Мати все

Розділ 7

Ліда дізналася про Раїну вагітність в ту мить, коли вона врешті взялася розбирати речі у великій платтяній шафі: повикидала звідти геть усе, коли це в закутку натрапила на невеликий пакунок зі зворушливими штанцями й кофтинками для немовляти. Засмутилася. Присіла на диван, розглядала нові дитячі речі, гладила їх долонею, всміхалася сумно. А яке ж воно м'якесеньке, шовчики назовні, звірятка повишивані… Не згодилося. Вирішила була піти одразу до найближчого пологового будинку, віддати смішні штанці лікарям: певно, згодиться… Та раптом подумала — це ж як із мерця. З небіжчика, після якого сусіди мотлох розбирають, а одежину не беруть — гидують.

— Викину, — прошепотіла.

І вже посунула на кухню — там відро для сміття, — а тут Ангеліна на поріг. Очі витріщила, дух їй забило, руку до серця приклала, головою хитає.

— Ой Лідусю…

— Мама?..

А що їй думати?! Не було ще такого, щоб удосвіта Ангеліна до неї бігла-спотикалася. Із радістю так не біжать. Із радістю — куди поспішати? До заздрощів?

— Мама померла?..

— Та що ти таке мелеш, Лідусю! — Нянька од прикрощів аж почервоніла. — Вона ще нас із тобою переживе, прости Господи! Платосик… Платосик зі своєю кралею вчудили. Дитинка у них буде!

— Дитинка?!

— Мати наказала — щоб ти сьогодні до неї у лікарню по обіді прийшла. Порадитися хоче.

— Дитинка?

— Так що ти одне завела: «дитинка-дитинка». Та ясна річ, що не звірятко! Аби не вбила!

— Що? Ти про що, Ангеліно?

— Невже сама не розумієш? — пояснювала нянька. — Не треба матері твоїй нічого, що її… та й нас усіх… від Платона відволікатиме. Не захоче вона дитини тієї…

— Дурне кажеш, нянько! — недобре прошепотіла Ліда.

— Еге ж! Тут одна я дурна, а ви всі розумні… — образилася Ангеліна. Перехрестилася затято, посунула геть.

Ліда пішла на кухню, витягла з відра дитячі речі, акуратно поскладала назад до шафи.

Ледь дочекалася обідньої години. Зателефонувала матері, проторохтіла: «Біжу!» А на вулицю вийшла — не йдуть ноги. Ніби тим ногам треба, щоби спочатку Ліда вдихнула глибоко, видихнула. Вона ротом — а нема! Люди є, авто в заторах гудуть, сніг віє, горобці з яток сире м'ясо дзьобають, дурні у холод пивом горло студять, розумніші до кав'ярні пнуться — все є, а повітря нема. Ніби для того, аби воно тут з'явилося, земля задихати повинна. А нема землі — в асфальт закатана, снігом поверх забита. Нема землі. І повітря…

Кволо посунула до Контрактової. Звідти — мазохістка! — Андріївським узвозом угору, та не бруківкою — льодом. Михайлівський, Софія, Володимирською, Володимирською, Володимирською аж до Золотих воріт, а там уже й Іветтина клініка. Тягла ноги і не розуміла: навіщо пнеться пішки. Не розуміла і йшла. Голова від роздумів не розривалася. Наперед знала, про що говоритиме мати. І що сама скаже у відповідь: «Роби як знаєш, мамо. Ти завжди робиш правильно».

Іветті поради ті Лідині — пронос перед битвою. Усе вирішено. Діяти.

— Лідочко! Маєш знайти вправного і корисливого гінеколога десь на околиці, а ще краще за містом, — повідомила доньці без церемоній, коли та врешті дочвалала до клініки.

— Я? Чому я? — здивувалася Ліда.

— Тому що ти ще Вербицька.

— Але… Я… Я не можу!

— Вісім тижнів, Лідочко. Уже вісім тижнів.

— Не факт.

— Факт. Я власноруч даю Раєчці протизаплідні. Одинадцяте січня. Єдиний раз! За два дні до весілля. Платон не втерпів, я пожаліла його, не встигла — і от… За місяць це стане криміналом. Маємо встигнути до дванадцяти тижнів, Лідочко.

— А якщо вони… вона буде проти?

— Не буде. Я попрацюю з нею. Філософія проста: любить Платона — відмовиться від дитини. Заради Платона.

— Як жорстоко, мамо! А надія?

— Надія лишиться. Аякже ж! Без надії не жити. Хай сподівається, що колись я помру і вона зможе…

— Матусю!

— Але вона не зможе. Протизаплідні — хибна ідея. Треба було перев'язати їй труби. Може, зараз? Так! Зараз!

— Хіба можна назавжди лишити її можливості мати дитину?

— Це міцніше прив'яже її до Платона. А надія… Надія не потрібна, — сказала Іветта. — Гола правда: дітей не буде ніколи. Тільки Платон…

Ліда заплющила очі:

— Я втратила дитину, мамо… Як же я зможу… Чому я?..

Іветта раптом так рвучко встала з крісла, що Ліда здригнулася і розплющила очі. Іветта стояла біля стола, спиралася рукою на стільницю, а на ній… На ній і досі лежала стара газета з повідомленням про загибель юної повії-студентки. Іветта тримала долоню просто на фотографії білявки.

— Я сама все зроблю, — прошепотіла.

Ліда жахнулася, похапливо смикнулася, подалася до матері, простягнула до неї руки, а торкнутися не сміла. Тремтіла за сантиметр від Іветти, белькотіла:

— Господи, матусю… Хіба ти зможеш?

— Булгаков зміг? Я — теж…

— Ні, тільки не це. Краще я пошукаю… Я пошукаю гінеколога.

— Що ж… — несподівано легко погодилася Іветта, прибрала долоню з лиця білявки, начебто це допомогло тій воскреснути, заходила по кабінету — струнка, підтягнута, спина пряма. — На все маємо тиждень, Лідочко. Аборт треба зробити десь у тихому місці без свідків, записів у картку й інших формальностей. І, звичайно, прізвище Вербицьких теж ніде не повинно прозвучати. — Замовкла, із прикрістю глянула на доньку. — Адже Раєчка тепер теж… Вербицька.

Ліда вразилася. І то правда: хутірська тепер теж Вербицька. Яка несправедливість! Усі предки, певно, на небесах сльози ллють. Пропала династія.

— Платонові з нею набагато краще… — пробурмотіла.

— Так, — кивнула мати. — Впорядковане сексуальне життя і здоровому повертає тяму. А ти так боялася цього одруження, Лідочко. Бачиш: що б я не робила, тільки на краще.

— Так, мамо…

— Ти встигнеш знайти потрібну людину за тиждень?

— Спробую.

— Скільки зараз платять за аборт?

— Не знаю.

— Дізнайся. Заплатимо вдесятеро. І якщо Райку не вдасться вмовити, ми повеземо її ніби на консультацію. Хай лікар буде готовий зробити загальний наркоз…

Ліда слухала — кров'ю руки мила.

— Добре, — прошепотіла. — Я піду, мамо…

До дверей. Геть. На вулицю. Хай там немає повітря, хоча б люди… Поспішають собі — сумні, веселі… Сумних більше. А вам чого не вистачає?! Любові?.. А не боїтеся, що залюблять вас до паралічу? До бездихання? До смерті? Ні?! Тоді поспішайте. Як не вас, то — ви… Суки виживуть. Тільки суки, бо сукам чоловік потрібен тільки для продовження роду, а жінкам — для себе. Мама — сука. Усіх перегризе заради Платонового щастя. А Ліда — жінка. Звичайна жінка. Дитину втратила і не вмерла, босоніж за Стасом. Тільки б не покинув. Тільки б ніколи не покинув. Хутірська… Вона — жінка. Мала, недосвідчена, але — жінка. Ліда бачила її очі. Вони кричали: «Мій! Не віддам!»

«То ми схожі? — вразилася. — То, виходить, одна нам доріжка: усе віддати заради коханого чоловіка. Підкоритися йому, тішитися його радощами, битися за нього до крові… Чому так? Може, вся справа у страшному дитинстві? У хутірської — сльози. Та і я не сміялася. То ми схожі? Ще б знати найголовніше — що чоловікові треба! Суку чи жінку? Із Платоном зрозуміло: йому жінка необхідна. А Стас… Йому що? Якщо він захоче дітей, я… знову зможу. І для цього не треба перетворюватися на суку. Жінки теж народжують… І їхні три справи — доглядати за чоловічими справами. Він дім збудує, а жінці його теплом наповнити, він дерево посадить, а їй його поливати до скону та плоди збирати, він сина… А їй… Їй виховувати, пестити, захищати…»

Дивний логічний ланцюжок несподівано заспокоїв професорську доньку. Озирнулася — вже Софія. Вдихнула — повітря. Людей до біса. І кожен, певно, точно знає, куди летить. Пішла навпростець повз групки туристів, які, як ті горобці, підскакували від морозу біля Богдана, перетнула затор, кинула копійки у пластикові миски пихатих жебраків біля Михайлівського Золотоверхого і вже була хотіла повернути до Андріївського узвозу — униз-бо вихором, — та раптом сива жебрачка, що синіми від холоду пальцями метушливо ховала в кишені дріб'язок на здобич, недобре зиркнула на Ліду:

— Ще! Дай ще!

Ліда чогось знітилася, слухняно полізла за гаманцем… і раптом швидко повернула до фунікулера, ніби — сонце з хмар, ніби побачила — де на неї вже зачекалися.

«Тільки б він нікуди не зник! — захвилювалася. — Тільки б не зник!»

У подільському провулку в чорному пластиковому мішку просто на кучугурі сидів волоцюга. Примітив Ліду ще здалеку.

— А-а… Ліда.

— Хіба я казала, як мене звати? — підбігла, зашарілася. — А ти як? Я раптом злякалася, що замерз у смерть. Грошей треба?

— Давай, — усміхнувся. Виліз із мішка, на ноги зіп'явся, запнув на грудях добротне суконне пальто. Показав на нього. — А я собі у секонді пальта купив. На твої гроші.

— Не пропив?

— Обіжаєш!

— А як тебе звати? Я… вибач, що не спитала.

— Марк.

— Марк?

— Слухай, Лідо. У нас мовчазна згода: ти даєш гроші — я тебе слухаю. Тому не треба так дивуватися: у мене немає грошей тобі дати, щоб ти вислухала мої одкровення.

— Марк… Треба ж! Я можу безплатно.

— Я теж! Давай уже! Розповідай, що там у тебе знову трапилося.

— У мене? Нічого! У мене все налагоджується. А ходімо до тої батареї. Щурів-котожерів порозганяємо.

— Не можу. Маю бути тут.

— Навіщо?

— Закони реклами.

— Дурня!

— Технологія. Спершу людина бачить товар, за другим разом переконується, що він нікуди не зник і його легко знайти на тому самому місці, і тільки за третім тягнеться до гаманця. Ти ж знала, де мене знайти?

— Так. А нещодавно я навіть сподівалася від тебе допомоги. Одна дівчина… Їй потрібно було виїхати з міста, і я подумала, що ти міг би супроводжувати її.

— Я б не поїхав.

— Чому?

Чоловік усміхнувся, кивнув на чорний пластиковий мішок:

— А робоче місце?

Ліда збентежилася:

— Не розумію… Я б грошей дала, ти зміг би розпочати життя спочатку. Ти… Скільки тобі років, Марку?

— Двадцять сім.

— І мені, — вразилася. — Як же так? Ти… Чому?!

— Дивись не впади, Лідо. Давай уже свої гроші і коти звідси! — Марк загорнувся у чорний пластиковий мішок, упав на сніг.

— Дам грошей! Дам! А ти скажи чому?..

— От тільки без пафосу. Я тут не назавжди.

— Хіба?

— А ти думала!

— То чого чекаєш? Грошей немає?

— Для нового життя не гроші потрібні.

— А що?

— Поштовх… Хвиля…

Ліда безпорадно озирнулася, ніби її саму зараз накриє, нахилилася до Марка:

— Отут ти і подохнеш, чоловіче із дивним іменем Марк! Маркам тут не місце. Як Платонам, Іоанам й Іаковам! Тут виживають Сашки. Або Серьожки! А ти помреш на цій кучугурі! Прощавай!

— А гроші?!

— Пішов ти! — вона вже бігла геть.

— Ти невідверта! Невідверта і через те нещасна! — закричав услід.

Ліда зупинилася так різко, ніби наштовхнулася на стіну. Озирнулася, почервоніла до скронь. Похапцем дістала з гаманця дві по двісті гривень, поклала біля чорного мішка, прошепотіла зацьковано:

— Дякую, Марку… Ти ж… не зникай… Технологія…

Стас Скакун камінь за пазухою не носив. У Дезінфікатора принцип простий: що на душі — те й на язиці. У недвозначних, звісно, ситуаціях, коли на слово не відповідали агресією. Та що робити, коли в душі каламуть? За два місяці після пригоди в лісовому готелі ясності не додалося. Стас насторожено прислухався до себе. Дивувався без міри. Особливо, коли на старий новий рік завалив Ліду просто на підлогу у ванній кімнаті, бо жадання забродило всередині і вистрілило, як шампанське вино. «Я хочу її! — усвідомлював ошелешено. — Як?! Після її зради я хочу її?! Після того лисого виродка… Треба буде обов'язково вирахувати його адресу й підпалити йому двері. Козел, хай би його чорти!.. І та училка! Так мене підставили…» Стас згадував, хто підставив саму Ліду, кривився: така халепа вийшла, ще й грошей до фіга за ту халепу виклав! — спробував налаштуватися на позитив і конструктив, і вкупі вони врешті привели Дезінфікатора до парадоксального висновку: треба зробити дружині неймовірний подарунок і тим поставити крапку в новорічних жахах. Тим більше, вона вже сказала головне: «Не покидай мене…» Тим більше — скоро Восьме березня. Прекрасний привід!

Думка ця так запала Дезінфікатору в душу, що він одразу ж узявся мізкувати — який би сюрприз дружині зробити. І — отака дурня! — все подумки до лисого свінґера повертався. Сюрприз? Ну, приміром, заманити лисого до них із Лідою додому, зв'язати, накрити якоюсь ряднинкою, а коли Ліда повернеться, ряднинку скинути і хай буцає його ногами, аж поки не захекається. Чи піти у нічний клуб! На садо-мазо-шоу! І щоби голі дівки там привселюдно так підло над лисим знущалися, що навіть самі від співчуття до нього плакали б. А чи просто: йдуть вони з Лідою вулицею, а повз них на машині лисий їде, раптом машина його глухне, лисий виходить — бац! І вже не стоїть. Лежить. А той водила, що його збив, повз них із Лідою проїжджає і Стасові підмигує, мовляв — братан, як я його?! І нема виродка. А чи купити, приміром, Ліді сто двадцять п'ять криваво-червоних троянд, покласти їх на стіл і власними руками всі до одної колючки обірвати, скласти їх гіркою і поклястися, що оце скільки колючок — стільки разів лисий пошкодує, що зґвалтував Стасову дружину.

«Ну… Квіти точно треба купити», — подумки означив програму мінімум на сьоме число. Уже зібрався їхати з дому, та Ліда раптом:

— Стасе, можна я сьогодні «тойоту» візьму?

— Навіщо?

— До пацієнта треба… За місто.

— За місто? Лідо! Звідколи лікарі вашої клініки їздять до пацієнтів додому?

— Практично ніколи. Виняткова ситуація. Мені треба… — Так непевно, що Стас аж насупився підозріло: «Ой брешеш, Лідо… Щось тут не те. У клініці службові автівки є».

— Ну добре. Бери.

Стас проводив Ліду, викликав таксі, та, коли сів у салон, щоб їхати на склади у Вишгород, раптом сказав:

— На Троєщину!

За квартал від батьківського дому попросив зупинити, пішов до галасливих бабів — упереміж із кавказцями продавали квіти, ховали їх від морозу у великі короби, обтягнуті плівкою. Усередині свічка горить — заупокійне видовище.

— Почім нині? — Показав на троянди.

— Двадцятка!

— Круто!

— А мороз! Мороз! Ніяк та весна не прийде! Двадцятка! — торохтіла молодичка в лижному костюмі.

— П'ять троянд! Сам виберу! — Стас простягнув лижниці сто гривень, заходився перебирати квіти. «Мама зрадіє», — подумав.

Стасова мама не чекала на сина.

— І з квітами? Синочок… Згадав-таки про матір!

Стас раптом відчув себе малим і безпорадним. Як у далекому дитинстві, коли точно знаєш, що винуватий, а пояснювати — зайве, однаково ніхто не зрозуміє.

— Завтра свято. Хочу тебе сьогодні привітати, мамо. А що, як завтра не зможу заїхати. Ти… будь здоровою… Не хворій.

— А в мене тебе і пригостити нема чим…

Лясь! Стас геть розстроївся. Спробував пригадати, коли востаннє заїжджав до матері — не згадав. Дзвонити — дзвонив: «Як справи? Добре? Ну й добре!»

— У мене, мамо, подарунок тобі простий.

— Ще й подарунок? Та навіщо ти тратився, Стасику?

— Нічого я не тратився, мамо. Ти витрачай! — Стас поклав на мамину долоню п'ятсот гривень.

Мама почервоніла, раптом радісно всміхнулася.

— Чобітки куплю…

Стас відчув, як совість підкотилася й ухопила за кадик — не дихнути.

— Ні, ні… Це тобі на всякі фінтіфлюшки. Свято ж, мамо! А на чобітки окремо. Ось! — Поклав на стіл ще тисячу гривень, побіг до передпокою, ніби у дупу припікало. — Я ще заїду. Заїду!

Вискочив, виматюкався — ну йолоп! — озирнувся і раптом повернув до сусіднього під'їзду.

— Інко? Добре, що ти вдома. Трахнемося?

Сумна Інка знизила плечима, мовчки пішла до дивана.

— Гей, сусідко! Ти чого? — Стас ішов слідом, на ходу розстібав штани. — Ти ж знаєш… Я тільки з порядними дівчатами… Мені перевірити треба… боєздатність…

— Завтра Восьме березня, — Інка сиділа на дивані, дивилася у вікно, ніби там сади райські.

— І що?

— Мені ніхто ніколи квітів на Восьме березня не дарував. Тільки у школі… Коли вчителі змушували хлопців гроші на квіти збирати.

Стас почервонів, застібнув штани, мовчки пішов геть. Вийшов з Інчиного під'їзду, знов забіг до матері, мовчки витяг із вази п'ять червоних троянд і тільки встиг пробурчати:

— Я тобі завтра ще кращі привезу, мамо!

Інка так і сиділа на дивані.

— Інко… Зі святом…

Стас поклав квіти Інці на коліна. Зі стебла стікала вода, капала на Інчину спідницю. Вона звела очі вгору — теж вода…

— З чого б це? — прошепотіла сумно.

— Таж свято…

— Зі святом коханих жінок вітають. Близьких. Дорогих, а я…

— А ти… Ти — моя перша жінка. Я ніколи… Ніколи не забуду тебе. Ти — назавжди. Усі інші — після тебе! Тільки після тебе, а ти… я тобі дякую за все, Інко. Ти вже… кидай трахатися аби з ким, чи як?

— І з тобою?

— І зі мною. Піду я. Вибач.

Стас вискочив на вулицю, як ошпарений. Скільки ж жінок він викреслив зі свого життя в останні чотири роки. Мама… Інка… Сестри. Дружини братів, племінниці. Та й Іветта. І Ангеліна. І мала Платонова дружина… Їх би теж привітати.

Широкі жести — завжди приємні серцю вчинки. Аби не шкодувати. Стас дістався до центру, купив сто білих троянд — чистий аркуш, усе спочатку, вибачте, не повториться. Ледь до квартири допер. Налив води у два пластикові відра, поставив посеред вітальні, опустив у відра квіти — отак хай і стоять. Ліда повернеться, губку закусить: «Це все мені?». А він скаже: «Ні. Тобі — весь я. А це від нас…» Вона зрозуміє.

Глянув на квіти. Мало! Побіг у місто. Купував усе підряд: шоколад, парфуми, якісь скатертини лляні, м'які іграшки… От сюрприз! Він поскидає увесь цей дріб'язок до мішка, квіти в руки — і за маршрутом. Хто який подарунок із мішка витягне — те й отримає. Добре, що на вулиці мете, як у січні. Березнева згадка про новорічні свята, хай би вони згоріли! Заспокоївся надвечір. Зателефонував Ліді.

— Лідо? Де ти й досі?

— Вже їду, — відповіла дружина.

Повернулася похмурою, спантеличеною. Ковзнула оком по величезних оберемках квітів, мішку, що стояв посеред вітальні.

— Це ж… не мені?

Стас підхопив дружину на руки, закружляв по кімнаті.

— Тобі! Кому ж ще?

— Мені?

— У нас не було Нового року. Його зіпсував я. Вибач. У нас сьогодні Новий рік. Нові мрії. Загадуй бажання!

Говорив і дивувався. Правда поперла. То все Інка. Щось таке в душі розворушила — хоч стріляйся! А й краще по правді. Однаково себе картає. Хай вона знає! Вона зрозуміє. І відтепер теж… ніколи не збреше йому. Не приховає нічого. Не злукавить.

— Загадала!

— Я люблю тебе…

— Це… це неймовірно, — вона всміхнулася так наївно і зворушливо, що Дезінфікатор мало не розплакався. Подякував парадоксальній логіці цього дня, от захотів сюрприз — і є! Усадив Ліду на диван, підтягнув до неї мішок.

— Заплющуй очі і витягуй подарунок!

— Там тільки один мій?

Стас засміявся. Вивалив усе з мішка просто на Ліду. Спостерігав, як вона роздивляється пакуночки, згорточки, смішних іграшкових звіряток, нюхає парфуми.

— Що, Лідо? Як у дитинстві?

Вона завмерла, зашарілася.

— Ні, — прошепотіла. — А давай… щось Платоновій Раї подаруємо. От хоч би й… парфуми.

— А що, як у неї алергія?

— Алергія у вагітних, а їй… не зашкодить!

Стас обійняв дружину.

— Подаруємо. Ти розкажи, як день пройшов? Як хворий?

— Завтра ще до нього поїду…

— Я з тобою.

— Ні! Зайве.

Стас напружився, зазирнув дружині в очі.

— Лідо, — сказав жорстко. — Між нами повинна бути тільки правда. Інакше — кранти! Що ти від мене приховуєш?

Ліда смикнулася і раптом прошепотіла:

— Я не люблю порно, Стасику…

Восьмого березня Стас наполіг, і Ліда так нікуди й не поїхала. Гайнули по рідні — вітати. Ліда дивувалася — навіщо? Могли б і телефоном. Та ні! Спочатку до Стасової матері, потім по сестрах-братах. Стас усміхався, обціловував родичів, Ліда видушувала привітну усмішку, ловила себе на думці: їй байдуже до них. Сором'язливо опускала очі: а що, коли Стас здогадається? До квартири Вербицьких тільки надвечір приїхали.

— Якраз на вечерю встигли! — зраділа Ангеліна.

Стас умить обвішав її шаликами.

— Цей вам, добра пані, на повсякдень, а цей на свята, а цей до церкви…

— Оце догодив! Оце догодив! — сяяла нянька. — А я — з порожніми руками.

— Годуйте! Годуйте, і будете прощені, — сміявся Стас.

До вітальні посунув.

— Іветто Андріївно! Зі святом! Можна, я вас мамою називатиму?

Ліда як стояла біля дверей, мало не впала.

— Хіба ви не маєте власної матері, молодий чоловіче? — спокійно відказала Іветта.

Сиділа на своєму троні. Не зрушила. Не всміхнулася. А Стасові — по цимбалах! Пішов до трону, нахилився і поцілував ненависну тещу в щоку.

— Зі святом… мамо!

Ліда перелякалася. Ох, мама зараз… Та Іветта закам'яніла, ніби зятів поцілунок висмоктав із неї сили чи, навпаки, став приводом для глибоких роздумів. Стас спантеличено зиркнув на закляклу тещу, поклав їй на коліна квіти, як на могильну плиту, дістав із кишені коштовний футляр. Покрутив у руці.

— «Лоцці»!

— Що ще за «лоцці»? — встряла цікава нянька.

— Італійська фірма. Круті окуляри від сонця, — поклав на стіл перед Іветтою. — Це вам, Іветто Андріївно.

Іветта всміхнулася збентежено:

— Ви жартуєте… Станіславе? Я вже Лідочці казала…

— Мама не дивиться на сонце, — пробурмотіла Ліда.

— І дарма! Будемо виправляти! — вигукнув Стас.

Іветта з подивом глянула на зятя, повільно простягнула до окулярів руку.

— Спробуємо, — прошепотіла.

Дотяглася до окулярів… Пряма спина зігнулася горбом, за мить Іветта зробилася такою старою і немічною, що Ліда перелякалася. Та до вітальні зайшов Платон, Іветта розігнулася і знову стала залізною. «Господи, мамо… Я боюся за тебе», — затремтіла Ліда.

— Після вечері маю поговорити з тобою, Лідочко, — почула Іветтин голос.

— Добре, мамо… — відповіла, озирнулася. «А лялька де?»

Рая стояла у дверях Платонової кімнати, ніяково всміхалася Стасові — а він вже й малу встиг одарити.

— Це тобі. Раю, така собі скринька для жіночих штучок. А це — жіноча штучка. Сережки. Не дарувати ж скриньку порожньою. А це від Ліди — парфуми.

Ліда бачила: хутірська взяла парфуми з огидою, почервоніла. «А ти думала, легко Платона любити?» — недобре подумала Ліда. Озирнулася до столу:

— Їсти хочеться…

Ще не було у квартирі Вербицьких такої веселої вечері. А все Стас. Так розходився — не зупинити. І торохтів, і торохтів, жартував, тости підіймав — за жінок, за жінок, за матерів!

— Ви ж за кермом, Станіславе! — Іветті хотілося говорити про що завгодно, аби подалі від слизьких тем.

— Залишимо машину тут. Додому пішки підемо. Так, Лідо?

— Так…

— Платоне! Ти нас провести не хочеш? — закинув вудку Стас.

— Не хочу, — спокійно відповів Платон. — Тут усе, що мені потрібно. Я. Рая.

— І мама з Ангеліною. І ми до тебе приїжджаємо, — підхопила Ліда, бо їй здалося, мама не потрапила в перелік потрібного для Платона.

Платон подивився на Стаса:

— А тепер ми йдемо до мене.

— Веди! — кивнув Стас, і вони посунули до Платонової кімнати.

Нянька заходилася зі столу збирати, Рая взялася їй допомагати. Іветта важко встала з крісла.

— Ходімо, Лідочко. Розкажеш, як день пройшов…

У татовому кабінеті — святилище. Тут Ліда ніколи брехати не наважувалася. Іветта стала біля вікна, очі в сніг набридлий.

— Кажи, Лідочко…

— Так непросто… усе… — збрехала непевно.

Насправді — просто. Надто легко і просто. Це ж так і вбити можна… За згодою сторін. Або без згоди.

Сьомого березня вона попросила у Стаса «тойоту» і поїхала у Бровари, де у міській лікарні працював її однокурсник Коцюба. Ліда і в інституті його ім'я весь час забувала, бо повелося — Коцюба та й Коцюба, а тепер геть забула, навіть не намагалася згадати. Вони домовилися зустрітися біля великого розважального центру, тож об одинадцятій рівно Ліда вже виглядала Коцюбу. Намагалася уявити, яким той став: чотири роки не бачилися. В інституті худий як жердина, невисокий Коцюба прославився тим, що зміг на спір переїсти Ваню Бугая — велетня, силача, важкоатлета і страшенного любителя попоїсти. Тоді весь курс у гуртожитку зібрався спостерігати за тим, як худий Коцюба методично з'їдає пельмень за пельменем, іронічно зиркає на обляпаного сметаною Бугая, жує — знову вкидає до рота пельмень. Коли перед Бугаєм поставили третю миску з пельменями, він здивовано подивився на Коцюбу, на миску, що стояла перед Коцюбою…

— Куди воно тобі лізе? — спитав кволо. Замахнувся. Хряпнув розкритою долонею по мисці — пельмені тікати! І повідомив зібрання: — Ненавиджу… пельмені!

Ліда згадала доброзичливу фізію Вані Бугая. Усміхнулася.

— Лідо? Це ти?

Озирнулася і… розсміялася.

— Привіт, Коцюбо!

Ну аж нітрохи не змінився. Так само худий і невисокий. Завів окуляри, лисину і золотий перстень. А взуття дешеве. Значить, бідує.

— Чуєш! Я так здивувався, коли ти зателефонувала…

— Як живеш. Коцюбо?

— Ой, та як живу… Практикую…

Вони любили це слово зі студентської лави. «Практикую». У цьому відчувався пафос професії і та-а-кі перспективи!..

— …Сьогодні свиню сусідам колов. У мене ж дім. Приватний сектор. Курочка там, кізочка… Молочко. Заїдеш?

— Я у справі.

— Що за справа? На зустріч підеш?

— Яку зустріч? — не зрозуміла Ліда.

— А ти не знаєш? «Наші» за тиждень зустрічаються в інституті. Усі будуть. Усі. Навіть Ваня Бугай приїде з Москви.

— Ваня в Москві?

— Лідо, цур тобі! Ти що — нічого про «наших» не знаєш? Ваня в Москві, Фрідман, ясна річ, в Ізраїлі, а Котовцева Лєнка — у Штатах.

— О котрій? Де? Обов'язково буду! — Така хвиля.

Як узялися згадувати — про час забули. Коли Лідині ступні примерзли до підошви чобітків, вона глянула на годинник і раптом сказала:

— Чуєш, Коцюбо. Треба одній дівчині аборт зробити.

— Зробимо, — кивнув Коцюба.

— Ну… Не ти ж, я сподіваюся?

— Чому ні? Булгаков же зміг? І я зможу, — повторив Іветтине.

— Вона може не погодитися…

— Ну… Не робитимемо.

— Ні! Ти не зрозумів. Вона точно не буде згодна, але треба зробити.

Коцюба зняв окуляри, прискіпливо глянув на Ліду, задумався.

— Ну… Зробимо.

— Як?

— За гроші, Лідо, — відповів Коцюба.

Домовилися просто: восьмого березня Ліда знову заїде до однокурсника. Привезе йому завдаток, за день до операції попередить телефонним дзвінком, щоб наступного дня терапевт Коцюба підготував необхідне приміщення, анестетики й інструментарій.

— І був би катастрофічно тверезим! — додав сам собі завдання.

Ліда їхала назад, до Києва, напружувала очі, щоби бачити шлях, бо наглі сльози збивали різкість на туман. Урешті-решт зупинила автівку на околиці столиці й просиділа години зо дві, приходячи до тями. Вона й не думала домовлятися про аборт для Раї. Вона поїхала, щоб знати, як потім брехати Іветті. Бо — апріорі — не міг ніхто з нормальних лікарів погодитися робити аборт без згоди пацієнтки. Вони ж клялися не зашкодити…

— То в чому складність? — запитала Іветта.

Ліда глянула на втомлену матір, — на тлі засніженого вікна вона здавалася тоненькою сухою гілкою, — раптом розхвилювалася, як дитина:

— Мамо, прости мене, але я… Я думаю, може, не варто цього робити. Може, народження дитини поверне Платона до нормального життя. Ти розумієш… Я спостерігала за ним у загсі. Чому ти ніколи не розпитувала мене про те, як він там поводився? Пристойно, мамо. Цілком пристойно й адекватно, якщо не зважати на його босі ноги. І дитина…

Іветта відійшла від вікна, зупинилася біля скляної шафки з інструментами покійного чоловіка.

— Ти домовилася, Лідочко? — запитала безбарвно.

Ліда втратила запал, спустошено глянула на матір.

— Так… Тобто — не зовсім. Теоретично. Тобто… Це можливо, але треба трохи часу… Я думаю, за тиждень мені дадуть остаточну відповідь. Тобто я поїду… І сподіваюся, що мені дадуть остаточну відповідь.

— Тобто… за тиждень ти матимеш, можливо негативну остаточну відповідь?

— Не знаю…

— Я візьмуся за це сама.

— Не треба! — підхопилася, пішла до матері. — Я все зроблю, мамо.

— Ти лікар, Лідочко. Ти — Вербицька. Ти повинна усвідомлювати: ми маємо зробити Раєчці аборт не пізніше, ніж за тиждень. Ми не можемо зашкодити дівчині, до якої так прив'язався наш Платон.

Ліда кивнула на автоматі — раптом мало не зомліла: у склі медичної шафки відбилися джинсики й смішний светрик із Міккі Маусом. Ліда озирнулася: у дверях кабінету стояла Платонова лялька. Професорська донька смикнулася, подалася до хутірської. Кілька кроків лише. Зупинилася за метр.

— Рая? Раю… Ти давно тут?

Іветта звела брови і теж озирнулася.

— Раєчка? — не розгубилася й на мить. — Проходь. Скажи… Ти все чула?

І що питати? Чула! Зблідла до снігу, учепилася рученятами у светрик. Очі додолу.

— Раєчко…

— Ангеліна послала… запитати… який десерт…

— Десерт?.. Щось не до солодкого. Гірко. Так гірко. Іди до нас, Раєчко. Ти вчасно прийшла. Ми з Лідочкою тут саме про Платона говорили… Радилися. Уже й не знали, як тобі сказати, а тут ти… У нас, Раєчко, надзвичайна ситуація склалася.

— Яка? — прошепотіло дівча зацьковано.

— Складна. Платон… Він говорив із Лідочкою… Уяви тільки собі! Мені — ні слова. Тобі — ні слова, а сестрі признався, що… не хоче зараз дитини.

— Не хоче?

— Боїться, що розлюбиш його… Що дитина забере всю твою увагу. Для Платона це такий стрес. Ми з Лідочкою так переживаємо за його здоров'я. Дев'ять місяців… Майже рік Платона мучитимуть сумніви. Тобі від цього серце не крається?

Рая звела очі й подивилася Іветті просто в серце.

— Ви мені аборт зробите? — запитала напружено.

У кабінеті навіть тиша перелякалася. Ліда проковтнула страх і завмерла. На хутірську не дивилася — не могла. І на маму не могла. Ніби сама у всьому цьому винна, — пальці в кулачки, спідлоба кудись убік — на книжкові полиці.

Іветта провела пальцем по склу шафки, ніби вибирала скальпель, яким зараз же почне колупатися в синовій ляльці. Знову пішла до вікна, а коли обернулася від нього до Раї, то виходило, що здалеку вона роздивляється і хутірську, і власну доньку, бо стояли вони майже поруч. Та й на вигляд однакові — пригнічені, розгублені, безпорадні. Ліда зловила себе на думці, що хоче ступити крок убік, до Раї, бо якщо вже і стояти поряд на суді Іветтиному, то хоч би плече відчувати…

— Аборт?.. Вирішувати тобі, Раєчко, — почула мамин голос.

— Мені?

— Якщо Платон тобі дорогий… Якщо заради нього… Його любові… ти готова на жертви…

Ліда слухала-жахалася: так це ж про неї! Про неї. І вона дитинку стратила через Стаса. Не через Платона — дарма брата обмовляє. Уже час признатися хоча б самій собі. Через єдиного, коханого мужчину, бо хотіла догодити йому в усьому, бігла до нього, аж котилася, про дитину й не думала, аби Стас не поїхав. І зберегла-таки його. Зберегла. Так, так… Отут їй і місце. Поруч із хутірською. Рая теж погодиться. На страту. Вона до Платона приліпилася — не відірвати. Ліда в очах її читала: «Нікому не віддам!» Погодиться… Поплаче день-два, а там…

— А це… боляче? — почула голос хутірської.

Жахнулася — ох і швидка!

На Раю зиркнула: «Що? Уже й готова? Е-ех ти… Підлото мала…»

— Ні! Зовсім не боляче! Маленький укольчик — і все. — Іветта ожила. Заговорила бадьоро, пішла від вікна до дівчини, наче тепер наближатися до неї стало безпечно.

— А можна… не завтра?

Ліда задихнулася. Ну от і все! Останній гвіздок. Забили труну. Тепер — тільки технологія: як, коли, за скільки…

— Звичайно, Раєчко! Хіба ми віддамо нашу золоту дівчинку абиякому лікарю? Ми знайдемо найкращого!

— А коли?

— Не бійся, Раєчко. За кілька днів. Напередодні здамо аналізи, підготуємося.

Іветта стояла за метр від хутірської, усміхалася їй розчулено. Перевела погляд на спустошену Ліду:

— Правильно я кажу, Лідочко?

— Що? — Ліда глянула на матір.

Іветтині очі промовляли: «От бачиш, Лідочко, як усе гарно повернулося! І не треба нам тепер ніяких підпільних абортів. Усе законно… За тиждень — і забудемо! Тобі лишилося — всього нічого: домовитися про аборт у звичайній столичній лікарні…»

«Мені? Чому сам мені?!» — прокричали у відповідь Лідині очі.

Ліда божеволіла, серце плакало. Не хотіла… Не хотіла навіть думати про той аборт. Ніби довгий чорний коридор, а в кінці — темна кімнатка без надії і вікон, а її — туди! «Не хочу! Не хочу!»

— Не хочу! — кричала посеред ночі.

Стас прокидався, збентежено дивився на збуджену, перелякану дружину.

— Що з тобою, Лідо?

Вона припадала до чоловіка, обхоплювала руками його плече, притулялася міцно…

— Тільки ти будь зі мною завжди. Ми заради тебе…

— Ми? Хто це ми?

— Ми?.. Жінки…

Дезінфікатор самовдоволено всміхався подумки: «Блін, як же я люблю, коли вона так відчайдушно чіпляється за мене».

— Ти вже спи, Лідо. Завтра на роботу рано вставати…

«Не хочу!» Зранку Ліда місила мокрий березневий сніг, махала рукою таксі, трусилася в ньому розбитими київськими шляхами, усміхалася колегам у клініці, намагалася сконцентруватися на хворобах пацієнтів, а в голові одне: «Не хочу!» І сумнівів — до біса. Чому мама доручила їй домовлятися про аборт? Раніше все, що стосувалося Платона, мама вирішувала особисто. Нікому не довіряла. Аж тепер… Чому? Відповідей не було. Тільки підсвідоме відчуття плеча з худою хутірською дівчинкою, незрозуміла повага до її швидкого і рішучого вибору між мужчиною і дитиною: мужчина! Ліда довше вагалася… Усе розривалася. А в хутірської в голові ясно — тільки Платон. Не потрібна їй дитина! Якщо так, чому ж Ліда так уперто не хоче допомогти хутірській позбутися дитя? Чому? Відповідей не було.

За тиждень незграбної Лідиної допомоги Рая встигла лише здати необхідні аналізи, проконсультуватися в гінеколога. Іветта кипіла гнівом, та не хлюпала ним на Ліду. Усе очима їла: «Чому так довго?»

П'ятнадцятого березня зателефонувала доньці на роботу, наказала:

— Заїдь до нас увечері, Лідочко.

— Не можу, мамо! — відчайдушно збрехала Ліда.

— Важливі справи маєш?

— Так! — вигукнула. Згадала: та сьогодні ж однокурсники в інституті зустрічаються. І Коцюба дзвонив. Нагадував. Зраділа. Заторохтіла: — Сьогодні наш курс зустрічається. В інституті. Я пообіцяла бути. Якби я знала, мамо, що знадоблюся тобі, я б…

— Що ж, поговоримо завтра, — відпустила доньку Іветта.

Ліда зраділа і… поїхала в інститут. А й то! Побачити друзів студентських років, забути хоч на кілька годин про маму, Платона, його дурну вагітну ляльку… Вона надовго не затримається. Вона тільки гляне на них усіх… Розпитає, бо самій… самій розповідати нічого. Нічого. Усе як у всіх. Практикує. Чоловік. Дім. Діти? Ні… Дітей поки немає.

Біля інституту — ні душі. Ліда йшла до парадного входу, дивувалася: може, щось переплутала? Зупинилася, озирнулася: слідом за нею до інституту сунув широкоплечий велетень. Дублянка нарозхрист, хутряна шапка на брови насунута, а очі сміються.

— Ваня? Бугай?

Бугай засміявся.

— Лідочка Вербицька! Красуня! Це ти?

Підбіг. Обхопив. Закружляв.

— Ванєчка! Як же я рада тебе бачити! А де всі? Де? Чи нас тільки двоє?

— Та ти що, Лідо! Півкурсу з'їхалося. Ходімо…

Так! Півкурсу з'їхалося! Окупували звичайну інститутську аудиторію з анатомічними плакатами на стінах. Позсували столи, на столах батони скибками, ковбаса, огірки, спирт!

— Блін, хто приніс шампанське? Люди, чи ви подуріли?! Тільки спирт! — кричав Коцюба. — Геть ресторани, делікатеси та іншу фігню! Усе — як у студентські роки. Спирт, огірок і ковбаса! Ковбаса тому, хто встигне!

Обнімалися-згадували, пили спирт із пластянок. Бугай знову мало не побився об заклад із Коцюбою, що як не переїсть того, то хоч переп'є. Насилу розтягли. Хміліли, сумнішали, дивувалися: виявляється, не тільки подорослішали. Виявляється — стільки втрат… Фрідман в Ізраїлі… таксистом працює. Та ви що?! Не може бути! Він же найкращим на курсі був! А Лєночка… Лєночка Котовцева! Кажуть, у Штатах? Заміж вийшла за американця, підтвердила диплом і… померла. Як померла? Рак… Невже? У них же… медицина. А ще професор Роговцев помер торік. А наш улюблений Яків Петрович Ларіонов — живий? Живий! А ходімо до нього! Куди? Та він тут неподалік живе.

Зірвалися, спирт і огірки за собою потягли, на розі біля будинку улюбленого викладача професора Ларіонова скупили всі нарциси в перемерзлої торговки. Отак з усім цим гамузом до професорської оселі і завалили. Старий зрадів, як дитина. Наказав дружині — поважній сивій жінці в просторій сукні з брошкою на комірчику:

— Лялечко! Чаю! Чаю!

— Який чай. Якове Петровичу?! Ми з собою спиртяку принесли, — забасив Бугай.

І вольному воля. Хтось чай пив, хтось спирт прикінчував, професорська Ляля дістала з полички «Вечірній Київ», Яків Петрович до альбомів потягся.

— Ми теж… Теж однокурсників не забуваємо. А ви думали! Є що згадати. Такі люди…

Світлини — по руках. А це хто? А це ви такий молодий. Якове Петровичу? Так ви красенем були… Ларіонов дістав з альбому чергову світлину, насунув окуляри на носа, вдивися: на фото — група людей у білих халатах на порозі лікарні..

— А-а… Це не студентські… Тут ми з колегами після семінару в Москві.

Ліда глянула на фото.

— Можна?

— А-а, Лідочка! — усміхнувся Ларіонов. — Упізнала батьків?

— Так, — сентиментальна, як романс.

Яків Петрович тицьнув сухим пальцем у світлину.

— Петро Григорович… Який лікар був! Іветта… М-м… Красуня. Вісімдесят п'ятий рік. Як мама почувається?

— Вісімдесят п'ятий? — Ліді здалося, вона не розчула.

— Так, вісімдесят п'ятий. Пам'ятаю, ніби вчора було. Парадокси людської пам'яті. Іноді я забуваю те, що зробив п'ять хвилин тому, але чітко пам'ятаю події двадцятип'ятирічної давнини. Як мама, Лідочко? Здорова?

— Дякую, Якове Петровичу. Здорова. А… дозволите фото у вас на день-два позичити? Мамі покажу…

Професор Ларіонов усміхнувся по-дитячому радісно, кивнув. Ліда взяла світлину, похапцем перевернула — на звороті напис олівцем: «Москва. 1985 рік».

— А сьогодні… яке? — спитала розгублено.

— П'ятнадцяте березня, Лідо! — почула бас Вані Бугая.

…Додому Ліда Вербицька повернулася опівночі.

— Де ти була?! — Стас розлютився не на жарт. Цілий вечір наярював на мобільний дружини, та вона не відповідала.

— Зустріч… Я зустрічалася з однокурсниками. Я ж казала тобі… — Ліда відповідала насилу — тьмяна, очі божевільні.

— Що з тобою?

— Не знаю, Стасику. Потім… Усе потім…

— Коли? — Дезінфікатор любив конкретику.

— Завтра…