Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть.

Походження та дії гунів.

Книга І.

Гуни в описі Амміана Марцеліна

та в повідомленнях інших письменників.

Ця робота є першою із серії робіт про гунів, що в своїй основі використовують першоджерела, тобто повідомлення Амміана Марцеліна, Пріска Панійського, Йордана та інших тогочасних письменників. В ній на основі повідомлення А.Марцеліна, деяких грецьких та латинських письменників І\/-\/І століть, аналізі історичного та археологічного матеріалу, а також робіт сучасних істориків-гунологів доводиться, що гуни, які панували в Європі в кінці IV- першій половині V століть, яким вклонялися та платили данину Східна та Західна Римські імперії, які підготували грунт для Великого переселення слов'ян в V-VІІ століттях, були нашими предками, антами-праукраїнцями.

Загальноприйняте уявлення про гунів як про кочові азійські орди, що прийшли в Русь-Україну з Азії, яке подається в монографіях, підручниках та посібниках, є безпідставним наслідком фантазії на історичну тему, не грунтується ні на яких археологічних, етнографічних, лінгвістичних чи історичних даних, і має бути відхилене як хибне.

Передмова

В українській історіографії про гунів написано так мало, що це викликає неприховане здивування. Всі історики, від Михайла Грушевського до найсучасніших, пишуть одне й те саме, немов би змовились: гуни - кочові азійські орди тюркського або монгольського походження, що вторглися з-поза Волги й майже сто років потрясали Європу. Навіть аби це було і так, то гунам треба було б приділити значно більше уваги, бо вони: значний час (насправді - увесь час) знаходились на теренах Руси-України; розгромили аланів та готів, які турбували наших предків антів, більше того, звільнили їх від поневолення готами; були в дружніх стосунках з антами.

І лише деякі дослідники цієї проблеми, більшість з яких не були професійними істориками, опираючись на неспростовні факти, заперечують концепцію азійсько-кочового походження гунів.. До них належать: українець Юрій Гуца (1802-1839), за фахом медик, а за покликанням та науковими роботами історик-славіст, етнограф, філолог, що писав московською мовою під псевдонімом Г. Венелін; московський письменник Олександр Вельтман (1800-1870); московський історик Дмитро Іловайський (1832-1920); в наш час письменник Іван Біликта економіст Григорій Василенко. Із інших слов'янських — Павло Шафарик (1795-1861) — видатний чеський філолог-славіст. Сумнівався в азійському походженні гунів американський історик Отто Менчен-Хелфен. Були й інші, менш відомі, але загалом небагато.

Отже, навіть аби гуни справді були кочовими азіатами, то вони мали б займати належне місце в українській історіографії, особливо зважаючи на ту обставину, що про них є досить значна література письменників того часу: Амміана Марцеліна, Пріска Панійського, Павла Орозія, Йордана, Прокопія Кесарійського та інших. Більше того, саме після "гунських" воєн, в другій половині V-VІ століттях почався нестримний рух слов'ян в Центральну Європу та на Балкани, і "гуни" мали до цього не останнє відношення.

А тепер я висловлю думку, яка з точки зору гунологів-ортодоксів є крамольною, потребує свого наступного дослідження та підтвердження конкретними фактами, але заперечити яку буде важко. Західна Римська імперія, послаблена внутрішнім розкладом, впала під навалою германських племен. А чому вистояла Східна імперія? Та тому, що "гуни" відігнали германські племена на Захід, а самі зруйнувати Східну імперію не намагались, їм це було не потрібно і не вигідно. (Германці шукали місця для поселення, тому й руйнували вже існуючі державні структури та створювали свої, а "гуни" мали власну землю — Русь-Україну, військові ж походи робили з метою збагачення. Лише внаслідок демографічного вибуху в кінці V ст. вони почали шукати й заселяти нові землі). Отже, саме гуни врятували одне з вогнищ європейської цивілізації від розгрому його германцями.

А що пишуть історики, розповідаючи про наших гунів у підручниках та монографіях з історії, окрім того, що вони оули жорстокими та непогамовними. Вони пишуть про міграцію тюрських та монгольських орд з теренів Урало-Алтаю та навіть зі степів Монголії і басейну Амуру; про племена сюн-ну, які довгий час воювали з Китаєм в монгольських степах; що в мові чувашів прослідковуються монгольські елементи; про дикунство та примітивний побут кочовиків, які все життя не злазять з коней, не мають постійних помешкань, їдять сире м'ясо та не терплять над собою влади тощо. Вони пишуть все, що знають про турків та монголів, але жоден з них, опираючись на писемні, археологічні, етнографічні та лінгвістичні факти, не довів, що європейські гуни ІУ-У століть були кочовими азіатами, їхнє твердження є безпідставною заявою, а не наслідком наукового висновку.

Ярослав Пастернак, відтворюючи загальну думку, пише, що слов'яни вийшли на історичну сцену в VI столітті. Вивчення та аналіз творів згаданих вище давніх авторів привів мене до глибокого переконання: слов'яни, а точніше, праукраїнці, вийшли на ту сцену не пізніше III ст., створили у той час потужне військово-політичне об'єднання, а в ІV-V ст. — імперію, знану в історії як "імперія гунів", яка була значно могутнішою, ніж Русь п'ять століть пізніше. Отже наша Княжа доба має починатися не з IX, а з IV століття.

Концепція, що гуни — кочові азійські орди, має своїм джерелом непорозуміння та плутанину, яка присутня в писаннях тогочасних авторів, що не дивно, вони часто користувалися чутками і не могли перевірити отримувану інформацію. Не можна також скидати з рахунку спосіб мислення людей того часу, що жили в уявному оточені нечистих сил та духів. На жаль, не всі тогочасні письменники та сучасні історики були такими, як Геродот, що, отримавши повідомлення, яке суперечило здоровому глузду, писав: "але я в це не вірю". Західноєвропейські, головним чином германські, дослідники "творчо розвинули" ту неперевірену інформацію і зліпили з європейського, як на той час висококультурного народу, кочового азійського монстра. Немає сумніву, германці створили потужну історичну наукову школу, вплив якої тяжів над слов'янськими дослідниками, внаслідок чого вони в значній мірі перейняли німецький"підхід до своїх проблем. Та горе народу, історію якого пишуть чужинці. Спотворене і упереджене зображення слов'ян в німецькій історіографії має бути темою окремого дослідження, я ж накидаю лише окремі штрихи, навіть не контури.

Скажу відверто, германці мені подобаються, бо це народ, що поважає себе. Якщо вони не вважають себе пупом Землі, то пупом Європи напевно. Так, наприклад, індоєвропейську групу народів вони називають індогерманською, підкреслюючи цим, що європейські народи, мовляв, походять від них. Таким чином, греки, що створили високу культуру за тисячу років до того, як тодішній цивілізований світ взагалі узнав про існування германців, які у той час сиділи в лісових хащах та багнищах навколо Балтицького моря,пішли від германців. Римляни, що вперше зіткнулися з германцями після того, як створили свою імперію, заволодівши половиною тодішнього відомого їм світу, також немов би походять від них.

Стосовно слов'ян німецькі дослідники вважали, що вони не можуть бути творцями культури та створювати власні держави, отже, якщо створилися держави під назвою Скіфія чи Русь, та ще й могутні, то це зробили якісь приходьки, вони ж дали їм і назви. Впевнений, німецьких вчених турбувало також, що за часів Руси багато простих русинів вміли читати й писати, в той час як деякі германські імператори та князі були малограмотні або й зовсім не грамотні. Деякі з німецьких вчених навіть писали, що слов'яни не європейці й прийшли сюди чи то з Азії, чи то з Кавказу. Доводилось мені проглядати прекрасний "Зтимологический словарь русского языка" М.Фасмера. Майже всі слова слов'янської мови цей поважний вчений виводить з грецької, латинської, тюркської або германської мов. Якщо повірити йому, то до знайомства з цими народами слов'яни спілкувалися на мигах.

Я не маю можливости розбиратися, чому у германців склалося про слов'ян таке уявлення.,На мій погляд, справа в наступному. Сучасна політична та етнічна карта Європи має своїм наслідком події, що відбувалися у першому тисячолітті після Р.Х., десь 1700-1400 років тому. У той час в Європі "правили бал" головним чином три етноси: греко-римляни, що створили Римсько-Візантійську імперію; германські племена; слов'янські племена. Рух германців та слов'ян повалив Західну Римську імперію, ослабив Східну Римську імперію (Візантію) та змінив її етнічний склад. Германці були войовничішими і жорстокішими, тому часто отримували тимчасові переваги, які не могли закріпити; слов'яни -культурнішими і людянішими, внаслідок чого їхні часто не дуже гучні перемоги закріпилися на віки. Щоб не бути голослівним, я наведу останній, найвагоміший доказ — по кінцевому результату.

В першому столітті до Р.Х. германські племена обсідали Скандинавію та приблизно сучасну Німеччину (можливо, за винятком невеликої південної частини), а слов'яни - вузьку смугу лісостепу приблизно від правобережжя середнього Дніпра до Вісли. А тепер подивіться на сучасну етнічну карту Європи. Але не дивіться на схід від Дніпра. Боротьба точилася за землі західніше лінії Вісла-Дністер. Здобутки германців менш ніж скромні: були германізовані кельти на півдні Німеччини, частково на землях Гельвеції (сучасна Швейцарія) та, •Австрії. І це при тому, що германці значний час панували як завойовники в Італії, Галії (Франції"), Іспанії, Паннонії (сучасна Угорщина), на півдні України і навіть в Північній Африці. Але скрізь врешті-решт вони були або витіснені, або асимільовані місцевим населенням.

Слов'яни підкорили й асимілювали кельтів Чехії та Словаччини, романізованих іллірійців та фракійців величезного Балканського півострова, і навіть східно-германські племена між Віслою та Ельбою.

"Однорідний шар слов'янських топонімів, найчастіше, цілком прозорих, покриває всю Східну Європу: скрізь на схід від Ельби можна розпізнати й інші, під німецьким лаком. В числі слов'янських назв Берлін, Лейпціг, Шемніц. Археологи підтверджують ці висновки: горизонти разом стають чисто слов'янськими, без домішок попередніх елементів" [Мюссе, с.52]; І лише внаслідок пізнішої германської експансії було онімечено населення між Ельбою та Одером.

Германізація відбувалася довго, бо слов'яни чинили їй впертий опір. Лише 1789 р. припинило існування об'єднання полабських слов'ян на лівому, західному березі Ельби на південний схід від Люнебурга. Лужицькі ж серби до цього часу утворюють компактну групу південніше Берліна. В VI ст. слов'яни заполонили Паннонію, але потім в значній мірі були вирізані двома хвилями жорстоких і нещадних тюрків: аварів (обрів) в VII ст. та мад'ярів в кінці IX ст. Важче зрозуміти, чому під слов'янським натиском вистояли романізовані гето-дакійські племена Валахії (сучасна Румунія) та Молдови. Відповідь, можливо, полягає в тому, що Валахія була підкорена антами ("гунами") в ІV ст. без значних військових дій, внаслідок чого чисельність романізованих даків не зменшилась. Анти не втручалися у внутрішні справи даків, а ті, очевидно даючи скромну данину, жили своїм життям. Південніше Дунаю, у Фракії та Іллірії між антами і германцями з одного боку та римлянами з іншого в кінці IV та в першій половині V століть точилися жорстокі бої, внаслідок чого постраждало і зменшилось місцеве населення. Рух слов'ян в V-VII ст. відбувався перш за все на малозаселені землі, тобто, у Фракію та Іллірію. Прийшлих сюди слов'ян, звичайно, було менше, ніж місцевого населення, але достатньо, щоб його послов'янити. Осідали слов'яни і у Валахії, але менше (не було вільної землі), тому самі підпали під романізацію даками. Такі були глобальні наслідки руху та дій "гунів".

Отже, германці часто воювали, багато країн завоювали, але низький рівень їхньої культури того часу не дозволив їм закріпитися, і вони залишилися "при своїх". Слов'яни також багато воювали, але були милосерднішими, а вищий рівень культури дозволив їм послов'янити половину населення Європи. Германці це відчувають^ і намагаються принизити слов'ян хоча б у наукових трактатах.

Коли на терени Європи вторгалися справді азійські кочові орди, то вони чинили страшні погроми: авари в VI ст. та мадяри в IX під корінь вирізали все чоловіче населення Паннонії; печеніги були чи не канібалами; скромнішими у войовничих намірах виявились половці, але й вони потіснили наших предків далеко від степу; монголо-татари взагалі припинили існування Руси; в середні віки татари при набігах масово винищували населення, а десятки тисяч брали в полон. І лише гуни виявились м'якими та добрими, саме чомусь до антів-черняхівців. Але це баєчки. Такого не буває. Так званими гунами були самі анти. Тоді все стає на свої місця.

Безумовно, в широкому смислі "гуни" — поняття збірне, так само як і "варвари". В "гунських" походах брали участь і алани, і готи, і наші предки анти, і кочові тюркські племена. Можливо, останні й надали всьому цьому наброду племен та народів назву "гуни". Та чи відігравали тюрки, і взагалі кочівники, вирішальну роль? Я маю в цьому глибокі сумніви, що грунтуються на ретельному вивченні першоджерел. Окрім того, саму назву "гуни" могли надати всьому руху зовсім не тюрки.

Гунська проблема — це задача з багатьма невідомими. Якщо виходити з кочово-тюркського походження гунів, то вона ніколи не буде розв'язана, бо багато суттєвих, добре відомих і надійних фактів в неї не вкладаються. Окрім того, не зважаючи на великі зусилля, вона не підтверджується археологічними пошуками. "Задача виокремлення власне гунського археологічного матеріалу є однією з найскладніших, її розв'язанню віддавали сили багато дослідників наших днів (Засєцька, 1967-1979; Амброз, 1981)...", пише Віра Ковалевська в роботі "Кавказ й аланы". Але, зазначу, безуспішно. Можливо, не те шукали? Адже не можна віднайти незахований скарб. Але якщо виходити з того, що в гунському русі головною рушійною силою були слов'янські та слов'янізовані племена черняхівської та київської культур, яких пізніше письменники назвали антами, то надзвичайно багато фактів, що були незрозумілими, а тому дослідниками просто ігнорувались, займають свої належні місця у стрункій побудові.

Щоб розібратися в якомусь явищі, вчений аналізує факти, робить висновки і лише потім створює концепцію явища чи розвитку подій. Його робота дуже схожа на роботу детектива або слідчого. Вчені-гунологи, що дотримуються точки зору азійсько-кочового походження гунів (інколи далі я буду називати їх "гунологи-азіати"), спочатку створили концепцію, а потім підганяють під неї факти. Якщо факти суперечать їхній "концепції1, а таких дуже багато, їх ігнорують, оголошують вигаданими або перекручують. Погодьтеся, такий підхід має мало спільного з наукою.

Амміан Марцелін знаходився на відстані 2,5 тис. км. від подій, ніколи не бачив гунів і при їх описі користувався чутками. Йордан описував події (швидше, компілював з інших робіт) через 100-150 років після того, як вони відбулися, до того ж, будучи римським патріотом і готським націоналістом, писав упереджено, що відзначають всі коментатори його твору. Пріск Панійський ходив з посольством до гунів, розмовляв та бенкетував із самим Аттилом, бачив і описав побут, звичаї, інший уклад життя гунів, їв з ними з одного котла, знаходився з ними під одним дахом, говорив з ними їхньою мовою. Здавалось би, що саме робота Пріска має бути головною при характеристиці гунів та розгляду подій того часу, а інші повинні піддаватися найкритичнішому аналізу і зіставлятися зі свідченнями Пріска. Та от дивина. Пріска згадують нехотя, вряди-годи, не саме головне, часто перекручують і перебріхують, щоб подати у бажаному для "хуннологів" вигляді, а Йордана та Амміана цитують часто, при нагоді або й без неї, особливо ті місця, де гуни зображаються потворними та дикими, що знаходиться у прямому протиріччі з описом Пріска. Так, звичайнісінька красива огорожа, що природньо оточувала палац Аттила, в Йордана вже перетворена на дерев'яні стіни міста, чим скористалася С.Плетньова ("От кочевий к городам"), щоб співставити його із замками донських та донецьких кочівників-феодалів. Пріск не писав про культуру, але з його роботи буквально випирає висока культура та вибагливі естетичні смаки у побуті гунів.

Отже, щоб розібратися в "гунській" історії не за підсказками чужинців, а .власним розумом, я й розпочав цю роботу. Вона полягає в тому, щоб зрозуміти ті далекі події, виходячи з аналізу повідомлень тогочасних авторів. Перше, з чим я зіткнувся — переклади давньогрецьких та римських письменників українською мовою на "гунську" тему начисто відсутні, та й московською мовою у нас вони в дуже обмеженій кількости, так що широкому загалу читачів фактично недоступні. З різних причин на українську мову я можу перекладати лише з московської. Мій приятель з Київського університету ім.Т.Шевченка Віталій Радчук, що допоміг мені отримати копію роботи Пріска в перекладі Г.Дестуніса, за що я йому щиро вдячний, сказав, що українською мовою треба перекладати з оригіналу, а не'з перекладу на іншу мову, лише в цьому випадку він буде вважатися науковим. Та ось перед! мною два переклади Пріска на московську мову: Г.Дестуніса та В.Латишева. Вони різняться між собою. Який з них науковіший? Працюючи з обома текстами, до речі, кожен з них не є повним, я знаходив розбіжности. Так, напр., Дестуніс перекладає, що єпіскоп Марга пограбував царські комори, а Латишев — гробниці. Натрапляючи на такі розбіжности, я вибирав той переклад, що більше відповідає смислу, попереднім та наступним подіям. До речі, перекладаючи на московську мову з грецької, обидва звірялися з іншими перекладами, зокрема, на латинь, німецьку та французьку мови. Врешті, я не претендую на науковість перекладу. Моєю метою є:

а) ознайомити широкі кола українських читачів, що цікавиться цією проблемою, з творами давніх авторів про події, які відбувалися на теренах Руси-України в ті часи;

б) проаналізувати та прокоментувати ці події та повідомлення. Що ж стосується наукового перекладу українською мовою як Пріска, так й інших тогочасних письменників, то питання залишається відкритим.

Навіть цікаво було б порівняти переклад з оригіналу з тим, що пропоную я, й подивитися, як розбіжности в перекладах, що неодмінно будуть, впливають на уявлення про перебіг подій.

Робота буде складатися з кількох розділів, які я назву книгами, бо вони між собою слабко пов'язані, так що кожна може розглядатися незалежно від іншої. В кожній книзі буде даватися український переклад творів авторів тієї доби та коментар до них, але не всіх розділів, а лише тих, що стосуються гунів. Таким чином, кожен читач матиме можливість звірити коментар з оригіналом і навіть дати власну трактовку подіям.

Перша книга базується на повідомлені Амміана Марцеліна, друга — Пріска Панійського, наступні Йордана та інших авторів. Жодного разу я не зустрічав в літературі, щоб противники азійсько-кочового походження гунів зіслалися на повідомлення Амміана: очевидно вважається, що воно підтверджує азійську концепцію. Це є грубою помилкою. Саме аналізуючи його роботу, яку гунологи-азіати цитують широко й бездумно, я кину перший камінець в концепцію азійського походження гунів. Виявляється, фактів, які свідчать про їхнє місцеве походження, навіть у Амміана, більше, ніж достатньо, фактів же про їхнє азійське походження — практично ніяких, окрім того, що говорив Т.Шевченко: "німець каже — ви моголи!"

Не лише Амміан Марцелін, але й інші греко-римські письменники того часу пишуть про "гунів". як про невідоме й раніше не знане, або краще сказати, маловідоме плем'я. Це є одним з доказів, можливо, найвагомішим, для пізніших коментаторів та дослідників. Якщо до того плем'я невідоме, то звідкись прийшло, а якщо прийшло, то, звичайно, кочовики. Цей "аргумент" може бути усунутий простим, хоча, можливо й несподіваним поясненням.

Найкраще греко-латиняни знали ті народи, що були найближчими їхніми сусідами й з ким доводилось їм воювати: германці, готи, скито-сармати. Слов'яни знаходились далі, та й багаточисельні їхні племена виступали під різними іменами, так що їх етнічна належність не завжди була ясною. Про це в роботі "Германіка" писав ще Тацит, історик І ст. після Р.Х., плутаючи їх з германцями: "чи народи певкінів, венетів і феннів маю причислити до германців чи сарматів, —сумніваюся... венети і ставлять хати, і носять щити, і залюбки ходять пішки, і є дуже рухливими. Це все відрізняє їх від сарматів, що живуть у шатрах і на конях". Але не це саме важливе.

Наші предки — одвічні землероби. Землі вистачало на всіх, працюй і живи. Трудячись на своїй землі кілька тисячоліть, вони створили високу культуру, яка бере свій яскравий початок з трипільських часів (IV-ІІ тисячоліття до Р.Х.). Вони вміли не лише працювати, але й веселитись та відпочивати, уславляти та ублажати природу та богів. І хоча більшість дослідників не вважають трипільців предками слов'ян, але вони знаходились поруч, і їхній вплив на формування культури, системи вірувань та господарювання наших пращурів безсумнівний. Дуже ймовірно, що частина трипільців злилася з праслов'янами й таким чином, взяла участь в етногенезі нашого народу. Віднайдені досконалі календарі сільськогосподарських робіт та понад двісті тисач назв українських пісень на найрізноманітніші теми, що супроводжували наших пращурів від народження й до смерти і збереглися до нашого часу, є цьому чи не найкращим підтвердженням. Для пристойного, як на той час, життя їм вистачало всього: хліба, м'яса, молока, риби, хутра. Вони нікого ні чіпали, доки їх не займали. Саме це викликало підсвідомий подив й недовіру західноєвропейських дослідників. Вони не могли збагнути, що високорозвинений народ не грабує й не вбиває сусідів. Це не вкладалося в їхніх головах: якщо не грабує, значить слабкий, відсталий, дикий і взагалі ні на що не здатний, про нього нічого й писати. Так переваги наших пращурів в їхніх очах стали вадами. Отже, якщо не лише наші предки, а взагалі будь-хто не чинив насильства над своїми сусідами, то знання тогочасних "культурних" народів про них були на самому примітивному рівні.

Значно більше успіху у формуванні тривалих міжплемінних об'єднань, що стали зародками майбутніх держав, мали ті племена, у яких міцне відчуття згуртованости, "відчуття ліктя" (тобто, фактично, стадности), члени яких бездумно кинуться за своїм ватажком на сусідів заради грабунку. І чим більше крови при цьому вони прол'ють, тим більшу насолоду та тріумф відчують, тим швидше потраплять на сторінки літописів. Народи з сильно розвинутим на протязі тисячоліть відчуттям індивідуалізму (а на зорі цивілізації вони також знаходились у стадному стані) об'єднувались, коли приходили до цього усвідомленням жорстокої необхідности та напруженням волі. Стадні ж племена об'єднували позиви шлунку, блиск золота та жадоба насильства, яка була вагомим елементом їхньої внутрішньо-родової суті. Немає чого багато й говорити, що у суспільно-біологічному плані такі племена були відсталішими і саме вони руйнували суспільства чи держави, які створювали високі культури та цивілізації. Найбільш розвинуті риси стадности у племен, що знаходились в суворих природніх умовах: холодної малопродуктивної півночі та спекотних пустель, вони ж і агресивніші від народів, що жили в кращих умовах. Якщо брати по великому рахунку, то кращі землі Європи колись заселили сильніші народи, а кращими були середні та помірно теплі широти. Вони або підкорили слабші племена, що жили тут, або витіснили їх на крайній південь та крайню північ, тобто в безплідні пустелі або в лісові хащі та на багнища.

Племена, що жили в кращих природніх умовах і досягали більшого успіху у суспільно-культурному розвитку, пізніше розкладалися• внаслідок зніжености, ізолювалися один від одного внаслідок притаманного людській природі індивідуалізму, що супроводжує вищі ступені цивілізації, і часто ставали жертвою примітивніших, але голодних згуртованих племен. Така була основа завоювань та поневолень. Читачі самі можуть навести чимало прикладів, що пояснюють ці положення. Надіслані на адресу видавництва, кращі з цих ілюстрацій будуть надруковані в наступних виданнях з посиланням на авторство.

Держави у сучасному вигляді — це, безумовно, досягнення "стадних" народів. Розвиненіші змушені були створювати свої об'єднання (держави) з метою самозахисту.

У народів із сильно розвиненим відчуттям індивідуалізму, до яких безумовно треба віднести наших пращурів, не лише плем'я, а вже рід, якщо не патріархальна сім'я, був "державою" зі своїм світом. Можливо, саме це обумовлювало своєрідний хуторсько-гніздовий тип їхніх поселень на початку нової ери.

Наведу один приклад, що в якійсь мірі пояснює висловлені вище положення. На зорі цивілізації, коли людей ще й людьми не можна було називати, а "суспільство" зводилось до первісного стада, відбувалися статеві спарювання між родичами першого порядку: дочки з батьком, матері із сином, брата із сестрою, як у тварин. Пізніше, коли людина вже виділилася із тваринного світу, була усвідомлена шкідливість такого стану, і статеві стосунки між родичами у першому коліні були заборонені, але дозволялися у другому: між двоюрідними братами та сестрами, дядьків із племінницями тощо. З того далекого часу такий порядок дійшов до наших днів й має місце в країнах Західної Європи та між юдеями. Але і це є кровозмішенням між близькими родичами, що приводить до виродження. У слов'ян же, принаймі в українців, шлюби не лише в другому, але навіть у третьому коліні заборонені, що свідчить про значно довший час цивілізаційного розвитку наших предків від стада до сучасности. Отже, півтори-дві тисячі років тому, про які йтиме мова в цих роботах, коли багато племен ще знаходились в напівстадному стані і з нього потрапили прямо в цивілізацію, наші предки вже досягли високого рівня культурного розвитку. Цим я хочу сказати, що напівстадний етап свого розвитку, на відміну від деяких сучасних народів, праукраїнці пройшли ще в доісторичну епоху, можливо, в часи орійського розселення народів 4-5 тисяч років тому.

Не зважаючи на те, що анти-черняхівці вели жваву торгівлю з римлянами, а деякі дослідники навіть стверджують, що черняхівська культура була провінційно-римською, для римлян анти-слов'яни були маловідомим народом. Але це не дивно. Значно більший подив викликає та обставина, що протягом VI - VIII століть слов'яни заполонили половину Європи, дійшовши до таких міст, як Кіль, Бамберг, Лінц та Корінф, але "нам недоступні подробиці цих надзвичайно важливих подій: рух слов'ян відбувався поза смугою, яку висвітлюють латинські та грецькі тексти. Незважаючи на недавні й дуже помітні успіхи, археологія сама по собі не в змозі змусити заговорити цей мовчазний світ. Можна вважати майже вивченим лише останні стадії цього поступального руху, який привів слов'ян до безпосереднього зв'язку з германськими і романськими народами та візантійським світом" [Мюссе, с.45].

Тут треба зробити істотне зауваження. Мюссе пише про населення, народ. З військом слов'ян чи антів германці та римляни мали справу ще в І-IV століттях, але вони тоді не називались ні слов'янами (ця назва виникає лише в VI ст.), ні антами (наші предки антами себе взагалі ніколи не називали), а виступали під іменами скіфів або гунів.

Отже, латиняни та греки погано знали те, що відбувалося в Скіфії, далеко від них. Але був час, коли вони погано знали навіть те, що відбувалося в самій Греції, за 100-150 км від Константинополя. "Найнеясніше питання — це доля власне Греції. Історики висувають теорії, прямо протилежні одна одній, в той час як джерела майже мовчать. Принаймі два регіона, Фессалія та внутрішній Пелопоннес, були колонізовані слов'янами в кінці VI та на початку VII століть" [Мюссе, с.55,56]. "Всередині країни достатньо слов'янських назв: на Пелопоннесі їх порядка чотирьохсот; ними позначаються навіть деякі морські пункти, напр., порт Пілос перетворюється в Наварін" [Мюссе, с.59], — але це все сучасні топонімічні дослідження.

Отже, ні грекам, ні західноєвропейцям, ні нам не відомо, що відбувалося на великих теренах Балканського та Пелопоннеського півостровів під час їхньої колонізації слов'янами. Можемо лише сказати, що це був головним чином мирний, але потужний рух слов'янських племен. У зв'язку з цим заяви західноєвропейських дослідників, що слов'яни були слабкими чи навіть відсталими у суспільному розвитку, бо не мали власних держав, що колонізація

центрально-європейських земель відбувалася немов би стихійно, та й слов'яни-колонізатори не створили одразу власних держав, не можна сприймати всерйоз. Держава — поняття відносне. Об'єднання племен з певною метою вже є державою, бо воно виконує покладені на нього суспільні функції (відсіч ворогу, інтервенція в іншу державу, колонізація чужих земель тощо), хоча у поняттях багатьох дослідників це ще не держава, їм подавай спадкового короля, феодалів, рабів, чеканку монет тощо. Але слов'янам, як сильно індивідуалізованому народу, держави в західно-європейському розумінні у той час були не потрібні. Та і європейцям вони не були потрібні. Одна така держава — Велика Скитія — створилася в кінці IV століття й існувала до середини V ст. Чи ж гарно тоді було германцям, римлянам та грекам? Вони й доси згадують про це з великиїуі острахом. Навіть невеликі об'єднання слов'янських племен, протодержави, часто "робили історію" і впливали на хід історичного розвитку не менше, ніж класичні держави, згадаймо хоча б ту ж слов'янську колонізацію Європи. Врешті, і самі давні греки, створивши високу культуру, не створили власної держави, їхніми політичними утвореннями бути незалежні міста-поліси. Але перед зовнішньою загрозою (перська навала) вони об'єднувались. Насильне ж об'єднання їх під зверхністю Македонії було сприйнято як катастрофа.

Отже, греки не знали, що робиться у них не те що "під носом", а на носі, за 100-150 км від Константинополя,, у далекій Скитії. Організований, а отже й потужний рух наших пращурів-черняхівців спочатку на аланів та готів, а потім і на римлян, вони сприйняли як навалу невідомого народу, який прийшов Бог знає звідки. Звичайно, невідомі вони були для письменників того часу, а не для торгівців та римлян-ремісників, що жили серед черняхівців, але їхні знання, на жаль,' не перейшли до письменників. Добре ж поставленої розвідки у той час ще не було.

Наші предки були не лише не агресивними, а надзвичайно поблажливими, миролюбивими і гостинними, мабуть занадто, до чужинців. Про таку їхню вдачу свідчать тогочасні письменники. Псевдо-Маврикій, невідомий автор писав про антів:"... до прибулих чужинців вони ставляться ласкаво та виявляють ознаки своєї прихильности, охороняють їх, а коли чужинцеві завдають шкоду, то той, що приймав його раніше, вважає своїм обов'язком відомстити за чужинця". Власне, такі ж українці і в наш час, про зайд дбають більше, ніж про своїх. Чужинці ж, що не мають таких рис вдачі, не можуть відповідати і взаємністю, але вдало використовують нашу доброзичливість та довірливість і мають з цього добрий зиск.

Брак інформації про раніх слов'ян сприяв тому, що в 19 ст. німецькі історики, природознавці і навіть філософи ототожнювали слов'ян з монголами, знецінювали їх у порівнянні з германцями. Інколи вони це робили свідомо, з расових і політичних мотивів, зумисно "науковоподібно" перекручуючи і перебріхуючи факти. "Саме цей німецький тенденційний підхід до справи походження слов'ян був головним поштовхом для чеського слов'янознавця П.Шафарика для написання його класичної праці "Слов'янські старожитности" (1837 р., Прага), писав Ярослав Пастернак в роботі "Ранні слов'яни...", с.39-40. Читач може подумати, що німці й справді не знали, хто такі слов'яни. Але ще 1853 р. вийшла робота француза А.Гобіно (1816-82) "Нариси про нерівність людських рас", де він писав: "Слов'яни — одне з найдавніших, найзношеніших, більшою частиною змішаних сімейств, що виродились. Вони вичерпали себе ще раніше, ніж кельти". (Цитовано за роботою Г.Гюнтера). Невеликий коментар: кельти — один з найдавніших народів Європи; слов'яни — народи, які справді створилися зміщенням праслов'ян (праукраїнців) з кельтами, сарматами та гето-франкійцями, але всі вони були близькі родичі правслов'янам. бо належали до динарської раси; Гобіно змушений був визнати, що слов'яни — один з найдавніших народів Європи; що ж стосується зношености слов'ян, то нехай це залишається на совісти расиста Гобіно. (Отже, якщо західні дослідники врешті змушені визнати слов'ян європейцями, то зношеними, тобто все одно неповноцінними). Під пером українського расиста (на жаль, такого ще не знайшлось) українці, німці та французи могли б з великим успіхом помінятися місцями. Хотів би я подивитися, що було б з французами, німцями та їхньою безспірно великою культурою, аби їх спочатку розчавили монголи, 200 років знекровлювали татари, стільки ждушили поляки, а москвини, що представляють іншу, східно-балтійську расу на основі слов'янізованих фіно-мадярських та татарських племен, 250 років забороняли говорити й писати рідною мовою.. Але ми вистояли! В нелюдських умовах ми збереглися як народ, хоча й із значними втратами.

Германські ж дослідники з політичних мотивів довго оспорювали слов'янську належність венедів, деякі тому, що вони немов би жили на східнонімецьких землях (Я.Пастернак, с.58), неначе Господь Бог на ті землі видав їм грамоту.

"Німецький історик А.Л.Шлецер не сумнівався, що слов'яни не прибули у V ст. з Кавказу й з-над Волги, а споконвіку заселяли землі від Лаби до Адріатичного моря. Причину великої розбіжности думок дослідників слов'янської старовини він, правильно, вбачав у неясности найдавніших джерел, які різно називали слов'ян... Вороже наставлений до слов'ян, він говорив, що у них не було жодної організації, вони жили як птиці і тварини, що наповнювали їхні ліси" (там же, с.28).

В несприйнятті германцями внеску інших народів в історичний поступ та розвиток цивілізації інколи доходило до курйозів. В.Латишев повідомляє, що видатний грецький оратор та політичний діяч Демосфен (384-322 рр. до Р.Х.) соромився низького (скіфського) походження своєї матері Клеобули, але в 19 ст. Шефер сумнівався, що вона була скіфянкою. Німець краще за сина знав, якого походження 2300 років тому була його мати.

Подібних прикладів можна навести багато, на деяких з них я зупинюсь при аналізі роботи Йордана "Гетика". Та повернемось до наших предків.

Спосіб життя виробив у них стійкі форми індивідуалізму та демократії, а ці якості є поганими для створення держав без особливої на те потреби. Остання могла виникнути у випадку небезпеки. Але створившись, військовий союз племен міг вийти за рамки своїх безпосредніх завдань — захисту суспільства - внаслідок узурпації влади тими, кому було доручено керівництво об'єднаними силами або їхніми талановитими нащадками. Та й для певної частини "простого народу" принади грабунку та легкої наживи на якийсь час можуть бути заманливішими, ніж важке довбання в землі та догляд за худобою, бо переможні війни розбещують народ.

Як наслідок таких рис вдачі та способу життя, якщо до об'єднання наші предки сиділи тихо та мирно, так що про них мало хто й знав, то опісля досягали великої, але недовготривалої могутности й били сильно і боляче. У відсутности ж інформації створювалось враження, що невідома сила звалилася на них, "цивілізованих і культурних", як сніг на голову.

Військово-політичний союз слов'янських племен створений на Правобережжі десь у II ст. у відповідь на небезпеку римського, а потім германського вторгнення в III ст. та після загрози поневолення їх готами в IV ст., про що недвозначно пише Йордан у Тетиці", ще більше згуртувався й виступив проти готів, їхні дії були такими несподіваними, могутніми та стрімкими, що значна частина готів змушена бута тікати, а римляни почали говорити про невідому силу, яка звалилася незнано звідки. Створилася імперія "гунів", яка тримала в напрузі Європу біля 80 років. Після смерти Князя Аттила сильного лідера не знайшлось. Придбані завоюваннями окраїни були втрачені, а анти, ядро імперії, розпалися на слабко пов'язані ворогуючі князівства окремих племен. Так "зникли гуни".

Фактично і Русь виникла несподівано, і якщо в кінці IX ст. про неї в Європі мало хто знав, то на початку X ст. її війська стояли вже біля стін Константинополя. Могутня Русь проіснувала недовго, біля двох століть, після чого почала розпадатися.

Раптово, для всіх несподівано, постала і держава Богдана Хмельницького. Створюється враження, що інтелігентність Богдана та його любов до "його ясновельможности пана Круля" врятували Річ Посполиту від повного розгрому. Після його смерти сильного лідера не знайшлось, кожен полковник хотів стати гетьманом, в москалях-"одновірцях" народ небезпеки не побачив, — і важко здобута незалежність була втрачена.

Сковані залізною дисципліною, запорізькі козаки часто перемагали значно багаточисельніші війська противників, в той же час козача вольниця ("демократія") не знала меж і часто шкодила загальноруським інтересам. Та й навіть у наш час ми чуємо вислови "Україну ніхто не чекав". І хоча її поява була закономірною, але для зовнішнього світу — несподіваною. Так риси вдачі нашого народу, що складалися тисячоліттями, впливали на нашу поведінку та на стосунки з іншими народами, часто були для них несподіваними й не зрозумілими. Не дивно, що західні вчені намагалися обгрунтувати появу "гунів" якоюсь інтервенцією в Європу "невідомого народу", а французький вчений XVIII ст. Дегінь зробив припущення, що це могли бути "сюн-ну" монгольських степів, бо й назви схожі, і кочівники часто вторгалися з Азії в Європу. Але припущення, не зважаючи на величезні зусилля вчених, залишились не доведеними. Воно й не дивно. Факти, річ уперта, говорять зовсім про інше. Завдання українських вчених — виправити той хибний погляд, який врешті знецінює наших предків та принижує українців. "Кесарю - кесарево!"

Переді мною книжка Андерса Стріннгольма "Походы викингов". Читаючи її, волосся підіймається дибки від масових вбивств населення, дикого насильства та грабунків, що вони чинили. А на першій сторінці кольорової обкладинки написано: "немає жодного народу, у якого збереглось би стільки чисто | історичних спогадів з його богатирського віку". Отже, той вік суцільного дикунства і жорстокости їхніх предків для сучасних скандинавів є "богатирським". Вони його не соромляться, а випинають, підкреслюють і пишаються.

Вивчивши дії вікінгів та дії гунів, я прийшов до переконання: вікінги знаходяться у такому ж співставленні з гунами, як повія з цнотливою дівчиною. Тому і подавно час антів-"гунів" для нашого народу є і богатирським, і героїчним, і ми можемо справедливо пишатися ним та якнайширше пропагувати. "Чужого навчаймося і свого не цураймося!"

В загальних рисах я знав, що існує робота К.Іностранцева "Хунну й Гунны", яка вийшла ще 1926 р. і в якій автор зробив підсумок 200-літній дискусії з питання походження європейських гунів. Сам він є прихильником їхнього азійсько-кочового походження. Спочатку я не хотів її дивитися, щоб не впливали на мене чужі думки. Але після ґрунтовного вивчення та аналізу робіт А.Марцеліна та П.Панійського все жтаки цікавість взяла гору, захотілося узнати, як гунологи-азіати аналізують ці твори, що знайшли вони там від азіатів, чого я не помітив, та й думку суперників треба знати. Скажу відверто, робота мене розчарувала. Ніякого аналізу творів письменників гунської доби. Головний натиск робиться на тому, що народ, який розгромив аланів та готів, Амміан обізвав гунами. Потім шукають азіатів, спотворюють їхню назву, щоб за звучанням була близькою до назви "гуни", і далі ведуть науковоподібні дебати, якого походження цей (прикитайський) народ: монгольського, тюрського чи фінського. Іностранцев зізнається, що, розглядаючи прикитайський народ, який у нас в літературі позначається як "хунну", і він також буде так писати, бо так пишуть європейські автори, "хоча правильніше бачити в голосній букві складу ю; нетак Хун-ну та Сун-ну, як Хюн-ну та Сюн-ну, з носовим н" (с.IV), до того ж, у китайців ці слова роздільні, а не злиті.

Треба відверто сказати, що питання про расову належність народу, який населяв монгольські степи до Р.Х., має право на існування в науковій літературі, так само, як, скажімо, особливости родового ладу у полінезійців чи властивости хорового співу ескімосів на межі тисячоліть, але яке це має відношення до європейських гунів?

Багато можуть сказати лінгвістичні дослідження, пише Іностранцев. Ну, і про що ж вони говорять? Вже спотворені греками та латинянами "гунські" імена дослідники спотворюють ще більше, і одні виводять їх від готів, інші — від тюрків, ще інші — від монголів, а дехто — від слов'ян. "Лінгвістичні дослідження" переконують нас лише в тому, що вони ні про що не можуть сказати. Насправді лінгвістичні вправи повинні бути лише одним з елементів в усій сукупности фактів, якими гунологи-азіати нехтують, бо вони говорять проти їхньої "концепції".

Щоб не бути голослівним, частково наведу назви розділів роботи К.Іностранцева:

Вчені місіонери XVIII століття та їх значення в питанні, що нами вивчається. Дегінь та його історія Гуннів. Політична класифікація народів Середньої Азії...

Теорія монголізму Хунну та Гуннів.

Розподіл її прихильників на дві групи...

Хоуорс та відновлення теорії монголізму.

Теорія турчизму Хунну та фіннізму Гуннів...

Теорія фіннізму Хунну та Гуннів...

Прихильники фіннізму Хунну...

Найдавніші відомости про Хунну.

Утворення держави Хун-ну та Дун-ху. Міркування на користь турчизму Хунну...

А де ж аналіз робіт Амміана, Пріска, Йордана та інших тогочасних письменників?, — запитає читач, їм це не потрібно. Для них це настільки маловажливі джерела, що вони їх ігнорують, їхня "наукова дискусія" нагадала мені "дискусії" середньовічних богословів відносно того, мають ангели крила, чи не мають. Можливо саме тому на роботу Іностранцева мало посилань у пізнішій літературі.

Трішки, між іншим, згадується і версія про слов'янське походження гунів, але вона відхиляється на тій підставі, що такого не може бути, бо такого не може бути ніколи. Втім, треба визнати, що прихильники слов'янського походження гунів не змогли критично і грунтовно проаналізувати твори вищезгаданих письменників.

З часу виходу роботи Іностранцева пройшло 80 років. Чи з'явилися додаткові аргументи на користь концепції азійського походження гунів?—Жодного, більше того, у її прихильників почали виникати запитання, пов'язані з підсвідомими сумнівами. А от на користь їхнього слов'янського походження з'явився додатковий археологічний, лінгвістичний та історичний матеріал. Але про це вже у відповідних книгах та розділах.

З дослідників, що послідовно відстоювали концепцію слов'янського походження гунів в кінці XIX ст., найсерйознішим був історик-москвин Д.Й.Иловайский. Його думки з цього питання надруковані в роботах: "Вопрос о народности Руссов, Болгар й Гуннов" (Журн.Мин.Нар.Просв., 1881, май); "Пересмотр вопроса о Гуннах" (Русская Старина, 1882, февраль); "Разыскания о начале Руси" (Москва, 1882); "Поборники норманизма й туранизма" (Русск. Стар., 1882, декабрь); "Дополнительная полемика по вопросам варяго-русскому й болгаро-гунскому", 1896; "Вторая дополнительная полемика", 1902 (там же вказівки на полемічну літературу — головне місце в ній займає критика В.Г.Васильевского на теорії Іловайського). "О мнимом славянстве Гуннов, Болгар й Роксолан"; "Еще раз о мнимом славянстве Гуннов").

Роботи Д.Іловайського я не читав, в значній мірі тому, щоб його думки не тиснули на мене, і щоб я не використовував його докази. Якщо наші аргументи в питанні походження гунів десь співпадають — дуже добре. Якщо ж я знайшов інші, в чому не сумніваюсь, — ще краще.

Але як бути читачеві, який хотів би ознайомитись з доказами Д.Іловайського? Адже на сьогоднішній день його роботи можна знайти лише в центральних книгозбірнях, що становить великі незручности не лише для сільських, але й переважної більшости міських читачів?

Якщо я матиму можливість закінчити третю книгу, то докази Д.Іловайського наведу неодмінно. Якщо ж ні, то нехай це зроблять інші дослідники.

Амміан Марцелін та його

"Римська історія"

Амміан Марцелін народився в Антіохії, що знаходилась на східному узбережжі Середземного моря. За походженням грек, за віросповіданням язичник. Дати його народження точно не знаємо, але за побічними джерелами можна установити, що він з'явився на світ на самому початку 30-х років IV століття. Його біографію можна частково відновити на основі його власної літературно-історичної праці "Римська історія". Був знатного роду, бо службу в армії розпочав в офіцерському званні. В армію пішов добровільно, очевидно, зваблений допитливістю і як шукач пригод. В 353 році Амміан знаходиться в оточенні керівника кіноти римлян Урзиціна, супроводжуючи його в різних поїздках у справі зміцнення та збереження Римської імперії. В 359 році бачимо його в місті Аміді, що в Месопотамії, на березі річки Тигр, де він стає свідком облоги та загибелі цього міста, а сам завдяки щасливому випадку тікає звідти. В 363 році Амміан бере участь в персидському поході імператора Юліана, а після його загибелі — у ганебному відступі римської армії.

Схоже, що після повернення з Персії виходить у відставку і деякий час живе в Антіохії. Очевидно, потім вирушає в мандри по різних країнах, де поповнює свої знання з географії та історії. У 80-ті роки IV століття прибуває до Риму і залишається там назавжди. Це місто приваблювало його з різних причин — і як остання "опора" язичництва, і як місто, де йому не треба було думати про засоби на прожиття, бо всіх мешканців столиці держава забезпечувала безкоштовним харчуванням. В Римі ж він написав свою "Історію", яка була закінчена біля 390 року. Рік його смерти невідомий.

Амміан був непересічною особою. Будучи представником знатного грецького роду, він не побажав йти за велінням часу й насолоджуватись спокійним життям, як це робила більшість людей його кола, а добровільно обрав долю простого вояка. Він був глибоко освіченим і начитаним, досконало вивчив латинь, яка на Сході була мало поширеною серед цивільного населення. В питаннях віри був дуже терпимим, немов би на противагу християнам, що на очах у нього виясняли правдивість тих чи інших положень церковної догматики у вуличних бійках.

"Історія" Марцеліна вважається одним з видатних досягнень латинської словесности. Він написав 31 книгу, що охоплюють час від 96 по 378 роки. Але перші 13 книг втрачені. В решті 18 книгах він описує події 353-378 років. В останній, 31-й книзі, окрім іншого, описав початок гунських війн. Безумовно, найкраще у нього описані ті місця, де він був, чи ті події, в яких безпосередньо брав участь. Але значну історичну цінність становить також опис подій,які він відтворив в "Історії" по чутках чи оповідях інших, бо кращого просто не маємо.

Я наводжу лише ту частину його 31-ї книги, яка стосується гунів, аланів та частково готів. Переклад українською мовою зроблений з московськомовного видання 2000 року, а на московську мову з латині переклав проф. Київського університету Юліан Кулаковський за участю проф. А.Сонні майже 100 років тому, на самому початку XX століття. В перекладі я намагався, окрім змісту, зберегти також стиль розповіді автора. Очевидно, мій переклад далекий від досконалости, бо я не є філологом: Переклад Амміана Марцеліна українською мовою філологом-латиністом треба було б вітати.

Гуни в описі Амміана Марцеліна

Книга 31 (роки 375-378)

Насіння і початок всього цього нещастя та різноманітного лиха, що викликане гнівом Марса, котрий своєю пожежею стрясає світ, бере початок, як з'ясовано, ось з якої події. Плем'я гунів, про яких давні письменники обізнані дуже мало, перебуває за Меотійським болотом в бік Льодовитого океану і перевершує своєю дикістю будь-яку міру.

Через те, що при самому народженні на світ немовляти йому глибоко прорізують щоки гострою зброєю, щоб тим самим затримати своєчасну появу волосся на зарубцьовуючих надрізах, то вони доживають до старости без бороди, потворними, схожими на скопців. Члени тіла у них м'язисті та міцні, шиї товсті, вони мають потворний і страшний вигляд, так що їх можна прийняти за двоногих звірів, або сподобити тим грубо обтесаним подібними до людини чурбакам, які ставлять по краях мостів.

При такій дикій потворности людської подоби вони так загартовані, що не потребують ні вогню, ні в пристосованій до смаку людини страві; вони споживають коріння диких трав та напівсире м'ясо різної худоби, яке вони кладуть на спини коней під свої стегна і дають йому трохи попріти.

Ніколи вони не ховаються в які б то не було будинки; навпаки, вони уникають їх, як гробниць, далеких від звичного оточення людей. У них не можна зустріти навіть покритого комишом намету. Вони кочують по горах та лісах, з колиски привчені переносити холод, голод та спрагу. І на чужині входять вони під дах лише у випадку крайньої необхідности, бо не вважають себе в безпеці під ним.

Тіло вони прикривають одягом з льону або пошитим із шкірок лісових мишей. Немає у них різниці між домашнім убранням та вихідним одягом; один раз одягнена на тіло туніка брудного кольору скидається або замінюється іншою не раніше, ніж вона розлізиться на лахміття від довготривалого гниття.

Голову покривають вони кривими шапками, свої оброслі волоссям ноги — козячими шкірами; взуття, яке вони не виробляють ні на якій колодці, утруднює їх вільну ходу. Тому вони не придатні для пішого бою; але вони немов би приросли до своїх коней, які витривалі, але потворні на вигляд, і часто, сидячи на них на жіночий лад, займаються своїми звичними заняттями.

День і ніч проводять вони на коні, займаються купівлею та продажем, їдять та п'ють і, схилившись на круту шию коня, засинають і сплять так міцно, що навіть бачать сни. Коли доводиться їм радитися про серйозні справи, то й нараду вони ведуть, сидячи на конях. Не знають вони над собою суворої царської влади, але задовольняючись випадковим проводом кого-небудь із своїх старійшин, крушать все, що трапляється на шляху. Іншим разом, будучи чимось ображені, вони вступають у битву; у бій вони кидаються, вишукувавшись клином, й видають при цьому грізний завиваючий крик. Легкі й рухомі, вони раптом навмисне розсіюються і, не створюючи бойову лінію, нападають то там, то тут, чинячи страшне вбивство. Внаслідок їхньої надзвичайної швидкости ніколи не доводилось бачити, щоб вони штурмували укріплення або грабували ворожий табір.

Вони заслуговують того, щоб визнати їх чудовими вояками, тому що здалеку ведуть бій стрілами, спорядженими вправно зробленими наконечниками із кістки, а сходячись врукопашну з ворогом, б'ються з беззавітною хоробрістю мечами і, ухиляючись самі від удару, накидають на ворога аркан, щоб позбавити його можливости сидіти на коні або йти пішки.

Ніхто у них не оре й ніколи не доторкнувся до сохи. Без визначеного місця проживання, без дому, без закону чи стійкого способу життя кочують вони, немов би вічні втікачі, з кибитками, в яких проводять життя; там дружини тчуть їм їхній жалюгідний одяг, з'єднуються з чоловіками, народжують, годують дітей до змужнілости. Ніхто з них не може відповісти на питання, де він народився: зачатий він в одному місці, народжений — далеко звідси, виріс — ще далі.

Коли немає війни, вони віроломні, непостійні, легко піддаються будь-якому подиху перепадаючого нового сподівання, у всьому покладаються на дике шаленство. Подібно до позбавлених розуму тварин, вони перебувають у цілковитій необізнаности, що чесно, а що нечесно, ненадійні в слові і темні, не пов'язані повагою ні до якої віри чи суєвір'я, пломеніють дикою пристрастю до золота, до того перемінливі та гнівливі, що буває того ж дня відступають від своїх спільників. Без будь-якого підбурювання і так само будь-чийого посередництва знову миряться.

Цей рухомий та невгамовний народ, розпалений дикою жадобою грабунку, просуваючись вперед серед грабунків та вбивств, дійшов до землі 'аланів, стародавніх массагетів. Якщо я згадав про аланів, то буде доцільно розповісти, звідки вони і які землі займають, показати при цьому заплутаність географічної науки, яка багато що... і різноманітне, нарешті знайшла істину...

Алани, розділені по двом частинам світу (тобто, по обох боках Танаїсу-Дону, бо у той час вважали, що ця річка відокремлює Азію від Європи — А.К.), роздріблені на багато племен, перераховувати які я не вважаю за необхідне. Хоч вони кочують, як номади, на величезному просторі на далекій відстані одне від одного, але з часом інколи вони об'єднуються під одним іменем і всі зовуться аланами внаслідок одноманіття звичаїв, дикого способу життя та однакового озброєння. Немає у них наметів, ніхто з них не оре; харчаться вони м'ясом та молоком, живуть в кибитках, що покриті зігнутими у вигляді склепіння шматками дерев'яної кори і перевозять їх по безкрайніх степах. Дійшовши до багатої на траву місцевости, вони ставлять свої кибитки в коло й годуються, як звірі, а коли пасовисько виїдене, вантажать своє майно на кибитки й рухаються далі. В кибитках сходяться чоловіки із жінками, там же народжуються й виховуються діти, це — їхні'постійні житла, і куди б вони не зайшли, там у них рідний дім. Гонячи перед собою запряжених тварин, вони пасуть їх разом зі своїми отарами, а більше всього турбуються про коней. Земля там завжди зеленіє травою, а деінде трапляються сади плодових дерев.

Де б вони не проходили, вони не страждають від нестачі їжі ні для себе, ні в кормі для худоби, що є наслідком вологости грунту та достатку протікаючих річок. 20. Всі, хто за віком чи статтю не придатний до війни, тримаються біля кибиток і зайняті домашніми роботами, а молодь, з раннього дитинства зріднившись з верховою їздою, вважає соромом для чоловіків ходити пішки, і всі вони стають внаслідок різноманітних вправ чудовими воїнами. Тому то і перси, будучи скіфського походження, вельми досвідчені у військовій справі. (Етнічні терміни "перси" та "парфяни" автор не розрізняє; в даному місці він мусив би назвати саме парфян — примітка Ю.Кулаковського).

Майже всі алани високого зросту і красивого вигляду, волосся у них русяве, погляд якщо і не лютий, то все таки грізний; вони дуже рухливі, бо мають легке озброєння, у всьому схожі на гунів, але дещо м'якіші від них звичаями та способом життя; в розбоях та полюваннях вони доходять до Меотійського (Азовського) моря та Кіммерійського Боспора з одного боку та до Вірменії та Мідії з іншого.

Як для людей мирних та тихих приємний спокій, так вони знаходять насолоду у війнах та небезпеках. Щасливим у них вважається той, хто помирає в бою, а ті, що доживають до старости й помирають природньою смертю, переслідуються у них жорстокими насмішками, як виродки та боягузи. Нічим вони так не пишаються, як вбивством людини, і у вигляді славного трофея вішають на своїх бойових коней зідрану з черепа шкіру вбитих.

Немає у них ні храмів, ні святилищ, не можна побачити покритого соломою намету, але вони встромляють в землю по варварському звичаю оголений меч і благоговійно поклоняються йому, як Марсу, покровителю країн, по яких вони кочують.

Їхній спосіб передбачати майбутнє дивний: пов'язавши в пучки прямі івові лозини, вони розбирають їх у визначений час з якимись таємничими заклинаннями й отримують вельми визначені вказівки про те, що передбачається. 25. Про рабство вони не мали поняття: всі вони благородного походження, а ватажками вони й тепер обирають тих, хто протягом довгого часу відзначився в битвах. Але повертаюсь до розповіди про подальші події.

Ось гуни, пройшовши через землі аланів, що межують з гревтунгами (остготами -А.К.) і зазвичай називають себе танаїтами, зробили у них страшне винищення та спустошення, а з тими, що вціліли, заключили союз і приєднали їх до себе. При їхньому сприянні вони сміливо прорвались несподіваним нападом в обширні та родючі землі Енменріха (Германаріха), вельми войовничого царя, якого боялися сусідні народи внаслідок його багаточисельних та різноманітних воєнних подвигів.

Вражений силою цієї раптової бурі, Енменріх на протязі довгого часу намагався дати їм рішучий спротив і відбитися від них; але через те, що чутка все більше підсилювала жах лиха, що насунулося, то він поклав кінець страху перед великими небезпеками добровільною смертю.

Вітімир, обраний після його кончини царем, робив деякий час опір аланам, опираючись на друге плем'я гунів, яке він за гроші залучив у союз із собою. Але після багатьох понесених ним поразок, він загинув у битві, переможений силою зброї. Від імені його малолітнього сина управління прийняли Алафей та Сафрак, ватажки досвідчені та відомі твердістю духу; але важкі обставини зломили їх і, втративши надію дати відсіч, вони обережно відступили й перейшли до річки Данастію (Дністра), яка протікає широкими рівнинами між Істром (нижня течія Дунаю - А.К.) та Борисфеном (Дніпром -А.К.).

Коли чутки про ці несподівані події дійшли до Атанаріха, правителя тервінгів (вестготів-1 А.К.), проти якого недавно, як я про це розповідав, виступив у похід Валент (імператор Східно-Римської імперії - А.К.), щоб покарати за допомогу, надану Прокопію (самозванець, що оголосив себе імператором -А.К.), він вирішив спробувати вчинити опір й розвернути всі свої сили, якщо й на нього буде зроблений напад, як на інших.

Він розбив великий табір на берегах Данастія в зручній місцевости неподалік від степів гревтунгів, і в той же час вислав на 20 миль вперед Мундеріха (який був потім командиром прикордонної смуги в Аравії) з Лагаріманом та іншими старійшинами, доручивши їм виглядати наближення ворога, доки він сам безперешкодно займався приготуваннями до битви.

Але вийшло зовсім не так, як він розраховував. Гуни з властивою їм здогадливістю запідозрили, що головні сили знаходяться далі. Вони обійшли тих, кого побачили, і, коли ті спокійно розташувалися на нічліг, самі при світлі місяця, що розсіяв морок ночі, перейшли через річку вбрід, й вибрали найкращий спосіб дій. Побоюючись, щоб передовий вісник не налякав тих, що стояли далі, вони навалилися швидким натиском на Атанаріха.

Приголомшений першим ударом, Атанаріх, втративши декого із своїх, змушений був шукати сховища в крутих горах (в Карпатах - А.К.). Від несподіванки цієї події і ще більшого остраху перед майбутнім, він став споруджувати високі стіни від берегів Гераза (Прута) до Дунаю поблизу від области тайфалів. Він вважав, що швидко та грунтовно спорудивши це прикриття, забезпечить собі повну безпеку та спокій.

Поки робота велася зі всією енергією, гуни тіснили його швидким наступом і могли б зовсім згубити його своєю появою, якби не залишили цю справу внаслідок складного положення, в яке їх поставила велика кількість здобичі.

Між тим серед решти готських племен широко поширилась чутка про те, що невідомий до того рід людей, піднявшись з далекого краю землі, немов сніговий вихор на високих горах, руйнує та трощить все, що трапляється на шляху. Більша частина племен, що залишила Атанаріха внаслідок нестачі життєвих припасів, почала шукати місце для проживання подалі від всіляких чуток про варварів. Після тривалих нарад про те, яке місце вибрати для поселення, вони вирішили, що найбільш придатним для них притулком буде Фракія (сучасна Болгарія); на користь цього було два міркування: по-перше, ця країна має багатющі пасовиська і, по-друге, вона відокремлена потужною течією Істра від просторів, що вже відкриті для перунів чужоземного Марса. Таке ж рішення як би на загальній раді прийняла і решта.

І ось на чолі з Алавівом готи зайняли берега Дунаю і відправили посольство до Валента зі смиренним проханням прийняти їх; вони обіцяли поводити себе спокійно і постачати допоміжні загони, якщо того вимагатимуть обставини.

Поки відбувалися ці події за межами імперії, розходились грізні чутки про те, що в середовищі північних народів відбуваються нові рухи в незвичайних розмірах та йшов поголос, що на всьому просторі від маркоманнів та квадів (германські племена, що у той час знаходились між верхів'ями Ельби та Одера на півночі та середньою течією Дунаю на півдні — А.К.) до самого Понту (Чорного моря—А.К.) велика кількість невідомих варварських народів була вигнана із своїх жител і раптовим натиском підійшла до Істру з жінками та дітьми.

Спочатку це повідомлення наші прийняли із зневагою з тієї причини, що з тих країв внаслідок віддалености театра воєнних дій звикли отримувати повідомлення, що війни або закінчені, або принаймі на час заспокоєні.

Але коли почала вияснятися істина і чутки були підтверджені прибуттям посольств від варварів, які наполегливо просили прийняти бездомний народ на правий берег річки, сприйняли це швидше з радістю, ніж зі страхом. Досвідчені у своїй справі підлесники перебільшено підносили щастя імператора, яке надавало йому зовсім несподівано стільки рекрутів з найвіддаленіших земель, так що він зможе отримати непереможне військо, якщо з'єднає свої та чужі сили, а державна скарбниця отримає величезні прибутки з військового податку, який щороку виплачувався провінціями.

З цими сподіваннями відправлені були різні особи, щоб влаштувати переправу диких юрб. Приймались ретельні заходи для того, щоб не залишився ніхто з цих майбутніх руйнівників римської держави, нехай навіть він був уражений смертельною хворобою. Отримавши від імператора дозвіл перейти через Дунай та зайняти місцевости у Фракії, переправлялись вони цілими натовпами вдень та вночі на кораблях, човнах, видовбаних стовбурах дерев. А через те, що річка ця — найнебезпечніша з усіх і рівень води був вищий, ніж звичайно, внаслідок рясних дощів, то багато людей потонуло, як ті, хто при вкрай переповнених судах занадто рішуче пливли проти течії, так і ті, хто кинувся плавом.

Так всі докладали зусилля навести погибель на римський світ. Добре відомо, що нечасті обладнувачі переправи варварів часто намагалися визначити їхню чисельність, але облишили це після багатьох безуспішних спроб...

Згадаємо давні свідчення про навалу мідійських полчищ у Грецію; переправившись через Геллеспонт, вони намагалися влаштувати прохід, майстерно проривши гору, і були перераховані біля Доріска не поголовно, а натовпами, що нащадками одностайно визнано було за казку.

Але після того, як незчисленні натовпи варварів розсіялись по провінціях, поширились на величезному просторі, зайняли всі місцевости й заполонили всі гірські хребти, — ця подія нового часу підтвердила справедливість давнього повідомлення.

Першими були прийняті Алавів та Фрітігерн, імператор наказав видати їм поки що провіант та надати землю для обробки.

В той час, як відкриті були проходи на нашому кордоні і варвари викидали на нас натовпи озброєних людей, як Етна вивергає свій палаючий попіл, а важкий стан держави вимагав прославлених воєнними успіхами командирів, саме тоді, немов би по втручанню розгніваного божества, на чолі військових сил стояли як на підбір люди із заплямованим ім'ям. На першому місці були Лупіцин та Максим, перший — коміт у Фракії, другий — командир, що викликав до себе ненависть, обидва вони могли суперничати між собою в необачности.

Їхнє зловредне користолюбство було причиною всіх нещасть. Залишаючи в стороні інші проступки, які ці командири або інші при їхньому потуранні дозволили собі самим ганебним чином по відношенню до іноземців, що до нас переходили і нічим до цього не повинилися, я розповім про один настільки ж огидний, які нечуваний вчинок, який не міг би бути визнаним виправдальним навіть в очах суддів, замішаних у цій справі.

Поки варвари, переведені на наш бік, зазнавали голоду, ці командири, що осоромили себе, завели ганебний торг: за кожну собаку, яку набирало їхнє ненаситне користолюбство, вони брали по одному рабу, і серед взятих забрані були навіть сини старшин.

Між тим наблизився до берегів Істра і Вітерик, король гревтунгів, разом з Алафеєм та Сафраком, які були його опікунами, а також Фарнобій. Король спішно відправив посольство й просив імператора виявити йому такий же гостинний прийом.

Посли отримали відмову, як того, здавалось, вимагали державні інтереси, і гревтунги знаходились у бентежній нерішучости відносно того, що їм робити. Атанаріх, боячись отримати таку ж відмову, відступив у віддалені місцевости: він пам'ятав, що колись з презирством поставився до Валента під час переговорів і змусив імператора заключити мир на середині річки, посилаючись на те, що закляття не дозволяє йому вступити на римську землю. Боячись, що незадоволення проти нього залишилось до цього часу, він рушив зі своїм народом в область Кавкаланда, місцевість, яка недоступна через високі гори, що обросли лісом, витіснивши звідти сарматів.

Коментар до повідомлення А. Марцеліна про гунів

Переважна більшість істориків повідомленню Амміана Марцеліна надає надзвичайного значення, а гунів представляє саме такими, як він їх описує — дикими кочовими ордами тюркського чи монгольського походження: "Перші достовірні свідчення про гунів Європи відносяться до повідомлень Амміана Марцеліна — сучасника гунської експансії на Захід", — пише Ірина Засєцька [4, с.358]. "Події, що відбувалися внаслідок зіткнення гунів з готами, докладно описані Амміаном Марцеліном і потім неодноразово повторені іншими авторами" [4, с.360]. "Найбільш повні і, безумовно, достовірні відомости ми отримуємо у Амміана Марцеліна, одного із самих яскравих і цікавих авторів IV ст." [5, с.94].

Робота Амміана, і справді, надзвичайно цінне джерело історичної інформації, особливо в такому заплутаному питанні, як початок гуно-готської війни. Але мусимо з сумом визнати, що заплутали його як письменники того далекого часу, так ще більше і дослідники новітньої доби.

Посилаючись на Амміана, історики роблять натиск саме на тій частині його опису, де говориться про гунів як диких непривабливих кочівників, не помічають (чи не хочуть помічати) іншу інформацію, що там міститься, а також протиріччя, що в ньому присутні. Такий підхід, коли з першоджерел вибирається лише те, що вкладається у концепцію "гуни — тюркські (чи монгольські) кочівники, які прийшли з Азії", і нехтується тією інформацією, що цьому суперечить, властивий взагалі для багатьох гунологів. Що спільного має така "концепція" з історичною правдою? Як далі побачимо — майже нічого.

До повідомлення Амміана, як і до будь-якого іншого того часу, треба ставитись критично, з певною обережністю і застереженнями, враховуючи, що він знаходився в Римі на відстані 2-2,5 тисячі кілометрів від описуваних подій, отже, користувався чутками, що потрапляли до нього через треті-п'яті руки. Про це ж писав і перекладач його твору на московську мову Ю.Кулаковський: "З аланами Амміан міг зустрічатися у своїх походах під орудою імп. Юліана; що ж стосується його вчености, то вона не завжди надійна..." [6, с.78]. А Лев Гумільов слушно зауважив, що "Амміан та його сучасники часто писали нісенітниці, але не через дурість чи бездарність, а внаслідок неможливости перевірити тенденційну інформацію. А ось кого треба осудити, так це дослідників XX ст., які переконані, що буквальне дотримання стародавнього тексту є вірний розв'язок проблеми" [3, с.281]. Не можна скидати також з рахунку, що до ворогів імперії історики часто ставились упереджено, з відразою, надаючи їм непривабливих, негативних рис. Це стосується не лише римлян. Про сарматів-аланів Амміан пише, що вони "високого зросту і красивого вигляду" (2.21) в той час як В.Ковалевська, посилаючись на археолога Виноградова, пише, що "у мові вейнахської групи словом "цармат" (сармат) називають потворну й страшну, чужу людину" [5, с.75]. Фізично красивий народ, який досадив іншому народу, в їхньому описі набуває відразливих рис.

Варто порівняти також свідчення про сарматів Амміана та Тацита. Амміан пише, що алани мають приємний зовнішній вигляд: "майже всі алани високого зросту і красивого вигляду, волосся у них русяве..." (2.21). Тацит же в Терманіці, відзначаючи великий вплив сарматів на плем'я "певкінів, яких дехто називає бастарнами", зауважує, що "вигляд певкінів внаслідок змішаних шлюбів стає потворним, майже як у сарматів" [7,с.52]. Сармати — це загальне етнічне ім'я різноманітних, близько споріднених кочових племен, найчисельнішими з яких були алани. Так які ж алани-сармати, приємні на вигляд згідно Амміану, чи бридкі, згідно Тациту? Очевидно, зображення представників того чи іншого племені значно більше залежить не від їхнього справжнього зовнішнього вигляду, а від ставлення до них письменника. Чи не стосуються такого ж роду визначення і стосовно гунів, які немов би спотворювали обличчя своїм дітям? Для Амміана не лише гуни, але й їхні коні "витривалі, але потворні на вигляд", що дуже дивно, коні можуть бути різними, але щоб потворними... За викопними кістками встановлено, що коні степовиків були невисокі на зріст, з короткою шиєю, великою грубою головою та міцними ногами. З усіх порід відомих тоді коней вони були найвитривалішими та найкраще пристосованими до далеких подорожей. "Коні, здатні до будь-яких довгих перегонів", — таку оцінку дав їм Овідій [27, с.149].

Виявляється, що при прискіпливому аналізі твору Амміана в ньому можна віднайти фрагменти фактів, що ставлять під сумнів гунів, або принаймі частину з них, як степовий кочовий народ.

Відомо, як багато важив кінь в ту далеку пору. Навіть значно пізніше, для запорізьких козаків, шабля була жінкою, а кінь братом. Воно й не дивно, на коневі часто здійснювались далекі походи на ворога, кінь же виручав у випадку смертельної небезпеки. З цих мотивів догляд за конем був особливою турботою вершника, незалежно від того, був він кочівником чи землеробом. Німецький дослідник Бергман, що вивчав звичаї калмиків, писав: "стверджували, що Гунни клали під сідло м'ясо, щоб вживати його в страву — те ж саме говорили і про Калмиків. Насправді ж м'ясо це клали для того, щоб лікувати садна на спинах коней" [24,с.19,20].. З огляду на це, повідомлення Амміана про немов би споживання гунами напівсирого м'яса, і отже про їхнє дикунство, приймає тепер зовсім інше забарвлення.

Легко зрозуміти також вислів А.Марцеліна "вони немов би приросли до своїх коней" (2.6). Вершник, що швидко рухається, на відстані 300-400 м справді здається немов би злитим з конем. Амміан описував гунів за чутками від різних людей, деякі з них були тими воїнами, що, побачивши гунів, "злитих з конями вершників", тікали без оглядки. Безумовно, такі вояки надавали гунам лише відразливого вигляду, а він полягав у тому, що гуни повинні були докорінно відрізнятися від римлян чи готів.

Таким чином, портрет гунів-кочівників, поданий нам А.Марцеліним, є продуктом уяви, скомпонованим з оповідань багатьох людей про їхнє життя, вдачу та побут. Йому не можна надавати якогось особливого значення, принаймі, він не може бути взятий за основу для досліджень, бо Амміан ніколи їх не бачив, а описував зі слів переляканих людей. Це видно також з наступних протиріч та неузгоджень, які є в його описі гунів-кочівників.

В описі Марцеліна гуни — безбороді, постійно на конях, увесь час кочують, їдять напівсире м'ясо, уникають будинків тощо. Але навіть тут можна віднайти риси, які б мусили викликати здивування або принаймі сумніви дослідників: "вони кочують по горах та лісах". Чому по лісах, а не по степах? Чи можете ви уявити собі кочівників у тодішніх лісах, де немає доріг, але безліч підліску, повалених від негоди та віку дерев, де й пішки важко пройти, а не те що проїхати на гарбі чи гарцювати на коні? А по яких горах кочували гуни? В Європі поза межами Римської імперії ніяких гір, окрім Карпат, не було, інші ж гори, які знав Марцелін, знаходились далеко від описуваних подій, але ні в яких цих горах (Карпати, Кавказ) кочівників не було. Очевидно, у цьому місці в нього описка, допущена або ним самим, або переписувачами його твору. Якщо слово "кочують" замінити на слова "живуть", "перебувають", "знаходяться", то не лише ця інформація, але й значна частина наступної стають несуперечливими. Нарешті, аби Амміан сказав, що гуни кочують в горах та степах, то їхнє місцезнаходження можна було б локалізувати на Північному Кавказі, який межує зі степом. Але він сказав "в горах та лісах". Гори поруч з лісами в Європі є лише в одному місці — це Карпати з прилеглою до них смугою лісостепу. Тут і треба шукати народ, названий Амміаном гунами.

Далі ще цікавіше: "тіло вони прикривають одягом з льону або пошитим із шкірок лісових мишей".

Навряд чи з дикоростучого льону (якщо він взагалі є у степах) можна було пошити достатню кількість одягу, вирощують же цю вологолюбиву рослину в лісостеповій та лісовій зонах, де степових кочівників не було. І чому це у "гунів" одяг був з льону, а не зі шкір тварин чи вовни, цього добра у них було більше, ніж достатньо?

Ще цікавішим повідомленням є одяг "із шкірок лісових мишей". Як це можна собі уявити? Степові кочовики їдуть у ліс за кілька десятків, а то й сот кілометрів, не злазячи з коней, ловлять мишей, здирають з них шкірки (філігранна робота; нічого сказати), з яких жінки шиють їм одяг. І власне, чому з "лісових мишей", а не польових, які нітрохи не гірші від своїх лісових родичів? Наловіть в лісі мишей (краще не злазячи з коня) й попросіть свою дружину пошити з їхніх шкірок костюм. Тоді ви одразу задумаєтесь, а що власне Амміан хотів цим сказати?

Коментатори Амміана розуміли, що його повідомлення про одяг степових кочівників, пошитий із шкірок лісових мишей, містить в собі якесь непорозуміння. Тому деякі з них, зокрема перекладач "Гетики" Йордана й прекрасний його коментатор О.Скржинська, вираз Амміана (лісових мишей) перекладає як "польових мишей" [8, с.219]. Але це велика натяжка. Амміан свідомо написав "лісових мишей", бо вони знаходяться в одному контексті з мандрами "гунів" по горах та лісах, отже, й миші мусили бути таки лісовими; а також в одному речені з одягом з льону, який вирощували, з якого ткали полотно та шили одяг поселяни лісів та лісостепу, але ніяк не степові номади-кочівники. Аби степовики вміли прясти, то перш за все вони робили б одяг з вовни.

Більше того, отой "одяг із шкірок мишей" взагалі є непорозумінням, про який писали ті, що ніколи його не бачили. Здається, вперше про нього згадує Помпей Трог (І ст. до н.е. — І ст. н.е.) в "Історії", яка до нас не дійшла. Скорочений виклад його твору зробив Юстін (ІІ-ІІІ ст.). Помпея Трога та Юстіна читали Амміан та інші автори і переписували оповідання про отой мишачий одяг, який немов би носили номади.

Подібні непорозуміння траплялися. Ось ще одне з них. Дунай приймає більше 120 значних за величиною притоків. Але багато античних авторів пишуть про 60. Це помилкове число притоків Дунаю по традиції йшло від Плінія, який повідомляє, що Данубій-Істр, "прийнявши в себе 60 річок, з числа яких майже половина судохідні", впадає в Понт. Про 60 судохідних річок, що впадають в Данубій, потім писали Солін (III ст.), Амміан (IV ст.), Йордан (VI ст.), очевидно, й інші [8, с.241].

Поза всяким сумнівом, тюрків-кочовиків, які спотворювали обличчя дітям (очевидно, для того, щоб потім своїм виглядом нажахати благородних римлян, про яких, щоправда, вони до 375 р. нічого не мусили знати), ні Амміан, ні ті, хто йому все це розповідав, не бачили. Вони користувалися чутками після багаточисельних поразок готів, на яких "гуни" нагнали великого страху, а страх, як відомо, має великі очі. Про цей страх Амміан недвозначно написав у розділі (4.2). Тут-то й можуть приверзтися безбороді чудовиська, що приросли до коней.

Всі ці протиріччя та чутки-чудеса легко узгодити, якщо припустити, що описуючи гунів, Марцелін змішує два народи: тюрків-кочовиків та осілих землеробів, що жили на північ від Меотійського озера (Азовського моря) в лісах чи в лісостепу, вирощували льон, ткали з нього одяг, а згадані ним "лісові миші" могли бути білками або бобрами, з яких шиють одяг і по сьогоднішній день і якими у той час кишіли ліси та річки, можливо, зі шкір інших лісових звірів. Ніяких інших землеробів, окрім слов'ян, у тій місцевости не було. До речі, вони шили одяг не лише з льону чи шкірок лісових звірів, але також із шерсті, бо мали в достатку різної худоби. Верхній одяг з домотканного грубого нефарбованого сукна називався гунею. Це одяг теплий і зручний. Тих, хто носив гуні, інші народи могли називати гунами.

В роботі [5, с.94] В.Ковалевська робить зауваження, що переклад твору А.Марцеліна, зроблений Ю.Кулаковським. неточний в тому місці, де він пише, що кочовики "...ведуть бій стрілами..." (2.9), а треба "...ведуть бій метальними списами...". Але саме ними були масово озброєні слов'яни! Кочівники і справді були озброєні луками та стрілами. Ю.Кулаковський, прихильник азійсько-кочового походження гунів, це добре розумів, і на догоду цій концепції (очевидно, несвідомо) навіть спотворив текст при перекладі.

Перше, ніж продовжувати аналіз твору Амміана, нагадаю розташування племен на теренах між Дністром та Волгою в кінці IV століття.

В пониззі Дніпра жили готи: на правому, західному березі — вестготи (тервінги), на лівому, східному березі та в степовому Криму — остготи (гревтунги). Далі на схід від них у степу аж до Волги та північної частини західного Каспію кочували алани. Не виключено, що на Північному Кавказі кочували також тюркські племена. В лісостеповій зоні на північ від готів та аланів жили осілі землеробські племена слов'ян. На Таманському півострові та в східному Криму була Боспорська держава греків та сарматів.

Аби гуни прийшли зі сходу (з Азії), то перш за все вони б зіткнулися й напали на східних аланів. Але знову диво. Марцелін пише (3.1): "...гуни, пройшовши через землі аланів, що межують з гревтунгами..., зробили у них страшне винищення та спустошення...". Тобто, гуни напали не на східних аланів, а на західних. Так це місце в Амміана розуміють й інші коментатори [4, с.358,359].

Як же гуни могли пройти майже тисячу кілометрів непоміченими через землі аланів, войовничого народу, від Волги до Дніпра? Тут треба вигадувати якийсь історичний епіцикл. Щоб вийти із цього положення, В.Ковалевська, цитуючи Амміана [5, с.95], просто пускає важливу фразу "що межують із гревтунгами". Без неї тепер виходить, що гуни пройшли через всі землі аланів, від Волги до Дніпра, в той час як Амміан точно указує, що вони пройшли через аланів західних, які межують із гревтунгами.

Повідомлення Амміана можна узгодити зі здоровим глуздом лише одним способом: гуни напали на аланів, що межують із гревтунгами, з півночі. Таке припущення узгоджується також з інформацією, яку знаходимо в інших авторів.' Але про це трохи пізніше.

Під час війни аланів з готами ватажок останніх Вітімир за гроші залучає для боротьби з аланами друге плем'я гунів (3.3). Отже, було якесь перше плем'я гунів, що побороло аланів та готів, та інше плем'я, яке виступило на захист готів. Якщо гуни були кочівниками, то це можливо теоретично, але насправді тут знову щось не те. Чи могли руські князі залучити до себе якесь плем'я монголів чи татарів під час їхньої навали на Русь у 13 столітті? А готи могли. Такі вони спритні дипломати. Але швидше всього оте "друге плем'я гунів" під час "навали гунів" з готами не воювало. ""Другі гуни", що допомагали готам в боротьбі з гунами, не могли, звичайно, належати до тієї маси кочовиків, які в ту пору вторглись з-понад Дону в країну, зайняту готами", справедливо зауважує Ю.Кулаковський [7, с.263]. Отже, розділ (3.3) в Амміана можна тлумачити в тому смислі, що існували туземні гуни в Придніпров'ї. Одного цього зауваження достатньо, щоб поставити під серйозний сумнів всю концепцію про азійське чи навіть східне походження гунів. Де ж ті західні гуни взялись? На це питання дамо відповідь у розділі про походження гунів, а зараз трохи відхилимось від оповідання А.Марцеліна й звернемось до інших джерел.

І.Засєцька, посилаючись на першоджерела, пише [4, с.359,360], що гуни потрапили в північну Тавриду (в ту землю, де вони вперше розгромили аланів) двома шляхами. Одна частина пройшла безпосередньо через південноруські степи (при цьому не зрозуміло, як алани їх пропустили), а інша — через Тамань, Керченську протоку (можливо, взимку по кризі), степовий Крим і вийшла в причорноморські степи, де з'єдналася з головними силами, після чого вони, очевидно, розгромили спочатку західних аланів, а вже потім остготів. Але якщо прохід гунів південноруськими степами не підтверджений ні письмовими джерелами, ні археологічними дослідженнями, то прохід через Керченську протоку (Кіммерійський Боспор) підтверджується легендою, описаною церковним істориком V ст. Созоменом, ще більш певно істориком VI ст. Агафієм Мірінейським, а також археологічними розкопками.

Як свідчить археологічний матеріал, потрапивши на Таманський півострів, гуни взяли й зруйнували такі крупні міста, як Кепи, Фанагорію, Гермонасс, укріплені поселення Фанталівського півострова. На Керченському півострові вони розгромили місто Тірітаку та багато інших міст та поселень. Навіть столиця Боспорського царства Пантікапей (нинішнє місто Керчь) була перетворена на руїни. Фактично, з 370-х років рабовласницька держава в північному Причорномор'ї перестала існувати. В Криму гуни зустрілися з кримськими готами, розбили їх і вийшли в причорноморські степи, де з'єдналися з головними силами. Треба зазначити, що погром, який вони вчинили у Боспорському царстві, був не таким значним, як його описують історики. Вже невдовзі після нього були відроджені деякі міста та поселення, зокрема, Танаїс, Фанагорія та Пантікапей, який тепер став називатися Боспором.

А тепер знову повернемось до опису гунів Амміаном Марцеліном: "...вони не придатні для пішого бою" (2.6), ..."ніколи не доводилось бачити, щоб вони штурмували укріплення або грабували ворожий табір" (2.8). Як же військо, що не може штурмувати укріплення та непридатне до пішого бою, могло брати неприступні фортеці? "Готи були надійними союзниками аланів... Нарешті, у аланів були фортеці. Гуни брати фортеці не могли. Так чому ж вони перемогли і аланів, і готів, чого не могли зробити ні римляни, ні перси?", дуже слушно запитує Лев Гумільов [3, с.280], але відповіді не дає. До речі, ніяких вказівок на те, що гуни брали саме аланські фортеці, немає. Вони брали фортеці Боспорського царства.

На конях об фортечні мури можна хіба що порозбивати голови, але це мало зарадить справі. Отже приходимо до висновку, що гуни мали піше військо. Але кочівники пішого війська не мали. Як зазначає Амміан, вони навіть соромилися ходити пішки. Піші частини військ були у землеробських народів. Та можливо Амміан помилявся? Але він довгий час був вояком і міг спостерігати звичаї та військовий уклад кочовиків, тому його розповіді про їхню військову тактику заслуговують на високу ступінь довіри.

Зауваження Амміана про те, що гуни не могли брати укріплення й навіть грабувати ворожий табір, заслуговує на значно більшу увагу, ніж може здатися на перший погляд і ніж приділяють йому дослідники. Справа в тому, що не лише кочівники, але й готи, ці осілі розбійники, не вміли правильно вести осаду та брати міста. Про це недвозначно говорить Амміан, описуючи війну готів з римлянами на півночі Балканського півострова в 80-х роках IV століття, після їхньої втечі від "гунів". А ті події, що пов'язані з римлянами, він змальовує з великою переконливістю та подробицями, немов би сам був їхнім свідком. Ось факти.

Багато разів готи штурмували Маркіанополь, але все даремно: "Тоді Фрітігерн (один з ватажків готів — А.К.), бачачи, що люди, які не вміють вести осаду, несуть даремно такі втрати, порадив піти, не доводячи справу до кінця, лише залишивши там достатній загін. Він говорив, що знаходиться в ладу зі стінами й давав пораду взятися за спустошення багатих областей, не наражаючись при цьому на будь-яку небезпеку, бо не було ще ніякої охорони" [1,31.6.4].

"Після такого сумного закінчення битви наші відійшли в Маркіанополь, що стояв недалеко. Готи без будь-якого зовнішнього тиску засіли у своєму таборі й протягом семи днів не насмілювались ні вийти, ні потикатися звідти. Тому наші війська, скориставшись цим зручним випадком, заперли в міжгір'ях Генімонта величезні зграї інших варварів, спорудивши високі вали. Розраховували, звичайно, що величезні полчища цих шкідливих ворогів, будучи запертими між Істром та пустищами й не знаходячи ніяких виходів, загинуть від голоду, бо всі життєві припаси були звезені в укріплені міста, з яких вони не намагалися доси жодного обложити внаслідок свого повного невміння в цього роду заходах" [1,31.8.1].

"Після неодноразових спроб, які були відбиті сильним спротивом наших, що засіли на високих місцях, вони опинилися в край складному становищі й закликали до себе шайки гунів та аланів, спокусивши їх сподіванням на величезну здобич" [1,31.8.4].

Після страшного розгрому римлян та загибелі імператора Валента (378 р.) готи спробували взяти приступом Адріанополь. І ось що з цього вийшло:

"На світанку наступного дня переможці, як дикі звірі, яких розпалив смак крови, рушили щільними натовпами до Адріанополя, їх збуджували порожні сподівання взяти місто, і вони були цілком переконані, що в цьому їм поталанить. Вони знали від перебіжчиків, що там, як в сильній фортеці, знаходились найзнатніші сановники й були заховані знаки імператорського сану та скарбниця Валента.

Щоб не дати послабнути загальному збудженню, вони вже на четвертий день оточили місто з усіх боків, і почалась жорстока битва. Обложники з природженою дикістю зухвало кидалися на вірну загибель, а обложені зі свого боку виявляли всі свої сили та всю хоробрість в обороні" [1.,.31.15.23].

"Провідники готів, збуджені полум'яним бажанням заволодіти багатствами, що їх неправими шляхами здобув Валент, ставали самі в перші лави, а інші приєднувались до них у гордій свідомости, що вони в небезпеках порівнялися з начальниками. Багато які падали, смертельно поранені, роздавлені величезною вагою або з пробитими грудьми, інші несли драбини і з усіх боків намагалися лізти на стіни, але на них, як по крутосхилу, падали каміння, шматки колон, цілі блоки й засипали їх. Жахливий вигляд крови не діяв на варварів, що дійшли до шаленства, і до самого вечора вони виявляли ту ж дику хоробрість...Але справа йшла без будь-якого плану, наскоками, в окремих загонах, що було свідоцтвом повної розгублености. Коли день схилився до вечора, всі повернулись у зневірі в свої намети, попрікаючи один одного в безглуздому безумстві за те, що всупереч порадам Фрітігерна, вирішили піти на жахи штурму" [1,31.15.13-15].

"Тоді прийнялися вони оглядати рани та лікувати їх своїми народними засобами; це зайняло всю ніч, не довгу, правда, в цю пору року. Коли почався день, вони стали обговорювати на різний лад, куди їм направитись. Після довгих пожвавлених суперечок вирішили, нарешті, захопити Перінф, а потім й інші багаті міста. Повідомлення про це вони отримали від перебіжчиків, які знали не лише те, що є в містах, але навіть і в середині кожного будинку. Згідно цьому рішенню, яке було визнано таким, що обіцяє вигоди, вони повільно направились вперед, не зустрічаючи ніякого опору, і робили на всьому шляху грабунки та пожежі" [1,31.16.1].

"А до готів приєднувались войовничі і хоробрі гуни та алани, загартовані в бойових трудах. Приманкою величезної здобичі домігся цього союзу спритний Фрітігерн. Розбивши табір біля Перінфа, вони, пам'ятаючи попередні втрати, не насмілились, одначе, ні підійти до міста, ні намагатися взяти його, проте широку та плодоносну область навколо цього міста вони розграбували дотла, перебивши або взявши в полон сільське населення" [1,31.16.3].

Добре обчистивши околиці Перінфа, готи посунули на Константинополь, "незчисленні скарби якого збуджували їхні грабіжницькі інстинкти". Але оборонні споруди міста зломили їхнє зухвальство, вони пішли звідти й розсіялись по північних провінціях, дійшовши аж до Юлієвих Альп, які в давнину називались Венетськими.

Отже, не зважаючи на значну перевагу, жодного міста готам взяти не вдалось внаслідок невміння вести правильну облогу. І це при тому, що вони були осілим народом, мали піше військо і часто ходили в грабіжницькі походи. Як же могли гуни-кочівники, які не злазили з коней і не мали піших загонів, брати міста-фортеці Боспорського царства? Виходячи з концепції, що гуни — то кочовики, які прийшли десь із-за Волги, на поставлене питання відповідь дати неможливо. Гунологи її й не дають, вони його обминають, як і безліч інших, що не вкладаються в їхню "концепцію".

Якщо в кінці IV століття готи не вміли брати фортеці, то тим більше здивування викликають ось такі історичні факти.

"Юрми скіфських народів прорвалися на двох тисячах суден через Боспор, пройшли по берегах Пропонтіди і вчинили жорстокі спустошення на морі та на суші..." [1,31.5.15]. Загальною назвою "скіфські народи" Амміан називає припонтійські (причорноморські) племена, що заселяли терени сучасної України. Вони вдиралися в межі імперії в 267 та 269 роках. Тоді були захоплені Візантій, Афіни, Аргос та інші грецькі міста.

"У битвах з варварами (251 р.) були вбиті імператори Деції, батько та син,... взятий був Анхіал (місто), і в той же час Нікополь, який побудував імператор

Траян, як свідоцтво перемоги над даками. Після багатьох жорстоких поразок з того та іншого боку зруйнований був Філіппополь, причому — якщо правдиве повідомлення істориків — вбито було в стінах міста сто тисяч чоловік..." [1,31.5.16,17].

Отже, серед тих народів, які вдиралися в межі Римської імперії в середині III ст., були такі, що вміли брати міста-фортеці. Це не могли бути готи, зважаючи на їхню безпорадність у цьому значно пізніше. Щоб взяти фортецю, потрібна була не лише сила, але й вміння та хитрість. Таким народом могли бути слов'яни. Згадаймо, як запорізькі козаки в XVII ст. брали турецькі фортеці, що вважалися неприступними.

Можна навести інший приклад, коли вже не готи, а справжні кочовики були безпорадними при штурмі не лише укріплених міст та фортець, а навіть феодальних замків. Це мадяри, які 895 р. вдерлися в Паннонію, сучасну Західну Угорщину. Майже 60 років їхні грабіжницькі банди тероризували населення й наводили жах на всю Західну Європу. Послухаємо французького історика Люс'єна Мюссе: "В цілому, між 899 та 955 роками мадяри здійснили 33 походи на Захід, досягаючи таких віддалених пунктів, як Бремен (915), Орлеан (937), Манд (924) чи Отранто (947). Розграбований був увесь континент, за винятком Іспанії та приатлантичних областей, які вже були добряче обібрані вікінгами. Більше всього мадяр приваблювали дві країни: Баварія, куди вони здійснили одинадцять походів, та Ломбардія, де їх бачили тринадцять разів; навіть далека Апулія (область на півдні Італії — А.К.) була удостоєна трьома їхніми відвідинами" [23, с.32].

"Ці походи розоряли головним чином сільськогосподарські зони, а також усамітнені монастирі, в яких вони сподівалися знайти найбагатшу здобич. Для облоги укріплених міст у мадяр не було ні часу, ні засобів; штурмом було взято дуже мало міст (головний виняток — це Павія, захоплена 12 березня 924 р.), а зруйнована була, здається, лише Конкордія поблизу Аквілеї... Очевидно, жах, який наганяли ці походи, свідомо заохочувався — як це в майбутньому було з монголами — щоб заздалегідь паралізувати будь-який дух опору" [23, с.33-34]. Останнє речення означає, що мадяри поголовне винищували тих, кого не могли взяти в полон як рабів. Як бачимо, Мюссе порівнює їх зі справжніми кочовиками-монголами, але немає ніяких підстав порівнювати з гунами, їхня поведінка, як це випливає з опису Пріска Панійського, була зовсім іншою, хоч мадяри, щоб звеличитись, виводять себе від гунів.

Мадяри були малочисельним народом, але довгий час ґвалтували всю Західну Європу. Наскільки ж могутнішими й організованішими від західноєвропейців були наші предки руси, які в цей же час вистоювали, давали відсіч, а часто й самі ганяли по всьому степу значно багаточисельніші племена спочатку печенігів, а потім половців. І після цього германці, яких слабкі мадяри скубли, як хотіли, сміють говорити, що слов'яни не здатні до самоорганізації. До речі, Пріск Панійський дає чудовий опис облоги і штурму гунами міста за допомогою найсучасніших на той час облогових знарядь, яких не здатні були виготувати ні готи, ні мадяри, ні германські племена вандалів (буде в наступній книзі).

"Мадярська загроза була однією з головних причин збільшення кількости укріплених міст та замків в Південній Німеччині та Північній Італії. Після 901 р., щоб перегородити переправу через Енс, баварці спорудили замок Енсбург; 908 р. Арнульф відбудовує стіни Регенсбурга; монастирі оточують себе стінами... з 915 р. в Ломбардії, особливо на церковних землях, множаться сільські замки; відновлюються стіни Павіїта Бергамо" [23, с.35]. Отже, для справжніх кочовиків навіть монастирські стіни та сільські замки могли бути перешкодою, в той час як гуни легко брали добре укріплені міста. А ось якими словами характеризує Мюссе безчинства мадярів: "...майже немає таких звірств, які б їм не приписували. Той набір термінів, якими їх позначають, дуже повчальний, їх називають іменами найстрашніших варварів усіх епох: скіфів, гунів, аварів, агарян і навіть аріан! Втім, як виявилось, незаслужене уподобання до гунів викликало у мадяр велику гордість: в XII та XIII століттях вони скористалися цим, щоб збагатити свою національну історію давнім минулим, якою їм не вистачало" [23, с.34,35].

Як кажуть, святе місце порожнім не буває. Якщо українці відмовляються від свого героїчного та богатирського минулого, то його із задоволенням підхоплюють мадяри. Тодішні мадяри були дикішими й відсталішими від наших предків, їхні ж історики виявилися розумнішими й мудрішими за наших. Останні з якоюсь божевільною затятістю, всупереч багаточисельним й неспростовним фактам, прямо таки відхрещуються від гунів, очевидно вважаючи, що якщо зараз ми нікчемні, то такими мусили бути й наші предки. Звичайно, неприємно визнавати свої помилки, мільйонними примірниками засвідчені в дисертаціях, монографіях, енциклопедіях, підручниках, але доведеться, бо наполягати на них ще гірше.

Читаючи Амміана, важко повірити, що гуни завдали нищівної руйнівної поразки як аланам, так і готам. Після такого удару готи не могли б перемагати римські легіони на чолі з досвідченими полководцями і навіть самим імператором. Війни між "гунами", аланами та готами швидше схожі на міжусобні сутички, після яких супротивники приходили до згоди, щоб дружненько йти грабувати римські провінції. Цей висновок підтверджується як повідомленням інших авторів, так і пізнішими подіями.

Повідомлення про жорстокість "гунів", яке часто зустрічається в літературі, занадто, а можливо і зумисно, перебільшене. Навпаки, на свій час вони були значно гуманішими, ніж оточуючі їх народи. А це є ще одним доказом того, що вони не могли бути тюрками-кочовиками, жорстокість і нещадність яких до ворогів загальновідома. Якщо під час гунських походів жорстокість і була - засвідчена, то не з боку "гунів", а тих племен, що до них пристали, зокрема, готів. Ось як змалював Амміан їхнє свавілля та безчинства під час навали на римську провінцію Фракію:

"Лише ті місця, що були найнедоступніші або лежали далеко в стороні, залишились не ураженими при їхніх пересуваннях. Не розрізняли вони в своїх убивствах ні статі, ні віку і все на своєму шляху віддавали страшним пожежам; відриваючи від грудей матері немовлят і вбиваючи їх, брали в полон матерів, забирали вдів, зарізаючи на їхніх очах чоловіків, через трупи батьків тягнули підлітків та юнаків, забирали, нарешті, і багато стариків [мужів], які кричали, що вони достатньо вже пожили на світі. Позбавивши їх майна та красивих дружин, скручували вони їм руки за спиною і, не даючи оплакати попіл рідного дому, вели на чужину" [1,31.6.7].

Аби "гуни" так само чинили з готами, то про них слід пропав би ще в кінці IV ст., зважаючи на незначну їхню чисельність. Але вони ще після "розгрому" їх "гунами" два століття, як бездомні собаки, шукали пристанища і гасали по всій Європі, поки вреїиті-решт не розсіялися між іншими народами.

В розділі (3.6) Амміан описує, як гуни розромили військовий табір тервінгів (вестготів) Атанаріха. При цьому вони обійшли передовий загін готів, який пильнував ворога і мусив би повідомити основні сили про його наближення, але який їх не помітив (отже, "гуни" діяли таємно, ні в якому разі не на конях і перехитрили готів), перейшли вбрід річку і несподіваним раптовим нападом вночі атакували противника. Військова тактика "гунів" виявилася значно досконалішою, ніж готів, вони діяли "з властивою їм здогадливістю", очевидно, були обізнані також з військовою тактикою готів. Звідки Амміан знав про "властиву здогадливість" гунів, якщо вони щойно з'явилися, якщо їх до того ніхто не знав?

На конях, та ще й вночі, раптовий напад на безумовно захищений військовий табір здійснити неможливо. Але з цим завданням блискуче може впоратись досвідчене піше військо, якого кочовики не мали. Описаний Амміаном несподіваний напад гунів на табір готів дуже нагадує опис дій війська слов'ян, зроблений пізніше Маврикієм (див. розділ 6 цієї роботи), або нічних вилазок запорізьких козаків під час військових походів.

Нарешті, оті "перуни чужоземного Марса" (3.8). Якщо переклад тексту Амміана Ю.Кулаковським точний, то чи не є це згадкою про язичесько/о бога Перуна, а разом з ним і про тих, хто йому поклонявся — слов'ян, для яких після поразки готів були відкриті простори лівобережного Істра?

Отже, аналізуючи твір А. Марцеліна, у підсумку можна дійти таких висновків.

Амміан блискуче і майстерно змалював звичаї, побут та військові якости аланів, з якими він, очевидно, мав нагоду зустрічатися й спостерігати їхнє життя.

Хоч і з певними перебільшеннями та деякою відразою, але непогано описані також тюрки-кочовики, яких він навряд чи коли-небудь бачив, але чув про них від інших. До того ж, як він сам зазначає, між гунами-тюрками та аланами-. сарматами (індоєвропейцями) було багато спільного. Воно й не дивно, бо ті та другі були кочовиками, спосіб їхнього життя був у значній мірі однаковий, але тюрки були відсталішими у суспільному розвитку.

Описи кочівників аланів та гунів фактично є взаємодоповнюючими, і все, що стосується аланів, може бути віднесено до гунів, і навпаки, хіба що за виключенням незугарного, відразливого вигляду гунів. Останнє могло бути наслідком не стільки їхнього зовнішнього вигляду, як неприязні до племен, що виявилися сильнішими за готів та аланів, яким римляни не могли дати ради.

В описі Амміана присутній і третій народ, про який він не згадує, але саме його стосуються такі характеристики: живе в горах (Карпатах), лісах чи лісостепу на північ від Меотійського озера; вирощує льон і шиє з нього одяг; шиє одяг також зі шкір лісових звірів; як метальну зброю широко використовує списи чи дротики; добре обізнаний з військовою справою, зокрема, тактикою раптового нападу, пішого та нічного бою, може штурмувати військовий табір; деякі його племена з готами не воюють і навіть виступають на їхньому боці, отже, є місцевими, а не прибулими; можливо, поклоняються Перуну. З коротких повідомлень інших тогочасних авторів випливає також, що військо цього народу має піші загони, добре обізнане з осадною справою та штурмом фортець.

Всі ці характеристики стосуються землеробського народу, що жив в лісостепу "на північ від аланів", а в археологічному матеріалі представлений черняхівською та пізньозарубинецькою (Київською) культурами.

Перше, ніж перейти до відтворення картини подій, описаних Марцеліном та згаданих у творах інших тогочасних авторів, коротко зупинюсь на тому, як дослідники пояснюють появу гунів на наших теренах.

Походження гунів

"На підставі порівняння яйця страуса і яйця курки не можна стверджувати, ніби наша вишня гірша за баобаб. Тож вислухайте факти, які є річ уперта..."

Василь Яременко, професор Київського національного університету ім.Т.Шевченка

При вирішенні питання про походження гунів є два підходи. Перший, якого дотримується переважна більшість гунологів, виводить європейських гунів з монгольських степів; другі, яких набагато менше, доводять, що гуни мають місцеве походження. Послухаймо ж аргументи обох сторін.

На зламі старої та нової ери в степових та напівпустельних районах сучасного Північного Китаю та Монголії жили войовничі кочові племена монголоїдів сюнну чи хунну. Вони часто турбували Китай своїми грабіжницькими набігами. Врешті-решт після впертої боротьби ті кочівники були розбиті. Остаточної поразки завдали їм інші кочівники, сяньбійська орда, в 155 р. після Р.Х. в районі Джунгарського Алатау (кордон Східного Казахстану та сучасного Китаю). Після того ті сюнни розпалися на кілька орд. Одна з них, північні сюнни, немов би відійшли через степи Казахстану і 158 р. дійшли до Уралу чи берегів Волги. Так воно було, чи ні, ніхто з певністю сказати не може, бо цьому немає підтвердження ні в писемних джерелах, ні в археологічному матеріалі. "Яка була доля цих хунну, з якими народностями вони стикалися на своєму,шляху і як далеко просунулися на північний захід — про це ніяких повідомлень в літературній традиції немає... Не виключено, що внаслідок постійних війн та експансій якісь невеликі групи центральноазійських хунну проникли в І-ІІ ст. на терени південноруських степів... Проте, як показує археологічний матеріал, перші проникнення хунну в Східну Європу, якщо таке мало місце, не зробили будь-яких істотних змін в складі населення та характері культури цієї области. Цілком можливо, що прибульці були асимільовані місцевим сарматським населенням" [4, с.356,357].

Відомий географ та історик Лев Гумільов вивченню життя, побуту, державного управління, організації та військової справи сюнну (хунну) присвятив велику кількість робіт, об'єднаних у два томи [2,3 ]. Безумовно, він є палким прихильником азійського походження наших гунів, які в IV та V століттях потрясали всю Європу. Отже, послухаємо висновки дослідника, який робив карколомні зусилля, щоб це довести: "З 155 р., коли північні хунни відірвались від переможних сяньбійців на берегах Волги, до 350 р., коли гуни почали вперту боротьбу з аланами„ їхня історія зовсім невідома" [2, с.244] (підкреслення моє —А.К.). "За 200 років з уламком хуннського народу відбулись такі зміни, що довгий час вчені не наважувались ототожнити азійських хуннів та європейських гунів. Нарешті це питання було вирішено позитивно, але залишилась невирішеною.проблема несхожости тих та других" [2,с.245] (підкреслення моє — А.К.). Отже, хоч питання тотожности вирішено, але питання подібности — не вирішено. Такими словесними абракадабрами рясно пересипані всі "вчення" про азійське походження європейських гунів, бо якщо дві речі тотожні, тобто, однакові, то вони обов'язково і схожі, і подібні.

"Спадкоємцями гунської мови прийнято вважати чувашів" [2,с.245] "Прийнято вважати" — термін не науковий і не юридичний. Хто прийняв і чому прийняв?

Для Л.Гумільова аргументом є ось така цитата з роботи Б.Серебреннікова "О происхождении чувашского народа", 1957р., с.40-42:".. .в тюркському діалекті чувашської мови прослідковуються тюрко-монгольські паралелі від часу давнішого, ніж нашестя Батия, які показують, що предки чувашів жили біля Байкалу" [З.с.307].

Можливо, предки чувашів і справді жили біля Байкалу, але до чого тут європейські гуни? Адже ніхто ніколи не довів, що чуваші від них походять. Від таких дубових "аргументів" вовком завиєш. Від того, що в українській мові прослідковуються санскритські паралелі, ніхто не виводить нас (принаймі, до цього часу) від латинян чи ескімосів.

В наукових питаннях потрібні факти, а не словесні потоки, хоч би ось на зразок такого: "Важко повірити, що цей народ (гуни — А.К.) — одноплемінники сучасних їм юебанських та ордоських хуннів, але це так. Військова поразка відкинула північних хуннів на 2000 років назад, а метизація з уграми змінила і їхній зовнішній вигляд, і психічний склад" [2, с.248]. Дозвольте запитати, а що ж залишилось спільного?

За відсутністю кибети, логіки та наукового аналізу, а головне — небажання визнати хибність своїх штучних побудов, історики фантазують, як вправні казкарі. Чи можна повірити, що військова поразка може відкинути будь-який народ не лише на 2000 р., а хоч би на 300-400 років, якщо залишиться сам народ? Такого в історії ніколи не було, але таке вигадали "гунологи", щоб обгрунтувати свою божевільну маячню: ототожнити народи, що різко відрізняються за рівнем культури, способом життя, мають різний зовнішній вигляд та психічний склад, і все лише тому, що близькі їхні назви: хунну (чи сюнну) та гуни. Прості українські люди скажали б про таких горе-вчених: "натягують шкурку на кисіль". Взагалі кажучи, з безпідставною фантазією немає чого й полемізувати, але вона увійшла в підручники, нею задурюють-зомбують наших дітей!

Послухаємо ще точку зору археолога: "...часова приуроченість до епохи гунів тих або інших речей ще недостатня для того, щоб вважати комплекси, в яких вони знайдені, власне гуннськими (тобто, сюннськими — А.К.)... стало очевидно, що багато сторін проблеми до цього часу не забезпечені матеріалом: немає поселень, могильників — відомі лише одиночні поховання, не зроблено зіставлення матеріалів європейських гунів з культурою центральноазійських сюнну, не розв'язані ще питання датування" [5, с.10].

А ось точка зору палеоантрополога Г.Дебеця. Очевидно, він підтримував думку про азійське походження європейських гунів (в істориків є свої моди), але, як чесний вчений, змушений був зробити таке визнання: "Не заважає зазначити, що на шляху руху гунів від Селенги до Дунаю залишків палеосибірського типу (до якого належали хунни-монголоїди — А.К.) ніде не знайдено, за винятком Алтаю" [6, с.123]. Тобто, це означає, що прикитайські хунни західніше Алтаю не заходили.

З кінця 4-го століття сто років, до зникнення невідомо куди, кочові племена азійських гунів, якби такі справді були в Європі, значний час мусили б знаходитись в причорноморських степах. Вони повинні були б залишити якісь антропологічні1 сліди. Але вони зникли, як вранішній туман: "Палеоантропологічні матеріали в скіфо-сарматський час в Україні не дають ніяких вказівок на появу будь-яких нових расових типів порівнянне з тими, які були відомі у попередні епохи (VI ст. до Р.Х. - IV ст. після Р.Х. — А.К.)" [б.с.164]. На захід від Дону тюркський антропологічний тип з'явився лише з 9 ст. — печеніги та торки. З'явився в степах — потрапив і до палеоантропологів.

Нарешті, ніяких гунів немає в історичній пам'яти нашого Народу (приповідки, пісні тощо). На чому ж тоді тримається побудова, що наші гуни—то далекосхідні сюнну? Лише на підставі співзвучности звукоряду сюнну - хунну - гуни. Та ще більшу співзвучність мають назви хети - гети - готи. Але це три зовсім різні народи, і ніхто не виводить їх один з одного. Інколи їх навіть плутають, бо гети та готи жили поруч і майже в той самий час. Та й робота Йордана називається "Про походження та дії гетів", а треба готів, бо саме про них він пише. Цю підміну він робить свідомо, щоб приписати готам славу та велич гетів. Цим же займаються і наші сучасні "брати".

Москвинський історик І.Забєлін в "Истории русской жизни" (1876 р.) вважав, що ототожнення Хунну (Сюн-ну) та Гунів базується лише на подібности звучань, але цьому суперечать свідоцтва історії та географії: На думку цього вченого, "треба тільки дивуватися, яким чином недолуга здогадка Дегіня утвердилась в науці як непохитна істина. З його легкої руки всі стали стверджувати, що Унни були справжніми Калмиками, і всі намагалися при будь якому випадку доводити та поширювати ці поверхневі висновки" [24,с.104,105].

Схожість, а інколи навіть тотожність назв різних за походженням племен, що жили в один і той самий час, часто слугувала підставою для спекуляцій і в інших випадках. Схожими за звучаннями були слов'янські племена венедів (у Плінія) чи навіть венетів (у Тацита) з венетами (не слов'янами) італійськими; германського племені лугіїв зі слов'янськими лужичанами; германських свевів (свабів-швабів) зі слов'янами; германського племені герулів зі скіфськими (очевидно, аланськими) кочовими племенами елурів. Відносно останніх О.Скржинська так коментує повідомлення Йордана: "Йордан повідомляє, що згідно даним Аблавія, елури жили поблизу Меотіди, тобто на схід від остготів. В іншому місці ...Йордан зараховує герулів (не елурів) до племен, що з'явилися із Скандії, тобто, до готських племен... Не можна не відзначити тут же, що до V ст. відноситься ряд повідомлень про герулЧв, які не мають ніякого зв'язку із вищезгаданими примеотійськими елурами і є германськими племенами" [8, ком.370].

А ось думка М.Грушевського стосовно наукоподібної гри навколо однакових назв племен: "Не вважаю потрібним зупинятися на різних зовсім ненаукових і фантастичних розширеннях слов'янської території в різних теоріях, що вважали Слов'ян тубильцями в Германії, на Балканах і т.і. Підставою для них служила тотожність або подібність імен: таким чином до Слов'ян зачислялися, напр., Венети італійські й арморицькі; за тим ішло накручування на слов'янське різних чужих імен, напр. Свебів=Свевів на Слов'ян, Семнонів на Ііетіап і т.і... Огляд цих теорій і їх старшої літератури див. у Крека" [25.С.77]. М.Грушевський вказував також, що окрім етнографічних, можуть бути географічні співзвучности, але "всі такі сліди одначе не певні" [25,с.163].

Чому ж тоді ми повинні вірити, що гуни європейські походять від сюннів прикитайоських, відокремлених один від одного в часі більше, ніж на 200 років та у відстані на 7 тис. км, до того ж між ними не виявлено ні етнічного, ні історичного, і взагалі, жодного зв'язку?

До речі, зверніть увагу на прізвище названого М.Грушевським німецького дослідника — Крек. Справа в тому, що ім'я однієї з дружин Аттила було Крека, тобто, вона була взята з якогось германського племені.

В середині 20 ст. азійське походження європейських гунів заперечував американський історик Отто Менчен-Хелфен ("Тпе Нипз апо1 Іпе Нзіипд-пи" ("Гунни та сюнни"),' 1945 р.). Цитую його аргументи за роботою Л.Гумільова [З, с.307];

"1) теорія, згідно якої гуни (Нипз) самостійно прийшли з Далекого Сходу, не може бути підтримана ні прямими, ні посередніми письмовими чи археологічними доказами; немає доказів того, що гуни та сюнни (Нзіипд-пи) говорили однією мовою; мистецтво гунів, наскільки воно відоме, корінним чином відрізняється від мистецтва хунну".

Заперечення Л.Гумільова проти цих положень до того примітивні та поверхневі,'що на них не варто ні час, ні папір витрачати. Краще почитати оповідання барона Мюнхаузена. Але одну думку А.Гумільова все ж таки варто навести: "Хунну (сюнну) та гуни були дійсно не схожі один на одного, і задача історика - пояснити джерела цієї несхожости..." [З.с.310]. Чи не найпростіше пояснення: це були зовсім різні народи, тому й несхожі, як скажімо, китайці та французи. Можна й по-іншому: якщо на королю одягу не видно, то він голий, й нічого тут лукавити.