Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть.Походження та дії гунів.

3Бойски, в інших джерелах біски. Можливо, близьке до боїв припонтійське плем'я. Спочатку користувалося незалежністю, а потім, щоб не підкорятися Рую, пішло під захист римлян.

4Принаймі три перші названі Пріском племені, а можливо й всі чотири — тюркські. Цікаво, що під захист римлян пішли саме тюркські племена. Аби ударну силу "гунського" війська складали тюрки чи монголоїди, то можна було б зрозуміти втечу готів, аланів, слов'ян, але тікали тюрки! Очевидно, вони щойно поселилися на Істрі. Звідки ж вони взялися? Частково відповідь можна знайти в Йордана: "як тільки вони перейшли величезне озеро, то подібно до якогось урагану племен — захопили там алпідзурів, алцидзурів, ітімарів, тункарсів і боісків, що сиділи на узбережжі цієї самої Скіфії' [3,126]. Поза сумнівом, Йордан запозичив назви племен у Пріска, навіть порядок той самий, але назва першого удвоєна. Повідомляючи про ці племена, Пріск пише про майже сучасні події. У Йордана вони з'являються у зв'язку з давньою легендою переходу гунами "величезного озера". Всі дослідники роботи Йордана вважають, що те озеро — Меотіда. Але ні на Кримському півострові, ні на півночі Азовського моря в другій половині IV ст. тюркських племен не було. Там знаходилось Боспорське царство та алани, і якби були тюрки, то греки про це десь би написали. Але якщо виходити з того, що "величезне озеро" — Каспій, то гуни-слов'яни, висадивших на його західному березі, у своєму поході на захід залучили і ці тюркські племена уннів, які там кочували, як про це я писав у першій книзі (розділ 7). Перехід "гунами" Каспію і перехід з'єднаним слов'янсько-тюркським військом Азовського моря у Йордана

злилося в одне, у зв'язку з чим і має місце ця плутанина.

5Ісла — скіф, що служив при дворі Руя та Аттила і неодноразово використовувався для переговорів з римлянами. О.Вельтман виводить ім'я Ісла від Ізяслава.

6Плінта — скіф, тобто слов'янського або готського походження, консул 419 р. Висунувся до вершин влади в чиновницькій ієрархії Східної Римської (Візантійської) імперії завдяки своїм здібностям.

7Аттило —найзнаменитіший із слов'янських Князів "гунського" періоду, найвидатніший військовий та політичний діяч свого часу. Його правління припадає на 434-453 роки. Рік народження невідомий, але найімовірніше десь на початку 5-го століття. До 445 р. розділяв владу зі своїм братом Вледою. Імперія Аттила простягалася від Волги на сході до Рейну на заході, від Балтицького моря на півночі до Дунаю та Північного Кавказу на півдні.

Аттило справив надзвичайно велике враження на сучасників та нащадків. Він став персонажем під іменем Етцеля в германському епосі "Пісня про Нібелунгів" та в скандинавських сагах під іменем Атлі.

Найяскравішу характеристику образу та діям генія Аттила дав Пріск. Людяність, справедливість, простота та великодушність Аттила буквально випирає з усієї його розповіді. Навіть Йордан, що ставився до "гунів" вороже й упереджено, не міг стриматися й характеризував його найяскравішими схвальними епітетами, якими тільки може бути удостоєний імператор. Ось що, зокрема, писав про нього Йордан, вкладаючи свої думки в уста одноплемінників Аттила під час його похорону: "...вони в похоронних співах так згадували його подвиги: "Великий король гунів Аттило, народжений від батька свого Мундзука, володар найсильніших племен! Ти, який з нечуваною доси могутністю один оволодів скіфськими та германськими царствами, який захопленням міст кинув у жах обидві імперії римського світу і, — щоб не була віддана і решта на розграбування — умилостивлений моліннями прийняв щорічну данину. І зі щасливим кінцем завершив усе це, помер не від ворожої рани, не від підступности своїх, але в радощах та веселощах, без відчуття болю, коли плем'я було цілим та неушкодженим. Хто ж прийме це за смерть, коли ніхто помсту за неї не вважає необхідною?"

Після того, як він був оплаканий такими стогнаннями, вони справляють на його могилі "страву" (так називають це вони самі), супроводжуючи ТІ' величезним бенкетом. Поєднуючи протилежні [відчуття], виражають вони похоронну скорботу, змішану з радістю" [3, 257; 258].

В цьому повідомленні про похорони Аттила вжите українське слово "страва", яке германські вчені, й близько не допускаючи слов'янської природи "гунів", намагалися виводити з готської мови, зокрема, слів "ліс", "багаття" тощо. Докладнішу інформацію про дискусію на цю тему можна знайти в коментарі до "Гетики" О.Скржинської [3, ком.629]. Окрім того, згідно уявленням язичників-праукраїнців, хоч людина, помираючи, й покидає тимчасове земне життя та тих, з ким вона була, й це викликає сум та скорботу живих, смерть в той же час є переходом її до царства духів предків та ненароджених, і цьому треба радісти, а не сумувати, що й відображено у повідомленні Йордана.

Є кілька підходів до роз'яснення походження імені "Аттило". Гунологи, що висмоктали з пальця "концепцію" азійсько-кочового походження "гунів", виводять його з тюрського слова "ата" - батько. Але все повсякденне життя, поведінка, вдача та оточення Аттила свідчать, що він був Князем та вихідцем із землеробського народу з давніми, багатими й глибокими культурними традиціями. Безумовно, Аттило був батьком свого народу, не те що деякі сучасні "президенти", але розв'язку походження його імені все ж таки треба шукати в словах мови того народу, який він представляв.

О.Вельтман вважав [4, с.128], що власне ім'я Аттило відноситься до форми Влошської або Фрязької (давньої Фрізії при-Рейнської, жителі якої були фрязі, варязі). Відповідні йому литовські імена: Ягло, Ягелло, Свидригайло, Гедвилло, Вітелло, Скиргелло. Не знаю, як там з варягами, але близькість імені Аттила до литовських імен безспірна. Воно й не дивно, балти (литовці, латвійці) відійшли ("відроїлися") від слов'ян останніми і зовсім недавно, за п'ятсот-тисячу років від описуваних подій.

Відомо, що яблуко від яблуні далеко не котиться або, як кажуть у нас, який батько — такий син. Разом з іменем Аттило доречно дослідити й походження імені його батька, по Пріску—Мундіух, Мундіо; по Йордану—Мундзук, як каже О.Вельтман, посилаючись на паризьке 1809 р. видання Йордана. "Відповідне імені Мундіух, литовське Міндовг, зближаються із сербо-лужицьким Милодух" [4, с.128].

Йордан повідомляє, що на початку VI ст. на правобережжі Дунаю чоловік на імення Мундо зібрав і очолив різних знедолених, збіглих рабів тощо, які грабували римські провінції. "Цей самий Мундо походив від якихось родичів Аттила; він втік від племені гепідів [одне з готських племен] за Данубій і бродив по місцях необроблених та позбавлених будь-яких землеробів; там зібрав він звідусіль багато викрадачів худоби, скамарів та розбійників, зайняв башту, яку називають Герта і яка стоїть на березі Данубія, вів там дике життя й грабунками не давав спокою сусідам; він оголосив себе королем своїх волоцюг. Його-то, що майже впав у відчай і подумував про здачу, Петца [полководець остготського короля Теодоріха], який щойно там з'явився, вирвав з рук Савініана [командуючого римлянами в Іллірії] і навернув — повного подяки — в підпорядкування свого короля Теодоріха" [3,301 ;302]. Отже, згідно мовознавчим дослідженням О.Вельтмана, ім'я батька Аттила — слов'янське.

Послухаємо тепер докази іншого дослідника "гунів", Григорія Василенка. Його цікаві міркування наведу повністю [6]:

"Багато домислів і палких супречок викликало і до цього часу викликає ім'я Аттила. Більшість дослідників визнають його готським за походженням. Інші вважають, що це ім'я походить від тюркського "ата" (батько). Логіка такого пояснення дуже проста. Оскільки зовнішній вигляд Аттила з опису Йордана скидається на тюрка, то й ім'я, мовляв, має бути того самого кореня. І хоча воно не дуже виразно звучить по-тюрському, його походження потверджують ім'я Аттилиного батька: "Цей самий Аттило був народжений від Мундзука" — пише Йордан. А вже в тюрському походженні його батька сумнівів бути не може, — вважають тураністи.

Однак сумніви є, і небезпідставні. Передовсім варто зазначити, що батько Аттила ніколи не носив імені Мундзука. Тюрську форму цього імені Йордан утворив від імені Мундіух. Так в грецькій транскрипції передав ім'я батька Аттила історик Пріск.

Форма Мундіух походить від готського Mundila. У Прокопія це ім'я зустрічається в формах Mundo, Mundila, у Марцеліна — Munderix.

На готське походження імені Аттила вказує також його належність до семантичного гнізда готських імен із закінченням на "-ила" - Тотіла, Оптіла, Трептіла, Ульфіла та інших. У це ж гніздо вписуються імена Аттила і його дядька по батькові Ругіли.

На думку автора, ім'я Аттила дісталося князеві Кию внаслідок тогочасного звичаю обмінюватися іменами при побратанні з вірними союзниками. Кий уклав такий союз із трьома братами-королевичами, які правили остготами у Надпоріжжі. Ті прийняли слов'янські імена Велимир, Тодомир і Видимир. Кий узяв собі ім'я Аттила. З коренем "ата" відомі також готські імена королівської родини Балтів: Атанаріх, Атаульф. Син візантійського імператора Іраклія носив ім'я Аталаріх. Після сказаного виводити ім'я Аттила від тюрського "ата" немає підстав.

Імена батька, дядька й сина — данина традиційній дружбі з остготами, які після війни 382 року стали вірними васалами, а пізніше — союзниками Скіфії. Дружні відносини між слов'янами і остготами підтримувалися протягом вісімдесяти років. За словами Йордана, остготи були найнадійнішими союзниками слов'ян. В Каталаунській битві вони стояли на правому крилі військ Аттила, виступивши, таким чином, проти своїх співвітчизників — вестготів.

Сам Йордан зауважує, що звичай взаємозапозичення імен у різних народів був широко розповсюджений за його часів. На це варто звернути увагу. Запозичення готами слов'янських імен і навпаки краще всього свідчить, кого Йордан називає гунами. Готи у гунів запозичують слов'янські імена, а не тюрські.

Жоден гот не носив тюрського імені. Принаймні, в письмових документах такі випадки не подивуються.

Йордан, а ймовірніше Кассіодор, книгу якого переробляв Йордан за дорученням готського короля Теодоріха, навмисне допустився вільности в написанні імени батька Аттила, аби впевнити читача в азійському походженні слов'янського князя. Ця натяжка ввела в оману навіть об'єктивних істориків і полегшила можливість "потюрчити" Аттила".

Отже, Гр.Василенко вважає, що імена Аттила, його батька та дядька — готські. Це значно ближче до істини, ніж тюркські, але виникають сумніви стосовно такого масового обміну імен. Та й О.Вельтман досить переконливо доводить, що ім'я Мундіух — слов'янське. Що ж стосується зауваження Йордана про звичай взаємозапозичення імен, то можна засумніватися, що це справді був звичай, хоча деякі запозичення, очевидно, мали місце. А слов'янські імена ватажків остготів можна пояснити не стільки залежністю чи дружбою їх зі слов'янами, як тією обставиною, що значна частина остготів насправді були слов'янами, можливо, частково германізованими. В досить тісних дружніх стосунках зі скіфами-слов'янами було також готське плем'я гепідів, але їхні ватажки не мали слов'янських імен.

Тепер розглянемо докази ще однієї групи дослідників [7,8]. Вони виводять ім'я Аттило від українського слова Гатило, але слабкий звук V випав, відповідним стало і написання—Атило. Це не є доказом, а припущенням, базованим на інтуіції. Але в таких справах інтуїція не може бути аргументом, вона лише вказує напрямок наукового пошуку. Нещодавно прихильникам цієї точки зору Бог послав чудового мовознавця Олексу Різниченка з його надзвичайно цікавою роботою "Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?". В п'ятому розділі цієї ооботи читаємо: "...наше фарингальне або фрикативне Г в історичних пам'ятках буває таке ослаблене, що може пропускатися. Так, на чарі чернігівського князя Володимира Давидовича написано: ОСПОДАР (початкове Г пропущено)".

Отже, якщо слово "господаря" вимовлялося і писалося "осподаря", то чому "гатило" не могло вимовлятися і писатися "атило"? Або інші приклади, коли ослаблений звук Г опускається: гострий - острий, звідси назва міста Острог; жіноче ім'я Анна походить за тими ж правилами від Ганни. Послухаємо О.Різниченка далі: "Явище випадання придихового h, до речі, властиве усім мовам світу. Я обмежуся прикладом з латини.

Отже, якщо замість "hanser" вимовлялося і писалося "anser", то цілком природньо, що замість нашого Гатило вони вимовляли і писали Атило, а ненаголошений звук "о" в кінці слова перейшов в "а".

Утворення слів за допомогою суфікса -ило властиве і природне для української мови: Ярило (ім'я давньоукраїнського Бога сонця, весни та любови); Гатило: а) той, хто робить загату, греблю; б) той, хто воює, добре б'ється, пор. українське гатить (гамселить, б'є)); Ващило (один з керівників визвольної боротьби часів Хмельниччини у Білій Церкві); Братило, тощо [10]. Окрім того, невласні назви: точило, зубило, мірило,... Український суфікс -ило близький до готського -іла (Оптіла/Ульфіла,...), що цілком зрозуміло: і українська, і готська мови є гілками однієї індоєвропейської мови, до того ж германці виділилися були ("відроїлися") від наших предків десь за 1,5-2 тис. років до описуваних подій й суфікс -ила/іла ще не встигли втратити. Та й у сучасній слов'янській мові він присутній. Ті ж слова на мові москвинів звучать так: Яріла, Братіла, Атіла (у них немає нашого Г, а Ґатіла — зовсім не годиться); тачіла, зубіла,... Я пишу саме так, як слова звучать, а не як пишуться московською мовою. Чи не була готська мова зіпсованою давньоукраїнською, як сучасна московська — зіпсованою русько-українською, про що пишуть самі москвини, див. роботу [9]?

Нарешті, у сучасній українській мові присутнє прізвище Гатило, а в німецькій Аттила — немає, в протилежному разі вони про це б десь згадали. Отже, якщо ім'я давньоукраїнського князя Аттила можна вивести за допомогою правил української та латинської граматик з Гатила, то немає ніякої потреби шукати походження цього слова в інших мовах. Я не бачу також ніякої необхідности у цьому слові подвоювати літеру "т" і роблю це, лише віддаючи шану традиції, а відмінюю його так, як ім'я Ярило.

Чи має відношення Князь Аттило - Гатило до легендарного засновника міста Києва? Це цілком можливо, і на підтвердження цієї думки наведу такі докази [8].

Римляни називали Аттила "Flagellum Dei". Москвини переклали цю фразу як "Бич Божий", а від них той "бич" прийшов до нас, "моголів". Аби не було посередництва московитів, то українці "Flagellum Dei" могли б перекласти "Кий Божий", тобто, цілком імовірно, що Аттило мав прізвисько або ім'я Кий, яке через римлян та москвинів повернулося на рідну землю "бичем". При цьому слово "Кий" по відношенню до нього напевно мало смисл не палиці, а символа влади (як булава, пернач), так що "Кий Божий" в давньоукраїнській мові міг означати "Посланець, Володар чи Намісник Божий". Римляни словосполученню "Кий Божий" надали прямого смислу — "палиця Божа", що цілком зрозуміло: для них Посланцями Божими були їхні імператори (і це добре видно з подальшого тексту Пріска, див.9.4), а не князі "варварів"; окрім того, Кий-Гатило таки добре їх відлупцював.

За легендою, у засновника міста Києва, князя Кия, були брати Щек, Хорив та сестра Либідь. Історичні хроніки таких братів Аттила-Кия не засвідчують, у нього був брат Владо. Пояснення може бути таке: у пізніші часи у Києві міг правити князь Кий, названий на честь свого знаменитого предка Аттила-Кия, який мав братів Щека та Хорива. Останні могли бути ватажками слов'янських племен, які під час великого переселення народів у \/-\/І ст. перейшли у сучасну Чехію та Хорватію. Від Щека та Хорива пішли назви слов'янських народів-чехів та хорватів. Переселення відбувалося десь у VI ст., отже, той, другий Кий, жив років на 100 пізніше від Кия-Гатила.

8Вледа — брат Аттила, що владарював над частиною скіфських племен до 445 р. і немов би вбитий за його наказом. Про це пише Йордан, але тут довіряти йому не можна, зважаючи на упереджене ставлення його до "гунів" та їхнього князя: можливо, у такий спосіб він хотів дискредитувати Аттила, показати його жорстоким.

Деякі автори ім'я брата Аттила перекладають Бледа. Це пов'язано з тим, що одну й ту ж грецьку чи латинську літеру "в" одні перекладають як слов'янське "в", інші — як "б". Але правильніше, очевидно, перекладати як наш звук "в". Так, візантійське "sklaboi" (слов'яни) у ті часи вимовлялося "склавої", а не "склабо'Г [11, с.84]. Та й назва всіх не римських та не грецьких народів — "варвари" — писалося "barbari". Зважаючи на це, Вледа — це зіпсоване слов'янське ім'я Владо.

9Марг — фортеця у Верхній Мезії на римсько-дакійському кордоні, ототожнюється з руїнами, що зараз мають назву Кустар, поблизу селища Дубракіна в Сербії. Г.Дестуніс пише, що Маргом в давнину називали річку Мораву, отже, це місто імовірно лежало при впадінні Морави в Дунай.

10Царськими скіфами" Пріск називає правлячу частину скіфів, тобто Аттила та його дружину, що панувала над припонтійськими та придунайськими племенами. Можливо, що при використанні цієї назви немале значення має звичай, що йде від Геродота (через strabo) — називати "царськими" скіфами (або сарматами) частину племені (швидше, те плем'я — А.К.), яке становило опору царя", — зауваження В.Латишева.

Г.Дестуніс пише: "була в давнину і така думка, що гуни походять від царських скіфів". Але чомусь ця думка "гунологами" до уваги не береться. Чи не тому, що царські скіфи не були ні монголоїдами, ні тюрками, якими зображають гунів ці "дослідники"? І хоча більшість вчених вважає царських скіфів Геродота іраномовними, чимало аргументів на користь того, що це були племена, близькі до праслов'ян. Відомий дослідник з індоєвропейського порівняльного мовознавства В.Петров писав: "Скіфська мова не іранська і тим більше не осетинська... Яскраво виступає балтійська забарвленість мови скіфів-борисфенітів, їх найближча генетична спорідненість. Саме балти збережуть те, що згодом загублять у своїй мові слов'яни" [12, с.209,210].

11У цьому факті не лише Г.Дестуніс, але й багато інших дослідників вбачають натяк на кочове походження гунів, їхній звичай жити на коні, порівнюють його з описом поведінки кочівників, що його наводить Амміан Марцелін: "День і ніч проводять вони на коні, займаються купівлею та продажем, їдять та п'ють, і, схилившись на круту шию коня, засинають і сплять... Коли доводиться їм радитися про серйозні справи, то й нараду вони ведуть, сидячи на конях" [5, 31.2.7]. Як бачимо, частина речення Пріска трохи не дослівно запозичена у А.Марцеліна. Але давайте подивимось на описану Пріском подію неупередженими тверезими очима...

Виїхали поважні сановники, наближені особи наймогутнішої людини у Європі, найпрестижнішим для них у той час транспортом — на баских конях, щоб вести переговори з римським посольством. Переговори велися не у військовому таборі гунів і не в місті, а в польових умовах з очевидною метою — принизити пихатих, але слабких у військовому відношені римлян. Принижуючи послів, "гуни" тим самим виявляли неповагу також до того, хто їх послав, див. уривок 18.2. Адже у той час посольства вшановували пишними прийомами (див. далі), який неможливо було зробити в чистому полі. І чому це такі поважні люди, представники могутнього Аттила мусили б тепер злазити з коней? Щоб потім вести переговори або стоячи, або сидячи на траві? Для них оце вже було б принизливо. Чим сидіння на коні для воїна і гарного вершника гірше за стояння на землі? Адже і римські посланники врешті зібралися на коней, вважаючи таке положення престижнішим, ніж всі інші на землі. Посилання на Амміана тут зовсім недоречне. В однакових умовах люди часто діють однаковим способом, незалежно від способу їхнього життя. Свого часу (367 р.) король вестготів Атанаріх змусив римського імператора Валента заключити мир на середині Дунаю, але ніхто ж не говорить, що готи були водяниками [5,31.4.12].

Кочівники і справді могли вести переговори й навіть торгувати, не злазячи з коней, але землероби, що виїхали на конях у поле й зустріли представників іншого народу, також просто змушені були вести переговори саме сидячи на конях, якщо вони поважали себе. Та навіть у наш час: виїхало кілька урбанізованих вершників прогулятися у поле й зустріло вершників з іншого спортивного клубу. Зупинилися вони й на відзначення такої знаменної події (зустріч у полі) почали домовлятися про зустріч увечері в ресторані. День був спекотний, і один із вершників витягнув фляжку й зробив кілька ковтків прохолодного роганського пива, а одна із панунцій, що у брилі граціозно сиділа на кобилі, відкусила шматочок шоколаду "Оленка". І невже журналіст, який випадково проїжджав у своїй "Таврі'Г і спостерігав цю картину, завтра написав би в газеті про сенсаційну повину, посилаючись на А.Марцеліна: в околицях Харкова він бачив справжніх кочівників-азіатів, бо вони вели нараду, їли й пили, не злазячи з коней?! Які убогі аргументи та примітивна логіка прихильників азійсько-кочового походження "гунів"! Адже для них описаний Пріском факт переговорів у полі на конях є чи не найголовнішим доказом, щоб ототожнити людей Аттила з кочівниками А.Марцеліна. Вони всі пишуть про це і дуже серйозно.

Впевнений, аби "гуни" підозрювали, що через півтори тисячі років майбутні історики з такої простої, природньої і цілком зрозумілої поведінки будуть виводити їхнє кочове, та ще й азійське походження — вони задушили б в собі гординю та неповагу до римлян і злізли б з коней!

12 Пропуск у тексті.

13Очевидно, перебіжчиків було багато, і це турбувало

"гунів", бо не лише ослабляло їх, але й підсилювало римлян, адже гуни були добрими вояками та організаторами-керівниками, багато з них вислуговувались до високих посад, взяти хоча б вищезгадуваного Плінта. Аби гуни були кочівниками, то перебіжчиків або зовсім не було, або їх було б дуже мало, бо спосіб життя римлян та кочівників настільки відрізнялися, що адаптуватися кочівникові у римському середовищі було б надзвичайно важко, а то й неможливо, він почував би себе дискомфортно. Інша справа, коли "гуни" — осілий землеробский народ. Тоді перебіжчики не змінювали способу життя, лише урізноманітнювали, можливо, покращували його, бо культурний рівень римлян був вищий, а принад життя — більше. Цілком імовірно, що тікали саме ті, хто прийняв християнство, бо язичників християни-римляни не жалували. У такому разі перебіжчики зневажили віру предків і зраджували своє плем'я — у той час це був великий злочин.

В Х-ХІІІ ст. в Південноруських степах кочували печеніги та половці. Чи багато з них покинули свої орди й перейшли на службу в Русь чи у Візантію? Звичайно, поодинокі випадки могли бути, але жодну сторону це особливо не турбувало. Чи багато кочових хозарів в \ЛІ-Х ст. втекло у Візантію чи до арабів, з якими вони 150 років вели вперту боротьбу? Чому "гуни" тікали у Візантію, так що це було підставою для багаточисельних та впертих переговорів, а про те саме стосовно хозарів, печенігів чи половців ми нічого не чули? Та тому, що "гуни" Пріска — це щось зовсім відмінне від кочівників хозарів, печенігів та половців — це землеробський народ. У наш час населення Східної Європи масово емігрує до більш високого рівня життя в Америку та Західну Європу, але це незбагненно для кочівників-бедуїнів.

14 Деякі автори, зокрема і М.Брайчевський, пишуть,' що "письмові джерела взагалі не містять ніяких повідомлень про торгівлю римлян з Причорномор'ям..." [13, с.240], хоч і вважають, що така торгівля насправді була. Чи не дивина? Дуже розвинена, виявлена багаточисельними знахідками римських монет та виробів ремісників, торгівля черняхівців з римлянами не засвідчена документами тієї доби, а торгівля немов би кочових гунів з римлянами, не виявлена в археологічних джерелах, засвідчена кількома договорами-документами. Це є прикладом того, як хибна, нічим не підкріплена концепція — "гуни — кочові азійські орди" — шкодить історичній науці. Але якщо відкинемо цю "концепцію"' і приймемо цілком природньо, що гуни — синонім антам-черняхівцям, то все стає на свої місця: торгівля між ними та римлянами виявлена археологічне і засвідчена письмово. Вона мала бути значною й приносити чималі вигоди нашим предкам, в протилежному разі вони не включали б торгові статті в ті договори мирної угоди. Те ж саме було в часи Руси, на 5 століть пізніше, коли русини вимагали рівноправної торгівлі з Візантією.

15Римська лівра становить 327,5 г. Щоб у читача було уявлення про величину данини, яку вимагали скіфи, наведу кілька прикладів.

Державний службовець дуже високого рангу при Візантійському імператорському дворі отримував таку платню, що за рік міг зібрати більше 10000 (десять тисяч) діврів золота, свідчить Прокопій Кесарійський [24, ТІ, 24.31]; перський шах Хосров 540 р. за 1000 ліврів золота зобов'язувався не брати приступом і відійти від сильно укріпленого міста-фортеці Антіохії [24, ВП, II, 8.4]; на підготовку військової експедиції проти вандалів у Північну Африку 468 р., яка зазнала краху, імператор Лев витратив 130000 (сто тридцять тисяч!) ліврів золота [24, ВВ, 1,6.2].

Таким чином, сума 700-1000 ліврів золота для державної скарбниці Візантії була мізерною.

16Мама — високоповажний скіф, очевидно, син ватажка, раніше зі своїм загоном перейшов на бік римлян; Атакам — гун (гот, тюрк?), раніше втік від переслідування князя Руя.

17У наш час, коли влада не лише сприяє, а прямо таки виштовхує своїх громадян за кордон, дії Аттила здаються дикими і незрозумілими. Але, погодьтеся, обстановка в Руси-Україні, яку зараз створила кримінальна "адміністрація" в економіці, сільскому господарстві, освіті, охороні здоров'я та інших важливих життєзабезпечуючих галузях суспільства, не є нормальною. Отже, не можемо вважати нормальною (але можна вважати злочинною) і її "діяльність" в ідеологічній та еміграційній політиці.

Ще не встигли наші діти опанувати рідну мову, як з другого класу їх в обов'язковому порядку змушують вивчати іноземну мову, чого і близько немає в західноєвропейських країнах, на які немов би нам треба рівнятися. В той же час ніякого піклування, всупереч Конституції (!), ні в навчальних установах, ні взагалі будь-де про державну мову. У такий спосіб державні злочинці з Міністерства освіти (чи затемнення?) прищеплюють громадянам думку, що знання державної мови є не обов'язковим, а дітям створюються всі умови для якнашвидшого виїзду за кордон, там треба знати (і добре знати, бо на роботу не візьмуть) їхню мову.

На противагу нашій сучасній владі, Аттило збав про свій народ, особливо про збереження в чистоті моральних засад. Адже перебіжчики до римлян переймали чужі звичаї та чужу віру, відмовляючись від віри та звичаїв предків. В очах тодішнього суспільства такі особи були не просто зрадниками, але особливо небезпечними злочинцями, що заслуговували найсуворішої кари.

Послаблення у цій справі приводило до морального розкладу частини, нехай і незначної, народу через укорінення чужої віри та чужих звичаїв, внутрішньої, часто кривавої боротьби, внаслідок чого народ ставав легкою здобиччю ворогів. Таких прикладів в історії скільки завгодно, нагадаю два.

Прийняття юдаїзму правлячою верхівкою хозарів привело до довготривалої та виснажливої громадянської війни, внаслідок чого сильно ослаблена Хозарія врешті була зруйнована.

Насадження Володимиром Святославичем християнства привело до великих смут в Руси та незчисленних жертв серед народу, якого силою змушували відмовлятися від споконвічної віри предків, прийняти чужу ідеологію та незрозумілу віру, в рамках якої вільний народ став отарою рабів, а князь — не першим серед рівних, а непомильним намісником Бога. Це сприяло не консолідації суспільства, а його розшаруванню, моральному розкладу та деградації, що прискорило занепад Руси. Суспільства, які послідовно захищають свої звичаї та віру, незрівнянно стійкіші й сильніші від тих, що не здатні опиратися ідеологічній навалі прихованих ворогів або їхніх агентів.

Окрім наведених Пріском, історії відомі інші випадки безжального винищення відступників-перекинчиків. Два з них наводить Геродот [14, 76-80]:

"До чужих звичаїв мають [скіфи] велику відразу... Це показала пригода з Анахарсісом, а потім зі Скілом. Анахарсіс бачив багато країн і показав себе мудрою людиною. Коли він повертався до Скитії й плив через Геллеспонт [Дарданелли], пристав до Кизика [місто в Малій Азі'І]. Там саме застав святкову відправу на честь Матері Богів [Кібелли, що була шанована в Малій Азі'І]. Анахарсіс дав обітницю Матері, що як цілий і здоровий вернеться до свого краю, запровадить таку саму нічну відправу, яку бачив у кизикійців. Як, отже, лише повернувся до Скити, приїхав у так звану Лісисту [Гілея, великий ліс, що ріс на лівобережжі Дніпра біля його гирла, зараз відсутній]. Отже, Анахарсіс... зараз влаштував свято богині, а сам узяв барабан і начіпляв на себе образків. Але хтось із скіфів побачив, як він це робить, і доніс цареві Савлію. Цар сам прибув на місце, і як побачив, що Анахарсіс таке робить, стрілив і вбив його. Та й нині, як хтось запитає про Анахарсіса, то скіфи кажуть, що не знають його, бо він покинув свій край, поїхав до Греції й набрався чужих звичаїв... Анахарсіс [був царського роду і] вбив його рідний брат".

Скіл же взагалі був скіфським царем від матері гречанки, що навчила його грецької мови та письма. Хоч він і панував над скіфами, але не вподобав їхнього способу життя, бо вихований був на грецьких звичаях. В грецькому місті борисфенітів він побудував гарний та великий дім й узяв собі звідти дружину, часто там бував, залишаючи напризволяще військо та державні справи, вбирався у грецький одяг й присвятив себе богові вина Вакху. "А скіфи насміхалися з греків за поклоніння Вакхові. Вони кажуть, що не годиться вишуковувати собі такого бога, що наказує людям шаленіти". Та хтось із греків розповів скіфам, що їхній цар також шаленіє. Тоді вони обрали собі царем його брата Оксамасада, а той наказав вбити Скіла. "Так скіфи тримаються своїх звичаїв, а хто приймає чужі, то його так карають", закінчує Геродот ці дві оповіді.

Варто було б і нам так само винагороджувати хоча б тих, хто, використовуючи владу та засоби інформації, вперто і планомірно нав'язує нам розпусту, збоченство, насильство, жорстокість та інші надбання юдаїзму.

18Сорогси — одне з числа гунських, тобто кочових причорноморських племен, повинно бути співставлено із сарагурами. Це п'яте угро-фінське плем'я, яке називає Пріск, і з усіма скіфи ведуть війну, бо всі вони намагаються звільнитися від їхньої залежности. Аби скіфи справді належали до угро-фінів, то не ворогували б із своїми родичами, а об'єднувались з ними проти спільних ворогів: готів, аланів, слов'ян, римлян, бо вдача цих народів та тюрок-кочовиків різко відмінні. Відомо, що чвари між племенами одного народу настільки його послабляють, що він не здатний до відсічі навіть зовнішньої навали, де там вже завойовувати інші народи. "Гуни" ж успішно воювали з усіма оточуючими їх сильними народами.

Цікаво також, що Пріск пише у множині "взялися за підкорення інших народів, що жили у Скіфії". Але на цей час у Скіфії залишились лише слов'яни та кочові тюркські племена, частина з яких допомагала "гунам" у війні з аланами та готами в кінці IV ст., інші, можливо, підійшли з-за Волги: адже готи пішли далеко на захід, алани були розсіяні (одні змандрували на захід, інші злилися з "гунами", треті принишкли на Північному Кавказі). Немає ніяких свідчень, щоб гуни підкоряли антів, тобто, самі себе, залишається єдине: наші предки анти взялися за підкорення кочових тюркських племен, які прагнули свободи.

Тюркських племен було багато і вони не могли об'єднатися проти спільного ворога — антів-праукраїнців ("скіфів"). Тут і справді підтверджується характеристика, яку дав кочовикам А.Марцелін: "не знають вони над собою суворої царської влади" [5,31.2.7].

19Цей уривок відсутній в перекладі Г.Дестуніса, очевидно, він про нього не знав. Уривок є в перекладі В.Латишева. Я пронумерував його числом 2, так зручніше, отже, наступна нумерація Г.Дестуніса та В.Латишева уривків Пріска тепер зміщується.

20Наїсс (сучасний Ніш) — значне місто у Верхній Мезії на річці Нішаві, що впадає в Південну Мораву, Іллірійська префектура.

21Назва річки спотворена. Річка, на якій знаходився Наїсс (сучасний Ніш), зараз називається Нішава.

22Прекрасний опис того, як "гуни" брали фортецю за допомогою найсучасніших облогових знарядь. Очевидно, так само вони брали і фортеці Боспорського царства на початку 370-х років. Але для цього треба було мати значний військовий досвід і майстерність землеробів для виготовлення таких облогових машин.

Цікаво порівняти описаний Пріском спосіб ведення облоги міста Наїсса нашими предками та ведення облоги германським військом вандалів у Північній Африці. Події відбувалися майже в один і той самий час і з тим самим противником — Східно-Римською (Візантійською) імперією. Ось як воювали і брали міста вандали: "Вони не везли із собою ніяких облогових знарядь і не мали ні найменшого уявлення про мистецтво війни. Тому ми можемо припустити, що в дійсности вони час від часу застосовували певні військові хитрощі, як повідомляє єпископ пізньовандальського періоду Віктор із Віти: вони збирали населення околиць і гнали його на міста, щоб просуватися'під прикриттям цього живого щита або ж отруїти місцевість трупами цих людей. Подібний спосіб дій засвідчений пізніше у монголів Чінгіз-хана" [15, с.61].

Порівнюючи це з веденням облоги міста "гунами", можна прийти до цілком однозначного висновку: за станом технічного розвитку того часу "гуни" знаходились на рівні з римлянами й значно вище від вандалів, які були на рівні кочових азійських орд монголів Чінгіз-хана.

Безумовно, спілкуючись з римлянами, наші предки чомусь у них навчились і щось перейняли, а можливо й вдосконалили, але перейняти найсучаснішу технологію як у наш час, так і тоді, може лише суспільство, що має високий ступінь розвитку й готове до цього. Про кочовиків тут і мови бути не може.

23 Г.Дестуніс перекладає "обшукав царські комори", пояснюючи це тим, що хоча грецьке слово е^кси означає також гробниці, але зв'язок мови не допускає тут такого значення. Я спочатку було з ним погодився. Але насправді це ще більше не в'яжеться зі смислом і наступними подіями. Єпископ Марга, звичайно, нічого не грабував, в протилежному разі він би до "гунів" не тікав (див.далі). Аби грецьке слово етносі означало коморі, то вони охоронялися б і, щоб їх пограбувати, треба було застосувати силу проти охорони, могли бути й жертви, в чому "гуни" єпископа не звинувачували. Але якщо це були гробниці, то вони, звичайно, не охоронялись, могли бути реально пограбованими, гуни запідозрили християн, а звернули на єпископа як найвищого представника християн в Маргській окрузі. Царські гробниці напевно були давні, там були поховані члени якоїсь племінної верхівки скіфів, сарматів чи аланів, які опинилися тут задовго до описуваних Пріском подій. Аби гуни були азійськими зайдами, то дозвольте запитати, чого б ради вони турбувалися про збереження чужих гробниць? Інша справа, коли "гуни" вважали себе спадкоємцями тих давніх скіфів, що залишили після себе якісь гробниці, тоді їхня турбота про них могла видаватися правдоподібною.

24Вінімацій — давнє місто на березі Дунаю між двома його притоками, Млавою та Пеком (чи Іпеком).

25 Ratiaria — значне місто у Верхній Мезії на правому березі Дунаю, римська прикордонна фортеця та стоянка дунайського флоту, центр области Оасіа Ирепзіз, локалізується на місці сучасного селища Арчер у Болгарії.

Це те страшне спустошення Ілліріка та Фракії, під час якого були взяті, за словами Феофана, всі міста та фортеці цих провінцій, окрім Адріанополя та Іраклія (інш.Перінфа).

26Сенатор був консулом 436 р. Валезій вважає, що його посольство, правдоподібно, мало місце раніше Херсонеської битви, див.наст.уривок.

27Одісса — давньогрецька колонія на місці сучасної Варни, заснована мілетцями.

28Херсонес Франкійський, що знаходився на західному березі Руського моря на півострові між Дарданеллами та Сарською затокою. Перед Херсонеською битвою "сталося нове руйнування на сході, спустошено уннами не менше 70 міст, бо' із заходу не надходило ніякої допомоги". Аттило доходив немов би аж до Фермопіл.

29Анатолій Флавій — відомий державний діяч Східної Римської імперії першої половини V ст., консул 440 р. Брав участь у засіданнях Халкідонського собору 451 р. як старший із сановників, що представляли імператора. Двічі очолював посольство до Аттила. Був головнокомандувачем римської армії на сході. Цікаво порівняти його посольство до гунів з його ж посольством до персів 441 р. в описі Прокопія Кесарійського:"... на землю римлян з великим військом вдерся персидський цар Вараран (насправді в цей час шахом Персії був вже його син Йєздігерд II (438-457 рр.) — зауваження перекладача та коментатора Прокопія А.Чекалової). Але він не завдав їй ніякої шкоди і, нічого не вдіявши, повернув у свою країну з такої причини. Василевс (імператор) Феодосій відправив у той час до персів послом стратига Сходу Анатолія, причому без будь-якого супроводу. Опинившись поблизу мідійського війська, Анатолій зіскочив з коня і пішки попрямував до Варарана. Коли Вараран побачив його, то спитав у своїх наближених, хто це до нього підходить. Ті йому відповіли: "Римський полководець". Вражений винятковістю виявленої йому почести, цар повернув коня і відправився назад, а за ним послідували всі пе^рси. Опинившись на рідних землях, він дуже прихильно прийняв посла і згодився на такі мирні умови, яких хотів Анатолій, з тим одначе, щоб ні одна із сторін не будувала у себе нових фортець поблизу границь" [24, с.11].

30Майже стільки, а саме 2000 ліврів, зобов'язався щорічно платити готам імператор Леонт, 26 років пізніше від цієї події.

31Асимунт імовірно є те саме місто, що в інших авторів названо Апзато, Агіазато. Очевидно знаходилось на сучасній Осмі, що спадає в Дунай поблизу Нікополя, бо навіть назви — Асимунт та Осма — схожі.

32Очевидно, у війні скіфи дотримувались певних правил, за якими військовополоненими могли бути особи, захоплені під час бойових дій, але не мирні жителі. І в цьому відношенні їхня поведінка різко відрізняється від поведінки монголів та тюрків-кочовиків, що приходили з Азії, бо останні вважали військовою здобиччю та своєю власністю все, що знаходилось на захоплених ними- теренах.

33Едікон — гот(?), охоронець Аттила; Орест — наближений Аттила та його писар, прозваний "римлянином". Після смерти Аттила перейшов до римлян, за допомогою своїх зв'язків досяг звання патриція. В 475 р. повстав проти імператора Західної імперії Непота і посадив свого сина Ромула на престол. Це був останній Західноримський імператор Ромул-Августул.

34 В IV та V ст. Пеонією чи Паннонією грецькі письменники називали области між Савою та Дравою, останньою рікою вона відокремлювалась від провінції Норіка.

35Розташування м.Нова Фракія невідоме.

36"На основі цього повідомлення можна провести межу між державою Аттили та Східною імперією приблизно на 150-200 км південніше Дунаю між Моравою (Маргом) та Янтрою.

37Сардіка (фракійська назва міста — Тріадіца) — сучасна Софія. Зверніть .увагу: не зважаючи на всесилля Аттила, він сам пропонує поступку і готовий піти назустріч візантійській стороні, що свідчить про його скромність та непихатість.

38Хрисафій — євнух при дворі Феодосія II, на прізвисько Тгита, мав великий вплив на державні справи. Він робив з Феодосієм II все, що йому було заманеться. Від Константинопольського патріарха Флавіана він вимагав хабаря за призначення того на патріаршу кафедру; імператрицю Євдокію намагався поставити діаконом; 441 р. скликав Ефеський собор, на якому по суду відданих йому людей закатував декілька осіб, серед них і патріарха Флавіана (ГДестуніс).

39Марціалій був magister officiorum — щось на зразок начальника канцелярії імператора, але із значно більшими повноваженнями. Під його керівництвом були вояки охорони імператора, придворні факельщики, чотири канцелярії, церемоніймейстерська частина, обласні ревізори, перекладачі.

40Це зауваження свідчить, що Аттило та його предки були спадкоємцями (можливо і не кровними, але традиційними) колишніх володарів Скіфії. Римський імператор знав про справжнє походження "гунів", і якби Аттило з його родом були азійськими зайдами, то він би не посилався на "інших володарів Скіфії", це не мало б смислу.

Що ж стосується вимоги Аттила направляти до нього послами сановників найвищого рангу, то вона була не наслідком його самодурства, а повинна була підкреслювати значимість того, до кого вони йшли. Хоча цього і не було при інших володарях Скіфії, але їм ні греки, ні римляни і данину не давали. У такий спосіб Аттило хотів підвищити міжнародний авторитет і статус своєї держави. Адже до персів послами римляни неодмінно направляли сановників високого рангу, див. коментар 29, і про це "гуни" знали.

41Онигісій — впливовий придворний Аттила, брат Скотта, придворного та посла скіфів в Константинополь 447 р. Ім'я "Онигісій" дуже близьке до нашого Онисія і має, очевидно, слов'янське походження.

42Агінтей — римлянин, відомий лише в якости особи, що виконувала зазначену у тексті посаду magister militum per IIIyricum.

43Римляни порушували умови мирної угоди й Атгилу треба було переправити своє військо через Істр, перше ніж оголосити війну. Адже зі стратегічної точки зору оголошувати війну, тримаючи війська за широким і повноводним Істром, було б нерозумно, римляни заважали б переправлятися, а таке затягування часу було не на користь антам. Отже, треба було вигадати якусь зачіпку. Вигадали саму просту: військові загони переправляються для полювання. Римляни бачили, до чого йдеться, але оголошувати війну, чи військовий стан, чи взагалі готуватися до війни боялись, щоб не провокувати, зважаючи на силу антських ("гунських") військ. Виявляється, і така маленька хитрість є підставою для наших гунологів, щоб побачити в Аттилі азіата: "він [Пріск] передає факт, що характеризує азіата", коментує Г.Дестуніс. Яка ж підстава? Виявляється; "Баязид [турецький султан] майже тисячу років пізніше вступає у Фокіду під виглядом, що Фокейський (Салонський) архирей запросив його у свою єпархію на полювання, а насправді — підкорив той край". В 1939 р. фашисти та комуністи поділили Європу, але комуністи захопили "належну" їм частину — Прибалтику, Західну Україну та Західну Білорусь, — проговоривши невелику хитрість: вони, мовляв, беруть ці країни, щоб захистити їх від фашистів, які на Ці землі і не претендували. То можливо, що і московські комуністи — кочові азіати? А французький історик XIX ст.Т'єррі, який невелику сукупність відомих нам про Аттила фактів зумів розмазати на два томи (!) просторікує про зближення полювання та війни у кочівників, але не побачив загальновідомого факту і стверджував, що Аттило готувався захопити Паннонію, яка була йому вже віддана західноримським полководцем Аецієм майже 10 років тому! Отак, не науковою логікою, а штучним поєднанням ніяк не пов'язаних між собою подій притягується за вуха легенда про азійсько-кочове походження "гунів".

44До цього відтинку шляху візантійського посольства до столиці "гунів" Г.Дестуніс дає такий коментар: "Дорога із Наїсса до місцезнаходження Аттила лежала не на північний захід, як стверджує А.Т'єррі (т.1,с.78), а на північний схід, як справедливо зауважує Венелін. Випишемо і розглянемо його докази: "...від Нісси вони (посольство) взяли направо, тобто на північний схід через Нішські гори по найближчій дорозі до Дунаю [Істра], через який переправились в Малу теперішню Валахію". Напрямок шляху візантійської місії позначено ним вірно, чому ми й наведемо його головні докази з нашими доповненнями. Перший доказ: "вони не довго були в дорозі від Нісси до Дунаю, що не могло бути, аби вони їхали прямо до Белграда". Зауваження Венеліна правдиве. Справді, тільки-но вони вийшли із Нішського округу, як їхня дорога, за словами Пріска, стала надзвичайно звивистою: це, очевидно, та місцевість, яка на карті Кіперта має назву Вратанниця-планина. Там зустріли вони ранок. Пройшовши цей лабіринт, вийшли вони, звичайно, в ту багнисту долину, яка передує Відину. Між Наїссом та Відином (на Дунаї) вважається 96 км.; від границі тодішнього Нішського округу ще менше; тому не складно було посольству, яке їхало верхи, зробити цей перехід за дві доби. Другий доказ Венеліна: "Якби їхали від Нісси прямо на північ, то Пріск згадав би про річку Мораву, з якою повинні були часто зустрічатись". Ми додамо, що від Ніша до Белграда 224 км., то очевидно, що цю дорогу місія навряд чи могла пройти за дві доби". Далі Г.Дестуніс, опираючись на Венеліна, доводить, що посольство їхало у східну Угорщину (сучасну). Але якби так, то їм треба було б їхати не до Відина, а на Белград. Не зважаючи' на це, докази Венеліна, які опираються на повідомлення Пріска, були прогресом на той час, коли вважалось, що з Нісса посольство пішло на північний захід, тобто, до Белграда. Далі ми повернемось до напрямку дороги посольства. Столиця (центр) "гунів" не міг бути в східній Угорщині й з інших, політичних та господарчих, міркувань, а саме: вважати, що гуни, аби вони справді були кочовики, помандрували прямо в Східну Угорщину й залишили ідеальні для кочування причорноморські степи, без особливої на те підстави, несерйозно. Адже в Припонтиді було достатньо харчу для коней та худоби, вони були ні для кого недоступні, але самі могли робити набіги як на схід, так і на захід. Отже, прихильники кочового становища гунів повинні ще й довести, чому вони залишили причорноморські степи.

453ахідні перекладачі та коментарі Пріска (Кантоклар, Пзо, Т'єррі) спотворюють текст, щоб представити гунів у неприглядному, дикому вигляді, змушують їх говорити з послами зверхньо і грубо. "Цієї вихватки немає у Пріска, що був присутній при розмові", зауважує Г.Дестуніс. І далі пише, що "...ні гунські вельможі, ні сам Аттило ні в якому разі не втрачали поваги до посла, що Аттило лаяв одного Вігілу (див.нижче), драгомана посольства, бо знав про його участь у змові на своє життя".

463вичайно, дивно, що гуни могли узнати про накази, які були дані Максиміну, але вони не були такими, щоб про них ніхто не міг дізнатися. В той час про політичні справи говорили на державній раді та в сенаті, а не в кабінеті правителя, як ведеться в Європі зараз. Внаслідок цього дані Максиміну накази могли стати відомі хитрому Аттилу, який мав у Константинополі таємних агентів. — Зауваження Г.Дестуніса.

41Рустицій — римлянин, родом з Мезії, колись був в полоні у скіфів.

42Цього італіота (тобто, уродженця Італії) не треба плутати з іншим Констанціем, уродженцем Галлії, який також був присланий Аецієм до Аттила для виконання секретарських обов'язків, див.далі.

49Пріск подає як свою заслугу прийняття посольства Аттилом. Насправді, зважаючи на змову проти нього, навряд чи Аттило просто так відправив би посольство назад, він грав, і в цій грі Пріск неусвідомлено йому сприяв.

50Прихильники азійсько-кочового походження гунів намагаються використати будь-яку зачіпку, щоб довести їхнє тюркське чи монгольське походження. Давайте ж і ми порівняємо поведінку Аттила при прийомі візантійського посольства, у складі якого був змовник замаху на його життя, з поведінкою справжніх кочових азіатів. Аттило сердився, можливо, й кричав, але не на посольство, а на злочинця, що цілком зрозуміло й виправдано. В цілому ж його ставлення до посольства стримане, лагідне й доброзичливе, він визнає й послуговується нормами тогочасних міжнародних звичаїв, що характеризує Аттила як людину цивілізовану, гуманну й великодушну. Так, як Аттило, міг поступати Великий Князь Святослав Завойовник, який виступаючи у похід, попереджав: "Іду на Ви". У випадку, подібному до описаного Пріском, відповідь хаканів тюркських орд була б однозначною й рішучою: все посольство було б жорстоко винищене до ноги. Тюрки могли вбивати послів і без особливої причини. Так, на початку VII ст. аварський хакан вбив антського князя Мезамира, коли той приїхав до нього на переговори. Близько 1245 р. чернігівського князя Михайла Всеволодовича через відмову виконати деякі принизливі вимоги вбили перед шатром справді азійського монгольського хана Батия. Та що там тюрки! В кінці IV ст. готський князьок Вінітарій, після поразки у війні, запросивши антського князя Божа разом з синами та вельможами на бенкет для переговорів, підступно схопив і розіп'яв їх. Порівнюючи це з поведінкою Аттила, можемо без вагань заявити, що він переважав тодішніх керівників народів та племен не лише у військовій справі, а й у ставленні до ворогів та людей взагалі. Всі ж західні дослідники, ігноруючи повідомлення Пріска, змальовують Аттила жорстоким та бездушним тираном.

510лена Скржинська стосовно акацирів чи акатзирів пише [3, с.217]: "Плем'я акацирів Йордан називає "наймогутнішим", "найсильнішим" і визначає його як неземлеробське, що займається скотарством та полюванням... Пріск писав про акацирів на сто років раніше... вони тоді жили в припонтійських областях і ходили через Каспійські ворота у Кавказькому гірському хребті війною на персів. Судячи по тому, що ряду акацирських князьків імператор Феодосій II... регулярно посилав "дари", акацири були сильним плем'ям, союз з якими для імперії був бажаним. Прокопій [Кесарійський] не називає в своїх творах племені акацирів, але говорить, що в припонтійських степах жили гуни "кімерійські", які в той час називалися утігурами.

Отже, Аттило підпорядковує ще одне, шосте числом, тюрське плем'я (очевидно, пізніших хозар: акацири - ак-хазири — білі хозари), яке було "найсильнішим" та "наймогутнішим", очевидно, з усіх тамтешніх тюркських племен. Пізніше саме воно, як найсильніше, об'єднує інші тюркські племена в хозарську державу. Аби Аттило був тюрком, то неодмінно повинен був бути ватажком якогось тюркського племені, не міг же він бути "просто вождем", таких порядків у той час не було. Але плем'я Аттила не було найсильнішим, бо такими були акацири. Виходить так, що рідне Аттилу слабке'тюркське плем'я підкоряло сильніші, до того ж багато. Це може бути на папері та в головах "гунологів", але не в реальному житті. Саме тому, що плем'я акацирів було багаточисельним, керівництво ним Аттила не довіряє місцевому князьку, а посилає свого сина, так певніше.

52Курідах — відомий лише за цим текстом.

53Так перекладає В.Латишев і пояснює відносно Ескама: "ближче невідомий гун". Що ж стосується Дестуніса, то він перекладає "з дочкою Ескамою", пояснюючи це тим, що іноземні власні імена, які закінчуються на "ам" і перейшли в грецьку мову, не відмінюються, тому ми, мовляв, і не знаємо, якого відмінку "ескам", знахідного чи родового, тобто, чи хотів Аттило одружитися з дочкою Ескама, чи з власною: "Наступні слова Пріска "за скіфським звичаєм" змушують деяких думати, що Ескам була дочкою Аттила: Монтеск'є, який дає цьому місцю таке пояснення, обґрунтовує на ньому положення, що у татар дозволено одружуватись з власними дочками". Те ж саме твердить німець Нейман: "щоб одружитися зі своєю дочкою Ескамою; тому що у гунів було заведено... не яких хочеш жінок брати, але ошлюблюватись з найближчими кровними родичами". Звідки все це, адже не доведено, що гуни були татарами?", справедливо запитує Дестуніс, але в своєму перекладі все ж таки залишив "з дочкою Ескамою", що є, безумовно, впливом західних перекладачів та тлумачів Пріска. Таким чином, Нейман та Монтеск'є не сумніваються, що гуни були татарами, і на підставі тексту Пріска доводять, що вони можуть одружуватись з власними дочками.

На запитання Дестуніса "звідки все це?" можна дати таку, найближчу до істини, відповідь. Відомо, що кожен судить про інших в міру своєї зіпсованости. В західноєвропейців, зокрема, німців та французів, не лише в ті далекі часи, але навіть в наш час, не є дивиною, коли шлюб беруть між собою двоюрідні брати та сестри (кузени), дядьки з племінницями, тітки з племінниками. Таке, властиве лише худобі, скотство є звичайнісіньким кровозмішенням. Християни почитають святою книгу, в якій батько (Лот) не лише вступає в статтеві стосунки з двома своїми доньками, але й плодить з ними дітей. Отже, немає нічого дивного, коли подібні, притаманні тваринам, звичаї їхні носії переносять на людей і смакують з особливим задоволенням. Оскільки не доведено, що гуни Пріска були татарами, але доведено, зокрема тим же текстом Пріска, що вони були землеробами-антами, до "глибоко наукових" розпатякувань Монтеск'є та Неймана можна застосувати українську приповідку: в огороді бузина, а в Парижі (чи в Берліні) дядько.

Що ж стосується слов'ян, якими безумовно були і "гуни" Пріска, то шлюби не лише у другому, але навіть у третьому коліні (троюрідні брати та сестри) заборонені, а до шлюбів у четвертому коліні суспільство ставиться з певними застереженнями. Це свідчить, що слов'янська (в основі землеробська праукраїнська) культура надзвичайно давня, складалася тисячоліттями і закріпилася, стала традиційною ще тоді, коли кельти та германці спарювались зі своїми найближчими родичами, як птахи або вільні звірі в степах.

Що ж стосується зауваження "за скіфським звичаєм", то воно лише означає, що не за кельтським, германським чи яким-небудь іншим, бо кожен народ має свої звичаї. Вираз "за скіфським звичаєм" неоднозначний. Він може означати багатожонство, яке у той час було у наших предків, як і майже у всіх народів, або певний обряд при вступі до шлюбу. Якщо західноєвропейські дослідники хочуть побачити цей звичай, нехай приїдуть подивитися весілля в українське село.

Ще одне зауваження. І коли це таке бувало, щоб тюркські хакани їздили в провінції свататися чи одружуватися зі своїми підданими? Дружин їм, як баранів, привозили в їхні палаци чи до їхньої орди. А в українців є і був такий, звичай, щоб весілля відбувалося в домі нареченої, отже, наречений сам зобов'язаний був їхати до неї. Пріск засвідчив, що цього звичаю дотримувались навіть всесильні правителі антів.

54О Пріск, Пріск! Мало того, що не привів назви жодного "гунського" поселення — не міг написати назви річок по-людському, тобто, по-слов'янському, як нижче написав "медос" та "камос" — (втім не виключено, що назви деяких річок зіпсували переписувачі його твору). А між тим. аби вдалося ті річки ототожнити із сучасними назвами, була б незаперечне вирішена проблема, куди ж рухалося візантійське посольство і де знаходилась столиця Аттила.

Прихильники тюркського походження гунів (а на підтвердження цієї гіпотези Пріск не дає жодного доказу) вважають, що столиця Аттила була десь вУгорщині, отже, від Відина на Дунаї посольство мусило б рухатись на захід та північний захід. Але Пріск раніше говорив, що посольство рухалось "в північну частину країни", тобто це був не напрямок руху якогось певного дня, а загальний напрямок руху. Отже, підемо за Пріском, а ототожнення назв приведених ним річок та місцевости, по якій рухалось посольство, проведемо за допомогою Григорія Василенка [16, с.13,14]:

"При дослідженні місця знаходження столиці гунів ми будемо дотримуватись тієї ж схеми, яку прийняв О.Вельтман, з тим, щоб уточнити деталі, зокрема, назви річок, через які переправлялося посольство, їх три. При уважному спостереженні легко помітити, що назви другої і третьої річок попсовані переписувачами книг. На географічній карті таких назв не було. Але до цього часу побутує впевненість, що вони ототожнюються з Тисою і Темешем — лівими притоками Дунаю.

На нашу думку, Дрікку (Дрекон) варто ототожнювати з сьогоднішнім Арджешем. Оскільки ця назва складається з двох слів, то в побуті заради зручности перевагу надавали вживанню короткої форми, називаючи тільки другу частину в назві річки — "джеш". Вона утворилася від давньої форми "дрег", ще один варіант назви Дрікка, яку подає Пріск. Корінь "дреґ1 внаслідок чергування приголосних набув сучасної форми "джеш" (дрег-дреш-джеш), яка закріпилася в назві Арджеш. Наявність спільного кореня в давній і сучасній назвах усуває сумніви відносно того, яку річку треба називати Дріккою.

Перша ж частина в назві річки "ар" утворилася від давнього "vаr". Це слово передає поняття "річка". За початковою формою назва річки була "вар Дреґ. Пізніше від їх злиття утворилася форма Арджеш. П.Шафарик відмічає, що "ор(ар)" в значенні "річка" вживали сарматські і тюркські племена (Славянские древности —т.І.—Кн.2, с.79; Кн.З, с.214).

Підтвердженням достовірнос.ти наших міркувань про подорож посла Максиміна в Придніпров'я служить повідомлення Пріска про повторне відвідання візантійським посольством Скіфії роком пізніше [див.уривок 13-й]. З його оповідання видно, що після невдалого посольства Максиміна 448 р. імператор Феодосій II в 449 р. направив послами до Аттила патриціїв Анатолія і Нома. Візантійські посланники їхали тим же шляхом, яким їхав Максимін. "Анатолій і Ном, переправившись через Істр, поїхали до річки Дрегкон і вступили у скіфську землю". Арджеш у нижній течії, в місці переправи, широкий і багатоводний, бо в нього зі схилів Південних Карпат вливається багато притоків. Тому і у Пріска був привід назвати його великою річкою.

Нарешті, досить подивитися на фізичну карту сучасної Румунії, щоб переконатися: дорога на захід північніше Дунаю до Тиси, лежить через Південні Карпати, а на схід — рівною долиною, що і відмітив Пріск. Про дорогу ж в горах він не повідомляв.

55Ця інформація є надзвичайно цінною для тих, хто пише історію, послуговуючись логікою та науковим аналізом, а не лише "концепціями". Продукти харчування та напої, отже й вирощувані на тій землі злаки та система господарювання, куди прийшло посольство, змінилися. Це означає, що воно потрапило в іншу кліматичну зону. Аби посольство після переправи через Істр біля Відина йшло в Паннонію, то воно залишилося б в тій самій природньо-кліматичній зоні й продукти харчування були б тими самими.

Як пишуть багаточисельні дослідники черняхівської культури антів, у той час головними злаками наших предків були просо та ячмінь (див. роботу 5, 6-ий розділ). Та й виноград у нас росте гірше, ніж у Валахії та Паннонії. Що вирощувало, виготовляло та споживало місцеве населення, те видавалося і для харчування посольству: замість пшениці — просо (можливо, обдерте просо-пшоно), а замість вина — мед, тобто медовуху, яка довгий час була мало не національним нашим напоєм. Не знаючи, як перекласти слово "мед" (в смислі напою; згадайте слова пісні: "мед, пиво пили") на грецьку мову, Пріск надає йому грецького звучання "медос". Це слово, яке у нас позначає також солодкий продукт бджільництва, в багатьох індоєвропейських мовах має подібне звучання: в готській тіїір, в латинській теї. Але греком Пріском воно вжите у формі, яка має сі ме слов'янське звучання, що не змінилося до сьогоднішнього дня.

До Пріскового слова "мед" В.Латишев робить таке зауваження: "Цей факт повинен бути вказівкою на те, що в числі гунських (очевидно, тюркських — А.К.), без сумніву, були і слов'янські племена". Але який факт є вказівкою, що там були тюркські племена? Я не знайшов жодного, окрім того, що анти (вибачте скіфи-гуни) підкоряли й ганяли їх по всій Припонтиді.

56Ще одне цікаве слов'янське слово. Це для нас. Але у германців своя "логіка". Ось що пише Дестуніс: "Нейман... повертається до старої здогадки "чи не вчулося Пріску? Відомо, що монголи та калмики кумисом називають кобиляче молоко". Кобиляче молоко з ячменю!", — вигукує Дестуніс. Германські історики не бачать різниці не лише між кумисом та камосом, але й між кобилою та ячменем, де вже їм розрізняти між монголами та слов'янами! І чому тільки вчать вони своїх студентів? Врешті, нехай їхня "вченість" залишається при них. Але читач вже зрозумів: були такі мудрагелії, які в камосі з ячменю побачили кобилячий кумис. Не знаю, чи дотримуються і сучасні германські, та й взагалі західноєвропейські історики тієї ж думки, але багато наших вчених (Венелін, Вельтман, Дестуніс, Латишев) вважали, що камос з ячменю — то квас. Безумовно, наші предки пили квас та різні подібні напої, але робили їх не з ячменю. Квас як питво заміняє воду, і пили його, звичайно, всі, що були в посольстві. В цьому не могло бути нічого незвичайного. Але членам посольства замість вина видавали хмільний напій — мед (медовуху), а слугам замість вина ж — простіший, але таки ж хмільний напій — камос. Так треба розуміти це місце у Пріска. "Камос" Пріска — це пиво, яке, звичайно, виготовляється з ячменю. Це питання блискуче й, сподіваюсь, назавжди розв'язав Григорій Василенко. Як грецьке "медос" — наш "мед", так "камос" — це "кам". Ось доказ Гр:Василенка: "Слово "кам" вийшло з вжитку в середні віки, його замінило слово "пиво". Збереглося в мовах південних слов'ян" [16, с.15]. Отже, якщо вивчаєш якийсь народ, то треба знати і його мову; коли ж вивчаєш слов'ян — вивчи мову хоча б українську, бо серед слов'янських мов вона займає таке ж місце, як латинська — серед романо-германських [9,17]. Може тоді не будеш плутати кобилу з ячменем.

57Цікаво, що селищем керувала жінка, та ще й дружина члена сім'ї царського роду. Аби Владо, брат Аттила, був тюрком, то він, звичайно, міг брати дружин із середовища підкореного народу, але під час походів чи виконання інших державних справ тримав би під наглядом у своїй орді, а не серед того народу, звідки вона родом. Не роздавали тюрки й уділи своїм дружинам. Та й антські князі того часу не могли віддавати села в управління ні своїм дружинам, ні навіть своїм визначним мужам, бо тоді ще зберігався родо-племінний лад й поселеннями керували свої старійшини (якби у наш час, то сказали б "здійснювалось місцеве самоврядування"). Віддавати ж будь-кому у володіння селище з людьми князь міг лише в тому випадку, аби він був феодалом, а селяни — кріпаками, але до цього тоді ще не дійшло, це сталося пізніше.

Якщо згадати, що Аттило одружився з дочкою не дуже відомого нам скіфа Ескама, й очевидно залишив її у тому ж селищі, бо у столиці мав іншу дружину (див. далі), то Пріск залишив нам повідомлення про цікавий звичай: антські князі хоч і мали багато дружин, але принаймі частина з них знаходилась у тому ж роді-племені, звідки вони були взяті. Пізніші дослідники повідомляють, що у слов'ян жінки були віддані своїм чоловікам, а деякі навіть добровільно супроводжували їхні душі в подорож на той світ [11, с.94].

58Немає сумніву, що посольству були запропоновані не вільні жінки, а рабині, які обслуговували дружину Влада; над вільними жінками ні князь, ні його оточення влади не мали, див. попередню примітку. Зважаючи на прив'язаність слов'янських жінок до своїх чоловіків, вільні слов'янські дівчата мусили бути цнотливими й не могли вступати у статеві стосунки до шлюбу.

59Пріск не подає відстані, що проходило посольство, але інколи вимірює його днями переходів. Якщо прийняти, що в той час за день переходу посольство робило 30-40 км, то семиденний перехід становить приблизно 250 км. І це вже після того, як воно доїхало до названих Пріском трьох річок, очевидно, великих, бо вони його вразили, тому він їх і назвав; перепливло через них, а потім їхало ще невідомо скільки. Загальна довжина дороги, яку пройшло посольство після переправи через Істр біля Відина, не може бути меншою 1000 км, а швидше всього сягає 1,5 тис.км. Про яку столицю в Угорщині тоді може йти мова, як це уявляють собі "концептологи" тюркського походження скіфів, коли від Відина до найпівнічнішого кордону Угорщини не більше 600 км?

60Ромул—тесть Ореста, вищезгадуваного писаря Аттила, посланий до нього римським полководцем Аецієм 448 р.

61Це місто однозначно не індефікується з жодним існуючим зараз населеним пунктом.

62 (Sirmium), на річці Саві, під час імперії головне місто нижньої або другої Паннонії, місцезнаходження єпископа, з імператорським палацом та збройним складом. Його руїни видно поблизу Мітровиці (Г.Дестуніс).

63Від ставки біля Істра Аттило направлявся у свою столицю, тією ж дорогою за ним їхало візантійське посольство. Римське посольство також прямувало у столицю Аттила. Аби вона була в Угорщині, то посольства до столиці під'їжджали б з різних боків: римське — із заходу, а візантійське — з півдня або південного сходу, отже, посольства їхали б назустріч один одному й зустрілися б лише в столиці. Але після зустрічі посольства значну відстань проїхали разом, бо перетнули кілька річок, які поруч не течуть. Це можливо лише у випадку, коли римське посольство їхало на схід, а візантійське — на північний схід.

Отже, приймаючи до уваги повідомлення Пріска, можемо зробити такі висновки стосовно столиці Аттила: розташована в іншій природньо-кліматичній зоні, ніж Валахія чи Паннонія; знаходилась на відстані 1-1,5 тис.км. від Відина в напрямку на північний схід; власне скіфська земля починалася за Дреконом (Арджешем).

Якщо столиця Аттила була в Києві, то за Гр.Василенком посольства зустрілися за 40 км від Сквири, що відстоїть від Києва за 160 км. Але далі Пріск пише, що "у варварів, які населяють цю землю, немає ні каміння, ні дерев", і якщо це повідомлення треба сприймати всерйоз, то столиця знаходилась десь в степу, південніше Києва.

64В цьому невеликому уривку міститься багато цікавої інформації: в Аттила були палаци в багатьох селищах, кожне з яких могло вважатися столицею; селище не було оточене ні стінами, ні ровами, тобто це була не фортеця; майстерно зроблені палаци свідчать про високу культуру і витончений смак місцевих теслярів. Аби столиця була в Східній Угорщині, як вважає Г.Дестуніс та багато інших дослідників, розташованій в'неспокійному районі бойових дій і сутичок римлян, готів, германців, аланів та й самих скіфів, то вона неодмінно мусила бути фортецею, та ще й потужною. Повідомлення Пріска підтверджує висновки археологів стосовно того, що деякі черняхівські селища були великі за розмірами й не мали захисту у вигляді додаткових споруд навколо них. А порівнявши опис житла тих гунів, про яких писав очевидець Пріск та ерудит Амміан, переконуємось, що то були зовсім різні гуни. Щоб читачеві не витрачати часу на розшук відповідних місць в Амміана, подаю опис житла його гунів: "Ніколи вони не ховаються в які б то не було будинки; навпаки, вони уникають їх, як гробниць, далеких від звичного оточення людей...". "Без визначеного місця проживання, без дому, без, закону чи стійкого способу життя кочують вони, немов би вічні втікачі, з кибитками, в яких проводять життя..." [5, 31.2,4]. Не лише в столиці Аттила, а й під час всієї подорожі візантійське посольство бачило оселі землеробів, в яких воно само вимушене було перебувати, й ніде не зустрічало ні кибиток, ні кочівників.

Виникає природне запитання: коли наші історики в монографіях, підручниках та посібниках для учнів та студентів пишуть про гунів, то яких гунів вони мають на увазі, Амміана чи Пріска? Відповідь однозначна: вони пишуть про гунів Амміана. Отже, або не читали Пріска, що дуже дивно, це одне з небагатьох найдостовірніших джерел, або вважають його фальсифікатором-брехуном. Тоді спростуйте його, матимете велику честь і славу. Ситуація з "гунами" приблизно така, аби германців обізвали калмиками, а потім почали писати про калмиків маючи на увазі германців. Тут, як кажуть, і нечистий ногу зламав би, що воно й до чого? А от плутати, зумисно чи по невігластву, споконвічних землеробів-слов'ян з непогамовними кочівниками — то \ нормально, історична "наука" цього не заперечує, та й німець натякає, що ми монголи.

То можливо, скаже читач, прийшли кочівники-гуни, підкорили слабких та безвільних хліборобів й осіли в їхніх поселеннях. Та й в науковій літературі я зустрічав (на жаль, не пригадую автора) думку, що, мовляв, керівна верхівка гунів осіла, а "прості" їхні співплемінники продовжували вести кочовий спосіб життя. Щось подібне має на увазі й О.Скржинська, коли пише: "Очевидно, вплив слов'ян на культуру гунів був немалим, якщо навіть та убога традиція, яку ми маємо в даному випадку у Пріска та Йордана, донесла до нас два, імовірно, слов'янських в своїй основі, слова, що побутували у гунів: одно з них — "мед" (у Пріска) — вказує на запозичення в царині повсякденного життя, а друге — "страва" (у Йордана) — на якийсь зв'язок у формах похоронного обряду" [З, с.270,271].

Тут треба зробити деякі зауваження: чому "імовірно, слов'янські в своїй основі"? Це слова українські без будь-якого "імовірно"; слово "страва" пов'язане із їжею взагалі, а не обов'язково при поминках. До того ж, слів не два, а три, не треба нехтувати словом "кам" — пиво. А традиція не така вже й убога, якщо, окрім слів, взяти до уваги житло, поселення, спосіб харчування та звичаї пріскових "гунів".

Ще далі пішов А.Нєусихін в рецензії на видання "Сеііса" у перекладі та з коментарями О.Скрижинської: "О.Скрижинська справедливо відзначає вплив слов'ян на культуру гунів... Чи не проявився цей вплив (окрім наведених в замітках запозичень окремих слов'янських слів) і на зміну рівня господарчого розвитку гунів, що поступово перетворювались в осідаючих на землю кочівників, які частково переходили до нижчих форм землеробства?" [З, с.486,487].

На це запитання я хочу відповісти іншими запитаннями. А чому, власне, мусив бути, вплив поневолених (з точки зору гунологів-азіатів) слов'ян на гунів-кочівників? Чому слов'яни не подіяли культурою на достовірно відомих прийшлих з Азії кочівників: аварів (обрів), печенігів, половців, татарів, а подіяли на гунів? Чому західноєвропейці не подіяли й не приручили мадярів саме в той час, коли мадяри їх безбожно грабували? Чому з усіма кочовими монголоїдами та тюрками слов'яни були в непримиримому антагонізмі, а з дикими гунами, яких "можна вважати як деякий вид людей лише тому, що проявляло подобу людської мови" (Йордан), раптом подружили, й навіть приручили їх, своїх поневолювачів, до осілого способу життя, як якихось степових баранів і всього лише за п'ятдесят років? Це рівнозначно тому аби біологи написали: вовки так часто "спілкувалися" з вівцями, що подружилися з ними й перейшли на трав'яне харчування. Чи повірите ви в це, шановні азіати-гунологи? Взагалі-то такі чудові перевтілення та переходи бувають, але лише у казках.

Про те, що кочовики, ні сіло, ні впало, а просто так, від гарного прикладу, будуть переходити від кочового до осілого способу життя, можуть говорити ті, які вважають, що немає кращого житла, ніж постійне помешкання з ванною, гарячою водою та теплим унітазом, а куплена у гастрономі морожена телятина краща, ніж свіжа конина чи баранина. Але у кочівників свій погляд на ці речі, і нам їх так само важко зрозуміти, як їм — нас. Очевидно, якісь принади є і в житті кочівників, бо й доси кочуючі цигани вперто не хочуть осідати. Можливо, ми трохи їх зрозуміємо, коли візьмемо до уваги, що більшість добре доглянутих і нагодованих звірів в зоопарку розбіжиться й ніколи туди не повернеться, якщо відкрити їхні клітки. Та все це розмови, потрібен науковий підхід при вирішенні питання про перехід кочівників до осілого способу життя, бо врешті-решт майже всі вони таки осіли.

Це питання розглядалося, зокрема, Світланою Плетньовою в роботі "От кочевий к городам". Посилаючись на інших авторів, вона виділяє три головні форми кочового господарювання в степах, які можна розглядати як історичні ступені розвитку кочівничої економіки:

Все населення кочує цілий рік, не має постійного житла і не затримується надовго на одному місці (табірне кочування).

Все населення кочує з весни до осени, а взимку повертається на постійні зимівники.

Одна частина населення кочує, інша живе осіло і займається землеробством.

Про першу форму (табірне кочування)'писав Амміан Марцелін, і вона, очевидно, була поширена на тій стадії історичного розвитку, коли та чи інша кочова орда завойовувала чи освоювала нові землі. Такими мусили б бути гуни А.Марцеліна.

Аналізуючи знайдений археологічний матеріал, С.Плетньова досліджувала перехід кочових племен хозарського каганату в УІІ-ІХ ст. від кочового до землеробсько-осілого способу життя. В VII ст. ці племена вже вийшли з табірного кочування, знаходились у другій фазі кочового господарювання, і лише через 200-250 років перейшли на третій ступінь. Отже, щоб від табірного кочування, в умовах якого знаходились гуни Амміана, перейти до третьої форми, коли частина кочовиків осіла й займалася землеробством, потрібно кілька сот років. А від опису гунів Амміаном до подорожі Пріска пройшло лише 70 років. Але навіть не це головне. Виявляється, що перш за все осідали найбідніші сім'ї кочової орди, які з тієї чи іншої причини (війна, епідемія, пограбування) втратили власнухудобу:

"Не володіючи достатньою кількістю власної худоби, бідняки або випасали худобу багача, або змушені були переходити до нового способу виробництва — до землеробства, тобто залишатися в надзаплавних зимівниках і на літо" [18,0.191;

"...економічне становище відігравало важливу роль в осіданні кочівників. Етнографічні спостереження свідчать, що нерідко це був вирішальний фактор, бо при втраті худоби збіднілий кочівник вимушений був звертатися до землеробства" [18, с.20].

Цікаво, що розбагатівши, тобто придбавши худобу, осілі ординці знову переходили до кочового життя та господарювання. "Варанта (набіги на сусідів, зокрема, й на своїх одноплемінників — А.К.) допомагала кочівникам, що розорилися й осіли, знову знятися з землі і вести кочовий спосіб життя" [18, с.156].

Погодьтеся, Аттило, його предки та їхнє оточення, керівна верхівка "гунів", не були настільки бідними, щоб перейти до осілого способу життя й зайнятися землеробством, аби до того вони були кочівниками. Але й "прості" гуни Амміана не могли осідати, бо вони вели грабіжницькі переможні війни, і не бідніли, а збагачувались! Отже, аби ті гуни, що в кінці IV ст. розпочали завойовницькі війни, були кочівниками, то для їх осідання не було навіть найменших передумов.

Затиснуті з усіх боків осілими європейськими народами і вже не маючи можливостей для грабунку, мадяри осідали понад сто п'ятдесят років [22, с.38]. Нарешті, протоміста кочівників, що перейшли до осілого способу життя, приймали вигляд їхніх степових стоянок. "Навіть старовинні міста Причорномор'я з їхніми античними традиціями, будучи зайняті та освоєні напівкочівниками-напівземлеробами, приймали, по всій імовірности, характерний вигляд стоянок. Особливо надавали їм такого вигляду юрти, що будувалися за канонами, напрацьованими тисячоліттями" [18, с.50].

Ні юрт, ні будівель, подібних до них, у селищах "гунів" Пріск не помітив. Аби вони були, то для нього це було б незвичайно та екзотично, про що він, як уважний спостерігач, не забарився б повідомити читача.

Отже, кочові гуни Амміана і за типом житла ніяк не могли бути осілими "гунами" Пріска. Останніх можна називати і гунами. і скіфами (як кажуть у нас, хоч горщиком називай, тільки в піч не саджай), але насправді то були анти-землероби, наші славні предки, нехай вічною буде пам'ять про діла їх!

65Якщо Пріск не помилився, а перепищики його твору не додали слова "ні дерева", то столицею, куди прибули посольства, не міг бути Київ, навколо якого навіть у наш час багато лісів, тоді їх мало бути більше. Очевидно, це селище було південніше, десь у степу. Каміння ближче було б завезти із Карпат або іншого місця, але будівельник, родом з Паннонії, порадив завезти саме звідти ("щоб лазня була справжньою"), щоб воно нагадувало йому його Батьківщину. Пріск не назвав Дніпра, навряд чи випадково, очевидно, до нього, отже й до Києва, посольство не дійшло. Раніше в роботі [8] я доводив, що столицею Аттила був Київ, куди він або один з його попередників переніс її з Чернігова. При цьому я виходив з того, що попередня столиця мала бути важко доступною для готів та кочовиків і знаходитись в системі розгалуджених водних шляхів. Це було передумовою становлення міцного військово-політичного об'єднання праукраїнців. Але ознайомлення з повідомленнями аль-Масуді про державу Валінану та Пріска вносять корективи: попередня столиця була десь на Волині серед лісів, отже, також малодоступна для зайд. Після успішних дій проти аланів, готів та римлян один з антських князів переніс її на південь, ближче до центру військово-політичної активности. Зважаючи на те, що Атгило мав палаци в кількох поселеннях, не виключено, що певний час він перебував і в старій столиці на Волині, і в Києві, де знайдено велику кількість монет, датованих серединою V ст.

Важлива інформація міститься у повідомленні Пріска, що столиця Аттила, де був найкращий його палац, була не укріплена. Напевно там були якісь багатства, можливо, і державна скарбниця. І все це не мало зовнішніх охоронних споруд (стін, ровів тощо)! Єдине розумне цьому пояснення, окрім того, що анти-черняхівці мали величезну силу — тодішні або можливі вороги імперії знаходились дуже далеко. Хіба це могла бути Паннонія або Східна Мадярщина, що знаходились у безпосередньому сусідстві з германцями та римлянами? Гунологи-азіати це питання взагалі не обговорюють, бо у них нічим крити. Отже, і з точки зору безпеки "беззахисної" столиці Аттила вона не могла бути на теренах сучасної Угорщини. Зовсім інша справа, коли вона була десь в центрі Руси-України. Тоді все стає на свої місця.

66Читаючи цей уривок урочистої зустрічі князя, забуваєш, що подія відбувалася в середині V, а не в середині X чи XI століть у княжому граді Києві. Співи, хліб-сіль, чарка вина — та у нас і доси так зустрічають дорогих гостей. Тільки дівчат під білими покривалами вже немає, але при зустрічі народного Президента — обов'язково будуть. Традиції дуже консервативні. Якщо вони практично не змінилися за буремні 1,5 тисячі років від описуваних Пріском подій, то, мабуть, існували й за тисячу років до того, тобто приблизно так слов'яни зустрічали й скіфських володарів.

67Під збірним ім'ям "скіфи", вжити'м Пріском у цьому місці, ховалися слов'яни, які самі складалися з великої кількости племен, скито-сармати, певна частина гето-фракійців, можливо інші малочисельні племена, але всі вони вже послуговувалися однією ("варварською") мовою. Тобто, вони частково вже були слов'янізовані, але ще залишали свої звичаї та традиції, тому були різними племенами, як і у наш час деякі різні народи говорять однією мовою.

68Це повідомлення Пріска має надзвичайну цінність, а прихильників кочового азійського походження гунів заганяє в глухий кут. Одні з них, як ВЛатишев, роблять вигляд, що в цьому повідомленні немає нічого особливого, тому його просто не коментують. Інші, як Г.Дестуніс, плетуть щось несуразне, або, як говорять у нас, плутаються між трьома соснами. Щоб мати уявлення про "докази" цієї групи "гунологів", наведу його коментар без істотних скорочень [1, с.53]: "Тут, мабуть, протиріччя: якщо скіфи суміш народів, то у них не може бути своєї мови; і навпаки, якщо у них є своя мова, то вони не суміш народів". У цьому місці переклад Дестуніса не точний. У той час (V ст) народи з племен ще не сформувалися. Латишев перекладає точніше: "суміш племен". Далі Дестуніс говорить:

"Деяка плутанина для читача постає від того, що П. зі словом скіфи єднає три різних поняття. Коли він говорить про скіфів, що напали на Персію через Кавказ (див. нижче в цьому ж уривку), про скіфів, що верхи домовляються з римлянами (див. уривок 1-й та коментар 11 до нього — А.К.), що мають правителем Аттила, то під цими скіфами ми впізнаємо гунів, тобто, народ азійський, що прийшов в Європу в історичні часи, народ, що його і сам Пріск називає то скіфами, то уннами, народ, що явно відрізняється від інших сучасних йому народів, хоча остаточно не зарахований ще наукою до якогось племені". Отже, докази азійського походження гунів: роблять похід у Персію (немов би його не могли зробити анти, немов би їх не робили римляни); у чистому полі домовляються з римлянами на конях (а не під кіньми, тоді вони не були б азіатами, очевидно); мають своїм правителем Аттила. Останній "аргумент" дуже дивний, але інших "азійські гунологи" взагалі не мають! Сподіваюсь, що безглуздість цих "доказів" очевидна навіть не досвідченому читачеві. Послухаємо ж Дестуніса далі.

"Коли ж наш подорожній стверджує, що скіфи говорять своєю мовою, відмінною від гунської, готської та римської, і називає їх туземцями, то очевидно, під скіфами він розуміє зовсім інший народ — не гунів, не готів, не римлян".

Здавалось би, нарешті прозрів чоловік. Але його, як "азійського гунолога", це не влаштовує і він іде на свідому фальсифікацію тексту Пріска, якого сам же сумлінно перекладає:

"Нарешті, у нашого історика знаходимо ще одне свідоцтво про скіфів, не схоже на попередні. Коли він висловлюється про скіфів, як про суміш народів, то, очевидно, він не говорить ні про гунів, ні про туземців окремо, а про якесь поєднання разом живучих народів, тобто, і туземців, і римлян, і готів, і гунів. Уважне читання П. переконує у правдивости попереднього зауваження".

Ну, це вже Дестуніс загнув, якщо до варварів-скіфів зарахував і римлян. Чого не зробиш, щоб довести неможливе. І ми ще раз уважно прочитаємо це місце у Пріска в перекладі Дестуніса ж: "скіфи, будучи сумішшю різних народів; окрім своєї власної мови варварської, охоче вживають мову уннів, або готів або ж авсонів в зносинах з римлянами...". Здається, тут все чітко й однозначно і немає серед скіфів ні готів, ні гунів, ні римлян. Далі у Пріска є щось таке, ще може бути корисним і для нашого читача:

"Але навіщо П. три різні, втім зрозумілі для нього поняття, передає невизначеним словом "скіф"? Почасти за поганим звичаєм багатьох давні) грецьких та римських істориків та географів — називати за-Евксінські та за Дунайські народи загальним ім'ям скіфи... Але через те, що природньо туземц перевищували кількісно, та очевидно і за звичаями мали перевагу над іншимі народами цієї мішанини, то і туземці у нього скіфи ж...".

Далі Дестуніс наводить абсолютно бездоказові твердження, не підкріплеь текстом Пріска, але які є наслідком хибної "концепції": "нарешті, через те, що переважаючим народом, в смислі панування, були гуни, то і гуни у нього названі скіфами ж. Приїхали люди із Скіфії (тобто, з-за Дунаю) на переговори з греко-римським посольством — це скіфи, хоча вони власне гуни (а звідки це випливає? Та просто так йому хочеться!—А.К.); пригощають це посольство в Скіфії туземці

— ці туземці також скіфи (а чим вони відрізняються від тих, що їхали на переговори, окрім службового становища? Чи не хоче таким чином Дестуніс сказати, що поміщики, історики, московський цар та його оточення — то один народ, а селяни, крамарі та міщани — то зовсім інший? — А.К.)... нарешті Скіфія, тобто увесь за-Дунайський край, заселена чужими ворожими племенами: це все скіфи. Не дивлячись на це пояснення, все ж таки залишається дивним, що П. слова "окрім своєї мови" поєднав з поняттям "мішанини народів" в одному і тому ж реченні, що у строгому смислі не поєднано". ,

Насправді все можна поєднати і скласти у величку будівлю, бо все справжнє

— просте й красиве, якщо відійти від хибної, божевільної концепції, що гуни — якісь, нікому не зрозумілі, азійські зайди чи інопланетяни. Назвавши мови народів, що творили історію у тодішній Європі, Пріск фактично назвав і народи: римляни (латиняни), греки, готи, унни (тобто, тюрські кочові припонтійські племена) та туземні "скіфи", які неодноразово, як бачимо з попереднього тексту Пріска, намагалися підкорити різні племена уннів. Скіфи становлять різноплемінну суміш (див.попередній коментар) і говорять своєю власною мовою. Скіфи не можуть бути уннами, вони протиставляються їм, скіфська мова не є уннською і саме до скіфів приїхали Візантійське та Римське посольства, бо і грек, з яким говорив Пріск, був одягнений саме у скіфське, а не уннське вбрання; і жили ті скіфи у дерев'яних хоромах, а не в наметах і кибитках. Що ж це за народ такий, "скіфи", якому вклоняються Західна та Східна римські імперії? Окрім названих народів та антів-слов'ян, яких Пріск традиційно називає скіфами, ніяких інших народів у тій частині Європи в той час не було. Пріск назвав і два слова цієї мови — "мед" та "кам", Йордан у "Гетиці" називає третє — "страва". Все справжнє має просте пояснення, хибне ж треба обґрунтовувати довго і нудно, а як наслідок— все одно пшик. Інколи Пріск антів- скитів називає уннами (тобто, гунами), бо так їх називав ще Птолемей у своїй знаменитій "Географії", так їх називали германці, так їх називали письменники до Пріска, не розібравши толком, хто ж розромив аланів та готів.

Після цього невеликого зауваження Пріска про мови-народи заперечувати слов'янськість "гунів" Аттила немає ніяких підстав, окрім тих, що докази та факти нічого не варті. Біля пам'ятника Аттилу, нашому найвидатнішому предку першої половини І тисячоліття після Р.Х., який неодмінно стоятиме в Києві, мусить бути і пам'ятник Пріску Панійському, літописцю тієї доби.

69Стригли волосся "в кружок", тобто, носили "оселедець" на голові в Європі, здається, лише українці. Це має дуже давню традицію, що тягнеться протягом тисячоліть. В середні віки і навіть пізніше "оселедці" носили українські козаки. Лев Диякон, Візантійський історик другої половини X ст., повідомляє про Князя Святослава Завойовника, що той мав оголену бороду, довгі вуса і чуб на голові, "що означало значний рід" [19, с.475]. З повідомлення Пріска ми тепер знаємо, що значні люди мали на голові "оселедець" і в часи Аттила, це було ознакою шляхетности. Отже, і за цією прикметою воїни та оточення Аттила були нашими предками. Традиція носити "оселедець", що має якийсь магічно-релігійний смисл, тягнеться від праісторичних часів аж до наших днів через антів, Русь та Козацьку добу і єднає українців у часі.

70Після цієї війни з акатирами (акацирами) пройшло багато років, бо грек встиг одружитися і замати кілька дітей. Отже, це не та війна з ними, яка відбулася щойно, внаслідок якої акацири врешті були підкорені й над значною частиною їхніх племен ватажком Аттила призначив свого сина. Виходить так, що скіфи вели з акацирами затяжну боротьбу, намагаючись їх підкорити, а ті не менш вперто цьому опирались. Тюрки-акацири були сильним, але чужим для скіфів народом, чим і можна пояснити довготривалі ворожі стосунки між ними.

71Французький історик А.Т'єррі XIX ст. пише, що закони тиранів не дозволяли громадянам носити зброю з огляду за свою безпеку... "Але чи був такий закон в Римській імперії, не знаю; а покладатися на А.Т'єррі вважаю нерозважливо", зауважує Г.Дестуніс [1, с.55].

72Надмірні податки в Римській імперії почались дуже рано. Розорення сімейств, зубожіння цілих селищ і навіть міст бували часто наслідком проїзду якогось збирача податків. Безмежна марнотрата правителів та сановників викликала нечувані побори, а потреба у грошах для відбиття багаточисельних ворогів була постійним приводом і немов виправданням таких поборів", коментує ГДестуніс з посиланням на Зосима та Пріска, уривок 6.

73Вся картина стану Римської імперії, яку накреслив тут Грек, нітрохи не перебільшена", зауважує Г.Дестуніс. Читаючи її, відчуваєш таке враження, немов би знаходишся не в Римській імперії середини V ст., а в Руси-Україні на зламі XX та XXI століть в часи всезагальної корупції, державної злочинности, купівлі шахраями та пройдисвітами депутатських місць та державних посад, як наслідок узурпації влади "гарантом" та його клікою. "Якщо Ви бідні, то незалежно від того, чи Ви позивач, чи відповідач, справу у суді не виграєте", якось писала газета Української республіканської партії "Самостійна Україна". Я добре знаю це на своєму власному досвіді, бо в одному судовому процесі був відповідачем як голова Харківської "Просвіти" у позові базарного мільйонера О.Фельдмана за те, що наша газета "Джерельце" лише передрукувала загальновідомі матеріали з інших друкованих джерел, і справу ми програли (не за недоведеністю фактів, позивач навіть не вимагав їх спростування, а саме за передрук відомих!); в іншому процесі був позивачем, бо такий собі провокатор з двома громадянствами Капустін в газеті назвав мене обрізаним та агентом якихось міжнародних організацій, що за фальшивим пашпортом немов би їздив в Ізраїль. Справа тягнеться п'ять років, і кінця їй не видно.

73аТак у Г.Дестуніса, але тут неув'язка або в тексті Пріска, який міг бути спотворений, або при перекладі його Дестунісом. Адже якщо судді ведуть справу поспішно та необдумано, то вони саме грішать правилами обережности. На мою думку, це місце повинно звучати так: "Таким чином, судді неспішним та обдуманим рішенням справи не грішать...(далі по тексту)".

74 Пріск, і наш Грек говорили однією мовою, та не розуміли один одного. Пріск говорив про те, що римське суспільство є правовим й взаємовідносини між громадянами регулюються законами, перед якими всі рівні. Грек говорив, що цих законів ніхто не дотримується, багаті мають переваги перед бідними, яких закони насправді не захищають, а судді та урядовці — хабарники. Тобто, Пріск видавав бажане за дійсне, а Грек — констатував про сумну дійсність.

Що ж стосується ставлення до рабів, то тут Пріск перегнув. У наших предків рабства фактично не було, а римське суспільство трималося на важкій праці рабів, які неодноразово повставали. Перемоги "варварів" над римлянами часто були наслідком того, що раби, і навіть малозабезпечені "вільні" громадяни, переходили на бік зайд-чужинців. Можливо, римські закони і справді забороняли вбивати рабів відверто, але були сотні способів робити це, не порушуючи законів. Ось як розправилася з трьома рабами жінка римського полководця Велісарія, які розкрили йому таємницю її блуду з їхнім хрещеним і названим сином Феодосієм: "Всім їм вона спочатку, як кажуть, відрізала язики, потім розрубала їх на шматки, повкидала у мішки і без найменших докорів сумління кинула в море" [24, ТІ, 1.27]. За цей злочин її не лише ніхто не покарав, але навіть не докоряв.

75Виявляється, Пріск знав "скіфську", тобто, слов'янську мову, якщо він безпосередньо вільно спілкувася зі слугою та Онигісієм.

76Фактично Максимін штовхає Онигісія на зраду Аттилу. Онигісій вийшов із цієї ситуації дуже благородно. Морально він виявився вищим за римського посланника.

77Єдиним джерелом про ім'я дружини (очевидно, першої чи головної) Аттила є повідомлення Пріска, який особисто вітав її та передавав дари. Він чітко вказує її ім'я — крєка. Будь-яка людина, що знає грецьку абетку, до якого б народу вона не належала, прочитає це слово однозначно — Крека. А що роблять гунологи-азіати? Вони його спотворюють так, щоб це відповідало їхнім "концепціям", і перелицьовують то в Керка, то в Неіспа, і навіть Херкке, бо, бачите, в старочувашській мові слово "хер" — дівчина [23, с.138]. Оце такі їхні "методи лінгвістичних досліджень", в науковости яких дозвольте засумніватися.

Крек було прізвищем німецького історика, на якого посилається Я.Пастернак [11, с.57 та 72] та часто М.Грушевський. Отже, ім'я дружини Аттила Крека найімовірніше має германське походження, тобто вона була взята за дружину Аттилу в одному з германських племен. До речі, закінчення жіночих імен на звук "а" дуже характерне для слов'янської мови, тому якщо первісне її ім'я було Крек, то наші предки почали вимовляти "Крека", нам так звичніше.

78Згідно цьому повідомленню Пріска, акацири ж,или в причорноморських степах. Ось що пише про них Г.Дестуніс: "Чи це той самий народ акацири Пріска та Йордана, який в VII та VIII ст. живе в південно-східній Руси під ім'ям хозар, наскільки мені відомо, ніхто ясно не довів, хоча майже всі схиляються на користь цієї гіпотези. Як мені відомо, всі доводи крутяться навколо подібности звучання (ак-хазир - по-тюркському: білий хозар)... але одними співзвуччями не живуть історичні знання" [1, с.59,60]. Здається, від того часу знання у цьому напрямку не просунулись вперед по сьогоднішній день.

79Г.Дестуніс дає таке роз'яснення цього місця, дуже правдоподібне: "Тип побудови будинку Креки і в тексті, і в перекладах мені не зрозумілий. Первісний текст взагалі не давав ніякого смислу... Якщо "круги" розуміти в смислі прямокутних частин зрубу, або вінців, можу перекласти так: "Інші споруди, побудовані з тесаних та вирівняних колод, вставлених в інші колоди, створюють зруб (вінці зрубу, прямокутна його частина), який від землі піднімається не дуже високо"" [1, с.60]. Про такі споруди у нас кажуть "рублена хата (будівля)".

80Виходячи з цього повідомлення, де під океаном треба розуміти Балтицьке море, можна приблизно оцінити підконтрольні Аттилу терени: на сході — Волга, на півдні — від Каспійського моря, причорноморських степів до Паннонії, на заході — від Паннонії до Балтицького моря. На півночі вони, очевидно, обмежувались непрохідними драговиннями та лісами північніше лісостепу.

81 Ці ближче не відомі гунські ватажки, що зробили спробу завоювати царство Сассанідів, здійснили свій похід, очевидно, ще на початку V ст., хоч деякі дослідники відносять його до середини цього століття, — зауваження В.Латишева.

82Замість "пустельна країна" ГДестуніс перекладає "степовий край". Вже сам опис походу в Персію зі слів його керівників Васиха та Курсиха свідчить, що учасники походу не могли бути кочівниками, для яких степи були рідною землею, а не пустельною країною. Правитель, політичний центр держави якого знаходиться в Паннонії чи Східній Угорщині, куди "азійські гунологи" заганяють гунів та Аттила, мусить облишити думку про похід у Персію, і це б розуміли досвідчені римляни, бо йдучи за тисячі кілометрів від своїх баз, залишає їх напризволяще і вразливими для тих же римлян та готів, які обов'язково скористалися б нагодою звільнитися від гунської залежности. Отже, центр держави гунів не міг бути в Угорщині, а десь значно східніше, тобто на теренах Руси-України, недоступної для римлян. Згадаймо події на 5 століть пізніше, коли Святослав Завойовник пішов шукати щастя в Болгарії, залишивши Київ напризволяще. Цим негайно скористалися печеніги, а Святослав врешті-решт втратив і Болгарію, і власну голову.

Степи пустельними можуть здаватися для жителів лісів та лісостепу, навіть якщо там є кочівники, щільність яких невелика і які до того ж при наближенні війська слов'ян, безумовно, розбіглися. Аби похід здійснювали кочівники, то розповідь вони одразу починали б з озера. Окрім того, навряд чи вони переправлялись би через озеро, вони б його обійшли. Нарешті, і озеро, і гори (Кавказ) для них не були б невідомими ("якісь"), вони б їх назвали, а римляни їх знали, тому і запам'ятали б. Адже природні утворення, такі, як великі ріки, озера та гори обмежували або розділяли між племенами кочові угіддя, тому кочівники їх добре знали.

Таким чином, під проводом Васиха та Курсиха у Персію ходило військо слов'ян, їхня дорога починалась десь від Дніпра, через степи до Азовського моря, далі через Північно-Кавказькі степи, потім через Кавказ по Дар'яльській ущелині.

83Це явище спостерігається в нафтоносних районах, в даному випадку на Апшеронському півострові поблизу Баку, і вказує на те, що зворотня дорога слов'ян пролягала в обхід Кавказу зі сходу.

Нарешті, які факти з розповіді Ромула свідчать про те, що в Персію ходило саме військо гунів-кочівників? Жодного натяку. Але все вказує на те, що це було кінне військо антів-слов'ян, див. попереднє зауваження. Не виключено, що вони залучили до себе якісь підлеглі їм загони степовиків, хоча б в якости провідників.

84Ця фраза свідчить, що "гуни" є спадкоємцями справжніх скитів та сарматів, тобто жили на цих землях дуже давно, тому не можуть бути тюрками, а тим більше монголами. Скити та сармати мали одну мову й, очевидно, однакову систему вірувань, яка через слов'янізованих у ІІ-IV ст. скито-сарматів частково перейшла до слов'ян. Для тюрків-зайд, які прибули б з глибин Азії на наші землі, ні Орей, ні його меч не могли бути священими, у них були свої боги й свої поняття святости.

85Ном — консул 445 р., коміт та тадізіег огПсіошт, користувався великим впливом при дворі Феодосія II, був другом Хрисафія й насправді був посланий до Аттила разом з Анатолієм, імовірно, 449 р., — зауважує В.Латишев.

86Портрет Аттила приводить Йордан [3,183]. Він жив на сто років пізніше і, звичайно, користувався описом Пріска, сучасника та очевидця тих подій, це відчувається навіть в деяких його фразах. Звичайно, до повідомлення Йордана треба підходити з певними застереженнями, бо він упереджено ставився до "гунів" та їхніх ватажків, але іншого ми не маємо: "Він був мужем, народженим для струсу народів, жахом всіх країн, який, невідомо за яким жеребом, наводив на все тремтіння, широко відомий скрізь страшним про нього уявленням. Він був.гордовитий ходою, кидав погляди туди та сюди і самим рухом тіла виявляв високо піднесену свою могутність. Любитель війни, він сам в битві був стриманий, дуже сильний розсудливістю, доступний проханням, ласкавий і прихильний до тих, кому довіряв. Він був малий зростом, з широкими грудьми, з великою головою і маленькими очима, з рідкою бородою, волосся із сивиною, кирпатий, з бридким кольором [шкіри], як і вся його порода".

Цікаво порівняти опис Аттила, який дали Пріск та Йордан, з описом поведінки та зовнішнього вигляду нашого Великого Князя Святослава Завойовника. У М.Грушевського читаємо: "Це чистий запорожець на київськім столі, і він прегарно охарактеризований з цього боку в класичнім тенеті нашого літопису: "Коли князь Святослав виріс і став чоловіком, почав збирати багато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як пард і багато воював, не возив за собою возів, ні казанів, не варив м'яса, але нарізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи воловину, пік на вуглях й так їв [а в декого могло створитися враження, що їв сире м'ясо — А.К.]; не мав і шатра, а підстилав на спання конячу опону, а в голові — сідло, і такі ж були його вояки. А як ішов на котрий край, сповіщав наперед: "іду на вас!"..." З цією артистичною "характеристикою"... узгоджується в повній мірі й те, що оповідає про Святослава історик його війни з греками Лев Диякон: на з'їзді з імператором Святослав імпонує грекам незвичайною простотою свого вбрання й поводження..." [19, с.458].

"По закінченні умови Святослав захотів побачитися з імператором. Цимісхій прибув на Дунай з великим відділом кіноти в багатій, позолоченій зброї; Святослав же приплив на човні, гребучи разом з Іншими й нічим не визначався з поміж них, окрім чистоти свого полотняного одягу; одинокою окрасою у нього була сережка в усі. Про його вигляд, як його описує Лев, ми вже говорили: був він середнього зросту, кремезний і сильний, мав короткий ніс, сині очі, довгі вуса й чуб на голові, "що означало значний рід". Сидячи на лавці свого човна, він поговорив трохи з імператором і від'їхав" [19, с.475].

Як бачимо, в характеристиці обох наших Великих Князів багато спільних рис у зовнішньому вигляді та поведінці, але Аттило був розважливішим, послідовнішим й ґрунтовнішим у своїх діях, повністю підкорив тюрок-кочівників й цим, на відміну від Святослава, надійно забезпечив собі тил у походах на римлян.

87Пріск дав прекрасний, класичний опис русько-князівського пиру зі співцями та скоморохами, який чи й знайдеш в іншій нашій літературі. Опис настільки яскравий та докладний, що без будь-яких змін може бути використаний для вивчення життя та побуту князів учнями та студентами, а також як сценарій для кіно про князівську добу.

88Афінаїда (Євдокія)—дружина Феодосія II. Вбивство Саторніла, ймовірно, відноситься до 444 р. Як бачимо, від самодурства імператора, і навіть його дружини, не міг бути захищений навіть багатий і знатний чоловік. Під яким тоді захистом законів могли знаходитись бідні або не родовиті громадяни, про що говорив Пріск нашому Греку? В той час у наших предків не було писаних законів, але було звичаєве право, яке захищало членів роду та племені надійніше, ніж хвалені римські закони.

89Ісаври — дике розбійницьке плем'я, що жило на південних відрогах малоазійського Тавра. Часто нападали на Римську імперію. Ісаври приймалися на службу візантійським урядом як найманці, часто були охоронцями.

Зінон-ісавр, його ісаврське ім'я Тарасікодісса. Був одружений з Аріадною, старшою донькою імператора Левка І. 474 р. став імператором після смерти свого сина Левка II, який ще дитиною був проголошений імператором під тиском Левка І, що не любив свого зятя. 475 р. Зінон разом з дружиною змушений був втекти в Ісаврію внаслідок змови проти нього його тещі Веріни та її брата Василиска. 476 року йому вдалося повернути престол, на якому він знаходився до 491 р.

90Латиняни та греки міряють своїми мірками, все зводять до грошей, поняття чести ("цезарю непристойно брехати") на цій стадії розвитку римсько-візантійського суспільства для них вже в минулому. Заява, що Констанцій обіцяв Аттилу гроші, є вигадкою Пріска, бо навіть аби той і обіцяв був гроші, то не розпатякував би про це. Аттило не був настільки бідний, щоб брати хабарі від своїх підлеглих, треба пригадати також його скромність та невибагливість в одязі та їжі. Він міг сприяти Констанцію і від широти душі. Окрім того, Аттило, як державний муж, був зацікавлений, щоб його підлеглі ріднилися із знатними та впливовими римлянами, це зміцнювало зв'язки Скіфії з Римською імперією, яка була ще досить сильною. Аттило видається мудрішим і морально вищим за римського імператора.

91Як бачимо, "управитель поселень", і далі "села", а не кочових орд. Скіфи, як свідчить вся розповідь Пріска — виключно осілий землеробський народ. Характерно, що в оточені Аттила Пріск не назвав жодного ватажка кочового племені чи орди. Найпростіше пояснення — їх там не було, що не дивно: Аттила оточували свої люди, а ординці були непокірними васалами, їм і довіряти не можна було.

92Аспар Флавій — алан або слов'янин, родич Плінти, головнокомандуючий візантійською армією 431-471 рр., консул 434 р., опирався головним чином на військову старшину та вояків варварського походження. Мав величезний вплив при константинопольському дворі. За його сприяння були обрані імператорами Маркіан (450-457 рр.) та Левко І (457-474 рр.). Обидва вони починали службу в армії рядовими вояками під керівництвом Аспара та його сина Ардавура. Сам Аспар не міг претендувати на імператорську корону, бо дотримувався аріанської віри і не хотів від неї відмовлятися. Аспар та Ардавур були страчені 471 р. імператором Левком І.

93 Ще раз (в котре вже!) виявляється благородство Аттила. Аби він був тюрком або монголом, то за вчинком Вігіли нагайно настала б жорстока розплата не лише з ним, але й з його сином, а можливо й з усіма, хто прибув з Вігілою. У той час ні римські імператори, ні інші європейські "рекси" не були гуманнішими за кочовиків. Натомість Вігіла відбувся лише переляком та викупом, немов би він був простим полоненим. Аттило цінував людське життя, не в приклад "благородним" римлянам. Ні тодішні, ні сучасні європейці цього збагнути не можуть, це поза межами їхнього розуміння, тому Аттило та його народ для них якщо й не інопланетяни, то принаймі й не європейці.

94Отже, Скіфія починалася за Істром і за Дреконом. Істром називалася нижня течія Дунаю, а Дрекон, як установив Гр.Василенко — це сучасний Арджеш. Ніколи Скіфією тодішні письменники не називали Паннонію або терени сучасної східної Угорщини. Скіфські землі — це терени від Істра (Пріск уточнює — від Дрекона-Арджеша) на схід та північний схід аж до Волги та Північного Кавказу.

Давні автори одну й ту ж річку, Дунай, називали або Данувій, або Істр. Після У-УІ ст. це були дві назви однієї річки, але до того найчастіше кожна з назв відносилась до Дунаю в певному місці: Істр — назва в нижній течії, Данувій т— у середній та верхній. Те місце, звідки Дунай називали Істром, досить умовне, але все ж таки варто внести певну ясність. Це має пряме відношення до нашої теми, бо Скіфія починалася "за Істром". Питання грунтовно вивчила О.Скржинська [3, с.191-193], висновками з її роботи я й скористуюсь.

"В уявлені Йордана Дунай називався Істром, починаючи приблизно з території, де в нього зліва впадає Тиса, а справа — Сава". Але в такому разі правобережжя Тиси не відноситься до земель Скіфії, бо це було б "за Данувієм", отже йдучи "у Скіфію", посольство не могло переходити Тису, а тоді вона не є у переліку трьох великих річок, що їх згадують Пріск та Йордан. Йордан жив в середині VI ст., а інші, давніші, автори назву Істр відносять до Дунаю значно нижче по течії. Послухаємо О.Скржинську далі:

"Про дві назви Дунаю в застосуванні до верхньої та нижньої течії писали всі найвідоміші географи античности. У Страбона... грунтовно повідомляється, що "частина річки, яка знаходиться вгорі, від джерел до порогів, називали Данувієм". Під порогами чи водоспадами, "катарактами", найімовірніше мали на увазі тіснини Трансільванських Альп, що підступали до русла Дунаю, в яких річка звужена горами, проходить спочатку так звані "Клісури" (запирання, замикання), а потім "Залізні ворота" поблизу міста Турну — Северина [у сучасній південно-західній Румунії—А.К.]. Ширина Дунаю в Клісурах зменшується до 112 м. Тут був свого роду перерив річки; на правому березі була вирубана в скелі римська дорога часів дакійського походу імператора Траяна в 103 р. після Р.Х. Страбон пише, що до Клісур та Залізних воріт Дунай називався Данувієм, — так називали його даки. "Частина ж річки, що знаходилася нижче за течією, до Понта включно, у гетів називається Істром". При цьому, зауважує Страбон, "даки одномовні з гетами""...

За Птолемеєм, Істр починається біля міста Аксіуполя, на правому березі нижнього Дунаю, там, де річка повертає різко на північ, відділяючи Добруджу із західного боку".

Підсумовуючи сказане, можемо зробити такий, не категоричний, але найімовірніший висновок — Істром місцеві гето-дакійські племена називали Дунай нижче від природнього рубежу — Залізних воріт, а Данувієм — вище від них. Від гето-дакійців ці назви перейшли до греків та римлян. Західна Скитія у вужчому значенні, тобто там, де могли випасати свої отари кочовики (скити, сармати, алани) знаходилась в придунайській долині, з півдня обмежувалась Істром, а з півночі — Південними Карпатами. В ширшому значенні Скитія - все, що на схід від умовної лінії "Залізні ворота — північ". Остання межа могла переноситись на захід до Тиси, але не далі. Центром Великої Скіфії була Русь-Україна. Десь тут, на правобережжі Дніпра, не доступна ні для римлян, ні для германців, знаходилась столиця Князя Аттила.

95До речі, у нас і зараз так принято, щоб керівник певної місцености зустрічав дорогих гостей на її межі. Як бачимо, Пріск засвідчив і цю нашу традицію, що веде в глибину тисячоліть. В протилежному разі поведінку могутнього Аттила (тобто, зустріч посольства на границі) важко було б зрозуміти.

96Пріск пише про погордливість Аттила під час зустрічі, але з подальшого опису випливає, що він, як великий державний муж, лише грав роль. Аттило мав очевидну військову перевагу над римлянами, і його ставлення до них під час посольства Анатолія та Нома було обумовлено, звичайно, не подарунками та улесливими словами, а благородством та великодушністю, яка притаманна українській душі. Після спроби замаху римлян на нього він не відповів жорстокою помстою, як було принято в ті часи, а великодушно простив злочинців і зробив суттєві кроки до примирення при умові, звичайно, дотримання договорів. При розв'язанні спірних питань він надавав безумовну перевагу дипломатичним крокам, а не силі зброї. У нього є чому повчитися і сучасним "миротворцям" та "борцям з терористами". Йому було зовсім не обов'язково відпускати римських полонених без викупу й не вимагати повернення своїх втікачів. Він це зробив, і тим самим довів нащадкам, що морально і культурно був значно вищий за продавжних, пожадливих та підступних римських імператорів.

97Звірячі хутра" — це, безумовно, одяг із "шкірок лісових мишей" А.Марцеліна [див. 1,31.2.5]. "Царські скіфи" — керівна верхівка слов'ян, племінна знать, князі та бояри.

98Авсоріани або авсії жили біля озера Трітоніди (сучасного Лудеахського) в південній частині Туніського володіння, — зауваження Г. Дестуніса.

99Цей уривок з роботи Йордана [3, 178; 179], і в якійсь мірі є повторенням того, що в оригіналі у Пріска (див. 9.29,38). Але є і деякі відмінности. У ГДестуніса він зовсім відсутній, а В.Латишев розташував його раніше. Вважаю за доцільне як цей, так і наступний уривок розташувати саме після закінчення опису всіх дипломатичних переговорів між слов'янами та римлянами.

100Порівняйте назви та порядок річок в Йордана та Пріска (див.9.29). Назви двох перших річок Йордан змінив (Тігас — Тісія), наблизивши першу до Тиси. Не знаючи, з якою річкою ототожнити Дрікку, записав її останньою, змінивши таким чином, і напрямок руху посольства.

101Відікула — у перевиданні роботи Йордана "Getica" О.Скржинською написано Відігойа, тобто від часу В.Латишева до часу О.Скржинської (приблизно 80 років). Латишев та Скржинська користувалися різними виданнями для перекладу, тому тут може бути якась нечіткість та непорозуміння з написанням букв, проте не виключено, це пов'язано з тим, що Відікула звучить не по готському, а по слов'янському (це ж наш пізніший Вакула!), чого дослідники ніяк не могли допустити, тому й літери замінили.

1023 усього оповідання Пріска не випливає, що Аттила був бундючний. А слова "з властивою бундючністю" свідчать про неприхильне ставлення до нього Пріска, а швидше всього його переписувача Йордана.

103У цьому місці В.Латишев робить таке зауваження: "культ меча у скіфів в подробицях описаний у Геродота, IV, 62". Але ж бо Геродот писав про іраномовних скитів, які ніякого відношення до азійських тюрків чи монголів, як представляють гунів Пріска наші "гунологи", не мають, нізвідки не прийшли і були на землі Руси-України до описуваних Пріском подій понад 1000 років. Зацікавленість Аттила мечем Орея також свідчить про те, що в генезі слов'ян скити відігравали значну роль, якщо їхні легенди та культ меча стали такими близькими для антського вождя. Див. також коментар ч.84.

Ось що повідомляє Геродот про культ меча у скитів. Назвавши скитських богів, далі він пише: "їм не мають звичаю ставити зображень, жертовників чи святилищ, окрім одного Орея: йому ставлять... Орею ж жертвують так. В кожній скитській области будують коло житла старшини святилища Орею. Стягують в'язанки хмизу на купу довжиною та шириною біля трьох стадій, висотою трохи меншу. [Стадія — міра довжини, приблизно 180 м]. Згори роблять чотирикутну площу. Три сторони її стрімкі, а четверта похила. Щороку довозять до тієї купи по сто п'ятдесят возів хмизу, бо вона через дощі осідає. На кожній такій купі застромлюють старий залізний меч — це і є зображення Орея. Цьому мечеві щороку приносять жертви з худоби й коней, і в більшій кількости, ніж іншим богам. З воєнних бранців, узятих живцем, з кожної сотні жертвують одного, але не тим способом, що й худобу, а іншим. Вони покроплюють їм голови вином і заколюють людей над посудиною. Потім виносять [посудину] на ту купу хмизу й випливають кров на меч. Отже, це виносять на гору, а внизу біля святилища роблять таке. Відрубують кожному забитому праве рам'я з рукою й кидають у повітря. Після закінчення обряду йдуть геть; рука ж лежить там, де впала, а осібно померлий".

А ось що подає Галина Лозко про Бога Арея - Орея та його культ: "Існує припущення, що кожна волость скіфської землі приносила в святилище свої мечі для освячення. Геродот описав це святилище досить примітивно, археологічні дослідження нині дають значно величнішу картину цього культу. Міфологема чарівного меча, який поборює всіх ворогів, існувала на Слов'янщині кілька тисячоліть, а відгомін її доси живий в народних казках, легендах та билинах. Сюжет пошуку непереможного меча використав Іван Білик у своєму романі "Мея Арея". Щодо походження імені цього Бога, то мовознавці його просто зігнорували: у словниках української мови нема ніяких згадок цього слова. Однак, в народній Зодії (яка, вірогідно, має свої витоки з язичницьких "Звіздочотів") збереглась назва сузір'я Арес (за часом близьке до Овна), в якому Сонце перебуває 18 квітня-14 травня. Ареєм також в народі називається планета Марс, день якої—вівторок. Виходячи з цього, можемо припустити, що в основі імені Арей — корінь Ар-, Яр- або Ор-, що цілком узгоджується зі слов'янською мовною і міфологічною системою. У скіфській мові до нього близьке слово аріма - один" [10, с.21,22].