Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть.Походження та дії гунів.

Пріск передає лише те, що сам чув, бачив або знає з достовірних джерел. Значна частина з того, що дійшло до нас з написаного Пріском — це опис посольства Максиміна до скіфського князя Аттила 448 р. Як спостережлива людина, він дав прекрасний опис життя та побуту "гунів", спосіб їхнього харчування, навів три слова з їхньої мови (мед, кам (пиво) та страва), описав палаци князя та вельмож, зустріч князя, його бенкети зі співами та скоморохами тощо. Він змальовує події чітко і в подробицях, показує нам картину, в якій поряд з історичною правдою багато драматизму. Звичайно, нам хотілося б знати більше, інколи хочеться закинути йому докір, що не назвав того або цього, але не забуваймо, що значна частина його твору до нашого часу не дійшла. Будемо ж вдячні йому за те, що знання, які ми отримали від нього про "гунів", перевершують все, написане іншими письменниками на цю тему. Хочу особливо підкреслити, що в усій розповіді Пріска про "гунів" немає жодного (!) факту, який би міг свідчити, що вони були кочовиками.

У його творі ми не бачимо князя Аттила як азійського деспота, але бачимо мудрого, розважливого, хитрого, але справедливого державного керівника, аж занадто скромного у своїх особистих потребах, милосердного і поблажливого до своїх ворогів. Міждержавні суперечки він намагався вирішувати не силою зброї, а дипломатичними методами в рамках міжнародних норм того часу. Його благородство яскраво виявляється на тлі дій германського вандальського короля Гейзеріха, який не визнавав ніяких норм, окрім права сили, насильства та грабунку, і діяв у той самий час.

Пріск користувався повагою та симпатією визначних істориків, хоча вони, на жаль, так і не зрозуміли, що ж він описав. Ось відгук Нібура: "Цей письменник перевершує істориків наступного століття. Нікому із істориків кращих часів не поступається він обдарованістю, правдою, розумом. Мова його витончена й досить чиста, чим заслужив він похвалу і сучасників, і нащадків..."

Для читання та розуміння давніх письменників важливе значення мають коментарі та роз'яснення. Хоч роботу Пріска історики оцінювали високо, але ГДестуніс пише, що "достатнього коментаря на нього немає... Історики та етнографи, бачачи у Пріска вірний матеріал, хоч і користувалися ним, але користувалися, здається, недостатньо. Для пояснення його іншими джерелами не було докладено належних зусиль". Наскільки мені відомо, окрім коментаря самого Г.Дестуніса, достатньо повного роз'яснення всього Пріска немає до наших днів. І не дивно. Його робота знаходиться у кричущому протиріччі з "концепцією", яка представляє гунів як диких кочовиків, що прийшли з Азії.

При перекладі Пріска на українську мову я користувався двома перекладами його твору на мову московську: Г.С.Дестуніса та В.В.Латишева.

В "Коментарях" я частково використовував пояснення і Г.Дестуніса, і ВЛатишева. Я свідомий того, що мої пояснення є далеко не повними. Я прошу читачів надсилати свої враження від роботи Пріска та бачення певних її частин, особливо це стосується етнографічного матеріалу, який він дає. Ваші зауваження та пояснення будуть враховані при перевиданні цієї роботи з посиланням на автора.

. Про назву твору. Як зазначено вище, у Пріска він називався "Візантійська історія", але з тієї Історії до нас дійшла мала частина. ГДестуніс називає її "Сказання Пріска Панійського". Ця назва занадто загальна, бо будь-що, написане на історичну тему, можна назвати "сказанням". ВЛатишев називає уривки Пріска, що дійшли до нас, "Готською історією". Це дуже дивно. Про готів там нічого не написано. Ось він, приклад шкідливого впливу німецької наукової школи на слов'янського історика, бо у всьому німці вбачають дії або германців, або готів (у німців Пріск видається під назвою "Готська історія").

Зважаючи на те, що біля дев'ятьдесяти відсотків відомої нам частини твору Пріска стосуються наших предків антів-черняхівців, яких він називає то скіфами, то уннами, а в класичній історії цей народ виступає під ім'ям гунів, я назвав його роботу "Скіфо-гунська історія". При цьому її не можна назвати ні "скіфська історія", бо власне скіфи до того часу зійшли з історичної сцени, ні "гунська", бо поняття "гуни" є збірним, під цією назвою виступають різні народи, так само як під назвою "варвари", отже, не конкретна, як і "сказання".

Щоб легше було посилатися на будь-яку частину твору, в уривках я виділив невеликі теми і пронумерував їх.

Прочитавши роботу Пріска, будь-який неупереджений читач переконається: сторінки його розповіді кричать, волають, що скіфи-унни, яких він так майстерно і яскраво описує — то споконвічні землероби з високорозвиненою самобутньою культурою та укладом життя, що складалося було тисячоліттями. А фальсифікатори історії будуть і надалі твердити, що вони були азійськими кочівниками.

Частина інформації Пріска про дії та звичаї наших предків, антів-праукраїнців, збережена в творах Прокопія Кесарійського (взяття Аквілеї) та Йордана, письменників VI ст. Вона буде розглянута в окремій роботі при аналізі творів цих письменників, що містять також інші повідомлення, не належні Пріску. Взята в квадратні дужки частина тексту в роботі Пріска вставлена туди мною, А.К., для кращого розуміння описуваних подій.

Скіфо-гунська історія Пріска Панійського

1-Й уривок (433 р. та 434 р. після Р.Х.)

Руа1 був царем уннів2. Він вирішив вступити у війну [433 р. після Р.Х.] з амільзурами [в Йордана — апідзури], ітімарами, токосурами, бойсками3 та іншими народами, що поселилися на Істрі і перейшли під захист римлян4. Він відправив до римлян Іслу5, який і раніше слугував йому для залагодження непорозумінь з римлянами, погрожуючи їм порушити раніше укладений мир, якщо вони не видадуть їм всіх перебіжчиків.

Римляни після поради вирішили відправити посольство до уннів. Бути посланими виявили бажання Плінта [чи Плінфа] та Діонісій, з яких перший був скіфом6, а другий — з фракійців. Обидва вони були на чолі військ і мали консульські відзнаки. Через те що Ісла, як припускалось, мав повернутись до Руя раніше від того посольства, що римляни хотіли відправити до нього, то Плінта послав разом з Іслою одного із своїх наближених Сенгілаха [434 р.], щоб умовити Руя вести переговори з ним, а не з іншими римлянами.

Коли ж Руй помер [434 р.], а царська влада над уннами перейшла до Аттила7 та Вледа8, то римський сенат вирішив відправити Плінту послом до них. Після затвердження цього рішення імператором Плінта висловив бажання, щоб разом з ним послом відправився також Епіген, який славився своєю розсудливістю і обіймав посаду квестора. Коли і Епіген був призначений посланником, вони обидва відправились до уннів і доїхали до Марга9, міста іллірійських мезійців. Воно знаходиться на березі Істра навпроти фортеці Констанцій, що розташована на іншому березі. Туди ж прибули і царські скіфи10.

Вони влаштували з'їзд поза містом, сидячи на конях, бо у варварів не було звичаю вести наради пішими11. Та й римські посли, турбуючись про свою гідність, з'явились до скіфів, дотримуючись того ж, щоб не довелося бесідувати одним на конях, а іншим пішими...12.

[Умови укладеного між ними договору були такими]:

римляни не лише на майбутнє не будуть приймати перебіжчиків із скіфської землі13, але видадуть і тих, що вже перебігли, так само як і римських військовополонених, що втекли у свою країну без викупу, якщо не буде дано по вісім золотих за кожного втікача тим, хто їх придбав під час війни;

римляни зобов'язуються не допомагати варварському народу, з яким унни ведуть війну;

ярмарки повинні бути рівноправними та безпечними для римлян та для

уннів14; договір мусить дотримуватись й залишатися в силі при тому, що римляни щорічно виплачують по сімсот ліврів золота царським скіфам (а раніше сума данини дорівнювала трьомстам п'ятидесяти ліврам)15.

На цих умовах був заключений мир; для його дотримання римляни та унни поклялись за звичаями своїх предків, після чого ті та другі повернулись у свої землі. Перебіжчики до римлян були видані варварам. Серед них були діти Мами та Атакама16, що походили з царського роду. Унни негайно розіп'яли їх у фракійську замку Карсі [Сагзіит] як кара за втечу17. Після укладення миру з римлянами Аттило та Влада взялися за підкорення інших народів, що жили у Скіфії, і вступили у війну із сорогсами18.

2-й уривок19 (441 р. після Р.Х.)

Скіфи облягали Наїсс20, іллірійське місто на річці Данубе21. Кажуть, що його засновником був Константин, який спорудив і однойменне собі місто біля Візантія. Варвари, бажаючи взяти собі це багатолюдне та укріплене місто, робили різноманітні спроби. Через те що горожани не насмілювались виступати для битви, то обложники, з метою влаштувати своїм полчищам легкий перехід через річку, побудували через неї місток з південного боку, з якого вона обтікає місто, і підвели до стіни машини, а саме перш за все колоди на колесах для зручности підвозу; люди, що стояли на них, стріляли в захисників, які знаходились на брустверах, причому ті, що стояли по обох краях, штовхали ногами колеса і підвозили машини куди треба, щоб можно було стріляти прицільно через пророблені в прикриттях вікна.

Для того, щоб стоячим на колодах воїнам можна було битися безпечно, ці пристрої прикривались щитами з прутів зі шкірами для захисту як від інших снарядів, так і від вогненосних, що кидали на них вороги. Після того, як була побудована таким чином велика кількість знарядь проти міста, так що захисники на брустверах вимушені були податися і відступити перед великою кількістю метальних пристроїв, стали підвозити й так звані барани. Це також дуже велика машина: це була колода, що вільно висіла на ланцюгах між схиленими один до одного брусами і мала гострий наконечник та накриття, влаштовані вищезгаданим способом, для безпеки робочих. Ці люди сильно натягували його канатами з заднього кінця в протилежний бік від предмета, якому наносився удар, а потім відпускали, так що від сили удару руйнувалась вся частина стіни, проти якої це було спрямовано.

Захисники, що стояли на стінах, у свою чергу кидали заздалегідь для цього заготовлені возові каміння, коли знаряддя підвозились до стіни, і деякі з них розбивали вщент разом з людьми, але проти множини машин їхніх сил не вистачало. Обложники підвозили і драбини, так що місто було взяте опісля того, як в деяких місцях стіна була розбита баранами, а в інших захисники на брустверах змушені були відступити перед великою кількістю машин, і варвари проникли в місто через розбиту ударом барана частину огорожі, а також по драбинах, що підвозились до ще вцілілої частини стіни22.

3-й уривок (442 р. після Р.Х.)

1. Під час ярмарки скіфи підступно напали на римлян і багатьох перебили. Римляни відправили до них послів, звинувачуючи їх у взятті фортеці й порушенні договорів. Скіфи відповіли, що у цій справі вони не були зачинщиками, а лише мстили за образи, бо єпископ міста Марга з'явився в їхню землю, обшукав царські гробниці, що там були і викрав скарби, які там знаходились23. І якщо римляни не видадуть його, а також і втікачів згідно договору — бо у римлян була ще велика кількість їх, — то вони почнуть війну. Коли ж римляни відхилили правдоподібність цього звинувачення, то варвари, наполягаючи на правдивости своїх слів, не захотіли передавати в суд непорозуміння, а надали перевагу війні.

Вони переправились через Істр і спустошили по річці багато міст та укріплень, в тому числі взяли і Вінімацій24, місто іллірійських мезійців. Ці дії варварів змусили декого з римлян говорити, що треба видати єпископа маргського, щоб через одну людину не накликати війну на всю римську державу.

Єпископ же, підозрюючи, що його можуть видати скіфам, таємно від міщан перейшов до ворогів і обіцяв здати їм це місто, якщо їхні царі виявлять йому свою прихильність. Вони відповіли, що осиплять його різноманітними благами, якщо він виконає свою обіцянку.

Після рукопотискань та клятв на вірність він повертається на римську землю з натовпом варварів і, посадивши їх у засідку навпроти берега, вночі піднімає їх умовним знаком й передає місто ворогам. Коли Марг був таким чином спустошений, могутність варварів зросла ще більше.

4-й уривок (442 р. після Р.Х.)

При імператорі Феодосії молодшому [Феодосій II, 408-450 рр.] уннський цар Аттило зібрав своє військо і послав до імператора листа з вимогою, щоб негайно були видані втікачі та вислана данина, що не виплачувалась під приводом війни, і щоб були відправлені до нього посли для переговорів про платежі на майбутнє. Якщо римляни будуть зволікати або готуватися до війни, то він навіть при бажанні не в змозі буде стримувати скіфське військо від нападу, додав Аттило.

Прочитавши листа, царедворці сказали, що ні в якому разі не видадуть тих, хто прийшов під їхній захист, але разом з ними приймуть війну, й вирішили відправити послів для залагодження непорозумінь. Роздратований відповіддю римлян, Аттило почав спустошувати римські землі і,'зруйнувавши кілька укріплень, підступив до величезного та багатолюдного міста Ратіарія25.

5-й уривок

Феодосій відправив послом до Аттила консулятора Сенатора26. Він, навіть маючи звання посла, не наважився прибути до уннів сухопутним шляхом, а відплив Понтом [Понт Евксінський або Руське море] до міста Одісси27, в якому знаходився також і відправлений раніше полководець Теодул.

6-й уривок (447 р. після Р.Х.)

Після битви римлян з уннами при Херсонесі28 був укладений мирний договір за посередництвом посла Анатолія29. Вони примирилися за таких умов:

уннам будуть видані втікачі;

уннам буде виплачено шість тисяч ліврів золота згідно попереднім домовленостям;

щорічна данина відтепер установлюється у дві тисячі сто ліврів золота;

за кожного римського військовополоненого, що втік у свою землю без викупу, треба заплатити дванадцять золотих монет, а у випадку невиплати той, хто прийняв втікача, зобов'язаний видати його;

римляни не повинні приймати жодного варвара, що втік до них.

Римляни зробили вигляд, що добровільно уклали такий договір. Насправді вони, внаслідок необхідности та відчайдушного страху, що охопив їхніх керівників, прагнули заключити мир і готові були прийняти будь-які, навіть найважчі, вимоги. Тому вони згодились на умови данини, вельми для них важкої, бо їхні доходи та царська скарбниця були витрачені не на корисні справи, а на безцільні видовища, безглузду пишноту, розпутні задоволення та інші витрати, від яких розважлива людина і при найкращому стані справ у державі мусила б утримуватись, не говорячи вже про тих, хто нехтував зброєю. Тому вони платили данину не лише скіфам, але й іншим варварам, що жили навколо римських земель30.

Імператор змушував всіх вносити гроші, які треба було відправити уннам. Він обклав даниною навіть тих, які за присудом суду або по царській щедроті отримали тимчасову пільгу при оцінці землі. Необхідну кількість золота, більшу від свого стану, вносили також сенатори. Багатьох самий величний стан доводив їх до страждань та принижень. Побоями вимагали у них гроші за наказом чиновників, на яких імператором був покладений цей обов'язок, так що багаті люди виставляли на продаж вбрання дружин та свої пожитки. Такі нещастя уразили римлян після цієї війни, що багато з них заморили себе голодом або пішли з життя, повісившись.

За короткий час була спустошена скарбниця; золото та втікачі були відправлені до уннів. Виконання цієї справи було доручено Скотту. Римляни вбивали багатьох перебіжчиків, бо ті опиралися видачі їм скіфам. Серед них було кілька осіб царського роду, що відмовлялися служити Аттилу й перейшли до римлян. Окрім того, Аттило ще вимагав, щоб асимунтійці видали всіх військовополонених, римлян та варварів, що вони захопили.

Асимунт — це міцна фортеця недалеко від Іллірика, в бік Фракії31. Його жителі вчинили ворогу багато шкоди. Вони не захищались зі стін, а виступали із окопів і билися з незчисленною кількістю ворогів та воєнноначальниками, що користувалися у скіфів великою славою. Унни, втративши сподівання захопити замок, відступили від нього. Тоді асимунтійці виступили проти них зі своїх укріплень і погнались за ними далеко від свого округу. Коли вартові дали їм знати, що ворог проходить мимо зі здобичю, то вони напали на них несподівано і відняли захоплену ними у римлян здобич. Маючи меншу чисельність, асимунтійці перевершували ворога мужністю та завзяттям. В цій війні вони перебили багато скіфів, а багато римлян звільнили й приймали до себе тих, що втекли від ворога.

Тоді Аттило оголосив, що не виведе своїх військ з римських областей і не затвердить мирного договору, поки римляни, що втекли до асимунтійців, не будуть йому видані, або не буде виплачена за них ціна, і поки асимунтійці не звільнять скіфів, взятих ними в полон. Заперечувати Аттилу були не в змозі ні посол Анатолій, ні начальник війська у Фракії Теодул. Ніякими доводами не могли вони переконати варвара відмовитись від своїх вимог, коли він поклався на свої сили й готовий був підняти зброю; римляни ж упали духом внаслідок попередньої поразки. Вони писали асимунтійцям і наказували їм або видати їм римських військовополонених, що втекли до них, або за кожного з них виплатити по дванадцять золотих монет, а полонених уннів звільнити.

Асимунтійці відповідали, що римлян-втікачів вони звільнили, а захоплених у полон скіфів перебили; що вони ще утримують у себе двох, бо вороги під час облоги замку захопили декілька хлопчиків, які пасли отари перед замком, і якщо не отримають їх назад, то не повернуть і тих, яких вони взяли по праву війни.

Коли послані до асимунтійців принесли таку відповідь, то цар скіфський та римські начальники згодились з тим, що треба відшукати хлопчиків, вкрадених за свідченням асимунтійців32. Вони нікого не віднайшли, і асимунтійці повернули захоплених варварів після того, як скіфи поклялись, що у них тих хлопчиків не було. Асимунтійці також поклялись, що римляни-втікачі були ними звільнені. Вони в цьому поклялись, хоч у них і були деякі римляни, але вони не вважали за злочин божитися неправдиво для врятування людей свого племені.

7-й уривок (447 р. після Р.Х.)

Після заключення миру Аттило відправив послів у Східну імперію, вимагаючи повернути перебіжчиків. Посли були прийняті, обсипані подарунками й відпущені з повідомленням, що ніяких перебіжчиків у римлян немає. Тоді Аттило знову послав інших послів. Коли і ці були обдаровані, то відправлено було третє посольство, а після нього і четверте. Аттило знав щедрість римлян і знав також, що вони виявляли її з побоювання порушити мир, тому відправляв до римлян того із своїх любимчиків, кому хотів зробити приємне, вигадуючи при цьому різні порожні причини та приводи.

Римляни корилися будь-якій його вимозі; на кожне з його боку спонукання дивилися, як на наказ повелителя. Не з ним одним боялись вони завести війну, але страхались і парфян, які готувалися до війни, і вандалів, що турбували їх на морі, і ісаврів, які повставали для грабунків, і сарацин, що робили набіги на східні землі держави, і ефіопів, які об'єдналися проти них. Тому принижені римляни Аттила обласкували, а проти інших народів готувались, набирали вояків, призначали керівників.

8-й уривок (448 р. після Р.Х.)

У Візантію знову прибув посол Аттила. Це був Едікон, скіф, який відзначився великими військовими подвигами. Разом з ним був також римлянин Орест33, житель Пеонії [Паннонії]34 на річці Саві, яка знаходилась тоді під владою Аттила внаслідок договору його з Аецієм, полководцем західних римлян.

Едікон був представлений імператору і вручив йому грамоти Аттила, в яких скіфський цар скаржився на римлян за невидачу втікачів. Він погрожував озброїтись проти них, якщо втікачі не будуть йому видані і якщо римляни не перестануть обробляти завойовану ним землю. Ця земля в довжину простягалась по течії Істра від Пеонії до Нової Фракії35, а в ширину на п'ять днів шляху. Аттило вимагав при цьому, щоб торгівля в Іллірії відбувалася не як раніше на березі Істра, а в зруйнованому ним місті Наїссі, який він вважав межею скіфської та римської землі. Воно знаходилось від Істра на п'ять днів дороги для доброго пішохода36. Аттило вимагав при цьому, щоб для переговорів з ним про ще не вирішені справи посланниками були відправлені люди не прості, але найзначніші з тих, що мають консульське звання. Якщо ж римляни бояться прислати їх до нього, то він сам прийде в Сардіку37, щоб прийняти їх. Імператор прочитав грамоту Аттила, а Вігіла [у Латишева — Бігіла] переклав йому все те, що Едікон оголосив усно за наказом Аттила.

Едікон вийшов з палацу разом з усіма і відвідав інші доми. Прийшов він і до імператорського щитоносця Хрисафія38, що мав величезний вплив. Едікон був здивований пишнотою імператорських будинків і, перекладаючи його слова в розмові з Хрисафієм, Вігіла сказав, що Едікон вихваляє царські палаци і захоплюється багатством римлян. Тоді Хрисафій зауважив, що він також може мати велике багатство та золотом покритий будинок, якщо покине скіфів та пристане до римлян. Едікон відповів, що слузі не можна цього робити без дозволу свого господаря. Тоді євнух спитав Едікона: чи має він завжди вільний доступ до Аттила і яким впливом користується між скіфами. Едікон відповів, що він є близькою до Аттила людиною, і що йому, разом з іншими найзначнішими скіфами, довіряється охорона царя, що кожний з них по черзі в певні дні несе при ньому збройну варту. Після цього євнух сказав, що коли Едікон поклянеться йому на збереження таємниці, то він розповість про справу, яка зробить його щасливим, але для цього їм потрібен вільний час, і він буде у них, коли Едікон прийде до нього на обід без Ореста та інших посланників.

Едікон обіцяв це виконати і приїхав до євнуха на обід. Тут вони потиснули один одному руки і поклялись через тлумача Вігілу, Хрисафій в тому, що він зробить пропозицію не на шкоду Едікону, але задля його щастя, а Едікон в тому, що нікому не оголосить пропозицію, яка буде йому зррблена, хоч би вона й не була виконана. Тоді євнух сказав Едікону, що якщо він, повернувшись у Скіфію, уб'є Аттила і повернеться до римлян, то буде жити щасливо й матиме велике багатство.

Едікон обіцяв і сказав, що на таку справу грошей треба небагато — лише п'ятдесят ліврів золота для роздачі підлеглим йому людям, щоб вони сприяли йому в нападі на Аттила. Євнух пообіцяв негайно видати йому гроші. Тоді Едікон сказав, що треба було б відпустити його для доповіді Аттилу про успіх посольства, а разом з ним відправити Вігілудля отримання від Аттила відповіді відносно перебіжчиків; через Вігілу ж він повідомить Хрисафія, яким чином треба буде переслати до нього золото, тому що після його повернення Аттило з цікавістю буде розпитувати його, як раніше інших послів, які подарунки отримав він від римлян, і скільки йому дали грошей, і тоді він не буде мати можливости притаїти те золото від своїх супутників.

Ця міра застороги видалася євнуху розсудливою. Він погодився з думкою Едікона, після учти відпустив його і доповів імператору про свій задум. Той викликав магістра Марціалія39 і повідомив йому про те, що було обумовлено з Едіконом. Дати знати про це Марціалію було необхідно по його званню та обов'язкам. Магістр бере участь в усіх нарадах імператора, бо йому підпорядковані вісники, перекладачі та вояки, що охороняють імператорський палац. Після поради між собою вони вирішили відправити до Аттила не лише Вігілу, але й Максиміна у званні посланника.

9-й уривок (448 р. після Р.Х.)

Коли євнух Хрисафій умовив Едікона вбити Аттила, імператор Феодосій та магістр Марціалій, порадившись між собою, вирішили відправити до Аттила послом Максиміна, а не одного Вігілу. Під виглядом виконання обов'язків перекладача Вігіла отримав доручення робити все, що накаже йому Едікон, а Максимін, що нічого не знав про їхній задум, мав передати Аттилу лист імператора. Останній повідомляв, що Вігіла — лише перекладач, а Максимін є людиною знатного походження і дуже близький до імператора та вищий від Вігіла за гідностю. Потім імператор писав Аттилу, щоб він не порушував мирного договору нашестям на римські землі, "а втікачів, понад вже виданих, я відправив до тебе сімнадцять, бо інших немає". Такий був зміст листа.

Максиміну було також наказано сказати на словах уннському володарю, що не треба йому вимагати, щоб до нього відправлялись посланники вищої гідности, бо цього не бувало ні при його предках, ні при інших володарях Скіфи40; що обов'язки посла завжди виконував який-небуть воїн або вісник; що для вирішення непорозумінь треба направити до римлян Онигісія41, бо непристойно було б, щоб Аттило у супроводі римлянина, що має лише консульське звання, прибув в уже зруйноване місто Сардіку.

Максимін переконливим проханням змусив мене їхати з ним. Ми відправились в дорогу у супроводі варварів й прибули в Сардіку, що знаходиться від Константинополя на відстані тринадцяти днів дороги для доброго пішохода. Зупинившись тут, ми знайшли пристойним запросити на обід Едікона та супроводжуючих його варварів. Ми купили у жителів Сардіки баранів та биків, зарізали їх й приготували обід.

Коли під час пиру варвари вихваляли Аттила, а ми — свого імператора, Вігіла сказав, що непристойно порівнювати божество з людиною, розуміючи під людиною Аттила, а під божеством — Феодосія. Унни почули ці слова і, потроху розгарячившись, почали сердитись. Ми перевели розмову на іншу тему й намагались люб'язністю пом'якшити їхній гнів, а після обіду Максимін задобрив Едікона та Ореста подарунками — шовковим одягом та дорогоцінними каміннями.

Орест, зачекавши виходу Едікона, сказав Максиміну, що він людина розумна та гарна, бо не зробив помилку, подібно іншим царедворцям, які без нього запрошували Едікона на обід й виявляли шану подарунками. Його слова були для нас незрозумілі, бо ми нічого не знали про події в Константинополі. Ми запитали, яким чином і коли саме йому була виявлена неповага, а Едікон вшанований, але він не дав відповіді і вийшов.

Наступного дня, дорогою, ми переказали Вігілі слова Ореста. Вігіла зауважив, що Орест не повинен ображатися, не отримуючи однакових з Едіконом почестей, бо він лише прислужник та писар Аттила, а Едікон, як відомий на війні звитяжець та уроджений унн, набагато перевищує Ореста. Після цього Вігіла переговорив з Едіконом наодинці, а пізніше сказав нам, насправді чи удавано, не знаю, що він передав Едікону слова Ореста, який розгнівався від сказаного, а він, Вігіла, ледве заспокоїв його.

Ми прибули в Наїсс [див.ком.20] і виявили це місто безлюдним і зруйнованим противником; лише в священих будинках залишалось небагато уражених хворобами жителів. Ми зупинилися осторонь річки на чистому місці, бо увесь берег був покритий кістками вбитих на війні. Наступного дня ми прийшли до Агінтея42, ватажка розташованих недалеко від Наїсса іллірійських військ, щоб повідомити йому розпорядження імператора і забрати втікачів: він мусив передати п'ятьох із сімнадцяти, про яких було написано в листі до Аттила. Ми переговорили з ним й умовили передати уннам п'ятьох втікачів; він утішив їх ласкавими словами й видав нам.

Переночувавши, ми від меж Наїсса направили дорогу до Істра і увійшли у вузьку лісисту долину, яка мала багато звивин та поворотів. Тут, на світанку, коли ми думали, що йдемо на захід, схід сонця виявився навпроти нас, так що, незнайомі з місцезнаходженням долини, багато наших супутників закричали від здивування, немов би сонце йшло зворотнім шляхом, що було протиприроднім явищем. Насправді ж, внаслідок звивин місцевости, ця частина дороги була звернута на схід. Після важкої дороги ми вийшли до болотистої долини.

Варвари-перевізники зустріли нас й переправили через річку [Істр] на човнах-однодеревках, які вони роблять самі, зрубуючи дерева й видовбуючи їх. Вони приготувалися не заради нас, а вже раніше перевезли багато варварів. що зустрічалися нам по дорозі, бо Аттило хотів перейти в римську землю немов би для полювання. Насправді це було приготуванням до війни під тим приводом, що не всі втікачі були йому видані43.

Переправившись через Істр й пройшовши з варварами біля семидесяти стадій [12 кілометрів], ми змушені були чекати в рівнині, поки Едікон не повідомив Аттила про наше прибуття44. Разом з нами зупинились й супроводжуючі нас варвари. В сутінках, коли ми сиділи за вечерею, почувся тупіт коней, що наближався до нас. Це прибули два скіфи з наказом відправитися до Аттила. Ми запропонували їм повечеряти з нами. Вони зійшли з коней, із задоволенням почастували, а на другий день показували нам дорогу.

Коли ми о дев'ятій годині дня [третя година полудня] прибули до наметів Аттила, яких у нього було дуже багато, і хотіли поставити наші намети на пагорбі, варвари, що тут трапились, не дозволили нам цього, бо намет самого Аттила стояв в низині. Тоді ми зупинились там, де показали нам скіфи.

Незабаром до нас підійшли Едікон, Орест, Скотта та інші впливові у них особи і запитали про мету нашого посольства. Це здивувало нас. Поки ми переглядались між собою, вони наполягали на відповіді. Нарешті ми сказали, що імператор наказав пояснити цю мету Аттилу, а не іншим; тоді Скотта з пересердям відповів, що такий наказ їхнього пана, — бо вони не прийшли б до нас заради своєї допитливости45. Ми відповіли, що немає такого звичаю стосовно послів, щоб вони, не представившись особисто тим, до кого послані, через посередництво інших осіб були допитані про мету посольства, і що це відомо і самим скіфам, які часто відправляли посольства до імператора; що ми повинні отримати рівне тому, що отримували скіфи у нас, в противному разі не скажемо про мету нашого посольства.

Тоді вони поїхали до Аттила, але знову повернулись без Едікона і повідомили нам про мету нашого посольства, наказуючи при цьому як можна швидше віддалитися, якщо ми не маємо сказати нічого іншого. Цими словами ми були приведені у ще більше здивування, — яким чином стало відомо таємно прийняте рішення імператора46. Ми визнали, одначе, за доцільне нічого не говорити стосовно мети нашого посольства, якщо не доможемось прийому в Аттила. Ми сказали скіфам: "Чи було метою нашого посольства сказане вами, чи щось інше — про це може узнати лише ваш повелитель і ми не будемо говорити про це з іншими". Тоді вони наказали нам негайно від'їжджати.

Під час приготувань в дорогу Вігіла став лаяти нас за відповідь, кажучи, що краще бути викритим в брехні, ніж піти ні з чим. "Якби мені вдалося поговорити з Аттилом, — сказав він, — то я легко переконав би його припинити ворожнечу з римлянами, бо я познайомився з ним під час посольства при Анатолії".

Вігіла говорив це, вважаючи, що Едікон був до нього прихильний. Під виглядом, справжнім чи удаваним, що він хоче переговорити з Едіконом про справи посольства, він шукав випадку порадитися з ним як відносно плану проти Аттила, так і про золото, яке потребував Едікон, як він запевняв, для роздачі відомим йому людям. Вігіла не знав, що вже був зраджений Едіконом. Або Едікон обманув римлян обіцянкою замаху на Аттила, або злякався, щоб Орест не довів до відома Аттила те, що він сказав нам в Сардиці після пиру (коли він звинуватив Едікона в тому, що той таємно від нього вів переговори з царем та євнухом). Едікон розкрив Аттилу складену проти нього змову та про кількість золота, яке мало прибути на цю справу від римлян, а також виявив і мету нашого посольства.

Коли поклажа була вже нав'ючена на тварин і, по-необхідности, ми хотіли рушити в дорогу вночі, прийшло кілька скіфів і сказали, що Аттило наказав нам зачекати у зв'язку з нічним часом. Потім до нас прийшли інші скіфи з биком та річковими рибами, прислані від Аттила. Ми повечеряли і лягли спати. З настанням дня ми сподівались отримати від варвара щось доброзичливе та люб'язне, але він знову прислав тих самих людей з наказом віддалитися, якщо ми не можемо нічого сказати, окрім відомого їм. Ми, не відповідаючи, почали готуватися в дорогу, хоч Вігіла настійно радив сказати, що у нас є й інші заяви.

Бачачи Максиміна у великій скруті, я взяв Рустиція47, що знав скіфську мову, й разом з ним пішов до Скотта. Цей Рустицій прибув у Скіфію разом з нами. Він не був у складі посольства, а мав якісь справи з Констанцієм, італіотом, якого полководець західних римлян Аецій прислав до Аттила як секретаря48. Я й пішов з ним до Скотта, бо Онигісій був тоді відсутній.

Звернувшщись до нього через Рустиція як перекладача, я сказав, що він отримає від Максиміна великі подарунки, якщо виклопоче йому можливість побачитися з Аттилом; що посольство Максиміна буде корисне не лише римлянам та уннам, але й самому Онигісію, бо імператор хоче, щоб Онигісій був направлений до нього посланником для вияснення непорозумінь, що виникли між нашими народами; що після прибуття в Константинополь він отримає якнайбільші подарунки. Я говорив також Скотту, "що у відсутність Онигісія він повинен сприяти нам, або краще сказати, своєму брату, в такій гарній справі; що як мені відомо за чутками, Аттило слухає і його порад, але я не можу покладатися на самі чутки, коли на досвіді не узнаю, яку силу він має у свого господаря". — "Не сумнівайтесь, сказав Скотта, і я,нарівні з моїм братом можу говорити і діяти при Аттилу". І негайно зіскочивши на коня, поскакав до намету Аттила.

Повернувшись до Максиміна, який разом з Вігілою був вкрай стурбований і засмучений, я передав йому свою розмову зі Скоттом та отриману від нього відповідь. Я порадив Максиміну приготувати подарунки для передачі їх варвару та обдумати, що ми йому скажемо. Обидва вони, зіскочивши (а застав я їх лежачими на траві), схвалили мій вчинок й відкликали назад людей, що вже виступили в дорогу з в'ючними тваринами. Максимін та Вігіла стали обговорювати між собою, як будуть вітати Аттила та як піднесуть йому подарунки від себе та від імператора49.

Поки вони займались цим, Аттило запросив нас через Скотта. І ось ми з'явились до його намету, що охоронявся довкола натовпом варварів. Отримавши дозвіл увійти, ми побачили Аттила, що сидів у дерев'яному кріслі. Ми стали трохи віддалік трону; Максимін, наблизившись, вітав варвара, передав йому лист імператора і сказав, що імператор бажає доброго здоров'я йому та його оточуючим.

Аттила відповів: "Нехай з римлянами буде те, чого вони мені бажають". Потім він раптом звернувся до Вігіли, обзиваючи його безсоромною твариною й запитуючи, чого ради він вирішив з'явитися до нього, знаючи, що при заключенні миру між.ним та Анатолієм було постановлено, щоб до нього не з'являлись посли, перш ніж всі втікачі не будуть видані уннам. Коли ж Вігіла відповів, що у римлян немає втікачів із скіфського народу, бо всі колишні були вже видані, Аттило ще більше розсердився і, обсипаючи його лайками, викрикнув, що він посадив би його на кіл і віддав на з'їдання хижим птахам, аби не було порушенням посольського статуту таке покарання за безсоромність та зухвалість його слів; він додав, що у римлян є багато втікачів з його племені й наказав секретарям зачитати папір, де були записані їхні імена.

Коли вони прочитали всіх, він наказав Вігілі відійти з його землі без будь-якого зволікання, додавши, що він пошле разом з ним також Іслу сказати римлянам, щоб вони вислали до нього всіх варварів, які перебігли до них з того часу, як Карпіліон [син Аеція, римського полководця на Заході] був у нього заручником; бо, говорив, він не допустить, щоб його раби виступали у війні проти нього, хоча вони і не можуть бути корисними тим, хто довірив їм охорону своєї землі. Яке місто чи яке укріплення, сказав він, якими він хотів оволодіти, врятовані ними? Він наказав Вігілі та Іслу оголосити римлянам його вимогу відносно втікачів, повернутися з вісткою, хочуть вони видавати їх, чи беруть на себе війну через них. Наказавши Максиміну зачекати, щоб через нього відповісти імператору на його листа, він зажадав дари, які ми й видали50.

Повернувшись у свій намет, ми почали обговорювати кожне слово Аттила. Вігіла дивувався, що Аттило, який під час попереднього посольства був з ним доброзичливим та ласкавим, тепер так грубо його лаяв. Я висловив припущення, чи не навіяв Аттилу неприязнь до нього хтось з варварів, що бенкетували разом з нами в Сардиці, повідомивши, що він називав римського цезаря богом, а Аттила — людиною. Максимін, що не мав ніякого поняття про складену євнухом змову, визнав цю думку правдоподібною. Але Вігіла у цьому засумнівався і, здавалось, не міг зрозуміти, чому Аттило його лаяв.

Пізніше він запевняв нас, що він не підозрював тоді, щоб Аттилу були переказані його слова у Сардиці, або щоб йому була розкрита змова; адже із страху перед варваром ніхто із сторонніх людей не наважувався з ним говорити. Вігіла вважав, що Едікон у будь-якому разі повинен був зберігати таємницю, як внаслідок даної клятви, так і непевности того, що могло відбутися; адже він і сам, як учасник розмов про замах на Аттила, міг бути визнаним змовником і страченим.

Поки ми знаходились в стані такого здивування, з'явився Едікон, відвів Вігілу в бік від нашого товариства й прикинувся, немов би насправді хоче виконати дану римлянам обіцянку. Він попросив Вігілу привезти золото для роздачі тим людям, що разом з ним виконають задуману справу, і пішов. Коли я поцікавився, що говорив Едікон, то він постарався обманути мене, а між тим сам був обманутий Едіконом. Він приховав справжню тему розмови, запевняючи, що Едікон сказав йому, немов би Аттило сердиться і на нього самого за втікачів: треба або повернути всіх їх, або прислати до Аттила посланниками людей з великою владою.

Доки ми говорили між собою, з'явились до нас декілька людей від Аттила й оголосили, що Вігілі та іншим забороняється звільняти римських військовополонених, купувати варварських невільників, коней і взагалі будь-що, окрім харчових припасів, поки не будуть вирішені існуючі непорозуміння між римлянами та скіфами. Це було зроблено варваром розумно та вміло, так що Вігіла легко міг бути викритий у своїй змові проти нього, будучи не в змозі пояснити причини, по якій він привіз золото. Що стосується посольства, то під приводом відповіді, яка буде дана нам, його наміром було змусити нас чекати Онигісія, щоб він міг отримати подарунки, які ми хотіли йому дати від себе і які прислав імператор. Онигісій у цей час був посланий зі старшим сином Аттила [Еллаком — А.К.] до акацирів51, народу скіфського племені, що підкорилося Аттилу з такої причини.

У цього народу було багато ватажків по колінах та родах, яким цезар Феодосій посилав дари, щоб вони за взаємною згодою відмовились від союзу з Аттилом й надали перевагу союзу з римлянами. Але посланець з подарунками роздав їх не по знатности. Курідах52, старший між ними за владою, отримав дари другим і, як ображений та позбавлений належних йому подарунків, закликав Аттила проти своїх співправителів. Останній не забарився вислати велику силу і одних перебив, а інших схилив до послуху. Потім він запросив Курідаха для участи у святкуванні перемоги. Той же, запідозривши лихий намір, відповів, що важко людині з'явитися перед лицем бога: адже якщо навіть на сонячний диск не можна подивитися пильно, то як може хтось неушкоджено споглядати найбільшого з богів? Таким чином, Курідах залишився на своїй землі і зберіг свою владу, в той час як увесь інший народ акатирський підкорився Аттилу. Бажаючи поставити свого старшого сина царем цього народу, він і послав Онигісія для влаштування цієї .справи. Тому-то й нам він, як сказано, наказав зачекати, а Вігілу відправив разом з Іслою у римські володіння під приводом відшуку втікачів, а насправді для доставки золота Едікону.

Коли Вігіла вирушив у дорогу, ми залишились на місці один день після його від'їзду, а наступного дня відправились за Аттилом в північну частину його країни. Проїхавши деяку відстань разом з варваром, ми звернули на іншу дорогу за наказом наших провідників-скіфів, які пояснили, що Аттило хотів заїхати в одне село, де він мав намір одружитися з дочкою Ескама53. Хоча він вже мав багато дружин, але хотів ще взяти і цю за скіфським звичаєм.

Звідти ми продовжили подорож по рівній дорозі, яка проходила долиною, і зустріли судохідні річки, з яких найбільшими після Істра були Дрекон , Тігас та Тіфекас54 - ми переправились через них на човнах-однодеревках, що використовуються прибережними жителями, а інші річки перепливали на плотах, які варвари возять з собою на возах для використання в місцях, покритих розливами.

В поселеннях нам доставляли харчові продукти, причому замість пшениці просо, а замість вина — так званий по туземному медос55; супроводжуючі слуги також отримували просо та напій, що виготовлявся з ячменю. Варвари називають його "камос"56.

Зробивши довгий перехід, під вечір розташувались ми на нічліг біля одного озера з придатною для пиття водою, якою користувалися жителі найближчого селища. Раптом піднялася жахлива буря з вихрем, громом, частими блискавками та проливним дощем. Вона не лише перекинула наш намет, але й покотила все наше манаття у воду озера. Перелякані розбурханою стихією та всім, що трапилось, ми облишили це місце і в сутінках, під дощем, загубили один одного, бо кожний обрав ту дорогу, яку вважав для себе найзручнішою. Добравшись до хатин селища, — бо виявилось, що всі ми рухались різними шляхами в одному напрямку, — ми зібрались разом і з криком стали відшуковувати товаришів, що відстали.

Скіфи вибігли на шум і запалили смолоскипи з очерету, який вони використовують як горючий матеріал, освітили місцевість і запитували, чому ми кричимо. Коли супроводжуючі нас варвари сказали, що ми злякались бурі, вони покликали нас до себе, виявили гостинність і обігріли, запаливши багато очерету. Жінка, що керувала у селищі, виявилась однією із дружин Вледи57 й прислала нам з'їстні припаси та красивих жінок для товариства, згідно скіфському звичаю гостинности58. Цих жінок ми пригостили запропонованою нам стравою, але від стосунків з ними відмовились і провели ніч в хатинках.

З настанням дня ми зайнялися розшуками свого майна і віднайшли його частково на тому місці, де напередодні зупинились, частково на березі озера, а частково навіть у воді. Цей день ми провели в селищі, просушуючи всі пожитки, бо буря припинилась і сонце яскраво світило. Спорядивши також коней та інших в'ючних тварин, ми прийшли до цариці, привітали її й запропонували дарунки у відповідь, а саме: три срібні чаші, червоні шкіри, індійський перець, фініки та інші ласощі, які високо цінуються, бо у варварів не зустрічаються. Потім ми побажали їй щастя за гостинність і віддалились.

Після семиденного переходу59 ми зупинились в одному селищі за наказом супроводжуючих нас скіфів. Аттило повинен був заїхати в нього по дорозі, і нам треба було їхати позаду нього. Тут ми зустрілися з людьми від західних римлян, що також прибули як посли до Аттила. Серед них були: Ромул60, вшанований почесним званням коміта; управитель Норікськоїобласти Промут [по іншому читанню — Примут] та начальник легіону [крупного військового підрозділу] Роман. Разом з ними був Констанцій, якого Аецій послав до Аттила як писаря, і Татул, батько едіконового супутника Ореста. Констанцій та Татул подорожували з посольством, але не в складі його, а з особистих мотивів, а саме: Констанцій — завдяки налагодженому ще в Італії знайомству з цими особами, а Татул — по родству, бо його син Орест був одружений з дочкою Ромула, який був родом з Патавіона61, що в Норіку.

Посольство західних римлян було відправлене до Аттила для втихомирення його гніву. Аттило вимагав від римлян видати Сільвана, начальника монетного двору в Римі, за те, що він прийняв від Констанція золоті піали. Цей Констанцій, родом із Західної Галлії, свого часу був посланий до Аттила та Влада, щоб бути при них писарем, яким був інший, присланий опісля. Констанцій. Під час облоги Сірмія62 в Пеонії єпископ цього міста послав до згаданого Крнстанція чаші з умовою, щоб він викупив його на волю, якщо місто буде взяте за його життя; у випадку ж його смерти, нехай він викупить за ті чаші декілька полонених жителів Сірмія.

Місто справді було взяте, а всі жителі стали невільниками. Але Констанцій забув свою умову з єпископом. Згодом, перебуваючи в Римі у своїх справах, він віддав у заставу Сільвану чаші і отримав від нього гроші з умовою, що вони залишаться у його повній власности, якщо гроші не будуть повернуті в призначений час. Пізніше Аттило та Владо, підозрюючи Констанція у зраді, розіп'яли його.

Згодом Аттило узнав і про чаші, заставлені Констанцієм. Він вимагав, щоб Сільван був йому виданий як злодій, що вкрав належні йому речі. Це змусило Аеція та імператора західних римлян відправити до Аттила послів, яким доручено було переказати йому, що Сільван був позичальником Констанція; що ті посудини він отримав у заставу, а не як вкрадену річ; що він продав їх священникам; що посудини, присвячені Богу, не дозволено вже використовувати для потреб людей. Якщо ж Аттило не хоче відмовитися від своєї вимоги по такій справедливій причині і з поваги до Бога, то римляни пришлють йому те, що посудини варті; лише просили, щоб він не вимагав Сільвана, бо вони не можуть віддати йому людину, що не зробила злочину. Така була причина посольства цих римлян. Вони слідували за Аттилом, доки він не відпустив їх.

Ми зійшлися з ними по дорозі й вичекали, щоб Аттило проїхав вперед, після чого пішли за ним з усією його свитою. Переправившись через деякі річки63, ми приїхали у величезне селище, в якому знаходились хороми Аттила. Вони були, як нас переконували, пишнішими від усіх палаців, що мав Аттило в інших місцях, побудовані з колод та добре виструганих дощок і оточені дерев'яною огорожею, яка була швидше для краси, ніж для захисту64.

За царськими хоромами виднілись палаци Онигісія, також оточені дерев'яною огорожею; але вона не була прикрашена баштами подібно тим, що в Аттила. Неподалік від огорожі була лазня, яку побудував Онигісій, що користувався у скіфів великим впливом після Аттила. Каміння для неї він перевозив із землі пеонів, бо у варварів, що населяють цю землю, немає ні каміння, ні дерева, цей матеріал у них привізний65. Будівельник лазні, взятий в полон скіфами, був міщанином Сірмія. Він сподівався на звільнення за своє мистецтво, але потрапив у тяжчу біду, ніж рабство у скіфів. Онигісій зробив його своїм банщиком, і він прислуговував під час купання йому самому та його сім'ї.

При в'їзді в селище Аттила зустріли дівчата, що йшли рядами під тонкими білими й дуже довгими покривалами. Під кожним покривалом, які підтримувались ідучими з обох боків жінками, знаходилось по сім і більше дівчат, що співали скіфські пісні. Таких рядів під покривалами було дуже багато.

Коли Аттило наблизився до будинку Онигісія, мимо якого йшла дорога до палацу, назустріч йому вийшла дружина Онигісія з натовпом слуг. Одні з них несли страви, інші — вино: у скіфів це вважається найбільшою почестю. Вона вітала його й просила покуштувати доброзичливо принесені нею частування. Щоб зробити приємне дружині свого улюбленця, Аттило поїв, сидячи на коні, причому варвари, що їхали за ним, високо підняли срібну тацю. Пригубивши також і піднесену йому чару, він відправився у палац, який від інших будівель відрізнявся висотою й знаходився на підвищеному місці66.

Ми зупинились у будинку Онигісія за його Проханням, бо він вже повернувся із сином Аттила. Ми були прийняті його дружиною та найближчими родичами і пообідали з ними. Він не мав часу пирувати з нами, бо вперше після повернення побачився з Аттилом й доповідав йому про справи, задля яких був посланий, та про нещастя, що трапилося із сином Аттила. Він упав з коня й зламав собі праву руку.

Після обіду, полишивши будинок Онигісія, ми поставили намети неподалік палацу Аттила, щоб Максимін не був розділений великою відстанню у випадку потреби переговорити з ним чи іншими наближеними до нього особами. Цю ніч ми провели на тому місці, де зупинились. З настанням дня Максимін послав мене до Онигісія, щоб передати йому дари,, які давав він сам і які прислав імператор, і щоб узнати, де і коли він бажає з ним переговорити. Прийшовши разом із слугами, що несли дари, я зачекав (бо двері ще були зачинені), щоб хто-небуть вийшов і доповів про наше прибуття.

Поки я в чеканні походжав перед огорожею хоромів, до мене підійшов якийсь чоловік, якого я сприйняв за варвара по скіфському одягу, але він вітав мене по-еллінському, сказавши: Хере [радуйся, здрастуй]. Я здивувався, що скіф говорить по-еллінському. Становлячи різноплемінну суміш67, скіфи, окрім своєї власної варварської мови, легко вивчають також уннську або готську, або авсонську [латинську], якщо у кого-небудь з них є справи з римлянами; але мало хто з них говорить по-еллінському [грецькому]68, окрім полонених, що були взяті у Фракії та на Іллірійському узбережжі. Цих останніх зустрічні легко впізнавали по обідраному одягу та нечесаним головам, бо вони скуштували гірку долю. А цей, з ким я говорив, здавався багатим скіфом. Він був дуже добре одягнений та пострижений в кружок69.

Відповівши на його вітання, я спитав, хто він, звідки прийшов у варварську землю і чому прийняв скіфський спосіб життя. Він запитав, чому я хочу це знати. "Еллінська мова, якою ти говориш, сказав я йому, збуджує мою цікавість". Тоді він, посміхнувшись, сказав мені, що родом він грек, але у торгових справах приїхав у Вінімацій, мезійське місто на річці Істр. прожив у ньому довго й одружився з дуже багатою жінкою, але позбувся свого щастя, коли місто було завойоване варварами. Завдяки своєму попередньому багатству він дістався Онигісію при розподілі здобичі, бо полонених з числа заможніх після Аттила брали собі його наближені внаслідок свободи вибору з великої кількости полонених.

Потім, продовжував він, я відзначився в битвах з римлянами та акатирським народом, що відбулися пізніше, і віддав своєму варвару- господарю, по скіфському звичаю, все роздобуте мною на війні, внаслідок чого отримав волю, одружився з варварською жінкою, маю дітей70. Розділяючи трапезу з Онигісієм, я вважаю своє сучасне життя кращим за попереднє, бо іноземці, що знаходяться у скіфів, після війни ведуть життя спокійне і безтурботне. Кожний користується тим, що має, нічим не потурбований. В той же час тих, що живуть під владою римлян, під час війни легко беруть в полон, бо сподівання на свій захист вони покладають на інших, тому що не всі можуть користуватися зброєю з огляду на тиранів71. Для тих же, хто носить зброю, вельми небезпечною є легкодухість воєвод, що поступаються [противнику] на війні.

Лихо, що зазнають римляни у мирний час, важче від того, що вони витерплюють від війни, з огляду на жорстоке стягнення податків та утисків від нечесних людей72. Закон не для всіх має однакову силу. Якщо порушник закону дуже багатий, то його несправедливі вчинки можуть залишитись без покарання, а хто бідний і не вміє вести справи свої, той мусить нести покладені законами покарання, якщо він не помре до вирішення своєї справи, бо розгляди тягнуться дуже довго і на них витрачається багато грошей, а це сама огидна справа — отримувати за гроші те, що належить за законом. Ображеному не надається правосуддя, якщо він не дасть грошей судді та його помічникам73.

Такі слова і ще багато іншого говорив він. Я просив його спокійно вислухати і мене. Я сказав йому: ті, що побудували римське суспільство, були людьми мудрими та добрими. Бажаючи, щоб справи людей йшли не абияк, вони визначили, щоб одні з них стояли на сторожі законів, інші займались військовою справою і вдосконалювали свою майстерність, щоб бути завжди готовими виступити в похід і сміливо розпочати бій, через те, що ця справа для них звична; бо часті вправи у військовій справі зменшують нерішучість. Вони ж визначили, щоб ті, хто займається землеробством, утримували не лише себе, але й тих, хто за них воює, забезпечуючи військо.

Інші мусять турбуватись про ображених. Вони захищають права людей, що внаслідок своєї слабкости не в змозі захистити їх самі. Інші судять про справи, виконуючи тим вимоги закону. Ніхто не залишений без піклування також судових виконавців: бо деякі з них мусять слідкувати, щоб той, на чию користь було рішення суддів, отримав належне йому по праву, а з того, хто визнаний неправим, не було вилучено більше від того, що ухвалено рішенням суду. Якби не було людей, що за цим слідкують, то один позов подавав би привід для іншого, бо той, хто виграв справу, поводив би себе жорстоко, а той, хто програв, залишався б з несправедливою своєю думкою. Людям, що займаються законами, призначена платня від позивачів, як військовим людям від землеробів. Хіба несправедливо годувати того, хто нам допомагає, винагороджувати того, хто робить нам послуги? Вершник знаходить вигоду турбуватися про коня, пастух — відгодовувати биків; мисливець — утримувати собак, — а люди взагалі — утримувати те, що служить на користь та охорону їх. Якщо звинувачені відповідають за витрати на суд, то збитки вони мусять приписати своїй несправедливости, а не іншим. Що стосується до тривалого терміну судових справ, який інколи має місце, то причиною тому є розважливість законів. Таким чином судді поспішним та необдуманим рішенням справи не грішать проти правил обережности73а, розмірковуючи, що краще розбирати позови довго та повільно, ніж з поспіхом не лише образити підсудного, але й погрішити проти Бога, який є джерелом правосуддя.

Закони для всіх однакові. Сам цезар підкоряється їм. Несправедливо

говориш ти у звинуваченні своєму, немов би багаті утискують бідних безбоязно. Можливо дехто з них, будучи винуватим, ховається від покарання суду; та ми бачимо, що в цьому положенні бувають не лише багаті, але й бідні, бо й вони, будучи винними, не отримують покарання за свої провини, коли немає достатніх доказів. І це буває у всіх народів, а не лише у римлян. Що стосується до свободи, якою ти користуєшся, за те будь вдячний долі, а не пану своєму, що взяв тебе із собою на війну, де тебе ворог міг убити по твоїй недосвідчености у військовій справі, або міг бути підданий покаранню, якби спробував втекти. Римляни поступають з рабами значно поблажливіше, ніж варвари. Вони поводяться з ними, як батьки чи наставники. Вони вчать їх утримуватись від поганих вчинків, і робити те, що вважається чесним. Пани виправляють помилки рабів, як власних дітей своїх, їм не дозволено карати їх на смерть, як це буває у скіфів. Раби мають багато способів отримати свободу. Пани не лише за життя, але й при смерті своїй можуть відпускати їх на волю, довільно розпоряджаючись своїм майном. Воля помираючого, стосовно його власности, є закон.

"При цих словах моїх Грек заплакав і сказав: "Закони гарні, і римське суспільство прекрасно влаштоване, але правителі псують і розладнують його, поводячись не так, як чинили в давнину""74.

Поки ми розмовляли, один зі слуг підійшов й відчинив ворота огорожі. Я підбіг до нього і запитав: "Що робить Онигісій? Я хочу доповісти йому дещо за дорученням римського посланника". Той відповів, що я побачу Онигісія, якщо трохи зачекаю, бо він збирається виходити. І дійсно, через деякий час Онигісій з'явився. Я підійшов до нього і сказав: "Римський посланник вітає тебе; я приніс тобі від нього подарунки разом із золотом, присланим від цезаря. Посланник хоче з тобою поговорити і бажає знати, де і коли тобі буде зручно з ним зустрітися"75. Онигісій наказав своїм людям прийняти золото та подарунки, а мене попросив доповісти Максиміну, що він зараз же прийде до нього.

Я повернувся до Максиміна і доповів йому про прихід Онигісія, який дійсно незабаром увійшов до намету. Привітавшись з Максиміном, він подякував йому та цезарю за подарунки і запитав, чому він його запросив. Максимін відповів йому: "Настав час Онигісій, здобути тобі ще більшої слави серед людей, якщо прийдеш до імператора, уладнаєш своєю прозорливістю всі непорозуміння і установиш згоду між римлянами та уннами. Не лише обом народам буде від цього велика користь, але цим ти і сім'ї своїй зробиш великі вигоди, бо разом з дітьми своїми ти будеш завжди приятелем цезарю та його роду"76.

Онигісій запитав, що він може зробити на догоду імператору і яким чином за його допомогою можуть бути усунуті непорозуміння? Максимін відповів, що відправившись в римську землю, він зробить приємне імператору, а непорозуміння розв'яже, якщо виявить їхні причини й усуне їх згідно статтям мирного договору. На це Онигісій сказав, що він оголосить цезарю та його радникам лише те, що бажає Аттило. "Чи римляни думають, продовжував він, проханнями схилити мене до того, щоб я зрадив своєму володарю, забув отримане у Скіфії виховання, знехтував дружинами та дітьми своїми, а римське багатство поставив вище від служби Аттилу? Я можу бути вам більш корисним, якщо залишусь на своїй батьківщині, бо якщо трапиться, що мій повелитель буде гніватися на римлян, то я можу пом'якшити його гнів. Якщо ж приїду до вас, то можу накликати на себе звинувачення, що перевищив дані мені вказівки". Після цих слів Онигісій пішов, попередньо сказавши мені, що я можу приходити до нього й говорити з ним про те, що ми хочемо від нього знати, — бо постійні відвідини його Максиміном, як особою високого звання, були б непристойні.

Наступного дня я пішов до двору Аттила з подарунками для його дружини на ймення Крека77. Від неї він мав трьох дітей, з яких старший був на чолі акатирів та інших народів, що жили в припонтійській Скіфії78. Всередині огорожі було багато споруд, з яких одні були зроблені з красиво припасованих вирізьблених дощок, а інші — з тесаних та вирівняних колод, вставлених в дерев'яні круги. Ці круги починались від землі й піднімались до помірної висоти79.

Тут жила дружина Аттила. Мене впустили варвари, що стояли біля дверей. Вона лежала на м'якому ложі; підлога була вистелена шерстяними килимами, по яких ходили. Царицю оточувало багато слуг; служанки, що сиділи навпроти неї на підлозі, вишивали різнокольорові узори на полотняних тканинах, які накидались для прикраси поверх варварського одягу.Наблизившись до цариці, я привітав її, передав подарунки і вийшов.

Я пішов до інших палат, де жив сам Аттило, щоб зачекати, коли вийде Онигісій, бо він там знаходився. Я стояв серед натовпу людей; ніхто мені не заважав, бо я був відомий охороні Аттила та оточуючим його варварам. Велика кількість людей, що наближалися, підняли шум і гамір, який повідомив про вихід Аттила. Він вийшов з палацу, виступав гордо й кидав погляди туди та сюди. Його супроводжував Онигісій. Коли він зупинився перед палацом, до нього почали підходити люди, що мали позови між собою, і отримували його рішення. Потім він повернувся до палацу, де почав приймати варварських послів, що приїхали до нього.

Поки я чекав Онигісія, Ромул, Промут та Роман, що прибули з Італії послами у справі золотих чаш, у присутности констанцієвого супутника Рустиція та Константіола, вихідця із підвладної Аттилу области Пеонії, розпочали зі мною розмови і запитали, чи відпущені ми Аттилом, чи примушені ще залишатися тут. Я сказав, що саме про це хочу запитати в Онигісія і тому чекаю у дворі. Зі свого боку я запитав, чи дав їм Аттило прихильну та дружню відповідь у їхній справі. Вони відповіли, що він рішуче не змінює своєї думки й оголошує війну, якщо йому не вишлють Сільвана або кубки.

Поки ми дивувались безглуздій впертости варвара, посол Ромул, досвідчений у багатьох справах, перервав нашу розмову і сказав, що велике щастя Аттила та могутність, що походить від цього щастя, занадто підносять його самовпевненість, так що він не терпить ніяких справедливих доказів, якщо не визнає їх вигідними для себе. Ніколи нікому з попередніх володарів Скіфії або навіть інших країн не таланило стільки здійснити в такий короткий час. Його володіння сягають над островами в океані, і не лише усіх скіфів, але і римлян змушує він платити собі данину80.

Домагаючись досягти ще більшого над існуючим й збільшити свої володіння, він хоче вирушити навіть у Персію. Коли хтось із присутніх запитав, яким шляхом він може пройти в Персію, Ромул сказав, що Мідія знаходиться не на великій відстані від Скіфії і що уннам відома ця дорога, бо вони вже давно робили походи в Мідію, коли їх батьківщина була охоплена голодом і римляни не чинили їм опору внаслідок іншої війни, що тоді трапилась.

Прийшли тоді в Мідію Васих та Курсих з племені царських скіфів, керівники багаточисельного війська, які пізніше прибули в Рим для встановлення військового союзу81. Про похід вони говорили, що пройшли пустельною країною, переправились через якесь озеро, яке Ромул вважав Меотидою, і через п'ятнадцять днів дороги, переваливши через якісь гори, вступили в Мідію82.

Поки вони спустошували країну набігами, проти них виступило багаточисельне військо персів, які наповнили стрілами розлитий над ними повітряний простір. Зі страху перед небезпекою, що на них насунулась, скіфи повернули назад й перевалили через гори з невеликою здобиччю, бо більшу її частину мідяни відбили. Побоюючись неприятельського переслідування, звернули вони на іншу дорогу, пройшли біля полум'я, що підіймалося з підводної скелі83, а звідти через... днів шляху прибули у свою країну. Так і узнали вони, що Мідія знаходиться не на великій відстані від Скіфії.

"Отже, продовжував Ромул, якщо Аттило захоче піти війною на Мідію, то це не буде для нього важко і дорога буде не довгою, так що він підкорить і мідян, і парфян, і персів та примусить їх платити данину. Військова сила у нього така, що жоден народ не встоїть проти неї". Коли ми молили Бога, щоб Аттило пішов проти персів й повернув проти них зброю, то Константіол зауважив: "Боюсь, що після легкого підкорення Персії Аттило повернеться звідти не приятелем римлян, а володарем їх. Тепер від римлян він отримує золото за його почесне звання, а якщо підкорить парфян, мідян та персів, то не потерпить, щоб римляни привласнювали собі його владу. Він відкрито визнає їх своїми рабами й висуне їм важчі й нестерпніші вимоги".

Почесть, про яку згадав Константіол, полягала у званні римського полководця, яке Аттило прийняв від імператора для прикриття данини, так що вона висилалась йому під назвою столових грошей, які видавались полководцям. Отже, продовжував Константіол, після підкорення мідян, парфян та персів Аттило скине з себе це ім'я, яким римляни хочуть його називати, та звання, яким, на їхню думку, вони виявили йому честь, і змусить їх називати себе замість полководця цезарем. Адже одного разу він вже сказав спересердя, що полководці цезаря є його рабами, а його полководці рівні по чести римським імператорам. Швидко опісля настане і збільшення справжньої його могутности.

Знамення цього дав сам Бог, який відкрив йому меч Орея, що вважається у скіфів священним й почитається ними, як присвячений Богу війни, але ще в давні часи він зник84, а тепер був знову знайдений за допомогою корови.

Кожний з нас хотів сказати що-небудь про справжній стан справ, але в цей час вийшов Онигісій. Ми підійшли до нього і запитали його про наше клопотання. Він спочатку переговорив з деякими варварами, потім доручив мені узнати від Максиміна, кого з людей консульського звання римляни пришлють послом до Аттила. Повернувшись до намету, я доповів, що мені було сказано, і разом з Максиміним домовився про відповідь, яку треба було дати Онигісію. Я повернувся до нього й сказав про бажання римлян, щоб він сам прибув до них для переговорів про непорозуміння, але якщо це неможливо, то імператор призначить посла, якого сам захоче.

Він попросив мене одразу ж покликати Максиміна. а коли той з'явився, повів його до Аттила. Трохи згодом Максимін вийшов і сказав, що варвар вимагає призначити до нього послом або Нома85, або Анатолія, або Сенатора, а іншого, окрім названих осіб, не прийме. На його відповідь, що не гоже, запрошуючи людей в посольство, виставляти їх підозрілими перед імператором. Аттило сказав, що доведеться вирішувати непорозуміння силою зброї, якщо вони не погодяться виконати його бажання.

Коли ми повернулись в намет, прийшов батько Ореста з повідомленням, що Аттило запрошує нас обох на бенкет, який відбудеться о дев'ятій годині дня [15-та година за нашим часом — А.К.]. В зазначений час ми з'явилися на обід разом з послами від західних римлян й зупинились на порозі навпроти Аттила. Виночерпії подали нам по туземному звичаю келих, щоб і ми помолилися перше, ніж сідати. Зробивши це і скуштувавши із кубка, ми підійшли до крісел, на яких треба було сидіти за обідом.

Біля стін кімнати з обох боків стояли стільці. Посередині сидів на ложі Аттило, а позаду стояла інша ложа, за якою декілька східців вели до його постелі, яка була закрита простирадлами та тонкими строкатими запиналами для прикраси, як це роблять елліни та римляни для молодят.

Першим рядом бенкетуючих вважались ті, що сиділи направо від Аттила, а другим — наліво, в якому сиділи і ми, причому вище за нас сидів знатний скіф Веріх. Онигісій сидів на стільці вправо від царського ложа. Навпроти Онигісія, на стільцях, сиділи два сини Аттила, а старший сидів на його ложі, але не близько до батька, а на краю і дивився в землю з поваги до батька.

Коли всі розсілись по порядку, прийшов виночерпій і подав Аттилу кубок вина. Взявши його, він вітав першого в ряду; удостоїний честю вітання, той встав з місця; сідати можна було лише після того, як скуштувавши з келиха або випивши. Аттило віддавав його виночерпію. Коли він сідав, йому виявляли таким же чином честь всі присутні, беручи келихи і після вітання відпиваючи з них. У кожного був один виночерпій, який повинен був входити по порядку після виходу виночерпія Аттила. Після того, як був вшанований такою ж почестю другий гість і наступні, Аттило вшанував і нас на рівні з іншими таким же вітанням за порядком місць. Після того, як всі були вшановані цим вітанням, виночерпії вийшли. Біля столу Аттила були поставлені столи для кожних трьох чи чотирьох гостей, або навіть більшого числа; так що кожний мав можливість брати собі покладену на блюда їжу, не виходячи з ряду сидінь.

Першим увійшов слуга Аттила з тацею, що була з м'ясом, а за ним гостьові служки поставили на столи хліб та закуски. Для решти варварів та для нас була приготована розкішна їжа, сервована на круглих срібних тацях, але Аттилу не подавалось нічого, окрім м'яса на дерев'яній тарілці. І у всьому іншому він виявляв невибагливість: так, наприклад, гостям подавались чарки золоті та срібні, а його келих був дерев'яний. Одяг його також був простий, й нічим не відрізнявся від інших, окрім чистоти; ні меч, що висів збоку, ні перев'язі варварського взуття, ні вуздечко його коня не були прикрашені, як в інших скіфів, золотом, каміннями або якими-небудь іншими цінностями86.

Коли була з'їжена страва, покладена на перших тарелях, ми всі встали, і не сідали на свої крісла до того часу, поки кожен гість попереднім порядком не випив поданий йому повний келих вина, побажавши доброго здоров'я Аттилу. Вшанувавши його таким чином, ми сіли, і на кожний стіл було поставлено друге блюдо з іншою стравою. Коли всі скуштували і цю їжу, то знову встали таким же чином, випили вино і знову сіли.

З настанням вечора були запалені смолоскипи і два варвари, ставши на середину навпроти Аттила, заспівали пісні, в яких вихваляли його перемоги та військову доблесть; учасники пиру дивились на них, і одні захоплювались піснями, інші, згадуючи про війни, підбадьорювались духом, дехто ж, у кого тілесна сила ослабла від часу й дух спонукав до спокою, проливали сльози. Після співу виступив якийсь скіфський блазень [дослівно — пошкоджений розумом скіф] й почав верзти різноманітну нісенітницю, яка всіх насмішила87.

Після нього увійшов маврусієць Зеркон. Едікон переконав його приїхати до Аттила, щоб за його посередництвом отримати назад свою дружину, котру він взяв у варварській землі, знаходячись у тісній дружбі з Владом. Він залишив її в Скіфії, коли Аттило послав його до Аеція як дарунок. Але він обманувся у цих сподівання, бо Аттило розсердився на нього за те, що він повернувся в його землю. На цей раз він прийшов під час пиру і своїм виглядом, одягом, голосом і дивною сумішшю проголошуваних ним слів (він змішував з авсонською унську та готську мови) всіх розважив і у всіх збудив незгасний сміх, окрім Аттила. Останній залишався нерухомим, не змінювався в обличчі і ніяким словом чи вчинком не виявляв своєї прихильности до веселого настрою.

Лише коли наймолодший з його синів, на ймення Ірна, увійшов і став біля нього, він поплескав його по щоці й подивився на нього ніжними очима. Коли я висловив здивування, що він не звертає уваги на інших дітей, а до цього ставиться ласкаво, варвар, що сидів поруч зі мною і розумів по-авсонському, попередивши, щоб я нікому не переказав його слова, пояснив: чаклун напророчив Аттилу, що його рід загине, але буде відновлений цим сином. Поки гості пирували вена .ніч, ми потихеньку вийшли, щоб не дуже довго засиджуватись за випивкою.

Наступного дня ми прийшли до Онигісія і сказали, що нас треба відпустити й не змушувати даремно витрачати час. Він відповів, що і Аттило хоче нас відправити. Трохи згодом він почав радитися з довіреними людьми, як виконати бажання Аттила, й складав листи для передачі імператору. При цьому були присутні писарі та Рустицій, уродженець Верхньої Мезії, що був взятий у полон на війні і завдяки своїй освіті слугував варвару для написання листів.

Коли він вийшов з наради, ми звернулись до нього з проханням про звільнення дружини Сілла та її дітей, що потрапили в неволю при взятті Ратіарія. Він не відмовляв в їхньому звільненні, але хотів відпустити їх за велику суму грошей. Коли ми почали благати його зглянутися над їхньою долею та взяти до уваги їхній минулий добробут, він пішов був до Аттила й відпустив жінку за п'ятсот золотих, а дітей відправив як дарунок імператору.

В цей час і Крека, дружина Аттила, запросила нас пообідати в Адамія, керуючого її справами. Ми прийшли до неї разом з Декількома знатними особами з туземців й зустріли тут щиру гостинність. Адамій вшанував нас ласкавими словами та вишуканою стравою. Кожен із присутніх по скіфській гречности вставав і подавав нам повний келих, обнімав і цілував того, хто випив, потім брав келих назад. Пообіді ми повернулись у наш намет й лягли спати.

Наступного дня Аттило знову запросив нас на учту, і ми знову прийшли до нього й почали бенкетувати. На ложі разом з ним сидів вже не старший син, а Оіварсій, його дядько по батькові. Протягом всього бенкету він ласкаво розмовляв з нами й прохав нас переказати імператору, щоб той дав в дружини Констанцію [що був посланий до нього Аецієм як секретар] жінку, яку обіцяв.

Справа в тому, що Констанцій, який був в імператора Феодосія разом з відправленими від Аттила послами, обіцяв влаштувати непорушний мир римлян зі скіфами на довгий час, якщо імператор дасть йому в дружини багату жінку. Імператор погодився на це й обіцяв віддати за нього дочку Саторніла, що був відомий багатством та знатністю роду. Але цього Саторніла наказала вбити Афінаїда, чи Євдокія88 (вона називалася обома цими іменами).

Привести у виконання обіцянку імператора не допустив Зінон, піднесений до консульського звання, що мав під своєю владою велику рать ісаврів89, з якою він під час війни охороняв Константинополь. Тоді, керуючи військовими силами на Сході, він звільнив цю дівчину з-під охорони й заручив її з одним із своїх наближених, якимсь Руфом.

Констанцій, обманутий у своїх сподіваннях, просив варвара не залишати без помсти нанесену йому образу й дати йому або відняту дівчину, або іншу, яка б принесла віно. Тому-то під час бенкету варвар і доручив Максиміну передати імператору, що Констанцій не мусить бути обманутий у наданому сподіванні, бо цезарю непристойно брехати... Таке доручення дав Аттило, бо Констанцій обіцяв дати йому гроші, якщо йому буде вимовлена дружина з дуже багатих у римлян сімей90.

Через три дні після того нічного бенкету ми були відпущені з пристойними дарами. Разом з нами Аттило послав і Веріха, що сидів вище за нас на бенкеті, мужа з числа знатних і управителя багатьох поселень91 в Скіфії, як посла до імператора, який і раніше був з посольством у римлян.

Ми вирушили в дорогу й зупинились в якомусь селі. Тут був спійманий скіф, що перейшов з римської землі на варварську як вивідувач; Аттило наказав посадити його на кіл. Наступного дня, коли ми проїжджали через інші села, були приведені два чоловіка із скіфських невільників зі зв'язаними позаду руками, що вбили своїх господарів, які володіли ними по праву війни; їх обох розіп'яли на колодах з перекладинами, прив'язавши головами.

Поки ми їхали по Скіфії, Веріх, що супроводжував нас, здавався людиною спокійною та ласкавою. Коли ж переправились через Істр, він почав ставитись до нас вороже через дріб'язкові приводи, що подавали служки. Перш за все він відняв коня, якого раніше подарував Максиміну. Справа в тому, що Аттило наказав всім своїм наближеним виявляти Максиміну люб'язність подарунками, і кожний прислав йому коня, серед них і Веріх. Прийнявши декілька коней, Максимін відправив інших назад, бажаючи поміркованістю показати свою розсудливість. Цього-то коня відняв тепер Веріх, і не хотів ні їхати, ні їсти разом з нами, так що установлені нами у варварській землі зв'язки продовжувались лише до цих пір [тобто, до границі імперії]. Звідси через Філіппополь ми рушили в напрямку до Адріанополя. Зупинившись тут на відпочинок, ми вступили в розмову з Веріхом й попрікнули його за мовчанку, говорячи, що він сердиться на нас без будь-якої нашої вини. Ми заспокоїли його, запросили на частування й рушили далі.

По дорозі зустрілися були ми з Вігілою, що повертався у Скіфію, повідомили дану Аттилом відповідь на наше посольство й рушили далі. По прибутті в Константинополь ми думали, що Веріх змінить гнів на милість; але він залишався вірним своїй дикій натурі, продовжував ворогувати й звинувачував Максиміна у тому, що той немов би у Скіфії говорив, що військові начальники Ареобінд [він же Марціалій, про якого див. вище, на початку.цього уривку] та Аспар92 не користуються повагою у цезаря і ставився до них з презирством, викриваючи їхню варварську легковажність.

10-й уривок (448 р. після Р.Хр.)

Коли Вігіла прибув у ті місця, де в ту пору перебував Аттило, його оточили підготовлені для цього варвари й відібрали гроші, які він віз Едікону. Його самого привели до Аттила й той запитав його, для чого він віз стільки золота? Вігіла сказав, що взяв його із завбачливости про себе та своїх супутників, щоб уникнути зупинки в дорозі від нестачі продовольства або за відсутністю коней чи потрібних для перевозки вантажу в'ючних тварин, які могли б загинути в довгій подорожі. Окрім того, у нього були заготовлені гроші й для викупу полонених, бо багато осіб в римській землі просили його викупити своїх родичів.

На це Аттило сказав: "Ні, мерзенна тварюко (так назвав він Вігілу), ти не уникнеш суду завдяки своїм вигадкам, і не буде у тебе достатньої причини уникнути покарання, бо у тебе грошей більше, ніж потрібно для твоїх розходів, для закупівлі коней і в'ючної худоби та для викупу полонених. Та і я заборонив викупати будь-кого ще тоді, коли ти приїжджав до мене з Максиміном. Сказавши це, він наказав заколоти мечем сина Вігили, що вперше супроводжував тоді його у варварську землю, якщо той негайно не скаже, кому і з якою метою привіз він гроші.

При вигляді юнака, якого вели на смерть, Вігіла залився сльозами і з голосінням закричав, що меч насправді мусить бути занесений на нього, а не на юнака, ні в чому невинного. Нітрохи не забарюючись, він розповів про задумане ним з Едіконом, євнухом та імператором і при цьому невпинно благав, щоб його вбили, а сина відпустили. Аттило, зрозумівши із розповіді Едікона, що Вігіла ні в чому не збрехав, наказав взяти його в кайдани і пригрозив, що не звільнить його до того часу, поки він не пошле сина і принесе йому як викуп за себе ще п'ятдесят ліврів золота. Отак Вігіла залишився в кайданах, а його син повернувся у римську землю93. Потім Аттило послав Ореста та Іслу в Константинополь.

11-Й уривок (449 р. після Р.Хр., 9-й уривок

за Г.Дестунісом)

Вігіла був викритий у злочині проти Аттила. Скіфський цезар відняв у нього сто ліврів посланого євнухом Хрисафієм золота, і відправив Ореста та Іслу негайно в Константинополь. Оресту було наказано повісити собі на шию калитку, в яку Вігіла поклав золото для передачі Едікону, і в такому вигляді

з'явитися перед імператором, показати калитку йому та євнуху і запитати їх: чи впізнають вони її?

Іслі наказано було сказати цезарю усно, що Феодосій народжений від благородного батька; що і він сам, Аттило, гарного походження, і, будучи спадкоємцем батька свого Мундіуха, зберіг благородство в усій своїй чистоті. Феодосій же, напроти, втратив благородство, потрапив до Аттила в рабство тим, що зобов'язався платити йому данину. Отже, він негарно чинить, що, подібно до поганого раба, таємно і підступно кує лихо на того, хто кращий за нього, кого доля зробила його повелителем. Ісла повинен був повідомити, що Аттило не перестане звинувачувати Феодосія в цих проступках проти нього, доки євнух Хрисафій не буде висланий до нього для покарання. З такими вимогами Орест та Ісла прибули в Константинополь.

Трапилось так, що в цей самий час вимагав Хрисафія і Зінон. Максимін переказав Феодосію слова Аттила, що цезарю треба дотримувати даної обіцянки й видати за Констанція відому жінку, яка не могла ж бути одруженою з іншим без його згоди. На думку Аттила, такого треба було або покарати за зухвалий вчинок, або треба думати, що цезар у такому стані, що не може керувати і своїми рабами, проти яких він, Аттило, готовий надати цезарю допомогу, якщо той побажає. Феодосій же в досаді описав у скарбницю майно цієї жінки.

12-й уривок (449 р. після Р.Хр., 10-й уривок

за Г.Дестунісом)

Хрисафія в один і той же час вимагали покарати Аттило та Зінон. Він був у відчаї. Через те, що всі сприяли йому та прохали за нього, то вирішено було відправити до Аттила Анатолія та Нома. Анатолій був начальником імператорської гвардії, він то і затвердив попередню мирну угоду з Аттилом. Ном мав гідність магістра і разом з Анатолієм був зарахований до патриціїв, звання, що перевищувало всі інші. Ном був відправлений разом з Анатолієм не лише внаслідок свого високого звання, але також і тому, що він був прихильний до Хрисафія. При цьому сподівались, що він переможе Аттила своєю щедрістю: він зазвичай не жалів грошей, коли хотів мати успіх у своїх домаганнях.

Отже, Анатолій та Ном були відправлені до Аттила для угамування його гніву та щоб переконати його зберігати мир на встановлених умовах, їм було доручено сказати також, що за Констанція буде віддана інша жінка, знатністю та достатком не нижча за дочку Саторніла, бо остання не бажала цього шлюбу й одружилася з іншим згідно із законом, адже у римлян не дозволено віддавати жінку заміж проти її волі. Євнух послав від себе багато золота варвару, щоб умилостивити його й тим відвести його гнів

.

13-й уривок

(449 р. після Р.Х.. 11-й уривок за ГДестунісом, 14-й —за В.Латишевим)

Анатолій та Ном із супутниками переправились через Істр94, доїхали до річки Дренгона [очевидно, та ж сама річка, яка раніше названа Дріконом — А.К.] і вступили у Скіфію. Аттило, із поваги до них, зустріз їх у цій місцевости, щоб не зморювати їх довгою дорогою95.

Спочатку Аттило говорив погордливо, але потім спокусився великою кількістю подарунків, а внаслідок шанобливих промов став лагіднішим. Він поклявся берегти мир на попередніх умовах, вийти з обмеженої Істром римської области і більше не турбувати цезаря через втікачів, якщо тільки римляни не будуть знову приймати до себе інших втікачів. Він відпустив і Вігілу після того, як отримав п'ятдесят ліврів золота, які привіз йому син, що прибув у Скіфію разом із послами. Аттила відпустив без викупу також велику кількість полонених, із поваги до Анатолія та Нома96. Потім він обдарував їх кіньми та звірячими хутрами, якими прикрашаються царські скіфи97, відпустив їх і разом з ними послав Констанція, щоб цезар виконав дану йому обіцянку.

Після повернення посли доповіли цезарю про переговори з Аттилом. З Констанцієм була заручена колишня дружина Арматія, сина римського полководця Плінти, що досягнув консульського звання. Згаданий Арматій був відправлений в Лівію проти авсоріанів98 і отримав над ними перемогу, але потім занедужав і помер. Його дружину, знамениту родом та багатством, цезар переконав одружитися з Констанцієм. Таким чином була припинена ворожнеча з Аттилом. Але Феодосій боявся, щоб Зінон не став домагатися верховної влади.

14-й уривок99 (9-й уривок за В.Латишевим)

Посланий до нього [тобто, до Аттила] Феодосієм молодшим в якости посла Пріск, між іншим, повідомляє наступне. Переправившись через величезні річки, а саме Тісію, Тібісію та Дрікку100, ми прибули на місце, де колись Відікула101, найхоробріший з готів, став жертвою підступности сарматів. Звідти ми невдовзі досягли селища, в якому перебував цар Аттило.

Селище, говорю я, схоже на вельми обширне місто, в якому ми виявили дерев'яні стіни, побудовані з добре струганих дощок, скріплення між якими були так по-мистецьки загладжені, що навіть при уважному розгляді навряд чи можна було б помітити з'єднання дощок [очевидно, це була дерев'яна огорожа, а не стіни — А.К.]. Там було видно простори! бенкетні зали та дуже красиво розташовані портики. Площу оточувала огорожа на величезному протязі, так що сам простір указував на царський двір. Таке було місцеперебування царя Аттила, що володів усією варварською країною. Цьому місцеперебуванню він надавав перевагу перед взятими містами.

15-й уривок (Йордан, 183) (10-й уривок за В.Латишевим; Г.Дестуніс)

Хоч Аттило мав такий характер, що завжди покладався на велику вдачу, але йому надавав ще більшої впевнености знайдений меч Орея, який завжди вважався священним у скіфських царів. Історик Пріск розповідає, що він був віднайдений по такому випадку.

Якийсь пастух побачив, що одна із його корів шкандибала поранена. Не знайшовши причини рани, в тривозі пішов він по кривавим слідам і нарешті прийшов до меча, на який необережно наступила корова. Він викопав меч і негайно відніс його до Аттила. Радісний від такого подарунку, він з властивою бундючністю102 вирішив, що поставлений володарем всього світу і що через меч Орея йому вручена влада в усіх війнах103.

16-й уривок (450 р. після Р.Х., 12-й уривок

за Г.Дестунісом)

Коли Аттило узнав, що після смерти Феодосія престол Східно-Римської імперії посів Маркіан [450-457 рр.], і коли його повідомили про те, як обійшлися з Онорією, відправив він послів до імператора західних римлян з вимогою, . щоб їй не було ніякого утиску, бо вона змовлена за нього і що він помститься за неї, якщо вона не отримає престолу104. Східним римлянам він писав, щоб надіслали йому належну данину.

Західні римляни відповіли, що Онорія не може бути видана за нього, бо одружена з іншим чоловіком, престол же їй не випадає, бо верховна влада у римлян належить чоловічій, а не жіночій статі. Східний імператор оголосив, що він не зобов'язаний платити призначеної Феодосієм данини,І і якщо Аттило буде залишатися у спокої, то він вишле йому дари, але якщо буде погрожувати війною, то виведе силу, яка не поступиться його силі105.

Після таких відповідей Аттило був у нерішучости і роздумував, на яку з двох держав напасти. Нарешті він вирішив розв'язати1 війною клубок суперечностей на заході, де повинен був битися не лише з італійцями, але й з готами та франками: з італійцями, щоб отримати Онорію разом з її багатством, а з готами — на догоду Гезеріху106.

17-й уривок (450 р. після Р.Х., 13-й уривок

за Г.Дестунісом)

Приводом до війни Аттила з франками була кончина їхнього правителя та суперечка між синами за престол: старший вирішив триматися союзу з Аттилом, а молодший — з Аецієм107. Ми бачили цього останнього, коли він з'явився в Рим з пропозиціями: на обличчі ще не пробивався пушок; русяве волосся було таке довге, що охоплювало плечі. Аецій усиновив його, щиро обдарував і відправив до імператора для укладення між ними дружби та союзу.

З цієї причини Аттило готувався до походу, а в Італію знову відправив деяких мужів зі свого оточення, вимагаючи видати Онорію. Він стверджував, що вона заручена з ним, і на доказ цього наводив обручку, прислану йому Онорією, яку і відправив з послами як доказ; стверджував, що Валентинівн повинен віддати йому півцарства, бо й Онорія успадкувала від батька владу, що була віднята у неї ненажерливістю її брата. А через те, що західні римляни трималися попередніх думок, не приймали жодного з його приписів, то він ще рішучіше готувався до війни і зібрав велику кількість ратних людей.

18-й уривок (452 р. після Р.Х., 14-й уривок

за Г.Дестунісом)

Аттило вимагав [від Маркіана] визначеної Феодосієм данини, в протилежному разі він погрожував війною. Римляни відповіли, що відправляють до нього посла. В Скитію був відправлений Аполлоній, брат якого одружився із Саторніловою дочкою. Це та сама, яку Феодосій хотів віддати за Констанція, але яку Зінон видав за Руфа. Тоді Руфа вже не було серед живих. Аполлоній, що був приятелем Зінона, отримав звання полководця і був відправлений до Аттила послом.

Він переправився через Істр, але до Аттила не був допущений. Скіфський цезар гнівався на нього за те, що він не привіз данини, яка, як запевняв він, була йому призначена від осіб найповажніших і царського сану достойніших. Отже він, не приймаючи посла, виявив тим самим неповагу і до того, хто його послав.

У цих подіях Аполлоній показав себе людиною з твердим характером. Через те, що Аттило не приймав його як"посла і не хотів з ним говорити, а в той же час вимагав віддати привезені йому від цезаря подарунки, погрожуючи вбити його, якщо їх не видасть, то Аполлоній відповів: "Скіфи не повинні вимагати того, що вони можуть отримати або як подарунок, або як здобич". Цим він хотів сказати, що Аттило отримає або подарунки, якщо прийме його як посла, або здобич, якщо уб'є його і відніме їх. Отже, він повернувся без успіху.

19-й уривок (452 р. після Р.Х., 15-й уривок

за Г.Дестунісом)

Підкоривши Італію, Аттило повернувся додому і оголосив війну та поневолення країни східним римським господарям, бо данина, обіцяна Феодосієм, не була вислана108.

20-й уривок (453 р. після Р.Х., 16-й уривок

за Г.Дестунісом)

Ардавурій, син Аспара, воював із сарацинами [арабами] під Дамаском. Коли полководець Максимін та письменник Пріск прибули туди, то застали його за мирними переговорами з послами сарацинськими.

21-Й уривок (453 р. після Р.Х., 17-й уривок

за Г.Дестунісом)

Влеммії та нуви, переможені римлянами109, відправили до Максиміна послів від обох народів і виявили бажання вести переговори про мир, який зобов'язалися зберігати до того часу, поки Максимін буде залишатися в землі Фіванській. Коли він не погодився на такий термін, то вони запевняли, що поки він буде живим, не піднімуть зброї. Але через те, що він не прийняв і цієї другої умови послів, то був заключений мир на сто років.

Цим мирним договором було обумовлено, що римські військовополонені, взяті в цей набіг та в інші, були відпущені без викупу; щоб захоплені отари були римлянам повернуті, а втрати відшкодовані; щоб для забезпечення миру римлянам були видані знатні заручники; щоб на основі давнього звичаю влемміям та нувам не заборонявся проїзд в храм Ізіди, причому керувати річковим судном, на якому перевозиться статуя богині, довірялось єгиптянам. Ці іноземці в призначений час перевозять статую Ізіди у свій край, і після допиту її відвозять назад на острів.

Максимін вважав за найкраще скріпити договір у Фільському храмі110, і послав туди своїх довірених. Туди ж прибули й посли влеміїв та нувів, які й заключили мир на цьому острові. Взаємні умови були написані, заручники видані (всі із володарів або їхніх синів, чого ніколи не було у цій війні, діти нувів та влемміїв не були ще заручниками у римлян). Але в цей самий час Максимін занедужав і помер. Коли ж варвари узнали про його смерть, то відбили заручників й спустошили країну111-112.

22-й уривок (456 р. після Р.Х., 18-й уривок

за Г.Дестунісом)

Авіт царював у Римі, коли Гезеріх пограбував це місто. Маркіан, імператор східних римлян, відправив посольство до цього правителя вандалів з вимогою, щоб той не робив нападів на Італію і повернув взятих в полон жінок царського роду, дружину Валентиніана та її дочок. Посли повернулись без успіху. Гезеріх не виконав вимог Маркіана і не хотів звільняти тих жінок.

Маркіан послав до нього інші листи з послом Блідою, який був епіскопом однієї з Гезеріхом єресі, бо і вандали християнського віросповідання. Прибувши в Лівію, Вліда переконався, що Гезеріх не має наміру виконувати вимогу Маркіана, почав говорити йому сміливо й запевняти, що не буде йому щастя, якщо він, підносячись теперішнім успіхом, не звільнить полонених царівен, й тим змусить імператора східних римлян підняти проти нього зброю. Але ні сумирність попередніх промов, ні погрози не могли схилити Гезеріха до поміркованих дій. І Вліда був відпущений без успіху113.

Гезеріх послав війська в Сицілію та найближчу до неї Італію і спустошував їх. Авіт, цезар західних римлян, також відправив до Гезеріха посольство, нагадав йому про заключений колись мирний договір й оголосив, що змушений буде готуватися до війни власними силами та за допомогою союзників, якщо Гезеріх не буде його виконувати. І в той же час відправив він патриція Рекимера з військом.

23-й уривок

(456р. після Р.Х., 19-й уривок за Г.Дестунісом; 25-й уривок за В.Латишевим)

Римляни прийшли в Колхіду й розпочали війну з лазами114. Потім римське військо повернуло геть115, і царедворці почали готуватися до нової війни, обговорюючи питання про те, чи йти війську колишнім шляхом, чи через Вірменію, що межує з Перською землею, попередньо через посольство схиливши на свій бік парфянського монарха, їм здавалось, що скрутно проїхати морем в неприступні місця, бо в Колхіді не було гаваней. Говаз116 зі свого боку також відправив посольство до парфян і до римського [візантійського] імператора. З огляду на війну, що виникла з уннами, прозваними кидарітами117, парфянський монарх відхилив прохання лазів.

24-й уривок

(456 р. після Р.Х., 20-й уривок за Г.Дестунісом; 26-й уривок за В.Латишевим)

Говаз відправив посольство до римлян. Вони відповіли цим послам, що відмовляться від війни, якщо або сам Говаз складе владу, або відніме її у сина, бо не можна їм обом владарювати над країною всупереч старовинному звичаю118. Залишитися царем в Колхіді одному з двох, тобто, Говазу або його сину і в такий спосіб припинити війну, порадив Євфімій, що мав звання магістра. За славний свій розум та красномовство імператор Маркіян доручив йому завідувати державними справами та бути керівником в більшости інших корисних справах. До участи в урядових турботах він запросив і письменника Пріска.

Із запропонованих йому на вибір рішень Говаз надав перевагу поступитися царством своєму синові, а сам склав ознаки своєї влади й відправив до імператора послів з проханням не гніватися і не братися за зброю, бо над колхами вже царює одна особа. Маркіан наказав йому приїхати у Візантію й дати звіт у своїх намірах. Говаз не відмовлявся виконати вимогу імператора, але просив, щоб Діонісій, який раніше був присланий у Колхіду внаслідок непорозумінь з ним, поручився, що з ним не зроблять нічого поганого. Діонісій був посланий у Колхіду, і всі розбіжности були усунуті.

25-й уривок (460 р. після Р.Х., 21-й уривок

за Г.Дестунісом)

Майоран, цезар західних римлян [царював після Авіта з 460 р.]. заключна союз з готами, що знаходились в Галатії119 і приєднав до своїх володінь оточуючі народи частково зброєю, а частково переконаннями. Він хотів переправитись в Лівію з багаточисельним військом: у нього було зібрано до трьохсот кораблів. Правитель вандалів відправив до нього посольство, щоб за допомогою переговорів покласти кінець незгоді. Але перше, ніж переконати в цьому Майорана, Гезеріх спустошив всю маврську землю, куди той хотів переправитись із Іберії, та зіпсував у тій місцевости всі води.

26-й уривок

(461 р. (?) після Р.Х., 22-й уривок за Г.Дестунісом; 28-й уривок за ВЛатишевим)

Скіф Валамер порушив мирний договір і спустошив багато римських міст та земель. Римляни відправили до нього послів, які попрікали його за ворожі дії. Виправдовуючись, він сказав, що його народ удався до війни внаслідок нестачі харчів. Римляни погодились виплачувати йому щорічно триста ліврів золота з умовою, що він не робитиме більше набігів на римські землі120.

27-Й уривок (461,462 рр. після Р.Х., 23-й уривок за Г.Дестунісом)

Гезеріх не дотримав укладеного з Майораном договору. Він послав багаточисельне військо, що складалося із вандалів та маврів, для розорення Італії та Сицилії.

Маркеллін ще раніше залишив цей острів, бо Рекімер намагався відірвати від нього військо й переманути до себе. Він підкупив скіфів, що були у Маркелліна — а їх у нього було багато, — щоб змусити їх залишити Маркелліна й перейти до нього. Маркеллін, заляканий підступами Рекімера і не будучи у змозі змагатися з ним багатством, пішов із Сицилії.

До Гезеріха відправлені були посольства, одно від Рекімера з умовлянням, щоб він не порушував мирного договору, інше від імператора Східних римлян з вимогою, щоб він не турбував Італію та Сицилію і звільнив царицю та царівен. Хоча в різні часи до нього було послано багато посольств з вимогами звільнити цих жінок, але він не відпустив їх доти, поки не заручив старшу із дочок Валентиніана, Євдокію, із сином своїм Оноріхом.

Після цього Гезеріх відпустив і Євдоксію, дочку Феодосії, разом з Плакидією, другою її дочкою, з якою одружився Оліврій. При всьому цьому Гезеріх не припиняв розоряти Італію та Сицилію, навіть ще більше від попереднього спустошував їх. Після смерти Майорана він хотів поставити цезарем Західних римлян Оліврія, з яким був у родстві121.

28-й уривок (463 р. після Р.Х., 24-й уривок

за Г.Дестунісом)

Західні римляни боялися, щоб могутність Маркелліна не зросла і щоб він не повернув проти них зброї, бо в той час їхні справи були за'плутані: з одного боку турбувала їх сила вандалів, з іншого — Егідій. Він був із числа західних галатів, служив у війську Майорана, користувався при ньому великою силою, тому був роздратований його вбивством. Суперечки його з готами, що займали Галатію, відволікали його від війни з італійцями. Засперечавшись з готами за приграничну область, він вів проти них жорстоку війну, і виявив в ній великі подвиги, достойні справжнього мужа.

3 цієї причини західні римляни відправили посольство до східних і просили примирити їх з Маркелліном та з вандалами. Відправлений до Маркелліна Філарх переконав його не повертати зброї супроти римлян. Але той, хто був посланий до вандалів, повернувся без успіху.

Гезеріх погрожував, що не покладе зброї доти, поки йому не буде видано майно Валентиніана та Аеція, бо навіть від східних римлян він отримав для Євдокії, дружини його сина Оноріха, частину валентиніанового майна. Використовуючи це як привід, Гезеріх щороку, на початку весни, робив на кораблях походи в Італію та Сицилію. До міст, де стояла військова сила італійців, він приступав не охоче, але займаючи терени, на яких не було війська, він спустошував країну, а людей брав у неволю. Італійці не мали достатньої сили, щоб бути скрізь, де тільки вандали висаджувались. Багато ворогів долало їх; при тому у них не було кораблів. Вони просили їх у східних римлян, але нічого від них не отримали, бо між ними та Гезеріхом був заключений мирний договір. Ця обставина та розділення імперії ще більше розладнали справи римлян на заході.

Біля того часу до східних римлян відправлені були посольства від сарагурів, урогів та оногурів122, племен, що виселилися з рідної землі внаслідок нашестя савірів123, яких вигнали авари124. Останні у свою чергу були вигнані народами, що жили на берегах океану125.

Отже, сарагури, вигнані з батьківщини, у пошуках землі прийшли до уннів-акацирів. Вони мали з ними багато битв, врешті-решт перемогли їх, підкорили і відправили до римлян ходаків, пропонуючи їм свою дружбу. Імператор та його наближені зустріли їх прихильно, дали подарунки й відправили назад.

29-й уривок (464 р. після Р.Х., 25-й уривок

за Г.Дестунісом)

В той час як вигнані народи були в неладах із східними римлянами, від італійців в Константинополь прибуло посольство й заявило, що вони не зможуть більше існувати, якщо римляни не примирять їх з вандалами. Від персидського монарха також прибули посли, які скаржились, що люди з їхньої держави тікають до римлян; що магів, які здавна живуть у римських володіннях, римляни хочуть відвернути від батьківських звичаїв і законів та від їхнього богопочитання, вони турбують їх і не дозволяють, щоб по їхньому закону горів у них так званий невгасимий вогонь126.

Перські посланники також вимагали, щоб римляни взяли участь у підтриманні фортеці Юроіпаах127, яка знаходиться біля Каспійських воріт, і або дали на це гроші, або послали гарнізон, щоб не лише перси були обтяжені витратами та охороною цієї місцевости. Якщо перси залишать її, доводили вони, то не лише на Персію, але й на Римські володіння пошириться спустошення навколишніми народами; тому римляни зобов'язані допомагати персам грошима у війні проти так званих уннів-кидаритів. Якщо перси отримають перемогу, то римляни також будуть мати вигоду, бо уннам [кидаритам] не буде дозволено переходити у Римські володіння128.

3. Римляни відповіли, що вони пошлють повіреного для переговорів з царем Парфянським по всім цим питанням; що у них не було ніяких втікачів; що вони не турбували магів за їхнє віросповідання. Що ж стосується до охорони фортеці Юроіпааха і до війни з уннами, яку перси затіяли для свого захисту, то було б несправедливо вимагати за це гроші від римлян. На прохання ж італійців до вандалів був посланий Таціан, зарахований до патриціїв. В Персію відправили Констанція, якому в третій раз надали посаду іпарха, а зверх консульського він отримав і звання патриція.

30-й уривок (464 та 465 р. після Р.Х., 26-й уривок

за Г.Дестунісом)

За імператора Леонта до вандалів був відправлений зарахований до патриціїв Таціан, для ведення переговорів на користь італійців, а до персів Констанцій, якому втретє надали посаду іпарха (префекта) і який окрім консульського отримав звання патриція. Незабаром Таціан повернувся від вандалів без успіху, бо Гезеріх не прийняв його подання. Констанцій довго залишався в римському місті Едессі [північно-західна части Месопотамії], яке близьке до Перської землі, бо парфянський монарх довго відкладав його прийняття.

31-й уривок (465 р. після Р.Х., 27-й уривок

за Г.Дестунісом)

Посол Констанцій довго перебував в Едессі, як вже було згадано. Нарешті парфянський монарх звелів йому приїхати до себе. Цей повелитель не був у місті, а знаходився на границі персів та уннів-кидаритів. З цими уннами він вів війну під приводом, що вони не платили йому данину, яку давні царі парфів та персів на них наклали129. Батько уннського царя відмовився від сплати данини, вступив у війну з персами й передав її сину разом з царством.

Перси, стомлені довготривалою війною, вирішили припинити свої суперечки з уннами обманом. Піроз, тодішній цар персів [за персидською вимовою — Фіруз], відправив посольство до ватажка уннів Кунхи, і оголосив, що він хоче бути з ними в мирі, заключити союз й видати за нього свою сестру. Кунха був тоді ще молодим і не мав дітей. Він прийняв зроблену йому пропозицію. Але видана була за нього не пірозова сестра, а інша жінка, яку, вбравши її по-царському, відправив до нього цар персидський. Якщо вона не відкриє цього обману, сказав він їй, то буде царицею й користуватиметься добробутом свого чоловіка, в протилежному випадку буде скарана смертю, бо володар кидаритів не захоче мати замість дружини високого роду дружину рабського стану.

Піроз заключив з Кунхою мир, але не довго користувався плодами своїх хитрощів. Послана до Кунхи жінка, побоюючись, щоб він не узнав від інших про її походження і не віддав її жорстокій смерти, розповіла йому про обман Піроза. Кунха похвалив її за відкриту йому істину й продовжував тримати її біля себе як дружину.

Бажаючи помстити Пірозу за обман, він прикинувся, що веде війну із сусідніми народами і що має потребу не в людях, здатних до битви, — бо у нього суть багаточисельні сили, — а в начальниках для керівництва ними. Піроз послав до нього триста чоловік найповажніших персів. Кидаритський правитель одних вбив, інших скалічив і відправив до Піроза з повідомленням, що це зроблено в покарання за вчинений обман. Таким чином, війна між ними знову спалахнула й велась жорстоко.

Констанцій був прийнятий Пірозом в Торзі: так називалось селище [на сьогоднішній день невідоме], де перси мали свій стан. Тут залишався він кілька днів. Піроз обійшовся з ним привітно, але не дав пристойної відповіді і відпустив.

32-й уривок

(465 або 466 р. після Р.Х., 28-й уривок за Г.Дестунісом; 34-й уривок за В.Латишевим)

Після пожежі міста при імператорі Леонті в Константинополь прибув Говаз разом з Діонісієм. Він носив перський одяг і був оточений охоронцями за мідійським звичаєм. Царські придворні, що приймали його, спочатку зробили йому догану за нововведення [у В.Латишева — "за повстання"], але потім обійшлися з ним ласкаво й відпустили: він підкупив їх улесливими словами та тим, що носив на собі християнські символи.

33-й уривок

(466 р. після Р.Х., 29-й уривок за ГДестунісом; 35-й уривок за В.Латишевим)

Скіри та готи [остготи] воювали між собою, потім розійшлись і готувались кликати на допомогу своїх союзників. З цією метою відправили вони ходаків у Східну Римську імперію. Аспар дотримувався думки, що не треба допомагати ні тим, ні другим, а імператор Леонт хотів надати допомогу скірам. Він дав вказівку іллірійському полководцю послати їм належну допомогу проти готів.

[У цьому фрагменті у перекладі В.Латишева помилково замість "скірів" стоять "скіфи"].

34-й уривок (30-й уривок за Г.Дестунісом; 36-й уривок за В.Латишевим)

Приблизно в цей час до імператора Леонта прибуло посольство від синів Аттила з пропозицією про усунення попередніх незгод та про заключення миру. Вони хотіли по давньому звичаю з'їжджатися з римлянами на березі Істра, в одному й тому ж місці, продавати там свої товари й взаємно отримувати від них ті, в яких мали потребу, їхнє посольство, що прибуло з такими пропозиціями, повернулося без успіху. Імператор не хотів, щоб унни, які причинили так багато шкоди його землі, користувалися римськими торговими статутами130.

Отримавши відмову, сини Аттила не могли дійти згоди між собою. Один з них, Денгізих131, після безуспішного повернення послів, хотів йти війною на римлян, але інший, Ірнах, відмовився від цього наміру, бо йор увагу відвертали домашні війни132.

35-й уривок

(31-й уривок за Г.Дестунісом; 37-й уривок за В.Латишевим)

Сарагури об'єдналися з акацирами та іншими народами і виступили були у похід проти персів133. Спочатку вони наблизились до Каспійських воріт [поблизу Дербента], але вони виявились зайнятими перським гарнізоном. Тоді пішли вони іншою дорогою, по якій прийшли до іверів134, стали спустошувати їхню країну і робити набіги на вірменські поселення.

Перси, які вже давно воювали з кидаритами, були застрашені цим набігом і відправили до римлян посольство з проханням, щоб вони дали їм або гроші, або людей для охорони фортеці Юроіпааха (Уроїсаха). Посли повторили те ж саме, що і раніше говорили багаторазово: вони, перси, борються з варварськими народами і не дають можливости їм проходити далі, від чого і римська земля залишається неушкодженою. Римляни відповіли послам, що кожен зобов'язаний по необхідности захищати свою землю і піклуватися про утримання війська. Посли знову повернулися без успіху.

З6-й уривок (32-й уривок за Г.Дестунісом; 38-й уривок за В.Латишевим)

Денгізих вирішив розпочати війну з римлянами і зібрав військо на березі Істра. Коли про це узнав син Орнігіскла [Анагаст], якому було доручено охороняти річку зі сторони Фракії [з півдня], то послав від себе людей спитати у Денгізиха: з якої причини він готується до війни? Денгізих, зневажаючи Анагаста, відпустив посланих без відповіді, а до імператора відправив послів оголосити, що він піде на римлян війною, якщо той не дасть йому та керованому ним війську землі та грошей135. Коли посли прийшли в палац і переказали цю вимогу, то цар відповів, що він залюбки все зробить для уннів, якщо вони прийшли з покорою, бо він любить тих, що приходять від ворогів для заключення союзу.

37-й уривок (467 р. після Р.Х., 33-й уривок за Г.Дестунісом; 39-й уривок за В.Латишевим)

Анагаст, Василіск, Острій та інші римські полководці затиснули готів в одній низині і оточили їх. Скіфи ж внаслідок нестачі в харчах голодали і послали до римлян повірених, які повідомили, що вони здадуться римлянам, якщо ті дадуть їм землі для поселення. Римські воєводи відповіли їм. щоб вони звернулися з посольством до царя. Але варвари сказали, що вони хочуть заключити мир з ними самими і не можуть довго відкладати його, бо голодують.

Порадившись між собою, начальники римського війська обіцяли надавати їм харчі, поки ті будуть чекати на дозвіл імператора, якщо скіфи розділять своє військо на стільки загонів, скільки їх є в римському війську. В такий спосіб римським полководцям, мовляв, зручніше буде турбуватися про кожний загін окремо, ніж про всіх їх разом, а з честолюбства вони будуть змагатися у постачанні припасів. Скіфи охоче прийняли зроблену через гінців пропозицію римлян й розділились на стільки загонів, скільки було римських.

Після цього Хелхал, родом з уннів, заступник та головнокомандувач над Аспаровими легіонами, прийшов до готського загону, який дістався цим легіонам і був багаточисельніший за інші. Він запросив до себе найблагородніших готів і сказав, що дасть готам землю, але не для них самих, а для уннів, що між ними знаходяться. Вони ж, не займаючись землеробством, будуть, як вовки, приходити до готів і розкрадати у них харчові продукти, так що готи, знаходячись на положені рабів, будуть працювати для утримання уннів, хоча готське плем'я завжди було в непримиренній ворожнечі з уннами і ще їхні предки клялись уникати союзу з уннами. Таким чином, готи не лише втрачають свою власність, але виявляють також презирство до клятв предків; сам же він, хоч і пишається своїм уннським походженням, одначе з любови до справедливости повідомив їм це й дав пораду, що треба робити.

Готи, схвильовані цими словами, вважали, що Хелхал говорить це з прихильности до них, згуртувались і знищили всіх уннів, що були у них. Це стало сигналом до жорстокої бійки між обома народами.

Коли Аспар та інші начальники узнали про це, вони вишикували свої війська в бойовий порядок і стали убивати всіх варварів, хто б не трапився. Скіфи, що зрозуміли підступний обман, стали відкликати один одного, зібралися і рушили проти римлян. Військо Аспара встигло знищити загін, проти якого він стояв [тобто, готів]. Але для інших начальників битва виявилася не безпечною, бо варвари бились так мужньо, що уцілілі з них прорвалися через лави римлян і уникли оточення136.

38-й уривок (467 р. після Р.Х., 34-й уривок

за Г.Дестунісом)

Імператор Леонт послав до Гезеріха Філарха, щоб оголосити про утвердження на престолі Антемія і з погрозами, якщо той не припинить нападів на Італію та домагатиметься корони [італійської]. Філарх повернувся з повідомленням, що Гезеріх не зважає ні на які застереження імператора та готується до війни під приводом, що мирний договір порушений Східними римлянами.

39-й уривок (468 р. після Р.Х., 35-й уривок за Г.Дестунісом; 41-й уривок за В.Латишевим)

Римляни та лази були у сварці з племенем сванів. Цей народ [свани] готувався до війни. Коли перси мали намір також воювати з ним [лазьким господарем] за фортеці, які відібрали у них свани137, то він відправив посольство до імператора з проханням, щоб йому був висланий загін від війська, яке охороняло терени Римської Вірменії. Через те, що воно було поблизу, він міг отримати від того війська швидку допомогу, не наражаючись на небезпеку в очікуванні прибуття допомоги здалеку, окрім того, він не мав би великих розходів на їхнє утримання, якщо війна затягнеться, як це вже було раніше. Адже коли до нього був присланий допоміжний загін війська на чолі з Іраклієм [Гераклієм]138, а перси та івери, що погрожували йому війною, спрямували своє військо проти інших народів, він змушений був цей загін відправити назад, бо були великі складнощі з його утриманням. Коли ж на нього напали парфяни, він знову змушений був кликати на допомогу римлян.

Римляни обіцяли йому прислати допоміжний загін та керівника. В цей же час прибуло й перське посольство з вісткою, що унни-кидарити ними розбиті, а їхнє місто Валаам взяте приступом. Повідомляючи про перемогу, вони по-варварському хвасталися, бажаючи показати, яка велика їхня сила. Після цього повідомлення вони були відпущені імператором негайно, бо він був стурбований подіями у Сицилії.

40-й уривок (468 р. після Р.Х., 42-й та 43-й уривки за В.Латишевим)

В цьому році імператор Лев озброїв і відправив великий флот проти Гейзеріха, повелителя африканців... Головним начальником цього флоту він призначив Василиска, брата імператриці Беріни, який вже виконував консульську посаду і часто перемагав скіфів у Фракії...

Біля цього ж часу, на початку війни скіфів зі східними римлянами, у Фракії та на Геллеспонті стався землетрус.

Коментарі

1Руа, він же Роас (у Йордана), в інших авторів — Роїл. Був Великим Князем слов'ян ("гунів") в 412-434 рр. Спочатку, згідно Йордану [3,180] ділив владу зі своїм братом Октаром. Ім'я останнього О.Вельтман виводить зі слов'янського імені Осто, Острой [4, с.129].

Як Руа, так і Роїл за звучанням близькі до слова "рій" (бджолиний). Цим іменем наші предки цілком могли називати чоловіків. Бджоли давали не замінимі у той час мед та віск; у наш час до бджіл ставляться з великим пошануванням, не було б дивно, аби у той час вони обожнювались, тому імена, пов'язані з бджолами, були почесними навіть для князівських спадкоємців. Припущення буде ще ближчим до істини, якщо взяти до уваги, що в ті далекі часи рій міг звучати як "рой" і навіть "руй". Прізвище Рой присутнє в сучасній українській мові.

2Така назва гунів у Пріска. Вона точно співпадає з назвою тюрських племен Діонісія Перієгета, яких наша сучасниця І.Засєцька локалізувала на західному узбережжі Каспійського моря між річками Кумою та Тереком [5, розділ 4], але не має до них ніякого відношення, бо вживається в такому ж смислі, що і "варвари" — всі не грецькі та не римські народи; так само назва "скіфи" часто вживається стосовно готів, слов'ян, аланів, тюрків тощо.