Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть.Походження та дії гунів.

1040норія чи Гонорія — сестра західно-римського імператора Валентиніана. Претендувала на імператорський престол. Йордан повідомляє, що він ув'язнив її немов би для збереження чистоти звичаїв та чести сім'ї. Вона таємно послала євнуха до Аттила і просила його захистити її від всевладдя брата [3,224]. А ось що виявив Г.Дестуніс: "Іоанн Антіохійський, що жив, як вважають, у VII ст., розповідає, що Гонорія, сестра Західного імператора Валентиніана III, допоминаючись престолу, послала Аттилу гроші та обручку, на знак свого з ним заручення. Аттило став готуватися до походу, а Валентинівн, повідомлений Феодосієм II про те, що відбувається, покарав всіх співучасників сестри, а помилував її одну, схилений до того проханнями їхньої матері Плацидії.

Феофан приписує війну Аттила проти Валентиніана відмовою останнього видати за нього сестру Гонорію.

105Пройшов лише рік, як Аттило просто так, по доброті своїй душевній, повернув візантійцям завойовані нашими предками у важкій боротьбі землі на правобережжі Істру, і миттєво настала розплата за недалекоглядність. Маркіан не посмів би так нахабно відповідати, аби військо слов'ян стояло в Македонії та Фракії, недалеко від Константинополя. Великий муж був Аттило, але й він робив політичні промашки, бо погано знав своїх улесливих суперників. В міждержавних стосунках треба брати до уваги лише державні інтереси, особисті ж уподобання чи неприязнь відносяться до емоцій, і політиками мусять бути в собі нещадно задушені.

106Тезеріх (Гейзеріх) — король вандалів в 428-477 рр., які спочатку були на Піренейському півострові, але внаслідок тиску на них готів (везеготів), свевів та римлян 429 р. з частиною аланів переправились через Гібралтар на африканське узбережжя. Внаслідок впертої боротьби з римлянами на 100 років відвоювали у них значну частину африканських провінцій. В червні 455 р. війська вандалів під проводом Гезеріха захопили Рим й грабували його протягом двох тижнів.

Йордан повідомляє [3, 184; 185], що Гезеріх подарунками підштовхував Аттила на війну з везеготами. Це цілком можливо, бо вандали їх побоювались й могли робити кроки до їхнього ослаблення, але О.Скржинська пише, що це важко обгрунтувати [3, с.310].

107Аецій — видатний полководець Західно-Римської імперії часів імператора Валентиніана III (425-455 рр.). Народився близько 390 р. на нижньому Дунаї, в провінції Скіфія (сучасна Добруджа), де його батько Гауденцій стояв з військами на лінії оборони імперії від варварів. В молодому віці був заручником спочатку

82

у готського короля Аларіха, а потім у "гунів", де познайомився, а можливо і заприятелював з молодим Аттилом. Це дало йому можливість вивчити військову організацію та способи ведення війни скіфами. В ряді випадків Аецій користувався послугами скіфських військових загонів й прекрасно керував ними. Глибоке знання варварського світу допомогло йому понад тридцять років підтримувати дряхліючу Західно-Римську імперію ("Гесперію") часів нікчемного імператора Валентиніана III, коли він діяв силами найманців-варварів проти . варварів.

В 40-х роках V ст. зміцнив свій союз зі скіфами шляхом передачі Аттилу Панноніїта відправкою йому свого сина Карпіліона як заручника. В 450 р. союз Скіфії з Гесперією розладнався, між ними дійшло до війни, найдраматичнішим моментом якої була Каталаунська битва 451 р., де Аецій керував з'єднаними римо-везеготськими військами проти з'єднаних сил варварів (скіфи, остготи, гепіди, унни) під орудою Аттила. Перебіг битви описаний Йорданом в "Гетиці". Одні дослідники вважають наслідок одноденної битви, де з обох боків загинуло близько 165 тис. вояків, неясним, інші ж приписують перемогу Аецію. Насправді, після величезних втрат своїх військ і боячись їх остаточного розгрому, везеготи та римляни залишили поле битви і поспішно відступили у невідомому напрямку. Це дало можливість Аттилу піти на південь і напасти на Італію.

Останні три роки життя Аеція невиразні. Очевидно, із залишками свого війська він перебував десь в Іспанії. 21 вересня 454 р. імператор Валентиніан III власноруч вбив свого найкращого полководця. В помсту за смерть свого ватажка дружинник Аеція гот Оптила менше, ніж через рік, вбив Валентиніана.

108Збереглися й інші повідомлення Пріска, що стосуються Великого Князя Аттила та його часу, з більшими чи меншими спотвореннями переказані Йорданом у "Гетиці", зокрема, Каталаунська битва, підкорення Італії та його смерть. Вони будуть розглянуті при аналізі роботи Йор'дана.

109Зауваження Г.Дестуніса: "Про підкорення нувів [нубійців] та влемміїв при Маркіані свідчить Йордан в lib. De succes.regn.: "З парфами та вандалами, які все спустошували, заключив він мир, погрози Аттила угамував, а нувів та влемміїв, що насунули із Ефіопії, присмирив і відігнав від римської землі за допомогою Флора, прокуратора Олександрії (Валезій)". Влеммії — племена, що жили між Нілом та Червоним морем. '

110Філи — острів на Нілі з храмом Ізіди на півдні Єгипту. Як бачимо, однією з причин вторгнення нубійців та влемміїв була заборона римлянами вільно відвідувати їм храм та поклонятися богині Ізіді. Власне, з боку вказаних народів це була визвольна боротьба проти римських поневолювачів.

111Хоч цей уривок нічого не говорить нам про наших предків, але оповідає про долю Максиміна, посольство якого до Аттила свого часу так яскраво змалював його секретар Пріск. Наступне зауваження Г.Дестуніса розповідає не лише про боротьбу поневолених народів з римськими окупантами, але дещо й про самого Пріска.

112Видавці додають сюди наступний текст із Евагрія, в якому е посилання на Пріска: "Протерій отримав єпископіюза загальним вибором синоду Олександрійського. Як тільки він посів свою кафедру, сильні, нестримні смути виникли в народі, як звичайно буває в подібних випадках: одні вимагали Діоскора, а інші мужньо відстоювали Протерія, так що від цього постало багато незцілимих нещасть. Пріск, ритор, оповідає, що він у той час прибув із Фіванської области в Олександрію і бачив народ, що кидався на начальників і закидав каміннями війська, коли вони готувались зупинити заколот. Він говорить, що війська відступили до колишнього храму Сарапіса, а народ, що збігся, обліг і спалив їх там живими. Коли імператор узнав про це, то відправив дві тисячі новобранців. Вітер був попутний, так що шостого дня прибули вони у велике місто Олександрію. >Але вояки почали знеславлювати дружин та дочок Олександрійців, від чого сталися ще більші нещастя. Зібравшись, народ просив Флора, що одночасно був військовим та громадянським начальником, дозволити роздачу хліба, яка було припинилася, відкрити лазні, видовища і все те, що було закрито внаслідок народних безпорядків. І Флор, за порадою Пріска, з'явився до народу, обіцяючи йому все це, і швидко угамував заколот" [ГДестуніс, ком.104].

113І римляни, і вандали були християнами (вандали - аріанами), але це не допомогло їм домовитись між собою. Треба згадати, як легко християни-римляни домовлялись з язичником ("поганином") Аттилом. Це свідчить, що внутрішня культура наших предків (не писана, але народна, традиційна, що складалася тисячоліттями) була дуже високою і визначалася не лицемірною немов би любов'ю до ближнього, а справжнім гуманізмом та пошануванням людських цінностей. Нагадаю також, що після Каталаунської битви скіфи підійшли до беззахисного Риму, але не взяли його, а мирно відійшли, обмежившись викупом.

Не лише вандали чи готи, але й "цивілізовані" латиняни та греки були значно жорстокішими за "гунів". Прикладів можна знайти багато, мені ж найбільше запам'ятався один, коли в X ст. Візантійський імператор Василь Македонянин ("болгаробійця"), захопивши Болгарію, масово вирізав болгар, чинив вбивства заради вбивства, і цим уподобився до аварського (тюрського, стфавді азійського й кочового) хакана, який на початку VII ст. послав з військом свого сина з наказом винищити антів. Такі дії "гунів" немислимі, тому й не засвідчені тогочасними письменниками, окрім загальних вигуків типу "ах, гуни, які вони жорстокі!", але це відноситься до емоцій, а не фактів. Ми ж можемо пишатися своїми предками антами-скіфами-"гунами", які, на відміну від тогочасних римлян, візантійців, германців чи кочових азійських орд, не опускалися до рівня "бий лежачого" і демонстрували свою перевагу у відкритому бою, а не над мирним населенням.

114Лази, чани — корінне населення південно-східного узбережжя Чорного моря і частково річки Чорох, етнографічне близькі до грузинів. У часи Пріска Колхідою називали землю, яка в середні віки називалася Лазікою, а в наш час — Мінгрелією.

115Із тексту не зрозуміло, чому римське військо повернуло назад. На мою думку, пояснення дає нижче наведений уривок, який приписується Пріску, а наводиться Свідою і проливає світло на причини невдачі римського походу у Колхіду: "Лази викопали ями і встромили в них списи, закрили їх очеретяними плотами та гілками з дерева, які не мали міцної основи і провалювались під вагою. Потім вони зробили над ними насипи, заорали землю з обох боків і засіяли її пшеницею. [Заманувши частину війська у ці пастки], решту римлян вони змусили тікати" [2, с.267].

116Говаз чи Гобаз — цар лазів, що правив країною разом зі своїм сином. ГДестуніс, посилаючись на літературу, пише, що справжнє його ім'я мусить вимовлятися як Губадзе.

117Кидарітами — "тобто носіями східного головного убору, що називався "кібаріс" або "пілос", пор. зі скіфами "в гостроверхих шапках" перських написів, ВДИ, 1947, №1, стор.279" — зауваження В.Латишева.

Можливо, гостроверхі шапки і справді східного походження, але гостроверхі шоломи носили також воїни Руси, очевидно, і вояки наших предків антів-"скіфів". В рукопашному бою такий убір захищав голову від удару меча зверху. В кінці Першої світової війни царський уряд виготував велику кількість гостроверхих шапок для своїх вояків (щоб вони виглядали, як руські богатирі), які потім на складах захопили жидо-більшовики і вдягли на голови червоноармійців ("будьонівки").

118Ніякого старовинного звичаю, щоб правителем була одна особа, не було, і бути не могло, та й не справа римлян установлювати звичаї в незалежній країні. В III та IV століттях часто у римлян батько та син, або брати, були співправителями. Можливо, їхньому прикладу наслідували Говаз та його син. Насправді вимога римлян була сміхотворною зачіпкою й переслідувала дві мети: мати привід втрутитися у справи незалежної, але малої та слабкої країни та по можливости пересварити співправителів, щоб легше було загарбати чужу землю.

119Тут, очевидно, описка, бо Галатією у той час називали провінцію у центрі Малої Азії. Зважаючи на те, що мова йде про західних римлян, а далі — про Іберію (Іспанію), звідки римляни хотіли переправитись в Лівію (Африку), то під Галатією у цьому уривку треба розуміти частину Галії.

120Думки дослідників як стосовно часу подій, так і діючих осіб, зазначених у цьому уривку, розходяться. Одні, зокрема і ГДестуніс, вважають, що подія відбувалася приблизно 461 р., а Валамер (або Баламер) був ватажком остготів, які напали на римські провінції. Інші дослідники, зокрема ВЛатишев, вважають, що подія відноситься до значно ранішого часу, а згадане в уривку скіфське ім'я має бути співставлено з ім'ям ватажка гунів Валамбера (Баламбера), який 376 р. підкорив частину готських племен, про що повідомляє Йордан [3,130]. Але

тоді на римські землі напали анти.

Обидві гіпотези мають право на існування, бо готи були переважно грабіжницькими племенами, що в пошуках поживи гасали по всій Європі; але згідно повідомлень Йордане та Марцелліна Коміта [3, ком.485,486] "гуни" з'явилися в Паннонії 377 р., отже не на багато пізніше цього часу могли відбутися згадані в уривку події. Щоб то не було, чи готом, чи "скіфом" був Валамер, але його ім'я є слов'янським.

121Зауваження Г.Дестуніса: "Але Гезеріх, говорить Іоан Антіохійський, причиною війни оголошував не намір посадити на західний престол Оліврія, а невидачу йому, Гезеріху, майна Валентініана та Аеція, яке він вимагав: перше для Євдокії, дружини свого сина, а друге на тій підставі, що у нього жив син Аеція Гауденцій".

122У той час ці ближче невідомі племена знаходились десь на теренах Північного Кавказу, до.того проживали в районі Південного Уралу. Увійшли до складу племен пізніше створеного хозарського каганату.

123Савіри (сабіри) — від назви цього фіно-угорського племені, очевидно, походить і назва північної частини Азії — Сибір. Спочатку знаходились на схід від Уралу, після вигнання їх аварами — в північно-кавказьських степах, про що повідомляє Прокопій Кесарійський [24, ВП, II, 29.15].

124Авари (в давньоруських літописах — обри) — племена фіно-угорського походження, спочатку знаходились на теренах між Уралом та Алтаєм. Після послаблення держави антів-черняхівців просунулись через південно-українські степи до Мадярщини, де створили державу-каганат. У своєму русі на захід захопили, очевидно, частину племен савірів. Як і всі споріднені їм племена, знаходились на низькому рівні культурного розвитку й були дуже жорстокими. У VII ст. підкорили частину слов'ян, у VIII ст. були розбиті франками, а у IX — своїми одноплемінниками мадярами й асимільованими ними та сусідніми народами. "І єсть приказка в Руси й до сьогодні: "Погинули вони, як обри", — бо нема їхнього ні племені, ні потомства", пише Літопис Руський [20, с.7].

125У Г.Дестуніса в 111 коментарі, а у В.Латишева в тексті в уривку під числом ЗО далі є вставка, яка невідомо кому належить, але деякими закордонними фахівцями включається у тексти Пріска: "І залишили вони свою країну внаслідок туманів, що піднімалися від розливу океану і появи великої кількости грифів: поширилась чутка, що грифи до того часу не зникнуть, поки не пожруть весь рід людський. Авари, яких гнали такі нещастя, напали на своїх сусідів, які не в змозі були витримати їхньої навали і переселилися в інші країни". Цей напівфантастичний уривок не несе особливої інформації, але дає уявлення про рівень знань та мислення людей 1,5 тис. років тому.

І26У коментарі до цього повідомлення Г.Дестуніс зазначає, що відображені тут переговори між візантійським та перським урядами є лише незначним епізодом вікової боротьби, що проходила між цими державами у питаннях віри. Згідно опису Василя Великого, вогнепоклонники магусеї відвертались від жертовних тварин, немов від якоїсь скверни, але вживали м'ясо тварин, забитих іншими, здійснювали незаконні шлюби і у великій кількости населяли Кападокію (провінція Візантії, знаходилась на сході Малоазійського півострова). Про їхні шлюби з доньками та матерями свідчить Євсевій.

Але ми достовірно знаємо, що у питаннях віри так звані язичники були значно терпимішими, ніж християни, і нам невідомі факти, щоб вони спалювали живцем, розпинали на хресті чи знищували яким-небудь іншим способом людей лише тому, що ті були іншої віри, як це робили юдеї та християни. Якщо римляни у перших століттях і переслідували християн, то не за віру, а за їхні дії, пов'язані з підривом основ римського суспільства. З іншовірами-юдеями римляни співпрацювали — проти християн. Християни ж, коли їхня віра стала державною, систематично, часто силою, нав'язували її "язичникам", а щоб виправдати насильство, різними способами їх дискредитували. А тому свідоцтву Євсевія дозвольте не повірити.

127Юроіпаах — фортеця, яка в різних джерелах мала різні назви. Нижче, в 35 уривку - Уроісах; деякі автори називають її Віріпарах або Вірапарах (барах — будинок, стоянка; вірам — пустеля, руїни, — стверджує Нібур).

1283а умовами договору 422 р. Візантія зобов'язувалася вносити Персії платню за охорону Кавказьких проходів, тому їхня вимога не була незвичайною. На початку V ст. і Візантії, і Персії з півночі загрожували анти ("гуни"), тому захист Кавказьких проходів вони вважали своєю спільною справою, чому у той час Візантія і погодилась на такі умови. Але в другій половині V ст. внаслідок внутрішніх чвар антська держава ослабла, серйозної загрози з її боку Візантія вже не бачила, а малочисельні тюркські північно-кавказькі племена не могли завдати їй значної шкоди, навіть аби вони прорвалися через Кавказ, тому в допомозі Персії захищати гірські проходи було відмовлено.

129Унни, про яких тут іде мова, ніяк не можуть бути гунами-скіфами, про яких писав Пріск раніше, і це випливає саме із згадки про данину. Ніякої данини "гуни"-скіфи-анти персам не платили, вони були не з тих, що дають, а з тих, що беруть. Зважаючи нате, що данина була накладена дуже давно, приходимо до висновку, що її змушені були платити персам північно-кавказькі кочові племена, яких ще Діонісій Перієгет називав уннами. Отже^нни-кидарити були хозароподібними тюрками (можливо, з домішкою північно-кавказьких аланів), з якими Аттило свого часу вів вперту боротьбу, щоб їх підкорити.

130Це видається дивним: сильний противник замість війни пропонує мирну торгівлю, а "культурні" римляни відмовляють йому в цьому. Насправді дивного мало. Римляни не проти торгівлі, вони проти рівноправної торгівлі. Торгівля, особливо з варварами, була важливим джерелом збагачення римлян та греків. Аби римські та слов'янські купці зустрічалися на Істрі, то ціни на товари визначав би попит та пропозиція. Це римлян не влаштовувало. Вони багато споживали й мало пропонували товарів, а розплачувались срібними монетами - денаріями, внаслідок чого у черняхівців накопичилися мільйони, а то й десятки мільйонів монет. Торгівля римлян мала пасивний характер, не лише з черняхівцями, а з усіма країнами, що відзначали сучасники, зокрема, Пліній Старший [13, с.242].

Інша справа, коли римські купці приїздили безпосередньо до черняхівського населення. Воно не знало ні справжньої вартости свого товару, ні.ціни римських монет, тому його легко було обдурювати. Збіжжя було багато й воно йшло за дуже низькою ціною. "Несквівалентність торгівлі римлян підкреслена в творах сучасників — Ювенала і Плінія. Останній писав, що ціни на товари, які привозились в імперію, підвищувались в сотні разів через витрати на транспортування, митні податки, а також заради збагачення купців.[13, с.244]. '

Але такий виріб, як хліб, не міг продаватися по ціні, в сотні разів вищій від його реальної вартости. Навпаки, відомо, що завізне зерно знижувало ціну печеного хліба у Римі. Отже, вартість збіжжя в сотні разів у Римі зростала тому, що воно купувалося за ціною, в сотні разів нижчою від його реальної вартости. Всі римські та візантійські уряди докладали великих зусиль, щоб зберегти ту нерівноправну торгівлю, яка покращувала платіжний баланс імперій. ""Варварам" римляни збували денарії по ціні, набагато вищий від справжньої їхньої вартости; отож, і масштаб цін був зовсім інший... Але черняхівські племена самі срібло не добували і про його справжню вартість не мали й найменшого уявлення" [13, с.256]. Вимога ж рівноправної торгівлі була постійною турботою як правителів Черняхівської держави, так і князів Руси-України, що неодноразово відзначалося в їхніх договорах з римлянами та візантійцями. Про договір, що містив торгову статтю, ми знаємо з першого уривку Пріска: "ярмарки повинні бути рівноправними та безпечними для римлян та уннів". Договір нав'язали "скіфи", і аби до того торгівля була рівноправною та безпечною, то вони б цього не згадували.

Вже перший договір Князя Олега з греками 907 р. містив статті, які зобов'язували греків сприяти руським купцям в їхніх справах у Візантії: "А якщо прийдуть купці, хай беруть місячину [провіант] на шість місяців: і хліб, і вино, і м'яса, і риби, і овочів. І нехай дадуть їм митися, скільки вони хотять. [Вода в посушливому Константинополі мала велику вартість, а купання в лазні для греків було великою насолодою і навіть засобом лікування — примітка Л.Махновця]. А коли йтимуть руси додому, нехай беруть у цезаря вашого на .дорогу їжу, і якорі, і канати, і паруси, і [все], скільки треба" [20, с.18].

Римляни та греки лише тоді погоджувались на рівноправну торгівлю, коли їх боляче били. А тисячі ліврів золота, які Аттило, а перед тим його предки, вимагали як данину від римлян, були лише незначною компенсацією за пограбування їхніми купцями черняхівського населення.

Якщо римо-грецькі купці дурили та грабували незалежне від імперії населення, то з підлеглими їм народами вони й зовсім не панькались. Ось приклад. Підступно обманувши та поневоливши маленький народ лазів, вони з ним "торгували" у спосіб, про який повідомляє грецький історик і сучасник тих подій (540 р.): "Провіант, який у них [греків] виявився зайвим, вони змушували лазів проти їхньої волі купувати, з того ж, що Лазіка виробляє саме корисне в їхніх очах, вони змушують нас [лазів] продавати, хоча цей продаж лише на словах, бо і в тому і в іншому випадку ціна визначається рішенням тих, на чиєму боці сила" [24, ВП, 11,15.24]. До речі, так само імперіалістичні ("демократичні") країни "торгують" зі слабкими по сьогоднішній день, викачуючи за безцінь з них сировину і підсовуючи залежані товари. Хто ж опирається такому безчинству, до тих застосовується політика меча та кинджала, підкріплена авіаносцями та ракетами. Різниця, звичайно, є: в часи Прокопія це називалося тиранією, а тепер — демократією.

131В.Латишев та Г.Дестуніс дають різний коментар до імені сина Аттила Денгізиха. В Латишев — нейтральний, обережний: "Також Оіпігіс, син Аттила, що царював після його смерти над невеликою частиною племен, які були підвладні його батькові". Г.Дестуніс — досить категоричний, хоча немов би і не від свого імені: "Ті, що тримаються татарського походження гунів, пояснювали ім'я Денгізих татарським словом денгіз — море; а ті, що виводять їх від фінів, мадярським Іепуеззез — родючість".

Не більше, і не менше: нам хочуть сказати, що гуни, до яких їздили римські посольства, жили в поселеннях (а керівна верхівка — в хоромах), споживали пшоно, пили медовуху та пиво і таке інше — або татари, або фіно-угорці (близькі до монголів племена), в будь-якому випадку - кочовики, що прийшли з Азії, бо, мовляв, й ім'я одного з їхніх керівників відповідне. І хоч це знаходиться в кричущому протиріччі з тими фактами, що їх навів Пріск, третього не допускається.

Багато готських вождів мали слов'янські імена, про це писав і Йордан у Тетиці". Найвідоміший з них Ерманаріх-Ярмонаріх-Ярослав рекс, тобто, король Ярослав. Але від того готів ніхто не вважає за слов'ян.

Не виключено, що у той час людині давали подвійне ім'я — своє, племінне та інше, що відображало або його звички, або одне з імен сусіднього племені, з яким дане плем'я було у дружніх стосунках, коли ватажки племен родичалися й для закріплення зв'язків одружували з сусідськими дітьми своїх синів та доньок. І хоч Аттило кількома війнами силою підкорив тюрків-кочовиків, на початку скіфо-готських війн вони були союзниками [5, роз.7].

Взагалі-то питання походження та ототожнення імен "варварів" досить складне. Щоб надалі не теоретизувати безплідне, наведу один, добре знайомий приклад із майже сучасної історії. Відома москвинська імператриця Катерина-сучка була зовсім не Катериною, її справжнє ім'я Софія Фредеріка Августа, принцеса Ангальт-Цербська [21, с.64]. Але при одруженні з наступником престолу Петром III оте складне німецьке ім'я було замінене на Катерину Олексіївну, а її вихрестили у православ'я, щоб у всьому вона була схожа на своїх "подданих" москвинів. І ніхто не вважає москвинів германцями лише тому, що понад ЗО років їхньою імператрицею була німкеня.

Повернемось до Пріска і заглянемо в уривок (9.27). Там чорним по білому написано, що Еллак, старший син Аттила, 448 р. був поставлений ним на чолі тюркського племені акацирів. Якщо Софію Фредеріку Августу, принцесу Ангальт-Цербську, переназвали Катериною Олексіївною, бо вона стала на чолі московитів, то чому сину Аттила не могли дати друге, пристойне для тюрків ім'я Денгізих? Може бути й таке, що син Аттила подружив чи якимось способом породичався з впливовим кочівником й для зміцнення цієї дружби прибрав собі друге ім'я. Можуть бути інші варіанти, але з того, що син Аттила мав справді тюркське ім'я Денгізих (воно співзвучне з ім'ям Чінгіз - море, океан) зовсім не випливає, що рід Аттила належав до татарів, так само як і рід Катерини Олексіївни не належав до москвинів.

Та й взагалі, починаючи від Катерини-сучки, чистокровної німкені, московські царі, постійно одружуючись з німецькими принцесами, по крови були германцями, а не москвинами. Так, останній цар Микола II доводився двоюрідним братом кайзеру Вільгельму (тобто, його мати була німкенею); його дружина, Олександра, також була німкенею, її справжнє ім'я — Аліса Гессен-Дармштадська. Не виключено, що через 2 тисячі років знайдуться "германологи", які на цій підставі висунуть і будуть підтримувати "концепцію", що москвини — не русифіковані фіно-угорці та татари, а германці. А як же факти, засвідчені писемними джерелами?, — запитає читач. До чого тут факти, коли є "концепція"?

1323 цієї куцої інформації можна зробити висновок про причини занепаду держави антів в середині V ст. Серед синів Аттила не знайшлося сильної особи, за вдачею хоч трохи близькою до свого батька. Вони були "сіренькими", а імперія — великою. Вони поділили її між собою, до того ж деякі інші племінні вожді та вождики хотіли звільнитися від влади роду Аттила, а то й спробувати щастя самому стати на чолі об'єднання племен. От і почалися "домашні війни". Цим скористалися інші, чужорідні слов'янам, племена: гепіди, готи, припонтійські кочовики тощо, й звільнилися від слов'ян.

У першій половині X ст., користуючись, очевидно, більш ранніми джерелами або переказами, арабський вчений та мандрівник аль-Масуді писав про державу слов'ян ("Сакаліба") Валінану. Вчені сходяться на тому, що це була держава волинян. Народ цей був "серед слов'янських племен найчистішої крови", тобто,, це були справжні слов'яни, а не слов'янізовані племена. Зважаючи на те, що за часів Руси про цю державу не було й згадки, та й Літопис Руський, який писався через двісті років після повідомлення аль-Масуді, про неї не згадує, бо до того часу перекази вже загубилися в глибині століть, приходимо до висновку, що держава Валінану була дуже давно. Найімовірніше ототожнити її з державою "гунів". "Потім настала незгода між їхніми народами; заслабла їхня організація й окремі народи [племена] стали самі по собі; кожен нарід покликав короля над собою відповідно до числа їх племен..." [11, с.88].

Розпаду імперії антів сприяли також суперечки між племенами за землі внаслідок перенаселення, про що я писав раніше [5, розділ 5].

Ситуація, що створилася після смерти Аттила, дуже нагадує міжусобні князівські війни часів Руси в ХІ-ХІІІ ст.ст., боротьбу полковників за гетьманство після смерти Б. Хмельницького, внаслідок чого Русь-Україна була начисто сплюндрована й втратила так важко здобуту незалежність. Та й у наш час кожен політв'язень комуністичних концтаборів, який міг написати посередню статтю, вважав, що лише він може бути Президентом незалежної Руси-України, розбивав єдність українців й створював свою "партію". Це цілком влаштовувало як комуністів, коли вони ще були при владі, так і сучасний державний кримінал, який, щоб відтягти голоси від своїх серйозних політичних суперників, щедро фінансує створення "об'єднавчих рухів", "зелені покоління", різноманітні "християнські" партії тощо, і навіть "об'єднавчий патріархат". Ось що говорив В. Івашко, заступник Генерального секретаря М.Горбачова, на засіданні Політбюро комуністів у Москві ще 22 березня 1990 р.: "Я думаю, що найближчим часом в Україні буде ціла купа партій або так званих партій... Ми за те, щоб у нас їх було якнайбільше".

Не навчившись підкорятися, не здатен будеш і керувати. У своєму божевільному потягу до влади один з так званих "націонал-демократів", спритний демагог, "пішов в опозицію", коли треба було будувати державу, розвалив Рух і зробив більше шкоди для нашого національного визволення, ніж всі комуністи, разом взяті. Тепер його ім'ям називають вулиці, очевидно, скоро почнуть ставити пам'ятники. Впізнаю тебе, український народе, що гучно відзначаєш свої поразки і байдужий до своїх перемог, святкуєш день на честь підступної юдейки Естер, відзначаєш поразку під Кругами, похорони Т.Шевченка, але не святкуєш день народження свого Генія!

133Тут Пріск недвозначно вказує, що похід проти персів організували та очолили тюрки чи угро-фіни сарагури у союзі з іншими собі подібними народами, які жили на Північному Кавказі. Попередній похід, про який повідомляє Пріск у розділі (9.60-62), організували не кочові степовики, що випливає із самого перебігу походу, див. ком.82.

134Iвери — сучасні грузини; в ті часи Грузія називалася Іверією. Внаслідок того, що нападники, потрапили прямо в Іверію, вони пройшли Дар'яльською ущелиною.

135Цей уривок не зовсім зрозумілий. Аби це був просто грабіжницький похід, то Денгізих вимагав би самі гроші, але він просив і землі, отже, йшов не лише з військом, але і з сім'ями, очевидно, для поселення. Але такі питання вирішував не намісник провінції, а сам імператор, ось чому, а не від погорди, зігнорував Денгізих ходоків від Анагаста й відправив послів у Константинополь. Нарешті, хто був з Денгізихом, землероби-слов'яни, чи тюрки-кочівники? В наступному уривку недвозначно сказано, що скіфи просили землі для поселення. Том> найімовірніше, що цей та наступний уривки — перше свідчення про початоь великого переселення слов'ян на Балканський півострів, а Денгізих очолював таки слов'ян.

136Якщо поглянути на цей уривок в цілому, то суть його зводиться до того, що римляни оточили в низині готів та "уннів" (а не лише готів, як говориться в першому реченні), за допомогою інтрижок зуміли їх пересварити, зіштовхнути і врешті-решт витіснити. При цьому римляни скористались типово імперіалістичною тактикою, яку Тацит рекомендував широко використовувати: зіштовхувати "варварів" один з одним, переможцями ж будуть римляни.

Якщо ж проаналізувати деталі, то уривок містить багато нечіткої та суперечливої інформації, можливо, частина її належить не Пріску, а перепищикам, які його "творчо" доповнили. Хто такі "унни", що виступають у цьому уривку, анти чи тюрки? Якщо Хейхал з роду "уннів", то він ніяк не може бути з роду тюрків-кочівників, див. коментар ч. 13. Але якщо "унни" — анти, то не має смислу заява Хейхала про клятву предків готів уникати союзу з ними, бо з ходу історичних подій витікає, що готи (остготи, бо вестготи вже були далеко на Заході, в Галії, про них мова не може йти) були найнадійнішими союзниками наших предків антів-черняхівців. Якщо ж "унни" були тюрками, то чому готи зневажили (чи забули) клятву предків й об'єдналися з ними в союз, про що "по-батьківському" нагадав їм Хейхал, "з любови до справедливости"?

Варвари були менше зіпсовані і чесніші від римлян, тому довіряли словам та заявам. Адже щирі, правдиві і відверті люди довірливіші, ніж брехливі та лукаві. "Цивілізовані" римляни це знали й широко цим користувалися, за допомогою брехні та наклепів нацьковуючи "варварів" один на одного. Хейхал, ворог, наговорив "сім мішків гречаної вовни", чому готи йому повірили? Невже вони були на такому низькому та примітивному рівні розвитку, щоб повірити у таку нісенітницю?

Я думаю, що конкретний прийом, яким були пересварені готи та "унни", вкладений в уста Хейхала — вигадка і вставка пізніших перепищиків, а "унни" цього розділу — швидше всього анти-слов'яни.

137Текст цього уривка дуже зіпсований, так що важко зрозуміти, хто з ким воював. Г.Дестуніс, досить переконливо, тлумачить його таким чином [1, ком.124]. Свани, кавказькі гірці, відняли якісь фортеці у персів; свани були у васальній залежности від лазів, тому перси, вважаючи обов'язком лазів тримати сванів у покорі, збираються воювати саме з лазами; останні були васалами візантійців і просять у них допомоги проти персів. Римлянам через молодечу відвагу сванів неприємно було порушувати мир з персами, а лазам від цього було ще гірше, бо їхній країні загрожувало або спустошення внаслідок війни, або перспектива годувати допоміжний римський загін, що при їхній бідности було дуже обтяжливе. Тепер зрозумілий початок уривку: "римляни та лази були у сварці зі сванами".

138Іраклій — візантійський полководець 50-60 рр. V ст. Цікаво, що одне й теж ім'я Дестуніс та Латишев перекладають по-різному: перший — Іраклій, другий — Гераклій, тобто, або Дестуніс опускає ослаблений звук"п", або Латишев його вводить. Порівняйте тепер: Іраклій — Гераклій, Атило — Гатило, Онорія — Гонорія.

Післямова

"Риториці личить красномовство, поезії— вигадка, Історії— істина" Прокопій Кесарійський

Беручи до уваги факти, викладені в цій та попередній роботах, приходимо до висновку, що в повідомленнях тогочасних письменників гуни, як і варвари, є не етнічною назвою, а збірним поняттям, яким греки та латиняни позначали найрізноманітніші племена, від готів на Заході до кочових тюрків та ефталітів на східних рубежах Персії. Основною рушійною силою тих "гунів", що витіснили з Причорномор'я аланів та готів, робили походи у Східну та Західну Римські імперії й описані у творах Амміана Марцеліна та Пріска Панійського, був народ чи племена, які характеризуються такими рисами:

живуть в неукріплених поселеннях, деякі з них великі, в постійних

помешканнях (хатинах), а керівна верхівка — в хоромах;

в більш ранній період своєї історії знаходились в лісах, лісостепу та в Карпатах; у V ст. їхня власна земля обіймає терени Скіфії, тобто північніше нижньої течії Дунаю ("за Істром"), на схід від Карпат або принаймі не західніше від Тиси; в середині V ст. їхня столиця знаходиться в степу на відстані 1000-1500 км від Відина у напрямку на північний схід;

мають піше військо, добре обізнані з військовою справою, зокрема, тактичного нічного бою, правильною облогою та штурмом фортець і укріплених городиц;

вміють виготовляти та застосовувати якнайдосконаліші на той час облогові знаряддя;

протягом 30-х - 40-х років V ст. вперто намагаються підкорити багаточисельні кочові тюркські припонтійські племена;

в бойових діях проти сильних супереників інколи використовують кочовиків, спочатку як союзників, а потім як васалів;

основними продуктами їхнього харчування є просо, ячмінь, яловичина, риба, а з хмільних напоїв — медовуха та пиво;

ведуть широку торгівлю з римлянами і піклуються про її розвиток;

тісно пов'язані з традиціями скито-сарматських племен, зокрема, культом бога війни Орея (Арея);

їхні теслярі та будівельники відзначаються високою майстерністю та витонченим смаком;

говорять однією мовою, відмінною від уннської (тюркської), готської та авсонської (латинської);

в їхній мові засвідчені два слова, що збереглися в українській мові до нашого часу (мед і страва), та давньоукраїнське слово кам (пиво);

імена деяких їхніх ватажків (Аттило, Мундіух, Вледа, Валамер, Бож та інші) мають або яскраво виражене українське походження, або можуть бути легко виведені з української мови за правилами української та латинської граматик;

одягаються із виробів льону та хутра тварин.

До рис вдачі та етнографічних ознак цього народу треба віднести:

зустріч бажаних високоповажних гостей на межі володінь;

зустріч дорогих гостей співами, хлібом-сіллю та чаркою вина;

пири зі співами та скоморохами;

поїздка нареченого на весілля до молодої;

певна самостійність та свобода жінок;

чуб ("оселедець") на голові знатних осіб;

гостинність, великодушність, поблажливість до ворогів.

Всі ці риси життя, дій та вдачі характеризують не лише осілий землеробський народ з давніми традиціями, а цілком конкретний народ — наших предків, антів-праукраїнців. Стверджувати щось протилежне цьому — можна, але лише в жанрі літератури, яка називається фантастикою.

Мабуть, доречно також зауважити, що при ототожнені гунів з тим чи іншим народом треба брати до уваги всю сукупність фактів, які їх характеризують. Так, аби гуни харчилися бараниною та кониною, пили кумис (страва та напої кочових народів), жили в наметах та кибитках, кочували ордами в степах тощо, то виводити імена їхніх ватажків з української мови було б безглуздо. З тієї ж причини немає ніяких підстав виводити, наприклад, ім'я Аттило з тюркської, монгольської чи готської мов, коли все інше свідчить про праукраїнців.