Марафон завдовжки в тиждень

Комендант, мабуть, подумав, що Бобрьонок у чомусь звинувачує його, й зробив спробу виправдатися:

– Лейтенант Буличов виконував свій обов'язок.

– Звичайно..

– Але, мені здається, ви не схвалюєте його дій…

– Це вже емоції, – відмахнувся Бобрьонок. – Що сталося, те сталося… – Він міг би сказати комендантові, що резидент, можливо, заховався десь у натовпі на привокзальній площі, тепер він точно знає, що контррозвідка вчепилася їм «у хвіст», і спробує забитися в якусь щілину, наче блощиця, і витягнути його звідти – марна справа.

А в них лишилося тільки два дні, два дні до визначеного командувачем строку, два дні до кінця тижня, два маленьких дні, всього сорок вісім годин, а їм удалося так мало, п'ять днів минуло зовсім непомітно, ніби це був не марафон, а біг на коротку дистанцію, де тільки встигаєш набрати в легені повітря.

А може, він помиляється, нікого не було на площі й резидент чекає на білявого з рацією, чекає нетерпляче, бо вже вчора мусили вийти в ефір з квартири Грижовської…

Зрештою, Бобрьонок усе одно не міг відповісти на ці запитання, хоч як би ламав собі голову, тому й заходився допомагати Щеглову.

Вони уважно обстежили кишені вбитого. Документи: офіцерська книжка, грошовий та продовольчий атестати, відрядження, згідно якого лейтенант Федір Гріш мав завдання проінспектувати засоби хімічного захисту одної з частин, розташованої у Львові.

Звичайно, фальшиве, подумав Бобрьонок, та все ж віддав посвідчення комендантові, щоб той негайно зв'язався з командиром або начальником штабу частини.

Офіцерська книжка й продовольчий атестат не викликали жодних підозр, особливо атестат з численними позначками продпунктів. Бобрьонок був упевнений, що він справжній, агенти, звичайно, вже встигли обміняти в інтендантів свої фальшиві папери. Зрештою, останнє слово про документи мала сказати експертиза, і майор відклав їх.

Власне, в кишенях так званого лейтенанта Федора Гроша не було більш нічого вартого уваги. Гаманець з грішми (півтори сотні тридцятками та дріб'язок.), цигарки «Біломор-канал», кустарна запальничка, зроблена з патронної гільзи, залишки бутерброда з салом, загорнуті в промаслений напір, – він був обережний, цей гітлерівський агент, і не тримав у кишенях нічого компрометуючого. Щеглов плюнув спересердя.

– От і все… – мовив, блиснувши очима. – Небагато.

– Зовсім нічого, – погодився Бобрьонок. Майорові також хотілося плюнути чи вилаятися, дати вихід емоціям, що переповнювали його, але втримався і додав: – Єдина зачіпка – документ про відрядження.

– Чиста липа.

– Згоден, та іноді гітлерівська розвідка використовує наших офіцерів, що заплуталися чи якось по-іншому потрапили до їхніх тенет.

– Як звичайних інформаторів. А цей Федір Гріш – фігура явно не другорядна.

– Звичайно, та маємо хоч один шанс.

Проте одразу виявилося, що навіть цього шансу в них нема, – комендант приніс невтішну звістку: в частині, куди був відряджений лейтенант Федір Гріш, про такого й не чули.

Щоб підсолодити пігулку, комендант подав мало не повну коробку «Казбеку», Бобрьонок курив рідко, а тут першим узяв цигарку і затягнувся жадібно.

– Усе, – мовив, – тут усе, й слід доповідати Карому. Може, ви, лейтенанте?

Щеглову не треба було пояснювати тактичний хід Бобрьонка: звичайно, полковник розсердиться. Хоч у ситуації, що склалася, винних не знайти, він, можливо, вилає лейтенанта, однак з того нічого не візьмеш, потім Карий розбереться в ситуації, охолоне, і всі одержать по заслугах, – але кому хочеться потрапляти під гарячу руку?

Щеглов потягнувся до телефону, однак Бобрьонок перехопив його руку.

– Я пожартував, лейтенанте, – сказав, – і всі шишки мають сипатися на мою голову. Але ми поспішали й, може, чогось не помітили. Давайте ще раз…

Вони вивернули кишені гімнастерки й дослідили буквально кожен шов, потім діагоналеві галіфе агента, підпороли підкладку в шинелі, проте так нічого й не знайшли. Бобрьонок готовий був уже визнати поразку, та нараз помітив за швом вивернутої шинельної кишені пожмаканий шматочок паперу. Виявилось, трамвайний квиток. Майор розгладив його на долоні і хотів уже приєднати до інших речей агента, але трохи подумав і попросив коменданта:

– Чи не могли б ви встановити, на якому маршруті й коли продали цей квиток? Хоча, – раптом погляд його пожвавішав, – хоча, коли квитки продаються, мусить бути і облік. Чи існує якесь трамвайне начальство?

– Звичайно, – ствердив комендант.

– Де?

– Трамвайне управління почало функціонувати в місті, здається, ще в серпні.

– Де воно?

Комендант назвав вулицю, і Бобрьонок подав Щеглову квиток.

– Злітайте туди з Віктором, – попросив, – а я зв'яжуся з Карим.

Щеглов акуратно заховав квиток до сірникової коробочки.

– З'ясувати, де й коли продано квиток? – запитав. – Зробимо.

Він повернувся через півгодини. Бобрьонок уже встиг вислухати всі неприємні слова від Карого, встиг навіть охолонути від цих слів, встиг навіть підготувати себе до чергового удару долі, – навряд чи з допомогою цього пожмаканого шматочка паперу вдасться за щось зачепитися…

Зрештою, розмірковував, ворожій резидентурі завдано відчутних втрат: протягом двох днів узято дві рації і ліквідовано двох агентів, одного, правда, вбили при затриманні, і він, майор Бобрьонок, майже впевнений, що за будь-яких обставин шпигуни більше не вийдуть в ефір. Крім того, оцей білявий агент, так званий лейтенант Гріш, міг бути резидентом? Звичайно, міг, і хто може довести протилежне?

Щоправда, Бобрьонок сам відчував хисткість цих тверджень. Навряд чи сам резидент пішов би на квартиру Грижовської, а потім подався за рацією до лісового тайника…

Однак ніхто нічого не може остаточно твердити… А якщо в них була безвихідь? Не треба забувати й про машиніста Іванціва й зчіплювача вагонів Рубаса – є ще нитки й зачіпки, і не все ще втрачено.

Але чому так переможно посміхається Щеглов?

Бобрьонок підвів на лейтенанта похмурий погляд, і Щеглов доповів:

– Квиток куплений сьогодні на шостому маршруті. На жаль, вагони ще не повернулися до депо й важко встановити, хто саме з кондукторів продав його.

Бобрьонок зауважив сухо:

– Певно, все це до шмиги. Бачите, пасажири висять на вагонах, тисячі людей, третина військових, спробуй когось запам'ятати…

Щеглов розгубився.

– Але ж ви самі…

– Так, якийсь шанс усе ж є. – Бобрьонок був явно непослідовний. – То кажете – шостий маршрут?

– Від Богданівни до вокзалу.

– Що таке Богданівна?

– Приміський район. Точніше, околиця.

Бобрьонок знизав плечима, наче скидаючи з себе нерішучість. Наказав:

– Усіх кондукторів шостого маршруту сюди. – Подумав трохи й додав менш категорично: – Давайте зробимо так, лейтенанте. Конечна зупинка шостого маршруту на вокзалі. Всі вагони мають, зрештою, побувати тут. Організуйте кондукторів, може, хтось і впізнає цього… – блиснув недобрим оком на тіло, що лежало під простирадлом у кутку.

Першим зайшли до кімнати, де на лавицю локлали одягнуте в шинелю тіло ворожого агента, дві кондукторки з шкіряними сумками – чимось схожі між собою. Одна огрядна й червонопика, з подвійним підборіддям і водянистими очима, друга також огрядна, але на голову вища за колежанку й значно масивніша: вона наче вся складалася з людської плоті, і тепла в'язана хустка, що хрест- навхрест перетягувала неосяжні груди, якось підкреслювала могутність цієї плоті. Була ця кондукторка чорнява, з циганськими виряченими очима, вона зайшла до кімнати першою і аніскілечки не збентежилась, побачивши мертвого на лавці, а її колежанка цікаво визирнула з-за неї і запитально втупилася в Бобрьонка.

– Чого кликали? – вигукнула нараз чорнява тонким голосом: – Бо вагонів і так замало, а тут затримують…

– Скажіть, будь ласка, – в голосі Бобрьонка з'явилися інтимно- прохальні інтонації, – чи не впізнаєте ви цього чоловіка?

Кондукторки перезирнулися, видно, старша подала колежанці якийсь тільки їм відомий сигнал, бо, фактично не розгледівши вбитого, енергійно і в такт закивали головами.

– Але ж, дуже прошу, громадяночки, гляньте, це вам нічим не загрожує, й до вас ми не матимемо претензій, – не бачили ви раніше цього лейтенанта? Мусив їхати трамваєм шостого маршруту.

Огрядніша жінка, поправивши хустку на грудях, ступила до лавки, потягнувши за собою й подругу. Вони довго розглядали вбитого, нарешті знову перезирнулися і захитали головами.

– Ні, – ствердила огрядніша, – вперше бачимо. А втім, знаєте, скільки в нас пасажирів!

– Так, дуже прошу я вас, – підтвердила друга, – всіх не запам'ятаєш…

Вони пішли, і Щеглов сказав Бобрьонкові:

– Могутні мадамочки, биті й перебиті, всього набачилися, їм зайвий клопіт ні до чого, й ми…

– Але ж цей тип їхав на вокзал уранці, коли пасажирів мало, може, хтось і запам'ятав його, – мовив майор, не дослухавши. – Давайте наступних кондукторок, лейтенанте.

Однак наступним виявився кондуктор – літній, сивовусий, погано поголений, худий і весь якийсь виголоджений. Щоки в нього запали, проте очі за скельцями простих, оправлених металевими дужками окулярів світилися допитливістю. Він витягнув шию з коміра темної, заношеної сорочки, уважно й без жодного хвилювання оглянув убитого. Обтер тильним боком долоні кінчик почервонілого носа і озирнувся на Бобрьонка.

– То чого пан майор воліє? – запитав чемно, та не втримався і шморгнув носом.

– Чи не їхав цей чоловік сьогодні у вашому вагоні? Або вчора чи колись? Взагалі, може, десь бачили його?

Кондуктор слухав майора уважно, кілька разів кивнув, наче проникався серйозністю свого завдання, і Бобрьонок подумав, що, либонь, нарешті їм пофортунило й зараз одержать хоч яку-небудь інформацію, але кондуктор рішуче похитав головою і одповів твердо:

– Ні.

– Не бачили?

– Ніколи.

– А ви гляньте ще раз.

– Для чого? Ніколи не бачив цього чоловіка.

– Отак категорично?

Кондуктор задумався, ще раз потягнувся рукою до кінчика носа, однак перехотів і мовив, правда, не так рішуче: – Ну, може, й зустрічався колись, та не пригадую…

– Вибачте, що потурбували.

– То дуже прошу.

Кондуктор поправив сумку й пішов. На порозі затримався, озирнувся, поправив окуляри й мовив, наче пробачався:

– Ви на мене вже не сердьтеся. Я б з радістю, проте що поробиш! Не бачив…

Щеглов засміявся зовсім по-дитячому.

– Ну що ти, батю, – сказав душевно. – Ні – то й ні, спасибі, почав би щось вигадувати, заплутав би нас. А так усе ясно.

Кондуктор випростався, наче ці лейтенантові слова зняли з його спини тягар.

– Бувайте, – махнув рукою так, буцім перебував у своїй компанії і відлучається лише на короткий час.

– Ще один порожній номер, – пробубонів Щеглов.

Бобрьонок нічого не одповів: що вдієш, мабуть, з їхнього заміру нічого не вийде, але він не має права відступитися, поки не розпитає всіх кондукторів.

Через кілька хвилин черговий по вокзалу пропустив до кімнати двох жінок. Першою зайшла кондукторка у форменій тужурці, середніх років, міцна, у хустці, зав'язаній на потилиці.

Бобрьонок подумав: зовсім по-комсомольському.

Жінка була взута в грубі чоловічі черевики, певно, вона звикла до них і аніскілечки не соромилась, бо прогупала до середини кімнати й зупинилась, роззираючись. Друга кондукторка, дівчина років дев'ятнадцяти у ватянці й хустці, з-під якої вибилося пасмо довгого каштанового волосся, зупинилася біля порога, дивилася ніяково й навіть розгублено.

Бобрьонок зрозумів, що ініціатива тут належить старшій жінці, і мовив, звертаючись переважно до неї:

– Гляньте на цього чоловіка в кутку. Гляньте, не бійтеся, невже не бачили вбитих? Війна йде, тітонько, на жаль, ще стріляють, і кулі іноді влучають у людей.

– Шляк би їх трафив… – сердито відмахнулася кондукторка.

– Звичайно, – погодився майор, – та що поробиш. Подивіться уважно на цього лейтенанта, може, довелося бачити?

Кондукторка прогупала до кутка рішуче й зупинилася над убитим, навіть нахилилася до нього, потім відступила на крок, немов так легше було роздивитися. Знову приступила, мабуть, подумав Бобрьонок, упізнала, він став спиною кондукторки й запитав нетерпляче:

– Ну?

– Ні… – похитала головою.

– Дивіться уважніше.

– Дивись, не дивись – ні.

Майор обернувся до дівчини в хустці, що тупцювала біля порога.

– А ви?

Дівчина витягнула шию, але, мабуть, нічого не бачила – старша кондукторка затуляла вбитого.

Майор торкнувся ліктя першої жінки, легко відсторонив її.

– Гляньте, дівчино, – попросив, – підійдіть сюди, ближче.

Кондукторка ступила лише крок і зупинилася боязко. Знову витягнула шию і навіть звелася навшпиньки. Груба ватянка розійшлася, і майор побачив, що дівчина тоненька й струнка, рожева чоловіча сорочка туго обтягувала груди – дівчина дихала знервовано, груди в неї підіймалися, і шия з тонкою шкірою, всіяною веснянками, почервоніла.

Нараз дівчина наче задихнулася, ковтнула повітря і підвела руку, буцім захищаючись.

– Не хвилюйтеся, – підбадьорив її майор, – прошу вас, підійдіть ближче й подивіться.

– Ні, – вигукнула, – цього не може бути!..

Тепер настала черга хвилюватися Бобрьонку. Він уважно подивився на дівчину, раптом підійшов до неї і зблизька зазирнув у вічі.

– Ви впізнали його? – запитав.

Дівчина подивилася на майора розгублено.

– Але ж він… – почала нерішуче. – Сьогодні вранці… Бобрьонок узяв дівчину за руку. Міцно стиснув і підвів її до вбитого.

– Ви знаєте його?

– Так.

– Звідки?

Дівчина вже оговталася. Відібрала в майора руку, поправила сорочку на грудях. Нараз обличчя в неї зморщилося – видно, все ще не могла повірити, що чоловік, котрий лежить на лавці, мертвий.

– Спокійно, – мовив майор владно. – Як вас звуть?

– Тетяною.

– Прізвище?

– Тетяна Зима.

– Сядьте сюди, Тетяно. – Майор поставив стілець спинкою до вбитого. Коли дівчина вмостилася, зайняв місце перед нею. Нараз побачив, як свердлить їх цікавими очима старша кондукторка.

– А ви йдіть, – махнув рукою.

– Одна? Без Тані?

– Мусимо трохи побалакати.

– А як з квитками?

– Доведеться вам попрацювати за двох.

– На два вагони?

– Не справитесь?

– Пасажирів багато.

– І все ж доведеться.

Видно, кондукторці було цікаво побути тут, передбачала якусь таємницю і аж тремтіла від нетерпіння. Але Бобрьонок вважав, що краще побалакати з дівчиною наодинці. Наказав:

– Передайте диспетчерові, ми мусимо поговорити з товаришкою Зимою. Якщо не ви, нехай хтось інший підмінить її.

Кондукторка хотіла заперечити, проте Щеглов уже відчинив двері. Пішла, озирнувшись з жалем на порозі.

Майор посміхнувся дівчині, підбадьорюючи. Запитав співчутливо:

– Злякалася?

– Еге ж, – кивнула, – лише сьогодні познайомилися, а вже… – безнадійно махнула рукою.

– Що поробиш, таке життя.

– Хто його? І за що?

– Довга розмова, Таню. І навіть ми не все знаємо.

– І я нічого не відаю.

– Але ж упізнала його!

– Навіть не знаю, як зветься.

– І все ж знайомі…

– Сьогодні тільки побачила.

– Де?

– Їхав першим рейсом до вокзалу.

– Звідки? Де сів?

– З кінцевої.

– Богданівки?

– Авжеж. Ще скаржився, що запізнюється.

– Де зійшов? – Цього запитання можна було й не ставити, Бобрьонкові й так був відомий кожний наступний крок білявого лейтенанта, але хотів перевірити спостережливість кондукторки.

– Тут, на вокзалі.

– Звідки знаєте?

– Бачила.

– Як сів – бачила… Ну, там зрозуміло, вагон порожній. А тут? Як угледіла в натовпі?

– Так ми ж познайомились… Він мені й побачення призначив.

Справа починала набирати зовсім нечеканого повороту, й майор од нетерпіння аж засовався на стільці.

– Побачення? – перепитав недовірливо. – Де?

– Біля пам'ятника Міцкевичу.

– Коли?

– О восьмій вечора.

– Бачите, – сказав Бобрьонок докірливо, – як же виходить? Побачення призначив, а не назвався!

Дівчина зашарілася.

– Так уже вийшло.

– Не казав, де живе?

– Так на Богданівці. Звідти їхав.

– А про що розмовляли?

– Ну, що їде кудись приміським, удень повернеться. Повернувся!.. – мовила скрушно, озирнувшись на вбитого, наче він навіть своєю смертю завинив перед нею.

– Не розпитувала, де служить, чи давно у Львові?

– Так військові про це не розповідають… – У цій відповіді відчувався вже певний досвід, і Бобрьонок посміхнувся в душі.

– Але ж ти допитлива…

– Звідки взяли?

– Видно.

– Помиляєтесь.

– Певно, не зовсім.

– Він мені більш нічого не сказав. Та я і не дуже цікавилась. Пасажири навколо, й взагалі…

– Гадали, розпитаєте ввечері? – втрутився Щеглов.

– Якщо б прийшов.

– Були випадки? – запитав Щеглов співчутливо. Дівчина зміряла його відверто оцінюючим поглядом.

Видно, лейтенант справив на неї враження, бо відповіла грайливо:

– А вам для чого?

Щеглов відповів, дивлячись чистими очима:

– Я б ніколи не дозволив собі обманути таку дівчину.

Кондукторка зітхнула, але очі в неї посвітлішали. Махнула рукою, наче не надала лейтенантовим словам ніякого значення, та обсмикнула спідницю, прикриваючи грубі панчохи.

– Усі так кажуть… – мовила, зиркнувши на Щеглова багатозначно, аби той зрозумів: справді, майже всі, крім небагатьох, до яких вона б зарахувала і лейтенанта.

– А що казав цей? – перевів розмову в ділове русло Бобрьонок, кивнувши на вбитого.

– Нічего… – дівчина, певно, втратила до нього інтерес і зовсім заиокоїлася. – Що подобаюсь йому, – стрельнула очима на Щеглова, – ну й хотів зустрітися.

– І домовились на восьму біля пам'ятника Міцкевичу?

– Так. Казав, вечір має вільний.

– Що збиралися робити?

– Запрошував на вечерю.

– До ресторану?

– Ні, мав талони до офіцерської їдальні.

– Якої? – У місті було кілька таких їдалень, можливо, в одній з них могли пам'ятати білявого агента, і Бобрьонок поставив це запитання зовсім невипадково.

– Не знаю, запрошував повечеряти, так і сказав, до офіцерської їдальні.. А де саме, не все одно?

Бобрьонок зітхнув: так, цій кирпатій Тані було все одно. А ось йому зовсім не все одно.

– Може, запрошував до себе? Не казав, де живе? – спробував ще раз прозондувати кондукторку.

– Ми не з таких! – випросталася на стільці дівчина.

– А в гості не напрошувався?

– Питав, де мешкаю. Але ж ми в гуртожитку…

З Тетяною Зимою все було зрозуміло, і Бобрьонок мовив:

– Зараз ви, Таню, підпишете протокол про впізнання вбитого. Лейтенант допоможе вам, – додав, кинувши на Щеглова лукавий погляд. – Там, у сусідній кімнаті.

Мабуть, кондукторці сподобалось, що саме лейтенант Щеглов допомагатиме їй, бо пішла до дверей охоче й навіть не озирнулась на майора.

А Бобрьонок уже дзвонив Карому. Слід було організувати негайний розшук на Богданівці, прочесати всі квартали передмістя. Як кажуть, не подарунок, але все ж орбіта пошуку значно зменшилась.

Зчіплювач вагонів Дмитро Рубас, дізнавшись, що приміський із Стрия прибуває на станцію, вийшов на привокзальну площу. Сів на лавку біля кіоска, зсунув форменного кашкета на потилицю, заплющив очі, насолоджуючись вересневим сонцем і відчуваючи умиротворення і спокій. Такі хвилини випадали йому тепер рідко: весь час перебував у напруженні й тривозі. Навіть удома не було розрядки, власне, й дому не було, Рубас мешкав у багатодітної сестри, віддавав їй усі свої картки, однак і того вважалося мало – дивилася косо й буркотіла, наче ліжко за ширмою було й справді на вагу золота.

Проте Рубас не дуже-то й звертав увагу на сестрині докори, грошей мав досхочу, Гаркуша не шкодував, а в місті відкрилися комерційні магазини, та й на ринку міг дістати все, правда, за скажену ціну, та гроїпей звик не рахувати, – що для нього зайва сотня?

Рубас узагалі жив сьогоднішнім днем. Колись, ще до війни, вперше потрапив за грати, на його глибоке переконання, ні за що, так, пожартував з хлопцями, обчистили невеличку крамничку – на два дні гульні. Але міліція виявилась пильною, Рубасові дали три роки і у тюрмі він уперше й спізнався з німцями, там його завербувало гестапо, з того дня і почався злет Дмитра Рубаса. Він швидко звик, що гестапо не вимагає від нього тяжкої праці: кудись пролізти, підслухати, побалакати, потім, трохи перебільшивши, доповісти унтершарфїорерові Гюнтерові Вольфу, ось тобі й гроші, й повага.

Гестапівці й влаштували Рубаса на залізницю, спочатку, правда, він бідкався: все ж зчіплювачеві доводилося працювати, але унтершарфюрер перед відступом німців з міста попередив: варто лише раз не виконати Гаркушине завдання – і деякі документи Рубаса потраплять до чекістів, а там з такими, як він, одна розмова…

Взагалі, Рубас не заперечував. Йому все одно – Гаркуша чи Федір, аби платили. Єдине, що дратувало його, – неможливість витрачати гроші відкрито. Вольф перед відходом із Львова поселив його до сестри, щоб усі знали: Рубас чесний робітник, живе в сімейному колі, з трудом зводить кінці з кінцями, підгодовуючи сестриних дітей.

А чхати він хотів і на сестру, і на її голопузих. Зрештою, колись усе поміняється, унтершарфюрер Вольф казав: відступають ненадовго, скоро повернуться, і Рубасові заслуги будуть ураховані.

Чесно кажучи, Рубас не дуже вірив унтершарфюрерові. Бреше, звичайно, про скоре повернення, але плювати – поки в Гаркуші є гроші, він працюватиме на нього, а далі буде видно: зброя є, треба знайти надійних товаришів можна взяти вагон – йому, як зчіплювачеві, відомо, який вагон і з чим, он сьогодні поставили на запасну колію з трофейним барахлом, там для всієї компанії вистачить не на один рік.

Рубас зітхнув і погладив долонею лису голову. Йому набридло гарувати зчіплювачем, ото візьмуть вагон – і амба, крапка, біс із ними, з Гаркушею та унтершарфюрером Вольфом, треба тікати далі від зірких очей чекістів.

Оце й найбільше хвилювало Рубаса останнім часом: чи не вийшли на нього чекісти. Начебто все чисто й Гаркуша запевняє, що в них усе гаразд, але ж біс його зна – всілякі рації, зведення, шифровки, щоденний клопіт, це не для нього, він – карний злочинець, і треба бути далі від політики. Слід зав'язувати. Звичайно, до кінця видоївши Гаркушу.

Від цих думок трохи відлягло від серця, і Рубас вирішив наступного ж тижня зустрітися з одним тямущим хлопцем.

Потрібен транспорт, вантажівка, без неї вагон не візьмеш, а цей чоловік може все, звичайно, доведеться віддати половину, та що поробиш, в їхньому ділі це не так уже й багато.

Рубас почав прикидати, кого ще з надійних людей можна взяти в долю, і не зразу помітив, що потік пасажирів біля виходу з вокзалу збільшився – отже, прийшов стрийський поїзд і зараз з'явиться Федір.

Рубас не без жалю полишив зручну лавку за кіоском – мусив про всяк випадок підстрахувати Федора, подивитися, чи не йде хто за ним, і в разі небезпеки забрати в нього валізку з рацією. Зрештою, все може бути й береженого бог береже.

Нарешті Федір вийшов на привокзальну площу. Роззирнувся, та Рубаса не побачив, проте дошукуватися не став і попрямував до трамвайної зупинки.

Рубас зітхнув з полегшенням: коли б Федір зняв кашкета і обтер хусточкою чоло – інша справа, тоді слід було непомітно забрати в нього валізу. Цей сигнал означав небезпеку й вимагав негайного Рубасового втручання.

Федір, не знявши кашкета, упевнено крокує до зупинки.

Звідки з явився комендантський патруль, Рубас так і не помітив. Та хіба й здивуєш когось патрулем на привокзальній площі? Весь час чергують, і до військових з червоними пов'язками тут уже призвичаїлися.

Федір мав надійні документи, які вже не раз перевірялися. Рубасові це було відомо, тому поява патруля зовсім не збентежила його. Він зробив невеличкий гак і попрямував до місця зупинки заднього вагона «шістки», знаючи, що саме сюди за попередньою домовленістю сяде й Федір. Рубасові належало підстраховувати Федора – мусив зайняти місце на задній площадці, подивитися, чи не вчепився хтось у білявого лейтенанта, і в разі чого відвести від нього небезпеку.

Рубас уже підходив до зупинки, коли почув постріли. Обернувся і побачив, як розстрілює Федір патрульних, як метнувся до заводської огорожі й впав, скошений автоматною чергою.

Нараз Рубасові захотілося і самому втекти – бігти швидше й швидше, аби спекатися небезпеки. Однак тільки заховався за якусь огрядну тітку з плетеними сапетами, наче вона й справді могла захистити його.

Люди метнулися до вбитого, але набігли якісь офіцери, відтиснули натовп, а Рубас усе тулився за сапетами. Нарешті підійшов трамвай і він, не вагаючись, один з перших протиснувся в нього й сів у самому кутку, притулившись за спинами пасажирів. '

До Богданівки трамвай тягнувся ледь не півгодини, більшість пасажирів встигла вийти, і Рубас зрештою заспокоївся. Зійшов за зупинку від кінцевої, він робив так завжди, за злодійською звичкою перевіряючи, чи не стежить хто за ним.

І одразу помітив молодика, який вистрибнув з передньої площадки. Чомусь Рубасове око зачепилося за цього хлопця, хоч зовні той був нічим непримітний – одягнутий в цивільне, зім'яті бавовняні штани, суконна куртка й засмальцьована кепка.

Молодик діяв не дуже впевнено: роззирнувся і почав про щось розпитувати тітку, а Рубас, лише сковзнувши по ньому поглядом, попрямував, не озираючись, до магазину за два квартали від зупинки. Він витримав характер і не озирнувся жодного разу, хоч спиною відчував: молодик учепився в нього. Подумав: певно, й перевірка документів у Федора була невипадкбвою, і кінець їм усім, починаючи з нього, Дмитра Рубаса, і кінчаючи самовпевненим Гаркушею. Але одразу осмикнув себе, здається, в нього вчепився тільки один «хвіст», з одним він упорається, і не все ще втрачене…

Рубас зайшов до магазину, де ранком продавали по картках хліб, зараз полиці були порожні – він підійшов до вітрини й побачив, як зупинився за півкварталу молодик у кепочці: удав, що розглядає щось за низьким парканом садиби, навіть перегнувся через нього, імітуючи свою повну незацікавленість Рубасом і магазином.

Рубас витримав ще хвилину, запитав у продавця, чи не привезуть увечері продукти, і вийшов, грюкнувши дверима. Повертаючи за ріг, куточками очей помітив, що хлопець посунув слідом.

Тепер Рубас ішов швидко, як ділова людина, котра знає ціну часу. Крокував, помахуючи правицею і трохи пригнувшись, немов собака, що йде по сліду, боячись збочити.

За наступним поворотом перетнув вулицю біля знайомої хвіртки – за парканом стояв будинок з мансардою, а за ним – це Рубас знав точно – через діру в паркані можна було дістатися до сусідньої садиби і вислизнути у глухий завулок. Хлопець у кепочці мусив хоч на кілька хвилин затриматися перед хвірткою, а цього Рубасові вистачало, щоб одірватися від нього.

Він грюкнув хвірткою недбало, наче ходив тут щодня, і попрямував до будинку впевнено – знав: господар утік з гітлерівцями, тепер тут мешкає кілька сімей, до них вештаються знайомі й родичі, вже встигли витолочити квіти й занедбати колись уходжене подвір'я.

Але звідки знати такі деталі молодикові в кепці? Це відомо йому, Дмитрові Рубасові, котрий зумів передбачити й такий випадок: заздалегідь знайшов садибу, яка сьогодні мусить урятувати його.

Рубас зайшов до будинку, з коридора одразу метнувся до дверей, що вели в сад з протилежного боку. Підвів дошку в паркані й проліз до сусідньої садиби, прошмигнув до хвіртки, не думаючи, чи помітить його хтось, – слава богу, нікого в саду не було, і він вискочив до незабрукованого завулка, затиснутого з обох боків глухими дерев'яними огорожами. Югнув до рогу, озирнувся і, впевнившись, що ніхто його не переслідує, попростував уздовж вулиці, зітхнувши полегшено: принаймні поки що йому вічого не загрожувало.

Рубас підійшов до садиби за зеленим парканом з протилежного від трамвайної зупинки боку. Тепер він точно знав, що позбавився «хвоста», і зайшов до подвір'я з почуттям добре виконаного обов'язку.

Гаркуша, почувши ляскання хвіртки, визирнув у вікно. Федір мусив повернутися з хвилини на хвилину, і Гаркуша вже нетерпеливився. Але, побачивши поміж смородинових кущів чоловіка у форменому залізничному кашкеті, інстинктивно відсахнувся – лише на секунду чи менше, цього йому вистачило, аби впізнати Рубаса, та все ж витягнув з кишені пістолет, з яким ніколи не розлучався, і зняв його з запобіжника.

Вислизнув у коридор – Рубас проминув його, підставивши спину, й Гаркуша поклав йому руку на плече. Рубас сіпнувся злякано, та, впізнавши шефа, зітхнув і зняв кашкет. Запитав:

– Ви самі?

– Чого прийшов? – замість відповіді суворо пригримнув Гаркуша.

– Діда, питаю, нема?

– Сам я.

– Так би й казали… – Рубас нахилився до Гаркуші й мовив пошепки: – Федора вбито…

Гаркуша відступив крок – він одразу збагнув, що Рубасова поява не віщує нічого доброго, але ж таке…

– Ти що мелеш? – не повірив.

– Кажу, Федора вбито, підстрелив патруль біля вокзалу, й сам я бачив…

– А рація? – жахнувся Гаркуша.

– І рація в них лишилася.

– Ну ти й дайош!-вигукнув Гаркуша, наче в усіх нещастях був винен Рубас – А ти? – нараз тривожно стрельнув оком. – А ти як?

– У мене порядок, шефе, та не зовсім.

Гаркуша відступив ще на крок, потягнувшись до пістолета. Рубас помітив цей рух і поспішив заспокоїти його.

– Не хвилюйтеся, сюди нікого не привів.

– Так усім здається. І Федір казав…

– Тікати нам треба, шефе.

Гаркуша підштовхнув Рубаса до своєї кімнати. Вказав на стілець біля столу, сам став біля вікна, щоб бачити хвіртку. Наказав:

– Розказуй.

Рубас коротко переповів про випадок на привокзальній площі, пояснив, як вдалося позбавитися «хвоста».

– Мусив попередити вас, – пояснив. – Бо чекали б Федора, а хто зна, може, енкаведе вже йде по сліду… Мене точно вистежили. Повинні зникнути. – Дивився на Гаркушу віддано і, звичайно, не сказав, що йому глибоко байдужі і Федір, і сам шеф, і всі їхні справи, – прийшов по гроші, знав, що в Гаркуші є гроші, й немалі, мусив одержати свою частку, а далі його вже нічого не цікавило: з грішми можна перебути небезпеку в надійному місці, а там видно буде – поки не втрачені старі зв'язки, можна знайти якусь щілину на станції…

Гаркуша стояв, не зводячи очей з хвіртки, й відчував холод на спині. Не злякався, він узагалі майже ніколи не лякався, був упевнений в собі, у своїй силі, розумі й кмітливості і знав, що ніколи нема безвихідних ситуацій. Так, життя не бавило його спокоєм, встиг призвичаїтися до небезпеки й не здаватися до кінця.

Думав: Федір, судячи зі всього, влип випадково, і з цього боку вряд чи йому щось загрожує. Грижовська не знає його координат, вона підтримувала зв'язок через Сороку, а Сорока змінив квартиру. Тут – порядок, проте відносний, Сорока міг і «засвітитися». І зовсім уже погано, що провалився Рубас. Від Рубаса нитка тягнеться до Іванціва – отже, на залізничній агентурі слід ставити крапку. Та й для чого йому зараз агентура, коли нема рації? Не до поросят свині, коли її смалять…

Але хіба смалять?

Гаркуша мовив спокійно:

– То добре, що ти вчасно побачив «хвоста», повертатися додому тобі не можна. Мусиш зникнути.

– Мушу, – погодився Рубас. – 3 вашою допомогою.

– Я тобі що, квартир'єр?

– Обійдемося, – нахабно посміхнувся Рубас. – Але що зробиш без грошей?

– Дам.

– Скільки?

– Вистачить. Вийди до коридора.

– Рубас вийшов не дуже охоче. Гаркуша причинив двері й дістав зі схованки за шафою кілька пак грошей. Дві засунув до кишень штанів, дві лишив на столі, решту заховав до валізки. Покликав Рубаса, вказав на гроші.

– Твої.

Той схопив жадібно, побачив, що в паках великі купю й посміхнувся задоволено.

– Що робити? – запитав.

– Сидіти тихо.

– Як вас знайти?

– Ніяк.

– Але ж…

– Забудь. Про все забудь, – порадив Гаркуша цілком серйозно. – Коли влаштуєшся, напиши на головпоштамт до запитання. Іванову Віталію Петровичу, запам'ятай. Як і де тебе знайти.

– Напишу, – пообіцяв Рубас твердо, так само твердо знаючи, що негайно забуде про цю обіцянку.

– А тепер іди.

Гаркуша дочекався, поки за Рубасом грюкнула хвіртка, й почав збиратися. Поклав на стіл маленьку валізку, куди вже кинув гроші, подумав трохи, додав чисту білизну, мило, зубну щітку й бритву. Потім поклав хліб, консерви й шмат сала, рішуче закрив валізку й почав узуватися в міцні ялові чоботи. Одягнувши потім шинелю, поправив ковдру на ліжку, зазирнув у шафу, де висів парадний кітель з орденами, поклав на тумбочку розгорнуту книжку, кинув поруч зовсім нові хромові чоботи – все мусило свідчити про те, що квартирант відлучився ненадовго й скоро повернеться.

Замкнув будинок і поклав ключ до умовленого місця. Збіг з ґанку й хотів уже обійти дім – там, за аґрусовими кущами, дві дошки в паркані трималися на чесному слові – діра вела до завулка, і Гаркуша ще жодного разу не скористався цим запасним виходом. Але саме в цей час зарипіла хвіртка, почулося кахикання, і Гаркуша невдоволено зупинився. І треба ж таке: в найнезручніший момент принесло старого.

Зрештою, подумав Гаркуша, нехай на цьому закінчаться його неприємності, з цим ще можна миритися.

– Ви, Сергію Петровичу? – запитав, хоч і бачив уже господаря, що чимчикував цегляною доріжкою.

– Ви кудись зібралися, пане майоре?

– На нічне чергування.

– А Федір?

– Поїхав у відрядження. Ключа я лишив.

– Коли повернетесь?

– Завтра, – одповів, знаючи, що вже ніколи не побачити йому цього затишного будиночка з простуватим і лагідним дідком- господарем, – чи післязавтра, – поправився на всяк випадок.

– Вертайтеся, без вас сумно.

– Нікуди ми не дінемося, – кинув Гаркуша недбало й попростував до хвіртки, намацавши пістолет у шинельній кишені. Не поспішаючи, перейшов вулицю, та не повернув, як звичайно, до трамвайної зупинки, а подався до міста безлюдними кривулястими завулками. Бо знав: береженого й бог береже.

Повертаючись до роз'їзду, Толкунов перетнув лісову галявину, суціль укриту жовтими й рожевими квітами. Ішов, топчучи їх чобітьми й розсуваючи полами шинелі, нараз одна думка майнула в нього, вона була настільки незвичною і навіть абсурдною, що Толкунов посміхнувся про себе й подивувався: невже й справді він може думати про таке? '

Приспішив крок, розсердившись, та клята думка не зникала, нарешті капітан зупинився, опустився на коліна й зірвав кілька маленьких червонуватих квіточок, що нагадували гвоздику, понюхав – запах сподобався, квіти також, і Толкунов нарвав мало не на одному місці цілий букет. Підрівняв ножем стебла, дієтав газету і, озирнувшись, наче хтось міг спіймати його на негарному, загорнув квіти.

На роз'їзді розшукувачів чекала стара й пошарпана півторатонка, вони залізли до неї і накрилися не менш старим і пошарпаним брезентом, вантажівка рушила, стрибаючи на вибоях, капітан Сулімов щось запитав у Толкунова, але той удав, що спить, й справді задрімав, затиснувши під пахвою трохи зім'ятий букет гвоздик.

Вони повернулися до Львова, коли вже стемніло, голодні й стомлені, гадали. Карий одразу захоче вислухати їх, однак полковника не було, і заклопотаний та явно засмучений чимось лейтенант Щеглов попередив, що обід чекає на них.

Сулімов зрадів, Толкунов теж не заперечував проти гарячого борщу, він, правда, спробував вивідати в Щеглова причину його поганого настрою, проте лейтенант відбувся нічого не вартими словами, явно ухиляючись від розмови, і капітан навіть образився на нього.

Толкунов швидко з'їв гарячий борщ, не забарився і з другим. Сулімов позирав на нього насмішкувато, капітан додумав, що Сулімова звеселили квіти, які зрадливо стирчали з покладеної на стіл газети, але той, виявляється, думав зовсім про інше й висловив свої думки досить одверто:

– Не поспішай, капітане, тут, здається, щось горить, і не потрапити б нам під гарячу руку. Знову кудись під Заліщики, а ночі холодні, й у лісі вогко.

Перспектива провести ще одну ніч десь під кущем у ярузі не дуже приваблювала Толкунова, але безапеляційність Сулімова не сподобалася йому, й пробуркотів у відповідь щось невиразне. Підхопив прив'ялий букет, заховав під шинелю і повернувся до приймальні – виявляється, вчасно, бо в розчинених дверях кабінету Карого стояв сам полковник і щось казав Щеглову. Не перериваючи розмови, показав жестом, аби капітан заходив. Толкунов зняв шинелю, повісив її, засунувши газету з квітами до кишені, й протиснувся до кабінету, побачивши там Бобрьонка.

Видно, майор щойно мав з Карим не дуже приємну розмову – сидів похмурий і знервовано тарабанив пальцями по столу.

– Щось трапилось? – запитав Толкунов.

Бобрьонок підвів на нього очі, прочитав щиру зацікавленість на капітановому обличчі, збагнув, що Толкунов нічого не знає про останні події, і мовив, махнувши рукою:

– Суцільні неприємності…

– Той тип знову зник?

– Ну що ти!

– Тоді не бачу підстав…

– Підстрелили його.

– Хто?

– Дурна історія. Натрапив на патруль.

– І ті бовдури не змогли взяти його?

– Він убив офіцера й поранив солдата.

– Ну й ну…

– Такі справи, капітане… – Бобрьонок хотів щось додати, але до кабінету повернувся Карий. Слідом за ним ішли Сулімов із Щегловим, ще кілька офіцерів.

– Зовсім погано! – Карий зупинився посеред кабінету. – Так, зовсім погано, товариші контррозвідники. Шпигуна проґавили – раз, їхнього інформатора – два… Стільки похибок за один день, ми що, працювати розучилися?

– Якого інформатора? – не зрозумів Толкунов. – Те, що білявого підстрелили, ясно: патруль винний. А що за інформатор?

– Зчіплювач вагонів, якийсь Рубас. – Очі Карого звузились. – Я наказав встановити за ним стеження. Мали відомості, що через цього Рубаса львівська резидентура підтримувала зв'язок з Іванцівим у Стриї. Відомості непевні, але очей з Рубаса спускати не мали права. Однак молодшого лейтенанта Хлоня, який стежив за ним, Рубас обвів навколо пальця. Звичайно, Хлонь одержить своє, та від цього не легше. І от що: певно, Рубас підстраховував білявого з рацією – сів у трамвай на привокзальній площі, побачивши, що того вбито.

– На яку марку трамвая? – нетерпляче запитав Бобрьонок.

Полковник зміряв його схвальним поглядом:

– Правильно міркуєте, майоре.

– На шостий?

– Абсолютно точно.

– А зійшов?

– На передостанній зупинці.

– Отже, на Богданівці, – збуджено вигукнув Бобрьонок. Він навіть схвильовано підвівся. – Рубас ішов до резидента. І наш молодший лейтенант Хлонь мав шанс…

– Так, мав шанс, – ствердив Карий.

– Але ж Рубас попередив резидента про випадок на привокзальній площії – розпачливо підвів руки Бобрьонок.

– Не виключено, – погодився Карий.

– І доповів йому про те, що сам з трудом позбавився стеження.

– Логічно.

– Гадаєте, після цього резидент Сидітиме на місці?

– Ні, не гадаю.

– Що ж робити?

– Діятимемо, як умовились.

Бобрьонок повільно опустив руки, наче вони в нього раптом поважчали. Перепитав:

– Уранці прочісуватимемо Богданівку?

– Так.

– А не запізно?

– Маєте кращі пропозиції?

– Звичайно, вночі це робити негоже,-погодився Бобрьонок.

– Богданівку контролюють посилені патрулі, – повідомив Карий.

Толкунов поворушився на стільці, це й запитав:

– Щось хочете, капітане?

Толкунов підвівся, обсмикнувши гімнастерку.

– Справи не такі вже й погані, товаришу полковник, – мовив упевнено. – Вчора й сьогодні ми взяли в них дві рації, мабуть, більше не мають, бо той білявий хлюст їздив за нею аж до заліщицького лісу. Отже, резидент позбавлений зв'язку, а шпигун без зв'язку – тьху…

– Гадаєте, капітане, відкрили Америку? – насмішкувато перебив його Карий.

– І все ж, я вважаю… – не здався Толкунов.

– Сядьте, капітане, – нараз підвищив голос полковник, мало не крикнув, – це було не схоже на завжди стриманого й ввічливого Карого. Толкунов сів, дивлячись незрозуміло, а полковник вів далі так само сердито: – Не чекав од вас, від кого-кого, а від вас, капітане, не чекав. Я не хочу слухати жодних виправдувань, поки хоч один ворожий агент діє в нашому тилу. Жодних, вам ясно?

Толкунов зробив спробу знову підвестися, та Карий зупинив його рішучим жестом. Пройшов до столу й витягнув із шухляди цигарки. Обвів суворим поглядом присутніх, мовив уже спокійно й притишено:

– Усі вільні. До шостої ранку. Прошу затриматися лише майора Бобрьонка.

Толкунов озирнувся в дверях, упіймав майорів погляд, хотів запитати, чи варто чекати, але Бобрьонок махнув йому рукою, певно, вони з полковником затримаються, уточнюючи деякі деталі завтрашньої операції.

Толкунов вийшов на вулицю не в настрої: Карий таки мав рацію, ну чого випхався, справді, резидент гуляє десь поруч, а він почав виправдовуватись…

Буркочучи щось під ніс, піднявся на свій поверх і тільки перед дверима згадав: ключі лишилися в Бобрьонка. Зрештою, було ще не так пізно, подзвонив без особливих мук сумління, однак пані Марія довго не озивалася. Толкунов подумав, що нема нікого дома, подзвонив ще раз і тільки по тому почув якийсь рух за дверима.

– Це ви, панове офіціри? – запитала пані Марія приглушено і, як видалося капітанові, збентежено.

– Так, – відповів Толкунов і нараз згадав про букет гвоздик, намацав його в нищені, та, вирішивши, що квіти давно зів'яли, не витяг.

Пані Марія відчинила і одразу відступила за двері. Була одягнута не як завжди у довгий квітчастий халат, до якого Толкунов уже звик, а в коротеньку сіру бавовняну сукенку з мокрим фартухом на ній, зачіска в неї розкуйовдилася, певно, соромилася свого вигляду, бо ховала під опинку мокрі руки й не підводила очі на капітана, переступала з ноги на ногу, лишаючи повстяними капцями мокрі сліди на чистій підлозі.

– Вибачте, – нарешті кинула на Толкунова короткий погляд, – не чекала на вас так скоро й взялася прати.

Вона обтерла руки під фартухом, буцім справді завинила в чомусь, і саме цей беззахисний рух зворушив капітана, він уперше побачив пані Марію в зовсім новій подобі, знайомій і близькій йому: жінка, яка пере білизну сім'ї, тобто своя і зрозуміла, – Толкунов посміхнувся пані Марії відкрито й ласкаво, зовсім як рідній.

Видно, жінка збагнула підтекст, що крився в цій посмішці, бо очі розкрилися і потеплішали, мабуть, хотіла щось сказати, але тільки посміхнулася у відповідь і змахнула ще. вологою рукою піт з лискучого й ненапудреного, як завжди, носа.

Толкунов ступив до пані Марії крок і хотів сказати, яка вона гарна й вродлива, зовсім інша й ближча, зрозуміліша, однак не знайшов слів чи просто засоромився, зупинився й засунув руку в кишеню, намацав газету й згадав про квіти, подумав, що вони зім'ялися і зів'яли, збентежено пошурхотів газетою, почервонів, та все ж витягнув з кишені – розгорнув і подав справді прив'ялі гвоздики:

– Оце, вибачте… зібрав… ще вдень, і вони…

Пані Марія почервоніла й притиснула руки до грудей, Толкунову здалося, що вона образилася, – злякався так, як, певно, не лякався в найстрашніших ситуаціях з ворожими диверсантами, серце обірвалося, захотілося зіжмакати й жбурнути кляті квіти, що так осоромили його, та пані Марія, ще дужче притиснувши руки до грудей, перепитала:

– Мені?… Ви самі нарвали?.. – Вона взяла квіти й уткнулася в них обличчям. – Як гарно пахнуть!

– Подобаються? – не повірив Толкунов.

– Хіба можуть не подобатися квіти? – підвела на капітана очі, вони світилися, і людина, хоч трохи душевно м'якша за капітана, обов'язково зрозуміла б, що саме пані Марія мала на увазі і що слова її стосуються не тільки гвоздик, точніше, він догадався про це, однак не міг повірити і тому мовив зовсім не те, що хотів:

– Поставте у воду, може, відійдуть.

Але пані Марія не зрушила з місця, дивилася на нього, притиснувши букет до грудей, капітан засоромився ще дужче, нарешті зібрався з духом і хотів сказати, що він би подарував пані Марії найкращі квіти в світі і обов'язково зробить це, от тільки трохи звільниться від війни, і що вона не байдужа йому, певно, жінка збагнула це, либонь, вона й чекала саме цих слів, але Толкунов стояв, розгублено опустивши руки, – серце калатало, та не міг вимовити ані слова.

Пауза трохи затягнулася, пані Марія першою зрозуміла це й заклопоталася:

– Пан капітан утомлений і голодний, а я стою… – вона прошмигнула повз нього до кухні.

Толкунов, не роздягаючись, посунув слідом, пояснюючи, що встиг щойно пообідати, нарешті пані Марія погодилася на чай, і капітан, відчувши, що справді втомився, почав стягати шинелю, зняв чоботи та пас з пістолетом, сів у фотель і простягнув натруджені ноги, відчуваючи розслабленість і духовну умиротвореність від шуму води у ванній, від м'якого торшерового світла і від легких кроків пані Марії, яка сновигала десь у передпокої чи в кухні.

Капітан не помітив, як вона з'явилася на порозі спальні, – стояла, тримаючи найкращу свою вазу з матового гутного скла, повну зібраних Толкуновим гвоздик.

– Дивіться, як красиво, – мовила радісно, – а ви казали – прив'яли… Відійдуть і стоятимуть. Чуєте, як пахнуть?

Капітан підвівся, справді відчувши аромат квітів, і хотів сказати, що радий та навіть щасливий, проте пані Марія крутнулася на порозі і одразу зникла. Толкунов постояв трохи й пішов за нею, але жінка, поставивши вазу посеред столу, замахала на нього руками й наказала відпочивати, поки вона не закінчить прати.

Капітан хотів заперечити й сказати, що він би з радістю подивився, як вона пере, що це споглядання принесло б йому задоволення, та пані Марія дотримувалася зовсім протилежної точки зору й рішуче відправила його до спальні.

Може, вона вже закінчувала роботу, а може, просто відклала її, бо з'явилася зачесана й напудрена хвилин через десять чи п'ятнадцять – зовсім малий строк для жінка яка взялася поліпшувати свою зовнішність. Проте Толкунов не був обізнаний з такими тонкощами, чверть години видалася йому довгою, крім того, ненапудрене розчервоніле й з краплинками поту обличчя пані Марії подобалося йому більше, ніж підфарбоване, однак він посоромився сказати це, цілком резонно збагнувши, що жінки в цих питаннях досвідченіші і їм усе одно нічого не доведеш. Пошкодував він також, що пані Марія знову одягнула довгий халат – він ховав її стрункі ніжки, сіра бавовняна робоча сукенка в капітанових очах все ж мала свої переваги.

Пані Марія налила чай у чашки фарфорового парадного сервізу, покалатала ложечкою в своїй, подивилася на Толкунова уважно, наче вивчала його, й мовила, буцім пробачалася, так само, коли капітан тільки зайшов до квартири:

– Вдома завжди багато роботи, а завтра треба їхати в село, от і довелося прати. До речі, приготуйте вашу білизну, я виперу. І майорову.

Толкунову зробилося незручно, й він хотів сказати, що вони з Бобрьонком звикли або прати самі, або одержувати чисту в старшини Гулька, але він думав зовсім про інше, його злякало й вразило зовсім інше – мимохідь кинуті слова про те, що «завтра треба їхати на село», і каштан запитав:

– Збираєтесь від'їжджати?

– Треба завтра на село до сина…

Пані Марія продовжувала калатати ложечкою в чашці, проте дивилася на Толкунова пильно, не відводячи очей, вона вперше сказала про сина й хотіла знати, яке це справило враження, однак Толкунов або не почув, або не надав цьому значення, його стурбувало, що завтра, повернувшись до цього затишного мешкання, не побачить господині, і він запитав:

– Надовго їдете?

– Завтра ввечері повернусь. Або післязавтра вранці. Треба завезти синові теплий одяг.

Вона вдруге сказала про сина, буцім наголошувала на цьому, й подивилася на Толкунова виклично й навіть зухвало. Та ця новина аніскілечки не збентежила й не засмутила капітана, звичайно, він не знав, що пані Марія має дитину, але подумав, що чомусь був упевнений в цьому, підсвідомо догадувався.

– Маєте сина? – запитав просто й доброзичливо. – Велий?

– Маю… – Дивилася насторожено и тривожно, доброзичливість у тоні Толкунова збентежила її, певно, чекала всього, крім неї, або сприйняла її як байдужість, а саме байдужість була для неї нестерпною, бо губи в пані Марії затрусилися і сказала глухо: – Вже великий хлопець, шість років, і живе на селі в діда й баби. Під Щирцем, може, чули?

Толкунов проїжджав цю станцію раніше поїздом і тільки сьогодні вантажівкою, не звертав на неї уваги, але тепер, виявилось, вона теж щось значила для нього, і капітан відповів:

– Чув.

– То завтра я їду туди.

– Повертайтесь увечері, – нараз попросив Толкунов якось жалібно й відразу збентежився і від свого тону, і від самого прохання. Подумав і додав: – Може, приїдете з сином?

Пані Марія не повірила:

– Для чого вам тут дитина? Зайві клопоти… – однак дивилася немигаюче й пальці, що тягнулися до чашки, ледь-ледь тремтіли.

Проте Толкунов не бачив ані цього тремтіння, ані настороженості та очікування в погляді пані Марії, цих кількох секунд йому вистачило, щоб призвичаїтися до її повідомлення, більш того, воно порадувало його – пані Марія виявилась справжньою жінкою, господинею, матір'ю, він мусив сприймати її саме такою і такою прийняти в своє життя – капітан уперше подумав, що хоче прийняти її в своє життя, точніше, десь він уже й раніше думав про це, однак не так переконано й рішуче, але тепер раптом відчув відповідальність і за неї, і за дитину – постатечнішав, як кожен справжній чоловік, котрому доводиться брати на себе ношу, і мовив вагомо – не наказував та й не просив:

– Привезіть хлопця.

Зиркнув на пані Марію і побачив, як зволожилися її очі, мабуть, жінка зрозуміла його й відразу підкорилася, проте відповіла все ж невизначено – лишала йому право вибору й відступу: – Якщо ви вже так хочете…

– Хочу.

– Добре, – погодилася і підлила капітанові чаю. Вони допили його мовчки – Толкунов хотів розпитати пані Марію про батьків під Щирцем: як там ведеться її синові, чи не потребує чогось, та відчув, що ця розмова зараз не до душі господині, сидів, мовчав і думав, як же сказати їй, про свої почуття, але не знаходив слів, відчував, що мовчання і незручність затягуються, однак тільки сопів потихеньку, з жахом думаючи, що з кожною хвилиною наближається час, коли треба подякувати пані Марії і йти до спальні.

А вона не дивилася на нього, правицею тримала поли халата, прикриваючи груди, лівою ж рукою для чогось переставляла чашки на столі й цукорницю, хотіла щось запропонувати, однак також не зважувалась, нарешті все ж зважилася і запитала:

– Пан капітан ще не хоче відпочивати?

Хоч і була за спиною безсонна ніч і напружений день у чеканні агента, Толкунов одповів, аніскілечки не покрививши душею:

– Зовсім.

– Хочете, я вам зіграю? – стрельнула на нього очима й почервоніла, як дитина, що зізналася в негарному вчинку.

– Що? – не зрозумів Толкунов.

– Хочете послухати, як я граю?

– На чому? – здивувався щиро.

– На піаніно.

– Ви?

– Не вірите?

– Ні, чому ж… – Толкунов обвів поглядом кімнату, але, так і не знайшовши інструмента, мовив недовірливо: – Але ж я не бачу…

– Фортепіано не маємо… – скрушно похитала головою пані Марія. – Не спромоглися придбати…

Толкунов здивовано зиркнув на неї, і невідомо було, що більше здивувало його: те, що жінка так вільно вимовила слово, яке він не вживав зовсім і тільки чув кілька разів по радіо, – «фортепіано», чи те, що скаржилась на відсутність інструмента, йому взагалі ніколи не спадало на думку, що можна мати у власному помешканні піаніно, це, на його глибоке переконання, могли дозволити собі лише музиканти або професори чи академіки, правда, додумав, а як бути дітям прибиральниці чи звичайної робітниці, котрі хочуть вчитися грати й стати музикантами?

Не тільки ж професоровим дочкам та синам бути піаністами, а й дитині пані Марії. Але ж існують клуби, палаци піонерів, різні червоні кутки, де пацанам можна вчитися – він подумав про це з полегшенням, вирішивши, зрештою, цю проблему, однак нараз згадав, що пані Марія пропонує йому послухати, як грає вона сама, – він іронічно стиснув губи, не вірячи, певно, не так зрозумів жінку, ото прати вона ще, звичайно, може, він десь читав чи майор Бобрьонок розповідав, що навіть царські дочки після арешту прали для себе, а от щоб проста жінка, звичайна робітниця грала на піаніно!..

Либонь, пані Марія прочитала сумнів і вагання на капітановому обличчі, бо пояснила:

– Піаніно в сусіда, син у нього грає і мене трохи навчив.

– Чи зручно? – запитав Толкунов.

– Сусід на роботі, хлопець спить, а пані Мирослава лягає пізно, – пояснила господиня. – Вона буде рада познайомитися з паном капітаном.

Це переконало Толкунова, взагалі сьогодні ввечері пані Марія могла переконати його в будь-чому, тим більше, що це хоч трохи відстрочувало його самотність, і капітан рішуче підвівся. Критично зиркнув на свої ноги в капцях, та господиня заспокоїла:

– Там зовсім по-домашньому.

Пані Марія взяла його за руку й повела за собою, він ішов, човгаючи капцями, відчував, як звабливо пахне від неї потрійним одеколоном, – капітан подарував позавчора пані Марії флакон, найкращий одеколон, який продавали в штабному кіоску, і саме те, що запах був рідний і знайомий, і те, що жінка стискала його руку міцно й не збиралася відпускати, надало йому якоїсь святковості й піднесення, немов справді було свято чи неминуче мало статися щось урочисте.

Пані Мирослава зустріла їх шанобливо, мабуть, вона таки зраділа їхньому приходу, бо посміхалася доброзичливо й відразу заметушилася, пропонуючи чай. Толкунов рішуче відмовився, але хазяйка не послухалася і побігла на кухню, а пані Марія потягнула капітана до вітальні, де стояло піаніно.

Кімната була обставлена просто й навіть бідно – стіл із дерев'яними стільцями навколо, пошарпаний диван та піаніно між вікнами, ще комод з розставленими на ньому фотографіями у випиляних з фанери рамках – усе тут було позначено часом, потьмяніло і свідчило про дуже скромний достаток господарів.

Пані Марія посадила Толкунова на диван і підсіла до інструмента, вона озернулася на капітана і засміялася визивно і задерикувато, але в цій задерикуватості він прочитав підспудне збентеження і невпевненість, хотів пересісти з дивана на стілець поруч з піаніно, щоб дивитися на жінку хочь збоку, однак подумав, що, може, заважатиме їй, і лишився на дивані, звідки бачив лише потилицю пані Марії. Зітхнув і поклав руки на коліна, наче не пані Марія, а саме він мав складати екзамен, певно, він тривожився за неї більше, ніж вона сама за себе, бо озирнулася ще раз і мовила високим і ненаруральним голосом, мов конферансье на концерті:

– Композитор Чайковський. Французька пісенька.

Торкнулася клавішів і пройшлася по них пальцями – Толкунов здивувався, бо справді почув музику, не просте брязкання, а мелодію. Людина зі слухом чи елементарно обізнана з музикою, либонь, знайшла б у грі пані Марії тисячу недоліків, але Толкунову подобалось – він дивився, як високо підводить руки пані Марія, як бігають її пльці по клавішах, як напружилася в неї і почервоніла під високо піднятим і заколотом шпильками волоссям потилиця, і подумав, що музика дається пані Марії нелегко, можливо, як йому затримання особливо небезпечних диверсантів.

Капітан підвівся і тихенько, навшпиньках обійшов іі, став так, щоб побачити в профіль, витягнув шію і застиг у позі хлопчака, який випадково побачив недозволене й навіть суворо заборонене, але настільки цікаве, що можна ризикнути й підти на будь-яке покарання.

Пані Марія грала старатливо, вона старалася так, що висунула кінчик язика, дихала важко і приспішливо – нараз Толкунов усвідомив, що і старатливість, і знервованість викликані його присутністю, що пані Марія це робить саме для нього і їй зовсім не байдуже, яке враження справить її гра на капітана.

Толкунов нечутно відступив до дивана і сів обережно, аби не рипнула жодна пружина, відчув, що музика схвилювала його, – може, вперше в житті якась французька пісенька, а не марш чи стройова бравурна пісня так подіяла на нього, і, коли згас останній акорд, він підвівся і зааплодував голосно ій радісно, як запеклий театрал улюбленному артистові.

Бачив як підвелася з-за інструмента пані Марія, як щасливо і спантеличено озирнулася на нього, як почервоніла від задоволення і навіть зробила щось подібне чи то до поклону, чи то до кніксену, це зовсім розчулило його – Толкунов ступив уперед і взяв пані Марію за руку, стиснув її і нараз відчув, що міг би й поцілувати, але одразу ж відкинув цю думку як недостойну й недоречну, потиснув руку ще раз і мовив зовсім відверто:

– Здорово.

– Ви й спрвді вважаете? – зашарілася, та очі радісно зблиснули.

– Звичайно, я не знавець, але сподобалось.

– Мені приємно чути це.

– Ніколи не гадав…

Пані Марія удавано недбало махнула рукою.

– Так, для душі, – заперечила. – Кажуть, музикою слід займатися серьозно, а мені випадає нечасто, та й піаніно нема.

Толкунов хотів сказати, що це не така й велика проблема, що гроші, зрештою, можна зібрати, он хлопці мають які трофейні акордеони, а він не гірший за інших, правда, допомогає сестрі, проте має трохи заощаджень, але промовчав, а пані Марія рішуче закрила кришку інструмента.

Толкунов не просив її зіграти ще, десь підсвідомо розумів, що жінка вклала у французьку пісеньку всі свої емоції, що краще вона сьогодні вже нічого не зіграє і що нинішній вечір дався ій не так уже й просто.

Капітан не відпускав руки пані Марії, а вона не робила спроб відняти її, спробував пригорнути до себе жінку, та зовсім невчасно до кімнати зазаирнула пані Мирослава й повідомила, що чай готовий, – пані Марія вивільнила руку й, взявши капітана за лікоть, повернула його до дверей, а Толкунов, йдучі до кухні, звідки вже пахло чаєм, думав: найкращий в світі чай вже не смакуватиме йому.

Але пані Марія тримала за лікоть капітана міцно, це трохи поліпшило йому настрій, і Толкунов зовсім спокійно сприйняв дзвінок у передпокої і появу Бобрьонка – майор цілком резонно догадався, де вони з пані Марією. Він спорожнив аж дві чашки чаю, поблажливо вислухав капітанові відгуки щодо виконавської майстерності пані Марії. Толкунову, правда, не дуже сподобалась ця поблажливість, однак він промовчав, вирішивши: ніщо не зіпсує йому цей вечір, навіть не зовсім своєчасна майорова поява.

Толкунов подивився на пані Марію, вона одразу зрозуміла його й ледь помітно на знак згоди опустила вії, і капітан нараз збагнув, що жити на світі варто не тільки заради знешкодження чергового диверсанта чи резидента, котрий ось уже який день вислизає з їхніх рук, а й заради цього погляду з напівопущених вій і посмішки, від якої в пані Марії з'являються на щоках найсимпатичніші ямочки.

Прочісування Богданівни почали з шостої ранку кількома групами, поділивши між ними численні вулиці й завулки. Бобрьонкові з Толкуновим дісталася довга кривуляста вулиця від кінцевої трамвайної зупинки й чотири невеличких бічних. Вулицю було забруковано, і обабіч тягнулися викладені цементними плитами тротуари, та до завулків цивілізація ще не дійшла і в дощову погоду до крайніх садиб діставалися хіба що в гумових чоботах.

До десятої ранку розшукувачі проминули лише половину вулиці й зараз повернули до бічної, де стояли чотири будинки за високими дерев'яними парканами.

Хвіртка першої садиби була розчахнута, й Бобрьонок зайшов, не стукаючи. Будинок стояв біля самих воріт, а за ним росли величезний волоський горіх і ще кілька плодових дерев, попід якими буяли бур'яни. Взагалі садиба вражала невхоженістю – ні клумб з квітами, ні грядой з городиною, дерева, кілька смородинових кущів і бур'яни.

Толкунов випередив Бобрьонка і обігнув будинок, щоб подивитися, чи нема другого виходу. Не знайшовши, все ж зробив знак двом солдатам, що супроводжували їх, зайняти місця в саду – тепер вони оточили будинок, і ніхто не міг залишити його непоміченим.

Бобрьонок голосно покахикав, та в будинку панувало мовчання. Майор почекав кілька секунд і піднявся на ґанок. Подзвонив, але безрезультатно, можливо, дзвінок не працював, і майор постукав делікатно, пучками, ніхто в відгукнувся, Бобрьонок смикнув двері, вони не піддалйсЯі і тоді майор постукав голосно, кулаком.

– Невже нікого нема? – Толкунов став поруч і затарабанив владно й настирливо.

– Ну, чого бешкетуєш? – почувся нарешті за дверима тихий старечий голос, і двері відчинила бабуся – старезна, запнута чорною хусткою і з палицею в руці.

«Зовсім баба-яга», – роздратовано подумав Толкунов і запитав також роздратовано:

– Чому не відчиняєте?

– Так не дочуваю ж, – нараз стара посміхнулася йому зовсім ласкаво, і Толкунову зробилося соромно, що навіть подумки облаяв її. – Стара вже, синку.

Бобрьонок виступив уперед і пояснив:

– Патруль з комендатури міста. Перевірка документів. Хто, крім вас, є в домі?

– Я сама, синку. Проходьте, чого стояти на ґанку? – Вона повернулася і пішла, важко спираючись на палицю, хильцем і човгаючи ногами, взутими в капці без задників.

Бабця зупинилася на порозі великої, темнуватої і неприбраної кімнати – на столі стояв брудний посуд, а на тахті хтось полишив пожмакану ковдру. В кімнаті була атмосфера того ж запустіння і невхоженості, що й на дворі. Бобрьонок зайшов до неї, а Толкунов лишився в передпокої – майор знав, що той зараз обдивиться помешкання, хоча й без цього догадувався, що в цьому домі нема тих, кого вони розшукують.

– Ти сідай, синку, а я постою, – бо мені встати й розігнутися потім важко, як ляжу, то вже лежу й лежу…

– Хто господар будинку? – запитав Бобрьонок, проігнорувавши бабусине запрошення.

– Моя дочка, хто ж іще?

– Прізвище?

– Волянючкою зветься. Волянюк Наталія Петрівна. – Де вона?

– На роботі. У крамниці працює.

– Хто ще живе з вами? – Бобрьонок запитував, не підвищуючи голос, бабця відповідала одразу, отже, чула добре, – виходить, казала неправду, й це не сподобалося майорові. Зовсім притишив тон, бабця зиркнула на нього невдоволено й мовила, дивлячись прозорими й бляклими від старості очима:

– Ти, синку, мене не перевіряй, я – коли як, іноді добре чую, ` іноді щось найде – у вухо горлай, анічичирк…

Бобрьонок засміявся і повторив запитайня:

– Хто з вами живе?

– Ніхто.

– Тільки ви з дочкою?

– Так.

– А чоловіки?

– Один був, зять мій, та на війні.

– Давно?

– Одколи совіти прийшли.

– Квартирантів не маєте?

– Бог милував.

У дверях з'явився Толкунов, він подав знак, що все в порядку, і Бобрьонок просто так, для годиться, поставив бабусі ще одне запитання:

– А у ваших сусідів?.. Не знаєте, квартиранти є? Може, військові мешкають?

– Та мешкають, – ствердила стара. – У брата мого мешкають, на сусідньому подвір'ї.

– Вашого брата?

– Так, Картошем зветься. Сергій Петрович Картош, поруч за зеленим парканом.

– І багато в нього військових?

– Двоє.

– А ви їх, бабусю, бачили?

– Чом не бачити, по сусідству жиємо.

– І в яких же вони чинах? Бабця стукнула палицею об підлогу.

– Попитай щось легше. Не розбираюсь я у ваших чинах.

Бобрьонок повагався трохи й витягнув з нагрудної кишені гімнастерки фото вбитого агента. Показав бабусі.

– Не один з них?

Вона взяла знімок покрученими пальцями, вдивлялась жадібно й цікаво, але похитала головою і віддала фото з жалем.

– Не знаю, – мовила скрушно. – А за що його вбили? Бобрьонок зігнорував її запитання і сказав розчаровано:

– Отже, не він…

– Не знаю, – повторила. – Я цих військових, що в брата мешкають, зблизька не бачила.

Бобрьонок рішуче відібрав у неї знімок, зиркнув Толкунова – той зрозумів його без слів і вислизнув на по двір'я. А Бобрьонок посунув за ним, супроводжуваний бабусею.

– Ми квартирантів не пускаємо, – сказала йому вслід. – Дочка працює, я вже немічна, а за квартирантами ходити слід, особливо за військовими, і те їм треба, і те дай, а де взяти? Одні клопоти… А брат у мене ще молодий, на п'ятнадцять років молодший, і будинок у нього вільний, сини в армії, а він ще гроші любить…

Ця інформація вже не дуже цікавила Бобрьонка – проминув розчахнуту хвіртку й побачив, що Толкунов з патрульними солдатами заходять до садиби за зеленим парканом…

Вона була повною протилежністю попередній. Чисто підметена цегляна доріжка від хвіртки до будинку, обсаджена квітуючими жоржинами, побілені яблуні, що гнулися під вагою червоних плодів, розпушена навколо аґрусових та смородинових кущів земля.

Толкунов з солдатами швидко подолали відстань до будинку, капітан югнув за ріг, мало не одразу визирнув звідти й поманив Бобрьонка. Майор не забарився, обігнув дім і побачив сухого, сивого, одягнутого в темну фланелеву сорочку дідугана. Той дивився на капітана спантеличено, а Толкунов, зробивши йому знак, аби мовчав, швидко підвівся на ґанок і зник за дверима.

Майор підійшов до старого, запитав:

– У вас квартирують військові?

– Я вже сказав капітанові, тераз їх нема.

– Коли пішли?

– Вчора.

Майор стримався, щоб не вилаятися. Витягнув фото білявого шпигуна, подав дідові.

– Федір!.. – вигукнув той здивовано. – Що з ним?

– Один з ваших постояльців?

– Так, лейтенант Федір Гріш.

– А другий?

– Майор Гаркуша.

– І давно вони у вас?

– А як червоні зайшли…

– І весь час тут?

– Ну чому ж тут? Люди військові, сьогодні вдома, завтра пошлють кудись.

На ґанку з'явився Толкунов. Не сказав ні слова, тільки похитав головою.

– Вони? – запитав лаконічно.

Бобрьонок кивнув.

– Пішли, діду, до хати, – запропонував, – бо розмова в нас не така вже й проста..

– Пішли, – погодився охоче. – Чом не побалакати? А що з Федором? Такий гарний хлоп…

Майор не відповів – пропустив старого поперед себе й війшов на ґанок. Толкунов, наказавши солдатам чатувати на подвір'ї, рушив за ним.

Дім складався з двох досить великих кімнат, кухні й комірчини. Не треба було й запитувати, де мешкали квартиранти, – у більшій кімнаті, з вікон якої добре проглядалася хвіртка. Тут стояли два акуратно заправлені ліжка, біля одного з них лежала на тумбочці розкрита книжка, й протяг гортав сторінки.

Бобрьонок розчинив шафу. Кітель з майорськими погонами й двома орденами – Червоного Прапора та Вітчизняної війни другого ступеня, валіза й мішок з речами.

Толкунов поклав валізу на стіл, а майор узявся за мішок. Швидко перебрали речі й не знайшли нічого підозрілого: білизна, гімнастерки, одеколон, мило, шкарпетки. Книжки радянських видавництв – жодної фотографії, зошита, блокнота, жодної дрібниці, якими обростають військові у своїх мандрах по фронтових дорогах.

Господар здивовано дивився на самоправство військових з червоними пов'язками на руках, нарешті не витримав.

– То, прошу вас, у мене також мешкають офіцери, бачите, – тицьнув пальцем на розкриту шафу, з якої визирав кітель з орденами, – фронтові герої, а ви, не питаючись дозволу!.. На якій підставі, прошу я вас?

Бобрьонкові не хотілося сперечатися з ним, то більше до часу відкривати справжню мету їхніх відвідин. Пояснив:

– Бачили, шановний, загинув лейтенант Федір Гріш. Убито його, от і розбираємось…

Старий збентежено покрутив головою.

– Файний хлоп був, – мовив розгублено. – Хто ж його? Бо фронт, вибачте, далеко.

– Фронт зараз усюди, шановний, – пояснив Толкунов. Він міг би сказати, що одна з найнебезпечніших ділянок фронту ще вчора пролягала по зовні мирній та навіть ідилічній дідовій садибі за зеленим парканом, однак тільки кахикнув і витрусив з валізи решту речей. Обстукав дно і, упевнившись, що нема подвійного, перезирнувся з Бобрьонком. Той зрозумів його й наказав господареві:

– Ви, Сергію Петровичу, почекайте в своїй кімнаті. Ми вас покличемо, згода?

Офіцери з червоними пов'язками знали навіть, як його звати, певно, це зовсім переконало старого, що люди справді державні й мають право порядкувати в помешканні.

– Прошу. – погодився і пішов.

Толкунов почав складати в мішок викинуті речі. Усе на місці, – сказав. – Бритва, рушникц, зубций шок. Одеколон і мило. Лейтенант нікуди не поспішав, усе акуратно складене.

– Чого не можна сказати про майора, – вставив Бобрьонок. – Нема ні бритви, ні зубної щітки, ні порошку.

– Його попередили про провал Федора Гроша, й він накивав п'ятами, – констатував Толкунов. – Той зчіплювач вагонів, якого проґавив молодший лейтенант Хлонь.

Бобрьонок сів на ліжко, акуратно заправлене товстою суконною ковдрою. Подумав: не минуло й доби, як на ньому вилежувався резидент. Он у шафі кітель з орденами – простягни руку, помацаєш, книжка на тумбочці й хромові чоботи попід ліжком. Нові, начищені. Відчував тут себе як удома – здається, ще пахне ним…

Бобрьонок і справді втягнув носом повітря, але почув тільки слабкий запах одеколону й лежалих речей, розкиданих на столі.

– Негарно… – зітхнув. – Зовсім негарно.

– Куди вже… – підтримав його Толкунов. – Вони й так були на стрьомі, а тепер і поготів.

Раптом майор роздратовано вдарив кулаком по акуратно заправленому ліжку.

– Сучий син! – вигукнув.

– Кинь, – спокійно обірвав його Толкунов. – Лайкою не зарадиш. Усе ж ми підрізали йому крильця.

– Трохи.

– Не кажи. Зараз розпитаємо старого – усний портрет матимемо, а може, взагалі щось цікаве…

– Давай діда, – погодився Бобрьонок.

Старий зупинився біля порога, стояв відчужено, наче не в своему домі, а в гостях у незнайомих людей. Бобрьонок подав йому стілець, сказав, посміхнувшись сердечно:

– Хочемо з вами побалакати, Сергію Петровичу. Про ваших пожильців.

– Чому не побалакати? Можна… А що з ними?

– Погані справи.

– Куди ж гірше, – погодився, – коли людину вбито… І хто ж його?

Бобрьонок пропустив повз вуха дідове запитання і мовив з притиском:

– Сергію Петровичу, мусите нам допомогти у дуже вакливій справі.

– Якщо зможу, допоможу.

– Згадайте, коли вперше прийшли до вас майор з лейтенантом?

– Ну, числа не пам'ятаю. Через тиждень чи днів через шість, як прийшла Червона Армія.

– Вони з'явилися самі чи хтось привів?

– Самі.

– Звідки ж могли знати, що маєте вільне приміщення?

– А їм Грицько сказав.

– Який Грицько?

– Сусіда мій, – старий кивнув кудись назад, на стінку. – Григорій Якимович Сойка. Працює на станції.

– Залізничник? – потягнувся до діда Толкунов.

– Точно.

– Звідки знаєте?

– А хто ж не знає, що Сойка на станції працює?

– Звідки ви знаєте, що саме Сойка надіслав цих військових?

– Вони й сказали.

– І ви погодились їх поселити? – запитав Бобрьонок, зробивши Толкунову застережливий знак.

– А чом не пустити? Місця досить, та й не задарма. Війна зараз, і сутужно.

– Так, війна, – погодився Бобрьонок, наче й для себе зробив це відкриття. – Казали, де працюють?

– Так військова ж таємниця!

– Але ж з розмов завжди можна щось зрозуміти. А ви людина тямуща!..

– Ні, – заперечив дід, – вони при мені про себе нічого не казали. Зовсім нічого.

Бобрьонок запитав:

– Коли востаннє бачили їх?

– Федора позавчора. А майор учора пішов.

– Коли?

– Сторожем я і добу чергую, – пояснив старий. – Учора повертаюсь з роботи під вечір, а майор назустріч ж з валізкою.

– Куди пішов?

– Куди ж іти, до трамвая. Бобрьонок замислився на мить і запитав:

– Коли йшли додому, нікого не зустріли? Ніхто не виходив з вашої садиби? Може, ще раніше зустріли когось незнайомого?

Картош одповів, не задумуючись:

Бачив. Я ще подумав, гість від Сойки. Бо в залізавшому кашкеті.

Усе збігалося, і Бобрьонок, перезирнувшись з Толкуновим, уточнив:

– Молодий чи літній?

– Молодий, зовсім ще молодий, років тридцяти.

– Лисий? – не витримав Толкунов.

– У кашкеті ж…

– Опишіть його, – попросив Бобрьонок. – Як виглядав?

Картош замислився. Шкіра на його чолі пішла зморшками, й Бобрьонок приготувався вислухати докладний опис Рубаса, однак старий мовив безпорадно:

– Молодий, отже… Ну і все…

– Якого зросту?

– Високий. Толкунов випростався.

– Вищий за мене?

– Такий, як ви. В самий раз.

– А майор Гаркуша? – попросив Бобрьонок. – Опишіть його.

– Здоровий, – пожвавішав дід. – Моцний чоловік, років сорок уже має, в соку, отже.

– Білявий чи брюнет?

– Чорнявий.

– Вуса?

– Ні, голиться щодня, скаржився, щетина в нього росте, лез не наберешся… – Подумав трохи й додав: – Горбоносий, обличчя довге, й чуприна чорна. Гордовитий чоловік, справжній офіцер, прошу я вас.

– Що носив: шинелю чи плащ?

– У шинелях обидва. Гріш ще плаща мав.

– У Гаркуші пілотка чи кашкет?

– Файного кашкета носив, майже нового.

– А шинеля стара?

– Це у Федора стара, а панові майорові не личило… Бобрьонок глянув на кинуті біля ліжка начищені хрові чоботи. Запитав:

– Мав ще чоботи?

– Пан майор беріг взуття, – пояснив старий. – Коли у відрядження, то в ялових.

– Звідки знаєте, що їздив у відрядження?

– А що ж тут неясного? Коли з валізкою та в ялових чоботах, – отже, їде…

– І вчора з валізкою?

– Я ж казав…

– Попередив, коли повернеться?

– Сьогодні чи завтра.

Бобрьонок подумав: довгенько доведеться чекати дідові. Проте сказав зовсім інше:

– Нам, шановний Сергію Петровичу, треба терміново побачити майора Гаркушу. Де його знайти?

– Вам краще знати.

У цій відповіді був сенс, і Бобрьонок вирішив, що варто трохи відкритися дідові. Все одно доведеться лишати в будинку засідку, старий і так догадається, що до чого, Тому й мовив:

– Розшукуємо ми майора Гаркушу. Зник він, десь переховується, і треба знайти. Може, вам дещо відоме?

Старий подумав і похитав головою. Вигляд у нього був явно збентежений.

– Ні, – одповів, – ніц не знаю. Але ж, – нараз сіпнувся на стільці, – Федора вбито, майор щез… – Очі в нього потемнішали, й він запитав: – А ви їх розшукуєте? Виходить…

– Що виходить, те виходить… – недвозначно зауважив Толкунов. – Негарно виходить.

– Що вони вчинили?

– Багато від нас хочете, діду.

– Так, розумію, військова таємниця, мені це відомо, сам служив у війську. Ще цісаревому.

– Хто приходив до ваших пожильців?

– Може, без мене, бо я не бачив.

– А жінки?

– Ні, – похитав головою, – вони сюди нікого не водили. У місті бачив з дівчатами, а сюди ні-ні…

– У місті, з дівчатами? – поцікавився Бобрьонок. – І гарні дівчата?

– Одна була – файна дівка, біла зовсім, і я вам скажу – все має, вродлива, отже, і в тілі.

– Пофарбована?

– То поляки завели, – переконано мовив дід. – Раніше білявка чи чорнявка – від бога, а пани вигадали: хочеш – біла, хочеш – як циганка, сьогодні одне, завтра друге…

– І де ж ви цю кралю бачили?

– А вона з моїми пожильцями біля їдальні стояла.

– Де?

– Офіцерська їдальня на Пекарській, мусите знати.

– Знаємо. – Бобрьонок подумав трохи й мовив: – Поїдете, діду, з нами. До їдальні.

– Це як же виходить, – примружився злякано. – Хочете мене заарештувати? То за що? Ви із своїми офіцерами самі розбирайтеся. Я їх не знаю і знати не хочу.

– Ні, діду затримувати вас не збираємось. Потребуємо допомоги.

– Але що я можу?

– Там видно буде, діду,-одповів Бобрьонок ухильно й наказав Толкунову: – Збери їхні речі, а я спробую побалакати з дідовим сусідом. З шановним Григорієм Якимовичем Сойкою.

Толкунов схвально нахилив голову..

– Патруль лишаємо тут? – запитав.

– Так, вони хлопці тямущі й півгодини посидять у домі самі. Поки полковник не надішле підкріплення.

Григорій Якимович Сойка спав після нічного чергування. Жінка розбудила його, і він вийшов до передпокою в спідній білизні – позіхав і тер груди долонями, намагаючись прогнати сон. Побачивши Бобрьонка, не злякався й не захвилювався, тільки потупцював босими ногами й мовив:

– Я дуже перепрошую, зараз одягнуся, не знав, що такий шановний пан…

– Не треба,-зупинив його Бобрьонок, – дві хвилини, більше я вас не затримаю.

Сойка знову потупцював босими ногами, позіхнув і погодився:

– То дуже прошу.

– Ви рекомендували Картошеві в пожильці офіцерів?

– Ну, це ще як розуміти…

– Отак і кажіть: рекомендували?

– Один знайомий поцікавився: у кого є вільне мешкання. Щоб окрема кімната, без дітей і тощо. Спокійно, отже… я і сказав: у Картоша.

– Що за знайомий?

– А-а, є такий, проноза… Дмитро Рубас, у нас на станції працює.

– Ваш добрий знайомий?

– Та ні – «здрастуй, до побачення»… Просто знає, що на Богданівці, а тут люди в своїх будинках живуть, спокій, виходить, і тиша.

– А ви тих офіцерів, Рубасових знайомих, бачили?

– Чому не бачити? Вони не ховалися.

– У місті зустрічали?

– А я в місті рідко буваю. Відчергував – і додому. Справ вистачає.

– Отже, ні з ким їх не бачили?

– Ні. – Сойка позіхнув і запитав: – А що вони?

– Нічого, – відповів Бобрьонок. Йому вже стало ясно: навряд чи Сойці відоме щось цікаве. Майор попрощався з господарем, той позіхнув ще раз і пішов досипати, а Бобрьоиок повернувся на вулицю.

«Віліс» гарчав мотором під Сойчиним подвір'ям. На задньому сидінні поруч Толкунова влаштувався Картош, і видно було, що йому зручно й приємно, всім своїм виглядом показував, якою поважною і значною особою став, – дивився на сестру, що вийшла з подвір'я, зверхньо, і Бобрьонок подумав, як мало іноді потрібно, щоб виявилася та чи інша риса людського характеру.

Майор сів попереду, Картош відкинувся на спинку сидіння і помахав сестрі рукою – зовсім як офіційна особа, що прощається з підлеглими, але Віктор рвонув машину, й діда кинуло вбік, певно, він міг випасти з «віліса», і Толкунов притримав його за плече. Либонь, увесь ефект був зіпсований, та дід оговтався швидко – випростався на сидінні й застиг бундючно, лише скошуючи очі на перехожих.

Вони зайшли до офіцерської їдальні й зайняли окремий столик. Це також сподобалося Картошеві – присунув до себе тарілку з закускою, однак Бобрьонок попросив:

– Гляньте, діду, чи нема тої дівчини? Білявої, з якою бачили ваших пожильців?

Залом сновигали офіціантки з підносами, кілька з них були фарбовані блондинки, і Картош почав розглядати їх. Він цікаво крутив головою, видно, дуже хотілося прислужитися своїм новим знайомим, проте Федорової дівчини серед білявок не впізнав. І тоді Бобрьонок, лишивши старого з Толкуновим, подався до начальника їдальні.

Моложавий, але статечний капітан інтендантської служби зрозумів його, з півслова. Він сам не без інтересу подивився на фотографію того, хто видавав себе за лейтенанта Федора Гроша, і похитав головою: на жаль, не запам'ятав цього офіцера. Але в дівчат, він висловив своє глибоке переконання в цьому, на таких молодиків значно краща пам'ять. І зараз він організуе офіціанток.

Перші дві дівчини, яких інтендант привів до кабінету, якщо можна було назвати кабінетом закапелок за кухнею завлений ящиками, не впізнали Федора. Роздивлялися уважно та штовхали одна одну ліктями, їх явно цікавив більше Бобрьонок, особливо жіночку з високими грудьми, на майорів смак, надто високими; до того ж відверто оголеними. Офіціантка поправила фартух, від чого її груди випнулися ще вище, й мовила скрушно:

– Хто це його? Гарний лейтенант!

– Він столувався у вас. Не пам'ятаєте?

– Не в мене.

– Хіба пам'ятаєте всіх своїх клієнтів?

– Ну, мабуть, не всіх, багато тут… – либонь, хотіла сказати «підтоптаних та зовсім старих», але додала: – різних офіцерів… А цей ставний…

Вона ще раз стрельнула на Бобрьонка очима й пішла у супроводі подруги, кинувши на прощання:

– А ви, майоре, сідайте за мій столик, не пошкодуєте. Готують у нас смачно, а я не затримаю.

Інтендант привів ще двох дівчат мало не одразу, однак вони також не впізнали Гроша. Потім до закапелка зайшли аж троє, вони ледь втиснулися в нього, стояли, розглядаючи фото, передавали з рук у руки, і нарешті висока й повнувата, але зовсім ще молода офіціантка вигукнула:

– Дівчатка, це ж Людчин лейтенант, Федько!

– Так, Федько, – ствердила друга, – що з ним?

– Загинув, – коротко пояснив Бобрьонок, відчувши приспішений стукіт серця. – Кажете, Людчин?

– Людки Платової, – пояснила висока дівчина. – Вона з ним гуляє. Гуляла… – поправилась.

– Давайте сюди вашу Люду Платову! – Бобрьонок зрадів, певно, як учений, котрий усвідомив, що зробив відкриття.

– Вихідна, – остудив його інтендант,

– Адреса?..

– Тут недалеко, біля Личаківки. Хочете, покажу?

Майор хотів, і навіть дуже, – інтендант третім умостився на задньому сидінні, і «віліс» рвонув по Пекарській до очаківського кладовища.

Людмила Платова мешкала в маленькому приватному будиночку, інтендант, видно, добре знав свої кадри, бо просто потарабанив пальцями у вікно поруч входу, і фіранка одразу відсунулась. Бобрьонок побачив справді вродву блондинку з пишним волоссям.

– Вийди, Людо, – наказав інтендант.

Дівчина кивнула, проте з'явилася не одразу: що ж, ди, бонь, нема на світі жінки, яка не затримується.

Майор нетерпляче постукав підбором чобота, в душі клянучи всіх жінок світу за тягомотність. Нарешті Платова визирнула з дверей і запитала:

– Ви всі до мене?

– Певно… – почав інтендант.

– І цей? – тицьнула пальцем у Картоша. – Йому ж скоро сто років.

Бобрьонок поморщився: невихованість і навіть грубість Людмили Платової розсердили його.

– Гадаєте, гуляти до вас приїхали? – запитав роздратовано.

Але офіціантка не збентежилась:

– Компанія підходяща, і можна дещо організувати… А дідуся одразу покладемо люлі-люлі…

Толкунов підійшов до неї, міцно взяв за лікоть.

– Облиш, – наказав суворо, – і не блазнюй. Теж мені бандерша знайшлася. – Взяв у Бобрьонка фото Гроша, підніс мало не під самісінькі очі Платової. – Твій хахаль? – запитав.

Бобрьонок побачив, як кров відлила від щік дівчини. Нахабство сповзло з неї одразу, обличчя витягнулося, і очі злякано закліпали.

– Федір! – вигукнула. – Як же так?

– Знаєш його? – Толкунов сильніше стиснув її руку.

– Федір Гріш…

– Усе правильно. А його товариша майора знаєш?

– Гаркушу?

– Кого ж іще, звичайно, Гаркушу, де він зараз?

– У Стефки.

– Не помиляєшся? – запитав Толкунов, наче знав і Стефку, і де вона мешкає.

– Учора ми просиділи разом цілий вечір. Але ж Федір! Гаркуша казав: у відрядженні.

– З якого не повертаються, – уточнив Толкунов. – І майор залишився у Стефки? – нарешті він відпустив лікоть дівчини, і та почала розтирати почервонілу шкіру.

– Стефка закохана в нього по вуха, – повідомила. – Майор хоче одружитися з нею.

– Він ночував у Стефанії?

– А що, заборонено?

– Хто така Стефка?

– Ященко? – раптом запитав інтендант у Платової. Та кивнула й начальник їдальні пояснив розшукувачам: – Стефанія Ященко, наша офіціантка.

– Вона, працює сьогодні?

– Так.

– Ми не бачились з нею?

– Ні, ще не встигли.

Толкунов подумав, чудово, що Ященко не встигли по казати фото Федора Гроша, проте офіціантка, котра впізнала його, могла бовкнути… А ця Стефанія Ященко повідомити Гаркуші…

Він зиркнув на Бобрьонка, певне, майор думав так само, бо наказав:

– Швидше… швидше назад до їдальні!

Картош також посунув до машини, та капітан зупинив його.

– Їдь додому, діду, – попросив. – Нікому й нічого не кажи, повертайся на Богданівку й тримай язика за зубами.

Дід зупинився на тротуарі розгублено, а Толкунов підштовхнув до «віліса» біляву красуню. Власне, тепер вона була не дуже потрібна розшукувачам, та про всяк випадок воліли мати під руками.

Вони повернулися до їдальні вчасно, як на розсуд Бобрьонка, навіть дуже вчасно, бо Стефанія Ященко вже знала про загибель Федора Гроша. Та й як могла не знати, в жіночому колективі приховати взагалі нічого неможливо, особливо таку звістку. Щоправда, смерть лейтенанта не дуже вразила Ященко, стояла в інтендантовому закапелку зовсім не засмучена, і цікаві вогники горіли в її очах.

– У вас удома телефон є? – це було найперше запитання Бобрьонка.

– Звідки? – похитала головою, і в майора трохи відлягло від серця: отже, попередити Гаркушу ще не встигла.

– Знаєте майора Гаркушу?

Облаччя Ященко розпливлося в щасливій посмішці, і и відповіла гордовито:

– Це мій майбутній чоловік!

– Де він?

– А в мене. Де ж іще?

– У вас на квартирі?

– Звичайно. Чекає мене.

Майор зітхнув зовсім спокійно – тепер мав змогу хоч трохи роздивитися Ященко. Жінці за тридцять, навіть під сорок, однак ще збереглася, не дуже вродлива, проте статуриста. Обличчя вилицювате, важку косу закручено на голові, вона немов відтягувала її назад, і це робило Ященко вищою і якоюсь пихатою, буцім дивилася на світ з висоти своєї величі й вважала, що все мусить обертатися навколо неї. Цю зверхність майор уловив і в погляді, який жінка кинула на нього, і нараз усвідомив, від чого все це в Ященко. Ще вчора була звичайнісінькою офіціанткою, яких багато, без певного становища й особливих перспектив, самотня жінка під сорок починає вже втрачати впевненість у собі, але від сьогодні Ященко відчуває себе зовсім іншою, офіцеровою дружиною, панею майоровою, як кажуть у Львові, це відразу поставило її на кілька щаблів вище над усіма офіціантками, мабуть, зрівняло з самим начальником-інтендантом, принаймні має право розмовляти з ним і якимсь не в міру допитливим майором на рівних, а враховуючи жіночу психологію, і зверхньо.

На якусь мить Бобрьонкові зробилося шкода Стефанії Ященко, та лише на мить, не мав часу на сентименти й копирсання в жіночій психології.

– Ваша адреса? – запитав.

– Вулиця Костьольна, тридцять сім. П'ятнадцята квартира.

– На якому поверсі?

– П'ятий. Але для чого це вам?

– Дізнаєтесь, шановна Стефаніє, як вас по батькові? Василівна? Свого часу про все дізнаєтесь. Квартира окрема?

– Так, – одповіла не без пихи. – Окрема двокімнатна. А що з Федором? Як загинув?

Нарешті вона згадала про Гроша, проте без тривоги та особливого співчуття, і майор подумав, що Ященко жінка егоїстична, а може, поглинула в свої почуття і відгородилася ними від навколишнього світу.

– Отак от, загинув… – одповів невизначено й запитав: – Коли Гаркуша на вас чекає?

– Через півгодини закінчую.

Бобрьонок подумав, що Гаркуша міг просто переночувати в офіціантки й давно вже накивав п'ятами, може, йому потрібна була тільки ночівля, але навряд чи: закрутив голову жінці, пообіцяв одружитися, щоб відлежатися в її квартирі, замести сліди. Однак в будь-якому випадку слід було поспішати, й він мовив тоном, що виключав заперечення:

– Зараз ми з вами, Стефаніє Василівно, підскочимо до вас на Костьольну. Маємо справу до майора Гаркуші.

– Робочий день не скінчився…

– Начальство відпустить, так? – майор зиркнув на інтенданта, і той нахилив голову.

– От бачите, все гаразд, прошу до машини. – Він кивнув Толкунову, капітан зрозумів його й пішов з жінкою, а Бобрьонок набрав номер телефону Карого. Виразно зиркнув на начальника, їдальні й той полишив кімнату. Майор доповів Карому про нові обставини з розшуку.

– Костьольна, тридцять сім? – перепитав полковник. – Висилаю на допомогу Сулімова з п'ятьма солдатами. Будинок оточите. Як братимете?

– Позичимо ключі в офіціантки.

– Її в квартиру не пускайте.

– Звичайно, Вадиме Федотовичу. Сулімова чекаємо на Костьольній за два квартали. Цей Гаркуша, мабуть, тертий вовк і брати доведеться акуратно.

– Я виїду сам.

– Ні, Вадиме Федотовичу, – заперечив Бобрьонок дещо фамільярно, зрештою, вони з Карим з'їли пуд солі й міг собі іноді це дозволити, – це не полковницьке діло – брати шпигунів.

– Вважаєте?.. – не зовсім упевнено мовив Карий. – Що ж, дійте, майоре.

Дім на Костьольній стояв у шерезі таких самих кам'яних велетнів, пліч-о-пліч з іншими, був, правда, на поверх вищий за чотириповерхових сусідів і, певно, пишався з цього, бо втупився аж у самісіньке небо крутим червоний черепичним дахом. Через півгодини він був непомітно оточений, і Бобрьонок, взявши ключі в Ященко, залишив її в машині на сусідній вулиці під Вікторовим наглядом. Знав, що'з її квартири є один тільки вихід, тримав ключ від цих дверей і разом з Толкуновим повільно піднімався сходами.

Стефанія пішла на роботу вдосвіта, Гаркуша пролопотів босими ногами до виходу, перевірив, чи добре замкнуті двері і знову заліз до теплої постелі. Задрімав одразу, спав спокійно й бачив рожеві сни: начебто сидить він на березі широкої річки, якою пливуть білі святкові пароплави, з них до берега долітають веселий сміх і музика, паролави наближаються все ближче до Гаркушиного берега, а він бере шмайсера й дає довгу чергу – люди на пароплаві починають метушитися, дехто стрибає з борту у воду а Гаркуша все б'є по них довгими чергами, й на душі в нього світло й радісно.

Остаточно прокинувся Гаркуша вже після дев'ятої, розморений теплою постіллю і солодкими снами. Пружно підвівся і одразу скинув сни, пробіг по квартирі, прислухаючись, та не помітив нічого тривожного.

Зробив зарядку – до поту й знеможення, звик триматися в формі й не дозволяв собі жодного розслаблення. Потім прийняв холодний душ і з задоволенням розтерся чистим рушником, якого дістала з комода Стефанія.

Гаркуша посміхнувся, згадавши, як заклопоталася вчора, побачивши його. Типова квочка. Але чистійка, все в квартирі вилизане, а простирадла накрохмалені й пахнуть одеколоном.

Головне ж: має зовсім окрему квартиру, про яку знав тільки Федір. Однак Федора нема, і ніхто не може навести на нього чекістів.

Лише подумавши про це, Гаркуша відчув, як настрій в нього почав псуватися. Це ж треба, вони разом з гауптштурмфюрером Кранке продумали всі варіанти, здавалося, їхня, група у Львові, законспірована так, що Смершеві ніколи не дістатися до неї, – і ось провал за провалом. Спочатку Грижовська, потім Федір і Рубас, справді, можна повірити, що енкаведистам допомагає сам чорт. Але до цієї квартири їм не дотягнутися…

Подумавши про це, Гаркуша зіщулився. Але ж в разі чого, й він тут, як у «мишоловці». П'ятий поверх- не вистрибнеш…

Повісив рушник і заходився голитися. Звик дотримуватися гігієни, сам прав собі білизну й голився щодня. Звичайно, якщо були для цього умови.

Після гоління Гаркуша обтерся одеколоном, постояв ще перед дзеркалом, милуючись своїм відображенням. Як не як, а в цієї Стефанії губа не з лопуцька, навколо такого чоловіка та ще й з майорськими погонами можна й потанцювати. Тим більше, жінці вже за тридцять і не з перших красунь, тіло, правда, розкішне і в ліжку активна – згадавши ніч, Гаркуша потягнувся, як кіт, відчувши в усьому тілі приємну млість. Але одразу осмикнув себе – не розслаблюватися. Тут, у Львові, ти не для любовних утіх, на твої повідомлення вже другий день чекають у «Цепеліні», а ти шкіриш зуби власному відображенню в дзеркалі.

Проте що зробиш, обставини бувають вищі за людину. Тепер він без зв'язку, і єдиний вихід – пробиватися крізь лінію фронту. Перечекати тут, у Стефанії, кілька днів, поки енкаведисти зовсім не заспокояться, а там хай про нього турбується Палків, цей бандерівський курінний має зв'язки та явки, й перейти фронт у Карпатах не так важко.

Гаркуша ще кілька разів присів, відчуваючи пружність м'язів, – сили йому не позичати, і енкаведистам за ним не угнатися.

Але думка про Смерш знов навела його на невтішні роздуми, і Гаркуша підставив дзиґлика під вузьке, засклене матовим склом віконце, що вело з ванної. Видно, його давно не розчиняли, бо піддалося важко, проте Гаркуша все ж розчинив його й висунувся.

Нічого втішного, вікно виходило кудись у двір, певно, на зовсім іншу вулицю, вузький кам'яний мішок, типовий для старовинних міст.

За кілька метрів від віконечка гострий черепичний дах сусіднього чотириповерхового будинку, далі ще дахи – дахи ледь не до обрію, і всюди люди, багато тисяч людей, серед яких він, Ігор Гаркуша, мусить почуватися в цілковитій безпеці.

Мусить, та не почувається.

Гаркушин погляд зачепився за вузький карниз, що оперізував будинок попід вікнами, мабуть, його спорудили, щоб чіпляти ринви, на мить згадав кадр з якогось авантюрного фільму, коли герой вимушений тікати від переслідувачів по вузькому карнизі, уявив себе в такому становищі, жахнувся і рішуче зачинив віконечко.

Чисте самогубство, і такі трюки проходять лише в кіно – він би зірвався через два кроки.

Гаркуша сердито грюкнув дверима й вийшов до вузького коридорчика, що з'єднував ванну з кухнею, запалив газ і поставив чайник. Сніданок Стефанія лишила на столі, котлети й смажена картопля, солоні огірки, хліб, масло й гарячий солодкий чай – не так уже й погано.

Настрій у Гаркуші одразу поліпшився – відчув голод і прчав розігрівати картоплю.

Поснідавши, Гаркуша, як був, у капцях і трусах, ще раз обійшов квартиру, не розчиняючи вікон, визирнув на вулицю. Звідси можна було розгледіти лише частину бруківки й протилежний тротуар – нічого цікавого, кілька заклопотаних перехожих поспішають кудись, неподалік черга біля продовольчого магазину.

Гаркуша повільно одягнув галіфе й гімнастерку, знайшов у передпокої щітку й почистив чоботи, натягнув їх і притупнув, перевіряючи, як сидять, немов збирався у далеку дорогу, затягнув пас і поправив портупею – сам це знав, для чого робить усе це, інший на його місці вилежувався б у м'якому ліжку під теплою ковдрою, проте Гаркуша не дозволяв собі розслаблення – свіжовиголений напарфумлений, затягнутий ременями сів у крісло з якоюсь книжкою – розкрив, але читати де став, узагалі читав мало, переважно газети та ілюстровані журнали, однак газет не знайшов, а сама назва книжки «Тихий Дон» чомусь уже хилила Гаркушу до сну, то більше, що написав її якийсь червоний письменник, ще до війни Гаркуша чув про галас навколо цієї книжки, а якщо вже там галасували, то для чого читати?

Нараз Гаркуша подумав, що тепер він чітко проводить лінію «тут» і «там», хоч і сидить зараз у червоному Львові, а думає – «там», бо «тут» для нього стала Німеччина, навіть не Німеччина, а все за лінією фронту, і він мусить докласти всіх зусиль, щоб ця лінія не просувалася на захід.

Подумавши про це, Гаркуша засмутився. Певно, Іванців має свіжі й надзвичайно цінні повідомлення про пересування червоних військ, мабуть, вони накопичують сили для прориву, інформація про це конче необхідна німецькому командуванню, а він сидить у затишній квартирі й збирається читати червоного письменника.

Гаркуша люто жбурнув книжку на підлогу. Кляті енкаведисти – загнали його, як вовка, у хащі. Але нічого – менше емоцій, більше спокою і витримки, він ще помститься, він ще повернеться сюди, як повертався не раз.

Гаркуша відчув приплив енергії, скочив з крісла, заходив по кімнаті – зрештою, подумав, а може, всі його заходи перестороги даремні і енкаведисти не знають про його існування?

Цілком імовірно: звідки їм відомо, хто очолює групу, хто старший, хто резидент?

Скільки вже рація не виходить в ефір? Третій день… Федір ніс її з собою – отже, він міг очолювати групу?

Звичайно, міг, і Смерш спокійно зітхнув, відрапорувавши куди слід, що німецьку резидентуру в місті ліквідовано, – і їм спокійніше, і начальство задоволене.

Для чого ж панікувати, ніхто його не шукає, а він втрачає дорогоцінні дні на п'ятому поверсі в м'якому кріслі…

Але хто його тримає тут? Одягнути шинель, що висить у передпокої, забрати гроші й документи, дістатися найближчого телефону, подзвонити Палківу…

Однак як вчили в «Цепеліні»?

Не гарячкуй. Витримка й розсудливість, добре зважити всі шанси. Кранке особливо наголошував: аналіз фактів, холоднокровність, врахування всіх умов…

А Грижовська в енкаведистів. І хто може дати гарантію, що навіть така жінка не скаже все, що знає.

А якщо сказала, то його шукають. Обов'язково шукають, і варто вийти на вулицю…

Гаркуша пішов до етажерки й вибрав нову книжку. Слава богу, знайшовся німецький письменник, якийсь Стефан Цвейг, Гаркуша ніколи не чув про такого, проте німецький письменник, та ще так гарно виданий, не може бути поганим.

Щоправда, видавали червоні, а вони навряд чи надрукували б щось проти себе – зрештою, всі книжки на етажерці видані червоними, не хочеш, не читай, однак що ж робити?

Треба загадати Стефанії, аби дістала газет та журналів, тут у Львові ще є німецькі видання, правда, їй не можна казати, щоб принесла саме німецькі, нехай тягне, що потрапить під руку, дурна жінка, гадає, що й справді обкрутила його.

Але треба вигадати пристойний привід, чому сидить удома й не висовує носа на вулицю…

Не так уже й складно: ниркова хвороба чи просто дається взнаки стара рана й лікарі заборонили йому виходити. Однак Стефанія почне клопотатися, нирки потребують дієти, а йому дієта зараз, перед переходом лінії фронту, абсолютно протипоказана, після рани ж мусили лишитися шрами, – а де їх візьмеш?

Найкращий варіант – контузія, нервовий розлад після неї. Це виправдовуватиме всі його забаганки й дивацтва, принаймні тижневе відкладання їхнього весілля виглядаме зовсім нормально, й Стефанія мусить примиритися з цим.

Дійшовши такого висновку, Гаркуша підбадьорився і ще з пройшовся по квартирі. Шкода, нема радіоприймача, слухав би німецьке зведення, звичайно, брешуть, та іноді навить брехня іде на користь.

А Стефанія жінка чіпка, подумав нараз, он яку квартиру відхопила, певно, в ній за німців мешкала людина заможна – меблі гарні, з червоного дерева, й диван у вітальні великий і м'який. На підлозі килим, правда, дещо потертий, однак ще зовсім пристойний, і, коли б він був справді рядовим червоним майором, не завагався б ані на хвилину. Стефанія розуміється на всіляких утіхах і усвідомлює, що життя стає значно приємнішим, коли спиш на м'якому широкому ліжку та їси з тарілок тонкого фарфору.

Та й квартира зовсім непогана. Від передпокою з вішалкою і дзеркалом ліворуч дві кімнати з широкими вікнами на вулицю. Праворуч кухня, за нею через коридорчик ванна, в коридорчику велика комірчина. Стефанія замкнула її, та що Гаркуші замки, вже встиг відімкнут її й обстежити Стефаніїні скарби. Нічого особливого, кілька суконь, пальто з лисячим коміром, на полицях банк з мукою та крупами, копчена ковбаса й консерви – дурна жінка, для чого замикати? Тим більше від коханого чоловіка.

Треба натякнути, щоб не робила цього, навіть не натякати, просто сказати, що в нього вистачить грошей і на нове пальто, і на гарні сукні, навіть показати гроші, дати дві тисячі чи більше, аби купила на базарі фруктів та горілки, чарка йому не завадить, легше переноситиме самотність, та й взагалі горілка бадьорить і надає впевненості!

Гаркуша згадав, що в буфеті стоїть недопита пляшка, дістав, потримав у руці, покалатавши, та поставив назад: ні, пити самому – остання справа, п'ють від безнадії чи нудьги, а в нього все гаразд, як кажуть, тимчасові труднощі, а хто застрахований від них? Краще він вип'є за вечерею разом із Стефанією, після невеличкої пиятики й любовні втіхи приємніші – Гаркуша посміхнувся, згадавши, що виробляла з ним вночі Стефанія: все ж жінка в такому віці приємніша за недосвідчене дівча.

Гаркуша розгорнув книжку, однак навіть німецький письменник не пробудив у ньому цікавість – переживання якоїсь жінки, кому це потрібно, світ хвилюють зовсім ініш проблеми, насамперед війна, і правильно казав Кранке: тільки під час війни справжній чоловік може виявити свої найкращі якості.

Отак, як він, Гаркуша!

Однак з Гаркушею треба кінчати. Нехай з'явиться на світ капітан Степан Панасович Ралько. Документи па нього справжні, головний спец «Цепеліну» по документів Валбіцин казав, що не фальшивка, справжня офіцерська книжка капітана, захопленого в полон.

Гаркуша дістав її, розгорнув і вдивлявся довго, наче це й не звичайнісінький документ, а щось справді варте уваги. Поклав офіцерську книжку, продовольчий атестат та ініш документи на ім'я Ралька до лівої кишені гімнастерки. Подумав трохи й засунув туди ж гроші сотеннимн купюами, гімнастерку вдень одягав, а вночі клав поруч себе на тумбочку, аби Стефанія не нипшорила по кишенях.

Документи на ім'я Гаркуші полишив у шинелі, що висіла в передпокої, засунув до сумки паку грошей, поклав її там же на туалетний столик: був упевнений, що жінка обов'язково зазирне до неї, навіть хотів цього – більше поважатиме…

Не знімаючи чобіт, Гаркуша простягнувся на дивані й задрімав. Спав тихо й сторожко, звик так спати, як лісовий звір, – спати й все чути, аби прокинутися за найменшої небезпеки. Втім, яка небезпека в затишній квартирі посеред тилового міста, але, тихо посопуючи, чув навіть цокання маятника стінного годинника, який також лишився Стефанії від попереднього пожильця.

Гаркуша спав, прокидався і знову засинав, нарешті йому набридло спати, ліниво підвівся з дивана й подався на кухню, щоб заварити чаю. Скоро мусила повернутися Стефанія, вона розігріє борщ і дасть на друге щось м'ясне, обіцяла принести відбивні, Гаркуша відчув голод, згадавши про м'ясо з підсмаженою картоплею, міг би й сам розігріти борщ, та вирішив обмежитися чаєм з бутербродами, слава богу, хліб свіжий і є масло та ковбаса.

Гаркуша подумав: Стефанія, певно, й не знає, що існують на світі холодильники, він бачив такі холодильні шафи в німців, сюди вони ще не дійшли, а шкода, продукти в них зберігаються довше, та й взагалі приємно в літню спеку витягнути з білої шафи пляшку холодного пива.

Пива в Стефанії не було, це, правда, не дуже засмучувало Гаркушу, то німці не можуть існувати без гамбурзького чи баварського чорного, він обійдеться і чаєм – Гаркуша дочекався, поки закипіла вода, й насипав у чайник повну, з гіркою, ложечку справжнього чаю – для чого йому заощаджувати Стефаніїні запаси? Чекаючи, поки чай завариться, Гаркуша відрізав товстий кусень хліба, намастив маслом і потягнувся до ковбаси, та шерех за дверима насторожив його. Точно, хтось стояв за вхідними дверима, Гаркуша почув це з кухні, він дав би голову на відсіч, що хтось піднявся до сходової площадки, мабуть, повернулася Стефанія і шукає ключ у сумочці, – Гаркуща полишив ковбасу й присунувся до дверей, що вели з кухні до передпокою: так і є, Стефанія, нарешті вона знайшла ключ, вставила йогоу шпарину й повертає.

Замок клацнув, і Гаркуша ступив уперед, задоволено посміхнувшись, – все ж занудився в порожній квартирі.

Слава богу, він помітив їх раніше, ніж вони його: двері зарипіли й відчинилися обережно, у вузькій щілині Гаркуша побачив смугляве обличчя і погон – інший на його місці розгубився б, секундної розгубленості вистачило б, щоб люди за дверима зорієнтувалися в ситуації і кинулись на нього, та Гаркуша мав блискавичну реакцію, ця реакція не раз перевірялась у «Цепеліні» й виручала його в сутичках з вартовими під час переходу лінії фронту, виручила вона його і зараз – Гаркуша ступив пружний крок назад до кухні й причинив за собою двері, замкнувши на засув. Почув стукіт чобіт у передпокої, хтось навалився на двері – Гаркуша витягнув пістолет, готовий стріляти, минула секунда чи дві, а він уже усвідомив, що програв, бо відступу не було: все ж енкаведисти вийшли на нього й даремно він самовтішався і гадав, що обвів їх навколо пальця.

У двері вдарили ще раз – Гаркуша вистрілив і відступив до коридорчика, тепер йому лишалося якнайдорожче продати життя: мав обойму в пістолеті й ще одну запасну…

Притулився спиною до дверей ванної – зручна позиція і він встигне розстріляти всю обойму, поки «смершівці» перетнуть кухню.

У двері вдарили знову, і Гаркуша вистрілив ще раз – хвала богові, квартира стара й двері міцні, виламати їх не так уже й просто.

Нараз Гаркуша подумав, що, зрештою, це не має значення, все одно двері довго не витримають і жити йому лишилося лічені хвилини. Так, може, хвилин п'ять чи трохи більше, він ще може відступити до ванної, енкаведистам доведеться ламати ще одні двері, та все одно виламають, а він розстріляє свою другу обойму…

А з ванної відступу нема – лише віконечко на п'ятому поверсі.

Але ж є вузький карниз…

Тільки згадавши цю вузьку смужку на п'ятиповерховій висоті, Гаркуша відчув холод на спині. Ширина карниза не більше долоні, по ньому не пройти й цирковому акробату. Правда, до даху сусіднього будинку всього кілька метрів – ні, не пройти, все одно зірветься ї впаде в кам'яний мішок. Неминуча смерть, але й тут смерть, а там, може є кілька шансів із ста, можливо, лише один шанс, а тут жодного, треба приліпитися до стіни, рятівні три чи чотири метри, потім круто розвернутися і стрибнути на коньок черепичного даху, влучити саме на коньок і не послизнутися, бо дах крутий і нема на,чому затриматися.

Ні певно, він не матиме там жодного шансу.

Але ж і тут нема.

Гаркуша вистрілив і позадкував до ванної. У двері вдарили, вони затріщали, однак Гаркуша вже прослизнув до ванної. Просунув ніжку табуретки у ручку дверей і кинувся до вузького віконного отвору.

Тепер вікно піддалося легко, Гаркуша протиснувся в нього, намагаючись не дивитися вниз, у бездонну, як здавалося йому тепер, прірву, прилип до холодної шерехатої цегли й ступив перший крок.

Гадав, не втримається і полетить у безодню, серце стислося від ляку, та шерехата стіна буцім притягувала його, він переставив ногу й обережно просунувся знову, руки мов пристали до цегли, Гаркуша зусиллям відліпив долоні й ступив ще крок, потім ще…

Куточками очей бачив, як наближається рятівний червоний гостроконечний черепицевий дах, він просувався до нього повільно, але впевнено, і поступово м'язи на ногах перестали тремтіти й знову стали пружними – ще два кроки, ще крок, він уже над дахом, лишається зовсім мало…

Останній крок був, певно, найважчий, Гаркуша скосував очима на гребінь, тепер тільки повернутися і стрибати, просто повернутися він не міг, усе одно впав би, і Гаркуша застиг на мить, заспокоюючись, глибоко втягнув у себе повітря, різка повернувся, на якусь частку секунди завмер на карнизі, потім не витримав рівноваги, проте в останню долю секунди зорієнтувався і стрибнув просто на гребінь, намагаючись потрапити на нього обома ногами, Відчув сильний удар, послизнувся, в голові запаморочилося від болю та останнім зусиллям утримав рівновагу, навалився грудьми на гребінь, вчепившись руками в холодну черепицю, підтягнувся і сів на коньок верхи.

Знову зітхнув глибоко й поповз гребенем до горищного віконечка. Повз, притискаючись до слизької й нерівної черепиці, обдираючи руки, та не помічав болю, бо знав: до врятування лишилося кілька метрів.

Повз і не вірив у порятунок – лише дотягнувшись ногою до даху над віконечком, знову повірив у себе, сильним ударом ноги вибив віконну раму й сковзнув на горище. Падаючи, встиг востаннє роззирнутися – начебто йому пофортунило, вулиця вузька, гребінь не проглядається навіть з протилежного тротуару, й ніхто його не помітив.

А енкаведисти, певно, ще ламають двері до ванної…

На горищі було темно, двері тут замикалися на замок. Гаркуша розігнався і вдарив у них усією вагою тіла, замок не витримав і зірвався, одразу починалися круті сходи і він побіг ними, не криючись, не мав часу, – жодної секунди, бо контррозвідники, звичайно, негайно оговтаються та перекриють і що вулицю.

Толкунов запізнився на якусь мить, мабуть, менше, ніж на секунду, встиг побачити за дверима злякане обличчя, та засув брязнув саме тоді, коли він навалився на,двері, і мало не одразу на кухні вдарив постріл – у дверях над самісіньким капітановим плечем утворилася дірка. Толкунов нахилився і відступив убік – Бобрьонок, розігнавшись з передпокою, навалився на двері, та вони витримали, майор моментально відхилився праворуч, і куля пробила дірку саме там, куди він ударив корпусом.

Розшукувачі стали обабіч дверей і перезирнулися. Справа нечекано ускладнилася, зненацька взяти шпигуна не вдалось, тепер він відстрілюватиметься до кінця і може не пошкодувати кулі навіть для себе. Хотілося ж узяти живим, і Бобрьонок, перезирнувшись з Толкуновим, мовив голосно і впевнено:

– Слухайте, Гаркуша, чи як вас там? Ваше становище безнадійне, сподіваюсь, розумієте це? Здавайтеся!

Ніхто не відповів, за дверима панувала мертва тиша і, коли б Бобрьонок не знав точно, що Гаркуша може лише вистрибнути з п'ятого поверху, міг би подумати: шпигунові вдалося якось врятуватися.

Опустившись на коліна, він приклав вухо до дверей, та не почув жодного шереху. Здивовано перезирнувся з Толкуновим, – невже шпигун щось вигадав?

Але що?

Вони з капітаном обстежили точно таку ж квартиру на другому поверсі: в передпокої дві кімнати ліворуч, і кухня з ванною праворуч, вікна кімнат виходять на вулицю, з кухні – до бічного завулка, з ванної – не вікно, вузька щилина до двору на сусідній вулиці, Костьольна й бічний завулок на всяк випадок блоковані, єдиний шлях відступу в шпигуна – стрибати з п'ятого поверху…

Бобрьонок знову перезирнувся з Толкуновим, капітан зрозумів його без слів – безшумно відступили до передпокою і, розігнавшись, разом ударили в двері. Затріщали, та витримали, проте Гаркуша не стріляв, ж, розшукувачі трохи впевненіше розбіглися ще раз, і нарешті двері впали. Толкунов упав разом з ними, стріляючи навмання, а Бобрьонок затримався на мить, схопившись за одвірок і готовий ухилитися від кулі, та йому вистачило одної миті, аби впевнитися, що шпигуна в кухні нема, а двері до ванної зачинені. Виламати їх було важче, відчинялися до кухні, та все ж розшукувачі спробували вибити їх з розгону. Не піддалися, навіть не затріщали, а шпигуй знову не стріляв, логіки в його поведінці не було, Бобрьонок гадав, що відстрілюватиметься з коридора, намагаючись якнайдорожче продати життя, а він замкнувся у ванній і мовчав.

Майор швидко оглянув кухню, шукаючи, чим скористатися, аби висадити двері, тут стояла лише шафа й круглий стіл, тоді Бобрьонок метнувся до кімнат, побачив у першій канапу, разом з Толкуновим вони притягли її до кухні, н двері не витримали першого ж удару.

Полишивши канапу, Толкунов кинувся до отвору, що утворився, стрибнув і відразу впав на підлогу, рятуючись від кулі, та постріл не ляснув, а ззаду вже набігав Бобрьонок. Але у ванній нікого не було, й капітан на мить повірив у нечисту силу, яка забрала з собою шпигуна. Однак лише на мить, бо майор уже стояв на стільчику біля розчиненого вузького віконця і визирав униз.

Отже, шпигун вистрибнув…

Бобрьонок також подумав, що Гаркуша вирішив покінчити з життям. Але на дні кам'яного колодязя не побачив тіла, проте око одразу зачепилося за карниз, зовсім непомітний знизу, і майор збагнув, як саме вдалося врятуватися шпигунові. Он віконечко на даху сусіднього будинку вибите, однак ще не все втрачене.

Майор відсахнувся від вікна, наскочив на Толкунова й кинувся до виходу. Вони разом ледь не скотилися по сходах з п'ятого поверху, оббігли будинок, бічним завулком і вискочили на паралельну вулицю.

Перший дім від рогу, брама, звичайно, не замкнута, і Бобрьонок, знаючи, що вони запізнилися, все ж югнув до неї.

По сходах, тримаючись за бильця, спускалася бабуся вона спускалася повільно, попередньо намацуючи сходинку, буцім та могла вислизнути з-під ноги, Бобрьонок загородив їй шлях і запитав, задихнувшись:

– Нік-кого не бачили? Тут щойно н-не бачили? Військового? – він з силою вдихнув у себе повітря і нетерпляче стукнув ногою.

– Бачила…

– Кого? – мало не закричав Бобрьонок.

– Якийсь військовий збігав. Я й подумала – з горища, бо на четвертому мешкаю, я виходила з помешкання, а він стрибає по сходах.

Бобрьонок швидко прикинув, що бабці з її методом пересування, аби спуститися з четвертого поверху, знадобилося хвилини три- чотири, отже, шпигун устиг випередити їх найбільше хвилин на п'ять…

А Толкунов уже сідав до «віліса», який ревів мотором попід брамою. Майор стрибнув до машини вже на ходу, «віліс» заметляв по вузьких вулицях, а Толкунов поклав Бобрьонку руку на плече й мовив:

– Там, у квартирі Ященко, в передпокої лишилися його шинеля й кашкет…