Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть.Походження та дії гунів.

А тепер наведу джерела, що свідчать про місцеве походження гунів. Вперше в Європі про народ, що має схожу з ними назву, повідомив поет Діонісій Перієгет, який жив за часів римського імператора Адріана (117-138 рр.) і склав "Землеопис" у віршованій формі [4, с.351]. Називав він їх не гунами, а уннами. Проаналізувавши повідомлення Діонісія та його попередників про місцезнаходження племен, І.Засєцька прийшла до такого висновку: "Імовірно уннів можна локалізувати в районі між річками Кумою та Тереком (західне узбережжя Каспійського моря — А.К.). Друге питання, чи можна ототожнювати уннів Діонісія з гунами, що з'явилися у Східній Європі в останній чверті IV ст.? Дати визначену відповідь на це питання вельми складно" [4, с.355].

Прикитайські сюнну могли потрапити в басейн річок Куми та Терека не раніше 158 р. Гумільову дуже хотілося, щоб сюнну та унни були споріднені, тому він "Землеопис" Діонісія датує "близько 160 р." [3,с.265]. Ця дата висмоктана з пальця, бо невідомо, щоб Діонісій дожив до того часу.

В другому столітті після Р.Х. жив видатний астроном, математик та географ, грек з Олександрії (Єгипет) Клавдій Птолемей. Точні дати його життя невідомі, але установлено, що час його наукової діяльности припадає на епоху династії римських імператорів Антонінів (96-192 рр.). Праця Птолемея була останнім словом античної науки з географії й на багато століть залишалась її вершиною. Вона була підсумком робіт більш ранніх вчених: Дікеарха, Ератосфена, Посідонія, Марина Тірського, праці яких до нашого часу або не дійшли, або дійшли в жалюгідних уривках, в той час як робота Птолемея збереглася повністю. У "Географії" Птолемей згадує про хунів, розташовуючи їх на північ від Чорного моря і на лівобережжі Дніпра, приблизно на теренах сучасних Чернігівської, Київської, Сумської та Полтавської областей. Карта Птолемея відтворена в роботі [7] між стор.256 та 257.

М.Артамонов (та й не лише він один) пише, що "якщо ця локалізація гунів (Птолемея) не є наслідком невірних повідомлень та плутанини, ...то треба допустити, що вже в II ст. окремі їхні загони проникали далеко на захід, впритул до Дніпра. Одначе, основна маса гунів в цей час залишалася ще в Приураллі, і про них нічого не було відомо ще біля 200 р. [9, с.65,66]. Артамонов розуміє, що в місці локалізації хунів Птолемея жили все ж таки слов'яни або, принаймі, осілі скито-сармати, а тому говорить про "окремі загони". Заява неспростовна, бо довести відсутність будь-яких загонів будь-де 1,5 тисячі років тому, які не залишили ніяких слідів, неможливо. З такою ж переконливістю можна говорити, що там висаджувались кочові інопланетяни, які, на жаль, нічого після себе не залишили.

Але ми можемо заперечити такими аргументами: а) Птолемей писав про народи, що заселяють Європу, а не про "окремі загони"; б) про перебування сюнну не лише в Придніпров'ї, але навіть в Приураллі ні у той час (ІІ-ІУ ст.), ні взагалі будь-коли немає ніяких письмових повідомлень та археологічного матеріалу, не зважаючи на великі зусилля дослідників. Для порівняння: готи знаходились на теренах Руси-України лише 150 років, але залишили досить багато археологічних слідів.

Дивно, як поважні вчені, якими безумовно були і Артамонов, і Гумільов, можуть серйозно говорити про ніщо, про те, що не має ніяких підтверджень.

Навіть унни, про яких говорив Діонісій Перієгет, та хуни Птолемея були зовсім різними народами, бо одні розташовані біля узбережжя Каспію, а другі — біля Борисфена, на відстані понад 1,5 тисячі кілометрів один від одного. Діонісій та Птолемей знали різницю між Борисфеном та Каспієм не гірше, ніж сучасні "гунологи". Та й сама карта Птолемея, складена ним в середині II століття, описує розміщення народів не на час її створення, а, принаймі, на сто років раніше. Про це свідчать хоч би ось такі факти.

В 30-40-х роках І століття аланське плем'я язигів відкочувало від Приазов'я далеко на захід, в рівнини між Тисою та Дунаєм, їхній перехід добре засвідчений, бо.,вони пройшли через землі даків, сильно ослабивши цього одвічного ворога Риму. Птолемей знає про це, але таким чином, немов би язиги щойно перекочували, тому називає їх язигами-переселенцями, а також вважає, що частина язигів залишилась в Приазов'ї. Насправді ніяких язигів біля Меотіди давно вже не було. Далеко на захід відкочувало і плем'я роксоланів, яких Птолемей розташовує ще східніше від вже неіснуючих східних язигів. Воно й не дивно, адже карта Птолемея була переробкою твору його попередника Марина Тірського, для якого язиги, очевидно, щойно переселилися на захід.

Алани (язиги, роксолани) кочували в безпосередній близькости від кордонів Римської імперії, і Птолемей знав про їхнє місцезнаходження на час сто років тому. Зрозуміло, що його уявлення про народи, які були ще далі від римлян, за аланами, могли бути лише сторічної або й більшої давнини. Отже, ті хуни, яких він розмістив на лівому березі середньої течії Дніпра, ніяк не могли бути уламком тих сюнну, що були розгромлені китайцями та сяньбійцями аж 155 р., навіть аби ті сюнни справді втекли на захід, як того дуже хочуть гунологи-фантасти.

Самі "гунологи" пишуть, що сюнну немов би підкралися до Європи тихо та непомітно, так що понад 200 років про них ніхто нічого не знав. Як же тоді про них могли знати Діонісій та Птолемей, коли частина з них, недобита сяньбійцями, немов би прилемала до Європи?

Приймаючи все це до уваги, приходимо до висновку, що якунни Діонісія, так і хуни Птолемея лише за назвою випадково співпали з близькою їм назвою прикитайських "сюнну", які швидше всього навіть до Уралу ніколи не доходили.

Приводячи свідчення іншого географа, Ю.Кулаковський пише: "У географа більш пізнього часу, Маркіана Гераклійського (біля 400 р. нашої доби), який в цілому дотримувався даних Птолемея, аланам відведені широкі простори в Європейській Сарматії до гирла Борисфена (Дніпра), землі ж по Борисфену "за аланами" зайняті "європейськими хунами"" [7, с.263]. Фактично це означає: коли хуни вже потрясали Римську імперію, Маркіан Гераклійський не сумнівався, що вони є вихідцями з Придніпров'я. Називаючи їх європейськими, він розрізняв їх від азійських, які могли бути уннами Діонісія, бо у той час на схід від Дону була Азія.

Нарешті, повернемось до нашого Амміана. Хоч його вченість з географії була сумнівною, що відзначив Кулаковський, все ж таки не будемо скидати з рахунку і його повідомлення про місцезнаходження гунів, яких він розташував "за Меотійським болотом в бік Льодовитого океану" (2.1), тобто, на північ від Азовського моря. Якими б примітивними не були знання з географії тодішніх ерудитів, але схід від півночі вони розрізняли. Отже, гунів, тобто, племена, що громили аланів та готів, треба шукати не на сході (в Азії), а в Європі, на північ від аланів.

Цікаву легенду про походження гунів приводить Йордан, що жив у VI ст., вже після того, як гуни відгреміли у Європі:

"Король готів Філім,ер, син великого Гадаріха, після виходу з острова Скандзи (Скандинавії), п'ятим по порядку тримав владу над гетами (треба готами — А.К.) і, як ми сказали вище, вступив-у скіфські землі. Він виявив серед свого племені декілька жінок-чаклунок, яких він сам на рідній мові називав галіуруннами. Вважаючи їх підозрілими, він прогнав їх далеко від свого війська, змусив тікати, і їм нічого не залишилось, як блукати в пустелі. Коли їх, бродячих по безплідних пустелях, побачили нечисті духи, то в їхніх обіймах зійшлися і змішалися з ними, внаслідок чого і створили те люте плем'я, що жило спочатку серед боліт, — малоросле, бридке і сухопаре, яких можна вважати як деякий вид людей лише тому, що проявляло подобу людської мови. Ось ці то гуни, створені від такого коріння, і підступили до кордонів готів" [8.122].

Йордан був людиною свого часу, що жила в уявному оточенні відьом, чаклунів, нечистих сил та духів, тому його фантастичне оповідання про походження гунів можна було б зігнорувати. Але поспішати робити це не варто, бо і з такого повідомлення можна зробити цікаві висновки: гуни були якимись далекими родичами готів, бо ті й другі мали спільних предків; спочатку гуни жили серед боліт, отже, не в степу, а в лісі або в лісостепу; місцезнаходження їх від готів, як на наш час, могло бути не таким вже й значним, бо у той час відстань у 200-300 км, особливо в лісах при тодішньому бездоріжжі, підпадала вже під визначенне "далеко від війська".

Проведіть лінію від південно-західної Волині до гирла Дніпра — умовна дорога походу готів у Скіфії. Посередині від неї за 250 км на північний схід ви потрапите до хунів Птолемея.

З короткої характеристики гунів Йорданом (плем'я люте, малоросле, бридке, сухопаре,...) також випливає, що він був людиною упередженою, тому до всього йото твору в цілому треба ставитись критично, особливо до тих місць, де він описує гунів, що завдали чималих прикростей готам, яких він звеличує, та римлянам, якими захоплюється.

Йордана, симпатика готів та продукта римського виховання, можна зрозуміти, як і Амміана та інших римсько-візантійських письменників тієї доби. Багато століть "культурний" та "цивілізований" Рим тероризував, грабував та наводив жах на сусідні народи. Це подобалось, викликало самоповагу, самозвеличення та самозакохання. І тут з'являється інший народ, зневажені ними варвари, які показують, що насправді немає нічого вічного, а на силу завжди знайдеться більша сила — і довелося морально здеградованому і розтлінному Риму, якому доси всі кланялись, визнати своє безсилля й вклонитися самому. Є від чого прийти у відчай, а в руйнуванні "вічного" та усталеного порядку побачити дії злих духів та нечистої сили, а хіба з ними може бути що-небудь симпатичне?

Нарешті, назва чаклунок "галіурунни" в скороченому звучанні може трансформуватися у "гунни", так само як "Тьмутаракань" перетворилася в "Тамань".

Зовсім несподівано оповідання Йордана про походження гунів трактують казкарі-гунологи: "Л.Н.Гумільов вважає, що в основі приведеної у Йордана легенди про походження гунів внаслідок поєднання нечистих духів з відьмами, що блукали в пустелі, лежить факт зміщення прийшлих хуннів з уграми (десь в Приураллі, за 2,5 тисячі кілометрів від Дніпра — А.К.). Дійсно, втікачі, що по дорозі розгубили (!) обози та сім'ї, на новому місці проживання не могли обійтись без змішення з місцевим населенням, внаслідок чого у нового народу угорський фізичний тип взяв гору над монгольським. Західні гуни втратили багато з культурних ознак своїх предків і засвоїли місцеву, поширену серед угрів, сарматську культуру" [9, с.66].

Воістину, в огороді бузина, а в Києві дядько. Чи не вважають в такому разі наші вчені гунологи ватажка готів Філімера за китайського імператора, який прогнав від своїх кордонів відьом (вибачте, хуннів), або за ватажка сяньбійців, які завдали такої поразки хунну, що вони без оглядки, не злазячи з коней, тікали п'ять тисяч кілометрів, розгубивши по дорозі обози та сім'ї? Це не жарт. Так пише Гумільов [3, с.262]. Або ось такий художній перл: "Хунни, що врятувалися від стріл та мечей сяньбійців, залишились майже без жінок. Адже лише деяка хунка могла витримати тисячу днів (!) в сідлі без відпочинку" [3,с.266]. Щоб таке написати, треба або добре хильнути, або щоб від великого розуму запаморочилось в голові.

Але від теми "вчені жартують" повернемось до історії.

Можна безкінечно дивуватися послідовности "гунологів", які вперто намагаються вивести тюрків-кочівників з Приуралля, хоч вони значний час (2 - 5 ст.). були на Північному Кавказі, і це засвідчено різними джерелами. Окрім вже згадуваних уннів Діонісія Перієгета, "із сасанідського напису 293 р. із Пайкулі ми узнаємо про тюрського кагана на Кавказі..., а в складі армії Аршака II (345-368) у боротьбі з персами брали участь алани та гуни... Щоправда, залишається відкритим питання про те, йде тут мова про власне гунів, чи так званих "білих гунів", етнічна належність яких, так само як і відношення до історичних гунів, ще зовсім не зрозумілі; у Ієшу Стіліта ми читаємо: "Хіоніти — це унну", а в житії Петра Івера: "Він взяв з собою білих гуннів, що були сусідами іверів (грузинів)" [5, с.95,96]. Один з північнокавказьких народів давні автори називали "хонами". Деякі із сучасних істориків вважають, що "хони" — то не "унни", інші, зокрема й Артамонов, [9, с.78] доводять, що то таки гуни. Тоді виникає питання, де ж були гуни — в Приураллі, чи в передгір'ях Кавказу?

Що б то не було, але тюрки-кочовики в ІІ-ІУ ст. таки були на Північному Кавказі. Це засвідчено різними джерелами, і хоча чисельність їх не могла бути значною, бо вони займали невеликі терени, але вони зіграли певну роль в так званих "гунських війнах". Та саме цих реальних тюрків "гунологи" в рахунок не беруть. І даремно.

Треба зазначити, що для тогочасних письменників назва "гуни" часто була збірною, так само як "варвари", "германці" або "скіфи". Під "варварами" вони розуміли.всіх, за винятком греків та римлян: скіфів, сарматів, даків, слов'ян, германців, персів, готів тощо. Коли на Римську імперію нападав якийсь народ чи народи, то на запитання "хто напав?" відповідаючий, що не знав конкретно про етнічний склад "варварів", або хотів сказати коротко, відповідав: "варвари", або "скіфи", або "германці", або "гуни". Часто і в цьому була певна конкретика, бо "германці" здебільшого йшли з півночі, а "скіфи" та "гуни" — зі сходу. Пізніше, після тіснішої взаємодії та кращого ознайомлення з усіма цими "варварами", римляни почали виокремлювати окремі народи і навіть племена. Тепер вже говорили не просто "германці", а "франки", "лангобарди", "вандали", "алемани", "готи" (вестготи, остготи, гепіди) тощо.

Коли в русько-українських степах ніяких скіфів вже не було, греки та латиняни скіфами називали аланів, готів, гунів. Ще пізніше з"гунів" виокремлюються анти та склавіни, а потім і рештки "гунів" представлені конкретними, швидше всього, тюркськими племенами: акзцири, болгари, утігури, кутрігури тощо.-В історії, як і в будь якій науці, рух іде від загального до конкретного.

Ось кілька прикладів на підтвердження викладених вище міркувань з повідомлень тогочасних письменників.

"Для гуннів, хунну китайських джерел, у повній мірі справедливе відзначене вище явище, строкатий етнічний склад тих орд, які рухались під цією спільною назвою" [10, с.34]. Грецький письменник V ст. Зосіма гунів Амміана називав "царськими скіфами", про яких говорив ще Геродот [10, с.39]. Скіфами він називав також готів т,а аланів. Скіфами гунів називав Пріск Панійський.

Часто гунами називали хіонітів. З хіонітами безпосередньо стикався Амміан Марцелін під час облоги та взяття персами міста Аміди [1, 19], звідки він лише випадково втік. Амміан не говорить, що хіоніти були гунами, яких він так яскраво описує в книзі 31. Він згадує двох хіонітів, їхнього царя Грумбата та його сина, ' і навіть з деякою симпатією: "Поруч з ним (перським царем — А.К.) з лівого боку їхав Грумбат, новий цар хіонітів, людина середніх років, вже покритий зморшками, управитель видатного розуму, прославлений великою кількістю перемог" [1, 18.6.22]. "І ось, як тільки розвиднилось, цар хіонітів Грумбат, що взяв на себе проведення переговорів, сміливо наблизився до стін, оточений добірним загоном охоронців. Коли досвідчений наводчик одного знаряддя помітив, що він знаходиться у колі його обстрілу, то натягнув свою баллісту і пробив пострілом панцир та груди юному сину Грумбата, що знаходився поруч з батьком. Високим зростом та красою цей юнак переважав своїх ровесників" [1,19.1.7]. Порівняйте це з описом гунів Амміаном в 31 книзі, і ви пересвідчитесь, що це зовсім різні "гуни".

А ось що пише Прокопій Кесарійський: "Ефталіти є гунським плем'ям і називаються гунами, але вони не змішуються і не спілкуються з тими гунами, про яких ми знаємо, бо не межують з ними і не розташовані біля них, але вони є сусідами персів в.їхніх північних кордонах, там, де на самому краю Персії є місто під назвою Горго... Вони не кочівники, як інші гунські племена, але здавна живуть осіло на плодючій землі... Серед гунів вони одні світлошкірі й не бридкі на вигляд. І спосіб життя у них не схожий на скотський, як у тих. Ними управляє один цар, і мають вони засновані на законі державний устрій, живучи один з одним та з сусідами чесно і справедливо, нітрохи не гірше за римлян чи персів" [11,3.1-5]. Отже, згідно Прокопію, гунами називались різні народи, відокремлені один від одного і в часі, і у просторі.

У коментарі до цієї роботи Прокопія перекладач його твору А.Чекалова пише: "Самоназва ефталітів - хіон. Звідси їхня друга назва - хіоніти. Це народ індоєвропейського (іранського) походження, говорив одним з індоєвропейських (сакських) діалектів. Декілька хіонітських царів мали ім'я Ефтал, звідки і виникла назва ефталіти. Подібність звучання "хіон" та "гун" (власне, поп), очевидно, і пояснює той факт, що візантійські історики називають хіонітів (ефталітів) білими гунами" [11, с.378]. Як бачимо, подібність звучання вводила в оману не лише сучасних дослідників. Але тодішні письменники просто помилялися, сучасні ж часто це роблять зумисне, одні виходячи з расистських міркувань, інші — з бездумного наслідування: "німець каже — ви моголи!".

Таким чином, ім'я "гуни" було не етнічним, а збірним, надавалось різноплеменним та різномовним народам, що з певною метою об'єднувались у випадкові й недовготривалі утворення. Безумовно, у Європі під іменем гунів виступали і унни-тюрки, і хуни-слов'яни чи слов'яномовні племена. Мета дослідників полягає в тому, щоб у цьому гунському наброді відділити зерно від полови, виокремити роль окремих племен. Повідомлення тодішніх письменників, історичні факти, археологічний та лінгвістичний матеріал дають для цього достатньо підстав. Що ж стосується народу із самоназвою "гуни", то його, принаймі у Європі, ніколи не існувало.

Нарешті, про походження назви "гуни". Це має бути темою окремого дослідження, але деякі зауваження принагідне зробити і в цьому місці. Допустимо, що з-за Волги справді вдерлися кочові орди тюрків чи монголів. Чи називали вони себе гунами? Ні вони, ні будь-які інші кочовики гунами себе не називали, так їх називали китайці, але як про це узнали тодішні європейці?

На ці запитання можна дати однозначну відповідь: тодішні письменники називали гунами той народ, з яким під назвою "хуни" вони ознайомилилсь із добре відомої їм карти Птолемея. Отже, виникає питання, звідки цю назву взяв Птолемей чи можливо Марин Тірський, робота якого лягла в основу географії Птолемея. Відповідь на це дають вже дослідження істориків та етнографів новітньої доби, які досить аргументовано доводять, що наші гуни мають європейське походження. Стисло наведу їхні пояснення.

Вперше, здається, доводив місцеве походження гунів український етнограф та історик-славіст Юрій Гуца (1802-1839 рр.), що друкувався під псевдонімом Г.Венелін. Його ідеї підхопив і розвинув московський письменник Олександр Вельтман (1800-1870). Наведу деякі витяги з його роботи, що стосуються походження слова та народу гуни.

"Ми цілком зійшлись з його (Г.Венеліна) головним поглядом, що викриває укорінені хибні поняття про походження та значення в Історіїтакзваних Ниппі... Дивно вірити в існування Амазонок; але не можна ж і не вірити, знаючи, що Історія насичена метаморфозами... В алегоричних переказах-легендах часто ховається істина... Пан Венелін, який перший викрив спотворення переказів, сказав, що Аттила був царем Русів, а не Ноїн Калмицький... Не століття, і не перевороти в долі позбавили Русів пам'яти про славу минулу: вони самі стерли її, коли Християнська віра, запроваджена красним сонечком Руси, віднесла і земну славу до слави Єдиного. І ніде у вустах співців слави не замінювалась так добровільно витязька пісня ніснею духовною... Це є головною причиною, що з часів язичества Слов'ян та Русів збереглось лише те, що по відношенням, або випадково, увійшло у перекази сусідніх народів...

Всі ці Ниппі... зіпсували всю Готську справу: розв'язали руки Слов'янам, що були сковані Ерманаріком, і за звичаєм привидів зникли, надавши свою НипиІапсІ (землю Гунів — А.К.) з головним місто Нипидаго1, природнім і законним володарям — русам...

Назва народу Нипі, Нипе, Спипі походить від первісної назви К\л/апа, киепи, Сопае, Кипае, що змішувалась з Готським словом Копа, Кипа, Оиепа, К\л/апа, яке означає жінка, що й породило, як побачимо нижче, відомість про Гунських Амазонок, і притому принято в написанні, щоб запобігти змішенню в смислі назв" [12,5. с.3-10].

"Вони (якісь північні племена, Лангобарди чи Лугарі — А.К.), як ми бачили, прийшли до переправи через Дніпро. Але тут зупинили їх Амазонки. Легенді про Амазонок не вірить і сам Варнефрід (історик, що описував переселення північних племен в Україну — А.К.); але ж говорить, що він сам чув, немов би на краю Германії існує якась країна жінок.

Дійсно, за Готськими відомостями, існували Киепіапд та Копидаго1, тобто країна жінок та град (місто) жінок; але потім виявилось, що Готське тлумачення по смислу Копа, (ЗІІепа — жінка, не йде ні туди, ні Сюди, і що Киепіапсі та Копидагсі не означають країна та град жінок, а країна та град народу, названого Киепе, Спиепе, Кипае. Ця назва здалась і непристойною, і неправильною; треба було її замінити через Ниппі, Нипиіапо1, Нипидаго1, тим більше, що у Птолемея на вказаному Йорданом місці народ Гуннів живе на лівому березі Дніпра..." [12, с.87].

"П.Шафарик (1795-1861 рр.)... не коливається усвідомити Гунів Слов'янами: Гунами називають Слов'ян; в Германських народних легендах під іменем Нипі підрозуміваються Слов'яни; в північних квідах Гунські богатирі Ярослав та — Ярожир та інш. видають в собі Слов'ян" [11, с.96].

Цитати подібного роду можна було б значно примножити. Але, здається і цих достатньо, щоб без особливого напруження клітин головного мозку, прийти до простого висновку: гунами германські племена називали своїх південно-східних сусідів.

Можливо Вельтман понавигадував та щось перебрав? Але самі германські дослідники (Мюленгорф, Вреде) підтверджують, що імена, в яких є основа пип, таки були ще до появи гунів в германській та готській мовах (Нипітипо!, Нипііа та інші), але вважали, що [ці імена] не мають відношення до гунів, бо були ще до появи їх в Європі [24,с. 140]. Звичайно, якщо імена з основою гшп були в Європі ще до гунів, то причиною їх виникнення були не гуни, але імена з цією основою могли спричинити назву народу гуни, який завдав стільки клопотів германцям та готам. Тією ж наведеною цитатою германські гунологи-азіати хотіли сказати, що думка про європейське походження гунів та їхньої назви навіть не допускається, вона відкидається заздалегідь.

Нарешті, М.Грушевський [25] на стор.142 у 3-й примітці, посилаючись на германського дослідника Крека, пише, що "німецьке Нипеп=Гуни=велетні". Наші предки і справді були високими на зріст, дужими та красивими, що підтверджується повідомленнями тогочасних письменників. Та й зараз українці серед інших народів не пасуть задніх, достатньо подивитися на братів Кличків або згадати Івана Піддубного. Тогочасні германці не мали справи з народом, що жив в басейні Амуру, за 8 тис. км. від них, а от з нашими предками, своїми східними сусідами, вони здибалися частенько і на той час слов'яни внушали германцям повагу, бо були Нипеп-велетні.

Від германців назва "гуни" перейшла до латинян та греків, хоч останні і знати про народи "хіону" чи "хону", що воювали з персами та вірменами. Як за місцезнаходженням, так і способом життя та військовою тактикою це були лісостепові землеробські племена наших пращурів, пізніше відомих під назвою антів. У наш час місцеве походження гунів цілком аргументовано доводять Іван Білик [13] та Григорій Василенко [14].

Той факт, що гуни були місцевим осілим народом, випливає також з вірша Авзонія, написаного ним напередодні вступу у Консульство, тобто, 31 грудня 378 р. У вірші Авзоній змалював сучасний стан імперії, і там є такі, цілком тепер зрозумілі, рядки: "...де савромат приєднав до себе бродячі зграї хунів (спипі) і де гет нападає на Істр з союзними аланами..." [7, с.83,84]. Зверніть увагу, саме сармати (очевидно, сармати-язиги в Паннонії) приєднують до себе гунів, а не навпаки. Під "бродячими зграями хунів" Авзоній однозначно розуміє'хунів Птолемея (це видно навіть з латинського напису), тобто слов'янські ватаги, які не пропустили нагоди приєднатися до господарів-сарматів, щоб пограбувати римські провінції. Ю.Кулаковський перекладає "Спипі" як "гунни", але в латинській мові гунни пишуться "Ниппіз", інколи "Нипі". Невелика "описка" — і вже хуни-слов'яни Птолемея перетворюються на міфічні орди незрозумілих зайд-гуннів, які замість того, щоб громити сарматів, смиренно приєднуються до них.

З іншого боку, не могло бути, щоб в такій потужній боротьбі та русі народів кінця IV ст. незчисленні войовничі слов'яни та слов'янізовані племена були сторонніми спостергачами. Вони напевне брали участь, з цим погоджуються навіть "гунологи", але під якими іменами? Тогочасні автори, даючи перелік народів, пишуть "сармати, хуни", "гуни, алани", "алани, готи, гунни" тощо. А де ж слов'яни? Відповідь однозначна: вони, разом з уннами-тюрками, прикаспійськими кочовиками, ховаються під назвами "хунів" та "гуннів". При цьому унни-тюрки відігравали другорядну, допоміжну роль, інколи, зокрема, при нічному переході річки та несподіваному нападі на військовий табір Атанаріха (3.6), або в повідомленні Авзонія, їх зовсім не було, як і в наступному свідченні.

Є інші непрямі докази, що гуни, принаймі, певна їх частина, були не кочівниками, а осілим народом. Це випливає, зокрема, з панегірика Паката, який він виголосив перед імператором Феодосієм 391 р.: "Йшов під командою римських провідників і під римськими знаменами колишній ворог Риму і слідував за символами, проти яких він раніше стояв, і, ставши сам вояком, заполонив міста Паннонії, які раніше він руйнував ворожим спустошенням. Гот, гун, алан стали в лави війська, змінювались на варті, боялись бути невідповідними на службі" [7, с.89].

Навряд чи гунни -зайди та алани-кочівники, виховані так, як описав їх Амміан, для яких рідною домівкою був степ, які не терпіли над собою влади та боялися даху над головою, могли служити у римському війську зі строгою дисципліною. Ті гуни та алани, що були найняті римлянами — представники осілих або напівосілих племен, отже, не прийшлими Бог знає звідки, а місцевими. Швидше всього гуни, що служили у римському війську, були саме з числа тих "других гунів", які жили поруч з готами і яких вони також наймали для боротьби з аланами (3.3).

Як повідомляє Йордан та Марцеллін Коміт, канцелярій імператора Юстініана та автор "Історій" Візантії ([8, с.301]), римляни вигнали ґунів з Паннонії 427 р., після 50-річного перебування їх на цій землі. Отже, гуни оволоділи Паннонією 377 р. Очевидно, за військом потяглися слов'яни-колоністи. Через 15 років Паннонія була знову віддана "гунам", на цей раз як "подарунок" Аттилу.

На користь того, що гуни, — які громили готів, до яких посилали посольства римські імператори, жили в селах чи поселеннях, в мові яких виявлені українські слова, — були не кочівниками, а осілим місцевим народом, нашими предками праукраїнцями, свідчать розвиток ювелірного виробництва, а також деякі місця з робіт Йордана, а особливо Пріска Панійського, які проаналізуємо пізніше.

Як пише М.Брайчевський [15, с.216], до середини І тисячоліття нової доби стан ювелірного ремесла у наших предків мав досить скромний рівень. Лише близько 4-5 ст. (тобто, після переможних походів гунів на римлян та персів й збагачення військово-племіної знати) намічається більш широкий його розвиток, що приводить, особливо у Середній Наддніпрянщині, в VI ст. до утворення блискучого стилю так званого комплексу пальчатих фібул (защібок). Тобто, в той час, коли, згідно "вченню" гунологів про азійсько-кочове походження гунів, наші предки мусили були терпіти неволю, а з нею неодмінне зубожіння та занепад виробництва, особливо предметів розкоші, це ремесло раптом розквітає! Насправді його розвиток показує, що ніякого поневолення наших предків не було, що насправді в цей час вони збагачувались за рахунок пограбування сусідів, що до і навіть після розпаду величезної імперії Аттила в середині V ст. не лише князівсько-боярська знать, але й частина населення були досить заможніми й потребували предметів розкоші.

Праукраїнська держава антів

На самому початку 1-го тисячоліття після Р.Х. терени Південно-Східної Європи (приблизно межі сучасної Руси-України, Молдови, Південної Польщі та південь Білорусі) займали племена слов'ян, скито-сарматів та фракійців. На узбережжі Чорного моря були грецькі міста-колонії, представлені античною греко-римською культурою.

Скито-сармати простежені археологами по пам'яткам, що вони залишили від Чорного (Руського) моря, Кримського півострова та Дунаю на півдні, нижнього та середнього Подністров'я та Пруту на заході, Сули та Сіверського Дінця на північному сході. У той час частина сарматів осіла, а більша частина кочувала в степах від Волги та Північного Кавказу до Дністра. Кочові сармати складалися з великої кількости племен, що у той час мали загальну назву алани.

Слов'яни-праукраїнці представлені зарубинецькою культурою і обіймали терени в Прикарпатті, басейні Прип'яти, головним чином на правобережжі, верхньому Бузі, середньому Придніпров'ї, в нижній течії Десни та Сейму — головним чином в лісостепу. Окрім того, на самому Заході України та в Південній Польщі слов'яни представлені пшеворською культурою. Фракійці простежуються у липецькій культурі, багато пам'яток якої знайдено в Прикарпатті.

В першому — на початку другого століття римляни захопили Дакію (сучасну Румунію), Молдову і вийшли до середньої течії Дністра. Вони потребували багато хліба як для самого Риму, так і для своїх багаточисельних легіонів. Його могли дати їм споконвічні хлібороби, про яких ще "батько історії" Геродот писав як про "скитів-орачів" та "скитів-землеробів" і які заселяли лісостепову та північ степової частини сучасної Руси-України. Економічна доцільність та схрещення різноманітних культур привели до створення в ІІ-ІII століттях на теренах сучасної Молдови та більшої частини Руси-України (від Закарпаття аж до Сіверського Дінця), яскравого явища — черняхівської культури. Названа вона так від селища Черняхів, що поблизу Києва, де вперше була виявлена 1899 р. Вікентієм Хвойкою.

Обабіч Дніпра в районі Києва та в басейні Десни з черняхівською співіснувала київська культура, створена нашими предками-праукраїнцями. Ці висновки підтверджуються лінгвістичними дослідженнями, зокрема, накладенням на археологічну карту архаїчних гідронімів та топонімів.

Черняхівська культура була наслідком як впливу Риму, так і спільної економічної діяльности різноманітних племен, яка привела до створення військово-політичного об'єднання та, як засобу спілкування, єдиної мови. "Чия влада, того й мова", говорили римляни. Метою централізованого утворення було, окрім захисту від римської агресії,—захищати, або принаймі не допускати, грабежів валок зі збіжжям та іншими товарами, що рухалися до римлян та від них. Найбільше зацікавлені у цьому були племена, що знаходилися найдалі від римлян, бо їхні валки наражалися на найбільшу небезпеку бути пограбованими, тобто, слов'яни-праукраїнці.

З першої половини VI століття різноманітні племена черняхівської культури відомі як східна гілка слов'ян під развою "анти". Згідно повідомленню Йордана [7], який запозичив його у Кассіодора, що жив на зламі У-УІ століть, терени "від Данастра до Данапра (тобто, від Дністра до Дніпра) там, де Понтійське море утворює вигин", були заселені антами. Прокопій Кесарійський писав, що раніше анти та слов'яни мали одну мову, у них був однаковий побут, спільні звичаї та вірування, "ім'я ж як у склавинів, так і антів було спочатку одне й те саме — ті й інші колись називалися спорами".

Етнонім "анти" швидше всього має іранське походження. В сарматській мові (близькій до іранської) це слово означає "зовні". В санскриті "агтіа" —"межа", "кінець". Можливо, походить від давньоукраїнського "он там" ("О" — протяжне, "М" — приглушене), тобто, "ген-ген", "далеко". Очевидно, антами сармати називали ту частину своїх сородичів, що були на краю сарматського розселення і які потім були слов'янізовані (русифіковані). "Анти" не були самоназвою східних слов'ян, так їх називали інші народи.

Деякі дослідники вважають, що слов'яни черняхівської доби не створили якоїсь окремої культури, а були включені, як й інші етнічні групи цих теренів, до загального культурного тилу (черняхівського), створеною під впливом провінційно-римської культури. Не відкидаючи значного впливу греко-римської цивілізації на оточуючі народи, важко зрозуміти, чому цей вплив в однаковій мірі був як на племена, що безпосередньо межували з імперією, так і на ті, що знаходились на відстані тисячі кілометрів від неї. Пояснити це явище можна такими обставинами: черняхівська культура була наслідком перш за все внутрішнього розвитку скито-сарматської, зарубинецької, липецької та пшеворської культур (так вважає М.Брайчевський), а вплив римської культури був хоч і значним, але не вирішальним; існував військово-політичний союз племен, який не допускав ворожнечі між ними, а, навпаки, сприяв широкому культурно-економічному обміну, так що прогрес в технології в одному місці швидко ставав надбанням на теренах всього об'єднання. Про підлегле становище слов'ян, зокрема, від готів, як це подають більшість дослідників, говорити немає підстав. Пізніше ми покажемо, що саме готи знаходились у васальній залежности від слов'ян, Спроба визволитися і поневолити слов'ян стала для готів фатальною.

В межах Руси-України та Молдови племена Черняхівської культури створили єдине військовогполітичне та соціально-економічне об'єднання. Про це свідчать, зокрема, такі факти.

У черняхівську добу окремі елементи попередніх культур нерідко поширюються у черняхівському середовищі далеко за межі району свого виникнення. Так, окремі риси поховального обряду гетодакійців на Дністрі спостерігаються пізніше в Середньому Подніпров'ї, Надпоріжжі і навіть на Лівобережжі Дніпра; далеко на півдні відомі поховання з рисами, властивими зарубинецьким та пшеворським елементам. "Але найбільш широке поширення у черняхівській культурі мають елементи, пов'язані зі східним скіфо-сарматським світом. Вони спостерігаються не лише на багатьох пам'ятках Дніпровського Лівобережжя, Причорномор'я, Молдавії, а відомі і на Правобережжі Дніпра, на Верхньому Дністрі та Горині (Псари, Бережанка). Це вже не раз відзначали археологи, а останнім часом їх стали виділяти ще більш упевнено" [16, с. 158,159].

На теренах черняхівської культури поширені амфори, в яких привозили олію та вина з Північного Причорномор'я. У пшеворській та вельбарській культурах (північно-західніше Руси-України) амфорна тара відсутня. "Західна межа її поширення проходить приблизно по Західному Бугу і збігається з границею черняхівської культури. Лише на тих пшеворських поселеннях (Підберізці, Сокільники), що знаходяться в межах поширення черняхівської культури, знайдено окремі уламки амфор" [16, с.156].

Отже, якщо в межах черняхівської культури відбувається вільний рух товарів та звичаїв, то пшеворська культура становить ніби інший світ, між ними ніби лежить якась межа. Цією межею могли бути різні політичні об'єднання. Більше того, "в IV ст. черняхівці відтісняють пшеворське населення на захід, в басейн Сяну" [16, с.155], швидше всього внаслідок військових дій.

Окрім цих археологічних висновків, є й інші прямі та посередні свідчення, що в ІІ-ІУ ст. в північно-західній частині Руси-України створилася й існувала потужна держава. Спочатку приведу непрямі свідчення.

В кінці другого століття готи, вирушивши від берегів Балтицького моря, пройшли через Польщу та Русь-Україну від Волині до пониззя Дніпра, де й зупинились на початку III ст. Місце їхнього поселення не було найкращим, бо вони увесь час змушені були мати справу з кочівниками сусіднього степу. Чому вони не зупинилися значно північніше, десь в лісостепу, там і спокійніше, і умови для життя осілого землеробського населення кращі?

ВII ст. після Р.Х. в північно-східній Угорщині, Сілезії та частково у Словаччині поселилися германські племена вандалів. В середині III ст. разом з готами, а потім сарматами вони робили походи в Нижню Мезію (нижнє Подунав'є) та у Паннонію, шукаючи місця для розселення чи поселення, але зазнали поразки від римлян. "Цілком очевидно, що ці походи повністю провалились. Можливо, тому вони час від часу прощупували інші напрямки і потім просунулися головним чином на захід", пише Г.-І.Діснер [22,с.22]. А що заважало вандалам піти на схід, у слов'янські землі? Хіба вони були гірші, ніж західні? Нітрохи.

Отже, германські племена готів та вандалів напевно пробували осісти десь в Руси-Україні, але не змогли. Вандали зробили виклик самій Римській імперії, але не посміли піти на схід. Чи можна ігнорувати такі факти і як їх розуміти? На мою думку, все це можна пояснити існуванням потужного військово-політичного об'єднання слов'ян на правобережжі Дніпра, об який розбивалися пожадливі спонукання германців. Про існування держави в тій частині Руси-України є й письмові повідомлення.

Арабський мандрівник і вчений аль-Масуді (повне його ім'я Абу-Гасан Алі аль-Масуді), якого справедливо називають "арабським Геродотом", написав кілька книг про країни та народи відомого йому світу. Він жив у першій половині X ст. Є в його працях і повідомлення про слов'ян, яке він отримав або з більш ранніх письмових джерел, або з переказів. Цитую за роботою Я.Пастернака: "... творять вони (слов'яни) численні народи. Є між ними один, при якому здавна, від самого початку була влада (підкреслення тут і далі — моє, А.К.); його король називався (чи мав титул?) Маджак. Нарід цей називається Валінана, і тому народові звикли були підкорятися всі слов'янські племена, бо при ньому була влада і другі їхні королі їй підлягали" [21,с.87]. "Слов'яни складаються з багатьох народів і відмін... Ми згадували вже на початку дії короля, якому їхні володарі в давніх часах підлягали королеві Маджак, володареві Валінану...

Цей нарід є серед слов'янських племен найчистішої крови; його почитали серед інших народів і він міг між ними покликуватися на давні заслуги" [21, с.88].

Згадка про слов'ян, подібна до повідомлення аль-Масуді, є в іншого арабського письменника з Іспанії аль-Бекрі, який відтворив частину втраченого твору жидівського посла чи товмача каліфа до німецького імператорського двору Ібрагіма Ібн-Якуба, що біля 965-966 рр. відвідав землі північно-західних слов'ян. Отже, аль-Бекрі писав про слов'ян, посилаючись на його звіт: "У них є численні племена, що відрізняються одні від одних У минулих часах збирав їх разом один король, що мав титул Мага. Був він з одного їхнього племені, званого Валінана, а те плем'я є у великій пошані серед них. Потім порізнилися між собою, так що не було в них ладу; їхні племена потворили окремі групи, але над кожним їхнем племенем панував король" [21.С.89].

Проаналізуємо ці надзвичайно цікаві повідомлення аль-Масуді та альБекрі. Переважна більшість дослідників сходяться на тому, що Валінана — то держава волинян. Чому ж тоді про неї нічого не говорить Літопис Руський? Бо та держава існувала дуже давно, писемних джерел не залишила, а Літопис писався через двісті років після повідомлень аль-Масуді та Ібн-Якуба, так що усні перекази загубилися в глибині століть, особливо зважаючи на інші, новітніші величні події, які затінили державу Валінана: створення погутньої Руси, прийняття християнства, боротьба зі степовиками тощо.

Про давність держави Валінана свідчать слова арабів: "...здавна, від самого початку, була влада", "...він міг між ними покликуватися на давні заслуги". Цікавою є також згадка про "чистоту крови". Очевидно, у той давній час ще розрізняли справжніх слов'ян та слов'янізовані племена. Оті справжні, споконвічні слов'яни і були племенами "найчистішої крови". Що ж стосується назв Маджакта Маг, то питання залишається відкритим: були це титули Великого Князя Валінану, чи власні імена Князів. Але нагадаю, що ім'я батька Аттила було Мундо, Мундіух чи Мундзук, дуже близькі до Маджак.

Зіставляючи дані археології, неможливість східної експансії германських племен на схід та повідомлення арабських письменників, приходимо до найімовірнішого висновку, що десь в II ст. в західній частині Руси-України / створилося потужне об'єднання слов'ян з центром на Волині.

Наведу ще непрямі докази про існування могутньої держави антів.

Візантійський історик Псевдо-Маврикій описує такий випадок. Коли аварський хан зажадав від антів, щоб вони йому підкорилися, їхній полководець чи князь Лавристас відповів приблизно так: "Хто посміє хотіти позбавити нас волі? Ми звикли займати чужі землі, а не віддавати свої ворогам. Так воно є, так воно лишиться, доки будуть на світі війна і мечі".

Інший візантійський історик, Менандр (VI ст.), повідомляє, що визначний ант Мезамир, "син Ідаризія та брат Келегаста" (очевидно, відомих антських ватажків, в протилежному разі історик би їх не назвав), чоловік сміливий та велеречивий, був відправлений послом до аварів після невдалої битви антів з ними, аби викупити полонених. Поводив він себе гордо і незалежно. (До речі, зверніть увагу: з трьох наведених Менандром імен, що безперечно належали слов'янам, лише одне має яскраво виражене слов'янське звучання. А два інші?).

Багато сучасних істориків наводять ці свідчення, але фактично не роз'яснюють їх. А між тим з них можна зробити важливі висновки: анти були гордим та войовничим народом, що звик займати чужі землі, отже, перемагати ворогів. Вони були найхоробрішими серед слов'ян, пише письменник VI ст. Йордан.

Антів оточували сильні народи: на заході германці, на півдні та південному заході алани, готи та римляни. Перемагати їх не могли якісь непевні тимчасові союзи племен, для цього потрібна була серйозна військово-політична організація, яку я й називаю державою.

Той факт, що анти виробили горду та незалежну вдачу, свідчить про довготривалий процес, що перемагали вони часто і багато, та що ці перемоги були вирішальними для опанування чужими землями. Коли ж були ті перемоги? Чи засвідчили їх історики? Так, засвідчили. Ці війни є не що інше, як так звані гунські війни. Аби анти були підкорені гунами-азіатами, то не мали б такої пихи (та й про які перемоги могла бути мова?), навпаки, були б такими ж покірливими та пластеліновими, як сучасні українці.

Ще Тацит (І ст. після Р.Х.) знав пограничних з германцями слов'ян (тобто, фактично, пізніших антів) як войовничий народ, що нападав на інших в горах та лісах. З огляду на свідчення давніх письменників, які я взяв головним чином з роботи М.Грушевського [25], та ходом історичних подій, дивною видається така заява нашого видатного історика: "Взагалі походи самих тільки Антів і напади їх на Візантію не дуже навіть і імовірні. Правдоподібно, Анти бували звичайно тільки учасниками чужих походів: особливо Болгари (тюркські кочові племена — А.К.), ходячи з Азовських степів на Візантію, могли прибирати собі по дорозі ватаги Антів до участи, волею чи неволею" [25, с.179]. Отже, згідно М.Грушевського, наші предки були такими собі селюками, які тільки й чекали, щоб їх хтось організував, очолив, підібрав та повів за собою, навіть народ, який знаходився на нижчому рівні суспільно-культурного розвитку. Відчувається вплив на М.Грушевського німецької історичної наукової школи. Очевидно, про антів, наших "прадідів великих", він судив з поведінки "правнуків поганих", що втратили не лише войовничість та погорду, але й відчуття власної гідности.

Більшість істориків, що досліджували "гунський" відтинок європейської історії, життя та походження слов'ян, були людьми розумними, значна частина їх, навіть серед германців, були дослідниками чесними і неупередженими. Чому ж у них виробилась думка (саме думка, а не науковий погляд, при наявности багаточисельних неспростовних фактів), що гуни не могли бути слов'янами? їх збили з пантелику давні письменники. А чому збили, я поясню після досить довгої, але цікавої цитати з роботи М.Грушевського, яка містить повідомлення тих письменників.

""Словени й Анти", каже в своїй класичній характеристиці Прокопій, "не правляться однією особою, але з давніх часів живуть громадським правлінням, і для того у них всякі справи, в добрі чи в злі, рішає громада". "Вони не мають правління й живуть у ворожнечі між собою", каже трохи пізніше т.зв.Маврикій, і далі пояснює: "у них багато начальників, які не живуть у згоді, так що добре притягати декотрих з них на свій бік намовами або дарунками, особливо блищих до наших границь, і тоді на інших нападати, аби спільна війна не злучила їх до купи та не звела під одну владу".

Цими дорогоцінними звістками характеризується політичний устрій наших племен в часах розселення — найстарших часах, куди ми в розсліді розвою (розвитку—А.К.) політичного життя цих племен можемо сягнути скільки небудь надійно при теперішніх наших наукових засобах.

Протиставляючи політичне життя східно- й полуднево-слов'янських племен сильно централізованому, монархічному політичному устрою імперії, обидва візантійські письменники з притиском підносять, що ці слов'янські племена не мають такої централізованої монархічної влади.

Це, очевидно, правда. Ані в праслов'янській добі, ані в часах розселення, ані у цих, ані в інших слов'янських племен ще не виробилося сильної монархічної влади, ані міцної та тривкої воєнної організації" [25,с.366,367].

Що стосується сильної монархічної влади з бюрократичним апаратом, то це безспірно: у той час у слов'ян, як і в багатьох інших народів, не було паразитичного експлуататорського класу, тому така влада була їм не потрібна. Але держави можуть існувати, й існували, і без наявности очевидних паразитів, можна згадати держави-міста Греції, держави кочівників (хозари, половці тощо), бо родоплеміну верхівку назвати паразитичним класом важко.

Що ж стосується тривкої та міцної воєнної організації, яка була і у слов'ян, і у кочівників, і у германських племен, то тут М.Грушевський помилявся. І якщо германці своїх ватажків називали "рексами" (королями), а так величали їх і пізніші германські історики, тр для М.Грушевського ватажки антів були всього лише "проводирями", немов би вони водили у походи якихось немічних чи сліпців: "Хронологічно йдучи, ми повинні зачати від переказаної у Йордана звістки про війну Остготів з Антами за Вінітара, в останній чверти IV віку. Вінітар воює з Антами, спочатку його ,6'ють, але потім він поправляється й бере в неволю [підступно й зрадою, як побачимо у третій книзі — А.К.] та розпинає "короля Антів Божа з синами та сімдесятьма старшинами" [Йордан]. Я вказував на своїм місці, що ця звістка про конфлікт Готів з Антами має значні права на нашу довіру, тільки, розуміється, до її літературної, стилістичної форми не можна прив'язувати багато значіння [тобто, не можна надавати великого значення — А.К.]. Тому титул короля (гех), наданий тому Божові, треба розуміється, відложити на бік. Поминаючи титул, маємо перед собою якогось більшого антського проводиря, що розпоряджав більшими силами, так що міг побити Остготів (цієї подробиці легенда певно вже не видумала)" [25.С.368].

І це при тому, що М.Грушевський знав і писав: "таких начальників племен, очевидно, має на думці Маврикій, кажучи, що Слов'яни та Анти мають багато "ріксів" [королів — А.К.]... і хоч в історичних часах цей титул вийшов у Слов'ян з ужитку, лишається вповні можливим, що в часах праслов'янських це слово уживалося в такім значенні. Діло в тім, що це загально-індоєвропейське слово (санскр. щ- раджа, лат. гех, старокельт. гіх), видно, було затратилося в германській і слов'яно-литовській групі мов, але під культурним впливом Кельтів пішло розповсюджуватися між ними на ново" [25, с.369,370].

Отже, якщо своїх керівників слов'яни називали рексами-королями, так само їх називали і давні письменники, то чому ж ти їх називаєш "проводирями", принижуючи у статусі? Чи не за принципом "бий своїх, щоб чужі боялись?". Такий нігілізм в оцінці антських племен та їхніх керівників з боку видатного українського історика, безумовно, не надихав наших вчених серйозніше оцінювати військові організації антів, а чужинцям давав привід заявляти, що слов'яни взагалі ме здатні до самоорганізації. Та не будемо строго судити дослідників нашого минулого. Вони зробили багато. А всьому свій час.

Отже, Прокопій в середині VI ст. та Псевдо-Мааврикій в УІ^ІІ ст. повідомляють, що антські племена ворогували між собою, важко об'єднувались, всі важливі справи вирішували спільними міжродовими чи міжплемінними нарадами, де там вже було їм створювати сильну централізовану державу на чолі з монархом, чи принаймі сильне військово-політичне об'єднання, яке ми бачимо у гунів. Таким чином, гунська держава не могла бути державою антів, — роблять висновок новітні історики. І помиляються.

Проаналізуємо ж повідомлення Прокопія та Псевдо-Маврикія. В ті часи адміністративною одиницею, що вирішувала питання внутрішнього життя, вступала у зносини з оточуючим населенням чи вищою владою військово-політичного об'єднання, було плем'я. Доки землі вистачало на всіх, слов'янські племена жили мирно та дружньо, наслідком чого було створення та розвій черняхівської культури. А через те, що народжуваність перевищувала смертність, чисельність населення збільшувалось, стало землі не вистачати. Почалися сутички між поселянами за пасовиська, лісові угіддя, за орну землю тощо. І якщо внутріплемінні суперечки якось вгамовувались, то міжплемінні наростали. На теренах черняхівської культури внутрішні племена почали тиснути на крайні. Цей процес ніяк не міг бути мирним, бо зніматися з насиджених місць та йти невідомо куди, де їх ніхто не чекає, де нові землі треба відвойовувати у важкій боротьбі — справа не з приємних і небезпечна. Був інший вихід — міжплемінна війна. Адже навіть у наш час селянин може вбити іншого за невеликий клапоть землі, що ж ви хочете від людей того часу? Можливо, міжплеменні тертя, пов'язані з перенаселенням, а не лише смерть Князя Аттила, спричинили послаблення й розпад гунської держави антів. Але треба віддати належне нашим предкам. Вони не зчепилися в міжусобній жорстокій бійні, а організували широку експансію й до кінця VIII ст. у важкій боротьбі зайняли величезні терени на заході й дійшли до лінії від Данського півострова на півночі до Адріатичного моря на півдні, але тут треба зробити такі зауваження: в ІХ-Х ст. протоболгари також були слов'янами; до III ст. так далеко на захід та на південь у степ слов'яни ще не просунулись).

І Прокопій, і Псевдо-Маврикій спостерігали й описували саме той час, коли колонізація Європи слов'янами була у розпалі. Процес розширення слов'янської території був болісним не тільки для населення захоплених ними земель, але й для самих слов'ян. Кожне їхнє плем'я вирішувало свої проблеми й захищало свої інтереси або самотужки, або у союзі з кількома сусідами. У такій круговерті між племенами не могло бути злагоди, вони часто ворогували між собою (за кращі землі, за перспективніший напрямок розселення тощо), а внутрішні справи вирішували найнадійнішим і перевіреним тисячоліттями способом — методами родоплемінної демократії. У процесі колонізації римських земель не обходилось і без того, щоб візантійці підкупали якісь племена і нацьковували їх на своїх братів. Це було державною політикою Візантії, у такий спосіб вона трохи стримувала слов'янську експансію, проти якої загалом була безпорадною і безсилою.

Велике слов'янське переселення 5-8 ст., що відбувалося вже в історичний час, підказує нам, як відбувалися розселення та переселення індо-європейських народів (а чи не правильніше тепер говорити — індо-українських?) в доісторичні часи. Так само колись вихідці з Праукраїни кілька тисяч років тому заполонили Індію, Іран, Середню Азію та Західну Європу, зокрема Італію, Грецію (двома хвилями, спочатку ахейці, потім дорійці), а Прибалтику, Германію та Скандинавію вже й зовсім недавно — за 1,5-2 тисячі років від описуваних подій. На цей раз слов'яни не змогли зайняти всю Європу, як в доісторичні часи, бо на заваді стояли вже сильна германська держава франків та хитромудра і підступна Візантія.

Через те, що племена діяли головним чином самостійно, кожне з них повинно було мати поважні збройні формування, принаймі, по 10-15 тис. вояків, можливо, і більше. Про меншу кількість говорити немає підстав, і германці, і римляни з ними легко б розправились. Твердження ж М.Грушевського, що слов'яни займали головним чином покинуті землі, несерйозне, якщо наслідком втечі населення та звільнення ними землі не був страх перед рлов'янами.

Вважається, що у той час одна п'ята частина населення могла бути воїнами. Звідси приходимо до висновку, що племена нараховували по 50-100 тис. осіб. І таких племен, що сунули на Європу в різних напрямках, було багато. Очевидно, у цей же час праукраїнці колонізували і Таманський півострів. До речі, чисельність германського племені вандалів, що на початку V ст. з Піренейського півострова переправилось до Північної Африки, оцінюється в 75 тис. осіб, з них 15 тис. були воїнами.

Отже, якщо під час Великого розселення слов'янські племена із зрозумілих причин ворогували між собою і не могли створити стійкого військово-політичного об'єднання, то звідси зовсім не випливає, що вони не могли об'єднатись в інших умовах, у спокійний попередній період. Більше того, сі ме існування держави антів-черняхівців обумовило розквіт та піднесення культури населення і пов'язане з ним зростання його чисельности, а успішні військові дії цієї держави ("гунів") в І\/-\/ ст. підготували грунт для широкої слов'янської експансії в У-УІІІ ст. Тому до "дорогоцінних звісток" Прокопія та Псевдо-Маврикія треба підходити обережно, із застереженнями і піддавати їх найкритичнішому аналізу.

Коли я тут говорю про культуру, то перш за все маю на увазі не так культуру матеріальну, яку виявляють археологи, як культуру побуту, гігієни, врешті, духовну, які відслідкувати значно важче, якщо вони не залишили письмових свідчень. Втім, якась частина залишилась: в піснях, вишиванках, писанках, в святах та віруваннях, в українській моралі, можливо, в іншому, про що краще знають етнографи.

Таким чином, нестримне розселення слов'ян по Європі було наслідком значного зростання їхньої чисельности, обумовленої у свою чергу вищою культурою наших предків порівнянне з культурою оточуючих їх народів, тобто більшою їхньою життєздатністю, або, як говорять расологи, вищим расовим типом: "Питання про цивілізацію тягне за собою питання про цінність раси, бо цивілізація — це вираз духовної суті, а духовна суть расово обумовлена" [26С.104] (підкреслення автора).

Свідчення ж письменників тієї доби стосовно слов'ян цікаві (врешті, іншого не маємо), їх при нагоді треба цитувати, але й аналізувати з урахуванням обставин, в яких вони писались, та ідеологічної налаштованости самих письменників, тому надавати їм, абсолютного значення не можна. Бо якби слов'яни були такими простенькими та примітивними, як вони їх зображають, — то втратили б і свої землі, і свою свободу, а не те щоб колонізувати половину Європи, що було насправді. Факти — річ уперта!

Розгром готів антами, поразки римлян та візантійців від "варварів" (головним чином, слов'ян, германців та аланів) стали початком виникнення в кінці IV- на початку V століть на теренах Руси-України нової етнокультурної та соціально-економічної спільноти, яка врешті-решт була лише наслідком попереднього військово-політичного об'єднання і у якій всі племена виступають уже під ім'ям слов'ян-антів, римлянам відома як імперія гунів, а арабам — як потужна держава Валінану.

Слов'янізовані (українізовані) скито-сарматські та фракійські племена неодмінно мусили залишити якісь елементи своєї більш ранньої культури та мови, що привело до створення різних русько-слов'янських племен, про які згадує літопис Руський: поляни, деревляни, волиняни, хорвати, тиверці, уличі, сіверяни. Таким чином, руси-українці створилися як на основі праслов'янських племен Київської та Черняхівської культури, так і слов'янізації скито-сарматських та фракійських племен. Всі вони були індоєвропейцями і, очевидно, близькими по мові.

Слов'янізація скито-сарматів та фракійців найінтенсивніше, очевидно, відбувалася в III столітті, а закінчилася в V — після гуно-римських війн, на початку великого переселення слов'ян. У зв'язку з тим, що значна частина скито-сарматських племен увійшла до складу давньоукраїнського народу, скитські та сарматські держави на теренах Руси-України є нашими, праукраїнськими державами в такій же мірі, як і середньовічна Русь, нащадком якої стала Україна. Очевидно, з 6-7 століть постала і близька до сучасної українська мова.

Як жили наші предки в черняхівську добу

Щоб легше розшифровувати повідомлення давніх істориків, ототожнювати їх з певними народами та щоб у читача було якесь уявлення про життя наших предків у той далекий час, стисло зупинюсь на способі життя, господарстві, побуті та військовій справі черняхівців. При цьому буду користуватися матеріалами робіт [15-18], а також висловлю і деякі свої міркування.

Поселення черняхівців найчастіше були розташовані на пологих схилах біля джерел питної води. Під поселення обиралися місцевости, найбільш придатні для сільського господарства та скотарства: чорноземні райони з широкими луками. Найчастіше поселення тягнулися смугами шириною 100-120 м вздовж невеликих річок чи потічків. Довжина поселень 300-400 м, інколи до 500 м. Загальна площа більшости поселень становила 3-4 га. Звичайно, були й менші, але відомі поселення, головним чином у південно-західній частині, що при ширині 200-300 м тягнулися смугами на 2-3 км і займали площі до 25-40 га. Поселення були не укріплені. Безпосередньо на берегах великих річок вони зустрічаються рідше, що зрозуміло: населення жило у великих селах і для обробітку на прожиття та випасу худоби їм треба було багато землі, розташованої з одного берега річки; поселення найзручніше було розташовувати посередині угідь, а берег великої річки був їх краєм; часто велика річка була межею між племенами. У.кожному з поселень швидше всього жив один рід. У більшости поселень було 400-500 осіб, але у великих селищах їхня кількість могла доходити до 5000.

Поселення власне слов'янські черняхівської доби та післячерняхівського часу здебільшого являли собою невеликі села типу хуторів, в кожному з яких було від 5 до 25 житлових будівель, розташованих або безладно, або у два ряди. Розміри сіл-хуторів 40-50x100-200 м, тобто їхня середня площа 0,5-1 га. Звичайно, могли бути і менші, і більші. Кілька сіл створювали селище. У селищі було 5-10 хуторів. Відстань між ними була 400-700 м. Таким чином, селище становило собою немов би "гніздо" сіл. Відстань між селищами складала 5-7 км.

Виходячи з цього, можна приблизно оцінити кількість антського населення на теренах від українських Карпат до річки Уди (правої притоки Сіверського Дінця), а з півночі — від сучасних кордонів Руси-України до середньої течії Дністра на півдні; тобто на площі 250-300 тис. квадратних кілометрів. Будемо виходити з середньої кількости сіл у селищі - 7, в кожному селі - 15 осель, в кожній оселі жила сім'я - 5 осіб. Отже, в селищі в середньому жило 7x15x5 — приблизно 500 чоловік.

Середня відстань між селищами - б км, а площа, яку використовували поселяни для господарчої роботи, угідь, випасів тощо — 36 км2. Тоді середня щільність населення складає 14 чоловік на квадратний кілометр. Це дає приблизно 4 млн. осіб антсько-слов'янського населення на теренах Руси-України. Звичайно, це число досить умовне, воно може бути меншим, або навіть трохи більшим, але десь в межах 3-5 млн. чоловік. Не безпідставно римляни писали про незчисленні слов'янські племена.

Оцінюючи густоту населення, М.Брайчевський називає 10 осіб на км2. Приблизно така ж густота у той час була також у германців та в районах Південної Польщі. Але при однаковій техніці обробки землі та утримання худоби лісостеп Руси-України є продуктивнішим й може прогодувати більшу кількість людей. Отже, густота населення в лісостеповій Україні мала бути більшою, ніж 10 чоловік на км2. Висока культура спричинила до швидкого зростання населення й міграцію його за межі первісного розселення: на захід у Верхнє Повіслення; на південь (в степ) аж до Криму; на північний схід аж до Сіверського Дінця; в Подунав'я (карта 5, взята з роботи 15). Хоч міграція і була мирною, але вона, очевидно, підтримувалась військовою силою, особливо в степах. Кочівники не чіпали поселенців, шануючи військову потугу, що стояла за ними. Знову ж таки, викликаюча повагу військова сила могла бути лише в разі створення серйозного військово-політичного об'єднання черняхівців (праукраїнців) і підкорення ними сусідніх земель, куди спрямовувалась міграція. Факт міграції підтверджується кінцевим наслідком: слов'яни заволоділи землями та асимілювали на них племена, які раніше до слов'ян не належали.

Оцінимо тепер чисельність аланів та готів, саме з ними зіткнулися черняхівці-праукраїнці на початку виникнення так званих гунських війн. Алани займали досить великі степові терени, але щільність кочовиків в десятки разів менша, ніж землеробів, отже, загальна кількість їх не могла бути більшою 300-400 тисяч. Якщо виходити з того, що щільність готів була такою ж, як і слов'ян, а вони займали площу разів у 15 меншу, то їхня чисельність орієнтовано була в межах 200-300 тисяч чоловік. То ж нічого немає дивного, що при об'єднанні зусиль черняхівців вони змели готів та аланів, як придорожній порох потужним вітром.

Житла черняхівців, які знаходять археологи, здебільшого були заглиблені у грунт. Найпоширенішим типом були землянки або напівземлянки площею від 10 до 20 м2, хоч зустрічаються житла і менші, і більші. В таких оселях взимку було тепліше, а влітку прохолодніше. В них могли жити від 4 до 7 осіб. Окрім заглиблених у землю, археологи знаходять також багато наземних жител. Очевидно, їхня відносна кількість була більшою, ніж трапляється дослідникам, бо після згнивання чи згорання археологічний слід залишається на поверхні й швидше, ніж заглиблений, руйнується внаслідок діяльности людини чи природи. Виявляють і досить великі будівлі, дво- та багатокамерні, площею ЗО, 40 і навіть 60 м2 кожна. А як пише Пріск Панійський, сучасник тієї доби та очевидець тих подій, у князів та знаті були хороми-палаци, подібні до хоромів князів пізніших часів.

М.Брайчевський так оцінює житлові приміщення смердів черняхівської доби: "Загалом конструкція житлових будинків, характерних для черняхівської культури, цілком подібна до конструкції сучасної української хати, добре відомої етнографічне в лісостеповій смузі. Можна твердити, що виникнувши на початку нової ери, цей тип житла без принципових змін проіснував в межах лісостепу протягом двох тисячоліть, і лише в радянський час став поступово витіснятися новим, більш досконалим типом будинку на фундаменті" [15, с.189].

Для людей тієї доби житла були нічліжкою, місцем приготування та прийняття страви, а значну частину часу людина проводила в полі, в лісі, на річці, біля худоби, в походах. В більшости жител всередині було вогнище, а в деяких — глиняні або кам'яні печі. Димоходів не було — печі топилися по-чорному, а дим виходив в отвір у стелі. Стінки жител плели з пруття й обмазували глиною, але зустрічаються й глинобитні стіни. Оселі багатих чи знатних людей були зрубними. Зустрічаються печі та вогнища за межами споруд, які використовували, очевидно, влітку, коли обігрівати житло не було потреби. Такий тип жител у першій половині 1 тисячоліття нової ери властивий для всієї Східної та Центральної Європи не залежно від етнічного походження.

Померлих поселян або спалювали, а залишки закопували в горщиках, або ховали в ямах. Поховання з трупоспаленням характерні для слов'ян та фракійців, а з трупопокладанням — для скито-сарматів. За похованнями, а також за залишками частин одягу, що не зотліли чи не згоріли (прикраси, защібки, пряжки тощо) їх і розрізняють археологи.

Основним заняттям черняхівців, як і слов'ян взагалі, було сільськогосподарське виробництво, а головною галуззю - землеробство. Як показують мовознавство, етнографія та археологія, землеробство у наших предків склалося ще в сиву давнину. Для обробки землі застосовували плуг, рала (попередник плуга) та мотики. Як тяглову силу використовували коней та велику рогату худобу. Врожай зернових збирали серпами, косами користувалися у меншій мірі, головним чином для заготовки сіна.

Про давність землеробства на нашій землі свідчить красива легенда, яку в середині V ст. до Р.Х., майже за дев'ять століть до описуваних нами подій, записав у Скіфії "батько історії" Геродот: "У тій країні, що спершу була безлюдною, вродилася [перша] людина на ймення Таргітай. Вони кажуть, що його батьками були Зевс та дочка Борисфена... З такого от роду походить Таргітай. Він мав трьох синів: Ліпоксая, Арпоксая й наймолодшого Колоксая. О тій порі впало з неба на скіфську землю золоте знаряддя: плуг, ярмо, сокира і коряк (чаша). Побачив це старший і швидко пішов узяти, але як наблизився, золото почало горіти. Він перелякався [й відступив], а тоді надійшов середульший — з ним сталося те саме; їх [обох] відстрашило палаюче золото. Але як приступив наймолодший, воно погасло й він заніс його додому. Коли старші брати довідались про це, відразу ж оддали владу наймолодшому... [Від тих братів пішли скіфські племена]. Всі вони називаються сколотами від імені царя [Колоксая], а скіфами нарекли їх греки" [20, 5;6].

З цієї легенди можна зробити багато цікавих висновків, зокрема: вона була створена землеробським народом, про що свідчать знаряддя праці — плуг, ярмо та сокира; задовго до Геродота творці легенди були землеробами й користувалися плугом; легенда має місцеве походження, про що свідчить походження матері Таргітая — дочка Борисфера (Борисфен — давня назва Дніпра); легенда була записана Геродотом від скитів-кочівників, які нею обґрунтовували своє походження, отже, був якийсь генетичний зв'язок між ними та землеробами, які цю легенду створили. Розглядаючи генезис народів, ігнорувати останній висновок ніяк не можна.

Що стосується коряка, то це посудина для прийняття вина, а швидше медовухи, яка вживалась при відправі служби Божої або просто при молінні. У Пріска Панійсько'ґо є такий фрагмент. Коли його з візантійським послом запросили на учту до Аттила, то на порозі приміщення "виночерпії подали нам по туземному [скіфському] звичаю келих, щоб і ми помолилися перше, ніж сідати" [9.68]. Очевидно, людині того часу здавалось, що легке запаморочення наближає її до Бога. Та чара з вином ("кров'ю Господньою"), якою користуються священники християнського обряду під час відправ, має, очевидно, дуже давнє язичеське походження.

Основними зерновими культурами були просо та пшениця. Дослідник українських хлібних першослів Святослав Магдебура пише, що в харчовому раціоні давньоукраїнців здавна точилося суперництво пшениці і проса, причому, з початковою перевагою проса. Приміром, у матеріалах дев'яти поселень зарубинецької культури, яка була попередницею черняхівської культури антських племен, перше місце за кількістю уламків кераміки і густотою відбитків зерен на окремих черепках посідає просо звичайне, на другому місці — пшениця кількох видів, далі ячмінь, потім жито [19, с.131]. Черняхівці сіяли також гречку, овес, мак, олійні культури, вирощували виноград. За походженням слова пшоно, пшениця, жито мають яскраво виражене українське звучання.

Вирощували також бобові (горох, вику), а з городніх — ріпу, капусту, огірки, моркву, очевидно буряк, часник, цибулю; з .технічних льон (дуже давно) та коноплю. "У них ростуть коноплі, подібні у всьому до льону, тільки більші і грубіші: щодо цього коноплі перевершують льон. Вони ростуть сіяні і дикі... хто не бачив конопель, подумає, що це лляний одяг" [20, 74].

Зерно зберігали у зернових ямах грушоподібної або конічної форми.які нерідко у нижній частині були обмазані глиною і обпалені. Такі ями закривали дерев'яними кришками. На борошно та крупу перемелювали ручними жорнами та зернотерками.

Невід'ємною частиною господарства землеробів було тваринництво. Найбільше мали великої рогатої худоби та свиней. Тримали також кіз, овець, коней, домашню птицю. Кінь використовувався яктяглова сила, так і для верхової їзди. Багаточисельні отари крупної рогатої худоби були важливою частиною багатства слов'ян, про що повідомляють давні автори (Маврикій, Іван Ефеський). Наші предки були споконвічними землеробами, і про це свідчать дуже досконалі календарі сезонних явищ, сезонних та польових робіт того часу, виявлених в різних місцях Правобережжя Руси-України на черняхівських ритуальних горщиках і розшифрованих Б.Рибаковим [18, с.156-184, або див. [15], с.52-60]. Календарі містять свята, початок оранки, збору врожаю, закінчення робіт тощо. Наші предки відзначали початок року (день зимового сонцестояння, різдво), весняне рівнодення (масляна), сходу посівів, свято врожаю (Маковія), свято Перуна і Роду та інші. Найбільшим літнім святом був день літнього сонцестояння (Івана Купайла). В цей час року весняні роботи були вже закінчені, а збір урожаю ще не починався, і свято тривало шість днів. Наші предки вміли не лише працювати, але й розважатись, хвалити, ублажати та просити Бога. З напоїв виготовляли і вживали вино з винограду, мед (медовуху), пиво (кам) з ячменю, очевидно, різні кваси та узвари. Багато найважливіших християнських свят в своїй основі мають язичеські свята наших предків.

Тогочасні ріки та ліси кишіли рибою та звіром, тому займалися рибальством і мисливством. Полювали на вепра, лося, тура, козуль, оленів, зубрів, вовків, ведмедів, зайців, рябчиків, тетеревів. З хутряних тварин, окрім того, — на лисиць, бобрів, білок, куниць, горностаїв, соболів. В тогочасних лісах звіру було багато. Навіть в значно пізніший час (859 р.) поляни, сіверяни та вятичі платили данину хозарам по одній білці та горностаї "від диму", а Великий князь Олег 883 р. брав данину у деревлян чорними куницями, повідомляє літопис Руський.

Тут треба зробити одне зауваження. І де б це взялося у лісі стільки куниць, щоб ними давати данину? Та й дружині князя треба було живитися не куницями, а свиньми, яловичиною, вівцями, гусями, городиною та хлібом. Швидше всього, "куниця" була одиницею внутрішнього обміну чи платні: "Одна куниця" могла бути відповідною, наприклад, двом вівцям або 15 куркам чи качкам. Від "куниці" походить назва грошової одиниці наших предків — "куна", а у множині — "куни" (отже, і у наш час могла бути не "гривня", а "куна"). Цілком імовірно, що ця одиниця була еквівалентом внутрішнього обміну і в черняхівський, і в більш ранній час. Врешті, якась одиниця обміну мусила бути. Тих, хто користувався "кунею", інші народи могли називати "кунами" або "хунами" ("хуни" Птолемея). Таким прозаїчним може бути пояснення походження назви народу "хуни" або "гуни".

В господарчих ямах археологи знаходять кістки крупної риби (щуки, сазана, судака, ліща, сома, осетра), яку ловили й споживали наші предки, але не доводиться сумніватися, що не геньбували і дрібнішою, кістки яких не витримали випробування часом. Ловили залізними гачками, гарпунами, сітями, неводами, ятірями. Але мисливство та рибальство все ж таки було підсобними в господарстві, де головну роль відігравали землеробство та тваринництво.

Заради меду та воску займались бортництвом. Очевидно, цей вид діяльности дуже давній, але археологічне не виявлений. Пріск Панійський повідомляє, що на землях Скитії візантійському посольству до "скіфів" 448 р. замість вина видавали мед (медовуху). Значно більше, ніж у наш час, населення тієї доби використовували дари лісу: лісові горіхи, гриби, ягоди, кислиці, дикі груші, калину.

Люди тієї далекої пори користувалися як дерев'яним, так і керамічним посудом. Дерев'яний посуд (ложки, миски, кухлики) до наших днів не зберігся. Керамічний посуд — це випалені у печах глиняні вироби, які або ліпили, або робили за допомогою гончарного круга. Існування ліпного посуду поруч1 з більш досконалим гончарним можна пояснити як традиціями, які є дуже консервативними, так і тією обставиною, що гончарний посуд виготовлявся на продаж, в той час як ліпний міг виготовлятися у кожній сім'ї без втрат для сімейного бюджету. Масовість, досконалість виготовлення, різноманітність форм та художнє оздоблення посуду вражають дослідників черняхівської культури. Двохярусна піч для випалу виробів з глини була відома населенню Дністро-Дунайського району ще з часів Трипільської культури (5-3 тисячоліття до Р.Х.), і в загальних рисах вона зберегла свою будову до середини І тисячоліття після Р.Х.

З соціальної точки зору, у черняхівців відбувся другий великий суспільний поділ праці — відокремлення ремесел від сільського господарства (перший великий поділ праці — відокремлення тваринництва від землеробства). Окрім гончарів, виокремлюються залізоробні та залізообробні ремісники. Сліди залізорудного виробництва виявлені поблизу поселень, де є залізна або болотна руда. Залізні вироби (серпи, коси, рала, мечі, ножі, шила, гачки, частини збруї та упряжу, наконечники списів та стріл,...) виготовляли в ковальнях. Окрім виробів з глини, дерева та заліза, для обробки широко використовували також кістку, камінь та ріг. Займалися прядінням та ткацтвом. Матеріалом для прядіння були льон, конопля, вовна овець та кіз. Всі ці види діяльности забезпечували потреби людини в одязі та побутових речах ще в глибокій давнині. Прядиво, речі з дерева, кістки та рогу виготовлялися майже в кожній сім'ї і аж до 9-Ю ст. цією справою не займалися ремісники-фахівці [17].

Надлишки землеробства, тваринництва, розвинутих ремесел, полювання, грабіжницьких воєн створювали сприятливі умови для торгівлі. Як у зовнішній, так і у внутрішній торгівлі, поруч з обміном, користувалися римськими монетами. Знайдені скарби монет та багаті поховання свідчать про майнове розшарування.

Про широкий розвиток торгівлі свідчить та обставина, що на теренах Руси-України та Молдови виявлено понад 1000 знахідок римських монет, в тому числі близько 140 скарбів, які нараховували від кількох десятків до кількох тисяч монет [15, с.22]. Така велика кількість римських грошей свідчить, що торгівля з імперією мала активний баланс — черняхівці продавали римлянам більше, ніж купували у них. І це при тому, що ціна римського денарія в багато разів завищувалась (а отже, черняхівських товарів в таку ж кількість разів занижувалась) порівнянно з його вартістю в самій імперії.

Черняхівці закуповували вино, олію, скляний та керамічний посуд, деякі металеві вироби; продавали головним чином збіжжя, але також худобу, хутро цінних звірів, очевидно, мед та віск, можливо, рабів.

Період найактивнішої торгівлі з римлянами припадає на кінець І-ІІ століття. Очевидно, тоді ж почав зростати добробут народу, створювалася черняхівська культура, тоді ж, або й раніше виник союз черняхівських племен, який приніс мир та спокій у міжплеменні стосунки. Без цього годі було й сподіватися на бурхливий розвиток торгівлі, культури та економічне піднесення.

Оселення готів на початку III ст. в пониззі Дніпра значно послабив торгівлю черняхівців з римлянами, бо готи були в безпосередній близькости від римських кордонів й дбали більше про розбій та пограбування провінцій імперії, ніж про торгівлю. Безумовно, у свої грабіжницькі походи вони втягували чимало й черняхівців. Внаслідок цьрго в III ст. приплив римських монет значно меншає, а торговельні відносини, очевидно, слабшають. Незважаючи на це, черняхівська культура продовжує успішно розвиватись. Отже, провінційно-римський вплив на черняхівські племена, який на думку деяких дослідників немов би створив черняхівську культуру, був не таким вже й значним. Безумовно, він міг дати поштовх, але далі відбувався саморозвиток культури. Накопичені в І-ІІ ст. римські монети досить довго (4 століття) були грошовою одиницею черняхівців між собою ще після того, як торговельні відносини з римлянами послабли.

У праслов'ян (справжніх, а не слов'янізованих племен) нероздільно панував обряд трупоспалення, тому серед кількох тисяч розкопаних поховань залишки одягу не виявлені. Те, що могло бути у житлах, за 1,5 тисячі років згнило. І все ж таки завдяки лінгвістичним дослідженням, зображенням на каменях та дереві, свідченням істориків того часу дещо установити вдалося.

З найдавніших часів слов'яни користувалися одягом з льону, вовни та шкір тварин. Ці матеріали супроводжували наших предків споконвіку. З першої половини І тисячоліття до Р.Х. для пошиву одягу використовували коноплю. Колір одягу відповідав природньому кольору матеріалу, з якого він був виготовлений: білий, сірий, "шерстяний". Назви одягу із шерсти та льону (сукня, сукно, серемяга, гуня, опона, власяниця, сорочка, спідниця) свідчать про їхнє прадавнє українське походження.

Чоловічий одяг був із сорочки та штанів, зверху міг одягатися плащ'або жупан. Сорочки були вишиваними. Одяг утримувався і підперезувався поясами та мотузками, були й защібки, виготовлені з кістки чи дерева, а в багатших поселян чи на святковому одязі защібки могли бути з бронзи. У жінок замість штанів була спідниця та довша, ніжу чоловіків, сорочка. Взуття — м'які черевики (це слово — прадавнє староукраїнське) із шкіри, без каблуків. Загалом, одяг чоловіків та жінок відрізнялися мало. В холодну пору поверх легкого вбрання носили теплий верхній одяг: корзно, кожух, назви яких свідчать про дуже давнє їхнє походження.

Для виготовлення одягу широко використовували також сирцеві або оброблені шкіри домашніх та диких тварин: овець, кіз, ведмедя, вовка, лисиці, куниці, соболя, білки, видри, горностая, бобра. Загалом, одяг праукраїнців початку І тисячоліття, очевидно, мало відрізнявся від одягу наших предків XVIII-XIX століть за тим винятком, що у пізніший час він був убогіший, бо практично всі лісові звірі давно були винищені.

Продуктивність праці населення черняхівських племен була досить високою, тому поверх засобів на прожиття залишався надлишковий продукт виробництва смерда, який міг бути використаний на придбання досконаліших засобів виробництва та речей не першої необхідности, а це сприяло розвитку ремесел. Надлишковий продукт сприяв також розвитку рабства, хоча у черняхівських племен воно й не набуло великих розмахів. Часто захоплені полонені відпускались додому за викуп, або після кількох років рабської праці залишались ^на правах "вільних і друзів" (очевидно, якась форма напівзалежних). Рабська праця використовувалалсь в трудомістських галузях господарства: при помолах зерна, в копальнях, лісозаготівках, на оранці землі тощо. Праця смердів та рабів збагачувала племінну верхівку, яка відтепер мала можливість утримувати наймані військові загони, що унезалежлювали її від общини і навіть протиставляли їй. Так відбувалося розшарування суспільства і створення класової держави.

Без рабської праці неможливе було спорудження так званих "Змійових валів" — охоронних багатокілометрових споруд з глибокими ровами та насипами, які вимагали величезних затрат праці. Найдавнішу частину Змійових валів в південно-західній Україні та в Молдові М.Брайчевський досить переконливо пов'язує саме з черняхівським періодом. Окрім значних затрат праці, вали вимагали також великих міжплемінних військово-політичних об'єднань як для їх спорудження, так і для охорони. Подібні споруди ніде не виникали раніше, ніж суспільство досягало порога держави та класового устрою.

У Черняхівському суспільстві відбувається ще один розподіл обов'язків — виокремлюється стан воїнів-професіоналів, що захищали суспільство в цілому і могли виступити в похід на перший заклик ватажка. З цього, звичайно, не випливає, що інше населення було безбройним і беззахисним. В часи примітивних знарядь виробництва зброєю могли бути ті ж речі, що використовувались у господарстві чи в мисливстві: сокира, лук та стріли, спис, рогатина, коса, але типово військові знаряддя — меч, кольчуга, шолом тощо, які до того ж були дуже дорогими — у виробничого населення могли бути відсутні, чому їх і не знаходять археологи при розкопках поселень.

На відміну від сучасних українців, які при нагоді, а часто і без будь-якої нагоди.-говорять, що вони люди тихі, мирні, богобоязливі та смиренні, так що й мухи не зобідять (за що нас усі справедливо й б'ють), наші предки часто ходили у військові походи для покарання кривдників та грабежу. Основним елементом їхньої військової організації було ополчення. Очевидно, своїх ватажків вони обирали так, як пізніше запорожські козаки обирали кошових та отаманів, а коли князівська влада зміцніла — під проводом князів. В разі необхідности кожен чоловік, здатний носити зброю, ставав воїном. У війську були піші (більшість) та кінні загони. Слов'яни були хоробрими, що відзначають давні автори, а їхнє військо — багаточисельне. Візантійський імператор Маврикій так описував військо слов'ян: "Кожний озброєний двома невеликими списами (очевидно, для метання, бо для чого ж два — А.К.), деякі мають також щити, міцні, але їх важко переносити (отже, були могутніми, сильними воїнами — А.К.). Вони використовують також дерев'яні луки з невеликими стрілами,-які змочують особливою сильно діючою отрутою". Були озброєні також мечами," бо для ближнього бою чи для бою в густому лісі списи малопридатні. Про військові методи та прийоми слов'ян Маврикій писав: "Битися зі своїми ворогами вони люблять в місцях, що поросли густим лісом, в тіснинах (межигір'ях), на урвищах; з вигодою для себе користуються засідками, раптовим нападом, хитрощами, вдень та вночі винаходять багато різноманітних засобів. Досвідчені вони також і в переправах через річки, в цьому відношені найкращі з усіх людей".

З цього опису випливає, що індивідуально слов'янські воїни були сильнішими, спритнішими та метикуватішими за своїх противників, бо такі методи бою передбачають особисту та розумову перевагу; аби ми не знали, що то є опис дій наших вояків-предків середини 1-го тисячоліття, то могли б подумати, що то опис військової тактики запорожців. Іван Ефеський в першій половині VI ст. відносно слов'ян зазначав: "Вони навчилися вести війну краще, ніж римляни". Разом з готами слов'яни ходили і в морські походи на човнах (подіях) по Понтійському (Руському) морю принаймі в 267 та 269 роках.

Черняхівська культура існувала біля 300 років, від II до середини V століття. Її зникнення пов'язане не з діями гунів, як вважають деякі дослідники, а з утворенням на її теренах, і навіть значно обширніших, ранньосередньовічної слов'янської культури після розгрому римлян в першій половині V століття. "Корінне слов'янське населення, незважаючи на події, пов'язані з навалою гунів, не покинуло своїх земель" [16, с.97]. Отже, "гунів" чомусь не цікавили зернові сховища, одяг та багаточисельні слов'янські отари худоби, більше того, "кочові тюрки (чи монголоїди) - гуни" виступили на захист антів у їхній війні з готами. Якщо є Божі чудеса, то це — одне з найбільших, і воно мусить бути записане у святці язичників, поклонників Перуна. Під час "навали гунів" постраждали південні райони, де справді багато черняхівських поселень було знищено [16, с.162]. Це саме ті райони, де жили готи та, очевидно, ті "гуни", що їх підтримували. Чи не є це свідченням того, що насправді "гуни" були не прийшлими кочовиками, а місцевим населенням, саме тією його частиною, яка не постраждала від "навали гунів"? Отже, як фрагментарний опис Амміаном "лісових гунів", так і хід історичних подій засвідчують, що ті гуни набирають яскраво вираженого життя та військової тактики антів-праукраїнців.

Черняхівська культура відзначалася своїм досконалим високохудожнім гончарським посудом та значною кількістю великих поселень. І те, і друге пізніше зникли. У зв'язку з цим виникає низка запитань, зокрема:

Чи було зникнення гончарного виробництва наслідком припинення провінційно-римського впливу?

Чи були ті великі поселення протомістами?

Чому вони виникли? Чому вони зникли?

Чи було це регресом у суспільному розвитку? тощо.

Ті дослідники, які в становленні Черняхівської культури вбачають вирішальне значення провінційно-римського впливу, так пояснюють занепад гончарного виробництва в VI ст.:

Гончарною справою займалися високопрофесійні гончарі, вихідці з римських провінцій, їхньою метою було мати на місці такий ходовий товар, на який можна було обмінювати продукти черняхівських поселян. Своє мистецтво вони тримали у великій таємниці від місцевого населення. В середині чи в кінці V ст. вони знялися і пішли геть. Немає гончарів — немає і гончарного посуду. .Таке пояснення просте по формі, але хибне по суті. Гончарне ремесло не на стільки складне, щоб його можна було зберігати у таємниці понад 200 років. Якщо його й справді започаткували якісь зайди, то швидко воно б стало надбанням місцевого населення. Чому ж воно занепало в VI ст.?

Проаналізувавши археологічний матеріал, М.Брайчевський прийшов до висновку, що племена Середньої Наддніпрянщини та Наддністрянщини вже в ІІІ-ІІ ст. до Р.Х., тобто принаймі за 300 років до виникнення Черняхівської культури, знали техніку гончарного круга і вміли виготовляти гончарний посуд, але ця техніка в той час у них ще не набула повсюдного застосування. Воно й не дивно, чому б це гончарний круг, який використовувався греками та римлянами, не потрапив до Північного Причорномор'я та до землеробів лісостепової Руси-України? Швидке поширення гончарного посуду починається в І-ІІІ ст. після Р.Х., коли відбувається виділення гончарного виробництва в самостійну галузь ремесла. Причина цього полягає у внутрішньому соціально-економічному розвитку населення цих земель, зростання продуктивности сільськогосподарської праці та появи надлишку виробництва, яке можна було обмінювати на ремісничі вироби.

В кінці V ст. гончарне виробництво занепало, але не^зникло. Це може мати таке пояснення.

Наслідком високого рівня черняхівської культури та наступних переможних війн праукраїнців було швидке зростання чисельности населення, у наш час сказали б "відбувся демографічний вибух". Після розгрому римлян та розпаду імперії "гунів" занепала і торгівля, притік багатства в наші землі припинився, а ті ж землі на тому ж рівні споживання вже не могли прогодувати більшу кількість населення, так що його життєвий рівень понизився. Тепер замість того, щоб купувати предмети гончарного виробництва, їх стали більше виробляти у сім'ях. Попит на ринку зменшився, виробництво згорнулось. Факт перенаселення черняхівських земель в 5-6 ст. безспірний. Він проявився в потужному русі праслов'ян на нові землі в Центральну Європу та на Балкани. Імовірно, тоді ж вони помандрували і на Кубань і заснували Тьмутароканське князівство. Та й чим Кубань гірша за Балкани?

В \М/І ст. гончарне виробництво не переривалось, а змінило форми. Як справедливо зазначив М.Брайчевський, з технологічної точки зору грубий на вигляд ліпний горщик виконував свої функції не гірше вишуканої посудини черняхівського типу, але коштував значно дешевше. Окрім того, з'явився токарний верстак (ймовірно, в V ст.), а разом з ним і столовий дерев'яний посуд, який витіснив значну частину гончарного.

Тепер перейдемо до питань, що пояснюють зникнення великих поселень у післячерняхівський період.

Міста виникають як адміністративно-торгові та ремісничі центри, (х становлення — явище дуже складне й довоготривале, вимагає створення нових традицій, для чого, безумовно, потрібні століття. Якщо в І ст. ні міст, ні передумов для їх створення не було, то вони не могли виникнути і в черняхівську добу. У той час населення вело головним чином натуральне господарство, розподіл праці між сім'ями та родами був слабко виражений, торгівля була на примітивному рівні, як обмін товарів, а потреба в ремісничих виробах була незначною: вироби із заліза, збруя, прикраси. Такі найвживаніші речі, як одяг, посуд, начиння оселі (столи, стільці), сіті, частково збруя виготовлялися в кожній сім'ї. Щоб придбати вироби ремісника, поселянин міг три-чотири рази на рік пройти чи проїхати кілька десятків кілометрів, це не складало особливого труда. Та й продуктивність1 праці ремісника не була високою, його вироби купували вдома поселяни найближчих околиць, значної потреби їхати кудись продавати товар також не було.

Адміністрація була на самому простому рівні, її функції виконували голова роду, племені, рада старійшин тощо "за посадою" і на громадських засадах. Вони ж виконували судівські функції за звичаєвим правом та збирали данину в разі потреби. Військо складалося з народного ополчення, вояки туди самі радо йшли — або захищати від ворога свій рід і плем'я, або грабувати сусідів — в обох випадках почесне. Військовослужбовців, яких треба було б утримувати за громадський кошт, або не було, або була мізерна кількість, як найближче оточення князя. Отже, для виникнення міст передумов не було.

Значно важливішим було те, що майже щодня поселянин вставав до схід сонця і йшов до худоби в поле, в ліс, на річку, а повертався на відпочинок перед заходом сонця. Дуже важливо і бажано, щоб всі ці місця роботи були поруч з оселею. Треба взяти до уваги також ту обставину, що продуктивність праці і врожайність були низькими внаслідок примітивної агрокультури та недосконалих знарядь праці: мотика, рало, серп. Навіть в 30-х роках 20 ст. у колгоспах урожайність зернових була 7-10 ц/га. Півтори тисячі років тому навряд чи вона була вищою, навіть не зважаючи на вільну працю тодішнього виробника. Отже, для прогодування сім'ї чи роду потрібні були значні площі сільськогосподарських угідь. Поселянину бажано було так побудувати оселю, щоб поле, луки, вигін для птиці чи худоби були поруч з нею, щоб вийшовши з оселі, він одразу потрапляв на робоче місце. Але поруч мусили бути також інші члени роду, які могли прийти на допомогу в разі нещасного випадку чи хвороби, допомогти побудувати хату, клуню, хлів, віз тощо. Та й спілкування ж якесь потрібне у хвилини радощів чи горя. Сукупність цих умов визначили оптимальні розміри хутора-села: 7-20 осель, в яких жили найближчі родичі — патріархальна сім'я. Кілька таких сімей створювали рід, що жив посередині своєї території. Відстань 400-700 м між хуторами, очевидно, також була оптимальною.

З огляду на викладене приходимо до висновку, що ніякої економічної чи адміністративної необхідности в існуванні компактних тісних поселень по 500-5000 осіб не було, навпаки, це створювало певні труднощі у виробничій діяльности членів общини. Але ж вони існували! Що ж змусило їх згуртуватись? — Необхідність колективного захисту від грабіжницьких ватаг готів, аланів та пшеворців. Ніяке селище черняхівців само по собі не могло захиститися від організованого ополчення ворога. Але в роки відносного миру завжди були ватаги розбійників, особливо серед кочовиків та готів, готових до грабунку чужого майна, "...на Верхньому Подністров'ї виявлено ряд одиничних поховань, які свідчать, що окремі озброєні загони пшеворців періодично заходили на територію Верхнього Подністров'я і Західної Волині протягом І-ІІ ст. н.е., просуваючись до кордонів римської імперії" [16, с.149]. Немає підстав сумніватися, що такі ж загони пшеворців робили спроби заходити на ті ж терени і в черняхівський час, так що для зміцнення кордонів і убезпечення черняхівців довелося відтіснити їх західніше, про що згадувалось раніше.

Поселення, в якому жило 1000 осіб, де кожен дорослий чоловік володів зброєю, могло швидко виставити 200-250 озброєних захисників для спротиву напасникам. Великі компактні поселення виявлені саме на західних, особливо південно-західних теренах черняхівської культури, тобто, поблизу від неспокійних сусідів. Велика чисельність членів громади поселення була гарантом (відносним, звичайно) від пограбування їхнього майна шукачами легкої наживи. Від теренів проживання праслов'ян готи та алани були далі, там поселення були оптимально-гніздовими. Після підкорення аланів антами, розгрому та втечі готів небезпека від їхніх розбійницьких ватаг зникла — і компактні великі поселення розпались на оптимальні — як і має бути. Зате "гунологи" тепер можуть говорити, що ті поселення знищили міфічні гуни. До речі, чисельність хуторсько-гніздового поселення роду приблизно відповідає чисельности середнього компактного поселення черняхівського типу.

Що ж стосується готів, то в джерелах того часу немає жодної згадки про те, щоб "гуни-чи алани вигнали їх з нижнього Придніпров'я. Вони залишили обжиті землі в значній мірі добровільно. Чи не тому, що підкорені антами, вони вже не могли безкарно грабувати сусідні народи й змандрували на терени дряхліючої Римської імперії, яка не в змозі вже була захистити не лише провінції, але й метрополію?

Початок гуно-готської війни за А.Марцеліним та повідомленнями інших тогочасних письменників

"І оживе добра слава, Слава України"

Т. Шевченко

Більшість коментаторів тих далеких подій виходить з того, що гуни напали раптово, несподівано як для аланів, так і для готів. Це схоже на правду й підтверджується хоч би тим, що алани та готи не встигли організуватися й зібрати спільні сили для відсічі. Але якщо так, то гуни не могли прийти з-за Волги.

В ті далекі часи люди були обережнішими й пильнішими, ніж тепер, бо будь-яке розслаблення могло привести не лише до втрати сім'ї та майна внаслідок пограбування сусідами іншої крови, але й втрати свободи чи навіть життя господаря-воїна. Виходячи з цього, мусимо прийти до висновку, що алани, як й інші народи, знали, що відбувається в ближній околиці від них. "Ближньою околицею" треба вважати відстань, яка убезпечує саме від раптового нападу, для степів десь 100-200 км від кочівок. Адже в степу ніде було заховатися до організації відсічі ворогу, єдиний спосіб врятувати дружин, дітей та майно — втеча. Інформація про небезпеку могла надходити від пастухів, що випасали отари, від невеликих загонів воїнів, що гасали у пошуках здобичі, від мисливців, що полювали на степову звірину, нарешті від спеціально для цього посланих загонів розвідників. До того ж, широкі та повноводні Волга та Дін були прекрасними природними рубежами. Навіть невеликі загони чужинців не могли переправитись через них непоміченими, не говорячи вже про велике військо чи орду з возами, сім'ями, худобою.

Та навіть аби раптовий напад і трапився, час для подолання опору крайніх племен аланів був би значно більший, ніж час оповіщення про небезпеку всіх аланів, антів та готів. Отже, якби "гуни" напали зі сходу, з-за Волги, то алани могли б зібратися для опору й навіть закликати на допомогу готів та антів. Коли в 13 столітті прийшли монголо-татари, то половці попросили допомоги у руських князів, й обидва народи виступили разом проти спільної небезпеки, не зважаючи на те, що раніше вони часто між собою ворогували й воювали. Анти не могли знати, що "гуни" їх обминуть (чого б ради?), виставили б і своє військо проти напасників, по необхідности стали б ворогами "гунів" і їх спіткала б така ж доля, які готів. Але ні Амміан, ні інші автори ніде не говорять про організований спротив гунам з боку аланів та готів, вони звалилися на них, як сніг на голову, а анти навіть стали гунськими союзниками. Як це розуміти?

Як згадувалось вище, чисельність аланів мала бути в межах 300-400 тисяч. Припустимо, що гуни справді вдерлися з-за Волги і були організованішими (це суперечить повідомленню Амміана "не знають вони під собою суворої царської влади", але для підсилення гунів допустимо і таке). Тоді, щоб перемогти аланів, їхня орда мала нараховувати не менше 200 тисяч осіб. Перед тим, як вдертися в Причорномор'є, та орда повинна була десь множитись, кочувати та набирати силу принаймі 100 років. Де і які археологічні сліди цього залишились? — Ніде ніяких археологічних слідів не знайдено.

Аби гуни переправились через Волгу з усією ордою, то це не могло б залишитись непоміченим і напад не міг бути раптовим.

Якщо ж Волгу перейшло лише військо гунів, то вони напризволяще, незахищеними залишили свої табори з сім'ями та майном. Заради чого вони ризикували? Чи мали вони гарантію, що переможуть аланів, що сусідні народи не пограбують їхні табори? Адже могло бути й так, що пішовши по шерсть, повернулись би стриженими (якби взагалі повернулись). Щоб говорити про азійське походження гунів, мотиви їхнього переходу Волги мають бути обгрунтованими.

Сто років немов би бродила гунська орда по степах Руси-України та Паннонії. За цей час їхня кількість мусила б значно зрости як внаслідок сприятливого природнього приросту (у них було багатожонство, а жінок у підкорених народів вони могли брати необмежене, та й годувати дітей було чим), так і за рахунок втягнення у свою орбіту певної кількости аланів. Які ж археологічні сліди залишила після себе орда, чисельність якої порівнювалась би з 0,5 мільйона осіб? — Ніяких.

Куди ділася ця величезна кількість гунів-кочівників після розпаду їхньої імперії? На це ніхто ніякої серйозної відповіді не дає.

Нарешті, чому та "гунська орда" залишила місця своїх кочівок за Волгою? Адже від добра добра не шукають. Більшість кочівників приходили в Причорномор'є тому, що їх гнали сюди сильніші сусіди. Які взагалі кочові орди відомі в Приураллі в середині IV ст.? Такі не відомі.

З усього цього випливає єдиний висновок: прихід гунів з-за Волги — фікція, витвір фантазії гунологів. Археологічні сліди гунів-кочівників не виявлені ні в Приураллі, ні в Європі з однієї причини — не було таких. Не можна віднайти несхований скарб.

Нарешті, чи могли гуни прийти із західних берегів Каспію, звідти, де І.Засєцька розташувала уннів Діонісія Перієгета? Ці терени контролювали сильні та багаточисельні племена аланів, навряд чи вони дозволили б уннам так підсилитись, щоб тіїм загрожували. Більше того, найімовірніше, ті тюрські кочові племена були у васальній залежности та під наглядом аланів. Та й чисельність їхня не могла бути значною, зважаючи на невеликі терени їхніх кочівок. Окрім того, вони не мали пішого війська, тому не могли брати фортець, чим пояснюється тривале існування Боспорського царства на Таманському та Керченському півостровах поруч з кочівниками. Зважаючи на це, історики-гунологи не без підстав не хочуть бачити в уннах Діонісія гунів Амміана.

Ми також будемо виходити з того, що напад на аланів був несподіваним, але не зі сходу, а з півночі. Про це ж пише А.Марцелін: гуни напали на аланів, що межують з остготами. На півночі знаходились анти — власне слов'яни та слов'янізовані осілі сколото-сарматські племена. Звичайно, кордону як такого між антами та аланами не було, але, очевидно, була звичаєва "нічийна" смуга шириною ймовірно 30-50 км. "Несподіваний напад" навіть при переході такої вузької смуги — поняття досить умовне. Русь в ІХ-ХІІІ століттях була приблизно в такому ж розташуванні по відношенню до печенігів та половців, як анти до аланів. Але руські князі не могли раптово нападати на половців. Тобто, нападати вони могли, але крчовики швидко організовувались й збирали військо. Отже, й алани організувалися, але не всі, а ті, що кочували між Дніпром та Доном. Ті, що були на схід від Дону та на захід від Дніпра, могли не встигнути прийти на допомогу, у цьому смислі напад був раптовим.

Виходячи з розвитку наступних подій, а також приймаючи до уваги, що пізніше алани стали надійними союзниками "гунів"-антів, треба припустити, що головною метою антів був розгром не аланів, а готів. Це можна зрозуміти. Марцелін та Йордан підкреслюють, що готи перед своєю кончиною на півдні Руси-України підкорили й тримали у страсі сусідні народи, отже й антів. Очевидно, вони брали з них данину, можливо й невелику, але принизливу, а також мито за провіз збіжжя до римлян.

Міжплемені об'єднання, протодержави наших предків, існували споконвіку, принаймі за 2700 р. до Р.Х. вони вже були. "В подальшому риси державности в Україні ставали то більше, то менше виразнішими. Але повернення до первісного ладу з того часу, мабуть, ніколи не було", пише Микола Чмихов [19,с.95]. До об'єднання племен в держави приводять війни. Не лише в першій половині І тисячоліття після Р.Х., але й задовго до цього війн на теренах Руси-України було більше, ніж достатньо. Лісостепова хліборобська зона, де споконвіку жили праукраїнці, межувала із зоною благодатних степів, які вабили незчисленні племена скотарів-кочівників. Вже сам спосіб життя змушував їх бути агресивними й нападати на землеробські народи. Останнім нічого не залишалось, як об'єднувати зусилля для відсічі. Але створені таким чином державні утворення часто ставали не лише інструментом захисту, але й агресії. У зв'язку з викладеним, твердження деяких горе-істориків, що нормани заснували Руську державу, є не лише ненауковим, але й абсурдним, вони помиляються принаймі на 4 тисячі років. "На IX Міжнародному конгресі славістів у Києві (1982 р.) бельгійський професор Ж.Бланкоф довів: нормани приходили винятково на території, де вже були державні структури і розвинені міста" [19, с.19]. Та повернемося до наших предків кінця IV ст.

Намагання звільнитися від готської залежности змусило їх діяти активно. Перш за все, готське поневолення стимулювало до згуртування. Об'єднані, вони становили значно більшу військову потугу, ніж готи чи алани, а можливо, ті та другі, разом взяті.

Як згадувалось вище, алани були добрими вояками-кінотниками і надійними союзниками готів. Щоб послабити готів, треба було відщепити від них аланів, тобто перемогти їх й зобов'язати спрямувати сили аланської кіноти проти готів.

Пригадаємо, що у визвольній боротьбі нашого народу в XVII столітті українські війська завжди перемагали ляхів та москалів, коли були підтримані кінотою татарів. Ударну військову потугу антів, як й інших землеробів, становили піші загони, хоробрі й багаточисельні, про що писали тодішні автори. Підсилені кінотою кочових народів, вони могли бути справді непереможними для будь-якого війська й наганяти жах на всі народи, що врешті-решт сталося згодом.

Остготи перебували на лівому березі Дніпра та в Північному Криму. При нападі на аланів з півночі вони швидко могли прийти їм на допомогу. Але не прийшли. Можливо, вони зігнорували загрозу розгрому аланів й підсилення антів. Але швидше всього так було замислено Великим Князем антів, можливо, Баламбером (Велемиром), і цей геніальний задум блискуче здійснився.

Щоб відвернути увагу готів від подій на північних та східних рубежах, треба було відправити диверсійний експедиційний корпус в їхній тил, тобто, в степовий Крим. Для боротьби з аланами, а потім з готами, бажано залучити також тюрків, що кочували на західному узбережжі Каспію між річками Кумою та Тереком і були у васальній залежности від аланів. Але як це зробити? А так, як через 600 років зробив Великий Князь Святослав Завойовник.

Святослав двічі ходив на хозар, держава яких у той час була на теренах Північного Кавказу та в пониззі Дону, а на схід простягалася до Волги: 965 р. та 966-967 рр. Очевидно, метою його походів була помста за грабіжницькі набіги хозарів, завоювання Хозарського каганату та приєднання правобережжя Волги до Руської держави, чого він врешті-решт і домігся. Перший похід відбувся вздовж Сіверського Дінця до потужної фортеці Саркел (Біла Вежа), що знаходилась на Дону, приблизно за 150 км вгору по течії від впадання в нього Сіверського Дінця. Взявши й зруйнувавши Саркел, Святослав повернув назад в Русь. Наступним походом він пішов з Чернігівської землі на північний схід до Оки, потім на лодіях по Оці та Волзі спустився до столиці хозар Ітіля, що була на островах в гирлі Волги, зруйнував її, далі Каспійським морем вийшов в межиріччя Куми та Тереку, повернув на Захід й дійшов до Тьмутаракані -руського князівства та Таманському півострові. При цьому по дорозі до хозар Святослав підкорив племена вятичів, мурому, булгар, мордву, буртасів. Другим походом Святослав повторив шлях, яким пройшов експедиційний загін антів перед початком слов'яно-готської війни, тобто, в середині другої половини IV ст., ймовірно 370-371 рр.

Як розвивалися події при зустрічі слов'ян, що зійшли на берег, та тюрків-кочівників, можна лише припускати, але навряд чи вони були ворожими, знову ж таки, виходячи з розвитку наступних подій. Спробуємо ж приблизно відтворити їх початок.

Отже, зійшовши на берег, слов'яни обдарували ватажків тюркських племен й заявили, що вони прийшли до них з миром й просять їх пропустити через свої землі до Боспорського царства. Далі вони могли сказати приблизно таке: "Ви бідні й убогі, до того ж, знаходитесь в залежности від аланів. Підтримайте нас, ми звільнимо вас від них й поведемо у багаті країни. Все, що ми візьмемо у Боспорського царства по цей бік протоки, буде ваше, а що по той бік—поділимо порівну". Погодьтеся, такі аргументи могли звабити не лише тогочасних кочівників, які щодня шукали якусь здобич, але й сучасних "батьків народу".

Наступний розвиток подій фактично вже описаний в розділі "Коментар". Підсилені тюркською кінотою, слов'яни ("гуни") зруйнували Боспорське царство та погромили готів у Північному Криму.

"Період вторгнення та руху гунів на захід на першому етапі їхньої історії у Східній Європі поки дуже слабко присутній в археологічних джерелах. Головним доказом експансії гунів є яскраво виражені сліди розорення, розгрому та пожеж в цілому ряді міст та поселень Боспорського царства в Криму, на поселеннях, розташованих навколо Танаїса і в самому Танаїсі з греко-сарматським населенням, а також на пам'ятках черняхівської культури готських племен" [4, с.362] (Танаїс—місто, розташоване в гирлі Дону - Танаїсу). При цьому слов'яни були незамінимі при штурмі укріплених міст та фортець, а тюркська кінота своїм виглядом та буйством наводила жах на війська противників. Повідомлення про успішні дії з'єднаного слов'яно-тюркського війська швидко дійшло в землю антів. Вони зібрали ополчення, щоб вдарити з півночі. На кого? Можливо й на готів, аби ті повели свої війська в Крим. Вони цього не зробили, боячись нападу з півночі, що дало можливість південній армії антів вийти з Криму й з'єднатися з головними силами. Обіцянки треба виконувати. Щоб звільнити союзників-тюрків від аланської залежности, аланів треба було розбити й підкорити, але не знищити, а використати як союзників в інших походах. Що фактично ми й бачимо уже в наступній війні з остготами.

Через деякий час після підкорення остготи повстали на чолі з князем Вітімиром. Упокоряли їх вже не гуни, а алани, можливо, разом з тюрками. Більше того, остготи залучили на допомогу собі "друге плем'я гунів" (3.3). У всіх пізніших війнах остготи були самими надійними союзниками гунів. Деякі дослідники вважають, що насправді вони були не готським, а слов'янським племенем. Це припущення має під собою дуже серйозні підстави.

Не зважаючи на величезну кількість доказів на користь того, що гуни — то слов'янські племена, все ж таки виникають якісь сумніви, зокрема, пов'язані з тим, що у битвах римські вояки бачили тюркські ("потворні") обличчя, окрім того, імена деяких ватажків гунів були не слов'янськими. Обидва питання мають досить просту відповідь. На перше вважаю за доцільне відповісти одразу.

Великий Князь-Імператор антів об'єднав не лише роздріблені слов'янські племена, але й підкорив (або йому добровільно підкорились, шануючи силу) кочівників аланів та тюрків на широких степових просторах від Дунаю до Волги та Північного Кавказу. Саме підкорив, а не тимчасово упокорив, як це було в часи нашої могутньої середньовічної держави Руси. Тобто, антсько-слов'янська імперія ІУЛ/ століть була значно могутнішою, ніж Русь. У військові сутички проти слабких суперників Князь-Імператор антів міг відправляти васальні племена, зокрема й тюрків, що й засвідчено істориками. Проти сильного суперника Великий Князь збирав ополчення як зі слов'ян, так і васальних племен, причому слов'яни були у нього щось на зразок гвардії. Починаючи битву, він направляв проти ворога перш за все війська васалів, серед яких були і тюрки. Отже, на початку битви, коли розум ще не був затьмарений і міг сприймати образи у природньому вигляді, римляни та їхні союзники могли бачити безбородих азіатів. У розпал січі, щоб добити вимученого й знесиленого ворога, Великий Князь вводив у битву слов'янські загони. І хто там уже розбирався, бородаті воїни їх перемагають, чи безбороді: якщо хочеш врятувати життя й не потрапити в рабство — тікай без оглядки.

Кіндратенко А.М.

Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть.

Походження та дії гунів.

Книга II.

Гуни в описі Пріска Панійського

Перша частина пропонованої читачеві роботи є найповнішим перекладом українською мовою уривків записок Пріска Панійського, секретаря візантійського посольства до гунів 448 р. Читач має можливість ознайомитись з побутом, способом харчування, житлом, звичаями та методами ведення війни гунами, які в роботі Пріска набирають яскравих рис осілого землеробського народу.

В коментарях, які базуються на приведених Пріском фактах і опираються на археологічний, лінгвістичний, етнографічний та історичний матеріал, доводиться, що уявлення про гунів як кочових азіатів позбавлене будь-якого грунту, є безпідставним і має бути відхилене як хибне. Вся сукупність фактів та доказів свідчать, що гуни Пріска були нашими предками, антами-праукраїнцями. В цій роботі, як і в попередній, автор виходить з того, що на історію свого народу треба дивитися власними очима, а не очима чужинців.

Для науковців, викладачів історії, студентів, усіх, хто цікавиться давньою історією Руси-України.

Пріск Панійський та його "Історія"

Грек або фракієць Пріск походить з фракійського міста Паніон, що знаходилось на північному березі Мармурового моря. Жив у V ст. Час його народження та смерти невідомі. Був ритором та софістом, тобто викладачем ораторського мистецтва. Про його життя відомо лише те, що він сам розповідає у своїх творах. В 448 р. на запрошення високоповажного грека Максиміна брав участь у посольстві до знаменитого скіфського імператора Аттила. В посольстві Пріск був другою особою, бо Максимін постійно з ним радиться, відправляє для переговорів чи передачі подарунків. Разом з Максиміном Аттило запрошує його на бенкети. 450 р. бачимо його в Римі, очевидно, з якимось державним дорученням. 452 р. Пріск супроводжує Максиміна, який був уже в якости полководця, в Сирію та Єгипет. 453 р., після смерти Максиміна, повертаючись додому, в Олександрії був свідком повстання народу проти римлян, яке вдалося пригасити завдяки його пораді відновити видачу продовольства, користування лазнями та видовищами. Навіть з цих куцих повідомлень випливає, що Пріск був непересічним, досвідченим і мудрим державним діячем, який вдало виконував доручені йому справи.

За свідченням Свіди, Пріск написав "Риторичні вправи", листи та "Візантійську історію" у 8 книгах. До нашого часу дійшли деякі уривки з його творів, що збереглися головним чином у записах посольств римлян до народів та записах посольств народів до римлян, а потім були скомпоновані в хронологічному порядку. Окрім того, деякі уривки з його твору відтворив Йордан у "Гетиці". "Історія" Пріска охоплювала час приблизно з 433 по 474 р., останній може бути датою його смерти.