечив.

– Та мушу, – не дуже охоче погодився Федір. – Ви не хвилюйтеся, в лісі мене ніхто не візьме. Я в лісі виріс, то прошу, мій рідний дім.

– Вірю, – роздумливо мовив Гаркуша. – Однак не подобаеться все це мені. – Як вони вийшли на Грижовську? Просто дивно.

– Біс із нею, – байдуже заперечив Федір. Він трохи сп'янів, очі в нього заблищали, й піт знову виступив па чолі й 'на носі. – Вам що, шкода кармелітки?

– Мені шкода себе.

– Але ж казали, черниця не знає, де мешкаємо.

– Не в тому справа: самі Валбіцин і Телле розробляли їй легенду, а то, прошу тебе, аси розвідки.

– Вони – аси, а Грижовська…

– Так, десь схибила, – зітхнув Гаркуша.

– Ставимо на ній крапку.

– На всяк випадок слід поміняти помешкання.

– Згоден.

– Скажу залізничникові, нехай підшукає.

– Бажано в іншому районі.

– Як уже вдасться.

Нараз Федір підвівся, сперся обома руками на стіл і зареготав весело.

– А дзуськи! – мовив крізь сміх. – Дзуськи, панове енкаведисти! Дулі вам узяти Федора Гроша й майора Гаркушу. – Налийте мені ще трохи, шефе, бо маю гарний настрій і мушу випити.

Гаркуша уважно подивився на нього, похитав головою, але збагнув, що Федорові й справді не завадить ще трохи спиртного, – налив на денце, подумав і долив ще трохи.

– Більше не дам, – сказав рішуче.

– А мені більше й не треба! – Федір випив і почав закушувати, повільно й розважливо.

Гаркуша подивився на нього з повагою: так, на Федора можна покластися: молодий, розсудливий, а головне – відчуває небезпеку, як пес запахи. А небезпека в них на кожному кроці – що ж, таке життя, вони обрали його свідомо й мусять іти далі, що б не сталося.

– Ну, товариші розшукувачі, виходить, проґавили шпигуна, – похмуро мовив полковник Карий і подивився чомусь не на Толкунова, а на Бобрьонка.

Майор витримав його погляд, наче приймав частку винй й на себе, й відповів коротко:

– Так уже трапилося, товаришу полковнику…

Звичайно, Карий мав усі підстави сердитися і шпетити але полковник славився тим, що ніколи не тільки не кричав на підлеглих, навіть не підвищував тон, і зараз не зрадив цій звичці. Мовив рівно, немов ішлося про зовсім буденну справу:

– Шофера слід віддати під суд, а вам, майоре Бобрьонок і капітане Толкунов, зауважую… – Він зробив паузу, і Толкунов негайно скористався з неї:

– При чому тут майорі – заперечив. – Я відповідав за «мишоловку», з мене й питайте.

– Машина вимагає ремонту, й шофер кілька разів заявляв мені про це. – Бобрьонок не хотів ухилятися від відповідальності.

– Теж мені – лицарі… – одразу помітив це Карий. – Але ж могли вчора взяти шпигуна, можливо, навіть усю їхню групу.

– Відносно групи, навряд, – не погодився Толкунов. – Видно, я десь припустився похибки, і той тип зіскочив з трамвая на ходу.

– Може, не такий міцний горішок, як Грижовська, і вивів би нас на резидента?..

Ніхто не відповів полковникові, бо справді через зв'язкового контррозвідники могли вийти на резидента. А те, що вчора на квартиру Грижовської приходив зв'язковий чи навіть помічник резидента, ні в кого не викликало сумніву.

– Я вас дуже прошу, товаришу полковник, – сказав по паузі Бобрьонок, – поки що не порушувати справу шофера Віктора Приходька. – Відчув, що це прозвучало дещо офіційно, й додав: – Почекайте, Вадиме Федотовичу, не так уже він і винен.

– Не можу: мусить відповісти за провину.

– Але ж машина в нього до цього заводилася відразу, а тут… ну, знаєте, закон підлоти…

Ледь помітна усмішка майнула обличчям полковника, її побачив Толкунов і визнав за можливе втрутитися:

– Підгоріли контакти в трамблері, – пояснив так, наче Карий не знав, чому не завелася Вікторова машина. – Я питав у шоферів, усі кажуть, це передбачити важко, машина може весь час заводитися, а потім…

– Мусив заздалегідь почистити контакти, – не погодився полковник.

– Проте як швидко він упорався з «вілісом» – дві-три хвилини вистачило.

– І за ці три хвилини ви випустили шпигуна!

Толкунову нічого було заперечити, й він промовчав. Але втрутився Бобрьонок.

– Завтра ми візьмемо шпигуна, – пообіцяв. – Мусимо взяти, – все ж поправився.

Полковник цікаво подивився на нього.

– Поясніть свою впевненість, – попросив.

– Гадаю, завтра той тип піде до тайника в заліщанському лісі.

– У цьому є логіка, – згодився Карий.

– Вчора вони не виходили в ефір, – вів далі Бобрьонок. – Отже, мусили передати повідомлення сьогодні. Рація на квартирі Грижовської, і зв'язковий приносив їй шифровку. Останньої миті збагнув, що заходити не можна, там у них якийсь сигнал, і накивав п'ятами. Друга їхня рація зберігається в лісовому тайнику під Заліщиками. Завтра підуть до неї.

– А якщо мають третю?

– Певно, вже б скористалися нею. Та навряд. Зайва апаратура – зайві клопоти, а Грижовську вони он як законспірували! Могли цілком покластися на неї. Тому другу рацію і не тримали під рукою.

Толкунов поворушився на стільці й мовив обнадійливо:

– Ми контролюємо всі підходи до тайника, і завтра я візьму того субчпка живим і здоровим.

– Цього не слід робити, – похитав головою Карий, і Бобрьонок нерезирнувся з Толкуновим: отже, полковник погодився на їхню пропозицію і Віктор, можливо, одержить відстрочку. – Нехай шпигун забирає рацію і повертається до міста. А ми підемо за ним.

– Досвідчений і хитрий, – засумнівався Толкунов. – Коли вже вчора розгадав мене…

Полковник заперечив жорстко:

– Не переоцінюйте себе, капітане. Ви – відмінний розшукувач, і краще за вас ніхто не візьме найспритнішого диверсанта. Особливо в лісі чи в чистому полі. Але у великому місті трохи інші умови, і стежити за ворогом – велике мистецтво. Ювелірна робота, якщо хочете.

Толкунов насупився.

– Звичайно, до ювеліра мені ще далеко, – зауважив з образою.

– Ніхто не применшує ваших заслуг, але врахуйте й таке: ми всі припускаємо, що шпигун міг бачити вас сьогодні і, звичайно, запам'ятав. Варто йому помітити вас завтра десь на станції чи на підступах до лісу…

– Одразу щось запідозрить, – погодився Толкунов.

Полковник трохи подумав і сказав:

– Можливий і такий варіант: шпигун дістане з тайника рацію і намагатиметься там же, в заліщицькому лісі, вийти в ефір. Мабуть, вони мають цінну інформацію, і ми не маємо права допустити, щоби ця інформація потрапила до ворога. В такому разі братимете шпигуна негайно. Як ви сказали, капітане, живим і здоровим? Саме таким я і хотів би побачити його тут.

– Зробимо, товаришу полковнику, – широко посміхнувся Толкунов, збагнувши, що основні неприємності минулися, – Це я вам обіцяю, нікуди він не дінеться. Чекатиму його біля тайника й викажу себе лише в крайньому разі.

– Згоден, – махнув рукою Карий. – І врахуйте, шпигунові не обов'язково чекати світанку, найближчий поїзд до Стрия через півтори години, й він може поїхати ним. Рушайте негайно, сподіваюсь, у вашого Віктора з трамблером тепер усе гаразд?

– Порядок, – полегшено зітхнув Толкунов, – тепер він ці контакти щодня чиститиме.

Будильник задзвонив тонко й настирливо, Федір одразу сів, опустивши босі ноги на підлогу. Потер чоло, відганяючи сон, і зітхнув з жалем: темно й спати хочеться, ліжко м'яке й тепле, ще б годинку поніжитися…

Гаркуша поворушився в себе в кутку.

– Чай у термосі, – нагадав, – поснідай, бо хто зна, коли повернешся…

Навіть Гаркушина турбота була неприємна Федорові. Подумав: нехай би сам пхався в ранкову холоднечу до лісу. Нічого не відповівши, присів кілька разів, глибоко дихаючи, – сон остаточно полишив його, і Федір вибіг на двір умиватися. Кран з мушлею був, правда, і в кухні, але Федір полюбляв митися, бризкаючись і обливаючись, а їхній господар буркотів, коли наливали в кухні.

Усе ж Гаркуша виявився кращим, ніж Федір думав про нього. Поки хлопець розтирався шорстким лляним рушником, шеф засмажив йому яєчню, раніше він ніколи не робив цього, і Федір зрозумів, що провал Грижовської таки вибив Гаркушу з колії: тепер усі надії покладав на його, Федорову, спритність і винахідливість.

Федір сприйняв шефове запобігання як належне, поснідав із смаком, випив гарячого чаю і зовсім не здивувався, йоли Гаркуша подав йому повний термос.

– Візьми в дорогу, – мовив шеф, і якісь мало не підлабузницькі нотки прозвучали в його словах. – І будь обережний.

– Буду, – коротко відповів Федір, подумавши, що Гаркуша міг би й не напучувати його: хто ж сам собі ворог?

Гаркуша провів його до хвіртки, постояв трохи, потім замкнув і пішов досипати. А Федір попрямував до трамвайної зупинки – за його розрахунками перший трамвай мусив прийти на кінцеве коло хвилин за десять, йому ж потрібно було хвилин п'ять-шість швидкої ходи, щоб дістатися туди, – слава богу, погода гарна й небо на сході почало вже світлішати.

Трамвай затримувався, і Федір почав нервувати, бо пів на сьому відходив приміський поїзд, а їхати товарняком чи якимсь іншим поїздом не хотілося – міг «засвітитися». І все ж фортуна виявилася на його боці – трамвай прийшов з не дуже великим запізненням, і Федір разом з іншими ранковими пасажирами зайняв місце в задньому старому й розхитаному вагончику. До нього одразу повернувся гарний настрій, і він, купуючи квиток, підморгнув молоденькій кирпатій кондукторці з веснянками на обличчі – не зовсім уродливій, але жвавій і симпатичній. Навіть звичайна ватянка, з-під якої визирала рожева тенетка, не псувала її статуру, очі дивилися задерикувато, й Федір вирішив, що зовсім не завадить завести нове знайомство. Він умостився поруч кондукторки, дівчина одразу помітила цей маневр і, мабуть, не мала нічого проти цих замірів, бо ковзнула цікавим поглядом по Федорових лейтенантських погонах і поправила пасмо волосся, що вибилося з-під хустки.

– Запізнилися ви сьогодні, – мовив Федір докірливо й зиркнув на годинник. – Встигнути б на поїзд…

– Їдете? – кондукторка одразу втратила цікавість до Федора: скільки їх зараз таких, мандрівних лейтенантів; заскочив до міста на кілька годин – і будь здоров…

Федір розгадав її думки й мовив обнадійливо:

– На приміський. Мотаємося туди-сюди… Удень повернуся. А у вас коли зміна?

Либонь, кондукторка одразу збагнула, куди хилить лейтенант, бо ще раз поправила зачіску й подивилася на нього і допитливо. Проте відповіла ухильно:

– Увечері.

– О восьмій я можу звільнитися.

– А ти швидкий… – сказала дівчина, і невідомо було, подобалася їй ця лейтенантова риса чи, навпаки, засуджує її. Але те, що дівчина одразу перейшла на «ти», не пройшло повз Федорову увагу, і він мовив переконливо:

– А ти спробуй не бути швидким… Війна темпів вимагае, все в русі, чи не так?

– Мабуть, так… – погодилась, та не дуже схвально,

– То як, о восьмій?

– Треба подумати… – фортеця явно хиталася, і лейтенант, збагнувши це, прискорив капітуляцію:

– Може, повечеряли б разом?

– Де?

– Маю талони до офіцерської їдальні.

– Але ж…

– Жодних «але». О восьмій біля пам'ятника Міцкевичу. Згода?

– Прийду.

– Потім у кіно можна.

– Дістанеш квитки?

– Якось влаштуємось.

– З квитками важко, – зітхнула скрушно.

– Для нас нема нічого важкого, – хвалькувато заявив Федір явно переоцінюючи свої можливості, але кондукторка повірила йому, бо сіла на сусіднє місце й мовила захоплено:

– Зараз навпроти «Жоржа» американське кіно крутять. Кольорова картина, захитаєшся.

Федір скористався з її близькості й наче випадково торкнувся коліна в грубій панчосі. Дівчина скинула його руку, та не образилася, і Федір вирішив не витрачати даремно часу. Запитав:

– Тебе як звати?

– Танею.

– А де живеш?

– У гуртожитку.

– У гості запросиш?

– Поспішаєш?

– Я ж казав: військові темпи!

– Хапаєш, що можеш?

– Ти мені, Таню, справді подобаєшся. Так усі кажуть.

– А ти всіх не слухай. Я правду кажу.

Трамвай зупинився, і у вагон почали сідати пасажири. Кондукторка зміряла Федора затяжним поглядом, той од повів чесно й віддано, справді був переконаний, що це конопате дівча не байдуже йому, і Таня повірила.

– Добре, – сказала й поклала долоню на польовий погон, приторочений до грубого шинельного сукна. – О вось мій біля пам'ятника.

Вона почала протискуватися поміж пасажирів, відриваючи квитки із щойно початого рулона, а Федір відвернувся до вікна. Подумав: якщо швидко впорається, можна й прийти на побачення, правда, шансів переспати з дівчиськом малувато, вона нібито й згодна, але де? В гуртожитку, мабуть, не вийде, а вести її до себе не можна. Однак слід врахувати й жіночу винахідливість: коли жінка чогось справді забажає, для неї не існує перепон, а в тому, що Таня захоче його, Федір не мав сумніву – такі чоловіки, та й ще з офіцерськими погонами, на вулиці не валяються. Зрештою, чому не піти на побачення? Якщо все буде нормально, мусить повернутися до міста десь о дванадцятій, а далі нехай Гаркуша сушить собі голову, де й коли вести передачу, з нього ж – годі, можна й відпочити.

Трамвай, хоч і торохтів на рейках, немов хотів розсипатися, все ж довіз їх до вокзальної площі. Федір помахав на прощання кондукторці, та відповіла посмішкою, Федорові здалося – обнадійливою, і він вирішив за будь-яких обставин не запізнитися на побачення. Білява Людка вже набридла йому: щось меле про кохання, починаються розмови про самотність і одруження, отже, треба тікати; одружитися він, правда, може, що таке одруження – печатка в документі, який все одно викине, проте Людка починає липнути до нього, ревнувати, можливо, стежити, а відомо: нема кращого слідчого за ревниву жінку. Тільки цього йому й не вистачало!..

Поїзд на Стрий стояв на запасній колії, але Федір приблизно знав, куди його заганяють, і знайшов одразу. Проминув кілька вагонів,, шукаючи вільного місця, нарешті вмостився поруч двох жінок з порожніми кошиками, вони поверталися з базару й, певно, з добрим виторгом, бо сиділи умиротворено й лускали насіння – все в них уже було позаду: і тривоги, як удасться побазарювати, де ночувати, як уберегти гроші від злодіїв; і радощі, коли вдалося одразу продати картоплю, буряки чи моркву, а потім купити саме те, що хотілося, навіть квітчасту хустку, в яку запнулася молодиця, що сиділа біля вікна, огрядна, жеволиця, із смішливими очима. Вона час од часу перевіряла щось на грудях, обмацувала й посміхалася сусідці, худій, з суворим і непривітним поглядом, та дивилася несхвально й навіть осудливо, проте молодиці ніхто не міг зіпсувати настрій, і Федір подумав, що, либонь, на грудях у неї заховано хусточку з грішми – та й де їх ховати тільки там, куди не насмілиться залізти злодійська рука. Худорлява жінка зиркнула на Федора несхвально, навіть вороже, не посунулася, і лейтенантові довелося сидіти незручно, на самому краєчку лавки. Федір подумав: краще було б примоститися біля пишнотілої молодиці, їхати йому мало не півтори години, поїзд стоїть на кожному полустанку, і час швидко минає за приємною розмовою – а про що ж розмовляти з цим висохлим і вкритим іржею оселедцем у спідниці?

Навпроти на лавці вмостилися також жінки, літні, в робочому одязі, з пиламіг й сокирами, і Федір догадався, що їдуть на лісорозробки, які велися біля роз'їзду на підступах до заліщицького лісу. Зрадів: йому також виходити на цьому"полустанку і в людському юрмовиську легше загубитися.

– На роботу? – запитав у жінки в обтертому бушлаті, що поклала на коліна важку нагострену сокиру.

– Куди ж іще?

– Ліс рубаєте?

Жінка подивилася на Федора втомлено й неприязно, але, побачивши ношену шинелю і лейтенантські погони, пом'якшала. Ліс рубати важко, іноді нестерпно важко, та цьому хлопчиськові в пропаленій фронтовій шинелі ще важче, їм хоч смерть не дивиться у вічі.

– Рубаємо, – відповіла й махнула рукою. – Працюємо на лісоповалі, шляк би його трафив.

– Важко?

Жінка підважила гостру сокиру, раптом подала її Федорові, і той взяв, для чогось провів пучками по гострому лезу. Відчув вагу сокири й мовив співчутливо:

– Так, за день намахаєшся!.. – Він і справді підвів сокиру, наче збирався рубонути, худорлява сусідка злякано відсахнулася, і Федір скористався з цього, щоб сісти зручніще. – Нічого, – мовив заспокійливо, – скоро війна скінчится, чоловіки повернуться, і буде вам полегшення.

Жінка забрала в нього сокиру, затиснула довге сокирище між коліньми.

– До кого повернуться, до кого й ні, – мовила спокійно, мало не байдуже, і Федір подумав, що, певно, горе обійшло цю жінку, але помилився, бо її сусідка, яка також тримала на колінах сокиру, додала:

– Ти, Катре, ще надію маєш: пропав безвісти… А в нас похоронки…

Жінка змучено махнула рукою. Нараз, спершись на сокирище, перегнулася до Федора, втупилася в нього злинялими й втомленими очима.

– Бережи себе, хлопче, – сказала раптом і посміхнулася жалісливо. – Такий ще молодий!

Федір подумав, що обійдеться і без тітчиних порад: чого-чого, а берегти себе навчився, он тільки кляті німці не хочуть зрозуміти його і цей упертий Гаркуша, але все одно треба кінчати, зрештою, коли Гаркуша опиратиметься, можна обійтися і без нього – ножа в спину в темному місці, забрати гроші й документи – і до тилу. Кудись у Крим чи на Кавказ, де тепліше, за документами він тяжко поранений, одержав відпустку, трохи перекантуватися завжди можна, а далі життя покаже. Бо життя всюди гарне, навіть зараз, коли треба топати в лісову гущавину за паршивою рацією…

Нараз Федорові зробилося шкода себе, й він твердо вирішив: досить! Востаннє виконує Гаркушин наказ і кінчатиме з ним. Можливо, цієї ж ночі. Зрештою, можна тихенько придушити в ліжку, їхній господар, здається, завтра знову чергує, день у нього в запасі є, а за день у військовій колотнечі можна загубитися так, що сам чорт, не кажучи вже про контррозвідку, шукатиме до кінця днів своїх.

«На неозорих просторах країни…» – зловтішно подумав Федір, і, певно, вперше за все життя подумав з повагою і вдячністю про країну, котра справді така велика й неосяжна, що загубитися в ній людині нічого не варто.

Тітка, схожа на іржавий оселедець, уперлася Федорові в бік гострим ліктем, але тепер ніщо не могло зіпсувати йому настрій. Нечемно натиснув на тітку плечем, відстороняючи, й підставив молодиці порожню долоню.

– Може, пригостите? – стрельнув оком.

Молодиця насипала йому насіння, не шкодуючи, горбочком, посміхнулася ласкаво..

– А ви куди? – запитала не просто знічев'я, з явною цікавістю, і ця зацікавленість ще раз переконала Федора в його намірах. Поки існують на світі такі пишнотілі довірливі молодиці, він не пропаде, що-що, а з кожною жінкою завжди знайде спільну мову, міг би розбалакати навіть цього іржавого оселедця, але навіщо? Зробив утаємничене обличчя і відповів ухильно!

– Уперед. Зараз армія іде тільки вперед!

– Так, назад уже бігли! – не без злостивості втрутилася худорлява тітка.

– Ви, тітонько, несвідома і краще помовчте! – осмикнув її Федір. – Бо в той час, коли вся країна кує перемогу, деякі елементи спекулюють по базарах, користуються нашими труднощами… Багато вторгували? – запитав різко.

Тітка відсунулася від нього злякано.

– Усі мої… – підвелася, схопившись за груди, й почимчикувала, не озираючись, до туалету.

Федір, не втрачаючи часу, присунувся до молодиці й запитав:

– Побазарювали?

– Трохи.

– Повертаєтесь?

– Авжеж.

– З якого села?

– Тут недалеко. Заліщики.

Федір подумав: молодиця мешкає за кілометр-півтора від тайника, шкода, раніше не познайомився. Хоча, одразу осмикнув себе, скільки таких пишногрудих навколо, і все одно всіх не перемацаєш. Однак згадав солоний солдатський жарт, цього треба прагнути. Принаймні ця жіночка може згодитися, якщо, звичайно, він нарешті зважиться і назавжди подасться звідси. Так, назавжди, щоб ніколи не бачити ні львівських кам'яних закутів, ні поліських лісів і дерев'яних сіл, котрі так гарно горіли разом з людьми.

Справді, спочатку покупатися в теплому морі, а потім кудись до Ташкента, недарма називають його містом хлібним, там знайдеться крихітка й для нього, героя-фронтовика, якого мусять любити й шанувати довірливі узбеки, не кажучи вже про узбечок, подумав Федір і притулився до молодиці.

– Запросили б у гості… – прошепотів у вухо.

– То заходьте.

– Чоловіка маєш?

– А їх зараз трое на все село. Крім старих та хлопчаків.

– Твій в армії?

– Мобілізували.

– А може, в бандерах?

– Упаси боже! – перехрестилася.

– Де ж тебе знайти?

– Від сільради третя хата. До лісу, – уточнила, – Зосю попитаєте.

Вдалий ранок, – вирішив Федір, уже дві нові адреси: кондукторка й пишнотіла Зося, щось у цьому є, і коли б не клята рація з Гаркушею, можна було б і порозкошувати. А може, отак відразу й плюнути на шефа, на рацію, шифровки? Без грошей і надійних документів – одразу осмикнув себе. Ну, день-два можна прокатуватися в Зосиному ліжку, а далі? Прийде голова сільради, почне розпитувати, що й для чого, звідки? Час воєнний, кожен чоловік робить свою справу, до чогось приліплений, і в жіноче ліжко можна потрапити лише між ділом… Як він у Львові до Людчиного.

Федір непомітно просунув долоню під лікоть молодиці – пишна, але тіло туге й гаряче, гріх відмовлятися. Пообіцяв:

– Я завтра зазирну.

– Приходь.

– Вареників наготуєш? Зося посміхнулася:

– Та й до вареників знайдеться.

Федір перехопив несхвальні погляди жінок навпроти і про всяк випадок витягнув руку з-під Зосиного ліктя. Справді, розслинявився, як хлопчисько, немов їде у вагоні приміського поїзда не досвідчений агент розвідки Василь Зубенко, а звичайний піхотний лейтенант Федір Гріш, відряджений командуванням до Львова. Згадав застереження інструкторів «Цепеліну»: не розслаблятися, частіше дивитися на себе збоку.

А якщо справді глянути збоку? Сопливий лейтенантик залицяється до молодиці в поїзді. Жінки-лісоруби, звичайно, запам'ятають і його, і молодицю. Певно, почули, що вона з Заліщиків. Правда, нічого страшного, однак в поїзді може бути комендантський патруль, хтось поскаржиться, почнуть прискіпуватися, перевіряти документи. А це Федорові явно ні до чого.

І Федір з полегшенням поступився місцем худорлявій жінці, що поверталася з туалету.

Поїзд уже підходив до потрібного роз'їзду, і Федір почав пробиратися до виходу. Спочатку мав намір зістрибнути за кілометр- півтора до полустанка, але поїзд тут ішов під ухил, набрав швидкість, і Федір вирішив не ризикувати. Тим більше, що на роз'їзді виходять жінки-лісоруби, і в цьому тирлуванні він зможе легко загубитися.

Поїзд зупинився, і жінки, сміючись і галасуючи, почали звільняти вагон. Федір стояв біля вікна спиною до них, удаючи цілковиту байдужість, дочекався, поки остання жінка полишила вагон, і, побачивши, що в тамбурі порожньо, відчинив двері з протилежного боку і вискочив у вузький проміжок між приміським поїздом і товарняком, що чекав на роз'їзді своєї черги. Тут було порожньо, тільки десь далеко, в кінці состава, майоріла постать у залізничному кашкеті – Федір пірнув під товарний вагон і пішов назад, до стрілки, яку щойно проскочили. Обігнув товарняк саме тоді, коли приміський вже рушив, – тут, біля стрілки, одразу за залізничним насипом починалися чагарники, і Федір заховався в них. Постояв трохи, роззираючись, та не помітив нічого підозрілого. Жінки з сокирами та пилами талували пристанційну жорству, і бригадир щось пояснював їм. До стрілки простував залізничник з маслянкою в правиці. З паровоза, що пахкотів на чолі товарняка, визирав машиніст – звичайне, буденне життя полустанка, що не віщувало нічого тривожного.

Бобрьонок одразу впізнав учорашнього агента в лейтенанті, одягненому в пошарпану шинелю і міцні ялові чоботи. Точно такий, як змалював Толкунов: трохи вищий середнього зросту, у вигорілому кашкеті, білявий, обличчя видовжене, ніс кирпатий, ямочка на підборідді. І ходить, як казав Толкунов, наче трохи підтанцьовуючи.

Майор дочекався, поки білявий лейтенант сів у приміський поїзд до Стрия, і піднявся до сусіднього вагона. Коли поїзд рушив, перейшов тамбур і зазирнув до наступного вагона, але білявого лейтенанта там не побачив. Не подивувався, зрештою, той діяв за правилами: сів до одного вагона, проте одразу перейшов до іншого, така вже звичка в шпигунів та диверсантів – про всяк випадок перевірити, чи не підчепив «хвоста».

Лейтенант сидів аж у третьому вагоні. Примостився біля худорлявої жовтолицьої жінки й дивився у вікно, спостерігаючи навколишні пейзажі.

Бобрьонок не зайшов до вагона – цей лейтенант тепер нікуди не дінеться, принаймні до заліщицького роз'їзду, ї майор зайняв місце поруч свого помічника лейтенант Щеглова: той сам напросився взяти участь у затриманні ворожого агента, який вчора так вдало вислизнув з їхньої «мишоловки».

Бобрьонок вів спостереження за пасажирами, що сідали в передні вагони. Щеглов – за хвостом поїзда. Як і до мовлялися, зійшлися в п'ятому від кінця вагоні.

Щеглов нічого не запитав, тільки подивився запитально, і Бобрьонок не став випробовувати його терпіння.

– У наступному вагоні, четверта лавка праворуч. Білявий лейтенант, сидить обличчям до нас, я його одразу впізнав. Можете пройти вагоном, наче когось розшукуєте, Тільки не звертайте на нього увагу, один погляд здалеку – цього вам мусить вистачити.

– Звичайно. – Щеглов легко підвівся і щез у дверях. Він повернувся хвилин через десять, сів поруч Бобрьонка, але не сказав нічого.

– Ну? – нарешті не витримав майор.

– Той самий. Сидить, як сидів, – коротко повідомив Щеглов. – 3 жінками розмовляє. Але ж який гусь! Ніколи б не подумав, що диверсант.

– Так, навчилися працювати, – кивнув Бобрьонок, – і школа в «Цепеліні» серйозна.

Вони посиділи мовчки, прислухаючись до гуркоту коліс по рейках, потім Бобрьонок мовив:

– Він може зіскочити на ходу.

– Але ж не зараз…

– Коли під'їжджатимемо до заліщицького роз'їзду.

– Нікуди не дінеться.

– Так, нікуди,-погодився Бобрьонок: був переконаний, що тепер уже шпигунові в лейтенантській шинелі справді нема куди податися. Хоче, нехай стрибає з поїзда: на ходу – все одно пробиватиметься до тайника, а там Толкунов та інші розшукувачі. Вони контролюватимуть мало не кожний крок агента, про все заздалегідь домовлено, все виважене, й несподіванки виключені.

І все ж за кілька кілометрів від полустанка вони із Щегловим зайняли місце в тамбурі, один біля правих, другий – лівих дверей, аби точно знати, що вчинить агент. Мабуть, той був упевнений в собі, дочекався, поки поїзд постоїть кілька хвилин на роз'їзді, і зійшов з лівого боку. Пірнув під товарняк і загубився десь поміж вагонів.

Щеглов захвилювався, але Бобрьонок потягнув його до вагончиків лісозаготівельників, які стояли на запасній колії. Це було природно, двоє військових прибули, щоб проконтролювати хід лісоповалу, – тепер усе для перемоги, фронтові потрібен ліс, і інспекція робіт у прифронтовій зоні просто необхідна.

Щеглов почав непоспішливу розмову з бригадиром, а Бобрьонок притулився до вікна, звідки проглядалися підступи до роз'їзду – побачив, як югнув у кущі лейтенант, одягнутий у піхотну шинелю. Тепер мали почекати кілька хвилин, поки той обійде бутину й заглибиться в ліс. Бобрьонкові із Щегловим треба було найкоротшим шляхом дійти до мілкої лісової річечки, перетнути її та зайняти місце в кущах біля великої лісової галявини, там повинен був пройти агент – вони мусили пропустити його й попередити по рації інших розшукувачів, що шпигун на підступах до заліщицького лісу.

Бобрьонок уявив, як сидить у кущах поруч насипу білявий лейтенант у пропаленій фронтовій шинелі, зачаївся і спостерігає за полустанком: чи нема нічого тривожного – що ж, дивись, нормальне буденне життя, жінки сміються й теревенять перед роботою, поїзд на Стрий уже відійшов, зараз рушить товарняк, он семафор уже піднято.

Бобрьонок вирішив дочекатися відходу вантажного поїзда і, певно, мав рацію, бо тільки по тому, як обидва поїзди залишили роз'їзд, у кущах, де ховався агент, захилиталися гілки – отже, шпигун рушив до заліщицького лісу.

Майор зробив знак Щеглову, і той обірвав на півслові бесіду з бригадиром.

Вони обігнули валяву із ще не очищених від гілок стовбурів і заглибилися у підлісок. Ледь помітна стежка вивела їх до неглибокої річечки. Вода, певно, сягала лише по пояс, і Щеглов почав стягати чоботи, але трохи вище за течією Бобрьонок побачив забору – пасмо каменів тягнулося перекатом мало не до протилежного берега. Допомагаючи один одному, вони дісталися мілини й вийшли до лісу, не набравши води в чоботи.

За річкою одразу починалася моква, розшукувачі пішли нею навпростець, обминаючи рідкі кущі й чвакаючи чобітьми. Над болотистою низиною лежали пасма туману, й Бобрьонок подумав, що цей туман прикриває їх від лісу – якщо хтось і сидів би там у засідці, все одно нічого б не побачив.

Моква закінчилася якось одразу, почався пологий підйом, ліс погустішав, і негура розсіялася. Метрів через сто вийшли на велику галявину, десь біля протилежного краю її стояв оборіг – він був орієнтиром, і Бобрьонок дав знак зупинитися. Вони засіли у вільховому підліску, замаскувалися так, що їх навряд чи помітили б за кілька кроків, причаїлися, бо агент мусив з'явитися з хвилини на хвилину.

Бобрьонок лежав зручно, спершись грудьми на м'який мох. Поклав перед собою бінокль і про всяк випадок приготував пістолет.

Майор уважав, що білявий лейтенант обійде галявину із протилежного боку підліском, не сподівався побачити його і гадав, що виявить людину, помітивши хилитання гілок і почувши крик сороки. Лежав, прислухаючись, але ліс мовчав і жодна гілка не хилиталася в кущах за оборогом.

Бобрьонок скосував на Щеглова. Той закопався в листя і вишар, кашкет прикрив свіжозламаною гілкою, на нього можна було наступити й не помітити, і Бобрьонок подумав, що все ж приємно йти на завдання з людиною досвідченою, яка має на своєму рахунку кілька «язиків». І йде він подумав, що служба в розвідці, мабуть, відкладає на людину відбиток на все життя, робить її розважливішою, зібранішою і ще…

Він не встиг додумати до кінця, бо почув тріск зламаної сухої гілки зовсім близько, либонь, за кілька кроків від їхньої криївки – майор упіймав погляд Щеглова, напружений, навіть сердитий, скосущав туди, куди вказував очима лейтенант, і побачив агента, який пробирався краєм галявини всього за кілька метрів від них.

Шпигун сковзав серед кущів легко й безшумно, майор одразу відзначив це, отже, агент був призвичаєний до лісу, так ходити в гущавині могла тільки людина, котра народилася в лісових краях, – білявий наче й не розсував кущі, безпомилково знаходив найліпші проходи поміж них, дихав легко, і обличчя в нього лише трохи розчервонілося.

Він проминув Бобрьонка зовсім близько, майорові здалося, що відчув навіть тепло його дихання, – на мить завмер, розглядаючи галявину, й посунув далі – спритний і впевнений.

Бобрьонок похитав головою, оцінивши впевненість агента. Перечекавши кілька хвилин і переконавшись, що шпигун обігнув галявину и наблизився до лісу, наказав:

– Викликайте пости, лейтенанте.

Щеглов витягнув підмощений під груди сидір, дістав рацію. Майор закинув на молодий дубок антену, взяв мікрофон і мовив упівголоса, чітко вимовляючи кожне слово:

– Гончаки, чуєте мене, гончаки? Лис проминув галявину дві хвилини тому, готуйтеся зустріти. Повторюю: лис дві хвилини тому пройшов до умовленого місця, все йде по плану. Вівчар. Чули? Вівчар.

Майор вимкнув рацію – тепер вони із Щегловим, коли усе йтиме, як задумано, мали досхочу часу, принаймні близько двох годин: до тайника з рацією не менше чотирьох кілометрів, година ходу туди й година назад, ну, може, трохи менше, але навряд – агент не поспішає, а далі починається гущавина, болота – не розженешся.

Толкунов, почувши майорове повідомлення, задоволено гмикнув і простягнувся між кущами, підставивши обличчя теплим сонячним променям. Подумав: Бобрьонок зовсім не нагадує вівчаря. Чомусь вівчарі уявлялися капітанові старими й сивими, певно, тому, що бачив у якомусь фільмі кавказького вівчаря у високій смушковій шапці, бородатого й вельбучного, який стояв на скелі над отарою, – величний і пихатий, як уособлення людської могутності й вічності. А от він – справжній гончак, і хлопці, пости яких мусить проминути ворожий агент, також гончаки, від них не втече ніхто, найдосвідченіший старий вовк, не те що білявий піжон, який мав нахабство одягнути їхню військову форму.

Полежавши кілька хвилин і розслабившись, Толкунов відчув себе зовсім свіжим, наче не було нічного переходу лісом, ніби спав у м'якому ліжку під квітчастим торшером, а вранці після гімнастики прийняв прохолодний душ і розтерся рушником.

Пані Марія вже підвелася і клопочеться по господарству – нараз Толкунов зовсім близько побачив її зеленкуваті очі: жінка втупилася в нього й про щось хотіла запитати. Толкунов догадувався, що саме хоче взнати пані Марія, точніше, він сам вигадав усе це, але хотілося вірити, що пані Марія думає так, як і він, – від цього потеплішало на душі, й Толкунов мимовільно посміхнувся. Проте одразу сів, подумавши, що тепле сонце й грайливі думки розслаблюють людину, а йому це ні до чого, бо агент уже вийшов на останню пряму, скоро буде тут, і все залежить тільки від його, капітана Толкунова, витримки й досвіду.

Толкунов напружив м'язи на руках, відчувши, які вони тверді, вирішив не без задоволення, що цей білявий агент для нього легкий горішок, він візьме його, якщо знадобиться, без особливих труднощів.

Чомусь капітанові захотілося, щоб агент, діставши рацію, почав передавати шифровку – тільки тоді він мав право брати його: це був крайній варіант, краще, коли агент повернеться до міста, тоді він виведе їх на резидента, і кінець шпигунському кублу.

Толкунов ще раз перевірив, чи все готове до зустрічі з білявим, здається, передбачені різні варіанти, зрештою, з власного досвіду капітан знав: всього передбачити не можна, бувають випадки, коли логіка й розрахунки нічого не варті, однак гадав – сьогодні такого не трапиться.

Розмірковував: що потрібно агентові? Перше: дістати з тайника рацію і з нею якнайшвидше дістатися міста. Друге: вийти в ефір тут, у заліщицькому лісі, знову заховати апарат до тайника або разом з ним повернутися до Львова…

Звичайно, на підходах до тайника агент буде вдвічі обережніший, йтиме 'зі сходу. Щоб він не помітив засідки, Толкунов обладнав невеличкий окоп на захід від шпигунської схованки. Землю виніс на шинелі й замаскував своє укриття зрізаними гілками. Повертатиметься ж агент до полустанка, певно, тим же перевіреним шляхом, пости пропустять його, повідомивши Бобрьонка про маршрут.

Якщо ж білявий нахаба, як охрестив його Толкунов, захоче вийти в ефір не гаючи часу, то також навряд чи попрямує до окопу. Кущі тут густі, проте невисокі, а йому потрібно кудись закинути антену. Мабуть, подасться до дуба, що розкрилатився ліворуч метрів за двадцять.

Толкунов зиркнув на годинник. Агент мусить з'явитися хвилин через п'ятнадцять-двадцять, капітан міг ще поніжитися на сонечку, проте заліз до маленького й не дуже зручного окопчика, скоцюрбився і прикрився набраним в улоговині вишаром, поправив ліщинові гілки, що відгороджували його від тайника, завмер, здається, й не дихав, і навіть стара лісова пройда сорока не помітила б його.

Саме зважаючи на всевидяче сорочине око й зайняв Толкунов свою позицію заздалегідь. Був у нього випадок, коли приблизно саме так чекав у лісі ворожих диверсантів. Він, тоді ще не дуже досвідчений молодший, лейтенант, і двоє бійців Смершу знали, коли агенти вийдуть до лісового озера, але завчасно не замаскувалися. Потім було пізно: сороки зчинили лемент, виказали їх, що ускладнило затримання. З того часу Толкунов зненавидів сорок і сойок – слава богу, сьогодні поблизу нема цієї погані, хоча, додумав, з'являються вони майже завжди нечекано і у найнезручніщий момент.

Раптом капітана насторожило ледь помітне хилитання кущів праворуч од тайника, – однак чому вони, хилитаються в безвітряну погоду?

Толкунов напружився, розглядаючи, проте нічого не помітив – здається, примарилося…

Але нараз кущі захилиталися сильніше й до тайника вийшла людина в розстебнутій шинелі з лейтенантськими погонами, той самий білявий офіцер, який вчора так спритно обвів Толкунова навколо пальця.

Мабуть, агент сидів у кущах кілька хвилин, все обдивився і нічого не помітив, бо стояв вільно, задерши голову до неба, й важко дихав. Потім скинув шинелю й простягнувся на ній, заклавши руки під голову. Заплющив очі, немов збирався поспати, а може, й справді задрімав – на чоло йому сів великий ґедзь, та білявий не поворухнуйся, лежав, наче й не було поруч тайника з рацією, немов просто блукав лісом, притомився і ліг відпочити. А ґедзь прилаштувався в нього на чолі, розбухаючи від крові, – Толкунов ясно бачив комаху на спітнілому лобі, нараз йому захотілося відігнати її, він усміхнувся, спіймавши себе на думці, що його більше дратує не спокій і самовпевненість агента, а комашине нахабство.

Нарешті шпигун поворушився і ліниво відігнав ґедзя, той невдоволено закружляв над ним, білявий підвівся, потягнувся і обтер піт з обличчя. Лише по тому попрямував до тайника.

Він опустився перед ним на коліна й почав розгрібати пісок руками, не поспішаючи, акуратно, немов був на цій землі не приблудою і ворогом, а справжнім господарем. Толкунов нараз відчув напад гніву й злості, але одразу потамував його – гнів і злість були зараз поганими порадниками, мусив зберігати спокій і розважливість.

Агент швидко розгріб пісок, помамрав руками в схованці й витягнув невеличку жовту валізку. Обчистив її від піску, навіть здув порох, сів на траву, поклав валізку на коліна й розкрив її. Почав роздивлятися, буцім у валізці лежала не звичайна рація, а якийсь скарб, навіть погладив апарат долонею, потім зсунув валізку на траву й закурив.

Смачно затягувався, попльовував: відпочивав і насолод, жувався життям, певно, відчував свою силу й безкарність.

Прикрив валізку, затоптав недопалок чоботом, потім підібрав його, кинув до тайника, зарівняв пісок і одягнув шинелю. Легко підняв валізку й розчинився в кущах – тих самих, звідки й з'явився.

Толкунов зітхнув ображено, зовсім як дитина, якій пообіцяли щось і не виконали обіцянки. Чув, як агент шарудів кущами, віддаляючись, але пролежав ще трохи в окопчику й підвівся з нього лише хвилин через п'ять. Потягнувся, розминаючибь, і дістав закидану хмизом і листям рацію. Подмухав у мікрофон і мовив глухо:

– Я – гончак-чотири, чуєте мене? Доповідає гончак-чотири, лис зробив свою справу й повертається. Вівчар, ви зрозуміли мене? Лис повертається.

Вимкнув рацію і подумав, що все ж цей клятий білявий пройда обманув його і вдруге вислизнув з рук. Звичайно, тепер він нікуди не дінеться, капітан знав це твердо, але ніяк не міг позбавитися відчуття мисливця, який стріляв з обох стволів і не влучив.

Пости доповіли один за одним, що агент повертається до роз'їзду. Бобрьонок із Щегловим улаштувалися в бригадирському вагоні – до приходу приміського поїзду лишалося чверть години.

Поїзд трохи запізнювався, Бобрьонок стояв біля вікна, Щеглов непомітно визирав з дверей, поле огляду мали досить велике, і агент аж ніяк не міг потрапити до роз'їзду непоміченим.

Нарешті вдалині почувся гудок, загули рейки, й поїзд якось втомлено виринув з-за крутого повороту. Паровоз зупинився біля самісінької стрілки, із свистом випустив хмару пари, наче зупинився лише на мить, аби перепочити всього кілька секунд перед утомливою подальшою дорогою. Але Бобрьонок знав, поїзд стоятиме на роз'їзді, поки не прийде військовий ешелон із Львова, однак агентові це було невідомо, він мусив уже з'явитися, щоби потім не стрибати на ходу, привертаючи увагу. І справді вийшов з тих же кущів попід насипом – почувався безкарно й особливо не крився.

Він сів до другого від паровоза вагона, можливо, перейшов тамбурами до іншого, проте це вже не мало значення – із Стрия в поїзді їхали двоє контррозвідників, переодягнених у цивільне, вони мусили «довести» агента до Львова. Бобрьонок із Щегловим не ризикнули сісти в цей – поїзд, шпигун міг засікти їх під час ранішньої подорожі, і це аж ніяк не входило в плани офіцерів Смершу.

Нарешті із Львова прийшов військовий ешелон, він затулив Бобрьонкові приміський поїзд, і майор уже не бачив, як рушив той. Через кілька хвилин після відходу приміського поїзда до полустанка під'їхав «віліс», він забрав офіцерів, і Віктор, не дуже-то й зважаючи на розбите шосе, помчав до Львова. Мали випередити поїзд принаймні на півгодини й чекати агента на вокзалі.

Бобрьонок сидів на передньому сидінні й скоса непомітно зиркав на Віктора. Пережите позначилося на хлопцеві, риси обличчя в нього загострилися, не посміхався, як завжди, а міцно вчепився за «бублик» і не відривався від дороги. Майор хотів розважити його, та вирішив, що хлопець навряд чи потребує заспокоєння, – підвів комір шинелі й спробував задрімати, проте холодний вітер і вибої аж ніяк не сприяли цьому: сидів з напівзаплющеними очима, Щеглов почав якусь розмову, але ні Бобрьонок, ні Віктор не підтримали її – вона зав'яла одразу, їхали мовчки до самого міста, й, лише коли вискочили на його вулиці, Щеглов мовив:

– Пообідати б…

Бобрьонок невизначено знизав плечима – він і сам не заперечував проти обіду, однак мусили раніше впевнитися, чи не проґавлять прибуття поїзду.

Віктор поклав край їхнім сумнівам:

– Обід замовлений на вокзалі. Комендант – у курсі, нагодують за кілька хвилин.

Щеглов задоволено гмикнув: завжди приємно, коли тебе поважають…

Комендант провів їх до окремої кімнатки у станційній їдальні. Тут годували лише генералів, і Бобрьонок подумав, що все ж гарно хоч кілька хвилин відчути себе в генеральському становищі. Щоправда, обід їм подали зовсім не генеральський: звичайний суп і тушонку з макаронами, але комендант розпорядився принести, либонь, з генеральського фонду виноградного соку. Контррозвідники дружно приклалися до графина, особливо не докоряючи собі, що зменшили начальницький раціон. То більше, що комендант, такий же майор, як і Бобрьонок, також вихилив цілу кварту.

До приходу стрийського поїзду ще був час, і Бобрьонок вийшов на перон. Разом з комендантом він оглянув пости, виставлені комендатурою, – в разі необхідності солдати мусили допомогти контррозвідникам у затриманні ворожого агента і його помічників.

Комендант був сповнений оптимізму.

– Поїзд прибуває на третю колію, – пояснив. – Мж ним і пероном стоятиме московський, і пасажирам треба і спуститися в підземний перехід. Звідти – два виходи на привокзальну площу. Там також наш патруль, ну, а далі… – він розвів руками, підкреслюючи, що далі його пов- новаження не розповсюджуються, він знімає з себе відпо-; відальність, і все залежить від контррозвідників.

Бобрьонок кивнув на знак згоди.

– Добре майоре, – мовив, – ми вдячні вам. Комендант посміхнувся.

– Дякуватимете, коли спіймаєте шпигунів. А ми вам, якщо знадобиться, допоможемо. Я дав наказ патрулям бути уважними й прискіпливо перевіряти документи у всіх підозрілих.

Наче на підтвердження комендатового оптимізму на пероні з'явився сержант і доповів, що приміський із Стрия прибував до станції.

– А якщо хтось із пасажирів пролізе попід московським? – Бобрьонок вказав на состав, який щойно зупинився.

– Перон заблокований, – пояснив комендант, – і єдиний вихід звідси знов до тунелю.

Бобрьонок вийшов на привокзальну площу. Біля виходу з вокзалу стояли кілька кіосків – за одним з них заховався Щеглов: чудова позиція; площа як на долоні, а тебе ніхто не бачить.

– Поїзд прибуває, – повідомив Бобрьонок і став поруч лейтенанта. Тепер лишалося чекати, набиратися терпіння і чекати, все могло статися, можливо, агента зустрічали не тільки контррозвідники й він передасть рацію зв'язковому чи радистові тут же, на вокзалі чи привокзальній площі, все могло статися, і приймати рішення належало йому, Бобрьоикові. У його розпорядженні машина («віліс» стояв трохи осторонь, біля вокзальних складів) і ще двоє оперативників. Одного з них майор бачив – спирається на ціпок, з торбою в руці, солдат, який після поранення одержав відпустку й повертається до свого Конотопа чи Ніжина…

Військовий патруль, що розташувався посеред площі підкликав офіцера, почав перевіряти документи.

Підійшли дві машини, навантажені ящиками, й солдати, пострибавши з кузовів, розвантажували їх…

Переповнений вщент трамвай – висіли навіть на підніжках – рушив до міста…

Хлопець з пачкою цигарок горлав на всю площу, пропонуючи закурити…

Привокзальний майдан жив своїм буденним життям.

Нараз Бобрьонок помітив, що рух біля виходу з вокзалу посилився: ішли люди з клунками й валізами, з тайстрами та мішками за плечима – отже, прибув приміський і це – його перші пасажири.

Бобрьонок відчув гаряче й збуджене дихання Щеглова: лейтенант також помітив пасажирську метушню і подавав сигнал, що слід бути уважним. Майор стиснув йому лікоть, закликаючи до спокою, але й в нього кров сильніше застукала в скронях.

А пасажири йшли і йшли, переважно до трамвайної зупинки, там одразу утворився натовп; трамваї брали штурмом, з лайками й штовханиною.

Минуло хвилини чотири чи п'ять, агент не з'являвся, ї Бобрьонок подумав: може, трапилось щось непередбачене… Зрештою, агент міг зійти з поїзда на підступах до міста, але ж контррозвідники, що супроводжували його, вже повідомили б їх по рації…

Білявий лейтенант у шинелі із зсунутим на потилицю кашкетом з'явився непомітно – йшов за огрядною тіткою у кептарі з тайстрою, немов супроводжував її, – відстав лише на крок, роздивляючись. У лівій руці ніс жовту валізку – Бобрьонок полегшено зітхнув: отже, рація з ним, ніхто не зустрічав агента й не треба розпорошувати сили.

Тітка попрямувала до трамвайної зупинки, шпигун зупинився на мить, вагаючись, однак, тільки на секунду – певно, побачив вагон, що підходив до вокзалу, й рушив до кільця.

І саме в цей час на нього звернув увагу старший комендантського патруля, лейтенант з червоною пов'язкою на руці. Він зробив знак агентові підійти, той удав, що не помітив, і тоді лейтенант гукнув його.

Бобрьонок незадоволено знизав плечима: краще б цей настирний лейтенант з пов'язкою не втручався не в свою справу, бо солдат із ціпком уже змішався з натовпом на трамвайній зупинці й чекає агента. Але комендантський патруль має право перевірити документи в будь-якого військового, зрештою, це його обов'язок – патрулі одержали вказівку бути надто пильними, й важко мати претензії до цього суворого лейтенанта в насунутій на чоло пілотці.

Агент підійшов до патруля, відкозиряв і поставив валізку на бруківку, затиснувши її ногами. Офіцер простягнув руку по документи, а солдат з автоматом, як і належало за інструкцією, ступив крок убік, зайняв зручну позицію, аби в разі чого затримати порушника.

Білявий розстебнув шинелю. Навіть здалеку Бобрьонок бачив, як широко й дружньо посміхається він, наче й справді перевірка документів була чистою формальністю й нічим не загрожувала йому.

Однак старший патруля не відповів на цю фамільярність, узяв документи й почав уважно перевіряти їх, щось запитав у білявого, і посмішка сповзла в того з обличчя. Певно, офіцер вимагав якихось пояснень, білявий невдоволено поліз до кишені й дістав ще папір, мабуть, продовольчий атестат, Бобрьонок знав, що досвідченому патрульному офіцерові відмітки в атестаті іноді скажуть більше, ніж найліпші документи.

Старший патруля втупився в атестат, перегорнув його і щось запитав у білявого. Той роздратовано тицьнув пальцем у папір, і тільки після цього офіцер склав його і повернув агентові. Білявий щось запитав у патрульного, і той вказав на трамвайну зупинку. Взагалі агент поводився цілком натурально, й Бобрьонок спіймав себе на думці: якщо б точно не знав, хто такий цей проноза в пропаленій шинелі, також міг би відпустити його.

Білявий заховав документи й потягнувся до валізи. Вій узяв її недбало й хотів уже йти, але старший патруля нараз зупинив його і вказав на валізу. Білявий відступив, і Бобрьонок подумав, що патрульний офіцер зараз зробить непоправну помилку, він навіть інстинктивно подався вперед, наче міг зупинити його, попередити про небезпеку.

Певно, минула лише секунда, найбільше дві, патрульний так і стояв з простягнутою рукою, за наказом начальника гарнізону він міг в особливих випадках оглядати речі офіцерів та солдатів, і не було нічого дивного, що офіцер скористався цим правом, однак Бобрьонок знав, до чого це може привести, й стиха крізь зуби вилаявся: педантичний лейтенант зривав їм операцію, а майор навіть не міг утрутитись: стояв, дивився і найбільше, що міг дозволити собі, стиха шепотів про патрульного всякі негарні слова.

Білявий відступив ще на півкроку, солдат, щось сказав йому і поправив автомат на плечі, либонь, саме цей рішучий жест і вирішив усю справу, бо те, що відбулося далі, тривало три або чотири секунди, найбільше п'ять, хоч розтягнулося в Бобрьонковій уяві в довгу картину, довгу й виразну, наче все пройшло перед ним, як уповільнені кадри, і все відбувалося поза його, Бобрьонковою, волею.

Агент удав, що хоче розчинити валізку, нахилився і витягнув із кишені пістолет. Він вистрілив у патрульного офіцера мало не впритул, той захитався і почав осідати на бруківку, а солдат скинув з плеча автомат, він уже почав підводити його, проте агент виявився спритнішим – другим пострілом повалив солдата, й той випустив автомат, простягнувши до білявого руки.

А шпигун підхопив валізку й побіг через трамвайні колії до паркану, за яким височіли якісь будівлі.

Він перестрибнув через рейки, коли солдат все ж дотягнувся до автомата, певно, він стріляв не цілячись, проте влучив першою ж короткою чергою. Білявий спіткнувся і впав, випустивши валізку, потім підвівся, либонь, не вірячи, що кулі дістали його, ступив крок чи два і впав знову, підібгавши під себе руки.

Нарешті заціпеніння полишило Бобрьонка й він кинувся вперед, наче міг щось змінити, біг, знаючи, що сталося непоправне й він запізнився, проте стрибав і кричав щось, і люди шарахалися від нього.

Майор проминув патрульних, озирнувся і махнув на них рукою Щеглову, а сам побіг далі, де впоперек рейок лежав, уткнувшись обличчям у землю, молодик у пропаленій шинелі.

З кільця виїжджав трамвай, він зупинився за кілька метрів, з вагона почали стрибати цікаві. Бобрьонок владно підвів руку, зупиняючи їх, і нахилився над агентом. Перевернув його горілиць, притулився обличчям до самісіньких гУбів, намагаючись вловити дихання, але обличчям білявого вже розпливалася мертвотна блідість – автоматна черга прошила його від шиї через ліве плече.

Бобрьонок полишив убитого й підхопив валізку. Бачив, як від вокзалу до нього біжать військові, серед них був і сам комендант, він про щось запитав Бобрьонка, і майор розпорядився віднести тіло до приміщення. Сам же подався до патрульних. Лейтенант з червоною пов'язкою дивився невидющими чима в небо, на його обличчі застигло зачудування.

Мабуть, він так і не встиг збагнути, що сталося, загинув не усвідомивши цього, – моментальна смерть без болю мук. А солдат сидів на землі, тримаючи автомат у руках і кашляв. Певно, він був більше наляканий, ніж постраждав, хоч на правому боці крізь грубе шинельне сукно вже проступала кров. «Місяць у шпиталі», – подумав Бобрьонок і допоміг солдатові підвестися. Щеглов підтримав його з другого боку, хотів забрати автомат, проте солдат не віддав, пішов сам до вокзалу, тримаючи зброю в лівій руці й трохи похитуючись.

З солдатом усе було гаразд, і Бобрьонок одразу забув про нього, не тому, що зачерствів та звик до смертей, поранень, певно, нормальна людина ніколи не звикне до смерті, просто ситуація вимагала негайних дій і рішень, і майор поспішав до вокзального приміщення.

Зійшовши на високий ґанок, він озирнувся на мить: трамвай уже рушив, дзеленчав, віддаляючись, люди почали розходитися від місця, де щойно лежав убитий з червоною пов'язкою на рукаві, там лише стовбичило двоє чи троє, решта, певно, вже забули про постріли й повернулися до своїх справ – одні поспішали до міста, інші боялися запізнитися на поїзд.

Білявий лежав у комендантській кімнаті на лавці, з нього вже скинули шинелю, і Щеглов уважно оглядав її. Він знав свою справу, і Бобрьонок, схвально кивнувши лейтенантові, заходився коло валізки. Замки клацнули одразу, й валіза відчинилася – рація була загорнута в ганчірку й промаслений папір, звичайна німецька рація, яких Бобрьонок уже встиг набачитися. Майор витягнув її з валізки, крім неї, тут зберігалися запасні лампи й батареї. Бобрьонок постукав по дну, але подвійного не було, не було й шифрувального блокнота, взагалі нічого, що могло б зацікавити контррозвідників.

Бобрьонок зітхнув розчаровано. Мабуть, Щеглов збагнув, чим саме незадоволений майор, бо запитав:

– А ви чого хотіли?

Либонь, це запитання зняло з Бобрьонка напругу і якісь залишки заціпеніння, бо нараз посміхнувся похмуро й відповів примирливо:

– Звичайно, на що ж сподіватися?.. – Повернувся до коменданта, що стовбичив у нього за спиною, і сказав, наче сам був винуватий у тому, що сталося: – Отак, майорі дві смерті за п'ять секунд…